Старосвітські батюшки та матушки

4

Чутка про те, що Ба­ла­бу­ха од­бив вільша­ницьку па­рафію од Мос­са­ковсько­го, швид­ко дійшла й в Чай­ки до Про­ко­по­вичів. Який­сь дяк був у Вільша­ниці, заїхав у Чай­ки й пе­ре­дав звістку Про­ко­по­вичці. Отець Сте­пан Про­ко­по­вич од­по­чи­вав у пасіці. Про­ко­по­вич­ка побігла в пасіку, тро­хи не по­пе­ре­ки­да­ла уликів і вско­чи­ла в кат­ра­гу. Про­ко­по­вич спав, ле­жа­чи на спині й роз­ки­дав­ши ру­ки й но­ги. Про­ко­по­вич­ка вбігла, торг­ну­ла чо­ловіка з усієї си­ли й крик­ну­ла на всю пасіку:

- Чи ти знаєш, що ста­ло­ся? Чи ти знаєш, що діється?

- Га? Що? Де? По­же­жа! - крик­нув і собі пе­ре­ля­ка­ний Про­ко­по­вич, схо­пив­шись і сівши на лавці.

- Чи ти знаєш, що ста­ло­ся? - крик­ну­ла ще го­лосніше Про­ко­по­вич­ка й вдру­ге штовх­ну­ла під бік чо­ловіка.

- Що? Церк­ва го­рить? Дзво­ни на гвалт! Лізь на дзвіни­цю! - зах­рипів спро­сон­ня Про­ко­по­вич.

- Лізь уже ти на дзвіни­цю та дзво­ни! Вільша­ни­ця про­па­ла й по цей день!

- Злодії! Хтось ук­рав Вільша­ни­цю! Зап­ря­гай коні та до­га­няй! - плів нісенітни­цю пе­ре­ля­ка­ний спро­сон­ня па­но­тець.

- Та пе­рех­рес­тись, та про­чу­няй­ся! - за­ре­пе­ту­ва­ла Про­ко­по­вич­ка. - Ба­ла­бу­ха од­бив вільша­ницьку па­рафію од Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й роз­ка­зу­вав нам про те.

- Та чорт йо­го бе­ри, ко­ли од­бив! Про ме­не не­хай про­па­дає й твоя Вільша­ни­ця, і твій Ха­ритін! Тільки ме­не пе­ре­ля­ка­ла. Я ду­мав, що, мо­же, де-не­будь по­же­жа, - ска­зав Про­ко­по­вич.

- От тобі на! От тобі й батько! А що ж те­пер ро­би­ти­ме на­ша Они­ся? - спи­та­ла Про­ко­по­вич­ка.

- Про ме­не, не­хай пла­че, не­хай ска­че! - ска­зав Про­ко­по­вич і знов упав на лав­ку, як сніп.

- Та вста­вай-бо та да­вай нам по­ра­ду! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка й сіпну­ла чо­ловіка так, що той тро­хи не по­ко­тив­ся під лав­ку, й ухо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми за свою жінку.

- Одчепись, бо як дам, то й пе­ре­ки­неш­ся! - зак­ри­чав він сер­ди­то, знов сівши на лаві. - Дай мені дос­па­ти, а там кри­чи хоч до ве­чо­ра.

- Вставай! Он архієрей приїхав! - гук­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

- Авжеж! Підду­риш! Підду­ри сво­го батька дур­но­го, - ска­зав Про­ко­по­вич і пе­ре­ки­нув­ся до стіни та й захріп.

Жінка вже бо­яла­ся йо­го зачіпа­ти, бо зна­ла, що він спро­сон­ня б'ється. Во­на пішла в ха­ту до Онисі на по­ра­ду.

Онися по­ход­жа­ла по світлиці та лу­за­ла насіння, не­на­че нічо­го та­ко­го страш­но­го й не тра­пи­лось. Ма­ти приміти­ла бай­дуж­ний вид. Її взя­ла злість, що всім бай­ду­же про те ли­хо, а їй самій прий­шлось бідка­тись за всіх.

- Походжай, до­ню, та насінняч­ко лу­зай! - про­мо­ви­ла Про­ко­по­вич­ка лас­ка­во, але з от­ру­тою в сло­вах.

- А що ж маю ро­би­ти? Хіба ся­ду та бу­ду сльози ли­ти? - ска­за­ла бай­дуж­ним то­ном Они­ся.

- Лучче сядь та плач! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

- Я, ма­мо, не з таківських, що пла­чуть, - ска­за­ла Они­ся й все собі по­ход­жа­ла та насіння лу­за­ла.

- Як не з таківських, то про ме­не йди заміж за ка­ра­пи­шансько­го дя­ка, бо те­пер по­па­дею не бу­деш.

- То й піду! Оце ве­ли­ке ли­хо! Хіба дяк не чо­ловік?

- Який він чо­ловік! Бу­деш цілу зи­му бо­са хо­ди­ти та гор­щи­ком во­ду но­си­ти!

- Аби не діря­вий гор­щик, то й но­си­ти­му, - ска­за­ла Они­ся, див­ля­чись у вікно та лу­за­ючи насіння.

- Хіба ж ти ду­маєш за йо­го йти заміж? - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

- Атож! А хіба що?

- А те, що він по­пом у Вільша­ниці не бу­де! А яка ж дру­га гро­ма­да ви­бе­ре та­ко­го дур­ня за по­па?

- Харитін не ду­рень. Я йо­го люб­лю й за йо­го піду заміж, хоч би я навіки зос­та­лась дя­чи­хою, - ска­за­ла Они­ся, заг­ля­да­ючи у вікно.

Якби Они­ся не ди­ви­лась у вікно, а гля­ну­ла на матір, то ма­ти, мо­же б, ста­ла м'якіша й спокійніша. Бай­дужість доч­чи­на драж­ни­ла її.

- То ти підеш за то­го дя­ка, за ту че­хо­ню? Ба не підеш! - крик­ну­ла ма­ти

- Ба піду й за че­хо­ню! - ти­хо ска­за­ла Они­ся, здер­жу­ючи гнів.

- Ба не підеш, бо ми те­бе не од­да­мо!

- Я й са­ма піду! Хіба я ма­ленька, щоб ви ме­не од­да­ва­ли?

- То ми тобі нічо­го не да­мо. Підеш до йо­го хіба пішки в Ка­ра­пиші!

- То й пішки піду, - це мені не за­ва­жить.

- Пху на то­го дур­но­го дя­ка! Та він же обміняв свя­тий хліб, а до те­бе й сло­ва не про­мо­вив. Ото знай­шла ро­зум!

- Тим він мені й спо­до­бав­ся. Як­би в йо­го був язик та­кий дов­гий, як в ме­не, я б йо­му нак­ла­ла пов­ний віз гар­бузів, як ва­шо­му ака­демістові. Я й са­ма на­го­во­рю за трьох.

- Як ти йо­му не нак­ла­деш гар­бузів, то я йо­му нак­ла­ду не то в віз, а в йо­го го­ло­ву. Бо в йо­го го­ло­ва та­ка зав­ро­зумнішки, як гар­буз.

- І, вже ва­ше ми­ну­ло. Не час вам гар­бу­зу­ва­ти. А я Ха­ри­то­на люб­лю й більше ні за ко­го не піду заміж, окрім йо­го, хоч би до ме­не приїха­ло двад­цять ака­демістів.

Прокоповичка тяж­ко зітхну­ла, хрьопну­ла две­ри­ма й знов побігла в пасіку. Отець Сте­пан хріп, обер­нув­ши ли­це до стіни; тільки од­на бро­ва стриміла з-за ло­ба, не­на­че кінчик ко­тя­чо­го хвос­ти­ка.

Прокоповичка по­ди­ви­лась, бо­ялась зачіпа­ти чо­ловіка, а тим ча­сом, пробігав­шись по сад­ку, тро­хи про­хо­ло­ла й зас­по­коїлась. Вер­нув­шись до ха­ти, во­на не втерпіла й заг­ля­ну­ла в світли­цю. Они­ся по­ход­жа­ла по світлиці та все насіння лу­за­ла.

- Хто йо­го зна, що це за лю­ди! Той хро­пе в кат­разі, а ця насінняч­ко лу­зає. Не­ма їм діла ні до чо­го. Са­ма за всіх бігай та кло­по­чись, та й годі, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка вже спокійніше.

- За ме­не, ма­мо, не кло­почіться. Я са­ма за се­бе пок­ло­по­чусь, - ска­за­ла Они­ся.

Тільки що Они­ся про­мо­ви­ла ті сло­ва, над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки й за­то­рохтів віз. Они­ся ще й у вікно не по­ди­ви­лась, а вже впізна­ла, чий віз за­то­рохтів. Впізна­ла й Про­ко­по­вич­ка. Мос­са­ковсько­го віз то­рохтів якось так, не­на­че зу­ба­ми кла­цав.

- Хто то приїхав? - спи­та­ла ма­ти з кімна­ти.

- Вгадайте! - обізва­лась, не обер­та­ючись, Они­ся.

- Певно, ка­ра­пи­шанська че­хо­ня, бо віз то­рох­тить, як роз­би­тий гор­щик! - ска­за­ла з злістю Про­ко­по­вич­ка. - Кру­тись же з ним, бо я не бу­ду ко­ло йо­го панька­тись.

Не встиг­ла Про­ко­по­вич­ка ска­за­ти ті сло­ва, як двері в світли­цю од­чи­ни­лись, і на по­розі став Мос­са­ковський в чор­но­му дов­го­му жу­пані, в па­со­вих чо­бо­тях, в ши­ро­ких білих вик­лад­час­тих комірчи­ках. Йо­го біле ли­це аж ся­ло. Сині очі бли­ща­ли ти­хим радісним світом. Під йо­го пах­вою біліла па­ля­ни­ця.

Прокоповичка ки­ну­ла на Мос­са­ковсько­го че­рез поріг зли­ми очи­ма, при­чи­ни­ла двері й ста­ла за две­ри­ма.

Моссаковський вглядів Они­сю се­ред світлиці, й на йо­го ма­то­во­му делікат­но­му лиці роз­лив­ся лег­кий рум'янець. Они­ся по­чу­ва­ла, що во­на зля­ка­лась цього ти­хо­го смир­но­го чо­ловіка. Во­на чу­ла, як у гру­дях за­би­лось сер­це, як її ру­ки й но­ги не­на­че охо­ло­ли.

- Добридень вам! З неділею будьте здо­рові! - ти­хо ска­зав Мос­са­ковський і поцілу­вав Они­сю в ру­ку.

Онися на­хи­ли­лась і поцілу­ва­ла йо­го в що­ку. Во­на по­чу­ти­ла, що кров ра­зом ки­ну­лась їй в ли­це, а ру­ки й но­ги бу­ли хо­лодні, не­на­че во­на дер­жа­ла їх в хо­лодній воді.

- Доброго здо­ров'я! Спа­сибі вам! - ти­хо обізва­лась Они­ся.

Моссаковський пок­лав па­ля­ни­цю на столі, став і ру­ки склав на по­ясі. Они­ся поп­ро­си­ла йо­го сісти.

Моссаковський мов­чав, і Они­ся мов­ча­ла. Обоє навіть не сміли по­ди­ви­тись од­но од­но­му в вічі. Ма­ти сто­яла за две­ри­ма й слу­ха­ла.

- Правдива че­хо­ня! Не вміє навіть з дівкою по­ба­ла­ка­ти й по­жар­ту­ва­ти. Мій отець Сте­пан не так по­во­див­ся зо мною, як був моїм же­ни­хом!

Довго мо­лоді сиділи й мов­ча­ли. Они­ся зна­ла, що Мос­са­ковський ла­ден мов­ча­ти й до ве­чо­ра та ди­ви­тись на неї. Во­на по­чу­ва­ла свою нез­ви­чай­ність і прос­то за­го­во­ри­ла про те, що в їх обох бу­ло на душі.

- Ви, Ха­ри­то­не Пет­ро­ви­чу, мо­же, ду­маєте, що я не піду за вас заміж після то­го, як ви втра­ти­ли вільша­ницьку па­рафію? Не ду­май­те так…

- Ні, я… нічо­го не ду­маю… - на­си­лу обізвав­ся Мос­са­ковський і ска­зав прав­ду: він тоді нічо­го не ду­мав, тільки був ла­ден ди­ви­тись на Они­сю хоч і до ве­чо­ра.

- Я піду за вас заміж, хоч би ви й зос­та­лись дя­ком в Ка­ра­пи­шах, - сміли­во ска­за­ла Они­ся.

- Спасибі вам, Онисіє Сте­панівно! Які ви добрі! - обізвав­ся Мос­са­ковський.

Мати за две­ри­ма так крут­ну­ла го­ло­вою, що намітка на її пле­чах нас­тов­бур­чи­лась ви­ще од го­ло­ви.

В Мос­са­ковсько­го ли­це ніби за­ся­ло, очі заб­ли­ща­ли. Він був ла­ден ки­ну­тись Онисі в но­ги, але… й очи­ма не по­во­ру­шив.

- Я піду за вас заміж, хоч би мій па­но­тець і панімат­ка не прис­та­ли на те, - знов ска­за­ла Они­ся й при тих сло­вах ско­чи­ла з місця й пе­ресіла на стілець, кот­рий сто­яв ко­ло Мос­са­ковсько­го; Мос­са­ковський не ви­дер­жав, вхо­пив її ру­ку й поцілу­вав. Они­ся чмок­ну­ла йо­го в що­ку.

Мати, по­чув­ши цмо­кан­ня, сіпну­ла две­ри­ма й вско­чи­ла в ха­ту. Мо­лоді сиділи, спус­тив­ши очі до­до­лу. В Про­ко­по­вич­ки очі горіли, як жар. Во­на аж зблідла на ви­ду.

- Оце гар­но! Їй-бо­гу, гар­но! Я не хо­чу, щоб ти, пан­но, до весілля цмо­ка­лась з па­ни­ча­ми.

- Їй-богу, я ні в чо­му не ви­нен, - ти­хо про­мо­вив Мос­са­ковський, схо­пив­шись з стільця й цілу­ючи Про­ко­по­вич­ку в ру­ку.

Прокоповичка не зна­ла, що ро­би­ти, крут­ну­лась по світлиці сю­ди-ту­ди, аж намітка на їй зат­ряс­ла­ся, вис­ко­чи­ла в са­док і побігла в пасіку.

- Ваша панімат­ка на ме­не чо­гось сер­дяться, - ска­зав Мос­са­ковський, - во­ни не од­да­дуть вас за ме­не.

- Як не од­да­дуть, то я са­ма піду, - ска­за­ла Они­ся, див­ля­чись сер­ди­то на двері в кімна­ту.

Вони за­мовк­ли й жда­ли ста­рих, як ка­ри.

Тим ча­сом Про­ко­по­вич­ка прибігла в пасіку. Про­ко­по­вич вже встав і по­ход­жав по пасіці. Жінка нак­ри­ла йо­го мок­рим ряд­ном.

- Йди вже до ха­ти та го­во­ри з тим дя­ком. Вже приїхав, ма­буть, по мою ду­шу! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

- От і доб­ре, що приїхав: бу­де з ким з нудьги по чарці ви­пи­ти, - ска­зав Про­ко­по­вич.

- Тобі тільки по чарці! Ти ла­ден і свою ди­ти­ну про­пи­ти! Спить собі, а я од­на кло­по­чусь та бігаю.

- Вже прав­да, що розбіга­лась, як кур­ка з яй­цем,- не да­ла га­разд і вис­па­тись. Чо­го ти прибігла в пасіку гвал­ту­ва­ти? Що там тра­пи­лось?

- Балабуха од­бив Вільша­ни­цю од Мос­са­ковсько­го. Ви­да­вай те­пер доч­ку за дя­ка!

- А доч­ка що ка­же?

- А доч­ка здуріла! Піди ще ти по­ба­ла­кай з нею. Там цілується з тим дур­ним дя­ком, і со­ро­му не­ма дівці.

- Гм… гм… кру­ту ка­шу за­ва­ри­ли… Тре­ба щось ро­би­ти,- про­мо­вив Про­ко­по­вич, пря­му­ючи з жінкою до ха­ти.

Тим ча­сом Мос­са­ковський роз­ка­зав Онисі, що вільша­ницька гро­ма­да не прий­ня­ла на па­рафію Ба­ла­бу­хи і що вла­ди­ка та­ки од­дав йо­му Вільша­ни­цю, як то­го ба­жа­ла гро­ма­да. Они­ся зна­ла, що в такім разі її старі батьки за­раз про­хо­ло­нуть і заспіва­ють іншої.

Прокопович з жінкою увійшов у світли­цю. Мос­са­ковський привітав­ся, пок­ло­нив­ся ни­зенько. Про­ко­по­вич­ка сіла на ка­напі, на­ду­лась, ди­ви­лась на стіну й мов­ча­ла. Про­ко­по­вич, од­на­че, був лас­кавіший до Мос­са­ковсько­го й, не обер­та­ючись до жінки, звелів Онисі при­нес­ти горілки та за­кус­ки.

- Та наріж, Они­сю, тієї па­ля­ниці, що ле­жить у хижці з са­мо­го вер­ху, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка сер­ди­то.

Онися осміхну­лась. Звер­ху ле­жа­ла черст­ва па­ля­ни­ця. Они­ся наріза­ла свіжої пух­кої па­ля­ниці з ос­таннього пе­чи­ва й ви­нес­ла пляш­ку з горілкою.

Випили по чарці. Мос­са­ковський мов­чав. Про­ко­по­вич­ка мов­ча­ла і все ди­ви­лась на стіну. Про­ко­по­вич про­бу­вав роз­мов­ля­ти, але спро­сон­ня тільки позіхав на ввесь рот. Він гля­нув на жінку,- жінка сиділа на­су­пив­шись і не ду­ма­ла ро­та роз­ту­ля­ти.

- Чого це ти, панімат­ко, так пильно ди­виш­ся на стіну? Чи му­хи лічиш, чи що? - спи­тав Про­ко­по­вич у жінки.

Прокоповичка зир­ну­ла на чо­ловіка сер­ди­ти­ми очи­ма й по­ча­ла вже ди­ви­тись на гру­бу, не­на­че там бу­ла на­мальова­на якась ду­же гар­на кар­ти­на.

В хаті знов ста­ло ти­хо. Про­ко­по­вич знов позіхнув і пе­рех­рес­тив ро­та. Всі мов­ча­ли. Про­ко­по­вич по­чав гніва­тись на жінку.

- Отже ти, панімат­ко, за­ко­ха­лась в грубі. Ди­виш­ся та ди­виш­ся на неї й очей не зво­диш, - знов зачіпав жінку Про­ко­по­вич.

- Говори вже ти, - мені не­ма чо­го го­во­ри­ти, - сер­ди­то обізва­лась Про­ко­по­вич­ка, не зво­дя­чи очей з гру­би.

Онися сміялась не ус­та­ми, а очи­ма. Мос­са­ковський ди­вив­ся на діл.

- Випиймо ще по чарці. Мо­же, з чар­ки до­бу­де­мо роз­мо­ви, - ска­зав Про­ко­по­вич до Мос­са­ковсько­го, на­ли­ва­ючи по другій.

Випили по другій, й язи­ки справді за­раз розв'яза­лись. Про­ко­по­вич став роз­пи­ту­ва­ти Мос­са­ковсько­го про Вільша­ни­цю, але зда­ле­ки. Він не­на­че совістив­ся пи­та­ти за те, що Ба­ла­бу­ха од­бив од Мос­са­ковсько­го вільша­ницьку па­рафію. В йо­го думці вис­ло труд­не пи­тан­ня, й він об­ми­нав йо­го навк­ру­ги.

- Як же ви, Ха­ри­то­не, ду­маєте те­пер роз­по­ря­ди­тись со­бою? - спи­тав Про­ко­по­вич у Мос­са­ковсько­го.

- Мені тре­ба скоріше же­ни­тись, щоб ча­сом знов хтось не од­бив у ме­не Вільша­ниці, - ска­зав Мос­са­ковський.

Прокоповичка зве­ла очі з гру­би на двері.

- Як же так! А Ба­ла­бу­ха де дівся? - спи­тав Про­ко­по­вич.

- Балабуха му­сив виїха­ти з Вільша­ниці, бо йо­го гро­ма­да не прий­ня­ла на па­рафію. Вла­ди­ка та­ки од­дав мені вільша­ницьку па­рафію, - од­повів Мос­са­ковський.

Прокоповичка пе­ре­ве­ла очі з две­рей і ви­ря­чи­ла їх на Мос­са­ковсько­го. Они­сині очі не­на­че ре­го­та­лись.

- Таки од­дав вам па­рафію? - аж крик­нув Про­ко­по­вич, ско­чив­ши з місця.

- Оддав. Гро­ма­да нас­то­яла на своєму. Те­пер мені тре­ба поспіша­ти, щоб па­рафія знов не втек­ла з рук, - ска­зав Мос­са­ковський.

- Голубчику, Ха­ри­то­не! Поз­до­ров­ляю вас од щи­ро­го сер­ця! - крик­нув Про­ко­по­вич і ки­нув­ся обніма­ти й цілу­ва­ти Мос­са­ковсько­го.

Прокоповичка й собі зня­лась з ка­на­пи й ки­ну­лась про­жо­гом обніма­ти та цілу­ва­ти Мос­са­ковсько­го. Всі ста­ли ве­селі, го­во­рючі, всі го­во­ри­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав. Про­ко­по­вич­ка забіга­ла по хаті, вско­чи­ла в кімна­ту й знов убігла в світли­цю. Они­ся сміялась, за­ту­лив­шись ру­ка­вом.

- А що, панімат­ко! Ко­ли полічи­ла всі му­хи на стіні, то став мо­го­рич. Ви­нось на­лив­ки, нас­той­ки, запікан­ки! Да­вай на стіл пи­ро­ги, ка­лачі, ма­тор­же­ни­ки, які маєш. Да­вай ра­зом по­лу­день і ве­че­рю, - кри­чав Про­ко­по­вич.

Прокоповичка ки­ну­лась в хиж­ку, в пе­кар­ню, гук­ну­ла на най­ми­чок. В пе­карні за­то­пи­ли в печі. За­кир­ка­ли під но­жем ку­ри. Най­мит впіймав по­ро­ся. В світли­цю не­на­че на кри­лах влетіли пляш­ки з на­лив­ка­ми та нас­той­ка­ми. Десь узя­лись пи­ро­ги в сме­тані, буб­ли­ки на яй­цях, ма­ков­ни­ки, пун­ди­ки. Чар­ка пішла за чар­кою. Они­ся ви­нес­ла тарілки з горіха­ми та фіга­ми. Усім ста­ло ве­се­ло. Мос­са­ковський роз­го­во­рив­ся, роз­чер­вонівся, по­ве­селішав. Про­ко­по­вич­ка лю­бенько ди­ви­лась на йо­го делікат­не з рум'янця­ми ли­це й те­пер довіда­лась, що він схо­жий не на че­хо­ню, а на хохітвянсько­го па­на.

- Тепер хоч і під вінець! - са­ма про­хо­пи­лась Про­ко­по­вич­ка, ви­пив­ши чар­ку запікан­ки. - Не­ма нам чо­го для­тись. Ми те­пер зовсім об­ро­би­лись на полі. Ро­би­ти не­ма чо­го, а гу­ля­ти маємо до­волі ча­су.

- Про ме­не, хоч і за­раз, - ска­зав Мос­са­ковський, - справді, не­ма для чо­го одк­ла­да­ти діла!

- Шкода, що ви не приїха­ли з бра­том! А ми б оце по­го­во­ри­ли з ним, як з сва­том, - го­во­ри­ла Про­ко­по­вич­ка, лю­бенько заг­ля­да­ючи Мос­са­ковсько­му в очі. - Ми та­ки своєї доч­ки не зо­би­ди­мо: є в нас, хва­ли­ти бо­га, й ху­до­ба, й коні, й во­ли, й плу­ги, й пасіка.

"Воно так, а все-та­ки кра­ще б бу­ло при­вез­ти з со­бою повіто­во­го сва­та от­ця Мельхи­се­де­ка та повіто­ву сва­ху Мар­ту, - по­ду­мав собі Мос­са­ковський, - бо старі на сло­вах, - як на цим­ба­лах, а на ділі - як на та­ла­лай­ці!"

- І спа­сибі вам, панімат­ко! Хто ж не знає про ва­шу добрість? Про це не­ма чо­го й ка­за­ти, - ска­зав Мос­са­ковський.

- Як ста­не­те свя­ще­ни­ком в Вільша­ниці, то опо­рядіть церк­ву, як я свою опо­ря­див. Там церк­ва ду­же ста­ра, й об­ра­зи такі, що на їх навіть нічо­го вже не вид­но. От пок­лич­те мо­го ма­ля­ра! Він вам так об­ма­лює церк­ву, що ви тільки очі витріщи­те! - ра­див Про­ко­по­вич.

- Покличу, отець Сте­пан, і зве­лю йо­му на­ма­лю­ва­ти та­ку са­му "Не­опа­ли­му ку­пи­ну", як у вашій церкві.

- І страш­ний суд на­ма­люй­те, - в вільша­ницькій церкві не­ма навіть страш­но­го су­да.

- Буде й страш­ний суд, ще й у пеклі зве­лю на­ма­лю­ва­ти бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го та канівсько­го сто­ло­на­чальни­ка.

- Невже! - крик­нув Про­ко­по­вич. - Отам їх, прок­ля­ту­щих, на­ма­люй­те. Там їм уго­то­ва­не місце!

- Та не за­будьте й Ба­ла­бу­ху там на­ма­лю­ва­ти з йо­го гу­бою, - крик­ну­ла Они­ся, пог­ля­да­ючи ско­са на матір.

- Звелю на­ма­лю­ва­ти й Ба­ла­бу­ху в пеклі, бо він то­го вар­тий, - ска­зав Мос­са­ковський, осміха­ючись.

- Та ще звеліть по­че­пи­ти йо­му че­рез плечі на мо­туз­ку зо два гар­бу­за, - глу­зу­ва­ла Они­ся.

- Говори-бо, доч­ко, та й міру знай! Де ж ти ба­чи­ла на об­ра­зах гар­бу­зи? Ще що ви­га­дай! - сер­ди­то обізва­лась Про­ко­по­вич­ка.

Онися сха­ме­ну­лась, за­мовк­ла й тро­хи зля­ка­лась, чи не ска­за­ла во­на ча­сом чо­го ду­же грішно­го.

Чарка хо­ди­ла з рук в ру­ки. Пляш­ки спо­рож­ня­лись. І гость і гос­по­дар з гос­по­ди­нею все по­луд­ну­ва­ли, по­ки не поспіла ве­че­ря. Про­ко­по­вич­ка по­ча­ла зас­те­ля­ти стіл і го­ту­ва­ти ве­че­рю.

- Оце ж я на­ва­ри­ла й на­пек­ла, та не бу­де ко­му ве­че­ря­ти, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.- Ко­ли б гос­подь приніс яких гос­тей, або­що.

- Правду ка­жеш, панімат­ко! Як­би гос­подь пос­лав гос­тей, то все б та­ки більше з'їлось і ви­пи­лось в кум­панії, - ска­зав Про­ко­по­вич. - Чи не пос­ла­ти б поб­ли­зу в Су­холіси або в Чер­кас та поп­ро­си­ти ба­тю­шок та ма­ту­шок.

- Та вже, та­ту, за­то­го й сон­це зай­де. Там, ма­буть, і спа­ти вже ла­го­дяться, - обізва­лась Они­ся.

Ще не по­да­ли на стіл ве­чері, як двері рип­ну­ли, й в світли­цю увійшов свя­ще­ник, стар­ший Ха­ри­тонів брат.

- Десь гос­подь пос­лу­хав моєї мо­лит­ви й приніс вас не­на­че на кри­лах! - крик­нув Про­ко­по­вич і ки­нув­ся обніма­ти та цілу­ва­ти гос­тя.

Прокоповичка ки­ну­лась до гос­тя й ніби по­че­пи­лась на йо­го шиї. Они­ся цілу­ва­ла йо­го ру­ки, а Ха­ритін за гур­том ки­нув­ся й собі цілу­ва­тись з бра­том, не­на­че не ба­чив­ся з ним півсотні років. Усі ста­ли ще ве­селіші. Всі го­во­ри­ли, га­ла­су­ва­ли на всю ха­ту, не зна­ли, де сісти, де ста­ти.

- Тепер моя ве­че­ря не про­па­де! - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка й побігла в пе­кар­ню.

Незабаром на столі з'яви­лась ціла ку­па наріза­ної па­ля­ниці та пи­рогів, пляш­ки та чар­ки. Се­ред сто­ла в мисці прос­тяг­ло­ся пе­че­не по­ро­ся з хріном в зу­бах, як на ве­лик­день. Про­ко­по­вич­ка обс­те­ли­ла край сто­ла руш­ни­ка­ми, щоб ути­ра­ти гу­би й ру­ки. Всі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці нас­той­ки й так тер­ну­ли по­ро­ся, що од йо­го швид­ко зос­та­лись тільки кісточ­ки. Після по­ро­ся­ти най­мич­ка при­нес­ла са­ля­тир­ку сма­же­них кур­чат. Й кур­ча­та десь ділись, не­на­че по­летіли на сіда­ло. За кур­ми при­летіли на стіл пе­чені кач­ки, на­чи­нені яб­лу­ка­ми, - й кач­ки не­на­че пірну­ли під во­ду. За кач­ка­ми вис­ко­чи­ли з кімна­ти шу­ли­ки з ма­ком та з ме­дом, - і шу­ли­ки щез­ли. На­лив­ка з пля­шок не­на­че ввіхо­ди­ла в стіл, і ввіхо­ди­ла ду­же швид­ко.

- Ну, гос­по­ди­не, по­ки ще наші язи­ки по­вер­та­ються в роті, по­го­во­ри­мо по-бо­жо­му за весілля. Ко­ли нам справ­ля­ти весілля? - спи­тав Про­ко­по­вич.

- Воля ва­ша, отець Сте­пан, - од­ка­зав Мос­са­ковський, - а на мою дум­ку весілля не­ма чо­го одк­ла­да­ти.

- Авжеж, не­ма чо­го одк­ла­да­ти, - ска­за­ла й Про­ко­по­вич­ка, - час су­хий, теп­лий, по­го­жий, над­ворі го­ди­на. В нас усього, хва­ли­ти бо­га, до­волі. Та ще ко­ли б ча­сом знов па­рафія не втек­ла.

- О, вже не вте­че! - обізвав­ся Ха­ри­тонів брат. - Ми вже прип'яли її доб­рим на­ли­га­чем. Дру­гий Ба­ла­бу­ха не швид­ко най­деться.

- Хто йо­го знає… ко­ли б ча­сом гро­ма­да не пе­ре­ду­ма­ла, - при­ки­ну­ла Про­ко­по­вич­ка, ско­са пог­ля­да­ючи на Ха­ри­то­но­во­го бра­та, кот­рий і сам був би ра­дий, щоб па­рафія зірну­ла з Ха­ри­то­но­вої гнуз­деч­ки та втек­ла до йо­го.

- А да­вай­те спра­ви­мо весілля че­рез тиж­день в неділю! - ска­зав Про­ко­по­вич.

- Про ме­не й в неділю. В су­бо­ту спе­че­мо ко­ро­вай та шиш­ки, а в неділю й до вінця, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка, поп­рав­ля­ючи на го­лові очіпок та намітку.

Вечеря скінчи­лась. Усі вста­ли з-за сто­ла, обер­ну­лись до об­разів і заспіва­ли. Стар­ший Мос­са­ковський про­возг­ла­сив "мно­гая літа" гос­по­да­реві, потім гос­по­дині й мо­ло­дим. Усі заспіва­ли "мно­гая літа". В світлиці ста­ло душ­но. Про­ко­по­вич по­од­чи­няв усі вікна. В ха­ту по­ли­лась тон­ка про­хо­ло­да су­хої теп­лої осені. 3орі пиш­но бли­ща­ли над сад­ком на тем­но­му, аж чор­но­му небі. Всі посіда­ли й тільки соп­ли та об­ти­ра­ли піт з ли­ця. Роз­мо­ва не клеїлась. Всі жму­ри­ли очі. Про­ко­по­вич позіхнув на всю ха­ту, за ним позіхнув стар­ший Мос­са­ковський, а потім позіхну­ла то­ненько в ру­кав і Про­ко­по­вич­ка. Тільки мо­лоді не позіха­ли в ку­точ­ку. Они­ся все ще­бе­та­ла Ха­ри­то­нові, як Ба­ла­бу­ха приїздив сва­та­ти її, як во­на нак­ла­ла йо­му в віз гар­бузів. Ха­ритін ти­хо сміявся й не зво­див очей з її ма­леньких пов­них уст, котрі ми­готіли й во­ру­ши­лись - і з-під кот­рих бли­ща­ли дрібні білі зуб­ки.

- Тепер хоч і до­до­му, - ска­зав стар­ший Мос­са­ковський.

- Та зос­таньтесь но­чу­ва­ти, - про­сив Про­ко­по­вич, со­ва­ючись на стільці, - ніч тем­на, а вам тре­ба пе­реїзди­ти че­рез Рось. Бо­ро­ни бо­же якої на­пасті!..

Прокоповичка мов­ча­ла. Їй зда­ва­лось, що за ніч па­рафія вте­че од Ха­ри­то­на, як він не поїде но­чу­ва­ти в Вільша­ни­цю.

Моссаковський встав і по­чав про­щаться. За ним встав і Ха­ритін. Гості розп­ро­ща­лись.

- Вип'ємо ж на до­ро­гу, щоб ко­ле­са підма­за­ти, - про­сив Про­ко­по­вич, на­ли­ва­ючи по чарці.

Випили до коліс.

- Вип'ємо ж і по другій, щоб ва­шим ко­ням бу­ло ве­селіше бігти, - знов прип­ро­шу­вав Про­ко­по­вич.

Випили і до ко­ней і вип­ро­ва­ди­ли гос­тей на га­нок з свічка­ми, пляш­ка­ми та чар­ка­ми. На ган­ку ще ви­пи­ли, щоб до­ро­га сла­ла­ся ска­тер­тю. Про­ко­по­вич пок­ли­кав по­го­ничів і по­час­ту­вав їх, щоб во­ни ча­сом не пе­ре­ки­ну­ли гос­тей. Вже бу­ла глу­па ніч, як гості ру­ши­ли з дво­ру. По ти­хо­му, ніби мерт­во­му селі го­лос­но за­то­рохтіли во­зи, й той гук за­мер десь гли­бо­ко вни­зу над Рос­сю.

- А що, ма­мо, чи бу­ду я со­ло­мою то­пи­ти та горш­ком во­ду но­си­ти? - спи­та­ла Они­ся.

- О, те­пер, панімат­ко, вже не бігай, як кур­ка з яй­цем, та не бу­ди ме­не, як я бу­ду од­по­чи­ва­ти в пасіці.

- Смійтесь, смійтесь з ма­тері, а ма­ти те­пер на­тан­цюється, по­ки ще й весілля нас­та­не.

- Танцюй, вра­же, як пан ка­же! - жар­ту­вав Про­ко­по­вич. - А доб­рий чо­ловік оцей Ха­ритін, та та­кий ти­хий, та лю­бить об­ра­зи, ще й доб­ру гор­тань має. Шко­да тільки, що не бас!

Через тиж­день в су­бо­ту в пе­карні па­нот­ця Про­ко­по­ви­ча після раннього обіду мо­ло­диці роз­по­ча­ли бга­ти ко­ро­вай та шиш­ки. Про­ко­по­вич­ка пок­ли­ка­ла з се­ла за­можніших ха­зяй­ок.

Приїхали ма­туш­ки, ро­дич­ки Про­ко­по­ви­чеві. Мо­ло­диці пос­та­ви­ли се­ред пе­карні два сто­ли, по­ми­ли по лікті ру­ки, ста­ли кру­гом сто­ла й ви­ки­ну­ли з но­чов тісто. Ти­тар­ка по­ча­ла ду­же то­не­сеньким го­ло­сом пісні до ко­ро­ваю:

За ти­тар­кою заспіва­ли мо­ло­диці й ма­туш­ки. Ру­ки і кру­гом сто­ла за­веш­та­лись, за­во­ру­ши­лись. Голі лікті дри­жа­ли, во­ру­ши­лись, зачіпа­ли один дру­го­го, сту­ка­лись один об дру­гий. Білі й чорні ру­ки біга­ли по тісті, ви­роб­ля­ли шиш­ки, ви­ка­чу­ва­ли, роз­ка­чу­ва­ли довгі ка­ча­лоч­ки, розпліску­ва­ли, вирізу­ва­ли зуб­чи­ка­ми. Одні ру­ки скру­чу­ва­ли зуб­часті ка­чал­ки в шиш­ки, другі ліпи­ли го­лу­би, треті наліплю­ва­ли їм з чер­нуш­ки очі, вирізу­ва­ли зуб­чи­ка­ми по­яс­ки на вер­шок ко­ро­ваю. На дру­го­му столі уби­ра­ли шиш­ка­ми та го­луб­ка­ми здо­ро­вий та дов­гий ко­ро­вай, об­ти­ка­ли йо­го мин­да­лем та род­зин­ка­ми. Пісня співа­лась за піснею. Другі мо­ло­диці міси­ли діжу та тісто на па­ля­ниці в здо­ро­вих ноч­вах. Де­котрі по­ра­лись ко­ло печі. Огонь в печі па­лав; по­лум'я гу­ло та тріща­ло. Мо­ло­диці жар­ту­ва­ли, док­ла­да­ли од­на другій, знов співа­ли, то пе­рес­та­ва­ли, то знов по­чи­на­ли: "Світи, бо­же, з раю до на­шо­го ко­ро­ваю!"

А світи­ти не ду­же бу­ло тре­ба, бо сто­яв чу­до­вий яс­ний осінній день, які бу­ва­ють пе­ред пок­ро­вою. В вікно ли­ло­ся ве­се­ле теп­ле сон­це. Пе­кар­ня бу­ла за­ли­та та­ким яс­ним світом, що по­лум'я в печі тільки чер­воніло, буцім на­мальова­не на по­лотні.

Молодиці вкри­ли увесь піл і ле­жан­ку шиш­ка­ми, по­ви­роб­лю­ва­ли па­ля­ниці. Ко­ро­вай пок­ла­ли на віці од діжі й обліпи­ли віко навк­ру­ги вос­ко­ви­ми свічеч­ка­ми, на кот­рих лед­ве бу­ло примітно білі пля­ми ог­ню. З печі виг­реб­ли жар.

Поклали на припічок дві ло­па­ти й з пісня­ми по­нес­ли на віці се­ред свічок ко­ро­вай, приспіву­ючи до печі, як до жи­вої лю­ди­ни: "Пе­че на­ша, пе­че, спе­чи нам ко­ро­вай гре­че!"

Посадивши ко­ро­вай та шиш­ки в піч, мо­ло­диці по­ми­ли ру­ки, зас­ла­ли сто­ли ска­тер­тя­ми. В пе­кар­ню увійшла Про­ко­по­вич­ка й Они­ся й ви­нес­ли пляш­ки з горілкою та по­лу­день. Они­ся по­дя­ку­ва­ла мо­ло­ди­цям і по­час­ту­ва­ла усіх з своїх рук. Мо­ло­диці приліпи­ли на дні діжі свічки, посвіти­ли їх, нак­ри­ли віком, ста­ли в кру­жок, підня­ли діжу на ру­ках вго­ру, тричі обк­ру­ти­лись з діжею й стук­ну­ли нею по тричі за кож­ним ра­зом в сво­лок. Все, що бу­ло в хаті, заспіва­ло. 3аспіва­ли навіть старі ба­би, зга­ду­ючи ті давні ча­си, ко­ли ще во­ни бу­ли мо­ло­ди­ми, як для їх ко­лись бга­ли ко­ро­вай. Хвилі співів за­ли­ли пе­кар­ню, роз­ля­га­лись по світлиці й че­рез од­чи­нені двері й вікна ли­лись по селі.

Поки ко­ро­вай пікся, мо­ло­диці пи­ли, по­луд­ну­ва­ли, цо­ко­та­ли та приспіву­ва­ли до ко­ро­ваю, щоб він і випікся, й виріс вго­ру, як го­ра. Вже пе­ред ве­чо­ром вий­ня­ли з печі ко­ро­вай, кот­рий і справді ду­же вдав­ся. Іде раз заспіва­ли мо­ло­диці й розійшли­ся по ха­тах, не­су­чи кож­на в ру­ках весільну шиш­ку на гос­ти­нець дітям.

Тим ча­сом як мо­ло­диці бга­ли ко­ро­вай, Про­ко­по­вич опо­ряд­жу­вав клу­ню. Ха­ти бу­ли не ве­ликі, а гос­тей ма­ло наїха­ти ба­га­то. Най­ми­ти ви­нес­ли сно­пи з зас­то­ронків, чис­то ви­ме­ли всю клу­ню, вби­ли тік, по­ли­ли во­дою. Стіни по­завішу­ва­ли ки­ли­ма­ми, ряд­на­ми, прос­ти­рад­ла­ми, об­тяг­ли шмат­ка­ми небіле­но­го по­лот­на. В од­но­му зас­то­рон­ку пос­та­ви­ли сто­ли й ос­ло­ни для му­зик, в дру­го­му пос­та­ви­ли довгі ряд­ки столів для гос­тей. По обид­ва бо­ки то­ку пов­би­ва­ли кілки, а на кілках повіша­ли ліхтарі, щоб світ па­дав на тік, де ма­ла тан­цю­ва­ти мо­ло­да з друж­ка­ми. В ти­та­ревій хаті пат­ра­ли пти­цю та по­ро­ся­та, а на го­роді сма­ли­ли ка­ба­на. Про­ко­по­вич привіз з Бо­гус­ла­ва доб­ре ба­ри­ло горілки. Про­ко­по­вич­ка по­ви­то­чу­ва­ла з ба­ри­лець усі на­лив­ки, які бу­ли в неї в льоху, на­ва­ри­ла ва­ре­ну­хи, медів. Скрізь кипіла ро­бо­та, скрізь во­ру­ши­лись лю­ди. Мо­ло­диці пек­ли, сма­жи­ли, ва­ри­ли та знов сма­жи­ли. Вже в глу­пу ніч усі, ду­же по­том­лені, по­ля­га­ли спа­ти.

В неділю ра­ненько Они­ся про­ки­ну­лась пе­редніше за всіх. Їй не спа­лось, хоч над­ворі тільки що роз­вид­ню­ва­лось. Во­на вста­ла, на­ки­ну­ла жу­пан і вий­шла в са­док. В ціло­му домі всі ще спа­ли після ве­ли­кої вчо­рашньої праці та біга­ни­ни. Скрізь бу­ло ти­хо. В селі десь да­ле­ко бу­ло чу­ти, як співа­ли півні та рев­ли ко­ро­ви. Они­ся пішла стеж­кою по­над са­мою го­рою. Не­бо синіло, як ши­ро­ке шат­ро, й вкри­ва­ло ти­ху, сон­ну зем­лю. Вни­зу дріма­ла во­да в Росі й ти­хо лисніла про­ти чер­во­но­го не­ба. За Рос­сю, на поділлі, на рівнині не­на­че спав гус­тий ду­бо­вий ліс. Са­док на горі, ви­сокі бе­ре­ги Росі, вкриті ліса­ми, не­на­че ду­му ду­ма­ли, див­ля­чись на Рось, на гус­тий ліс, на чер­во­не не­бо над лісом. Гус­та осіння ро­са аж до­до­лу гну­ла ще зовсім зе­ле­ний лист на де­реві. Над­ворі ніби ще сто­яло літо, й тільки по­ло­ви­на по­жовк­ло­го лис­ту на шов­ко­ви­цях бли­ща­ла, ніби на­ве­де­на зо­ло­том, і на­га­ду­ва­ла, що вже ми­ну­ло літо.

Онися ки­ну­ла очи­ма на са­док, на густі ліси, на Рось, на густі ку­пи чор­ноб­ривців та гвоз­диків, зга­да­ла, що во­на сьогодні вінчається, й по­чу­ва­ла, що її сер­це взяв ти­хий жаль. Їй ста­ло жал­ко й сад­ка, й Росі, й батько­вої ха­ти. Во­на по­ве­ла очи­ма на ши­рокі по­ля та лу­ки за Рос­сю, де мріли в Вільша­ниці вер­би та груші, й по­чу­ва­ла, що її сер­це за­во­ру­ши­лось од ра­дощів.

"Там я бу­ду гос­по­ди­нею, ма­ти­му своє гос­по­дарст­во, свою ху­до­бу… Там моє царст­во й панст­во!" - по­ду­ма­ла Они­ся й по­чу­ти­ла, що її ду­ша заг­ра­ла. Во­на гор­до підня­ла го­ло­ву й ще раз ки­ну­ла очи­ма на ши­ро­ку-ши­ро­ку, пиш­ну кар­ти­ну за Рос­сю й навіть не приміти­ла, як з-за гус­то­го лісу ви­ко­ти­лось пиш­не сон­це, об­ви­те ко­рот­ким чер­во­ним ог­няс­тим промінням, і про­ни­за­ло ку­че­ряві важкі вер­хи дубів. "Там моє царст­во й панст­во! Там я бу­ду гос­по­ди­нею!" - по­ду­ма­ла Они­ся й спокійна та гор­да вер­ну­лась до ха­ти.

- А що, доч­ко! Час тобі уби­ра­тись до вінця. За­то­го задз­во­нять на ут­ре­ню, - ска­за­ла ма­ти, зустріча­ючи Они­сю на ган­ку.

Ще не встиг­ла Они­ся вми­тись, в ха­ту поп­рибіга­ли вже уб­рані в квітки та стрічки друж­ки, доч­ки ба­га­тих гос­по­дарів на селі. Дівча­та зап­ле­ли Онисі ко­си, пок­ла­ли на го­ло­ву стрічки, заквітча­ли всю го­ло­ву квітка­ми, наділи чер­во­не товс­те на­мис­то з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми. Они­ся наділа до­ро­гу плах­ту, зат­ка­ну жов­тим та білим шов­ком, одяг­лась в яс­но-си­ню юб­ку з срібни­ми квітка­ми, вбу­лась в чер­воні че­ре­вич­ки й взя­ла в ру­ку ви­ши­ва­ний руш­ник. Задз­во­ни­ли в дзвін, і Они­ся з друж­ка­ми пішла до церк­ви.

Незабаром приїхав Мос­са­ковський з бо­яра­ми, а за ним по­ча­ли з'їжджа­тись йо­го близькі ро­дичі. Мо­лоді зап­ри­час­ти­лись і, по давньому зви­чаю, після служ­би повінча­лись. Во­ни вий­шли з церк­ви, а за ни­ми слідком ру­ши­ли всі лю­ди з церк­ви й за­ли­ли ули­цю. Ко­ло кож­но­го дво­ру в во­ро­тях сто­яли зас­те­лені сто­ли, а на кож­но­му столі ле­жав хліб і дрібок солі. Кож­ний гос­по­дар поз­до­ров­ляв мо­ло­дих з хлібом та сіллю. Про­ко­по­вич­ка стріла мо­ло­дих на ган­ку, де сто­яв зас­те­ле­ний стіл і ле­жав хліб та сіль; во­на поб­ла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих хлібом, і од­на ро­дич­ка об­си­па­ла їх вівсом, пше­ни­цею, по­по­ло­вині з мідни­ми та дрібни­ми срібни­ми грішми. Дітво­ра ки­ну­лась ло­ви­ти гроші, ла­зи­ла по землі, ха­па­лась, штов­ха­лась, пха­лась. Де­котрі хлопці по­ча­ли би­тись. Підняв­ся шум та га­лас. Сон­це яс­но ся­ло по го­ло­вах дівчат та мо­ло­диць, по чор­них го­ло­вах чо­ловіків та па­рубків, котрі во­ру­ши­лись по дворі та кру­гом ган­ку, до­ки мо­лоді пішли в світли­цю й сіли за стіл обіда­ти.

По обіді по­ча­ли з'їжджа­тись на весілля гості. Наїха­ло ба­га­то сусід. Приїхав і отець Мельхи­се­дек з Мар­тою. Се­ред світлиці пос­та­ви­ли дов­гий стіл; на столі пос­та­ви­ли сос­но­ве гільце, пок­ла­ли ко­ро­вай, уб­ра­ний су­хозліткою, пок­ла­ли шиш­ки. Друж­ки заквітча­ли гільце ка­ли­ною та пу­чеч­ка­ми з ко­лосків вівса. Они­сю по­са­ди­ли на по­саді, а за сто­лом посіда­ли друж­ки, доч­ки свя­ще­ників і гос­по­дарів з се­ла. Друж­ки співа­ли пісні. Вже сон­це ста­ло звер­та­ти на вечір, як Они­сю ви­ве­ли з по­са­ду й во­на пішла з друж­ка­ми тан­цю­ва­ти в клу­ню. Му­зи­ки сіли в од­но­му зас­то­рон­ку, в дру­го­му посіда­ли довгі ряд­ки гос­тей кру­гом столів, де сто­яли всякі за­кус­ки та на­пит­ки. Се­ред клуні друж­ки по­ча­ли танці. Ко­ло обох ши­ро­ких две­рей тов­пи­лась ве­ли­ка си­ла на­ро­ду з ціло­го се­ла. Ба­гатіші гос­по­дарі з се­ла з жінка­ми сиділи за сто­ла­ми. Ма­туш­ки бу­ли пе­ремішані з мо­ло­ди­ця­ми й тільки одрізня­лись од їх біліши­ми намітка­ми, тов­щим на­мис­том з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми та пар­че­ви­ми жу­па­на­ми.

Сонце зай­шло. В клуні посвіти­ли свічки та ліхтарі, а му­зи­ки все гра­ли, а дівча­та з па­ни­ча­ми тан­цю­ва­ли. На сто­ли по­ча­ли по­да­ва­ти ве­че­рю. Чар­ка хо­ди­ла кру­гом столів без­пе­рес­та­ну. Де­котрі гості не ви­дер­жа­ли спра­ви, повс­та­ва­ли з-за столів і пішли в повітку на сіно спа­ти. Але всі в той день бу­ли ще зви­чай­ненькі. Старі дер­жа­лись і не ду­же на­пи­ва­лись, до­ки на весіллі гу­ля­ли пан­ни та па­ничі, - їх день був в по­неділок. Тільки в глу­пу північ все за­тих­ло. Старі по­ля­га­ли спа­ти: хто та­ки в клуні, хто в повітці. Ма­туш­ки розійшлись спа­ти по ха­тах по селі.

В по­неділок ра­ненько поп­ро­ки­да­лись гості й ба­ла­ка­ли, ле­жа­чи в клуні на сіні.

- А що, отець Мельхи­се­дек, чи шу­мить в го­лові після вчо­рашнього весілля? - спи­тав Про­ко­по­вич, тор­ка­ючи ліктем сво­го сусіда.

- В ме­не та­ка го­ло­ва, що од од­но­го дня не за­шу­мить, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­тя­га­ючись під ко­жу­хом, - мо­же, за­шу­мить аж сьогодні вве­чері. А в те­бе, отець Сте­пан, шу­мить?

- Шумить, але, ма­буть, од му­зик, бо щось не ду­же хо­четься со­ло­них огірків. Ска­за­ти прав­ду, не­ма після чо­го й пох­ме­ля­тись. Але час уже мо­ло­дих скри­ва­ти! А чо­го це ви й досі ле­жи­те? Вста­вай­те, та бу­де­мо мерщій скри­ва­ти мо­ло­дих, бо вже по чарці хо­четься, - крик­нув Про­ко­по­вич на гос­тей.

Гості во­ру­ши­лись, позіха­ли, по­тя­га­лись, але ніхто не ква­пив­ся вста­ва­ти. Ра­нок був ти­хий, але хо­лод­ненький, так гар­но бу­ло ви­ле­жу­ва­тись на м'яко­му сіні під теп­ли­ми ук­ри­ва­ла­ми.

- Та й ле­дачі ж з вас лю­ди! - крик­нув отець Мельхи­се­дек. - Не­ма на вас моєї жінки, во­на б оце да­ла вам доб­рої про­чу­хан­ки. А до­ки ви ка­ча­ти­ме­тесь? А де мій дрю­чок?

Отець Мельхи­се­дек ско­чив з місця й ки­нув­ся стя­га­ти з гос­тей усякі ук­ри­ва­ла. Ох­ва­чені хо­ло­дом, гості позс­ка­ку­ва­ли й ха­па­лись за ко­жу­хи. Мельхи­се­дек по­за­би­рав ко­жу­хи й ви­ки­нув їх за клу­ню. Гості за­во­ру­ши­лись, повс­та­ва­ли.

Тим ча­сом Про­ко­по­вич­ка з сваш­ка­ми приб­ра­ла Они­сю, на­ки­ну­ла їй на го­ло­ву хуст­ку, й усі гості пішли з мо­ло­ди­ми до церк­ви. Му­зи­ки йшли за мо­ло­ди­ми й гра­ли до са­мо­го цвин­та­ря. Мо­ло­дих скри­ли й по­ве­ли з му­зи­ка­ми в ха­ту. Они­сю за­вертіли в намітку й по­ве­ли в клу­ню до снідан­ку. Знов в зас­то­рон­ку по­нак­ри­ва­ли сто­ли. Гості обсіли сто­ли навк­ру­ги. Му­зи­ки сіли в дру­го­му зас­то­рон­ку. По­ча­ло­ся снідан­ня. В той час в двір по­на­хо­ди­ли з се­ла при­дан­ки та гос­по­дарі. Мо­ло­диці нес­ли в ру­ках да­ро­виз­ну: хто да­ру­вав кур­ку, об­ти­ка­ну ка­ли­ною, хто гус­ку, хто по­ро­ся, хто бич­ка, хто те­ли­цю, хто обіцяв на да­ро­виз­ну мішок пашні, ули­ки бджіл. Де­які мо­ло­диці при­но­си­ли су­вої по­лот­на, півмітки, клуб­ки. Клу­ня спов­ни­лась на­ро­дом. "Кня­зя й кня­ги­ню" після по­дя­ки за "да­ри" по­са­ди­ли за стіл. При­дан­ки заспіва­ли й пішли в та­нець. По­ча­ло­ся дру­ге, ста­ре­че весілля. Ко­ло обох воріт клуні знов обс­ту­пи­ли лю­ди, не­на­че їх обсів рій бджіл. Гос­по­дарі з се­ла з жінка­ми сіда­ли за сто­ли попліч з свя­ще­ни­ка­ми та ма­туш­ка­ми. Вже сон­це ви­со­ко підби­лось вго­ру, а гості сиділи та все сніда­ли до са­мо­го обіду. Ви­пи­ли ба­ри­ло горілки й пос­ла­ли по дру­ге. Про­ко­по­вич­ка по­ви­то­чу­ва­ла всі на­лив­ки, а гості ще не бу­ли п'яні.

Тільки що му­зи­ки пе­рес­та­ли гра­ти, а мо­ло­диці й ма­туш­ки тан­цю­ва­ти, в клу­ню ввійшли якісь дві жидівки й один жид. Од­на жидівка нес­ла пов­ний ко­шик ку­рей; дру­га нес­ла в одній руці ко­шик з яй­ця­ми, в другій дер­жа­ла за но­ги дві кач­ки. Жид дер­жав за но­ги в обох ру­ках по два півні й ще пе­ре­ки­нув два півні че­рез пле­че, зв'язав­ши їх но­га­ми. Жи­ди поп­рос­ту­ва­ли до то­го сто­ла, де сиділи мо­лоді, Про­ко­по­вич з жінкою та отець Мельхи­се­дек. Од­на жидівка бу­ла уб­ра­на в пар­чеві на­уш­ни­ки, об­шиті бісе­ром та стек­ля­ру­сом. На­уш­ни­ки стриміли на лобі, не­на­че дві здо­рові ци­булі на чор­них на­чо­сах з пли­су, котрі зак­ри­ва­ли об­го­ле­ну го­ло­ву. Во­на прис­ту­пи­ла до о. Мельхи­се­де­ка.

- Добридень, па­но­ченьку! Поз­до­ров­ляю вас з весіллям ва­шої доч­ки. Дай бо­же вам і вашій дочці щас­тя й здо­ров'я. Ми оце йде­мо на яр­ма­рок в Бо­гус­лав, та по­чу­ли, що в вас весілля. Чи не тре­ба вам ку­ро­чок? В ме­не ку­ри гладкі, як печі. От на­те по­куш­туй­те, які добрі, - го­во­ри­ла жидівка до о. Мельхи­се­де­ка й ви­тяг­ла з ко­ши­ка од­ну кур­ку, пе­ре­ки­ну­ла її до­го­ри но­га­ми й тик­ну­ла о. Мельхи­се­де­кові тро­хи не в бо­ро­ду.

- Чи ска­зи­лась жидівка! Ти­че мені си­ру кур­ку в зу­би! По­не­си своєму Лейбі, не­хай по­куш­тує, яка во­на на смак!

- Як не хо­че­те цієї, то візьміть оцю. Це ще глад­ша. Я місяць са­ма за­пи­ха­ла її ку­ку­руд­зою, - ска­за­ла жидівка й тик­ну­ла о. Мельхи­се­де­кові дру­гою кур­кою тро­хи не під самісінький ніс.

- Одчепись ти к не­чис­то­му! Мені не тре­ба твоїх ку­рей!

- Як же не тре­ба. Я знаю, що тре­ба. Ви­даєте та­ку до­ню, та­ку гар­ну, як сон­це, а ку­рей не тре­ба. Де вже пак не тре­ба. Я ви­да­ла свою доч­ку в Білу Церк­ву, то знаю, що тре­ба. Мо­же, візьме­те півнів?

Жид з пей­са­ми, в пан­чо­хах та па­тин­ках прис­ту­пив до о. Мельхи­се­де­ка й тик­нув йо­му хвос­том півня в ру­ки.

- Пішов геть ік не­чис­то­му! Не знаєш, кот­рим бо­ком по­ка­зу­ва­ти ку­рей.

- Може, візьме­те яєчок? - го­во­ри­ла дру­га жидівка. - Я знаю, що вам тре­ба гу­ги­ля на весілля. Я не­дав­но оже­ни­ла сво­го Мош­ка.

- Якого це чор­та ви на­па­ли на ме­не з кур­ми! Я не гос­по­дар! - од­ма­ху­вав­ся Мельхи­се­дек.

Жид прис­ту­пив до Про­ко­по­ви­ча й пе­ре­вер­тав пе­ред ним півня на всі бо­ки. Жидівка по­ка­зу­ва­ла ку­ри Онисі, Про­ко­по­вичці й Мос­са­ковсько­му. Жидівка в на­уш­ни­ках знов при­лип­ла до от­ця Мельхи­се­де­ка, ти­ка­ла йо­му в ли­це кур­кою, а далі по­ча­ла йо­го не­це­ре­мон­но сми­ка­ти за ря­су. О. Мельхи­се­дек роз­сер­див­ся.

- А ти, прок­ля­ту­ща! Як ти смієш сми­ка­ти ме­не за ря­су! Геть пішла к не­чис­то­му з своїми кур­ми до сво­го Лей­би!

- Нащо мені йти до Лей­би, ко­ли я вас, гос­по­ди, як люб­лю. Не­хай вам бог дасть здо­ров'я. На­що мені йти до Лей­би, ко­ли я те­пер ко­ло сво­го Лей­би, - ска­за­ла жидівка й ки­ну­лась обніма­ти Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек схо­пив­ся з місця й прих­нув, як той кіт, що по­ню­хав та­ба­ки. В клуні підняв­ся регіт. Жидівки не ви­терпіли й за­ре­го­та­лись.

- Чи це ти не впізнав ме­не? А хіба ж я те­бе не люб­лю?

Мельхиседек витріщив очі: він вже доб­ре ви­пив і те­пер тільки по го­ло­су впізнав свою жінку Мар­ту. Пе­ред ним сто­яла справдішня жидівка в на­уш­ни­ках, в пли­со­вих на­чо­сах, в ста­ренько­му ка­поті, з од­ним спу­ще­ним ру­ка­вом, в ста­рих па­тин­ках.

Марта так зміни­ла го­лос, так уміла в роз­мові пе­ред­раж­ню­ва­ти жидівок, що її ні на який спосіб не мож­на бу­ло впізна­ти. Во­на ще до то­го по­ро­би­ла са­жею товсті довгі бро­ви, по­на­ти­ра­ла тер­тим угіллям що­ки так, що зда­ва­лась ста­рою й дов­го­об­ра­зою. За жи­да вбрав­ся один ака­деміст, а за дру­гу жидівку - од­на приїжджа дя­чи­ха.

В клуні підняв­ся сміх та гомін. Жидів упізна­ли, але їх ролі ще не скінчи­лись. Жид звелів му­зи­кам гра­ти жидівський та­нець. Пе­реб­рані жи­ди пішли тан­цю­ва­ти по-жидівській з кур­ми в ру­ках. Жидівки по­ча­ли фігу­ру­ва­ти од­на про­ти дру­гої ти­хо, плав­ко, по­во­дя­чи ста­ном та ру­ка­ми, як індійські ба­ядер­ки. Жид хо­див од од­ної до дру­гої й граціозно то заг­ля­дав їм в вічі, то ог­ля­дав зза­ду. Му­зи­ки заг­ра­ли швид­кої. Жи­ди по­ча­ли підска­ку­ва­ти за­ра­зом на обох но­гах, але не ра­зом, а од­но за дру­гим, не­на­че сту­пи в млині, ще й штов­ха­лись спи­на­ми. Жид підняв півнів вго­ру. Півні за­кир­ка­ли. Кар­ти­на бу­ла та­ка смішна, що в клуні підняв­ся не сміх, а гвалт. З ха­ти позбіга­лись ди­ви­тись на ко­медію усі слу­ги, по­го­ничі. Натішив­ши ком­панію, жид по­дав своїм да­мам стільці й, обе­реж­ненько взяв­ши їх попід ру­ки, не­на­че не по­са­див, а по­од­но­сив їх на стільці. Жидівки взя­ли в ру­ки по курці й об­ма­ху­ва­ли хвос­та­ми свої га­рячі ли­ця. Натішив­ши ком­панію, пе­реб­рані жи­ди повтіка­ли в ха­ту.

Гості сніда­ли до са­мо­го обіду й ви­пи­ли ве­ли­ку си­лу горілки та на­лив­ки. Од­на­че ніхто не був ще п'яний. Опівдні Про­ко­по­вич­ка звеліла по­да­ва­ти обід. 3а обідом чар­ка хо­ди­ла кру­гом столів, од од­но­го краю до дру­го­го, й по­ки во­на до­хо­ди­ла на ста­ре місце, хміль вилітав з го­лов гос­тей. Гості скінчи­ли ка­ба­на, з'їли по­ло­ви­ну бич­ка, поїли ве­ли­ку си­лу ку­рей, безліч ка­чок та індиків. По­да­ли со­лодкі пот­ра­ви: ма­ков­ни­ки, шу­ли­ки, хрус­ти. Гос­по­дар обер­нув­ся до жінки:

- А що, панімат­ко, чи не­має в те­бе чо­го міцнішо­го од цієї гіркої? Щось горілка не ду­же б'є в го­ло­ву, - тяг­неш, тяг­неш, а в го­лові все-та­ки не шу­мить. Ти б зва­ри­ла нам ва­ре­ну­хи, - ска­зав Про­ко­по­вич до жінки.

- Я вже й зва­ри­ла - й тво­го за­га­ду не жда­ла, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.

Прокоповичка пос­ла­ла в пе­кар­ню мо­ло­диць. Мо­ло­диці при­нес­ли два горш­ки ва­ре­ну­хи. В клуні пішов дух ва­ре­ної горілки, ме­ду, пер­цю та уся­ко­го коріння. Гості аж об­ли­зу­ва­лись. Про­ко­по­вич­ка по­на­ли­ва­ла ва­ре­ну­хою чаш­ки та здо­рові чар­ки. Важ­кий дух пер­цю з ме­дом дійшов аж до дру­го­го зас­то­рон­ка, до жидів-му­зик. Жид­ки за­гер­го­та­ли й зац­мо­ка­ли язи­ка­ми. Ба­тюш­ки драж­ни­лись з ни­ми че­рез тік, по­ка­зу­ючи чаш­ки з ва­ре­ну­хою.

- Ну, отець Мельхи­се­дек, те­пер на­чу­вай­ся. Після цієї ва­ре­ну­хи підеш і ти у та­нець, - сміявся Про­ко­по­вич.

- Ану, спро­бую цього вед­ме­дя, чи потім піду в та­нець, чи й ніг не підве­ду, - ска­зав Мельхи­се­дек.

Тим ча­сом як гості пи­ли ва­ре­ну­ху, в двір увійшли ци­га­ни й поп­рос­ту­ва­ли до клуні. За ни­ми гна­лась ціла тічка со­бак. По­пе­ре­ду йшли дві пла­щу­ваті ци­ган­ки, за­ку­тані од го­ло­ви до ніг в якесь синє та біле дран­тя. В однієї за спи­ною в торбі теліпа­лась ди­ти­на й на­си­лу виг­ля­да­ла з шматків дран­тя. Ци­ган­ки бу­ли обвішані щітка­ми та пуч­ка­ми ве­ре­тен. Здо­ро­вий, чор­ний, роз­пат­ла­ний ци­ган лед­ве виг­ля­дав з ку­пи ре­шет, ситів та підситків. Ци­ган­ки прис­ту­пи­ли до гос­тей і по­ка­зу­ва­ли свої щітки та ве­ре­те­на. Ци­ган со­вав ма­туш­кам ре­ше­та й си­та та вих­ва­лю­вав свій крам. Од­на ци­ган­ка прис­ту­пи­ла до Онисі, взя­ла її за ру­ку й по­ча­ла во­ро­жи­ти.

- А поз­до­ров те­бе бо­же! Дай тобі вік дов­гий! Ож дай свою білу руч­ку, я тобі всю прав­ду ска­жу. Ти щас­ли­ва і врод­ли­ва, бу­деш жи­ти сімде­сят років, бу­деш ма­ти двад­ця­те­ро дітей ку­че­ря­вих, гар­них та чор­них, як свя­та зем­ля. Пок­ла­ди бідній ци­ганці на ру­ку зо­ло­то­го, я тобі ще більше прав­ди ска­жу.

Онися пок­ла­ла ци­ганці на ру­ку зо­ло­то­го.

- Спасибі тобі, мо­ло­да пані! Бог те­бе бла­гос­ло­вить. Бу­деш ма­ти трид­ця­те­ро сан­ду­ликів, бу­деш жи­ти сто років, та ще не пом­реш. Ти бу­деш го­ло­вою в домі, бу­деш вер­хо­во­ди­ти над па­на­ми, над жи­да­ми. Твої сан­ду­ли­ки бу­дуть ку­че­ряві, та гарні, та чорні, як са­жа. Ти бу­деш ба­га­та, як свя­та зем­ля. Пок­ла­ди ще зо­ло­то­го, й ти ніко­ли не вмреш…

Гості засміялись. Після ко­медії жидів вже труд­но бу­ло підду­ри­ти гос­тей. Всі впізна­ли двох дя­чих та чор­но­го ока­то­го бо­гус­лавсько­го дя­ка. Му­зи­ки заг­ра­ли. Ци­ган повів ци­га­нок у та­нець. Ци­ган­ки по­ча­ли ди­кий та­нець, підніма­ли ру­ки вго­ру, кру­ти­лись на од­но­му місці, тряс­лись, як в про­пас­ниці, по­за­ди­рав­ши го­ло­ви вго­ру. Ци­ган підска­ку­вав ха­лянд­ри й так не­ми­ло­серд­но бив се­бе п'ята­ми в зад, що на йо­му аж ре­ше­та сту­котіли. Після танців ци­га­ни без це­ре­монії поп­ро­си­ли собі ва­ре­ну­хи, сіли за сто­ла­ми між гостьми й ще дов­го бре­ха­ли та во­ро­жи­ли ма­туш­кам та ба­тюш­кам та верз­ли вся­ку нісенітни­цю.

Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, а обід тяг­ся до по­луд­ня. При­дан­ки заспіва­ли:

А все ту­та не по-на­шо­му, А все ту­та не по-ва­шо­му! А снідан­ня до обідан­ня, Обідан­ня аж до по­луд­ня, А по­лу­день аж до ве­чері, А ве­че­ря аж опівночі!

Варенуха роз­ве­се­ли­ла гос­тей, але не впоїла.

Матушки й мо­ло­диці розспіва­лись, а далі пішли в та­нець. До са­мо­го ве­чо­ра во­ни співа­ли й тан­цю­ва­ли, до­ки не нас­тав час ве­че­ря­ти. Знов мо­ло­диці по­нас­тав­ля­ли на стіл уся­кої стра­ви, й хо­лод­цю, й мнишків; знов десь наб­ра­лись пе­чені ку­ри, гу­си; знов при­нес­ли ва­ре­ників у сме­тані та вся­ких пун­диків; безкінеч­ник-чар­ка так са­мо хо­ди­ла кру­гом сто­ла. По­гу­ляв­ши та по­тан­цю­вав­ши, гості знов сіли за сто­ли.

Тільки що скінчи­ли ве­че­рю, як під од­ним сто­лом щось стра­шен­но за­рев­ло та за­гар­ча­ло. Гості по­ду­ма­ли, що під стіл влізла со­ба­ка, й не звер­ну­ли ува­ги. Але че­рез хви­ли­ну знов щось за­рев­ло страш­ним го­ло­сом і вхо­пи­ло Мельхи­се­де­ка за но­гу. Мельхи­се­дек по­чу­тив, що в йо­го но­гу вче­пи­лись міцні зу­би, ско­чив з місця й крик­нув. Гості за­мовк­ли. Ко­ли це з-під сто­ла ви­нир­ну­ла страш­на, чор­на, з ро­га­ми го­ло­ва й ляг­ла мор­дою на стіл. Ро­ги бу­ли во­лячі, мор­да чорніла, як са­жа, зу­би й білки очей біліли. Го­ло­ва за­гар­ча­ла. Всі крик­ну­ли. В од­ну мить з-під сто­ла вис­ко­чив який­сь звір, ско­чив на стіл і став на чо­тирьох но­гах.

Постать бу­ла схо­жа на вед­ме­дя, об­рос­ла дов­гою шерс­тю. На го­лові стриміли во­лячі ро­ги. Кру­гом шиї висіли довгі чорні ко­си, не­на­че у ле­ва. Чор­на мор­да сер­ди­то ми­га­ла очи­ма й ви­щи­ря­ла білі зу­би та рев­ла, як ведмідь. Ефект був ве­ли­кий. Се­ред ночі, після важ­кої ва­ре­ну­хи, при свічках ведмідь і справді-та­ки на­ля­кав гос­тей. Всі жах­ну­лись зне­хо­тя. Да­ми за­ви­ща­ли. Жи­ди пе­рес­та­ли гра­ти. 3вір по­вер­нув­ся двічі на столі, зарів, ско­чив з сто­ла й ки­нув­ся че­рез тік в дру­гий зас­то­ро­нок на жидів. Жи­ди по­ки­да­ли скрип­ки, підня­ли гвалт і прос­тяг­лись втіка­ти. Ведмідь пог­нав­ся за од­ним жид­ком, впіймав йо­го зу­ба­ми та да­вай сми­кать та рва­ти. "Ой вей! Ой гвалт! Ой вей!" - кри­чав бо­яз­кий жи­док, знес­тям­ки тіка­ючи з усієї си­ли че­рез тік. Ведмідь підняв­ся на но­ги, жи­док бер­киц­нув на тік.

- Чого ти, дур­ний, зля­кав­ся? Та це я! - крик­нув чай­ківський дяк, пе­реб­ра­ний за вед­ме­дя.

- Ой вей мір! Ой вей, гос­по­ди! - чу­ти бу­ло по всій клуні, де роз­си­па­лись пе­ре­ля­кані жид­ки. Ведмідь взяв ла­па­ми жи­да за плечі й підвів йо­го. Бідний жи­док зблід, як смерть, і тру­сив­ся. В клуні ста­ло ти­хо, тільки бу­ло чу­ти: "Ой вей мір! Ой гвалт!" Але не­за­ба­ром дяк ски­нув при­чеп­лені ро­ги, за­ки­нув за ву­ха ко­си, виліз з ви­вер­ну­то­го ко­жу­ха й пішов в ха­ту вми­ва­тись. Му­зи­ки на­си­лу опам'ята­лись, по­ки мог­ли знов гра­ти.

Після ве­чері гості знов на­пи­лись ва­ре­ну­хи й зовсім роз­ве­се­ли­лись. Пе­редніше співа­ли ма­туш­ки, а після по­ча­ли співа­ти й ба­тюш­ки й дя­ки. По­ча­ли співа­ти бо­жих пісень: "Стань, Да­ви­де, з гус­ля­ми", "Пре­ук­ра­шен­ная", а далі й мирських: "А вже чу­мак до­чу­ма­ку­вав­ся", "Ой за гаєм, гаєм", "Гомін, гомін по діброві". Го­ло­си бу­ли дужі, чу­дові. Му­зи­ки підроб­лю­ва­лись на інстру­мен­тах і приг­ра­ва­ли до їх співу. Зда­ва­лось, не­на­че вся клу­ня співа­ла й гра­ла. Хор ви­хо­див нез­ви­чай­но ду­жий і вза­галі гар­ний. Зда­ва­лось, шо співа­ли во­ро­та, співа­ли со­хи, співа­ли крок­ви й ла­ти, навіть ку­ли­ки на покрівлі. В глу­пу північ усі гості по­па­да­ли на сіно й пос­ну­ли, де хто впав.

В вівто­рок гості по­чу­ва­ли справдішнє похмілля й по­ча­ли пох­ме­ля­тись та за­ку­сю­ва­ти кис­лою ка­пус­тою та огірка­ми. Знов сніда­ли до обіду, обіда­ли до по­луд­ня, по­луд­ну­ва­ли до ве­чері, а ве­че­ря­ли опівночі; а в се­ре­ду пе­ред ве­чо­ром пе­рез­вою ближчі осо­би поїха­ли в Вільша­ни­цю до мо­ло­до­го.

Вільшаницькі мо­ло­диці опо­ря­ди­ли пе­ред весіллям дім і двір Мос­са­ковсько­го: оббілу­ва­ли все­ре­дині, гар­ненько об­ма­за­ли й побіли­ли око­ло, по­ми­ли вікна, ви­чис­ти­ли двір, ви­ме­ли доріжки в сад­ку. Ро­дич­ки Мос­са­ковсько­го по­напіка­ли й по­на­ва­рю­ва­ли й жда­ли гос­тей. По­ки пе­рез­ва доїха­ла до Вільша­ниці, над­ворі зовсім смерк­ло. Лю­ди з усього се­ла позбіга­лись по­ди­ви­тись на мо­ло­дих, на пе­рез­ву, по­ди­ви­тись, як "мо­ло­ду сма­лять" по на­род­но­му зви­чаю. На всій ши­рокій улиці, кот­ра йшла че­рез греб­лю до Мос­са­ковсько­го дво­ру, гос­по­дарі по­од­чи­ня­ли во­ро­та, на во­ро­тях пос­та­ви­ли зас­те­лені сто­ли з хлібом та сіллю. По всій улиці ко­ло кож­но­го дво­ра ле­жа­ли ку­пи со­ло­ми та стриміли кулі. Пе­рез­ва в'їха­ла в се­ло. Ба­гат­тя за­па­ли­ли. Вся ули­ця ніби горіла. Огонь освітив білі ха­ти, зас­те­лені сто­ли, освітив ку­пи лю­дей ко­ло кож­но­го дво­ру. Мос­са­ковський з Они­сею вста­ва­ли ко­ло кож­них воріт. Гос­по­дарі поз­до­ров­ля­ли їх, чо­ловіки цілу­ва­лись з Мос­са­ковським, мо­ло­диці з Они­сею. Мо­ло­дий з мо­ло­дою ви­ки­да­ли на сто­ли всі гроші, які бу­ли в ки­ше­нях. Пе­рез­ва на­си­лу су­ну­лась по улиці і вже пізненько доїха­ла до греблі. На греблі по­над са­мою во­дою в бе­резі сто­яли па­ла­ючі кулі. Хлопці розікла­ли ба­гат­тя по­над став­ком, в сад­ку над во­дою, ко­ло церк­ви й по обид­ва бо­ки воріт дво­ра. По­лум'я освіти­ло ста­вок, бли­ща­ло в воді. Церк­ву, дім, са­док бу­ло вид­но, як удень. Ко­ло дво­ру й в дворі сто­яла си­ла на­ро­ду й жда­ла мо­ло­дих. Коні ще раз спи­ни­ли ко­ло церк­ви, де сто­яв за сто­лом ста­рос­та з ста­рос­ти­хою, віта­ючи мо­ло­дих хлібом-сіллю. Між дво­ма ба­гат­тя­ми пе­рез­ва в'їха­ла в двір. Ко­ло ган­ку сто­яли мо­ло­диці-при­дан­ки. Во­ни стріли мо­ло­дих весільною піснею й про­ве­ли мо­ло­дих з пісня­ми в по­кої. Вільша­ницькі при­дан­ки прий­шли з да­ра­ми: з кур­ми, гусьми, повісма­ми пря­ди­ва, су­во­ями по­лот­на, клуб­ка­ми та півмітка­ми, а де­котрі з по­ро­ся­та­ми в мішках. Му­зи­ки заг­ра­ли на ган­ку, й ве­селі при­дан­ки на­си­лу встиг­ли од­да­ти да­ри й пішли в та­нець. По­ло­ви­на дво­ра вкри­лась мо­ло­ди­ця­ми. Мо­лоді мо­ло­диці ста­ли в здо­ро­вий кру­жок і па­ра­ми пус­ти­лись в ме­те­ли­цю. Ба­гат­тя па­ла­ло й об­ли­ва­ло двір чер­во­ним світом. Дзвінкі весільні пісні пе­ремішу­ва­лись з мо­ти­ва­ми му­зик. Па­руб­ки підки­да­ли со­ло­ми в ба­гат­тя. Світ се­ред тем­ної ночі, яс­но освіче­на чер­во­на во­да, не­са­мо­виті танці, ма­си мо­ло­диць, му­зи­ки й не­са­мо­виті співи на­да­ва­ли кар­тині об­раз чо­гось га­ря­чо­го, пал­ко­го, вак­ха­нально­го.

Весь поїзд, уся пе­рез­ва по­ви­хо­ди­ла на га­нок і дов­го ди­ви­лась на ту кар­ти­ну, до­ки не згас­ло ба­гат­тя, до­ки не по­то­ми­лись мо­ло­диці в тан­цях. Му­зи­ки й гості увійшли в по­кої, а за ни­ми ру­ши­ли й при­дан­ки. По­коЇ спов­ни­лись людьми, як бу­ває на на­род­них весіллях тоді, ко­ли мо­ло­да си­дить на по­саді. В прос­торній світлиці знов по­ча­ли­ся танці, де вже тан­цю­ва­ли мо­лоді ма­туш­ки та ди­яконші ра­зом з при­дан­ка­ми.

На по­нак­ри­ва­них сто­лах пос­та­ви­ли за­кус­ки та на­пит­ки. Они­ся час­ту­ва­ла при­да­нок з своїх рук, а Мос­са­ковський час­ту­вав гос­по­дарів. До пізньої ночі гу­ля­ли та тан­цю­ва­ли, до­ки зовсім не по­то­ми­лись.

Ще два дні гу­ля­ли гості в Вільша­ниці на весіллі, як і в Чай­ках: сніда­ли до обіду, обіда­ли до по­луд­ня, по­луд­ну­ва­ли до ве­чері, як і в Чай­ках, і тільки в су­бо­ту по­роз'їжджа­лись до­до­му, бо свя­ще­ни­кам тре­ба бу­ло пра­ви­ти ве­чер­ню. Весілля тяг­ло­ся тиж­день.

В неділю після служ­би зібра­лись по­важніші гос­по­дарі з се­ла, скла­ли гро­шей Мос­са­ковсько­му на пост­рижіння в свя­ще­ни­ка й ви­ря­ди­ли йо­го в до­ро­гу. Ти­тар припріг свою ко­ня­ку в Мос­са­ковсько­го візок і сів за по­го­ни­ча. Й рідня Мос­са­ковсько­го, й гос­по­дарі вип­ро­ва­ди­ли Ха­ри­то­на за се­ло, ста­ли за ца­ри­ною під гру­шею, посіда­ли на траві, за­ку­си­ли, вста­ли й розп­ро­ща­лись. Ха­ритін ру­шив до Києва, а Они­ся з батьком та матір'ю вер­ну­лась в Чай­ки.