Історія втраченої дитини

– Це теж речі, у які тобі краще не втручатися, адже потім ти все одно повертаєшся до себе на Тассо.

– Не хочу, щоб моя мати померла зі страхом за синів.

– Заспокой її.

– Як?

Вона усміхнулася:

– Брехнею. Брехня – то найкраще заспокійливе.

58

Але в ті неспокійні дні у мене навіть брехати переконливо не виходило. Лише тому, що Еліза розповіла матері, що я її образила, і через те вона не бажала більше підтримувати зі мною стосунки; лише тому, що Пеппе й Джанні накричали на неї, щоб вона більше не сміла посилати мене й вичитувати їм як поліціянт, я нарешті наважилася сказати неправду. Я розповіла матері, що поговорила з Лілою, і та пообіцяла подбати про Пеппе й Джанні. Але вона відчула, що я говорю непереконливо, спохмурніла й сказала:

– Добре-добре, іди вже додому, іди, тебе діти чекають!

Я розсердилася сама на себе, протягом наступних днів помічала, що вона ще більше хвилюється, бурчить собі під ніс, що хоче померти якомога швидше. Але одного дня, коли я привезла її до лікарні, вона, здавалося, повірила.

– Вона мені подзвонила, – промовила вона хрипко і через силу.

– Хто?

– Ліна.

Я аж рота роззявила від несподіванки.

– Що вона тобі сказала?

– Щоб я не хвилювалася: про Пеппе й Джанні вона подбає.

– Яким чином?

– Не знаю. Але якщо вона мені пообіцяла, то придумає, як це зробити.

– Без сумніву.

– Я їй вірю. Вона знає, що робити.

– Авжеж.

– Бачила, яка вона гарна?

– Так.

– Сказала, що якщо народиться дочка, то назве її Нунцією, як матір.

– У неї буде хлопчик.

– Але якщо буде дівчинка, то назве Нунцією, – повторила вона, дивлячись не на мене, а на інших хворих у залі очікування.

Я сказала:

– От у мене точно буде дівчинка, досить поглянути на форму живота.

– Ну то й що?

Я змусила себе пообіцяти їй:

– Якщо народиться дівчинка, я назву її твоїм ім’ям, будь певна!

А вона буркнула у відповідь:

– Синок Сарраторе захоче назвати її на честь своєї матері!

59

Я заперечила, заявивши, що не йому це вирішувати: у той період від однієї згадки про нього мене починало трусити від злості. Він взагалі зник, постійно був зайнятий роботою. Але саме того дня, коли я дала обіцянку матері, ввечері він несподівано з’явився. Прийшов веселий, вдавав, що не помічає мого гніву. Повечеряв із нами, із жартами й байками сам уклав спати Деде й Ельзу, зачекав, поки заснуть. Від його невимушеної легковажності мій настрій ще більше зіпсувався. Оце зараз він забіг на годинку, але потім знову зникне і хтозна, коли знову об’явиться. Чого він так боявся: що в мене почнуться перейми, коли він спатиме разом зі мною?! Що йому доведеться везти мене до пологового відділення?! І що йому доведеться сказати Елеонорі: мені треба побути з Еленою, бо вона народжує нашу дитину?!

Дівчатка заснули, він повернувся до зали. Почав лащитися до мене, став переді мною на коліна, поцілував живіт. Несподівано я згадала Мірко: скільки йому зараз має бути, років дванадцять?

– Що тобі відомо про твого сина? – запитала я в нього напряму.

Він, звичайно, нічого не второпав, вирішив, що я говорю про дитину, яка в моєму лоні, і збентежено усміхнувся. Тоді я висловилася точніше, із задоволенням порушивши обіцянку, яку колись дала сама собі:

– Я маю на увазі сина Сильвії, Мірко. Я бачила його – викапаний ти! А ти бачив? Ти його визнав своїм? Ти про нього коли-небудь піклувався?

Він спохмурнів, підвівся.

– Інколи не знаю, як із тобою бути, – пробурмотів.

– Що значить «як бути»?! Поясни!

– Ти така розумна жінка. Але часом поводишся як інша людина.

– Тобто? Неврівноважена? Дурна?

Він хихикнув і махнув рукою, ніби відганяючи від себе набридливу муху.

– Ти занадто прислухаєшся до Ліни.

– До чого тут Ліна?!

– Вона псує тобі все: думки, почуття – усе!

Ті слова остаточно вибили мене з рівноваги:

– Сьогодні я хочу спати сама!

Він не сперечався. Тихо зачинив за собою двері, вдавши того, хто заради спокою має терпіти несправедливі звинувачення.

Дві години по тому, коли я блукала домівкою, бо ніяк не могла заснути, я відчула незначні перейми, схожі на менструальний біль. Я зателефонувала П’єтро, бо знала, що він і надалі просиджував ночами в кабінеті над книжками. Сказала йому: «У мене починаються пологи. Приїдь завтра і забери Деде й Ельзу». Не встигла я покласти слухавку, як відчула у себе між ногами гарячу рідину. Вхопила сумку з необхідними речами, яку вже давно приготувала, потім наполегливо дзвонила у двері сусідів, аж поки мені не відчинили. З Антонеллою ми домовилися наперед, тому вона не здивувалася, хоча й була сонна. Я сказала їй:

– Почалося. Я залишу на вас доньок.

Несподівано вся моя злість і страх кудись поділися.

60

Мої треті пологи відбулися 22 січня 1981 року. Перші й другі не залишили в пам’яті якихось особливо болючих спогадів, але треті виявилися взагалі найлегшими, фактично вони здалися мені щасливим звільненням. Лікарка-гінеколог похвалила мене за самоконтроль, вона була задоволена, що я завдала їй мало клопоту. «От якби всі були такі, як ти! – сказала вона. – Ти ніби створена, щоб народжувати дітей!» І шепнула мені на вухо: «Ніно тут, чекає за дверима. Я йому повідомила».

Та новина мене потішила, але ще більше потішив мій внутрішній стан: ніяких докорів сумління чи жалю. Розродившись, я звільнилася від гіркоти останнього місяця і знову відчувала в серці звичну добродушність. Ніжно пригорнула до себе новонароджену дівчинку вагою три двісті, червону й лису. Дещо причепурилася, аби приховати наслідки пологів, і коли Ніно дозволили зайти, сказала йому: «Тепер нас аж четверо дівчат. Якщо вирішиш мене покинути, я тебе зрозумію». Нічим не натякнула на сварку, що сталася перед цим. Він мене обійняв, поцілував, поклявся, що жити без мене не зможе. Подарував золотий ланцюжок з кулончиком. Він мені дуже сподобався.

Як тільки мені стало краще, я негайно зателефонувала сусідці. Дізналася, що П’єтро, як завжди сумлінний і відповідальний, уже приїхав. Поговорила з ним, він хотів прийти до лікарні разом із доньками. Передав їм слухавку, але вони так раділи зустрічі з татком, що відповідали мені двома словами. Я сказала колишньому чоловікові, що було б краще, якби він забрав їх на кілька днів до Флоренції. П’єтро виявляв таку турботу, що мені кортіло подякувати йому й сказати, як я його люблю. Але я відчувала на собі запитальний погляд Ніно, а тому промовчала.

Відразу по тому зателефонувала батькам. Батько ніяк не виказав своїх почуттів, можливо, через сором’язливу вдачу, можливо, через те, що моє особисте життя здавалося йому справжньою катастрофою, а можливо, й тому, що розділяв з братами невдоволення моїм втручанням у їхні справи, коли я не дозволяла їм втручатися у свої. Мати заявила, що хоче негайно побачити новонароджену, і мені коштувало чималих зусиль її заспокоїти. Нарешті зателефонувала Лілі. Та відповіла весело: «Бач, як добре у тебе все виходить! А в мене поки що ніяких ознак». Мені здалося, що вона дуже завантажена роботою, тому спішить закінчити розмову і навіть не згадує про черговий візит до гінеколога. Я вирішила, що в неї все гаразд, і задрімала.

Коли прокинулася, була переконана, що Ніно вже ушився, але він був тут. Тривалий час проговорив зі своєю приятелькою-гінекологинею, розпитував про процедуру визнання батьківства, ніяк не виказав страху перед можливим незадоволенням Елеонори. Коли я повідомила, що хочу назвати доньку ім’ям своєї матері, здавався задоволеним. Як тільки я повернулася до нормального життя, ми разом пішли до муніципалітету, де вказали, що народжену мною дитину звати Іммаколата Сарраторе.

І навіть тоді Ніно нічим не виявив свого збентеження. Це я розхвилювалася. Навіть заявила, що одружена з Джованні Сарраторе, потім виправилася, пробурмотівши, що розлучена з П’єтро Айротою, сумбурно додавала все нові й нові імена, аж поки геть не заплуталася. Але та мить все одно здалася мені чудовою, і я знову повірила, що зможу навести лад в особистому житті, треба тільки набратися терпіння.

У перші дні Ніно відклав свої справи і зробив усе можливе, щоб довести мені, що я можу розраховувати на нього. Нахмурився лише тоді, коли довідався, що я не збираюся хрестити доньку.

– Дітей хрестять, – заявив він.

– Альбертіно і Лідія хрещені?

– Звичайно.

Так я дізналася, що незважаючи на атеїзм, про який скрізь і всюди заявляв, хрестити дітей він вважав обов’язковим. Між нами виникла незручність. Я завжди думала, ще під час навчання в ліцеї, що він не вірує. А він через сутичку, що виникла в мене з викладачем релігії, якраз був переконаний, що я вірю в Бога.

– Хай там як, – заявив він збентежено, – віриш ти чи ні, а дітей хрестять.

– Не бачу логіки.

– А тут не треба логіки, треба відчувати.

Я спробувала звести все на жарт:

– Дозволь мені бути послідовною: я не хрестила ні Деде, ні Ельзу, то й Іммаколату хрестити не буду. Хай самі вирішують, коли виростуть.

Він замислився на мить, потім розреготався:

– Ну, добре! Справді, кому яке діло? Просто був би привід влаштувати свято.

– А ми його і так влаштуємо!

Я пообіцяла організувати вечірку для всіх його друзів. У перші години життя нашої доньки я уважно спостерігала за кожним його рухом, жестом, виразом обличчя, що виявляло роздратованість чи задоволення. Я почувалася щасливою, але разом із тим невпевненою. Це він чи ні? Це той чоловік, якого я завжди кохала? Чи незнайомець, якого я змушувала виявити свою справжню натуру?

61

До лікарні не прийшов ніхто з моїх родичів, ніхто з друзів із району. Повернувшись додому, я подумала, що маю влаштувати свято і для них теж. Я так старанно тримала якомога далі від себе місце свого народження і пов’язаних із ним людей, що незважаючи на тривалий час, проведений у районі останнім часом, ні разу не запросила до квартири на Тассо нікого з давніх друзів. Я все ще прокручувала в голові ту думку, коли задзвонив телефон. То була Ліла.

– Ми зараз приїдемо!

– Хто – ми?

– Я і твоя мати.

День був холодний, верхівку Везувію припорошило снігом, ті відвідини здалися мені недоречними.

– У такий холод?! Їй не можна виходити в таку погоду.

– Я їй казала, але вона не слухає.

– За кілька днів я збираюся влаштувати свято, запросити вас усіх. Скажи їй, що тоді й побачить малу.

– Сама їй скажи!

Я вирішила не сперечатися, але мені відпала будь-яка охота влаштовувати свято, той візит здавався мені справжнім вторгненням. Я зовсім недавно повернулася додому. Виснажена годуванням, купанням, свербінням швів після пологових розривів, я почувалася втомленою. Особливо мене хвилювало те, що Ніно був удома. Не хотілося тривожити матір, і мене непокоїла думка, що Ніно з Лілою зустрінуться тоді, коли я ще не в формі. Я спробувала випровадити Ніно, але той поводився так, ніби не розуміє, і навіть вдавав, що його тішить приїзд моєї матері.

Я кинулася до ванної, щоб хоч якось причепуритися. Коли постукали у двері, поспішила відчинити. Я не бачила матір днів десять. Контраст між красивою і сповненою енергії Лілою, яка все ще берегла в собі два життя, і виснаженою змарнілою матір’ю, що вчепилася в її руку, як у рятівне коло, здався мені разючим. Я швиденько підставила їй лікоть, щоб вона могла обіпертися, підвела до крісла біля великого вікна та обережно всадовила. Вона прошепотіла: «Який гарний вид на затоку!» І невідривно дивилася на море, можливо, аби лише не дивитися на Ніно. Але він підійшов ближче і у своїй звичній спокусливій манері взявся розказувати про те, що виднілося на морі перед нашими очима: ото – Іскія, отам – Капрі; ходіть сюди, спирайтеся на мене, звідси видно краще! Він ні разу не звернувся безпосередньо до Ліли, навіть не привітався. Нею займалася я.

– Ти швидко відновила сили, – сказала вона мені.

– Трішки втомлена, але загалом почуваюся добре.

– Навіть не думай занедужати, а то сюди нам так довго добиратися!

– Зате гарно!

– Ну, як сказати!

– Ходімо, візьмемо малу!

Ми пішли до кімнати Іммаколати.

– До тебе повернувся звичний колір обличчя, – похвалила мене Ліла, – і волосся дуже гарне! А що це в тебе за ланцюжок?

– Ніно подарував.

Я взяла малу з колиски. Ліла її понюхала, притиснувшись носом до грудей, сказала, що відчула її запах, як тільки увійшла.

– Який запах?

– Запах тальку, молока, мила, нового.

– Тобі подобається?

– Авжеж.

– Я гадала, що вона важитиме більше. Напевне, то тільки я занадто роздалася.

– Хтозна, яким буде мій.

Останнім часом вона завжди говорила так, ніби була переконана, що народить сина.

– Гарним і здоровим.

Вона кивнула, але наче не чула, уважно роздивляючись дитину. Провела їй вказівним пальцем по лобі, по вушку. Нагадала угоду, яку ми жартома колись із нею уклали:

– Якщо так, то поміняємося.

Я розсміялася, понесла дитину до матері. Вона стояла біля вікна, спираючись на руку Ніно. Тепер мати поглядала на нього привітно знизу догори, усміхалася йому, ніби забула, скільки їй років, і почувалася молодою.

– Ось і Іммаколата! – промовила я.

Вона поглянула на Ніно. Той поспішив вигукнути:

– Чудове ім’я!

На що мати пробурмотіла:

– Неправда. Але можете називати її Імма, так звучить сучасніше.

Вона відпустила лікоть Ніно, кивнула мені, щоб я дала їй дитину. Я передала малу, побоюючись, що в неї не вистачить сил її втримати.

– Матір Божа, яка ж вона гарненька! – прошепотіла мати і звернулася до Ліли: – Тобі подобається?

Ліла мовчала, замість цього невідривно дивилася на ноги моєї матері.

– Так, – відповіла вона нарешті, – але зараз буде краще, якщо ви сядете.

Я теж поглянула туди, куди дивилася вона. З-під краю чорної сукні матері крапала кров.

62

Я автоматично вихопила в неї з рук дитину. Вона помітила, що відбувається, і я побачила, як її обличчя перекривилося від відрази до себе й сорому. Ніно встиг підхопити її за мить до того, як вона знепритомніла. «Мамо, матусю!» – кликала я, а Ніно тим часом легенько плескав її по щоці кінчиками пальців. Я стривожилася, вона не приходила до тями, а дитина тим часом почала плакати. «Вона зараз помре, – думала я перелякано, – зібралася з останніми силами, аби побачити Іммаколату, а тепер здалася». Я все голосніше кликала маму.

– Дзвони у швидку! – промовила Ліла.

Я рушила до телефона, але потім розгублено зупинилася. Хотіла передати дитину Ніно, але він відсторонився, звернувся не до мене, а до Ліли. Сказав, що буде швидше, якщо він сам відвезе матір до лікарні. Я тремтіла від страху, дитина плакала, мати прийшла до тями й застогнала. Зі сльозами на очах ухопила мене за край спідниці, заголосила, що до лікарні не повернеться, вона вже там раз лежала і не хоче померти, покинута всіма. Вона тремтіла всім тілом і приказувала: «Хочу бачити, як росте дитинка!»

Тоді Ніно надав голосу металічних ноток, як то бувало з ним ще в студентські роки у критичних ситуаціях. «Ходімо!» – наказав, підхопивши її на руки. А оскільки вона слабко протестувала, взявся заспокоювати її, пообіцявши особисто подбати про все. Ліла здивовано вирячилася на мене, а я подумала: професор, що лікує мою матір, – близький друг родини Елеонори, у цю мить без допомоги Ніно нам не обійтися, добре, що він тут. Ліла запропонувала: «Залиш мені дитину, а сама їдь із ними!» Я погодилася, простягнула їй малу, але якось непевно, бо все ще відчувала з нею тісний зв’язок, ніби вона ще була в моєму лоні. Саме тієї миті не могла покинути її, адже треба було її погодувати, покупати. Водночас і з матір’ю не могла розлучитися, хвилювалася за неї, як ніколи: що то за кров, що вона означала?

– Ну ж бо, – нетерпляче звернувся Ніно до Ліли, – швидше!

– Ідіть, – пробурмотіла я, – повідомите мені, як справи.

Тільки після того, як за ними зачинилися двері, я повною мірою відчула всю ганебність ситуації: Ліла з Ніно везуть мою матір до лікарні, піклуються про неї, а на їхньому місці мала бути я.

Мене охопила слабкість, у голові запаморочилося. Я сіла на диван, дала цицьку Іммаколаті, щоб заспокоїлася. Ніяк не могла відірвати погляд від крові на підлозі, а сама тим часом уявляла машину, що мчала холодними вулицями міста, білу хусточку, якою розмахували через віконце, щоб повідомити інших водіїв про термінову ситуацію, руку Ніно, якою він безперестанку тиснув на клаксон, свою матір, що мучилася на задньому сидінні. Машина була Лілина, то хто сидів за кермом – вона чи він? «Треба негайно себе опанувати», – наказала я сама собі.

Поклала доньку до колиски, вирішила зателефонувати Елізі. Без зайвих подробиць розповіла, що сталося, змовчала про Ніно, але згадала про Лілу. Моя сестра відразу розхвилювалася, розридалася, почала мене ображати. Кричала, що я відправила матір хтозна з ким і хтозна куди, що повинна була викликати швидку, що завжди я дбала лише про себе і власні інтереси, що якщо мати помре, то з моєї вини. Кілька разів кликала Марчелло, причому таким вимогливим тоном, якого я в неї раніше не помічала. Я промовила: «Що значить “невідомо куди”? Ліла відвезе її до лікарні. Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?!» Вона кинула слухавку.

Хай там як, але Еліза мала рацію. Я втратила голову, треба було викликати швидку. Або відірвати від себе малу й передати її Лілі. Я підкорилася владному тонові Ніно, отій манії чоловіків завжди командувати, виявляти рішучість. Сиділа біля телефона і чекала, коли він задзвонить.

Минула година, півтори, нарешті телефон задзвонив. Почувся спокійний Лілин голос:

– Її поклали до лікарні. Ніно добре знає лікарів, які про неї піклуються. Сказали, що все під контролем. Не хвилюйся.

Я запитала:

– Вона там сама?

– Так, нікому не дозволяють заходити.

– Вона не хоче помирати самотньою.

– Не помре.

– Вона перелякається, Ліло, адже вона вже не та, як колись.

– У лікарні свої правила.

– Про мене питала?

– Просила, щоб ти принесла до неї дитину.

– Що ви збираєтеся робити?

– Ніно побуде ще трохи з лікарями, а я поїду додому.

– Добре, їдь, дякую. Побережися.

– Він тобі зателефонує, як тільки зможе.

– Добре.

– А ти заспокойся. А то в тебе молоко пропаде.

Ота згадка про молоко мені втішила. Я сіла біля колиски Іммаколати, ніби близькість до неї могла зберегти повноту моїх грудей. Як дивно створено жіноче тіло: спершу я годувала свою доньку у своєму лоні, а тепер, коли вона вже з нього вийшла, годую її груддю. Подумала про матір – що колись і я так само вийшла з її живота і ссала з її грудей. Великих, як оце в мене, а може, навіть більших. Незадовго до того, як вона занедужала, мій батько якось не дуже пристойно натякнув на її пишний бюст. Я ні разу не бачила її без бюстгальтера, ні в одну пору року. Вона завжди ховалася, почувалася невпевненою у власному тілі через хвору ногу. Незважаючи на це, уже після першого келиха вина відповідала на непристойні жарти батька такими само непристойностями, хизуючись своїми принадами та награною, не притаманною їй фривольністю. Ще раз задзвонив телефон, я кинулася відповідати. То була знову Ліла, голос її звучав різко:

– Тут у нас кепські справи, Лену.

– Їй погіршало?

– Та ні, лікарі спокійні щодо її стану. Але приїхав Марчелло і таке витворяє!

– Марчелло? До чого тут Марчелло?

– Не знаю.

– Передай йому слухавку.

– Зачекай, він свариться з Ніно.

Я почула здалеку голосну говірку Марчелло і чисту мову Ніно, що звучала якось напружено, ніби йому ось-ось увірветься терпець. Я промовила схвильовано:

– Скажи Ніно, хай не зв’язується з ним. А ще краще – відправ його додому.

Ліла мені не відповіла, замість цього я почула, як вона втрутилася у сварку, про зміст якої я й гадки не мала, і раптом зарепетувала:

– Та що за чортівню ти мелеш, Марчелло?! Пішов ти знаєш куди!

А потім крикнула вже мені:

– Сама говори з оцим виродком, я в родинні справи втручатися не бажаю!

Почулися далекі голоси. Через кілька секунд слухавку взяв Марчелло. Сказав, намагаючись бути чемним, що Еліза попросила не залишати матір у лікарні, і він приїхав саме для того, щоб забрати її звідти і відвезти до приватної клініки в Каподімонте. Запитав, наче справді шукаючи моєї підтримки:

– Я ж правильно чиню? Скажи, що правильно!

– Заспокойся.

– Я спокійний, Лену. Але ти народжувала в клініці, Еліза народжувала в клініці. То чому ж твоя мати повинна померти в лікарні?

Я відповіла збентежено:

– Бо там працюють лікарі, які її лікують.

Тут він так розлютився на мене, як ніколи раніше:

– Лікарі лікують там, де їм платять! Хто тут командує: ти, Ліна чи отой виродок?

– Річ не в тім, хто командує…

– А в чому ж іще?! Або скажи своїм друзям, щоб дозволили мені її забрати, або я зараз наб’ю тут комусь морду і все одно її заберу!

– Поклич Ліну, – промовила я.

Я ледве трималася на ногах, у скронях шалено стугоніла кров. Сказала Лілі:

– Попроси Ніно, щоб поговорив з лікарями і запитав, чи мою матір можна перевозити. Потім передзвони мені.

Я поклала слухавку й нервово потирала руки, не знаючи, що робити.

Через кілька хвилин знову задзижчав телефон. То був Ніно:

– Лену, заспокой того придурка, інакше я зараз викличу поліцію!

– Ти запитав у лікарів, чи матір можна перевозити?

– Ясно, що не можна!

– Ніно, ти запитав чи ні? Вона не хоче лежати в лікарні.

– У приватних клініках іще гірше!

– Знаю, але зараз заспокойся.

– Я спокійний, як удав.

– От і добре. Повертайся додому.

– А тут хто буде?

– Ліна про все подбає.

– Я не можу залишити Ліну з отим!

Я підвищила голос:

– Ліна зможе себе захистити. Я на ногах не тримаюся, дитина репетує, її треба викупати. Я сказала тобі: негайно повертайся додому!

І поклала слухавку.

63

То були напружені години. Ніно повернувся додому сам не свій, говорив на діалекті, лютував, повторював усе: «Ще побачимо, чия візьме!» Я зрозуміла, що госпіталізація моєї матері стала для нього питанням принципу. Він побоювався, що Соларі справді вдасться перевезти її до якого поганого закладу, де тільки й знають, що гребти гроші за лікування.

– У державній лікарні, – вигукнув він, знову переходячи на італійську, – про неї піклуються найвідоміші спеціалісти, професори, які, незважаючи на запущену хворобу, дали їй змогу достойно дожити до сьогодні.

Я поділяла його тривогу, і від цього він іще більше розпалився. Попри вечірню годину зателефонував кільком важливим особам, що обіймали високі посади в Неаполі, – не знаю, чи щоб пожалітися, чи щоб отримати підтримку в можливій битві проти свавілля Марчелло. Але я чула, що як тільки він згадував ім’я Солара, розмова ускладнювалася, і йому доводилося мовчати і слухати, що кажуть по той бік. Заспокоївся він ближче до десятої. Я місця собі не знаходила, але намагалася не показувати цього, щоб він не надумав повертатися до лікарні. Моє хвилювання передалося Іммаколаті. Мала скиглила, я прикладала її до грудей, вона заспокоювалася, а потім знову скиглила.

Я не зімкнула очей. Телефон задзвонив знову о шостій ранку, я кинулася відповідати, сподіваючись, що ні дитина, ні Ніно не прокинуться. То була Ліла, вона цілу ніч пробула в лікарні. Утомленим голосом вона розповіла мені про останні події. Марчелло, здавалося, змирився і пішов, навіть не попрощавшись із нею. Вона довго бродила сходами і коридорами, аж поки не знайшла те відділення, куди поклали мою матір. Вона лежала у палаті разом з іншими хворими жінками: хто стогнав, хто плакав – усі покинуті напризволяще зі своїм стражданням. Коли вона знайшла матір, та лежала нерухомо, з виряченими очима, бурмотіла тихенько, дивлячись у стелю: «Господи, забери мене скоріше до себе!» І тремтіла всім тілом від нестерпного болю. Ліла присіла поряд із нею, заспокоїла, як могла. Але їй треба було йти, адже починало світати і до палат зазирали медсестри. Вона сама дивувалася, як їй вдалося прослизнути непоміченою до відділення, порушивши всі правила. Їй завжди подобалося чинити, як заманеться. Але за тих обставин вона, як мені здалося, лише вдавала, що для неї це розвага, щоб я не почувалася винною через те, що їй довелося зробити для мене. Їй самій вже от-от пора було народжувати; я уявляла, як вона втомилася, виснажилася, як хвилювалася про свій стан. Я переживала за неї не менше, аніж за матір.

– Як ти почуваєшся?

– Добре.

– Ти впевнена?

– Авжеж!

– Їдь відпочивати.

– Як тільки приїдуть Марчелло з твоєю сестрою.

– Ти впевнена, що вони повернуться?

– А ти думаєш, що вони відмовляться від нагоди влаштувати шарварок?!

Поки я розмовляла телефоном, з’явився сонний Ніно. Послухав хвилинку, врешті попросив:

– Дай мені з нею поговорити.

Я не послухалася, буркнула, що вона вже поклала слухавку. Він став канючити, сказав, що попросив про допомогу у купи високопоставлених осіб, аби моїй матері забезпечили найкращий догляд та лікування, і хотів просто дізнатися, чи вже було видно наслідки його зусиль. Я відповіла, що поки ні. Після тривалого обговорення ми домовилися, що він відвезе мене до лікарні разом з дитиною, попри холодний вітер. Він залишиться в машині з Іммаколатою, а я піду до матері й повернуся, щоб погодувати малу. Він погодився, і ота його догідливість мене розчулила, хоча і трохи роздратувало те, що він не спромігся записати графік візитів. Я дізналася його телефоном, ми як слід закутали дитину і поїхали. Новин від Ліли не було, і я заспокоїла себе тим, що зустріну її в лікарні. Але коли ми приїхали, то виявилося, що там більше немає ні її, ні моєї матері. Її виписали.

64

Від сестри я пізніше дізналася, як усе було. Вона розповідала мені таким зверхнім тоном, ніби хотіла показати: ви тут дерете кирпу, а без нас ви ніхто! Рівно о дев’ятій Марчелло приїхав з головним лікарем невідомого відділення клініки, якого він особисто забрав з дому машиною. Нашу матір негайно перевезли швидкою до клініки в Каподімонте. «Там, – заявила Еліза, – вона почувається, як королева. Ми, родичі, можемо бути з нею, скільки забажається. Є ліжко і для татка, від ночуватиме з нею». І додала зневажливо: «Не хвилюйся, ми самі за все заплатимо». А останні слова прозвучали як погроза:

– Може, твій дружок ще не второпав, із ким має справу. То буде краще, якщо ти йому розтовкмачиш. І передай своїй зміюці Ліні: хай вона і розумна, але Марчелло теж змінився. Він вже не такий, яким був, коли з нею женихався! І не такий, як Мікеле, яким вона крутить, як їй забажається! Марчелло сказав: якщо вона хоч раз розкриє на мене рота, якщо образить перед усіма, як у лікарні, він її точно приб’є!

Я Лілі нічого не сказала і не хотіла навіть знати, через що вони посварилися з моєю сестрою. Але в наступні дні поводилася з нею привітніше, часто телефонувала, щоб висловити вдячність і показати, що я в боргу перед нею, що я її люблю і з нетерпінням чекаю, коли вона народить.

– Як справи, усе добре? – питала.

– Так.

– Ніяких змін?

– Куди там! Тобі сьогодні потрібна допомога?

– Ні, завтра, якщо зможеш.

То були напружені дні, коли до старих проблем додалися ще й нові. Кожна часточка мого тіла все ще перебувала в симбіозі з мініатюрним організмом Імми, я ні на мить не хотіла з нею розлучатися. Але й сумувала за Деде й Ельзою, а тому одного дня зателефонувала П’єтро, і він нарешті їх привіз. Ельза спершу вдавала, що дуже любить нову сестричку, але вистачило її ненадовго: уже за кілька годин вона почала кривитися: «Яка ж бридка вона в тебе вдалася!» А от Деде відразу захотіла показати, що з неї вийде набагато краща мама, аніж з мене. Тому мені доводилося постійно слідкувати за тим, щоб вона ненароком не впустила малу чи не втопила її у ванні.

У той час я потребувала допомоги, принаймні протягом перших днів, і треба сказати, що П’єтро мені її запропонував. Раніше, коли був моїм чоловіком, він ніколи особливо не переймався домашніми клопотами. Однак тепер, коли ми офіційно подали на розлучення, не міг покинути мене саму з трьома дітьми, серед яких новонароджена, і вирішив побути кілька днів. Але мені довелося його випровадити. І не тому, що його допомога була зайва, а тому, що за ті кілька годин, поки він пробув на Тассо, Ніно не давав мені спокою. Він тільки те й робив, що телефонував кожні півгодини й запитував, чи П’єтро вже поїхав і чи можна йому приїхати до себе додому без необхідності з ним зустрічатися. Звичайно, як тільки мій колишній чоловік поїхав, у Ніно відразу з’явилася купа невідкладних справ на роботі і в політичній діяльності, і я залишилася сама. Сама їздила по покупки, сама возила дітей до школи, сама їх забирала, якщо мала кілька вільних хвилин – щось почитувала чи пописувала, змушена залишати Імму на сусідку.

Але то були забавки. Складнішим виявилося знайти час, щоб відвідувати матір у клініці. Я не довіряла Міреллі: новонароджена дитина – то було для неї занадто. А тому я брала Імму з собою. Закутувала її потепліше, викликала таксі і їхала до Каподімонте, поки Деде з Ельзою були в школі.

Моїй матері стало краще. Звичайно, вона була ще слабка, і якщо хтось із дітей не навідувався до неї, вона починала хвилюватися й плакати. Крім того, їй доводилося постійно лежати, хоч раніше вона потроху ходила, іноді могла вийти з дому. Але, на мій погляд, ота показна розкіш приватної клініки її тішила. Відчуття, що з нею обходилися як із заможною синьйорою, стало для неї чимось на зразок забави, яка відволікала від хвороби. Разом із численними знеболювальними ліками те відчуття вводило її у майже ейфорійний стан. Їй подобалася велика, добре освітлена палата, матрац здавався дуже зручним, вона пишалася, що мала окрему ванну, просто в палаті. «Саме ванна, – підкреслювала вона, – не просто туалет!» І поривалася встати, щоб мені показати. А на додачу в неї була ще й нова внучка. Коли я приходила з Іммою і клала її поруч з нею, мати починала сюсюкати, раділа і стверджувала, що дитина їй усміхнулася, чого насправді не могло бути.

Але та увага до новонародженої тривала недовго. Вона заводила розмови про своє дитинство, юність. Згадувала, як їй було п’ять рочків, потім перескакувала на дванадцять, згодом – на чотирнадцять, і розповідала мені про своє тодішнє життя і колишніх подруг. Якось уранці вона сказала мені на діалекті: «Я змалечку знала, що всі помирають, завжди знала. Але мені ніколи не спадало на думку, що колись настане моя черга, навіть зараз мені не віриться». Іншого разу розсміялася якимось думкам і пробурмотіла: «Правильно робиш, що не хрестиш малу, то все дурниці. Я от знаю, що якщо зараз помру, то від мене нічого не залишиться, самі дрібні піщинки». Але в ті довгі години я й справді почувалася її улюбленою дочкою. Обіймаючи на прощання, вона, здавалося, хотіла проникнути в мене і залишитися всередині, як колись я була всередині неї. Коли вона була здоровою, мене дратували її дотики, а зараз було приємно.

65

Цікаво було спостерігати, як клініка за короткий час перетворилася на місце зустрічі старих і молодих нашого району.

Мій батько ночував із матір’ю. Кожного ранку я зустрічала його – неголеного, із переляканими очима. Ми віталися й розходилися, але я не вбачала в цьому нічого особливого. Ми завжди мало спілкувалися, інколи наше спілкування було теплим, часто – байдужим, кілька разів він ставав на мій бік у сварках із матір’ю. Але воно завжди було поверховим. Мати ставилася до нього по-різному, як їй було вигідно: або наголошувала на його авторитеті, або заганяла в куток, щоб він і слова не посмів вставити – особливо коли йшлося про мене, адже будувати й руйнувати моє життя мала право лише вона! Тепер, коли її життєва енергія майже зійшла нанівець, він не знав, як зі мною поводитися, та і я гадки не мала. Віталася з ним, він відповідав і додавав: «Поки ти з нею побудеш, я вийду викурю сигарету». Часом я задумувалася: як йому, такому непримітному, вдалося вижити в цьому жорстокому світі, у Неаполі, на роботі, у районі, навіть удома?

Коли приходила Еліза з сином, я бачила, що в них з батьком встановилися тепліші стосунки. Еліза зверталася до нього з поблажливою зверхністю. Часто лишалася в клініці на цілий день, а інколи й на ніч, аби батько міг піти додому й поспати у своєму ліжку. Щойно увійшовши до палати, Еліза відразу починала критикувати все навколо: то пил на полиці, то шибки брудні, то їжа не така. Вона робила це для того, щоб перед нею запобігали, щоб усім було ясно, хто тут командує. Пеппе з Джанні не відставали. Обидва, як тільки починала стогнати мати чи жалівся батько, хапалися за дзвоник і кликали медсестру. Якщо медсестра затримувалася, брати суворо їй дорікали, а потім, усупереч логіці, винагороджували щедрими чайовими. Джанні щоразу перед відходом пхав їй до кишені гроші й казав: «Ти повинна завжди бути біля дверей і з’являтися за першим викликом, затямила? А каву питимеш після роботи, ясно?» А потім, щоб показати, що наша мати неабияке цабе, двічі чи тричі згадував ім’я Солар. «Синьйора Ґреко, – казав, – належить Соларам».

Належить Соларам. Я від тих слів закипала від злості, соромилася. А про себе думала: або так, або в державній лікарні. І казала собі: але потім (що я мала на увазі під отим «потім», сама собі боялася зізнатися!) мені доведеться прояснити багато питань з моїми братами і Марчелло. А поки я тішилася тим, що приходила до материної палати й заставала там її подруг із району, усіх її віку, перед якими вона охоче вихвалялася: «Це мої діти так розстаралися!» – або, вказуючи на мене: «Елена – відома письменниця, живе на Тассо, звідти видно море. Гляньте, яку гарненьку внучку мені народила! Назвала Іммаколатою на мою честь!». Коли її подруги виходили з палати, бурмочучи собі під ніс: «Заснула!», я негайно заходила, щоб перевірити це, а потім поверталася з Іммою до коридору, де повітря здавалося свіжішим. Залишала двері палати прочиненими, щоб наглядати за матір’ю, яка частенько так стомлювалася після відвідин, що відразу безсило засинала й стогнала вві сні.

Час від часу мені несподівано допомагали. Іноді Кармен заїжджала провідати мою матір і відвозила мене додому автівкою. Або ж Альфонсо. Звісно, вони це робили для мене. До моєї матері завжди ставилися шанобливо, задовольняли її самолюбство, розхвалюючи палату та внучку, але більшу частину часу проводили зі мною в коридорі або чекали на вулиці в машині, аби вчасно завезти мене до школи забрати доньок. Ранки в їхньому товаристві пролітали як мить і справляли особливе враження: були символом нового району, не того, що вимирав і втілювався в образі матері, а іншого, нового, який виникав під Лілиним впливом.

Я розповіла Кармен про все, що Ліла зробила для моєї матері. Та задоволено промовила: «Так усім же відомо, що Лілу ніхто не зупинить!» Вона говорила про Лілу так, що ледь не приписувала їй магічних здібностей. Але найбільше мене вразили ті п’ятнадцять хвилин, які я провела з Альфонсо в напівтемному коридорі клініки, поки лікар оглядав матір. Альфонсо теж, як завжди, розсипався в подяках Лілі, але мене здивувало, що він уперше розповів про свій досвід. Сказав між іншим: «Ліна навчила мене професії, за якою – велике майбутнє!» Навіть вигукнув: «Та якби не Ліна, ким би я був сьогодні?! Так, шмат живого м’яса, і все!» Порівнював Лілину поведінку з поведінкою дружини: «Я завжди давав Марізі свободу, а вона за це наставляла мені роги, я дав своє прізвище її нагуляним дітям, але вона все одно завжди мене мучила і зараз мучить. Тисячу разів плювала мені в очі й казала, що я її обдурив!» Захищався: «Ну, от чим я її обдурив, Лену?! Ти така розумна, інтелігентна, ти мене зрозумієш! Найдурнішим з усіх був я, бо сам себе дурив, і якби Ліна не допомогла, то так би й помер обдуреним!» Промовив зі сльозами на очах: «Основне, що вона зробила для мене, – це змусила ясно усвідомити й сказати самому собі: я торкаюся ноги цієї жінки – і нічого не відчуваю. І водночас помираю від бажання торкнутися ноги того чоловіка, саме його, погладити його руки, обрізати йому нігті манікюрними ножицями, видавлювати йому вугрі, піти з ним на танці й сказати: “Якщо вмієш танцювати вальс, веди мене, дай відчути, як ти гарно танцюєш!”» Згадав давні події: «Пам’ятаєш, ви з Ліною якось прийшли до мого батька й попросили віддати вам ляльок, а він покликав мене й спитав зневажливо: “Альфó, це ти забрав ляльок?” Уже тоді я був соромом родини, грався ляльками сестри й одягав материні панчохи». Пояснив мені, але так, ніби я вже давним-давно все знала, і він зізнавався самому собі: «Я змалечку знав, що не такий, як усі думають; і навіть не такий, як сам про себе думав. Казав собі: “Я – щось інше, щось таке, що ховається всередині, у жилах, поки не має назви і чекає”. Але не знав, що воно таке, й гадки не мав, як воно може стати мною. Аж поки Ліла не змусила мене – не знаю, як сказати, – взяти щось від неї. Ти ж знаєш, яка в неї вдача, сказала: “Почни з оцього і побачиш, що станеться”. Так ми з нею перемішалися – це було весело! – і тепер я не такий, яким був раніше. Я не як Ліла, я зовсім інша особа, яка вимальовується поступово».

Його тішила та відкритість, із якою він мені все це розповідав, і мене саму вона порадувала. Між нами знову зародилася довіра, не схожа на ту, що була в школі. Треба сказати, що з Кармен, як на мене, стосунки теж значно потеплішали. Але згодом я усвідомила, що обоє, хоч і різними способами, просили в мене чогось більшого. В обох випадках я зрозуміла це, коли в клініці з’явився Марчелло.

Мою сестру Елізу та її сина зазвичай привозив машиною літній чоловік на ім’я Доменіко. Він залишав їх у клініці й відвозив батька додому. Та інколи Елізу з Сильвіо привозив сам Марчелло. Одного ранку він приїхав саме тоді, коли зі мною сиділа Кармен. Я була переконана, що між ними виникне сварка, але вони натомість холодно привіталися, без особливої неприязні, і згодом Кармен заговорила з ним майже улесливо, ніби шукаючи його прихильності. Як тільки ми залишилися наодинці, вона тихенько поділилася: хоча Солари її й ненавиділи, вона намагалася поводитися з ними привітно заради Пасквале. «Але я вже більше так не можу, Лену! – вигукнула вона. – Я їх ненавиджу! Я б їх придушила, але куди діватися!» І запитала: «А як би ти вчинила на моєму місці?»

Щось схоже сталося і з Альфонсо. Якось уранці він привіз мене до матері, згодом з’явився Марчелло, і Альфонсо від одного його виду перелякався на смерть. Хоч Солара не поводився якось дивно: з холодною чемністю привітався зі мною, кивнув йому, вдаючи, що не помітив простягненої руки для рукостискання. Щоб уникнути незручної ситуації, я потягла свого друга до коридору, пояснюючи, що маю погодувати Імму. Як тільки ми вийшли, Альфонсо пробурмотів: «Якщо мене вб’ють, то знай: це зробив Марчелло!» Я відповіла: «Не перебільшуй!» Але він ніяк не міг заспокоїтися, із сарказмом почав перелічувати людей з нашого району, що охоче його порішили б, – у списку були відомі й не відомі мені імена. Назвав і свого брата Стефано (сміявся: “Він трахає мою дружину, лише аби показати іншим, що не всі в нашому роду голубі”!), і Ріно (знову зі сміхом: “Відтоді як він усвідомив, що я схожий на його сестру, охоче зробив би мені те, що не може зробити їй!”). Але першим у списку все одно був Марчелло. Альфонсо казав, що той ненавидів його більше за всіх. Сказав задоволено і разом із тим збентежено: «Він гадає, що то через мене Мікеле з’їхав з глузду!» І додав, регочучи: «Ліна підказала її копіювати, їй подобається, як у мене виходить. Їй до вподоби, як я її наслідую і як це діє на Мікеле. І мені теж подобається». Потім раптом замовк, помовчав і запитав: «А ти що думаєш?»

Я слухала його, а сама тим часом годувала дитину. І він, і Кармен не задовольнялися тим, що я знову жила в Неаполі, що ми з ними час до часу зустрічалися. Вони хотіли, щоб я знову жила життям нашого району, щоб стала пліч-о-пліч із Лілою як їхній янгол-охоронець, вимагали, аби ми з нею діяли, як божества – іноді – у згоді, іноді – змагаючись одна з одною, – але завжди уважні до їхніх проблем. Оте прохання брати більше участі в їхніх справах, з яким часто-густо зверталася до мене і Ліла і яке здавалося мені недоречним і нав’язливим, за тих обставин мене розчулило. Я відчувала, що воно луною долучалося до змученого голосу моєї матері, яка з гордістю розповідала про знайомих із району як важливу частину себе самої. Я притиснула до грудей Імму і поправила їй ковдрочку, щоб захистити від протягів.

66

Лише Ніно й Ліла ні разу не прийшли до клініки. Ніно відразу заявив: «Не маю анінайменшого бажання зустрічатися з тим каморристом. Мені шкода твою матір, але я не можу поїхати з тобою». Я переконувала себе, що то лише привід для виправдання своєї відсутності, але він, схоже, образився через те, що так багато зробив для матері, а вся моя родина стала на бік Солари. Я спробувала пояснити, що не все так просто: «Марчелло тут ні до чого. Ми прийняли його допомогу, аби потішити матір». А він у відповідь пробурчав: «Так Неаполь ніколи не зміниться!»

Ліла нічого не сказала про перевезення матері до приватної клініки. Але й надалі допомагала мені, як могла, хоча вже й сама мала ось-ось народити. Я почувалася незручно, казала їй: «Не хвилюйся за мене, тобі слід подбати про себе!» «Та ні, – відповідала вона зі смішком, за яким ховалася тривога, і погладжувала свій живіт, – малюк затримується. Я не поспішаю, і він теж». І як тільки мені щось було треба, вона відразу прибігала. Звичайно, вона не пропонувала відвезти мене до Каподімонте, як Кармен і Альфонсо. Але якщо в моїх доньок підвищувалася температура і вони не ходили до школи, як у перші три тижні після народження Іммаколати, коли було холодно і дощило, вона завжди допомагала. Залишала роботу на Енцо й Альфонсо й приїжджала на Тассо, щоб доглядати всіх трьох.

Я раділа, адже спілкування з Лілою завжди йшло на користь Деде й Ельзі. Вона вміла викликати в обох любов до новонародженої сестрички, знала, як навчити відповідальності Деде, їй вдавалося тримати під контролем Ельзу й заспокоювати Імму, не запихаючи їй негайно до рота соску, як це зазвичай робила Мірелла. Єдиною проблемою був Ніно. Я повсякчас боялася, що Ніно зайнятий лише для мене, а коли дізнається, що з дітьми сидить Ліла, то неодмінно прийде їй допомагати. Тому глибоко всередині я ніколи не почувалася спокійною. Ліла приїжджала, я давала їй купу інструкцій, записувала на аркуші номер клініки, про всякий випадок попереджувала сусідку про свою відсутність і їхала до Каподімонте. Сиділа з матір’ю не більше години й поспішала додому, щоб устигнути погодувати Імму груддю й приготувати обід. Дорогою додому я часто уявляла собі, що зараз застану Ніно з Лілою за цікавою бесідою, як то бувало на Іскії. Звичайно, мої фантазії йшли набагато далі, але я з відразою відганяла їх. Більше мене лякала інша думка, і щоразу, коли я сиділа за кермом, вона здавалася мені важливішою. Я уявляла, що коли Ніно буде вдома, у Ліли почнуться перейми, і йому доведеться негайно везти її до лікарні. Тоді Деде залишиться за старшу, Ельза порпатиметься в Лілиній сумочці з наміром щось поцупити, а Імма лежатиме в колисці голодна й розчервоніла від плачу.

Приблизно так і сталося, але без Ніно, його й сліду не було. Одного ранку я повернулася з клініки, як завжди до полудня, і побачила, що Ліли немає: у неї почалися пологи. Я страшенно за неї розхвилювалася. Адже найбільше її лякали будь-які зміни і мутації матерії. Вона ненавиділа почуття слабкості, не терпіла порожніх слів, коли вони втрачали зміст. А тому я молила про одне: хай вона витримає.

67

Про її пологи мені відомо з двох джерел: від неї самої і від нашої лікарки-гінеколога. Тож я спробую своїми словами переказати те, що мені розповіли. Дощило. Від моїх пологів минуло днів двадцять. Мати лежала в клініці вже кілька тижнів, і якщо я не приїжджала, то починала плакати, як мала дитина. Деде лихоманило, Ельза відмовлялася йти до школи, бо нібито хотіла доглядати сестру. У Кармен були невідкладні справи, Альфонсо теж не мав часу. Я зателефонувала Лілі. Як завжди, почала довго вибачатися: якщо у тебе багато роботи, якщо тобі не до мене, так і скажи, я щось вигадаю. Вона насмішкувато відповіла, що в неї все чудово, на роботі вона сама собі хазяйка і може чинити, як їй заманеться. Моїх старших доньок вона любила, але особливо їй подобалося разом із ними піклуватися про Імму. То була своєрідна гра, яка тішила всіх чотирьох. «Негайно виїжджаю», – сказала Ліла. За моїми підрахунками, вона мала приїхати десь за годину, але щось її затримувало. Я зачекала ще трохи, але, знаючи, що Ліла завжди тримала слово, сказала сусідці, що вона буде тут із хвилини на хвилину, а сама поїхала до матері.

Ліла тим часом запізнювалася. Її тіло наче посилало сигнали, що краще сидіти вдома. Переймів у неї не було, але через якесь дивне самопочуття вона попросила Енцо поїхати з нею. Не встигли вони й поріг переступити, як Ліла відчула перші перейми. Вона негайно зателефонувала Кармен, попросила допомогти моїй сусідці з дітьми, після чого Енцо повіз її до лікарні, де працювала наша гінекологиня. Там у неї відразу розпочалися страшні пологові болі, які ніяк не закінчувалися. Пологи тривали шістнадцять годин.

Таку хроніку подій Ліла згодом переповіла мені майже весело. «То неправда, що ти мучишся лише під час перших пологів, а потім набагато легше, – заявила вона, – мучишся щоразу». І стала наводити докази, різко й водночас саркастично. Їй здавалося нелогічним виношувати дитя в лоні й водночас намагатися виштовхнути його звідти. «Це ж так бридко, – казала, – викохувати його в собі дев’ять місяців як найбажанішого гостя з нав’язливою думкою одного дня жорстоко випхати». Хитала недовірливо головою, ніби ніяк не могла примиритися з непослідовністю дійства. «Це ж просто неймовірно! – вигукнула вона, переходячи на чисту італійську. – Власне тіло повстає проти тебе, стає найлютішим ворогом та завдає найнестерпнішого болю!»

Вона годинами відчувала гострий біль внизу живота, що різав їй лоно холодним полум’ям, вивертаючи його назовні, а потім перекидався вгору, трощачи нирки. «Хай тобі грець, – іронічно лаяла мене, – яка ж ти брехуха! І в чому полягає оте твоє дивовижне відчуття?!» І присягнулася, цього разу вже не жартуючи, що більше ніколи в житті не завагітніє.

Але за словами лікарки, яку Ніно якось запросив до нас на вечерю разом із чоловіком, пологи в Ліли пройшли нормально, без ускладнень, і будь-яка інша жінка на її місці розродилася б запросто. Ускладнення виникли через саму Лілу та її заморочену голову. Тому лікарка сердилася на неї. «Ти робиш усе навпаки: утримуєш дитину, коли треба її виштовхувати. Ну ж бо, тужся!» Лікарка, без сумніву, ставилася упереджено до своєї пацієнтки, і того вечора навіть не приховувала цього. По-змовницьки, на втіху Ніно, вона охоче підтверджувала: Ліла робила все можливе, аби не народити на білий світ ту дитину. Вона щосили утримувала її в собі і час від часу казала: «Розріж мені живіт, зроби це сама, бо я не можу». Коли ж лікарка гримала на неї, намагаючись підбадьорити, та у відповідь обливала її найбруднішою лайкою. «Піт із неї ллється рікою, – розповідала нам гінекологиня, – з-під високого лоба вона дивиться налитими кров’ю очиськами й репетує: “Легко тобі наказувати! Ану, стань на моє місце, заразо, виштовхни його сама, якщо зможеш! Це дитя мене убиває!”»

Я розгнівалася й присоромила лікарку:

– Не слід розповідати такі речі!

Вона ще більше розпалилася й вигукнула:

– Розповідаю, бо ми друзі!

Потім несподівано заговорила стриманим професійним тоном і з награною серйозністю заявила:

– Якщо ви справді любите Лілу, – вона мала на увазі мене й Ніно, – допоможіть їй зосередитися на чомусь такому, що по-справжньому їй подобається, інакше її скажений (саме так і сказала!) розум доведе до біди і її, і її близьких.

Наприкінці ще раз наголосила, що в пологовій залі їй довелося спостерігати за боротьбою проти природи, неймовірною у своїй жорстокості сутичкою між матір’ю та дитиною.

– То було справді неприємне видовище, – завершила вона.

Народилася дівчинка – дівчинка, а не хлопчик, як передбачали всі навколо. Коли я нарешті прийшла до лікарні провідати Лілу, вона була виснажена, але з гордістю показала мені доньку. Запитала:

– Імма скільки важила?

– Три двісті.

– Нунція важить майже чотири. Живіт у мене був маленький, а от вона сама – велика.

Ліла справді назвала малу на честь матері. А потім, щоб не розчаровувати свого батька (Фернандо старим став іще дратівливішим), а також родичів Енцо, похрестила малу в церкві нашого району, влаштувавши пишне свято в офісі «Basic Sight».

68

Доньки відразу стали для нас приводом частіше спілкуватися. Ми з Лілою телефонували одна одній, зустрічалися, щоб разом погуляти з дітьми, і безкінечно говорили, але вже не про нас, а про них. Принаймні так здавалося. Насправді через взаємну увагу до дочок почала проявлятися нова цінність та складність наших стосунків. Ми порівнювали дівчаток у всьому, ніби намагалися переконатися: добре здоров’я чи нездужання однієї є віддзеркаленням доброго здоров’я чи нездужання другої. Таким чином ми могли б посприяти першому або ж запобігти другому. Ми ділилися одна з одною почутим чи вичитаним, ніби змагалися: хто з нас знайшов краще дитяче харчування, м’якіші підгузки, ефективніший крем проти подразнень. Не було такої сукенки, яку б Ліла купила для Нунції, – тепер її називали Тіною, зменшувальною формою від Нунціатіни, – і не придбала такої ж для Імми. І я в межах свого скромного сімейного бюджету робила так само. «Знаєш, Тіні було так гарно в цьому комбінезончику, то я взяла такий і для Імми», – казала вона. Або: «Тіні в цих черевичках так зручно, то я купила такі й для Імми».

– А ти знаєш, – сказала я їй якось жартома, – ти назвала свою доньку так, як звали мою ляльку.

– Яку ще ляльку?

– Ту, що була в мене в дитинстві, Тіну. Ти що, не пам’ятаєш?

Вона торкнулася чола так, ніби в неї заболіла голова, і відповіла:

– Справді, але я не навмисно.

– То була гарна лялька, я її дуже любила.

– Моя донька краща.

Так пробігали тиждень за тижнем, і в повітрі запахло весною. Якось уранці моїй матері погіршало, усіх нас охопила паніка. Оскільки на той час навіть сестрі й братам стало ясно, що лікарі в клініці не дуже професійні, ми знову заговорили про те, щоб перевезти її до державного закладу. Я запитала Ніно, чи не можна через професорів, знайомих його тестя, які раніше нам допомагали й лікували матір, влаштувати так, щоб її поклали до окремої палати. Але Ніно заявив, що він категорично проти блату чи особливих умов, адже в державному закладі ставлення має бути однаковим до всіх, і завершив промову тим, що сердито пробурчав: «Слід покласти край переконанню нашого народу, що для того, аби отримати місце в лікарні, треба бути привілейованим або віддатися на волю каморри». Звичайно, сердився він не на мене, а на Марчелло, але я все одно злякалася. Однак я була впевнена, що врешті він би все одно мені допоміг, якби тільки моя мати, попри страшні муки й біль, не дала нам зрозуміти всілякими способами, що краще помре в комфорті, аніж бодай на кілька хвилин опиниться у відділенні швидкої допомоги. Тоді Марчелло вразив усіх іще раз, привізши до клініки одного зі спеціалістів, що раніше лікували нашу матір. Професор, який у лікарні зазвичай поводився досить грубо, у клініці був надзвичайно чемним і ще не раз приходив, хоча персонал приватної клініки ставився до нього вороже. Матері покращало.

Та вже скоро її стан знову погіршився. Тоді мати зібралася на силі й зробила дві речі, які суперечили одна одній, але для неї були однаково важливими. Оскільки Лілі саме в ті дні вдалося влаштувати Пеппе й Джанні на підприємство свого клієнта з Баяно, але ті не прийняли пропозицію, вона, тисячу разів подякувавши моїй подрузі за доброту та щедрість, покликала до себе обох синів і під час довгої розмови з ними знову перетворилася – хоч на кілька хвилин – на ту фурію, якою була в минулому. Сердито вирячувала очі, погрожувала, що переслідуватиме їх навіть з-під землі, якщо вони не погодяться на ту роботу, довела обох до сліз, перетворила на покірливих ягнят. Коротко кажучи, не відчепилася від них, аж поки не впевнилася, що вони підкоряться. Тоді перейшла до другого пункту плану, що суперечив першому. Покликала до себе Марчелло, з-під влади якого тільки-но вирвала Пеппе й Джанні, і примусила урочисто присягнутися, що він одружиться з її меншою дочкою до того, як вона сама навіки заплющить очі. Марчелло запевнив її, що так і зробить і що вони з Елізою відкладали весілля тільки тому, що чекали, поки вона одужає, а тепер, коли її одужання не за горами, вони негайно візьмуться за підготовку всіх документів. Тут моя мати нарешті заспокоїлася. Вона не помічала різниці в тій владі, яку приписувала Лілі, і тій, яку мав Марчелло. Скористалася першою, потім другою, і тепер тішилася, що забезпечила своїх дітей підтримкою двох найвпливовіших осіб у районі, а для неї – у цілому світі.

Кілька днів вона жила тією тихою радістю. Я привела до неї Деде, яку вона дуже любила, дала потримати Імму. Вона навіть приділила трохи уваги Ельзі, до якої ніколи не виявляла особливої прихильності. Я спостерігала за нею: втомлена, вкрита зморшками старенька жінка, на вигляд їй років сто, хоча насправді – всього шістдесят. Так я вперше відчула плин часу, його силу, що штовхала мене до сорокарічного рубежу, швидкість, з якою протікало моє життя, та присутність смерті, що чекає на нас усіх. «Якщо це відбувається з нею, – думалося мені, – від цього нікуди не втечеш, одного дня таке станеться і зі мною».

Якось уранці, коли Іммі було десь місяців зо два, мати сказала слабким голосом:

– Лену, от тепер я справді задоволена. Лише за тебе непокоюсь. Але ж ти – це ти, тобі завжди вдавалося якось по-своєму все владнати, а тому я в тебе вірю.

Потім заснула і впала в кому. Пролежала ще кілька днів – вона не хотіла помирати. Пам’ятаю, того дня я була в палаті разом з Іммою, передсмертним хрипам не було кінця, вони вже перетворилися на звичний фон. Батько, який більше не мав сил це чути, тієї ночі залишився вдома, щоб виплакатися. Еліза вивела Сильвіо надвір подихати свіжим повітрям, брати курили в сусідній кімнатці. Я довго сиділа мовчки, утупившись у те нерухоме тіло під простирадлом. Мати якось всохла, хоч раніше завжди була доволі огрядною. Її постать вічно нависала наді мною, змушуючи почуватися як черв’ячок під каменюкою: захищеною і водночас придушеною. Я побажала їй, щоб оті хрипи зараз же припинилися. Тієї ж миті, на мій превеликий подив, так і сталося. У кімнаті раптом стало тихо. Я чекала, ніяк не могла зібратися на силі, щоб підвестися й підійти до неї. Тут Імма цмокнула, і тиша порушилася. Я встала зі стільця й підійшла до материного ліжка. Ми вдвох – я і мала, яка уві сні жадібно шукала ротиком цицьку, щоб усе ще почуватися часткою мене, – перебували у тому просякнутому хворобою приміщенні, і були єдиним живим і здоровим, що ще залишалося від неї.

Того дня – сама не знаю чому – я одягла браслетик, який мати подарувала мені двадцять років тому. Я давно вже його не носила, віддаючи перевагу більш вишуканим прикрасам, до яких мене привчила Аделе. Але з того дня знову почала його часто одягати.

69

Мені було важко змиритися зі смертю матері. Хоч я не проронила ані сльозинки, у мене все боліло всередині, той біль ще довго не минав і, напевне, і досі не минув, а лише притупився. Я завжди вважала її нечутливою й грубою жінкою, боялася її і тікала від неї. Відразу після похорону в мене було таке відчуття, як під час раптової зливи: ти озираєшся навколо й не бачиш місця, де б заховатися. Кілька тижнів по тому вона скрізь мені ввижалася, повсюди вчувався її голос, день і ніч. Ніби її дух без упину виникав у розпаленій уяві. Я сумувала за тим новим спілкуванням, яке ми відкрили для себе під час її хвороби, намагалася продовжити його згадками про приємні миті з минулого, коли я була ще малою, а вона – молодою. Моє почуття провини не відпускало її від мене. Я клала до своїх шухляд її заколку, хустинку, ножиці, але всі ті речі здавалися мені безликими, навіть браслет утратив особливу цінність. Можливо, тому я вирішила не звертатися до лікарів стосовно болю в тазостегновому суглобі, який з’явився у мене під час вагітності, а після пологів так і не минув. Я вважала його спадком від матері, що зберігався в моєму тілі.

І оті її слова, промовлені вже наприкінці («ти – це ти, я в тебе вірю»), ще тривалий час лунали в голові. Вона померла з переконанням: зважаючи на мою вдачу і здібності, мене ніщо й ніколи не зламає. Ота думка вкоренилася в моїй душі і врешті мені допомогла. Я вирішила, що повинна справдити її сподівання. Розпочала дисципліновано займатися собою. Знову використовувала кожну вільну хвилину, щоб читати й писати. Остаточно втратила цікавість до дріб’язкової політичної метушні, бо ніяк не могла змусити себе захопитися перипетіями п’яти партій, що були при владі, та їхніми сварками з комуністами. Саме цим активно займався Ніно. А от я уважно слідкувала за жорстоким та нестримним розгулом корупції в країні. Начитавшись феміністичних статей і книжок та все ще перебуваючи на злеті популярності після невеликого успіху останньої книжки, я запропонувала свої матеріали новим жіночим журналам. Але мушу визнати, що більшу частину енергії я витрачала на те, щоб переконати своє видавництво у близькому завершенні роботи над новим романом.

Кілька років тому мені заплатили чималий аванс, але я за той час нічого не написала. Не знаходила сюжету й мучилася через це. Головний редактор, який особисто вибив мені щедрий аванс, ніколи на мене не тиснув, лише інколи тактовно цікавився, як ідуть справи, а коли я намагалася уникнути відповіді, бо сказати правду здавалося мені непрофесійним, він не наполягав. А потім стався досить неприємний випадок. У газеті «Корр’єре делла сера» вийшла напівіронічна стаття, у якій після стриманих похвал на адресу перших романів молодих авторів, що мали чималий успіх, ішлося про те, що тими першими спробами пера все й закінчувалося. Серед інших згадувалося і моє ім’я. За кілька днів до Неаполя приїхав редактор, який мав брати участь у якійсь великій конференції, і попросив мене про зустріч.

Його серйозний тон відразу стривожив. За п’ятнадцять років нашого знайомства він ні разу не тиснув на мене своїм авторитетом, у сутичці з Аделе без вагань став на мій бік, завжди поводився привітно. Вдавано веселим тоном я запросила його до себе на вечерю, у квартиру на Тассо. Це коштувало мені чимало душевних і фізичних сил, але я зробила це ще й тому, що Ніно хотів запропонувати йому свою збірку статей.

Редактор поводився чемно, але досить стримано. Висловив мені співчуття через смерть матері, сказав кілька теплих слів про Імму, подарував барвисті книжечки Деде й Ельзі. Терпляче чекав, поки я займалася вечерею та дітьми, краєм вуха слухав Ніно та його розпитування про публікацію нової книжки. Коли ми врешті перейшли до десерту, гість перевів розмову на основну мету зустрічі і запитав, чи може він додати мій роман до плану публікацій на наступну осінь. Я почервоніла:

– На осінь 1982-го?

– Авжеж, на осінь 1982-го.

– Можливо, але я скажу точно трохи пізніше.

– Треба сказати зараз.

– Мені ще далеко до кінця.

– Ну то дай почитати хоч щось.

– Рукопис іще геть сирий.

Мовчання. Він сьорбнув вина з келиха, промовив суворо:

– Досі, Елено, тобі дуже щастило. Особливо вдалою вийшла твоя остання книжка. Тебе хвалять, поважають, ти здобула собі коло читачів. Але про читачів треба дбати. Якщо ти їх втратиш, то не матимеш шансу видати нові книжки.

Я стурбувалася. Зрозуміла, що Аделе таки зуміла пробити діру в обороні цього освіченого й порядного чоловіка. Я уявила собі слова матері П’єтро: «Що ж ви хочете: уродженка півдня, хіба можна їм довіряти?! Вони лише здаються такими добрими й чемними, а коли доходить до справ – лише обман!» І тієї миті я ненавиділа саму себе, оскільки підтверджувала цьому чудовому чоловікові, що так і є. Не підводячи погляду від блюдця з десертом, редактор трьома сухими фразами відкинув пропозиції Ніно, пояснивши, що для науково-популярної літератури настали погані часи. Усім стало незручно, ніхто не знав, що казати далі, я щось говорила про Імму, аж доки редактор не поглянув на годинник і не проголосив, що йому вже час іти. Тоді я не втрималася й пообіцяла:

– Добре, я здам книжку вчасно, щоб вона вийшла восени.

70

Моя обіцянка заспокоїла редактора. Він затримався ще на декілька хвилин, трохи поговорив з нами, намагався привітніше поводитися з Ніно. Нарешті обійняв мене і шепнув на вухо: «Я впевнений, що ти пишеш чудову книжку!» І пішов.

Як тільки двері за ним зачинилися, я вигукнула:

– Аделе й надалі вставляє мені палиці в колеса! Я в халепі!

Але Ніно, схоже, зі мною не погоджувався. Шанс – хай і непевний! – що його книжка колись зможе побачити світ, остаточно його заспокоїв. Крім того, він недавно побував у Палермо на з’їзді Соціалістичної партії, де зустрівся з Ґвідо й Аделе, і професор прихильно висловився щодо його останніх робіт. А тому він промовив примирливо:

– Та не перебільшуй ти так змову Айрот проти тебе. Досить було пообіцяти, що ти почнеш писати, і бачиш, як відразу все змінилося?

Ми посварилися. Я щойно пообіцяла написати книжку, це правда. Але як і коли я зможу це зробити, якщо для цього потрібні час і сили? Де їх узяти? Він взагалі уявляє, яким було і яким стало моє життя? Я взялася перелічувати свої клопоти: хвороба та смерть матері, піклування про Деде й Ельзу, хатня робота, вагітність, народження Імми, його байдужість до дівчинки, постійні поїздки з однієї конференції на іншу, дедалі частіше без мене, і моя відраза – так, відраза! – через те, що мені доводиться ділити його з Елеонорою.

– Я, – кричала, – я вже зовсім скоро розлучуся з П’єтро, а от ти, ти навіть не захотів роз’їхатися з Елеонорою! Як, по-твоєму, я можу працювати в таких умовах, без анінайменшої підтримки з твого боку?!

Але користі від того скандалу не було. Ніно відреагував як завжди. Він зробив нещасний вираз обличчя і пробурмотів:

– Ти не розумієш, не можеш зрозуміти. Ти несправедлива!

І присягнувся з трагічним виглядом, що кохає мене й жити не може без Імми, без дівчаток, без мене. Завершилося все тим, що він запропонував найняти хатню робітницю, послуги якої сам оплачуватиме.

Він і раніше пропонував знайти когось, хто допомагав би мені по господарству, прибирав, ходив по продукти, куховарив, приглядав за дітьми. І хоч такі витрати він не вважав чимось особливим, я завжди відповідала, що не маю наміру обтяжувати його фінансово без потреби. Зазвичай я більше зосереджувалася на тому, що могло потішити не мене, а його. А ще я не хотіла визнавати, що в наших стосунках почали з’являтися ті самі труднощі, що і з П’єтро. Але того разу, на його превеликий подив, я відразу погодилася:

– Гаразд, знайди таку жінку, і якомога швидше.

Мені здалося, що я говорила голосом своєї матері – не тим слабким, що був в останні дні, а сварливим. Яке мені діло до прибирання та продуктів, якщо йдеться про моє майбутнє?! А моє майбутнє залежало від того, чи зможу я за кілька місяців написати роман. І той роман мав вийти дуже хорошим. І ніщо у світі, навіть Ніно, не могло завадити мені виконати свою роботу добре.

71

Я проаналізувала ситуацію. Попередні дві книжки, які завдяки перекладам усі ці роки приносили мені трохи грошей, останнім часом не продавалися. Аванс за новий роман, який я навіть не почала писати і, відповідно, тих грошей ще не заробила, уже майже закінчився. За статті для газет і журналів, які я писала до пізньої ночі, мені платили мало або взагалі не платили. А тому жили ми в основному на гроші, які щомісяця надсилав П’єтро, та завдяки Ніно, який оплачував оренду житла, комунальні послуги, а також – треба визнати – частенько дарував одяг та взуття мені й донькам. Але зважаючи на всі зміни й труднощі через переїзд до Неаполя, мені здавалося, що це нормально. Та тепер – після того вечора – я вирішила, що мені терміново треба стати фінансово незалежною. Слід регулярно писати й публікувати статті, відточувати стиль, зростати професійно, заробляти гроші. І причиною цього був не внутрішній поклик до письменництва. Причиною були думки про майбутнє: чи завжди Ніно піклуватиметься про мене та моїх дітей?

Саме тоді в якомусь далекому куточку моєї свідомості – лише в куточку! – почала визрівати твереза думка, без жодних страждань, що я мало можу розраховувати на нього в майбутньому. Ішлося не тільки про мій давній страх, що він мене покине. У мене ніби звузилося поле зору. Я більше не загадувала на далеке майбутнє, а ясно усвідомила: не можна сподіватися, що зараз і найближчим часом я отримаю від Ніно більше, ніж маю сьогодні. А тому слід було вирішити для себе, чи мені цього досить.

Звичайно, я все ще його кохала. Мені подобалося його тіло, довге й струнке, його методичний розум. І я захоплювалася його успіхами в роботі. Притаманне йому з юності вміння збирати інформацію, потім її систематизувати й інтерпретувати, переросло у здібність, що мала в ті часи великий попит. Нещодавно він опублікував книжку, яка здобула велике визнання (можливо, саме вона й сподобалася Ґвідо). У ній він аналізував економічну кризу та масове переміщення капіталів із сумнівних джерел у будівельну галузь, фінансову систему, приватне телебачення. Та все ж було в Ніно щось таке, що починало мене дратувати. Наприклад, мене зачепила його радість, коли він знову опинився під ласкою мого колишнього свекра. А ще мені не сподобалося, як він став говорити про П’єтро («сіреньке професореня без крихти уяви, якого хвалять хіба що за прізвище та за його вперту відданість Комуністичній партії») і про його батька, справжнього професора Айроту. Останнього він розхвалював на всі лади як автора фундаментальних академічних робіт про еллінізм та як войовничого представника еліти соціалістичних лівих сил. Окрім цього, мене зачепило його захоплення Аделе, яку він називав справжньою синьйорою, якій немає рівних у встановленні зв’язків із громадськістю. У мене складалося враження, що він шукав похвали та прихильності тих, хто мав владу, і готовий був знищити та принизити кожного, у кого її поки що було недостатньо або взагалі не малося. Це псувало той його образ, який я створила у своїй уяві, та і той, який він сам створив для себе.

Але не тільки це. Політичний і культурний клімат у країні та світі змінювався, з’явилися нові тенденції в літературі й журналістиці. Ми всі вже не виступали з радикальними промовами, і я сама не без подиву ловила себе на тому, що погоджуюся з поглядами, через які кілька років тому так палко сперечалася з П’єтро, аби лише казати йому наперекір. Але Ніно і тут перебільшував та вже давно брав на кпини будь-кого, хто висловлював не лише бунтарські думки, а й говорив про власні морально-етичні принципи. Казав, насміхаючись із мене:

– Щось забагато вразливих душ розвелося!

– Тобто?

– Обурюються, ніби не знають: або партії мають робити свою справу, або з’являються озброєні банди та масонські клуби.

– Що ти маєш на увазі?

– Я хочу сказати, що будь-яка політична партія є нічим іншим, як розподілювачем благ та послуг в обмін на голоси, а політичні ідеали – то так, предмети інтер’єру.

– Що ж, виходить, і я вразлива душа.

– Та я знаю!

Мене почало дратувати його постійне бажання вражати всіх своїми несподіваними політичними поглядами. Коли він улаштовував дружні вечірки у мене вдома, то часом навіть гостям ставало незручно, коли він, поборник лівих поглядів, захищав лінію правих. «Фашисти, – стверджував, – не завжди кажуть хибні речі, треба налагоджувати з ними діалог». Або: «Досить уже самих звинувачень. Доведеться й собі забруднити руки, якщо ми хочемо щось змінити». Чи от іще: «Слід якомога швидше змусити суди й прокуратуру працювати на тих, хто керує державою, якщо ми не хочемо, щоб судді перетворилися на плавучі міни, небезпечні для демократичної системи». А також: «Треба заморозити зарплати, механізм індексації приведе до краху Італії». Якщо хтось намагався йому заперечити, відповідав насмішкувато і реготав: мовляв, немає сенсу розмовляти з тими, у кого шори на очах, а тому вони і надалі керуються застарілими ідеями.

Я збентежено відмовчувалася і не вступала з ним у дискусії. Дуже йому подобалися оті сипучі піски сьогодення, коли майбутній шлях він визначав для себе на ходу! Він добре знав, що відбувалося всередині партій та в парламенті, які настрої панували серед підприємців та в трудових профспілках. А я зацікавлено читала лише кримінальну хроніку, де йшлося про арешти та кровопролиття, спричинені «Червоними бригадами», дебати щодо занепаду пролетаріату як рушійної сили суспільства та визначення нових суб’єктів боротьби. Тому мені зручніше було керуватися думками та термінологією інших політиків, а не його. Одного вечора Ніно затіяв сварку з другом, який викладав на факультеті археології. Розпалився, волосся безладно скуйовдилося – він здавався мені прекрасним.

– Ви взагалі не здатні побачити різницю між кроком уперед, кроком назад та тим, щоб стояти на місці!

– У чому полягає крок уперед? – запитав його друг.

– У призначенні прем’єр-міністра, який є не членом Християнсько-демократичної партії.

– А що для тебе стояти на місці?

– Це демонстрації металургів і машинобудівників.

– А крок назад?

– Забивати собі голову питанням, хто більш вірний принципам: соціалісти чи комуністи?

– Ти перетворюєшся на циніка.

– А от ти завжди був справжнім лайном!

Ні, я не захоплювалася Ніно, як раніше. Він тепер висловлювався – як би це краще пояснити? – провокаційно і водночас туманно, ніби лише він один завдяки своїй геніальності міг бачити в безладі дій партій та уряду якийсь особливий далекоглядний порядок, хоча мені та його товаришам ті діяння здавалися хаотичними та безґрунтовними. «Досить, – стояв він на своєму, – відкиньмо оте дитяче ставлення до влади! Треба самому бути всередині тих установ, де все зароджується і помирає: всередині партій, банків, телебачення». Звичайно, я його слухала, але щоразу, коли він звертався до мене, мовчки опускала очі. Я більше не приховувала, що його слова, з одного боку, викликають нудьгу, а з іншого – вказують на ідейну слабкість, яка тягне його донизу.

Якось він щось розповідав у своєму звичному стилі Деде, яка готувала дуже розумний твір-роздум. Щоб пом’якшити його прагматизм, я сказала:

– Однак, Деде, народ завжди має можливість перевернути все й зруйнувати чинний лад.

– Мамі подобається вигадувати історії, – відповів він добродушно, – адже це її робота, чудова робота! Але вона й гадки не має, як улаштовано наш світ. А тому щоразу, коли їй щось не подобається, вона промовляє чарівні слова: «Перевернімо все!». А ти розкажи вчительці, як зробити так, щоб добре працював той світ, у якому ми живемо.

– І як же? – запитала я в нього.

– Завдяки законам.

– Яким чином, якщо ти кажеш, що суддів слід тримати під контролем?!

Він незадоволено похитав головою – точно так само, як колись це робив П’єтро.

– Іди краще писати книжку, – сказав, – а то потім скаржитимешся і звинувачуватимеш нас, що ми заважаємо працювати.

Перемкнув увагу на Деде й прочитав їй лекцію про розподіл влади, яку я вислухала мовчки, погоджуючись із усім від «а» до «я».

72

Коли Ніно бував у мене вдома, то зазвичай влаштовував із Деде та Ельзою своєрідний жартівливий ритуал. Вони разом затягували мене до кімнатки, де стояв письмовий стіл, і суворо наказували сідати за роботу, зачиняли мене там саму і хором кричали, що забороняють мені навіть думати про те, щоб вийти звідти.

Він завжди охоче допомагав мені з дітьми, якщо мав на те час. Деде він вважав дуже розумною і здібною, хоча й занадто невпевненою. Ельза тішила його вдаваною простотою, за якою ховалися лукавство й хитрість. Але моя заповітна мрія не здійснилася: він так і не полюбив маленьку Імму. Він із нею грався, звичайно, інколи навіть здавалося, що його це справді розважає. Наприклад, бігав навколо неї з Ельзою та Деде й гавкав, щоб навчити її вимовляти слово «собака». Безуспішно намагаючись зосередитися й накидати хоча б кілька нотаток, я чула, як він із дітьми горлопанив на весь дім, а коли Імма видавала щось схоже на «со», Ніно в один голос з дівчатками кричав: «От молодець! Сказала! Молодець!» Але не більше. Насправді мала служила йому лялькою, щоб забавляти нею Деде й Ельзу. Якщо він проводив із нами неділю (а таке траплялося дедалі рідше), то за гарної погоди водив дівчаток на прогулянку до парку вілли Флорідіана, і старші сестри по черзі штовхали візок з Іммою. Поверталися всі четверо дуже задоволеними. Але з кількох слів від доньок ставало ясно, що Ніно залишав Деде й Ельзу гратися в доньки-матері з Іммою, а сам залюбки бесідував зі справжніми матерями кварталу Вомеро, які виводили дітей подихати свіжим повітрям.

Із часом я змирилася з його несвідомим бажанням загравати з жінками, вважаючи це чимось на кшталт нервового тику. Особливо звикла до того, як жінки негайно підпадали під його чари. Але настав час, коли і тут наші стосунки дали збій. Я стала помічати, що в нього надзвичайно багато знайомих жінок та подруг, і всі вони поруч із ним якось по-особливому розквітають. Я з власного досвіду знала той стан. Коли стоїш поряд із ним, то почуваєшся важливою, насамперед для себе самої, і це тішить. А тому мені здавалося природним, що всі ті дівчата, та й зрілі жінки, йому симпатизували. І хоча я не виключала в них сексуального потягу, усе ж не вважала його основною причиною популярності Ніно. Але в голові постійно крутилася фраза, сказана колись Лілою: «Здається, він і тобі не друг». І вона наштовхувала мене на питання: «Усі ці жінки – справді його коханки?» Але мене непокоїла не сама та думка, а дещо інше. Я зробила для себе висновок, що Ніно здобував прихильність жінок, аби розбудити в них вроджений материнський інстинкт і використати його собі на користь.

Минуло небагато часу після народження Імми, коли справи Ніно пішли вгору. Щоразу, коли він приходив, розповідав про свої успіхи, і я помітила: якщо раніше злету його кар’єри сприяли родинні зв’язки його дружини, то тепер за кожним переходом на вищий щабель у роботі чи політиці, за кожною новою посадою стояла якась жінка. Одна вибила для нього невеличку рубрику в газеті «Іль Маттіно». Друга запропонувала його як спікера на відкритті важливої конференції у Феррарі. Третя влаштувала його в редколегію туринського журналу. Ще одна, родом із Філадельфії, дружина офіцера НАТО, який служив на військовій базі в Неаполі, домовилася, щоб його ім’я додали до списку консультантів Американського фонду. І той перелік був безкінечний. А я сама хіба не допомогла йому опублікувати книжку в одному з найвідоміших видавництв? І хіба не допомагала видати другу? І якщо дуже добре подумати: хіба за його успіхами в ліцеї не стояла підтримка викладачки Ґальяні?

Я стала уважно спостерігати за тим, як він використовує свої чари. Він часто запрошував до мене на вечерю зовсім юних і вже не молодих жінок, самих або ж із чоловіками чи нареченими. Дещо збентежено я помічала, як уміло він з ними поводився: майже не звертав уваги на чоловіків, зосереджуючись повністю на жінках, часом – на одній з них. Я споглядала ті бесіди, які велися в присутності інших, проте так, ніби він був сам на сам із тією жінкою, яка його цікавила. Він не казав нічого недоречного чи компрометувального, лише запитував:

– А потім що сталося?

– Я втекла з дому. Поїхала з Лечче у вісімнадцять років, а звикати до життя в Неаполі було ох як нелегко.

– Де ти мешкала?

– У занедбаній квартирці на Трибуналі, іще з двома дівчатами. Не було навіть тихого кутка, щоб сісти повчитися.

– А як же чоловіки?

– Та які там чоловіки!

– Ну, хоч один же трапився?

– Точно що трапився! Он сидить, я з ним тоді й одружилася.

І хоч жінка вказувала на свого чоловіка, намагаючись залучити його до розмови, Ніно на того геть не зважав і продовжував звертатися тільки до неї своїм теплим, проникливим голосом. Ніно викликав у наївних представниць жіночої статі цікавість. Але я вже точно знала: не було в ньому нічого від тих чоловіків, що не соромилися поступитися жінкам частиною своїх привілеїв. Я маю на увазі не тільки професорів, архітекторів, художників, які бували у нас в гостях і виявляли феміністичні погляди. Я маю на увазі також Роберто, чоловіка Кармен, який в усьому охоче допомагав дружині, та й Енцо, який без найменших вагань витратив би весь вільний час на Лілині забаганки. Ніно ж захоплювався тільки тим, як жінки шукали самих себе. Не було такого вечора, щоб він не повторив: єдиний шлях до істини – це спільний спосіб мислення. Але водночас сам ревно обороняв свій особистий час і свої численні види діяльності, завжди в усьому ставив на перше місце себе самого і не збирався жертвувати заради когось ані хвилиною свого часу.

Якось після його слів я спробувала покепкувати з нього перед гостями й іронічно сказала:

– Та вірте ви йому. Спершу він допомагав мені прибирати зі столу, мив посуд. А тепер навіть шкарпетки розкидає по підлозі.

– Неправда! – обурився він.

– Так і є. Він хоче звільнити жінок, але чужих. Свою – ні.

– Ну, твоє звільнення не обов’язково має означати моє уярмлення.

І в таких фразах, сказаних ніби жартома, я теж почала не без збентеження впізнавати відлуння колишніх сварок із П’єтро. То чому я тоді так лютувала на колишнього чоловіка, а Ніно все прощала? Думала: можливо, у кожних стосунках обов’язково виникають ті самі суперечності, а в деяких питаннях знаходяться навіть ті самі компроміси. Але потім сама собі казала: не перебільшуй, з Ніно в тебе все значно краще.

Та чи й справді так було? Я дедалі більше в цьому сумнівалася. Пригадалося, як він підтримував мене у суперечках із П’єтро, коли гостював у Флоренції, як спонукав мене до писання. А тепер? Тепер, коли мені треба було серйозно взятися за роботу, він не надихав мене, як раніше. З роками все змінилося. У Ніно завжди була купа нагальних справ, і вільного часу для мене не малося. Щоб задобрити мене, він швидко знайшов через матір хатню робітницю: таку собі Сільвану, огрядну жінку років п’ятдесяти, матір трьох синів, завжди веселу, жваву і здатну справлятися з трьома дівчатками. Він повівся щедро й узяв плату на себе, а через тиждень поцікавився: «Усе добре, так краще?» Але було очевидно: тепер він вважав, що має право не хвилюватися за мене. Звичайно, він був уважний, час від часу запитував: «Ти пишеш?» – і більше нічого. Моя письменницька діяльність вже не посідала центральне місце в наших стосунках, як це було на початку. І не тільки це. Я сама, хоча мене це й бентежило, більше не вважала його беззаперечним авторитетом. Тобто я усвідомила, що та частина моєї душі, яка визнавала, що покладатися на Ніно не можна, більше не огортала його слова яскравим ореолом, як це було в дитинстві. Я давала йому прочитати уривок із зовсім сирих нотаток, а він вигукував: «Чудово!» Я коротко переказувала сюжет та описувала головних героїв, а він не роздумуючи видавав: «Дуже добре, захопливо!» Його слова мене не переконували, я йому не вірила, адже він часто з таким самим ентузіазмом висловлювався про роботу інших жінок. Зазвичай після вечері з іншими парами він виголошував свій вердикт: «Чоловік нудний, а от дружина, без сумніву, краща!» Усіх своїх подруг – він сам називав їх подругами – завжди величав неймовірними. А його думка про жіноцтво загалом була дуже толерантною. Ніно вдавалося виправдати навіть надзвичайну тупість дівчат-касирок на пошті та убогість культурних поглядів учительок Деде й Ельзи. Тобто я більше не почувалася унікальною, а лише однією з багатьох. А якщо я не була унікальною, то як мені могла допомогти його порада, як мала надихнути на роботу?

Одного вечора, коли він вихваляв свою подругу-біологиню, я, втомлена та роздратована його балачками, запитала:

– Невже на світі немає дурних жінок?

– Я такого не казав. Я сказав, що загальна картина така: ви розумніші за нас.

– То я краща за тебе?

– Авжеж, я давним-давно це зрозумів.

– Добре, я тобі вірю. Але скажи мені: хоч раз тобі траплялася якась зараза?

– Так.

– Скажи мені, хто це.

Я знала, що він відповість, але все ж сподівалася, що він назве ім’я Елеонори. Він помовчав, урешті серйозно відповів:

– Не можу.

– Скажи, прошу.

– Якщо скажу, ти розгніваєшся.

– Ні, не розгніваюся.

– Ліна.

73

Якщо раніше я майже вірила в його непримириму ворожість до Ліли, то тепер вона викликала в мене чимало сумнівів. До того ж досить часто в розмовах у нього проривалися зовсім інші почуття, як, наприклад, за кілька днів до того. Він якраз завершував статтю про автоматизацію роботи на підприємстві «Фіат». Я бачила, що виходить у нього не дуже («А що таке мікропроцесор? Ти знаєш, що таке чип, як усе працює?»), тому запропонувала:

– Поговори з Енцо Сканно, він добре розуміється на цьому.

Він неуважно перепитав:

– Хто такий Енцо Сканно?

– Лілин чоловік, – відповіла я.

На що він відповів, криво посміхнувшись:

– То мені краще поговорити з Ліною, вона напевно більше знає.

І тут до нього ніби повернулася пам’ять, він єхидно додав:

– Сканно. Здається, це той тупуватий синок зеленяра, що колись торгував овочами?

Його тон мене дуже вразив. Енцо заснував власну невеличку фірму в інноваційній галузі – просто неймовірно, якщо згадати, що вона розташована в самому серці старого району. Ніно як політик і вчений-соціолог мав би захоплюватися ним і цікавитися його роботою. Замість цього своїм «колись» він переніс його в часи навчання у початковій школі, коли той допомагав матері в крамниці або разом із батьком тягав по району візок з овочами й фруктами, а тому не мав часу вчитися й не міг похвалитися особливими успіхами. Ніно роздратовано не визнавав за Енцо ніяких заслуг і приписував їх лише Лілі. Так мені стало ясно: якби я на нього натиснула, він би визнав, що зразок вищого жіночого розуму (можливо, його особистий культ того розуму, бо в деяких розмовах він заявляв, що найбільшим марнуванням є марнування інтелектуальних здібностей жінок) був пов’язаний із Лілою. Над нашим коханням нависли чорні хмари, тоді як над його коханням з Лілою на Іскії і надалі сяяло сонце. «Чоловік, заради якого я покинула П’єтро, – подумала я, – став таким, яким є, внаслідок зустрічі з Лілою».

74

Саме ця думка крутилася в моїй голові холодного осіннього ранку, коли я везла до школи Деде й Ельзу. Замислившись, я механічно кермувала машиною, і та думка міцно засіла в моїх мізках. Якось так вийшло, що моя закоханість у хлопчика з району, а потім – студента ліцею, моя закоханість у вигаданого героя, яким я його собі уявляла і яким побачила згодом на Іскії, відокремилася від кохання до юнака, якого я зустріла в міланській книгарні і який пізніше приходив до мене у Флоренції. Я завжди вважала, що між цими двома почуттями існує тісний зв’язок, а того ранку мені здалося, що його немає, що переростання одного в інше – то лише плід моєї уяви. «А між нами, – думалося мені, – був тривалий розрив через його кохання до Ліли, той самий розрив, який повинен був назавжди викреслити Ніно з мого життя. А я вирішила не брати його до уваги. То з ким я тепер пов’язала своє життя і кого любила?»

Зазвичай дітей до школи відводила Сільвана. А я, поки Ніно спав, піклувалася про Імму. Але того дня я вирішила вчинити інакше, бо мала провести весь ранок не вдома: спершу завезти дітей, а потім податися до Національної бібліотеки, щоб пошукати стару книжку Роберто Бракко «У жіночому світі». Машина повільно просувалася вперед у вранішньому дорожньому хаосі, я неуважно відповідала на запитання дівчаток і обдумувала те, що спало мені на думку: отой подвійний Ніно, перший, який належав мені, і другий, якого я зовсім не знала. Коли після численних напучень я залишила Деде й Ельзу біля шкільних воріт, та думка склалася в яскраву картинку і – як то частенько траплялося зі мною в той період, – перетворилася на сюжет для майбутньої книжки. «Це може бути роман про жінку, що виходить заміж за чоловіка, в якого закохана з дитинства, – обдумувала я сюжет, їдучи у напрямку моря, – але в першу шлюбну ніч вона розуміє: одна частина його тіла належить їй, а у другій живе її подруга дитинства». І вже за мить увесь задум розсипався від тривожного дзвіночка у мозку, який негайно повернув мене до буденності: я забула купити підгузки для Імми.

Нерідко траплялося так, що хатні клопоти, як ляпас, обривали усі мої найцікавіші замисли для сюжетів і робили їх неважливими чи навіть дурними. Я зупинила машину, гніваючись на власну забудькуватість. У той час я постійно була такою втомленою, що навіть якби взялася записувати все, що треба купити, то врешті забула б той список удома. Розсердилася сама на себе: ніколи не виходило зробити так, як я планувала! У Ніно була дуже важлива робоча зустріч, і він, мабуть, уже пішов. Послати Сільвану до аптеки я теж не могла, бо тоді б їй довелося залишити дівчинку саму. А підгузки для Імми потрібні були негайно, інакше як би Сільвана її перевдягла? У малої негайно з’являлися подразнення. Доведеться повертатися додому. Я побігла до аптеки, купила підгузки і захекана помчала додому. Була впевнена, що почую плач Імми вже на сходах, але, коли відчинила ключем двері і зайшла всередину, у квартирі панувала тиша.

Малу я побачила в залі, вона сиділа в дитячому манежі без підгузка й гралася лялькою. Я прошмигнула тихенько повз неї, щоб вона не помітила мене й не стала негайно проситися на руки. Хотіла швиденько вручити пакунок Сільвані і спробувати таки потрапити до бібліотеки. Оскільки я почула якийсь тихенький звук із великої ванної кімнати (у нас була невеличка ванна, якою зазвичай користувався Ніно, і друга, просторіша, для нас із доньками), то подумала, що Сільвана там прибирає. Я рушила туди, двері були причинені, я їх розчинила. Перше, що я побачила у добре освітленому дзеркалі якраз навпроти дверей, – нахилену вперед голову Сільвани. Мені впав в око проділ рівно посередині: дві чорні стрічки волосся з численними срібними нитками сивини. Потім я побачила прикриті очі Ніно, його роззявлений рот. Лише через кілька секунд я врешті усвідомила всю картину повністю – картину з двох переплетених тіл. Ніно – в самій майці, довгі худі ноги розставлені, без трусів та шкарпеток. Сільвана, схилившись уперед, тримається обома руками за раковину, здоровенні труси низько опущені до колін, а темна сорочка задерта до талії. Обхопивши знизу її важкий живіт, Ніно однією рукою потирає їй лобок, а другою стискає важкі груди, що вивалилися з вирізу сорочки та бюстгальтера, і одночасно лупить своїм пласким животом об її широкі, білі-пребілі сідниці.

Коли я із силою потягнула на себе двері, Ніно від несподіванки вирячився на мене в дзеркало, а Сільвана різко підвела голову і теж перелякано зиркнула. Я кинулася до Імми, почула за спиною крики Ніно: «Елено, зачекай!», але вже вискочила з квартири і, не чекаючи ліфта, помчала вниз сходами з донькою на руках.

75

Я заскочила в машину, увімкнула двигун і рвонула з місця з дитиною на колінах. Донька нетямилася з радощів, поривалася натиснути клаксон, як її навчила Ельза, щось белькотала по-своєму, перемішуючи ті слова з радісними вигуками від моєї присутності. Я не знала, куди їхати, хотіла просто якомога швидше опинитися подалі від дому. Врешті отямилася біля підніжжя замка Сант-Ельмо. З’їхала на узбіччя, вимкнула двигун і усвідомила, що сліз у мене немає, що я зовсім не страждаю, мене просто охопив крижаний жах.

Я не могла повірити. Невже Ніно, якого я застала за тим, як він щосили лупив членом у промежину немолодої жінки – жінки, що прибирала в мене вдома, займалася закупами, куховарила, приглядала за моїми дітьми, жінки, на непривабливій зовнішності якої відбилося її нелегке життя, товстої, незугарної, такої несхожої на витончених високоосвічених синьйор, яких він приводив до мене на вечерю, – невже отой Ніно був хлопцем із моєї юності? Кружляючи бездумно автівкою, навіть не відчуваючи на колінах ваги напівголої Імми, яка безладно тиснула на клаксон і радісно до мене гукала, я так і не змогла якось укласти це в голові. Здавалося, що я, увійшовши до себе додому, раптом натрапила у ванній на іншопланетну істоту, яка протягом усього часу ховалася під оболонкою батька моєї третьої доньки. То якийсь чужак набрав подоби Ніно, то не він. Чи, може, інший він, що народився після Іскії? Котрий із них? Той, що зробив дитину Сильвії? Чи коханець Маріарози? Чи невірний чоловік Елеонори, дуже прив’язаний до неї? Одружений чоловік, який сказав мені, одруженій жінці, що кохає і буде зі мною за будь-яку ціну?

Кружляючи кварталом Вомеро, я намагалася вхопитися за образ Ніно з району та ліцею, Ніно з його ласкою та коханням, щоб якось подолати ту нестерпну відразу. Лише коли я зупинилася під замком Сант-Ельмо, мені згадалася ванна кімната і та мить, коли він розплющив очі й побачив моє відображення у дзеркалі – мене, застиглу на порозі. Тоді стало все ясно. Не було ніякого розмежування між чоловіком, який з’явився після Ліли, і тим, у якого я ще до Ліли була закохана з дитинства. Ніно був один, цілісний, і доказом цього був вираз його обличчя, коли він стояв позаду Сільвани. Такий самий, як і в його батька Донато, але не в той вечір, коли він позбавив мене цноти на пляжі Маронті, а коли гладив мене між ногами, під простирадлом, на кухні у Нелли.

Отже, нічого іншопланетного, звичайна земна бридота. Ніно став таким, яким нізащо у світі не хотів ставати. Коли він ритмічно похитував тазом позаду сідниць Сільвани, водночас намагаючись ніжними доторками задовольнити її, він не придурювався. Як не придурювався і тоді, коли зраджував мене і через це засмучувався, вибачався, вимолював прощення, клявся, що кохає мене. «Він такий, і з цим нічого не зробиш», – сказала я собі. Але мене це не втішило. Навіть гірше: мій жах не притупився, а лише посилився від того висновку. І тут я відчула, як мої коліна залило теплою рідиною. Я прийшла до тями: гола Імма напудила просто на мене.

76

Я й думати не могла про те, щоб повернутися додому, хоча було холодно й Імма могла захворіти. Я загорнула малу у своє пальто, вдавши, що ми так граємося, купила новий пакунок підгузків та одягла на неї один, витерши її вологими серветками. Тепер треба було вирішити, що робити далі. Деде з Ельзою мали скоро вийти зі школи, злі й голодні, та й Імма хотіла їсти. Я сама була в мокрих джинсах, без пальта, нерви натягнуті, як струни, і мене трусило від холоду. Пошукала телефон, набрала Лілу, запитала:

– Можна, ми з дівчатками приїдемо до тебе на обід?

– Звичайно!

– Енцо не розгнівається?

– Ти ж знаєш, що він буде радий.

На фоні почулося веселе щебетання Тіни, але Ліла на неї цитьнула. Потім запитала обережно, що було на неї не схоже:

– Щось сталося?

– Так.

– Що саме?

– Те, що ти й передбачала.

– Ти посварилася з Ніно?

– Я потім тобі розкажу, зараз мені треба йти.

До школи я під’їхала рано. Імму більше нічого не цікавило: ні я, ні кермо, ні клаксон, вона втомилася й почала капризувати. Я знову насильно закутала її у своє пальто, і ми подалися купувати печиво. Мені здавалося, що я маю спокійний вигляд, адже в душі в мене було тихо, і надалі переважав не гнів, а відраза – було так гидко, ніби я побачила двох плазунів під час спарювання. Але вже за кілька хвилин я помітила, що перехожі поглядають на мене якось дивно й стривожено, і усвідомила, що біжу вулицею в мокрих штанях, голосно розмовляючи із замотаною в пальто дитиною, яка щосили репетує.

Отримавши нарешті печиво, Імма замовкла, але її спокій дав волю моїм страхам. Ніно, напевно, переніс важливу зустріч і тепер шукає мене. Я могла наткнутися на нього біля школи. Оскільки в Ельзи уроки закінчувалися раніше, аніж у Деде, яка ходила вже до другого класу середньої школи, я вирішила стати за рогом і нишком спостерігати за дверима початкових класів. Я клацала зубами від холоду, Імма тим часом уже добряче забруднила пальто заслиненими крихтами. Я з тривогою озиралася навколо, але Ніно не було видно. Біля дверей середніх класів він теж не з’явився, зате з них за кілька хвилин вискочила Деде, яку винесло бурхливим дитячим потоком.

На мій вигляд дівчатка не дуже звернули увагу, їх більше зацікавило, чому це я приїхала по них з Іммою.

– А навіщо ти закутала її в пальто? – запитала Деде.

– Бо холодно.

– Ти бачила, як вона тобі його замазала?

– Нічого страшного.

– А коли я тобі його колись забруднила, ти дала мені ляпаса, – поскаржилася Ельза.

– Неправда.

– Правда!

Деде взялася розпитувати:

– А чому це на ній тільки кофтинка й підгузник?

– Так треба.

– Щось сталося?

– Ні. Зараз ми поїдемо на обід до тітоньки Ліни.

Вони, як завжди, неймовірно зраділи, всілися до автівки і, поки мала радісно щебетала щось сестричкам лише їй зрозумілою мовою, щаслива, що перебуває у центрі їхньої уваги, ті почали сваритися, хто триматиме її на руках. Я наказала, щоб робили це вдвох і не смикали її туди-сюди. «Це вам не лялька!» – гримнула я. Ельзу таке рішення не влаштувало, і вона обізвала Деде брудною лайкою на діалекті. Я хотіла було дати їй ляпаса, але не дотягнулася б, тому погрозливо крикнула, зиркнувши на неї суворо через дзеркальце заднього виду: «Що ти сказала?! Ану, повтори, що ти сказала!» Вона не розплакалася, надулася і заявила, що бавитися з молодшою сестрою їй не до вподоби. Згодом, коли мала тягнула до неї руки, щоб погратися, почала відштовхувати її від себе. Викрикувала: «Годі тобі, ти мені заважаєш! Не вимазуй мене!» Це неймовірно мене дратувало. Потім стала кричати ще й мені: «Мамо, скажи їй!» Тут мені урвався терпець, і я так гаркнула на них, що всі троє негайно принишкли з переляку. Далі ми їхали через усе місто в глухому напруженому мовчанні, що переривалося перешіптуванням Деде й Ельзи, які непокоїлися, чи не сталося знову в їхньому житті якоїсь страшної невиправної зміни.

Отого перешіптування я теж не могла витримати. Мене нервувало все: що вони малі, що я маю виконувати роль матері, що Імма реве. І до присутності дітей у машині домішувалися картини спарювання, які стояли в мене перед очима, запах сексу, що досі відчувався у мене в ніздрях, аж поки врешті гнів не знайшов вихід назовні з найбруднішою лайкою на діалекті. Виходить, Ніно трахнув хатню робітницю, а потів подався на ділову зустріч, начхавши на мене і свою дочку?! Який же мерзотник, як я могла знову так помилитися?! Виходить, він такий самий, як і його батько? Ні, це було б занадто просто. Ніно – дуже розумний, Ніно – неймовірно освічений. Його похіть пояснювалася не грубим простакуватим виставлянням напоказ чоловічої сили, що базувалося на традиційних, наполовину фашистських, наполовину південноіталійських поняттях. Він ясно усвідомлював свої вчинки і чудово розумів, як зі мною повівся. Він умів розмірковувати над складними питаннями, розумівся на психології, а тому добре знав, що такими діями він не просто мене образить – він мене знищить. Але все одно це зробив. Напевно, подумав про себе: «Не можу ж я відмовити собі у маленькому задоволенні лише через те, що та дурепа потім виїсть мені мізки!» Авжеж, так воно й було! І, мабуть, вважав міщанською – так, оте слово було тоді дуже поширеним у наших колах – мою бурхливу реакцію. Міщанською, міщанською. Я навіть могла уявити, що він скаже, аби вміло виправдати свою поведінку: «А що тут такого, плоть, як відомо, – слабка». Саме такими словами, сучий ти сину! Нарешті гнів пробив собі дорогу в стіні жаху. Я гримнула на Імму – навіть на Імму! – щоб замовкла. Під’їхавши до будинку Ліли, я вже ненавиділа Ніно так сильно, як нікого й ніколи в житті.

77

Ліла приготувала нам поїсти. Вона знала, як Деде з Ельзою люблять орек’єтте з томатним соусом, і вже з порогу їм про це повідомила, викликавши сцену бурхливого захоплення. Та не лише це. Забрала у мене з рук Імму і зайнялася нею та Тіною так, ніби раптом її донька роздвоїлася. Помила обох, одягла в однакові вбрання, обох попестила з материнською любов’ю. А оскільки малі відразу впізнали одна одну й радісно забелькотіли, Ліла всадовила їх на старий килим, щоб гралися та повзали разом. Які ж вони були несхожі! Я з тривогою порівнювала нашу з Ніно дочку з дитиною Ліли й Енцо. Тіна здавалася мені гарнішою і здоровішою за Імму, адже була солодким плодом їхнього міцного кохання.

Тим часом з роботи повернувся Енцо – як завжди, привітний, але неговіркий. За столом ні він, ні Ліла не питали в мене, чому я не їм. Деде вирішила якось виправдати мене, щоб відігнати погані думки – свої й інших: «Мама завжди мало їсть, бо боїться розповніти. І я роблю так само». Я погрозливо крикнула їй у відповідь: «Ти мені зараз усе з’їси, до крихти!» А Енцо, аби захистити дітей від мого гніву, затіяв з ними жартівливе змагання, хто перший доїсть усе в тарілці. А ще терпляче відповідав на численні запитання Деде про Ріно, адже моя донька так сподівалася зустрітися з ним за обідом. Енцо пояснив, що хлопець почав працювати в автомайстерні й повертається додому лише ввечері. А після обіду забрав обох сестричок і з таємничим виглядом повів їх до кімнати Дженнаро, щоб показати їм хтозна які заховані там скарби. За кілька хвилин звідти долинула гучна музика, і більше ми їх не чули й не бачили.

Ми з Лілою залишилися наодинці, я із сарказмом і болем розповіла їй у найменших дрібницях про те, що сталося. Вона слухала, не перебиваючи. Що детальніше я описувала їй сцену сексу між тією огрядною жінкою і худорлявим Ніно, то огиднішою вона мені здавалася. «Розумієш, прокинувся, – перейшла я якоїсь миті на діалект, – почухався, знайшов Сільвану біля горшка і, навіть не висцявшись, задрав їй сорочку і вставив свого прутня!» І реготнула вульгарно. А Ліла стривожено поглянула на мене. Так зазвичай висловлювалася вона, від мене такого не чекала. Сказала, щоб я заспокоїлася, а потім у сусідній кімнаті заплакала Імма, і ми пішли поглянути, що сталося.

Моя донька, білява, із розчервонілим личком, безутішно ревла, слізки бігли по щоках струмками, вона простягнула до мене рученята, щоб я взяла її. Тіна, темноволоса й бліда, стривожено поглядала на неї, а коли побачила маму, навіть не рушила з місця, лише покликала її, ніби щоб зрозуміти, що відбувається. Промовила тихенько й чітко: «Мама». Ліла підхопила обох дівчаток, поцілувала мою, губами витираючи її сльози, заспокоїла.

Я була вражена. Подумала: Тіна вже добре промовляє «мама», усі інші звуки, а Імма ні, хоча і на місяць старша. Я ще більше засмутилася. Завершувався 1981 рік. Сільвану доведеться вигнати. Що писати – я не знала, місяці пролетять як один день, книжку я вчасно не здам і втрачу свій авторитет як письменниця. Таким чином я залишалася без майбутнього, залежною від грошей П’єтро, сама з трьома дітьми, без Ніно. Ніно втрачено назавжди, і він уже не повернеться. Знову пробудилася та частина мого єства, яка все ще його кохала, але не так, як у Флоренції, а як у дитинстві, коли я спостерігала за ним на виході зі школи. Ніби в лихоманці, намагалася знайти йому якесь виправдання, незважаючи на приниження. Думка про те, щоб викреслити його з життя, здавалася мені нестерпною. Де він зараз? Невже навіть не спробував розшукати мене? Я мимоволі порівняла його з Енцо, який негайно взяв на себе піклування про дітей, та з Лілою, яка відклала всі справи, вислухала мене й присвятила стільки часу, скільки я потребувала. Нарешті я второпала, що вони знали про все ще до мого приїзду. Спитала:

– Ніно вам телефонував?

– Так.

– Що сказав?

– Сказав, що скоїв дурницю, а я маю тебе підтримати й допомогти зрозуміти, що в наш час усі так живуть. Як завжди – молов язиком.

– А ти що?

– Кинула слухавку.

– А він ще зателефонує?

– Ще б пак, звісно, зателефонує!

Я почувалася приниженою.

– Ліло, я не можу без нього жити. Усе так швидко скінчилося. Я ж заради нього розірвала шлюб, переїхала сюди з дітьми, народила йому дочку. Чому так?

– Тому що ти помилилася.

Ті слова мені не сподобалися, прозвучали як відлуння старої образи. Вона хотіла дорікнути, що я вчинила неправильно, хоча вона застерігала. Казала мені: ти знала, що коїла, я в тобі помилилася, ніяка ти не розумна, а справжня дурепа. Я відповіла:

– Мені треба з ним поговорити і з’ясувати все до кінця.

– Добре, але залиш дітей у мене.

– Ти з чотирма не впораєшся.

– Не з чотирма, а з п’ятьма: не забувай про Дженнаро. Адже з ним найважче.

– От бачиш! Я таки заберу їх.

– Навіть слухати не хочу!

Довелося визнати, що без її допомоги мені не обійтися.

– Я залишу їх у тебе до завтра. Мені потрібен час, щоб усе вирішити.

– Як саме вирішити?

– Не знаю.

– Хочеш і надалі бути з Ніно?

Я відчула, що така можливість їй не до вподоби і майже викрикнула:

– А що мені робити?!

– Єдине, що можна зробити в такій ситуації, – покинути його.

Для неї так було правильно, вона завжди спала й бачила, щоб так усе й закінчилося, вона ніколи від мене цього не приховувала. Я сказала:

– Я подумаю.

– Ні, не подумаєш. Ти вже собі вирішила, що вдаватимеш, ніби нічого не сталося, і терпітимеш далі.

Я промовчала, але вона не здавалася, стала переконувати мене, що так не можна, що я не повинна так собою зневажати, що на мене чекає інша доля, а якщо я й надалі таке терпітиму, то остаточно втрачу саму себе. Я помітила, що вона починає злитися і, аби мене переконати, от-от не втримається і розкаже те, що я давно хотіла від неї почути, але дотепер не зізнавалася в цьому. Я злякалася. Але хіба я сама не хотіла про це дізнатися, хіба не намагалася підштовхнути її до цього за першої-ліпшої нагоди? І хіба я зараз прибігла до неї не для того, щоб вона нарешті видала мені всю правду?

– Якщо в тебе є що мені розповісти, – пробурмотіла я, – кажи зараз!

І вона наважилася. Спробувала зазирнути мені в очі, але я схилила голову. Сказала, що Ніно часто їй телефонував. Сказала, що пропонував знову бути разом, як до початку наших із ним стосунків, так і після. Сказала, що коли вони відвозили мою матір до лікарні, особливо наполягав. Сказала, що поки лікарі оглядали мою матір, а вони чекали у приймальному покої, він клявся, що був зі мною лише для того, аби почуватися ближче до неї.

– Поглянь на мене, – шепнула, – я знаю, що роблю тобі боляче, розповідаючи все це. Але він набагато зліший за мене. Бо в ньому сидить найгірше зло: легковажність.

78

Я повернулася до квартири на Тассо з чітким наміром порвати стосунки з Ніно. У квартирі була порожньо й ретельно прибрано, я сіла біля великого вікна з виходом на балкон. Моє життя тут закінчилося, усього за кілька років вичерпалися причини для мого подальшого перебування в Неаполі.

Я занепокоєно чекала, коли він з’явиться. Минуло кілька годин, я задрімала. Коли раптом прокинулася, уже стемніло. Мене розбудив телефонний дзвінок.

Я кинулася відповідати, переконана, що то Ніно, але замість нього почула голос Антоніо. Він телефонував із розташованого неподалік бару, запитав, чи можу я прийти до нього. Я запропонувала піднятися до мене. Відчула, що він ніяк не міг наважитися, врешті погодився. Я ні на мить не сумнівалася, що його прислала Ліла, і він сам негайно це підтвердив.

– Вона не хоче, аби ти накоїла дурниць, – пояснив, намагаючись говорити правильною італійською.

– А ти можеш мене від цього відговорити?

– Авжеж.

– Як?

Він усівся у кімнаті, попередньо відмовившись від кави, яку я йому запропонувала, і докладно й сухо, тоном того, хто звик звітувати про роботу, перелічив мені всіх коханок Ніно: імена, прізвища, професії, родинні зв’язки. Деякі були мені невідомі – певно, з давніх часів. Деяких він приводив до мене на вечерю, і я пам’ятала, як привітно вони поводилися зі мною та моїми дітьми. Мірелла, яка наглядала за Деде, Ельзою та Іммою, була його коханкою вже три роки. А найдовше він зустрічався з лікаркою-гінекологинею, яка приймала пологи в мене та Ліли. Антоніо виголосив мені довгий список осіб жіночої статі – це він так висловився! – з якими Ніно в різні періоди життя діяв за однією й тією самою схемою: спершу фаза пристрасного кохання, потім зустрічі час від часу, але за цим ніколи не наставав остаточний розрив. «Отакий він вірний, – зауважив саркастично Антоніо, – ніколи остаточно не розриває стосунків. Сьогодні піде до одної, завтра – до іншої».

– Ліла знає?

– Так.

– Давно?

– Недавно.

– То чому ви мені відразу не сказали?!

– Я хотів це зробити.

– А Ліла?

– А вона наказала почекати.

– І ти послухав! Ви змусили мене готувати вечерю для тих, із ким він мене зраджував напередодні чи зрадив би наступного дня, пригощати їх у своєму домі! Їсти разом із тими, кого він нишком погладжував ногою під столом або кому клав руку на коліно! Я довіряла своїх дітей тій, яку він лапав, щойно я відверталася!

Антоніо стенув плечима, опустив погляд, схрестив пальці й поклав руки собі на коліна.

– Мені сказали – я зробив, – відповів на діалекті.

Потім знітився.

– Майже завжди так роблю, – додав, ніби виправдовуючись, – часом за гроші, часом – із поваги, часом – з власних переконань. Про такі зради, якщо про них не дізнаєшся у слушний момент, краще не знати. Усе одно все пробачиш, якщо кохаєш. Аби вони щось викликали, треба, щоб у серці накопичилося трохи ненависті.

І продовжував розказувати з болем у голосі про сліпоту тих, хто по-справжньому кохає. Став розповідати, як багато років тому за завданням Солар слідкував за Ніно та Лілою. І з гордістю наголосив, що тоді зробив не так, як йому наказали. У нього не вистачило духу здати Лілу Мікеле, натомість він розповів усе Енцо, аби той витягнув її з біди. Розказав про те, як відлупцював до півсмерті Ніно. «По-перше, я зробив це тому, що ти кохала його, а не мене, а по-друге, тому, що якби той мерзотник повернувся до Ліни, вона б так з ним і залишилася й навіки загубила своє життя». І закінчив такими словами: «От бачиш, у тому випадку розмовами теж було не допомогти. Ліна мене й слухати б не стала, адже кохання не тільки сліпе, а ще й глухе».

Я запитала вражено:

– То ти за всі ці роки так і не сказав Ліні, що Ніно того вечора повертався до неї?!

– Ні.

– Дарма.

– Чому це? Якщо мій мозок каже мені: роби отак, то я так і чиню і більше не морочу собі голову. Якщо думати і передумувати, буде тільки гірше.

Яким же мудрим він став! Так я дізналася, що стосунки між Ніно й Лілою тривали б довше, якби Антоніо силою їх не припинив. Але я негайно відігнала від себе думку, що вони могли б кохати одне одного все життя і, можливо, обоє стали б іншими людьми. Така думка здавалася мені не лише неймовірною, а й нестерпною. Антоніо з якихось власних міркувань вирішив урятувати Лілу, а тепер Ліла прислала його рятувати мене. Я уважно поглянула на нього, із неприкритим сарказмом назвала його шляхетним захисником жінок. Шкода, що він не з’явився у Флоренції, коли я стояла перед складним вибором і не знала, як вчинити, і не вирішив за мене, взявши мою долю у свої мозолясті руки, як багато років тому вирішив за Лілу. Я спитала з іронією:

– А зараз які накази тобі дали?

– Ліна, перш ніж послати сюди, суворо заборонила товкти пику тому негіднику. Але я вже раз зробив це й залюбки повторю.

– Тобі не можна довіряти.

– І так, і ні.

– Тобто?

– Досить складно все це, Лену, не треба втручатися. Ти тільки скажи, що хочеш, аби синок Сарраторе пошкодував, що народився на світ, – і я змушу його про це пошкодувати.

Я більше не стала стримуватися й зареготала з його манірної серйозності. Він говорив тоном, якого набрався ще в дитинстві, – зваженим і грубим голосом мужика з району, що аж ніяк не відповідав його сором’язливій, неспокійній вдачі. Тоді в нього це виходило через силу, а тепер він вже не вмів говорити інакше. Єдина різниця полягала в тому, що зараз він намагався говорити чистою італійською, і від незвички в його вимові чувся іноземний акцент.

Від мого сміху він спохмурнів, перевів погляд на вікно, за яким чорніла ніч, пробурмотів:

– Не смійся з мене!

Я помітила, що його чоло заблищало від поту попри холод у квартирі: йому було соромно, що він здавався мені смішним. Сказав:

– Я й сам знаю, що висловлююся погано, німецькою у мене краще виходить.

Я відчула його запах, який розбудив у мені почуття, знайомі ще з наших зустрічей на ставках.

– Сміюся не з тебе, а з ситуації, – відповіла я на виправдання, – що ти вже стільки років хочеш убити Ніно, і якби він зараз повернувся, я б тобі сказала: так, убий його. Сміюся з відчаю, бо ще ніколи в житті не почувалася такою ображеною. Сміюся, бо почуваюся такою приниженою, що ти й уявити не можеш. Мені зараз так недобре, що я от-от знепритомнію.

Я справді відчувала неймовірну слабкість, у душі все ніби померло. Отож я несподівано для себе подумки подякувала Лілі, що вона послала до мене саме Антоніо – єдину людину, у почуттях якої я тієї миті не сумнівалася. Ба більше, його худе тіло, великі кістки, кущасті брови, грубо викреслене обличчя були мені дорогими ще з юності, я не відчувала до них відрази, не боялася їх.

– Пам’ятаєш, на ставках було так холодно, але ми холоду не відчували, – промовила я. – Можна, я підсяду ближче, бо зараз уся тремчу?

Він збентежено зиркнув на мене, але я не стала чекати на його дозвіл. Підвелася, сіла йому на коліна. Він боявся поворухнутися, лише розвів руки, щоб випадково до мене не доторкнутися, і опустив їх уздовж билець. Я вмостилася зручніше, обіперлася об нього спиною, поклала голову йому на плече і навіть на якусь мить задрімала.

– Лену!

– Що?

– Тобі недобре?

– Обійми мене, мені треба зігрітися.

– Ні.

– Чому?

– Я не впевнений, що ти справді мене хочеш.

– Я хочу тебе зараз, лише один раз. Один раз, який ти винен мені, а я – тобі.

– Я тобі нічого не винен. Я тебе кохаю, а ти завжди кохала тільки отого гада.

– Твоя правда. Але те, що я відчувала до тебе, я більше ніколи не відчувала ні до кого, навіть до нього.

Я говорила довго. Розповіла йому правду, правду тієї миті, правду далеких часів нашого кохання на ставках. Він був для мене відкриттям власної сексуальності, того млосного відчуття внизу живота, від якого жар розливався по всьому тілу. Франко, П’єтро, Ніно – скільки разів натикалися вони на моє очікування чогось великого, невловимого, на моє сподівання неймовірного дива, яке так і не могли задовольнити? Смак поцілунків Антоніо, запах його бажання, його руки, його твердий член, стиснутий у мене між стегон, складали оте ні з чим незрівнянне «вперше у житті». А все, що було потім, так ніколи і не дало мені тих переживань, які б хоч трішки наблизилися до наших із ним таємних зустрічей на занедбаній старій консервній фабриці. Хоча в них і не було повноцінного сексу, а часом – навіть оргазму.

Я говорила італійською, і в мене вийшло складно й заплутано. Насамперед я пояснювала все це самій собі, а не йому. Моя промова, напевно, здалася йому виявом довіри, і він розслабився. Обняв мене, поцілував у плече, потім у шию і нарешті в губи. Гадаю, у мене ніколи не було такого сексу. У ньому так різко й органічно злилися ставки двадцятилітньої давності, квартира на Тассо, крісло, підлога, ліжко, і враз зникло все, що було між нами і що нас розділяло, – те, що було мною і що було ним. Антоніо був то ніжним, то грубим, і я не відставала. Я вимагала від нього таких речей і з такою шаленою пристрастю, про яку навіть не підозрювала. Нарешті ми знесилено завмерли, вражені тим, що щойно відбулося між нами.