Історія втраченої дитини

23

Та новина настільки захопила мене в наступні тижні, що мушу визнати: я більше переймалася долею нашого друга, аніж іспитами Деде. Ми з Лілою негайно побігли до Кармен, але вона вже все знала, принаймні основне, і здавалася спокійною. Пасквале заарештували в горах Серіно, неподалік від Авелліно. Карабінери оточили хатину, в якій він переховувався, і в нього вистачило розуму не чинити опору і не втікати.

– Тепер, – сказала Кармен, – сподіватимуся, що його не триматимуть у в’язниці до смерті, як то сталося з батьком.

Вона й надалі вважала брата добропорядним громадянином, у пориві емоцій навіть заявила, що в нас – у мене, Ліли і в неї самої – доброти набагато менше, аніж у нього. Бурмотіла зі сльозами на очах, що ми три дбали лише про себе і власні інтереси, а от Пасквале – ні, Пасквале робив так, як його учив батько.

Завдяки щирому стражданню, яке відчувалося в її словах, Кармен вперше за весь час, що ми її знали, зуміла взяти гору і наді мною, і над Лілою. Ліла, наприклад, не знайшла, як їй заперечити, а я взагалі почувалася незручно. Сестра і брат Пелузо зі своїм щирим, простим баченням життя завжди заганяли мене в глухий кут. Я була впевнена, що їхній батько-столяр не привчав їх, як Франко Деде, засуджувати банальну повчальну оповідку про Мененія Аґріппу, але обоє – Кармен менше, а Пасквале більше – завжди інстинктивно знали: тіло одного чоловіка не живиться тоді, коли набиває собі живота хтось інший, а ті, хто намагається нас у цьому переконати, рано чи пізно дістануть по заслугах. Хоч вони були різні, але мали в життєвих поглядах щось спільне, щось не схоже ні на мене, ні на Лілу, і водночас тісно з нами пов’язане. А тому я могла сказати Кармен: «Заспокойся, це добре, що Пасквале тепер у руках закону, адже так ми краще зрозуміємо, як йому допомогти». А через день погоджувалася з Лілою: «Закони та порядок нічого не варті, якщо йдеться про простих смертних. Їх вони не захищають, у в’язниці Пасквале заб’ють до смерті». А часом доходило до того, що погоджувалася з обома: незважаючи на відразу, яку викликало в мене пережите і побачене в дитинстві насильство, я визнавала, що помірне його застосування просто необхідне для того, щоб вижити в цьому жорстокому світі. Ось у такому досить сумбурному стані я докладала всіх зусиль, щоб допомогти Пасквале. Не хотіла, щоб він почувався нікому не потрібним, на відміну від своєї колишньої товаришки Наді, до якої ставилися шанобливо.

24

Я знайшла для нього надійних адвокатів, спромоглася навіть додзвонитися до Ніно – єдиного депутата, з яким була особисто знайома. Хоч мені так і не вдалося поговорити з ним самим – лише з секретаркою, яка після тривалих перемовин врешті призначила мені зустріч. «Передайте, будь ласка, – додала я сухо, – що я прийду з нашою донькою». По той бік дроту на мить зависло напружене мовчання. Врешті жінка промовила, що передасть.

Через кілька хвилин задзвонив телефон. То була знову секретарка: шановний депутат Сарраторе буде дуже радий зустрітися з нами у своєму офісі на площі Рісорджименто. Протягом наступних днів дату зустрічі переносили з десяток разів: то шановний депутат кудись поїхав у термінових справах, то повернувся, але не мав вільного часу, то мав брати участь у парламентських засіданнях. Я тільки дивувалася: як, виявляється, важко добитися особистої зустрічі з представником народу, незважаючи на мій чималий авторитет, на моє журналістське посвідчення, на той факт, що я – мати його доньки. Коли нарешті нам остаточно призначили зустріч, виявилося, що вона мала відбутися в палаці Монтечиторіо – отакої! – у місці засідань парламенту. Ми з Іммою причепурилися й вирушили до Рима. Дівчинка запитала, чи можна взяти з собою дорогу її серцю передвиборчу агітаційну листівку, і я кивнула. У потягу вона дуже хвилювалася, поглядаючи на фото на листівці, і намагалася уявити, яким він виявиться насправді. Прибувши до столиці, ми відразу взяли таксі й поїхали до Монтечиторіо. Нас кілька разів зупиняли, а я у відповідь показувала документи й пояснювала голосно, насамперед на втіху Іммі: на нас чекає шановний депутат Сарраторе. Це його донька Імма, Імма Сарраторе.

Чекати довелося довго, дівчинка нетямилася від хвилювання й врешті запитала стривожено: «А що, як народ його не відпустить?» Я запевнила, що такого не станеться. Нарешті з’явився Ніно в супроводі молодої вродливої секретарки. Він був веселий, гарно одягнений, тепло обійняв і розцілував дочку, підхопив її на руки, як маленьку. Але найбільше мене вразило, як Імма пригорнулася до нього, обняла за шию і промовила весело, розмахуючи листівкою:

– Ти ще гарніший, ніж на фото! Знаєш, що моя вчителька голосувала за тебе?

Ніно всю свою увагу приділив їй, уважно слухав розповіді про школу, про друзів, про улюблені предмети. На мене майже не дивився, адже я давним-давно належала до іншого життя – нижчого за рангом! – на яке він вважав недоречним витрачати енергію. Я говорила про Пасквале, він слухав краєм вуха, але зосереджений був тільки на Іммі, кивнув коротко секретарці, щоб та занотувала. Коли я замовкла, запитав серйозно:

– Чого ти чекаєш від мене?

– Щоб ти переконався, що в нього все добре зі здоров’ям і що йому надано всі передбачені законом гарантії.

– Він співпрацює зі слідством?

– Гадаю, що ні. І, найімовірніше, цього ніколи не буде.

– Краще б йому це зробити.

– Як Надя?

Він збентежено реготнув.

– Надя поводиться розумно, наскільки це можливо в її скрутному становищі, щоб не гнити решту життя у в’язниці.

– Надя – розбещене дівчисько. Пасквале – ні.

Ніно відповів не відразу. Жартівливо натиснув Іммі на кінчик носа, як на кнопку, і піддражнив звуком, схожим на дзвінок. Вони удвох розсміялися, нарешті Ніно промовив:

– Я поцікавлюся справою твого товариша, адже мій обов’язок – гарантувати дотримання прав всім громадянам. Але хочу нагадати тобі, що права є і в родичів тих, кого він убив. Не можна вдавати з себе героя-повстанця, проливати чиюсь кров, а потім кричати: а як же мої права?! Зрозуміло, Іммо?

– Так.

– Так, татку!

– Так, татку.

– А якщо вчителька тебе образить, дзвони відразу мені.

Я заперечила:

– Якщо вчителька її образить, вона сама дасть собі раду.

– Як то колись зробив Пасквале Пелузо?

– Пасквале ніколи не мав того, хто міг би за нього заступитися.

– І це має його виправдати?

– Ні, але якось дивно, що ти привчаєш Імму звертатися до тебе щоразу, коли треба захищати свої права.

– А хіба для захисту свого товариша Пасквале ти не звертаєшся до мене?

Я пішла від нього зла й нещасна, а от для Імми той день виявився найважливішим за всі сім років її життя.

Минали дні. Я вже вирішила про себе, що всі мої зусилля марні, але Ніно дотримав слова й поцікавився долею Пасквале. Від нього я дізналася багато такого, про що адвокати або не знали, або не казали. Надя надала детальну інформацію про участь нашого товариша в деяких гучних політичних злочинах, що сколихнули Кампанью, але про це вже було відомо. Новиною виявилося те, що вона приписувала йому купу інших справ, до яких він не був причетним. До переліку злочинів Пасквале потрапили вбивство Джино і Бруно Соккаво, смерть Марії Солари, а також обох її синів, Марчелло й Мікеле.

– Що за угоду уклала твоя колишня з карабінерами? – запитала я в Ніно під час останньої зустрічі.

– Не знаю.

– Надя бреше.

– Я цього не виключаю. Але одне знаю точно: вона заганяє в біду тих, на кого взагалі не падала підозра. А тому передай Ліні, щоб була обережнішою: Надя завжди її ненавиділа.

25

Минуло багато років, а Ніно ніколи не втрачав нагоди згадати про Лілу, потурбуватися про неї навіть на відстані. Перед ним стояла я, та, що колись кохала його, поруч наша дочка їла шоколадне морозиво. А він ставився до мене як до подруги юності, перед якою можна повихвалятися дивовижною кар’єрою: від ліцейської парти до парламентського крісла. Під час останньої зустрічі найбільшим його компліментом стало те, що він поставив мене на один щабель із собою. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили, але він сказав: «Ми обоє змогли високо піднятися». Та, ще не дослухавши ті слова, я прочитала в його очах, що визнання нашої рівності було лицемірством. Насправді він вважав себе значно кращим за мене, і доказом його зверхності було те, що, попри мої книжечки та популярність, я стояла перед ним у ролі прохачки. У його очах нарівні з доброзичливістю явно читалося: бачиш, що ти втратила, порвавши зі мною?

Я швидко попрощалася й пішла разом із донькою. Мені було ясно, що він би повівся геть інакше, якби на моєму місці була Ліла. Він би щось знічено бурмотів, почувався непевно у своїй пихатості, можливо, навіть по-дурному. Уже коли ми дійшли до гаража, де я залишила автівку – а того разу я приїхала до Рима автівкою, – мені раптом спало на думку, що лише заради неї Ніно колись пожертвував своїми амбіціями. Спершу на Іскії, а потім протягом цілого навчального року він по вуха загруз у стосунках, які не приносили йому нічого, окрім проблем. Справжня аномалія на шляху його кар’єрних звершень. У той час він уже вчився в університеті, мав славу здібного студента. Зустрічався з Надею тільки тому (тепер це очевидно!), що вона була донькою викладачки Ґальяні і він вважав її ключем до вищого суспільного прошарку. Його вибір завжди відповідав його амбіціям. Хіба він одружився з Елеонорою не з користі? А я, коли покинула П’єтро заради нього, хіба не мала славу успішної письменниці, яка співпрацює з відомим видавництвом і може посприяти його кар’єрі? А решта жінок, що допомогли йому на різних етапах життя? Ніно любив жінок, це правда, але насамперед він культивував корисні зв’язки. Навіть з усіма вродженими здібностями і талантами він навряд чи досяг би таких висот без мережі знайомих і друзів, яку він ревно нарощував з юності. А що Ліла? Закінчила п’ять класів початкової школи, рано вискочила заміж за ковбасника, і якби Стефано запідозрив її в невірності, то не замислюючись убив би обох. То чому Ніно поставив під загрозу своє майбутнє?

Я всадовила Імму в машину, дорікнула їй за пляму від морозива на новій сукенці, купленій для зустрічі з батьком. Завела машину, виїхала з Рима. Можливо, Ніно захопився Лілою, бо побачив у ній риси, які, на його думку, мав і сам, а потім збагнув, що якраз у нього їх і не було. Вона мала блискучий розум, але не використовувала його для власного зиску. Сіяла ним на всі боки, наче благородна дама, для якої всі багатства світу – лише ознака вульгарності. Напевно, це й засліпило Ніно: безкорисливий Лілин розум. Вона вирізнялася поміж усіх тим, що за своєю натурою не корилася ніяким вченням, ніякій користі і ніякій меті. Ми всі корилися, і всі ті іспити, провали, успіхи певним чином нас змінювали. Тільки Лілу, здавалося, ніхто і ніщо не могло змінити. Хоч із роками вона стала ще впертішою і нестерпнішою, її розумові здібності лишалися незмінними, а то й зросли. Навіть ті, хто її не любив, все одно поважали й навіть побоювалися. Тому не дивно, що Надя, яка бачила Лілу всього кілька разів, так її ненавиділа й бажала зла. Ліла забрала в неї Ніно. Ліла принизила її революційні переконання. Ліла не мала пощади і завдавала удару першою. Ліла належала до низів, але ні перед ким не схиляла голови. Отже, Ліла була гідним супротивником, зробити їй боляче було приємно, не викликало мук совісті, як то траплялося зі слабкішою жертвою, наприклад Пасквале. Надя могла справді так міркувати. Як же все змізерніло з роками: викладачка Ґальяні, її квартира з видом на затоку, її тисячі книжок, її картини, інтелектуальні розмови, Армандо і сама Надя! Вона була така гарненька, така вишукана, коли я вперше побачила її біля школи разом із Ніно і коли вона вітала мене на святі у гарному батьківському помешканні. Було щось захопливе в тому, як вона відмовилася від усіх привілеїв заради абсолютно нового світу, в якому змогла б показати себе в зовсім іншому, принаднішому вигляді. А що тепер? Шляхетні прагнення тієї відмови розвіялися. Залишилися жах від даремно пролитої крові та безславне намагання скинути вину на бідолашного колишнього каменяра, що колись був для неї взірцем нового гуманізму, а тепер, як і всі інші, служив лише для того, щоб звести до мінімуму, якщо не списати, власні провинності.

Я розхвилювалася. Дорогою до Неаполя думала про Деде. Відчувала, що вона от-от скоїть безглуздий вчинок на кшталт Надиного, на кшталт тих, що віддаляють нас від самих себе. Був кінець липня. Напередодні Деде на відмінно склала випускний іспит. Вона була з родини Айрот, була моєю донькою, мала природжений розум і не могла не здобути успіху. Скоро вона піде ще далі, ніж я та її тато. Те, що я здобула завдяки старанності та везінню, вона зуміла досягти й ще досягне без особливих зусиль, за правом народження. А замість цього що вона вбила собі в голову? Освідчитися в коханні Ріно. Потопити себе разом із ним, відректися від усіх переваг, загнобити себе з почуття солідарності та справедливості, із чистого захоплення тим, що не має з нею нічого спільного, бо в нерозбірливому бурмотінні того хлопця їй вчувалася якась геніальність. Несподівано для самої себе я поглянула в дзеркальце заднього виду й спитала в Імми:

– Тобі подобається Ріно?

– Мені – ні, він подобається Деде.

– А ти звідки знаєш?

– Мені Ельза сказала.

– А Ельзі хто сказав?

– Деде.

– А чому Ріно тобі не подобається?

– Бо він дуже бридкий.

– А хто тобі подобається?

– Татко.

Я помітила в очах Імми відблиски того світла, що супроводжувало образ її батька. «Світло, – подумалося мені, – якого Ніно ніколи б не мав, якби кинувся у прірву слідом за Лілою. Те саме світло, яке Надя втратила назавжди, зірвавшись у провалля з Пасквале. І те світло, яке навіки полишить Деде, якщо вона зіб’ється з дороги й рушить за Ріно». Я раптом із соромом відчула, що розуміла й виправдовувала роздратування Ґальяні, коли вона побачила свою дочку на колінах у Пасквале, розуміла й виправдовувала Ніно, коли він кинув Лілу, і навіть розуміла й виправдовувала Аделе, якій довелося змиритися і прийняти мене, коли її син зі мною одружився.

26

Повернувшись до району, я негайно подзвонила у Лілині двері. Вона здалася мені байдужою, відповідала неохоче, але останнім часом я часто бачила її такою, тому це мене не надто стривожило. Я розповіла їй у найменших дрібницях все, що сказав мені Ніно, і лише наприкінці переказала їй застереження, що стосувалося її особисто. Запитала в неї:

– Надя справді може завдати тобі шкоди?

Вона зневажливо скривилася:

– Можна завдати шкоди, лише коли людина когось любить. А я вже давно нікого не люблю.

– А як же Ріно?

– А Ріно поїхав геть.

Я відразу подумала про Деде та її плани й перелякалася:

– Куди?

Вона взяла зі столу записку, простягнула мені, бурмочучи собі під ніс:

– Як добре він писав змалечку, а тепер – поглянь! – знову став безграмотним!

Я прочитала записку. Ріно досить безладно писав, що йому все остогидло, обзивав всіляко Енцо і заявляв, що їде до Болоньї до свого товариша, з яким познайомився в армії. Усього шість рядків. Ані згадки про Деде. Моє серце ледь не вилетіло з грудей. Отой кривий почерк, орфографічні помилки, незграбний синтаксис – що це може мати спільного з моєю донькою? Навіть його мати почувалася розчарованою, вбачала в ньому свої нездійснені мрії, свою поразку, можливо, навіть якесь передбачення: ось що сталося б із Тіною, якби вона не зникла.

– Він сам поїхав? – запитала я.

– А з ким йому їхати?

Я недовірливо похитала головою. Вона прочитала в моїх очах страх і посміхнулася:

– Ти боїшся, що він поїхав із Деде?

27

Я кинулася додому, Імма – за мною. Забігла, покликала Деде, гукнула Ельзу. Ніхто не відповів. Я поспішила до кімнати, у якій спали й училися мої старші доньки. Застала там Деде, вона лежала на ліжку з червоними від сліз очима. Я полегшено зітхнула. Подумала, що вона, напевно, освідчилася Ріно, а він її відштовхнув.

Я не встигла й рота розтулити: Імма, не усвідомивши душевного стану сестри, відразу завзято почала розповідати про свого батька. Але Деде обірвала її, грубо обізвавши на діалекті, скочила на ноги й розплакалася. Я кинула лагідний погляд на Імму, щоб та не ображалася, і м’яко звернулася до старшої дочки:

– Знаю, що ти страждаєш, добре знаю. Але все минеться.

Вона відреагувала занадто бурхливо. Оскільки я ніжно гладила її по голові, вона різко відсторонилася й вигукнула:

– Що ти верзеш? Нічого ти не знаєш, нічого не розумієш! Думаєш тільки про себе і про ті дурниці, що пишеш!

Потім простягла мені аркуш у клітинку, а точніше, кинула мені його в обличчя й вибігла з кімнати.

У Імми, як тільки вона зрозуміла стан сестри, теж на очі навернулися сльози. Я пробурмотіла, щоб чимось її відволікти: «Поклич Ельзу, поглянь, де вона!» А сама розгорнула аркуш: схоже, то був день записок. Відразу впізнала гарний почерк своєї другої доньки. Ельза зверталася до Деде. Пояснювала, що серцю не накажеш, що Ріно вже давно був у неї закоханий, а вона сама пройнялася до нього почуттями поступово. Усвідомлювала, звичайно, що завдавала їй болю і дуже шкодувала, але разом із тим добре знала, що, відмовляючись від коханого, не зможе залагодити справу. Потім зверталася до мене, і тон листа ставав іронічним. Писала, що вирішила покинути школу, що мій культ навчання здавався їй дурницею, що книжки не роблять людей добрими, але добрі люди часом пишуть добрі книжки. Наголошувала, що Ріно – добрий, хоч за все життя не прочитав жодної книжки, і згадувала, що її батько – теж добрий і написав чудові книги. Ота думка про книжки, людей та доброту на цьому й закінчувалася, про мене не було ні слова. Наприкінці вона тепло зі мною прощалася й просила не дуже на неї гніватися, адже Деде з Іммою зможуть подарувати мені ту радість, на яку вона не спромоглася. А молодшій сестричці залишила тільки маленьке сердечко з крильцями внизу аркуша.

Я оскаженіла від люті. Горлопанила на Деде, що та не помітила, як її сестра, за давньою звичкою, вирішила поцупити те, що було дороге їй.

– Як ти могла не бачити, як могла не зупинити її! Ти ж така розумна – й дозволила малолітній хитрюзі обвести себе круг пальця!

Потім побігла сходами вниз й сказала Лілі:

– Твій синок поїхав не сам, він забрав із собою Ельзу!

Та здивовано вирячилася на мене:

– Ельзу?

– Ага, Ельзу! А вона – неповнолітня. Ріно на дев’ять років за неї старший. Клянусь Богом, зараз піду до поліції й подам на нього заяву!

Ліла розреготалася. У її сміху не було злості, хіба що недовіра. Реготала й приказувала:

– Ну, ти поглянь, яке стерво, я його недооцінила! Зумів закохати в себе обох синьйорин, аж не віриться! Лену, ходи сюди, сядь на хвилинку й заспокойся. Якщо подумати, тут більше причин для сміху, аніж для сліз.

Я закричала у відповідь на діалекті, що не бачу ніяких причин для сміху, що вчинок Ріно – справжній злочин, і я негайно йду до поліції. Тоді вона змінила тон, вказала мені на двері й промовила:

– То йди, іди собі, чого чекаєш!

Я пішла, але вирішила не поспішати з поліцією, повернулася бігом додому, перестрибуючи по дві сходинки. Гаркнула Деде:

– Ану, швидко кажи, куди подалися ті двоє капосників! Кажи негайно!

Та перелякалася, Імма заткнула вуха руками, але я не заспокоїлася, аж поки Деде не зізналася, що Ельза познайомилася з болонським приятелем Ріно, коли той приїжджав до нашого району.

– Ти знаєш, як його звати?

– Так.

– У тебе є адреса, номер телефону?

Вона затремтіла, уже збиралася видати мені інформацію. Але попри ненависть до Ріно і ще більшу – до сестри, вирішила, що це непорядно, і замовкла.

– Я й сама дізнаюся! – верескнула я і взялася нишпорити в її речах, перевернула всю квартиру. Врешті зупинилася. Поки я шукала якусь записку або нотатки в особистому щоденнику, то побачила, що не вистачає дечого іншого. Зникли всі гроші, які я зазвичай клала до шухлядки, а ще – усі мої прикраси, навіть материн браслетик. Ельза завжди його дуже любила. Казала напівжартома-напівсерйозно, що бабуся, якби писала заповіт, залишила б його їй, а не мені.

28

Те відкриття ще більше мене розлютило, і Деде таки дала мені адресу й номер телефону. Коли вона нарешті здалася під моїм рішучим натиском, то, сповнена ненависті до самої себе за слабкість, крикнула, що я – така сама, як і Ельза, ми обидві нікого не поважаємо. Я цитьнула на неї й вхопилася за телефон. Приятеля Ріно звали Морено, я стала йому погрожувати. Заявила, що знаю про його торгівлю героїном і влаштую йому стільки проблем, що його навіки посадять до в’язниці. Але нічого від нього не дізналася. Він клявся, що про Ріно нічого не знає, що пам’ятав Деде, а от мою другу доньку Ельзу ні разу не бачив.

Я повернулася до Ліли. Вона відчинила, цього разу вдома був ще й Енцо, який запросив мене сісти й говорив розважливо. Я заявила, що негайно їду до Болоньї й командним тоном наказала Лілі їхати зі мною.

– Немає потреби, – відповіла вона, – як тільки розтринькають усі гроші, самі повернуться.

– Скільки грошей поцупив у тебе Ріно?

– Ніскільки. Він добре знає: якщо візьме хоч ліру, я йому всі кістки переламаю.

Я відчула себе приниженою. Буркнула:

– Ельза забрала всі гроші й прикраси.

– Бо ти її погано виховала.

Енцо дорікнув їй:

– Припини!

Вона різко відрубала:

– Як хочу, так і розмовляю. Мій син наркоман, неосвічений, говорить і пише погано. Мій син ледар, на нього всі шишки летять. А врешті виявляється, що краде гроші її донька. І зраджує сестру теж її Ельза.

Енцо сказав мені:

– Я поїду з тобою до Болоньї.

Ми вирушили автівкою, їхали цілу ніч. Я тільки-но повернулася з Рима, та подорож у машині мене втомила. Біль і злість забрали в мене всі сили, і тепер, коли напруга почала спадати, я почувалася виснаженою. Коли ми з Енцо виїжджали з Неаполя на швидкісну трасу, на зміну злості прийшли тривога за Деде, бо я покинула її в жахливому стані, і за те, що могло статися з Ельзою. Прийшов сором за бридку поведінку, яка налякала Імму, за те, як я розмовляла з Лілою, геть забувши, що Ріно її єдиний син. Я не знала, чи варто телефонувати П’єтро до Америки й просити негайно повертатися, не знала, чи треба звертатися до поліції.

– Ми самі все владнаємо, – відповів Енцо з награною впевненістю, – не хвилюйся. Немає потреби шкодити хлопцеві.

– Я не хочу заявляти на Ріно, – пояснила я, – я лише хочу, щоб знайшли Ельзу.

То була правда. Я бурмотіла, що хочу повернути доньку, привезти її додому, скласти валізи й ні на мить не залишатися в тому домі, у тому районі, узагалі в Неаполі.

– Який сенс сваритися з Лілою, хто краще виховав дітей і хто винен: її син чи моя донька? У мене на це немає ні сил, ні бажання.

Енцо довго слухав мене мовчки. Нарешті взявся виправдовувати Лілу, хоч я давно відчувала, що він на неї злий. Він не говорив про Ріно, про проблеми, яких він завдавав матері, а згадав про Тіну. Сказав:

– Якщо дитинка померла, не стало її, то рано чи пізно ти з цим примиряєшся. Але коли зникає, коли ти не маєш про неї жодної звістки, то все в житті летить шкереберть. Повернеться Тіна чи ні? Повернеться живою чи мертвою? Щомиті, – бурмотів він, – щомиті гадаєш, де вона. Жебракує на вулиці? Живе в заможній бездітній родині? Її змушують робити ганебні речі, а потім продають фото й фільми? Її вбили, а серце пересадили іншій дитині? А останки поховали чи спалили? Чи лежить десь ціла під землею, бо загинула після того, як її викрали? А якщо ні сира земля, ні вогонь її не забрали і вона росте невідомо де? Яка вона тепер, якою стане? Якщо зустрінемося з нею, чи впізнаємо? А якщо й впізнаємо, хто поверне нам усе те, що ми в ній утратили, що з нею відбувалося, коли нас не було поряд, коли Тіна почувалася покинутою змалечку?

Якоїсь миті, коли Енцо говорив, як завжди, незв’язно, але палко, я помітила у світлі фар сльози на його очах. І збагнула, що він говорив не тільки про Лілу, а й про власний біль. Та подорож мала для мене важливе значення. Мені й досі важко уявити собі такого чутливого чоловіка, як Енцо. Спершу він розповів, що протягом останніх чотирьох років Ліла щодня і щоночі щось постійно шепотіла або викрикувала. Згодом попросив мене розповісти про роботу та свої успіхи. Я розказувала йому про дочок, про книжки, про чоловіків, про радощі та невдачі, про потребу в підтримці. Навіть зізналася, що моє прагнення постійно писати, яке перетворилося на звичку та обов’язок, пояснювалося потребою нагадувати про себе, щоб мене не відсунули в забутий закуток, щоб перемогти тих, хто вважав мене нахабною бабою без крихти таланту. Бурмотіла, що єдина мета отих гонителів – відбити в мене читацьку аудиторію, і керуються вони не якимись високими ідеалами, а просто хочуть не дати мені зростати й розвиватися, щоб відгребти для себе чи своїх протеже якусь мізерну частку слави. Він дав мені виговоритися, похвалив моє завзяття та рішучість. «Бачиш, – казав, – як ти все береш близько до серця! Твої енергія і впертість дозволили тобі міцно закріпитися у світі, який ти для себе обрала, подарували тобі глибокі та всеохопні знання, полонили твої почуття. Так, твоє життя летить далі, а Тіна для тебе – це, напевно, тільки жахливий епізод, згадка про який навіває сум, але він лишився давно в минулому. А для Ліли протягом цих років світ розколовся й обвалився просто на неї, а потім – у порожнечу, що залишилася на місці Тіни. Як дощ, що стікає водостічною трубою. Вона так і залишилася прикутою до Тіни. І все, що живе далі, росте й квітне, їй ненависне. Звичайно, вона казиться, злиться на мене, грубіянить тобі, каже нестерпні речі. Але ти не знаєш, скільки разів вона непритомніла, коли зовні здавалася спокійною, мила посуд або дивилася у вікно».

29

У Болоньї ми не знайшли ні сліду Ріно чи моєї доньки, хоча Морено, переляканий похмуро-погрозливим спокоєм Енцо, водив нас вулицями й місцями, де, на його думку, тих двох могли прихистити. Енцо часто телефонував Лілі, а я – Деде. Ми сподівалися почути добрі новини, але даремно. Тоді мене знову охопив відчай, я не знала, що робити. Заявила знову:

– Піду в поліцію.

Енцо заперечно похитав головою:

– Зачекай ще трохи.

– Ріно погубив мені Ельзу.

– Не треба так казати. Поглянь на своїх доньок об’єктивно, подумай, які вони насправді.

– Я тільки це й роблю.

– Так, але виходить у тебе не дуже добре. Ельза ладна на все на світі, аби насолити Деде, і обидві живуть у мирі й злагоді лише заради одного: щоб помучити Імму.

– Не кажи дурниць! Це тобі Ліла втовкмачила в голову, а ти за нею повторюєш!

– Ліла тебе любить, вона тобою захоплюється, і твоїх дочок теж любить. Це моя думка, і я хочу допомогти тобі замислитися як слід. Заспокойся. Ось побачиш, ми їх знайдемо.

Дітей ми так і не знайшли, а тому вирішили повернутися до Неаполя. Та поблизу Флоренції Енцо знову зателефонував Лілі, щоб запитати, чи є якісь новини. Закінчивши розмову, сказав мені розгублено:

– Деде каже, що їй треба з тобою негайно поговорити, і Ліна не знає, про що.

– Вона у вас удома?

– Ні, у тебе.

Я відразу кинулася дзвонити, боялася, що щось сталося з Іммою. Деде не дала мені й слова сказати і відразу випалила:

– Я завтра вирушаю до Сполучених Штатів, буду там навчатися.

Я намагалася стриматися, щоб не гримнути на неї.

– Зараз недоречно про це говорити. За слушної нагоди ми обміркуємо це з татом.

– Мамо, розставмо всі крапки над «і»: Ельза повернеться в цю домівку тільки тоді, коли мене тут не буде.

– Зараз найважливіше дізнатися, де вона.

Деде викрикнула на діалекті:

– Та сучка телефонувала недавно, вона у бабці.

30

Бабцею була, звісно, Аделе, і я зателефонувала свекрам. Відповів Ґвідо, сухо привітався й передав слухавку дружині. Аделе повелася привітніше, сказала, що Ельза в них, і додала: вона не сама.

– Хлопець теж із нею?

– Так.

– Можна мені до вас приїхати?

– Чекаємо.

Я попросила Енцо висадити мене на вокзалі у Флоренції. Поїздка виявилася довгою й нелегкою: пересадки, затримки, очікування, купа клопотів. Я постійно думала про Ельзу і те, як вона з притаманною їй хитрістю примудрилася перетягнути на свій бік Аделе. Якщо Деде ніколи не вдавалося ходити околяса, то її сестра вміла так усе розрахувати наперед, щоб запросто вийти сухою з води і обвести усіх круг пальця. Ясно, що вона продумала все так, щоб нав’язати мені Ріно в присутності бабці, яка – вони з Деде це добре знали! – не дуже любила невістку. Усю дорогу я то полегшено зітхала, знаючи, що доньці нічого не загрожує, то ненавиділа її за те, що поставила мене в таке незручне становище.

Приїхала до Генуї я в повній бойовій готовності. Але Аделе з Ґвідо зустріли мене тепло. Ельза була причепурена, як на свято: яскраво нафарбувалася, одягла браслетик моєї матері й перстень, який колись подарував мені її батько. Поводилася привітно й невимушено, ніби й припустити не могла, що я можу гніватися на неї. Мовчав, потупившись, лише Ріно. Мені навіть стало його шкода, і дійшло до того, що я пройнялася більшою ворожістю до доньки, ніж до нього. Здається, Енцо мав рацію: у цій історії першу скрипку грала Ельза. У ньому не було злості чи жорстокості матері, а Ельза спокусила його тільки для того, щоб зробити боляче Деде. Лише кілька разів Ріно насмілився поглянути мені в очі, і вигляд у нього був як у побитого пса.

Я швидко зрозуміла, що Аделе прийняла Ельзу й Ріно як подружню пару: у них була своя кімната, свої рушники, спали вони разом. Ельза невимушено натякнула мені, що бабця схвалила її інтимні стосунки, можливо, навіть зробила це навмисне, аби мене позлити. Коли після вечері молодь, узявшись за руки, пішла до своєї кімнати, свекруха взялася витягати з мене зізнання, що Ріно мені не подобається. «Ельза ще зовсім дитина, – сказала Аделе, – не знаю навіть, що вона знайшла в цьому юнакові, нам треба допомогти їй вибратися з цієї халепи». Я набралася духу й відповіла якомога спокійніше: «Він добрий хлопчина, та навіть якби це було не так, діватися нікуди: вона закохана в нього по вуха». Подякувала за гостинність, розуміння й широту поглядів та пішла спати.

Цілу ніч я не зімкнула очей, намагаючись знайти вихід із ситуації. Досить було помилитися в слові чи фразі – і я зруйнувала б життя обом донькам. Не можна одним махом розрубати зв’язок між Ельзою та Ріно. Змусити сестер і далі жити під одним дахом теж дурниця, адже те, що сталося між ними – не жарт, і якийсь час дівчата не зможуть жити разом. Переїзд до іншого міста теж тільки погіршить справу, адже Ельза може заявити, що має залишитися з Ріно. Згодом я збагнула: якщо я хочу повернути Ельзу додому й переконати її продовжити навчання, доведеться справді відправити Деде до батька. Тож наступного дня, порадившись із Аделе щодо найзручнішої години для дзвінка (як виявилося, вони з сином постійно спілкувалися телефоном), я поговорила з П’єтро. Мати вже розповіла йому в найдрібніших деталях про все, що сталося, а з його сердитого тону я зробила висновок: Аделе ставилася до ситуації не так, як вона намагалася продемонструвати. П’єтро суворо мені заявив:

– Нам треба подумати, що ж ми за батьки такі й чого позбавили наших дочок!

– Хочеш сказати, що я погана мати?!

– Я хочу сказати, що ми не змогли прищепити Деде та Ельзі вірність і постійність у любові.

Я його перебила, заявивши, що скоро він зможе побути в ролі батька принаймні з однією дочкою: Деде хотіла переїхати до нього, і її від’їзд мав відбутися якомога швидше.

Він сприйняв цю новину спокійно, помовчав, врешті відповів, що сам іще не зовсім улаштувався і потребував трохи часу. Я відповіла:

– Ти добре знаєш Деде, вона – викапаний ти. Навіть якщо сьогодні ти їй відмовиш, завтра вона вже стукатиме тобі у двері.

Того ж дня, як тільки випала нагода, я поговорила з Ельзою віч-на-віч. Без зайвих церемоній я змусила її повернути гроші, прикраси й материн браслетик. Останній я негайно одягла, застерігши: «Більше ніколи не смій брати мої речі!»

Вона говорила улесливим тоном, я відповідала суворо, сказала тихим голосом, що збиралася заявити в поліцію спершу на Ріно, а потім – і на неї. Як тільки вона відкрила рота, щоб заперечити, я відштовхнула її до стіни й занесла руку для ляпаса. Напевно, вираз мого обличчя був справді жахливий, бо Ельза не втрималася й розревілася з переляку.

– Я тебе ненавиджу, – примовляла вона, схлипуючи, – не хочу тебе бачити, ніколи! Нізащо не повернуся в те болото, де ти змушуєш нас жити!

– Гаразд. Лишайся тут на ціле літо, якщо дідусь із бабцею не виженуть тебе раніше.

– А потім що?

– У вересні повернешся додому, вчитимешся й житимеш із Ріно у нашій квартирі, поки тобі це не остогидне.

Вона аж рота роззявила від несподіванки, зависло довге недовірливе мовчання. Я промовила ті слова, ніби найжорстокіше покарання, а вона сприйняла їх як вияв неймовірної щедрості.

– Справді?

– Так.

– Мені ніколи не остогидне.

– Побачимо.

– А тітонька Ліна?

– Тітонька Ліна погодиться.

– Я не хотіла завдавати болю Деде, мамо. Я кохаю Ріно, так сталося.

– І ще станеться, тисячу разів.

– Неправда.

– То гірше для тебе. Значить, кохатимеш Ріно все життя.

– Кепкуєш із мене?

Я сказала, що ні, а сама відчувала, як недоречно звучать ті слова з уст юної дівчинки.

31

Я повернулася до району, розповіла Лілі, що запропонувала дітям. То був сухий обмін інформацією, який більше нагадував перемовини.

– То вони житимуть у тебе?

– Так.

– Якщо це тебе влаштовує, то влаштує і мене.

– Усі витрати ділитимемо навпіл.

– Я можу за все платити.

– Зараз гроші в мене є.

– У мене теж вони зараз є.

– Отже, домовилися.

– Деде як усе це пережила?

– Добре. Через кілька тижнів поїде до батька.

– Скажи, щоб зайшла до мене попрощатися.

– Скажу. Але не думаю, що зайде.

– Тоді попроси переказати мої вітання П’єтро.

– Добре.

Несподівано у мене защеміло серце:

– Усього кілька днів – і я втратила двох дочок.

– Не смій ніколи так казати. Нікого ти не втратила. Ще й сина отримала на додачу.

– Це ти підштовхнула їх до цього.

Вона наморщила лоба, розгубилася:

– Не розумію, про що ти.

– Тобі завжди треба всіх смикати, усе перевертати, руйнувати.

– То ти вирішила звинуватити мене і у витівках своїх дочок?

Я буркнула, що втомилася, і пішла додому.

Насправді протягом кількох днів і тижнів я ніяк не могла заспокоїтися й викинути з голови думку про те, що Ліла змалку терпіти не могла врівноваженість мого життя і всіляко намагалася її зруйнувати. Так було завжди, але після зникнення Тіни справи погіршилися: вона могла щось утнути, подивитися на результат, потім викинути ще щось. Навіщо? Можливо, вона й сама не знала. Ясно одне: дві сестри стали чужими, Ельза вскочила в халепу, Деде їхала на край світу, а я залишалася в районі хтозна як надовго.

32

Я взялася збирати Деде в дорогу. Час від часу вмовляла її: «Залишайся, ти мені серце краєш». А вона відповідала: «У тебе стільки справ, що ти й не помітиш моєї відсутності». Я наполягала: «Імма тебе дуже любить, і Ельза теж. Ви поговорите, і все стане на свої місця». Але Деде й імені сестри чути не хотіла. Коли я згадувала її, відразливо кривилася й виходила з кімнати, грюкнувши дверима.

Якось під час вечері незадовго до від’їзду вона раптом зблідла й почала тремтіти. Пробурмотіла, що їй бракує повітря. Імма швиденько подала склянку з водою. Деде зробила ковток, потім підвелася зі стільця, підійшла до мене й сіла на коліна. Це було щось нове. Вона була висока, вища за мене, уже давно уникала будь-яких тілесних контактів зі мною, а якщо випадково торкалася, то відскакувала, ніби обпечена. Мене вразила її вага, тепло тіла, повні стегна. Я обняла її за талію, а вона обхопила мене за шию й розридалася. Імма підскочила з місця й собі пригорнулася до нас. Напевно, вона вирішила, що сестра передумала і нікуди не поїде, а тому в наступні дні була весела і поводилася так, ніби все владналося. Але Деде все одно поїхала. Навпаки, з того вечора стала ще рішучішою і впевненішою у своїх діях. З Іммою поводилася ніжно, обсипала її поцілунками, приказувала: «Гляди: щоб писала мені щонайменше раз на тиждень!» Щодо мене, не цуралася моїх обіймів та поцілунків, але не відповідала на них. Я всіляко їй догоджала, намагалася вдовольнити всі її бажання, але даремно. А коли я дорікнула їй за холодність, вона відповіла: «З тобою неможливо мати по-справжньому теплих стосунків. Для тебе мають значення тільки твоя робота та тітонька Ліна. Решту вони поглинають, як чорна діра. Справжнє покарання для Ельзи – залишатися тут. Чао, мамо!»

Єдиною доброю новиною було те, що вона знову називала сестру на ім’я.

33

На початку вересня 1988 року Ельза повернулася додому. Я сподівалася, що донька своєю жвавістю зуміє вивести мене з тяжкого душевного стану, у який ввігнала Ліла. Але цього не сталося. Присутність Ріно, замість того щоб наповнити кімнати новою життєвою енергією, надала їм ще більшої гнітючості. Він був добрим хлопцем, в усьому догоджав Ельзі й Іммі, а ті поводилися з ним як із прислугою. Треба визнати, що і я взяла звичку давати йому найнудніші доручення – наприклад, стояти в довжелезних чергах на пошті, – щоб викроїти собі більше часу для роботи. Але його повільність, послужливість і разом із тим пасивність мене дратували, як і нездатність дотримуватися найпростіших правил спільного проживання, як-от: піднімати сидіння унітазу перед тим, як справити малу потребу, залишати ванну чистою після себе, не розкидати брудних шкарпеток і трусів.

Ельза й пальцем не кивнула, щоб якось залагодити ситуацію, хіба що залюбки її ускладнювала. Мені не подобалася її манірність перед Ріно на очах у Імми, я терпіти не могла, коли вона вдавала досвідчену неупереджену жінку у свої п’ятнадцять років. Особливо мене дратувало те, в якому стані вона тримала спальню, яку раніше ділила з Деде, а тепер займала з Ріно. Уставала сонна з ліжка, щоб іти до школи, на ходу снідала і йшла собі. Згодом виходив Ріно, їв повільно, не менше години, потім ще на пів години зачинявся у ванній, одягався, тинявся по квартирі, нарешті виходив з дому і йшов зустрічати Ельзу зі школи. Повернувшись, вони весело обідали разом, після чого знову зачинялися в спальні.

Та спальня була як місце злочину: Ельза забороняла торкатися будь-чого. Але ніхто з них не думав розчинити вікна, трохи прибрати. Доводилося робити це мені перед приходом Пінуччі, бо зовсім не хотілося, щоб вона відчула там запах плотських утіх чи знайшла сліди від них.

Пінуччі наша ситуація не подобалася. Коли йшлося про одяг, взуття, макіяж, зачіски, вона захоплювалася моїми сучасними поглядами, але в цій справі ясно дала зрозуміти, що не схвалює моє занадто нетрадиційне рішення. Напевно, такої ж думки була більшість жителів району. Мене дуже збентежив один випадок. Якось уранці я намагалася працювати, коли підійшла Пінучча й підсунула мені під носа газету. На ній лежав використаний презерватив, зав’язаний на вузол, щоб не витекла сперма. «Я знайшла це біля ліжка!» – промовила вона з відразою. Я вдала, ніби нічого не сталося. «Немає потреби мені це показувати, – відповіла я, продовжуючи набирати текст на комп’ютері, – у нас є відерце для сміття».

Насправді я не знала, як поводитися. Спершу гадала, що з часом усе владнається. А насправді все тільки ускладнилося. Я щодня сварилася з Ельзою, хоч і намагалася стримуватися: рана від втрати Деде ще була свіжою, і я не хотіла втратити й другу дочку. Потім я почала частіше навідуватися до Ліли й просити її: «Поговори з Ріно! Він хороший хлопчина, тільки поясни йому, щоб хоч трішки слідкував за собою». Але вона, здавалося, тільки того й чекала, щоб влаштувати сварку.

– Відправ його до мене, – розсердилася вона якось, – досить із мене цієї чортівні з проживанням у тебе! Зробімо інакше: місце в нас є, коли твоя дочка захоче його побачити, то прийде, постукає й спатиме тут.

Я образилася. Моя донька мала стукати у двері й питати, чи можна їй спати з її синком?! Буркнула:

– Ні, хай вже буде так, як є.

– Ну, коли так, то про що ми говоримо?!

Я не стрималася:

– Ліло, я лише попросила тебе поговорити з Ріно. Йому двадцять чотири роки, хай поводиться як дорослий! Я не хочу постійно сваритися з Ельзою, бо можу так розізлитися, що вижену її з дому.

– То виходить, що справа у твоїй доньці, а не в моєму синові.

У таких випадках напруга між нами швидко наростала, але не знаходила виходу. Вона іронізувала, а я поверталася додому в розпачі. Якось під час вечері почувся зі сходів її різкий крик: вона вимагала, щоб Ріно негайно прийшов до неї. Хлопець стривожився, Ельза запропонувала піти разом із ним. Але Ліла, побачивши її, заявила: «Це наші сімейні справи, повертайся додому!» Донька прийшла похмура, а знизу тим часом вибухнула люта сварка. Кричала Ліла, кричав Енцо, кричав Ріно. Я хвилювалася за Ельзу, а та заламувала руки, нервувалася й примовляла все: «Мамо, зроби що-небудь! Що там відбувається? Чому вони так із ним поводяться?»

Я нічого не відповіла, нічого не зробила. Сварка затихла, минав час, Ріно не повертався. Тоді Ельза вмовила мене сходити дізнатися, що сталося. Я пішла, двері мені відчинила не Ліла, а Енцо. Вигляд у нього був утомлений, замучений, він не запросив мене увійти. Промовив:

– Ліла сказала, що хлопець погано поводиться, а тому віднині житиме тут.

– Дозволь мені поговорити з нею.

Я проговорила з Лілою до пізньої ночі. Енцо мовчки зачинився в спальні. Мені відразу стало ясно: Ліла хотіла, щоб її умовляли. Втрутилася, забрала свого вайлуватого синка, принизила його. А тепер хотіла почути від мене: твій син для мене – як рідний, мене влаштовує, що він живе у мене, спить з Ельзою, я більше не прийду до тебе жалітися. Я довго противилася, врешті здалася, підкорилася, привела додому Ріно. Як тільки за мною й Ріно зачинилися двері, Ліла з Енцо продовжили сваритися.

34

Ріно був мені дуже вдячний.

– Я тобі всім зобов’язаний, тітонько Лену. Ти – найдобріша людина з усіх, кого я знаю, і я завжди тебе любитиму.

– Ріно, ніяка я не добра. Єдине, чим ти мені зобов’язаний: не забувай, що в нас одна ванна на всіх, і що тією ванною, окрім Ельзи, користуємося ще й ми з Іммою.

– Твоя правда, вибач, часом я такий неуважний. Такого більше не станеться.

Він постійно вибачався, постійно був неуважний. І робив це не навмисне – таку мав вдачу. Він тисячу разів обіцяв, що шукатиме роботу, заявляв, що хоче оплачувати частину витрат, що зробить усе можливе, щоб нічим мені не докучати, що дуже мене поважає. Але роботу так і не знайшов, а в побуті його поведінка аж ніяк не покращилася, якщо не погіршилася. Та я більше не зверталася по допомогу до Ліли, просто казала: «Усе гаразд».

Я розуміла, що напруга між нею та Енцо з кожним днем наростала, і не хотіла бути цапом-відбувайлом, на якого можна вилити гнів. Мене тривожило й те, що останнім часом характер їхніх сварок змінився. Раніше Ліла кричала, а Енцо більше відмовчувався. А тепер все відбувалося інакше. Вона кричала, я часто чула ім’я Тіни, її голос з-під нашої підлоги здавався виттям пораненого звіра. Потім несподівано вибухав Енцо. Кричав, і його крик доносився до мене бурхливим потоком розпачливих брудних слів на діалекті. Тоді Ліла раптом замовкала, і поки Енцо горланив, її не було чути. А як тільки він затихав, я чула, як гепали двері. Прислухалася до звуку Лілиних кроків на сходах, потім надворі. Згодом її кроки губилися в загальному гаморі дорожнього руху на трасі.

Ще кілька місяців тому Енцо кинувся б слідом за нею, а тепер – ні. Я думала, можливо, варто піти донизу, поговорити з ним, сказати: «Ти ж сам мені розповідав, як страждає Ліла і що треба ставитися до неї з розумінням». Але потім відкидала цю думку, сподіваючись, що Ліла швидко повернеться. Та її не було цілий день, а інколи – навіть уночі. Де вона була, що робила? Я думала, що сидить у бібліотеці, як казав П’єтро. Або ж блукає Неаполем, уважно розглядаючи кожен палац, кожну церкву, кожен монумент, кожну пам’ятну плиту. Або і те, і друге: спершу знайомиться з містом, а потім порпається в книжках у пошуках додаткової інформації. Охоплена власними турботами, я не мала ні часу, ні бажання замислюватися над новою Лілиною звичкою, та й вона сама про неї ніколи не говорила. Але я чудово знала, якою навіженою вона ставала, коли щось справді її захоплювало, а тому не вбачала нічого дивного в тому, що вона могла приділяти новій справі стільки часу й енергії. Хіба що тривожилася, коли після крику і сварок, у яких завжди згадувалася Тіна, вона йшла з дому й блукала містом уночі. Тоді в моїй уяві поставали підземні галереї з туфу, катакомби зі справжніми і почорнілими бронзовими черепами, що нагадують про похованих бідняків у церкві Пургаторіо-ад-Арко. Часом я не спала, аж доки не почую грюкання дверей знизу і її кроки на сходах.