Старосвітські батюшки та матушки

5

Через два тижні Мос­са­ковський вер­нув­ся в Чай­ки свя­ще­ни­ком. Про­ко­по­вич по­чав ви­ряд­жа­ти доч­ку в Вільша­ни­цю. По­зап­ря­га­ли в во­зи во­ли й коні. На во­зи поск­ла­да­ли все, що потрібно бу­ло для но­во­го гос­по­дарст­ва. Ху­ри ру­ши­ли з дво­ру. По обіді Они­ся ос­танній раз по­мо­ли­лась пе­ред батьківськи­ми об­ра­за­ми й з сльоза­ми виїха­ла з батько­во­го дво­ру. Батько пла­кав, ма­ти пла­ка­ла, пла­ка­ли най­мич­ки, про­ща­лись з Они­сею. Они­ся на цей раз за­бу­ла за те, що во­на їха­ла на своє гос­по­дарст­во й панст­во. Во­на тільки зна­ла, що їй жаль батька, ма­тері, ха­ти, де во­на зрос­ла, жаль сад­ка, чай­ківських лю­дей, а більше од усього жаль ма­тері.

- Тепер, доч­ко, без те­бе й ха­та ста­не не­на­че пуст­кою, - го­во­ри­ла ма­ти. - Ви­ко­хай, виг­ля­ди, ви­рос­ти дітей, а во­ни візьмуть та й по­розліта­ються й по­ки­нуть те­бе са­му на старість, як си­ро­ту, - го­во­ри­ла ма­ти, пла­чу­чи.

Виїхали з дво­ру. Ма­ти й батько про­ве­ли дітей за двір, ста­ли на горі й дов­го ди­ви­лись, по­ки во­ни пе­ре­во­зи­лись че­рез Рось, по­ки віз не схо­вав­ся в зе­ле­них вер­бах та вільхах. А Они­ся до­ти ог­ля­да­лась на го­ру, на матір, на батька, до­ки не зак­ри­ли їх зе­лені вер­би.

Незабаром з'яви­лась і Вільша­ни­ця. От і ши­ро­ка ули­ця, де ко­лись па­ла­ло ба­гат­тя; от і греб­ля, і ста­вок, і церк­ва, й свій дім. Они­ся увійшла в дім, не­на­че ку­дись в гості приїха­ла…

Але це бу­ло на од­ну хви­ли­ну. Од­ну хви­ли­ну во­на по­сиділа ко­ло сто­ла й за­ду­ма­лась. Втер­ши сльози, во­на, на­че пти­ця, стре­пе­ну­лась і ки­ну­лась гос­по­да­рю­ва­ти: по­розс­тав­ля­ла мебіль, повіша­ла об­ра­зи, при­ве­зені з до­му, по­хо­ва­ла по­суд, заг­ля­ну­ла в хиж­ку, побігла в ко­мо­ру, скрізь по­ряд­ку­ва­ла, роз­ка­зу­ва­ла мо­ло­ди­цям, котрі їй по­ма­га­ли, по­ряд­ку­ва­ла навіть людьми, що вно­си­ли ка­дов­би, діжки, си­пан­ки, со­лом'яни­ки та бод­ню. Во­на заг­ля­ну­ла навіть до овець, до корів, до волів. І че­рез го­ди­ну вже за­бу­ла за Чай­ки й ста­ла гос­по­ди­нею в домі.

Просторна світли­ця не­за­ба­ром бу­ла обвіша­на об­ра­за­ми попід са­мою сте­лею в два ряд­ки. Чор­но по­мальовані де­рев'яні стільці, що по­зос­та­ва­лись після покійно­го Мос­са­ковсько­го, по­пе­ремішу­ва­лись з біли­ми, при­ве­зе­ни­ми од батька. Дві ка­на­пи во­на зак­ри­ла здо­ро­ви­ми ки­ли­ма­ми, за дзер­ка­ло затк­ну­ла лис­таті бу­ке­ти з вос­ко­ви­ми виш­ня­ми, гру­ша­ми та пташ­ка­ми. На об­ра­зах забіліли здо­рові ви­ши­вані руш­ни­ки. В по­ко­ях од­ра­зу ста­ло чис­то, привітно, по-гос­по­дарсько­му, але по-ста­росвітсько­му. Не­по­си­дя­ча Они­ся веш­та­лась до са­мо­го ве­чо­ра по по­ко­ях, та по пе­карні, та по ко­мо­рах, - і вве­чері вже скрізь був по­ря­док та чис­то­та. Мос­са­ковський тільки ди­вив­ся, як во­на да­ва­ла лад, та ко­ман­ду­ва­ла, та біга­ла, й більше му­сив слу­ха­ти її сло­ва, ніж по­ряд­ку­вав.

- От те­пер ми й в се­бе, вдо­ма! - ска­за­ла Они­ся, сіда­ючи з Ха­ри­то­ном за ве­че­рю в кімнаті. - Що то по­роб­ля­ють те­пер ма­ти? Що по­роб­ля­ють батько? Ма­буть, і досі пла­чуть за мною?

- Слава бо­гу, що ви, Они­сю, не пла­че­те, - ти­хо обізвав­ся Ха­ритін.

- Нащо ти на ме­не ка­жеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Ад­же ж чо­ловіки на жінок ка­жуть ти!

- Коли ви, Они­сю, такі… ро­зумні, такі про­ворні, такі пад­ко­виті до ха­зяй­ст­ва, що й ска­за­ти не мож­на, - про­мо­вив отець Ха­ритін со­лод­ким го­ло­сом.

- Голово з ву­ха­ми! Хоч при лю­дях ка­жи на ме­не ти! - ска­за­ла Они­ся, торк­нув­ши йо­го по руці.

- Нехай вже при лю­дях… то й бу­ду ка­за­ти ви… чи то, прав­да, ти…

- Як тільки бу­деш на ме­не ви­ка­ти, то я те­бе при­си­лую ти­ка­ти; бу­ду за ву­ха скуб­ти. Чуєш, чо­ловіче!

- Скубіть, Они­сю, скубіть. Во­ля ва­ша, а все-та­ки якось мені ніяко­во ти­ка­ти на вас. Мо­же, потім звик­ну, при­си­лую се­бе.

Але Мос­са­ковський цілий вік свій не при­си­лу­вав се­бе го­во­ри­ти на свою жінку ти, й до са­мої смерті го­во­рив на неї ви, а во­на на йо­го ти.

Після ве­чері Они­ся побігла в пе­кар­ню, роз­по­ря­ди­лась най­мич­ка­ми, вхо­пи­ла свічку, побігла в хиж­ку, потім побігла з най­мич­кою в льох. Мос­са­ковський тільки ди­вив­ся, як во­на вертілась, мов му­ха в ок­ропі.

Після ве­чері Они­ся од­чи­ни­ла здо­ро­ву скри­ню, що сто­яла в кімнаті ря­дом з ліжком, пос­та­ви­ла свічку на стільці й по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти та скла­да­ти со­роч­ки, на­во­лоч­ки, прос­ти­рад­ла, су­вої по­лот­на, при­ве­зені од ма­тері, й ті, що по­на­но­си­ли при­дан­ки. Мос­са­ковський ди­вив­ся, як її тонкі ру­ки пе­ре­би­ра­ли ку­пи по­лот­на, ми­лу­вав­ся її дов­ги­ми, гост­ри­ми бро­ва­ми й усе ждав, що во­на от-от скінчить ро­бо­ту, ся­де ко­ло йо­го, по­жар­тує з ним… А Они­ся все лічи­ла та лічи­ла то руш­ни­ки, то со­роч­ки, то хуст­ки. Мос­са­ковський по­чав дріма­ти.

- Кидайте, сер­це Они­сю, та йдіть сядьте зо мною та трош­ки по­ба­ла­каємо, - го­во­рив Мос­са­ковський до Онисі со­ло­деньким го­ло­сом.

- Зараз, за­раз, моє сер­денько! Ось тільки полічу твої со­роч­ки: раз, два, три, чо­ти­ри… Ти, ма­буть, спа­ти хо­чеш? Еге?

Онися ки­ну­ла со­роч­ки, прибігла до Мос­са­ковсько­го, об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми, тричі цмок­ну­ла й знов ки­ну­лась до скрині.

- Отже ма­ма все скуй­ов­ди­ла до­ку­пи. Оце мої со­роч­ки, а це твої: п'ять, шість, сім, вісім…

І її тонкі пальці знов роз­би­ра­ли та скла­да­ли на ку­пу со­роч­ки. По хаті пішов дух свіжо­го плат­тя, крох­ма­лю. Се­ред нічної тиші ви­раз­но роз­но­сив­ся Они­син го­лос: де­сять, оди­над­цять, два­над­цять…

- Але час вже, моє сер­денько, спа­ти. Ки­дай­те, моя до­ле! Завт­ра полічи­те, - го­во­рив Мос­са­ковський.

- Лягай, чо­ловіче, спа­ти, ко­ли те­бе сон зміг; ля­гай, сер­це, а я ось швид­ко долічу.

Онися знов ки­ну­ла ро­бо­ту, прибігла до чо­ловіка, по­пес­ти­ла йо­го й знов по­ча­ла лічи­ти та скла­да­ти.

Моссаковський не ви­дер­жав: ки­нув­ся на ліжко й зас­нув. І, за­си­па­ючи, він усе чув, як Они­ся скла­да­ла та лічи­ла: раз, два, три, чо­ти­ри…

- Чи ти, Ха­ри­то­не, вже спиш? - спи­та­ла Они­ся.

- Га! - крик­нув Мос­са­ковський крізь сон. - Вже сплю.

Вже в пізні об­ля­ги Они­ся замк­ну­ла скри­ню, вий­шла в сіни по­ди­ви­тись, чи замк­нуті двері, й по­га­си­ла світло…

Серед тем­ної ночі Мос­са­ковський по­чув че­рез сон, що в сінях щось хо­дить та сту­кає. Він сил­ку­вавсь про­ки­ну­тись, але ніяк не міг. Йо­му сни­лось, що в сінях по­ра­ються злодії, що во­ни вже ла­ма­ють двері в кімна­ту, от уже й двері вис­та­ви­ли, розт­ро­щи­ли скри­ню, ви­тя­га­ють по­лот­на та со­роч­ки, скла­да­ють до­ку­пи та все лічать: раз, два, три, чо­ти­ри…

Він ба­чив про­ти свічки страшні куд­латі та бо­ро­даті го­ло­ви з страш­ни­ми очи­ма, ба­чив мох­наті ру­ки, з дов­ги­ми крюч­ку­ва­ти­ми па­зу­ра­ми, хотів крик­ну­ти, ско­чи­ти з ліжка, але в йо­го не бу­ло си­ли крик­ну­ти. Він на­си­лу про­ки­нув­ся й розп­лю­щив очі. В хаті бу­ло так по­ночі, що навіть не вид­но бу­ло вікна. По сінях і справді щось хо­ди­ло, ри­па­ло две­ри­ма, увійшло в сіни, впус­ти­ло поліно; в діжці зах­лю­па­ла во­да; хтось на­ли­вав во­ду в гор­щик. З пе­карні бу­ло чу­ти роз­мо­ву. Він до­га­дав­ся, що най­мич­ки вже повс­та­ва­ли.

Моссаковському зда­ло­ся, що він тільки що задрімав і навіть доб­ре не зас­нув. Він по­чав кли­ка­ти Они­сю.

- Онисю, чи ви спи­те?

В хаті бу­ло ти­хо, мерт­во. Мос­са­ковський крик­нув вдру­ге. В кімнаті навіть не чу­ти бу­ло, як Они­ся ди­ше.

Моссаковський по­ла­пав ру­ка­ми по ліжку. Онисі не бу­ло.

- Невже оце моя жінка вже вста­ла й по­рається в пе­карні? Ну, та й гос­по­ди­ня бу­де з моєї жінки, - більше ніж тре­ба!

Моссаковський по­вер­нув­ся на дру­гий бік і зас­нув. Як він про­ки­нув­ся, вже роз­вид­ню­ва­лось: в хаті вже сіріли стіни, а пе­ред ним сто­яла Они­ся, вми­та, уб­ра­на й при­че­са­на.

- Чи ти й досі спиш, ле­да­що? Я вста­ла вдосвіта, по­бу­ди­ла й най­ми­чок, і твоїх най­митів, вже й снідан­ня тобі зва­ри­ла.

- Ви ме­не, Онисіє Сте­панівно, та­ки доб­ре на­ля­ка­ли. Мені зда­лось, що в сінях по­ра­ються злодії. Навіщо пак так ра­но встаєте та се­бе мор­дуєте? Й моя покійна ма­ти так ра­но ста­ва­ла та товк­лась ще вдосвіта.

- Хто ра­но встає, то­му й бог дає. Бу­де­мо ра­но вста­ва­ти, на­жи­ве­мо та над­баємо ба­га­то доб­ра, а бу­де­мо спа­ти до обіду, то не бу­де ла­ду в гос­поді, - го­во­ри­ла Они­ся. - Йди лиш, ха­зяїне, та по­ди­вись на ху­до­бу та на коні, чи доб­ре гля­дять най­ми­ти ху­до­би, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна, по­мо­лив­шись бо­гу.

- Зараз, за­раз, Онисіє Сте­панівно! Ось тільки вми­юсь та тро­хи при­че­пу­рюсь.

Моссаковський пішов по за­го­ро­дах та по ко­ша­рах, а Они­ся вже й снідан­ня пос­та­ви­ла на стіл.

- Ну, та й ран­ня ж пти­ця оця мо­ло­да ма­туш­ка, - го­во­ри­ли най­мич­ки та най­ми­ти в пе­карні, - бу­дить нас ще до півночі, - не да­ла вво­лю вис­па­тись.

Онися Сте­панівна й справді не да­ва­ла слу­гам доб­ре вис­па­тись. Во­на й са­ма пізно ля­га­ла, ра­но вста­ва­ла, й слу­гам не да­ва­ла спа­ти та товк­лась, як Мар­ко по пеклі. День у день во­на вста­ва­ла вдосвіта, сіда­ла з най­мич­ка­ми за гребінь пряс­ти, нап­ря­да­ла більше за най­ми­чок, ще си­лу­ва­ла дівчат співа­ти пісень, бо лю­би­ла пісні.

- Ой труд­но слу­жи­ти в цієї ма­туш­ки! Ко­ли б, гос­по­ди, до­бу­ти ро­ку, - зро­ду-звіку не ста­ну на дру­гий рік, - го­во­ри­ла од­на най­мич­ка до дру­гої.

- Знаєш що, отець Ха­ритін. Те­пер нас­тає зи­ма. Ска­жи ти в церкві, щоб мо­ло­диці нап­ря­ли мені за пи­липівку по півміткові. Ти тільки по­ду­май: скільки мо­ло­диць, стільки бу­де й півмітків. Ви­роб­лю по­лот­но та про­дам. От і гроші бу­дуть.

- Може, бу­де ду­же вже зав­ча­су. Тре­ба тро­хи підож­да­ти. Я тільки що став на па­рафію. Ко­ли б ча­сом лю­ди не го­моніли та не спро­ти­ви­лись.

- Оце ли­хо! Як не схо­тять, ніхто не бу­де си­лу­ва­ти. Ска­жи, та­ки ска­жи на царських вра­тах в неділю, як зви­чай­но свя­ще­ни­ки го­во­рять.

І Мос­са­ковський після служ­би бо­жої по­чав го­во­ри­ти лю­дям про­повідь; го­во­рив прос­то, хоч і не­муд­ро, го­во­рив по-українській, бо іншої мо­ви зовсім не знав. Він го­во­рив, щоб лю­ди хо­ди­ли до церк­ви, мо­ли­лись бо­гу, вчи­ли дітей мо­ли­тись бо­гу, що доб­рим лю­дям бог дасть спасіння, а грішних бу­дуть чор­ти му­чи­ти в пеклі ог­нем та роз­топ­ле­ною смо­лою.

- Хто не мо­ли­ти­меться бо­гу, хто не по­ва­жа­ти­ме свя­тої неділеньки, хто не по­ва­жа­ти­ме сво­го батька й неньки, той зас­лу­жив ка­ру од бо­га в цім і в прий­дешнім віку. Спа­сай­те­ся всі! Й ви, чо­ловіки, й ви, мо­ло­диці, ходіть до церк­ви, не пий­те ба­гацько горілки, моліться бо­гу. А ви, жіноч­ки, божі бджілоч­ки, пра­цюй­те для не­ба, пра­цюй­те й для то­го, що на цім світі тре­ба. Нап­рядіть моїй ма­тушці по півміточ­ку, бо во­на мо­ло­да й до ро­бо­ти ще не звик­ла та й не ду­же зу­гар­на. Нас­та­не,пи­липівоч­ка, то не гу­ляй­те, моліте­ся, та й в скри­ню доб­ре дбай­те, - амінь! - так закінчив свою про­повідь Мос­са­ковський.

- А це вчо­ра приб­лу­ди­лась до моєї ле­ва­ди чи­ясь чор­на ко­ро­ва! Па­но­ве гро­ма­до, роз­пи­тай­те та й мені звістку дай­те! - при­ки­нув отець Ха­ритін, за­чи­ня­ючи царські вра­та.

Молодиці осміхну­лись і роз­мов­ля­ли, ви­хо­дя­чи з церк­ви: "Ну, цей ба­тюш­ка не те, що Ба­ла­бу­ха. Вміє ска­за­ти, ще й при­ка­за­ти; нап­рядімо-та­ки мо­лодій ма­тушці по півмітку!"

І дру­го­го дня мо­ло­диці поп­ри­хо­ди­ли до Онисі Сте­панівни й розібра­ли все пря­ди­во, всі повісма ко­но­пель та льону, скільки їх ле­жа­ло на підрях в ко­морі.

- Знаєш що, па­нот­че! Чи не на­ки­ну­ти б тобі більшу пла­ту за тре­би? - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Тобі да­ють ша­ги, як стар­цеві, - все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гри­вень не за­ба­гатіємо. Тре­ба пра­ви­ти та ви­ма­га­ти більше.

- Не мож­на, сер­це. В чо­му, в чо­му, а в цьому вас не пос­лу­хаю. На­род розгнівається на ме­не, бо він пан­щан­ний, пла­тить по­душ­не. В лю­дей й так об­маль гро­шей. Усі на ме­не наріка­ти­муть та гри­ма­ти­муть, - го­во­рив несміли­во Мос­са­ковський.

- Вже як хоч, а гро­шей у нас ма­ло. Як зза­мо­ло­ду не скла­де­мо, то на старість нічо­го сподіва­тись. На­кинь ще по гривні хоч на вінчанні.

- Не мож­на, - бо­юсь бо­га: лю­ди вбогі. Як пла­ти­ли, так не­хай і пла­тять по ста­ро­му зви­чаю. Як сусіди на­ки­нуть, то я на­ки­ну, а мені по­чи­на­ти не го­диться. Ме­не гро­ма­да обібра­ла на па­рафію. Як у чо­му бу­де не­дос­та­ча, піду по селі льну­ва­ти.

- Овва! Я цього не хо­чу. Я не люб­лю ци­га­ни­ти, як наші ба­би та пра­ба­би ци­га­ни­ли по селі з тор­ба­ми.

- Та й мені не при­хо­диться дра­ту­ва­ти лю­дей, - ска­зав Мос­са­ковський. - Во­ни ж ме­не й на па­рафію одібра­ли, й Ба­ла­бу­хи не пус­ти­ли, й пе­ред вла­ди­кою за ме­не всто­юва­ли.

Онися Сте­панівна за­мовк­ла й при­ку­си­ла язи­ка.

Настало ма­леньке свя­то, ко­ли навіть в церкві служ­би не бу­ло.

- Панотче, дзво­ни до церк­ви! - го­во­ри­ла Они­ся.

- А навіщо? Сьогодні ма­ле свя­то.

- А на те, що все-та­ки якась копійка пе­ре­па­де.

- Да бог з ним, Онисіє Сте­панівно. Нев­же за п'ята­ка тре­ба во­ру­ши­ти дзво­ни.

- Але ж бо дзво­ни! Хіба ж пак п'ятак не гроші? З п'ятаків бу­дуть рублі! Дзво­ни-бо, дзво­ни, - не лінуй­ся! Ба­чиш, як я бігаю по гос­по­дарстві.

- Добре вам біга­ти, ко­ли в вас но­ги про­ворні та прудкі.

Моссаковський пос­лав сто­ро­жа з клю­ча­ми й звелів дзво­ни­ти.

Він приніс з церк­ви тільки од­но­го п'ята­ка. Онисія Сте­панівна схо­ва­ла йо­го в скри­ню.

- Який же ти, па­нот­че, не ла­сий на гроші. По­жи­веш, - по­ба­чиш, як ста­нуть у при­годі гроші.

Минула осінь. Ро­бо­ти в гос­по­дарстві ста­ло мен­ше. Онисія Сте­панівна бу­ла б ра­да біга­ти, та не бу­ло ко­ло чо­го, бо гос­по­дарст­во бу­ло но­ве, а ма­ти по­на­во­зи­ла для неї всього, чо­го тільки тре­ба бу­ло в гос­по­дарстві. По обіді отець Ха­ритін лю­бив по­ле­жа­ти й навіть книж­ку по­чи­та­ти. Онисія Сте­панівна все вертілась в пе­карні, і йо­го бра­ла нудьга, ко­ли він сам зос­та­вав­ся в по­ко­ях.

- Онисіє Сте­панівно, беріть ли­шень плес­ти пан­чо­ху, та сідай­те ко­ло ме­не, та по­ба­ла­кай­те зо мною; а ко­ли не хо­че­те ба­ла­ка­ти, то я вам свя­ту книж­ку про­чи­таю, - го­во­рив отець Ха­ритін, ле­жа­чи на га­рячій ле­жанці в кімнаті.

- А що ж ти мені бу­деш чи­та­ти? - пи­та­ла Онисія Сте­панівна.

- Та хоч за ца­ря Іро­да або про свя­ту Вар­ва­ру.

- Цур йо­му, то­му Іро­дові! Про­чи­тай мені кра­ще про свя­ту Вар­ва­ру.

Онисія Сте­панівна взя­ла пан­чо­ху й сіла на стільці ко­ло ле­жан­ки. Отець Ха­ритін роз­гор­нув здо­ро­ву книж­ку й, ле­жа­чи до­го­ри ли­цем, пос­та­вив­ши її на своєму жи­воті, по­чав чи­та­ти про свя­ту Вар­ва­ру. Онисія Сте­панівна сиділа й слу­ха­ла. Її тонкі пальці з дро­та­ми тільки ми­га­ли.

Онисія Сте­панівна слу­ха­ла ву­ха­ми, але її дум­ка літа­ла і в пе­карні, й в хижці, й в ко­морі, заг­ля­да­ла на піч і під піч, і в діжу, і в ноч­ви.

- Потривай трош­ки! Тре­ба заг­ля­ну­ти в піч, чи випікся хліб, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна й з ти­ми сло­ва­ми схоп­лю­ва­лась з місця, бігла в пе­кар­ню й заг­ля­да­ла в піч. Отець Ха­ритін наз­на­чав нігтем, до­ки про­чи­тав, і ди­вив­ся че­рез книж­ку в вікно. Онисія Сте­панівна вліта­ла, як ви­хор, і знов сіда­ла на стільці.

- Ну, та як далі? Що звелів батько збу­ду­ва­ти для свя­тої Вар­ва­ри?

Отець Ха­ритін знов по­чи­нав чи­та­ти ти­хим, рівним го­ло­сом, а дум­ка Они­си­на знов од­ри­ва­лась од книж­ки й шу­га­ла по дворі, ко­ло ко­шар, ко­ло за­го­ро­ди, ко­ло гу­сей та ку­рей.

- Ой пож­ди на го­ди­ноч­ку! Ад­же, ма­буть, дівча­та й досі не ви­но­си­ли ка­ба­нові їсти.

Онисія Сте­панівна знов зірва­лась з стільця, як метіль, побігла в пе­кар­ню, крик­ну­ла на дівчат і знов опи­ни­лась на стільці.

Отець Ха­ритін позіхнув і знов по­чав чи­та­ти. Онисія вже зовсім не слу­ха­ла, а свою ду­му ду­ма­ла.

- А що пак твої най­ми­ти бу­дуть завт­ра ро­би­ти? - нес­подіва­но пе­ре­би­ла Они­ся чит­ця.

Отець Ха­ритін витріщив на неї очі.

- Але ви мені пе­ре­би­ваєте чи­та­ти, - ска­зав він.

- Та я, бач, тільки спи­та­ла, - так набігло на дум­ку: чи най­ми­ти гній ви­во­зи­ти­муть, чи по­ве­зуть мли­во до мли­на; в нас вже житнього бо­рош­на об­маль; вже на сході й пше­нич­не бо­рош­но.

- Як ви ска­же­те, так і бу­де. До вас тре­ба йти ро­зу­му по­зи­ча­ти, - го­во­рив отець Ха­ритін, дер­жа­чи па­лець се­ред стрічки.

- Нехай ве­зуть до мли­на. Гній мож­на й навпісля ви­вез­ти.

Отець Ха­ритін знов по­чи­нав чи­та­ти, але Онисія Сте­панівна вже дав­но по­гу­би­ла кінці й нічо­го не ро­зуміла.

- Та хто то був Діоскор? Вар­ва­рин чо­ловік чи брат? - спи­та­ла во­на.

- Батько Вар­ва­рин. Ви, Онисіє Сте­панівно, не ду­же доб­ре слу­хаєте. Еге?

- Ну, ну, чи­тай! Те­пер вже все ро­зумію.

Отець Ха­ритін чи­тав, але Онисія Сте­панівна так пе­реміша­ла Діоско­ра й Іге­мо­на з най­ми­та­ми та ігу­ме­на­ми, а Вар­ва­ру з най­мич­ка­ми, що вже нічогісінько не ро­зуміла.

- Знаєш що, отець Ха­ритін, - знов пе­ре­би­ла Онисія Сте­панівна, - ти бе­реш до сво­го чо­ловічо­го діла моїх най­ми­чок тоді, як і мені їх тре­ба.

- Я ду­мав, що ви пи­таєте за свя­ту Вар­ва­ру.

- В ме­не вже все по­ви­па­да­ло з го­ло­ви, що ти чи­тав.

От і вчо­ра заб­рав до то­ку най­ми­чок, а я хотіла плат­тя пра­ти. Як тобі тре­ба най­ми­чок, то ти зве­чо­ра в ме­не спи­тай. - Але ж, Онисіє Сте­панівно, і ви бе­ре­те до своєї ро­бо­ти моїх най­митів, ко­ли мені їх тре­ба, - несміли­во обізвавсь отець Ха­ритін.

- Знаєш що, па­нот­че: поділи­мось слу­га­ми! Ти вер­хо­водь над своїми най­ми­та­ми, а я над най­мич­ка­ми; а як тобі тре­ба бу­де най­ми­чок, ти спи­тай в ме­не, а я те­бе пи­та­ти­му, як мені тре­ба бу­де най­митів.

- Добре, Онисіє Сте­панівно, доб­ре! Що ви ска­же­те, то все ви­хо­дить га­разд. От слу­хай­те ж, а я далі чи­та­ти­му!

Отець Ха­ритін знов прий­няв нігтя й по­чав чи­та­ти, але Онисія Сте­панівна вже зовсім не слу­ха­ла. Отець Ха­ритін примітив те й спи­тав:

- Чи ви слу­хаєте?

- Та слу­хаю, слу­хаю. Не пи­тай ме­не та чи­тай далі.

- Коли ви щось ду­маєте, - ска­зав отець Ха­ритін, при­див­ля­ючись до ро­зум­но­го ли­ця своєї жінки.

- Читай-бо, чи­тай! Я ду­маю й слу­хаю за­ра­зом.

- А як зва­ли Вар­ва­ри­но­го батька?

- А хіба ж ти чи­тав про батька?

- Авжеж чи­тав, тільки ви не слу­ха­ли.

- А прав­да, прав­да! То був який­сь ігу­мен.

- Який там ігу­мен! Діоскор - так зва­ли Вар­ва­ри­но­го батька.

- Та хто ж та­кий був ігу­мен? Чи який Вар­ва­рин ро­дич, чи що? - спи­та­ла во­на.

- Не ігу­мен-бо, а Іге­мон! Це той, що му­чив свя­ту Вар­ва­ру.

- Ото прок­ля­тий! В яко­му ж мо­нас­тирі він був іге­мо­ном? І чо­го ж то ченці му­чи­ли свя­ту Вар­ва­ру?

- Які там ченці! Іге­мон - то так звав­ся гу­бер­на­тор, чи ста­но­вий би то по-на­шо­му, чи що; от так, як в Бо­гус­лаві отой ста­но­вий, що в Чай­ках на­мальова­ний у пеклі.

- О! Ко­ли так, то там їм і місце. Я цього не зна­ла, що во­ни, прок­ляті, му­чи­ли свя­тих: як­би бу­ла зна­ла, то да­ла б мірку про­са ма­ля­реві, щоб на­ма­лю­вав їх у пеклі. Ну, ну, чи­тай далі.

Отець Ха­ритін чи­тав, а Онисія Сте­панівна знов своє ду­ма­ла.

- Чи ти знаєш, па­нот­че, що в нас кар­топлі ма­ло? - нес­подіва­но пе­ре­би­ва­ла йо­го Онисія Сте­панівна.

- Але які ж бо ви! Вам усе в го­лові той гос­по­дарський клопіт. Чи ви хо­че­те зра­зу за­ба­гатіти, чи що?

- А чом би пак і не за­ба­гатіти? Доб­ре вам, па­нот­цям, ко­ли ви й до смерті бу­де­те ма­ти шма­ток хліба. "Піп - зо­ло­тий сніп", - ка­жуть у при­казці. А що я ро­би­ти­му, як ти вмреш, а я зос­та­нусь удо­вою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без гро­шей? Хоч з мос­ту та в во­ду.

- Далеко ви заг­ля­даєте на­пе­ред. Ми тільки що поб­ра­лись, а ви вже заг­ля­ну­ли на самісінький кінець.

- О, я заг­ля­даю й на кінець, і на всі бо­ки ог­ля­да­юсь. Опо­ря­ди ли­шень тро­хи свою церк­ву, бо як ча­сом заг­ля­не мит­ро­по­лит, то бу­де тобі ли­хо.

- Оце ви прав­ду ка­же­те. Тре­ба й церк­ву опо­ря­ди­ти та при­вез­ти з Бо­гус­ла­ва ма­ля­ра, щоб по­ма­лю­вав церк­ву все­ре­дині й по­на­пи­су­вав об­ра­зи такі, як в чайківській церкві.

- Та щоб мені Ба­ла­бу­ха був в пеклі на самім дні. Чуєш?

- Добре, доб­ре. Да­си ма­ля­реві мішок бо­рош­на, то він і на­ма­лює Ба­ла­бу­ху, але ко­ли б ча­сом з цього чо­го не вий­шло.

Отець Ха­ритін зібрав гро­ма­ду й по­ра­див­ся з нею, щоб по­ма­лю­ва­ти все­ре­дині церк­ву та пос­та­но­ви­ти нові об­ра­зи. Гро­ма­да зго­ди­лась. Ти­тар вик­ло­по­тав дозвіл і зго­див ма­ля­ра, щоб він ви­ма­лю­вав церк­ву й на­пи­сав та­ку са­му "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" й страш­ний суд, як у Чай­ках, навіть на­ма­лю­вав в пеклі бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го й канівсько­го сто­ло­на­чальни­ка.

Раз Онисія Сте­панівна поїха­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок і вер­ну­лась до­до­му з не­доб­рою звісткою.

- Чи ти знаєш, па­нот­че, яку я страш­ну звістку при­вез­ла з Бо­гус­ла­ва?.. А ми собі тут си­ди­мо, хліб жуємо й нічо­го не знаємо!

- Що ж там та­ке тра­пи­лось? Не ля­кай­те-бо ме­не, бо я й без то­го вдав­ся собі по­лох­ли­вий, - ска­зав отець Ха­ритін і справді пе­ре­ля­ка­ний три­вож­ним ви­дом своєї жінки.

- Де вже не ля­ка­ти, ко­ли я й са­ма зля­ка­лась.

- Та що ж там та­ке? Чи Бо­гус­лав згорів, чи, мо­же…

- Якби згорів, то мені про те бу­ло б бай­ду­же. Ба­ла­бу­ха став в Бо­гус­лаві свя­ще­ни­ком, та ще й бла­го­чин­ним на на­шу часть!

- Невже? - крик­нув як опе­че­ний отець Ха­ритін і схо­пив­ся з місця.

- Став бла­го­чин­ним. Вже пе­ревізся з жінкою, з усім куб­лом і, ка­жуть, швид­ко бу­де об'їжджа­ти па­рафії.

- То це він і до нас приїде?

- Авжеж, приїде; вже він нас не ми­не!

- Ну, то вик­ру­чуй­тесь же, Онисіє Сте­панівно, ко­ли да­ва­ли йо­му гар­бу­за.

- Що мені бла­го­чин­ний! Ку­ди ж пак: ве­ли­ке ца­бе! На мені не попівська ря­са, а плах­та. З ме­не чи­на не здіймуть. На тобі це все око­шиться, от що! Те­пер ти, па­нот­че, вик­ру­чуй­ся, бо він тобі при­га­дає й ме­не, й вільша­ницьку па­рафію, й вільша­ницьку гро­ма­ду. Він, ма­буть, ду­має, що не гро­ма­да виг­на­ла йо­го з Вільша­ниці, а ти.

- От тобі й на! Оце ли­шеч­ко! Що ж те­пер мені ро­би­ти? Та він же ме­не з'їсть без солі!

- Бідкайся не бідкай­ся, то вже тим нічо­го не по­мо­жеш.

- Що ж ви мені по­ра­ди­те ро­би­ти? Він же до нас приїде.

- Нехай їде! Я йо­го по­час­тую так, що го­лод­ний до­до­му поїде, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

- Так не мож­на, Онисіє Сте­панівно. Да­вай­те по­ра­ди! В вас же ро­зу­му доб­ра макітра. Що мені чи­ни­ти?

- Про ме­не, йди з ним на мир, ко­ли вже та­ке діло скоїлось. А я йо­му й очей не по­ка­жу.

- Де вже вам йо­му очі по­ка­зу­ва­ти! Це все ли­хо, ли­бонь, од­но­му мені прий­деться од­бу­ва­ти.

- Пошли йо­му пе­редніше будлі-яко­го ха­ба­ра, то він од­ра­зу ста­не при­хильніший. Але чо­го йо­му пос­ла­ти з на­шо­го мо­ло­до­го гос­по­дарст­ва? Пашні шко­да, то­ва­ру шко­да, птиці шко­да…

- Всього шко­да, тільки ме­не не шко­да, - ска­зав, скри­вив­шись, отець Ха­ритін.

- Конопель у нас ма­ло, бо мо­ло­диці поп­ря­ли; льону зовсім ма­ло; гу­си по­за­ки­да­ла в ку­чу го­ду­ва­ти к різдву.

- Онисіє Сте­панівно! Пошлім бла­го­чинній дві го­до­вані гус­ки. За дві гус­ки во­на по­вин­на б ста­ти при­хильною до нас.

- Авжеж! Дві гус­ки, та ще й го­до­вані! Я й са­ма з'їм; бу­ду пак го­ду­ва­ти твою бла­го­чин­ну го­до­ва­ни­ми гусьми! Знаєш що? Наш ти­тар, ли­бонь, гар­ний гон­чар; не­хай він од­ве­зе ху­ру своїх горшків, - і ко­зи бу­дуть ситі, й сіно ціле.

- Та й ро­зумні ж ви, Онисіє Сте­панівно! Їй-бо­гу, доб­ра ва­ша річ. Ад­же ж над ти­та­ря­ми бла­го­чин­ний дійсно так са­мо на­чальник, як і над на­ми. Тре­ба пос­ла­ти за ти­та­рем.

Отець Ха­ритін пос­лав за ти­та­рем й звелів йо­му наб­ра­ти віз горшків, ми­сок, макітер і вся­ко­го гон­чарсько­го по­су­ду та од­вез­ти на гос­ти­нець но­во­му бла­го­чин­но­му, щоб був лас­кавіший до вільша­ницької па­рафії.

- Але, Онисіє Сте­панівно, тре­ба й од се­бе при­ки­ну­ти щось, - го­во­рив отець Ха­ритін до жінки.

- Од ме­не при­кинь ду­лю от­цю бла­го­чин­но­му, а дру­гу гос­пожі бла­го­чинній, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

Отець Ха­ритін тільки но­сом пок­ру­тив й бо­яв­ся більше зачіпа­ти її.

- Та не за­будьте, ста­рос­то, пок­лас­ти на віз зо два по­ро­сят­ни­ки, - на­ша бла­го­чин­на ду­же лю­бить по­ро­ся­ти­ну, - та ще пок­ладіть з са­мо­го вер­ху, щоб бу­ло вид­но, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна до ста­рос­ти.

В неділю по обіді ста­рос­та наб­рав пов­ний віз горшків, пок­лав звер­ху два по­ро­сят­ни­ки й поїхав в Бо­гус­лав. Бо­гус­лав був в той час повіто­вим містом.

Балабушина осе­ля бу­ла на горі ко­ло воз­во­за, край са­мо­го міста. Містеч­ко розс­те­ля­лось на­низ попід го­род й спус­ка­лось до са­мої Росі, де край бе­ре­га зе­ленів виш­ник та ви­сокі вер­би. Вни­зу шуміла Рось, обс­тав­ле­на по обид­ва бо­ки ске­ля­ми та ку­па­ми каміння. По­де­ку­ди між ске­лис­ти­ми не­ве­лич­ки­ми острівця­ми про­ри­ва­лась во­да, шуміла й булькотіла, не­на­че хто лив її з ти­ков та пля­шок. На горі сіріли жидівські ха­ти й крам­ниці, то криті бля­хою, то че­ре­пи­цею, то со­ло­мою. За Рос­сю на ни­зині зе­леніли ле­ва­ди, то сіріли скелі, вис­ту­па­ючи з-під землі ви­со­ко­го бе­ре­га до са­мо­го мо­нас­ти­ря на крутій горі.

Титар в'їхав у двір до бла­го­чин­но­го. Воріт зовсім не бу­ло. По дворі ни­ка­ли за­худ­жені жидівські ко­зи й сми­ка­ли стріхи не­ви­со­ких обідра­них повіток. На покрівлі до­ма чорніли дірки, стриміли роз­куд­лані ку­ли­ки, підняті вітром. Ти­тар гля­нув на осе­лю й тільки гу­ба­ми цмок­нув.

"Тут моїм горш­кам бу­дуть раді; по­га­ний гос­по­дар з на­шо­го бла­го­чин­но­го", - по­ду­мав ти­тар, спи­нив­ши во­ли ко­ло ган­ку.

Титар познімав з во­за горш­ки, мис­ки, макітри, рин­ки, гле­чи­ки та пок­риш­ки й по­розс­тав­ляв той крам кру­гом ган­ку. По­лив'яні мис­ки бли­ща­ли на осінньому сонці; горш­ки чорніли, а довгі при­сад­ку­ваті по­ро­сят­ни­ки не­на­че по­ля­га­ли на схо­дах ко­ло са­мо­го по­ро­га. Ти­тар пішов у по­кої до бла­го­чин­но­го.

Балабуха зовсім пе­реб­рав­ся на своє гос­по­дарст­во, але ду­же по­ми­лив­ся, сподіва­ючись при­да­но­го од тес­тя. Не поміг і сват отець Мельхи­се­дек, не по­мог­ла й язи­ка­та сва­ха Мар­та. Тесть дав йо­му сли­ве чет­вер­ту част­ку то­го що обіцяв; він не дав навіть Ба­ла­бусі тієї ба­би, що обіцяв,- на­томість дав йо­му па­руб­ка Про­ко­па, в кот­ро­го бу­ли не всі вдо­ма.

Балабуха тільки що по­обідав пізненько, по-місько­му зви­чаю, й ле­жав в світлиці на ка­напі. Оле­ся, уб­ра­на в но­веньку сук­ню, сиділа ко­ло йо­го в но­гах, наг­ра­ва­ла на гітарі який­сь ро­манс. В по­ко­ях бу­ло по-місько­му, з пре­тензією на панст­во. Не­по­мальова­ний поміст був ви­ша­ру­ва­ний піском і чис­то ви­ми­тий. Ко­ло вікон висіли порт­ре­ти Ку­ту­зо­ва та інші й дві нові кар­ти­ни, куп­лені в Києві на конт­рак­тах: на одній - пан­на з го­ли­ми плічми дер­жа­ла на ру­ках ко­та, на другій кар­тині - пан­на з зас­ло­не­ни­ми плічми, але з го­ли­ми ру­ка­ми дер­жа­ла на пальці ка­на­рей­ку й го­ду­ва­ла її з своїх чер­во­них уст. На вікнах сто­яли ва­зо­ни ге­рані.

Титар рип­нув две­ри­ма й по­дав­ся несміли­во на­зад. Ба­ла­бу­ха схо­пив­ся з ка­на­пи. Оле­ся пе­рес­та­ла гра­ти.

- А що ти ска­жеш, чо­ловіче? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Приїхав до ва­шої ми­лості з гос­тин­цем од вільша­ницько­го ба­тюш­ки.

- З яким гос­тин­цем? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Привіз по­су­ду на гос­по­дарст­во. Чи зве­ли­те ку­ди пе­ре­нес­ти? - спи­тав ти­тар, ско­са пог­ля­да­ючи на прос­то­во­ло­су жінку бла­го­чин­но­го.

Балабуха вий­шов на га­нок. За ним вий­шла й бла­го­чин­на. По­суд зай­мав тро­хи не тре­ти­ну ма­ленько­го дво­ра. Оле­ся осміхну­лась, гля­нув­ши на Ба­ла­бу­ху.

- Піддобрюються, бо­яться те­бе, - за­ше­потіла Оле­ся до Ба­ла­бу­хи.

- Добрі горш­ки в вас в Вільша­ниці, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, ки­нув­ши очи­ма по горш­ках.

- А це що та­ке? - спи­та­ла бла­го­чин­на, тор­ка­ючи кінчи­ком че­ре­ви­ка по­ро­сят­ни­ки.

- Це, ви­ба­чай­те, гос­по­же, по­ро­сят­ни­ки, щоб сма­жи­ти цілі по­ро­ся­та чи ік ве­ли­код­ню, чи й так на свою обихідку.

Благочинна ще лас­кавіше осміхну­лась.

- Це ма­туш­ка прис­ла­ли та­ки до­ко­неч­не вам, - до­дав ста­рос­та.

Олеся об­ли­за­лась, на­че по­чу­ла сма­ля­ти­ну од по­ро­ся­ти, кот­рою на­че повіяло од здо­ро­вих по­ро­сят­ників.

Балабуха звелів ви­нес­ти ти­та­реві за всі горш­ки чар­ку горілки, та й то ма­леньку, й дав за­ку­си­ти шма­ток чор­но­го хліба.

- Кланяйся ж ба­тюшці й ма­тушці та ска­жи, щоб приїха­ли до нас в гості. Та не за­будь по­дя­ку­ва­ти за горш­ки, - крик­нув Ба­ла­бу­ха до ти­та­ря, кот­рий на­ла­го­дивсь виїжджа­ти з дво­ру, дер­жа­чи під пах­вою шап­ку.

Вибігла гор­ба­та Ки­ли­на, вибіг Прокіп і ки­ну­лись пе­ре­но­си­ти горш­ки на го­ри­ще.

- Моссаковські йдуть на мир, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Добре роб­лять, що йдуть - нам горшків тре­ба; Ки­ли­на тов­че їх так, що не нас­та­чиш од яр­мар­ку до яр­мар­ку.

- Що ж, ста­рос­то, ка­зав бла­го­чин­ний? - пи­тав отець Ха­ритін та Онисія.

- Дякували й про­си­ли, щоб приїха­ли до йо­го в гості, - ска­зав ста­рос­та.

- А бла­го­чин­ну ба­чив? - спи­та­ла Онисія Сте­панівна.

- Бачив: ви­ба­чай­те, во­лос­сям світить, - прос­то­во­ло­са хо­дить, не­на­че дівка.

В той час Ба­ла­бу­ха з жінкою, на­ди­вив­шись на горш­ки, пішли в кімна­ту й по­ля­га­ли спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре, Ба­ла­бу­ха дос­тав яко­гось "свя­то­го от­ця" й по­чав, ле­жа­чи, вваж­ли­во чи­та­ти. Оле­ся сиділа й слу­ха­ла.

- Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, - про­мо­ви­ла Оле­ся, позіха­ючи.

Вона дос­та­ла гіта­ру й по­ча­ла гра­ти. Ба­ла­бу­ха так за­ко­пав­ся в книж­ку, що навіть не чув му­зи­ки.

- Кидай книж­ку та слу­хай, як я граю, - ска­за­ла Оле­ся.

- Грай, грай! Я слу­хаю, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха, не од­во­дя­чи очей од книж­ки.

- Як же то ти ра­зом і слу­хаєш і чи­таєш? Мо­же, тобі заспіва­ти?

- Співай, співай, сер­це, - я слу­хаю.

Олеся пе­респіва­ла однієї пісні, а Ба­ла­бу­ха все чи­тав і не чув з тієї пісні ні од­но­го сло­веч­ка.

- Чи ти ме­не слу­хаєш? - спи­та­ла Оле­ся, див­ля­чись на чо­ловікові на­суп­лені бро­ви.

- Слухаю; співай далі!

- Ну, заспівай ще ти, - я бу­ду приг­ра­ва­ти.

- Грай, грай! Я слу­хаю.

- Та ти навіть не чув, що я ска­за­ла.

- Ти кра­ще пос­лу­хай, а я тобі про­чи­таю "Крат­кий Ле­то­пи­сец" за Ук­раїну та гетьма­на Бог­да­на Хмельницько­го.

- Що ж то та­ке Ук­раїна? Чи по­сесія яка, чи що? Хто ж то Бог­дан Хмельницький?

- Україна - це ввесь край, де тільки жи­ве наш на­род. Бог­дан од­во­ював Ук­раїну од Польщі й од­дав ца­реві Олексієві. Ти, ба­чу, нічо­го цього не тя­миш.

- На, кра­ще, про­чи­тай мені оцю "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну й прин­ца Ібрагіма", - ска­за­ла Оле­ся, ти­ка­ючи Ба­ла­бусі в ру­ки давній ро­ман в шку­ра­тя­них па­ля­тур­ках.

- Дай вже, дай, - я тобі про­чи­таю й твою "Вол­шеб­ни­цю".

Балабуха по­чав чи­та­ти, як вол­шеб­ни­ця по­ве­ла Ібрагіма в гли­бо­ку пе­че­ру, вик­ли­ка­ла яко­гось страш­но­го ду­ха й по­ча­ла ви­со­ким сти­лем верз­ти нісенітни­цю. Він чи­тав, чи­тав та й плю­нув.

- Одчепись, Оле­сю, з своїми вол­шеб­ни­ця­ми!

Балабуха знов взяв в ру­ки товс­тий "Фе­ат­рон, или По­зор ис­то­ри­чес­кий". В цього "спу­дея" ста­рої Києво-Мо­ги­лянської ака­демії бу­ло ба­га­то кни­жок, більше, ніж в де­яких те­перішніх на­ших сільських ба­тю­шок на Ук­раїні: він був ліпший чо­ловік не тільки для сво­го ча­су, хоч і не пад­ку­вав ко­ло ха­зяй­ст­ва. Оле­ся ви­дер­ла з йо­го рук книж­ку й за­ки­ну­ла на ша­фу.

- Потривай же, я ось швир­го­ну ту­ди й твою Рагі-Муїну з ца­ре­ви­чем Ібрагімом!

І він справді швир­го­нув книж­ку на гру­бу, аж лист­ки на повітрі за­ше­лестіли й па­ля­тур­ки за­хур­ча­ли.

- От так! Що ж ми те­пер ро­би­ти­ме­мо, ко­ли книж­ки по­за­ки­да­ли? - ска­за­ла Оле­ся.

- Танцюй, а я бу­ду ди­ви­тись, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Якби ж ти пак грав! - ска­за­ла Оле­ся, на­дув­ши гу­би.

- Знаєш що, Оле­сю? Піди в пе­кар­ню й роз­по­ря­дись, щоб Ки­ли­на зва­ри­ла чо­го або спек­ла на ве­че­рю, бо я вже їсти хо­чу.

- Піди кра­ще ти, бо я не­на­вид­жу ту пе­кар­ню.

- Піди-бо! Ти ж в ме­не гос­по­ди­ня, чи що.

- Не піду. Я до то­го не звик­ла в батька. Ко­ли б нам знай­ти доб­ро­го ку­ха­ря: я не­на­вид­жу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що бо­жо­го дня! Я не маю до цього по­тя­гу.

- Еге! На ку­ха­ря тре­ба ба­га­то гро­шей. Піди-бо, піди!

Олеся од­чи­ни­ла двері в сіни, гук­ну­ла на Ки­ли­ну, звеліла їй взя­ти в жи­да м'яса й спек­ти на ве­че­рю пе­че­ню, - од­на­че в пе­кар­ню все-та­ки не пішла.

Настав дов­гий вечір. Оле­ся не втерпіла, дос­та­ла з гру­би свою "Вол­шеб­ни­цю" й по­ча­ла го­лос­но чи­та­ти. Ба­ла­бу­ха не слу­хав і позіхав.

Килина пос­та­ви­ла на стіл пе­че­ню й со­лоні огірки. Оле­ся по­куш­ту­ва­ла м'яса: м'ясо бу­ло за­су­ше­не, як су­хар.

- Пхе, яке пас­кудст­во! Мож­на зу­би по­ла­ма­ти, - ска­за­ла Оле­ся, од­со­ву­ючи тарілку, - це якась жорст­ва, а не пе­че­ня. - Во­на одріза­ла огірка; огірок був не­со­ло­ний, ду­же кис­лий, без уся­ко­го сма­ку.

- Пхе, який пас­куд­ний огірок! Я зро­ду та­ких по­га­них огірків не їла.

- Як не їла, то те­пер му­сиш їсти; яких на­со­ли­ла, такі й спо­жи­вай! Ти не ха­зяй­но­ви­та й нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, пе­ре­ти­ра­ючи в зу­бах су­ху пе­че­ню, що аж тріща­ла, не­на­че він жу­вав у роті пісок та жорст­ву.

- Господи, яка нудьга. Й гость тобі ніякий не приїде. Ко­ли б хоч який жид прий­шов з містеч­ка, все б та­ки бу­ло з ким по­ба­ла­ка­ти.

Олеся пішла хо­ди­ти по світлиці. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку з дов­гим ци­бу­ком і мов­чав; ви­ку­рив од­ну, за­ку­рив дру­гу, потім тре­тю. Дим во­ру­шив Оле­сині нер­ви, фан­тазія гра­ла… Для неї тісно ста­ло в світлиці, в ціло­му домі; її дум­ки ку­дись рва­лись, як птиці, хотіли летіти, кру­ти­лись під не­бом, під хма­ра­ми, та не зна­ли, де сісти, де спи­ни­тись. Ба­ла­бу­ха ди­вив­ся з кімна­ти, як во­на за­дер­ла го­ло­ву, за­ко­чу­ва­ла під лоб очі, не­на­че на стелі якусь книж­ку чи­та­ла.

- Знаєш що, па­нот­че! В ме­не не­ма доб­рої сукні; тре­ба мені спра­ви­ти шов­ко­ву сук­ню на виїзди в гості. В нас у Бо­гус­лаві є по­ряд­не то­ва­рист­во, - тре­ба йо­му по­ка­за­ти, що я гос­по­жа бла­го­чин­на.

- То й справ: біжи в крам­ниці та на­бе­ри собі шов­ку чи там чо­го хо­чеш, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха, сма­ку­ючи люльку з дов­гим ци­бу­ком.

На дру­гий день після раннього обіду Ба­ла­бу­ха поїхав ог­ля­да­ти свою бла­го­чинію й пе­редніше за все за­вер­нув в Вільша­ни­цю до Мос­са­ковсько­го: мо­же, на йо­го зро­би­ли приємне вра­жен­ня вільша­ницькі горш­ки. Ба­ла­бу­ха під'їхав під га­нок. Мос­са­ковський виг­ля­нув у вікно й вибіг надвір зустріча­ти бла­го­чин­но­го; па­нотці привіта­лись привітно й поцілу­ва­лись. Ба­ла­бу­ха був зви­чай­ний, але дер­жав се­бе хо­лод­ненько й ду­же по­важ­но й більше роз­пи­ту­вав за церк­ву, за па­рафію, ніж про давні свої сто­сун­ки з Мос­са­ковським. Мос­са­ковський був лас­ка­вим, кла­няв­ся, але не ду­же щи­ро, а більше підлес­ли­во, як кла­няється ниж­чий ви­що­му. В кімнаті за две­ри­ма при­таїлась Они­ся як мерт­ва. Во­на прис­лу­ха­лась до роз­мо­ви, і її взя­ла ве­ли­ка хіть по­ди­ви­тись на Ба­ла­бу­ху. Вий­ти до йо­го во­на ніза­що в світі не ду­ма­ла. Як ла­соч­ка, во­на ста­ла на стілець і заг­ля­ну­ла в світли­цю че­рез дірку над две­ри­ма, де на одвірку сто­яв ря­док прос­кур. Во­на зир­ну­ла ціка­ви­ми очи­ма й по­ба­чи­ла, що Ба­ла­бу­ха був з ко­рот­кою гус­тою чор­ною бо­ро­дою, з ко­рот­ки­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми кру­гом го­ло­ви. Чорні ву­са та бо­ро­да зас­ло­ни­ли йо­го не­гарні гу­би, й він став те­пер ба­га­то кра­щий.

Моссаковський взяв ключі з кілоч­ка й повів бла­го­чин­но­го до церк­ви. Ба­ла­бу­ха ог­лядів церк­ву й риз­ни­цю й пох­ва­лив і об­мальовку церк­ви, й нові об­ра­зи, й риз­ни­цю. Отець Ха­ритін ско­са пог­ля­дав на страш­ний суд, на ку­пи чортів, але Ба­ла­бу­ха на чортів навіть не гля­нув.

Тим ча­сом Они­ся на­го­ту­ва­ла на столі по­лу­день і пос­та­ви­ла пляш­ки. Ба­тюш­ки, вер­та­ючись з церк­ви, зай­шли по­ди­ви­тись на но­ве гос­по­дарст­во. Осе­ля бу­ла доб­ре опо­ряд­же­на. Гро­ма­да об­го­ро­ди­ла го­род і двір, пов­ши­ва­ла за­но­во повітки й за­го­ро­ду, клу­ню й ко­мо­ру, пос­та­ви­ла кру­гом за­го­ро­ди за­га­ту з острішка­ми; скрізь бу­ло прос­то, по-гос­по­дарській.

- Отже ва­ша гро­ма­да вас лю­бить, і знать, що дбає на вас, як на са­му се­бе, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, - а наші бо­гус­лавці про ме­не, здається, й ву­хом не ве­дуть. В ме­не не тільки все стоїть не пов­ши­ва­не, обідра­не, - в ме­не навіть воріт не пос­та­ви­ли, так і сто­ять по­ла­мані.

Моссаковський з за­до­во­ле­ною міною осміхнув­ся од­ним бо­ком ро­та й поп­ро­сив Ба­ла­бу­ху в по­кої на по­лу­день.

Сівши за по­лу­день, Ба­ла­бу­ха зга­дав свою Оле­сю; йо­го по­тяг­ло до­до­му; він не­на­че ба­чив її ве­се­лий вид за сто­лом по­руч з со­бою й чув її го­лос. В кімнаті лед­ве по­чув­ся за­дер­жа­ний го­лос Онисії Сте­панівни. Ба­ла­бу­ха при­тих і ніби за­мер… Той го­лос був та­кий знай­омий. Йо­му ду­же за­ма­ну­лось хоч гля­ну­ти на Они­сю, по­ди­ви­тись на її гострі тонкі бро­ви та на блис­кучі очі. Він не втерпів і спи­тав Мос­са­ковсько­го:

- Чи здо­ро­ва Онисія Сте­панівна?

- Спасибі вам! Тро­хи нез­ду­жає чо­гось, - десь, ма­буть, зас­ту­ди­лась, та вже та­ки дав­ненько каш­ля, - од­ка­зав Мос­са­ковський.

- Шкода! - ти­хо про­мо­вив Ба­ла­бу­ха, а йо­го дум­ка знов по­летіла до­до­му; знов він ніби уг­лядів пе­ред со­бою свіжий Оле­син вид.

Балабуха шви­денько за­ку­сив і звелів по­да­ва­ти во­за; він ду­мав заїха­ти ще в од­но се­ло, але пе­ре­ду­мав і звелів по­го­ни­чеві вер­та­тись до­до­му.

Поки Ба­ла­бу­ха доїхав до Бо­гус­ла­ва, над­ворі зовсім смерк­ло. З пе­карні че­рез двоє вікон лив­ся на тем­ний двір яс­ний світ; че­рез вікно бу­ло вид­но по­лум'я в печі, горш­ки, поп­рис­тав­лю­вані до жа­ру, й навіть по­ро­сят­ник з по­ро­сям, що за­дер­ло вго­ру чо­ти­ри чорні ніжки й гост­ре ри­ло. Ки­ли­на, зап­ну­та білим руш­ни­ком замість хвар­ту­ха, по­ра­ла­ся ко­ло печі. З світлиці че­рез нещільно при­чи­нені вікон­ниці прос­ми­ку­ва­лись довгі сму­ги світу й па­да­ли на тин.

"Чого це світиться в світлиці? Пев­но, приїха­ли гості", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха й од­чи­нив ти­хенько двері.

З світлиці по­лив­ся яс­ний світ, а з світом - гус­тий дим од тю­тю­ну. В хаті висіли хма­ри ди­му, не­на­че сто­яв гус­тий ту­ман. На ка­напі сиділа Оле­ся з гіта­рою на колінах, а по­руч з нею сидів бли­зенько Сигізмунд Бон­ковський, з дов­гим ци­бу­ком в роті. Ба­ла­бу­ха вглядів їх, як че­рез гус­тий ту­ман, і тільки примітив свіже ли­це Олесі, не­на­че ро­жу, пок­ри­ту га­зо­вою ма­терією, та ве­ли­ку ку­че­ря­ву го­ло­ву Бон­ковсько­го. Ба­ла­бу­ха не примітив, що од­на ру­ка Бон­ковсько­го об­гор­та­ла Оле­син стан.

- Хто там? - крик­нув Бон­ковський, при­див­ля­ючись че­рез хма­ри ди­му.

- Свої! - за­гув ба­сом Ба­ла­бу­ха, всту­па­ючи в світли­цю. Оле­ся не во­рух­ну­лась і тільки пок­ла­ла гіта­ру на ка­на­пу. Бон­ковський встав і ки­нув­ся на­зустріч Ба­ла­бусі.

- Як ся маєте, ша­нов­ний, вельмож­ний па­нот­че? - крик­нув Бон­ковський, обніма­ючи й цілу­ючи Ба­ла­бу­ху тричі в ус­та.

Балабуха бай­дуж­но, аж сер­ди­то привітав­ся до Бон­ковсько­го й, не привітав­шись до Олесі, пішов до кімна­ти роз­дя­га­тись.

Після виїзду Ба­ла­бу­хи Оле­ся пішла гу­ля­ти в місто, вгляділа там ста­ро­го знай­омо­го, па­на Бон­ковсько­го, й зап­ро­си­ла йо­го до се­бе на вечір. Во­на ду­ма­ла, що її чо­ловік не так швид­ко вер­неться до­до­му з своєї бла­го­чинії…

Балабуха ски­нув з се­бе до­рож­ню оде­жу, ввійшов у світли­цю, на­бив люльку тю­тю­ном, за­па­лив і сів на стільці. Він ско­са пог­ля­нув на Оле­сю; Оле­ся по­чер­воніла, як маківка. Всі троє ку­ри­ли й мов­ча­ли.

В Бон­ковсько­го бу­ла дум­ка вста­ти й розп­ро­ща­тись, але він чув, як кувіка­ло під но­жем по­ро­ся, й на­ду­мавсь та­ки зос­та­тись на ве­че­рю, бо йо­му хотілось їсти. Він ве­се­ло, ні криш­ки не замішав­шись, по­чав роз­мо­ву.

- Як же вам, отець бла­го­чин­ний, їзди­лось? Чи да­ле­ко бу­ли? - спи­тав Бон­ковський сміли­во.

- Недалеко, - в Вільша­ниці, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха та й знов взяв у гу­би ци­бук і по­тяг­нув з йо­го так, що в люльці зашк­вар­ча­ло, як у ринці, а по­верх люльки схо­пи­лось по­лум'я.

- О, я знаю Вільша­ни­цю й не раз там бу­вав у покійно­го ста­ро­го ба­тюш­ки. Що за доб­ра привітна ду­ша був небіжчик, царст­во йо­му не­бес­не! Який щи­рий, який привітний, який гос­по­дар! Та­ко­го труд­но знай­ти між людьми! - роз­пус­тив мо­ву пан Бон­ковський, щоб по­ти за­га­яти час, по­ки спе­четься по­ро­ся.

- Добрий був чо­ловік, - зне­хо­тя обізвав­ся Ба­ла­бу­ха й знов спе­ре­сер­дя по­тяг люльку так, що огонь знов за­па­лах­котів.

- Чи ба­чив же Онисію Сте­панівну? - спи­та­ла Оле­ся дри­жа­чим го­ло­сом.

- Ні,- ко­рот­ко од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

Знов усі троє за­мовк­ли, і тільки в світлиці бу­ло чу­ти, як тріщав тю­тюн в люльках, як ци­бу­ки гар­ча­ли, ніби лихі со­ба­ки, а дим хма­ра­ми піднімав­ся під сте­лю.

- Я знав Онисію Сте­панівну ще пан­ною. Ото бу­ла ця­ця! Ну, та й ця­ця, - як кра­шан­ка! як пи­сан­ка! як зо­ло­то! - по­чав вих­ва­ля­ти Бон­ковський.

- Шкода тільки, що в плахті хо­ди­ла. Ма­буть, те­пер за­вертілась в намітку, мов сільська ба­ба. Не люб­лю я тих наміток та пла­хот, не упо­добні во­ни мені, - обізва­лась Оле­ся.

- Часом ті намітки та плах­ти бу­ва­ють луччі од су­конь, - обізвав­ся тро­хи гру­бенько Ба­ла­бу­ха.

"Вже сердься не сердься, а по­ро­ся­ти та­ки діждусь", - по­ду­мав Бон­ковський і знов роз­по­чав історію за Они­си­но­го батька, за вільша­ницькі ліси та об­ла­ви на вло­вах в лісах, пе­реб­рав панів та еко­номів, а далі пе­реїхав у Хохітву й по­чав роз­ка­зу­ва­ти за Тер­лецьких, з Хохітви пе­реїхав у Стеблів, за­че­пив­ши по до­розі от­ця Мельхи­се­де­ка, сміявся з йо­го жінки Мар­ти, так що Оле­ся ре­го­та­лась, до­ки Ки­ли­на й справді не зас­те­ли­ла сто­ла й не по­да­ла по­ро­ся­ти.

Олеся поп­ро­си­ла гос­тя за стіл. В по­ро­ся­ти ву­ха, ніжки й навіть шку­ра - все по­горіло на вугілля. Але Бон­ковський ук­лав у ко­пи півпо­ро­ся­ти, аж су­ха шку­ра лу­ща­ла в йо­го в зу­бах.

- Як чу­до­во ви вмієте го­ту­ва­ти! Яка з вас, Олек­санд­ро Пет­ров­но, гос­по­ди­ня! - хва­лив Бон­ковський, упліта­ючи по­ро­ся.

- Пхе! - ска­за­ла Оле­ся, по­куш­ту­вав­ши су­хої ніжки. - Ки­ли­на не дог­ляділа й пе­рес­ма­жи­ла й поп­су­ва­ла. Тре­ба шу­ка­ти ку­ха­ря!

- Я вам по­ре­ко­мен­дую; од на­шо­го діди­ча од­хо­дить ку­хар; ко­ли хо­че­те, я ска­жу йо­му, щоб він до вас прий­шов. Там, як що зго­тує, то тільки пальчи­ки об­ли­жеш, - го­во­рив він, упліта­ючи пе­че­ну кур­ку після по­ро­ся­ти­ни.

Балабуха тільки блис­нув на Бон­ковсько­го сер­ди­ти­ми очи­ма й мов­чав.

Повечерявши, Бон­ковський без це­ре­монії вхо­пив шап­ку, поп­ро­щав­ся й поїхав до­до­му. Ки­ли­на поп­ри­би­ра­ла з сто­ла. Ба­ла­бу­ха смок­тав люльку й мов­чав; Оле­ся й собі мов­ча­ла.

- Ти на ме­не чо­гось сер­диш­ся? - спи­та­ла Оле­ся, пок­лав­ши чо­ловікові ру­ку на пле­че.

Балабуха мов­чав і ди­вив­ся на стіну.

- Може, ти ду­маєш, що я зу­мис­не зап­ро­си­ла до се­бе Бон­ковсько­го; я йо­го й не ду­ма­ла зап­ро­шу­ва­ти: був на ба­зарі й заїхав, та й годі!

Балабуха тяг люльку й мов­чав.

- Чого це ти мов­чиш? Чи ти сер­диш­ся на ме­не, чи ні? - пи­та­ла Оле­ся. Ба­ла­бу­ха мов­чав і ку­рив.

- Слухай-бо! Ти сер­диш­ся на ме­не? Еге? - спи­та­ла Оле­ся й лег­ко вда­ри­ла Ба­ла­бу­ху по плечі. - Та по­кинь-бо оту люльку та го­во­ри зо мною.

Олеся хотіла вир­ва­ти з йо­го рук люльку. Ба­ла­бу­ха не пус­тив з рук ци­бу­ка й лег­ко одвів набік її ру­ку.

- Ото не люб­лю, як чо­ловік мов­чить. Го­во­ри що-не­будь! Чи хва­ли ме­не, чи гудь, але го­во­ри!

Балабуха мов­чав і мовч­ки знов на­бив тю­тю­ну в люльку.

- Та й за­пек­ла ж ти лю­ди­на! Ти кремінь, а не чо­ловік. Я б з креміня до­бу­ла сло­ва. Ки­дай люльку та го­во­ри зо мною!

Олеся смик­ну­ла з йо­го рук люльку так, що іскри по­си­па­лись до­до­лу. Ба­ла­бу­ха встав і мовч­ки вий­шов у двір, не надівши навіть шап­ки.

Ніч бу­ла тем­на. Не­бо чорніло, як чор­не сук­но, а по йо­му бли­ща­ли зорі, ніби зо­лоті краплі. Був лег­кий осінній мо­роз.

Богуслав ніби ви­мер. Ні в одній хаті не світив­ся огонь; ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку; тільки во­да шуміла по камінні од­но­тон­ним шу­мом.

Балабуха вий­шов за двір і пішов шля­хом на­низ, над Рось. Шум во­ди ста­вав чутніший. Бу­ло чуть, як се­ред шу­му во­да булько­тить, ллється, хлю­пає по камінні. Пе­ред очи­ма в Ба­ла­бу­хи сто­яли, як на­мальовані, дві свіжі фізіономії, од­на ко­ло дру­гої се­ред хма­ри гус­то­го ди­му, обидві ве­селі, рум'яні. В шумі во­ди він не­на­че чув їх ве­се­лу роз­мо­ву та регіт.

От хви­ля вда­ри­лась ра­зом об камінь і не­на­че крик­ну­ла, і йо­му по­чу­лось, що задз­венів акорд на гітарі й за­мер… Ба­ла­бу­ха сто­яв в тем­ряві, а во­гонь в люльці спа­ху­вав, як ог­ня­не око, й знов по­га­сав. Якесь не­доб­ре по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го серці й не да­ва­ло сер­цю вти­хо­ми­ри­тись. Ба­ла­бу­ха ти­хо вер­нув­ся до ха­ти і, не про­мо­вив­ши й сло­ва до жінки, розібрав­ся й ліг спа­ти.

На дру­гий день Оле­ся про­ки­ну­лась і ве­се­ло за­ще­бе­та­ла до чо­ловіка. Він мов­чав. Мовч­ки він уб­рав­ся, по­мо­лив­ся й сів до чаю.

- Чи ти й досі на ме­не сер­диш­ся? - спи­та­ла Оле­ся.

Балабуха пив чай і сло­вом не обізвав­ся до неї.

- Та ну-бо, не ви­га­дуй чорт зна чо­го! Чи ти граєш в якоїсь іграш­ки, чи що? - го­во­ри­ла Оле­ся.

Балабуха навіть не по­ди­вивсь на неї.

- Убгає собі щось у го­ло­ву та й дметься. От уже не люб­лю! Та я люб­лю те­бе й більше ні за ко­го й в го­лові не пок­ла­даю, - ве­се­ло го­во­ри­ла Оле­ся.

А Ба­ла­бу­ха мов­чав та ди­вив­ся на са­мо­вар.

Олеся на­мо­ви­ла Ки­ли­ну, щоб во­на пішла й спи­та­ла в ба­тюш­ки, що ва­рить на обід. Ки­ли­на увійшла й по­ча­ла пи­та­ти, лед­ве осміха­ючись. Ба­тюш­ка зро­зумів ту шту­ку й навіть не гля­нув на Ки­ли­ну. Оле­ся обер­ну­лась до вікна, ти­хо сміючись.

Вже й по­обіда­ли; вже й день ми­нув, а Ба­ла­бу­ха мов­чав. Навіть слу­ги приміти­ли, що ба­тюш­ка не го­во­рить.

- Пані! мо­же, на­шо­му ба­тюшці по­роб­ле­но, що во­ни оце цілий день не го­во­рять? - ска­за­ла Ки­ли­на до Олесі. - Не­хай бог ми­лує вся­ко­го хре­ще­но­го, - це на лю­дях бу­ває. Побіжу я в Хохітву до зна­хур­ки - в нас є та­ка ба­ба, що од­ро­бить.

- Ти кат зна що вер­зеш, - ска­за­ла Оле­ся, сміючись. - Ба­тюш­ка не зовсім здо­ро­вий, то й не го­во­рить.

Одначе ми­нув дру­гий день, а ба­тюш­ка мов­чав, не­на­че онімів. Вже й Прокіп примітив те і, по­ра­див­шись з Ки­ли­ною, ска­зав до Олесі:

- Пані! ож слу­хай­те, що я маю ка­за­ти: на­шо­му ба­тюшці й справді по­роб­ле­но. Тре­ба бігти в Хохітву; там в нас є та­ка дженд­же­ляс­та ба­ба… Во­на як підку­рить ба­тюш­ку зіллям, то три дні го­во­ри­ти­муть і не пе­рес­та­ва­ти­муть. Ме­не раз як підку­ри­ла, то я три дні мо­лов язи­ком, як млин.

- Я тобі дам та­кої дженд­же­ляс­тої ба­би, що ти не пот­ра­пиш, ку­дою втіка­ти, - ска­за­ла Оле­ся.

Аж третього дня уве­чері ба­тюш­ка за­го­во­рив.

- Слава тобі, хрес­ти­те­лю! До те­бе вер­нув­ся язик. Та й но­ро­ви ж у те­бе! - го­во­ри­ла сер­ди­то Оле­ся.

"Як бу­де Бон­ковський раз у тиж­день до ме­не заїжджа­ти, то мій па­но­тець по три дні на тиж­день бу­де німий. Це не ду­же приємна річ! Що тут йо­го ро­би­ти?" - ду­ма­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи на сво­го ба­тюш­ку.

- А приз­най­ся те­пер: прав­да, ти на ме­не сер­див­ся за то­го пи­ка­то­го Бон­ковсько­го? - пи­та­ла Оле­ся, сівши бли­зенько ко­ло йо­го.

- Ну, сер­див­ся, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- А те­пер вже не сер­диш­ся?

- Тепер вже не серд­жусь.

- Ти дурнісінько на ме­не сер­диш­ся. Я мо­ло­да, люб­лю то­ва­рист­во, - без йо­го мені важ­ко, - нудьга бе­ре. Чом би пак нам не пок­ли­ка­ти на вечір бо­гус­лавську арис­ток­ратію: ста­но­во­го, йо­го помічни­ка з жінкою та з доч­ка­ми, док­то­ра; пок­лич ли­шень їх та най­ми трьох жидів му­зик. Я по­тан­цюю, а ти по­ди­виш­ся… Доб­ре я ка­жу?

- Добре. Тре­ба пок­ли­ка­ти й ба­тю­шок сусід з ма­туш­ка­ми, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

- Ет! Цих не про­си! Я не люб­лю твоїх ба­тю­шок: во­ни прості, тільки мені поміст за­пас­ку­дять чо­бо­ти­ща­ми; не про­си їх: я не люб­лю ко­ло їх панька­тись.

- Ну-ну, доб­ре. Не бу­ду їх про­си­ти, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

- От за це ти в ме­не гар­ний! Знаєш що: як поїде­мо в Київ на яр­ма­рок, на­ку­пи мені перснів. В ме­не ма­ло перснів.

- Добре, доб­ре, на­куп­лю, хоч у те­бе їх, здається, не ма­ло.

Олеся на­са­ди­ла перснів на два пальці пра­вої ру­ки до са­мих кісто­чок і все пог­ля­да­ла, як во­ни бли­щать про­ти світла.

Богуславська повіто­ва арис­ток­ратія не дов­го жда­ла зап­ро­син: в неділю після служ­би бо­жої во­на вся зай­шла прос­то з церк­ви до ба­тюш­ки на чар­ку горілки. Оле­ся, не спи­тав­ши ба­тюш­ки, зап­ро­си­ла всіх до се­бе на вечір з жінка­ми й доч­ка­ми, бо її шов­ко­ва зе­ле­на сук­ня вже бу­ла го­то­ва.

Балабуха пок­ли­кав трьох жидів му­зик. Наїха­ли гості. Приїхав ста­но­вий, - ста­рий ка­ва­лер, прий­шов док­тор, приїхав помічник ста­но­во­го, - ста­рий по­ляк з жінкою й п'ятьма доч­ка­ми, прий­шов сто­ло­на­чальник з сім'єю; дрібні крюч­ки з прав­ленія, пи­сарці з еко­номії, за­чув­ши скрип­ки, збігли­ся й без зап­ро­син. Оле­ся уб­ра­лась в но­ву яс­но-зе­ле­ну шов­ко­ву сук­ню, по­надіва­ла усі персні й вий­шла до гос­тей. Щоб не кло­по­та­тись ве­че­рею, во­на пок­ли­ка­ла буб­лей­ни­цю-міщан­ку, доб­ру ку­хо­вар­ку, і звеліла їй пек­ти й ва­ри­ти; са­ма во­на навіть не заг­ля­ну­ла в пе­кар­ню.

Гості зби­ра­лись. Оле­ся по­ход­жа­ла по світлиці з па­ни­ча­ми й жар­ту­ва­ла. Да­ми сиділи кру­гом сто­ла й роз­мов­ля­ли самі між со­бою. Оле­ся присіла на од­ну хви­ли­ну ко­ло їх і потім не про­мо­ви­ла до їх ні од­но­го сло­ва: во­на не лю­би­ла дамсько­го то­ва­рист­ва.

Жидки заг­ра­ли кад­риль. Жар­тов­ли­вий ста­но­вий поп­ро­сив Оле­сю в та­нець. Оле­ся тан­цю­ва­ла, як ка­за­ли па­ничі, з уся­ки­ми вик­ру­та­са­ми, вис­тав­ля­ючи на­по­каз пальці, об­сад­жені зо­ло­ти­ми перс­ня­ми. Не­ве­се­ло, од­на­че, во­на хо­ди­ла в кад­рилі: її дум­ки літа­ли ко­ло Бон­ковсько­го…

Коли це нес­подіва­но од­чи­ни­лись двері. В світли­цю ввійшов Бон­ковський са­ме тоді, як Оле­ся тан­цю­ва­ла кад­риль. В две­рях з'яви­лась йо­го розкішна ку­че­ря­ва го­ло­ва, ши­рокі, міцні плечі; він на льоту пок­ло­нив­ся Олесі, поз­до­ров­кав­ся з Ба­ла­бу­хою й присів ко­ло йо­го. Ба­ла­бу­ха на­су­пив­ся й мов­чав. Оле­ся ки­ну­ла очи­ма на рум'яне ли­це Бон­ковсько­го й не­на­че по­чу­ти­ла, що в неї ви­рос­ли кри­ла. Її мо­ло­де ли­це роз­горілось, очі заб­ли­ща­ли; во­на не зна­ла, як сту­пи­ти, як по­вер­ну­тись: то підніма­ла го­ло­ву до стелі й за­ко­чу­ва­ла очі під лоб, не­на­че лічи­ла дош­ки на стелі, то хо­ди­ла ти­хо, вип­ря­мив­ши стан, то зміня­ла по­зу й нес­подіва­но по­чи­на­ла біга­ти, по­хи­лив­ши го­ло­ву трош­ки вниз, не­на­че розрізу­ва­ла го­ло­вою густі хма­ри ди­му, то пус­ту­ва­ла по-ди­тячій, втіка­ла від сво­го ка­ва­ле­ра, кру­ти­лась, вертілась, то ча­сом, на­су­пив­шись, не по­да­ва­ла ка­ва­ле­рові ру­ки, не­на­че чо­гось сер­ди­лась, то знов підніма­ла очі вго­ру й по­ма­леньку плив­ла, як лебідь по воді… Її фан­тазія роз­го­рю­ва­лась. Пе­ред нею розс­ту­па­лись стіни, ви­со­ко підніма­лась сте­ля; во­на ба­чи­ла се­бе в здо­ро­во­му ви­со­ко­му залі се­ред здо­ро­вих дзер­кал, се­ред безлічі пар в розкішних убо­рах, об­ли­тих ро­же­вим яс­ним світом. Її очі шу­ка­ли гар­них мо­ло­дих ка­ва­лерів, чу­до­вих очей, га­ря­чих рум'яних уст. Сер­це ки­да­лось швид­ко в гру­дях, ба­жа­ло щас­тя. Щось га­ря­че, со­лод­ке ли­ло­ся до сер­ця, про­си­ло яко­гось пал­ко­го, ог­ня­но­го щас­тя без міри, без кінця…

Дами пе­рег­ля­да­лись, пе­ре­мор­гу­ва­лись і осміха­лись од­на до од­ної. Ка­ва­ле­ри ви­ли­ся ко­ло Олесі. Ба­ла­бу­ха сидів з люлькою в зу­бах за ста­ка­ном пун­шу й не зво­див з Олесі очей; він за­був навіть за Бон­ковсько­го, - Оле­ся ча­ру­ва­ла йо­го екс­цент­рич­ни­ми по­за­ми, ко­кетст­вом, тан­ця­ми, пи­шан­ням.

"Тісно мені, душ­но мені ту­теч­ки; здається, летіла б під не­бо - ду­ма­ла Оле­ся, роз­тан­цю­вав­шись під дві скрип­ки та флей­ту, - ви­ла­ся б пти­цею в ши­ро­ко­му прос­торі й ко­ха­ла б, ко­ха­ла б усім сер­цем, до­ки б ста­ло си­ли й па­лу".

Вже ми­ну­ла північ, а танці не пе­рес­та­ва­ли. Ба­ла­бу­ха сів гра­ти в кар­ти з ста­ри­ми, а Оле­ся навіть не ду­ма­ла за ве­че­рю, не ду­ма­ла за гос­тей і літа­ла в ма­зурі з Бон­ковським, з пи­са­ря­ми та офіціаліста­ми. Вже сам Ба­ла­бу­ха, доб­ре ви­го­ло­дав­шись, пішов у пе­кар­ню й звелів нак­ри­ва­ти сто­ли.

- Ну що, Оле­сю, доб­ре на­тан­цю­ва­лась? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, як гості по­роз'їзди­лись.

- Так на­тан­цю­ва­лась, що й сон ме­не не бе­ре; як­би бу­ло літо, пішла б оце у са­док, над Рось, та гу­ля­ла б до са­мо­го світу.

Олеся ще дов­го хо­ди­ла по світлиці та літа­ла десь да­ле­ко дум­ка­ми. Вже Ба­ла­бу­ха спав та хріп на всю ха­ту, а Оле­ся й не роз­дя­га­лась: пог­ля­да­ла на се­бе в дзер­ка­ло, ми­лу­ва­лась, як бли­щать в дзер­калі зо­лоті персні на пальцях, як сяє яс­но-зе­ле­на сук­ня, як чорніють бро­ви на свіжо­му лобі; але сон нес­подіва­но впав на неї; очі зли­па­лись.

- Чи люб­лю я сво­го чо­ловіка щи­ро, га­ря­че? - пи­та­ла са­ма в се­бе Оле­ся, роз­дя­га­ючись.

- Ні, люб­лю так собі, трош­ки; лед­ве-лед­ве люб­лю. Як би хотілось по­ко­ха­ти щи­ро, га­ря­че, без кінця; по­ко­ха­ти, хоч вмер­ти!..