Історія втраченої дитини

Він його не вигнав, але махнув рукою, щоб той замовк. Не став розпитувати, що сталося, але вхопив мене за зап’ясток і тримав міцно, аж поки я не отямилася. Потім привів мене на кухню, всадовив на стілець. Ніно поплентався за нами. Я задихалася, хапала повітря ротом, мов риба, аж хрипіла з розпачу. «Вижени його», – повторила я, коли Ніно спробував підійти до мене. Він відштовхнув його й промовив спокійно: «Дай їй спокій, вийди!» Ніно послухався, і я, як змогла, розповіла Франко все. Він слухав, не перебиваючи, аж поки не зрозумів, що я геть знесилена. Лише тоді промовив звичним тоном всезнайка, що золоте правило – не висувати надмірних вимог, а насолоджуватися тим, що дають. Тут я накинулася вже на нього. «Ви, мужики, завжди отак, – верещала я, – яке мені діло до того, що дають! Не мели дурниць!» Він не образився, порадив оцінити ситуацію тверезо.

– Добре, – сказав він, – цей чоловік брехав тобі два з половиною роки, казав, що розійшовся з дружиною і більше з нею не спить, і ось ти дізналася, що сім місяців тому він зробив їй дитину. Ти маєш рацію: це гидко, Ніно мерзотник. Але зверни увагу: тепер, коли все стало відомо, він міг зникнути і покинути тебе напризволяще. То навіщо він приїхав машиною з Неаполя до Мілана, навіщо мчав усю ніч, навіщо принижувався тут перед тобою, намагаючись виправдатися, навіщо умовляв тебе не залишати його? Усе це має якийсь сенс.

– Єдиний сенс у всьому цьому – це те, що він брехун і боягуз, не здатний ні на що наважитися! – вигукнула я у відповідь.

Він мовчки кивнув, погоджуючись. Але все ж запитав:

– А якщо він справді тебе кохає і знає, що інакше кохати не зможе?

Я не встигла крикнути йому у відповідь, що саме це заявляв Ніно. Відчинилися вхідні двері квартири, повернулася Маріароза. Дівчатка впізнали Ніно, з удаваною сором’язливістю почали змагатися за його увагу, враз забувши, що саме його ім’я протягом днів і місяців лунало з вуст їхнього батька як найгірший прокльон. Ніно вмить перемкнув увагу на них, а Маріароза і Франко піклувалися про мене. Як же все було складно! За кілька хвилин Деде з Ельзою вже осміліли, защебетали й засміялися, а мої друзі завели розмову на серйозні теми. Вони хотіли допомогти мені міркувати раціонально, при цьому самі не могли стримувати свої почуття. Франко несподівано заявив, що краще мирно про все домовитися, а не різко обрубувати стосунки, як він сам робив в юності. Зовиця спершу дуже мені співчувала, але потім поставила себе на місце Ніно, а особливо – Елеонори, тим самим чи то мимоволі, чи то навмисне завдавши мені значного болю. «Не гнівайся, – казала вона, – спробуй подумати: що така розумна жінка, як ти, має відчувати від думки, що її щастя будується на нещасті іншої?»

Так тривало деякий час. Франко вмовляв мене взяти все можливе в цій ситуації. Маріароза жваво описувала мені Елеонору, покинуту з малим сином і ще одним малюком в утробі, і радила: «Спробуй налагодити з нею стосунки, адже ви – відображення одна одної». «Дурниці, – знесилено думала я, – так може казати лише той, хто ні бельмеса в цьому не розуміє. От Ліла зразу б знайшла вихід, як завжди це робила». Ліла сказала б мені: «Ти вже й так наламала дров, наплюй усім у пику і забирайся звідти». Вона завжди казала, що цим воно й мало закінчитися. Але я була перелякана, розмови з Франко та Маріарозою бентежили мене ще більше, і я не хотіла їх слухати. А от за Ніно нишком спостерігала. Який же він був вродливий, коли грався з моїми доньками, намагаючись здобути їхню прихильність! Ось він заходить разом із ними до кімнати, ніби нічого не сталося, розхвалює їх перед Маріарозою, – «бачиш, тітонько, які гарненькі синьйорини?» – і його голос мимоволі набуває вкрадливо-спокусливого тону, а пальці руки ледь торкаються її оголеного коліна. Я вивела його на вулицю, змусила прогулятися по Сант-Амброджо.

Пригадую, що було спекотно. Ми повільно брели вздовж будівель із червоної цегли, у повітрі літав тополиний пух. Я сказала, що маю навчитися жити без нього, але поки не можу, мені потрібен час. На це він відповів, що йому ніколи не вдасться жити без мене. Я зауважила, що він нездатний від чогось відмовитися. А він не погодився: неправда, то так склалися обставини; то лише для того, аби бути зі мною, він змушений триматися за все. Я зрозуміла, що немає сенсу його переконувати: він бачив перед собою лише прірву, і це його лякало. Я провела його до машини і сказала, щоб їхав. Перед тим як рушити, він запитав: «Що ти надумала робити?» Я не відповіла, бо й сама не знала.

29

За мене вирішили події, що сталися за кілька тижнів. Маріароза поїхала у справах до Бордо. Перед від’їздом вона відвела мене вбік і якось непевно попросила подбати про Франко. За її словами, він переживав глибоку депресію. І в мене несподівано промайнула думка, яка до цього вже виникала, але я за власними переживаннями не звертала на неї уваги: із Франко Маріароза не вдавала добру самаритянку, як з усіма іншими, вона справді його кохала й стала для нього матір’ю-сестрою-коханкою. І її виснажений вигляд і схудле тіло були результатом постійного страху за нього, впевненості у його вразливості й слабкості, через які він міг будь-якої миті зламатися.

Її не було вдома вісім днів. Через силу – адже в голові у мене було зовсім інше – я намагалася бути привітною з Франко, сиділа щовечора з ним допізна, розважаючи розмовами. Мене тішило, що він замість нудних балачок про політику розповідав більше сам собі, аніж мені, як нам колись було добре вдвох: про наші прогулянки Пізою, сморід від річки на набережних Арно, секрети про своє дитинство, про батьків і дідів, якими він ні з ким, окрім мене, не ділився. Особливо було приємно, що він уважно слухав, коли я розказувала про власні страхи, про контракт із видавництвом, про необхідність писати нову книжку, можливе повернення до Неаполя й до Ніно. Він ні разу не вдався до загальних фраз і філософування. Висловлювався чітко і ясно, іноді навіть вульгарно.

– Якщо він для тебе важливіший, ніж ти сама, – вражено заявив він якось увечері, – тобі краще прийняти його таким, який він є: з дружиною, дітьми, оцим нестримним бажанням трахати інших жінок, усім тим лайном, на яке він здатний зараз і ще накоїть у майбутньому. Ох, Лену, бідолашна Ленучча!

Він промовив останні слова з любов’ю і засмучено похитав головою. Потім реготнув, підвівся з крісла, додав похмуро, що, на його думку, кохання закінчується лише тоді, коли можна повернутися до тями і не відчувати при цьому ні страху, ні відрази. І вийшов із кімнати, тягнучи хвору ногу, ніби намагаючись упевнитися в матеріальності підлоги. Не знаю чому, але того вечора я пригадала Пасквале, який за соціальним статусом, культурою і політичними поглядами не мав із Франко нічого спільного. Та все ж на якусь мить я подумала, що якби зараз мій старий друг вийшов із мороку, що його поглинув, то теж мав би таку саму ходу.

Франко цілий день не виходив зі своєї кімнати. Увечері в мене була ділова зустріч, я постукала до нього й запитала, чи не міг би він повечеряти з Деде та Ельзою. Він пообіцяв. Повернулась я пізно. На кухні панував безлад, чого раніше Франко не допускав. Я прибрала зі столу, перемила посуд. Прокинулася рано, о шостій уже була на ногах. Коли йшла до ванної повз його кімнату, то помітила на дверях пришпилений кнопкою аркуш із зошита. Там було написано: «Лену, не впускай дітей». Я подумала, що дівчатка звечора чимось його розгнівали, і пішла готувати сніданок із наміром пізніше дорікнути їм за це. Але потім передумала. Франко мав чудові стосунки з моїми доньками, я не вірила, що він міг з якоїсь причини розсердитися на них. Близько восьмої я тихенько постукала до нього. Тиша. Я постукала гучніше, обережно прочинила двері, у кімнаті було темно. Я покликала його – без результату. Увімкнула світло.

Кров була повсюди: на подушці, на простирадлі, велика темна пляма тяглася майже до моїх ніг. Смерть умить постала переді мною у всій своїй відразливій сутності. Тут я скажу лише, що коли побачила бездиханне тіло, яке знала так добре, тіло чоловіка, що був колись щасливим, жвавим, перечитав купу книжок, пережив неймовірну кількість пригод та мав чимало життєвого досвіду, я відчула неприйняття і разом із цим – жалість. Франко завжди був для мене прикладом освіченості, втіленням політичної культури, добрих намірів, надій, вихованості. Бачити його таким було гнітюче. Вибраний ним жорстокий спосіб позбавити себе життя, пам’яті, принципів, здатності знайти у всьому сенс здався мені яскравим вираженням ненависті до самого себе, до власного тіла, до своєї душі, думок та слів, до того, як суворо повелася з ним доля.

Протягом наступних днів у мене не йшла з думки Джузеппіна, мати Пасквале й Кармен. Вона свого часу теж вирішила покласти край своєму існуванню, не в змозі проживати той відрізок життя, що їй залишався. Але Джузеппіна належала до попереднього покоління, на відміну від Франко. А тому його самогубство не просто вразило, а приголомшило мене. Я довго думала про його записку – єдине, що він залишив після себе. Він звертався до мене і по суті казав: не впускай дітей, не хочу, щоб вони мене бачили; а от ти – заходь, ти повинна мене бачити. Я й досі думаю про той подвійний наказ: перший – відкритий, а другий – прихований. Після похорону, на який прийшла купа народу – усі політичні активісти його спрямування, адже Франко все ще мав великий авторитет у тих колах, я намагалася зберегти дружбу з Маріарозою. Мені хотілося підтримати її морально, поговорити з нею, але вона не давала такої можливості. Її відстороненість набула ще більш хворобливих форм, переросла у маніакальну недовіру, що навіть виїла жвавість із її очей. Квартира Маріарози поступово спорожніла. Якщо раніше вона обходилася зі мною як із сестрою, то тепер у її поведінці дедалі частіше з’являлася ворожість. Вона цілими днями просиджувала в університеті, а коли бувала вдома, то зачинялася у своїй кімнаті й вимагала, щоб її ніхто не турбував. Сердилася, якщо діти зчиняли гамір, і сердилася ще більше, якщо я сварила їх за галасливі ігри. Я зібрала валізи й подалася до Неаполя, забравши з собою Деде й Ельзу.

30

Ніно не збрехав: він справді винайняв квартиру на вулиці Тассо. Я відразу туди вселилася, хоч там було повно мурашок, а з меблів стояли лише стареньке двоспальне ліжко, ліжечка для дівчаток, стіл і кілька стільців. Про кохання я розмови не заводила, планів на майбутнє не будувала.

Я сказала Ніно, що моє рішення викликане насамперед смертю Франко, і обмежилася тим, що видала дві новини: одну – добру, другу – погану. Добра новина – моє видавництво погодилося опублікувати його збірку статей за умови, що він їх допрацює. А погана – я не хотіла, щоб він навіть пальцем до мене торкався. Першій він зрадів до безтями, а через другу впав у відчай. Оскільки нам довелося просиджувати вечори пліч-о-пліч над редагуванням його статей, та спільна праця і близькість дещо пом’якшили моє серце. Елеонора ще не розродилася, а ми вже знову кохалися. А коли вона народила дівчинку, яку назвали Лідією, ми з Ніно знову перетворилися на позашлюбну пару зі своїми звичками, гарною домівкою, двома дітками, насиченим особистим і суспільним життям.

– Не думай, що я завжди виконуватиму твої накази, – заявила я йому від самого початку, – я поки не в змозі покинути тебе. Але рано чи пізно це станеться.

– Не станеться, у тебе на це не буде причин.

– Причин у мене вже й так забагато.

– Ось побачиш: скоро все зміниться.

– Побачимо.

Але то була звичайна показуха. Я намагалася переконати саму себе в раціональності рішення, яке в душі вважала нераціональним і принизливим. Згадуючи слова Франко, казала собі: скористаюся тим, що мені потрібно, і як тільки натішуся його тілом, словами, бажаннями, прожену геть. Тож якщо траплялося, що я чекала, а він не навідувався до мене упродовж кількох днів, я переконувала себе, що так краще, бо в мене повно справ, а він дихнути мені не дає. Коли охоплювали ревнощі, заспокоювала себе, шепочучи під ніс: це я та жінка, яку він кохає. А коли думала про дітей, то запевняла себе: він проводить з Деде та Ельзою більше часу, аніж з Альбертіно та Лідією. Звичайно, так воно й було, але водночас – не так. Справді, колись Ніно більше мене не приваблюватиме. Справді, я мала купу справ. Справді, Ніно любив мене, Деде й Ельзу. Але були й інші факти, на які я намагалася не звертати уваги. Я справді була закохана, як ніколи. Я справді була готова покинути все і всіх, якщо він потребував моєї допомоги. Його почуття до Елеонори, Альбертіно та новонародженої Лідії справді були такими самими, як і почуття до мене й моїх доньок. Ті факти я намагалася приховати сама від себе, а коли не вдавалося, то хутчіш перекривала їх загальними фразами про зміни в суспільстві: усе змінюється, у сучасному світі прийняті нові форми співіснування, відмінні від традиційної сім’ї, та інші нісенітниці, які я разом з іншими промовляла й писала щоразу, коли випадала нагода.

Але труднощі сипалися мені на голову щодня, і постійно доводилося стикатися з якимись проблемами. Я відразу відзначила, що життя в місті аніскільки не покращилося. Мешкати на вулиці Тассо виявилося незручно. Ніно роздобув десь стареньку невеличку автівку, яка відразу припала мені до душі, але вже в перші дні я вирішила, що краще нею не користуватися, адже все одно доводилося годинами стирчати в заторах. На звичайні буденні справи тут я мала витрачати значно більше часу, аніж у Флоренції, Генуї чи Мілані. Деде з першого дня в школі зненавиділа вчительку й однокласників. Ельза, яка вже ходила до першого класу початкової школи, завжди поверталася додому сумна, із червоними очима і відмовлялася розповідати, що сталося. Тоді я взялася дорікати їм обом. Казала, що вони не вміють пристосовуватися до змін, не здатні постояти за себе, а треба цього вчитися. Як наслідок, сестри згуртувалися проти мене: тільки те й робили, що розхвалювали бабусю Аделе та тітоньку Маріарозу, які забезпечили їм щасливе й безпечне життя, за яким вони сумували дедалі більше. А коли я обіймала їх і притискала до себе, аби знову здобути їхню прихильність, вони відповідали неохоче, а часом навіть пручалися. А моя робота? З кожним днем ставало ясніше, що особливо в той період моєї популярності краще було залишатися в Мілані й шукати роботу в якомусь видавництві. Або ж податися до Рима, оскільки під час промотуру й зустрічей із читачами я познайомилася з впливовими людьми, що пропонували мені допомогу. То чому я сиділа в Неаполі разом із дітьми? Аби потішити Ніно? Виходить, я сама собі брехала, вважаючи себе вільною і незалежною? І брехала читачам, коли у двох книжках вдавала ту, що намагається допомогти кожній жінці зізнатися у своїх найпотаємніших думках? То були порожні слова, у які мені було зручно вірити, а насправді я нічим не відрізнялася від моїх одноліток-традиціоналісток? Незважаючи на всі чутки, дозволяла якомусь чоловікові ліпити з мене, що йому заманеться, аби задовольнити його потреби й забути про власні інтереси й інтереси моїх дітей?

Я навчилася ховатися сама від себе. Щойно Ніно стукав у двері, всі мої сумніви вмить розвіювалися. Я переконувала себе: життя зараз таке, як є, інакше бути не може. Сама тим часом намагалася опанувати себе, не здаватися, боротися, інколи мені навіть вдавалося почуватися щасливою. Наше житло заливало яскраве світло. З балкона було видно весь Неаполь, аж до жовто-блакитної стрічки моря вдалині. Мені вдалося врятувати доньок від непевності майбутнього в Генуї та Мілані. Чисте повітря, барви, голоси місцевих жителів на вулицях міста, що перегукувалися на діалекті, освічені особи, яких Ніно запрошував до мене, часом навіть серед ночі, вселяли в мене спокій й дарували оптимізм. Я возила дітей побачитися з П’єтро до Флоренції, вдавала радість щоразу, коли він приїздив до Неаполя, щоб побути з ними. Запрошувала його переночувати у нас удома, незважаючи на незадоволення Ніно. Стелила йому в кімнаті доньок, а ті всіляко намагалися продемонструвати свою любов, ніби таким чином хотіли втримати його біля себе. Ми намагалися поводитися природно, дружньо: я розпитувала, як поживає Доріана, як справи з написанням книжки, яка постійно була майже готова до публікації, але лишалися незначні деталі. Коли доньки прилипали до батька й не звертали на мене уваги, я дозволяла собі дещо розважитися. Спускалася до моря по Арко Міреллі, прогулювалася вулицею Караччоло вздовж моря. Або йшла нагору, аж до вулиці Аньєло Фальконе, а звідти – до вілли Флорідіани з її чудовим парком. Там всідалася на лаву й читала.

31

З мого житла на вулиці Тассо наш район здавався блідою купою каміння, що бовваніла вдалині біля підніжжя Везувію. Мені хотілося, щоб так було завжди: тепер я стала іншою людиною і не бажала мати з районом нічого спільного. Але тут я також переоцінювала власні сили. Уже за три чи чотири дні після швидкого прибирання нового помешкання я не втрималася. Одягла дівчаток у святкове вбрання, сама ретельно причепурилася й сказала: «Ходімо провідаємо бабусю Іммаколату, діда Вітторіо, тітку й дядьків».

Ми вирушили вранці, на площі Амедео сіли в метро. Дівчатка розвеселилися, коли під час прибуття поїзда їм раптом різким поривом вітру закублило волосся, розвіяло сукенки, перехопило подих. Я не бачила матір і не говорила з нею від того дня, як вона влаштувала скандал у Флоренції. Я побоювалася, що вона не захоче мене бачити, а тому не зателефонувала, щоб попередити про наш візит. Але, правду кажучи, на те була в мене й інша причина. Я вперто товкла собі: я тут з певного приводу, хочу побувати там чи тут. Насправді наш район асоціювався для мене перш за все з Лілою. А тому планувати наперед той візит означало б вирішити, як мені з нею поводитися. Я ніяк не могла визначитися, а отже, краще було довіритися випадку. Але оскільки я могла несподівано з нею зустрітися, я з особливою ретельністю одягла доньок і причепурилася сама. Мені хотілося, щоб вона, якщо таке станеться, затямила, що я – порядна жінка, а мої діти не страждають, не покинуті напризволяще і їм живеться добре.

День видався насиченим переживаннями. Ми пройшли через тунель, минули заправку, де працювала Кармен зі своїм чоловіком Роберто, перетнули наш двір. Коли піднімалися затертими сходами будинку, де я народилася, моє серце скажено калатало в грудях. Деде й Ельза збуджено перегукувалися, ніби вирушили у хтозна-які пригоди. Я виставила їх перед собою й подзвонила у двері. Почулося нерівномірне шаркання ніг матері, вона відчинила двері й витріщилася на нас так, ніби побачила трьох привидів. Я теж, на своє незадоволення, не втрималася від здивування. Між тією жінкою, що стояла переді мною, і тією, яку я сподівалася побачити, було мало схожого. Мати дуже змінилася. На якусь мить я навіть подумала, що це її двоюрідна сестра, з якою ми бачилися колись давно, коли я була ще зовсім мала. Вона була дуже на неї схожа, хоча та старша років на шість-сім. Мати дуже схудла, кістки обличчя, ніс, вуха здавалися величезними.

Я спробувала обійняти її, але вона відхилилася. Батька вдома не було, Пеппе й Джанні – теж. Допитатися в неї, де вони, було нелегко. Добру годину вона не проронила до мене ані слова. А от дітям зраділа. Розхвалювала їх, які вони гарні, а потім одягла на них здоровенні кухарські фартухи, щоб не забруднилися, і взялася готувати цукрові льодяники. Я весь час почувалася незручно, адже вона поводилася так, ніби мене не існувало. Коли я спробувала дорікнути дівчаткам, що вони їдять забагато карамельок, Деде з готовністю звернулася до бабусі:

– А можна нам іще?

– Їжте, скільки вам заманеться, – відповіла мати, навіть не глянувши в мій бік.

Так само вона повелася й тоді, коли відпустила онучок погратися у дворі. У Флоренції, Генуї, Мілані я ніколи не дозволяла їм виходити надвір самим. Тож я зауважила:

– Ні, дітки, не можна, не виходьте з дому.

– Бабусю, можна нам піти? – запитали мої доньки майже в унісон.

– Я ж уже сказала, що можна.

Ми залишилися наодинці. Я промовила несміливо, ніби сама була ще дитиною:

– Я переїхала. Винаймаю квартиру на вулиці Тассо.

– Молодець.

– Три дні тому.

– Молодець.

– Я написала ще одну книжку.

– А яке мені до того діло?

Я замовкла. Вона з відразою на обличчі розрізала навпіл лимон і вичавила сік у склянку.

– Чому ти п’єш лимонний сік? – запитала я.

– Бо від одного твого виду мені скрутило шлунок.

Долила у склянку трохи води, додала соди, випила одним духом ту пінисту суміш.

– Ти нездужаєш?

– Ще чого!

– Так і є. Ти до лікаря зверталася?

– Оце буду ще витрачатися на лікаря й ліки!

– Еліза знає, що ти хворієш?

– Еліза вагітна.

– А чому ви мені нічого не сказали?

Вона промовчала. Тяжко зітхнувши, поставила склянку на мийку, витерла рота тильним боком долоні. Я запропонувала:

– Ходімо разом до лікаря. У тебе ще щось болить?

– Усі мої болячки від тебе! Це через тебе в мене лопнула вена в животі.

– Що ти таке кажеш?

– Ти мене в труну загониш!

– Я тебе дуже люблю, мамо.

– А я тебе – ні. Ти переїхала до Неаполя з дітками?

– Авжеж.

– А твій чоловік – ні?

– Ні.

– Ну, то щоб я тебе більше в цьому домі не бачила!

– Мамо, часи змінилися. Можна гідно жити й після розлучення з чоловіком, а можна й іншого знайти. Чому ти так гніваєшся на мене, а Елізі, яка завагітніла неодруженою, нічого не кажеш?

– Тому що ти – не Еліза. Еліза хіба вчилася стільки, як ти? Хіба я покладала на Елізу такі сподівання, як на тебе?

– Я роблю дещо таке, що мало б тебе тішити. Прізвище Ґреко стало відомим. Про мене навіть за кордоном трохи чули.

– Ти переді мною кирпу не дери, ти тут – ніхто! Те, що ти вважаєш важливим, для нас, простих людей, – пустий звук. Мене тут шанують не через те, що я народила тебе, а через те, що народила Елізу. Вона, хоч і не вчилася й навіть середню школу не закінчила, але зуміла стати поважною синьйорою. А ти зі своїм дипломом що утнула? Мені лише діток твоїх шкода: такі гарненькі та розумненькі! Ти про них подумала? При батькові жили як у кіно показують, а ти їх приперла до Неаполя?!

– Це ж я їх так виховала, мамо. Я, а не їхній батько. І куди б я їх не привезла, роститиму саме так.

– Яка ж ти задавака! Матір Божа, як же я помилялася щодо тебе! Я гадала, що то Ліна з вас задавака. Твоя подруга купила батькам хату, а ти що зробила? Твоя подруга командує тут усіма, навіть Мікеле Солара танцює під її дудку! А ти ким командуєш? Отим нікчемою, синком Сарраторе?

Тут вона заходилася вихваляти Лілу: яка ж вона гарна, яка щедра, тепер у неї не абищо, а власна фірма, вони з Енцо справді зуміли розкрутитися. Нарешті я збагнула, що найбільшою моєю виною, на материну думку, було те, що їй довелося визнати: порівняно з Лілою я ні на що не годилася. Коли вона заявила, що збирається приготувати щось на обід для Деде й Ельзи, навмисно не згадавши мене, я зрозуміла, що мене запрошувати їй не хочеться. Я засмутилася й пішла.

32

Вийшовши з двору на трасу, я на мить зупинилася, не знаючи, що робити: зачекати біля воріт батька й привітатися з ним, чи прогулятися вулицями в пошуках братів, чи навідатися до сестри, якщо вона вдома? Я знайшла телефонну кабіну, набрала Елізин номер, потім повела доньок через увесь район аж до її величезної квартири, звідки було видно Везувій. Її вагітність ще не було помітно, але я відзначила про себе, як сестра змінилася. Через таку природну для жінки зміну вона якось відразу подорослішала і водночас погрубішала. У її тілі, словах, тоні з’явилася надмірна вульгарність. Обличчя набрякло і набуло землистого відтінку, а настрою зовсім не було, тож зустріла вона нас без особливої радості. Ні на мить я не помітила в ній любові до мене, того її дитячого захоплення. А коли я заговорила про погане самопочуття матері, Еліза відразу насупилася й різко відповіла, чого з нею ніколи не бувало, принаймні у розмовах зі мною:

– Лену, лікар сказав, що тілом вона здорова, то в неї душа болить. Мама не хвора, то треба душевний біль лікувати. Якби ти не завдала їй стільки болю й розчарувань, то вона б не була в такому стані.

– Що за нісенітниці ти верзеш?!

Тут вона ще більше наїжачилася:

– Нісенітниці?! Я тобі так скажу: у мами здоров’я більше, ніж у мене! І хай там як, але якщо ти вже переїхала до Неаполя, то тепер піклуйся сама про неї, нічого звалювати все мені на шию! Якщо вона відчує трохи більше уваги, то знову розквітне.

Я намагалася стримуватися, сваритися мені не хотілося. Чому вона розмовляла зі мною таким тоном? Я теж змінилася на гірше, як оце вона? Куди поділися наші сестринські почуття? Чи то на прикладі Елізи, як найменшої в родині, можна було визначити, що наш район впливав на людей ще гірше, ніж у минулому? Донькам, які чемно сиділи мовчки, розчаровані тітчиною неувагою, я дозволила доїсти карамельки від бабусі. Потім запитала в сестри:

– А з Марчелло у тебе як?

– Добре, а як ще має бути? Якби не всі ті труднощі, що звалилися йому на голову після смерті матері, то взагалі були б щасливими.

– Що за труднощі?

– Труднощі, Лену, труднощі. Ти пиши собі книжки, у житті воно геть інакше.

– А як Пеппе і Джанні?

– Працюють.

– Ніяк не вдається з ними побачитися.

– То це твоя вина: частіше треба бувати.

– Тепер буватиму частіше.

– Молодець. То спробуй побалакати трохи зі своєю подругою Ліною.

– А що таке?

– Та нічого. Але серед труднощів Марчелло є й вона.

– Тобто?

– У Ліни спитай, якщо вона тобі розповість. І ще: скажи їй, хай знає своє місце.

В Елізиному тоні я розпізнала погрозливі нотки, притаманні Соларам, і зрозуміла, що нам із нею більше не відродити колишню довіру. Я пояснила, що стосунки з Ліною дещо розладилися, але я щойно дізналася від матері, що вона більше не працює з Мікеле і відкрила свою фірму. Еліза вибухнула:

– Ага, за наші гроші!

– Поясни.

– Та що тут пояснювати, Лену?! Обдурила Мікеле, як схотіла! Але з Марчелло такий номер у неї не пройде.

33

Еліза теж не запросила нас пообідати. Лише тоді, коли проводила до дверей, усвідомила, що повелася нечемно, і звернулася до Ельзи:

– Ходи-но з тітонькою!

Вони вийшли вдвох до іншої кімнати, чим змусили Деде страждати: дівчинка вчепилася за мою руку, аби не почуватися покинутою. Коли вони повернулися, обличчя в Ельзи було серйозним, але водночас повеселілим. Моя сестра, здавалося, ледве трималася на ногах від утоми й зачинила за нами двері відразу, як тільки ми вийшли на сходовий майданчик.

Надворі донька показала таємничий подарунок тітоньки: двадцять тисяч лір. Еліза подарувала гроші, як то робили в нашому дитинстві деякі заможніші родичі. Але в той час гроші лише здавалися подарунком для дітей, насправді ми були зобов’язані віддати їх матері, аби вона витратила їх на проживання родини. Схоже, Еліза теж хотіла передати гроші не Ельзі, а мені, але з іншою метою. Тими двадцятьма тисячами лір, яких вистачило б хіба що на три дитячі книжки з кольоровими обкладинками, вона показувала мені, що Марчелло її кохав і дбав про те, щоб їй жилося добре.

Я заспокоїла доньок, які вже сварилися. Довелося як слід допитати Ельзу, щоб вона зізналася: тітка наказала гроші поділити, десять тисяч їй і десять тисяч Деде. Вони все ще скублися і штовхали одна одну, коли я почула, що мене хтось кличе. То була Кармен, замотана у широку синю робу бензозаправниці. За сварками доньок я забула обійти десятою дорогою заправку. Тепер подруга дитинства привітно махала мені рукою, а її чорні як смола кучері пишно обрамляли широке відкрите обличчя.

Я не втрималася, щоб не відповісти на привітання. Кармен зачинила заправку, запросила нас обідати. Згодом прийшов її чоловік, з яким я до цього не була знайома. Він побіг до початкової школи забрати дітей. У них було двоє хлопчиків, один – Ельзин одноліток, а другий – на рік молодший. Як виявилося, чоловік Кармен мав лагідну вдачу, був чемний і привітний. Разом із дітлахами він накрив на стіл, а після обіду прибрав і перемив посуд. Мені ще ні разу не доводилося бачити такого взаєморозуміння й взаємоповаги у подружжі моїх однолітків, такого задоволення від спільного життя. Нарешті я відчула, що мені раді, бачила, що діти почуваються добре: їдять з апетитом, звертаються до хлопчиків із поблажливою зверхністю. Я повеселішала, провела у них вдома кілька спокійних годин. Потім Роберто побіг відчиняти заправку, а ми з Кармен залишилися самі.

Вона не лізла мені в душу, не стала розпитувати про Ніно, про те, чи я перебралася до Неаполя, щоб жити з ним, хоча було ясно, що їй про все відомо. Натомість говорила про свого чоловіка – дуже роботящого й гарного сім’янина.

– Лену, після всіх страждань і болю він і діти – це моя єдина втіха, – сказала вона.

І почала згадувати минуле: трагічну історію батька, тяжку долю матері та її смерть, ті часи, коли вона працювала в ковбасній крамниці Стефано Карраччі, те, як на місце Ліли туди прийшла Ада і як гидко вона з нею поводилася. Ми навіть трохи посміялися, пригадавши про її женихання з Енцо, яке вона сама назвала дурницею. Про Пасквале навіть не заїкнулася, поки я її не спитала. Але замість відповіді вона мовчки втупилася в підлогу, похитала головою, потім скочила на ноги, ніби намагаючись відігнати від себе думку, про яку не хотіла чи не могла мені розповісти.

– Піду зателефоную Лілі, – промовила вона, – якщо вона дізнається, що ми з тобою бачилися, а їй не сказали, то зі мною більше не розмовлятиме.

– Не треба, у неї й без нас повно справ на роботі!

– Та ну, вона тепер сама собі хазяйка, сама вирішує, коли працювати.

Я спробувала було відволікти її розмовами, запитала обережно про стосунки Ліли з сімейством Солар. Але вона якось знітилася, відповіла, що знає про це дуже мало, і все ж пішла до телефона. Я почула, як вона радісно повідомляє, що я з доньками у неї вдома. Коли повернулася, сказала:

– Ліла дуже зраділа, зараз прибіжить.

Тієї миті я почала хвилюватися. Та незважаючи на це, почувалася добре у цій затишній домівці, де четверо дітлахів весело гралися в сусідній кімнаті. Подзвонили у двері, Кармен пішла відчиняти, почувся Лілин голос.

34

Дженнаро я спершу не помітила, не побачила й Енцо. Вони стали для мене видимими лише після кількох довгих секунд, протягом яких існував лише Лілин голос і несподіване почуття провини, що мене охопило. Можливо, я відчула, що це неправильно: вона вже вдруге кидає все, щоб зі мною зустрітися, а я роблю все можливе, аби викинути її зі свого життя. Чи, може, мені здалося нетактовним те, що вона так наполегливо цікавиться мною, коли я своїм мовчанням однозначно даю їй зрозуміти, що мені до неї немає діла. Не знаю. Знаю лише, що поки вона мене обіймала, я подумала: якщо вона не накинеться на мене з образливими словами щодо Ніно, якщо вдаватиме, що не знає про його дитину, якщо поводитиметься привітно з моїми доньками, то і я буду з нею привітною, а там побачимо.

Отож усі зручно розсілися. Ми не бачилися від нашої зустрічі в барі на вулиці Дуомо. Першою заговорила Ліла. Підштовхнула на середину зали Дженнаро – підлітка з покритим вуграми обличчям – і негайно стала жалітися на його погане навчання в школі. І попри все сказане, додала люблячим тоном:

– Так добре вчився в початкових класах і в середній школі! Але цього року його точно залишать на перездачу! З латиною й грецькою – геть біда!

Я підморгнула хлопцеві, спробувала його втішити:

– Треба виконувати більше вправ, Дженнá! Приходь до мене, я тобі допомагатиму.

І якось мимоволі вирішила сама завести розмову на найболючішу для мене тему:

– Я кілька днів тому переїхала до Неаполя. Із Ніно ми з’ясували стосунки, наскільки це можливо в такій ситуації. Усе добре.

Потім, намагаючись говорити спокійно, покликала доньок. Коли ті зазирнули до кімнати, вигукнула:

– Ось і мої дівчатка! Як вони тобі, виросли?

Почався справжній гармидер. Деде впізнала Дженнаро, спокусливо примружившись, махнула йому рукою й покликала за собою: їй – дев’ять років, йому – майже п’ятнадцять. Ельза, щоб не відстати від сестри, щосили штовхнула його в бік. Я поглянула на них гордим материнським поглядом, і мене потішили слова Ліли:

– Ти добре зробила, що повернулася до Неаполя. Треба чинити так, як підказує серце. А дівчатка як підросли, справжні красунечки!

Я нарешті змогла полегшено зітхнути. Енцо, щоб підтримати розмову, запитав у мене про роботу. Я трохи похвалилася успіхом другої книжки, але відразу второпала, що про першу свого часу в районі чули, а дехто навіть її читав, а про другу не знали не тільки Енцо чи Кармен, а навіть Ліла. Тож я швиденько перейшла на жартівливий тон, кепкуючи із самої себе, врешті перевела розмову на їхню роботу й весело промовила:

– Кажуть, ви з пролетарів перетворилися на хазяїв!

Ліла ледь помітно стенула плечима, перевівши запитальний погляд на Енцо, а той скупими короткими фразами взявся мені пояснювати, як ідуть справи. Сказав, що за останні роки в комп’ютерних технологіях відбувся справжній прорив, «Ай-бі-ем» випустила на ринок нові ЕОМ, що геть відрізняються від попередніх. Як завжди, він називав купу технічних термінів, від яких мені швидко ставало нудно. Згадував «Систему 34» і «5120», пояснював, що тепер уже ніхто не користується ні перфокартами, ні перфораторами чи контролерами. Їх замінила спеціальна мова програмування – BASIC, а самі машини стали меншого розміру: хоч і з меншою потужністю для розрахунків та помірнішим обсягом для зберігання даних, але і з нижчою вартістю. З усього сказаного я зрозуміла лише одне: оті нові технології мали для них вирішальне значення. Вони взялися за вивчення новинок і вирішили, що зможуть впоратися самостійно. Тож створили власну фірму під назвою «Basic Sight» («бо якщо назвати не англійською, то тебе ніхто серйозно не сприйматиме!»), і в тієї фірми, що розташовувалася в них удома («оце такі тобі хазяї!»), Енцо був головним партнером і директором, але душею, справжньою рушійною силою – тут Енцо гордо вказав на мою подругу – була Ліла.

– Поглянь на оцей логотип, – сказав він, – це Ліла придумала.

Я уважно розглянула логотип: чудернацьку закарлючку навколо вертикальної лінії. Я розчулено втупилася в той малюнок – ще один доказ її неординарного мислення. Хтозна, скільки таких доказів було в минулому, а мені про них нічого не відомо. Я відчула ностальгію за нашою колишньою дружбою. Ліла вчила одне, потім кидала й починала вчити щось інше. Її ніщо не зупиняло, вона не боялася труднощів: «Система 32», «Система 5120», мова BASIC, фірма «Basic Sight», логотип. Я сказала, що дуже гарно, і відчула себе так, як не почувалася ні з матір’ю, ні з сестрою. Тут усі, здавалося, раділи моєму поверненню і з відкритими обіймами щиро приймали у своє життя. Енцо, аби показати, що його політичні погляди не змінилися попри успіхи в комерції, почав сухо розповідати, із чим доводилося стикатися на заводах і фабриках: робітники працювали в страшних умовах за три ліри, а йому інколи було соромно, що він змушений перетворювати бруд нещадної експлуатації на чистий програмний код. Ліла зауважила, що роботодавці, аби запровадити на підприємствах нові технології, були змушені показувати їм увесь підспідок. Із сарказмом вона говорила про фальсифікації, підробки, махінації, що крилися за офіційними цифрами. Кармен теж не мовчала, згадала про торгівлю бензином, вигукнула: «Там теж кругом одне лайно!» Лише тоді згадала про брата, сказавши, що той хай і вчинив неправильно, але керували ним справедливі ідеї. Пригадала наше дитинство і юність. Розповіла – цього раніше не траплялося! – про те, як вони з Пасквале були малими, а їхній батько перераховував усі ті знущання, яких зазнав від фашистів під керівництвом дона Акілле: якось його відлупцювали ціпками на вході до тунелю; іншого разу примушували цілувати портрет Муссоліні, а він замість цього на нього плюнув. І те, що його не вбили і він не пропав безвісти, як багато його товаришів («скільки інформації про вбитих та викрадених фашистами замовчують і донині!»), то лише тому, що він мав столярну майстерню і його добре знали в районі. А тому якби його спробували стерти з лиця землі, то це не минуло б непоміченим.

За такими розмовами спливав час. У якусь мить між нами виникла така близькість, що мені вирішили надати вагомий доказ їхньої дружби. Кармен запитливо поглянула на Енцо й Лілу, потім обережно промовила:

– Ленуччі ми можемо довіряти.

Коли побачила, що обоє кивнули, то зізналася мені, що вони недавно бачилися з Пасквале. Якось уночі він постукав до будинку Кармен, та зателефонувала Лілі, і Ліла негайно з’явилася разом з Енцо. У Пасквале було все добре. Чисто вдягнений, ретельно причесаний, вишуканий, схожий на лікаря. Однак він здався їм сумним. Він не зрадив своїм політичним поглядам, але настрій мав дуже пригнічений. Сказав, що нізащо не здасться, навіть якщо його вбиватимуть. Прощаючись, зазирнув до спальні племінників, він навіть їхніх імен не знав. Тут Кармен розплакалася, але тихенько, щоб діти не помітили. Врешті ми зійшлися на тому (перш за все Кармен, Ліла обмежилася кількома словами, а Енцо просто кивнув), що методи Пасквале ми не підтримували, на нас наводив жах той кривавий терор, що охопив Італію й решту світу, але він знав усе те, що знали ми, і які б там страшні вчинки йому не приписували в газетах, ми б нізащо від нього не відвернулися, незважаючи на нинішнє наше життя, щасливе завдяки інформатиці, латині та грецькій, книжкам і бензоколонці. Ніхто з тих, хто його любив, цього б не зробив.

Так закінчився той день. Я почувалася так вільно в їхній компанії, що, згадавши слова Елізи, вирішила запитала у Ліли й Енцо:

– А що там Солари?

Енцо відразу втупився в підлогу. Ліла стенула плечима і промовила:

– Такі ж самі виродки, як і раніше.

Потім насмішкувато розказала, що Мікеле геть з’їхав з глузду: після смерті матері покинув Джильйолу, вигнав дружину з дітьми з дому в Позілліпо, а коли ті спробували повернутися, нещадно їх відлупцював.

– Пануванню Солар, – задоволено завершила Ліла, – настав кінець. Подумай лишень: Марчелло розказує всім навколо, що то через мене його брат так поводиться.

Тут вона примружилася й задоволено скривилася, ніби ті слова Марчелло були для неї найкращою похвалою.

– Як бачиш, Лену, – підсумувала Ліла, – тут багато що змінилося, поки тебе не було. Тепер тобі слід триматися разом із нами. Дай мені номер телефону, зустрічатимемося частіше. До того ж мені треба відправити до тебе Дженнаро, побачимо, чи зможеш ти допомогти йому з навчанням.

Вона взяла ручку й приготувалася записувати. Я продиктувала перші дві цифри, але потім збилася, бо ще не запам’ятала як слід свій номер. А коли мені таки вдалося його згадати, я затнулася, злякавшись, що Ліла знову заволодіє моїм життям, і навмисне зробила помилку.

Я вчинила правильно. Бо коли ми з доньками збиралися йти, Ліла раптом запитала перед усіма, зокрема й Деде та Ельзою:

– А ти плануєш народжувати дітей від Ніно?

35

– Звичайно, ні, – відповіла я і вимушено засміялася.

Дорогою додому мені довелося пояснювати дівчаткам – особливо Ельзі, Деде лише ображено мовчала, – що інших дітей у мене не буде, що мої дітки – це вони і більше ніхто. Два дні у мене боліла голова, і я не могла зімкнути очей. Усього кілька вміло кинутих слів – і Лілі вдалося зіпсувати зустріч, яка до того здавалася мені чудовою. Я сказала собі: «Нічого не поробиш, Лілу не виправити, їй завжди вдається зіпсувати мені життя». І я мала на увазі не тільки ті переживання, які вона викликала у Деде й Ельзи. Ліла прицільно влучила в болісну точку, яку я тривалий час сама від себе приховувала. Моя нагальна потреба у материнстві, яку я вперше відчула десять років тому, коли у квартирі Маріарози взяла на руки маленького Мірко. Той поклик був інстинктивним, мене вмить накрило любов’ю. Але вже тоді я чітко усвідомлювала: я не просто хотіла дитину, я хотіла таку дитину, як Мірко, сина від Ніно. І позбавитися того бажання мені не допомогли ні одруження з П’єтро, ні народження Деде й Ельзи. Навпаки, останнім часом воно виникало щоразу, як я бачила сина Сильвії, а особливо посилилося, коли Ніно повідомив про вагітність Елеонори. Тепер воно роз’їдало мене зсередини, і Ліла своїм пронизливим поглядом відразу роздивилася в моїй душі оту червоточину. «Це її улюблена забава, – подумала я, – вона так поводиться з Енцо, Кармен, Антоніо, Альфонсо. Вона, мабуть, так само робила і з Мікеле Соларою, і з Джильйолою. Удає добру й привітну, а потім у потрібну мить легенько тебе штовхне, посуне, завдасть болю. Вона хоче повернутися в моє життя і так само поводитися зі мною, з Ніно. Їй уже вдалося витягти на білий світ те легесеньке приховане душевне тремтіння, на яке я намагалася не звертати уваги, як не звертають уваги на рефлекторне посмикування повіки».

Кілька днів по тому, сидячи у квартирі на вулиці Тассо, на самоті чи з кимось, я ніяк не могла викинути з думки те запитання: «А ти плануєш народжувати дітей від Ніно?» Але з Лілиного запитання воно перетворилося на моє власне, з яким я зверталася до самої себе.

36

Після того я часто навідувалася в наш район, особливо коли приїжджав П’єтро, щоб побачитися з доньками. Спускалася пішки до площі Амедео, сідала в метро. Інколи зупинялася на залізничному мосту й дивилася вниз на трасу, а інколи обмежувалася тим, що переходила через тунель і прогулювалася до церкви. Але найчастіше ходила сперечатися з матір’ю, аби переконати її піти до лікаря, і залучала до тих суперечок батька, Пеппе, Джанні. Вона була впертою й гнівалася на чоловіка й синів, як тільки ті згадували про її болячки. А мені з неодмінним завзяттям кричала: «Це ти мене зі світу зганяєш!» І показувала мені на двері або зачинялася в туалеті.

От у кого був талант, так це в Ліли. Про це всі знали. Мікеле он як давно звернув на це увагу. Тож Елізина неприязнь пояснювалася не лише незначними суперечками з Марчелло, а й фактом, що Лілі знову вдалося зіскочити з гачка Солар, вирватися з-під їхньої влади, після того як вона сама ними скористалася. «Basic Sight» приносив їй дедалі більше авторитету й прибутків. Більше не йшлося про примхливу особу, яка змалечку вміла влізти тобі в голову та душу та навести там лад, а якщо ти їй був не до вподоби, то вчинити гармидер і залишити в безпорадному стані. Тепер вона була прикладом того, як можна опанувати нове ремесло – займатися чимось таким, чого не вмів ніхто, і чимало заробляти. Казали, що її справи йшли так добре, що Енцо почав підшукувати приміщення для їхньої фірми, на заміну того, що нашвидкуруч обладнав у себе вдома між кухнею та спальнею. Але ким був Енцо порівняно з Лілою? Хоч і здібним, але її підлеглим. То вона всім заправляла на власний розсуд. Можна було без перебільшень заявити, що правила життя в районі змінилися: треба було жити або як Марчелло і Мікеле, або як Ліла.

Може, то все моя одержимість, але мені здавалося, що я помічала дедалі більше Лілиних рис у людях, з якими вона спілкувалася й товаришувала. Якось, наприклад, я зустріла Стефано Карраччі – розповнілого, змарнілого, абияк одягненого. У ньому не залишилося нічого від того молодого комерсанта, за якого Ліла вийшла заміж, як і не залишилося й сліду від колишнього багатства. Ми перекинулися всього кількома фразами, але мені здалося, що він запозичив чимало висловів у колишньої дружини. Та й Ада, яка ставилася до Ліли з повагою й добре про неї відгукувалася (бо та допомагала Стефано грошима), теж, як на мене, перейняла її жести та навіть манеру сміятися.

Родичі й друзі так і в’юнилися навколо Ліли в пошуках заробітку, намагаючись всіляко довести свою придатність до роботи. Саму Аду несподівано взяли на роботу до «Basic Sight»: спершу просто відповідати на телефонні дзвінки, а в перспективі – навчитися й решти. Ріно, який одного дня встав не з тієї ноги й не на жарт посварився з Марчелло, покинув роботу в супермаркеті і теж пішов працювати до сестри, навіть не спитавши її дозволу, упевнений, що запросто навчиться всього, що треба. Але найнесподіванішою новиною, яку я почула від Ніно, а він дізнався від Марізи, стало те, що Альфонсо теж перейшов до «Basic Sight». Мікеле Солара, який і далі поводився як божевільний, без причини зачинив крамницю на площі Мартірі, і Альфонсо залишився без роботи. Тож тепер і він успішно трудився завдяки Лілі.

Я могла дізнатися ще більше, якби захотіла. Можливо, мене це б навіть потішило, достатньо було їй зателефонувати, зайти провідати. Але я цього так і не зробила. Лише одного разу зустріла її на вулиці, і вона неохоче зупинилася. Напевне, образилася, що я дала їй неправильний номер, що пообіцяла позайматися з її сином, а сама зникла, що вона зробила все, аби ми помирилися, а я відсторонилася. Сказала, що поспішає, і запитала на діалекті:

– То ти так і живеш на Тассо?

– Авжеж.

– Там незручно.

– Зате море видно.

– Та яке там море згори! Так, лише колір. Краще спустися й подивись, скільки там сміття, бруду, лайна, мулу. Звісно, тим, хто читає та пише книжки, до вподоби розповідати брехню, а не правду.

Я не стала розпатякувати й стримано відповіла:

– Що поробиш, я вже там поселилася.

Вона відрубала мені у відповідь:

– Завжди можна передумати. Як часто ми кажемо одне, а робимо інше? Знайди собі житло тут.

Я похитала головою й махнула на знак прощання. То цього вона хотіла? Повернути мене до району?

37

Потім вийшло так, що в моєму й без того непростому житті сталися одночасно дві несподівані події. Науково-дослідницький інститут, яким керував Ніно, отримав запрошення з Нью-Йорка взяти участь у дуже важливому проєкті, а невеличке видавництво з Бостона опублікувало мою книжку. Це означало, що ми могли поїхати разом до Сполучених Штатів.

Після тисячі сумнівів, тривалих обговорень, частих сварок ми вирішили дозволити собі ту відпустку. Але для цього я мала на два тижні розлучитися з Деде та Ельзою. І за звичайних умов мені було нелегко про них піклуватися: я писала статті для кількох журналів, перекладала, брала участь у публічних дискусіях, робила нотатки для нової книжки. Тож знайти в напруженому розкладі час для доньок завжди було складно. Зазвичай я просила про допомогу Міреллу – студентку Ніно, яка брала небагато грошей. А якщо вона була зайнята, то залишала дітей на Антонеллу – моторну п’ятдесятирічну сусідку, чиї діти вже виросли. На час поїздки я хотіла відправити дівчаток до П’єтро, але він відповів, що не може тримати їх у себе так довго. Я замислилася: з Аделе я обірвала стосунки, Маріароза кудись поїхала, і ніхто не знав, куди саме, моя мати геть заслабла через невідому хворобу, Еліза поводилася дедалі ворожіше, – і вирішила, що виходу немає. Врешті П’єтро підказав: попроси Лілу, вона колись лишала тобі сина на місяці, тож тепер перед тобою в боргу. Я ніяк не могла наважитися. Одна частина мого єства, легковажніша, малювала картинки, як Ліла погоджується допомогти попри свою зайнятість і поводиться з моїми доньками як із розбещеними і манірними ляльками, мучить їх і залишає з Дженнаро. Водночас інша частина, прихована, яка дратувала мене ще більше, підказувала, що Ліла єдина з усіх моїх знайомих ладна зробити все можливе, аби дівчаткам було добре. Нагальна потреба якомога швидше знайти вихід змусила мене їй зателефонувати. На моє плутане прохання, сповнене довгих пауз, вона без вагань відповіла, як завжди дивуючи:

– Твої діти мені рідніші, ніж власні. Привозь їх, коли захочеш, і займайся своїми справами скільки завгодно.

Хоч я й сказала, що їду разом із Ніно, вона ні словом про нього не згадала, навіть коли я привела до неї дівчаток, даючи тисячі настанов. Так у травні 1980 року, сповнена мук совісті й ентузіазму, я вирушила до Сполучених Штатів. Та подорож виявилася для мене несподівано захопливою. Я знову почувалася вільною від кордонів, здатною долати моря й океани, обійняти цілий світ. Мене охопив бурхливий захват. Звичайно, ті два тижні були дуже виснажливими й дуже недешевими. Жінки, що видали мою книжку, не мали багато грошей, і хоч і компенсували витрати, поїздка все одно влетіла в копійчину. Щодо Ніно, то йому самому ледь вдалося отримати гроші на авіаквитки. Але попри все ми були щасливі. Принаймні я ніколи не почувалася так добре, як у ті дні.

Повернувшись додому, я була впевнена, що завагітніла. Уже перед відльотом до Америки у мене виникли певні підозри, але я нічого не сказала Ніно і всю відпустку насолоджувалася тією таємницею з неймовірною бездумною втіхою. А коли пішла забирати доньок, то вже не мала жодних сумнівів. Мене буквально розпирало від радості, і я ледь стрималася, щоб не поділитися нею з Лілою. Але, як завжди, в останню мить відмовилася від цього наміру, вирішивши: «Як завжди, скаже щось неприємне. Дорікне, що я колись сказала, що більше не хочу дітей». Але Ліла й сама, здавалося, світилася від радості, ніби моє щастя передалося і їй. Вона прийняла мене дуже привітно, вигукнула: «Яка ти красуня!» Я вручила подарунки, які привезла для неї, Енцо і Дженнаро. Розповіла у найдрібніших деталях про міста, де мені довелося побувати, про зустрічі, у яких брала участь. «Через дірку у хмарах я бачила Атлантичний океан, – ділилася я з нею. – Люди у Штатах дуже привітні, не такі стримані, як у Німеччині, і не такі гордовиті, як у Франції. Навіть коли говориш ламаною англійською, вони тебе уважно слухають і намагаються зрозуміти. У ресторанах горланять гучніше, ніж у Неаполі. Хмарочос на проспекті Новара порівняно з тими, що в Бостоні та Нью-Йорку, навіть хмарочосом називати смішно. Вулиці всі пронумеровані, а не названі на честь когось невідомого». Я ні разу не згадала про Ніно, не розповіла нічого про нього чи його роботу, поводилася так, ніби їздила сама. Вона уважно слухала, ставила запитання, на які я не знала відповіді, потім щиро похвалила моїх доньок, сказала, що їй із ними було зовсім нетяжко. Я аж зашарілася від задоволення і вже хотіла сказати, що чекаю дитину. Але Ліла мене випередила й серйозно пробурмотіла:

– Як добре, Лену, що ти повернулася. Я тільки-но дізналася про дещо, і мені б хотілося повідомити про це тобі першій.

Вона теж була вагітна.

38

Поки мене не було, Ліла присвятила моїм донькам серце й душу. Без сумніву, нелегко їй було будити їх уранці, змушувати вмиватися, одягатися, швидко і разом із тим добряче снідати, потім везти до школи на вулиці Тассо через ранкові затори й у такому самому хаосі забирати після уроків, привозити до району, годувати, слідкувати за виконанням домашніх завдань і водночас не занедбати роботу та хатнє господарство. Але, як виявилося після розпитів Деде й Ельзи, упоралася вона на відмінно. Тепер вони вважали мене негодящою матір’ю. Я не вміла готувати пасту з томатним соусом, як це робила тітонька Ліна, не вміла сушити й розчісувати їм волосся так уміло й обережно, як вона. Не було такого, у чому б я могла випередити Лілу. Хіба що вона не знала деяких їхніх улюблених пісень. Слід додати, що в очах Деде та чудова жінка, з якою ми бачилися так рідко («Мамо, а чому б нам не піти до тітоньки Ліни? Чому ти не дозволяєш нам переночувати в неї? Тобі нікуди не треба поїхати?»), мала ще одну рису, що робила її недосяжною: вона була матір’ю Дженнаро. Моя старша донька називала хлопця Ріно і вважала найкращим представником чоловічої статі в усьому світі.

Спершу я зовсім занепала духом. Мої стосунки з дітьми й до цього важко було назвати ідеальними, а тепер вони геть зіпсувалися. Якось під час чергових нарікань на мене я не витримала й вигукнула у відповідь:

– Досить! Ідіть на ярмарок і купіть собі іншу матір!

Згадка про ярмарок була нашою грою, завдяки якій мені завжди вдавалося вгамувати сварки й помиритися. Я казала: «То продайте мене на ярмарку, якщо я вам не подобаюся!» А вони відповідали: «Що ти, матусю, ми не хочемо тебе продавати! Ти подобаєшся нам такою!» Але того разу, можливо, через мій єхидний тон, Деде відповіла:

– Гаразд, ходімо негайно! Продамо тебе і купимо собі тітоньку Ліну!

Отак ми і жили. Очевидно, то був не найкращий час повідомити, що раніше я їм збрехала. Душу роздирали різні почуття: сміливість і сором’язливість, радість і страх, усвідомлення своєї правоти і провина. Я й гадки не мала, з чого почати, адже розмова була нелегкою: «Дівчатка, я гадала, що більше не хочу дітей, але виявилося, що хочу. І тепер я чекаю малюка. У вас буде братик або сестричка. Але їхнім батьком є не ваш татко. Їхній батько – Ніно, у якого вже є дружина і двоє діток, а тому я не знаю, як він сприйме цю новину». Я все міркувала й обдумувала, постійно відкладала розмову.

Згодом між нами відбулася розмова, яка мене здивувала. Деде у присутності Ельзи, яка слухала її з неприхованим хвилюванням, раптом промовила хитрим тоном, до якого вдавалася щоразу, коли хотіла прояснити підступне питання:

– Ти знаєш, що тітонька Ліна спить з Енцо, хоч вони й не одружені?

– Хто тобі сказав?

– Ріно. Енцо йому не батько.

– Це теж Ріно сказав?

– Так. Тоді я запитала у тітоньки Ліни, і вона мені пояснила.

– Що пояснила?

Вона збентежено замовкла. Запитально поглянула на мене, намагаючись уторопати, чи я не гніваюся.

– Не знаю, казати тобі чи ні.

– Кажи вже!

– У тітоньки Ліни теж є чоловік, як у тебе. І той чоловік – батько Ріно, його звати Стефано Карраччі. А ще в неї є Енцо, Енцо Сканно, який спить із нею. У тебе те ж саме: є татко, якого звати Айрота, але ти спиш із Ніно, якого звати Сарраторе.

Я підбадьорливо їй усміхнулася:

– А чому це ти так ретельно вивчила всі імена?

– Бо то тітонька Ліна їх називала. Сказала, що це все дурня. Ріно вийшов із її живота, живе з нею, але звуть його Карраччі, як батька. Ми вийшли з твого живота, живемо набагато більше з тобою, ніж із татком, а звуть нас Айроти.

– І що з того?

– Мамо, якщо комусь спаде на думку говорити про живіт тітоньки Ліни, то він же не скаже, що то – живіт Стефано Карраччі? Він скаже: це – живіт Ліни Черулло. Те ж саме з тобою: твій живіт – то живіт Елени Ґреко, а не живіт П’єтро Айроти.

– І що це означає?

– Що було б справедливо, якби Ріно звали Ріно Черулло, а нас – Деде й Ельза Ґреко.

– Це ти сама до такого додумалася?

– Ні, тітонька Ліна сказала.

– А ти що думаєш?

– Я теж так вважаю.

– Справді?

– Авжеж!

Тут Ельза, побачивши, що грози не буде, штовхнула мене ліктем і бовкнула:

– Неправда, мамусю! Вона сказала, що коли одружиться, то її зватимуть Деде Карраччі.

Деде розгнівано вигукнула:

– Цить, брехухо!

Я звернулася до Ельзи:

– А чому Деде Карраччі?

– Бо вона хоче одружитися з Ріно!

Я запитала в Деде:

– Ти закохана в Ріно?

– Так, – відповіла вона з викликом, – і навіть якщо ми не одружимося, я все одно з ним спатиму!

– З Ріно?

– Так! Як тітонька Ліна з Енцо. І як ти – з Ніно!

– Вона справді може так зробити? – із сумнівом запитала в мене Ельза.

Я не відповіла, перевела розмову на інше. Але ота бесіда покращила мені настрій, розпочала новий період мого життя. Я швидко второпала, що отими балачками про справжніх і несправжніх батьків Ліла зуміла не лише виправдати в очах Деде й Ельзи наше становище, у яке вони потрапили з моєї вини, а й надати йому особливої цікавої принадності. І справді, після того доньки, як зачаровані, припинили плакати за Аделе й Маріарозою, не скиглили після повернення з Флоренції, що хочуть жити з батьком і Доріаною, не доводили до сказу няньку Міреллу, з якою раніше поводилися як із найлютішим ворогом, і не сприймали вороже Неаполь, школу, учителів та однокласників. Та найголовніше – змирилися з тим, що Ніно спить у моєму ліжку. Взагалі здавалися значно спокійнішими. Я відзначила про себе всі ті зміни з неймовірним полегшенням. Як мене не дратувало втручання Ліли в життя моїх дітей і їхнє захоплення нею, я аж ніяк не могла звинуватити її в браку любові до них, у недостатній допомозі чи в тому, що вона не сприяла позбавленню їх від дитячих страхів. То була та Ліла, яку я так любила. Їй щоразу дивовижним чином вдавалося вигулькнути з-за власної злості й здивувати мене. У моєму серці відразу потьмяніли всі попередні образи («Така вже в неї вдача, що поробиш?! Але в душі вона добра, доводиться з нею миритися»), і я мусила визнати, що вона дуже допомагає мені ростити дітей щасливішими.

Прокинувшись одного ранку, я вперше за багато років подумала про неї без ворожості. Пригадала її одруження, першу вагітність. Тоді їй було всього шістнадцять, лише на сім чи вісім років більше, аніж зараз Деде. Моя донька незабаром сягне віку привидів нашої юності. У голові не вкладалося, що всього лише через кілька років моїй дитині, можливо, доведеться, як Лілі, одягти весільну сукню, терпіти чоловіче насилля в ліжку, зачинитися від світу в ролі синьйори Карраччі. Не хотілося й думати, що з нею може статися те, що зі мною: що вона вночі лежатиме під важким тілом дорослого чоловіка на пляжі Маронті, на брудному й мокрому піску, і все це лише заради помсти. Я пригадала всі незгоди, через які нам довелося пройти, і вирішила, що в наших із Лілою стосунках має перемогти солідарність. «Було б дурістю руйнувати нашу дружбу, плекаючи лише неприємні спогади. Без них аж ніяк не обійтися, але слід відсувати їх на задній план», – сказала я собі. Скориставшись нагодою, що доньки сумували за Лілою, я знову з нею зблизилася. Решту зробили наші вагітності.

39

Ми з нею були абсолютно різними вагітними жінками. Моє тіло реагувало на новий стан дуже позитивно, а її – протистояло. І це попри те, що від самого початку Ліла заявила, що дуже хотіла ту дитину. Казала зі сміхом: «Я її запрограмувала». Однак в її організмі, як завжди, щось чинило спротив. Я ніби світилася зсередини особливим рожевим світлом, а Лілине обличчя набуло блідо-зеленкуватого відтінку, білки пожовтіли, сильні запахи її дратували й викликали нудоту.

– Що мені робити? – казала вона. – Я щаслива, але оте створіння в моєму животі – не дуже. Здається, воно сердиться на мене.

Енцо не погоджувався, відповідав:

– Яке там! Йому якраз краще за всіх нас!

На думку Ліли, яка постійно кепкувала з Енцо, він хотів сказати: «То я тобі його підсадив, тож довірся мені, я бачив, що з ним усе добре, не хвилюйся».

З кожною зустріччю Енцо подобався мені дедалі більше, я ним навіть захоплювалася. До його звичної гордості ніби додалася нова, що виявлялася у стократно посиленій жазі трудитися й разом із тим піклуватися про свою кохану – вдома, на роботі, на вулиці, завжди її захищати й виконувати всі забаганки. Він узяв на себе завдання повідомити про новину Стефано, на що той і бровою не повів, лише перекривився й пішов собі. Можливо, через те, що прибутки старої ковбасної крамниці давно були кепськими, і гроші, які йому підкидала колишня дружина, були життєво необхідними. А може, через те, що його стосунки з Лілою лишилися в далекому минулому, і тепер йому не було ніякого діла до її вагітності, він мав інші проблеми й потреби.

Та найголовнішим було те, що Енцо взявся повідомити цю новину Дженнаро. Ліла соромилася розмовляти з сином про деякі речі, як і я – з Деде й Ельзою, хоч я мала для цього більше причин. Дженнаро був не малим хлопчам, і з ним не можна було розмовляти, як з дитиною. Це був підліток у розпалі пубертатної кризи, якому ще не вдалося досягти внутрішньої душевної рівноваги. Після того як його двічі залишили на другий рік у гімназії, він став надзвичайно вразливим, міг розплакатися з найменшого приводу, а потім тяжко переживав через нестриманість. Він цілими днями блукав вулицями або ж стирчав у ковбасній крамниці батька. Сидів мовчки в кутку й потирав вугрі, що рясно вкривали його широке обличчя, невідривно спостерігаючи за кожним жестом і словом Стефано.

Ліла була переконана, що для сина новина стане тяжким ударом, місця собі не знаходила, не знаючи, як про це сказати, і водночас боялася, що це зробить хтось інший, наприклад Стефано. Тому одного вечора Енцо відвів хлопця вбік і сам розповів про вагітність матері. Дженнаро ніяк не відреагував на новину. Енцо підштовхнув його: «Обійми матір, покажи, як ти її любиш!» Хлопець послухався. Але кілька днів по тому Ельза запитала в мене нишком від сестри:

– Мамо, а що таке «сучка»?

– Це мама цуценят.

– Точно?

– Авжеж.

– Ріно сказав Деде, що тітонька Ліна – сучка.

Отакі справи. Я з Лілою про це не говорила, мені здалося, що то зайве. До того ж у мене були свої труднощі: я не знала, як повідомити П’єтро, як сказати донькам, і геть не уявляла, як розповісти Ніно. Я була впевнена, що П’єтро, хоч у нього є Доріана, обуриться моєю вагітністю, розповість про неї батькам і нацькує на мене матір, а та вже завдасть перцю. Як і була переконана, що Деде з Ельзою знову віддаляться від мене. Але найбільшою проблемою був Ніно. У душі я сподівалася, що народження дитини остаточно прив’яже його до мене. Сподівалася, що Елеонора, як тільки дізнається про його нове батьківство, негайно піде від нього. Але то була слабка надія, якій майже не знаходилося місця за постійним страхом. Ніно вже дав мені зрозуміти: подвійне життя його цілком влаштовує. Попри купу складнощів, тривог і сварок йому було краще жити так, аніж остаточно розлучитися з дружиною. Саме тому я побоювалася, що він змусить мене зробити аборт. Тож я щодня збиралася повідомити йому новину і щоразу відкладала, кажучи про себе: ні, краще завтра.

Тим часом справи поступово почали налагоджуватися. Якось увечері я зателефонувала П’єтро і сказала, що вагітна. Повисла довга мовчанка, врешті він прокашлявся і буркнув, що чекав на це. Запитав:

– Ти вже сказала дівчаткам?

– Ні.

– Хочеш, щоб я це зробив?

– Ні.

– Бережи себе.

– Добре.

І все. Після тієї розмови він став телефонувати мені частіше. Розпитував, як я почуваюся, як відреагували доньки на новину, щоразу пропонував поговорити з ними. Але повідомити дівчаткам випало не мені і не йому. Саме Ліла, яка раніше відмовилася говорити про вагітність із сином, розповіла Деде й Ельзі, як чудово буде піклуватися про кумедну живу ляльку, яку я зробила разом з Ніно, а не з їхнім батьком. Дівчаток таке потішило. Оскільки тітонька Ліна від самого початку назвала дитину лялькою, вони почали так її називати. Поглядали зацікавлено на мій живіт, щоранку, тільки прокинувшись, запитували в мене: «Мамо, як там наша лялька?»

Між тим, як повідомити про новину П’єтро і дітям, я нарешті наважилася сказати Ніно. Ось як це сталося. Одного дня після обіду я особливо розтривожилася, а тому пішла до Ліли поділитися своїми страхами. Запитала в неї:

– А якщо він захоче, щоб я позбулася дитини?

– Ну, що ж, – відповіла вона, – зате відразу стане все ясно.

– Що – все?

– Що на першому місці для нього – дружина й діти і лише потім – ти.

Без зайвих слів, прямо й жорстко. Ліла приховувала від мене багато чого, але не своє ставлення до мого роману. Однак я не образилася, я зрозуміла, що мені на користь розмовляти отак напряму. Адже врешті вона сказала лише те, у чому я довгий час не наважувалася собі зізнатися: реакція Ніно стане доказом серйозності наших стосунків. Я пробурмотіла у відповідь щось на кшталт: «Може й таке статися, побачимо». Згодом прийшла Кармен із дітьми, і Ліла втягнула її до розмови. Наша зустріч нагадала мені, як ми гуляли в дитинстві та юності. Ділилися таємницями, обговорювали й розробляли плани. Кармен розгнівалася, заявила, що коли Ніно почне противитися, то вона особисто скаже йому кілька ласкавих слів. І додала: «От ніяк не второпаю, Лену: як жінка твого рівня може дозволяти так витирати об себе ноги?!» Я спробувала виправдати себе і свого коханого. Сказала, що тесть допомагав і досі допомагає Ніно, що все, що ми можемо собі дозволити, – це завдяки родині його дружини, яка влаштувала його на гарну роботу. Мені самій із дітьми, враховуючи заробітки з книжок та аліменти П’єтро, довелося б скрутно. І додала:

– Але не думайте: Ніно дуже уважний, люблячий, залишається у мене на ніч щонайменше чотири рази на тиждень, не допускає того, аби я почувалася приниженою, якщо має час, завжди піклується про Деде й Ельзу як про власних дітей.

Але щойно я замовкла, Ліла випалила, ледь не наказуючи:

– Ну то скажи йому сьогодні ввечері!

Я послухалася. Повернулася додому. Прийшов Ніно, ми всі разом повечеряли, я вклала дівчаток спати й нарешті повідомила йому, що вагітна. На якусь мить запала тиша, потім Ніно мене обійняв і поцілував, вигляд у нього був дуже щасливий. Я полегшено пробубоніла:

– Я вже давно знала, але боялася, що ти розсердишся.

Він мене присоромив, сказав те, чого я взагалі не чекала:

– Нам треба сходити з Деде й Ельзою до моїх батьків і розповісти про цю чудову новину. Мати дуже зрадіє.

Так він хотів закріпити наш союз, офіційно оголосити про своє батьківство. Я вичавила із себе криву посмішку і кивнула на знак згоди, пробурмотівши:

– А Елеонорі нічого не скажеш?

– Це не її справа.

– Але ж ти поки її чоловік.

– Лише формально.

– Тобі доведеться дати своє прізвище дитині.

– Так і зроблю.

Я розхвилювалася:

– Ні, Ніно, не зробиш. Ти вчиниш як завжди: вдаватимеш, ніби нічого не сталося.

– Тобі що, погано живеться зі мною?

– Навпаки, дуже добре.

– Я не приділяю тобі достатньо уваги?

– Та ні! Але я покинула чоловіка, переїхала до Неаполя, усе моє життя пішло шкереберть. А ти над своїм трусишся і ні на йоту не бажаєш нічого змінити.

– Моє життя – це ти, твої доньки, оце дитя, що має народитися. Решта – то лише необхідне тло.

– Необхідне для кого? Для тебе? Для мене – точно ні!

Він притиснув мене міцніше й прошепотів:

– Довірся мені.

Наступного дня я зателефонувала Лілі й сказала: «Усе добре, Ніно дуже зрадів».

40

Далі настали напружені тижні. Я часто думала: якби мій організм не сприймав вагітність так легко, якби я постійно відчувала фізичні муки, як Ліла, то я б точно не витримала. Моє видавництво після тривалого опору вирішило таки опублікувати збірку статей Ніно, і я, наслідуючи Аделе попри наші зіпсовані стосунки, взялася обдзвонювати тих небагатьох авторитетних осіб, що працювали в пресі і яких я знала особисто, а також тих багатьох, яких Ніно знав сам, але через гординю не бажав їм телефонувати. Саме в той період вийшла і книжка П’єтро, яку він сам привіз мені, щойно приїхав до Неаполя провідати доньок. Він схвильовано чекав, поки я читала присвяту (я аж знітилася: «Елені, що навчила мене любити через біль»), ми обоє розчулилися, він запросив мене на святкування, що мало відбутися у Флоренції. Я все одно мала туди їхати, хоча б для того, аби відвезти доньок. Але мені довелося не лише миритися з неприхованою ворожістю свекрів, а й заспокоювати Ніно – як до поїздки, так і після. Будь-яка згадка про П’єтро викликала в нього ревнощі. Він розсердився через присвяту й надувся, коли я сказала, що книжка колишнього чоловіка просто чудова і про неї з великою повагою говорять як в академічних колах, так і поза ними. Його ж збірка не привернула особливої уваги.

Як же мене виснажували наші стосунки, скільки недомовок ховалося за кожним його словом і жестом, та й за моїми теж! Він і чути не хотів про П’єтро, бурмосився при згадці про Франко, ревнував, якщо я занадто весело сміялася під час розмови з кимось із його друзів, але вважав нормальним те, що я ділила його з дружиною. Кілька разів, прогулюючись вулицею Філанджері, я випадково зустрічала його з Елеонорою та двома дітьми. Уперше вони вдали, що не помітили мене, і мовчки пройшли повз. Удруге я навмисне зупинилася просто в них перед носом, радісно привіталася й перекинулася кількома фразами, не забувши згадати про свою вагітність, хоч її ще не було помітно. Після цього спокійно пішла собі далі, хоч серце ледь не вилітало з грудей, а в душі все кипіло від злості. Згодом він дорікнув мені через ту, за його словами, «недоцільно провокативну поведінку». Ми люто посварилися («я ж не сказала їй, що ти батько, а просто сказала, що я вагітна!»), і я вигнала його з дому, а потім знову прийняла.

У той період я несподівано побачила себе такою, якою була насправді: залежною від Ніно, готовою завжди робити так, як йому захочеться, обережною, щоб не завдати йому анінайменших незручностей, не викликати незадоволення. Витрачала дорогоцінний час на приготування чогось смачненького, миття посуду, який він безладно кидав де завгодно, вислуховування розповідей про негаразди в університеті та незліченний перелік повноважень, які він дістав завдяки власному шарму та впливу тестя. Я завжди зустрічала його з радістю, хотіла, щоб у мене йому було краще, аніж у другій домівці, хотіла, щоб він відпочив, довірився. Мене розчулювало, що він постійно мав купу важливих справ. Доходила до того, що запитувала себе, чи Елеонора часом не кохає його більше за мене, адже вона готова була пристати на будь-які умови, аби він і надалі був її. Але інколи мені уривався терпець, і я репетувала, не турбуючись про те, що мене почують діти: «Хто я для тебе? Поясни, що я роблю в цьому місті? Чому чекаю на тебе щовечора, чому все це терплю?!»

У такі миті він лякався і умовляв мене заспокоїтися. Напевне, аби довести мені, що я – і тільки я! – була його справжньою дружиною, а Елеонора нічого не значила, якось у неділю він справді наважився повести мене на обід до своїх батьків, які тоді мешкали на вулиці Націонале. Я не змогла йому відмовити. Той день тягнувся без кінця, хоч і в теплій атмосфері. Лідія, мати Ніно, геть постаріла й мала виснажений вигляд. У її очах читався страх, викликаний не тим, що довкола, а чимось таким, що мучило її зсередини. Піно, Клелія та Чиро, яких я знала ще дітьми, тепер були дорослими: хтось учився, а хтось уже працював. Клелія навіть вийшла заміж незадовго до того. Незабаром після нас прийшли Маріза з Альфонсо, і ми почали обідати. Страви подавали поступово, і ми просиділи за столом з другої майже до шостої вечора. Панувала атмосфера загальної любові, хоч і супроводжувалася дещо неприродною веселістю. Особливо старалася Лідія, яка поводилася зі мною як зі справжньою невісткою: посадила мене поруч, похвалила моїх доньок, потішилася дитинці, яку я носила в утробі.

Єдине, через що мені було незручно, – це, звісно, присутність Донато. Мені нелегко було знову зустрітися з ним через двадцять років. Одягнений у домашній темно-синій жакет і капці, він став ніби нижчим і ширшим. Постійно розмахував руками з темними старечими цятками на шкірі й закороткими пальцями з чорним обідком на нігтях. Здавалося, що шкіра на обличчі була завелика для його черепа, а тому обвисла на щоках. Погляд утратив колишню пронизливість. Лисий череп де-не-де вкривали поріділі пасма фарбованого у червонястий колір волосся, а коли він усміхався, то мимоволі виставляв на загальний огляд напівбеззубий рот. Спершу він спробував надати голосу притаманного йому колись світського тону, кілька разів витріщився на моє декольте, промовив кілька непристойних фраз. Урешті заходився жалітися: усе не так, ніхто більше не знає свого місця, на десять заповідей усім начхати, жінки як з ланцюга зірвалися – хто тепер їх утримає? – скрізь безлад! Але діти його затюкали, перебили, і він замовк. Після обіду він відвів убік Альфонсо, – той мав такий вишуканий і чепурний вигляд, що здавався мені гарнішим за Лілу! – і озвучив йому свої нав’язливі думки щодо централізації. Я нишком недовірливо поглядала на старого чоловіка й думала: «Не може бути, що я дівчам переспала з оцим бридким стариганом. Не може такого бути! О Господи, погляньте на нього: лисий, плюгавий, з непристойними поглядами на життя і світ, ще й поряд із моїм колишнім однокласником, таким виразно жіночним – справжня дівчина в чоловічому вбранні! І я в одній кімнаті з ним, така не схожа на ту себе, що була на Іскії. Які часи тепер, якими вони були тоді!»

Врешті Донато мене покликав, промовивши чемно: «Лену!» І Альфонсо теж махнув рукою, щоб я підійшла. Я невпевнено рушила до них. Донато взявся так голосно мене розхвалювати, ніби звертався до якоїсь аудиторії: «Ця жінка – розумниця, талановита письменниця, рівних якій немає у цілому світі. Я пишаюся тим, що познайомився з нею, ще коли вона була юною, ще тоді на Іскії, коли вона відпочивала там разом із нами й захопилася літературою, читаючи мої нікчемні віршики у ліжку перед сном. Чи не так, Лену?»

Він благально глянув на мене, шукаючи підтримки. Молив очима, щоб я підтвердила його важливу роль у своїй літературній творчості. І я відповіла, що так і є: дівчинкою я повірити не могла, що знайома з людиною, яка написала збірку віршів і навіть викладала свої думки на сторінках газет. Подякувала йому за рецензію, яку він написав десять років тому на мою першу книжку, сказала, що вона багато чого мене навчила. Донато аж зашарівся від задоволення, підбадьорився, запишався, але відразу почав канючити, що заздрість безталанних нікчем свого часу завадила йому розкрити вповні талант. Довелося Ніно втрутитися, і в досить грубій формі. Він знову всадовив мене біля своєї матері.

Дорогою додому Ніно мені дорікнув: «Ти ж знаєш мого батька, яка в нього вдача. Нічого йому потурати!» Я кивнула на знак згоди, а сама нишком його роздивлялася. Ніно теж із віком почне лисіти? Розтовстіє? Відгукуватиметься погано про тих, кому пощастить більше, ніж йому? Зараз він був таким гарним, що мені не хотілося про це думати. А він тим часом говорив про батька: «Ніяк не заспокоїться! Що старішим стає, то гірше!»

41

У той самий час після тисячі хвилювань, сварок і нарікань моя сестра народила хлопчика. Його назвали Сильвіо, на честь батька Марчелло. Оскільки наша мати і надалі почувалася зле, я намагалася допомагати Елізі. Сестра була блідою, виснаженою й боялася навіть торкатися до малого. Коли вона вперше побачила його після народження – перемазаного кров’ю, із перекривленим від плачу обличчям, – він здався їй бридким ледь живим тільцем. І тепер викликав лише відразу. Але Сильвіо був ще й яким живим, горланив день і ніч, міцно стискаючи кулачки. А вона гадки не мала, як узяти його на руки, як купати, як лікувати пупок, як обрізати нігті. Навіть той факт, що він вродився хлопчиком, а не дівчинкою, її дратував. Я намагалася навчити її, але не дуже виходило. Марчелло, який ставав дедалі незграбнішим, поводився зі мною непривітно, ніби моя присутність ускладнювала йому життя. Та й Еліза замість того, щоб дякувати, бісилася від моїх порад і добрих намірів. Щоразу я казала собі: «Годі, у мене своїх справ купа! Сьогодні до неї не піду!» Але все одно йшла, аж поки життя не вирішило замість мене.

Сталися страшні події. Якось уранці, коли я була у сестри (стояла спека, район ще спав під розпеченим пилом; за кілька днів до того на вокзалі у Болоньї стався вибух), зателефонував Пеппе і повідомив, що мати знепритомніла в туалеті. Я кинулася до батьків. Мати обливалася холодним потом, тремтіла всім тілом, мучилася від нестерпного болю в животі. Нарешті мені вдалося умовити її піти до лікаря. Вона здала купу аналізів, і вже за кілька днів їй поставили діагноз: «страшна хвороба». Так називали в нашому районі рак, але й лікарі нерідко використовували цей термін, і я до нього звикла. Нам пояснили діагноз у грубішій формі: хвороба була не просто страшною, а невиліковною.

Батько, дізнавшись ту новину, зовсім занепав духом і впав у депресію. Брати, поглянувши на все це затуманеним поглядом, перші дні побігали навколо, вдаючи занепокоєння, а потім знову повернулися до своїх загадкових справ, якими займалися день і ніч. Обмежувалися тим, що підкидали грошей, які насправді були дуже потрібні для оплати медиків і ліків. Сестра, перелякана у смерть, відсиджувалася вдома: завжди неохайна, у нічній сорочці, готова засунути цицьку Сильвіо за першого його писку. Так увесь тягар материної хвороби ліг на мої плечі, хоч я була на четвертому місяці вагітності.

Але я не думала про себе, мені хотілося, щоб мати зрозуміла, як я її люблю, незважаючи на наші постійні сварки. Я робила все, що могла: попросила Ніно й П’єтро знайти найкращих лікарів, возила матір до тих світил, цілодобово сиділа біля ліжка, коли її терміново прооперували, доглядала за нею після виписки.

Спека стояла неймовірна, я нервувалася. У той час як мій живіт почав випинатися, а всередині росло ще одне сердечко, я з болем бачила, як згасає мати. Мене розчулювало, як вона щосили трималася за мене, – так само, як колись я малою чіплялася за її руку. Що слабшою і переляканішою вона ставала, то більше я пишалася тим, що підтримую в ній життя.

Спершу вона поводилася зі мною грубо, як завжди. Що б я не казала, відповідала нечемно, відмовлялася від допомоги. Лікар? Вона сама до нього піде. Лікарня? Сама поїде. Лікування? Сама дасть раду. «Нічого мені не треба, – бурчала вона, – іди звідси, ти мене тільки нервуєш!» Попри це, вона гнівалася, якщо я затримувалася хоча б на хвилинку («Якщо в тебе важливіші справи, то нічого було казати, що прийдеш!»). Обзивала, якщо я не могла відразу подати їй те, що вона просила. Інколи навіть сама підводилася й пленталася своєю кульгавою ходою, аби довести мені, що я сплю на ходу, а вона – спритніша за мене («Отам, отам воно лежить, Лену! Що у тебе в головешці?! Поки тебе дочекаєшся, вмерти можна!»). Щоразу грубо дорікала за мою чемність у розмовах із лікарями та медсестрами, сичала упівголоса: «Оцим гадам на тебе насрати, поки ти не плюнеш їм у морду! Вони бігають навшпиньках лише перед тими, кого бояться!» Але в душі вона все одно змінилася. Часто сама лякалася власних страхів. Рухалася так, ніби боялася, що підлога під ногами може будь-якої миті провалитися. Якось я застала її перед люстерком. Останнім часом вона часто розглядала себе зацікавлено, чого ніколи раніше не робила. Запитала збентежено: «Ти пам’ятаєш мене молодою?» Потім несподівано, без очевидного зв’язку, звичним грубим тоном змусила мене пообіцяти, що я ніколи не покладу її до лікарні і не залишу помирати там на самоті. В очах блищали сльози.

Особливо мене непокоїла її емоційність, адже раніше вона не давала волі почуттям. Її розчулювали згадка про Деде, думка про те, що в батька можуть закінчитися чисті шкарпетки, розмови про Елізу та її негаразди з дитиною, мій животик, несподівані спогади про голе поле, яке колись простиралося навколо будинків нашого району. Коротко кажучи, разом із хворобою до неї прийшла вразливість, якої раніше не було. І та вразливість посилила її неврастенію, що переросла в капризне страждання: материні очі дедалі частіше наливалися сльозами. Одного разу вона розплакалася лише від згадки про вчительку Олів’єро, хоча завжди її ненавиділа.

– Пам’ятаєш, – казала, – як вона наполягла на тому, щоб ти склала вступний іспит до середньої школи?

І сльози полилися рікою.

– Мамо, заспокойся, – благала я, – чого ти?

Мене збентежив її плач без видимої причини, я до такого не звикла. Вона сама здивовано хитала головою, сміялася і плакала водночас – сміялася, щоб показати мені, що сама не знає, чому плаче.

42

Саме та материна слабкість поступово відкрила шлях до взаєморозуміння й довіри, якої в нас ніколи не було. Спершу вона соромилася слабкості. Якщо під час нападів були присутні батько, брати або Еліза з Сильвіо, вона ховалася в туалеті. А коли вони чемно просили її вийти («Мамо, як ти, відчини!»), то вона не відчиняла, натомість відповідаючи: «У мене все гаразд, чого вам треба?! Дайте хоч у туалет сходити спокійно!» А от зі мною вона несподівано розслабилася, вирішивши виявити свої страждання й більше не стримуватися.

Почалося це одного ранку в неї вдома, коли вона раптом розповіла, чому кульгає. Зробила це з доброї волі, без передмов.

– Ангел смерті вже торкався мене в дитинстві, – гордо заявила вона, – причому тією самою хворобою, що й тепер. Але я його перехитрила, хоч була ще дівчам. І ось побачиш: я й зараз його обману, адже не боюся страждань. Я навчилася терпіти біль у десять років і відтоді не припиняла це робити. А якщо вмієш терпіти, то ангел тебе поважає – поскубе і йде собі далі.

Розповідаючи, вона задерла сукню й показала понівечену ногу, наче то була особлива реліквія, здобута в битві. Потім з вимушеним смішком і сумом в очах нервово махнула рукою.

Від того дня вона дедалі рідше похмуро мовчала і дедалі частіше звіряла мені таємниці. Інколи розповідала справді бентежні речі. Зізналася, що окрім мого батька в неї не було інших чоловіків. Зізналася безсоромно, що в ліжку мій батько абищо і вона не пригадувала, щоб колись їй подобалося бодай з ним обійматися. Зізналася, що завжди його любила і досі любить, але як брата. Зізналася, що єдиною чудовою подією в її житті була та мить, коли народилася я, її перша донька. Зізналася, що найбільшим гріхом, за який їй горіти в пеклі, було те, що вона ніколи не відчувала особливої любові до інших дітей і вважала їх карою – раніше і тепер. І зізналася нарешті без зайвого словоблуддя, що її єдиною справжньою донькою була я. Коли вона мені про це сказала – пам’ятаю, ми якраз уперше були в лікарні – вона так розхвилювалася, що плакала ще довше, ніж зазвичай. Пробурмотіла:

– Я хвилювалася лише про тебе, завжди. До решти ставилася як не до своїх. Тож можеш собі уявити, який то був для мене удар, Лену, удар у самісіньке серце! Тобі не слід було кидати П’єтро, не слід було сходитися з синком Сарраторе. Він гірший за свого батька: чесний одружений чоловік із двійком дітей не шукав би чужої дружини!

Я заступилася за Ніно. Спробувала заспокоїти її, сказала, що ми обоє – у процесі розлучення, і як тільки розлучимося, то негайно одружимося. Вона мовчки мене слухала, не перебиваючи. У неї майже не залишилося внутрішньої сили, що раніше давала змогу підводитися з колін після ударів долі й нав’язувати комусь свою волю. Тепер вона лише хитала головою. Бліда, худа – сама шкіра та кістки! – вона якщо й дорікала мені, то робила це повільно, говорячи слабким голосом.

– Коли? Де? Це що, мені доведеться дожити ще й до того, що ти станеш гіршою за мене?!

– Та ні, мамо, не хвилюйся, я не здамся, піду далі!

– Я в це більше не вірю, Лену, ти зупинилася.

– Ось побачиш, ти ще пишатимешся мною. Усіма нами пишатимешся – і мною, і Елізою, і братами.

– Твоїх братів і сестру я вже давно покинула напризволяще, і тепер мені соромно.

– Неправда! Еліза має все необхідне. Та й Пеппе з Джанні працюють, заробляють. Що ще треба?

– Хочу виправити те, що накоїла. Я всіх трьох віддала Марчелло, і це була помилка.

Отакі слова вона промовила ледве чутно. Ніяк не могла заспокоїтися, говорила про них, і її розповідь мене здивувала. «Марчелло – значно нахабніший і жорстокіший за Мікеле, – сказала вона, – обманом забрав у мене дітей. Він тільки на перший погляд такий добрий, нібито кращий із них двох. Під його впливом Еліза теж змінилася, адже тепер вона почувається більше Соларою, ніж Ґреко, і в усьому й завжди стає на його бік». Мати шепотіла все це так, ніби ми сиділи не в переповненій залі очікування однієї з найкращих лікарень міста, а десь біля самого Марчелло. Я спробувала змінити тему, щоб заспокоїти її, адже через хворобу й старість вона почала все перебільшувати.

– Ти занадто хвилюєшся через усе, – сказала я.

А вона відповіла:

– Я хвилююся, бо знаю, що кажу, а ти – ні. От спитай у Ліни, якщо мені не віриш!

І тут, згадавши з сумом про те, як погіршилися справи в нашому районі («краще жилося, коли командував дон Акілле Карраччі»), вона ще з більшим захопленням заговорила про Лілу. Ліла – єдина, кому до снаги навести лад у районі. Ліла вміла керувати по-доброму, а коли треба – то й по-поганому. Ліла знала про всі гидкі справи в районі, але ніколи нікого не засуджувала, бо розуміла, що кожен може помилитися, тому завжди допомагала. Ліла в її очах була такою собі войовничою святою, чий вогонь розплати освітлював трасу, сквер, старі й нові будинки району.

Я слухала і розуміла, що, на її погляд, моєю єдиною заслугою були добрі стосунки з тією новою хазяйкою району. Вона назвала нашу з Лілою дружбу корисною і закликала її берегти. Я одразу зрозуміла чому.

– Зроби послугу, – попросила вона, – поговори з нею та Енцо, щоб забрали твоїх братів з вулиці й взяли на роботу до себе.

Я усміхнулася, прибрала з її чола пасмо сивого волосся. Казала, що до інших дітей їй немає діла, а сама тим часом – зігнута, з тремтливими руками, які вчепилися в мене так, що побіліли нігті, – тільки про них і думала. Хотіла забрати їх від Солар і віддати Лілі. Так вона хотіла виправити давню помилку, якої припустилася, обираючи, на чий бік стати у війні добра і зла. Виходить, Лілу вона вважала втіленням добрих сил.

– Мамо, я зроблю все, що хочеш, – відповіла я, – але навіть якщо Ліла запропонує їм роботу, у що я мало вірю, адже для цього треба вчитися, навряд чи Пеппе з Джанні підуть до неї на звичайну зарплату. У Солар вони заробляють набагато більше.

Вона похмуро кивнула, але стояла на своєму:

– Усе одно спробуй! Тебе довго тут не було, і ти багато чого не знаєш. Але в нас усім відомо, як Ліла взяла гору над Мікеле. А тепер, коли вона завагітніла, стане ще сильнішою. Одного дня, коли надумає, запросто знищить обох Солар.

43

Місяці вагітності, попри тривоги, минали для мене швидко, на відміну від Ліли. Ми з нею з’ясували, що сприймали те очікування по-різному. Наприклад, я казала: «Я вже на четвертому місяці». А вона: «Я тільки на четвертому місяці». Звичайно, уже за кілька тижнів колір обличчя у Ліли поліпшився, риси пом’якшилися. Але наші організми, хоч і переживали той самий процес продовження роду, реагували на його фази неоднаково: мій – із ретельною підтримкою, а її – з байдужою неохотою. І всі, хто нас бачив, теж дивувалися, як швидко пролітала моя вагітність і як повільно тягнулася її.

Пригадую, одного дня ми гуляли з Лілою і доньками по Толедо і наткнулися на Джильйолу. Та зустріч мала важливе значення, бо дуже мене стурбувала й підтвердила, що Ліла справді довела до божевілля Мікеле Солару. Джильйола була густо нафарбована, але неохайно вдягнена, розпатлана, розповнілі груди і стегна так і випирали з-під одягу, сідниці ще більше розпливлися. Вона дуже зраділа, побачивши нас, і ми ніяк не могли від неї відкараскатися. Розхвалювала Деде й Ельзу, потягла нас до «Ґамбрінуса», назамовляла там купу всього і жадібно все з’їла – і солоне, і солодке. Про моїх доньок вона за кілька хвилин забула, врешті, як і вони про неї. Коли вона заходилася в найдрібніших деталях розповідати про всі образи Мікеле, дівчатка занудьгували і пішли оглядати приміщення. Джильйола ніяк не могла змиритися з тим, як із нею повелися. Вона сказала, що Мікеле – справжня скотина, якось він кричав їй: «Ну, годі погрожувати! Викинься з балкона, здохни нарешті!» А ще вважав, що може залагодити все так, наче в неї взагалі немає почуттів: запхати їй за пазуху та в кишеню кілька сотень тисяч лір. Вона гнівалася, впадала в розпач. Оскільки мене довго не було в Неаполі і я не знала останніх подій, вона розповіла, звертаючись безпосередньо до мене, що чоловік вигнав її з дому в Позілліпо, відправив разом із дітьми назад до району, у напівтемну двокімнатну квартирку. Але коли вона перейшла до прокльонів на адресу Мікеле, бажаючи йому найстрашніших хвороб та найогиднішої смерті, то змінила співрозмовницю й зверталася лише до Ліли. Мене дуже вразило, як Джильйола говорила: ніби Ліла справді могла здійснити все те зло, якого вона бажала колишньому чоловікові, вона вважала її спільницею. «Правильно вчинила, що змусила сповна заплатити тобі за роботу, а потім покинула! – приказувала вона. – А якщо надурила – то ще краще! Щаслива, що вмієш поводитися так, як він на те заслуговує! Хай захлинеться кров’ю від натуги! Він ніяк не може змиритися з твоєю байдужістю, із тим, що ти живеш краще, коли його не бачиш. Молодець! Молодець! Хай він геть із глузду з’їде! Хай помре проклятим!»

Тут вона зітхнула, вдаючи, що заспокоїлася. Пригадала про наші вагітності, попросила погладити животи. Поклала мені широку руку на самий низ живота, запитала, на якому я місяці. А коли я відповіла, що на четвертому, вигукнула: «Отакої! Уже на четвертому!» А от Лілі несподівано зверхньо сказала: «Є жінки, які ніяк не можуть народити. Їм би вік ходити і тримати дітей всередині! Ти одна з них!» Дарма ми нагадували їй, що в нас однаковий термін, що обом народжувати в січні наступного року. Вона хитала головою, примовляючи Лілі: «А я думала, що ти вже розродилася!» І додала несподівано:

– Що частіше Мікеле бачить тебе з цим животом, то більше мучиться. А тому не поспішай народжувати! Ти знаєш, що робити: помозоль йому очі, хай побіситься!

Потім заявила, що в неї купа важливих справ, але все одно двічі чи тричі повторила, що нам слід частіше зустрічатися («Треба відродити нашу дружбу! Ой, як же було гарно! Треба було нам чхати на всіх виродків-чоловіків і дбати лише про себе!»). Вона навіть не кивнула дівчаткам, які вже гралися надворі, і пішла собі, перекинувшись на прощання кількома непристойними фразами з офіціантом.

– От дурепа! – промовила Ліла похмуро. – Що не так із моїм животом?

– Нічого.

– А зі мною?

– Нічого, не хвилюйся.

44

Справді, нічого такого з Лілою не було. Принаймні нічого нового. Вона залишалася тією самою неспокійною особою з неймовірною привабливістю й силою, що робила її особливою. Усе, що з нею відбувалося, – добре чи погане (як вона переносила вагітність, що вчинила Мікеле, як підім’яла його під себе, як завойовувала авторитет у районі), – і надалі було значно насиченішим, ніж події в нашому житті, і тому здавалося, що її час тече повільніше. Ми стали більше зустрічатися, зокрема тому, що через хворобу матері я частіше бувала в районі. Але з іншим розподілом сил. Можливо, через мою популярність, а можливо, через усі ті негаразди, з якими я стикалася в особистому житті, я почувалася досвідченішою за Лілу. Це надавало мені впевненості, і я була готова знову впустити її у своє життя, сприймаючи її чари без зайвих страждань.

У ті місяці мені доводилося бігати туди-сюди як ошпареній, і дні пролітали як мить. Попри все я почувалася повною сил навіть тоді, коли доводилося везти матір з одного кінця міста в інший на обстеження. Якщо не знала, на кого залишити дітей, зверталася до Кармен, інколи навіть до Альфонсо, який час від часу мені телефонував і пропонував допомогу. Звичайно, найбільше я довіряла Лілі, до того ж Деде з Ельзою залишалися з нею охочіше, але в неї завжди було роботи по горло, та й вагітність давалася нелегко. Із плином часу наші животи все більше відрізнялися. У мене він став великий і широкий, здавалося, що він росте в ширину, а не вперед. А в неї животик був маленький, зовсім не виступав із-за вузьких стегон і випинався вперед, як м’яч, що ось-ось викотиться з тазу.

Ніно, як тільки дізнався про вагітність, відвів мене до гінекологині, дружини його колеги. А оскільки та лікарка мені дуже сподобалася – досвідчена, привітна, нічого спільного з пихатими і грубими лікарями Флоренції! – я із захватом розповіла про неї Лілі, переконавши сходити до неї на консультацію хоча б раз. Відтоді ми ходили до неї разом, домовлялися, щоб нам призначили консультацію в один день і час. Коли оглядали мене, Ліла сиділа собі тихенько у куточку, а коли наставала її черга, я тримала її за руку, бо лікарі й досі наганяли на неї страх. Але особливо приємними були миті в залі очікування. На той короткий час я відганяла від себе думки про хворобу матері, і ми з Лілою знову перетворювалися на юних дівчат. Нам так подобалося сидіти поруч: я – білява, вона – темноволоса; я – спокійна, вона – стривожена; я – весела, вона – похмура; ми – такі різні й однакові, такі далекі від решти вагітних, з яких ми нишком посміювалися!

То були рідкісні хвилини веселощів. Одного разу при думці про малесеньких істот, що росли в наших тілах, я несподівано пригадала, як ми з Лілою колись сиділи так само близенько, як оце в залі очікування, і гралися з ляльками. Мою звали Тіна, а її – Ну. Вона кинула Тіну до темного підвалу, а я у відповідь зробила так само з Ну. «Пам’ятаєш?» – запитала я в неї. Вона якось непевно посміхнулася: було ясно, що напружувала пам’ять, аби хоч щось пригадати. Я почала весело шепотіти їй на вухо про те, як ми, переборюючи страх, набралися сміливості й піднялися сходами до Акілле Карраччі, батька її майбутнього чоловіка, щоб звинуватити його у крадіжці наших ляльок. Ліла теж розвеселилася. Ми реготали, як дурні, заважаючи решті пацієнток, що поводилися більш виховано.

Ми притихли лише тоді, коли нас покликала медсестра: «Черулло й Ґреко!» Ми обидві назвалися дівочими прізвищами. Медсестра, привітна огрядна молодиця, щоразу підморгувала Лілі й заявляла, доторкнувшись до її живота: «Тут точно хлопчик!» А мені казала: «Тут дівчинка». Потім проводила нас до лікарки, а я дорогою шепотіла Лілі: «У мене й так уже дві дівчинки. Якщо справді народиш хлопця, віддаси мені?» А вона мені відповідала: «Авжеж, обміняємося, чому б ні!»

Лікарка завжди казала, що в нас усе добре, ніяких ускладнень, результати аналізів відмінні. Ба більше: оскільки вона особливо уважно слідкувала за нашою вагою – Ліла і надалі залишалася худою, а я повнішала, – то щоразу заявляла, що в Ліли справи кращі, ніж у мене. Хай там як, але незважаючи на купу проблем, яких у нас обох вистачало, ми майже завжди тішилися, що у тридцятишестирічному віці, попри різницю в соціальному статусі й умовах життя, змогли відродити колишню дружбу.

Та коли я поверталася у квартиру на Тассо, а Ліла поспішала до району, та відстань, що пролягала між нами, ще більше підкреслювала нашу відмінність. Без сумніву, нові дружні стосунки були щирими і справжніми. Нам подобалося бути разом, це полегшувало життя обом. Але ніде правди діти: я майже завжди розповідала про себе все, а вона – майже ніколи й нічого. Я не могла втриматися, щоб не розповісти їй про матір, про статтю, над якою працювала, про труднощі з Деде й Ельзою і навіть про становище коханки-дружини (можна було не вказувати чиєї, адже ім’я Ніно згадувалося рідко, а в решті я звірялася їй в усьому). Натомість Ліла, розповідаючи про себе й батьків, братів і сестру, про Ріно, про занепокоєність щодо Дженнаро, про наших друзів та знайомих, про Енцо, про Мікеле й Марчелло Солар, про наш район, зазвичай відбувалася загальними фразами, не вдаючись до подробиць й ніколи повністю не відкриваючи душу. Було ясно, що для неї я залишалася тією, що колись поїхала геть, а потім повернулася. І незважаючи на повернення, все одно мала інші погляди, жила в Неаполі іншого соціального прошарку, а тому мене не можна було приймати за свою.

45

І справді, я жила подвійним життям. До моєї квартири на Тассо Ніно приводив високоосвічених друзів, які ставилися до мене з повагою, високо оцінювали мою другу книжку, цікавилися думкою щодо їхньої творчості. До пізньої ночі ми з виглядом знавців-експертів жваво обговорювали найвизначніші події суспільного й політичного життя. Дискутували про те, чи існує ще пролетаріат, підтримували лівих соціалістів, критикували комуністів («вони у своїй застиглості гірші за поліціянтів та священників!»), гарячкували, коли мова заходила про управління країною, що дедалі більше виснажувалася. Деякі з них демонстративно вживали наркотики, іронічно відгукувалися про нову хворобу, яку вважали лише продуманою кампанією церкви на чолі з папою Іваном Павлом ІІ проти сексуальної свободи.

Але я не обмежувалася вулицею Тассо. Я багато подорожувала, не хотіла перетворитися на бранку Неаполя. Часто їздила з доньками до Флоренції. П’єтро тривалий час активно займався політикою пліч-о-пліч із батьком і, на відміну від Ніно, який все більше поділяв погляди соціалістів, залишався непохитним комуністом. Я щоразу уважно слухала його, не сперечаючись. Він розхвалював чесність партії, розповідав про труднощі в університеті, тішився визнанням, яке здобула його книжка в наукових колах, особливо в англомовних країнах. Потім я знову вирушала в дорогу. Залишала дітей на нього й Доріану, а сама їхала до Мілана, навідуючись до видавництва, аби боротися з очорненням мого імені, яким активно займалася Аделе. Свекруха, як мені повідомив директор видавництва, коли запросив на вечерю, не гаяла нагоди, щоб наговорити на мене й виставити в очах інших як легковажну й ненадійну особу. Як наслідок, я намагалася привернути увагу кожного, з ким доводилося зустрічатися у видавництві. Жваво й дотепно спілкувалася з усіма, охоче погоджувалася на будь-які пропозиції прес-служби, запевняла директора, що майже завершила нову книжку, а сама навіть не розпочинала над нею роботу. Потім знову вирушала в дорогу, забирала дітей і поверталася до Неаполя, призвичаюючись до хаотичного руху на дорогах, використання особистих зв’язків, щоб отримати те, що мені і так належало, безкінечних сварливих черг, тяжких зусиль у здобутті поваги до себе, постійної тривоги під час відвідування з матір’ю лікарень і лабораторій. Тож у квартирі на Тассо, як і в будь-якому іншому місці Італії, я почувалася впевненою в собі поважною синьйорою, а от у Неаполі, особливо в нашому районі, від моєї вишуканості не лишалося й сліду. Про мою другу книжку тут навіть не чули, а коли хтось грубо до мене звертався, я казилася, переходячи на діалект і вдаючись до найбруднішої лайки.

Єдине, що, на мій погляд, пов’язувало Південь і Північ, – це кровопролиття. Усе частіше говорили про вбивства у Венето, Ломбардії, Емілії, Лаціо, Кампанії. Часом, гортаючи ранкову газету, я думала, що наш район – найспокійніше місце в усій Італії. Звичайно, то була неправда: у районі насильства вистачало, як і раніше. Чоловіки билися між собою, лупцювали жінок, часом когось убивали через темні справи. Інколи навіть серед рідних і близьких спалахували пристрасті, і розмови набували погрозливого тону. Я поводилася обережно. До мене зверталися привітно, як до бажаного гостя, який тримається осторонь і в справи якого краще не пхати носа. Я справді почувалася сторонньою спостерігачкою, яка не володіє всією інформацією. Мені постійно здавалося, що Кармен чи Енцо відомо значно більше, ніж мені, що Ліла ділиться з ними таємницями, про які мені не розповідає.

Якось я була разом із доньками в офісі «Basic Sight» – то були три кімнатки, вікна яких виходили на нашу початкову школу, – і Кармен, знаючи, що я тут, забігла привітатися. Я згадала про Пасквале, більше із симпатії, із почуття колишньої дружби, хоча в душі давно вважала його відчайдушним бандитом, що порушував закон. Я хотіла запитати, чи є якісь новини, але при згадці про нього Кармен і Ліла спохмурніли й напружилися, ніби я сказала щось недоречне. Але не змінили тему. Навпаки, Кармен поділилася своїми тривогами. Та все ж здалося, що вони чомусь вирішили, що про деякі речі мені краще не говорити.

Двічі чи тричі я випадково наштовхувалася на Антоніо. Одного разу він був із Лілою, а другого – з Лілою, Кармен та Енцо. Мене вразило, як знову зміцніла їхня дружба, і чимало здивувало, що він, вірний пес Солар, змінив хазяїв і подався на службу до Ліли й Енцо. Звичайно, ми знали одне одного з дитинства, але я була впевнена, що тут ідеться не лише про давню дружбу. Ця четвірка, побачивши мене, повелася так, ніби вони зустрілися випадково, хоч було ясно, що то неправда. Їхня поведінка свідчила, що вони мали спільну таємницю, якою не хотіли ділитися зі мною. Це стосувалося Пасквале? Чи їхньої фірми? Чи Солар? Я не знаю. Єдине, що Антоніо неуважно сказав мені під час однієї з тих зустрічей: «Ти така гарна з животом!» Принаймні це єдине, що я пригадую.

Мені не довіряли? Не думаю. Інколи здавалося, що саме через той імідж порядної жінки я втратила – особливо в Лілиних очах – здатність розуміти певні речі, а тому вона хотіла захистити мене від вчинків, на які я могла зважитися, не знаючи фактів.

46

Щось було не так. У мене виникало відчуття невизначеності, я відчувала це й тоді, коли все виглядало ясним і здавалося однією з дитячих забав Ліли: інсценувати певні ситуації, у яких насправді ховається щось інше.

Одного ранку, знову таки в офісі «Basic Sight», я перекинулася кількома словами з Ріно, якого не бачила багато років. Він схуд, змарнів, очі горіли нервовим блиском. Він привітався якось неприродно радісно й облапав мене, ніби гумову ляльку. Говорив без упину про обчислювальні машини, про неймовірні грошові обороти, якими йому доводилося займатися. Потім несподівано його настрій змінився. Йому ніби перехопило подих: він почав стиха, без видимих причин наговорювати на сестру. Я намагалася заспокоїти його, шукала склянку, щоб запропонувати води. Але раптом він покинув мене саму перед зачиненими дверима Лілиного кабінету і зник, ніби побоювався, що та почне йому за щось дорікати.

Я постукала, увійшла. Запитала обережно, чи її брат добре почувається. Вона роздратовано скривилася й відповіла: «Ти ж знаєш, яка в нього вдача!» Я кивнула, згадала про Елізу і пробурмотіла, що з братами і сестрами не завжди все гладко. Тут мені спали на думку Пеппе з Джанні, і я випалила, що мати хвилювалася за них, хотіла витягти з-під влади Марчелло Солари, а тому попросила мене запитати, чи не могла б вона підшукати їм у себе якусь роботу. Почувши оте «витягти з-під влади Марчелло Солари» та «підшукати їм якусь роботу», Ліла примружилась, ніби намагалася збагнути, чи я сама розуміла зміст сказаного. І вирішивши про себе, що розуміла я небагато, різко промовила:

– Я ніяк не можу тримати їх у себе, Лену! Досить уже одного Ріно! Не кажучи про небезпеку для Дженнаро.

Я замовкла, не знаючи, що відповісти. Дженнаро, мої брати, її брат, Марчелло Солара… Спробувала розпитати, але Ліла перевела розмову на інше.

Так само вона мовчала і змінювала тему, коли мова заходила про Альфонсо. Він уже давно працював на Лілу й Енцо, і зовсім не так, як Ріно, який швендявся туди-сюди без діла. Альфонсо справді здобув нову професію, його посилали на підприємства для збору даних. Але стосунки між Альфонсо й Лілою відразу здалися мені значно тіснішими, аніж звичайні робочі відносини. Тут не йшлося про особливе захоплення-відторгнення, у якому колись давно зізнався мені Альфонсо, тепер це було щось більше. З його боку – якась незвичайна потреба ані на мить не втрачати її з поля зору. Неймовірний зв’язок, що, здавалося, передавався невидимим потоком від неї до нього, під дією якого він змінювався. Я швидко переконалася в тому, що закриття крамниці на площі Мартірі і звільнення Альфонсо були якось пов’язані з тим потоком. Але коли я намагалася розпитати (що сталося з Мікеле, як їй вдалося уникнути його впливу, чому він звільнив Альфонсо?), Ліла тільки сміялася й відповідала:

– А що тут казати?! Мікеле сам не знає, чого хоче: то відчиняє, то зачиняє, то запускає, то розганяє, а потім казиться на інших!

Та в її сміхові не було кепкування, радості чи задоволення. Той сміх служив прикриттям, аби я припинила розпитувати. Якось ми вирішили піти по крамницях на вулиці Мілле, а оскільки той район упродовж багатьох років був рідним для Альфонсо, він охоче запропонував нам допомогу, заявивши, що його друг тримає там крамницю якраз на наші смаки. Його гомосексуалізм уже ні для кого не був таємницею. Альфонсо і надалі жив із Марізою, але Кармен запевнила мене, що їхні діти насправді від Мікеле, а ще шепнула похапцем: «А зараз Маріза – коханка Стефано! Так, саме Стефано: брата Альфонсо і колишнього чоловіка Ліли! Це нова чутка, про яку в нас шепочуться».

І додала захоплено:

– Але Альфонсо чхати хотів на всі ті плітки. Вони з дружиною вже давно живуть кожен сам по собі і не заважають одне одному.

Тому я не здивувалася, що його друг-комерсант виявився голубим, як його жартома назвав сам Альфонсо під час знайомства. Мене більше здивувала поведінка Ліли, та гра, до якої вона спонукала його згодом.

Ми приміряли одяг для вагітних. Виходили з кабінок, крутилися перед дзеркалом, а Альфонсо з другом розхвалювали нас і радили, що краще. Загалом атмосфера була досить приємною. Несподівано Ліла почала капризувати й хмуритися. Вона собі не подобалася, проводила рукою по округленому животу й казала Альфонсо: «Що ти таке верзеш! Не треба радити мені абищо! Ти б сам таке одягнув, оцього кольору?!»

Я підсвідомо відчула, що розпочалася звична Лілина гра у видиме й приховане. Врешті Ліла вхопила гарну темну сукню й звернулася до колишнього дівера так, ніби дзеркало в крамниці розбилося:

– Ану, покажи, як мені в ньому!

Вона промовила ту безглузду фразу таким тоном, наче в ній не було нічого дивного. Альфонсо не змусив себе умовляти, підхопив сукню і зачинився в кабінці на кілька довгих хвилин.

Я продовжувала приміряти одяг. Ліла поглядала на мене байдуже, а хазяїн крамниці обсипав компліментами щоразу, коли я виходила в іншому наряді. Сама я напружено чекала повернення Альфонсо. А коли він нарешті вийшов, то аж рота роззявила. Мій колишній сусід по парті з розпущеним волоссям і у вишуканій сукні здавався викапаною копією Ліли. Його бажання наслідувати її в усьому, яке я помітила раніше, несподіваним чином проявилося. Тієї миті він був гарнішим (чи гарнішою) за Лілу – такий собі чоловік-жінка, про якого я писала у своїй книжці, – готовий чи готова рушити до храму Монтеверджине поклонятися Чорній Мадонні.

Він несміливо запитав у Ліли: «Такою ти собі подобаєшся?» На що хазяїн крамниці радісно заплескав у долоні і захопливо підморгнув: «Я знаю, кому ти сподобаєшся! Справжня красуня!» Самі натяки. Справи, про які вони знали, а я – ні. Ліла хитро посміхнулася і пробурмотіла: «Я хочу тобі її подарувати». І все. Альфонсо радісно закивав, але на цьому обговорення закінчилося, ніби Ліла без слів наказала їм двом: досить. Вочевидь, я достатньо побачила й почула.

47

Ота її здатність уміло варіювати від видимого до прихованого особливо неприємно мене вразила – лише одного разу! – під час нашого візиту до гінекологині, коли справи пішли кепсько. Був листопад, але в місті стояла така спека, ніби літо ще не закінчилося. Лілі стало зле вже в дорозі, ми зайшли на хвилинку до кафе, а потім стривожені рушили до лікарки. Ліла не без самоіронії пояснила, що дитина в животі вже виросла, почала швигати, крутитися, непокоїла її і виснажувала. Лікарка послухала й заспокоїла її словами: «Народиться таке ж непосидюче, як і мама! Жваве і з фантазіями!» Отже, усе добре, немає причин непокоїтися. Але перед тим як попрощатися, я вирішила таки перепитати:

– То ви впевнені, що все гаразд?

– Авжеж!

– Тоді що зі мною не так? – запитала Ліла.

– Нічого пов’язаного з вагітністю.

– А з чим воно пов’язане?

– Із тим, що у вас в голові.

– А звідки вам знати, що у мене в голові?

– Мені багато чого розповів ваш друг Ніно.

Ніно? Друг? Мовчання.

Коли ми вийшли від лікарки, мені довелося докласти чимало зусиль, аби переконати Лілу не змінювати гінеколога. Перш ніж піти, Ліла видала суворим тоном: «Твій коханець – ніякий мені не друг! Але здається, що й тобі він теж не друг!»

Отак вона знову ранила мені душу, нагадавши про найбільшу мою проблему: ненадійність Ніно. Раніше Ліла вже довела, що знала про Ніно багато такого, про що я й гадки не мала. А тепер знову натякала, що їй відомо те, про що не здогадуюся я? Розпитувати не було сенсу, вона махнула рукою й пішла, обірвавши розмову.

48

Після того я посварилася з Ніно. Звинуватила його в нетактовності й надмірній балакучості, адже він (і не треба заперечувати) розповів про особисте дружині свого колеги. Мене тривожили й інші думки, але я стрималася і не виказала нічого зайвого.

Я не сказала, що Ліла вважає його брехуном і зрадником. У тому не було сенсу: він би просто поглузував з мене. Але у мене виникла підозра, що в тому натяку на невірність було щось дуже конкретне. Підозра спершу була слабкою і ледь відчутною, і мені самій не хотілося перетворювати її на нестерпну впевненість. Та все ж вона не давала мені спокою. Тому якось у неділю того ж листопада я спершу поїхала до матері, а після обіду зайшла до Ліли. Мої діти були у Флоренції з батьком, Ніно святкував день народження тестя з усією своєю родиною (я тоді так і сказала: «з твоєю родиною»). А Ліла мала бути вдома сама: я знала, що Енцо поїхав в Авелліно до родичів і взяв із собою Дженнаро.

Дитина в животі поводилася неспокійно, і я списувала це на погоду. Ліла теж пожалілася, що її маля постійно крутиться. Вона хотіла піти прогулятися, аби заспокоїти його, але я дістала тістечка й сама заварила кави. Мені кортіло поговорити наодинці, в інтимній атмосфері тієї небагато обставленої квартири з вікнами на трасу.

Я вдала, що мені охота побазікати. Завела розмову про те, що мене цікавило менше: «Чому Марчелло каже, що ти – причина всіх нещасть його брата?.. Що ти такого зробила Мікеле?!» Я промовила це напівжартома, ніби про таке не можна було говорити всерйоз. Так я сподівалася підвести розмову до того, що мене цікавило найбільше: що саме Ліла знала про Ніно?

Ліла відповідала неохоче. То сідала, то вставала, казала, що в неї так болить живіт, ніби вона випила десять літрів газованки. Запах тістечок, які вона любила, викликав нудоту, та й на смак вони здавалися огидними.

– Ти ж сама знаєш, який Марчелло, – сказала вона, – він так і не зміг пробачити того, як я повелася з ним ще дівчам. А оскільки він боягуз, то ніколи не скаже в очі те, що думає. Вдає доброго, а позаочі розпускає плітки.

Після цих слів додала тоном, яким завжди зверталася до мене – люблячим, але дещо знущальним:

– Але ти ж у нас синьйора! Такі розмови не для твоїх вух. Розкажи краще, як там твоя мати.

Хотіла, як завжди, змінити тему, але я не здалася. Розпочала з матері, потім плавно перевела на її переживання щодо Елізи й братів і знову повернулася до Солар. Вона пирхнула, заявила, що чоловіки забагато уваги приділяють сексу, і додала зі сміхом:

– Я не кажу про Марчелло, хоч й з ним лихі жарти! Я про Мікеле. Він зовсім з глузду з’їхав, тільки про мене й думає, ходить тінню за моєю тінню!

Вона особливо виділила оте «тінню за моєю тінню». Сказала, що саме через це Марчелло так її ненавидить і погрожує. Його бісило, що вона прив’язала до себе брата й водить його вулицями за собою на сміх людям. Знову реготнула й пробурмотіла:

– Марчелло думає, що я його боюся. Але де там! Єдиною, хто міг нагнати на мене страх, була його мати. І всі знають, чим воно закінчилося!

Вона говорила й говорила, а сама проводила рукою по чолу, жалілася на спеку, на легкий головний біль, що непокоїв її від самого ранку. Я розуміла, що їй хотілося переконати мене у безпеці нашого району, але водночас і навпаки: показати, що насправді коїться в місці, де їй доводиться жити і щодня працювати, – за фасадами будівель, на вулицях нового і старого районів. Тож, з одного боку, вона кілька разів наголосила на відсутності небезпеки, а з другого – жваво описала неймовірне беззаконня, що тут панувало, з усіма його правопорушеннями, агресією, крадіжками, лихварством, кривавими помстами, що тягнули за собою нові помсти. Таємничий зошит із червоною обкладинкою, у який колись записувала борги Мануела, після її смерті перейшов до Мікеле, а тепер його вів Марчелло, який поступово перебирав собі до рук (бо не довіряв братові!) керування всіма законними й незаконними справами, а разом із тим – і вигідні незаконні зв’язки з політичними діячами. Несподівано Ліла випалила:

– Ось уже кілька років, як Марчелло торгує наркотиками в нашому районі. І я подивлюся, чим воно йому вилізе!

Отакої! Ліла зблідла й почала махати на себе подолом сукні, щоб освіжитися.

З усіх натяків мене особливо вразила згадка про наркотики і її відразливий тон. У той час наркотики для мене асоціювалися з домом Маріарози, та й із моєю квартирою на Тассо деякими вечорами. Сама я їх не вживала (так, курила кілька разів травичку з цікавості), але не мала нічого проти тих, хто це робив: у тому середовищі, де я жила, ні в кого це не викликало обурення. А тому я, щоб якось підтримати розмову, згадала про Маріарозу, для якої наркотики були одним із багатьох джерел задоволення, засобом звільнитися від табу, особливою вишуканою формою свободи. Але Ліла на це заперечно захитала головою: