Історія втраченої дитини

Старiсть. Історія поганої крові

1

Я остаточно поїхала з Неаполя у 1995 році, коли всі навколо казали, що місто відроджується. Але я мало вірила в те відродження. За ці роки я встигла побачити і відкриття нового залізничного вокзалу, і національний прапор на верхівці хмарочоса на вулиці Новара, і сучасні багатоповерхівки в кварталі Скампія, і новобудови, що здіймалися на місці руїн в Ареначчі, на вулиці Таддео-да-Сесса та на площі Націонале. Ті будівлі, спроєктовані талановитими архітекторами десь у Франції чи в Японії, а згодом зведені у нас між Понтічеллі та Поджореале з численними порушеннями та затримками, майже миттю втратили свій сучасний шарм і перетворилися на убогі квартири-нори. То про яке відродження йшлося?! То лише пудра, якою заради вихваляння абияк присипали старе корумповане обличчя міста.

І так відбувалося щоразу. Грим відродження породжував сподівання, а потім перетворювався на грубу кірку поверх давніших шарів гримування. Якраз у ті часи, коли лунали заклики залишатися в Неаполі й допомагати його відбудовувати під керівництвом колишньої Комуністичної партії, я вирішила податися до Турина. Там мені запропонували очолити перспективне видавництво. Коли мені виповнилося сорок, час полетів так швидко, що я вже нічого не встигала. Мій календар складався з дат здачі рукописів і статей. Роки минали від публікації до публікації. Важливі дати мого життя чи життя моїх дітей було важко згадати без прив’язки до роботи, яка забирала в мене дедалі більше часу. Коли сталася та подія, а коли інша? Я орієнтувалася в місяцях й роках, пригадуючи дати виходу моїх книжок.

На той час у мене їх було вже чимало, я заробила собі авторитет, добру славу та загальний добробут. Із часом піклування про дітей потребувало дедалі менше зусиль. Деде та Ельза – спершу одна, а потім і друга – поїхали вчитися до Бостона, як їм і радив П’єтро, який на той час уже сім чи вісім років очолював кафедру в Ґарварді. Із батьком дівчатам було дуже добре. Якщо не зважати на їхні постійні нарікання в листах на бридкий клімат та гордовитість бостонців, загалом вони були задоволені собою і тим, що їм вдалося вирватися з неприйнятних умов життя, на які я в минулому їх прирекла. Тим часом Імма теж не могла дочекатися свого повноліття, щоб податися слідом за сестрами. То що мені було робити в районі? Якщо на початку кар’єри то була частина мого іміджу: я була письменницею, яка могла мешкати, де їй заманеться, а замість цього жила на небезпечній периферії Неаполя, щоб описувати реальне життя, – то тепер уже багато інтелектуалів не виїжджали з власного кутка. До того ж теми книжок виходили далеко за межі проблем нашого району та міста. Тож хіба не було з мого боку нещирим мати авторитет, чимало привілеїв і, попри це, і надалі жити там, де мені не залишалося нічого іншого, як спостерігати за погіршенням життя моїх братів та сестри, моїх подруг, їхніх дітей, родичів і навіть власної доньки?

Іммі тоді вже виповнилося чотирнадцять, я пестила її, як могла, вона багато вчилася. Але донька розмовляла на діалекті, мені не подобалися її однокласники, а коли вона збиралася погуляти ввечері, я так хвилювалася, що вона лишалася вдома заради мене. Я й сама намагалася якомога менше швендяти містом, спілкувалася з дуже обмеженим колом людей. Як правило, то були друзі з неапольської інтелігенції. Деякі чоловіки залицялися до мене, але тривалих стосунків я не мала. Рано чи пізно виявлялося, що навіть найталановитіші з них насправді були розчарованими в житті й починали скаржитися на несправедливу долю або ж іронізувати над нею. Водночас я відчувала, що вони мають приховані інтереси. Інколи здавалося, що їм кортить якнайшвидше дати мені свої рукописи, попросити замовити за них слівце на радіо чи телебаченні, часом навіть попросити грошей у борг, щоб так і не повернути. Я вдавала, що нічого не помічаю, і змушувала себе вести активне суспільне та особисте життя. Але можливість виходити кудись ввечері у святковому, вишуканому вбранні мене не тішила, а лише тривожила. Одного разу я ледь встигла вийти за поріг і зачинити за собою двері під’їзду, як мене побили й обікрали двоє тринадцятилітніх підлітків. Таксист, який сидів у машині за кілька кроків від мене, навіть у віконце не глянув. А тому я нарешті набралася духу і влітку 1995 року поїхала з Неаполя разом з Іммою.

Винайняла собі помешкання в Турині, неподалік від мосту Ізабелли через річку По, і наше життя – моє і третьої дочки – відразу змінилося на краще. Звідти мені стало легше міркувати над проблемами Неаполя, і це негайно надало моїм статтям глибини. Я любила рідне місто, але більше не хотіла його захищати. Ба більше: я вірила, що розчарування, яким рано чи пізно закінчується кохання, дасть можливість подивитися на всю західну культуру загалом. Неаполь був велетенським європейським мегаполісом, де якнайкраще виявилася вся хибність переконання, що науково-технічна революція, економічний бум, добрі природні умови чи багатовікова історія можуть служити поштовхом до кращого майбутнього. Якось я написала – маючи на увазі навіть не себе, а Лілу з її постійним песимізмом, – що народитися в цьому місті варто лише заради одного: аби з перших днів на інстинктивному рівні зрозуміти, що так гучно оспівувана сьогодні мрія про безмежний прогрес насправді є жахіттям, сповненим жорстокості та смертей.

У 2000 році я залишилася сама: Імма поїхала вчитися до Парижа. Я намагалася переконати її, що в цьому немає потреби, та оскільки багато її однолітків з нашого кола вирішили вчинити саме так, то і вона не захотіла відставати. Спершу я цим не дуже переймалася, адже мала повно власних справ. Але через кілька років старість почала даватися взнаки. Здавалося, ніби створений мною світ якось збляк. Незважаючи на здобуті раніше літературні премії та кілька престижних нагород, останнім часом мої твори продавалися погано. Наприклад, у 2003 році за тринадцять романів та дві збірки есеїв, що вийшли раніше, мені виплатили всього дві тисячі триста двадцять п’ять євро з податками. Довелося визнати, що мої читачі, а точніше читачки, адже від самого початку мої твори мали успіх саме серед жіночої аудиторії, більше нічого не чекали від мене. А в молодих людей були інші смаки та інтереси. Статті для журналів і газет теж не приносили заробітку. Мені пропонували співпрацю дедалі рідше, а коли й пропонували, то платили мало або взагалі не платили. Щодо телебачення – після перших успішних проєктів у 90-х роках я пробувала вести денну програму, присвячену класичній античній літературі. Цим я завдячувала підтримці кількох впливових друзів, серед яких був Армандо Ґальяні, який тоді вів програму на «П’ятому каналі», а також моїм особистим знайомствам на державному телебаченні. Треба сказати, що та ідея цілковито провалилася, і відтоді інших пропозицій мені не робили. Повіяло недобрим вітром для мене і у видавництві, яким я керувала протягом останніх років. Восени 2004 року мене скинув з редакторського крісла молодий, але спритний тридцятилітній хлопчина. Тож довелося задовольнитися роллю зовнішнього консультанта. Мені було шістдесят, і я відчувала, що кар’єра підходить до кінця. Зими в Турині холодні, літо – спекотне, а місцеві інтелігентні кола цураються чужаків. Я почувалася пригніченою, мало спала вночі. Чоловіки не звертали на мене уваги. Я днями сиділа на балконі, дивлячись на По, на гребців у човнах, на схили біля річки і нудьгувала.

Почала частіше навідуватися до Неаполя, але мені вже не хотілося зустрічатися з давніми друзями й родичами, як і їм зі мною. Бачилася я хіба що з Лілою, та й то нерідко уникала і її. Вона мене непокоїла. Останнім часом у неї з’явилася якась надмірна любов до рідного міста, у якій я вбачала необізнаність. А тому я з більшою охотою прогулювалася на самоті вулицею Караччоло, піднімалася до Вомеро чи ходила до Трибуналі. Так сталося, що навесні 2006 року неперервний кількаденний дощ заточив мене в старому готелі на проспекті Вітторіо Емануеле, і, аби якось себе зайняти, я написала невеличку повість, сторінок на вісімдесят, де йшлося про наш район та Тіну. Я написала її швиденько, не гаючи часу на придумування. Розповідь вийшла суха, без прикрас. А кінець виявився дещо надуманим.

Я опублікувала цю повість восени 2007 року під назвою «Дружба». Публіка прийняла її дуже тепло, вона й досі добре продається, а вчителі рекомендують її учням для позакласного читання на літніх канікулах.

Але я її ненавиджу.

Адже всього за два роки до того, як знайшли тіло Джильйоли у сквері (вона померла від інфаркту, самотня й страшна у своїй убогості), Ліла змусила мене пообіцяти, що я ніколи не писатиму про неї. А я взяла й написала, зробила це майже демонстративно. Протягом кількох місяців після виходу повісті я гадала, що написала свою найкращу книжку. Моя письменницька слава знову пішла вгору, давно вже я не мала такого успіху. Але наприкінці 2007 року, коли у передріздвяній атмосфері я пішла на презентацію «Дружби» до книгарні «Фельтрінеллі», що на площі Мартірі, мені раптом стало дуже соромно, і я боялася побачити серед публіки Лілу, можливо навіть у першому ряду, готову виступити й поставити мене в скрутне становище. Але той вечір минув чудово, мене хвалили. Я повернулася до готелю в дещо кращому настрої, спробувала зателефонувати їй, спершу на домашній номер, потім – на мобільний, згодом знову на домашній. Але вона не відповіла. Вона більше ні разу мені не відповіла.

2

Я не можу описати словами Лілине горе. Те, що випало на її долю, вона, можливо, з острахом передбачала все своє життя: не смерть дочки від хвороби, аварії чи насильства, а раптове її зникнення. Їй було нікуди вилити свій біль. Не було бездиханного тільця, щоб розпачливо стиснути його в обіймах, вона не могла влаштувати похорон і попрощатися з тим, що недавно ходило, бігало, розмовляло, обіймало її, а тепер перетворилося на поламану річ. Думаю, Ліла почувалася так, ніби одна з її кінцівок, що хвилину тому була частиною тіла, несподівано втратила форму і зникла, хоч і не зазнала травм. Але я не знаю всієї глибини її страждань і навіть не можу собі їх уявити.

Протягом наступних десяти років після зникнення Тіни ми продовжували жити в одному будинку, зустрічалися щодня, але я ні разу не бачила, щоб вона плакала чи побивалася від горя. Після біганини районом день і ніч у розпачливих пошуках доньки Ліла різко здала, ніби витратила всі сили. Сіла в кухні біля вікна і довго так просиділа, хоча звідти було видно хіба що відрізок залізничного полотна та клаптик неба. Нарешті змусила себе отямитися й повернулася до нормального життя, так і не змирившись зі втратою. З роками її без того непростий характер ще більше погіршився, вона сіяла навколо тривогу і страх, постійно кричала і сварилася з усіма. Спершу говорила про Тіну за будь-якої нагоди, ніби вимовляння її імені могло повернути доньку. Згодом заборонила взагалі згадувати про втрату, і навіть коли я мимоволі згадувала дівчинку, Ліла відразу вказувала на двері. Лише одного разу вона здалася мені задоволеною – коли отримала листа від П’єтро. І то, як мені здається, лише тому, що він зумів знайти потрібні слова співчуття і при цьому ні разу не згадати про Тіну. Ще в 1995 році, перед моїм від’їздом, за винятком дуже рідких випадків Ліна поводилася так, ніби нічого не сталося. Якось Пінучча згадала про дівчинку як про янголятка, яке літає над усіма нами. На що Ліла заявила: «Геть звідси».

3

Ніхто в нашому районі не довіряв ні правоохоронцям, ні журналістам. Чоловіки, жінки, навіть ватаги підлітків невтомно шукали Тіну днями, тижнями, не звертаючи уваги на поліцію та телебачення. Усі родичі й друзі робили все можливе. Єдиний, хто відбувся лише кількома телефонними дзвінками, це Ніно. І то тільки для того, аби наголосити на власній непричетності, адже до зникнення дівчинки він, мовляв, уже передав її Енцо та Ліні. Але мене це не здивувало: він був із тих дорослих, що поводяться гірше за дітей. Такі, коли бавляться з дитиною, а та випадково падає й розбиває коліно, думають тільки про одне: аби їх не звинуватили. Та до нього нікому не було діла, уже через кілька годин ми взагалі про нього забули. Енцо з Лілою найбільше сподівалися на допомогу Антоніо, який вже вкотре відклав від’їзд до Німеччини для того, щоб розшукати Тіну. Він зробив це заради дружби, а ще – на наше превелике здивування – за наказом Мікеле Солари.

Солари доклали чи не найбільше зусиль до пошуків дівчинки, і, варто зазначити, виставляли це напоказ. Хоч їм було добре відомо, що Ліна зустріне їх вороже, одного вечора вони явилися до неї додому, щоб від імені всієї громади заприсягтися, що зроблять усе можливе, аби повернути Тіну батькам живою і здоровою. Ліла стояла перед ними як укопана, нічого не чуючи і не бачачи. Енцо пополотнів, як стіна, врешті закричав, що його дитину викрали вони самі. Він сказав це тоді й повторював пізніше за багатьох обставин, викрикував повсюди: Солари викрали в них Тіну, бо вони з Лілою відмовлялися платити їм відсоток від прибутків «Basic Sight». Енцо навмисне це робив, щоб спровокувати когось і вилити на того свою злість. Але ніхто на це не наважувався. І того вечора не наважилися навіть брати Солари.

– Ми розуміємо твій біль, – промовив Марчелло, – якби в мене викрали Сильвіо, я б теж збожеволів, як ти зараз.

Зачекали, поки хтось заспокоїть Енцо, і пішли. Наступного дня прислали своїх дружин, Джильйолу та Елізу, провідати вбитих горем батьків. Їх зустріли хай і прохолодно, але вже не так вороже. Із часом Солари стали діяти активніше. Напевно, саме вони організували щось на кшталт облав на вуличних торговців, які зазвичай виставляли свої ятки під час свят, а також на місцевих циганів. І, без сумніву, саме вони нацькували людей на бунт проти поліції, коли та приїхала з увімкненими сиренами спершу по Стефано, у якого тоді стався перший інфаркт, і його забрали до лікарні, потім – по Ріно, якого відпустили за кілька днів, і нарешті – по Дженнаро, який плакав і клявся, що любив сестричку понад усіх на світі і нізащо б не завдав їй шкоди. Окрім того, не виключено, що саме за вказівкою Солар біля початкової школи встановили чергування, під час якого виявили нібито педофіла, який до того існував лише в людській уяві та вуличних байках. Схопили й відлупцювали хирлявого чоловічка років тридцяти, що постійно крутився біля шкільних дверей, хоч не мав дітей, яких треба приводити чи забирати. Йому вдалося вирватися, але розлючена юрба гналася за ним до самого скверу. Там його, напевне, забили б до смерті, якби чоловік не зізнався, що він журналіст «Іль Маттіно», що ганяється за гарячими новинами.

Після того епізоду район став заспокоюватися, жителі поступово повернулися до звичних буднів. Оскільки слідів Тіни так і не знайшли, із часом основною стала версія, що її переїхала вантажівка. У це вірили ті, кому врешті набридло даремно шукати, а разом із ними – поліція та журналісти. Увагу перемкнули на місцеві будівельні майданчики і довго там товклися. Якраз у той період мені довелося знову зустрітися з Армандо Ґальяні, сином моєї колишньої викладачки з ліцею. Він на той час уже покинув медицину, а коли не пройшов до парламенту на виборах 1983 року, став журналістом і працював у доволі агресивному стилі на одному з приватних незалежних телеканалів. Я знала, що його батько помер приблизно рік тому, а мати жила у Франції й теж не могла похвалитися міцним здоров’ям. Армандо попросив, щоб я відвела його до Ліли. Я пояснила, що та недобре почувається, але він наполягав, і я вирішила їй зателефонувати. Ліла довго не могла пригадати, хто такий Армандо, але врешті погодилася з ним зустрітися, хоча до того ні разу не розмовляла з жодним журналістом. Армандо пояснив, що готує репортаж про стан міста після землетрусу і під час одного з візитів на будівельні майданчики почув розповідь про пошкоджену вантажівку, яку швиденько підрихтували після якогось неприємного випадку. Ліла його спокійно вислухала, а потім сказала:

– Ти все вигадав.

– Кажу, що чув.

– Тобі начхати на вантажівку, на будівництво і на мою доньку.

– Ти мене ображаєш.

– Ні, тільки збираюся. Лікар із тебе був нікудишній, революціонер – також, а тепер і журналіст вийшов нікудишній – справжнє лайно. Геть із мого дому!

Армандо насупився, мовчки кивнув Енцо і пішов. Уже надворі сказав, що йому дуже шкода. Пробурмотів: «Навіть таке страшне горе її не змінило! Поясни їй, що я тільки хотів допомогти». Потім узяв у мене довге інтерв’ю, і ми попрощалися. Мене вразило його добре ставлення, уважність у словах та поводженні. Напевно, нелегко йому було і в буремні роки Надиної юності, і після розлучення з дружиною. Але тепер він, здається, перебував у чудовій формі. Йому вдалося перетворити на болючий цинізм свій колишній сарказм того, хто знає все про правильний антикапіталістичний напрям.

– Італія перетворилася на вигрібну яму, – сказав він сумно, – а ми всі опинилися на її дні. Якщо поспілкуєшся з іншими, то побачиш, що порядні люди давно це зрозуміли. Як же мені шкода, Елено, як шкода! У робітничих спілках повно чесних людей, але в них забрали віру в краще майбутнє.

– Що змусило тебе взятися за це ремесло?

– Те саме, що змусило й тебе.

– Що ти маєш на увазі?

– Від того часу, як я втратив усе і мені немає за чим сховатися, я зрозумів, що люблю славу.

– А хто тобі сказав, що я люблю славу?

– Достатньо лише порівняти тебе і твою подругу. От вона славу точно не любить. Мені шкода, адже слава – це ресурс. Вона змушує бути уважними до себе і своїх речей. Ліна – не марнославна, тому й втратила дочку.

Якийсь час я слідкувала за його творчістю, у нього непогано виходило. Саме він розшукав напівспалений каркас старої вантажівки в районі Червоних мостів і саме він пов’язав його зі зникненням Тіни. Ця гіпотеза наробила багато галасу, про неї писали в загальнонаціональних газетах, і кілька днів тільки про неї й говорили. Потім виявилося, що та стара машина не мала жодного стосунку до зниклої дівчинки. Ліла сказала мені:

– Тіна – жива, я більше не хочу бачити того покидька.

4

Не знаю, як довго вона вірила, що її донька ще жива. Що більше Енцо бився в розпачі – то плачучи, то трощачи все навколо від злості, – то палкіше Ліла повторювала: «Ось побачиш, нам скоро її повернуть!» В історію з вантажівкою вона не вірила ні на мить, казала, що вона б відразу помітила, почула б удар чи хоча б крик. І здавалося, що у звинувачення Енцо їй теж не дуже вірилося, вона ні разу не згадала про причетність Солар. Натомість вона довго вірила, що Тіну викрав хтось із її клієнтів, який знав про прибутки «Basic Sight», а тому захотів викупу за повернення дівчинки. У цю гіпотезу вірив і Антоніо, хоч мені важко сказати, чим він керувався. Поліція, звісно, теж не відкидала такої можливості, та оскільки телефонних дзвінків з вимогами викупу так і не надійшло, її довелося виключити.

Згодом жителі району розбилися на дві групи: більшу – з тих, хто вважав, що Тіна вже мертва, і меншу – хто гадав, що вона ще жива і її тримають ув’язненою невідомо де. Ми – ті, хто любив Лілу, – належали до меншості. Кармен так сильно вірила, що повсякчас повторювала це на кожному розі, а той, хто смів заперечувати, негайно ставав її найлютішим ворогом. Якось я почула, як вона шепотіла Енцо на вухо: «Передай Лілі, що Пасквале теж із вами. І він упевнений, що дівчинка скоро знайдеться». Та зрештою перемогла більшість, а якщо хтось все ще намагався шукати дівчинку, то його називали дурнем і звинувачували у нещирості. Про Лілу теж почали казати, що вона несповна розуму.

Кармен першою второпала, що і загальне захоплення Лілою до зникнення Тіни, і підтримка після були лише маскою, за якою ховалася давня заздрість. Якось вона сказала мені: «Поглянь, раніше ставилися до неї як до Матері Божої, а тепер проходять повз і голови не повертають». Я стала придивлятися й зрозуміла, що так воно і є. Люди напевно думали: нам шкода, звичайно, що ти втратила Тіну, але це означає, що, якби ти була насправді тією, за кого себе видавала, то ніхто й нізащо не торкнувся б дівчинки і пальцем. На вулиці тепер віталися зі мною, а з нею – ні. Поглядали на неї скоса, як на зурочену. Одне слово, та частина району, що раніше вважала Лілу альтернативою Соларам, тепер розчаровано відвернулася від неї.

І не тільки це. Якось стихійно виникла ініціатива, яка спершу видавалася доброзичливою, але згодом виявилася лихою. У перші тижні на двері будинку і на двері «Basic Sight» хтось почав вішати зворушливі записки для Ліли і Тіни. Потім з’явилися іграшки, принесені мамами, бабусями та дітьми. Ще згодом – заколки для волосся, кольорові стрічки, старі черевички. Врешті – бридкі, нашвидкуруч пошиті ляльки з кривими посмішками, покриті червоними плямами, та загорнуті у лахміття мертві тварини. Спершу Ліла спокійно збирала все й викидала у сміття, але з часом несподівано заходилася у страшних прокльонах на кожного, хто проходив повз неї, особливо на хлопчаків, які спостерігали за нею здалеку, і таким чином здобула славу божевільної матері, що наганяла на всіх страх. Коли тяжко захворіла дівчинка, яку Ліла за кілька днів до того облила лайкою за те, що вона написала крейдою на дверях «Тіну їдять померлі», до старих чуток домішалися нові, і Ліли стали уникати, ніби сама лише зустріч із нею приносила нещастя.

Та вона, здавалося, нічого не помічала. Її охопила впевненість, що Тіна ще жива, і саме вона, як на мене, переконала в цьому Імму. У перші місяці я намагалася звести до мінімуму її спілкування з моєю меншою донькою, оскільки побоювалася, що один її вигляд викликатиме у Ліли страждання. Але скоро стало ясно, що Лілі хочеться постійно бачити малу біля себе, і я навіть дозволяла їй ночувати у моєї подруги. Якось уранці я пішла забрати її, двері були прочинені, я тихенько зайшла. Дівчинка розпитувала про Тіну. Після тієї неділі я намагалася переконати доньку, що Тіна на деякий час поїхала погостювати до родичів Енцо, які мешкали в Авелліно, але вона все допитувалася, коли вже та повернеться. Тепер вона питала Лілу, а та ніби й не чула Імму, у найменших дрібницях розказувала, як Тіна народилася, про її першу іграшку, про те, як прикладала малу до грудей, а та ніяк не могла насититися, і таке інше. Я аж заклякла на порозі на кілька секунд, чула, як Імма нетерпляче її перебиває й допитується:

– То коли вона вже повернеться?

– Тобі самотньо?

– Мені немає з ким гратися.

– Мені теж.

– Ну то коли вона повернеться?

Ліла помовчала, врешті гримнула на неї:

– Не твоє діло, помовч хоч трохи!

Ті слова, сказані на діалекті, пролунали так різко, так грубо і так недоречно, що я стривожилася. Поговорила з нею кілька хвилин, забрала доньку й пішла додому.

Я завжди вибачала Лілі всі її витівки, а за тих обставин була готова робити це ще з більшим розумінням. Вона часто перебільшувала, а я в межах можливого закликала її до розважливості. Коли поліція допитувала Стефано, вона негайно переконала себе, що то він викрав малу, і навіть відмовлялася провідувати його в лікарні після інфаркту. Довелося її переконувати, що це не так, і ми зрештою вдвох пішли до лікарні. Завдяки мені вона не накинулася з кулаками на брата, коли поліція його запідозрила. Не стояла я осторонь і того страшного дня, коли до квестури викликали Дженнаро, а після його повернення вдома вибухнула сварка й хлопець урешті пішов жити до батька з криками, що Ліла назавжди втратила не тільки Тіну, а і його. Загалом ситуація склалася страшна, а тому я розуміла, коли вона лютувала на всіх, і на мене теж. Але Імма – ні, цього я не могла їй дозволити. Від того дня щоразу, коли Ліла забирала дівчинку до себе, я хвилювалася. Постійно думала, що робити, і не знаходила виходу.

Виходу не було: нитки її болю безладно переплуталися між собою, а Імма потрапила у той клубок. У тому безладді, що охопило нас усіх, Ліла попри свій стан і надалі звертала мою увагу на тривожні ознаки в моєї доньки, як робила це раніше, доки я не вирішила покликати в гості Ніно. Звичайно, я відчувала її упередженість, яка мене обурювала, але я змушувала себе бачити в цьому щось позитивне. Переконувала себе, що вона несвідомо переносить материнську любов на Імму, намагається таким чином сказати мені: оскільки тобі поталанило більше, бо твоя дочка ще з тобою, скористайся цим, піклуйся про неї, надай їй ліки й догляд, яких ще не надала.

Але так здавалося лише на перший погляд. Швидко я почала здогадуватися, що Імма і її присутність викликають у Ліли почуття глибокої провини. Я знову і знову поверталася подумки до обставин зникнення дівчинки. Ніно передав її Лілі, але Ліла не звернула на неї уваги. Сказала доньці: «Зачекай тут». А моїй доньці: «Ходи-но до тітоньки!» Вона зробила це, щоб привернути увагу Ніно, щоб похвалити її перед ним, викликати любов до дочки – хтозна. Але Тіна була жвавою за вдачею, чи, може, просто відчула байдужість, образилася й відійшла. Як наслідок, Лілин біль звив собі гніздо в тілі Імми, яку вона тримала на руках, у дотиках до нього, у його живому теплі. Але моя донька була слабка, повільна, зовсім не схожа на Тіну – жваву й непосидючу. Імма аж ніяк не могла замінити її, хіба що стримати плин річки часу. Тобто мені здавалося, що Ліла тримає біля себе Імму, щоб не віддалятися від тієї жахливої неділі думками й сподіватися: Тіна тут, ось зараз смикне мене за спідницю, покличе, і я підхоплю її на руки, і все стане на своє місце. Ось чому вона не хотіла, щоб дівчинка про все довідалася. Коли мала допитувалася про повернення подруги, коли таким чином нагадувала Лілі, що Тіни немає, та поводилася з нею так само різко, як і з нами, дорослими. Але я не могла з цим змиритися. Якщо Ліла приходила по Імму, я завжди знаходила привід відправити і Деде або Ельзу, щоб наглядали за ними. Якщо вона зверталася до малої таким тоном у моїй присутності, то що могло статися, коли вони залишалися наодинці?

5

Інколи я залишала свою квартиру, сходи, що розділяли моє і її помешкання, сквер, трасу і їхала кудись по роботі. У такі дні я полегшено зітхала. Чепурилася, вишукано вдягалася, навіть легка кульгавість, що залишилася після вагітності, надавала моєму образу приємного шарму. Незважаючи на легку іронію, з якою я ставилася до дратівливої поведінки літераторів та митців, у той час усе, що стосувалося видавничої справи, кіно, телебачення, будь-якого виду мистецтва, здавалося мені дивовижним світом, який мене притягував. Навіть коли йшлося про розтринькування державних коштів на проведення масштабних конференцій і з’їздів, гучних вистав і великих виставок, пишних кіно- і оперних прем’єр, мені все одно подобалося бути до них причетною. Мені було приємно сидіти в перших рядах, серед особливих запрошених гостей. Звідти я, перебуваючи поміж дуже відомих осіб, могла спостерігати за політичними та суспільними іграми великих та малих світу цього. А Ліла, на відміну від мене, завжди залишалася посеред моторошного жаху, не маючи жодних розваг. Якось мене запросили на подію до Сан-Карло – чудового містечка, де навіть я ніколи не бувала, – і я довго вмовляла її поїхати зі мною, але вона не захотіла й урешті відправила зі мною Кармен. Єдине, що могло відволікти її від страждання (якщо це можна вважати розрадою!), – це причини для інших страждань. Новий біль діяв на неї, як протиотрута. Вона негайно підбадьорювалася, сповнювалася енергії та рішучості, як то буває з тим, хто йде на дно, але несвідомо махає руками й ногами, щоб утриматися на поверхні.

Одного вечора вона дізналася, що її син знову почав колотися. Не кажучи ні слова Енцо, навіть не попередивши його, вона пішла забрати сина у Стефано, з тієї квартири в новому районі, де кілька десятків років тому жила сама. Як виявилося, його там не було. Дженнаро посварився і з батьком та перебрався до дядька Ріно. Однак Стефано з Марізою, які вже жили разом, зустріли її непривітно. Від вродливого хлопця, яким був у юності Стефано, залишилися самі кістки та шкіра. Він був блідий, одяг на ньому висів, наче завеликий на два розміри. Інфаркт його доконав, він майже нічого не їв, не пив, не курив, йому заборонили хвилюватися. Але того разу він таки розхвилювався, і причини були. Через хворобу йому довелося остаточно закрити ковбасну крамницю. Ада вимагала грошей на себе і на доньку. Вимагали грошей і сестра Пінучча з матір’ю Марією. Вимагала Маріза – на себе та своїх дітей. Ліла вмить збагнула, що ті гроші Стефано хотів роздобути у неї через Дженнаро. А тому, хоч він і вигнав сина з дому за кілька днів перед цим, взявся його захищати і разом з Марізою запевняти Лілу, що на лікування Дженнаро йому потрібно багато грошей. Ліла відповіла, що не має наміру давати ані копійки, що їй плювати на родичів, друзів і на цілий район. Спалахнула люта сварка. Стефано зі сльозами на очах та криками взявся перераховувати все, що втратив останнім часом – від ковбасних крамниць і до житла, – і невідомо чому звинуватив у всьому Лілу. Але страшніші звинувачення посипалися на неї від Марізи. Та кричала: «Альфонсо зруйнував своє життя через тебе, ти всіх нас завела в біду, ти – гірша за Солар. Правильно зробили ті, хто вкрав у тебе дитину!»

Тільки тієї миті Ліла замовкла, озирнулася довкола, ніби шукаючи стілець, щоб присісти. Не знайшла, обіперлася плечима об стіну кімнати, яка кілька десятків років тому була її кімнатою. Тоді це була білосніжна кімната з новими меблями, не пошкодженими дітьми, які ще не народилися і не виросли, а також недбальством дорослих. «Ну, ходімо, – сказав Стефано, бо зрозумів, що Маріза перегнула палицю, – ходімо, заберемо Дженнаро!» І вони вийшли з дому разом, він тримав її під руку, та рушили до Ріно.

Ліла, вийшовши на свіже повітря, отямилася й відсторонилася. Крокувала впевнено попереду, Стефано на два кроки позаду. Лілин брат мешкав у старому домі родини Карраччі разом із тещею, Пінуччою та дітьми. Дженнаро був там і, як тільки побачив батьків, почав репетувати. Так вибухнула нова сварка, спершу – між батьком та сином, а згодом – між сином та матір’ю. Спочатку дядько слухав мовчки, зрештою став жалітися, скільки зла наробила йому сестра змалку. А коли Стефано спробував втрутитися, він накинувся і на нього, облив лайкою, заявив, що всі біди почалися тоді, коли той почав кирпу гнути, вважаючи себе неабияким цабе, а врешті дозволив обвести себе навколо пальця спершу Лілі, а потім і Соларам. Вони вже стали розпускати кулаки, але Пінучча стримала чоловіка словами: «Твоя правда, але зараз не час, заспокойся!», а стара синьйора Марія умовляла сина: «Досить, синку, пропусти все повз вуха! Адже Ріно ще більше хворий!» Тоді Ліла міцно вхопила сина за лікоть і силою вивела з дому.

Уже надворі Ріно їх наздогнав і поплівся слідом: хотів грошей, і негайно. Примовляв: «Якщо ти покинеш мене отак, то приречеш на погибель!» Ліла не звертала уваги і йшла своєю дорогою, а він тим часом її штовхав, посміювався, нарікав, хапав за руку. Тут Дженнаро не стримався, розплакався, крикнув їй: «Ну, у тебе ж є гроші! Дай йому!» Але Ліла прогнала брата, потягла сина додому, примовляючи впівголоса: «Ти хочеш стати отаким?! Отаким, як твій дядько?!»

6

Із поверненням Дженнаро квартира піді мною перетворилася на справжнє пекло. Інколи мені доводилося бігти вниз і розбороняти їх, аби вони не повбивали одне одного. У таких випадках Ліла відчиняла двері й сухо запитувала:

– Чого тобі?

На що я відповідала так само сухо:

– Щось ви аж надто розходилися. Деде плаче, хоче викликати поліцію, а Ельза перелякалася.

Вона казала:

– Сиди вдома і заткни вуха дочкам, якщо вони не хочуть такого чути!

У той період вона виявляла дедалі менше інтересу до двох дівчаток, лише саркастично називала їх «синьйоринами». Але й доньки змінили ставлення до неї. Особливо Деде – дівчинка більше не захоплювалася нею. Треба визнати, що зі зникненням Тіни авторитет Ліли в її очах різко впав. Якось увечері вона запитала в мене:

– Якщо тітонька Ліна більше не хотіла дітей, то навіщо народжувала?

– А хто тобі сказав, що вона не хотіла?

– Вона сама казала Іммі.

– Іммі?

– Авжеж, я на власні вуха чула. Вона говорить із нею як із дорослою. Як на мене, вона божевільна.

– То не божевілля, Деде, то біль.

– Але вона не зронила й сльозинки.

– Сльози – то ще не біль.

– Так, але як без сліз можна зрозуміти, що людині боляче?

– Іноді без сліз біль іще сильніший.

– Це не про неї. Знаєш, що я думаю?

– Ану, скажи!

– Вона навмисне загубила Тіну. А тепер хоче втратити ще й Дженнаро. Не кажучи вже про Енцо – ти бачила, як вона з ним поводиться? Тітка Ліна – така сама, як Ельза. Вона нікого не любить!

Така в Деде була вдача: їй подобалося вдавати найрозумнішу та робити категоричні висновки. Я заборонила їй повторювати в присутності Ліли ті різкі слова, спробувала пояснити, що не всі люди реагують на події однаково, і Ліла з Ельзою висловлюють свої почуття інакше.

– Твоя сестра, наприклад, – пояснила я, – не сприймає речі прямо та однозначно, як це робиш ти. Їй здається зайвим голосно висловлювати почуття, вона поводиться стриманіше.

– Через свою стриманість вона геть утратила чутливість.

– Чому ти так сердишся на Ельзу?

– Тому що вона така сама, як і тітонька Ліла.

Отаке замкнуте коло: Ліла помилялася, бо поводилася як Ельза, а Ельза помилялася, бо була як Ліла. Насправді причиною її негативного ставлення був Дженнаро. На думку Деде, саме тут Ельза та Ліла однаково помилялися. І Ліла, і Ельза вважали Дженнаро гіршим за звіра. Деде розповіла, що Ельза часто казала їй, що Ліла й Енцо правильно роблять, коли лупцюють його щоразу, коли він витикає носа з дому. Дорікала сестрі: тільки така дурепа, як ти, яка ані бельмеса не тямить у чоловіках, могла закохатися в такого немитого бовдура без краплі розуму. А Деде їй відповідала: тільки таке стерво, як ти, може так обзивати людину.

Оскільки обидві були дуже начитані, сварилися вони вишуканою літературною мовою, і поки у розпалі сварки вони не переходили на діалект з його грубими словечками, я слухала їх із захватом. Позитивним наслідком їхнього конфлікту стало те, що ворожість Деде до мене притупилася. Але всю свою злість вона перенесла на сестру та Лілу – тож невідомо, що краще. Деде без упину ябедничала мені на Ельзу: однолітки її ненавиділи через чванливість і те, що вона постійно їх принижувала; вона вихвалялася тим, що зустрічається з дорослими чоловіками; пропускала школу й підробляла мій підпис на пояснювальних записках. А про Лілу казала: вона фашистка, як ти можеш із нею дружити?! І беззаперечно ставала на бік Дженнаро. За її словами, наркотики були засобом протесту вразливих осіб проти репресій. Клялася, що обов’язково знайде можливість і допоможе Ріно втекти з в’язниці, в якій його тримала мати. Вона завжди називала його лише Ріно.

Я намагалася зменшити напругу, засуджувала Ельзу, захищала Лілу. Але часом і мені було нелегко стати на бік подруги. Мене лякали несподівані вибухи її болю. З іншого боку, я побоювалася, що її організм може не витримати стресу, як то вже колись сталося. Незважаючи на те, що твереза і водночас пристрасна агресивність Деде мені подобалася, незважаючи на те, що мене тішила вигадлива безсоромність Ельзи, я уважно стежила за тим, щоб мої доньки не викликали у Ліли нервового зриву якимись необдуманими словами. Я знала, що Деде запросто могла заявити: «Тітонько Ліно, годі! Скажи вже правду: ти навмисне загубила Тіну, це не випадково!» І щодня тривожилася, що може статися найгірше. Синьйорини, як називала їх Ліла, попри повну зануреність у життя району, гостро відчували свою відмінність від решти. Повертаючись із Флоренції, вони розуміли свою інакшість і зверхньо ставилися до всіх навколо. Деде блискуче вчилася в гімназії, а її викладач, розумний чоловік років сорока, був такий вражений прізвищем Айрота, що під час опитування більше боявся помилитися, аніж вона. Ельза мала дещо скромніші успіхи в навчанні. У першому півріччі оцінки в табелі були не дуже, але в кінці року вона примудрялася виправити все й опинитися серед найкращих у класі. Я знала слабкості та страхи обох і бачила в них двох наляканих дівчаток, а тому не відчувала їхньої зверхності. А от інші – відчували, і для людей навколо вони, поза сумнівом, були неймовірними гордячками. Ельза, наприклад, з дитячою легкістю давала всім у класі й на вулиці образливі прізвиська. Не поважала нікого: Енцо називала німим бовдуром, Лілу – отруйною зміюкою, а Дженнаро – бридким крокодилом. А особливо насміхалася з Антоніо, який заходив до Ліли майже щодня чи то на роботу, чи то додому, і відразу зачинявся з нею та Енцо в окремій кімнаті. Після зникнення Тіни Антоніо став ще більш відлюдькуватим. Якщо я була в них, то зі мною швиденько прощалися, а якщо там були мої діти, то їх за хвилину безцеремонно випихали за двері. Ельза, яка багато читала і добре знала творчість По, називала Антоніо Маскою жовтої смерті, бо в нього від природи був жовтуватий колір шкіри. Тож, звісно, я побоювалася, що з дня на день мої діти викинуть якогось коника. Так воно і сталося.

Одного разу, коли я була в Мілані, Ліла вискочила надвір, де Деде читала книжку, Ельза базікала з подружками, а Імма гралася. То були вже не малі діти. Деде виповнилося шістнадцять, Ельзі – тринадцять, лише Імма була ще маленькою, усього п’ять рочків. Але Ліла повелася з усіма трьома, як із нерозумною малечею. Без зайвих балачок потягла їх додому (вони звикли, що їм завжди все пояснювали), знай кричала, що залишатися надворі небезпечно. Моїй старшій доньці така поведінка видалася неприйнятною, і вона зарепетувала:

– Мама сказала мені доглядати за сестрами! Я сама вирішуватиму, йти нам додому чи ні!

– Коли вашої матері немає, я – ваша мати!

– Та яка з тебе мати! – відповіла їй різко Деде, перейшовши на діалект. – Он Тіну загубила і навіть не плакала!

Ліла вліпила їй ляпаса. Ельза кинулася на захист сестри і теж заробила ляпаса. Імма розплакалася. «Не можна виходити з дому! – не вгавала моя подруга. – Надворі небезпечно, надворі ви помрете!» І змусила їх не витикати носа з дому кілька днів, аж поки я не повернулася.

Після мого повернення Деде мені все розповіла, а оскільки вона була чесною, то не приховала й власної грубості. Я хотіла дати їй зрозуміти, що вона сказала страшні слова, дорікнула суворо: «Я тебе попереджала, що так не можна!» Ельза заступилася за сестру, взялася пояснювати, що тітка Ліна зовсім вижила з розуму і вірила, що аби уникнути небезпеки, слід забарикадуватися вдома. Важко було переконати моїх доньок, що то вина не Ліли, а Радянської імперії. У містечку під назвою Чорнобиль сталася аварія на атомній електростанції, що призвела до викиду небезпечної радіації. А оскільки наша планета невелика, то та радіація могла проникнути куди завгодно, завдавши страшної шкоди кожному. Я сказала, що тітонька Ліна намагалася їх захистити. Але Ельза вигукнула, що то все брехня і що Ліла не зробила для них нічого хорошого, добре, хоч годувала, хай і мороженими напівфабрикатами. Імма її підтримала, додавши, що вона плакала, бо напівфабрикати їй не подобаються. А Деде заявила, що тітка Ліна поводилася з ними ще гірше, ніж із Дженнаро. Я пробурмотіла у відповідь: «Тітонька Ліна так само повелася б і з Тіною. Лише подумайте, як важко їй дбати про вас і знати, що десь у світі є її донька і про неї нíкому піклуватися». Не треба було такого казати в присутності Імми. Якщо Деде з Ельзою у відповідь тільки скептично скривилися, то мала розхвилювалася, похнюпилася і втекла до іграшок.

За кілька днів Ліла звернулася до мене у своїй звичній манері:

– Це ти розказуєш дітям, що я втратила Тіну і ні разу не заплакала?

– Припини! Як ти могла таке подумати?!

– Деде заявила, що я нікудишня мати.

– Вона ще нерозумне дівча!

– Схоже, невиховане дівча!

Тут я припустилася ще однієї помилки, хоч і не такої грубої, як з доньками. Сказала:

– Заспокойся. Я добре знаю, як ти любила Тіну. Спробуй не тримати все в собі, вилий душу, говори про все, що спадає на думку. Це правда, що пологи були важкими, але не треба нічого додумувати.

Я все зробила не так: сказала в минулому часі «любила», недоречно згадала пологи. Вона різко заявила, щоб я не пхала носа у її справи. А потім вигукнула так, ніби Імма була дорослою:

– Навчи свою дочку, що коли їй щось розказують, то не слід плескати про це язиком усім навколо!

7

Справи пішли ще гірше після того, як одного ранку – здається, це було в червні 1986-го, – зник іще дехто. Прийшла Нунція, ще похмуріша, аніж зазвичай, і сказала, що Ріно не ночував удома, а Пінучча шукала його по всьому району. Сказала мені про це, відводячи погляд. Так вона робила, коли хотіла повідомити щось не мені особисто, а через мене – Лілі.

Я пішла донизу, щоб розповісти все подрузі. Ліла негайно покликала Дженнаро, бо була впевнена, що той знає, де дядько. Хлопець спершу все заперечував, не хотів зізнаватися, що викликало у матері ще більший гнів. Та коли минув день, а про Ріно не було нічого чути, син вирішив допомогти. Наступного ранку відкараскався від Енцо й Ліли, але погодився піти на пошуки з батьком. Прийшов Стефано, захеканий і розлючений через чергові неприємності, яких завдає йому шуряк. Непокоячись про власне здоров’я, він раз у раз торкався рукою до горла і повторював, що йому важко дихати. Врешті батько з сином – здоровенний парубок та хирлявий чоловічок – рушили до залізниці.

Перетнули сортувальний майданчик і пішли вздовж старої залізничної колії, де стояли покинуті вагони. В одному з них знайшли Ріно. Той сидів, бездумно вирячивши очі. Обличчя загострилося, ніс здавався величезним, щоки аж до вилиць поросли щетиною, як бур’яном.

Стефано, побачивши шуряка, забув про слабке здоров’я й розійшовся не на жарт. Кричав, лаявся, кидався бити по тілу носаками. «Лайном ти був змолоду, лайном і залишився! – горлопанив він. – Такої смерті ти й заслужив!» Він злився, що той зруйнував життя його сестрі Пінуччі, зруйнував життя його племінникам, а тепер і його синові. «Дивися, – кричав він, звертаючись до Дженнаро, – дивися, що на тебе чекає!» Дженнаро вхопив його за плечі й намагався стримати, але той пручався і виривався.

Було ще зовсім рано, але сонце вже починало припікати. У вагоні смерділо екскрементами та сечею, сидіння всі поламані, вікна такі брудні, що знадвору нічого не побачиш. Оскільки Стефано ніяк не міг заспокоїтися, синові увірвався терпець і він наговорив батькові купу образ. Кричав, що йому гидко від думки, що він – його син, що з усього району поваги заслуговують лише двоє людей – його мати й Енцо. Тут Стефано розплакався. Вони ще трохи постояли перед тілом Ріно, але не через жалобу, а щоб заспокоїтися. Повернулися додому з невтішними новинами.

8

Окрім Нунції та Фернандо, ніхто особливо за Ріно не побивався. Пінучча поплакала рівно стільки, скільки годилося, а потім ніби заново народилася. Уже через два тижні прийшла до мене й запитала, чи можна їй зайняти місце свекрухи, яка побивалася від горя і не могла працювати. Вона запропонувала прибирати, куховарити та доглядати за дітьми за ту саму платню. Як виявилося згодом, користі з неї було менше, ніж із Нунції, зате вона базікала без упину й подобалася Деде, Ельзі та Іммі. Знай вихваляла всіх трьох і мене на додачу.

– Яка ти гарна, – примовляла Пінучча, – справжня синьйора! Я бачила, скільки в тебе у шафі чудового вбрання та взуття! Одразу видно, що ти – неабихто і спілкуєшся з впливовими людьми. Це правда, що за твоєю книжкою кіно зніматимуть?

Минуло ще трохи часу, і вона стала запитувати, чи немає в мене вбрання, яке я більше не вдягаю. Вона була значно огряднішою за мене, і мої речі були їй замалі, однак вона переконувала, що їх порозшиває. Тож доводилося щось для неї вибирати. Пінучча справді дуже вміло підганяла одяг і згодом з’являлася у мене вдома причепурена, як на свято, і походжала туди-сюди коридором, щоб ми з доньками її розхвалювали. Вона була неймовірно вдячна, часом так раділа, що замість роботи згадувала про ті часи, коли ми разом відпочивали на Іскії. Часто говорила про Бруно Соккаво, бурмотіла розчулено: «Це ж треба, яка страшна смерть його спіткала!» Кілька разів промовила фразу, яка напевно їй дуже подобалася: «Я двічі овдовіла!» Якось уранці вона поділилася зі мною наболілим: Ріно був їй справжнім чоловіком хіба що перші кілька років, а решту подружнього життя поводився як нетямуще хлоп’я; навіть у ліжку: хвилина – і все задоволення, часом навіть до хвилини не дотягував.

– Авжеж, він так і не подорослішав! Хвалько, брехун, та ще й марнославний! Марнославний, як Ліна! Це в Черулло сімейне! – розходилася Пінучча. – Усі – бездушні хвальки!

І взялася обмовляти Лілу, яка, за її словами, привласнила всі ідеї та працю брата. Я сказала, що то неправда, Ліна дуже любила Ріно, і насправді він використовував її, як хотів. Пінучча сердито зиркнула на мене й несподівано почала розхвалювати покійного чоловіка.

– Це він придумав черевики Черулло, – не вгавала вона, – а Ліна потім цим скористалася, окрутила Стефано, оженила його на собі, украла в нього купу грошей, – адже татко залишив нам у спадщину справжнє багатство! – а потім змовилася з Мікеле Соларою, і той нас розорив!

І додала:

– Не захищай її! Ти й сама все добре знаєш!

Звичайно, то була брехня, я знала зовсім інше. Пінучча так казала через давню неприязнь до Ліли. Попри це після смерті брата Ліла чимало посприяла тому, щоб усі подумали, що в тих балачках багато правди. Я давно усвідомила, що кожен пригадує минуле так, як йому приємніше. Навіть себе на такому ловлю. Але мене вразило, що можна дійти до того, щоб перекручувати факти й шкодити самому собі. Ліла майже відразу стала приписувати Ріно всі заслуги у справі з черевиками. Казала, що у брата з юних літ були неймовірна фантазія і здібності, і якби не втрутилися Солари, він став би ще кращим за Ферраґамо. Доклала зусиль, щоб усі згадували про життя Ріно на тому етапі, коли батькова майстерня стала невеликим підприємством, а решта – усе, що він витворяв і що їй зробив, – розвіялося і забулося. Підживлювала образ хлопця, який захищав її від насильства батька, задовольняв її дівчачі забаганки, шукав можливостей застосувати свої здібності й розум.

Напевно, їй це здавалося найкращими ліками проти болю, що в ті дні прокинувся в серці з новою силою. Так само відбувалося і з пам’яттю про Тіну. Вона більше не поводилася так, ніби дівчинка от-от мала повернутися, а спробувала заповнити порожнечу в домівці та душі її світлим образом, ніби запустила особливу програму для комп’ютера. Тіна перетворилася на якусь голограму, яка і є, і водночас її немає. Вона її більше згадувала, ніж намагалася воскресити. Показувала її найкращі світлини, вмикала на магнітофоні її записи, які робив Енцо, коли малій був рік, потім два, три, або розповідала про її найкумедніші запитання, дотепні відповіді, пильно слідкуючи, щоб говорити в теперішньому часі: Тіна любить, Тіна робить, Тіна каже.

Це її не втішало, звісно, лише навпаки: тепер вона горлопанила ще більше. Горлопанила на сина, на замовників, на мене, на Пінуччу, на Деде з Ельзою, часом – і на Імму. Особливо горлопанила на Енцо, коли той під час роботи міг зненацька розплакатися. Але часом сідала, як колись, і розповідала Іммі про Ріно і про доньку так, ніби вони разом кудись поїхали. А якщо мала запитувала, коли ті повернуться, відповідала незлостиво: «Коли надумають, тоді й повернуться». Але й таке траплялося рідко. Після нашої сварки через доньок здавалося, що Імма їй більше не потрібна. І справді, вона кликала її до себе дедалі рідше й поступово стала поводитися з нею як із її сестрами, хоч і зі звичною теплотою. Одного вечора, коли ми зайшли до нашого похмурого й занедбаного під’їзду, Ельза відразливо заскімлила, бо побачила таргана, Деде занудило від одного його виду, а Імма негайно попросилася на руки. Тут Ліла заявила всім трьом так, ніби мене взагалі не було: «Ви доньки синьйори! То що ви тут робите? Переконайте матір вивезти вас звідси!»

9

На перший погляд здавалося, що по смерті Ріно справи почали налагоджуватися. Ліла припинила постійно мружитися. Обличчя, що нагадувало напнуте сніжно-біле вітрило, розслабилося. Але те покращення виявилося тимчасовим. Швидко її обличчя вкрилося численними зморшками: на лобі, в куточках очей, навіть на щоках. І все її тіло якось постаріло, спина згорбилася, а живіт випнувся.

Кармен якось стривожено сказала їй: «Тіна закралася тобі всередину, треба нам її звідти витягти!» Вона мала рацію, треба було змусити її прийти до тями, покласти край історії з утраченою дитиною. Але Ліла відмовлялася: усе, що стосувалося доньки, мало залишатися незмінним. Гадаю, дещо відбувалося потайки, за участі тільки Антоніо та Енцо. Але коли Антоніо разом зі своєю білявою родиною та божевільною і геть старою Меліною несподівано виїхав з району, ні з ким не попрощавшись, Ліла лишилася й без його таємничих звітів. Вона виливала злість на Енцо й Дженнаро, часто нацьковуючи їх одне на одного. Або занурювалася у власні думки, відмежовуючись від цілого світу й ніби чекаючи чогось.

Я провідувала її щодня, навіть коли мала термінову роботу, і докладала всіх зусиль, щоб відродити колишню довіру. Оскільки вона залишалася байдужою, якось я запитала в неї:

– Тобі все ще подобається твоя робота?

– А вона мені ніколи не подобалася!

– Ти брешеш! Я пам’ятаю, як вона тобі подобалася!

– Та ні, нічого ти не пам’ятаєш! Подобалася вона Енцо, а я змусила себе зацікавитися нею.

– Ну, то знайди собі щось інше до душі!

– Мені й так добре. Енцо постійно витає у хмарах, без моєї допомоги він прогорить.

– Вам обом слід якось пережити це горе.

– Яке там горе, Лену! Нам би лють якось пережити!

– Добре, тоді хоча б лють!

– Ми намагаємося.

– То намагайтеся краще, Тіна на таке не заслуговує!

– Дай Тіні спокій, краще про своїх доньок дбай!

– Я й дбаю!

– Недостатньо!

У ті роки вона за будь-якої нагоди перевертала все з ніг на голову і змушувала мене бачити в Деде, Ельзі та Іммі самі вади. Казала, що я не приділяю їм уваги. Я погоджувалася з критикою, у дечому вона мала рацію, я нерідко занадто заглиблювалась у власне життя, а їх відсувала на задній план. Та водночас я чекала нагоди, щоб повернутися до розмови про неї та Тіну. Якось я заговорила про її блідість і вже не відставала:

– Щось ти дуже бліда.

– Це ти в нас аж занадто червона! Поглянь, як розпашіла!

– Зараз ми говоримо про тебе! Що з тобою?

– Анемія.

– Яка ще анемія?

– Та в мене місячні нерегулярні, а якщо починаються, то тече й тече без упину.

– Давно?

– Завжди.

– Ліло, скажи мені правду!

– Я й кажу правду!

Я не відчіплялася, допитувалася всіляко, але вона так мені й не відкрилася.

Мені спало на думку, що складність у спілкуванні має лінгвістичне підґрунтя. Ліла говорила літературною італійською, відмежовуючись від мене, а я намагалася перейти на діалект – мову нашого дитинства. Але якщо вона подумки перекладала свої слова з діалекту на італійську, то я, навпаки, перекладала з італійської на діалект. Тож ми обидві говорили штучною мовою. А треба було, щоб вона зірвалася, щоб слова полилися з її вуст безконтрольно. Я хотіла, щоб вона крикнула мені щирим неаполітанським діалектом, як у дитинстві: «Якого дідька, Лену?! Мені так погано, бо я втратила дочку! Не знаю, жива вона ще чи вже мертва, але ніяк не можу змиритися ні з одним, ні з другим! Бо якщо вона ще жива, то її тримають десь далеко і роблять їй щось страшне, щось таке, що я бачу, що стоїть у мене перед очима день і ніч! А якщо вже мертва, то і я теж – мертва, мертва всередині, а це ще гірша смерть, адже коли людина справді помирає, то і почуття втрачає. А коли людина мертва всередині, то доводиться щодня усе відчувати, прокидатися, умиватися, одягатися, їсти, пити, працювати, говорити з тобою, а ти не розумієш і не можеш зрозуміти! А коли бачу тебе, таку причепурену, тільки-но з перукарні, твоїх доньок, які відмінно навчаються, виховані й вишукані – навіть це паскудне місце їм не шкодить, а лише йде на користь, вони стають ще впевненішими у собі, ще вимогливішими, ще більш переконаними, що заслуговують кращого! – мені аж кров чорніє в жилах від люті! А тому йди геть, дай мені спокій! Тіна мала стати кращою за вас усіх, а замість цього зникла, і я так більше не можу!»

Я хотіла змусити її нарешті висловитися, вилити душу так сумбурно. Відчувала, що якби вона це зробила, то витягла би з темних куточків своєї душі щось подібне. Але цього не сталося. Навпаки, якщо подумати як слід, то саме тоді вона була не такою агресивною, як раніше. Можливо, то насправді були мої емоції, які заважали мені тверезо оцінити ситуацію й Лілин стан. Часом я замислювалася, чи немає в неї на думці ще чогось, чого я й уявити собі не могла.

10

Найгірше було в неділю. Ліла сиділа вдома, не працювала, а з вулиці лунали веселі голоси і гамір вихідного дня. Я заходила до неї, пропонувала: «Ходімо погуляємо в центрі або з’їздимо на море!» Вона відмовлялася, злилася, якщо я занадто наполягала. Тоді Енцо, щоб загладити ситуацію, казав: «Я сходжу з тобою». А Ліла відразу репетувала: «Авжеж, ідіть собі! Дайте мені спокій! А я тим часом покупаюся, вимию голову та хоч відпочину від вас усіх!»

Ми виходили разом з моїми доньками, а інколи до нас долучався й Дженнаро, якого після смерті дядька всі називали Ріно. Енцо під час таких прогулянок по-своєму ділився зі мною, хоча й доволі туманними фразами. Казав, що без Тіни не розуміє, навіщо йому заробляти гроші. Казав, що викрадати дітей для того, щоб змусити страждати їхніх батьків, – то перша ознака нових часів. Казав, що після народження дочки у нього в голові немов лампа засвітилася, а тепер – згасла. Казав: «Пам’ятаєш, колись саме отут, на цій вулиці, я ніс її на плечах?» А ще казав: «Дякую, Лену, за твою допомогу! Не ображайся на Ліну, це такі скрутні в нас часи. Але ж ти краще за мене її знаєш! Рано чи пізно вона знову стане собою».

Я слухала, допитувалася: «Вона дуже бліда. Як у неї зі здоров’ям?» Хотіла сказати: я знаю, що вона нетямиться від горя, але скажи, як вона фізично почувається? Ти помітив якісь симптоми, через які ми мусимо хвилюватися? Але коли мова заходила про «фізичне», Енцо ніяковів. Про тіло Ліли він знав небагато, ставився до нього як до ідола: з побоюванням та повагою. А тому відповідав непевно: «Добре». Потім нервувався, хотів якомога швидше повернутися додому й казав: «Спробуймо переконати її хоча б кілька хвилин пройтися по району!»

Даремно. Дуже рідко мені вдавалося витягти її з дому в неділю. Але то була кепська ідея. Вона швидко йшла вулицею одягнена абияк і з розпатланим волоссям, суворо зиркаючи на перехожих спідлоба. Ми з доньками поспішали слідом за нею, як ті служниці, вродливіші та чепурніші за хазяйку. Жителі району добре знали Лілу, знали її і продавці з недільного ярмарку, які чудово пам’ятали, скільки клопоту й проблем завдало їм зникнення Тіни, а тому побоювалися нових і намагалися триматися від неї подалі. Її вважали жахливою жінкою, на чию долю випало страшне нещастя, і руйнівну силу тієї біди вона носила в собі й сіяла навколо. Ліла прямувала з похмурим виразом обличчя вздовж траси до скверу, а люди відводили погляд, намагаючись не зустрічатися з нею очима. Але навіть якщо хтось із нею вітався, вона не звертала уваги й не відповідала. Через її прискорену ходу складалося враження, що вона кудись дуже поспішає. А насправді вона лише втікала від спомину про неділю два роки тому.

Інколи під час таких прогулянок ми мимоволі натикалися на Солар. Останнім часом вони рідко виїжджали з району. У Неаполі за кілька місяців відбулася низка вбивств, а тому вони з більшою охотою проводили неділю на вулицях свого дитинства, безпечних для них, як неприступна фортеця. Обидві родини завжди робили одне й те саме. Ходили на службу до церкви, прогулювалися поміж ятками ринку, водили дітей до районної бібліотеки, яка за давньою традицією, ще з часів нашого з Лілою дитинства, працювала у вихідні та на свята. Я думала, що то Еліза чи Джильйола наполягали на такій інтелігентській звичці, але якось під час короткої розмови з родичами дізналася, що цього хотів Мікеле. Він сказав мені, що діти вже великі, але слухаються його через страх, а матір геть зневажають.

– Їм добре відомо: якщо вони не прочитають хоча б однієї книжки на місяць від першої і до останньої сторінки, то не отримають від мене ані ліри! Я правильно чиню, Лену?

Не знаю, чи вони справді користувалися книжками з бібліотеки, адже в них було стільки грошей, що вистачило б на цілу Національну бібліотеку. Та все ж, якою б не була мета їхніх візитів – про людське око чи справді з потреби, – звичку вони таку мали: піднімалися сходами, штовхали засклені двері, які залишалися незмінними з 40-х років, заходили всередину, проводили там щонайбільше хвилин десять і виходили.

Якщо я була сама з доньками, Марчелло, Мікеле, Джильйола та дітвора тепло віталися з нами, лише моя сестра поводилася неприязно. А от у присутності Ліли все ускладнювалося, і я побоювалася, що може вибухнути скандал. Але у тих нечастих випадках, коли вдавалося вмовити Лілу на недільну прогулянку, вона щоразу вдавала, ніби їх не існує. Солари поводилися так само й мене теж не помічали, бо я була разом з Лілою. Та Ельза одного разу не захотіла підкорятися цьому неписаному правилу і з видом поважної синьйорини привіталася до дітей Мікеле і Джильйоли, які збентежено їй відповіли. Усім нам довелося зупинитися на кілька хвилин. Обидва Солари вдали, що їм треба негайно щось між собою обговорити, я розмовляла з Джильйолою, дівчатка – з дітьми, Імма уважно придивлялася до свого двоюрідного брата Сильвіо, якого ми бачили дедалі рідше. Ніхто й словом не обізвався до Ліли, і вона теж мовчала. Лише Мікеле, закінчивши базікати з братом, у своїй звичній іронічній манері звернувся до мене, навіть не поглянувши у бік Ліли. Сказав:

– Зараз, Лену, заскочимо до бібліотеки, а потім підемо обідати. Зайдеш із нами?

– Ні, дякую, – відповіла я, – ми поспішаємо. А от наступного разу – залюбки.

– От і добре. Розкажеш дітям, що треба читати, а що – ні. Ти для нас усіх – приклад, ти і твої діти. Коли бачимо, як ви гуляєте районом, завжди кажемо: Ленучча колись була такою, як ми, а погляньте, яка вона тепер! І не гне кирпу, живе тут, серед нас, як ми, незважаючи на славу! Авжеж, правду кажуть: ученому світ, а невченому тьма… Сьогодні всі ходять до школи, усі сидять над книжками, значить, скоро буде стільки світла – хоч би не засліпнути! А якщо не читати і не вчитися, як то сталося з Лілою, як то сталося з усіма нами, то так і залишишся дурним і злим. А зло – це погано. Чи не так, Лену?

Він ухопив мене за зап’ястя, його очі недобре блищали. Повторив, кепкуючи, ще раз: «Чи не так?» Я кивнула і водночас різко висмикнула руку так, що в його долоні залишився браслетик моєї матері.

– Ой! – вигукнув він і цього разу зиркнув на Лілу, але та відвела погляд.

Тоді він додав із вдаваним жалем:

– Вибач, я віддам його в ремонт.

– Нічого не треба.

– Ще й як треба, і слухати нічого не хочу! Це мій обов’язок. Поверну – буде як новий. Марче, заскочиш до ювеліра?

Марчелло кивнув.

Тим часом повз нас, понурившись, проходили люди, уже була обідня година. Коли нам нарешті вдалося здихатися двох братів, Ліла сказала мені:

– Ти так і не навчилася захищатися! Свій браслет ти більше не побачиш.

11

Я вирішила, що в неї скоро розпочнеться чергова криза. Вона здавалася мені знесиленою, занепокоєною, ніби чекала, що от-от станеться щось жахливе, невиправне, що розколе навпіл наш будинок, квартиру, її саму. Кілька днів я про неї нічого не чула, бо злягла з грипом. У Деде теж був кашель і жар, і я була впевнена, що згодом вірус перейде і на Ельзу з Іммою. До того ж мені треба було терміново здати статтю в журнал, де увесь номер присвятили жіночим питанням, а я не мала ані сил, ані бажання щось писати.

Надворі піднявся сильний вітрюган, від якого дрижали шиби у вікнах, а крізь щілини тягнуло холодом. У п’ятницю зайшов Енцо і повідомив, що йому треба поїхати до Авелліно, бо його старенька тітка нездужає. Ріно в суботу й неділю мав бути у Стефано, бо той попросив його допомогти розібрати меблі в ковбасній крамниці, щоб перевезти їх на склад для продажу. Тож Ліла залишалася сама, і Енцо попросив побути з нею, бо, за його словами, у неї не все гаразд із нервами. Я й сама почувалася знесиленою. Ледве мені вдавалося зосередитися на статті, як мене кликала Деде, чогось хотілося Іммі, репетувала Ельза, і я збивалася з думки. Коли прийшла Пінучча, щоб допомогти по господарству, я попросила наготувати їжі на суботу й неділю з запасом, а сама зачинилася в спальні, де стояв робочий стіл.

Наступного дня, оскільки Ліли не було чутно, я спустилася до неї, щоб запросити до нас на обід. Вона відчинила скуйовджена, у капцях, у старому темно-зеленому халаті поверх піжами. Я аж рота роззявила від несподіванки: попри неохайний вигляд, очі й губи в неї були густо нафарбовані. У квартирі панував страшний безлад, чимось смерділо. Вона сказала: «Якщо вітер і надалі так дутиме, то скоро весь район злетить у небо». Усього лише гіпербола, але я стурбувалася: вона сказала це так, ніби була переконана, що район справді може відірватися від землі і розвіятися піщинками десь біля Червоних мостів. Збагнувши, що її тон мене стривожив, вимушено усміхнулася й пробурмотіла: «Я пожартувала!» Я кивнула, назвала їй усі смаколики, які були в нас на обід. Спершу вона якось дуже зраділа, але вже за мить її настрій різко змінився, і вона заявила: «Принеси мені сюди поїсти, я не хочу йти до тебе. Твої діти мене дратують».

Я принесла їй обід і вечерю. На сходах було дуже холодно, я недобре почувалася, а тому не мала анінайменшого бажання швендяти туди-сюди лише для того, щоб мені кинули кілька образливих слів. Але цього разу вона була якось по-особливому привітною, попросила: «Зачекай, побудь зі мною!» Потягла мене до ванної, взялася ретельно зачісуватися і тим часом говорила про моїх доньок з любов’ю, захопленням, ніби намагаючись переконати мене, що сказане раніше було невдалим жартом.

– Спершу, – казала вона, не відриваючи погляду від власного відображення в дзеркалі й розділяючи волосся посередині та заплітаючи дві коси, – Деде була схожою на тебе, а тепер дедалі більше нагадує батька. А от Ельза – навпаки: спершу була копією батька, а зараз у неї більше твоїх рис. Усе навколо змінюється. Бажання й фантазії сильніші за кров.

– Не розумію.

– Пам’ятаєш, я думала, що Дженнаро – від Ніно?

– Так.

– Мені так здавалося, бо хлопчик був дуже схожий на нього, просто копія!

– Ти хочеш сказати, що коли чогось дуже хочеш, то здається, що воно здійснилося?

– Ні, я хочу сказати, що кілька років Дженнаро справді був сином Ніно.

– Ти перебільшуєш.

Вона на мить уважно поглянула на мене, її очі хитро блищали, зробила кілька кроків по ванній, накульгуючи. Урешті неприродно реготнула:

– І так тобі здається, що я перебільшую?

Я з роздратуванням збагнула, що вона намагається копіювати мою ходу.

– Не насміхайся, у мене болить стегновий суглоб.

– Нічого в тебе не болить, Лену. Ти придумала все, переконала себе, що мусиш кульгати, щоб від твоєї матері залишилася пам’ять. І тепер ти справді накульгуєш. Я за тобою спостерігаю, тобі навіть личить. Солари забрали у тебе браслет, і ти нічого не сказала, не засмутилася, не розгнівалася. Спершу я подумала, що ти не здатна протестувати, але тепер второпала, що це не так. Ти старієш, як і годиться. Почуваєшся сильною, ти більше не мамина дочка, ти сама стала матір’ю.

Я почувалася ніяково, повторила:

– Мені просто трохи боляче.

– Тобі навіть біль до лиця. Досить тобі було привчити себе накульгувати, і тепер твоя мати може спокійно почивати в тобі. Її ногу потішило, що ти накульгуєш, а тому ти сама задоволена. Чи не так?

– Ні.

Ліла іронічно скривилася, демонструючи недовіру, глянула на мене своїми нафарбованими очима-щілинками:

– Як ти гадаєш, коли Тіні виповниться сорок два роки, вона буде такою?

Я витріщилася на неї. Вона дивилася на мене з викликом, тримаючись за кіски. Я промовила:

– Так… можливо, що так.

12

Донькам довелося самим давати собі раду, я залишилася обідати з Лілою, хоча мене й лихоманило. Ми весь час говорили про фізичну схожість, я намагалася зрозуміти, що відбувається у неї в голові. У кількох словах розповіла їй про те, над чим працюю. Сказала, що мені допомагають бесіди з нею, дають впевненість у власних силах, змушують краще думати.

Її, здавалося, це потішило, вона пробурмотіла: «Коли знаю, що я тобі у пригоді, то почуваюся краще». Відразу після цього заторохтіла безладно й суперечливо, ніби намагаючись ще більше мені допомогти. Напудрилася густо-густо, щоб приховати надмірну блідість, і обличчя стало схожим на карнавальну маску з яскраво-червоними яблучками на щоках. Я уважно спостерігала за нею, помічала ознаки душевного розладу, які вже навчилася добре розпізнавати, і розтривожилася. Наприклад, вона заявила зі смішком: «Якийсь час я ростила сина Ніно, як ти – Імму, сина в плоті й крові. Але коли він став сином Стефано, то куди подівся син Ніно? Є ще щось від нього в Дженнаро, в мені?» Отакі беззмістовні балачки. Потім несподівано взялася розхвалювати мої куховарські здібності, сказала, що було дуже смачно, вона давно так не їла. А коли я пояснила, що готувала Пінучча, вона спохмурніла й забурмотіла, що від Пінуччі їй нічого не треба. Тут мене покликала зі сходів Ельза: крикнула, щоб я негайно йшла додому, бо хвора Деде поводилася ще гірше, аніж здорова Деде. Я попросила Лілу звертатися, якщо виникне потреба, побажала доброго відпочинку й поспішила додому.

Решту дня я змусила себе забути про Лілу і пропрацювала до пізньої ночі. Дівчатка були змалечку привчені до того, що коли в мене роботи по горло, треба самим викручуватися і не заважати. Вони справді не турбували мене, і мені добре працювалося. Зазвичай було достатньо одного Лілиного слова, щоб мій мозок підхопив його, прокинувся, звільнив думки. Я давно збагнула, що для наснаги мені потрібно, щоб вона – хай і кількома безладними фразами! – вселяла мені впевненість у собі, у своїй правоті. Я зуміла компактно й вишукано впорядкувати її безладне бурмотіння. Написала про біль у стегні, про матір. Тепер, здобувши авторитет, який з роками наростав, я не боялася зізнатися собі, що розмови з Лілою будили мій розум, породжували нові ідеї, допомагали знайти зв’язок між далекими на перший погляд поняттями. У роки нашого сусідства, коли я мешкала поверхом вище, а вона – піді мною, таке відбувалося часто. Достатньо було легкого поштовху, і моя голова, яка за мить до того здавалася геть порожньою, наповнювалася купою свіжих ідей та оригінальних думок. Я приписувала Лілі особливу далекоглядність, приписувала протягом усього життя і не вбачала в цьому нічого поганого. Переконувала себе, що мудрість дорослого життя полягає в тому, щоб визнати власну потребу в її підштовхуваннях. Якщо в дитинстві та юності я приховувала її благотворний вплив навіть від самої себе, то тепер пишалася ним, навіть якось написала про це. Я – це я. Визнання власної сутності породжувало самоповагу і звільняло від страху поступитися їй місцем у собі й надати певного статусу. А от вона не хотіла бути собою, а тому не вміла робити те саме. Трагедія з Тіною, змарніле тіло, душевні розлади, звичайно, не сприяли її доброму стану. Але в основі її душевних криз, які вона називала розмиванням, лежала саме ця нездатність. Я лягла спати десь о третій, а прокинулася о дев’ятій.

Жар у Деде минув, але з’явився кашель у Імми. Я навела лад у квартирі і пішла поглянути, як там Ліла. Постукала у двері, але вона не відчиняла. Натиснула на дзвінок, дзвонила й дзвонила, аж поки не почула її шаркання та приглушену лайку на діалекті. Коси розтріпалися, макіяж розмазався і ще більше нагадував сумну маску.

– Пінучча мене отруїла, – впевнено заявила вона, – я цілу ніч не спала, живіт розболівся, аж ріже!

Я зайшла, у квартирі було неприбрано і брудно. На підлозі біля раковини я помітила шматки туалетного паперу, просякнуті кров’ю. Сказала:

– Ми з тобою їли одне й те саме, і я почуваюся добре.

– То поясни мені, що зі мною не так!

– Може, менструація?

Вона розізлилася:

– Менструація в мене постійно!

– Тоді тобі треба до лікаря!

– Я нікому не дозволю длубатися у себе в животі!

– То що в тебе, як ти вважаєш?

– Не знаю.

– Я сходжу до аптеки, куплю заспокійливе.

– А вдома у тебе немає?

– Мені воно ні до чого.

– А Деде й Ельзі?

– Їм теж не треба.

– Авжеж, ви ж такі бездоганні! Вам ніколи нічого не треба!

Я пирхнула: знову починається!

– Хочеш посваритися?

– Це ти хочеш посваритися. Кажеш, що в мене менструальні болі. Я ж тобі не дівча нерозумне, як твої доньки, вмію відрізнити такі болі від іншого!

То була неправда, вони нічого не знала про власне тіло. Коли відчувала найменше фізичне нездужання, поводилася гірше за Деде й Ельзу. Але видно було, що вона страждає: увесь час трималася обома руками за живіт. Можливо, я помилялася і її справді мучили не давні страхи, а справжній фізичний біль. Я приготувала їй ромашкового чаю, змусила випити, накинула на плечі пальто і вибігла надвір, сподіваючись, що найближча аптека вже відчинена. Батько Джино був досвідченим аптекарем і напевне міг би мені щось порадити. Та щойно я зійшла з траси й рушила поміж недільними ятками, то відразу почула сухі постріли: наче від хлопавок-петард, якими хлопчаки забавляються на Різдво. «Бах-бах-бабах!» Чотири – один за одним, а згодом за мить – іще один: «Бах!»

Я звернула на вулицю, де була аптека. Усі навколо здавалися стривоженими, ніяк не могли второпати, що сталося, адже до Різдва ще довго. Хтось прискорив ходу, інші побігли.

Несподівано завили сирени: поліція, швидка допомога. Я запитала в перехожого, що сталося. Той лише похитав головою, гаркнув на дружину, що ледве встигала слідом, і поспішив далі. Тоді я побачила Кармен із чоловіком і двійком дітей. Вони були по той бік вулиці, я перейшла дорогу. Перш ніж я встигла щось запитати, Кармен випалила на діалекті: «Обох Солар убили!»

13

Є такі моменти, коли те, що існує на фоні нашого життя і здається незмінним – імперія, політична партія, віра, пам’ятник, навіть звичайні люди, з якими ми стикаємося щодня, – несподівано зникає. І відбувається це тоді, коли купа інших нагальних справ не дає нам продихнути. То був саме такий час. День за днем, місяць за місяцем до одних проблем додавалися інші, за одними труднощами негайно з’являлися нові. Тривалий час я нагадувала собі героїв із романів чи картин, які непохитно стоять біля штурвала або на носі корабля, щоб зустрітися віч-на-віч зі штормом, але той із невідомих причин їх не охоплює, навіть не торкається. Мій телефон дзвенів щохвилини. Той факт, що я мешкала в серці феоду Солар, змушував мене тільки те й робити, що писати статті та виступати. Моя сестра Еліза після смерті чоловіка перетворилася на перелякану дівчинку і просила сидіти з нею день і ніч: боялася, що вбивці обов’язково повернуться по неї та сина. Та насамперед я мала подбати про Лілу, яку тієї самої неділі несподівано відділили від району, від сина, від Енцо, від роботи і забрали до лікарні. Вона була дуже слабкою, марила, втрачала багато крові. Лікарі діагностували в неї фіброматоз матки й провели термінову операцію з його видалення. Одного дня вона раптом прокинулася, підхопилася на лікарняному ліжку й вигукнула, що Тіна знову вийшла з її живота і тепер хоче помститися всім, і їй теж. На якусь мить вона була переконаною, що Солар убила саме її донька.

14

Марчелло й Мікеле померли в грудні 1986 року, у неділю, перед церквою, де їх колись хрестили. Уже за кілька хвилин після їхнього вбивства по всьому району ширилися подробиці злочину. У Мікеле вистрілили двічі, а в Марчелло – тричі, Джильйола втекла, а діти несвідомо побігли за нею. Еліза підхопила на руки Сильвіо і міцно притисла до себе, повернувшись до вбивць спиною. Мікеле помер відразу, Марчелло – ні, він підвівся, сів на сходинці і даремно намагався застебнути собі піджак.

Ті, хто запевняв, що знає все про смерть братів Солар, як тільки їх запитували, хто стріляв, негайно знічувалися й заявляли, що майже нічого не бачили. Стріляв один чоловік, який потім спокійно сів у червоний «Форд Сієста» і поїхав. Та ні, їх було двоє, двоє чоловіків, а за кермом жовтого «Фіата 147», на якому вони втекли, сиділа жінка. Яке там! Убивць було троє, чоловіки з масками на обличчях, і тікали вони пішки. За деякими версіями виходило, що взагалі ніхто не стріляв. Якщо вірити, наприклад, Кармен, брати Солари, моя сестра, мій племінник, Джильйола та її діти самі по собі поводилися дивно, стрибали й махали руками, ніби під дією невидимої темної сили. Мікеле впав на спину і гепнувся головою об бруківку. Марчелло потихеньку сів на сходинку церкви і, оскільки йому ніяк не вдавалося застебнути піджак поверх синьої водолазки, вилаявся і приліг на бік. Їхні дружини та діти, не діставши й подряпини, за кілька секунд добігли до церкви і там сховалися. Виникало враження, що всі присутні дивилися тільки на вбитих і ніхто – на вбивць.

За тих обставин на мене знову напосів Армандо, щоб узяти інтерв’ю для свого телеканалу. І не він один. Я раз у раз розповідала й описувала, що знала. Але вже за два-три дні я звернула увагу на те, що багатьом хроністам неаполітанських газет було відомо значно більше. Уся інформація, що раніше ховалася за сімома печатками, несподівано стала доступною. Неймовірно довгий перелік кримінальних справ і фірм, про які я ніколи не чула, приписували тепер братам Соларам. Так само неймовірно довгим був і перелік їхнього майна. Те, про що ми колись писали разом із Лілою, що я опублікувала ще за їхнього життя, виявилося краплиною в морі порівняно з даними, про які повідомляли в газетах після їхньої смерті. Однак я збагнула, що знаю багато іншого, про що не знав і не писав ніхто, навіть я. Знаю, що в юності Солари здавалися нам дуже вродливими, коли роз’їжджали туди-сюди районом на своїй «міллеченто», як античні герої на колісницях. Як одного разу вони захистили нас на площі Мартірі від багатих синків буржуа з К’яя. Як Марчелло хотів одружитися з Лілою, а потім узяв за жінку мою сестру Елізу. Як Мікеле першим з усіх помітив неймовірні здібності моєї подруги і багато років кохав її так нестямно, що ледве не втратив глузд. І тієї миті, коли я це збагнула, я усвідомила, якими вони були важливими. Вони були доказом того, що я, як і тисячі інших порядних жителів Неаполя, певним чином належали до світу Солар, брали участь в урочистих відкриттях їхніх крамниць, купували тістечка в їхніх барах, святкували їхні весілля, купували їхнє взуття, гостювали у їхніх домівках, їли з ними за одним столом, напряму чи опосередковано брали їхні гроші, терпіли їхнє свавілля і вдавали, що нічого не бачать. Хочеш не хочеш, а Марчелло та Мікеле були часткою нас, так само, як і Пасквале. Але якщо до Пасквале та інших радикально налаштованих осіб, хоч і з численними зауваженнями, суспільство майже відразу поставилося з засудженням та відмежувалося від них, то ставлення до таких, як Солари, у Неаполі та всій Італії залишалося невизначеним. Що більше ми відступали, налякані масштабами їхніх вчинків, то глибше самі в’язнули у тій трясовині.

Очевидність такого занурення у болото, що спостерігалося в окремому і добре відомому тепер усім районі, справила на мене гнітюче враження. Знайшлися й охочі заплямувати моє добре ім’я – написали, що я була родичкою Солар. Тому я вирішила якийсь час не ходити до сестри та племінника. Уникала й Ліли. Звичайно, вона була найлютішим ворогом двох братів, та хіба вона не заробила гроші на відкриття своєї невеличкої фірми, працюючи на Мікеле, можливо, навіть нечесним шляхом? Я довго думала про це. Потім минув час, усе забулося, прізвище Солар загубилося в довжелезному списку вбитих. Тепер усі хвилювалися тільки про те, що на їхнє місце прийдуть інші, незнайомі і ще жорстокіші. Я геть забула про них, і коли одного дня хлопчина років п’ятнадцяти доставив мені пакунок з ювелірної майстерні в Монтесанто, то не відразу збагнула, про що йдеться. Дивилася зачудовано на червоний футляр, на пакунок з адресою: «Вельмишановній Елені Ґреко». Щоб зрозуміти, довелося прочитати записку. Марчелло нерозбірливим почерком написав лише «Вибач» і додав велику прописну «М», як учили в початковій школі. У футлярі лежав мій браслетик, такий блискучий, ніби новий.

15

Коли я розповіла про пакунок Лілі й показала їй блискучий браслетик, вона сказала: «Ніколи його більше не одягай і дочкам не давай!» Вона повернулася додому геть виснажена, їй достатньо було піднятися на один сходовий майданчик, щоб від натуги роздирало груди. Вона пила ліки, сама робила собі уколи, але зі своєю полотняною блідістю більше нагадувала гостю з того світу і про браслет казала таким тоном, ніби точно знала: його теж надіслали мені звідти.

Смерть Солар збіглася з її терміновою госпіталізацією, у моїх згадках про ту страшну неділю її кров перемішалася з їхньою. Та щоразу, коли я намагалася поговорити з нею про ту розправу перед церквою, вона невдоволено кривилася й неохоче відповідала: «То були справжні покидьки, Лену, яке тобі до них діло?! Мені шкода твою сестру, але якби в неї хоч трішки варив казанок, то вона б не виходила за Марчелло. Адже всім відомо, що такі, як він, своєю смертю не вмирають!»

Коли мені випала нагода, я спробувала втягнути її в розмову про відчуття причетності, яке мене тоді так бентежило, бо вважала, що її воно мало непокоїти ще більше. Сказала щось на кшталт:

– Ми знали їх змалку.

– Усі колись були малими!

– Вони дали тобі роботу.

– Бо їм це було на руку, і мені!

– Мікеле, звичайно, поводився як справжній негідник, але й ти часом від нього не відставала.

– Вони заслуговували на гірше!

Вона говорила, намагаючись обмежитися лише зневагою, але погляд її ставав злим, а кулаки стискала так, що аж кісточки пальців білішали. Я відчувала, що за тими словами – вже й так лютими! – ховалися ще лютіші думки, які вона не промовляла, але вони крутилися в її голові. Я читала їх у виразі обличчя, в її очах: «Це вони забрали в мене Тіну, а тому Соларам ще мало дісталося! Слід було їх четвертувати, вирвати серце й розкидати нутрощі по дорозі! А якщо то не вони, той, хто їх убив, усе одно вчинив добре, так їм і треба! Якби мені тільки свиснули, я б залюбки сама допомогла їх порішити!»

Але насправді тих слів я так і не почула. На перший погляд раптове зникнення зі сцени двох братів мало на неї вплинуло. Хіба що вона стала частіше та з більшою охотою виходити на прогулянку, бо тепер не могла з ними зустрітися. Ні разу не згадала про бажання зайняти активну громадянську позицію, як то робила до зникнення Тіни, і так і не повернулася до свого буденного життя «робота-дім». Продовжила собі відпустку, блукаючи цілими тижнями між тунелем, трасою та сквером. Ходила понура, ні з ким ніколи не розмовляла. Оскільки через неохайний вигляд вона й надалі здавалася небезпечною, ніхто до неї й словом не озивався.

Інколи вона змушувала мене скласти їй компанію, а відмовлятися було незручно. Ми часто проходили повз бар-кондитерську, на дверях якого висіла табличка «Зачинено через жалобу». Та жалоба ніяк не закінчувалася, бар не відчиняли, часи Солар минули. Але Ліла щоразу зиркала на закриті жалюзі на вікнах, на вицвілу табличку і промовляла задоволено: «І досі зачинено!» Це так її тішило, що вона могла навіть гигикнути – засміятися, ніби в тому було щось кумедне.

Лише раз ми зупинилися на розі будинку, що тепер, без метушні відвідувачів, мав досить занедбаний вигляд. Колись тут стояли яскраві столики зі стільцями, пахло тістечками й кавою, снували люди, велися перемовини, укладалися чесні та злочинні угоди. А тепер – лише сірувата стіна з напівоблізлою штукатуркою.

– Коли вбили їхнього діда, коли порішили матір, Марчелло з Мікеле завішали цілий район хрестами й образами, – промовила Ліла, – плакали до нестями. А тепер, коли самі померли – нічого немає.

Потім згадала, що в лікарні їй розказували, нібито кулі, якими було вбито Солар, випустив невідомо хто.

– Як убив їх ніхто, – посміхнулася вона, – так і плакати за ними нікому.

Саме тієї миті перечепилася й замовкла. Врешті несподівано поділилася зі мною думками: повертатися до роботи вона більше не збирається.

16

Я відчула, що ті слова не були сказані імпульсивно чи через поганий настрій. Без сумніву, вона давно про це думала, можливо, після виходу з лікарні. Сказала:

– Якщо в Енцо вийде працювати самому – добре. А якщо ні – то продамо.

– Ти хочеш продати «Basic Sight»? А потім що робитимеш?

– А обов’язково треба щось робити?

– Треба заповнити чимось життя.

– Як ти?

– А чому ні?

Вона засміялася, зітхнула:

– Мені хочеться просто гаяти час.

– У тебе є Дженнаро, є Енцо, подумай про них!

– Дженнаро уже двадцять три роки, він і так занадто довго сидів на моїй шиї. А Енцо треба якось віддалити від себе.

– Навіщо?

– Хочу спати сама, як раніше.

– Самій спати погано.

– Ти хіба не сама спиш?

– Так мені немає з ким!

– А чому в мене має бути хтось?

– То ти більше нічого не відчуваєш до Енцо?

– Відчуваю, але я не хочу ні його, ні когось іншого. Я вже стара і не хочу, щоб мені хтось заважав спати.

– Сходи до лікаря.

– Досить із мене лікарів.

– Ходімо разом! Такі розлади легко вилікувати.

Вона посерйознішала:

– Ні, мені й так добре.

– Так нікому не може бути добре.

– Мені – може. Роль сексу в житті занадто перебільшена.

– Я кажу про кохання.

– У мене голова забита іншим. Ти про Тіну геть забула, а я – ні.

Я чула, що сварки між Лілою та Енцо почастішали. Точніше, Енцо говорив так само, хіба що трохи напруженішим голосом, а от Ліла постійно репетувала. Він відповідав тихо і коротко. Не гнівався – він взагалі ніколи на Лілу не гнівався! – замість цього здавалося, що він у відчаї. Він казав, що все пішло шкереберть – Тіна, робота, їхні стосунки, – але Ліла й пальцем не кивнула, аби хоч якось виправити ситуацію, а тільки й хотіла, щоб і надалі все котилося у прірву. «Поговори ти з нею!» – попросив він мене якось. Я відповіла, що це нічого не дасть, що їй просто треба більше часу, аби віднайти душевну рівновагу. Енцо вперше заперечив досить різко: «У Ліни душевної рівноваги ніколи не було!»

Неправда. Ліла, коли хотіла, уміла зберігати спокій, міркувати тверезо навіть у часи неймовірної напруженості. Траплялися дні, коли вона була врівноваженою і привітною. Вона піклувалася про мене й моїх дітей, розпитувала про мої поїздки, що нового я написала, з ким зустрічалася. Уважно і з цікавістю, а часом з обуренням слухала розповіді про неефективність шкільного навчання, дурість учителів, сварки, перші закоханості Деде, Ельзи і навіть Імми. Була щедрою. Якось пополудні разом із Дженнаро принесла мені свій старий комп’ютер. Навчила, як із ним працювати, і сказала на завершення: «Я тобі його дарую».

Уже наступного дня я стала на ньому писати. Швидко приловчилася, хіба що постійно хвилювалася, що раптове вимкнення струму знищить мені години праці. Загалом та машина мене просто причарувала. Якось я розповідала донькам у Лілиній присутності:

– Подумайте тільки, я вчилася писати ще пером! Потім перейшла на кулькову ручку, з неї – на друкарську машинку, згодом – на електронну, а от тепер я клацаю по клавішах і вибиваю дивовижним чином текст на екрані! Це так чудово! Нізащо б не повернулася в минуле, досить з мене ручки! Тепер завжди писатиму на комп’ютері! Ось доторкніться, відчуваєте в мене мозоль на вказівному пальці?! Бачите, який твердий? Він у мене з дитинства, але скоро зникне.

Ліла спостерігала за нашою розмовою зі щасливим виразом обличчя: раділа, що вгадала з подарунком.

– Ваша мати, – сказала, – говорить з ентузіазмом дилетанта!

І вивела їх із кімнати, аби я могла спокійно попрацювати. Вона розуміла, що втратила їхню довіру, але все одно водила їх до себе на роботу, коли мала гарний настрій, й показувала нове обладнання, пояснювала, що вміють робити нові машини, чому і як. Казала, аби підлеститися до них:

– Синьйора Елена Ґреко – якщо ви з нею знайомі! – уважна, як гіпопотам, що дрімає на замуленому дні озера! А от ви – метикуваті дівчатка!

Але знову завоювати їхній авторитет та повагу, особливо Деде й Ельзи, їй так і не вдалося. Дівчата, повернувшись додому, казали мені:

– Ніяк не второпати, що в неї в голові, мамо! Спершу спонукає вчитися, потім заявляє, що всі ті розумні машини служать лише для того, щоб багатії заробляли купу грошей, а старі професії та робочі місця зникли.

Попри це за короткий час Деде з Ельзою – навіть трішки Імма! – здобули такі знання в інформатиці, що я ними запишалася. Хоча сама й досі вміла на комп’ютері лише друкувати. За найменшої халепи зверталася до доньок, особливо – до Ельзи, яка усувала проблеми за мить, а потім вихвалялася перед тіткою Ліною:

– А я взяла і зробила отак і отак! Як ти гадаєш, правильно?

Справи пішли ще краще, коли Деде почала залучати й Ріно. Раніше він і голови не повертав у бік обладнання, що належало Енцо й Лілі, а тут став потроху цікавитися. Адже не хотів відставати від дівчат і поставати дурником у їхніх очах. Одного ранку Ліла зі сміхом заявила:

– Деде змінила Дженнаро!

Я відповіла:

– Ріно потребує трішки довіри.

А вона відрізала з притаманною їй різкістю:

– Я знаю, якої довіри він потребує!

17

Так було в добрі дні. Але швидко наставали й погані: то їй було спекотно, то холодно, то вона блідла, то могла несподівано розпашіти, то сварилася, то допікала всім, то обливалася потом, то чіплялася до Кармен, обзиваючи її дурною і плаксивою. Після операції в її організмі, здавалося, щось заклинило. Несподівано відповідала грубощами на чемність Ельзи, гаркала на Деде, різко розмовляла з Іммою, мене могла обірвати на півслові, розвернутися і піти. У такі періоди потьмарення їй не сиділося ні вдома, ні на роботі. Сідала на автобус чи метро і їхала невідомо куди.

– Чим ти займаєшся? – запитувала я.

– Гуляю по Неаполю.

– Добре. Де саме?

– Я що, маю перед тобою звітувати?

За будь-якої нагоди вона зчиняла сварку з нічого. Особливо часто сварилася з сином, але винуватила у їхніх непорозуміннях Деде й Ельзу. Насправді вона мала рацію. Моя старша донька часто й охоче проводила час із Ріно, а сестра, щоб не почуватися забутою й самотньою, теж змушена була миритися з присутністю хлопця. Як наслідок, обидві закликали його до непокори, яка в їхньому випадку виявлялася у пристрасних словесних суперечках з дорослими, а в Ріно виливалася в сумбурне виправдувальне базікання, яке Ліла терпіти не могла.

– Оті двоє, – гримала вона на сина, – вчать тебе розуму, а ти повторюєш за ними дурниці, як папуга!

У такі дні з нею було не впоратись, її бісили мовні штампи, патетичні фрази, будь-які вияви сентиментальності, а особливо – бунтівний дух, підживлюваний старими гаслами. І разом із тим у певних ситуаціях вона сама витягувала на білий світ такі заїжджені анархістські ідеї, які, як на мене, уже давним-давно себе зжили. Ми гаряче посварилися, коли напередодні виборчої кампанії 1987 року дізналися з газет, що в К’яссо заарештували Надю Ґальяні.

Кармен прибігла до нас у паніці, зовсім втратила голову і знай примовляла:

– Ось побачите, тепер і до Пасквале доберуться! Від Солар урятувався, а тепер карабінери його вб’ють!

Ліла їй відповіла:

– Надю ж не карабінери заарештували, вона сама здалася, щоб полегшити собі кару.

Та гіпотеза видалася мені розумною. У газетах написали всього кілька рядків, не йшлося ні про погоні, ні про перестрілки, ні про затримання. Щоб заспокоїти Кармен, я знову їй порадила:

– Можливо, Пасквале теж було б краще здатися. Ти знаєш мою думку.

І тут розверзлося небо, Ліла почала кричати, наче сказилася:

– Кому здатися?

– Владі.

– Владі?!

Вона виголосила цілий список розкрадань і злочинних змов між старими кримінальними структурами та новими міністрами, рядовими членами парламенту, поліцейськими, суддями, секретними службами – починаючи з 1945 року і до наших часів. Виявила, як завжди, неймовірну поінформованість, якої я від неї не чекала. І вигукнула наприкінці:

– Оце та влада, якій ти хочеш здати Пасквале?!

А потім ще й під’юдила мене:

– Б’ємося об заклад, що Надя відсидить кілька місяців у в’язниці, а Пасквале, якщо його схоплять, замкнуть у камері навіки, а ключ викинуть?

Підійшла до мене впритул, повторила з притиском ще агресивнішим тоном:

– Б’ємося?

Я промовчала. Мене ця сцена дуже непокоїла, адже такі розмови не йшли на користь Кармен. Після смерті Солар вона відразу забрала позов проти мене, всіляко демонструвала свою прихильність, допомагала з доньками за першої потреби, незважаючи на власні проблеми й тривоги. А тому мені було шкода, що ми з Лілою, замість того щоб заспокоїти її, ще більше розхвилювали. Її аж трусило, коли вона сказала, звертаючись до мене, але поділяючи Лілину думку:

– Якщо Надя здалася, значить, вона розкаялася і тепер звалить усю вину на Пасквале, а сама вибереться сухенькою з води. Хіба не так, Ліно?

Після чого повернулася до Ліли й випалила різко, несподівано ставши на мій бік:

– Тепер це не просто справа принципу, Ліно! Ми мусимо думати про те, як краще для Пасквале! Мусимо передати йому, що краще жити у в’язниці, аніж чекати, поки тебе порішать! Правду я кажу, Лену?

Тут Ліла облила нас обох брудною лайкою й вискочила, хряснувши дверима, хоч ми сиділи у неї вдома.

18

Піти з дому й блукати містом стало для Ліли засобом від стресу та розв’язанням усіх проблем. Дедалі частіше вона виходила вранці й поверталася під вечір, занедбала Енцо, який не знав, як упоратися із замовниками, Ріно, забувала подбати про моїх доньок, коли я від’їжджала у справах. На неї не можна було покластися: якщо щось не вдавалося – вона кидала все, не зважаючи на наслідки.

Кармен якось сказала мені, що Ліла їздить на старий цвинтар в Доґанеллу й вибирає там собі дитячу могилку, щоб біля неї думати про Тіну, у якої своєї могилки немає. А потім прогулюється зарослими стежками, поміж могилами, кущами, старими каплицями з поховальними нішами, зупиняючись перед вицвілими фотографіями.

– Мертві, – сказала Кармен, – мають визначеність. У них є могильна плита, дата народження та смерті. А в її доньки – немає. Її дочка навічно залишиться лише з датою народження. У цьому й горе. Бідна дівчинка ніколи не матиме завершення життєвого шляху, постійного місця, куди її мама може прийти, посидіти, заспокоїтися.

Але Кармен завжди фантазувала щодо питань життя та смерті, тому я не дуже до неї прислухалася. На мою думку, Ліла бездумно блукала містом, щоб притупити біль, який і через багато років отруював її існування. Або, за своєю давньою звичкою рішуче рубати все одним махом, справді вирішила більше ні про що і ні про кого не думати. Оскільки я була переконана, що для душевного спокою їй потрібне якраз протилежне, то побоювалася, що її нерви не витримають і вона накинеться на Енцо, на Ріно, на мене, на моїх дочок, на незнайомого перехожого, який ненавмисно її штовхнув, на когось, хто не так поглянув. Удома я могла з нею сваритися, заспокоювати її, тримати під контролем. А надворі? Щоразу, коли Ліла виходила з дому, я тривожилася, що вона потрапить у якусь халепу. А водночас, коли чула, як знизу гепають двері, вона спускається сходами й виходить на вулицю, то видихала з полегшенням. Значить, не з’явиться через кілька хвилин у мене вдома, не почне провокаційних розмов, не чіплятиметься до дівчат, не критикуватиме Імму, не намагатиметься завдати мені болю.

Так я дедалі частіше почала замислюватися про переїзд. Залишатися в районі не було сенсу ні для мене, ні для Деде, ні для Ельзи, ні для Імми. Сама Ліла після перебування в лікарні, після операції, після розладів, що відбувалися в її тілі, почала частіше повторювати те, що раніше казала час від часу: «Їдь звідси, Лену! Що тобі тут робити? Таке враження, що ти дала обітницю Матері Божій!» Хотіла нагадати мені, що я не виправдала її сподівань, що моє перебування в районі було тільки примхою інтелектуалки, що фактично від мене з моєю освітою й книжками не було жодної користі ані їй, ані місцю, де ми народилися. Я обурювалася і думала про себе: вона ніби хоче звільнити мене за професійну непридатність.

19

Я почала розмірковувати, що робити далі. Донькам потрібна була стабільність, а я мусила влаштувати все так, щоб їхні батьки про них попіклувалися. Найскладніше було з Ніно. Інколи він телефонував, сюсюкав кілька хвилин з Іммою, та односкладно йому відповідала – і все. Нещодавно він вчинив те, чого можна було очікувати, знаючи його амбіції: висунув свою кандидатуру на виборах від Соціалістичної партії. Він надіслав мені коротенький лист, в якому просив голосувати за нього й агітувати інших. До листа, який закінчувався словами «І Ліні теж скажи!», він додав агітаційну листівку зі своїм солоденьким фото й короткою біографією. Одне речення було підкреслено ручкою, у ньому повідомлялося, що у кандидата троє дітей: Альбертіно, Лідія та Імма. Збоку він дописав: «Покажи це доньці!»

Я не ходила голосувати й нікого не агітувала за нього, але показала листівку Іммі, а та спитала, чи можна її забрати й зберегти. Коли її батька обрали, я спрощено їй пояснила, що означають поняття «народ», «вибори», «представництво», «парламент». Тепер Ніно постійно жив у Римі. Після перемоги на виборах дав про себе знати лише раз: надіслав нашвидкуруч написаного хвалькуватого листа, якого просив показати дочці, Деде й Ельзі. Ні номера телефону, ні адреси, тільки порожні обіцянки на відстані («Будьте певні, я завжди про вас піклуватимуся»). А Імма захотіла зберегти і те підтвердження існування свого батька. А коли Ельза казала їй щось на кшталт: «Яка ж ти вредна! Це все тому, що твоє прізвище Сарраторе, а не Айрота!» – вона, здавалося, уже не так засмучувалася, що має інше прізвище. Якось учителька запитала в Імми, чи правда, що вона донька депутата Сарраторе, і та наступного дня принесла їй на доказ листівку, яку так ревно зберігала. Мене тішила її гордість за батька, і я планувала зробити так, щоб та гордість із часом зростала. Ніно й надалі жив своїм насиченим життям? Гаразд. Але моя дочка йому не кокарда, щоб виставляти напоказ, а потім знову ховати у шухлядку до нової нагоди.

Із П’єтро в останні роки у мене проблем не було. Він регулярно надсилав гроші на утримання дітей (від Ніно я не отримала ані копійки), завжди цікавився їхніми справами. Недавно він розійшовся з Доріаною, Флоренція йому набридла, він хотів податися до Сполучених Штатів. Зважаючи на його рішучість, у нього це мало вийти. Мене такий перебіг подій непокоїв. Я казала йому: «Ти кидаєш дітей напризволяще!» А він відповідав: «Зараз це здається дезертирством. Але скоро ти побачиш, що мій переїзд піде на користь насамперед їм!» Можливо, у тих словах мені вчувалося щось подібне до обіцянок Ніно («Будьте певні, я завжди про вас піклуватимуся»). Але факт залишався фактом: Деде з Ельзою теж скоро мали залишитися без батька. Та якщо Імма до такого звикла змалечку, то Деде з Ельзою дуже любили П’єтро і звикли звертатися до нього, як тільки їм хотілося. Я була впевнена, що його від’їзд їх засмутить. Звичайно, вони були вже дорослі: Деде виповнилося вісімнадцять років, Ельзі – п’ятнадцять. Вони навчалися у найкращих школах, мали добрих викладачів. Та чи було цього достатньо? Обидві ніяк не могли тут прижитися, не спілкувалися тісно з однокласниками і не мали друзів. Здавалося, що тільки з Ріно вони почувалися добре. Але що спільного вони насправді мали з тим парубком, значно старшим, але водночас інфантильнішим за них?

Ні, треба було переїжджати з Неаполя. Спробувати, наприклад, пожити в Римі і з любові до Імми відновити стосунки з Ніно – звичайно, лише дружні. Або повернутися до Флоренції й укріпити стосунки П’єтро з доньками, сподіваючись, що тоді він відмовиться від наміру переїхати до Америки. Особливо нагальним це питання здалося мені одного вечора, коли Ліла піднялася до мене з сердитим виглядом і запитала вороже:

– Це правда, що ти сказала Деде більше не бачитися із Дженнаро?

Я зніяковіла. Адже я лише попросила доньку, щоб та не липла до нього, як смола.

– Бачитися вона з ним може, скільки завгодно. Просто я побоююся, що Дженнаро це може набриднути: він дорослий, а вона – дівчисько.

– Лену, не викручуйся! Ти вважаєш, що мій син не годиться для твоєї дочки?

Я здивовано вирячилася на неї:

– Що значить «не годиться»?

– Ти сама добре знаєш, що вона закохана в нього по вуха.

Я розреготалася.

– Деде? У Ріно?

– А що тут дивного? Думаєш, твоя дочка не може закохатися в мого сина?

20

До того вечора я не надавала значення тому, що Деде, на відміну від сестри, яка міняла кавалерів щомісяця, ніколи не говорила про свою закоханість. Я пояснювала її стриману поведінку частково тим, що дівчинка вважала себе невродливою, а частково – її перебірливістю. Навіть часом кепкувала з неї: «То ніхто з однокласників не вартий твоєї уваги?». Вона нікому не дозволяла фривольностей, насамперед собі, а особливо – мені. Щоразу обурювалася, коли бачила, як я не те що загравала, а просто жартувала з якимось чоловіком або, наприклад, занадто привітно розмовляла з кимось із хлопців, що провів її додому. А одного разу, за кілька місяців до цього, навіть видала мені кілька грубих фраз на діалекті, чим вивела мене з рівноваги.

Та, можливо, річ була не в тому, що вона не терпіла фривольностей. Після Лілиних слів я стала уважніше придивлятися до Деде й зробила висновок, що її заступництво за Ріно аж ніяк не обмежувалося, як то мені раніше здавалося, дитячою прив’язаністю або палким підлітковим прагненням захистити скривджених. Я збагнула, що її холодність до інших хлопців пояснювалася почуттями до Ріно, які виникли ще в ранньому дитинстві. Це мене налякало. Я згадала своє багатолітнє кохання до Ніно й подумала: Деде йшла тією самою стежиною. Різниця полягала в тому, що Ніно був здібним хлопцем, який перетворився на вродливого, розумного, успішного чоловіка, а Ріно був несміливим юнаком недалекого розуму, без харизми, без майбутнього, і, якщо добре подумати, то нагадував навіть не свого батька Стефано, а свого діда, дона Акілле.

Я наважилася поговорити з донькою. Залишалося кілька місяців до випускних іспитів, вона весь час присвячувала навчанню, могла запросто заявити: мені ніколи, поговоримо пізніше. Але Деде – не Ельза, вона не могла просто відмахнутися від мене, не вміла кривити душею. Достатньо було запитати у старшої доньки, і я була впевнена: попри зайнятість вона відповість мені щиро. Я запитала:

– Ти закохана в Ріно?

– Так.

– А він?

– Не знаю.

– Як давно ти його кохаєш?

– Усе життя.

– А якщо він не відповість тобі взаємністю?

– Тоді моє життя не матиме сенсу.

– І що ти збираєшся робити?

– Я скажу після іспитів.

– Кажи зараз!

– Якщо він захоче бути зі мною, ми звідси поїдемо.

– Куди?

– Не знаю. Кудись подалі.

– Він теж ненавидить Неаполь?

– Так, він хоче перебратися до Болоньї.

– Чому?

– Там свобода.

Я з любов’ю поглянула на неї:

– Деде, тобі добре відомо, що ні твій татко, ні я тобі цього не дозволимо.

– А мені ваш дозвіл і не потрібен. Поїду, і все.

– На які гроші?

– Працюватиму.

– А як же твої сестри? А я?

– Усе одно, мамо, настане день, коли нам треба буде розлучитися.

Після тієї розмови я вийшла геть знесилена. Незважаючи на її плутані відповіді, я змусила себе поводитися так, ніби вони були виваженими.

Після цього, охоплена тривогою, я задумалася, що робити. Деде була закоханою дівчиною, а тому правдами і неправдами я мала змусити її отямитися. Складність полягала в Лілі. Я її побоювалася й відразу збагнула, що порозумітися з нею буде нелегко. Вона вже втратила Тіну, у неї залишався лише син Ріно. Ліла з Енцо доклали чимало сил, щоб витягти його зі світу наркотиків, застосувавши жорсткі методи. А тому вона б не змирилася, якби і я змусила його страждати. Дружба з моїми доньками так добре вплинула на нього, що він навіть почав працювати з Енцо, а можливий розрив із ними міг би знову зламати його. Врешті, така невтішна перспектива мене теж непокоїла. Я його по-своєму любила, він змалку був нещасливий, а тепер і в юності йому не дуже таланило. Він, без сумніву, був закоханий у Деде, відмова від неї його б доконала. Але нічого не вдієш. Я стала поводитися з ним підкреслено привітно, але так, щоб не виникало непорозумінь: я до нього добре ставлюся, завжди й в усьому допомагатиму, хай тільки попросить; але всім ясно, що вони з Деде дуже різні, і що б вони там собі не надумали, мине зовсім мало часу – і вони точно розбіжаться. У відповідь на мою поведінку Ріно теж став дружелюбнішим, відремонтував нам поламані віконниці, крани, що підтікали, а три сестри йому охоче допомагали. Але Лілі та його готовність допомогти не сподобалася. Якщо він залишався у нас надовго, вона гукала його знизу владним тоном.

21

Я вирішила на цьому не зупинятися й зателефонувала П’єтро. Він збирався переїжджати до Бостона, був налаштований рішуче. Ображався на Доріану, заявив мені обурено, що вона, як виявилося, – невірна і без моральних принципів. Потім уважно мене вислухав. Він добре знав Ріно, пам’ятав, яким той був змалечку, і розумів, що з нього виросло. Кілька разів перепитав для певності: «То зараз у нього немає проблем із наркотиками?» Іще раз: «Він працює?» Нарешті заявив: «Це взагалі якась дурниця, ні сіло ні впало!» Разом з тим ми обоє погодилися, що, зважаючи на чутливість нашої доньки, варто запобігти навіть флірту між ними.

Мене потішило, що ми однаково оцінюємо ситуацію, я попросила його приїхати до Неаполя й поговорити з Деде. Він пообіцяв, але був такий завантажений роботою та іншими справами, що зміг вибратися лише напередодні іспитів Деде і тільки для того, аби попрощатися з доньками перед від’їздом до Америки. Ми давно з ним не бачилися. Він, як і раніше, здавався неуважним. Волосся посивіло, тіло обважніло з роками. Оскільки він не бачився з Лілою й Енцо після зникнення Тіни, бо щоразу приїжджав по доньок лише на кілька годин, то цього разу присвятив моїй подрузі та її чоловікові багато часу. П’єтро взагалі був дуже чемний, пильнував за тим, щоб не поставити нікого в незручне становище через свій професорський статус. Довго розмовляв із ними з тим похмурим співчутливим виразом обличчя, який колись мене дратував, а тепер викликав захоплення своєю природністю – у Деде був такий самий. Не знаю, що він сказав про Тіну, але якщо Енцо й бровою не повів, то Ліла аж просвітліла, подякувала йому за лист, який він написав їм багато років тому, сказала, що він їм дуже допоміг. Тільки тоді я дізналася, що П’єтро після втрати доньки надіслав їй лист зі співчуттями, і подивувалася наївній вдячності Ліли. Він знітився, Ліла витіснила Енцо з розмови й завела з моїм колишнім чоловіком бесіду про Неаполь. Довго розказувала про палац Челламаре, про який мені було відомо хіба що те, що він розташований десь над кварталом К’яя, а от вона, як виявилося, знала про нього все в найдрібніших деталях: архітектуру, історію, скарби, що там зберігаються. П’єтро зацікавлено слухав. А мені не терпілося, щоб він уже зосередив увагу на дочках, зокрема – поговорив як слід із Деде.

Нарешті Ліла його відпустила, і П’єтро, поспілкувавшись з Ельзою та Іммою, знайшов час для розмови з Деде. Батько з дочкою говорили довго і серйозно. Я спостерігала за ними з вікна, поки вони прогулювалися вулицею туди-сюди. Здається, уперше в житті мене вразило, як вони схожі зовні. Деде не мала такого розкуйовдженого волосся, а от статура і дещо незграбна хода – точно від батька. Дівчині виповнилося вісімнадцять, у ній проступала м’яка жіночність, але разом із тим у кожному русі, кроці яскраво пробивалися риси П’єтро. Я стояла коло вікна як укопана – задивилася на них. Минуло чимало часу, вони так заговорилися, що Ельзі та Іммі геть урвався терпець.

– Мені теж треба розказати таткові про свої справи! – обурювалася Ельза. – Він скоро поїде, коли я з ним поговорю?!

Імма й собі пробурмотіла:

– Він обіцяв і зі мною побалакати.

Нарешті П’єтро з Деде повернулися додому, обоє в доброму гуморі. Увечері трійко дівчат обсіли П’єтро, щоб послухати. Він розповідав, що їде працювати в чудовій будівлі з червоної цегли – великій, красивій, зі статуєю біля входу. Та статуя з темного каменю зображувала чоловіка в кріслі, у якого один черевик яскраво виблискував на сонці, як золотий, оскільки студенти постійно торкалися його «на удачу». Їм було дуже весело без мене. І я подумала: тепер, коли йому не треба виконувати роль батька щодня, з нього вийшов чудовий татко, навіть Імма його обожнює. Можливо, з чоловіками інакше не можна: пожити деякий час разом, народити дітей – і розійтися кожен своїм шляхом. Легковажні, як Ніно, підуть собі, забувши про відповідальність. А серйозні, як П’єтро, виконуватимуть свої обов’язки якнайкраще. Хай там як, а часи вірності та спільного життя минули – і для чоловіків, і для жінок. Тоді чому ми бачили в бідолашному Дженнаро, тобто Ріно, загрозу? Хай би Деде насолодилася своєю пристрастю й пішла далі своєю дорогою. Через деякий час вони, можливо, ще зустрінуться, перекинуться кількома добрими словами. Усі історії так закінчуються. То чому для доньки я бажала чогось іншого?

Ця думка мене збентежила, і я заявила суворим тоном, що вже пізно і пора спати. Ельза саме присягалася, що через кілька років, як тільки випуститься з ліцею, поїде до батька в Сполучені Штати, а Імма смикала П’єтро за рукав, щоб привернути його увагу і, напевно, запитати, чи можна буде і їй поїхати. Деде відсторонено мовчала. Я подумала, що справи вирішилися самі собою, історії з Ріно кінець, і вона зараз скаже Ельзі: тобі треба чекати ще чотири роки, а я закінчую ліцей уже зараз і через місяць зможу поїхати до татка.

22

Але як тільки ми з П’єтро залишилися наодинці, я з одного погляду зрозуміла, що він дуже стривожений. Сказав:

– Нічого не поробиш.

– Тобто?

– Деде міркує штампами.

– Що вона тобі сказала?

– Не має значення, що вона сказала. Важливо, що вона робитиме.

– Переспить із ним?

– Так. У неї детально розписаний план дій. Відразу після іспитів вона освідчиться Ріно, втратить цноту, разом із ним поїде звідси і жебракуватиме, зважаючи на кризу на ринку праці.

– Не жартуй!

– Я й не жартую, а переказую тобі дослівно її план.

– Тобі легко іронізувати, адже роль злої матері завжди випадає мені!

– Вона сподівається на мою підтримку. Каже, що як тільки цей хлопець наважиться, вони разом приїдуть до мене в Бостон.

– Я їй ноги переламаю!

– Можливо, вони вдвох швидше переламають їх тобі.

Так ми з ним проговорили до пізньої ночі. Спершу тільки про Деде, згодом – про Ельзу й Імму, а наприкінці – про все на світі: політику, літературу, книжки, які я писала, статті в газетах, його нову працю. Ми давно вже з ним так не говорили. Він по-доброму кепкував з мене через мої вічні, як на нього, непевні погляди. Іронізував через мій напівфемінізм, напівмарксизм, напівфрейдизм, напівфукоїзм, напівбунтарство. «Хіба що зі мною, – промовив він гірко, – ти обійшлася без півтонів». Потім зітхнув:

– Усе тобі було не так, нічого в мені не влаштовувало. А той другий був бездоганним. І що тепер? Раніше вдавав борця за справедливість, а зараз водиться з кланом соціалістів. Елено-Елено, як же ти мене помучила! Звинувачувала в усіх гріхах навіть тоді, коли мені погрожували зброєю! Привела додому друзів дитинства, які виявилися вбивцями. Пам’ятаєш? Ну, годі про це! Ти – Елена, я тебе дуже кохав, у нас із тобою дві доньки. Звичайно, я не можу тебе не любити.

Я дозволила йому виговоритися. Визнала, що часом поводилася нелогічно. Визнала, що він не помилився щодо Ніно, той справді мене дуже розчарував. Спробувала повернутися до розмови про Деде й Ріно. Я дуже тривожилася, не знала, що робити. Пояснила: якщо ми вирішимо тримати хлопця на відстані від нашої доньки, то це призведе до погіршення стосунків із Лілою. Я почуватимуся винною, а вона – ображеною. Він кивнув:

– Тобі слід їй допомогти.

– Навіть не знаю як.

– Вона всіляко намагається знайти собі заняття, щоб вгамувати біль, але не виходить.

– Неправда. Раніше вона намагалася, а тепер навіть не працює, взагалі нічого не робить.

– Ти помиляєшся.

Ліла розповіла йому, що днями просиджує в Національній бібліотеці, вивчаючи історію Неаполя. Я зачудовано витріщилася на нього. Ліла знову в бібліотеці? І цього разу не в нашій районній, як у 50-х, а в престижній, погано організованій Національній? То ось що вона робила, коли зникала з району? У неї з’явилася нова манія? І чому вона тримала це від мене в секреті? Чи сказала про це П’єтро навмисне, щоб той зі мною поділився?

– Вона тобі нічого не казала?

– Скаже, коли треба буде.

– Спробуй підбадьорити її в цьому. Не годиться, щоб така здібна людина зупинилася на п’ятому класі початкової школи.

– Ліла робить тільки те, що їй хочеться.

– Це ти так думаєш.

– Я знаю її з шести років.

– Можливо, через це вона тебе ненавидить.

– Вона мене не ненавидить.

– Нелегко щодня зізнаватися собі в тому, що ти зуміла звільнитися, а вона так і залишилася ув’язненою. Якщо пекло справді існує, то воно – у неї в голові. І мені нізащо б не хотілося опинитися там навіть на кілька секунд.

П’єтро так і сказав: опинитися там. І в його голосі чулися і страх, і захоплення, і жаль. Я вперто повторила:

– Ліна зовсім мене не ненавидить!

Він реготнув.

– Добре, хай буде по-твоєму.

– Ходімо спати.

Він непевно зиркнув на мене. Я не приготувала для нього розкладачку, як то робила завжди.

– Разом?

Років десять ми й пальцем одне до одного не торкалися. Я цілу ніч нервувалася, що діти прокинуться й застануть нас в одному ліжку. Лежала в темряві й розглядала того великого чоловіка зі скуйовдженим волоссям, що тихенько сопів поряд. Коли ми були одружені, він рідко спав зі мною. Зазвичай довго мучив мене сексом, а коли нарешті досягав оргазму, засинав ненадовго, після чого вставав і йшов працювати над книжками. Цього разу кохатися з ним на прощання було приємно, адже ми обоє знали, що це більше не повториться, і насолоджувалися миттю. П’єтро навчився з Доріаною того, чого я не зуміла його навчити, і зробив усе можливе, щоб я це відчула.

Десь о шостій ранку я його розбудила й сказала, що пора йти. Провела до машини, він іще раз попросив піклуватися про дітей, особливо про Деде. Ми потиснули одне одному руку, поцілувалися, і він поїхав.

Я неохоче попленталася до газетного кіоску, хазяїн якраз розпаковував свіжу пресу. Повернулася додому, як завжди, з трьома журналами, які лише проглядала, читаючи заголовки. Поки готувала сніданок, думала про П’єтро, про наші з ним розмови. Могла зберегти у пам’яті багато чого зі сказаного – його докори, хвилювання про Деде, його спрощене сприйняття Ліли, – але часом наш мозок умудряється втнути дивні жарти. От і в мене в голові крутилося, як він обізвав Пасквале й Надю вбивцями (адже то їх він назвав моїми друзями дитинства). Я збагнула, що Надю вже й сама легко називала цим словом, а от Пасквале не могла. Я саме розмірковувала про причини такої поведінки, як задзвонив телефон. Телефонувала Ліла. Вона чула, як я виходила з П’єтро і як повернулася. Хотіла дізнатися, чи купила я газети. По радіо щойно сказали, що Пасквале заарештували.