Старосвітські батюшки та матушки

8

Раз во­се­ни в один з со­ро­ко­вих років отець Ха­ритін сидів в своїй кімнаті і вчив свою стар­шу доч­ку На­де­зю чи­та­ти. Онисія Сте­панівна, не ма­ючи ніякої ро­бо­ти, пішла в пе­кар­ню, пош­тур­ха­ла ко­чер­гою в по­рож­ню піч і, як не­по­си­дю­ща гос­по­ди­ня, ви­ду­ма­ла собі та­ку ро­бо­ту: од­чи­ни­ла здо­ро­ву на коліща­тах скри­ню, що сто­яла в кімнаті, і навіщось то роз­гор­ту­ва­ла, то згор­та­ла со­роч­ки, на­волічки, прос­ти­рад­ла та су­вої по­лот­на. На­де­зя сиділа ко­ло сто­ла над гра­мат­кою і твер­ди­ла: тма, мна, здо, тло, тию, нию, тлю, тля, "здох­ло дя­ко­ве те­ля". Цей не­на­пи­са­ний в гра­матці кінець во­на час­то чу­ла од сво­го батька і все при­ки­да­ла йо­го в кінці, ду­ма­ючи, що й це там десь на­пи­са­но.

- Що то ви, Онисіє Сте­панівно, ото ро­би­те? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Ах, не­ма ро­бо­ти, то пе­ре­би­раю то се, то те, аби дур­но не сидіти!

- Як не­ма ро­бо­ти, то згорніть ру­ки, та сядьте, та од­по­чиньте тро­хи.

- То тільки чо­ловіки вміють по­си­деньки справ­ля­ти, згор­нув­ши ру­ки, а жінки ніко­ли не вси­дять: нам так - або горілку пи­ти, або діло ро­би­ти, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна з скрині, не­на­че схо­вав­шись в неї по са­мий стан.

- Або язи­ком дзи­горіти, - зне­хо­тя про­хо­пивсь з жар­том отець Ха­ритін і ка­хик­нув. - Та не на­ги­най­тесь, ма­туш­ко, так низько, щоб ча­сом ще не пе­ре­ло­ми­лись по­по­ло­вині та не да­ли стор­ча­ка в скри­ню.

- Придерж ли­шень сво­го язи­ка зу­ба­ми, бо он доч­ка слу­хає.

Надезя й справді од­ве­ла очі од книж­ки й зир­ну­ла на чуд­ну ма­ми­ну по­зу.

- А як ви ду­маєте, Онисіє Сте­панівно, чи не од­вез­ти б пак нам На­де­зю в шко­лу в Бо­гус­лав до вчи­тельки в пансіон? - спи­тав бо­яз­ко та обе­реж­но отець Ха­риті?

- От ви­га­дав! Нав­чиш сам чи­та­ти, та й бу­де з неї. Ви­рос­те, то за ро­бо­тою й те за­бу­де. Ад­же й я вчи­лась чи­та­ти, а те­пер ніко­ли й по­мо­ли­тись по книжці, пе­ре­ха­мар­каєш мо­лит­ви на­пам'ять, та й годі.

- Коли панімат­ко, те­пер інший час нас­тав: ба­тюш­ки да­ють до­чок в пансіони, щоб вміли і чи­та­ти, і пи­са­ти, і тан­цю­ва­ти, ще й гра­ти…

- І, ма­буть, щоб вміли з гу­са­ра­ми тіка­ти, як на­ша бла­го­чин­на… Слу­хай лиш, па­нот­че! А де ж ти на цю спра­ву на­бе­реш гро­шей?

- А от ка­жуть, що нам не­за­ба­ром да­дуть жа­лу­ван­ня з скар­бу.

- Як да­дуть, тоді й по­ве­зе­мо На­де­зю в Бо­гус­лав в пансіон. Щось лю­ди так го­во­рять, - вже третій рік го­во­рять за те жа­лу­ван­ня, а жа­лу­ван­ня не­ма. То, пев­но, жи­ди та па­ни бре­шуть, на свою обихідку, що ба­тюш­ки не­за­ба­ром за­ба­гатіють од то­го жа­лу­ван­ня.

Надезя пе­рес­та­ла чи­та­ти й витріщи­ла на ма­му очі; в неї очі пой­ня­лись слізьми.

- От і од­ве­зе­мо те­бе, На­де­зю, в шко­лу; там те­бе бу­де вчи­ти шлях­тян­ка, якась панія, - ска­зав отець Ха­ритін до На­дезі. На­де­зя на­ду­ла гу­би, на­су­пи­ла бро­ви й за­рев­ла на всю ха­ту.

- Не драж­ни-бо, ста­рий, ди­ти­ни, бо я те­бе ще й ви­лаю, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва, - за­гу­ла Они­ся з скрині, не­на­че з-під землі.

Онися підста­ви­ла під но­ги ни­зенький стільчик, ще глиб­ше схо­ва­ла по­ло­ви­ну се­бе в скрині; дру­га по­ло­ви­на стриміла, не­на­че на ти­ну, об­мо­ще­на по­лот­на­ми та півмітка­ми.

Надворі за­гав­ка­ли со­ба­ки. Рип­ну­ли двері в світли­цю. Ба­тюш­ка вий­шов і вглядів роз­сильно­го од бла­го­чин­но­го, дов­го­но­го­го па­ла­ма­ря з Шанд­ри, що роз­но­сив кур­сорію. Він тро­хи жах­нув­ся, бо не лю­бив і бо­яв­ся тих офіціальних па­кетів. Але, про­чи­тав­ши бо­ма­гу, отець Ха­ритін з ра­дості тро­хи не підско­чив і про­жо­гом побіг в кімна­ту.

- Радуйтесь, Онисіє Сте­панівно! Бла­го­чин­ний вже кли­че за жа­лу­ван­ням. Жа­лу­ван­ня вже й є!

Онисія Сте­панівна ви­тяг­ла го­ло­ву з скрині й роз­хи­ли­лась на ввесь зріст, сто­ячи на стільчи­ку. Її го­ло­ва стриміла врівні з гру­бою й тро­хи не чер­ка­лась об сво­лок. Ви­со­ка та тон­ка, во­на бу­ла схо­жа на стовп, й з то­го ди­ва й справді тро­хи не ста­ла со­ло­мя­ним стов­пом.

- Вбирайсь мерщій та їдь. За­би­рай гроші швид­ше! - гук­ну­ла во­на на сво­го па­нот­ця.

- Та ще й які гроші! За два ми­нувші ро­ки за­ра­зом, - обізвавсь па­ла­мар.

- От те­пер за­чи­няй­те скри­ню, згорніть ру­ки та хоч насінняч­ко лу­зай­те, - ска­зав отець Ха­ритін. - В бо­мазі на­пи­са­но, що я бу­ду бра­ти на рік 120 кар­бо­ванців! Те­пе­реч­ки ми ки­не­мо ли­хом об зем­лю! Те­пер ми за­ба­гатіємо! Не бу­де­мо ди­ви­тись па­нам в ру­ки та бла­га­ти в їх лас­ки!

Онися обер­ну­лась до об­разів і пе­рех­рес­ти­лась.

- Тепер, панімат­ко, ски­дай­те плах­ту та юб­ку та вби­рай­тесь по-модньому, в сук­ню, - за­бе­ру гроші, при­ве­зу вам з Бо­гус­ла­ва гос­тин­чи­ка, чо­гось моднього на сук­ню. Не бу­де­мо вже на луб'яних во­зах та в мо­ту­зя­них шле­ях їзди­ти! - ска­зав отець Ха­ритін.

- Побачимо, чо­го-то ти при­ве­зеш, - ска­за­ла Они­ся, все сто­ячи з ди­ва на стільці.

- Та хоч злізьте з стільця, а то ви те­пер схожі на Си­ме­она Стовп­ни­ка або на віху над шля­хом, - ска­зав отець Ха­ритін.

Отець Ха­ритін лю­бив трош­ки по­жар­ту­ва­ти, як був ве­се­ленький. Але з своєю Онисією Сте­панівною він жар­ту­вав ду­же обач­но та обе­реж­но. Дру­гим ча­сом за ту віху над шля­хом от­цю Ха­ри­то­нові дос­та­лось би од Онисі на буб­ли­ки, але те­пер во­на бу­ла в доб­рих но­ро­вах.

Пообідавши хап­ком, наш­вид­ку, отець Ха­ритін звелів зап­ряг­ти коні в візок і поїхав в Бо­гус­лав.

До бла­го­чин­но­го вже на­ли­ну­ли ба­тюш­ки, ди­яко­ни, дя­ки, па­ла­марі з цілої бла­го­чинії, - з 18 па­рафій. Двір, зас­тав­ле­ний прос­ти­ми по­воз­ка­ми, був схо­жий на яр­ма­рок. Од бла­го­чин­но­го усі пішли до церк­ви й одп­ра­ви­ли мо­ле­бень в по­дя­ку за жа­лу­ван­ня і юр­бою вер­ну­лись в світли­цю до Ба­ла­бу­хи.

Жалування да­ли червінця­ми, кар­бо­ван­ця­ми та мідни­ми п'ята­ка­ми. Всі па­нотці бу­ли ве­селі, ба­ла­ка­ли та ре­го­та­лись, аж по ха­тах йшли од­ляс­ки. Бла­го­чин­на бу­ла ску­пенька на мо­го­рич. Ба­тюш­ки скла­ли­ся й струг­ну­ли мо­го­рич на сла­ву в "Га­ли­леї", цеб­то в ви­нарні в од­но­го жи­да в містеч­ку.

- От те­пер ми за­ба­гатіємо! - крик­нув отець Мельхи­се­дек, тор­ка­ючи ру­кою по своїй ки­шені. - За­жи­ве­мо по-панській, на­ку­пи­мо доб­рих ко­ней, бу­де­мо їзди­ти в ре­сор­них екіпа­жах, за­ве­де­мо са­мо­ва­ри, од­да­мо до­чок в пансіони, пов­би­раємо своїх ма­ту­шок по-панській в шов­кові сукні.

- А що, па­нотці! Ко­ли ба­гатіти, то ба­гатіти по-людській, щоб рук не пас­ку­ди­ти, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха. - В нас пла­та за тре­би та­ка, що мож­на й з го­ло­ду вмер­ти. Чи не на­ки­ну­ти б нам оце ціни на тре­би?..

Після гу­сарської зи­ми в от­ця Ба­ла­бу­хи в ки­ше­нях аж свистіло, - жи­ди пер­лись в йо­го ха­ту за грішми й день і ніч.

Батюшки за­мовк­ли й ду­ма­ли.

- Чом би і справді не на­ки­ну­ти, - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек, - тільки ко­ли на­ки­да­ти, то тре­ба на­ки­да­ти пот­рош­ку, по ша­гу, потім по гривні, щоб ча­сом па­рафіяни не спро­ти­ви­лись.

- А ви як ду­маєте, отець Ха­ритін? - спи­тав бла­го­чин­ний.

- Я?.. Як лю­ди, так і я, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін.

- Мені здається, ко­ли на­ки­да­ти пла­ту, то тре­ба на­ки­да­ти всім та ще й од­на­ко­во, щоб ча­сом па­рафіяни не зду­ма­ли їзди­ти в де­шевші па­рафії по тре­би, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

- Але во­но бу­де якось ніяко­во пе­ред людьми: па­рафіяни обібра­ли нас на па­рафію, по­ма­га­ють ро­бо­тою… Ко­ли б ча­сом не об­важ­ни­ти та не роз­сер­ди­ти лю­дей, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін, тро­хи по­ду­мав­ши.

- Та то вас, бач­те, обібра­ли, а нас ніхто не обиб­рав,- ска­зав бла­го­чин­ний, - нас нас­та­но­ви­ли на па­рафії, то ми цього не боїмось. Ану, па­нотці, ра­зом та гур­том!

Ті ба­тюш­ки, що вчи­лись в ака­демії й бу­ли по­нас­тав­лю­вані на па­рафії мит­ро­по­ли­том, всто­юва­ли за на­кид­ку пла­ти на тре­би; старіші й простіші, обібрані гро­ма­да­ми, бу­ли про­ти на­кид­ки пла­ти. Але раз те, що на­кид­ки хотів бла­го­чин­ний, а дру­ге - що гроші люб­лять гроші, всім схотілось са­мо­варів та ре­сор­них екіпажів, схотілось і до­чок по­ви­учу­ва­ти в пансіонах; всі ра­ди­ли на­ки­ну­ти пла­ту на тре­би, щоб і "старі дірки по­ла­та­ти". Заб­рав­ши гроші, ба­тюш­ки роз'їха­лись по місті по крам­ни­цях ку­пу­ва­ти, що бу­ло потрібне в гос­по­дарстві, та усякі гос­тинці до­до­му.

Отець Ха­ритін наг­лядів че­рез двері на бла­го­чинній мод­ну сук­ню ду­же чуд­но­го кольору й побіг в ма­га­зи­ни шу­ка­ти та­кої са­мої ма­терії для своєї жінки. Він оббігав усі крам­ниці, пе­рет­ру­сив усіх жидів і та­ки дістав тієї ма­терії делікат­но­го кольору. Ску­пив­ши все, отець Ха­ритін стрівся на місті з па­ном Бон­ковським. Бон­ковський те­пер був уп­ра­ви­те­лем в од­но­му селі ба­га­то­го гра­фа. Се­ло бу­ло по до­розі в Вільша­ни­цю. Він зап­ро­сив до се­бе от­ця Ха­ри­то­на на чар­ку горілки, але в йо­го бу­ло зовсім інше на думці: він ду­мав збу­ти от­цю Ха­ри­то­нові ста­ро­мод­ний, ні на що не потрібний екіпаж. Він знав, що в от­ця Ха­ри­то­на схо­вані в ки­шені тільки що заб­рані гроші.

- Отець Ха­ритін! Чи вам же не со­ром їзди­ти на дра­бин­час­то­му возі, ще й свою ма­туш­ку во­зи­ти? Те­пер ви ба­гаті: не ли­чить вам цей візок те­пер. Ки­дай­те луб'яні во­зи та мо­ту­зяні шлеї! Я на ва­шо­му місці ку­пив би та­кий екіпаж, що всі сусіди аж лус­ну­ли б од за­вис­ності.

- А де ж нам шу­ка­ти тих майстрів, тих екіпажів? Бу­де­мо їзди­ти й на та­ких, ко­ли кра­щих не­ма, - обізвав­ся отець Ха­ритін з во­за.

- Купіть в ме­не! В ме­не є екіпаж на ре­со­рах, зовсім панський. Їй-бо­гу, купіть! Я де­ше­во про­дам. Пе­реп­ря­же­те свої коні, ся­де­те, розіпре­тесь, не­на­че справжній па­ню­га, та вко­ти­те в свій двір, мов який­сь князь, - і ма­туш­ка вас не впізнає. Заїжджай­те та по­дивіться, й по чарці вип'ємо!

"А заїду й справді та по­див­люсь! Та й чар­ку горілки не по­га­но ви­пи­ти", - по­ду­мав отець Ха­ритін і звелів по­го­ни­чеві за­вер­та­ти слідком за Бон­ковським в йо­го двір.

Випили во­ни по чарці та­ки доб­ре, аж го­ло­ва в о. Ха­ри­то­на за­мо­ро­чи­лась, по­ба­ла­ка­ли й пішли в во­зов­ню ог­ля­да­ти екіпаж. Екіпаж сто­яв се­ред во­зовні, не­на­че го­ра; він був схо­жий на ті ка­ре­ти, в яких їзди­ли давні єги­петські фа­ра­они або мос­ковські ца­риці: кри­ла кру­то за­ги­на­лись униз і спус­ка­лись тро­хи не до са­мої землі; підніжки бу­ли од­кидні, йшли, не­на­че схо­ди, на кілька сту­пенів і висіли аж до землі, не­на­че кри­ла в сла­бої кур­ки; виг­нуті зза­ду ре­со­ри стриміли, не­на­че жу­рав­лині шиї; щоб гля­ну­ти на коз­ли, треба бу­ло за­дер­ти го­ло­ву вго­ру.

- Ото б бу­ло доб­ре в'їха­ти в двір цією ка­ре­тою та на­ля­ка­ти свою ма­туш­ку, - по­ду­ма­ла б, що архієрей приїхав, - ска­зав отець Ха­ритін.

- А що, ка­ре­та? Це не ваш дра­бин­чак, - хва­лив Бон­ковський, - а сядьте ли­шень в екіпаж. Які по­душ­ки, які пру­жи­ни!

Отець Ха­ритін поліз в фа­етон, не­на­че на го­ри­ще по дра­бині, сів і пірнув в по­душ­ках. З'їде­не міллю сук­но спах­ну­ло ку­ря­вою, як ди­мом.

- Цур йо­му, як м'яко! Не­на­че на пе­рині, та ще щось і гой­дає те­бе спідспо­ду, не­на­че гой­дал­ка! - про­мо­вив отець Ха­ритін, не­на­че десь з го­ри­ща. - А скільки ви візьме­те за цю гой­дал­ку, чи ма­ши­ну?

Бонковському усе од­но до­ве­лось би тією ма­ши­ною ви­то­пи­ти піч, - він ска­зав:

- Недорого візьму: двісті зло­тих, цеб­то трид­цять кар­бо­ванців. А ко­ли хо­че­те, я вам при­ки­ну за три кар­бо­ванці ще й уп­ряж. Пе­реп­ря­же­те коні, по­ки­не­те сво­го дра­бин­ча­ка в ме­не та на­ля­каєте Онисію Сте­панівну.

Отцю Ха­ри­то­нові страх як спо­до­ба­ла­ся й та дум­ка, й євро­пей­ська цивілізація в виді тієї ма­ши­ни. Він зліз з тих підрів, по­тор­гу­вавсь і вда­рив Бон­ковсько­го по до­лоні, скінчив­ши торг на двад­ця­ти п'яти кар­бо­ван­цях. По­ки пи­ли по чарці та за­ку­сю­ва­ли, Бон­ковський звелів об­чис­ти­ти до­по­топ­ну уп­ряж і пе­реп­ряг­ти ба­тю­щині коні з во­за в екіпаж. Отець Ха­ритін вий­шов на га­нок. Пе­ред ган­ком сто­яв не­на­че курінь або кат­ра­га. По­го­нич стримів аж під стріхою, а ко­ни­ки от­ця Ха­ри­то­на про­ти та­кої кат­ра­ги ста­ли схожі на со­бак або ове­чок, зап­ря­же­них в віз. О. Ха­ритін сів.

- Ото шко­да, що не­ма в ме­не краківських хо­мутів, - про­мо­вив хит­рий насмішку­ва­тий Бон­ковський, - як­би до цього фа­ето­на краківські чер­воні хо­му­ти, то, їй-бо­гу, я б, зда­ле­ко, по­ду­мав, що їде наш граф.

- Добре й без хо­мутів. Не все ра­зом. На пер­ший раз бу­де й цього. Як мед, то й лож­кою! - про­мо­вив отець Ха­ритін десь не­на­че з хма­ри, з фа­ето­на.

Погонич дістав ко­ней кінчи­ком ба­то­га тільки до хвостів. Ко­ни­ки, за­худ­жені й не­од­но­разні, сіпну­ли й соб і ца­бе, нап­ру­ди­лись і лед­ве по­во­лок­ли ту за­вальну ма­ши­ну. Отець Ха­ритін вгніздивсь на по­душ­ках і їхав пиш­но, не­на­че прек­рас­ний Іосиф на фа­ра­оновій колісниці. За­вальний екіпаж ко­ли­вавсь та скрипів. О. Ха­ритін по­чу­вав свою по­важність, хильнув­ши всмак, і гор­до­ви­то по­зи­рав на проїжджих.

- Та гля­ди мені, же­ни коні під самісінький га­нок: тре­ба бун­дю­читься! - нав­чав отець Ха­ритін по­го­ни­ча.

- Ой ба­тюш­ко, не всид­жу на цих коз­лах! Здається, от-от упа­ду. Їй-бо­гу, не­на­че ме­не хто наст­ро­мив на ви­ла, як по­да­вальник то­го сно­па! - ре­пе­ту­вав па­ру­бок на коз­лах.

- Держись міцніше та мерщій по­га­няй, бо вечір близько!

Нетерпляча Онисія Сте­панівна сиділа з доч­ка­ми в ган­ку та усе виг­ля­да­ла ба­тюш­ку. З гор­ба на греб­лю ско­тив­ся здо­ро­вий екіпаж і по­вер­нув прос­то у двір.

- Що це за па­ню­га звер­тає в наш двір? Що во­но за про­ява? - про­мо­ви­ла Онисія Сте­панівна. - Але віз панський, а на возі си­дить… ніби який­сь ба­тюш­ка.

Погонич розігнав коні й влетів в во­ро­та. Але ба­тю­щині во­ро­та ста­ви­лись не для фа­ра­оно­вих колісниць - бу­ли малі вже за­над­то. Екіпаж за­че­пив­ся задніми ося­ми за ворітниці, гурк­нув, за­то­рохтів, не­на­че сухі кістки, роз­ло­мив­ся й розсівся по­по­ло­вині; задні ко­ле­са заст­ряг­ли з ба­тюш­кою в во­ро­тях, а пе­редні з по­го­ни­чем підко­ти­лись під га­нок. Ба­тюш­ка бор­сав­ся та вип­лу­ту­вавсь в зад­ку екіпа­жа в во­ро­тях, а по­го­нич вче­пив­ся в коз­ла, не­на­че рак, і висів пе­ред ган­ком пе­ред са­мою Онисією Сте­панівною. Цивілізація не вда­лась і роз­си­па­лась в во­ро­тях.

Онися те­пер тільки впізна­ла сво­го па­нот­ця й сво­го по­го­ни­ча. Але що то за чуд­ний віз? Де він узяв­ся?

Онися крик­ну­ла, витріщи­ла очі, ско­чи­ла з ган­ку й не зна­ла, ку­ди бігти, як по­ма­га­ти. Тим ча­сом отець Ха­ритін зліз з ви­со­кості й тільки ру­ки розс­та­вив.

- Що це за віз? І де він в гос­по­да взяв­ся? - пи­та­лась Онисія Сте­панівна.

- От й хит­рий з біса прок­ля­тий Бон­ковський! От тобі й ка­ре­та! От тобі двад­цять п'ять кар­бо­ванців! - бідкав­ся се­ред дво­ра отець Ха­ритін.

- Який Бон­ковський? Які кар­бо­ванці? Мо­же, ти гроші за­гу­бив в до­розі? - си­па­ла Они­ся пи­тан­ня.

- Якби був згу­бив, то так би й знав, що згу­бив. Ох мені ли­хо! Ой моє не­щас­тя! Що те­пе­ренька ви ска­же­те мені, Онисіє Сте­панівно? - бідкав­ся отець Ха­ритін.

- Яке ли­хо? Яке не­щас­тя? Що це за ка­ре­та? За які гроші ти вер­зеш, не­на­че п'яний? Та роз­ка­жи до пут­тя, не муч ме­не! - кри­ча­ла Онисія.

- Візьміть па­ли­цю та бий­те ме­не, - більш нічо­го не ска­жу вам.

- Як візьму й справді па­ли­цю в ру­ки, то, мо­же, мені па­ли­ця й ска­же. Го­во­ри, що це за прич­та? - кри­ча­ла Онисія.

- І на чор­та я до то­го бре­ху­на заїхав? І який не­чис­тий ме­не до йо­го заніс? - бідкав­ся отець Ха­ритін.

- Я ж ка­зав, - не заїжджай­мо, бо ба­ба з по­рожніми відра­ми нам до­ро­гу пе­рей­шла, - обізвав­ся й собі по­го­нич.

- Розкажи хоч ти, дур­ню, що це з ва­ми ста­ло­ся, - прис­та­ла Они­ся до по­го­ни­ча.

Вже по­го­нич роз­ка­зав ма­тушці за всю ту прич­ту та при­го­ду. Отець Ха­ритін не го­во­рив і сло­ва більше й, по­хи­лив­ши го­ло­ву, тільки ма­хав на усі бо­ки ру­ка­ми.

- Здурів на старість, зовсім здурів! І де в те­бе той ро­зум дівся? - гри­ма­ла Онисія Сте­панівна. - І хто те­пер по­ла­го­дить оцю ка­ре­ту? І на чор­та во­на нам зда­лась? До­ве­деться вез­ти її, ма­буть, аж у Київ до майстрів. Чи до­ро­го ж зап­ла­тив за неї? - кри­ча­ла Они­ся не своїм го­ло­сом.

- Двадцять п'ять кар­бо­ванців вте­лю­щив та за уп­ряж три, - обізвав­ся отець Ха­ритін, не підніма­ючи го­ло­ви, - то бу­де тро­хи не сто рублів на "по­гані" гроші, чи на асиг­нації.

- Ой ненько моя… То це ти вса­див в оці руїни тро­хи не по­ло­ви­ну жа­лу­ван­ня!.. Бо­же мій! Луч­че бу­ла б са­ма поїха­ла по жа­лу­ван­ня, - бу­ла б ціле до­вез­ла до­до­му.

Отець Ха­ритін сидів мовч­ки, не­на­че вин­ний шко­ляр, і вже не смів пох­ва­ли­тись гос­тин­ця­ми.

- А де ж реш­та гро­шей? Дай сю­ди до рук, бо ти ще й ті мар­но про­гай­нуєш, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

Отець Ха­ритін за­дер по­лу, ви­тяг з ки­шені ремінно­го дов­го­го кап­шу­ка й мовч­ки пок­лав йо­го на стіл. Они­ся одш­морг­ну­ла ремінця, ви­си­па­ла кар­бо­ванці та червінці на стіл і полічи­ла, скла­да­ючи кар­бо­ванці куп­ка­ми.

- Щось ма­ло, - не всі гроші: ти десь про­гай­ну­вав в Бо­гус­лаві, - ма­буть, про­пив з ба­тюш­ка­ми в ви­нарні!

- Борони бо­же!.. На мо­го­рич пішло всього зло­тий, та бла­го­чин­но­му дав за тру­ди два кар­бо­ванці, та ку­пив са­мо­вар та тро­хи чаю й са­ха­ру для гос­тей, та ще ку­пив вам, Онисіє Сте­панівно, гос­тин­ця: наб­рав на сук­ню модньої ма­терії, як­раз та­кої, як у бла­го­чин­ної.

Онисія Сте­панівна, за­чув­ши гос­тин­ця, трош­ки пом'якіша­ла, по­добріша­ла й спус­ти­ла го­лос ниж­че на цілу ок­та­ву.

- А де ж ті за­куп­ки? Мо­же, де по­гу­бив? - спи­та­ла во­на вже лас­кавішим го­ло­сом.

- Там, сер­це, десь в ка­реті в зад­ку. Ось я піду та при­не­су.

Засвітили ліхта­ря й пішли че­рез двір до воріт, де стриміла, не­на­че в зу­бах у воріт, по­ло­ви­на екіпа­жа. Отець Ха­ритін підняв по­душ­ку, од­чи­нив скриньку й по­ви­тя­гав за­куп­ки. Вер­ну­лись у ха­ту; Они­ся ки­ну­лась до ма­терії й роз­гор­ну­ла її, роз­пус­тив­ши на руці до са­мо­го до­лу. Отець Ха­ритін з со­лод­ки­ми очи­ма присвічу­вав до ма­терії.

- Чи це во­но на ли­це, чи, ма­буть, на­ви­воріт? - пи­та­ла Они­ся, при­див­ля­ючись до ма­терії.

Матерія бу­ла делікат­но­го по­пе­ляс­то­го кольору з дрібненьки­ми квіточ­ка­ми кольору висівок та з лис­точ­ка­ми, схо­жи­ми на в'ялі, при­биті мо­ро­зом гар­бу­зові лист­ки. Они­ся пе­ре­вер­ну­ла ма­терію на дру­гий бік і пе­ресвідчи­лась, що ма­терія бу­ла на ли­це, та й швир­го­ну­ла її на стіл.

- Ой ли­шеч­ко! Чо­го ж це ти наб­рав! Чи во­но ста­ре, чи по­ли­ня­ло? Ну й прот­ринькав же ти гроші на якусь жидівську ста­ро­виз­ну. Ма­буть, нею жидівка вкри­ва­лась з півро­ку. Ото наб­рав! Їй-бо­гу, не­на­че на черіні на попіл хто на­си­пав висівок та прит­ру­сив гни­лим лис­тям.

- Їй-богу, Онисіє Сте­панівно, та­ку са­му сук­ню но­сить бла­го­чин­на і навіть всі ба­гаті бо­гус­лавські жидівки, - ви­хо­пив­ся отець Ха­ритін.

- То це ти прирівняв ме­не до жидівок та до своєї по­га­ної бла­го­чин­ної? - знов підня­ла на ок­та­ву ви­ще свій го­лос Они­ся. - В такій сукні, ма­буть, тіка­ла з гу­са­ра­ми твоя бла­го­чин­на. Ти ду­маєш, я вбе­ру­ся в оцю по­пе­ляс­ту пістрю?

- Коли ж та­ка те­пер мо­да, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін.

- Добра мо­да. Вбе­русь хіба, щоб бу­ла схо­жа на по­пе­ляс­ту кур­ку? На, но­си сам або по­ве­зи своїй бла­го­чинній, бо ти їй сприяєш. Дру­гий раз не ку­пуй сам мені гос­тинців.

Онися тик­ну­ла ма­терію от­цю Ха­ри­то­нові під ніс, так що він її по­ню­хав і знай­шов, що во­на тро­хи тхне жидівською ха­тою.

- Я са­ма од­ве­зу та пе­реміню її на щось інше, путніше, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна. - Пот­ри­вай же, па­не Бон­ковський! Підду­рив мо­го по­па, підду­рю ко­лись те­бе й я. Я тобі цього не ви­ба­чу, не по­да­рую, Оле­син по­лю­бов­ни­че! От тобі й жа­лу­ван­ня! Про­па­ло те, що й раділа цілий день.

Другого дня світом се­ля­ни ви­ко­па­ли ворітниці, ви­са­ди­ли во­ро­та й ви­дер­ли з їх зубів ка­ре­ту і вко­ти­ли у во­зов­ню. Там во­на про­ле­жа­ла років з чо­ти­ри. Ку­ри нес­лись в її зад­ку, а од­на квоч­ка навіть ви­сиділа кур­ча­та, до­ки за­хожі жид­ки не ку­пи­ли її за тре­тю част­ку ціни.

Онисії Сте­панівні не дов­го до­ве­ло­ся жда­ти, щоб помс­ти­тись над па­ном Бон­ковським. Че­рез тиж­день після тієї події Бон­ковський, змо­ло­тив­ши графську пше­ни­цю, нак­лав на п'ять возів мішків та лан­тухів і звелів му­жи­кам вез­ти на про­даж за Рось в якесь містеч­ко до знай­омо­го жи­да. Граф ку­дись виїхав на той час. Му­жи­ки вез­ли кра­де­ну пше­ни­цю, а Бон­ковський по­ка­тав упе­ред вер­хом виг­ля­да­ти, чи не їде ча­сом на­зустріч граф або який йо­го сусіда. Тільки що він виїхав за Вільша­ни­цю, про­ти йо­го ка­тав бідкою жи­док, кот­рий не раз пе­ре­во­див кра­де­не графське доб­ро. Він роз­ка­зав, що граф вер­тається, в сусідньому селі став по­па­са­ти коні й, пев­но, не­за­ба­ром поїде на Вільша­ни­цю. Бон­ковський мов ска­же­ний по­вер­нув ко­ня на­зад і прис­ка­кав в Вільша­ни­цю. 3 го­ри на греб­лю з'їжджа­ли ху­ри. Звер­ну­ти не бу­ло ку­ди; шлях ішов од­ним один, - ніде не бу­ло по­во­рот­ки. До­ве­лось хоч у па­зу­ху хо­ва­ти ху­ри. Бон­ковський ки­нув­ся в двір до от­ця Ха­ри­то­на.

- Ой от­че Ха­ри­то­не, ря­туй­те! За­ро­би­те ве­ли­ко­го гос­тин­ця! - крик­нув Бон­ковський, всту­па­ючи в ха­ту.

- Що там та­ке? Мо­же, об­ла­ма­лись? Мо­же, згорів тік? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Та де там тік, - я сам зго­рю до ос­тан­ку! Граф от-от нас­ко­чить в Вільша­ни­цю!

- То що ж! Як нас­ко­чить, то й прос­ко­чить.

- Не прос­ко­чить, бо за­че­питься за мої ху­ри з пше­ни­цею. Он ба­чи­те, сто­ять за ва­шим дво­ром. Чи не­ма де в вас при­хис­ти­ти та пе­ре­хо­ва­ти кра­де­ну пше­ни­цю на який­сь там час? - і Бон­ковський щи­ро приз­навсь і оповістив за свою крадіжку та шах­ру­ван­ня. Отець Ха­ритін до­га­дав­ся, до чо­го во­но йдеться, - тре­ба бу­ло до­по­мог­ти знай­омо­му в при­годі. Йо­му ста­ло жаль пан­ка.

- Скидайте хутчій мішки в дзвіни­цю. Там їх не посміє за­че­пи­ти й сам граф, - про­мо­вив отець Ха­ритін.

- Ой мерщій і ба­теч­ку й го­луб­чи­ку, бо от-от нас­ко­чить граф, - бла­гав Бон­ковський.

Отець Ха­ритін вхо­пив ключі, одімкнув дзвіни­цю. Двері в дзвіни­цю бу­ли з улиці. Му­жи­ки в од­ну мить пов­но­си­ли мішки й по­вер­ну­ли во­зи на­зад на греб­лю. Отець Ха­ритін замк­нув двері й вки­нув ключі в ки­ше­ню. Бон­ковський тричі цмок­нув йо­го в гу­би, ско­чив на ко­ня й по­ка­тав че­рез греб­лю.

- Онисіє Сте­панівно! Бон­ковсько­го кра­де­на пше­ни­ця в дзвіниці. Ось і ключі од дзвіниці, - гук­нув отець Ха­ритін до Онисі.

- От і доб­ре. Помс­ти­мось над ним за ка­ре­ту. Я не од­дам йо­му тієї пше­ниці. А що, по­павсь, па­ни­чу! - ска­за­ла, аж підско­чив­ши, Они­ся. - Візьми за­раз спро­дай пше­ни­цю, а гроші роз­дай стар­цям, або­що.

- А доб­ре ти ка­жеш! - ска­зав о. Ха­ритін і пок­ли­кав жи­да; част­ку про­дав, а част­ку так од­дав зер­ном бідним. На дру­гий день приїздить Бон­ковський з по­рожніми во­за­ми по пше­ни­цю.

- Спасибі вам, мій до­ро­гий при­яте­лю, за схо­ван­ку. Граф вер­нув­ся до­до­му. Те­пер мені мож­на заб­ра­ти мою пше­ни­цю.

- Не за­бе­ре­те, бо вже її не­ма: я роз­дав част­ку бідним, а по­ло­ви­ну про­дав Ян­ке­леві та роз­дав гроші стар­цям, - ска­зав о. Ха­ритін. - От роз­пи­тай­те в лю­дей, во­ни вам ска­жуть, що я ка­жу прав­ду.

- Та не жар­туй­те-бо, от­че! Беріть ключі та од­ми­кай­те дзвіни­цю, бо вже не­ра­но.

З кімна­ти вис­ко­чи­ла Онисія Сте­панівна й за­то­рохтіла до па­на:

- Їй-богу, не знаю, за яку ви пше­ни­цю оце ка­же­те. Ви хотіли, мо­же, ска­за­ти за ка­ре­ту? Ка­ре­та стоїть, пе­ре­лам­ле­на по­по­ло­вині. Про ме­не, не­хай му­жи­ки скла­дуть її на ху­ри та й од­ве­зуть, ко­ли ви нас підду­ри­ли.

- Коли так, то до по­ба­чен­ня, от­че! Я цього од вас не сподівав­ся, - про­мо­вив Бон­ковський, у кот­ро­го ли­це й очі аж на­ли­лись кров'ю.

- Бувайте здо­рові. Скажіть же му­жи­кам, не­хай скла­да­ють на ху­ри ка­ре­ту! - гук­нув отець Ха­ритін вслід Бон­ковсько­му.

Онися аж в до­лоні плес­ка­ла.

Настала зи­ма. Отець Ха­ритін поїхав з жінкою в Київ на яр­ма­рок і ку­пив но­ву на­то­чан­ку.

Довго кріпив­ся отець Ха­ритін і не на­ки­дав на лю­дей пла­ти за тре­би. Але од стра­ху пе­ред бла­го­чин­ним він зва­жив­ся й пе­редніше поп­ро­сив по­ра­ди у своєї жінки.

- Коли бла­го­чин­ний звелів на­ки­ну­ти, то й на­кинь. От од­вез­ли доч­ку в шко­лу, - гро­шей тре­ба.

- Якось ніяко­во. Ко­ли б ча­сом не ремст­ву­ва­ли та не гри­ма­ли лю­ди. Во­ни ж ме­не прий­ня­ли на па­рафію. Я не знаю, як і прис­ту­пи­ти до цього діла, - го­во­рив несміли­во отець Ха­ритін

- Коли ти не смієш, то я за те­бе прис­туп­лю до спра­ви, - ска­за­ла Они­ся, - не бійся, хліб їси сміли­во!

В той час прий­шли ста­рос­ти "їдна­тись" за вінчан­ня. Отець Ха­ритін зап­ро­сив не­ве­ли­ку зви­чай­ну пла­ту, яка тоді бу­ла скрізь по се­лах. Они­ся слу­ха­ла за две­ри­ма, а далі не втерпіла й вий­шла до лю­дей.

- А що ж, лю­ди добрі, ви ма­ло даєте за вінчан­ня! Те­пер ста­ли інші, до­рожчі ча­си, - все по­до­рож­ча­ло, а гроші ста­ли де­шевші. На­киньте ще кар­бо­ван­ця.

- Та що ж, ма­туш­ко! Даємо так, як і пе­редніше да­ва­ли, - ска­зав батько же­ни­ха.

- Та на­киньте-бо! Ви ж тим не збіднієте. Те­пер, гос­по­ди, як усе по­до­рож­ча­ло, до чо­го не кинься: і най­мит став до­рож­чий, і віл до­рож­чає, й кінь до­рож­чає, й гус­ка кош­тує те, що пе­редніше кош­ту­ва­ла вівця, - задріботіла Они­ся.

Онися чим більше старілась, тим більше го­во­ри­ла. В неї не­на­че що­ро­ку на­рос­тав та дов­шав язик, як у Мельхи­се­де­ко­вої жінки Мар­ти.

- Коли ж, ма­туш­ко, й на весілля тре­ба гро­шей, та ще й не­аби­яких. Тре­ба й то­го, й сього, тре­ба хліба, тре­ба й до хліба, тре­ба й сього, тре­ба й то­го, - м'яв сло­во по сло­ву же­нихів батько

- І, гос­по­ди! Кар­бо­ва­нець - не ве­ликі гроші, а нам во­ни ста­нуть до по­мочі. Гроші круглі: їй-бо­гу, й не зог­ля­диш­ся, як і роз­ко­тяться; шаг за ша­гом, п'ятак за п'ята­ком, зло­тий за зло­тим, кар­бо­ва­нець… Так і ко­тяться, так і ко­тяться, й хто йо­го зна, де во­ни діва­ються… При­киньте ще кар­бо­ван­ця та й за­пи­вай­те мо­го­рич, бо в вас вже од го­воріння, ма­буть, і в роті по­сох­ло!

Чоловік гля­нув на мо­го­рич і… при­ки­нув кар­бо­ван­ця.

Не та­ку на­ки­нув пла­ту Ба­ла­бу­ха на бо­гус­лавських ми­щан, - він прос­то звелів пла­ти­ти за тре­би вдвоє більше. Міща­ни за­гу­ли, за­го­моніли, але му­си­ли пла­ти­ти.

Через рік після то­го по се­лах прой­шла чут­ка, що пан­щи­ну змен­шать, що вий­шли "інвен­тарні пра­ви­ла". На­род за­го­монів по се­лах і ждав то­го, як ве­ли­ко­го щас­тя з не­ба. Отець Ха­ритін дістав бо­ма­гу од бла­го­чин­но­го. Приїха­ла комісія й бла­го­чин­ний. Зібра­ли на­род до церк­ви з усього се­ла. Бла­го­чин­ний велів о. Ха­ри­то­нові про­чи­та­ти "пра­ви­ла" в церкві й потім чи­та­ти що­неділі та ви­яс­ня­ти.

Першої неділі зібра­лась в церк­ву ве­ли­ка си­ла на­ро­ду. Отець Ха­ритін знов про­чи­тав ту бо­ма­гу, цеб­то "пра­ви­ла інвен­тарні", ски­нув ри­зи й пішов до­до­му. На­род сто­яв ко­ло церк­ви й не роз­хо­див­ся: ніхто доб­ре не втя­мив тії бо­ма­ги. Один ка­зав, що змен­ши­ли пан­щи­ну тільки мо­ло­ди­цям; дру­гий ка­зав, що змен­ши­ли й чо­ловікам; де­ко­му зда­лось, що не тільки не змен­ши­ли пан­щи­ни, але ще прибільши­ли. Хтось десь чув, що лю­ди поч­нуть од­бу­ва­ти пан­щи­ну не тільки па­нам, але й по­пам. У всіх зос­тав­ся який­сь ту­ман в го­лові, че­рез який кож­ний ба­чив те, що йо­му мріло в ту­мані. Гро­ма­да пос­ла­ла ти­та­ря до ба­тюш­ки, щоб він прий­шов та роз­тов­ма­чив їм, що бу­ло на­пи­са­но в тій бо­мазі.

Прийшов на цвин­тар ба­тюш­ка. Гро­ма­да обс­ту­пи­ла йо­го кру­гом.

- Розкажіть, ба­тюш­ко, док­лад­но: що там на­пи­са­но в тій бо­мазі? - про­си­ла гро­ма­да.

- А що ж, па­но­ве гро­ма­до! На­пи­са­но, щоб мен­ше пан­щан­них днів од­бу­ва­ти на тижні. Ко­ли прав­ду ска­за­ти, то я й сам реш­ти доб­ре не вто­ро­пав, що там на­пи­са­но, бо на­пи­са­но по-мос­ковській та ще й ду­же муд­ро. Хіба поїду до бла­го­чин­но­го та спи­таю.

Отець Ха­ритін поїхав до бла­го­чин­но­го за по­ра­дою.

- Коли не вто­ро­па­ли, то й доб­ре, бо нам вже прий­шов при­каз од гу­бер­на­то­ра Бібіко­ва тільки чи­та­ти в церкві бо­ма­гу що­неділі й не ви­яс­ня­ти в церкві, - ска­зав бла­го­чин­ний, - а ви­яс­ня­ти мож­на тільки "по тре­бо­ва­нию крестьян".

- Як же во­но так: я не ро­зумію, ні гро­ма­да не ро­зуміє.

- Мабуть, так во­но й тре­ба, ко­ли прий­шов та­кий при­каз, бо па­ни ка­жуть лю­дям, що до інвен­тарів бу­ла лег­ша пан­щи­на, - ска­зав бла­го­чин­ний. - Та ви не ду­же квап­тесь тов­ма­чи­ти, щоб ча­сом ли­ха не наб­ра­тись: хто мов­чить, той двох нав­чить, - бо вже один ба­тюш­ка за це ви­ясніння втра­тив па­рафію. Ви знаєте, що в нас са­ма поліція з по­ляків, - по­вер­тає діло так, буцімто по­пи бун­ту­ють на­род, а не па­ни.

Отець Ха­ритін приїхав до­до­му й тільки мах­нув гро­маді ру­ка­ми, як гро­ма­да при­че­пи­лась до йо­го… "Йдіть до па­на. Пан вам усе роз­тов­ма­чить: мо­же, йо­му є при­каз ро­зуміти ту бо­ма­гу та її тов­ма­чи­ти", - го­во­рив лю­дям отець Ха­ритін.

Тим ча­сом польські па­ни бу­ли ду­же сер­диті, що мос­ковський уряд змен­шив лю­дям пан­щи­ну. Во­ни хотіли до­ка­за­ти му­жи­кам, що па­ни бу­ли добрі до му­жиків, що не во­ни, а мос­калі пригнічу­ють на­род. Замість то­го, щоб змен­ши­ти пан­щи­ну, па­ни її прибільши­ли і си­лу­ва­ли на­род ро­би­ти пан­щи­ну цілий тиж­день. Ніко­ли не бу­ла пан­щи­на та­ка ве­ли­ка для на­ро­ду, як в ті ча­си. На­род про­чув, що пан­щи­ну і справді змен­ши­ли, що па­ни зну­ща­ються над ни­ми. Сміливіші пе­рес­та­ли од­бу­ва­ти пан­щи­ну більше трьох днів на тиж­день і підмов­ля­ли й дру­гих. Вільша­ницький пан дав зна­ти в поліцію, що на­род бун­тується. В Вільша­ни­цю прий­шла ро­та мос­калів. І поліція, і офіце­ри, і жан­дар­ми набігли в Вільша­ни­цю і при­ве­ли ро­ту мос­калів. Ро­та роз­си­па­лась по се­лу й по­ча­ла різа­ти ку­ри, гу­си, свині і навіть ко­ро­ви. По­чи­на­лась мос­ковська за­куція над на­ро­дом, підня­та польськи­ми ру­ка­ми. Прой­шла чут­ка, що пер­ших про­во­дирів, ти­та­ря Онопрієнка та двох йо­го братів, бу­дуть би­ти різка­ми на ви­гоні і од­да­дуть в мос­калі.

Ввечері отець Ха­ритін сидів у кімнаті і ба­ла­кав з Онисією. В вікно щось ти­хенько зас­ту­ка­ло і за­го­моніло.

- Хто то сту­кає? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Вийдіть, па­нот­че, сю­ди, та так, щоб ніхто з най­митів не видів, - про­мо­вив ти­тар під вікном.

Отець Ха­ритін вий­шов надвір. На причілку сто­яв ти­тар з дво­ма бра­та­ми.

- Рятуйте, па­нот­че! Нас мос­калі хо­тять по­ло­ви­ти, би­ти різка­ми та в тюр­му за­ки­ну­ти. Пе­ре­хо­вай нас, па­нот­че, бо нас уже шу­ка­ють, і по хлівах, і по пог­ре­бах.

- Боже мій! Де ж я вас схо­ваю? А як поч­нуть тру­си­ти і в моїй оселі? - про­мо­вив отець Ха­ритін.

- Може, та­ки не посміють? - сум­но обізва­лись чо­ловіки.

Тим ча­сом вибігла і Онисія на причілок.

- Що нам ро­би­ти? Де нам лю­дей схо­ва­ти? - пи­тав по­ра­ди в Онисії отець Ха­ритін.

- Ховайтесь в дзвіни­цю. В дзвіниці ніхто не посміє тру­си­ти, - ска­за­ла Онисія. - Йдіть че­рез са­док, пе­релізьте че­рез тин, а я тим ча­сом на­бе­ру хліба та во­ди та ви­не­су вам, - ска­за­ла Онисія.

Отець Ха­ритін взяв ключі од дзвіниці і провів лю­дей че­рез са­док; одімкнув дзвіни­цю і впус­тив чо­ловіків. Онисія при­нес­ла харчі. Лю­ди за­су­ну­ли двері за­со­вом зсе­ре­ди­ни, а отець Ха­ритін замк­нув за­мок на од­но­му скоблі, аби висів для людсько­го ока. Онопрієнки зіста­лись на ніч в дзвіниці.

Тим ча­сом мос­калі пе­рет­ру­си­ли увесь ку­ток, пе­ре­ниш­по­ри­ли все се­ло, обійшли сад­ки, пе­рет­ру­си­ли млин і вітря­ки. Онопрієнки не­на­че в во­ду впа­ли. Дру­го­го дня мос­калі зігна­ли увесь на­род на ви­гон. Вся гро­ма­да скла­ла пе­ню на Онопрієнків, бо зна­ла, що їх уже труд­но впійма­ти. Кілька чо­ловіків ви­би­ли різка­ми і при­ка­за­ли лю­дям слу­ха­ти панів. Онопрієнкові ха­ти обідра­ли до­чис­та, виріза­ли всю ху­до­бу, по­би­ли вікна, по­би­ли горш­ки й діжки, по­ла­ма­ли ти­ни і зіста­ви­ли самі голі стіни. Без­та­ланні жінки з дітьми пе­реб­ра­лись до сусід. Ти­та­ре­ву ха­ту роз­ва­ли­ли до ос­тан­ку, роз­ки­да­ли де­рев­ню й по­па­ли­ли.

Цілу ніч і цілий день пе­ре­сиділи Онопрієнки в дзвіниці. Дру­гої ночі отець Ха­ритін приніс їм харч і роз­ка­зав, що ста­лось з їх ха­та­ми, з їх доб­ром.

Чоловіки об­ли­лись тільки гірки­ми сльоза­ми.

- Тікайте з се­ла до кот­ро­го ча­су, - ра­див їм отець Ха­ритін. - Тікай­те на са­харні, ста­вай­те на ро­бо­ту та при­носьте гроші жінкам. При­носьте не вдень, а вночі. Зас­ту­каєте в моє вікно; я до вас вий­ду, пе­ре­да­мо гроші жінкам; або про­ве­ду вас до їх, або пок­ли­чу до вас жінок. Вам не мож­на зіста­тись в селі, бо вам об­го­лять ло­би та од­да­дуть в мос­калі.

Отець Ха­ритін виніс лю­дям харчі на до­ро­гу, дав тро­хи гро­шей і ви­пус­тив з дзвіниці. Три ба­га­тирі, добрі гос­по­дарі, по­важні лю­ди в гро­маді, пішли по світу бур­ла­ка­ми. І що­ро­ку в тем­ну-тем­ну ніч хтось сту­кав ти­хенько в ба­тю­щи­не вікно; що­ро­ку ви­хо­див отець Ха­ритін до бур­лак, од­ми­кав дзвіни­цю і впус­кав на кілька днів без­та­лан­них.

Од ча­су інвен­тарів, од 1847 ро­ку, се­ля­ни по­винні бу­ли об­роб­ля­ти по­ле й свя­ще­ни­кам, цеб­то поп­рос­ту ска­за­ти, од­бу­ва­ти ба­тюш­кам пан­щи­ну в жни­ва по од­но­му дню. Пан прис­лав до ба­тюш­ки лю­дей на пан­щи­ну. Чо­ловіки й мо­ло­диці од со­ро­му не зна­ли, де очі діти, й ба­тюшці й ма­тушці навіть спо­чат­ку бу­ло якось ніяко­во.

- Чи це, ба­тюш­ко, нас пос­ла­ли до вас на ро­бо­ту за спасіння душі, не­на­чеб­то спа­сен­ників, чи та­ки на справдішню пан­щи­ну? - пи­та­ли лю­ди в ба­тюш­ки.

- Хто йо­го зна! Я й сам доб­ре не вто­ро­паю, - го­во­рив отець Ха­ритін. - Спа­сен­ни­ки й без то­го по­ма­га­ли мені в ро­боті, як говіли, а це ка­зав пан, що та­ки в тих "інвен­та­рях" на­пи­са­но, щоб усі до­рослі лю­ди од­бу­ва­ли свя­ще­ни­кам по од­но­му дню в жни­ва.

Люди мовч­ки пішли на по­ле ро­би­ти, але од то­го ча­су, як по­ча­ла­ся ця попівська пан­щи­на, се­ля­ни по­ча­ли пот­ро­ху од­хи­ля­тись од свя­ще­ників. Мо­ло­диці й чо­ловіки пе­рес­та­ли хо­ди­ти до ба­тюш­ки в гості й пос­лу­ха­ти по добрій волі; й скільки не про­хав отець Ха­ритін мо­ло­диць нап­ряс­ти ма­тушці по півміточ­ку, ні од­на мо­ло­ди­ця в селі й ве­ре­те­ном не крут­ну­ла для ма­туш­ки. Они­ся Сте­панівна швид­ко огов­та­лась з тією пан­щи­ною й ко­ман­ду­ва­ла людьми, як панський оса­ву­ла.

Старша доч­ка от­ця Ха­ри­то­на, На­де­зя, про­бу­ла рік в Бо­гус­лаві в пансіоні в однії польки. Онисії Сте­панівні шко­да бу­ло гро­шей, і во­на взя­ла На­де­зю до­до­му. На­де­зя вив­чи­лась чи­та­ти й тро­хи пи­са­ти; вив­чи­лась гра­ти на гітарі й вби­ра­тись в євро­пей­ський кос­тюм; вив­чи­лась тан­цю­ва­ти й ро­би­ти кнікси, й на то­му скінчи­ла свою на­уку. На її місце Они­ся Сте­панівна од­вез­ла мен­шу доч­ку, Па­ла­зю. Доч­ки рос­ли. Они­си­не зав­зят­тя до праці рос­ло ра­зом з доч­ка­ми. Онисія Сте­панівна са­ма їзди­ла на по­ле, сто­яла бе­зодхідно ко­ло пан­щан­них лю­дей. Своїм най­мич­кам во­на не да­ва­ла й вго­ру гля­ну­ти: бу­ди­ла опівночі та гриз­лась з ни­ми цілий день. Най­мич­ки не хотіли слу­жи­ти в ма­туш­ки.

Раз в Онисії Сте­панівни най­ня­лась здо­ро­ва та ро­бо­ча дівка з Бо­гус­ла­ва, Ма­ру­ся. Во­на бу­ла не пан­щан­на, а доч­ка од­но­го убо­го­го чин­шо­ви­ка-шлях­ти­ча. Ма­ру­ся бу­ла та­ка ро­бо­ча, що всти­га­ла уви­ну­тись за двох. Але, як ка­жуть, хто доб­ре ве­зе, то­го й по­га­ня­ють. Они­ся за­ду­ма­ла ще й по­га­ня­ти Ма­ру­сю: бу­ди­ла її тро­хи не опівночі й на­ки­да­ла ду­же ба­га­то ро­бо­ти. Ма­ру­ся не ви­дер­жа­ла, не ви­бу­ла ро­ку; са­ме пе­ред жни­ва­ми втек­ла од ма­туш­ки в Бо­гус­лав і най­ня­лась в Ба­ла­бу­хи.

Онися Сте­панівна пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що Ма­ру­ся най­ня­ла­ся в Олесі, та аж по­зе­леніла од злості.

- Це бла­го­чин­на од­би­ває од ме­не най­ми­чок: це во­на хо­че мені до­пек­ти. Поїду та од­бе­ру Ма­ру­сю, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна до от­ця Ха­ри­то­на.

- Ой не їдьте, Онисіє Сте­панівно! Бог з ним. Чи ж пак ми не знай­де­мо собі най­мич­ки, чи що. Цур йо­му, пек йо­му, то­му ли­хові. Хва­ли­ти бо­га, що ми по­ми­ри­лись з бла­го­чин­ним.

- Ба та­ки поїду та й од­бе­ру. Це Оле­ся сміється з ме­не; ще пак ма­ло насміялась з ме­не в моїй гос­поді з своїми гу­са­ра­ми, то на тобі ще!

- Не їдьте, Онисіє Сте­панівно, бо прий­деться знов вез­ти бла­го­чин­но­му ху­ру горшків та ми­сок.

- І горшків не пош­лю, й Ма­ру­сю од­бе­ру. Я по­ка­жу Олесі, як кеп­ку­ва­ти на­до мною.

- Коли б ви, Онисіє Сте­панівно, не ска­за­ли там чо­го зай­во­го. Все ж та­ки во­ни старші над на­ми: во­ни бла­го­чинні.

- То що ж, що бла­го­чинні! Ве­ли­ка ця­ця - бла­го­чин­на! Во­на бла­го­чин­на, а я хіба ци­ган­ка, чи що? Та­ки поїду та вир­ву з рук в Олесі Ма­ру­сю.

- Ой, біди на­ро­би­те мені! Доб­ре, що ви собі знаєте своє гос­по­дарст­во, си­ди­те собі в запічку, а мені до­ве­деться од­бу­ва­тись за вас. Оті, бач­те, мені кни­ги та ті "одчо­ти"… Не­чис­тий їх знає, ніяк не пот­рап­лю до­ла­ду зда­ти їх. Те­пер бла­го­чин­ний мов­чить, але ко­ли ви розд­ра­туєте бла­го­чин­ну, то не мов­ча­ти­ме.

- Ет! Вер­зеш та­ке, що й ку­пи не дер­житься! В те­бе свої кни­ги, а в ме­не своя спра­ва. Не­хай та­ки Оле­ся й честь знає. Я їй не за­бу­ду тих гу­сарів, що во­на на­пер­ла в мою ха­ту. Та­ки поїду.

- А я ко­ней не дам, - ска­зав отець Ха­ритін, ніби жар­ту­ючи.

- Та я те­бе й не про­си­ти­му. Са­ма зап­ря­жу та й поїду.

Отець Ха­ритін знав, що не пе­ре­го­во­рить своєї жінки, за­мовк і тільки важ­ко зітхнув.

Тільки що отець Ха­ритін виб­рав­ся з ха­ти хо­ва­ти якусь ба­бу, Они­ся звеліла па­руб­кові зап­ряг­ти коні, сіла й поїха­ла. Як далі во­на їха­ла, тим більше роз­го­рю­ва­лась в неї злість. Як уг­ляділа во­на Ва­ла­бу­ши­ну осе­лю, то вже бу­ла лад­на роз­дер­ти Оле­сю над­воє.

Онися в'їха­ла в двір і впійма­ла Оле­сю на ган­ку. Олесі зда­лось, що їде який­сь пан, і во­на до­жи­да­лась йо­го на ган­ку.

"3дається, їде наш но­вий ста­но­вий, - ду­ма­ла Оле­ся, - тон­кий, су­хий і в чор­но­му ма­ленько­му кар­тузі".

Олеся сто­яла на ган­ку й жда­ла. Своєю рівною, су­хою пос­тат­тю й чор­ною хуст­кою на го­лові Они­ся зда­ле­ки й справді ски­ну­лась на но­во­го бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го.

Онися під'їха­ла під га­нок. Оле­ся тро­хи не крик­ну­ла, але втіка­ти бу­ло ніяко­во.

- Добридень вам, гос­по­же бла­го­чин­но! А я оце до вас в гості в самі жни­ва, - ска­за­ла Они­ся, зла­зя­чи з на­то­чан­ки.

- Доброго здо­ров'я! Ду­же ра­да вам, - про­мо­ви­ла Оле­ся.

Онися вий­шла на га­нок і тро­хи не черк­ну­лась го­ло­вою об сте­лю. Во­на бу­ла в ко­рич­невій темній сукні, в чорній хустці на го­лові; фал­ди сукні об­лип­ли кру­гом її ви­со­кої рівної пос­таті, а чор­на хуст­ка висіла на її су­хор­ля­вих пле­чах, не­на­че на кілку. Ли­це в Онисі стемніло, зчорніло й зсох­лось од ро­бо­ти, од не­дос­па­них но­чей, од гос­по­дарсько­го кло­по­ту. Оле­ся так са­мо вже зчорніла на ви­ду й за­сох­ла, хоч з іншої при­чи­ни.

- Прошу покірно до світлиці, - про­си­ла Оле­ся Они­сю.

Обидві во­ни увійшли в гос­тин­ну й посіда­ли. Во­ни зас­та­ли там Ба­ла­бу­ху. Оле­ся ди­ви­лась на сте­лю й все ку­ри­ла.

- В вас, гос­по­же бла­го­чин­но, най­ня­ла­ся моя най­мич­ка Ма­ру­ся.

- Найнялася, тільки я не знаю, чи во­на ва­ша най­мич­ка, чи, мо­же, чия інша, - зне­хо­тя обізва­лась Оле­ся.

- Маруся не ви­бу­ла в ме­не ро­ку. Я оце приїха­ла за нею, - ска­за­ла Они­ся, лед­ве здер­жу­ючи сер­ди­тий го­лос.

Олеся приміти­ла той дри­жа­чий го­лос і по­чу­ва­ла, що й в неї щось зад­ри­жа­ло в душі. Во­на зна­ла, як Они­ся су­дить її по лю­дях.

- Не мо­же бу­ти, щоб ви не зна­ли, в ко­го слу­жи­ла Ма­ру­ся, а прий­ма­ти чу­жих най­ми­чок зовсім не го­диться, - ска­за­ла Они­ся го­лос­но й сер­ди­то.

- Як то не го­диться? - спи­та­ла Оле­ся, спах­нув­ши.

- Тим і не го­диться, що не го­диться. Ма­ру­ся моя най­мич­ка, й я її візьму з со­бою. Те­пер жни­ва, га­ря­чий, ро­бо­чий час, - най­ми­чок тре­ба й до по­ля, й до гос­по­ди; тре­ба ха­па­ти хліб на полі, й льон та ко­но­пельки бра­ти; тре­ба ко­мусь зва­ри­ти й спек­ти до­ма, й ко­ро­ви по­доїти, й вівці по­доїти, й свині заг­на­ти, й ко­ло тер­ниці, ко­ло би­тельні ста­ти, й до че­ре­ди одігна­ти. В ме­не ве­ли­ке гос­по­дарст­во, в ме­не ве­ли­кий скрут; я не вмію до півдня спа­ти, а з півдня по ха­тах по­ход­жа­ти та люльку смок­та­ти, - дзи­горіла Они­ся над пра­вим ву­хом у Ба­ла­бу­хи.

Олеся до­га­да­лась, що Они­ся шпур­ля­ла груд­кою прос­то-та­ки в їх го­род, схо­пи­лась з стільця й по­ча­ла хо­ди­ти по світлиці. Ба­ла­бу­ха по­чу­тив, що од Они­си­но­го ле­пе­тан­ня в йо­го за­боліло в пра­во­му вусі, встав і сів по дру­гий бік Онисі, підста­вив­ши ліве ву­хо: на, мов, дзе­ленькай ще на цей бік!

Онися знов зад­зе­ленька­ла.

- В ме­не сім'я, мені не мож­на обійтись без най­ми­чок; в ме­не рос­туть доч­ки, а на до­чок ба­га­то тре­ба. Моя На­де­зя вчи­лась в пансіоні, а от і Па­ла­зю од­вез­ла. Мо­же, й прав­да, як ка­жуть лю­ди: дасть бог діти, дасть бог і на діти, - але ро­би, не­бо­же, то й бог по­мо­же! Як са­ма не док­ла­деш до всього рук, то нічо­го й не бу­де. От і сьогодні са­ма й ко­ро­ви доїла, са­ма пек­ла й ва­ри­ла. В ко­го в дворі не­ма й по­ро­ся­ти, а в хаті й кішки, - той цього не втя­мить, бо такі лю­ди нес­тат­ко­виті вже зро­ду…

Олеся ста­ла се­ред ха­ти й витріщи­ла на Они­сю очі. Во­на по­чу­ва­ла, що Они­ся знов сип­ну­ла наз­до­гад на нес­тат­ко­ви­тих гос­по­дарів. Ба­ла­бу­ха знов пе­ресів на дру­гий бік Онисі й підста­вив пра­ве ву­хо.

- Чи ви оце приїха­ли в гості, чи приїха­ли ла­ятись? - не втерпівши, спи­та­ла Оле­ся.

- Я не ла­ятись приїха­ла, а приїха­ла по свою най­мич­ку, - од­мо­ви­ла Они­ся.

- А ко­ли приїха­ли по най­мич­ку, то беріть її собі, - во­на мені не ду­же потрібна, - ска­за­ла Оле­ся.

- Мені здається, най­луч­че б спи­та­ти в са­мої Ма­русі: ко­ли во­на схо­че, то не­хай їде з ва­ми, - з бо­гом, Па­ра­сю, ко­ли лю­ди трап­ля­ються! - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха. - От я пок­ли­чу Ма­ру­сю!

Балабуха встав і пішов в пе­кар­ню. Они­ся не втерпіла й побігла слідком за ним. Їй хотілось взя­ти Ма­ру­сю на обе­ре­мок і ви­нес­ти на віз. Увійшли в пе­кар­ню. Ма­ру­ся сто­яла ко­ло печі й спус­ти­ла очі.

- Отак, дівко! Доб­ре, їй-бо­гу, доб­ре. Це га­разд! Не до­бу­ла ро­ку й по­ки­ну­ла. Чи це те­бе твоя ма­ти так вчи­ла, чи це ти своїм мізком розмірку­ва­ла? - ре­пе­ту­ва­ла Они­ся. - Вдя­гай­ся та їдь зо мною в Вільша­ни­цю.

- Ба не поїду, - ска­за­ла Ма­ру­ся й по­ча­ла ко­лу­па­ти піч, не­на­че її прий­шли сва­та­ти ста­рос­ти.

- Чом же ти не поїдеш? Чи тобі бу­ла яка не­до­го­да в ме­не, чи я тобі їсти не да­ва­ла, чи що? Со­ром тобі, дівко, так ро­би­ти, - го­во­ри­ла Они­ся.

- Коли в вас важ­ко слу­жи­ти, - ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся.

- А ти б хотіла гроші бра­ти, ру­ки згор­ну­ти та по­си­деньки справ­ля­ти! Вдя­гай­ся, не гай ме­не й се­бе, - нічо­го тобі не по­мо­же, - кри­ча­ла Они­ся.

Маруся сто­яла ко­ло печі, як тур - дівка здо­ро­ва, ог­ряд­на, тілис­та й свіжа на ви­ду; її здо­ров'я тільки драж­ни­ло Они­син апе­тит.

- Не поїду й слу­жи­ти в вас не хо­чу, бо в вас ля­гаєш, як перші півні заспіва­ють, - ска­за­ла Ма­ру­ся,- а встаєш, як і другі півні ще не співа­ють.

- Куди ж пак! Ма­буть, че­рез те й стільки са­ла прид­ба­ла на моєму хлібі, що в двері не по­тов­пиш­ся. Де твоя сви­та? Вдя­гай­ся та сідай на віз, - ска­за­ла Они­ся й ки­ну­лась до жерд­ки шу­ка­ти Ма­ру­си­ної сви­ти.

- І сви­ту на­да­рем­но шу­каєте, бо я до вас не поїду, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Як не поїдеш, то я те­бе по­тяг­ну в стан, - крик­ну­ла Они­ся.

- Хоч ме­не й в тюр­му за­киньте, а я з ва­ми не поїду, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Як ти смієш ме­не ки­да­ти? Як ти на­ва­жи­лась тіка­ти? Со­ро­ми­лась би, дівко, та­ке навіть го­во­ри­ти: ти та­ка мо­ло­да, а вже вив­чи­лась швеньдя­ти по світу. Вчись, дівко, зза­мо­ло­ду бур­ла­ку­ва­ти, то вив­чиш­ся на старість ще й з гу­са­ра­ми втіка­ти…

Онися обер­ну­лась і при­ку­си­ла язи­ка: в од­чи­не­них две­рях сто­яв Ба­ла­бу­ха, а за ним в сінях сто­яла Оле­ся й насмішку­ва­то ди­ви­лась на всю ту спра­ву та справ­до­ву­ван­ня.

Темне Оле­си­не ли­це спах­ну­ло; в неї по­чер­воніли ву­ха й лоб. Ба­ла­бу­ха при­чи­нив двері в пе­кар­ню, щоб до Оле­си­но­го ву­ха ча­сом не до­летіли ще гірші й щиріші речі.

Довго кри­ча­ла Они­ся, дов­го справ­до­ву­ва­лась та спе­ре­ча­лась Ма­ру­ся. В пе­карні кле­котіло, не­на­че окріп в золійни­ку.

- Коли са­ма не підеш, то те­бе при­ве­де до ме­не поліція. За­раз поїду до ста­но­во­го! - крик­ну­ла Они­ся.

Двері з пе­карні не­на­че бу­рею од­чи­ни­ло: Они­ся вибігла, - не­на­че метіль дмух­ну­ла.

- Прощавайте, отець бла­го­чин­ний! Спа­сибі вам за ва­шу пос­лу­гу. Я од вас цього не сподіва­лась. Це, ма­буть, ви од­би­ли в ме­не най­мич­ку за ко­лишнісь гар­бу­зи. Добрі гос­по­дарі так не роб­лять, - так ро­бить тільки той, в ко­го ха­та ли­ком вкри­та, в ко­го кішки не­ма в гос­по­дарстві та хто вітає гос­тей та­ким хлібом, що після йо­го зу­би три дні бо­лять…

Балабуха й Оле­ся тільки ди­ви­лись на Они­сю.

Онися кив­ну­ла до їх го­ло­вою, ско­чи­ла на віз, чо­гось ста­ла на возі, тро­хи пос­то­яла, ма­ло не дос­та­ючи го­ло­вою до стріхи, й виїха­ла з дво­ру. В ста­но­во­го во­на впійма­ла об­лиз­ня, - він насміявся з неї, й во­на з тим вер­ну­лась до­до­му.

Отець Ха­ритін вер­нув­ся з по­хо­ро­ну й ніяк не міг до­га­даться, ку­ди поїха­ла Они­ся. Але не­за­ба­ром за­гур­котів віз над­ворі. Они­ся увійшла в ха­ту. В неї очі бли­ща­ли, ли­це аж пашіло.

- Чи не по­ла­ма­лось ча­сом щось ко­ло во­за? - несміли­во спи­тав отець Ха­ритін.

Онисія Сте­панівна мов­ча­ла й тільки соп­ла. От­ця Ха­ри­то­на взя­ла цікавість.

- Де це ви, Онисіє Сте­панівно, бу­ли? Чи на по­ле їзди­ли, чи, мо­же, до та­ту­ня в Чай­ки?

- Ат, од­че­пись! Їзди­ла до то­го пу­за­ня, до бла­го­чин­но­го, - ла­ятись за най­мич­ку, - од­ру­ба­ла Они­ся.

- Ой бо­же мій! До бла­го­чин­но­го ла­ятись! - крик­нув отець Ха­ритін.

- Атож! Ти ду­маєш, я йо­му в зу­би по­див­люсь? Не­хай бла­го­чин­на не од­би­ває в ме­не най­ми­чок, - од­ру­ба­ла з злістю Они­ся.

- Ой, бо­дай же вас бог лю­бив! Що ж це ви на­ро­би­ли!…

- А те, що тре­ба бу­ло! Яке тобі діло до моїх най­ми­чок? Не ти їх най­мав, не тобі за їх і кло­по­та­тись. Ось у ме­не го­ло­ва хо­до­ром хо­дить без най­мич­ки. Я та­ки про­чи­та­ла доб­ру мо­лит­ву й бла­го­чин­но­му, й бла­го­чинній.

- Ой гос­по­ди! Яку ж ви там мо­лит­ву їм чи­та­ли? - го­во­рив отець Ха­ритін з стра­хом.

- Яку вміла, та­ку й про­чи­та­ла, - ви­ла­яла на всі бо­ки та й поїха­ла, - ска­за­ла Они­ся.

- Ой, чо­го ж це ви на­ро­би­ли! Ко­ли б з то­го не вий­шло яко­го ли­ха. Бу­ли по­ми­ри­лись з бла­го­чин­ним, а це ко­ли б знов не по­ла­ятись. Доб­ре вам, Онисіє Сте­панівно, в запічку сидіти та пиріжки їсти, а мені оце знов бу­де біда. Ба­чи­те ті кни­ги… Ой бо­дай же вас кур­ка вбрик­ну­ла!..

Не встиг він ска­за­ти тих слів, як рип­ну­ли двері й в ха­ту ввійшов пос­ла­нець од бла­го­чин­но­го й по­дав ба­тюшці лист. Отець Ха­ритін про­чи­тав і зблід на ви­ду.

- А що там пи­ше Оле­ся? - спи­та­ла Они­ся. - Ма­буть, розгніва­ла­ся на ме­не?

"Ваша Онисія Сте­панівна за свою най­мич­ку Ма­ру­сю на­го­во­ри­ла нам та­ко­го, що со­ром і в листі пи­са­ти, - пи­сав Ба­ла­бу­ха, - во­на кри­ча­ла й ла­ялась, як буб­лей­ни­ця на ба­зарі; ка­за­ла, що в нас у хаті й кішки не­ма, що після на­шо­го хліба в гос­тей три дні зу­би бо­лять, ос­ла­ви­ла мою жінку пе­ред слу­га­ми, ще й їзди­ла до ста­но­во­го нас по­зи­ва­ти. Про­шу вас, пе­ре­дай­те своїй жінці, щоб во­на більше ніко­ли не приїжджа­ла до на­шої гос­по­ди…"

- Ой гос­по­ди, спа­си нас і зас­ту­пи! Що це ви, Онисіє Сте­панівно, на­ро­би­ли? Чи вам тре­ба бу­ло їзди­ти до бла­го­чин­но­го? А бо­дай же вам жа­ба на но­гу нас­ту­пи­ла, - кляв отець Ха­ритін свою жінку, хо­дя­чи по кімнаті.

- Бублейниця! Я буб­лей­ни­ця! Йо­го жінка буб­лей­ни­ця, а не я, бо тіка­ла з гу­са­ра­ми. Я за це поїду та ко­чер­гою їм вікна по­ви­би­ваю. Так і на­пи­ши бла­го­чиній од ме­не! - крик­ну­ла Они­ся.

- Пишіть уже самі, - бу­де з ме­не й цього. Та те­пер же ме­не бла­го­чин­ний з'їсть без солі, вто­пить в ложці во­ди! Ой чо­го ж ви оце нат­во­ри­ли! Сиділи б у запічку та їли пиріжки.

- Я тобі як дам пиріжків, то й не пот­ра­пиш ку­дою втіка­ти з своїм бла­го­чин­ним. Пош­леш ти­та­рем два во­зи горшків: су­неш бла­го­чин­но­му в зу­би горш­ка, а бла­го­чинній макітру, то запх­неш пельку й бла­го­чин­но­му, й бла­го­чинній!

- Ой, бо­дай же вас миші пе­ре­ля­ка­ли. Те­пер хоч іди до церк­ви та прав мо­ле­бень Іва­нові Воїнові. А ви, Онисіє Сте­панівно, їдьте до бла­го­чин­но­го та пе­реп­росіть, бо вже мені не жи­ти на світі, - вже й горш­ки не по­мо­жуть. Те­пер сип та й сип кар­бо­ван­чи­ки.

- А бо­дай він не діждав, щоб я йо­го пе­реп­ро­шу­ва­ла! Не­хай Оле­ся приїде та ме­не ще пе­реп­ро­сить, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

Тиждень хо­див отець Ха­ритін як сам не свій, тиж­день раділа Они­ся, що та­ки зігна­ла злість на Олесі. Ко­ли це прой­шла чут­ка, що мит­ро­по­лит пе­ре­во­дить ста­рих, прос­тих свя­ще­ників з ве­ли­ких па­рафій на малі, а ве­ликі од­дає "вче­ним", цеб­то мо­ло­дим семіна­рис­там. Од­но­го сусіда, ста­ро­го свя­ще­ни­ка, вже пе­ре­ве­ли з ве­ли­ко­го се­ла в ма­ле. Отець Ха­ритін зовсім за­жу­ривсь.

- Треба їха­ти до бла­го­чин­но­го на поклін, - ска­зав отець Ха­ритін Онисі, - він на­пи­ше в кліро­вих відо­мос­тях, що я "по­га­но­го по­ве­денія"; на­пи­ше, що і ви, Онисіє Сте­панівно, "по­га­но­го по­ве­денія", - тоді бу­де нам біда.

- А яке йо­му діло до мо­го "по­ве­денія", - ска­за­ла Онисія Сте­панівна, - от не­хай на­пи­ше, яко­го "по­ве­денія" йо­го Оле­ся! Оце бу­де га­разд.

- Коли він за свою жінку не на­пи­ше, а за вас на­пи­ше. От приїдуть, возьмуть вас та й по­са­дять в Ле­бе­динський мо­нас­тир на місяців два або три, - бу­де­те чер­ни­цям гру­би то­пи­ти та во­ду но­си­ти.

- Ет, дур­ний! Не зна­ти що вер­зе! Де це чу­ва­но, щоб по­падь са­ди­ли в мо­нас­тир. Як ме­не по­са­дять в мо­нас­тир, то я по­сад­жу Оле­сю в тюр­му! Я са­ма її заш­лю на Сибір, - ска­за­ла Они­ся, - бо ти, мов та пло­хенька кур­ка, - тобі хоч і на хвіст нас­ту­пи, то й не гавк­неш.

Минув тиж­день. Прой­шла чут­ка, що вмер бо­гус­лавський про­то­поп, а че­рез два тижні Ба­ла­бу­ха став про­то­по­пом. Як по­чув за це отець Ха­ритін, то й охо­лов, - в йо­го не­на­че грім уда­рив.

- От те­пе­реч­ки ми про­па­ли! - крик­нув отець Ха­ритін. - Ой, моя ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Тре­ба їха­ти пе­реп­ро­си­ти Ба­ла­бу­ху, по­ки са­мо ли­хо не прий­шло в ха­ту. Зга­дає він те­пер і ваші гар­бу­зи, й вільша­ницькі гро­мадські ви­бо­ри; зга­дає він усе.

Отець Ха­ритін за­га­дав зап­ряг­ти коні й поїхав в Бо­гус­лав. Ба­ла­бу­ха са­ме тоді сидів в кабінеті, й зга­ду­ючи за візит Онисії Сте­панівни, скла­дав в своєму що­ден­но­му діяріушеві вірші "О пре­лю­той жені". Отець Ха­ритін увійшов у гос­тин­ну й по­чав сти­ха каш­ля­ти; Ба­ла­бу­ха вий­шов до йо­го.

Отець Ха­ритін поз­до­ров­кав­ся з ним і поз­до­ров­ляв з про­то­попст­вом. Ба­ла­бу­ха гор­до обійшов­ся з ним, але все-та­ки поп­ро­сив сісти.

- Отець про­тоєрей, ви­ба­чай­те, будьте лас­каві… Тут моя Онисія Сте­панівна приїзди­ла до вас за най­мич­кою…

- Може, й ви приїха­ли за най­мич­кою? - пе­ре­бив йо­го Ба­ла­бу­ха.

- Борони бо­же! Я приїхав про­си­ти заз­да­легідь ви­ба­чен­ня за свою Онисію Сте­панівну. Ме­не тоді до­ма не бу­ло, а во­на взя­ла та й поїха­ла. Їй же бо­гу, я її не пус­кав! А вже де жінка вмішається, то й про­па­ще діло. Їй-бо­гу, я ні в чо­му не ви­нен…

- Ваша жінка приїха­ла сю­ди й на­го­во­ри­ла нам сім мішків гре­ча­ної вов­ни та чо­ти­ри ко­пи греч­ки. Ви ду­же роз­пус­ти­ли свою жінку; та й самі ви з му­жи­ка­ми по­во­ди­тесь за панібра­та; му­жи­ки до вас хо­дять в гості, п'ють у ва­шо­му домі… В мет­ри­ках в вас не­ма ніяко­го ла­ду. Ви чо­ловік прос­тий, - глядіть ли­шень, щоб вам хоч вдер­жа­тись на па­рафії. От, мо­же, приїде до вас сто­ло­на­чальник з прав­ленія на ревізію.

- Їй-богу, отець бла­го­чин­ний, то не я…

- От мої па­рафіяни хо­дять до вас хрес­ти­ти, а ви й хрес­ти­те.

- Їй-богу, більше не бу­ду, і в ха­ту, й в осе­лю кумів не пу­щу.

- От я приїду по­ди­ви­тись на ва­шу церк­ву. Та глядіть, щоб пе­ред но­вим ро­ком ваші книж­ки, ваші мет­ри­ки бу­ли справні, а то з вас ду­хов­не правлєніє ще й зде­ре штраф, - ска­зав Ба­ла­бу­ха на про­щанні.

Отець Ха­ритін приїхав до­до­му, мов при­би­тий гро­мом.

- Буде нам біда! Бла­го­чин­ний нах­ва­ляється, а сто­ло­на­чальник ду­хов­но­го прав­ленія встрів ме­не на місті та ка­зав, що приїде до нас в гості, - ска­зав отець Ха­ритін до Онисі, кот­ра аж те­пер сха­ме­ну­лась, що на­коїла своїм язи­ком цілий ківш ли­ха.

- Знаємо, які то гості: те­пер од­чи­няй ко­мо­ру й скри­ню, ріж гу­си й кач­ки для сто­ло­на­чальни­ка! - ска­за­ла Они­ся. - І поніс ме­не не­чис­тий до тієї Олесі. Ну, та й вше­ле­па­лась я оце в біду по самі ву­ха.

- Тепер розш­мор­гуй­те кап­шу­ки та го­туй­те кар­бо­ванці Онисіє Сте­панівно! Ко­ли б ще ча­сом діло не дійшло до кон­сис­торії, бо тоді до­ве­деться про­да­ти й во­ли й ко­ни­ки, - ска­зав отець Ха­ритін.

Восени, тільки що зібра­ли все з по­ля, приїхав в Вільша­ни­цю но­вий про­тоєрей ог­ля­да­ти церк­ву. Він був сер­ди­тий, до всього чіпляв­ся, примітив по­рох в ол­тарі й на со­су­дах, примітив старі пор­вані ри­зи, навіть ста­ре обстрьопа­не кро­пи­ло, навіть цер­ковні дер­качі. За все дос­та­лось от­цю Ха­ри­то­нові, й не­ма­ло кар­бо­ванців ти­тар, по давньому зви­чаю, за ог­ляд церк­ви ви­си­пав в про­то­попську ки­ше­ню. Они­ся вже й не ви­хо­ди­ла до про­то­по­па. Вітав йо­го о. Ха­ритін. Тільки що про­то­поп виїхав з дво­ру, у двір уїхав сто­ло­на­чальник повіто­во­го ду­хов­но­го правлєнія Крис­кент Хар­лампійо­вич Млин­ковський. Дві на­то­чан­ки стрілись в са­мих во­ро­тях. Млин­ковсько­го коні тро­хи не набігли на про­то­попсько­го во­за. Ба­ла­бу­шин по­го­нич звер­нув у ко­люч­ки, на горб і тро­хи не пе­ре­ки­нув Ба­ла­бу­хи прос­то в віз Млин­ковсько­го. З Млин­ковським сиділи чо­ти­ри пан­ни, йо­го доч­ки, й підня­ли гвалт.

Отець Ха­ритін сто­яв без шап­ки на ган­ку і, вглядівши пов­ну на­то­чан­ку неп­ро­ха­них гос­тей, пе­ре­ля­кав­ся навіки. Він знав, що сто­ло­на­чальник що­ро­ку об'їжджав повіт - прос­то-та­ки не­на­че льну­ва­ти по ба­тюш­ках, як старі ма­туш­ки об'їжджа­ли з льну­ван­ням ха­ти па­рафіян. За на­то­чан­кою Млин­ковсько­го в'їжджав у двір прос­тий здо­ро­вий віз, на­ван­та­же­ний мішка­ми з вер­хом.

"Приїхав ста­рий крю­чок за ха­ба­ря­ми! Так во­но і є! Ну, цей ме­не до­щен­ту й об'їсть, і обіп'є, ще й об­де­ре", - по­ду­мав отець Ха­ритін, кла­ня­ючись з ган­ку Млин­ковсько­му.

- Добридень, от­че Ха­ри­то­не! - гук­нув з во­за ве­се­лий Млин­ковський та­ким здо­ро­вим та хрип­ким ба­сом, як з по­рожньої боч­ки, не­на­че в йо­го в горлі стру­ни пор­ва­лись.

- Доброго здо­ров'я, Крис­кент Хар­лампійо­вич! Про­си­мо до гос­по­ди, - обізвав­ся при­би­тим го­ло­сом отець Ха­ритін.

Млинковський ско­чив з во­за, ски­нув з се­бе су­кон­ну си­ню ши­не­лю, стру­сив її, обт­ру­сив чорні густі бурці й по­чав міцно та щільно цілу­ва­тись з гос­по­да­рем. 3а ним на всі бо­ки плиг­ну­ли з во­за пан­ни, не­на­че ко­зи або ку­ри з сіда­ла, й по­ча­ли обт­ру­шу­ва­тись.

- Випряжи, хлоп­че, коні та дай їм сіна, за­сип об­ро­ку та напій, а потім ру­шай на ніч до­до­му. А ти, ста­рос­то, поз­нось мішки в оту ко­мо­ру й їдь собі до­до­му. Отець Ха­ритін! Од­чиніть ста­рості ко­мо­ру - не­хай поз­но­сить мішки, а ви вже, будьте лас­каві, од­ве­зе­те мішки в Бо­гус­лав до моєї гос­по­ди своїми во­ла­ми.

- Добре, доб­ре! - обізвав­ся отець Ха­ритін і побіг у ха­ту за клю­ча­ми од ко­мо­ри.

Млинковський по­ряд­ку­вав в чужій гос­поді, ніби в се­бе вдо­ма. Він приїхав не своїми кіньми, а чу­жи­ми, попівськи­ми. Млин­ковський мав жа­лу­ван­ня на рік всього сто кар­бо­ванців, а в хаті в йо­го бу­ло сім до­чок та два си­ни. Щоб не по­мо­ри­ти го­ло­дом сім'ї, Млин­ковський пус­кавсь на хит­рощі; виїжджав най­ня­ти­ми кіньми з до­му до пер­шо­го се­ла, про­сив у ба­тюш­ки уся­кої харчі, потім ба­тюш­ка од­во­зив йо­го й харч далі, до сусіднього ба­тюш­ки, а той пе­ре­да­вав йо­го й харч ще далі. Як во­зи бу­ли вже повні мішків, ба­тюш­ки по черзі по­винні бу­ли прис­тав­ля­ти ту ху­ру прос­то до йо­го до­му в Бо­гус­лав. Те­пер у Млин­ковсько­го вже по­ви­рос­та­ли доч­ки. До­ма бу­ла ве­ли­ка з'їжа, й він за­ду­мав по­роз­во­зи­ти їх на зи­му по ба­тюш­ках, ніби­то з тієї при­чи­ни, щоб їм бу­ло ве­селіше, щоб не ну­ди­лись до­ма, - а най­більше по ста­рих, у кот­рих бу­ли до­рослі доч­ки, а кни­ги бу­ли не ду­же справні. Млин­ковський знав, що Они­ся розд­ра­ту­ва­ла про­то­поп­шу, й за­ду­мав на­ки­ну­ти їй на за­куцію у ха­ту дві доч­ки, а як знай­деться місце, то й три або й усі чо­ти­ри.

Поки пан­ни обт­ру­шу­ва­лись, отець Ха­ритін одімкнув ко­мо­ру й ви­дав па­руб­кові вівса, а ти­тар поз­но­сив в ко­мо­ру мішки з бо­рош­ном, з кру­па­ми, з про­сом та ква­со­лею. Млин­ковський ус­ко­чив в ко­мо­ру й полічив мішки.

- Тепер хоч і до гос­по­ди, та'й по чарці, - ска­зав Млин­ковський.

Отець Ха­ритін поп­ро­сив гос­тей в світли­цю. Млин­ковський ски­нув кар­ту­за й, всту­пив­ши в світли­цю, вдру­ге поз­до­ров­кав­ся й поцілу­вав­ся з от­цем Ха­ри­то­ном. Ши­ро­ка ли­си­на на йо­го го­лові за­лисніла, як пов­ний місяць. Кру­гом ли­си­ни на по­ти­ли­цю спус­ка­лись густі сиві пас­ма во­лос­ся. В гус­тих чор­них бур­цях тільки по­де­ку­ди бли­ща­ла си­ви­на срібни­ми нит­ка­ми. Тем­не ли­це, тем­не об­го­ле­не підборіддя й гор­лян­ка - все лисніло, не­на­че на­ма­за­не оли­вою. Товс­тий кир­па­тий ніс чер­вонів, не­на­че чер­во­на бульба, вмо­че­на в мас­ло. Су­хе ли­це, жи­ла­ва шия, сухі ру­ки, об­рослі гус­тим во­лос­сям - все по­ка­зу­ва­ло, що Млин­ковський ба­га­то пе­ре­терпів нуж­ди, й го­ло­ду, й хо­ло­ду; ви­яв­ля­ло й те, що він за все жит­тя ви­хи­лив не од­ну боч­ку горілки.

Чотири доч­ки Млин­ковсько­го, чор­няві й гарні з ли­ця, посіда­ли ряд­ком на стільцях. Млин­ковський ще раз поцілу­вав­ся з от­цем Ха­ри­то­ном, не­на­че ду­же близький при­ятель або ро­дич.

- А де ж ваші доч­ки? Не­хай ли­шень ви­хо­дять до моїх паннів. Та чи не мож­на, па­нот­че, по чарці. В го­роді в цей час вже п'ють чай. Чи в вас пак є са­мо­вар, чи ще й досі не спро­мог­лись на йо­го? - за­ки­дав сло­ва­ми ста­рий крю­чок.

- Є й са­мо­вар, і по чарці за­раз бу­де, - белько­тав отець Ха­ритін, не всти­га­ючи да­ти од­повідь на всі пи­тан­ня сто­ло­на­чальни­ка.

- А по­ки по чарці, - звеліть, па­нот­че, зап­ряг­ти во­ли та од­вез­ти за­вид­на мої мішки з паш­нею до Бо­гус­ла­ва, - ска­зав Млин­ковський.

- Добре, доб­ре! За­раз! - ска­зав ста­ренький отець Ха­ритін і не знав, ку­ди бігти: чи до волів, чи до своїх до­чок.

Тим ча­сом На­де­зя й Па­ла­зя пов­би­ра­лись і по­ви­хо­ди­ли в світли­цю. Во­ни поцілу­ва­лись з пан­на­ми, посіда­ли ря­доч­ком з ни­ми, поз­гор­та­ли ру­ки й мов­ча­ли, ско­са пог­ля­да­ючи на го­ро­дянських паннів. За ни­ми не­за­ба­ром вий­шла Они­ся Сте­панівна й привіта­лась до гос­тей. За Они­сею вий­шла най­мич­ка з гра­фи­ном горілки та чар­кою.

- Ой от­че Ха­ри­то­не! - за­шипів і зах­рипів Млин­ковський, зир­нув­ши ско­са на гра­фин. - Ко­ли б ви зна­ли, що док­тор оце пос­лав ме­не на се­ла не дур­нич­ки, а на свіже повітря - лічи­тись, і за­бо­ро­нив мені пи­ти горілку…

- Може, на­ли­воч­ки, вишнівоч­ки або тернівоч­ки, - про­мо­ви­ла Онисія Сте­панівна со­лод­ким го­ло­сом, хоч в думці прок­ли­на­ла ста­ро­го крюч­ка.

- Не мож­на, панімат­ко, ні вишнівки, ні тернівки. Док­тор ка­зав, що слив'янка помічна для гру­дей, і звелів мені лічи­ти гру­ди слив'янкою. У вас у сад­ку слив, як хме­лю; пев­но, є й слив'янка. Чи не мож­на б пляш­ку-дру­гу слив'янки? - го­во­рив Млин­ковський, по­ряд­ку­ючи не­на­че в трак­тирі.

"І як він в гас­пи­да знає, що в ме­не в льоху стоїть ба­ри­ло слив'янки! Не­на­че вже ту­ди ла­зив", - ду­ма­ла Они­ся. - Доб­ре! Доб­ре; є й слив'янка. Біжи, На­де­зю, та на­то­чи.

- Та беріть здо­ро­ву ян­до­лу або макітру; ко­ли вже лічи­тись, то лічи­тись, а не пас­ку­ди­тись, - гук­нув Млин­ковський.

- А са­мо­вар бу­де швид­ко? Скажіть, панімат­ко, щоб дівка пос­та­ви­ла са­мо­вар! Ми звик­ли в го­ро­дах в цей час пи­ти чай.

- Добре, доб­ре! За­раз і са­мо­вар бу­де. Біжи, Па­ла­зю, та ска­жи най­мичці, щоб нас­та­ви­ла са­мо­вар, - ска­за­ла Они­ся.

- У вас на се­лах са­мо­вар нас­тав­ля­ють тільки для гос­тей, а у нас в го­роді чай п'ють ра­но й вечір, - го­во­рив Млин­ковський цивіліза­торським то­ном.

- Встанемо вранці, про­де­ре­мо очі, та за­раз за са­мо­вар. Завт­ра ра­ненько, панімат­ко, по­пош­туй­те ме­не й моїх до­чок чай­ком.

- Добре, нас­та­ви­мо са­мо­вар і завт­ра вранці, - ска­за­ла Они­ся.

Одіславши віз, на­ван­та­же­ний з го­рою мішка­ми, отець Ха­ритін вер­нувсь у ха­ту. По­го­нич, по­пас­ши коні, ру­шив з дво­ру. Они­ся вгляділа в вікно, що коні ру­ши­ли з дво­ру, й тро­хи не зомліла; во­на до­га­да­лась, що Млин­ковський привіз до неї до­чок на про­хар­чу­ван­ня, пев­но, на дов­гий час.

- А що, па­нот­че, час по чарці, але тільки по одній, - ска­зав Млин­ковський.

- А чом не по дві або й по три? - ска­зав отець Ха­ритін.

- Лічусь, па­нот­че: більше чар­ки не мож­на, - гру­ди бо­лять чо­гось.

- Чим же ви лічи­тесь? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Слив'янкою ж, па­нот­че, як я вам ка­зав. Ото доб­ре, що у вас є слив'янка. Оце їжджу по ба­тюш­ках та лічусь, знаю, що в ма­ту­шок сто­ять ба­ри­ла з слив'янкою в льохах, - да­вай, ду­маю, поїду та по­ви­ди­раю мед з бджіл, - за­шипів Млин­ковський.

Панни по­да­ли чай. Млин­ковський не втерпів: на­лив і ви­пив чар­ку, затк­нув гра­фин за­тич­кою й поп­ро­сив ви­нес­ти цю спо­ку­су з ха­ти. По­да­ли бу­тель слив'янки. Млин­ковський на­лив здо­ро­вий ста­кан і ви­хи­лив до дна, потім на­лив дру­гий ста­кан і пос­та­вив пе­ред со­бою.

- Чи це в вас, па­нот­че, тільки дві ха­ти­ни, як дві клітки? - спи­тав Млин­ковський й заг­ля­нув в кімна­ту.

- Є ще й тре­тя, - не­дав­но пе­ре­го­ро­див здо­рові ста­ринні сіни стіною й зро­бив кімна­ту для до­чок, - ска­зав отець Ха­ритін.

Млинковський пішов ог­ля­да­ти кімна­ту й ліжка. Він розмірку­вав, скільки до­чок на­ки­ну­ти ба­тюшці на про­хар­чу­ван­ня. Вий­шло, що мож­на на­ки­нуть тільки дві, бо двом ос­таннім не бу­ло де спа­ти.

- Та й доб­ра ж у вас слив'янка! Та­ка смач­на, що я, ма­буть, не швид­ко оце вир­вусь з ва­шої ха­ти, - ска­зав Млин­ковський, хи­ля­чи на­лив­ку та приц­ма­ку­ючи.

- Пийте на здо­ров'ячко та очу­нюй­те, - ти­хо обізвав­ся отець Ха­ритін.

"Коли б бу­ла зна­ла та­ке ли­хо, бу­ла б на­ки­да­ла по­ли­ню в ба­ри­ло, - по­ду­ма­ла Они­ся. - Ви­дуд­лить оцей ци­ган усе ба­ри­ло".

- Коли ви обідаєте? - спи­тав Млин­ковський в от­ця Ха­ри­то­на.

- Та вже ж не про­ти ночі, а вранці, по-сільській, - ска­за­ла Они­ся.

- По-сільській, як над­ворі світає. А в нас в го­роді тоді ще сплять, а обіда­ють аж опівдні, а вранці тільки чай п'ють та сніда­ють, - на­тя­кав Млин­ковський так, що аж пальці бу­ло знать. - Ми звик­ли спа­ти дов­го, а обіда­ти в ваш по­лу­день.

Панни поз­най­оми­лись і за­ве­ли ве­се­лу роз­мо­ву; бренька­ли на гітарі, а потім пішли тан­цю­ва­ти, по­ка­зу­ючи, як вчи­ла їх ма­дам. Млин­ковський ви­дуд­лив за вечір сли­ве цілу макітру слив'янки.

- Ну, та й доб­ра ж у вас слив'янка, - го­во­рив Млин­ковський, цмо­ка­ючи гу­ба­ми.

- Чи хоч тро­хи вам по­лег­ша­ло, Крис­кен­те Хар­лампійо­ви­чу? - спи­тав ба­тюш­ка.

- Ого, ще й яка по­легкість! Так не­на­че хто по­ма­зав ме­дом по гру­дях та по жи­воті. Чи не мож­на, панімат­ко, на­то­чи­ти ще макітер­ку на ніч? - про­сив сто­ло­на­чальник ши­пу­чим го­ло­сом. - В ме­не вночі спа­дає сма­га на рот та на гу­би, - тре­ба про­мо­чу­ва­ти.

Після ве­чері Они­ся му­си­ла йти в льох і на­то­чи­ти дру­гу макітру. Млин­ковський лічив­ся та­ким спо­со­бом до півночі, потім день і дру­гий. Они­ся якось до­га­да­лась і роз­ве­ла на­лив­ку во­дою. Млин­ковський по­куш­ту­вав, сплю­нув і за­раз поп­ро­сив од­вез­ти йо­го до сусіднього ба­тюш­ки, в кот­ро­го бу­ло дві доч­ки. Отець Ха­ритін до­га­дав­ся, що час да­ва­ти сто­ло­на­чальни­кові ха­ба­ра.

- Оце я звелів наб­ра­ти вам, Крис­кен­те Хар­лампійо­ви­чу, мішок житнього бо­рош­на та мішок пше­нич­но­го. Прийміть, будьте лас­каві, - ска­зав отець Ха­ритін.

- За житнє спа­сибі, а пше­нич­не візьму: моя жінка не лю­бить житнього хліба, - так са­мо од йо­го сла­бує, як і я. Од­на­че… мо­же, свині з'їдять! 3веліть ки­ну­ти на віз мішків зо два або зо три, - ска­зав Млин­ковський.

- Добре, пок­ла­де­мо. Та будьте лас­каві, вже не прогнівай­тесь за мої кни­ги, - ска­зав ти­хо отець Ха­ритін.

- Там щось, па­нот­че, ви нап­лу­та­ли в книзі "о ро­див­ших­ся"… гм… Та­ка плу­та­ни­на… Роз­би­рав­ся, роз­би­рав­ся та на­си­лу лад дав. Здається, у вас цього ро­ку вро­ди­ла кар­топ­ля. Звеліть ки­ну­ти на віз мішків зо два або зо три. Моя жінка страх як лю­бить пе­че­ну кар­топ­лю, з мас­лом. Здається, у вас ба­га­то корів, і мас­ло по­вин­но бу­ти? - ска­зав Млин­ковський.

- За те вже тре­ба ма­туш­ки спи­та­ти, - це не до ме­не сто­сується, - со­ром­ли­во ска­зав отець Ха­ритін. - Са­ло, знаю, що є, бо ка­бан­чи­ка за­ко­ло­ли не­дав­но.

Отець Ха­ритін вий­шов на ча­сок і по­ше­потів з Онисією. Они­ся сер­ди­то за­бу­боніла.

- Та й "одчо­ти" ваші поп­лу­тані. Гос­по­ди, скільки я го­ло­ву по­по­ла­мав, по­ки дош­пор­тав­ся, в чім діло… Чи вро­ди­ло пак в вас про­со або греч­ка? Моя жінка роз­ве­ла ку­ри, та кач­ки, та інди­ки, та й сам я од хо­ро­би лічусь кур­ми та інди­ка­ми. Вкиньте в віз з мішок про­са або греч­ки, - жеб­рав Млин­ковський.

- Просо не вро­ди­ло, а греч­ка вда­лась доб­ра, - ска­зав отець Ха­ритін.

- От і доб­ре! Вже "не­ма мені ні сло­веч­ка, - не­хай бу­де греч­ка", - як співа­ють в пісні. Звеліть же па­руб­кові зап­ряг­ти во­ли та вишліть до Шанд­ри, - я ту­ди за­раз їду, - ска­зав Млин­ковський. - А дві мої доч­ки не­хай тро­хи по­си­дять у вас: і їм бу­де ве­се­ло, й ва­шим доч­кам - ве­селіше, от і бу­де га­разд! Я, бач­те, віз їх у гості до от­ця Мельхи­се­де­ка, та ду­маю: не­хай тро­хи по­ве­се­ляться в вас, Онисіє Сте­панівно.

Онисія Сте­панівна не зна­ла, що й ка­за­ти: тільки очі витріщи­ла на Млин­ковсько­го.

- Прощайте, бу­вай­те здо­рові! За­ве­зе­те моїх до­чок, ко­ли ва­ша лас­ка, до от­ця Мельхи­се­де­ка та кла­няй­тесь йо­му од ме­не ни­зенько-ни­зенько, - ска­зав Млин­ковський, тричі цілу­ючись з от­цем Ха­ри­то­ном.

Перемлинкувавши пше­ни­цю, греч­ку, а най­більше слив'янку. В от­ця Ха­ри­то­на, Млин­ковський сів на віз з дво­ма доч­ка­ми й ру­шив далі в об'їзд.

- На той рік, як не пом­ре­мо, як дасть бог діжда­ти, на­лий­те слив'янки доб­реньке ба­ри­ло. Скільки в вас слив в сад­ку! Та які сли­ви! Яка слив'янка! Тільки, панімат­ко, не до­ли­вай­те во­дою, а чис­тою горілкою або спир­том. Та не беріть спир­ту в Іцька, а в Бер­ка: Іцьків спирт тільки гу­сям пи­ти, а не сто­ло­на­чальни­кам, - гук­нув з во­за Млин­ковський, виїжджа­ючи з дво­ру на чу­жих ко­нях. За ним ру­шив з дво­ру во­ло­вий віз, пов­ний мішків.

Дві пан­ни Млин­ковські вгнізди­лись на ніч на ліжку от­ця Ха­ри­то­на й вигріва­лись в пе­ри­нах тро­хи не до півдня. Они­ся Сте­панівна му­си­ла, зціпив­ши зу­би, спа­ти в пе­карні на печі. Пан­ни вва­жа­ли на се­бе, як на прав­ди­вих сто­ло­на­чальників, і ко­вер­зу­ва­ли в чужій гос­поді незгірше сво­го та­ту­ня. Они­ся Сте­панівна за­ду­ма­ла не нас­тав­ля­ти їм са­мо­ва­ра ра­но й вечір. Пан­ни прос­то, без це­ре­моній до­по­ми­на­лись і тро­хи не за­га­ду­ва­ли. Од­на най­мич­ка му­си­ла по­ки­ну­ти ро­бо­ту в пе­карні й сли­ве цілий день по­ра­лась та панька­лась ко­ло гос­тей. Доч­ки от­ця Ха­ри­то­на все ба­ви­лись з гістьми й од­би­лись од ро­бо­ти. Млин­ковські поїли тро­хи не по­ло­ви­ну ку­рей та ка­чок, са­хар і чай вий­шов увесь, скільки йо­го бу­ло в гос­поді. Они­ся Сте­панівна од­вез­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок тро­хи не пов­ний віз мішків з бо­рош­ном, а на­томість при­вез­ла до­до­му од­ну го­ло­ву са­ха­ру та один фунт чаю. Го­ло­ва са­ха­ру при ве­ликій з'їжі не­на­че од сон­ця роз­та­ва­ла.

- Візьми, па­нот­че, та од­ве­зи оцих ци­га­нок до їх ро­ди­ча, бо во­ни нам ву­ха об'їдять, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна ба­тюшці.

- Не смію, Онисіє Сте­панівно: Млин­ковський бу­де підби­ва­ти про­ти ме­не про­то­по­па й вчи­нить мені ба­га­то ли­ха, - го­во­рив отець Ха­ритін.

- Коли ти не смієш, то я са­ма їх ви­тур­лю з ха­ти.

- Турліть, та тільки сте­режіться, щоб нас не ви­тур­ли­ли з па­рафії, - го­во­рив отець Ха­ритін.

Саме в той час бо­жевільний Прокіп, Ба­ла­бу­шин най­мит, зовсім збо­же­волів і по­чав ти­ня­тись по се­лах та все по ба­тюш­ках. Прий­де до од­но­го ба­тюш­ки, по­си­дить з тиж­день та йде далі або блу­кає собі без тя­ми по лісах та по ха­тах, без шап­ки, нап­нув­ши сви­ту на го­ло­ву. Прокіп приб­лу­див­ся в Вільша­ни­цю й прий­шов до ба­тюш­ки; увійшов в пе­кар­ню й поліз прос­то на піч, як у се­бе вдо­ма.

- А чо­го це ти, Про­ко­пе, прий­шов до нас? - спи­та­ла Они­ся Сте­панівна.

- Чув, що в вас здо­ро­ва піч, та й прий­шов, - гу­кав Прокіп з печі.

- А що ж ти дур­но в нас хліб їсти­меш, чи що? Оце ли­шенько! Ще бог приніс од­но­го бо­гус­лавсько­го сто­ло­на­чальни­ка, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна.

- Я дур­но хліба нігде не їм; я ста­ну в вас за най­ми­та, - обізвав­ся Прокіп.

"От і доб­ре, - по­ду­ма­ла Они­ся. - Мо­же, од­ро­бить мені за мою Ма­ру­сю".

- Вставай же, та бе­ри ціпа, та йди за­ро­би обід, - ска­за­ла Они­ся.

- Ось нагріюся, то й піду, - ска­зав Прокіп.

Наймички підня­ли Про­ко­па на сміх. Позбіга­лись пан­ни ди­ви­тись на бо­жевільно­го, як на ди­во. Прокіп нагрівся, взяв з сто­ла шма­ток хліба й пішов у клу­ню до мо­лот­ників. Мо­лот­ни­ки да­ли йо­му в ру­ки ціпа й нас­ки­да­ли з зас­то­рон­ка ку­пу снопів. Прокіп по­чав мо­ло­ти­ти, як ма­ши­на, лу­пив ціпом сно­пи, аж со­ло­ма летіла, - пад­ку­вав ко­ло ро­бо­ти так, що аж мо­лот­ни­ки зди­ву­ва­лись. Але зго­дом, ма­буть, тим, що вто­мив­ся, він витріщив очі на ла­ти й став, не­на­че ос­товпів. Мо­лот­ни­ки жар­ту­ва­ли, сміялись з йо­го, штов­ха­ли під бік, а Прокіп все сто­яв та ди­вив­ся вго­ру. Че­рез го­ди­ну він знов вда­рив ціпом по сно­пах й на­мо­ло­тив більше од мо­лот­ників. Они­ся помірку­ва­ла, що Прокіп ро­бить доб­ре, пла­ти не візьме, й за­ду­ма­ла хоч тим од­дя­чи­ти Олесі.

Живе Прокіп у от­ця Ха­ри­то­на тиж­день, жи­ве й дру­гий і не од­ми­кує од ро­бо­ти; ча­сом десь щез­не на день, на два, та й знов вер­тається й лізе прос­то на піч. Але чим далі, тим чудніший ста­вав Прокіп. Раз вхо­пив він ко­су й пішов ко­си­ти в го­роді су­хий бур'ян та кро­пи­ву. Ко­се він та ко­се, аж піт з йо­го ллється. Пан­ни по­вибіга­ли ди­ви­тись на ту чу­дасію.

- Нащо ти, Про­ко­пе, ко­сиш кро­пи­ву? - пи­та­ли в йо­го пан­ни.

- Ото добрі в вас най­ми­ти! Літо ми­ну­ло, а во­ни всього сіна й досі не ви­ко­си­ли, - гу­кав Прокіп та ма­хав ко­сою. - На­ко­шу оце сіна, - то­вар поїсть.

Другий раз Прокіп пішов на ста­вок, поз­го­нив усі людські гу­си й наг­нав до ба­тюш­ки повнісінький двір гу­сей, за­лу­чив­ши по до­розі з де­ся­ток сви­ней.

- Ото добрі тут най­мич­ки! Й досі гу­сей не по­за­га­ня­ли в хлів, - кри­чав Прокіп на най­ми­чок.

Саме тоді приїха­ли до от­ця Ха­ри­то­на гості, та все пан­ни, по­чув­ши, що в от­ця Ха­ри­то­на гос­тю­ють доч­ки Млин­ковсько­го. Пан­ни за­но­чу­ва­ли й по­розвішу­ва­ли на ніч на кілоч­ках та на цвя­хах по стінах білі спідниці та кри­ноліни, що тоді по­ча­ли вхо­ди­ти в мо­ду. З кімна­ти, де висіли спідниці та кри­ноліни, бу­ли зроб­лені не­ве­личкі дверці в пе­кар­ню. Прокіп наг­лядів ті кри­ноліни, встав уночі, познімав їх з кілочків і вки­нув у жлук­то, що сто­яло у дворі під ти­ном. В пе­карні на грубі су­ши­лось в но­чов­ках питльова­не бо­рош­но; Они­ся Сте­панівна ду­ма­ла то­го дня пек­ти па­ля­ниці для гос­тей. Прокіп взяв но­чов­ки, ви­си­пав у жлук­то бо­рош­но замість по­пе­лу, на­ки­дав звер­ху каміння та да­вай но­си­ти во­ду відром та ли­ти в жлук­то; йо­му зда­лось, що він ллє ок­ро­пи. Од­зо­лив­ши кри­ноліни, Прокіп увійшов у пе­кар­ню й ліг спо­чи­ва­ти.

Панни вста­ли вранці й зди­ву­ва­лись, що на стінах не бу­ло їх кри­нолінів та спідниць.

- Мамо, чи це ви поздійма­ли з кілочків наші спідниці? - пи­та­ла в Онисі На­де­зя.

- Поздіймав і по­зо­лив ваші кри­ноліни дур­ний Прокіп, - он підіть у двір та заг­ляньте в жлук­то, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

Панни по­вибіга­ли у двір. З жлук­та стриміли дро­ти кри­нолінів, як паліччя, а од жлук­та до по­ло­ви­ни дво­ра прос­тяг­ла­ся біла річка. Пан­ни підня­ли гвалт і ки­ну­лись ря­ту­ва­ти свої спідниці та кри­ноліни; пос­ки­да­ли каміння й по­ви­тя­га­ли їх з жлук­та. Кри­ноліни бу­ли по­ла­мані, пог­нуті й по­ма­зані білою ква­шею.

- Та це ж він при­си­пав їх звер­ху бо­рош­ном, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна. - Ой ли­шенько моє! Чи не ви­си­пав він ча­сом питльова­но­го бо­рош­на з но­чов?

Питльованого бо­рош­на в но­чов­ках не зос­та­лось і сліду, а по­рожні но­чов­ки сто­яли на грубі.

- А бо­дай те­бе зо­ли­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! - крик­ну­ла Они­ся, вда­рив­шись об по­ли ру­ка­ми. - От тобі на­пек­ла гос­тям па­ля­ниць. Це не Прокіп, а моє ли­хо. Ма­буть, прок­ля­та про­то­поп­ша сміється з ме­не та нав­мис­не нас­ла­ла на ме­не оцього навісно­го та бо­жевільно­го. Йди собі до­до­му до своєї про­то­попші та по­зо­ли її кри­ноліни! Геть з мо­го дво­ра, щоб і твій дух тут не смердів! - крик­ну­ла Они­ся до Про­ко­па.

- Та я ж хотів по­со­ли­ти й поп­ра­ти пан­нам спідниці! Най­мич­ки ліну­ються пра­ти, а я собі ду­маю: дай по­зо­лю й по­пе­ру в став­ку, по­ки пан­ни повс­та­ють. Їй-бо­гу, цілісіньку ніч по­рав­ся й не вис­пав­ся, - од­го­во­рю­вав­ся Прокіп.

- Йди собі к не­чис­то­му та ще й за­раз, - крик­ну­ла Они­ся до Про­ко­па.

- Куди ж я піду, ко­ли в ме­не не­ма своєї до­ми, не­ма батька, не­ма ма­тері, - го­во­рив Прокіп.

- Іди до своєї про­то­попші та й не при­ходь більше до нас.

- Коли й про­то­поп­ша ме­не так са­мо про­га­ня, як і ви, ка­же, що я дур­ний, нічо­го не роб­лю, тільки дур­но хліб їм. А по­ки був ро­зум­ний, то й не про­га­ня­ла, - од­го­во­рю­вав­ся Прокіп.

- На тобі сви­ту та за­раз геть з моєї ха­ти! - кри­ча­ла Они­ся.

- Якби в ме­не бу­ла своя ха­та, то я б і пішов. Ку­ди ж я піду? Батька не­ма, ма­тері не­ма. Бу­ла ко­лись в ме­не ма­ти, та на сте­пи втек­ла, а ме­не по­ки­ну­ла…

Прокіп сів на ла­ву й нес­подіва­но зап­ла­кав, як пла­чуть ма­ленькі діти: по­пе­ре­ду зап­хи­кав, а потім за­ри­дав го­лос­но й вти­рав сльози ку­ла­ком. Най­мич­ки й пан­ни по­ча­ли сміятись, а сльози по­ча­ли ду­ши­ти Про­ко­па. Він підняв го­ло­ву вго­ру, як підніма­ють діти, й по­чав не­на­че стог­на­ти, вти­рив­ши очі в сте­лю. В йо­го сльози за­би­ва­ли дух, а далі пе­рес­та­ли тек­ти; очі ста­ли сухі, а Прокіп все стог­нав, не­на­че йо­му прий­шов кінець. Сміх в пе­карні за­тих. Най­мич­ки поск­рив­ля­лись. Пан­ни од­на за дру­гою по­ви­хо­ди­ли з пе­карні. Вий­шла й Они­ся, мах­нув­ши ру­кою. А Прокіп ще дов­го ри­дав по-ди­тячій та кри­чав: "Ма­ти втек­ла, ме­не по­ки­ну­ла. Ма­ти ме­не жа­лу­ва­ла, гос­тинці мені да­ва­ла; а те­пер ме­не ніхто не жа­лує, гос­тинців не дає. Ой бо­же мій:! Ой-ой-ой! Я їм роб­лю, а во­ни ме­не ла­ють, ще й з ха­ти про­га­ня­ють. Де ж я дінусь? Як прий­де ма­ти з степів, я ма­тері все роз­ка­жу".

Довго пла­кав Прокіп, а далі впав до­до­лу, не­на­че мерт­вий. Потім схо­пивсь, взяв сви­ту, нап­нув на го­ло­ву та й пішов в Бо­гус­лав.

Дочки Млин­ковсько­го ще дов­го жи­ли в от­ця Ха­ри­то­на й бу­ли ладні жи­ти хоч і до смерті. Отець Ха­ритін бо­яв­ся сто­ло­на­чальни­ка й мов­чав, але Они­ся Сте­панівна бу­ла не з таківських, що мов­чать. Во­на прос­то без це­ре­монії ска­за­ла пан­нам, що їм час їха­ти далі, до сво­го ро­ди­ча. Пан­ни мов­ча­ли, не хотіли зби­ра­тись в до­ро­гу, все отя­гу­ва­лись.

- Чи дов­го ще бу­ду го­ду­ва­ти оцих злиднів? Зап­ря­гай, па­руб­че, коні та під'їжджай під га­нок, - гук­ну­ла Они­ся на па­руб­ка.

Парубок запріг коні й під'їхав під га­нок.

- Вбирайтесь, пан­ни, бо вже коні зап­ря­жені; поспішай­те, щоб за­вид­на доїха­ти, - ска­за­ла Они­ся пан­нам.

Панни кру­ти­лись, вертілись, - од­на­че му­си­ли зібра­ти своє ма­нат­тя, сіли й ру­ши­ли з дво­ру до от­ця Мельхи­се­де­ка.

- Ой Онисіє Сте­панівно! Ко­ли б ча­сом з то­го чо­го не вий­шло, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін. - Ми собі розп­ло­ди­мо во­рогів.

- Є вже їх і так до­волі. Од­ним більше, од­ним мен­ше, - все од­но; за всі го­ло­ви! Раз ро­ди­ла ма­ти, раз і про­па­да­ти, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.