Старосвітські батюшки та матушки

6

Минула зи­ма. Нас­та­ла ти­ха теп­ла вес­на. Прий­шов ве­лик­день. Пер­шо­го дня по обіді тро­хи не вся вільша­ницька гро­ма­да зібра­лась на цвин­тар на мед, що ти­тар і брат­чи­ки по ста­ро­му зви­чаю на­ва­ри­ли к праз­ни­ку. Мед про­да­ва­ли в одній хаті, що сто­яла в кінці здо­ро­во­го цвин­та­ря і зва­лась шко­лою. Та ха­та й справді бу­ла ко­лись шко­лою, але вже дав­но в тій хаті ніхто не вчив­ся, й во­на зва­лась шко­лою по давній на Ук­раїні тра­диції. Чо­ловіки й мо­ло­диці обсіли круж­ка­ми увесь цвин­тар. Скрізь в се­ре­дині кружків, на зе­леній траві вид­но бу­ло прос­те­лені руш­нич­ки або білі хуст­ки. На руш­ни­ках сто­яли пляш­ки з ме­дом, ле­жа­ли кра­шан­ки, пи­сан­ки, пи­ро­ги, шмат­ки па­сок для за­кус­ки; по­де­ку­ди біліла пляш­ка з горілкою. На цвин­тарі сто­яв гомін, шум, який­сь клекіт, але не го­лос­ний, а за­дер­жа­ний, як по­до­ба­ло свя­то­му місцю. Чо­ловіки й мо­ло­диці хрис­то­са­лись, обніма­лись та цілу­ва­лись. Один кру­жок зап­ро­шу­вав до се­бе близьких сусід та при­ятелів з дру­гих кружків. Усі час­ту­ва­ли одні дру­гих своїм ме­дом, міня­лись кра­шан­ка­ми та пи­сан­ка­ми. А за цвин­та­рем на ви­гоні дівча­та й хлопці впер­ше вий­шли співа­ти вес­ня­нок і гра­ти в вес­ня­них ігра­шок. Дівча­та впер­ше, після дов­го­го пос­ту, пов­би­ра­лись в квітки й стрічки, скільки в їх ле­жа­ло в скри­нях, пов­дя­га­лись в ясні юб­ки та спідниці, в чер­воні чо­бо­ти. 3еле­ний вигін не­на­че зацвів маківка­ми та ро­жа­ми. В од­но­му місці дівча­та, поб­рав­шись за ру­ки в кру­жок, ви­во­ди­ли та­нець, співа­ючи пе­репілки; в дру­го­му біга­ли в хре­щи­ка, а там далі сиділи дов­ги­ми ряд­ка­ми й гра­ли в жельма­на. Діти сно­ви­га­ли по цвин­тарі й по ви­гоні, ка­ча­ли кра­шан­ки по траві, гра­лись нав­бит­ки кра­шан­ка­ми. Ма­ленькі хлоп'ята га­ня­лись за яг­ня­та­ми… Па­руб­ки сто­яли ку­па­ми кру­гом дівчат, в но­вих сму­ше­вих шап­ках, в чор­них та в білих свит­ках, підпе­ре­зані чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми по­яса­ми. Скрізь бу­ло чуть пісні. Хлопці дзво­ни­ли в дзво­ни, аж дзвіни­ця тряс­лась. На всіх ли­цях аж ся­ла радість. А сон­це об­ли­ва­ло з синього не­ба яс­ним теп­лим світом зе­ле­ний вигін, квітчасті ку­пи дівчат та хлопців. Навіть старі приб­ра­лись, ніби по­мо­лод­ша­ли й пок­ра­ща­ли.

І свя­то, й вес­на, й зе­лень, і зо­ло­те сон­це всіх зве­се­ли­ло, всіх роз­во­ру­ши­ло.

- А що, па­но­ве гро­ма­до, - по­чав один ста­рий дід на цвин­тарі, дер­жа­чи чар­ку ме­ду, - наш мо­ло­дий ба­тюш­ка не бог зна з яки­ми дос­тат­ка­ми; в мо­ло­до­го гос­по­да­ря по­рож­ня ки­ше­ня й ко­мо­ра; ко­ли ми обібра­ли йо­го собі на па­рафію, то тре­ба йо­му й до­по­мог­ти чим-не­будь.

- Авжеж, тре­ба, - обізвав­ся ти­тар, си­дя­чи на траві. - Дав бог вес­ну, - час ви­ряд­жа­ти в по­ле плу­ги. Ба­тюш­ка сам не спро­мо­жеться ви­ора­ти по­ле. Тре­ба вис­ла­ти в по­ле гро­мадські плу­ги та ви­ора­ти йо­му по­ле під яри­ну.

- Авжеж, тре­ба, - по­ки сам не ста­не доб­ре на но­ги, - обізва­лись діди. - І ко­ли він не має сіме­на на посів, то тре­ба б і засіяти.

- От прий­де пра­ви­ти ве­чер­ню, то й спи­таємо, - ска­зав ти­тар. Не­за­ба­ром увійшов на цвин­тар Мос­са­ковський з жінкою. Йо­го обс­ту­пи­ли лю­ди. Они­ся пішла до мо­ло­диць і присіла се­ред од­но­го круж­ка на ка­мені. Лю­ди хрис­то­са­лись з ба­тюш­кою, міня­лись кра­шан­ка­ми.

Онися при­нес­ла пов­ну хуст­ку кра­ша­нок і хрис­то­са­лась з мо­ло­ди­ця­ми.

- А що, ба­тюш­ко! Ми вас об­ра­ли, - ми вам і до­по­мо­же­мо то­ло­кою, - ви­оре­мо вам по­ле під яри­ну, виж­не­мо й ози­ми­ну. А чи маєте ви паш­ню на посів? - пи­та­ли чо­ловіки.

- Спасибі вам, лю­ди добрі, - кла­няв­ся Мос­са­ковський гро­маді. - Насіння на посів, спа­сибі, дав тесть, а ко­ли ва­ша лас­ка, то й ви­оріть, бо я не спро­мо­жусь своїми най­ми­та­ми та во­ла­ми.

- Виоремо! Чом же не по­мог­ти, - обізва­лись чо­ловіки, - одні підуть по дню з плу­га­ми, другі з ра­ла­ми, а треті з бо­ро­на­ми, та й бу­де ділу лад. Аби ви до нас бу­ли добрі, а ми вам до­по­мо­же­мо.

О. Ха­ри­то­на лю­би­ла гро­ма­да за йо­го прос­то­ту. Мос­са­ковський присів на схо­дах ко­ло дзвіниці. Ти­тар пос­та­вив сто­ла. При­нес­ли ме­ду й свя­че­но­го. Чар­ка пішла кру­гом сто­ла. Ви­пи­ли ти­та­ре­ву пляш­ку; ба­тюш­ка пос­лав за ме­дом од се­бе й звелів од­но­му па­руб­кові побігти до ха­ти й ви­нес­ти сво­го свя­че­но­го. Між ба­тюш­кою й па­рафіяна­ми бу­ла примітна щирість, якої в наші ча­си вже дав­но не­ма.

Побалакавши з людьми, Мос­са­ковський звелів дзво­ни­ти на ве­чер­ню. Гомін та пісні втих­ли од­ра­зу. Всі, що бу­ли на цвин­тарі й за цвин­та­рем, вста­ли на но­ги, - всі ру­ши­ли до церк­ви. Пляш­ки по­хо­ва­ли в ки­шені; шмат­ки свя­че­но­го роз­да­ли стар­цям. Ви­гон і цвин­тар спустів, - на йо­му не вид­но бу­ло ні душі. Тільки малі хлопці виг­ля­да­ли ку­па­ми з вікон дзвіниці, жда­ли чер­ги, щоб ос­танній раз по­тяг­ти "хва­лу бо­жу за хвіст", цеб­то дзво­ни за пос­то­рон­ки, та пог­ра­тись дзво­на­ми.

Минув ве­ли­кодній тиж­день, ми­ну­ли й про­во­ди. Після провід гро­ма­да вис­ла­ла плу­ги та ра­ла до Мос­са­ковсько­го на йо­го по­ле. Мос­са­ковський поїхав до орачів, вивіз їм мо­го­рич та по­лу­день. Они­ся й собі на­мог­ла­ся їха­ти на по­ле з ба­тюш­кою.

- Отже, Онисіє Сте­панівно, без вас ніде во­да не ос­вя­титься, - го­во­рив Мос­са­ковський до жінки, їду­чи в по­ле.

- Я, бач, і до ха­ти, і до плу­га, і до ра­ла, - ку­ди хоч по­вер­ни, скрізь знай­ду лад. Не­дур­но ж я в батька ча­сом і коні по­га­ня­ла, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна.

Громадські плу­ги вкри­ли по­ле. По­ора­не по­ле чорніло, як чор­не сук­но, розс­те­ле­не на яс­но­му сонці. Жай­во­рон­ки співа­ли над ріллею, ви­со­ко підняв­шись вго­ру. Плу­га­тарі й по­го­ничі кри­ча­ли, ляс­ка­ли ба­то­га­ми, по­га­ня­ючи во­ли. Мос­са­ковські ста­ли на межі й поз­до­ров­ка­лись з людьми. Они­ся ско­чи­ла з во­за й побігла по межі роз­див­ля­тись на по­ле. Ти­тар і ба­тюш­ка на­си­лу всти­га­ли йти за нею.

Моссаковський ра­див­ся з ти­та­рем, де сіяти греч­ку, де про­со й овес, де ко­ноплі та льон. Они­ся вми­ку­ва­лась в роз­мо­ву, са­ма по­ряд­ку­ва­ла, не­на­че во­на бу­ла гос­по­да­рем, роз­ка­зу­ва­ла, де що сіяти, й по­ка­за­ла, що во­на й справді ба­га­то де­чо­го тя­мить і в чо­ловічо­му гос­по­дарстві. Ти­тар з ба­тюш­кою тільки здви­га­ли пле­чи­ма, див­ля­чись на неї.

На межі розікла­ли ба­гат­тя, пос­та­ви­ли три­но­ги, повіси­ли ка­за­нок. Онисія Сте­панівна за­ка­ча­ла ру­ка­ви, за­ку­та­лась хус­тин­кою, щоб не за­горіти, й ки­ну­лась го­ту­ва­ти ора­чам по­лу­день.

- Що це наші хлопці не виїжджа­ють з плу­гом? - го­во­рив Мос­са­ковський, пог­ля­да­ючи на шлях. - Я ж їм звелів за­раз за на­ми ру­ша­ти з дво­ру.

- І не жди, бо не виїдуть, - ска­за­ла Они­ся, кри­ша­чи ци­бу­лю й вти­ра­ючи ру­ка­вом сльози, що тек­ли од гост­ро­го ци­бу­ля­но­го ду­ху.

- А чом же во­ни не виїдуть? - пи­тав зди­во­ва­ний ба­тюш­ка.

- А тим, що я звеліла їм ко­па­ти з дівча­та­ми го­род.

- Але ж ви, Онисіє Сте­панівно, звеліли, щоб ми поділи­лись слу­га­ми; щоб най­мич­ки бу­ли ваші, а най­ми­ти мої, - при­га­дав несміли­во Мос­са­ковський дав­ню умо­ву, яку він свя­то дер­жав.

- Ат, на­га­дай козі смерть, а ко­за й очі витріщи­ла! - ска­за­ла сер­ди­то Они­ся. - Я за­га­да­ла най­ми­там ко­па­ти го­род, бо хіба ж не­ма ко­му ви­ора­ти по­ле? Ди­вись, он скільки плугів! Все од­но ви­орють і без на­ших най­митів. Ти не роз­по­ряд­жай­ся най­мич­ка­ми, бо моєї жіно­чої ро­бо­ти ніко­ли не пе­ре­ро­биш, а на ва­шу чо­ловічу ро­бо­ту тільки плю­ну­ти.

- Але ж, Онисіє Сте­панівно, по­ду­май­те, що ска­же гро­ма­да: ска­жуть, що я ски­даю на неї всю ро­бо­ту, а своїх най­митів жа­лую.

- Вже й ти на­го­во­риш три мішки гре­ча­ної вов­ни, та ще й усі не повні. Ти кра­ще не ду­май: "Індик ду­мав - та й здох", - ка­жуть у при­казці,- го­во­ри­ла вже сер­ди­то Они­ся, ки­да­ючи ци­бу­лю в ка­зан.

Батюшка за­мовк, при­ку­сив­ши язи­ка. Од то­го ча­су Они­ся Сте­панівна тільки для фор­ми інко­ли про­си­ла в ба­тюш­ки доз­во­лу бра­ти най­митів до своєї ро­бо­ти. Во­на роз­по­ряд­жа­лась од­на­ко­во най­мич­ка­ми й най­ми­та­ми.

Куліш скипів. Они­ся ви­тяг­ла з во­за мішок з су­ха­ря­ми та з хлібом, прос­те­ли­ла на траві руш­ни­ки, пок­ла­ла лож­ки, пос­та­ви­ла мис­ки й пок­ли­ка­ла орачів по­луд­ну­ва­ти. Ти­тар зняв ка­зан і по­на­си­пав кулішу в мис­ки. На чис­то­му повітрі розійшов­ся дух од ва­ре­ної стра­ви й змішав­ся з важ­ки­ми па­хо­ща­ми ди­му та по­топ­та­ної мо­ло­деї тра­ви. Зе­ле­на ци­бу­ля драж­ни­ла нар­ко­тич­но нер­ви й апе­тит. Отець Ха­ритін ви­тяг з во­за ба­рильце з горілкою й по­на­ли­вав пляш­ки. За­горілі чо­ловіки й хлопці в білих со­роч­ках і без брилів прис­ту­пи­ли до во­за. Мос­са­ковський по­час­ту­вав усіх, ви­пив сам і сів по­луд­ну­ва­ти ря­дом з ора­ча­ми. Онисія Сте­панівна за­би­ра­ла спо­рож­нені мис­ки, знов вдру­ге на­си­па­ла кулішу, кра­яла й по­да­ва­ла хліб, ду­же твер­денько, не­на­че ха­па­лась зад­ля то­го, щоб лю­ди не га­ялись і більше діла зро­би­ли. Ти­тар підга­няв хлопців, щоб швид­ше ма­ха­ли лож­ка­ми та не для­лись за їжею. По­по­луд­нав­ши, орачі ви­пи­ли ще по дві чар­ки горілки, пе­рех­рес­ти­лись до схід сон­ця, по­дя­ку­ва­ли й пішли до плугів. Они­ся мит­тю поп­ри­би­ра­ла все, поск­ла­да­ла на віз, ще раз побігла по ріллі до ти­та­ря й на­ка­за­ла, де сіяти ко­ноплі та льон, най­потрібніші для її жіно­чо­го гос­по­дарст­ва, й звеліла па­нот­цеві ру­ша­ти до­до­му. Її дум­ка вже літа­ла по го­роді, де ко­па­ли гряд­ки най­ми­ти та най­мич­ки.

- Поганяй, па­нот­че, швид­ше, бо я знаю, що мої най­мич­ки не ко­па­ють, а гра­ються з най­ми­та­ми, - го­во­ри­ла Они­ся до ба­тюш­ки.

- Та не­хай тро­хи пог­ра­ються - не ве­ли­ка біда.

- От тобі й не­ве­ли­ка біда! Швид­ше ско­па­ють го­род, - бу­дуть іншу ро­бо­ту ро­би­ти. Ну, па­нот­че! ти сам не за­ба­гатів би без ме­не.

Тільки що во­ни в'їха­ли в двір, Они­ся ско­чи­ла з во­за й побігла прос­то на го­род. Най­мич­ки дуріли з най­ми­та­ми, ки­да­ли на їх груд­ка­ми; най­ми­ти га­ня­лись за дівча­та­ми по ско­па­них гряд­ках, а зас­ту­пи сти­ча­ли в землі. Один най­мит ле­жав під гру­шею й смок­тав люльку. Они­ся крик­ну­ла на слуг, ви­ла­ялась на ввесь го­род і побігла жалітись до от­ця Ха­ри­то­на, кот­ро­му бу­ло бай­ду­же за го­род. Они­ся взя­ла зас­ту­па й пішла ко­па­ти в горідчи­ку на квітки.

- Ану, па­нот­че, хо­ди ли­шень сю­ди та зас­ко­родь мені гряд­ки, крик­ну­ла во­на на от­ця Ха­ри­то­на, кот­рий хотів йти в ха­ту, щоб прос­тяг­ти­ся на ка­напі й про­чи­та­ти "житія свя­тих".

- Оце на­па­ла на вас манія до ро­бо­ти. Ко­пай­те вже ви, а я піду та тро­хи про­чи­таю!

Онися тик­ну­ла йо­му в ру­ки граблі, й він му­сив ско­ро­ди­ти, а потім чис­ти­ти доріжки. Ко­па­ючи гряд­ки, во­на все виг­ля­да­ла з-за уг­ла на го­род та по­див­ля­лась на слуг.

- Ото чор­то­ве опу­да­ло! Вис­ка­кує з-за уг­ла, як ко­зак з ма­ку, та ля­кає нас, не­на­че го­робців, го­моніли слу­ги, по­див­ля­ючись на Они­сю. Они­ся ско­па­ла ввесь го­род­чик і засіяла йо­го квітка­ми. Над са­мим став­ком був кру­тий, але не­ви­со­кий зе­ле­ний бе­рег. Він при­га­ду­вав їй місце над Рос­сю в батьківсько­му сад­ку, край кот­ро­го був засіяний квітка­ми. Они­ся ско­па­ла ціли­ну дов­гою смуж­кою, засіяла квітка­ми й звеліла Мос­са­ковсько­му про­чис­ти­ти ту­ди доріжку.

- Але ж ви­га­дуєте ви та­ке, що в ме­не вже аж спи­на лу­щить, стог­нав па­но­тець. Ви не­за­ба­ром роз­ко­паєте всі наші гор­би!

Посіявши квітки, Они­ся ки­ну­лась в пе­кар­ню, вчи­ни­ла діжу й на­го­ту­ва­ла все, що бу­ло потрібно на ве­че­рю ора­чам. Впо­рав­шись в пе­карні, во­на пок­ли­ка­ла од­ну най­мич­ку й за­га­да­ла їй ва­ри­ти ве­че­рю.

- Та сядьте, Онисіє Сте­панівно, та згорніть ру­ки хоч на ча­сок! - про­сив отець Ха­ритін свою жінку.

- Коли не втерп­лю си­дя­чи: не люб­лю по­си­деньки справ­ля­ти, як Оле­ся. Си­ди вже ти, як тобі хо­четься, а я бу­ду ро­би­ти й на те­бе ди­ви­тись, - го­во­ри­ла Они­ся.

- Коли ж ви так бігаєте, що на вас і ди­ви­тись труд­но, - го­во­рив отець Ха­ритін.

- То бігай за мною, як кур­ча за квоч­кою, а я не ся­ду, бо ніяк не вси­дю на од­но­му місці.

- Їй-богу, я вас ко­лись прив'яжу до стільця, щоб ви од­по­чи­ли хоч на го­ди­ну. Як­би вас до­ля ки­ну­ла не в се­ло, а в місто, ви б роз­ве­ли мільйо­ни, ко­ли так пад­ко­ви­то бе­ре­тесь до ро­бо­ти.

- Я б тобі й мо­туз­ки пор­ва­ла, а та­ки б утек­ла!

І Они­ся знов веш­та­лась і біга­ла то в ко­мо­ру, то в двір, то в по­кої, то в льох. В її су­хор­ля­во­му тілі, в її тон­ких жи­лах бу­ло стільки нап­ру­ги й зав­зят­тя, як в сухій ко­машці або в бджолі.

Вже нас­та­ло літо. Гро­ма­да ви­жа­ла от­цю Ха­ри­то­нові хліб і звез­ла в тік, нев­ва­жа­ючи на свою ро­бо­ту й на пан­щи­ну. Гро­ма­да до­дер­жа­ла сво­го сло­ва.

Минув рік. Они­ся по­ро­ди­ла доч­ку. Ди­ти­на до­жи­ла тільки до ве­чо­ра. Отець Ха­ритін лед­ве встиг її ох­рес­ти­ти. Во­но пе­ред ве­чо­ром по­мер­ло. Приїхав з Чайків Они­син батько з матір'ю; поп­ла­ка­ли й по­хо­ва­ли ди­ти­ну ко­ло церк­ви.

Минув ще який­сь час. Они­ся по­ро­ди­ла си­на. Ди­ти­на знов че­рез день вмер­ла. Они­ся тро­хи й са­ма за нею не вмер­ла.

Настав чет­вер­тий рік. Они­ся хо­ди­ла вагітна.

- А що, ма­туш­ко, бо­ро­ни бо­же, як і ця ди­ти­на вмре? - ска­зав отець Ха­ритін до жінки.

- Нехай бог ми­лує! Ка­жуть лю­ди, як не рос­туть діти, тре­ба пок­ли­ка­ти в ку­ми або стар­ця, або пер­шо­го, хто на улиці стрінеться, - го­во­ри­ла Они­ся.

- Треба справді пок­ли­ка­ти за ку­ма стар­ця Олек­су Шми­да, а за ку­му або яку стар­чи­ху, або пер­шу мо­ло­ди­цю, яка стрінеться на улиці, - ска­зав отець Ха­ритін.

Після різдва Они­ся ма­ла доч­ку. Отець Ха­ритін сам побіг до стар­ця Шми­да й пок­ли­кав йо­го в ку­ми, а вер­та­ючись до­до­му, стрів од­ну вбо­гу мо­ло­ди­цю-сусіду й поп­ро­сив її дер­жа­ти до хрес­та ди­ти­ну. Ди­ти­на бу­ла здо­ро­ва. Они­ся одк­ла­ла хрес­ти­ни на потім, а тим ча­сом, то­го ж та­ки дня, пос­ла­ли по селі ти­тар­ку про­си­ти ха­зяй­ок "на ро­ди­ни".

Молодиці зійшли­ся пи­ти ро­ди­ни тро­хи не з усього се­ла, спов­ни­ли всю світли­цю, кімна­ту й пе­кар­ню. Де­які мо­ло­диці поп­ри­хо­ди­ли з ма­леньки­ми дітьми на ру­ках. В по­ко­ях був гомін та шум од жіно­чих тон­ких го­лосів. Малі діти пла­ка­ли. Мо­лодші мо­ло­диці роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти купіль для Онисії Сте­панівни: одні но­си­ли во­ду з став­ка, другі гріли ок­ро­пи та ви­ли­ва­ли в здо­ро­вий шап­лик, що сто­яв у кімнаті ко­ло са­мо­го ліжка по­роділлі. Мо­ло­диці ро­би­ли купіль з ве­ли­кою охо­тою, біга­ли, пе­ре­пи­ня­ли до­ро­гу од­на другій, спе­ре­ча­лись, зма­га­лись, не­на­че гра­лись своїм ділом. Ба­ба-по­ви­ту­ха в чистій со­рочці, в білій чис­тенькій намітці, ко­ман­ду­ва­ла мо­ло­ди­ця­ми, не­на­че ге­не­рал мос­ка­ля­ми. Ти­тар­ка в пе­карні роз­по­ряд­жа­лась ко­ло печі, го­ту­ючи для гос­тей обід. Чо­ловіків бу­ло на ро­ди­нах ма­ло: во­ни сиділи в світлиці за сто­лом з ба­тюш­кою й ви­пи­ва­ли по чарці. Ску­пав­ши Онисію Сте­панівну, мо­ло­диці сіли ряд­ка­ми в світлиці за сто­ли. Ти­тар­ка по­да­ва­ла стра­ву че­рез най­ми­чок і сіла за стіл аж за ос­танньою пот­ра­вою. Дов­го сиділи гості й пи­ли, і вже над­вечір ста­рос­ти­ха внес­ла з пе­карні й пос­та­ви­ла на стіл гор­щик ва­ре­ну­хи. Со­лодкі горілчані па­хощі роз­нес­лись по по­ко­ях і од­ра­зу вда­ри­ли на язи­ки. Язи­ки не­на­че пос­ки­да­ли гнуз­деч­ки, і в по­ко­ях не­на­че зак­ле­котіла сот­ня ка­занів з ок­ро­пом. Ти­тар­ка на­ли­ла ва­ре­ну­хи в мис­ки. Мо­ло­диці чер­па­ли з ми­сок лож­ка­ми й пи­ли. Вже смер­ка­ло над­ворі. Гості вста­ли з-за сто­ла й дов­гим ряд­ком прос­тяг­ли­ся до кімна­ти, де ле­жа­ла Они­ся, щоб по­дя­ку­ва­ти за хліб-сіль. Мо­ло­диці обцілу­ва­ли Они­сю й на ра­до­щах обіця­ли нап­ряс­ти ма­тушці по півмітку, а тка­ля й са­ма не зог­ляділась, як її язик обіцяв вит­ка­ти ма­тушці дур­нич­ки по­лот­но.

Через тиж­день, в неділю, отець Ха­ритін зап­ро­сив гос­тей на хрес­ти­ни. Поз'їжджа­лись сусіди свя­ще­ни­ки з жінка­ми; приїхав Они­син батько та ма­ти, отець Мельхи­се­дек з Мар­тою. З ба­тюш­ка­ми приїха­ло кілька мо­ло­дих сту­дентів. Мос­са­ковський ще заз­да­легідь сам поїхав про­си­ти на хрес­ти­ни Ба­ла­бу­ху, впро­хав навіть бла­го­чин­ну. З па­рафії отець Ха­ритін поп­ро­сив тільки ти­та­ря, та ти­тар­ку, та за­мож­них гос­по­дарів. Ста­рець Шмид з ку­мою приб­ра­лись в чис­ту оде­жу. Шмид був кри­вий на од­ну но­гу й узяв навіть но­ву ми­ли­цю. Він був здо­ро­вий, пле­чис­тий дід, тро­хи сліпий на од­но око, без бо­ро­ди, з дов­ги­ми си­ви­ми ву­са­ми, з товс­тим го­ло­сом. На свою тор­бу, на свою ла­та­ну сви­ти­ну він ди­вив­ся, як піп на ри­зи, й ста­вив се­бе ко­ли не ниж­че дя­ка, то ніяк не ниж­че ди­яко­на. Свою ліру він мав за свя­те пос­лан­ницт­во, щоб возвіща­ти лю­дям на яр­мар­ках спа­сен­не сло­во. То був гор­дий, по­важ­ний дід навіть під ла­та­ною сви­тою; в йо­му ще не ви­ди­хав­ся дух давніх коб­зарів, - він роз­ка­зу­вав за гай­да­мач­чи­ну, за Гон­ту та Залізня­ка.

Гості зібра­лись у світлиці. Шмид не насміливсь іти в по­кої й ждав з ку­мою в пе­карні. Дяк приніс свічки, ри­зи та хрес­тильню. Все бу­ло на­го­тов­ле­но, і тільки тоді пок­ли­ка­ли кумів. Шмид по­важ­но всту­пив у світли­цю. За ним несміли­во увійшла ку­ма. В світлиці всі вста­ли. По­ви­ту­ха пок­ли­ка­ла ку­му в кімна­ту й по­да­ла їй на ру­ки ди­ти­ну. Став­ши по­руч з ку­мою, Шмид за­раз по­чав хрес­ти­тись до об­разів та по­шеп­ки мо­ли­тись. Бла­го­чин­ний надів ри­зи й по­чав чи­та­ти мо­лит­ви. Світли­ця ста­ла не­на­че церк­вою. Всі сто­яли по­важ­но, з мо­ли­тов­ни­ми очи­ма; тільки Оле­ся ско­са пог­ля­да­ла на Шми­да й на­ду­ла гу­би: їй страх як не по­до­бав­ся той ста­рець та прос­та ку­ма; цей прос­тий зви­чай зда­вавсь для неї ко­медією ду­же комп­ро­ме­ту­ючою навіть її, не тільки гос­по­да­ря.

Обряд скінчив­ся. Бла­го­чес­тиві міни по­ма­леньку щез­ли. В світлиці по­зас­те­ля­ли сто­ли. Отець Ха­ритін поп­ро­сив гос­тей за сто­ли. Шми­да з ку­мою по­са­до­ви­ли за сто­лом на са­мо­му кінці, Оле­сю й Ба­ла­бу­ху поп­ро­си­ли сісти під об­ра­за­ми на пер­шо­му місці, але як­раз про­ти то­го кінця, де сиділи ку­ми. Бла­го­чин­но­му бу­ло бай­дужісінько, але бла­го­чин­на не мог­ла ди­ви­тись на Шми­да, на йо­го сліпе око, й навіть ги­ду­ва­ла їсти.

Після обіду гості заспіва­ли мо­лит­ву й "мно­гая літа" гос­по­да­реві, гос­по­дині та но­во­рож­деній. Шмид, ви­пив­ши доб­ре, так гук­нув впо­пе­рек "мно­гая літа", що Оле­ся за­ту­ли­ла ли­це хус­точ­кою й на­си­лу вдер­жа­лась, щоб не за­ре­го­та­тись на всю ха­ту. Шмид з ку­мою по­дя­ку­ва­ли за обід і вий­шли в пе­кар­ню до­пи­ва­ти хрес­ти­ни на волі.

Подали на стіл свічки. Ба­баб­ран­ка ви­нес­ла з кімна­ти здо­ро­вий піднос, зас­тав­ле­ний чар­ка­ми з ва­ре­ну­хою. На підносі кру­гом ча­рок бу­ла нак­ла­де­на здо­ро­ва ку­па пучків зе­ле­но­го барвінку з ка­ли­ною. Ба­ба об­нес­ла всіх гос­тей й об­да­ру­ва­ла всіх пуч­ка­ми. Гості ки­да­ли бабі на тарілку гроші. Сільські гос­по­дарі з жінка­ми по­роз­хо­ди­лись до­до­му. В по­ко­ях зос­та­лись тільки ба­тюш­ки, ма­туш­ки та сту­ден­ти.

Разом з ва­ре­ну­хою по­да­ли на стіл яб­лу­ка, груші, горіхи, хрус­ти, кон­фе­ти та ма­ков­ни­ки. Ва­ре­ну­ха роз­во­ру­ши­ла гос­тей. Старі ма­туш­ки не да­ва­ли ніко­му го­во­ри­ти: тільки їх бу­ло й чу­ти. Отець Мельхи­се­дек взяв гіта­ру й при­мос­тив­ся на стільці співа­ти; з гіта­рою в ру­ках він ду­же на­га­ду­вав сільських коб­зарів. Дов­га чор­на бо­ро­да, ши­ро­ке чо­ло з дов­ги­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, ши­ро­ка ря­са з прос­тор­ни­ми ру­ка­ва­ми, ор­ли­ний тон­кий ніс, темні блис­кучі очі, гар­ний дзвінкий ба­ри­тон - все пе­ре­но­си­ло дум­ку в якісь ду­же давні ча­си, в ча­си ук­раїнських коб­зарів, навіть давніх рап­содів. Мельхи­се­дек заспівав цер­ков­них пісень. Все в хаті за­тих­ло, тільки лив­ся рівний, чис­тий го­лос, не­на­че дзвеніла мідна стру­на. Ма­туш­ки роз­жа­ло­би­лись. По­де­ку­ди бу­ло чу­ти тихі зітхан­ня й од ва­ре­ну­хи, і од пісні. Мельхи­се­дек од цер­ков­них пісень пе­рей­шов до на­род­них дум і став вже прав­ди­вим коб­за­рем. Гості навіть за­бу­ли за ва­ре­ну­ху. Чар­ки стриміли не­на­че в за­мер­лих ру­ках. Але швид­ко смутнії ме­лодії тро­хи на­до­ку­чи­ли гос­тям… По­де­ку­ди в куп­ках не­терп­лячі ма­туш­ки сти­ха зад­зи­горіли.

- Та ну-бо, па­нот­че, якої ве­селішої! - крик­ну­ла йо­го жінка з кут­ка. - Ми й пос­не­мо оту­теч­ки з чар­ка­ми в ру­ках.

- На тобі й ве­селішої: вста­вай та тан­цюй! - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

Отець Мельхи­се­дек заспівав дрібно­го ко­зач­ка так жва­во та ве­се­ло, що па­ничі зас­ту­котіли но­га­ми, а бла­го­чин­на на­си­лу вдер­жа­лась на стільці.

- Ой, не грай так дрібно, бо ще піду тан­цю­ва­ти! - крик­ну­ла Мар­та з кут­ка.

- Вже тобі не вго­диш: то ду­же смут­но, то ду­же ве­се­ло. Цим жінкам нічим не до­го­диш: все їм не­до­го­да! - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек.

Пісні розібра­ли сту­дентів; во­ни по­ча­ли співа­ти хо­ром. До сту­дентів прис­та­ли ба­тюш­ки, а за ба­тюш­ка­ми не втерпіли й ма­туш­ки. Всі в світлиці заспіва­ли, тільки отець бла­го­чин­ний сидів мовч­ки з люлькою в ру­ках та по­пи­вав ва­ре­ну­ху, а по­руч з ним ко­ло Онисії Сте­панівни сиділа гор­да Оле­ся.

Довго співа­ли гості, до­ки де­котрі не пох­рип­ли. Після ва­ре­ну­хи знов на стіл пос­та­ви­ли пляш­ки з горілкою та на­лив­ка­ми; гос­по­ди­ня ви­нес­ла за­кус­ку, а після за­кус­ки по­да­ла ве­че­рю. Після ве­чері отець Мельхи­се­дек не втерпів і вструг­нув шту­ку: він побіг в пе­кар­ню, на­лив во­ди в той гор­щик, в ко­то­ро­му бу­ла ва­ре­ну­ха, зак­ра­сив її тро­хи ва­ре­ну­хою й підси­пав пер­цю.

- От пот­ри­вай­те, гос­по­ди­не, я по­час­тую ша­нов­них гос­тей ще своєю ва­ре­ну­хою. Ви, ма­туш­ки, як я ба­чу, не вмієте га­разд ва­ри­ти прав­ди­вої ва­ре­ну­хи. Я тут з ти­тар­кою вдвох прис­та­вив у піч та­ку ва­ре­ну­ху, що ви ще зро­ду не пи­ли: і з род­зин­ка­ми, і з кон­фе­та­ми, і з уся­ким корінням.

- Ану-ну! По­час­туй­те нас! Що там за ди­во ви зва­ри­ли з своєю ти­тар­кою! - крик­ну­ли ма­туш­ки.

Отець Мельхи­се­дек пішов у кімна­ту, по­на­ли­вав чар­ки й ста­ка­ни й звелів бабі ви­нес­ти гос­тям, на­ка­зав­ши од­на­че по­таєнці по­ми­ну­ти гос­по­жу бла­го­чин­ну та бла­го­чин­но­го.

Гості ки­ну­лись до ва­ре­ну­хи. Про­ворні ма­туш­ки сьорбну­ли й поск­рив­ля­лись; не йму­чи віри своєму сма­кові, гості пог­ля­да­ли одні на од­них, до­ки не роз­шо­ло­па­ли, що то бу­ла во­да з пер­цем.

В хаті підняв­ся сміх та регіт; хто сміявся, хто сер­див­ся; сту­ден­ти ре­го­та­лись на всю світли­цю.

- Який же ка­пос­ний ти, па­нот­че! - кри­ча­ла Мар­та, ти­ка­ючи чар­кою на Мельхи­се­де­ка. - На, пий сам те ди­во, що на­ва­рив. Ви­лий­мо йо­му за па­зу­ху, щоб не ду­рив нас.

Матушки обс­ту­пи­ли о. Мельхи­се­де­ка, і як­би він не втік в сіни, во­ни б і справді ви­ли­ли йо­му в па­зу­ху ту ва­ре­ну­ху.

Вечір був зимній, дов­гий. Вже всі наспіва­лись і по­на­пи­ва­лись. Гос­по­дар звелів сла­ти гос­тям постіль. В світлиці пос­те­ли­ли на по­мості ба­тюш­кам та па­ни­чам, в кімнаті так са­мо на по­мості пос­те­ли­ли ма­туш­кам. Тільки гос­по­жу бла­го­чин­ну пок­ла­ли в кімнаті на ліжку. Тим ча­сом отець Мельхи­се­дек за­ду­мав ще вструг­ну­ти шту­ку гос­тям. Він побіг в пе­кар­ню й ти­хенько звелів най­мич­кам на­ви­би­ра­ти в льоху дрібне­сенької кар­топлі, та­кої завбільшки, як горіхи. Най­мич­ки при­нес­ли кар­топ­лю, по­ми­ли й об­тер­ли. О. Мельхи­се­дек уб­гав її в ки­ше­ню. В кімнаті на ле­жанці сто­яла мис­ка з горіха­ми. Отець Мельхи­се­дек ти­хенько ви­си­пав ту­ди дрібненьку кар­то­пельку, пе­ремішав з горіха­ми, ще й прит­ру­сив звер­ху насінням. Ба­тюш­ки по­роз­дя­га­лись й посіда­ли долі, на по­мості. По­роз­би­ра­лись і ма­туш­ки й сиділи долі на своїх пос­те­лях. Тоді вже пішли в мо­ду пунші. Они­ся Сте­панівна ви­нес­ла здо­ро­вий бу­тель ро­му, в кот­рий вхо­ди­ло піввідра. Ром був нас­то­яний на ро­же­во­му листі. Бу­тиль пос­та­ви­ли на пос­телі. Онисія Сте­панівна ви­нес­ла ста­ка­ни з чаєм, а ба­тюш­ки до­ли­ва­ли по півста­ка­на ро­му. По по­ко­ях пішли нар­ко­тичні па­хощі свіжої рожі, змішані з ду­хом ро­му. Ма­туш­ки за­чу­ли в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімна­ти од­чи­ни­лись, і в світли­цю ви­су­ну­лась од­на ма­туш­ка, потім заг­ля­ну­ла дру­га й тре­тя. Ма­туш­кам бу­ло не­ве­се­ло са­мим в кімнаті.

- Е, па­нотці, як у вас гар­но пах­не! Та це ви ту­теч­ки п'єте щось ду­же смач­не, - за­го­во­ри­ла Мар­та, ви­со­ву­ючи з-за две­рей го­ло­ву, зав'яза­ну на ніч біленькою хус­точ­кою.- А ходім, панімат­ки, до їх та однімім пунш.

Напнувши на плечі здо­ро­ву хуст­ку, Мар­та вий­шла з кімна­ти й сіла долі ко­ло бут­ля. За Мар­тою вий­шла дру­га ма­туш­ка, так са­мо зап­ну­та хуст­кою, за нею тре­тя.

В кімнаті зос­та­лась тільки бла­го­чин­на та кілька мо­ло­дих со­ром­ли­вих. Ма­туш­ки посіда­ли з ба­тюш­ка­ми навк­ру­ги бут­ля й підли­ва­ли й собі в чай ро­му. Всім ста­ло ве­се­ло в но­вих по­зах. По­чав­ся гомін та жар­ти. В ста­ка­нах в ба­тюшків вже дав­но не бу­ло й краплі чаю, а во­ни все підли­ва­ли ро­му.

- Чи не­ма, гос­по­ди­не, в вас ча­сом горішків для на­ших ма­ту­шок? - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек. - Ота­меч­ки я наг­ледів в вас на ле­жанці доб­ру мис­ку з ла­со­ща­ми, та ще й не з прос­ти­ми, а ту­рецьки­ми. Ма­буть, гос­по­ди­не, хо­ваєте не для гос­тей, а од гос­тей…

Онися Сте­панівна по­да­ла Мельхи­се­де­кові че­рез двері мис­ку з горіха­ми. Ма­туш­ки роз­ха­па­ли горіхи в од­ну мить; де­котрі по­хо­ва­ли по ки­ше­нях, щоб по­вез­ти дітям до­до­му гос­тин­ця, од­ня­то­го ніби­то на до­розі од зай­ця. Отець бла­го­чин­ний й собі прос­тяг ру­ку й вхо­пив жме­ню горіхів.

Марта вки­ну­ла в рот кар­топ­ли­ну, роз­ку­си­ла й вип­лю­ну­ла; другі ма­туш­ки нат­ра­пи­ли на кар­топ­лю, але, роз­шо­ло­пав­ши, випльову­ва­ли.

- Які м'які горішки! Це, ма­буть, заг­ра­нишні, не прості - го­во­рив отець Мельхи­се­дек, приж­му­рю­ючи хит­ро очі.

- А справді, якісь м'які та чудні на смак, - обізвав­ся бла­го­чин­ний, кот­рий, не розібрав­ши, вже з'їв кар­топ­ли­ну, в певній надії, що то ту­рецькі горіхи.

- Щось не­на­че чи гнилі горіхи, чи шо­лу­диві, чи що. І луш­пин­ня чо­гось м'яке, не­на­че кар­топ…

Марта ви­ки­ну­ла на до­ло­ню роз­ку­ше­ну кар­топ­ли­ну, при­нес­ла до світла, - на до­лоні й справді бу­ла кар­топ­ли­на.

- Ой, кар­топ­ля! Їй-бо­гу, кар­топ­ля! Що це за ди­во! Чи, мо­же, в турків такі горіхи рос­туть? - крик­ну­ла Мар­та.

- Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, - роз­по­чав вче­ний бла­го­чин­ний.

Отець Мельхи­се­дек хит­ро пог­ля­дав на ма­ту­шок і мов­чав. Дру­га ма­туш­ка роз­ку­си­ла кар­топ­ли­ну, при­нес­ла до світла,- на до­лоні ле­жа­ла та­ки справж­ня кар­топ­ля.

- Та це та­ки справді кар­топ­ля! Це нас хтось ду­рить! - крик­ну­ла во­на, ско­са пог­ля­да­ючи на Мельхи­се­де­ка.

- Чи та­ки на­ша кар­топ­ля, чи, мо­же, ту­рецька? А ке­те ли­шень дай­те сю­ди,- я по­див­люсь! - ска­зав Мельхи­се­дек, роз­див­ля­ючись на кар­топ­лю.

- Чи ти ба, - яка ма­ленька.

- Та це ти, ста­рий, ма­буть, ду­риш нас, на­ки­дав в горіхи нам кар­топлі! - крик­ну­ла Мар­та.

- От і вга­да­ла! Пішов би на старість уночі шу­ка­ти кар­топлі. Це, ма­буть, ти са­ма ду­риш нас, - обізвав­ся з по­важ­ною міною отець Мельхи­се­дек. - Од­на­че приз­во­ляй­те­ся, ма­туш­ки, на здо­ров'ячко, ще й у ки­шені на­хо­вай­те та по­везіть дітям на гос­ти­нець.

В світлиці підняв­ся сміх та гвалт. Ма­туш­ки по­ча­ли ки­да­ти на Мельхи­се­де­ка горіхи й кар­топ­лю; на йо­го го­ло­ву по­си­па­лось насіння,

- Накладім йо­му під по­душ­ку цих ту­рецьких горіхів; не­хай уночі сам поїсть, - го­во­ри­ла Мар­та, підкла­да­ючи Мельхи­се­де­кові під по­душ­ку кар­топ­лю й горіхи.

Отець Мельхи­се­дек з бай­дуж­ною міною по­ви­ки­дав кар­топ­лю, а горіхи поїв. Гості спо­рож­ни­ли бут­ля, й на дні зос­та­лось тільки ро­же­ве лис­тя. Онисія Сте­панівна ви­нес­ла з кімна­ти ба­рильце. Отець Ха­ритін знов на­лив бут­ля. Ро­же­вий лист заг­рав в горілці, не­на­че пурх­ну­ли з дна го­робці.

- Вип'ємо ще по од­но­му пун­шеві до по­душ­ки та й ля­гай­мо спа­ти, - про­мо­вив отець Мельхи­се­дек, на­ли­ва­ючи в ста­кан ро­му.

Випили ще по од­но­му пун­шеві, а сон та­ки не брав. Пунш тільки більше розт­ри­во­жив усіх. Усім хотілось ба­ла­ка­ти. Всі роз­ка­зу­ва­ли, кри­ча­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав.

- А да­вай­мо ще співа­ти, або­що! - крик­нув отець Мельхи­се­дек. - Ану, Мар­то, по­чи­най!

Марта за­ве­ла то­неньким го­лос­ком, але в неї го­лос не­на­че спорс­нув і пе­ре­тявсь. Мар­та по­каш­ля­ла, знов за­тяг­ла, та й не ви­ве­ла. Нит­ка знов пор­ва­лась. Мельхи­се­дек хотів її піддер­жа­ти, але тільки за­гар­чав. Сту­ден­ти підхо­пи­ли, ма­туш­ки прис­та­ли до їх. Кож­ний тяг, ку­ди по­па­лось. Кон­церт вий­шов як­раз та­кий, який співає че­ре­да, йду­чи з по­ля в се­ло.

- Чорта з два заспіваємо, ко­ли оці рожі в бутлі за­би­ли па­мо­ро­ки, - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи не пок­ли­ка­ти б з лірою Шми­да: не­хай би нам заспівав Ла­за­ря.

- Коли й Шмид ла­сий до бут­ля: ще схо­ває бут­ля в тор­бу, - ска­за­ла Мар­та.

- Покличмо ба­бу Ориш­ку, - оця так ут­не! Там тобі та­ка дженд­же­ляс­та! - ска­зав Мельхи­се­дек.

- А справді пок­лич­мо! - крик­ну­ли всі.

Один сту­дент побіг в пе­кар­ню й роз­бу­див ба­бу Ориш­ку. Ба­ба спро­сон­ня схо­пи­лась. Па­ничі взя­ли її по-під ру­ки й при­ве­ли в світли­цю.

Отець Мельхи­се­дек пос­та­вив се­ред пос­телі стільчик. Бут­ля по­су­ну­ли набік, і на місці бут­ля сиділа ба­ба Ориш­ка в чорній за­пасці, зав'яза­на білою хус­точ­кою; сиві ко­си по­ви­ла­зи­ли з-під очіпка. Сон­на ба­ба сиділа на стільчи­ку, не­на­че відьма на Лисій горі.

- Ож на, ба­бо, ви­пий цього ди­ва, то, мо­же, швид­ше про­чу­маєшся, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­да­ючи бабі ста­кан з ро­мом.

Баба вхо­пи­ла в рот ро­му й за­каш­ля­лась по-ове­чо­му.

- Ой цур йо­му! Як йо­го по­пи п'ють? Як­би я ви­пи­ла, то до світу і здуріла б, - ска­за­ла ве­се­ла ба­ба, ду­же ла­са до жартів.

- Ану, ба­бо, ви­пий­те, - ми по­ба­чи­мо, як ви здурієте до світу, - за­го­во­ри­ли па­ничі.

- Еге! Здурійте вже ви самі пе­редніше, а я, ста­ра, вже за ва­ми, - ска­за­ла ба­ба, роз­ве­се­лив­шись.

- Може б, ви, ба­бо, заспіва­ли нам, бо в нас од цього пун­шу вже па­мо­ро­ки за­би­ло.

- Потривайте ж, вип'ю для сміли­вості, щоб го­ло­су наб­ра­тись, - ска­за­ла ба­ба, цідя­чи ром че­рез зу­би. - Та й смач­ну ж ви горілоч­ку п'єте! Ото ко­ли б нам шин­кар та­ку про­да­вав, - ска­за­ла ба­ба.

- Ага! Розс­ма­ку­ва­ла! Ну-бо, по­чи­най хутчій, та бе­ри тон­ше, - крик­ну­ли гості.

- Коли ж со­ром­люсь! Хоч не дивіться ж усі на ме­не, - ска­за­ла ба­ба.

- Отже ж ти, Ориш­ко, ще б і заміж пішла, - ска­за­ла Мар­та.

- Пішла, як­би пак хто сва­тав, але ніякий прок­ля­ту­щий дід щось не ква­питься ме­не сва­та­ти.

- Посилай ста­ростів до Шми­да, - от бу­де тобі й па­ра. Ну, по­чи­най-бо мерщій! - ска­зав отець Ха­ритін.

Баба, з чар­кою в ру­ках, по­ча­ла то­не­сеньким, але ще міцним і рівним го­ло­сом Гри­ця, заспіва­ла ще кілька смут­них пісень.

Гості за­мовк­ли й слу­ха­ли. Отець Мельхи­се­дек позіхнув на всю ха­ту, а за ним отець бла­го­чин­ний.

- Годі, ба­бо, смут­них! Співай нам ве­се­лих, - та­ких, щоб жиж­ки зад­ри­жа­ли! Та­ких, щоб бу­ли зап­рав­лені корінням та пер­цем, як ва­ре­ну­ха, - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

Оришка засміялась і по­ча­ла співа­ти ве­се­лих, трош­ки зап­рав­ле­них пер­цем:

Пішло дівча по горішки, Та не зна­ло, що за гай; Зди­бав йо­го гар­ний хло­пець, На імен­ня Ми­ко­лай…

Оришка роз­ве­се­ли­лась і, співа­ючи, по­ча­ла ки­ва­ти та підмор­гу­ва­ти чор­ни­ми дов­ги­ми бро­ва­ми. Ба­тюш­ки й па­ничі ре­го­та­лись.

- Якби му­зи­ки, ти б, Ориш­ко, й по­тан­цю­ва­ла, - ска­за­ли па­ничі.

- А чом же! Як вип'ю цього вед­ме­дя ще од­ну чар­ку, то, їй же бо­гу, так і піду по хаті га­ца­ти ме­те­лиці, ще й на одній нозі.

Поки ба­ба тіши­ла гос­тей, отець Мельхи­се­дек уб­рав­ся й вий­шов у двір. Він за­ду­мав вструг­ну­ти ще од­ну шту­ку. Пок­ли­кав­ши най­митів, він звелів їм мерщій піти на річку, ниж­че од мли­на, де по камінні шуміла не­за­мерз­ла во­да, й на­пе­че­ру­ва­ти раків.

- Як ви­пе­че­руєте хоч зо три ра­ки, дам квар­ту горілки, - ска­зав Мельхи­се­дек.

Наймити шви­денько побігли й на­ла­па­ли під камінця­ми п'ять раків.

Отець Мельхи­се­дек вки­нув їх у ку­холь і під по­лою вніс у гор­ниці та й пос­та­вив під стільцем за своїми чобітьми.

Наслухавшись пісень, гості одісла­ли ба­бу спа­ти. Ма­туш­ки по­ви­хо­ди­ли в кімна­ту, а ба­тюш­ки та па­ничі по­ля­га­ли по­ко­том на пос­те­леній одежі й повк­ри­ва­лись ко­жу­ха­ми. Отець бла­го­чин­ний ліг з краю по один бік, а два старі ба­тюш­ки, для спо­кою, ляг­ли з дру­го­го краю, ос­то­ронь од усіх. Во­ни доб­ре зна­ли, що па­ничі та отець Мельхи­се­дек ще дов­го не да­дуть гос­тям спа­ти.

Погасили світло. В хаті ста­ло по­ночі, хоч око ви­ко­ли. Ніч бу­ла та­ка ти­ха й тем­на, що навіть не бу­ло знать вікон, тро­хи прик­ри­тих гілляс­ти­ми ста­ри­ми гру­ша­ми. В темній кімнаті ще дов­генько дзи­горіли ма­туш­ки, пе­ре­суд­жу­ючи сусід, але й во­ни по­то­ми­лись, і де­котрі по­ча­ли дріма­ти. Рідше ста­ли роз­но­си­тись по тем­них по­ко­ях го­ло­си. Бла­го­чин­ний і старі свя­ще­ни­ки вже хроп­ли на всю ха­ту. Тільки отець Мельхи­се­дек не вга­вав, не пе­рес­та­вав жар­ту­ва­ти й не да­вав дру­гим спа­ти, але й він ізнемігся, за­мовк і прис­та­вивсь, ніби­то зас­нув; він од­на­че не спав.

Тільки що всі по­ча­ли дріма­ти, Мельхи­се­дек дос­тав з ки­шені кар­топ­лю й ки­нув в двері кімна­ти. Кар­топ­ли­на стук­ну­ла об двері, не­на­че ку­ля.

- Ой, щось стук­ну­ло! - за­ше­потіли в кімнаті ма­туш­ки.

- А мо­же, то так зда­ло­ся че­рез сон, - го­во­ри­ла Мар­та.

- Їй-богу, стук­ну­ло в двері, не­на­че хто вист­ре­лив, - ска­за­ла од­на ма­туш­ка.

- Та то, ма­буть, двері на мо­роз лу­щать, - ска­за­ла Мар­та.

Мельхиседек встав, навш­пи­няч­ки проб­равсь в кімна­ту до ма­ту­шок, підкрав­ся до вікна й зад­ря­пав нігтя­ми в шиб­ку, аж тах­ля задз­веніла.

- Ой, щось сту­кає та дря­пає в вікно! - знов за­ше­потіли ма­туш­ки.

- Та, мо­же, то ми­ша шкре­бе об стіну, - про­мо­ви­ла Мар­та.

Всі ма­туш­ки попідво­ди­ли го­ло­ви й гля­ну­ли на вікно.

В лед­ве примітно­му вікні вид­но бу­ло чор­ну пос­тать, во­на розп'яла ру­ки й при­ту­ли­лась до вікна не­на­че заг­ля­да­ла в ха­ту.

- Ой ли­шеч­ко! Щось заг­ля­дає в вікно! Це якась ма­ра або по­то­ро­ча! - крик­ну­ли ма­туш­ки.

Не встиг­ли во­ни крик­ну­ти, за вікном вже сто­яла біла пос­тать, розіп'явши про­ти вікна ру­ки з біли­ми ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми. Ма­туш­кам зда­ло­ся, що то мрець, нап­ну­тий пок­ри­ва­лом. Во­ни й справді по­ля­ка­лись, повс­ка­ку­ва­ли з пос­телі й зби­лись в од­ну ку­пу ко­ло ле­жан­ки. Бла­го­чин­на ско­чи­ла з ліжка й втек­ла аж до по­ро­га. Якесь опу­да­ло сто­яло за вікном, не­на­че мерт­ве, не­по­руш­не, розс­та­вив­ши ру­ки.

В світлиці всі за­во­ру­ши­лись. Про­ки­нув­ся Ба­ла­бу­ха. Про­ки­ну­лись старі ба­тюш­ки.

- Що там та­ке? Чо­го ви га­ла­суєте? - за­го­монів отець Мельхи­се­дек.

- Ой щось біле стоїть за вікном, - ли­бонь, мрець. Іди ли­шень сю­ди та засвіти світло, - ска­за­ла Мар­та, сміливіша й про­ворніша од інших.

О. Мельхи­се­дек заг­ля­нув в кімна­ту. Біла пос­тать зник­ла.

- Де ж той мрець? - ска­зав Мельхи­се­дек, див­ля­чись на вікно. - То, ма­буть, ви хлис­ну­ли че­рез міру пун­шу до по­душ­ки, то вам і мерці по­ка­зу­ються. От до нас во­ни не насміляться прис­ту­пи­ти.

Отець Мельхи­се­дек пос­лав од­но­го сту­ден­та у са­док, щоб він тро­хи на­ля­кав ма­ту­шок. Двері рип­ну­ли. В ха­ту ввійшов з ре­го­том мрець, нап­ну­тий прос­ти­рад­лом, од­чи­нив двері в кімна­ту й ни­зенько пок­ло­нив­ся ма­туш­кам. Страх ми­нув. Па­ничі сміялись, а ма­туш­ки до­ти ла­ялись, до­ки знов по­ля­га­ли в постіль. В світлиці знов усі за­го­моніли. Страх та жар­ти прог­на­ли сон.

- Їй-богу, спа­ти не хо­четься. Що йо­го ро­би­ти! - ска­зав отець Мельхи­се­дек, і з ти­ми сло­ва­ми він вхо­пив по­душ­ку й ки­нув на край дов­гої пос­телі. По­душ­ка влу­чи­ла в од­но­го ста­ро­го ба­тюш­ку по лиці.

- Ти бог зна що ро­биш, отець Мельхи­се­дек: дурієш, як ма­лий хло­пець, - ска­зав ста­рий ба­тюш­ка й при тих сло­вах швир­го­нув по­душ­ку на­зад, на от­ця Мельхи­се­де­ка. Але по­душ­ка по­ми­ну­ла йо­го та влу­чи­ла бла­го­чин­но­го по го­лові.

Благочинний зо­би­див­ся, схо­пив­ся з місця, вхо­пив по­душ­ку й з усієї си­ли ки­нув, як йо­му зда­ва­лось, на о. Мельхи­се­де­ка. По­душ­ка знов бух­ну­ла по спині край­нього ста­ро­го свя­ще­ни­ка. Ста­рий спе­ре­сер­дя знов шпур­нув по­душ­ку на­зад. По­душ­ка бух­ну­ла в бла­го­чин­но­го. Отець Мельхи­се­дек ле­жав по­се­ре­дині й тільки чув, як по­душ­ка літа­ла над ним, не­на­че здо­ро­ва гус­ка, та десь гу­па­ла. Він не ви­дер­жав і за­ре­го­тав­ся.

- Дай бо­же вам по­би­тись, а нам по­ди­ви­тись, - ска­зав він, не ви­дер­жав­ши.

- То це усе ваші жар­ти, па­нот­че! То це ви пус­туєте та не даєте нам спа­ти! Да­вай­те йо­го ду­ши­ти! - крик­ну­ли ба­тюш­ки й па­ничі.

Паничі впійма­ли о. Мельхи­се­де­ка й по­ча­ли шар­па­ти за со­роч­ку. Бла­го­чин­ний і собі не втерпів: він ухо­пив Мельхи­се­де­ка за со­роч­ку й шарп­нув так, що в йо­го ру­ках зос­та­лось півсо­роч­ки; другі по­ча­ли й собі сіпа­ти й обс­куб­ли па­нот­ця так, що на йо­му зос­тав­ся тільки комір та на­ру­кав­ни­ки.

- Отуди ік дідьку! Те­пе­реч­ки я зовсім го­лий, - ска­зав Мельхи­се­дек, ла­па­ючи се­бе за комір, що теліпав­ся на товстій шиї.- Гос­по­ди­не! Дай­те, будьте лас­каві, ста­ру со­роч­ку, бо на моїй шиї зос­та­лось тільки на­мис­то з коміра, - го­во­рив Мельхи­се­дек, од­хи­лив­ши двері в кімна­ту.

Онися вста­ла, по­лап­ки знай­шла в скрині ста­ру чо­ловіко­ву со­роч­ку й по­да­ла о. Мельхи­се­де­кові. О. Мельхи­се­дек уб­рав­ся й ла­го­див­ся ляг­ти на постіль, але розд­ра­то­ва­ний ста­рий ба­тюш­ка на­ла­пав Мельхи­се­де­ка й знов сіпнув за со­роч­ку так, що в йо­го на шиї знов зос­тав­ся тільки комір. Па­ничі обс­куб­ли реш­ту й ру­ка­ви.

- Ой гос­по­ди­не! дай­те ще со­роч­ку, та вже міцнішу, бо знов оті ка­ти пош­мат­ку­ють, - бла­гав о. Мельхи­се­дек че­рез двері.

Онися тро­хи роз­сер­ди­лась, од­на­че вста­ла, нав­по­мац­ки дійшла до скрині, по­лап­ки вий­ня­ла з скрині ста­ру со­роч­ку й по­да­ла Мельхи­се­де­кові.

- Так вам і тре­ба, щоб не ля­ка­ли! - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Але як цю по­де­руть, то вже більш не дам.

Гості вже більше не зачіпа­ли Мельхи­се­де­ка.

Тепер вже справді усі по­то­ми­лись. Роз­мо­ва й жар­ти якось не клеїлись. Усі нез­чу­лись, як по­за­си­па­ли ду­же міцним сном. Вже й мерці ніко­му не то що не по­ка­зу­ва­лись під вікна­ми, - навіть ніко­му не сни­лись.

Тільки що над­ворі по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись і в кімнаті за­во­ру­ши­лись ма­туш­ки, о. Мельхи­се­дек ти­хенько встав, на­ла­пав кух­ля з ра­ка­ми, по­ви­тя­гав ра­ки й попідки­дав під ко­жу­хи двом ста­рим ба­тюш­кам, котрі спа­ли як по­биті. Над­ворі по­ча­ло сіріти. Отець Мельхи­се­дек по­чав кри­ча­ти на всю ха­ту й по­бу­див усіх. Старі ба­тюш­ки ще спа­ли.

- Як сплять! Як святі, а вчо­ра ме­не на­би­ли бе­бе­ха­ми, як жи­ди Га­ма­на, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­ка­зу­ючи на си­вих ба­тюшків. - А до­ки ви спа­ти­ме­те! Вста­вай­те, а то під ва­ми ще й ра­ки розп­ло­дяться, - гук­нув отець Мельхи­се­дек над са­мим ву­хом од­но­го ба­тюш­ки.

- Ой, щось щи­пається! Чорт зна що ви­га­дав! Чо­го ти, отець Мельхи­се­дек, щи­паєшся? - крик­нув спро­сон­ня дру­гий ба­тюш­ка.

- Дух свя­тий з на­ми! Я ле­жу од вас за верс­ту. Мо­же, вас, па­нот­че, бло­хи ку­са­ють, - ска­зав Мельхи­се­дек з не­ви­ну­ватістю яг­ня­ти.

Старий ба­тюш­ка знов крик­нув і схо­пив­ся з пос­телі. В йо­го на нозі висів рак.

- А ба! Я ка­зав, щоб ви не спа­ли так дов­го, бо під ва­ми за­ве­дуться ра­ки, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­тя­га­ючись. - Мо­же, й під цим ста­рим за­ве­лись ра­ки. Па­ничі, а йдіть пе­че­ру­ва­ти ра­ки.

Отець Мельхи­се­дек за­су­нув ру­ку під ко­жух і справді ви­тяг звідтіль ра­ка. Сту­ден­ти ки­ну­лись і собі пе­че­ру­ва­ти ра­ки й ви­тяг­ли з-під па­нот­ця цілих п'ять штук. Ста­рий па­но­тець про­тер зас­пані очі, схо­пив­ся з місця й по­чав об­ла­пу­ва­ти се­бе навк­ру­ги. Він бо­яв­ся, щоб ра­ки ча­сом не залізли, ку­ди бу­ло не тре­ба лізти.

В хаті підняв­ся регіт. Сту­ден­ти ло­ви­ли на пос­телі ра­ки й скла­да­ли на тарілку. Бла­го­чин­ний схо­пив­ся з пос­телі й об­ла­пу­вав кру­гом се­бе ру­ка­ми. Він бо­яв­ся, чи не за­ве­ли­ся ча­сом за ніч і під ним ра­ки. Отець Мельхи­се­дек од­хи­лив двері в кімна­ту, де по­ко­том ле­жа­ли ма­туш­ки, наб­рав жме­ню раків і пот­ру­сив ни­ми ма­ту­шок.

- Нате вам, ма­туш­ки, на снідан­ня па­вуків! - при­ка­зу­вав Мельхи­се­дек, по­си­па­ючи ма­ту­шок звер­ху.

Матушки спро­сон­ня вгляділи ма­леньких раків, і їм зда­лось, що то й справді здо­рові па­ву­ки.

- Ой па­вук! Їй-бо­гу, па­вук! Ой ли­шеч­ко! - за­ве­ре­ща­ла Мар­та, на кот­ру впав один ра­чок.

Слово "па­вук" зро­би­ло та­кий вплив, не­на­че іскра гро­мо­ви­ни. Ма­туш­ки ра­зом всі поп­ро­ки­да­лись, пос­хоп­лю­ва­лись з пос­телі й повтіка­ли до ле­жан­ки. Бла­го­чин­на уг­ляділа мох­на­то­го ра­ка й собі схо­пи­лась і ста­ла на ліжку на но­гах.

- Та це ж ра­ки, а не па­ву­ки! - за­го­моніли, про­чу­мав­шись, ма­туш­ки. - Де во­ни їх в гас­пи­да наб­ра­ли взим­ку? Це усе жар­ти Мельхи­се­де­кові. Як же мож­на так жар­ту­ва­ти?

- А чо­го ж ви так дов­го спи­те та ви­ка­чуєтесь на со­ломі? - обізвав­ся з світлиці отець Мельхи­се­дек. - Це добрі ха­зяй­ки: сплять пак до обіду. Спа­сибі ра­кам, що вас по­бу­ди­ли. Вста­вай­те та по чарці да­вай­те, а ви, Онисіє Сте­панівно, звеліть по­ва­ри­ти ра­ки на снідан­ня ста­рим па­нот­цям, бо це ми під ни­ми на­пе­че­ру­ва­ли. Це ви вип­ло­ди­ли: чия пра­ця, то­го й ко­ристь.

Отець Мельхи­се­дек розігнав усім сон. Ма­туш­ки шви­денько пов­ми­ва­лись, поп­ри­би­ра­лись й вий­шли до світлиці.

- А бач­те, як шви­денько приб­ра­лись. А то б і досі ка­ча­лись на по­душ­ках та язи­ка­ми мо­ло­ли нісенітни­цю,- ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Бу­де­мо пи­ти вже пох­рес­ти­ни, чи що.

На столі вже сто­яла за­кус­ка й горілка. Бла­го­чин­ний про­чи­тав "Отче наш".

Гості по­ча­ли пи­ти пох­рес­ти­ни. Оле­ся роз­сер­ди­лась за ті ра­ки, звеліла зап­ря­га­ти коні і, по­ки­нув­ши в гос­тях му­жа, са­ма поїха­ла до­до­му. Ба­ла­бу­ха зос­тавсь пи­ти пох­рес­ти­ни.

Гості ду­же роз­гу­ля­лись. Ніко­му не хотілось їха­ти до­до­му. Час був зимній, без­робітній. До­ма бра­ла кож­но­го нудьга за са­ме сер­це.

- А що, лю­ди добрі, чи роз'їде­мось до­до­му, чи ще ку­ди гур­том заїде­мо гос­тю­ва­ти? - по­дав свою гад­ку отець Мельхи­се­дек.

- Ой не хо­четься до­до­му! Ко­ли б так, щоб проїха­ти тільки проз до­му та й по­ми­ну­ти її, - за­го­моніли ма­туш­ки.

- Чия до­ма най­ближ­че, ту­ди їде­мо усі гур­том гос­тю­ва­та,- по­дав ра­ду отець Мельхи­се­дек.

- Добре, доб­ре! - крик­ну­ли ма­туш­ки. Най­ближ­че жив бла­го­чин­ний та Про­ко­по­вич, батько Онисії Сте­панівни. Гості по­ча­ли вилічу­ва­ти верст­ви, й вий­шло, що Бо­гус­лав на півверст­ви ближ­че од Чайків. При­па­да­ло їха­ти в Бо­гус­лав до Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха знав, що йо­го жінка ста­не гоп­ки, як уг­ля­дить цю всю ком­панію в своїй світлиці, од­на­че не посмів спе­ре­ча­тись і зап­ро­сив до се­бе гос­тей.

Позапрягали коні. Гості пов­дя­га­лись і ви­пи­ли на до­ро­гу. По­сидівши тро­хи в ко­жу­хах і ви­пив­ши ще по одній при новій де­ко­рації, гості вий­шли на га­нок; на ган­ку ще ви­пи­ли на до­ро­гу, ви­пи­ли до ко­ней і до са­нок, по­час­ту­ва­ли по­го­ничів і ру­ши­ли в до­ро­гу. Ба­ла­бу­ха сів з Про­ко­по­ви­чем на одні сан­ки; во­ни виїха­ли з дво­ру по­зад усіх.

Санна до­ро­га бу­ла доб­ра, але сніг був здо­ро­вий. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ле­жа­ли за­ме­ти. Над­ворі бу­ло ти­хо й вог­ко. Сто­яла м'яка од­ли­га. Сніг лип до по­лозків, до кінських ко­питів. Усе не­бо бу­ло зак­ри­те хма­ра­ми, як гус­тим білим ди­мом. Над да­ле­ки­ми гор­ба­ми та яра­ми не­бо ніби зли­ва­лось з зем­лею, вкри­тою товс­тим білим сніго­вим ша­ром. Зда­ва­лось, ніби сніг вкрив і зем­лю, й не­бо, й во­ни зли­лись до­ку­пи.

Балабуха за­ку­тав­ся в теплі вов­ки, на­су­нув на лоб теп­лу си­ву сму­ше­ву шап­ку з ву­ха­ми й нез­чув­ся, як зас­нув. Ста­рий Про­ко­по­вич не­на­че за­ме­тив­ся од йо­го сном та й собі зас­нув, ви­пив­ши доб­ре на до­ро­гу. Про­ти поїзда їхав дру­гий та­кий са­мий дов­гий поїзд: то їха­ли польські па­ни-дідичі гу­ля­ти з нудьги так са­мо, од сусіда до сусіда. Ба­тюш­кам до­ве­лось звер­та­ти в за­ме­ти. Ко­ни­ки пурх­ну­ли з сан­ка­ми в сніг, на­че в петльова­не бо­рош­но. Ле­генькі сан­ки пе­рех­ня­би­лись на за­мет. Сон­ний Ба­ла­бу­ха й Про­ко­по­вич по­ви­па­да­ли з са­нок на м'який сніг, не­на­че на пе­ри­ни. В по­го­ни­ча в го­лові шуміло. Він навіть не ог­ля­нув­ся на­зад на сан­ки. Самі коні по­тю­па­ли до­га­ня­ти поїзд. Ба­тюш­ки зос­та­лись спа­ти на за­меті. Про­ко­по­ви­чеві навіть прис­ни­лось, що він спить в се­бе в кат­разі, що в кат­ра­гу влетів рій, пок­ру­тив­ся над ним та й по­летів.

Валка гос­тей в'їха­ла в Ба­ла­бу­шин двір. Во­ро­та вже бу­ли при­чеп­лені до ворітниць, але так, що їх ніко­ли не мож­на бу­ло га­разд при­чи­ни­ти й за­чи­ни­ти, й во­ни завж­ди сто­яли од­чи­нені, не­на­че двір сто­яв з роз­зяв­ле­ним ро­том пов­сяк­час.

- Благочинна жде нас, виг­ля­дає, ворітеч­ка по­од­чи­ня­ла, - го­во­ри­ли ма­туш­ки, в'їжджа­ючи в двір.

- Де ж це ще одні сан­ки? - пи­тав Мельхи­се­дек, полічив­ши сан­ки. - Ма­буть, десь зос­та­лись. Це отець бла­го­чин­ний з Про­ко­по­ви­чем, пев­но, опізни­лись.

Гості увійшли в світли­цю. В по­ко­ях бу­ло ти­хо. Оле­ся, по­обідав­ши, ляг­ла спо­чи­ва­ти. Ма­туш­ки сиділи, жда­ли. Ніхто не ви­хо­див, а гос­по­да­ря не бу­ло з до­ро­ги. Во­ни пе­рег­ляділи кар­ти­ни, по­ди­ви­лись на го­ло­го Гер­ку­ле­са, що за­мах­нувсь довб­нею на якусь звірю­ку, й при­тих­ли, підмор­гу­ючи од­на на дру­гу. Пан­ни з ко­ти­ком та пташ­кою ди­ви­лись на їх з стіни й здер­жу­ва­ли їх ве­селість та язи­ки, а Гер­ку­лес не­на­че за­мах­нув­ся на їх довб­нею та сва­ривсь нею, щоб во­ни мов­ча­ли, бо бла­го­чин­на спить.

- Ой сте­режімся, бо так і лу­лус­не кот­русь по го­лові довб­нею, - го­во­ри­ла Мар­та, по­ка­зу­ючи на довб­ню в Гер­ку­ле­са в ру­ках.

- Такий, як Бон­ковський, - шеп­ну­ла дру­га ве­се­ла ма­туш­ка.

- Тільки в Бон­ковсько­го здо­рові ву­си­ща. Це, ма­буть, бла­го­чин­на зу­мис­не по­че­пи­ла на стіні, щоб на­га­ду­вав їй Бон­ковсько­го, - ше­потіла Мар­та на ву­хо сусіді.

Гості сиділи та ше­потіли. Ба­тюш­ки не втерпіли й по­ча­ли го­лос­но роз­мов­ля­ти та жар­ту­ва­ти. Оле­ся про­ки­ну­лась і здо­га­да­лась, що до неї заїха­ла по до­розі вся ком­панія. Во­на роз­сер­ди­лась і на­ду­ма­лась не вста­ва­ти з пос­телі.

Тим ча­сом ба­тюш­ки виг­ля­да­ли в вікна, чи не їде Ба­ла­бу­ха, а Ба­ла­бу­хи не бу­ло. Вже дех­то зга­дав за чар­ку, дех­то про за­кус­ку, гос­по­дар не їхав.

В од­чи­нені во­ро­та вско­чи­ли по­рожні сан­ки. По­го­нич спи­нив коні ко­ло ган­ку, ог­ля­нув­ся - й ро­та роз­зя­вив: сан­ки бу­ли по­рожні.

- Що це за ди­во! Приїха­ли самі сан­ки без бла­го­чин­но­го, - про­мо­вив отець Мельхи­се­дек, виг­ля­да­ючи в вікно.

- Може, де вста­ли на місті ко­ло крам­ниць, - обізва­лась Мар­та. - А побіжи, па­нот­че, та спи­тай в по­го­ни­ча.

Мельхиседек вибіг на га­нок. По­го­нич сто­яв, витріщив­ши очі на во­ро­та.

- А де ти подівав па­нотців? - спи­тав отець Мельхи­се­дек.

- Мабуть, по­гу­бив по до­розі, бо на сан­ках не­ма, - обізвав­ся по­го­нич, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

- А, ти, роз­зя­во! Як же ти оце по­гу­бив? Чи ні ра­зу за всю до­ро­гу не ог­ля­нув­ся, чи що? - крик­нув отець Мельхи­се­дек.

- Мабуть, роз­зя­ва, по­гу­бив, - бай­дуж­но обізвав­ся по­го­нич.

Мельхиседек вско­чив в ха­ту й роз­ка­зав гос­тям, що ба­тюш­ки десь по­ви­па­да­ли з са­нок. По­са­ди­ли од­но­го сту­ден­та й пос­ла­ли зби­ра­ти по до­розі роз­губ­ле­них па­нотців.

Поки поз­би­ра­ли па­нотців, Оле­ся ле­жа­ла на ліжку й по­тя­га­лась. День був сум­ний, нуд­ний. Оле­ся про­ле­жа­ла б тиж­день, не вста­ючи з ліжка; з нудьги во­на діста­ла з сто­ла "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну" й по­ча­ла її чи­та­ти втретє. Гості сиділи та ну­ди­лись. Ба­ла­бу­ха не вер­тав­ся. Отець Мельхи­се­дек не втерпів, од­хи­лив двері в кімна­ту й гук­нув: "Доб­рий день то­му, хто в цьому до­му!"

Олеся ки­ну­лась і впус­ти­ла книж­ку. Для неї зда­ло­ся, що Мельхи­се­дек ки­нув на неї ра­ка­ми; во­на аж зат­ру­си­лась.

Мельхиседек вглядів, що бла­го­чин­на ле­жить на ліжку, й не посмів далі од­чи­ня­ти две­рей; він при­чи­нив двері, а Оле­ся знов взя­ла "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну" й по­ча­ла чи­та­ти.

"Коли нап­ро­сив гос­тей, то не­хай сам панькається ко­ло їх, а я не вста­ну", - ду­ма­ла Оле­ся.

- Лежить на ліжку та од­по­чи­ває, - тихісінько ска­зав отець Мельхи­се­дек ма­туш­кам. - Цссс… бо бла­го­чин­на книж­ку чи­тає.

Тим ча­сом сту­дент поз­би­рав по за­ме­тах па­нотців і привіз до гос­по­ди. Ба­ла­бу­ха з Про­ко­по­ви­чем увійшли в світли­цю. Гос­по­дар був те­пе­реч­ки до­ма, - і всі гості од­ра­зу наб­ра­лись сміли­вості. В світлиці підняв­ся гомін та регіт; навіть Гер­ку­ле­со­ва довб­ня й пан­ни з ко­ти­ка­ми вже нічо­го не мог­ли вдіяти.

Балабуха увійшов в кімна­ту. Оле­ся страш­но по­ди­ви­лась на йо­го й знов вту­пи­ла очі в книж­ку.

- Вставай, сер­це, та вітай гос­тей! - ти­хо ска­зав Ба­ла­бу­ха, не­на­че об­ви­ну­ва­че­ний в яко­мусь прос­тупстві.

Олеся знов лип­ну­ла на йо­го очи­ма, ще глиб­ше вту­пи­ла очі в "Вол­шеб­ни­цю".

- Вставай-бо, вста­вай! Годі ка­ча­тись, - тре­ба гос­тям по­да­ти чай та за­кус­ку, - про­сив Ба­ла­бу­ха.

- Коли нап­ро­сив гос­тей, то панькай­ся з ни­ми сам, бо я не вий­ду до тих наміток та пла­хот.

- Одначе їзди­ла до наміток та пла­хот горшків їсти, - тре­ба й наміток віта­ти та час­ту­ва­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

"Потривай же ти, са­ра­но! Я те­бе швид­ко вип­ро­вод­жу з ха­ти",- по­ду­ма­ла Оле­ся й зітхну­ла, зга­дав­ши за Бон­ковсько­го.

Поки во­на вста­ла, най­мич­ка по­да­ла са­мо­вар. Ба­ла­бу­ха по­на­ли­вав ста­ка­ни й звелів най­мичці ви­нес­ти гос­тям. Прокіп побіг на місто й на­ку­пив по­за­торішніх буб­ликів, черст­вих та цуп­ких, як ужев­ка.

Олеся хап­ком при­че­са­ла го­ло­ву, і як бу­ла в бу­ден­но­му по­га­ненько­му уб­ранні, так і вий­шла до гос­тей.

Матушки в намітках, в синіх жу­па­нах по­важ­но й якось сум­но сиділи ряд­ком попід стіна­ми, не­на­че по­важні дип­ло­ма­ти на конг­ресі. Оле­ся привіта­лась до всіх ду­же бай­дуж­но й нед­бай­ли­во й сіла ко­ло сто­ла; во­на роз­да­ла всім чай і мов­ча­ла. Ма­туш­ки по­куш­ту­ва­ли буб­ликів і тро­хи зубів не по­ла­ма­ли. Го­лодні ба­тюш­ки тро­щи­ли їх, аж в зу­бах хру­ща­ло.

Розмова не клеїлась. Усі мов­ча­ли. Оле­ся сиділа, спер­шись на стіл, і кис­ло ди­ви­лась на Гер­ку­ле­са на стіні. Ви­пи­ли чай. Ки­ли­на ви­нес­ла пляш­ку з горілкою та чар­ки, а на тарілці - черст­во­го житнього хліба. Гості ви­пи­ли по чарці, по­жу­ва­ли чор­но­го хліба й зас­му­ти­лись. Оле­ся мов­ча­ла й не до­торк­ну­лась до хліба. Нас­та­вав сум­ний вечір. Гості бу­ли сумні, гос­по­дарі сумні. В хаті всі за­мовк­ли. Ста­ло так ти­хо, не­на­че ніко­го в хаті не бу­ло. Ніхто не підда­вав ве­се­лощів та жартів, а тим ча­сом усі по­чу­ва­ли, що гульня не скінчи­лась: усім ще хотілось гу­ля­ти, - всі по­ба­чи­ли, що гульню ніби згу­би­ли десь на шля­ху ра­зом з бла­го­чин­ним. Як тільки Оле­ся вий­шла з ха­ти, всі по­ча­ли ра­ди­тись, ку­ди їха­ти. Па­рафія от­ця Мельхи­се­де­ка те­пер бу­ла най­ближ­че. Він зап­ро­сив усіх до се­бе. Гості зня­лись і виїха­ли з дво­ру. Ні гос­по­дар, ні гос­по­ди­ня їх і не дер­жа­ли.

- Ой сест­ри­це, я зу­ба зла­ма­ла буб­ли­ком, - хва­ли­лась Мар­та сусіді.

- А я тро­хи не вда­ви­лась черст­вим хлібом. Чи во­на пак так вітає й сво­го Бон­ковсько­го? - спи­та­ла сусіда.

- Еге! Як­раз так! Во­на Бон­ковсько­му сма­жить по­ро­ся­та в вільша­ницьких по­ро­сят­ни­ках, - ска­за­ла Мар­та.

- Тільки тро­хи пе­рес­ма­жує, - обізва­лась сусіда, - але нічо­го те: у Бон­ковсько­го зу­би добрі, - не по­ла­має.

Увесь поїзд поїхав до от­ця Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек з жінкою побігли сан­ка­ми упе­ред, щоб зго­ту­ва­ти по­лу­день для го­лод­них гос­тей. Гості но­чу­ва­ли, гу­ля­ли цілий день, але впев­ни­лись, що вво­лю не на­гу­ля­лись. Знов пос­та­но­ви­ли всім їха­ти до Про­ко­по­ви­ча в Чай­ки й тільки в Чай­ках вже впев­ни­лись, що на­гу­ля­лись, скільки бу­ло тре­ба, - дос­хо­чу. З Чай­ок всі роз'їха­лись до гос­по­ди й роз­нес­ли по око­лиці, як бла­го­чин­на віта­ла гос­тей, ле­жа­чи з книж­кою в пос­телі.