Історія втраченої дитини

– Яка свобода, Лену, що ти верзеш?! У синьйори Пальм’єрі син від наркотиків помер два тижні тому! Знайшли мертвим у сквері!

І я відчула, з яким презирством вона повторила слово «свобода», що в моїх устах мало позитивне значення. Я завмерла від несподіванки, спробувала припустити:

– Можливо, у нього було хворе серце.

Вона відповіла:

– Він помер від героїну! – І додала швидко: – Годі про це! У мене немає анінайменшого бажання цілу неділю говорити про брудні справи Солар!

Але вона й так уже це зробила, розповіла мені значно більше, аніж за інших обставин. Якось воно в неї вихопилося. Чи то через неспокійний внутрішній стан, чи то через утому від вагітності, чи з наміром – не знаю! – Ліла ненадовго послабила свої захисні перепони, і я усвідомила з усього сказаного, що відкрила для себе багато нових сторінок життя району. Я давно знала, що Мікеле її кохав (але кохав так, що те почуття перетворилося на манію і роз’їдало його зсередини), і було ясно, що вона скористалася його слабкістю. Але в розмові вона промовила оте «тінню за моєю тінню», і в мене перед очима постав Альфонсо. Альфонсо, який копіював її в сукні для вагітних у крамниці на Мілле. А разом із ним мені ввижався засліплений пристрастю Мікеле, що задирає йому сукню й притискає до себе. Ті розмови про Мікеле в одну мить змінили моє ставлення до наркотиків. Я більше не вважала їх іграшкою для розслаблення заможних людей. Я ніби перенеслася в темні кутки старого скверу біля церкви, де наркотики, як зміїна отрута, струменіли в жилах моїх братів, Ріно, можливо, навіть Дженнаро, убивали й несли гроші до зошита в червоній обкладинці. Той зошит колись зберігала Мануела Солара, а тепер, оскільки він перейшов від Мікеле до Марчелло, його тримала в своєму домі моя сестра. Я знову відчула на собі вплив особливого таланту Ліли: кількома словами створювати й руйнувати яскраві образи в уяві інших людей, отой дар сказати й замовкнути, аби розбудити в головах картинки й відчуття, без потреби додавати щось самій. Я подумала збентежено, що досі помилялася, намагаючись описувати все, що бачу і знаю. Треба писати так, як вона говорить: залишати провалля, зводити мости і обривати їх, змушувати читача стежити за думкою: Марчелло Солара проходить швидко разом із моєю сестрою Елізою, потім Сильвіо, Пеппе, Джанні, Ріно, Дженнаро, за ними Мікеле, зачарований тінню Ліли. Натякнути на те, що всі вони течуть у жилах сина синьйори Пальм’єрі, якого я взагалі не знаю, але думка про його смерть крає серце; його жили не мають нічого спільного з жилами осіб, яких Ніно приводить до мене на Тассо, з жилами Маріарози, однієї її подруги (це я тільки-но пригадала!), якій від наркотиків було недобре, і їй довелося лягти до лікарні для дезінтоксикації; та й сама моя зовиця зараз невідомо де – я давно не мала від неї звістки. Комусь вдається врятуватися, а хтось гине.

Я відігнала від себе образи любощів між чоловіками, встромлених у жили голок та пристрастей на межі зі смертю. Спробувала продовжити розмову, але вона не клеїлася. Післяобідня спека стискала горло, пригадую налиті свинцем ноги і піт, що стікав по тілу. Я поглянула на годинник, що висів у кухні: 19:30. Спіймала себе на думці, що більше не хотілося згадувати про Ніно, розпитувати про нього Лілу, яка сиділа навпроти у слабкому жовтуватому світлі лампи: «Що такого ти знаєш про нього, чого не знаю я?» А знала вона багато, навіть занадто. І якби розповіла, то змусила б уявити таке, що мені потім нізащо б не вдалося стерти з пам’яті. Колись вони спали разом і вчилися, вона допомагала йому писати статті, як і я згодом допомагала з рукописами. На якусь мить до мене повернулися давні ревнощі й заздрість. Мені від цього стало недобре, і я поспішила відігнати від себе ті думки.

Та їх радше відігнав якийсь дивний звук, щось на кшталт глухого гулу, що почувся під будинком, під трасою, ніби одна з вантажівок, що без упину мчали нею, раптом загальмувала, різко звернула в нашому напрямку й на повній потужності рвонула під землю, у підвал, збиваючи і трощачи все на своєму шляху.

49

У мене перехопило подих, на мить я не могла второпати, що відбувається. Філіжанка з кавою задрижала на блюдці, ніжка столу вдарила мене по коліну. Я скочила на ноги, побачила, що Ліла теж налякана і намагається підвестися. Стілець під нею захитався, вона спробувала утриматися на ньому, але якось повільно, зігнувшись, простягнувши одну руку до мене, а другою вчепившись у спинку. Очі примружені, як і щоразу, коли вона задумувалася, перш ніж діяти. Тим часом гул під будинком не припинявся, підземний вітер здіймав під підлогою хвилі невідомого моря. Я поглянула на стелю: лампа розхитувалася разом із рожевою люстрою.

– Землетрус! – вигукнула я.

Підлога рухалася, невидима буря вирувала під ногами, змушуючи тремтіти кімнату, як ліс від поривів вітру. Стіни скрипіли, здавалися роздутими, розходилися і сходилися по кутках. Зі стелі сипалася хмара пилу, до неї домішався пил, що йшов від стін. Я кинулася до дверей, вигукнувши знову: «Землетрус!» Але мені лише здавалося, що я рухаюся, насправді я стояла як укопана. Ноги не рухалися, усе тіло обважніло – голова, плечі, особливо живіт. Підлога, на яку я хотіла обпертися, хиталася під ногами: лише на мить була тут, а потім віддалялася.

Я згадала про Лілу, пошукала її очима. Стілець нарешті упав, меблі – особливо старий буфет з усіма келихами, посудом, порцеляною – дрижали разом із вікнами, як бур’яни на карнизах від вітру. Ліла стояла посеред кімнати, зігнувшись і схиливши голову: очі зажмурені, лоб наморщений. Руками вона притримувала живіт, ніби боялася, що він ось-ось відірветься і загубиться під пилом штукатурки. Минали секунда за секундою, але світ і не думав повертатися до звичного стану. Я покликала її. Вона ніяк не реагувала і здавалася єдиним об’єктом у кімнаті, що не дрижав, не скрипів і не рухався. Складалося враження, ніби вона вимкнула всі відчуття: вуха не чули, ніс не вдихав, губи міцно стиснуті, очі сховалися за повіками. Увесь її організм застиг, живими лишалися тільки руки, що розчепіреними пальцями стискали живіт.

– Ліло! – покликала я.

Кинулася до неї: треба було схопити її і витягти звідси. Але моя підсвідомість, яку я вважала ослабленою, відразу дала про себе знати, прокинулася й зашепотіла: «Може, варто діяти, як вона: не рухатися, нахилитися, щоб захистити дитину, а не бігти кудись». Я завагалася. Мені коштувало неймовірних зусиль дійти до неї, хоча вона й стояла всього за кілька кроків від мене. Нарешті я вхопила її за руку, струсонула. Вона розплющила очі, що спершу здалися мені білими, без зіниць. Гуркіт стояв страшенний, гуділо ціле місто – Везувій, вулиці, море, старі будинки на Трибуналі й Квартьєрі, новобудови на Позілліпо. Ліла вирвалася, закричала: «Не чіпай мене!» Закричала розлючено, той крик ще довго стояв мені у вухах, значно довше, аніж ті безкінечні секунди землетрусу. Мені стало ясно, що я помилялася: вона, що завжди керувала всіма, тієї миті нічим не керувала. Вона заціпеніла з переляку, боялася розсипатися від одного мого дотику.

50

Тягнучи й умовляючи, я таки зуміла вивести її на вулицю. Я побоювалася, що після першого поштовху, який нас паралізував, могли статися наступні, ще потужніші, вирішальні, після яких будинок завалився б просто на нас. Я дорікала їй, благала, нагадувала, що нам треба перш за все врятувати діток. Вискочивши надвір, ми потрапили у вихор переляканих криків, наростаючого жаху, що супроводжувався хаотичними рухами сотень людей. Здавалося, ніби серце району й цілого міста ось-ось розірве. Як тільки ми опинилися на вулиці, Ліла виблювала, а я щосили боролася з нудотою, від якої вивертало шлунок.

Той землетрус – потужний землетрус 23 листопада 1980 року – проник у нас аж до кісток. Знищив уяву про стабільність і непорушність, упевненість у тому, що кожна наступна мить буде схожою на попередню, звичність звуків і жестів, їхню розпізнаваність. Їм на зміну з’явилися сумнів у будь-яких переконаннях, тенденція вірити кожному забобону, бентежна увага до ознак нетривкості світу. І відновити контроль над почуттями виявилося нелегко. Секунда тягнулася за секундою, але нічого не припинялося.

Надворі було ще гірше, аніж у помешканні: усе навколо рухалося й кричало. Люди поширювали чутки, від яких паніка наростала. Над залізничною колією бачили багряні спалахи. Прокинувся Везувій. Море затопило Мерджелліну, Віллу Комунале, К’ятамоне. Обвалилися будинки на Понті Россі, цвинтар дель П’янто пішов під землю разом із мертвими, цілу вулицю Поджореале стерло з лиця землі. Ув’язнені або лишилися під руїнами, або втекли і тепер убивали людей тут і там. Тунель, що вів до морського узбережжя, упав, поховавши під собою пів району біженців. Такі новини, що передавалися з вуст до вуст, наганяли ще більше страху. Я бачила, що Ліла вірить усьому почутому, тремтить із переляку, міцно вчепившись у мою руку.

– У місті небезпечно, – шепотіла вона мені, – треба тікати звідси! Будинки валяться, все кругом падає на голову, труби розриває, поглянь, як пацюки тікають із каналізації!

Оскільки люди бігли до автівок, дороги заповнилися транспортом, Ліла почала смикати мене, примовляючи:

– Усі біжать за місто, там безпечніше!

Вона хотіла бігти до машини, хотіла виїхати на відкритий простір, де на голову могло впасти лише небо, яке здавалося легшим. Мені ніяк не вдавалося заспокоїти її.

Ми добігли до автівки, але ключів у Ліли не було. Ми вискочили на вулицю, не прихопивши нічого, двері за нами зачинилися, і тепер ми повернутися не могли, навіть якби захотіли. Я щосили схопилася за ручку дверцят, смикнула раз, удруге, аж раптом Ліла заверещала, закривши вуха руками, ніби я своїми діями викликала нестерпні звуки й вібрації. Я озирнулася довкола, помітила здорову каменюку, що відкололася від кам’яної огорожі, вхопила її і вибила шибку.

– Потім відремонтуємо, – заспокоїла я її, – а зараз сідаймо всередину. Скоро все скінчиться.

Ми залізли в машину, але нічого не закінчувалося. Здавалося, що земля дрижить під ногами. У пиловому тумані сновигали групками люди, перемовляючись між собою. А коли починало здаватися, що нарешті все заспокоїлося, прибігав хтось новий із криками й вереском, і юрба знову вирувала. Час від часу хтось наштовхувався на нашу машину, і від тих поштовхів у мене завмирало серце.

51

Мені було страшно, так, дуже страшно. Але, на моє велике здивування, я була не такою переляканою, як Ліла. Під час землетрусу вона відкинула образ жінки, якою була за хвилину до нього, – жінки, що вміла точно розраховувати наміри, слова, жести, тактики, стратегії, – ніби вважала, що за тих обставин від цих навичок немає жодної користі. Вона стала геть іншою. Переді мною була та Ліла, яку я бачила новорічної ночі 1958 року, коли вибухнула війна феєрверків між Карраччі й Соларами; або та, яка покликала мене до Сан-Джованні-а-Тедуччо, коли працювала на фабриці Бруно Соккаво, бо боялася за хворе серце й хотіла залишити мені Дженнаро, переконана у своїй швидкій смерті. Різниця полягала в тому, що в минулому між двома іпостасями Ліли ще залишався певний зв’язок, а цього разу жінка, яка ніби вибралася нагору із земних надр, не мала анічогісінько спільного з моєю подругою, якій я заздрила всього кілька хвилин тому за здатність уміло підбирати слова. Навіть зовні не була на неї схожа через спотворені страхом риси обличчя.

Зі мною ніколи б не сталося такої метаморфози, адже я роками привчала себе до суворої самодисципліни. Світ навколо лишався для мене незмінним навіть у найстрашніші моменти. Я усвідомлювала, що Деде і Ельза зараз із батьком у Флоренції, де землетрусу бути не могло, і це мене заспокоювало. Я сподівалася, що найгірше вже позаду, що будинки в районі не зруйновано, що Ніно, мати, батько, Еліза, брати, хоч і дуже перелякані, як ми, але живі й здорові. А Ліла не могла так міркувати. Вона непокоїлася, тремтіла, гладила свій живіт, ніби не йняла віри звичним речам. На її думку, Дженнаро й Енцо зникли безвісти і втратили зв’язок і з нами, і між собою. Час від часу вона якось дивно й важко хрипіла, витріщивши очі й безтямно міцно обхопивши себе руками. Повторювала безладно одні й ті самі слова, ніяк не пов’язані з нашою ситуацією, штовхала мене в бік і викрикувала беззмістовні фрази, які все ж промовляла з дивовижною переконливістю.

Я витратила чимало часу, щоб привести її до тями: вказувала на знайомих, відчинивши дверцята автівки, махала їм рукою, кликала на ім’я. Я хотіла, щоб вона почула знайомі голоси, побачила, як інші переживають цей жах, і змогла повернутися до впорядкованої розмови. Я вказувала їй на Кармен з чоловіком і дітьми, які смішно прикривали собі голови подушками, на якогось чоловіка – можливо, її дівера, – що навіть тягнув на спині матрац, – усі гуртом вони разом з іншими поспішали до залізничного вокзалу, несучи геть непотрібні речі: якась жінка тримала в руці сковороду. Вказала на Антоніо з дружиною й дітьми і сама роззявила рота від здивування: вони були такі чепурні, ніби герої фільму, спокійно склали речі до зеленого фургона й поїхали. Вказала на родину Карраччі з усіма чоловіками, дружинами, батьками, матерями, коханками і приживалками: Стефано, Ада, Меліна, Марія, Пінучча, Ріно, Альфонсо, Маріза, їхні діти то з’являлися, то знову зникали в натовпі, постійно перегукуючись, щоб не загубитися. Вказала на дорогу автівку Марчелло Солари, що намагалася пробитися через затори на дорозі: поряд із ним сиділа моя сестра Еліза з дитиною, а на задньому сидінні – бліді тіні моїх батьків. Я викрикнула їхні імена через розчинені дверцята, спробувала залучити й Лілу. Але вона залишалася непорушною. Мені навіть здалося, що люди, яких ми добре знали, лякали її ще більше, особливо коли вони хвилювалися, розмахували руками, кричали й бігли. Вона щосили стиснула мою руку й заплющила очі, коли машина Марчелло заскочила на тротуар і рушила між людьми, що там стояли. Вигукнула: «Ой, матінко Божа!» – такого вислову я від неї зроду не чула. Я запитала, що сталося. А вона крикнула у відповідь, що обриси автівки розмиваються, і тіло Марчелло за кермом розмивається, машина й люди перемішуються між собою, зливаючись у купу розплавленого металу й м’яса.

Так і сказала: розмиваються. Це тоді вона вперше вжила цей термін, намагаючись гарячково пояснити його значення. Хотіла, щоб я добре зрозуміла, що таке розмивання і що вона має на увазі. Задихаючись від хвилювання, ще міцніше стиснула мою руку. Сказала, що обриси людей і предметів дуже вразливі і легко розриваються, як бавовняна нитка. Пробурмотіла, що для неї завжди так було: один предмет розмивався і заливав собою другий, усе на світі побудовано на зміні однорідних предметів, що постійно розпливаються і перемішуються. Вигукнула, що їй завжди доводилося переконувати себе, що життя має чіткі обриси, адже змалку їй здавалося, що це не так – абсолютно не так! – і тому їй ніколи не вірилося у міцність меж і здатність протистояти ударам і поштовхам. Її поведінка несподівано змінилася: вона раптом заторохтіла без упину довгими фразами, то приправляючи їх діалектними висловами, то переходячи на вишукану літературну італійську, якої набралася в юності з тисячі перечитаних книжок. Ліла бурмотіла, що їй доводилося постійно зосереджуватися, аби не відволікатися від справжніх речей, які несамовитими болючими зіткненнями лякали її, підминали під себе несправжні, що своєю фізичною і духовною цілісністю її заспокоювали; і вона поринала в ту пластичну розплавлену реальність, не в змозі більше розрізняти власні відчуття. «Тактильні відчуття перетікали у зорові, зорові – у нюхові… а що воно таке, Лену, “реальний світ”?! Ось зараз ми його побачили! Нічого! Взагалі нічого, про що можна було б сказати однозначно: воно отаке!») Тож якщо вона не була уважною, не стежила невідривно за обрисами речей, усе довкола перетворювалося на згустки менструальної крові, на ракові пухлини, на жовтуваті шматки волокон.

52

Вона довго говорила. То вперше і востаннє Ліла спробувала пояснити мені відчуття світу, у якому жила.

– Дотепер, – пригадую, сказала вона, – я була переконана, що то лише погані моменти, які трапляються і минають, як дитячі хвороби. Пам’ятаєш, я розказувала тобі, як тріснула мідна каструля? А новорічну ніч 1958 року, коли Солари стріляли в нас, пам’ятаєш? Мене налякали не так оті постріли. Мене налякало те, що кольори феєрверка здалися надто гострими, особливо били в очі зелений і бузковий, – вони могли розрізати нас навпіл! А хвости петард перетинали постать мого брата Ріно, як леза, як рашпілі, кроїли його плоть, з якої назовні, крапля за краплею, витікав якийсь інший мій брат, бридкий і огидний, якого слід було негайно запхати назад, у його звичну форму, інакше він би обернувся проти мене і завдав би болю. Усе життя, Лену, я тільки те й робила, що намагалася звести до мінімуму отакі моменти. Я боялася Марчелло й захищалася від нього з допомогою Стефано. Боялася Стефано й захищалася з допомогою Мікеле. Боялася Мікеле й захищалася з допомогою Ніно. Боялася Ніно й захищалася з допомогою Енцо. Але що значить «захищатися»? Порожнє слово, не більше. Зараз я могла б перелічити цілу купу великих і малих схованок, які я сама збудувала і які ні на що не годилися. Пригадуєш, який жах наганяло на мене нічне небо на Іскії? Ви всі казали «як гарно!», а я дивитися на нього не могла. Відчувала сморід тухлого яйця з жовтувато-зеленим жовтком у помутнілому білку й шкаралупі – вареного яйця, що розбивається. Відчувала в роті смак отруйних зірок-яєць, їхнє світло було білим, пористим, липло на зубах разом із густою, желейною чорнотою неба. Я пережовувала його з відразою, відчувала, як воно скрипить на зубах, наче пісок. Ти розумієш? Я ясно висловлююсь? Це попри те, що на Іскії я була щасливою, сповненою кохання. Але й це не допомагало. Мозок все одно знаходить спіраль, щоб дивитися кудись деінде – нагору, донизу, збоку – де страшніше. Наприклад, коли на фабриці Бруно кістки тварин ламалися в моїх руках від легкого дотику і з них витікала прогіркла речовина, мене так нудило, що я думала, що хворію. Чи й справді в мене боліло серце? Ні. Єдине, що було не так, – це мій мозок, внутрішній стан. Я не в змозі його зупинити, заспокоїти. Доводиться постійно щось робити, переробляти, розробляти, відкривати, а потім раптом руйнувати, знищувати. Поглянь хоча б на Альфонсо. Я хвилювалася за нього ще змалку, відчувала, що та тонесенька ниточка, що тримала вкупі його кокон, ось-ось розірветься. А Мікеле? Мікеле вважав себе хтозна-ким, але достатньо було знайти потрібну нитку, за яку тягнути… опа! – і я розпустила його кокон, перемішала його з коконом Альфонсо. Чоловіча матерія змішується із чоловічою, полотно, яке тчуть удень, уночі розпускається – мозок знаходить для цього потрібний спосіб. Але в цьому небагато сенсу, адже страх у серці не вмирає, залишається завжди в спіралі між одним нормальним предметом і іншим. Принишк там і чекає. Я завжди це підозрювала, і з цього дня точно знаю: ніщо не в змозі залишатися таким, яким є, Лену. Навіть ось тут, у животі, ця істота здається незмінною, але це неправда. Пам’ятаєш, я одружилася зі Стефано і мріяла розпочати життя в районі з чистого аркуша: лише добрі вчинки, ніяке минуле зло не мало впливати на майбутнє? І скільки воно тривало?! Добрі вчинки – крихкі, любов зі мною не вживається надовго. Ні любов до чоловіка, ні любов до дітей. Із часом вона не витримує і лопається. Дивишся на утворений отвір – і бачиш туман добрих намірів, що перемішується з поганими. Дженнаро викликає в мене почуття провини, ця істота в животі – відповідальність, яка мене ріже навпіл, шкребе зсередини. Любов і ненависть живуть у душі поряд, і я не можу, не можу зосередитися на якійсь єдиній добрій думці. Олів’єро мала рацію від самого початку: я зла. Навіть дружбу не можу зберегти. От ти, Лену, добра, завжди ставилася до мене з неймовірним терпінням. Але сьогодні я збагнула: завжди існує розчинник, який діє потихеньку, з ледь відчутним теплом, і руйнує все, навіть коли немає землетрусу. Тож коли я тебе ображаю, коли кажу якісь грубощі, затули вуха, бо я сама не знаю, що роблю. Прошу тебе, будь ласка, не залишай мене зараз, інакше я сама звідси не виберуся.

53

– Так, так, звичайно, – примовляла я, – а зараз відпочинь.

Вона притиснулася до мене, нарешті задрімала. Я не спала, наглядала за нею, як вона й просила. Час від часу відчувалися нові слабкі поштовхи, хтось кричав перелякано в машинах. Траса спорожніла. Маля в животі крутилося без упину, я доторкнулася до Лілиного живота: її дитина теж рухалася. Усе навколо рухалося: море вогню під земною корою, розпечені зорі, планети, всесвіти, світло у пітьмі, застигла крига. Але навіть зараз я, розмірковуючи над потоком тривожних Лілиних слів, відчуваю, що її жах не пустив коріння у моїй душі. Навіть лава, уся розплавлена матерія, що в моїй уяві текла у магмі земної кулі, весь мій страх відкладалися в мозку у вигляді змістовних і логічних фраз, гармонійних образів, перетворювалися на плити чорного каменю, яким викладають вулиці Неаполя, плити, між якими посередині завжди була я. Тобто я бачила себе в центрі, завжди, за будь-яких обставин. Хай би що зі мною відбувалося – навчання, книги, Франко, П’єтро, діти, Ніно, землетрус – усе обов’язково минеться, і якою б я не була в різні періоди життя, – я залишалася б собою, була б стрілкою компасу, що завжди вказує на північ, незважаючи на вибухи навколо. А от Ліла – тепер я це зрозуміла і відчула гордість за себе, заспокоїлась, розчулилась – була не в змозі почуватися незмінною. Не могла, не вірила в себе. Хоч вона завжди командувала нами всіма, усім нав’язувала свою думку і дії, бо інакше доводилося мати справу з її злістю і гнівом, вона відчувала, що сама – як розплавлена субстанція, і всі її зусилля врешті були спрямовані на те, щоб зберегти свою форму. Коли попри всі її геніальні витівки в керуванні людьми й речами перемагало розмивання, Ліла втрачала Лілу, і хаос здавався їй єдиною істиною, а сама вона – така діяльна, така мужня – зникала, знищена страхом, перетворюючись на ніщо.

54

Район збезлюднів, траса спорожніла, схолодніло. У будинках, що перетворилися на темні кам’яні громади, не горіло жодної лампочки, не виднілося миготіння телевізорів. Я теж задрімала. Потім несподівано прокинулася, аж підскочивши. Було ще темно. Ліла вийшла з автівки, дверцята з її боку лишилися прочиненими. Я відчинила свої, озирнулася навколо. У припаркованих машинах сиділи люди, хтось кашляв, хтось стогнав уві сні. Ліли не було видно, я захвилювалася, рушила до тунелю. Я знайшла її поблизу бензозаправки Кармен. Вона пробиралася поміж шматками карнизів та іншими уламками, поглядаючи вгору на вікна своєї домівки. Як тільки мене побачила, збентежилася. «Я була сама не своя, вибач, – сказала, – заморочила тобі голову балачками! Добре, що ми були разом!» Нервово усміхнулася, промовила ще одну з тих незрозумілих фраз, які мені довелося почути тієї ночі:

– «Добре» – це легкий запах повітряного струменя, що виходить з насоса.

І здригнулася. Їй ще було не по собі, і я переконала її повернутися до машини. За кілька хвилин вона вже спала.

Як тільки почало світати, я її розбудила. Вона була спокійна, почала виправдовуватися. Бурмотіла, намагаючись звести все на сміх:

– Ти ж мене знаєш: час від часу мені ніби щось тисне отут, у грудях.

Я відповіла:

– Не переймайся, усі втомлюються… он скільки всього тобі доводиться тримати в голові! І потім: усі втратили розум! Цьому лихові кінця-краю не було!

На що вона мовчки похитала головою: я знаю, що кажу.

Ми набралися духу і знайшли спосіб, як потрапити до її квартири. Почали безперестанку всім телефонувати, але то лінія була зайнята, то ніхто не брав слухавку. Не відповідали Лілині батьки, не відповідали родичі з Авелліно, до яких поїхали Енцо з Дженнаро, не відповідав ні один із номерів Ніно, не відповідали його друзі. А от із П’єтро мені вдалося поговорити, він якраз дізнався про землетрус. Я попросила його потримати дітей ще кілька днів, щоб переконатися, що небезпека минула. Але що більше годин минало, то яснішими ставали масштаби лиха. Виявилося, що для нашого переляку були серйозні причини. Ліла бурмотіла, ніби виправдовуючись: «Бачиш, ще б трохи – і земля б розкололася навпіл!»

Ми очманіли від переживань і втоми, але все одно блукали по району, по враженому горем місту, то онімілому, то пронизаному різкими звуками сирен. Щоб якось заспокоїтися, ми говорили й говорили без упину: де Ніно, куди поділися Енцо й Дженнаро, як там моя мати, куди повіз її Марчелло Солара, де зараз Лілині батьки. Мені стало ясно, що Ліла відчувала якусь несвідому потребу знову говорити про нескінченні миті землетрусу. Не так для того, щоб іще раз описати завдану шкоду, як для того, щоб самій зрозуміти власні переживання і дати лад почуттям. Вона поверталася до цієї теми за першої-ліпшої нагоди. Мені здавалося, що чим більше вона опановувала себе, тим очевиднішими ставали руйнування цілих селищ Півдня. Згодом вона вже могла говорити про свій страх без сорому, і мене це підбадьорило. Але слід цієї трагедії в ній не зник остаточно: хода стала обережнішою, з’явилися м’які нотки в голосі. Пам’ять про землетрус залишалася, Неаполь її беріг. Лише спека почала спадати, ніби шар пилу, який здуло вітром з тіла міста і його неспішного, гіркого життя.

Ми доплелися до будинку Ніно й Елеонори. Я довго стукала, гукала, але ніхто не відповідав. Ліла зупинилася за сто метрів від дому і напружено чекала, похмуро поглядаючи на мене й міцно стискаючи руками живіт. Я поговорила з якоюсь жінкою, що виходила з під’їзду, і та повідомила, що в усьому будинку не було ані душі. Я постояла ще трохи, мені не хотілося звідти йти. Краєм ока спостерігала за Лілою. Пригадувала те, що вона сказала незадовго до землетрусу, мені здалося, ніби за нею стоїть зграя чортів. Вона використовувала Енцо, використовувала Пасквале, використовувала Антоніо. Трансформувала Альфонсо. Підгинала під себе Мікеле Солару, посилюючи його божевільне кохання до неї, до нього. А Мікеле пручався, намагаючись вирватися: звільнив Альфонсо, закрив крамницю на площі Мартірі, але дарма. Ліла його принизила, продовжувала принижувати, підкорила собі. Хтозна, скільки всього їй було відомо про брудні справи братів! Вона дізналася про їхні незаконні оборудки, коли збирала дані для обчислювальної машини, знала і про гроші від продажу наркотиків. От чому Марчелло так її ненавидів! От чому її ненавиділа моя сестра Еліза. Ліла знала все. Знала через простий природний страх перед усім живим чи мертвим. Знала хтозна скільки брудних речей про Ніно. Ніби казала мені здаля: «Покинь його, навіщо він тобі?! Нам обом ясно, що він утік, рятуючи свою сім’ю, а на тебе йому плювати».

55

І це врешті виявилося правдою. Енцо з Дженнаро з’явилися в районі під вечір: утомлені, замучені, схожі на біженців. Їх хвилювало одне: як там Ліла? А от Ніно повернувся лише за кілька днів і здавалося, ніби він з’їздив у відпустку. «Я нічого не розумів, – виправдовувався він потім, – а тому забрав своїх дітей і втік».

Своїх дітей. Який турботливий батько! А як же та дитина, яку я носила в животі?

Він звичним бадьорим тоном розповів, що перечекав землетрус із дітьми, Елеонорою та її батьками на одній із родинних вілл у Мінтурно. Я образилася. Кілька днів не підпускала до себе, не хотіла його бачити, хвилювалася за своїх батьків. Від Марчелло, що повернувся до району сам, я дізналася, що він відвіз їх разом з Елізою і Сильвіо у безпечне місце, до невеликого будинку в Ґаеті. Ще один рятувальник своєї родини.

Я тим часом повернулася до квартири на Тассо сама. На той час уже похолодало, у квартирі було зимно. Я ретельно оглянула стіни, сантиметр за сантиметром: слідів тріщин не було. Але ввечері я боялася заснути, мені ввижалося, що землетрус ось-ось повернеться, і мене втішало, що П’єтро з Доріаною погодилися потримати у себе дівчаток ще деякий час.

Потім настало Різдво, я не втрималася й помирилася з Ніно. Поїхала до Флоренції, щоб забрати Деде й Ельзу. Життя повернулося у звичне русло, але нагадувало реабілітацію після тяжкої хвороби, якій не було кінця-краю. Тепер щоразу, зустрічаючи Лілу, я відчувала в ній внутрішній неспокій, особливо коли вона відповідала мені роздратовано. Поглядала на мене так, ніби хотіла сказати: тобі відомо все, що криється за кожним моїм словом.

Та чи мені справді було відомо? Я блукала захаращеними вулицями, проходила повз пошкоджені будинки, стіни яких підпирали товсті балки. Часто натикалася на повний безлад – наслідки бридкої, свідомо неефективної роботи міської влади. І думала про Лілу, про те, як вона відразу взялася за роботу: працювала, маніпулювала, пересувала, насміхалася, нападала. Мені пригадувався жах, який повністю охопив її за лічені секунди. Я вбачала той жах у жесті, який останнім часом став для неї звичним: охоплювати живіт руками з широко розчепіреними пальцями. І схвильовано думала про неї: як вона там, що з нею відбувається, як вона все це переживає? Одного разу я сказала їй, намагаючись підбадьорити:

– Світ стає на своє місце.

На що вона знущально відповіла:

– Яке ще місце?!

56

В останній місяць вагітності стало значно важче. Ніно з’являвся нечасто, у нього було повно роботи, і це доводило мене до розпачу. У тих рідкісних випадках, коли він приходив, я вередувала, думала про себе: «Я така негарна, він мене більше не кохає». То справді було так, адже я сама не могла глянути в дзеркало без роздратування. Щоки розпухли, ніс величезний. Груди й живіт розповзлися, закривши собою решту тіла, я здавалася собі без шиї, з короткими ногами й товстими литками. Я стала схожою на матір, але не на ту, якою вона була зараз, – слабку, зігнуту стареньку, – а на ту огрядну здорову жінку, якої так боялася все життя і яка тепер існувала хіба що в моїх спогадах.

Та мати, що все життя не давала мені спокою, вийшла назовні. Вона діяла через мене: я бісилася через всі труднощі й страждання, відчувала біль і вину від слабкості матері, її погляду людини, що потопає. Я зовсім втратила здоровий глузд. Найменша проблема здавалася мені кінцем світу, я часто зривалася на крик. У хвилини особливого роздратування у мене виникало враження, ніби безлад і руйнування Неаполя поселилися в моєму тілі й що я втрачаю здатність бути привітною й привабливою. Мені телефонував П’єтро, щоб я поговорила з доньками, а я відповідала грубо. Мені телефонували з видавництва чи з редакції газети, а я, замість того щоб радіти, роздратовано відповідала: «Я на дев’ятому місяці, мені й так важко, дайте спокій!»

Із доньками теж стала поводитися гірше. Не так із Деде, адже до її суміші розуму, любові й неймовірної логіки я звикла – вона цим була схожа на батька. Мене почала дратувати Ельза, яка з чарівної лялечки-донечки стала перетворюватися на істоту з невиразними рисами обличчя. На неї постійно скаржилася вчителька, називаючи хитрою й агресивною. А я сама, вдома і поза домом, тільки те й робила, що дорікала їй через задерикуватість й привласнення чужих іграшок, а коли я змушувала їх повернути, вона їх ламала. «Отака ми трійця божевільних жіночок, – думала я про себе, – не дивно, що Ніно від нас утік і віддає перевагу Елеонорі, Альбертіно й Лідії!» Коли ночами я не могла заснути, бо дитина в животі крутилася, ніби купа рухомих повітряних кульок, то мріяла, щоб попри всі прогнози у мене народився хлопчик, схожий на Ніно, щоб подобався йому, щоб він любив його більше за решту своїх дітей.

Та хоч як я намагалася повернутися до образу, який мені самій був більше до вподоби, – я завжди хотіла бути врівноваженою особою, яка вміє контролювати негативні та агресивні почуття, – протягом останніх днів мені ніяк не вдавалося відновити душевну рівновагу. Я списувала все на землетрус, який хоч на перший погляд і не дуже мене стурбував, але, можливо, залишив глибокий слід на підсвідомому рівні. Якщо треба було проїхати автівкою через тунель Каподімонте, у мене починалася паніка, я боялася, що станеться новий поштовх, від якого тунель завалиться. Проїжджаючи віадуком на проспекті Мальти, який і раніше вібрував, прискорювала швидкість, щоб уникнути уявного поштовху, від якого він міг раптом розколотися навпіл. Навіть на деякий час припинила боротьбу з мурахами, які часто з’являлися в моїй ванній кімнаті. Я з охотою спостерігала за ними, бо Альфонсо стверджував, що вони першими відчували наближення катастроф.

Але причиною нестабільного стану були не лише наслідки землетрусу. Частину вини слід було приписати барвисто-образним словам Ліли. Тепер, гуляючи вулицею, я придивлялася, чи не валяються шприци, які мені колись доводилося бачити в Мілані. І якщо я помічала їх у сквері району, мене охоплював похмурий гнів, виникало бажання піти посваритися з Марчелло, з братами, хоча й сама не розуміла, як почати розмову. Скінчилося все тим, що я дійсно наламала дров. Своїй матері, яка постійно допитувалася, чи поговорила я з Лілою про Пеппе й Джанні, грубо відповіла: «Мамо, Ліла не може взяти їх до себе. У неї вже й так на шиї брат-наркоман. І за Дженнаро вона хвилюється. Не треба вішати на неї всі проблеми, які ви самі не в змозі розв’язати!» Вона спантеличено вирячилася на мене, адже про наркотики вона ніколи не згадувала: я промовила слово, яке заборонялося промовляти. Та якщо раніше вона почала б кричати, захищаючи синів і звинувачуючи мене в бездушності, то зараз забилася в темний куток кухні й притихла. Тому мені довелося миритися й вмовляти її: «Та не хвилюйся ти так! Знайдемо якийсь вихід!»

Який вихід? Тут я ще більше погіршила ситуацію. Зустрілася з Пеппе у сквері (Джанні вештався невідомо де) і затіяла з ним розмову про те, як ганебно заробляти на слабкостях інших людей. Заявила: «Знайди собі якусь іншу роботу, але не цю! Ця доведе тебе до біди, а нашу матір – до могили!» Поки я говорила, Пеппе, схиливши голову, чистив собі нігті правої руки нігтем вказівного пальця лівої. Він був молодший за мене на три роки і почувався меншим братом перед старшою і поважнішою сестрою. Але це не завадило йому промовити зі смішком: «Без моїх грошей мама вже давно була б у могилі». І пішов собі, змахнувши рукою на прощання.

Від тієї відповіді я ще більше сказилася. Зачекала день чи два, потім пішла до Елізи, сподіваючись застати і Марчелло. Було дуже холодно, вулиці в новому районі мали такий самий захаращений і брудний вигляд, як і в старому. Марчелло не було, у домі панував страшний безлад, моя сестра роздратувала своєю неохайністю: не помилася, не одяглася, лише про сина піклувалася. Я майже крикнула:

– Скажи своєму чоловікові, – я наголосила на слові «чоловікові», хоча вони й не були офіційно одружені, – що він руйнує життя нашим братам! Якщо вже йому так хочеться торгувати наркотиками, хай робить це сам!

Я сказала саме так, чистою італійською. Сестра пополотніла і вимовила:

– Лену, геть із мого дому, негайно! Із ким, по-твоєму, ти зараз розмовляєш? З отими поважними синьйорами, з якими знаєшся?! Геть звідси! Ти справжнє чванько і завжди такою була!

А коли я спробувала відповісти, зарепетувала:

– І не приходь сюди читати моралі Марчелло! Він добрий чоловік, і ми йому за все маємо бути вдячні! А я, якщо захочу, куплю і тебе, і оту хвойду Лілу, і усіх тих виродків, якими ти так захоплюєшся!

57

Я дедалі більше цікавилася життям району, яке мені в загальних рисах відкрила Ліла, і усвідомила занадто пізно, що заглиблювалася в дуже складні й важливі справи. До того ж я порушувала правило, яке собі встановила після повернення до Неаполя: не дозволяти, аби мене затягнуло те місце, де я народилася. Якось після обіду я залишила доньок з Міреллою, а сама спершу поїхала провідати матір, а потім – не знаю навіщо, щоб заспокоїтися чи щоб звільнитися від нервового напруження, – зайшла до Ліли на роботу. Мені відчинила Ада, привітно запросила пройти всередину. Ліла була у своєму кабінеті, я чула, як вона голосно обговорює щось із замовником. Енцо з Ріно поїхали кудись у справах, а тому Ада почувалася зобов’язаною із чемності скласти мені компанію. Завела розмову про свою доньку Марію, про те, як вона вже виросла, як добре навчається в школі. Тут задзвонив телефон, вона побігла відповідати, а дорогою гукнула Альфонсо: «Ходи сюди, тут Ленучча прийшла!» Мій колишній однокласник із дещо збентеженим виглядом, ще більше схожий на жінку ходою, жестами, зачіскою, кольором одягу, запросив мене до свого невеличкого, скромно обставленого кабінету. Там, на свій превеликий подив, я застала Мікеле Солару.

Я давно його не бачила, і нам усім стало незручно. Мікеле, як мені здалося, дуже змінився. Він якось змарнів і постарів на обличчі, хоча тілом залишався молодим і міцним. Але особливо вразило те, що моя поява його збентежила, це не було схоже на його звичну поведінку. По-перше, як тільки я увійшла, він аж підскочив. По-друге, поводився чемно, але говорив мало, його звичне іронічно-єхидне базікання кудись зникло. Раз у раз він поглядав на Альфонсо, наче шукаючи підтримки, але відразу відводив погляд, ніби вже саме оте поглядання могло його викрити. Альфонсо теж почувався некомфортно. Постійно поправляв довге волосся й прицмокував, ніби не знаючи, що сказати, і скоро наша розмова зійшла нанівець. Нависла напружена мовчанка. Я рознервувалася, сама не розуміючи чому. Можливо, мене роздратувало, що вони намагалися приховати свої стосунки від мене – від мене, ніби я сама нічого не розуміла! Від мене, яка бувала в суспільних колах значно прогресивніших, аніж оця задрипана кімнатка на районі! Від мене, яка написала книжку про крихкість статевої ідентичності й отримала визнання не лише в рідній країні, а й за кордоном! У мене так і крутилося на язиці: «Знаєте, я вже й так уторопала, що ви коханці!» І промовчала лише тому, що побоювалася, що неправильно зрозуміла Лілині натяки. Але все ж вирішила порушити мовчанку й розговорилася, повертаючись знову до цієї теми.

Звернулася до Мікеле:

– Джильйола сказала, що ви розлучилися.

– Так.

– Я теж розлучилася.

– Знаю. Знаю і те, з ким ти тепер живеш.

– Ніно тобі ніколи не подобався.

– Ні. Але кожен має робити, як вважає краще для себе. Інакше можна захворіти.

– Ти так і живеш в Позілліпо?

Тут у розмову втрутився Альфонсо, промовивши захоплено:

– Авжеж, там такий чудовий вид на море!

Мікеле роздратовано зиркнув на нього й сказав:

– Мені там живеться добре.

Я відповіла:

– Нікому не живеться добре самому.

– Краще вже самому, ніж аби з ким, – буркнув він у відповідь.

Альфонсо, напевне, відчув, що я шукаю зручної миті, аби сказати Мікеле щось неприємне, а тому спробував перевести увагу на себе й вигукнув:

– Я теж збираюся розлучитися з Марізою!

І почав жваво описувати сварки з дружиною через гроші. Він ні разу не згадав про кохання, секс чи навіть її численні зради. Замість цього кілька хвилин базікав про гроші, згадав кількома фразами Стефано, обмежившись тим, що Маріза перейшла дорогу Аді («Жінки відбивають чоловіків одна в одної без найменших докорів сумління, навіть із превеликим задоволенням»). За його словами, дружина стала для нього лише знайомою, про чиї справи він міг говорити з іронією.

– Оце так вальс! – промовив він, сміючись. – Ада відбила Стефано в Ліли, а тепер Маріза відбирає його в неї! Справжнє кіно!

Я сиділа, слухала його і потихеньку до мене повернулося – але так, ніби я витягнула його з глибокого колодязя, – наше колишнє взаєморозуміння з тих часів, коли ми сиділи за одною партою. І лише тепер усвідомила: хоч я тоді нічого не знала про його сексуальну орієнтацію, він припав до душі саме тому, що був не такий, як решта хлопців, саме через аномальну відсутність у ньому грубості й жорсткості, притаманних чоловікам району. І зараз, коли він говорив, я відчула, що наш зв’язок не перервався. А от Мікеле мене дратував дедалі більше. Пробурмотів якісь грубощі на адресу Марізи, втратив терпіння через балаканину Альфонсо і навіть обірвав його на півслові («Та дай же Ленуччі сказати хоч кілька слів!»), запитав у мене про матір, бо знав, що та хворіє. Альфонсо відразу знічено замовк, я завела розмову про матір і навмисне наголосила, що вона дуже хвилюється за своїх синів. Сказала:

– Її не тішить, що вони працюють на твого брата.

– А що не так із Марчелло?

– Ну, цього я вже не знаю. Це ти мені поясни! Мені сказали, що ви з ним не дуже ладнаєте.

Він збентежено вирячився на мене:

– Тобі сказали неправду. Хай там як, якщо твоїй матері гроші від Марчелло не до вподоби, хай пошле їх горбатитися на когось іншого.

Я вже зібралася дорікнути йому за оте горбатитися: мої брати горбатяться на Марчелло, на нього, ще на когось. Мої брати, яким я не допомогла з навчанням, тепер через мене мусять горбатитися. Горбатитися? Ніхто у світі не повинен горбатитися на когось, особливо на Солар. Мій настрій ще більше погіршився, і захотілося посваритися. Але до кімнати раптом зазирнула Ліла:

– О, скільки тут народу! – І звернулася до Мікеле: – Тобі треба зі мною поговорити?

– Так.

– Це надовго?

– Так.

– Тоді я спершу поговорю з Ленуччою.

Він пригнічено кивнув. Я підвелася й сказала, дивлячись на Мікеле, але торкнувшись ліктя Альфонсо і ніби підштовхуючи його до Солари:

– Запросіть мене повечеряти на Позілліпо, а то я завжди сама-самісінька. Якщо хочете, готуватиму я.

Мікеле тільки рота роззявив, а Альфонсо несміло відповів:

– Та ні, у цьому немає потреби, я вмію добре куховарити. Якщо Мікеле нас запросить, я сам усе приготую.

Я рушила слідом за Лілою.

Ми довго розмовляли у неї в кабінеті то про одне, то про інше. Їй також підійшов термін пологів, але останнім часом вона почувалася добре. Навіть весело зауважила, провівши складеною човником долонею по низу живота: «Нарешті я звикла, мені вже добре. Може, було б краще, якби маля там залишилося назавжди!» Тут вона з непритаманною їй гордістю повернулася боком, щоб я помилувалася її животом. Ліла була висока, струнка, з гарними округлостями: невеликі груди, випнутий живіт, чуттєвий вигин спини і стегон.

– Енцо навіть задоволений моїм станом, бо не треба звірятися з календарем, щоб покохатися, – промовила вона з дещо вульгарним смішком.

Мені подумалося: землетрус здався їй таким страшним лихом, що тепер кожна мить несе невідомість, вона хотіла б стабільності в усьому, навіть у вагітності. Я час від часу поглядала на годинник, але вона аніскільки не хвилювалася про Мікеле, який чекав на неї. Здавалося, вона навмисне тягне час.

– Він тут не в справах, – сказала Ліла, коли я нагадала про нього, – то він так, шукає привід.

– Привід для чого?

– Так, привід. Але ти не втручайся. Або займайся лише своїми справами, або стався до всього серйозно. Про вечерю в Позілліпо краще було не казати.

Я знітилася. Буркнула, що переживаю напружений період, розповіла про сварки з Елізою й Пеппе, сказала, що збираюся поговорити серйозно з Марчелло. Вона у відповідь похитала головою, повторила: