Історія втраченої дитини - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ферранте (ч. 12)

Одного такого чорного дня до району приїхала поліція. Перед цим наші сусіди знизу посварилися, і Ліла пішла з дому. Я стривожено визирнула у вікно, побачила поліцейських, що йшли до нашого будинку. Перелякалася, подумала, що з Лілою щось сталося. Вискочила на сходи. Однак поліція приїхала заарештувати Енцо. Я спробувала втрутитися, але мені грубо заткнули рота. Енцо виводили у кайданках. Спускаючись сходами, Енцо крикнув мені на діалекті: «Передай Лілі, щоб не хвилювалася, це якась нісенітниця!»

Довгий час ми не могли зрозуміти, у чому Енцо звинувачують. Уся Лілина ворожість до нього зникла, вона спрямувала всі сили на його порятунок. Під час того нового випробування була мовчазною й рішучою. Розгнівалася тільки тоді, коли дізналася, що за законом вона не має права на побачення з Енцо: офіційно вони одружені не були, Ліла навіть зі Стефано не розлучилася. Тоді вона витратила чимало грошей, щоб підтримати його морально через неофіційні канали.

Я тим часом знову взялася просити Ніно. Знала від Марізи, що сподіватися на його допомогу марно, оскільки він анічогісінько не зробив навіть для батька, матері, сестер і брата. Але на моє нове прохання відгукнувся. Можливо, щоб виставити себе в доброму світлі в очах Імми або щоб продемонструвати свою владу Лілі, хоча б так. Та навіть йому не вдалося зрозуміти напевне, що саме відбувалося з Енцо. Щоразу він видавав мені нову версію, у яку сам не дуже вірив. Що сталося? Без сумніву, Надя під час своїх сльозливих зізнань згадала його ім’я. Розповіла про ті далекі часи, коли Енцо разом із Пасквале відвідував зібрання робітничо-студентського комітету на площі Трибуналі. І, мабуть, приписала обом участь у протестах і пошкодженні майна представництва НАТО на вулиці Манцоні – то справа давно минулої юності. Без сумніву, слідчі намагалися притягнути Енцо до відповідальності за багато злочинів, у яких звинувачували Пасквале. На цьому точна інформація закінчувалася й починалися припущення. Можливо, Надя стверджувала, що Енцо звертався до Пасквале для скоєння неполітичних злочинів. Можливо, Надя заявила, що деякі криваві злочини, зокрема вбивство Бруно Соккаво, скоїв Пасквале, а спланував Енцо. Можливо, Надя сказала, що дізналася від самого Пасквале, що Солар убили троє людей: він, Антоніо Каппуччо та Енцо Сканно, які дружили з дитинства й давно ненавиділи братів.

То були складні роки. Суспільний і політичний лад, у якому ми виросли, поступово розпадався. Колишні захоплення наукою, навчанням, політичними ідеями несподівано стали сприймати як недоцільне марнування часу. Такі терміни, як «анархіст», «марксист», «грамшист», «комуніст», «ленініст», «троцькіст», «маоїст», «операїст», перетворилися на застарілі ярлики й символи жорстокості. Експлуатація людини людиною, логіка максимального прибутку, які раніше викликали у всіх ненависть, тепер вважалися основами свободи й демократії. Тим часом усі рахунки революційних організацій, що ще лишалися відкритими, законними та незаконними способами безжально закривали. Можна було просто на вулиці попрощатися з життям чи потрапити до в’язниці, люди почали масово виїжджати з міста. Такі, як Ніно, що засідав у парламенті, або такі, як Армандо Ґальяні, що прославився на телебаченні, вчасно второпали, що клімат змінився, і швиденько пристосувалися до нового ладу. Такі, як Надя, скористалися наданими порадами й очищали свою совість безперервними доносами. А от такі, як Пасквале та Енцо, – ні. Вони й надалі думали, висловлювалися, поводилися, нападали, захищалися так, як робили це в 60—70-х роках. Правду кажучи, Пасквале не здався навіть у в’язниці та не сказав правоохоронцям ні слова – ні щоб обмовити когось, ні щоб захистити себе. Енцо не мовчав. У звичній стриманій манері він, старанно підбираючи слова, підтверджував свої комуністичні переконання і водночас категорично відкидав усі висунуті обвинувачення.

Ліла спрямувала свій проникливий розум і складний характер на те, щоб з допомогою дорогих адвокатів витягти Енцо з біди. Енцо планував злочини? Брав участь у терористичних актах? Коли він встиг, якщо від світанку й до ночі роками працював у «Basic Sight»? Як міг убити Солар разом з Антоніо й Пасквале, якщо він тоді був у Авелліно, а Антоніо – у Німеччині? І передусім: трьох друзів добре знали в районі, якби то були вони, їх би відразу впізнали, навіть у масках.

Але нічого не поробиш: машина правосуддя сунула далі, і якоїсь миті я почала побоюватися, що й Лілу от-от заарештують. Надя називала нові й нові імена. Заарештували декого з комітету на площі Трибуналі (один працював у ФАО, інший – у банку), дійшла черга й до Ізабелли, колишньої дружини Армандо, – спокійної домогосподарки, одруженої з технічним спеціалістом, що працював у «Енел». Надя пожаліла тільки двох: свого брата і – попри мої найбільші страхи – Лілу. Можливо, донька викладачки Ґальяні вирішила, що, здавши Енцо, вона так вразить Лілу в самісіньке серце. Чи, може, ненавиділа і водночас так її поважала, що після довгих вагань вирішила її ім’я не називати? Але мені подобається думати, що вона дізналася про історію з Тіною й відчула жаль до Ліли, чи, краще сказати, збагнула: якщо матері довелося пережити таке страшне горе, то більшої шкоди їй уже не завдати.

Тим часом обвинувачення проти Енцо поступово спростовувалися, слідчі нічого не змогли знайти, правоохоронці втомилися, так нічого й не довівши. Зрештою після кількох місяців розслідувань у них залишилося лише кілька зачіпок: давня дружба з Пасквале, участь у зібраннях робітничо-студентського комітету в Сан-Джованні-а-Тедуччо і той факт, що стару напівзавалену будівлю, в якій переховувався Пасквале, винаймав один із його далеких родичів з Авелліно. Від одного судового засідання до іншого образ небезпечного ватажка, зачинальника й виконавця жорстоких злочинів розсипався, Енцо можна було закинути хіба що ідеологічну підтримку революційних рухів. А коли й ті обвинувачення визнали всього лише його особистими поглядами, які так і не переросли в злочинні дії, Енцо повернувся додому.

Однак від дня його арешту минуло майже два роки, і в районі за ним закріпилася слава терориста, значно небезпечнішого за Пасквале Пелузо. На вулиці та в крамницях люди повсякчас повторювали, що знали Пасквале змалечку, і єдиною його провиною було те, що він не відмовився від політичних переконань навіть після падіння Берлінської стіни, не зняв сорочку комуніста, передану батьком, і взяв на себе провину інших, так і не здавшись. А от Енцо, казали, – дуже розумний, зумів приховатися за своїм мовчанням і роботою в «Basic Sight», та й тили йому прикривав не абихто, а сама Ліна Черулло, яка його направляла й була значно хитрішою і небезпечнішою. От удвох вони могли такого натворити! Так, слово за словом, за ними двома закріпилася чорна слава тих, хто не просто пролив кров, а й вийшов сухим із води.

У такій атмосфері їхня фірма, яка й до того переживала не найкращі часи, частково – через Лілину відстороненість, а частково – через усі ті витрати на адвокатів для Енцо, не втрималася на плаву. За спільною згодою вони вирішили її продати. І хоча Енцо сподівався виручити за неї щонайменше мільярд лір, їм ледь вдалося виторгувати кілька сотень мільйонів. Навесні 1992 року, коли вони перестали навіть сваритися, їхній союз як бізнес-партнерів і як подружжя остаточно розпався. Енцо залишив більшу частину грошей Лілі й подався до Мілана шукати роботу. Перед від’їздом він попросив мене не залишати її саму: вона не ладнає з собою, на старості їй буде несолодко. Спершу він мені ще писав, а я відповідала. Кілька разів навіть телефонував. А згодом – зник.

Приблизно в той же час ще один човен кохання розбився на друзки: Ельзи та Ріно. Місяців п’ять чи шість вони прожили в любові та злагоді, аж поки донька не зізналася мені, що захопилася молодим учителем математики, який викладав на другому курсі і навіть гадки не мав про її існування. Я запитала:

– А як же Ріно?

– Він – моє велике кохання.

Як я зрозуміла з її жартів та зітхань, вона чітко розмежовувала поняття кохання та захоплення, тож почуття до Ріно ніяк не заважали їй захопитися викладачем.

Оскільки в мене було своїх справ по горло, бо я тоді багато писала, виступала й подорожувала, довелося Іммі стати сердечною повіреною для сестри і Ріно. Моя менша донька поважала почуття обох, а тому вони їй охоче звірялися. Так я отримала надійне джерело інформації. Я дізналася від Імми, що Ельзі врешті вдалося спокусити викладача. А в Ріно згодом виникли підозри, що в їхніх стосунках щось не так. І Ельза покинула викладача, щоб не завдавати болю Ріно. Але вже через місяць не втрималася, і все почалося знову. Ріно майже рік страждав, аж поки врешті зі сльозами на очах не припер її до стінки й не запитав прямо, чи вона його досі кохає. А Ельза у відповідь крикнула, що кохає іншого. Ріно за це вліпив їй ляпаса, але не боляче, лише самими пальцями, щоб повестися як годиться чоловікові. Тоді Ельза кинулася на кухню, вхопила віник і щосили його відлупцювала, а він навіть не пручався.

Від Ліли я дізналася, що Ріно, коли Ельза ввечері не поверталася з ліцею, ходив до матері жалітися. Ліла навіть якось попросила поговорити з дочкою, запитати, що та збирається робити далі. Але говорила про це байдуже, без особливої турботи про долю сина та Ельзи. Ще й додала: але якщо маєш терміновіші справи, то нехай. Потім пробурмотіла: адже ми з тобою не народжені для того, щоб мати дітей. Я хотіла було заперечити, заявити, що вважаю себе хорошою матір’ю і роблю все можливе, щоб приділяти якомога більше часу та уваги Деде, Ельзі та Іммі. Але промовчала, бо розуміла, що вона не сердиться ні на мене, ні на мою дочку, а просто намагається придушити неприязнь до Ріно.

Усе змінилося, коли Ельза врешті покинула викладача й почала зустрічатися з однокурсником, з яким разом готувалася до випускних іспитів. Вона відразу розповіла про це Ріно й заявила, що їхнім стосункам кінець. Тоді Ліла піднялася до нашої квартири і, скориставшись моєю відсутністю, бо я саме була в Турині, влаштувала Ельзі справжній скандал. «Чого тільки тебе вчила мати, – примовляла, – ніякої поваги до почуттів інших людей, ніякого жалю! За кого ти себе маєш, дорогенька?! Дереш кирпу, а насправді ти – звичайна шльондра!» Принаймні так мені переказала Ельза, а Імма її підтримала: «Чесно, матусю, так і сказала: шльондра».

Не знаю, що ще наговорила моїй доньці Ліла, але її це дуже вразило. Куди й поділася вся легковажність. Вона припинила зустрічатися з однокурсником, подобрішала до Ріно, але перебралася до кімнати Імми. Як тільки склала випускні іспити, вирішила поїхати до батька й Деде, хоча сестра й не прагнула з нею миритися. Вилетіла до Бостона і там, під пильним наглядом П’єтро, сестри врешті порозумілися й дійшли згоди, що, закохавшись у Ріно, обидві впороли дурницю. Помирившись, вони разом об’їздили пів Сполучених Штатів. Ельза повернулася додому дещо спокійнішою. Але побула вона зі мною недовго. Подала документи до фізичного факультету, знову стала гострою на язик, часто міняла женихів. Оскільки парубки не давали їй проходу – і колишній однокурсник, і викладач математики, і, звісно, Ріно – вона так і не склала іспити. Бо то мирилася з черговим залицяльником, то знову сварилася – ніяк не могла визначитися. Врешті знову подалася до Сполучених Штатів, вирішивши навчатися там. Так само, як і Деде, вона не попрощалася з Лілою перед від’їздом, але несподівано для мене дуже тепло про неї відгукнулася. Сказала, що розуміє, чому я дружу з нею так багато років, і без жодної іронії заявила, що Ліла – найкраща з усіх, кого вона будь-коли зустрічала.

А от Ріно так не вважав. Незважаючи на від’їзд Ельзи, він і не подумав виїхати з моєї квартири, хай яким дивним це було. Він довго побивався, і я навіть побоювалася, що він знову замкнеться в собі, як то вже бувало раніше. Хлопець і надалі обожнював мене і приписував мені всі справжні й надумані чесноти. І далі жив у кімнаті, яка колись належала Деде й Ельзі. Звичайно, він завжди охоче мені допомагав по господарству і виконував купу дрібних доручень. Коли я їхала у відрядження, відвозив мене на вокзал і підносив валізу, а коли поверталася – завжди зустрічав. Став моїм особистим водієм, носильником, асистентом. Якщо потрібні були гроші, він просив у мене: чемно, з повагою і без найменшого сорому.

Часом, коли він мене чимось дратував, я нагадувала йому про обов’язки перед матір’ю. Він розумів і на деякий час зникав. Але рано чи пізно повертався: або жалівся, що Ліли ніколи немає вдома, а йому самому незатишно, або бурмотів, що мати не звертає на нього жодної уваги, лише сидить за комп’ютером і пише.

Ліла писала? І що ж вона писала?

Спершу я не дуже цим зацікавилася, лише байдуже відзначила про себе. Мені було вже під п’ятдесят, я перебувала на піку професійного успіху, публікувала одну-дві книжки на рік, вони добре продавалися. Література стала моїм ремеслом, і, як будь-яке ремесло, почала набридати. Пам’ятаю, я навіть подумала: я на її місці лежала б на пляжі й відпочивала. Але потім вирішила: якщо писання допомагає їй почуватися краще – нехай. І мої думки перескочили на інше, я забула про це.

Від’їзд Деде, а потім і Ельзи я пережила нелегко. Мене засмутило, що обидві врешті вибрали батька, а не мене. Без сумніву, вони мене любили, сумували за мною. Я постійно писала їм листи, коли охоплювала туга, телефонувала, не думаючи про кошти. Мене тішив голос Деде, коли вона промовляла: «Ти мені так часто снишся!» Мені гріли серце слова Ельзи, коли я читала: «Я шукаю скрізь твій парфум, теж хочу ним користуватися!» Але варто поглянути правді в очі: вони мене покинули, я їх утратила. Кожен їхній лист, кожен дзвінок свідчив про те, що попри їхні страждання через розлуку, попри сварки з батьком, які траплялися у них і зі мною, саме батько відкрив їм дорогу в майбутнє.

Якось уранці Ліла промовила тоном, який я не до кінця зрозуміла: «Немає сенсу й надалі тримати в районі Імму. Відправ її до Рима, до Ніно. Адже ясно як божий день, що вона хоче вчинити так само, як і її сестри». Ті слова справили на мене дуже неприємне враження. Ніби такою беззастережною порадою вона підштовхувала мене до розлуки з останньою, третьою дочкою. Ніби хотіла сказати: і тобі так буде краще, і самій Іммі. Я відповіла:

– Якщо й Імма мене покине, то життя втратить усякий сенс.

Ліла посміхнулася у відповідь:

– А хто сказав, що життя має якийсь сенс?

Потім взялася зневажливо говорити про моє захоплення роботою та письменництвом. Промовила, кепкуючи:

– Невже сенс життя для тебе в отих рядках, що нагадують мушиний послід?!

Порадила мені відпочити й не перейматися.

– Передихни хоч трішки, досить уже!

У мене настав період бентежного невдоволення життям і собою. З одного боку, я думала: вона хоче, аби я зосталася ще й без Імми. А з другого боку, мусила визнати: Ліла має рацію, треба якось зблизити Імму з батьком. Я сама не знала, що робити: поліпшити стосунки з єдиною донькою, яка залишилася поруч, чи заради її майбутнього зміцнити її зв’язок із Ніно.

Зробити останнє було непросто, зважаючи на результати останніх виборів. Іммі було одинадцять років, коли в ній прокинувся інтерес до політики. Вона пишалася батьком, писала йому, дзвонила, пропонувала всіляку підтримку у виборчій кампанії й намагалася залучити й мене. Я тоді ненавиділа соціалістів ще більше, ніж раніше. На кожній зустрічі з Ніно я обов’язково повторювала: «Як же ти змінився, я тебе просто не впізнаю!» Іноді навіть кидала йому презирливо: «Ми обоє народилися в злиднях та в жорстокому світі, Солари – то були справжні бандити, які заправляли всім. Але ви – ще гірші, ви – банди злодіїв, які видають закони проти інших злодіїв». На що він весело відповідав: «Ти завжди ані бельмеса не тямила в політиці, то й тепер не збагнеш. Грайся собі в літературу і не пхай носа у справи, у яких нічого не розумієш».

Та згодом усе пішло шкереберть. Багатолітня корупція, що процвітала на всіх рівнях та у всіх ешелонах влади як неписана, але загальновизнана та загальноприйнятна норма, раптом зазнала нищівного удару з боку магістратури. Випадки зловживання владою на найвищому рівні, які спершу описувалися як поодинокі, а тому їх нібито легко було викрити, несподівано примножилися. Виявилося, що то ціла мережа, яка охоплювала уряд і органи місцевого самоврядування. Перед виборами Ніно здавався мені вже не таким упевненим у собі. Оскільки я мала певний авторитет як письменниця та громадська діячка, він через Імму попросив мене відкрито виступити в пресі на його захист. Щоб не засмучувати дочку, я погодилася, але насправді вирішила відмовчатися. Імма розсердилася, заявила, що готова підтримати батька, і коли той запропонував їй знятися для передвиборчої кампанії, радо погодилася. Я опинилася в скрутному становищі. Заборонити Іммі чинити так, як їй хочеться, я не могла, адже це призвело б до остаточного розриву. Тому я кричала Ніно телефоном: «Вистав свого Альбертіно в рекламі, вистав Лідію, але не смій використовувати мою доньку!» Він не відступав, наполягав, але врешті здався. Я змусила його сказати Іммі, що нібито він дізнався, що знімати в рекламних роликах неповнолітніх заборонено. Але вона все одно зрозуміла, що то моїх рук справа, і сказала мені: «Ти мене зовсім не любиш, мамо. Деде й Ельзу ти відправила до П’єтро, а мені з татком не даєш побути й п’яти хвилин!» А коли Ніно врешті не обрали, Імма розридалася й заявила крізь сльози, що то моя провина.

Ситуація була складною. Ніно образився, домовлятися з ним стало ще важче. Спершу здавалося, що він єдина жертва тих виборів, але згодом стало ясно, що вся партійна система почала розвалюватися, і він зійшов зі сцени, ми втратили з ним зв’язок. Виборці лютували проти старих партійців, проти нових та найновіших. Якщо раніше люди сахалися від анархістів, які хотіли знищити державу, то тепер їх вернуло від тих, хто вдавав, ніби віддано їй служить, а насправді гріб під себе й пожирав її, як розжирілі черви в яблуці. Чорна хвиля, спершу невидима й непомітна, прикрита світлими ідеями та гаслами боротьби за благо народу, тепер проявлялася дедалі яскравіше, охоплюючи всі куточки Італії. Не лише мій бідний район так і не зазнав суттєвих покращень. Не лише Неаполь втратив надію на світле майбутнє. Якось я зустрілася на сходах із Лілою, вона була в незвично доброму гуморі. Показала мені свіжий номер «Репуббліки». Там було фото професора Ґвідо Айроти. Фотограф зробив знімок у невдалу мить: професор дивився в камеру зляканими очима, я ледве його впізнала. У статті з численними припущеннями і непевними посиланнями ішлося про те, що вельмишановний літній професор, а також відомий політичний діяч, можливо, скоро отримає виклик до суду для свідчень у справі корупції.

Звичайно, Ґвідо Айрота так і не постав у залі суду, але впродовж багатьох днів і навіть тижнів у газетах описували купу корупційних схем і махінацій, у яких серед інших фігурувало і його ім’я. За тих обставин мене тішило, що П’єтро в Америці і що Деде з Ельзою також улаштували своє життя за океаном. А от про Аделе я турбувалася, тому вирішила, що треба їй хоча б зателефонувати. Але все ніяк не могла наважитися, думала: вона вирішить, що я знущаюся, і буде важко переконати її у щирості.

Замість цього зателефонувала Маріарозі, бо мені здалося, що з нею буде легше порозумітися. Як же я помилилася! Ми давно з нею не спілкувалися, і вона говорила зі мною холодно. Сказала саркастично: «Бач, яку ти кар’єру зробила, моя люба, куди не поглянь – скрізь ти. Неможливо розгорнути журнал чи газету, щоб не натрапити на твоє ім’я». Потім почала говорити про себе, чого ніколи раніше не робила. Перераховувала свої книжки, статті, розповідала про численні відрядження. Особливо мене вразило, що вона звільнилася з університету.

– Чому? – запитала я.

– Мені було бридко.

– А зараз?

– Що зараз?

– На що живеш?

– У мене ж багата родина.

Вона відразу пошкодувала, що так відповіла, знічено захихотіла. І врешті сама заговорила про батька. Сказала, що рано чи пізно так і мало статися. І згадала Франко. Пробурмотіла, що він одним із перших збагнув, що слід негайно вжити рішучих заходів, інакше політична верхівка загрузне в багні корупції і буде пізно щось робити. «А мій тато думав, що можна підладнати трішки тут, підправити дещо там – і все владнається, – гарячкувала вона, – але якщо нічого не змінювати, мимоволі доводиться вливатися до системи брехні. Або робиш як усі, або тебе викинуть геть!»

Я запитала:

– То Ґвідо причетний до корупції? Він теж брав хабарі?

Вона нервово засміялася:

– Так. Але він невинуватий. За все життя він не поклав до кишені жодної незаконної ліри.

Потім знову перейшла на мене, але говорила ледь не вороже. Повторювала: пишеш забагато, нічим уже не дивуєш. І хоч зателефонувала я, вона першою попрощалася й поклала слухавку.

Оте її суперечливе визнання провини батька виявилося, як не дивно, правильним. Увесь медійний гамір навколо Ґвідо потроху стих, і він повернувся до науки, хоча в його невинуватості все одно лишалася частка провини, як і в його провині ховалася частка невинуватості. Отже, я вирішила, що тепер можна телефонувати Аделе. Вона іронічно подякувала мені за турботу, виявила значно глибшу за мене обізнаність у справах Деде й Ельзи, знай примовляла: «Чого чекати від країни, де так швидко можуть очорнити добре ім’я людини? Правильно робить молодь, що їде за кордон!» Коли я запитала, чи можна мені привітатися з Ґвідо, відповіла, що перекаже йому мої вітання, бо він якраз відпочиває. На завершення вигукнула роздратовано: «Єдина його провина в тому, що дозволив оточити себе неосвіченими молодими йолопами без совісті й моральних принципів, ладними на все заради кар’єри!»

Того самого вечора на телебаченні показали фото «колишнього молодого депутата-соціаліста Джованні Сарраторе» з недоречно веселим виразом обличчя. Треба сказати, що він був уже й не таким молодим: йому виповнилося п’ятдесят. Його прізвище потрапило до списку обвинувачуваних у корупції службовців та політиків, що подовжувався з кожним днем.

Та новина особливо вразила Імму. За своє недовге життя вона бачила батька всього кілька разів, але все одно створила з нього ідола. Вихвалялася ним перед друзями, учителями, показувала всім фото в газеті, де вони з ним трималися за руки перед входом до будівлі парламенту. Якби в неї запитали, про якого чоловіка вона мріє, то вона відповіла б: про високого, темноволосого й вродливого. Коли вона збагнула, що батько опинився за ґратами, як пересічний житель нашого району, – а наш район вона вважала бридким місцем, і, підрісши, повсякчас повторювала, що боїться тут жити, а я могла лише погодитися, – вона втратила той крихкий внутрішній спокій, який останнім часом мені вдалося їй забезпечити. Вона схлипувала уві сні, прокидалася серед ночі й просилася до мене в ліжко.

Якось ми зустріли Марізу. Вона була неохайно вдягнена, замучена і ще більш неприязна, аніж зазвичай. Сказала мені, не зважаючи на Імму: «Так Ніно й треба, дістав по заслугах. Він тільки про себе думав, і ти це добре знаєш. Не захотів допомогти нікому з нас. Лише перед рідними і лишався самим собою – справжнім мерзотником!» Моя донька не стрималася, покинула мене серед дороги й побігла геть. Я швидко попрощалася з Марізою, нагнала Імму, спробувала її заспокоїти: «Не зважай, твій тато ніколи не ладнав із сестрою». Але відтоді я більше не критикувала Ніно в її присутності. Взагалі припинила критикувати його. Згадала, як зверталася до нього по допомогу для Пасквале та Енцо. Адже завжди треба мати знайомого ангела в райському саду влади, і Ніно, який ніколи не відрізнявся святістю, попри всі свої вади не відмовляв у підтримці. І ось тепер, коли святих скинули до пекла, я не знала, до кого мені звернутися, щоб дізнатися новини про нього. Непевна інформація доходила до мене хіба що з темного пекельного кола його численних адвокатів.

Треба сказати, що Ліла ні разу не виявила інтересу до долі Ніно. На новину про його проблеми з законом відреагувала як на дотепний жарт. Промовила з таким виглядом, ніби пригадала дуже важливу річ, яка все пояснювала: щоразу, коли йому були потрібні гроші, він позичав їх у Бруно Соккаво і ніколи не повертав, це точно. Потім буркнула, що могла уявити собі, що з ним сталося. Він усім усміхався, усім тиснув руки, почувався найкращим, хотів завжди показати, що здатний діяти на будь-якому рівні влади. І якщо й учинив щось погане, то тільки для того, щоб здаватися найрозумнішим і піднятися ще вище. От і все. І потім поводилася так, ніби Ніно не існувало. Наскільки сильно вона переймалася колись долею Пасквале й Енцо, настільки байдуже ставилася до негараздів колишнього депутата Сарраторе. Можливо, вона слідкувала за новинами про нього в газетах та по телебаченню, де Ніно показували часто – блідого, якось відразу посивілого, з поглядом ображеного хлопчика, що промовляв: присягаюся, то не я. Звичайно, вона ні разу не запитала, що мені про нього відомо, чи вдалося з ним побачитися, що на нього чекає, як сприйняли це його батьки, брати й сестри. Замість цього вона несподівано, без очевидних причин знову взялася піклуватися про Імму.

Свого сина Ріно вона покинула на мене – він, як те собача, прилип до нової хазяйки, а колишній більше і хвостиком не махав, – і натомість дуже прив’язалася до моєї доньки. А Імма, якій завжди не вистачало турботи й уваги, теж до неї пригорнулася. Я часто бачила, як вони про щось жваво говорили, ходили разом гуляти. Ліла повідомляла: покажу їй ботанічний сад, музей, Каподімонте.

Наприкінці нашого проживання в Неаполі Лілі вдалося передати Іммі любов до міста, до його історії, яка залишилася в ній назавжди. Імма казала мені зачудовано, що тітонька Ліна знає багато всього цікавого про Неаполь. І мене це тішило, адже Ліла, беручи її із собою вештатися містом, змогла відволікти її від тривоги за батька, від злості через образи однокласників, яких під’юджували батьки, через утрачену прихильність викладачів. Але не тільки тому. З розповідей Імми мені ставало ясно, що Ліла просиджувала годинами за комп’ютером, вивчаючи не якийсь пам’ятник, а Неаполь загалом. Грандіозний проєкт, про який вона ніколи не розповідала. Уже давно минули ті часи, коли вона залучала мене до своїх захоплень, і замість мене тепер була моя донька. Їй вона розповідала все, про що дізналася, водила подивитися на те, що її захоплювало або зацікавило.

Імма всмоктувала інформацію, як губка. Саме вона прочитала мені лекцію про площу Мартірі, яка так багато значила для нас з Лілою. Я взагалі про неї нічого не знала, а от Ліла вивчила її історію й розповіла Іммі. Якось вранці, коли ми ходили по крамницях й опинилися на площі, дочка почала про неї розповідати, додаючи трохи своїх фантазій та Лілиних. «Тут, мамо, у вісімнадцятому столітті нічого не було. Тільки дерева, селянські халупи та придорожні шинки вздовж шляху, що спускався до моря. І називалося те поселення Калата-Санта-Катеріна-а-К’яя, бо таку назву мала церква, що стояла на розі, – старовинна, але не дуже гарна. П’ятнадцятого травня 1848 року саме на цій площі поклали голови патріоти, які вимагали затвердити Конституцію і заснувати парламент. Фердинанд ІІ, король Обох Сицилій із династії Бурбонів, на знак настання миру наказав побудувати Дорогу Миру з площею, а в центрі площі встановити пам’ятну колону зі статуєю Богоматері на верхівці. Але після того, як Неаполь приєднався до Італійського королівства і Бурбонів вигнали, мер міста Джузеппе Колонна ді Стільяно попросив скульптора Енріко Альвіно переробити колону Богоматері Миру на пам’ятник на честь неаполітанців, які загинули в боротьбі за свободу рідного міста. Енріко Альвіно встановив біля підніжжя скульптури чотирьох левів, що символізують чотири важливі події Неаполітанської революції. Лев 1799 року смертельно поранений – на знак поразки повстання; лев 1820 року – пронизаний мечем, але з роззявленою пащею; лев у відчайдушному стрибку на честь героїв 1848 року – придушених, але нескорених; і, нарешті, – лев 1859 року, гордий і загрозливий месник. А на верхівці, мамочко, там, де була Богоматір, стоїть бронзова статуя прекрасної жінки – Вікторії. У лівій руці вона тримає меч, а у правій – вінок у пам’ять жителів міста, що віддали своє життя за свободу».

Мені часто спадало на думку, що Ліла за допомогою минулого прагне згладити буремне сьогодення Імми. За її розповідями, в історії Неаполя траплялися жорстокі події, після яких згодом народжувалося щось чудове, набувало форм прекрасного палацу, вулиці, монументу, щоб згадка про страшні часи стиралася з пам’яті. Життя то покращувалося, то погіршувалося: хід історії важко передбачити, адже в ньому завжди повно злетів і падінь, стрімких порогів і тихих заводей. Головне, стверджувала Ліла, – цікавитися й ставити собі питання. Хто загинув, чому тут стоять леви, до чого мечі й вінки, чому вулицю Миру так назвали, що символізують Богоматір і Вікторія. Її розповіді були спробою звести в логічну послідовність минуле і сьогодення. На місці вишуканого району К’яя, де зараз живуть найзаможніші неаполітанці, була пустка, про яку згадував у своїх листах папа Григорій: болота тягнулися до морського узбережжя, скрізь були дикі непролазні хащі, аж до Вомеро. До Рісанаменто^[1] кінця дев’ятнадцятого століття, до появи кооперативів залізничників для прокладення приміської залізниці місце тут було неспокійне, непривітне, та й пізніше кожен камінь, кожна плита, кожна пам’ятка навіювали погані думки, ніби на тому місці навіть найсвітліші наміри покращити світ завершувалися загниванням і корупцією. Однією з таких територій була Васто, тобто «негоже», – квартал між брамою Капуана та брамою Нолана. Він виник після висушування боліт, але назву зберіг. Лілі, та й Іммі, та назва подобалася – Васто і Рісанаменто, негоже й полагоджене, нав’язливе бажання ламати, руйнувати, нищити проти невтомного прагнення будувати, впорядковувати, планувати нові вулиці або перейменовувати старі, щоб звільнити шлях новому й приховати колишнє зло, яке принишкло десь і готове будь-якої миті вискочити назовні.

«Насправді перш ніж Васто стали так називати, тобто перш ніж воно стало “негожим”, – розповідала тітонька Ліна, – на тому місці колись були вілли, садки, фонтани. І не які-небудь: сам маркіз Віко наказав побудувати чудовий палац із розкішним парком, так званим Раєм. У тому Райському саду, мамо, було безліч прихованих фонтанів. Найбільший із них – на величезній білій шовковиці у вигляді тонесеньких, майже невидимих струмочків, які текли догори вузесенькими каналами й потім дощем збігали по гілках або водоспадом спадали по стовбуру. Зрозуміла? Від Райського саду маркіза Віко до Васто маркіза дель Васто, від Рісанаменто мера Нікола Аморе і знову до вулиці Васто, до нових покращень і відроджень».

– Ой, яке дивовижне місто! – розповідала тітка Ліна моїй дочці. – Скільки в ньому таємниць, скільки прихованих значень! Тут говорили всіма мовами, чого тут тільки не будували і чого не руйнували. Тут народ не довіряє балачкам і разом із тим дуже полюбляє потеревенити. Тут є Везувій, який щодня нагадує: вогонь, землетрус, попіл і море за лічені секунди можуть стерти з лиця землі найграндіозніші людські проєкти, найбільші плоди праці всемогутньої людини.

Я мовчки слухала, але часом її слова мене бентежили. Імма справді стала спокійнішою, але тільки тому, що Ліла намагалася втягнути її в нестримний потік краси і злиднів, у цинічний світ Неаполя, де все було чудовим і разом із тим сірим і потьмянілим, потім знову починало спокусливо виблискувати, як то буває, коли на сонце набігає хмара: здається, сонце віддаляється, тьмяніє, блідне, ледве не зникає і раптом – раз! – пройшла хмара, і сонце знову сліпить так, що доводиться затуляти очі долонею. Палаци з райськими садами з Лілиних оповідей падали, перетворюючись на руїни, заростали бур’янами. І селилися в них часом німфи, дріади, сатири та фавни, а часом – душі мертвих, демони та привиди, яких Господь відсилав до замків чи домівок простого люду, щоб спокутували свої гріхи або щоб перевірити благовірність жителів і після смерті їх нагородити. Усе красиве, блискуче й привабливе вдень населялося фантастичними істотами вночі, а все дивовижне й загадкове зазвичай приваблювало їх обох. Імма казала, що на самому вершечку Позілліпо, неподалік від моря, навпроти Ґайоли, якраз над Ґротом фей, стояв славнозвісний будинок, де жили привиди. Привиди, казала вона, жили і в будинках на провулках Сан-Мандато й Мондраґоне. Ліла пообіцяла їй, що вони разом підуть шукати на вулицях Санта-Лючії привида на ім’я Вилицюватий, бо в нього було велике обличчя, але з ним треба бути обережними, бо він кидався камінням у тих, хто його турбував. А в Піццофальконе і поряд із ним, як розповіла Ліла, жили душі померлих дітей. Одна дівчинка часто сиділа ввечері біля брами Нолана. Чи справді вони існували? Тітонька Ліна казала, що існували, але не в будинках, а у вуличках поблизу старих дверей та воріт Васто. Існували у вухах людей, в очах, якщо дивитися всередину, а не назовні, у голосах, які тільки починають говорити, у головах, якщо думаєш, бо слова й образи – то сліди привидів. «Це правда, мамо?»

Я відповідала, що так, мабуть, і є: якщо тітонька Ліна каже, значить, правда. Це місто повне історичних фактів і кумедних анекдотів, – так розповідала Ліла, – а привидів ще можна зустріти, якщо піти до музею, художньої галереї, а особливо – Національної бібліотеки, і в книгах їх багато – не злічити. Розгорнеш, наприклад, одну, а звідти вискакує Мазаньєлло^[2]. Це незвичайний привид, що смішив бідних і змушував тремтіти від страху багатих. Особливо Іммі подобалося, коли він убивав мечем герцога Маддалоні і його батька – не їх самих, а їхні портрети: чик-чик-чик! Він відрізав голови на портретах герцогу та його батькові та хотів повісити портрети інших жорстоких дворян. «Відтинав голови портретам, – хихотіла Імма, – і хотів перевішати портрети!» І після тих відтинань голів і повішень Мазаньєлло одягав блакитний шовковий наряд із срібною вишивкою, вішав на шию золотий ланцюг, чіпляв на капелюх діамантову брошку і йшов на базар. Отак і ходив, матусю, виряджений як маркіз, герцог чи принц – він, справжній плебей, рибалка неотесаний, який не вмів ні читати, ні писати. Тітонька Ліна розповідала, що в Неаполі всяке бувало. Тут не знали обмежень і робили все не приховуючись і з великим задоволенням.

Іще мою доньку вразила історія про міністра, в якій фігурували музей і Помпеї. Імма казала мені похмуро: «Ти знаєш, мамо, що міністр освіти, шановний Назі, представник народу, років сто тому прийняв у подарунок від осіб, які проводили розкопки в Помпеях, безцінну античну статую?! Ти знаєш, що він прикрашав свою віллу в Трапані копіями найкращих експонатів? Отой Назі, матусю, хоча й був міністром Італійського королівства, вчинив як дикун: йому принесли статую в подарунок, і він її взяв, бо вважав, що їй місце в нього вдома! Часом можна помилятися. Якщо тебе змалку не навчили, що таке суспільне майно, то як зрозуміти, у чому твій злочин?!»

Не знаю, чи останню фразу вона почула від тітоньки Ліни, чи сама до такого додумалася. Хай там як, але її слова мені не сподобалися, і я вирішила втрутитися. Виголосила цілу промову, сенс якої зводився до такого: тітонька Ліна розповідає тобі багато цікавого й захопливого; якщо вона чимось цікавиться, її не спинити. Але не думай, що люди коять погані вчинки через легковажність. А особливо, Іммо, коли йдеться про депутатів, міністрів, сенаторів, банкірів та каморристів. І не треба думати, що у світі все циклічно: сьогодні добре, завтра – погано, а післязавтра – знову добре. Треба працювати, не шкодуючи сил, постійно, дисципліновано, день за днем, не зважаючи на те, що відбувається навколо; і бути уважними, щоб не помилитися, бо за кожну помилку доведеться дорого заплатити.

У Імми зрадливо затремтіла нижня губа:

– Виходить, татка більше не оберуть до парламенту?

Я збентежено мовчала, не знаючи, що відповісти, і вона це зрозуміла. Ніби щоб змусити мене дати підбадьорливу відповідь, пробурмотіла:

– Тітонька Ліна каже, що обов’язково оберуть!

Я завагалася, але врешті наважилася:

– Ні, Іммо, гадаю, що ні. Але для того, щоб любити татка, зовсім не обов’язково, щоб він був впливовою особою.

Як виявилося згодом, я глибоко помилялася. Ніно зі своєю звичною хитрістю й спритністю вислизнув із пастки, у яку потрапив. Імма нетямилася на радощах. Попросила зустрічі з татком, але той останнім часом уникав публічності, і вийти з ним на контакт було складно. Коли нам це врешті вдалося, він повів нас до піцерії, однак я звернула увагу на те, що від його колишньої жвавості не залишилося й сліду. Було помітно, що він нервувався, відволікався, приказував Іммі, щоб вона ніколи не довіряла політичним партіям, називав себе жертвою лівих, у яких від справжніх лівих більше нічого не залишилося, а поводилися вони гірше за фашистів. «Ось побачиш, – запевняв він дочку, – татко все владнає».

Згодом у пресі з’явилися його дуже агресивні статті, в яких він з новим запалом відстоював колишнє переконання: судова влада має підпорядковуватися виконавчій. «Неприйнятно, – писав він обурено, – що судді сьогодні борються з тими, хто намагається вдарити державу просто в серце, а вже наступного дня переконують народ, що те серце – хворе і його слід викинути». Він боровся, щоб його не викинули. Примкнув до старих партій, які втратили свою популярність, поступово переходячи до правих політичних поглядів, а в 1994 році знову повернувся до парламенту.

Імму неймовірно тішило, що її батько знову став шановним депутатом Сарраторе і що саме в Неаполі він отримав найбільшу кількість голосів. Як тільки вона почула цю новину, негайно мені заявила: «Ти хоч і пишеш книжки, але не здатна передбачити майбутнє, як це вміє тітонька Ліна».

Я не образилася, врешті моя донька всього-на-всього хотіла виправдати батька в моїх очах, довести мені, що він не такий і поганий. Але слова «ти хоч і пишеш книжки, але не здатна передбачити майбутнє, як це вміє робити тітонька Ліна» справили несподіване враження. Змусили мене збагнути, що Ліла – жінка, яка, за словами Імми, здатна передбачити майбутнє, – у свої п’ятдесят років знову взялася за книжки, вчилася і навіть писала. П’єтро колись припустив, що це могло б стати для неї своєрідною терапією і допомогти пережити втрату Тіни. Але протягом останнього року проживання в районі мене не влаштовували припущення П’єтро чи посередництво Імми. За першої нагоди я поверталася до цієї теми, розпитувала:

– Звідки така цікавість до історії Неаполя?

– А що в цьому поганого?

– Нічого. Навпаки: я тобі навіть заздрю. Адже ти вивчаєш щось заради власного задоволення, а я вже давно читаю й пишу тільки заради роботи.

– Нічого я не вивчаю. Просто роздивляюся палац, вулицю, пам’ятник. А якщо вони мене цікавлять, читаю щось про них. І все.

– Це й називається «вивчати».

– Справді?

Вона уникала відповіді, не хотіла мені звірятися. Але інколи в ній запалювалася іскра, як то бувало тільки з нею, коли її щось захоплювало, і вона починала розповідати про місто так, ніби воно складалося не зі звичних вулиць, дворів, кварталів, які ми бачили перед очима щодня, а ніби одній їй місто відкрило свою неймовірну таємницю. Тоді їй достатньо було промовити кілька фраз, і Неаполь перетворювався на найпрекрасніше місто у світі, сповнене цікавих подій, несподіваних загадок. Але вже за кілька хвилин у мені прокидалися давні докори сумління. Як я могла так довго прожити в рідному Неаполі й нічого про нього не знати?! Я вже вдруге збиралася поїхати звідси, прожила тут загалом більше тридцяти років, а знала про нього зовсім мало. Раніше П’єтро докоряв мені через необізнаність, а тепер я сама себе звинувачувала. Я слухала Лілу й почувала власне невігластво.

А вона, завдяки блискучій пам’яті та здатності швидко вчитися без найменших зусиль, вміла так розповісти про будь-який монумент, будь-який камінь при дорозі, що ті негайно наповнювалися важливим значенням. Мені самій кортіло негайно покинути всі ті дурниці, які мені доручали, і взятися до навчання. Але ті «дурниці» поглинали весь мій час і сили, завдяки їм я забезпечувала собі небідне життя, хоча часто доводилося працювати й ночами. Інколи серед ночі в тиші квартири я думала: можливо, Ліла теж не спить, щось пише, як і я, можливо, конспектує прочитане в бібліотеці або записує власні враження й думки, чи використовує його як основу для фантазій; можливо, оті всі факти цікавили її тільки як матеріал для власної історії.

Без сумніву, і цього разу вона поводилася, як завжди: спершу страшенно захоплювалася, а потім її ентузіазм поступово згасав, аж поки не зникав остаточно. Як я зрозуміла, у той період її цікавила історія порцелянової фабрики неподалік від Королівського палацу. А до того вона збирала інформацію про церкву Сан-П’єтро-а-Маєлла. Потім шукала путівні нотатки іноземних мандрівників із враженнями від відвідин Неаполя, сповнені захоплення і разом із тим – відрази від побаченого в місті. «Усі, усі як один, – розповідала вона, – із століття в століття вихваляли великий порт, море, кораблі, замки, високий чорний Везувій з його загрозливим димом, побудоване за зразком амфітеатру місто, парки, сквери й палаци. І разом з тим усі як один, із століття в століття, нарікали на бюрократію, корупцію, фізичну та духовну убогість місцевої влади та населення. Жоден орган влади, жодна установа за пишними дверима палацу з помпезною табличкою не працює як годиться. Ніякого встановленого порядку, лише хаотичний, нестримний натовп уздовж захламлених ятками вулиць. Люди не говорять, а репетують, скрізь діти-безхатченки й жебраки. Немає у світі іншого міста, де стільки ж гамору і крику, як у Неаполі».

Якось ми заговорили про насильство. «Колись ми вважали, що це ознака нашого району, – сказала вона, – воно оточувало нас від самого дитинства, і ми думали: нам не поталанило тут народитися. Пам’ятаєш, як уміло ми могли ранити словом, до яких вигадок вдавалися, аби сильніше скривдити й принизити? Пригадуєш, скільки разів билися Антоніо, Енцо, Пасквале, мій брат, Солари, та й ми з тобою? Пам’ятаєш, як батько викинув мене з вікна? Я читала стару статтю про Сан-Джованні-а-Карбонара, у якій пояснюється походження назви «Карбонара», або, як її ще називали, «Карбонето». Я думала, що назва пов’язана з деревним вугіллям^[3], яке там робили. А виявилося, що ні. Насправді там було сміттєзвалище, як в усіх містах. І звалося воно «фоссо карбонаріо», тобто «вигрібна яма», до якої вів рів зі стічними водами і куди скидали рештки забитих тварин. З давніх-давен та яма розташовувалася на місці, де сьогодні стоїть церква Сан-Джованні-а-Карбонара. На майдані перед нею, так званому майдані Карбонара, свого часу Вергілій наказав щороку проводити «ігрища Карбонари» – несмертельні гладіаторські бої morte de homini come de po è facto (Лілі подобалося приправляти мову староіталійськими та латинськими висловами!), а показові ігрища для вправ з майстерності володіння зброєю – li homini ali facti de l’arme. Минув час, і більше не йшлося про ігрища чи вправи з майстерності. У тому місці, де колись викидали рештки тварин і сміття, почали проливати ріки людської крові. Є відомості, що саме там придумали таку забаву, як кидання камінням. Ми самі в неї гралися. Пам’ятаєш, як Енцо поцілив мені каменюкою в лоба? У мене й досі є шрам. І потім не знаходив собі місця й подарував мені вінок з горобини. А згодом на майдані Карбонара від каменюк перейшли до зброї: був час, коли там билися до останньої краплі крові. І збігалися туди і волоцюги, і синьйори, і принци, щоб подивитися, як люд убиває одне одного. А коли якийсь вродливий парубок падав на бруківку, пронизаний лезом, кованим на ковадлі смерті, то обірванці, купці, королі й королеви із захватом плескали в долоні, аж гай шумів. Що таке насильство: роздерти на шматки, убити, розірвати?» Ліла говорила, змішуючи правду й вигадки, захоплення і жах, діалектні словечка, літературні вислови, цитати з невідомих академічних джерел, які знала напам’ять. «Уся наша планета – це величезна вигрібна яма». Часом мені здавалося, що вона запросто могла б збирати повні зали слухачів і заворожувати їх промовами, але потім поверталася до реальності. Переді мною стояла п’ятдесятирічна жінка з початковою освітою, яка не вміє проводити дослідження, не знає, що таке історична достовірність. Так, читає, захоплюється, змішує правду з вигадками. І більше нічого. Здавалося, що найбільше її захоплює й приголомшує той факт, що все те жахіття, ту суміш переламаних кінцівок, виколотих очей і розтрощених черепів згодом покрили – буквально покрили! – церквою на честь Іоанна Хрестителя і монастирем ченців Святого Августина, при якому була багата бібліотека. «Ой, не можу, – реготала Ліла, – знизу кров, а зверху Бог, благодать, молитви і книги. Отак із поєднання Іоанна та вигрібної ями виникла назва Сан-Джованні-а-Карбонара. Тобто та вулиця, якою ми з тобою, Лену, тисячу разів проходили, неподалік від Форчелли і Трибуналі».

Я добре знала, де вулиця Сан-Джованні-а-Карбонара, але про жодну з тих історій мені відомо не було. Вона довго про неї розповідала. У мене навіть виникла підозра, що вона так детально про все розказує, бо це уривок з її тексту. Я ніяк не могла збагнути: що вона задумала, які в неї плани? Просто намагається упорядкувати свої блукання містом та прочитане останнім часом чи збирається написати книжку про визначні й цікаві місця Неаполя? Звісно, вона ніколи ту книжку не завершить, бо така в неї натура, але це допоможе їй жити далі, день за днем, особливо тепер, коли зникла не тільки Тіна, а й Енцо, зникли Солари, згодом зникну і я, забравши з собою Імму, яка останнім часом допомагала їй триматися на плаву?

Незадовго до переїзду до Турина ми проводили разом багато часу, наше прощання виявилося теплим. Це був погожий літній день 1995 року. Ми довго говорили про різне, годинами, але врешті мова зайшла про Імму, якій вже виповнилося чотирнадцять років. Вона була вродлива, жвава, тільки-но отримала атестат про середню освіту. Ліла щиро хвалила її за успіхи, я задоволено вислухала похвалу й подякувала за те, що вона так допомогла дівчинці в складний період. Вона якось дивно подивилася на мене й виправила:

– Я завжди допомагала Іммі, не тільки останнім часом.

– Авжеж, але саме після труднощів Ніно твоя підтримка виявилася особливо важливою.

Ті слова їй теж не сподобалися, вона образилася. Не хотіла, щоб її увага до Імми якимось чином була пов’язана з Ніно, нагадала мені, що завжди піклувалася про дівчинку, від самого її народження. Сказала, що робила це тому, що Тіна її дуже любила, і додала: «Можливо, Тіна любила Імму більше, аніж мене». Потім розчаровано похитала головою:

– Я тебе не розумію.

– Що саме не розумієш?

Вона розхвилювалася. Було ясно, що їй кортить щось сказати, але вона ніяк не наважується.

– Не розумію, як тобі жодного разу це не спало на думку.

– Що саме, Ліло?

Вона помовчала й врешті промовила, схиливши голову:

– Пам’ятаєш фото в «Панорамі»?

– Яке фото?

– На якому ти з Тіною, а знизу підпис, що вона – твоя донька.

– Звісно, пам’ятаю.

– Я раніше часто думала, що Тіну могли вкрасти саме через те фото.

– Тобто?

– Хотіли викрасти твою дочку, а викрали мою.

Ось що вона сказала того ранку, і мені стало ясно, що я й гадки не мала про тисячі гіпотез, здогадів, нав’язливих думок, які не давали їй спокою всі ці роки. Цей десяток років так і не зміг її заспокоїти, її мозку не вдавалося знайти тихий куточок для світлої пам’яті про доньку. Вона пробурмотіла:

– Про тебе тоді писали в усіх газетах і журналах, тебе показували по телевізору: уся така гарна, вишукано вбрана, білява. Може, хотіли вимагати викуп у тебе, а не у мене. Хтозна, тепер уже не дізнаємось. Думаєш одне, а виходить інакше.

Сказала, що обговорювала цю версію з Енцо, а той – із поліцією, казала про неї Антоніо. Але ні поліція, ні Антоніо не сприйняли її серйозно. Попри це Ліла тоді говорила про неї так, ніби знову була переконана, що так і сталося. Хтозна, скільки всього роїлося в її голові, про що я навіть не здогадувалася. Нунціатіну викрали замість моєї Іммаколати? Мій успіх став причиною викрадення її доньки? І оте її піклування про Імму було страхом за неї, намаганням захистити й врятувати? Вона гадала, що викрадачі, як тільки зрозуміють, що викрали не ту дівчинку, можуть повернутися по неї? І що ще? Якими думками й страхами була напхана її голова? І чому вона розповіла про це лише тепер? Хотіла виприснути на мене останню отруту, щоб покарати за те, що я збиралася її покинути? Тепер зрозуміло, чому Енцо від неї пішов. Жити разом із нею стало нестерпно.

Вона помітила, що я дивлюся на неї занепокоєно, і швидко змінила тему, заговорила про прочитане останнім часом. Але цього разу якось беззмістовно, від внутрішнього неспокою її обличчя перекривилося. Бурмотіла, що часом зло набуває найнесподіваніших форм. «Постав зверху церкви, монастирі, книжки, адже книжки видаються такими важливими, – промовила вона саркастично, – ти он їм усе життя присвятила! – а зло вилазить з-під підлоги, просочується там, де на нього не чекаєш». Потім заспокоїлася, знову заговорила про Тіну, про Імму, про мене, але цього разу вже примирливо, ніби вибачаючись за сказане раніше. «Коли забагато тиші, – зізналася, – мені всіляке в голову лізе, не зважай. Тільки в дешевих романах люди завжди думають про щось добре, високе, говорять правильні слова, кожен вчинок має свою причину, є герої позитивні й негативні, добрі і злі, і закінчується все добре. Можливо, Тіна повернеться вже сьогодні ввечері, а тому яка різниця, як і чому так сталося? Головне, що вона – знову тут і вибачить мені ту мить неуваги. І ти мені вибач».

Обняла мене й сказала на прощання:

– Їдь, їдь собі. Хай твої успіхи будуть ще більшими, ніж до цього! Я піклувалася про Імму ще й тому, що боялася, щоб її не забрали. А ти по-справжньому піклувалася про мого сина навіть після того, як твоя дочка його покинула. Скільки тобі довелося натерпітися через нього, дякую тобі! Я дуже втішена тим, що ми з тобою дружили багато років і дружимо й досі.

Версія, що Тіну могли викрасти, сприйнявши її за мою доньку, мене приголомшила. Але не тому, що я вважала її вірогідною. Мене більше вразила суміш чорних думок і почуттів, яка її виплодила, і я спробувала все проаналізувати. Мені навіть згадалося через десятки років, що з не відомих мені, суто випадкових причин (а незначні випадкові обставини завжди приховують у собі небезпечні ділянки із сипучими пісками) Ліла припинила називати доньку ім’ям моєї улюбленої ляльки, яку вона колись малою кинула до темного підвалу. Пригадую, я задумалася над цим ненадовго, трохи пофантазувала, але потім забула про це: нахилилася над темною криницею зі слабеньким вогником свічки і майже відразу відійшла. У будь-яких по-справжньому близьких стосунках завжди повно пасток, і якщо хочеш їх зберегти, треба навчитися заздалегідь ті пастки помічати й уникати їх. Я тоді так і вчинила, і мені здалося, ніби я наштовхнулася на черговий доказ того, якою складною і незвичайною є наша дружба, яким тривалим і багатогранним був Лілин біль, що так і не вгамувався і ніколи не вгамується. Я поїхала до Турина з упевненістю, що Енцо мав рацію: у тих межах, які Ліла для себе окреслила, сподіватися на спокійну старість було марно. Остання згадка про неї, що в мене залишилася: жінка п’ятдесяти одного року від народження, на вигляд років на десять більше, яку під час розмови кидає в жар, і її обличчя стає брунатним. Шия вкривається плямами, погляд каламутніє, вона хапається руками за поділ сукні й обмахується ним, показуючи мені та Іммі труси.

У Турині майже все було готово: я знайшла квартиру неподалік від мосту Ізабелли, перевезла туди більшу частину власних пожитків та речей Імми. Вирушили. Пригадую, як у потязі, щойно ми виїхали за межі Неаполя, моя донька, яка сиділа навпроти мене, вперше засумувала через те, що залишала місто. Я почувалася дуже втомленою через постійні роз’їзди протягом останніх місяців, через купу справ, які мені довелося владнати, через усе, що зробила, і те, що забула зробити. Я відкинулася на спинку крісла, поглянула у вікно на околиці міста і на Везувій, що віддалялися. Саме тієї миті у мене раптом промайнула думка, наче поплавок, що несподівано виринув з води на поверхню: Ліла, пишучи про Неаполь, писала про Тіну, а сам текст, зважаючи на душевний надрив, з яким він писався, мав стати справжнім шедевром.

Оте переконання несподівано прокинулося в мені й більше не минало. Протягом років у Турині, поки я керувала невеликим, але успішним видавництвом, поки я відчувала свій авторитет, що значно перевищував за популярністю і впливом авторитет, який у моїх очах мала Аделе десятки років тому, те моє переконання переросло спершу в надію, а згодом – в очікування. Мені так хотілося, щоб одного дня Ліла зателефонувала мені й сказала: «Я тут дещо написала, нашкарябала, накалякала… тобто у мене є рукопис, який я хотіла б тобі показати й попросити довести його до ладу». Я б негайно його прочитала. Попрацювала б, щоб надати йому прийнятної форми, можливо, переписала б абзац за абзацом. Ліла – попри живий розум, неймовірну пам’ять, гору прочитаного протягом життя, про яке іноді говорила, а іноді замовчувала, – не мала достатнього рівня освіти й навичок письменства. А тому я побоювалася, що в неї вийшов би хаотичний набір дуже цікавих, але погано викладених думок, чудових історій, систематизованих не так, як слід. Але мені ніколи – ніколи! – не спадало на думку, що вона могла написати якусь банальну оповідь, напхану загальновідомими істинами. Навпаки, я завжди була впевнена, що це був би дуже достойний рукопис. Траплялося й таке, що, складаючи черговий графік видань, я хотіла як слід натиснути на Ріно. Він, до речі, частенько до мене навідувався без попередження чи дзвінка: казав, що заїхав на хвилинку, а потім жив у мене тижнями. Я запитувала в нього: «Твоя мати ще пише? Тобі не вдавалося поглянути, про що там ідеться?» Але він лише кивав, відповідав односкладно: так, ні, то її справи, я не знаю. Я наполягала. Уявляла собі серію видань, у яку я могла б включити книжку загадкового автора, як можна було б її розрекламувати й отримати максимум вигоди і для неї, і для себе. Часом телефонувала самій Лілі, цікавилася, як вона поживає, делікатно, не наполягаючи, питала: «Ти ще захоплюєшся історією Неаполя, робиш нотатки?» Вона завжди відповідала однаково: «Які там захоплення, які нотатки, я всього лише стара божевільна. Як Меліна, пам’ятаєш Меліну? Хтозна, чи жива вона ще». Тоді я змінювала тему й запитувала про щось інше.

Під час тих телефонних розмов ми часто говорили про померлих, які були приводом згадати про живих.

Помер її батько, Фернандо, через кілька місяців після смерті Нунції. Тоді Ліла разом з Ріно перебралася до батьківської хати, де колись народилася і яку викупила за власні гроші. Але тепер решта братів і сестер заявляли, що то майно батьків, і вимагали свою частку спадщини.

Помер Стефано після чергового інфаркту: не встигли навіть викликати швидку, упав на землю обличчям донизу. І Маріза виїхала з району разом із дітьми. Нарешті Ніно зробив щось для неї. Не тільки знайшов їй роботу секретарки в адвокатській конторі на вулиці Кріспі, а й допомагав оплачувати навчання її дітей в університеті.

Помер іще один чоловік, з яким я була не знайома, але всі його знали як коханця моєї сестри Елізи. Вона виїхала з нашого району, але ні вона сама, ні батько, ні брати мені про це не повідомили. Від Ліли я дізналася, що вона подалася до Казерти, там познайомилася з адвокатом, який до того ж був іще й службовцем, удруге вийшла заміж, але на весілля мене не запросила.

Отак ми з Лілою базікали про різне. Вона розповідала мені останні новини району, а я розказувала про доньок, про П’єтро, який одружився з колегою, на п’ять років за нього старшою, про те, що писала і як ішли справи у видавництві. Усього кілька разів насмілилася запитати прямо про те, що мене цікавило:

– Якщо ти колись вирішиш щось написати – так, лише припущення! – даси мені почитати?

– Щось? У якому сенсі?

– Ну, щось. Ріно каже, що ти постійно сидиш за комп’ютером.

– Ріно каже дурниці. Я сиджу в інтернеті. Читаю про новинки електроніки. Оце і все, чим я займаюся, коли сиджу за комп’ютером.

– Точно?

– Авжеж. Я коли-небудь відповідала на твої емейли?

– Ні, і це мене бісить! Я тобі постійно пишу, а ти – хоч би слово!

– От бачиш! Я ніколи нічого й нікому не пишу, навіть тобі.

– Добре. Але якщо колись ти щось напишеш, то даси мені почитати? Дозволиш опублікувати?

– Це ти в нас письменниця.

– Це не відповідь.

– Я відповідаю, а ти вдаєш, ніби не розумієш. Щоб писати, треба мати бажання залишити щось після себе. А в мене немає бажання навіть жити, я ніколи не була такою сильною, як ти. Якби я могла зникнути з лиця землі просто зараз, поки ми розмовляємо, то зробила б це залюбки. А ти мене про письменство розпитуєш!

Та думка – зникнути з лиця землі – часто виникала в неї й раніше, але наприкінці 90-х і особливо починаючи з 2000 року перетворилася на нав’язливу ідею. Звичайно, то була метафора. Лілі вона подобалася, вона вдавалася до неї за різних обставин, але я й уявити собі не могла за весь час нашої багатолітньої дружби, – навіть у ті страшні часи, коли вона втратила Тіну, – що Ліла здатна на самогубство. Зникнути з лиця землі було для неї чимось на зразок філософської концепції. «Так більше не можна, – казала вона, – електроніка лише на перший погляд здається чистою, а насправді це дуже брудна справа, нас змушують реєструватися на сайтах, залишати скрізь персональні дані; таке враження, ніби повсюди лишаєш свої екскременти. А я після себе не хочу залишати нічого! Моя улюблена клавіша – “Видалити”».

Ота манія іноді охоплювала її цілком, а іноді – притуплялася. Пам’ятаю, одного разу вона скептично висловилася про мою популярність. «Подумати тільки! – пирхнула. – Скільки галасу через ім’я! Відоме чи ні, а врешті-решт це всього лише ярлик, прив’язаний до мішка з м’ясом, кров’ю, нутрощами, словами, гімном та дурними думками». Вона потім іще довго з мене кепкувала: «Відв’яжи ярлик “Елена Ґреко” – і мішок залишиться таким, як був, працюватиме, як і працював, – як доведеться, звичайно, без заслуг і без провин, аж доки не лусне». У ті дні, коли туга охоплювала її, казала з гіркою посмішкою: «Хочу скинути з себе ім’я, виборсатися з нього, викинути його, забути!» Але в інші дні здавалася спокійнішою. Бувало, я телефонувала, сподіваючись переконати її розповісти про рукопис. І хоча вона все палко заперечувала, ніби захищаючись, я все одно відчувала, що мій дзвінок застав її в розпалі творчого натхнення. Одного вечора вона здалася мені особливо піднесеною. Завела стару платівку про знищення будь-яких ієрархій («Скільки розмов про велич одного чи талант іншого! Але яка заслуга в тому, що ти народився із здібностями? Це все одно що захоплюватися мішком для гри в лото, коли випадає потрібний тобі номер»), але висловилася закручено й разом із тим точно. Я відразу відчула політ її фантазії. Як же вона вміла користуватися словами, коли хотіла! Ніби знала якусь таємну суть, що позбавляла сенсу все навколо. Можливо, саме це почало мене засмучувати.

Криза почалася взимку 2002 року. У той час я ще почувалася реалізованою. Раз на рік зі Сполучених Штатів навідувалися Деде з Ельзою, щоразу з новими женихами. Перша працювала в тій самій сфері, що й батько, а другій у її молодому віці запропонували посаду на кафедрі в загадковій для мене царині – алгебрі. Коли приїжджали сестри, Імма теж відкладала всі справи і весь час проводила з ними. Родина знову об’єднувалася, ми вчотирьох залюбки спілкувалися в нашому новому домі в Турині, гуляли містом, тішилися, що хоча б недовго можемо побути разом, були уважними одна до одної. Я поглядала на доньок і казала сама собі: як добре, що вони в мене є!

Але на Різдво 2002 року сталося дещо, що мене засмутило. Усі три дочки приїхали до мене надовго. Деде недавно вийшла заміж за серйозного інженера іранського походження, вони вже виховували дворічного непосидючого малюка на ім’я Гамід. Ельза приїхала з бостонським колегою, теж математиком – ще молодшим за неї і дуже галасливим. Імма теж приїхала з Парижа, де вже другий рік вивчала філософію, у супроводі однокурсника – височезного, невродливого і мовчазного француза. Як тішив мене той грудень! Мені виповнилося п’ятдесят вісім років, я стала бабусею, бавилася з Гамідом. Пригадую, що у Святвечір я сиділа в куточку з малим і спокійно дивилася на дужих молодиків, захоплених вродою та енергією моїх доньок. Усі троє були чимось на мене схожі і разом із тим несхожі, їхнє життя не мало анічогісінько спільного з моїм, та я все одно відчувала їх невід’ємними частками себе. Подумала: скільки сил я доклала і який довгий шлях пройшла! На кожному кроці могла впасти й здатися, але цього не сталося. Поїхала з району, повернулася, зуміла знову звідти виїхати. Ніщо, ніщо на світі не могло зламати мене разом із цими дівчатками, яких я народила. Ми врятувалися, мені вдалося врятувати всіх. Так, звичайно, зараз вони належать до інших світів, говорять іншими мовами. Вважають Італію чудовим куточком світу і разом із тим – глухою й безперспективною провінцією, куди добре поїхати хіба що у відпустку. Деде повсякчас казала: «Перебирайся до мене, зможеш займатися своєю роботою і звідти!» Я погоджувалася, колись, можливо, так і зроблю. Вони пишаються мною, але разом із тим – я це добре знаю! – жодна не змогла б витерпіти мене тривалий час, тепер уже навіть Імма. Світ дивовижним чином змінився, дедалі більше належить їм і дедалі менше – мені. «Але так і має бути, – подумала я, пригортаючи до себе Гаміда. – Урешті-решт те, що справді має значення, – оці дівчата, розумні, виховані й вродливі, яким не довелося пережити й половини тих труднощів, які випали на мою долю. У них такий спосіб життя, такі потреби, амбіції, вимоги, упевненість у собі, яких я навіть сьогодні не маю. Їхнім ровесникам пощастило значно менше. У високорозвинених країнах кращий рівень життя, за яким не видно жахіть у решті світу. І коли звідти до нас долітає відлуння насилля, що порушує наш звичний уклад, ми здригаємося від переляку. Минулого року я ледь не померла зі страху, обривала телефон годинами, розмовляючи з Деде, Ельзою і П’єтро, коли побачила по телевізору літаки, від яких хмарочоси Нью-Йорка спалахнули, як від легенького тертя сірника об коробку. У підземеллі світу ховається пекло. Моїм донькам це відомо, але лише на словах, вони обурюються, та разом із тим насолоджуються радощами життя, поки можуть. Вдячні за свій добробут і успіхи батькові. Але я – яка ніколи не мала привілеїв, – була основою їхніх привілеїв».

Поки в моїй голові роїлися ці думки, сталося дещо сумне. Напевно, це відбулося тієї миті, коли троє дівчат весело підвели своїх чоловіків до полиці з моїми книжками. Мабуть, вони ніколи не читали жодної з них. Принаймні я ні разу не бачила їх із моєю книжкою в руках, і вони про це ніколи мені не говорили. Але зараз розгорнули, зачитали вголос кілька речень. Ті книжки народилися під впливом певних подій суспільного життя, які справляли на мене враження, ідей, які визначили мою свідомість. Я крок за кроком розвивалася відповідно до епохи, розробляла сюжети й викладала власні роздуми. Виявляла зло і вади, виставляла їх на загальний осуд. Намагалася передбачити численні зміни на краще, яких так і не сталося. Користувалася розмовною мовою, щоб описати повсякденні речі. Торкалася особливо гострих тем: робота, класова боротьба, фемінізм, еміграція. Тепер слухала ті зачитані навмання фрази й майже відчувала сором. Ельза (Деде поважала мене більше, а Імма взагалі не була гострою на язик), явно кепкуючи, читала уривок з мого першого роману, той розділ, де йшлося про брехню чоловіків про жінок. Ця книжка свого часу отримала купу нагород і премій. Її голос уміло підкреслював вади, надмірний пафос, перебільшення, ідеологічні пережитки, які на той час я вважала непохитними істинами. Особливо іронізувала щодо лексики, двічі, а то й тричі повторювала застарілі вислови й слова, що тепер лунали кумедно. За чим саме я спостерігала тієї миті? За дружнім кепкуванням, як то бувало між нами в Неаполі (того тону моя донька, без сумніву, навчилася там)? Як із кожним рядком те зачитування перетворювалося на демонстрацію сумнівної культурної цінності книжки, виставленої поряд із перекладеними виданнями?

Молодий математик, Ельзин приятель, єдиний, здається, помітив, що дочка завдавала мені болю. Перебив її, забрав книжку, став розпитувати мене про Неаполь, ніби то було не справжнє, а вигадане місто, як ті далекі загадкові краї, про які писали мандрівники-дослідники. Святвечір минув по-сімейному тепло. Але з того дня в мене всередині щось змінилося. Час від часу я брала до рук якусь книжку, перечитувала кілька сторінок, відчувала слабкість написаного. Притаманні мені здавна сумніви та невпевненість повернулися з новою силою. Я дедалі більше сумнівалася в якості власних творів. І паралельно з цим гіпотетичний рукопис Ліли набув у моїй уяві несподіваної цінності. Якщо раніше я думала про нього як про сирий матеріал, над яким я могла б попрацювати разом із нею, зробивши з нього хорошу книгу для мого видавництва, то тепер він перетворився на завершену працю, а значить – можливий зразок для порівняння. Мене дивувало, що я постійно билася над питанням: а якщо рано чи пізно з Лілиних нотаток вийде книжка, значно краща за мої? А якщо я справді так і не написала нічого значущого, а от вона – вона його пише й переписує вже роками? Якщо Лілина геніальність, яку вона виявила в дитинстві, написавши «Блакитну фею» й вразивши до глибини душі вчительку Олів’єро, тепер, на старості, виявиться вповні? У такому разі її книжка стане – принаймні для мене! – доказом моєї поразки і, прочитавши її, я зрозумію, як мала писати, але так і не змогла. У такі хвилини моя сувора самодисципліна, довгі роки навчання, кожна опублікована сторінка або рядок, що мали шалений успіх, розчинялися у повітрі, як під час шторму, що насувається з небокраю і раптом покриває все навколо. Мій образ письменниці, яка досягла неймовірних успіхів, вибравшись із найглибших низів, розсипався б на пісок. Розвіялося б задоволення від добре вихованих доньок, від власного авторитету, навіть від останнього коханця, викладача політехнічного інституту, на вісім років молодшого за мене, двічі розлученого і з одним сином, – ми зустрічалися раз на тиждень у його будинку за містом. Усе моє життя звелося б до тупої боротьби за зміну власного соціального статусу.

Я щосили намагалася тримати депресію під контролем, рідше телефонувала Лілі. Тепер я вже не сподівалася, а побоювалася, що вона мені скаже: «Хочеш почитати мій рукопис? Я вже багато років над ним працюю, можу надіслати тобі електронною поштою». Я точно знала, як би відреагувала, дізнавшися, що вона справді ввірвалася в мою професійну царину й спорожнила її. Мені б, напевно, перехопило подих, як тоді, коли я прочитала «Блакитну фею». І я б негайно опублікувала її рукопис. Доклала б неймовірних зусиль для його просування, доводячи всім його літературну цінність. Але я вже не була тією наївною дівчинкою, якій випало відкрити неймовірні здібності своєї однокласниці. Тепер я було зрілою жінкою з власним світоглядом і переконаннями. Була тією, якою мене часто то жартома, то серйозно описувала сама Ліла: Елена Ґреко, неймовірна подруга Раффаелли Черулло. І отой несподіваний обмін ролями мене б просто знищив.

Але тоді все тільки починалося, і мої справи ще йшли непогано. Поки що насичене суспільне життя, моложавий вигляд, успішна кар’єра, усталений авторитет не залишали місця для подібних сумнівів, зводили їх до безпідставної бентеги. Потім настали сумні часи. Продажі моїх книжок почали падати. Я пішла з видавництва. Розтовстіла, втратила струнку фігуру, почувалася старою й боялася бідної самотньої старості. Довелося зізнатися самій собі, що ті засади, яких я дотримувалася роками, змінилися, втратили цінність, як і я сама.

У 2005 році я поїхала до Неаполя, зустрілася з Лілою. День видався нелегким. Вона ще більше змінилася, намагалася поводитися привітно, надмірно жваво віталася з усіма перехожими, говорила без упину. Бачачи в кожному куточку району африканців, азіатів, відчуваючи запахи невідомих кухонь світу, жвавішала й примовляла: «Я, на відміну від тебе, мало поїздила світом, а тепер бачиш: світ сам приїхав до мене». У Турині тоді теж усе змінилося – таке засилля екзотики, яка поступово перетворювалася на буденність, мені подобалося. Але тільки в нашому районі я усвідомила, як змінилося суспільство. Старий діалект, як то традиційно велося, негайно увібрав у себе незвичні звуки загадкових мов, не цураючись запозичення чужих фонетичних, синтаксичних й інтонаційних особливостей, колись таких далеких. На сірих кам’яних стінах будівель з’явилися не бачені раніше написи, старі легальні й нелегальні справи змішувалися з новими, насильство охоче переймало досвід нових культур.

Саме тоді з’явилася новина про знайдений у сквері труп Джильйоли. Ми ще не знали, що вона померла від інфаркту, думали, що її вбили. Її розпростерте на землі тіло було величезним. Як вона, мабуть, страждала через ті зміни у своїй зовнішності, адже вона в юності була такою гарною й одружилася з вродливим Мікеле Соларою! «А я й досі жива, – подумалося мені, – хоча й не почуваюся живішою за це велике бездиханне тіло, що лежить у цьому жалюгідному місці». Так воно й було. Незважаючи на невпинний догляд за собою і власним тілом, я себе не впізнавала, моя хода стала непевною, кожен жест чи рух відрізнялися від тих, до яких я звикла за десятки років. Раніше почувалася молодою, а тепер помічала, що стала такою, як і Джильйола.

А от Ліла, здавалося, взагалі не звертала уваги на старість. Жваво жестикулювала, розмовляла голосно, віталася з усіма, розмахуючи руками. Я вкотре не запитала її про рукопис. Що б вона не сказала, я була впевнена, що її відповідь мене не заспокоїть. Я вже не знала, як вийти з депресії, за що вчепитися. Справа була не в Лілиному рукописі та його цінності. Я й без нього здатна була усвідомити: усе те, що я написала з 60-х років і донині, втратило актуальність і силу, книжки не торкалися струн душі сучасного читача, як колись протягом десятиліть, не знаходили відгуку. Разом із тим сумна новина про смерть Джильйоли змусила мене збагнути, що сама природа мого смутку змінилася. Тепер мене гнітила думка, що після мене нічого не залишиться надовго. Свої книжки я написала в молодому віці, що дозволило мені довгий час вважати, ніби я роблю щось по-справжньому важливе для суспільства. Несподівано це переконання розвіялося, і тепер я не вірила у важливість своєї праці. З другого боку, для Ліли теж усе минуло: жила вона сумно, відлюдькувато, у малесенькій квартирці батьків, щось там тюкала собі на комп’ютері, нотуючи невідомо які враження і думки. «Та все ж, – дозволяла я політ своїй фантазії, – є ймовірність того, що її ім’я – як ярлик чи ще якось – саме тепер, коли вона перетворилася на стару жінку або навіть після її смерті, буде пов’язано з неперевершеним бестселером. Не таким, як написані мною тисячі сторінок, а справжнім невмирущим твором. Хай навіть вона і не здобуде від цього ні слави, ні гонорарів, але його читатимуть і перечитуватимуть роками, століттями. У Ліли така можливість іще залишалася, а я її втратила. Моя доля мало чим відрізнялася від долі Джильйоли, а от Лілина – хтозна.

Через деякий час я здалася. Працювала мало, однак і замовлень я не мала. Ні з ким не зустрічалася, подовгу розмовляла з дочками телефоном, просила передати слухавку онукам, сюсюкала ще й з ними. В Ельзи теж народився синок Конрад, а Деде подарувала Гамідику сестричку, яку назвала Еленою.

Оті дитячі голосочки, які звучали так ясно і розумно, нагадували мені Тіну. У години найважчої туги я дедалі більше себе переконувала, що Ліла написала роман про свою доньку, дедалі впертіше вважала, що зв’язала ту історію з історією Неаполя – хай навіть із наївністю малоосвіченої людини! – але, можливо, саме через це зуміла доcягти нечуваного результату. Потім усвідомлювала, що це лише мої вигадки. Накопичувала в собі проти волі співчуття, заздрість, неприязнь, любов. У Ліли таких амбіцій не було – у неї не було ніяких амбіцій. Щоб затіяти велику справу, щоб потім дати їй своє ім’я, треба себе любити й поважати; а вона сама колись мені сказала, що не любить себе, що їй у собі нічого не подобається. В особливо чорні вечори доходило до того, що я припускала, ніби вона навмисно загубила доньку, щоб не бачити, як та виростає схожою на неї в усій її непривабливості, у всій її злості до інших, з її неймовірним, але непридатним для життя розумом. Ліла хотіла зникнути, бо терпіти себе не могла. Вона постійно це робила, протягом усього існування, починаючи з химерного бажання зачинитися в задушливих стінах, відмежуватися від усього й усіх саме тоді, коли вся планета позбавлялася кордонів. Вона ні разу не їздила потягом, навіть у Римі не була. Зроду не літала літаком. Вона так мало бачила, що часом мені було її шкода. Я вкотре сідала за комп’ютер і писала їй черговий емейл: приїжджай, погостюєш у мене. У такі моменти я була переконана, що ніякого рукопису не існує й не існувало. Я завжди її переоцінювала, нічого видатного вона не напише. Ця думка мене заспокоювала і водночас засмучувала. Я любила Лілу. Бажала їй довгих літ. Але хотіла, щоб вона їх провела з моєю підтримкою. Вважала це своїм обов’язком. Була твердо переконана, що вона сама колись у дитинстві його на мене поклала.

Повість, яку я потім назвала «Дружба», народилася в період меланхолії, у Неаполі, коли за вікном цілий тиждень ішов дощ. Звичайно, я добре усвідомлювала, що порушую неписану угоду між мною та Лілою, знала, що вона розгнівається. Але вірила, що коли результат виявиться добрим, вона врешті скаже: «Я тобі вдячна. Були такі речі, в яких я не наважувалася зізнатися самій собі, а ти взяла й описала їх від мого імені». Є така самовпевненість у всіх творчих осіб, особливо в тих, хто присвятив себе літературі: працювати так, ніби на тебе покладено особливу місію, хоча насправді ніхто ніяких місій тобі не доручав. Ми самі надали собі право писати про інших і разом із тим жаліємося, коли нам кажуть: «Оце що ти тут понаписував? Мені не подобається, мене дратує, хто тобі дозволив таке написати?». За кілька днів я написала історію, яку роками переживала й уявляла собі в найдрібніших деталях, сподіваючись і побоюючись, що її пише і Ліла. Я зробила це тому, що все зроблене Лілою і те, що я їй приписувала, здавалося мені з самого малку значно вагомішим і кращим за те, що робила я.

Я дописала чернетку, сидячи в готельному номері з балкончиком, звідки відкривався чудовий вид на Везувій і сірувате місто. Можна було зателефонувати Лілі на мобільний і сказати: «Я написала історію про себе, про тебе, про Тіну, про Імму, хочеш прочитати? Тут усього вісімдесят сторінок. Я заїду до тебе, прочитаю вголос». Але я цього не зробила, побоялася. Адже вона колись суворо заборонила писати про неї, а також використовувати для образів і сюжетів реальних осіб та події нашого району. Якщо лишався якийсь натяк, вона рано чи пізно заявляла мені – часом дуже хвилюючись, – що книжка вийшла поганою, що треба або детально описувати всі події в їхньому безладді, або вмикати уяву й вигадувати сюжет, а в мене не вийшло ні те, ні те. А тому я вирішила не дзвонити, заспокоївши себе: буде як і завжди, моя повість їй не сподобається, вона вдаватиме, що нічого не знає, а через кілька років натякне або відкрито заявить, що мені треба працювати й працювати, щоб досягти кращих результатів. «А насправді, – подумалося мені, – якби я її слухала, то так би й не опублікувала жодного рядка».

Книжка вийшла й здобула такий шалений успіх, якого я вже давно не мала. А оскільки я тоді справді потребувала визнання, то почувалася дуже щасливою. «Дружба» допомогла мені уникнути потрапляння до списку тих письменників, яких уважають мертвими, хоч вони ще живі. Мої попередні книжки знову почали купувати, відновився інтерес до моєї особи, моє суспільне життя, незважаючи на старість, пожвавилося. Але ту книжку, яку спершу я вважала найкращою з усіх написаних, я зрештою зненавиділа. І все через Лілу, яка всіляко відмовлялася зустрічатися зі мною, щоб поговорити, усе пояснити, навіть щоб насварити мене чи надавати ляпасів. Я постійно їй телефонувала, написала сотню емейлів, їздила до району, говорила з Ріно. Вона мене уникала. Її син ніколи не казав, що Ліла так поводиться, бо не хоче мене бачити. Зазвичай відповідав непевно, бурмотів: «Ти ж знаєш, вона завжди десь вештається, мобільний у неї вічно вимкнений або лежить удома, часом вона навіть не ночує вдома». Так мені довелося визнати, що наша дружба скінчилася.

Насправді я не знаю, що її так образило – якась деталь чи сама повість у цілому. Як на мене, «Дружба» мала одну велику перевагу: зв’язну розповідь. У ній коротко описувалися різні перипетії нашого життя: від втрати ляльок до втрати Тіни. Де я помилилася? Я довго думала, що її зачепив фінал, де я, можливо, більше нафантазувала, ніж під час опису інших подій, і розповіла те, що сталося насправді: Ліла, намагаючись представити Імму Ніно у найвигіднішому світлі, на кілька хвилин спустила з очей Тіну й за це поплатилася. Але, очевидно, те, що в літературі використовується без злого наміру, аби вразити читача в самісіньке серце, перетворюється на поклеп для того, хто чує відлуння подій, які йому довелося пережити. Коротко кажучи, я довгий час вважала: те, що забезпечило успіх книжці, стало тим, що завдало найбільшого болю Лілі.

Але згодом я змінила думку. Переконала себе, що причина її відчуження в іншому – у тому, як я описала епізод з ляльками. Я перестаралася з описом, згустила барви, розповідаючи, як ляльки зникли в темряві підвалу, перебільшила біль від втрати і, щоб розчулити читача, зробила надмірний акцент на тому факті, що одну з ляльок звали так само, як і втрачену дівчинку. Такий прийом не міг не навести читачів на думку про зв’язок між дитячою втратою вдаваних дочок із дорослою втратою справжньої доньки. Ліла, напевно, вирішила, що з мого боку занадто цинічно й нечесно описати епізод з нашого дитинства і потім виставити на загальний огляд її дитину, її особисте горе.

Але це все – лише мої здогади, треба вислухати її, обговорити все, почути її докори, пояснити. Часом я почуваюся винною й розумію її. Часом ненавиджу за те, що викинула мене з життя так різко й саме зараз, на старості, коли нам обом потрібні підтримка і розуміння. Але вона завжди так чинила: якщо я їй не корилася, вона мене відштовхувала, карала, руйнувала втіху від того, що я написала гарну книжку. Я у відчаї. До того ж цей її театральний жест – знищити себе – викликає в мене підозру замість того, щоб непокоїти. Можливо, маленька Тіна тут взагалі ні до чого, можливо, не має до цього стосунку навіть її привид, що й досі її непокоїть то у вигляді чотирирічної дівчинки, то в подобі дорослої жінки, якій, як Іммі, зараз мало бути тридцять. Справа тільки в нас двох: вона хоче, щоб я дала їй те, що природа й обставини їй не дали. А я не в змозі дати те, чого вона вимагає. Вона гнівається через мою неспроможність і на зло хоче звести мене нанівець, як зробила це з собою. А я місяць за місяцем писала й писала, щоб надати їй форму, щоб вона не розмилася, щоб перемогти її, заспокоїти її і таким чином самій заспокоїтися.