Історія втраченої дитини

Мене вразив той несвідомий порив шукати в Німеччині серед фотографій осіб, яких розшукує поліція, саме ту людину, про яку турбувалася Ліла. Тієї ночі Пасквале Пелузо здався мені своєрідним променем світла, посланим із замкненого простору, де вона ховалася, щоб нагадати мені у значно ширшому світі про її присутність у круговерті планетарних подій. На кілька секунд брат Кармен став точкою зв’язку між її світом, що зменшувався з кожним днем, і моїм світом, що ставав дедалі більшим.

На читацьких вечорах у містах, про які анічогісінько не знала, я на завершення ставила кілька запитань про складний політичний клімат, а сама висловлювалася загальними фразами, які здебільшого крутилися навколо слова «придушити». Оскільки я була письменницею, то гадала, що маю вражати образним мисленням. «Ніщо й ніхто не залишається осторонь, – казала я, – страшний коток проходить з країни в країну, із Заходу на Схід, щоб придушити і розрівняти все довкола: змусити робітників працювати, безробітних – мучитися, голодних – помирати з голоду, інтелектуалів – базікати безперестанку, чорношкірих – бути чорними, жінок – виконувати жіночі обов’язки». Та інколи мені хотілося розповісти щось справжнє, щире, із власного досвіду, і я розказувала про Пасквале, про його життя з усіма трагічними періодами: від дитинства і до злочинного шляху. Говорити про щось конкретніше у мене не виходило, моя риторика обмежувалася тими навичками, яких я набула десять років тому, тож слова здавалися мені живими лише тоді, коли я підтверджувала їх прикладами з життя нашого району. Та загалом мої наперед підготовлені промови котилися за планом і, напевне, справляли потрібне враження. З однією лише різницею: якщо після виходу першої книжки я на початку чи в кінці зустрічі згадувала про необхідність та неминучість революції, бо тоді, здавалося, її бажали всі навколо, то тепер я уникала цього слова. Ніно вважав згадку про неї наївною, від нього я засвоїла, що політика – то справа складна, а тому стала обережнішою. Тепер я охочіше використовувала вислів «протестувати – справедливо», але відразу додавала, що ці слова слід розуміти у ширшому сенсі: державний апарат існуватиме значно довше, аніж ми собі уявляли, а тому треба якомога швидше навчитися керувати. Я не завжди була задоволена собою після тих зустрічей. Інколи я усвідомлювала, що мусила пом’якшувати власну позицію тільки для того, аби потішити Ніно, який сидів і слухав мене у задимлених від курива залах серед гарненьких іноземок мого віку чи навіть молодших. Часто я не втримувалася і перебільшувала, задовольняючи ті свої темні поклики, через які в минулому так гаряче сварилася з П’єтро. Особливо коли доводилося зустрічатися з жінками, які прочитали книжку і чекали від мене жорсткої критики суспільства. «Глядіть, не перетворюйтеся на поліціянтів для самих себе, – попереджала їх я, – адже боротьба точитиметься до останньої краплі крові і припиниться лише після нашої перемоги». Пізніше Ніно кепкував з мене, казав, що я, як завжди, перебільшую, і ми разом сміялися.

Інколи вночі я пригорталася до нього і намагалася зрозуміти саму себе. Визнавала, що мені подобалося говорити сильні слова, якими я засуджувала компроміси партій та насильство держави. «Політика, – казала я йому, – така, про яку говориш ти і якою вона, напевне, є насправді, мене не цікавить, я залишу її тобі, я не здатна до такої діяльності». Та згодом, подумавши, додавала, що й до іншого виду діяльності я теж не здатна – того, до якого присилувала себе в минулому, тягаючи за собою дітей. Погрозливі вигуки демонстрантів мене лякали, такі самі почуття викликали агресивно налаштовані меншини, озброєні угруповання, трупи на вулицях, будь-яка революційна ненависть. «Мені треба виступати перед людьми, – зізнавалася я, – а я й сама не знаю, хто я і що я, не знаю, наскільки сама вірю у те, що кажу».

Тепер, коли поруч був Ніно, мені вдавалося висловити найпотаємніші думки, навіть ті, які я раніше приховувала від себе самої, навіть свою непослідовність, свої слабкості. Він був таким упевненим, таким переконаним, мав чіткі уявлення щодо всього на світі. А я почувалася так, ніби понавішувала на безладний потяг до непокори, притаманний мені ще з дитинства, яскраві таблички з гаслами, аби лише справити враження на слухачів. Якось ми брали участь у демонстрації в Болоньї, влившись у войовничо налаштовану групу, що рухалася до центру вільного міста, і нас постійно зупиняла поліція, разів, мабуть, п’ять. Наведена на нас зброя, шерега поліціянтів перед машинами, перевірка документів, накази стати обличчям до стіни. Я тоді так перелякалася, ще більше, ніж попереднього разу в Німеччині: я була у своїй країні, говорила рідною мовою. Я розлютилася, знала, що треба мовчати і підкорятися, але замість цього почала репетувати. Сама того не помітивши, перейшла на діалект, вкрила лайкою поліціянтів, коли ті безцеремонно штовхнули мене. Страх і лють змішувалися в голові, і часто мені не вдавалося стримувати ні те, ні те. А от Ніно залишався спокійним, жартував із поліціянтами, зумів їх задобрити і заспокоїти мене. Для нього мали значення лише ми двоє. «Не забувай: ми зараз тут, разом, – сказав він мені, – решта – то лише тло, і скоро воно зміниться».

20

У ті роки нам ніколи не сиділося на місці. Хотілося їздити, бути учасниками, спостерігати, вивчати, розуміти, аналізувати, бути свідками всіх подій і особливо – кохати одне одного. Пронизливі сирени поліцейських машин, блокпости, шум від лопатей гелікоптерів, убиті під час сутичок – то були сторінки літопису наших стосунків. Так минали тижні, місяці, перший рік, потім півтора року від тієї ночі, коли я у своїй флорентійській квартирі зайшла до кімнати, у якій ночував Ніно. Саме тоді, так ми казали, розпочалося наше справжнє життя. І те, що ми називали «справжнім життям», було тим чудотворним світлом, яке не полишало нас навіть тоді, коли ми опинялися серед повсякденних жахіть реальності.

Ми були в Римі якраз після того, як викрали Альдо Моро. Я приїхала на зустріч із Ніно, який мав презентувати книжку свого друга про соціально-економічний розвиток Півдня. Про саму книжку він обмовився кількома словами, зате довго й розлого говорив про лідера Християнсько-демократичної партії. Частина слухачів обурилася не на жарт (мене це дуже налякало), коли Ніно сказав, що саме Моро заплямував добре ім’я уряду, показавши його найогидніше обличчя і створивши умови для виникнення «Червоних бригад», коли замовчав незручну правду про корупцію у лавах своєї партії і до того ж приписав її самому урядові, аби уникнути звинувачень і покарань. Завершив він словами, що захищати урядові інстанції означає не приховувати хиби в їхній роботі, а зробити їхню діяльність прозорішою, ефективнішою й справедливішою на всіх рівнях. Однак навіть після цього слухачі не заспокоїлися, залунали образливі вигуки. Я помітила, що Ніно блідне з кожною миттю, а тому вхопила його за руку і якомога швидше вивела з зали. Ми сховалися в нашому коханні, як у блискучих латах.

То були бурхливі часи. Якось під час зустрічі у Феррарі мені теж було непереливки. Минуло не більше місяця від того дня, як знайшли тіло Моро, і треба ж було мені назвати його викрадачів убивцями! Підібрати потрібні слова завжди було нелегко, публіка вимагала, аби я висловлювалася відповідно до тогочасних настроїв крайніх лівих сил, а тому я завжди була дуже обережною. Та інколи втрачала пильність і занадто захоплювалася під час виступу. Оте «убивці» не сподобалося нікому з присутніх («убивці – то фашисти!»), і на мене посипалися образи, критика, свист. Я заціпеніла від несподіванки. У такі моменти, коли раптом я не відчувала схвалення публіки, я завжди дуже страждала. Втрачала упевненість, мене затягувало усвідомлення власної нікчемності, я почувалася нездібною до політики, дурною жінкою, якій слід стулити пельку, і на якийсь час втрачала контроль під час публічних диспутів. «А як тоді називати тих, хто вбиває? Хіба не вбивцями?» Той вечір закінчився погано, Ніно ледве не побився з одним типом, що сидів на останньому ряду. Але й того разу найважливішим було повернутися до нас двох. Так ми й жили: якщо були разом, ніяка критика нас не зачіпала по-справжньому, ба більше, ми були вище за неї, лише ми і наші думки мали значення. Забували про все і йшли насолоджуватися смачною вечерею, добрим вином, сексом. Нам хотілося лише обійнятися і притиснутися одне до одного.

21

Ми вперше прийшли до тями наприкінці 1978 року. Звичайно, завдяки Лілі. У той період сталася низка неприємностей: почалося все в середині жовтня, коли на П’єтро напали якісь хлопці – чи то з лівих, чи то з правих екстремістів – без масок і з ціпками. Я поспішила до лікарні, думаючи, що знайду його у ще більш пригніченому стані. Але, незважаючи на перев’язану голову і синець під оком, П’єтро був у піднесеному настрої. Він весело привітався, а за мить взагалі забув про мене і весь час розмовляв зі студентами, серед яких особливо виділялася одна дуже гарненька дівчина. Коли більшість відвідувачів пішла, вона всілася на краєчок ліжка і ніжно взяла його за руку. На ній була біла водолазка і коротка синя спідничка, а темно-каштанове волосся вільно спадало на плечі. Я з чемності запитала в неї про навчання. Вона відповіла, що до випуску з університету їй лишилося скласти два іспити, але вона вже почала працювати над дипломною роботою, присвяченою Катуллу. «Вона молодець», – похвалив дівчину П’єтро. Звали її Доріана, і поки я була в лікарні, вона відпустила його руку лише на мить, коли поправляла подушки.

Увечері до квартири у Флоренції завітала свекруха з Деде й Ельзою. Я розповіла їй про дівчину, і вона задоволено усміхнулася: їй було відомо про роман сина. Сказала: «Ти ж його покинула, то чого чекала?» Наступного дня ми всі разом поїхали до лікарні. Деде й Ельза відразу потрапили під чари Доріани, захопились її намистом та браслетами. На нас із батьком майже не звертали уваги, увесь час гралися надворі з дівчиною та бабусею. Я подумала про себе, що почалася нова фаза наших стосунків, і вирішила обережно прозондувати ґрунт у розмові з П’єтро. Ще до нападу він став рідше навідуватися до доньок, і тепер я зрозуміла чому. Я запитала в нього про дівчину. Він заговорив про неї так, як умів говорити тільки він: із відданістю. Я спитала: «То вона перебереться жити до тебе?» Він відповів, що можливо, він іще сам не знає, адже минуло зовсім мало часу. «У такому разі нам треба вирішити, як бути далі з дітьми», – зауважила я. Він погодився.

За першої нагоди я завела розмову про нашу ситуацію з Аделе. Вона спершу подумала, що я збираюся жалітися, але я пояснила, що новий роман П’єтро мене аніскільки не засмучує, я лише хочу вирішити, що робити далі з дітьми.

– Тобто? – стривожилася вона.

– Дотепер я залишала їх із тобою, бо не мала іншого виходу, а ще тому, що хотіла дати П’єтро час, аби прийти до тями. Але тепер у нього власне життя, і ситуація змінилася. Я теж маю право на певну стабільність.

– Що ти маєш на увазі?

– Я знайду собі житло в Неаполі й переберуся туди з дітьми.

Між нами відбулася гаряча суперечка. Аделе дуже любила дівчаток і не довіряла мені, бо вважала безвідповідальною. Звинуватила мене у тому, що я занадто зосереджена на власних справах, щоб дбати про дітей належним чином. Заявила, що впускати в дім з двома дівчатками чужого чоловіка, тобто Ніно, буде неймовірно нерозумно. Врешті поклялася, що нізащо не дозволить, аби її внучки росли у такому безладному місті, як Неаполь.

Чого ми тільки не наговорили одна одній! Вона згадала мою матір, напевне, син розповів їй про ту жахливу сцену у Флоренції.

– Якщо тобі знадобиться кудись поїхати, на кого ти їх залишиш, на неї?!

– Залишу на кого заманеться!

– Я не хочу, аби Деде й Ельза спілкувалися з людьми, які не контролюють себе!

На це я відповіла:

– Протягом усіх цих років я бачила в тобі матір, якої мені завжди бракувало. Я помилялася: моя мати краща за тебе.

22

Згодом я повідомила про свої наміри П’єтро. Було очевидно, що попри купу протестів він був готовий погодитися на все, аби тільки проводити більше часу з Доріаною. Тоді я поїхала до Неаполя, щоб обговорити це питання з Ніно. Мені здавалося, що такі делікатні справи телефоном не вирішують. Він запросив мене до квартири на вулиці Дуомо, як то вже часто бувало раніше. Я знала, що він і надалі мешкав там, то було його житло, хоч у мене й виникало щоразу враження, ніби це тимчасово. Мене дратували заношені простирадла, але я раділа зустрічі, а тому охоче туди йшла. Коли я повідомила, що готова переїхати з дітьми до Неаполя, він аж підскочив від радощів. Ми тішилися разом, він сказав, що сам якомога швидше підшукає для нас квартиру і візьме на себе всю тяганину з паперами.

У мене аж полегшало на душі. Після всіх років біганини, поїздок туди-сюди нарешті настав час облаштуватися. У мене було трохи заощаджень, ще якісь гроші я мала отримувати від П’єтро на утримання дітей, а до того ж я збиралася підписати вигідний контракт на нову книжку. Я нарешті почувалася дорослою, мій авторитет зростав із кожним днем. У таких умовах повернення до Неаполя могло виявитися захопливим викликом, дуже корисним для моєї подальшої роботи. Та перш за все я хотіла жити з Ніно. Як гарно буде гуляти разом, зустрічатися з його друзями, щось обговорювати, засиджуватися допізна! Мені хотілося винайняти добре освітлену квартиру з видом на море. Мої діти не повинні відчувати, що їм бракує родичів із Генуї.

Я вирішила не телефонувати Лілі й не казати про переїзд. Я була впевнена, що вона відразу почне пхати носа в мої справи, а мені цього не хотілося. Натомість я зателефонувала Кармен, з якою здружилася протягом року. Щоб її потішити, я зустрілася з Армандо, братом Наді, і, на своє превелике здивування, дізналася, що він тепер не тільки лікар, а й один з найактивніших лідерів Демократичної партії. Він поставився до мене з великою повагою. Розхвалив мою книжку, умовляв погодитися на зустріч із читачами десь у нашому місті. Потім привів мене в якусь на той час дуже популярну радіостудію, яку сам заснував, і там, серед повного безладдя, узяв у мене інтерв’ю. Але на моє питання про сестру, яке він іронічно назвав недоречною цікавістю, відповів ухильно. Сказав, що Надя почувається добре, поїхала кудись дуже далеко і надовго разом із матір’ю – оце і все. Про Пасквале він нічого не знав і знати не хотів. «Такі, як він, – наголосив Армандо, – зруйнували чудовий за своїм значенням політичний період».

Звичайно, для Кармен я пом’якшила його слова, але вона все одно засмутилася. Той тяжкий смуток охопив її надовго, тому я вважала за обов’язок час від часу зустрічатися з нею, коли бувала в Неаполі. Я відчувала її тугу і розуміла. Пасквале був нашим Пасквале. Ми обидві любили його, хай би що він накоїв. У моїй пам’яті збереглися про нього окремі уривчасті спогади: як ми разом ходили до районної бібліотеки, як хлопці билися на площі Мартірі, як він приїхав до мене автівкою, щоб відвезти до Ліли, як явився в нашу квартиру у Флоренції разом із Надею. Кармен я пам’ятала й розуміла краще. На її дитячий біль – я добре пам’ятала, як заарештували її батька! – накладався біль за брата, що надавало їй рішучості захищати його всіма способами. Якщо кілька років тому я вважала її лише давньою знайомою з дитинства, яка пішла працювати до ковбасної крамниці Карраччі завдяки Лілі, то тепер вона стала для мене подругою, з якою я охоче бачилася і яку любила.

Ми зустрілися в барі на вулиці Дуомо. Усередині було темно, ми всілися ближче до дверей. Я в найменших дрібницях розказала їй про свої плани. Знала, що вона негайно розплеще все Лілі, і думала: ну і нехай, це на краще! Кармен, смаглява й одягнена в темне, вислухала мене уважно, не перебиваючи. Я почувалася легковажною у вишуканій сукні, з балачками про Ніно і мріями про майбутнє життя в гарному домі. Несподівано Кармен зиркнула на годинник і заявила:

– Зараз прийде Ліла.

Я розсердилася: ми мали зустрітися вдвох, до чого тут Ліла?! Я теж поглянула на годинник і сказала:

– Мені час іти.

– Зачекай, за п’ять хвилин вона буде тут.

І заходилася розповідати про нашу подругу з таким захопленням, із такою вдячністю! Ліла піклувалася про своїх друзів. Ліла піклувалася про всіх: про батьків, брата, навіть про Стефано. Ліла допомогла знайти житло Антоніо, і тепер вони нерозлийвода з його дружиною-німкенею. Ліла мала намір відкрити власну справу, пов’язану з комп’ютерами. Ліла щира, багата, щедра: якщо у когось виникали проблеми з грошима, вона ніколи не скупилася. Ліла була готова допомогти Пасквале за будь-яку ціну.

– Ой, Лену, які ви щасливі, що так дружите ще змалечку, – вигукнула Кармен, – я вам завжди дуже заздрила!

Тієї миті в її тоні, словах, у помаху руки мені здалося, ніби я впізнала нашу подругу. Я згадала про Альфонсо, згадала свою думку про те, що він, хлопець, схожий на Лілу і навіть має подібні риси обличчя. То, виходить, увесь район підлаштовується під неї і наслідує її?

– Я піду, – промовила я.

– Зачекай ще хвилинку. Лілі треба сказати тобі щось дуже важливе.

– Скажи ти!

– Ні, не можу, це її справа.

Я чекала, з кожною секундою дедалі неохочіше. Нарешті з’явилася Ліла. Цього разу вона причепурилася, не те що минулого разу на площі Амедео. І я мусила визнати, що вона могла бути дуже вродливою, коли хотіла. Побачивши мене, Ліла вигукнула:

– То ти нарешті наважилася! Повертаєшся до Неаполя!

– Авжеж.

– І розповідаєш про це Кармен, а мені – ні?

– Я тобі згодом би сказала.

– А твої батьки знають?

– Ні.

– А Еліза?

– Теж ні.

– Твоя мати нездужає.

– Що з нею?

– Кашляє, але до лікаря йти не хоче.

Я засовалася на стільці, знову поглянула на годинник.

– Кармен каже, що ти хочеш повідомити мені щось важливе.

– Тобі не сподобається.

– Скажи, про що йдеться.

– Я попросила Антоніо прослідкувати за Ніно.

Я аж підскочила.

– Як прослідкувати?

– Ну, поспостерігати, чим він займається.

– Навіщо?

– Заради твого блага.

– Про своє благо я сама подбаю.

Ліла зиркнула на Кармен, ніби шукаючи її підтримки, потім знову перевела погляд на мене.

– Якщо так, то я краще мовчатиму: не хочу, щоб ти знову на мене образилася.

– Я не ображаюся, але кажи швидше.

Тоді вона уважно поглянула мені в очі і короткими сухими фразами чистою італійською повідомила, що Ніно не кидав дружину, що і надалі живе з нею і сином, що за це здобув нагороду: саме цими днями його призначили керувати науково-дослідницьким інститутом, що його фінансує банк, де тесть Ніно обіймає посаду директора. І наприкінці серйозно запитала:

– Ти знала?

Я заперечно похитала головою:

– Ні.

– Якщо ти мені не віриш, ходімо разом, я готова повторити кожне слово, дивлячись йому в обличчя, як оце зараз тобі.

Я махнула рукою: не треба.

– Я тобі вірю, – пробурмотіла я, але відвела погляд на двері, на вулицю.

Десь, ніби здалеку, почувся голос Кармен:

– Якщо підете до Ніно, то і я з вами. Утрьох ми дамо йому чосу, відріжемо його хотілку.

Я відчула, як вона легенько доторкнулася до мого ліктя, щоб привернути увагу. Колись у дитинстві, читаючи фоторомани у сквері поряд із церквою, ми так само відчували потребу якось підтримати головну героїню, якщо та потрапляла в халепу. От і тепер у Кармен, напевне, мимоволі виникло таке бажання підтримати мене, але цього разу йшлося не про вичитані в романі пригоди, а про труднощі в реальному житті. Ліла завжди ставилася зневажливо до наших читань, і тієї миті, без сумніву, сиділа переді мною з інших причин. Я гадала, що вона почувалася задоволеною, як, мабуть, був задоволеним і Антоніо, коли дізнався про брехню Ніно. Я побачила, як Ліла з Кармен перезирнулися, ніби питаючи одна одну, що робити. То була мить, але вона здалася вічністю. «Ні», – прочитала я по губах Кармен, і той подих супроводжувався ледь помітним заперечним порухом голови.

Ні – що?

Ліла мовчки втупилася в мене. Вона, як завжди, надавала собі право встромляти шпильку в моє серце, але не для того, щоб зупинити його, а щоб змусити битися частіше. Очі примружені, високий лоб зморщений. Чекала моєї реакції. Хотіла, щоб я розкричалася, розплакалася, щоб довірилася їй. Я тихо промовила:

– Мені справді вже час іти.

23

Я віддалилася від Ліли, не залучаючи її до всіх наступних подій.

Почувалася ображеною. Але не через те, що Ніно понад два роки брехав мені про свій сімейний стан, а через те, що їй вдалося довести мені на ділі, що вона мала слушність: мій вибір був помилкою, а я – дурепою.

Кілька годин по тому я зустрілася з Ніно, але вдала, ніби нічого не знаю, обмежилася лише тим, що уникала його обіймів. Мене гризла образа. Я цілу ніч не могла ані на хвильку зімкнути очей, бажання притиснутися до того довгого чоловічого тіла зникло. Наступного дня він хотів повезти мене подивитися квартиру на вулиці Тассо, і я промовчала, коли він сказав:

– Якщо тобі сподобається, не хвилюйся про ціну, я про це подбаю. Скоро мене мають призначити на дуже високу посаду, і це дозволить нам вирішити всі фінансові проблеми.

Лише ввечері я не втрималася і вибухнула злістю. Ми якраз були у квартирі на вулиці Дуомо, його приятеля не було вдома. Я заявила:

– Завтра я хочу зустрітися з Елеонорою.

Він здивовано вирячився на мене:

– Навіщо?

– Мені треба з нею поговорити. Я хочу дізнатися, що їй відомо про нас, коли ти пішов із дому, як довго ви не спите разом. Хочу знати, чи ви подали офіційно на розлучення. Хочу знати, чи її батькам відомо, що вашому шлюбу кінець.

Він і оком не моргнув:

– Запитай у мене: якщо тобі щось незрозуміло, я поясню.

– Ні, я повірю тільки їй, ти – брехун.

Я почала кричати й перейшла на діалект. Він відразу здався, зізнався у всьому, сумнівів більше не було: Ліла сказала правду. Я лупцювала його кулаками в груди, і в мене виникло враження, ніби то не я, а якась інша істота, що відокремилася від мене, хотіла завдати йому болю, надавати ляпасів, плювати в обличчя – робити те, що я колись бачила під час сварок у нашому районі, кричати: «Лайно ти, а не чоловік!», шкрябати його нігтями, видирати йому очі. Я була вражена й перелякана. То це я і є: оця друга, така розлючена? Я, тут, у Неаполі, у цьому бридкому домі, я, що якби могла, то вбила б цього чоловіка, щосили загнала б йому в серце ножа?! Що мені робити: стримати оцю свою приховану темну суть – моєї матері, усіх наших предків – чи дати їй волю? Я кричала, лупцювала його. Він спершу ухилявся від ударів, вдаючи, що це жарт, але раптом спохмурнів, важко впав у крісло і більше не затулявся.

Я уповільнила рухи, моє серце несамовито стугоніло. Він пробурмотів:

– Сядь!

– Ні.

– Дай мені хоча б шанс усе пояснити.

Я сіла на край стільця, тримаючись якомога далі від нього.

– Тобі добре відомо, – почав він глухо, – що перед від’їздом до Монпельє я розповів усе Елеонорі, і ми вирішили розійтися. Але після нашого повернення справи ускладнилися…

Його дружина геть втратила розум, він навіть хвилювався, що вона може заподіяти зле Альбертіно. Тож заради сина він сказав, що зі мною більше не зустрічається. Та брехня на якийсь час допомогла. Але, оскільки йому доводилося вигадувати щоразу неймовірніші пояснення для своїх поїздок на зустрічі зі мною, скандали з дружиною поновилися з новою силою. Якось вона вхопила ножа і намагалася всадити його собі в живіт. А іншого разу розчинила двері балкона і хотіла викинутися. А то ще пішла з дому невідомо куди, прихопивши з собою малого. Її не було цілий день, і Ніно ледь не збожеволів від страху за сина. А коли він нарешті знайшов її у тітки, яку вона дуже любила, то помітив, що настрій Елеонори змінився. Замість минулої злості вона почала ставитися до нього з легким відтінком зневаги.

– Якось уранці, – пригнічено продовжував Ніно, – вона запитала, чи я тебе покинув. Я відповів, що так. А вона промовила лише: «Добре, я тобі вірю». Так і сказала. Від того дня вона це й робила: вдавала, що вірить мені. Вдавала! Так ми й живемо, вдаючи, що в нас усе гаразд. Як бачиш, я зараз поруч з тобою, сплю із тобою, якщо захочу, поїду з тобою. А вона все знає, але поводиться так, ніби їй нічого не відомо.

Тут він замовк, передихнув, прокашлявся, намагаючись зрозуміти, чи я справді слухаю його, чи готуюся до нового вибуху злості. Я мовчала, відвернувшись. Напевне, він вирішив, що я здаюся, і продовжив уже рішучіше. Говорив і говорив, як то він завжди умів робити, доклавши всіх зусиль. То говорив спокусливо, то із самоіронією, то зі стражданням в голосі, то з розпачем. Але коли спробував наблизитися до мене, я з криком його відштовхнула. Тут він більше не зміг стримуватися і розплакався. Розмахував руками, бив себе в груди, промовляючи: «Я не чекаю від тебе прощення, але прошу мене зрозуміти».

Я перебила його, розлютившись іще більше:

– Ти брехав їй, брехав мені. І робив це не через кохання до однієї з нас… ти робив це заради себе самого, тому що тобі не вистачає сміливості все вирішити! Бо ти – слабак!

Потім почала обзивати його всіляко на діалекті, а він не заперечував, тільки бурмотів щось собі під ніс. Згодом я засапалася, мені забракло повітря, я замовкла, і це дало йому змогу поновити свої умовляння. Він спробував переконати мене, що брехня була єдиним способом уникнути трагедії. Коли він вирішив, що йому це вдалося, і прошепотів мені, що тепер завдяки мовчазній поступці Елеонори ми могли без проблем жити разом, я спокійно відповіла, що між нами все скінчено. І поїхала до Генуї.

24

Атмосфера в домі моїх свекрів із кожним днем ставала більш напруженою. Ніно обривав телефон, я кидала слухавку або голосно з ним сварилася. Кілька разів телефонувала Ліла, запитувала, як справи. Я відповідала, що добре, дуже добре, як же ще, і клала слухавку. Я поводилася нестерпно, без причин кричала на Деде й Ельзу. Та особливо діставалося від мене Аделе. Одного ранку я дорікнула їй за те, що вона свого часу хотіла завадити виходу моєї книжки. Вона не заперечувала, сказала тільки:

– Хіба то книжка? Так, брошура.

На що я відповіла:

– Я хоч брошури пишу, а ти за все життя й того не написала! Не розумію, на чому тримається твій авторитет!

Вона образилася, пробурмотіла:

– Ти про мене нічого не знаєш!

Я ще й як знала, навіть більше, ніж вона собі уявляла! Того разу мені вдалося прикусити язика. Однак за кілька днів у мене сталася гаряча сварка з Ніно. Я, як навіжена, верещала у слухавку на діалекті, а коли свекруха зневажливо висловила своє незадоволення, відказала їй:

– Дай мені спокій, краще за собою дивися!

– Що ти маєш на увазі?

– Сама знаєш!

– Нічого я не знаю.

– П’єтро розповідав, що в тебе були коханці.

– У мене?!

– Авжеж, у тебе, і не треба вдавати святу! Я не цураюся своєї вини ні перед ким, навіть перед Деде й Ельзою, і ось тепер розплачуюся за наслідки своїх учинків. А ти дереш носа, а насправді – усього лише лицемірна міщанка, що ховає своє лайно під килимом.

Аделе зблідла, їй перехопило подих. Вона підвелася із заціпенілим виразом обличчя, підійшла до дверей зали і зачинила їх. Потім сказала тихо, майже пошепки, що я зла жінка, якій не зрозуміти, як це – кохати по-справжньому і відмовитися від коханої людини; що за моєю вдаваною симпатією і покірністю ховається вульгарна жага привласнити все навколо, і цю жагу не зможе приборкати ніяке навчання чи книжки. І додала насамкінець: «Щоб завтра ноги твоєї тут не було: їдь сама і забирай дітей. Шкода лише дівчаток, хтозна, може, якби вони виросли тут, то їм вдалося б не стати такими, як ти!»

Я промовчала, бо знала, що зайшла надто далеко. Мені хотілося вибачитися, але я цього не зробила. Наступного ранку Аделе наказала хатній робітниці допомогти мені зібрати валізи. «Я сама!» – вигукнула я і пішла, навіть не попрощавшись із Ґвідо, який сидів у своєму кабінеті. Удаючи, що нічого особливого не відбувається, уже за кілька годин я стояла на вокзалі з купою валіз і двома дітьми, які насторожено поглядали на мене, не знаючи, чого чекати.

Пам’ятаю свою втому, гамір центрального фоє вокзалу, залу очікування. Деде ображалася, що я постійно її підштовхувала: «Не штовхайся, не кричи, я не глуха!» А Ельза допитувалася: «Ми до татка їдемо?» Обидві тішилися, що не треба йти до школи, але я відчувала, що вони мені не довіряли. Обережно запитували, готові відразу замовкнути, якщо я розсерджуся: що ми робитимемо, коли повернемося до діда й бабусі, куди підемо їсти, де спатимемо?

Спершу, охоплена розпачем, я хотіла було поїхати до Неаполя і явитися з дітьми без попередження до Ніно й Елеонори. Казала сама собі: а що, так і треба, адже ми опинилися в цій ситуації і з його вини теж, хай і він заплатить. Хотіла, щоб хаос охопив і роздушив його, як дедалі більше охоплював й душив мене. Він мене обдурив. Зберіг свою сім’ю, та ще й мене тримав при собі для задоволення. Я вирішила остаточно все змінити, а він – ні. Я покинула П’єтро, а він лишився з Елеонорою. Отже, правда на моєму боці. Я мала право вторгнутися в його життя і заявити: «Що ж, дорогенький, а ось і ми! Якщо до цього ти хвилювався через божевілля дружини, то тепер божевілля тобі влаштую я! Побачимо, що робитимеш!»

Але поки я готувалася до довгої й нестерпної подорожі до Неаполя, несподівано передумала, почувши оголошення з гучномовця, і вирушила до Мілана. Я запевняла сама себе, що в цій ситуації мені як ніколи потрібні гроші, а тому передусім треба піти до видавництва й випросити роботу. Лише сидячи у вагоні, я усвідомила причину несподіваної зміни планів. Незважаючи на все, що сталося, моє кохання не згасло, і сама лише думка про те, щоб заподіяти зле Ніно, ножем краяла серце. Скільки б я не писала й не говорила про жіночу незалежність, я не могла жити без його тіла, його голосу, його розуму. Мені гидко було самій собі в цьому зізнатися, але я надалі його хотіла і любила більше за власних доньок. Завдати йому шкоди і ніколи більше не бачити – про це не могло бути й мови: мій образ незалежної високоосвіченої жінки розпадався на очах, відокремлювався від образу жінки-матері, водночас жінка-мати в мені не бажала мати нічого спільного з жінкою-коханкою, а жінка-коханка – із розлюченою селючкою. Будь-якої миті всі вони були готові вилетіти з мене, причому кожна – у своєму напрямку. Що ближче ми під’їжджали до Мілана, то ясніше я усвідомлювала: без впливу Ліли я в усьому наслідувала Ніно. Я не вміла бути самою собою. Без нього в мене не було тієї серцевини, навколо якої я могла б розвиватися, рости за межі району і по цілому світові. Без нього я була лише купою сміття.

До Маріарози я дісталася змученою й переляканою.

25

Скільки я в неї прожила? Кілька місяців, і наше спільне проживання часом було нелегким. Зовиця вже знала про нашу сварку з Аделе й заявила з притаманною їй прямотою:

– Ти знаєш, як я тебе люблю. Але ти не повинна була так розмовляти з матір’ю.

– Вона теж повелася зі мною негарно.

– Цього разу. Та раніше вона завжди тобі допомагала.

– Вона робила це лише для того, щоб не заплямувати репутацію свого сина.

– Ти несправедлива.

– Чому це? Просто кажу як є.

Вона глянула на мене роздратовано, чого раніше не бувало. Врешті промовила таким тоном, ніби проголошувала правило, яке нізащо не порушить:

– Тоді і я скажу, як є. Моя мати – це моя мати. Кажи, що тобі заманеться, про моїх батька й брата, а про неї – не смій!

В усьому іншому ми з нею поладнали. Вона прихистила нас із щирою гостинністю, виділила найбільшу кімнату з трьома розкладачками, вручила рушники й дала нам спокій, як то робила з усіма своїми гостями, що постійно у неї то з’являлися, то зникали. Мене, як завжди, вразили жваві іскорки в її очах, гострий погляд, від чого складалося враження, ніби усе її тіло тримається на тому погляді, як одяг на гачку. Я не звернула особливої уваги на її неприродну блідість, схудле тіло. Я так переймалася власними справами й власним горем, що згодом взагалі не приділяла їй уваги.

Спершу я спробувала навести лад у заваленій речами, брудній і запилюженій кімнаті. Постелила постіль собі та дівчаткам. Але моїх зусиль вистачило ненадовго. Голова в мене розколювалася від думок, я не знала, на що зважитися, і перші дні просиділа на телефоні. Я так сумувала за Ніно, що відразу йому зателефонувала. Він попросив у мене номер Маріарози і з того дня телефонував без упину, хоч кожна наша розмова закінчувалася сваркою. Спершу я раділа звукові його голосу, інколи була готова здатися і пристати на його умови. Казала собі: «Я теж приховувала від нього, що П’єтро повернувся додому і ми з ним ночували під одним дахом». Потім я сердилася на себе, бо розуміла, що це не те саме: я не спала з П’єтро, а він спав з Елеонорою; я подала на розлучення, а він зміцнив свій шлюб. Так ми починали сваритися, і я кричала, що не хочу більше ніколи його чути. Але телефон продовжував дзеленчати щоранку й щовечора. Ніно казав, що жити без мене не може, і благав приїхати до нього в Неаполь. Одного дня він повідомив, що винайняв квартиру на вулиці Тассо і там все готове, щоб прийняти нас з дітьми. Він розповідав, обіцяв, клявся і, здавалося, був готовим на все, окрім того, щоб промовити найважливіші слова: «З Елеонорою у мене все скінчено». Отож завжди наступала мить, коли я, не зважаючи ані на дітей, ані на інших людей, що були в той час у квартирі, кричала, щоб він мене більше не мучив, і кидала слухавку ще розлюченішою, аніж до цього.

26

У ті дні я сама себе зневажала за те, що не могла викинути Ніно з голови. На автоматі писала замовлені статті, неохоче їздила на зустрічі, неохоче поверталася, страждала й побивалася. Відчувала, що Ліла таки мала рацію: я забувала про своїх доньок, не піклувалася про них, їхнє виховання та навчання.

Деде й Ельзу наше нове життя просто зачарувало. Тітку вони знали мало, але тішилися відчуттям повної свободи, яке вона несла скрізь із собою. Її помешкання на Сант-Амброджо було чимось на зразок рятувального порту під час шторму: Маріароза, як сестра чи як черниця, давала притулок будь-кому, не засуджуючи і не звертаючи уваги на бруд, душевну нестабільність, злочини, наркотики. У дітей не було жодних обов’язків, вони з ранку до вечора зацікавлено вешталися з кімнати в кімнату. Прислухалися до розмов і дискусій, веселилися, коли вмикали музику, коли співали й танцювали. Їхня тітка зранку йшла до університету й поверталася ввечері. Ніколи їх не сварила, завжди жартувала, бігала за ними по квартирі, гралася у піжмурки і в панаса. Якщо в неї був вихідний, бралася за генеральне прибирання, до якого залучала їх, мене й усіх приблудних гостей. Але її хвилювала не так фізична чистота, як духовний розвиток. Вона організувала вечірні курси, на які запрошувала виступати колег з університету, а часом і сама читала цікаві й захопливі лекції, сідаючи біля племінниць та залучаючи їх до обговорення. Тоді у квартирі було ніде яблуку впасти: усі її друзі збігалися послухати.

Якось увечері під час однієї з таких лекцій у двері постукали. Деде побігла відчиняти, бо їй подобалося зустрічати гостей. Повернулася до зали схвильована й сказала: «Там із поліції». Юрбою слухачів прокотився глухий, майже погрозливий гомін. Маріароза спокійно підвелася й пішла поговорити з поліціянтами. Їх було двоє, вони сказали, що сусіди поскаржилися на гамір чи щось таке. Вона розмовляла з ними привітно, запросила пройти до зали, майже примусила сісти й продовжила читати лекцію. Деде, яка ніколи раніше не бачила поліціянта зблизька, завела розмову з молодшим із них і так захопилася, що обіперлася йому ліктиком на коліно. Пригадую, якою фразою вона намагалася пояснити, що Маріароза – порядна людина.

– Правду кажучи, – сказала Деде, – моя тітонька викладачка.

– Правду кажучи, – пробурмотів поліціянт, збентежено усміхаючись.

– Авжеж.

– Як добре ти розмовляєш!

– Дякую. Правду кажучи, її звуть Маріароза Айрота, і вона викладає історію мистецтва.

Хлопець щось шепнув старшому напарникові. Вони посиділи ще хвилин десять і пішли. Деде провела їх до дверей.

Згодом мені теж доручили провести одну з таких лекцій, і того вечора народу прийшло більше, аніж зазвичай. Мої діти всілися на подушках у першому ряду великої зали й зосереджено слухали. Гадаю, що саме з того вечора Деде почала поглядати на мене зацікавлено. Вона дуже пишалася батьком, дідом, тепер ще й Маріарозою. А про мене вона нічого не знала й знати не хотіла. Я була її матір’ю, завжди щось забороняла, і мене вона терпіти не могла. Напевне, її дуже здивувало, що хтось може слухати мене так уважно, адже сама вона й вухом би не повела в мій бік. А може, їй сподобалося, як спокійно й конструктивно я відреагувала на критику, яка зовсім несподівано пролунала з вуст Маріарози. Моя зовиця виявилася єдиною жінкою з усіх присутніх, яка не поділяла жодної висловленої думки. Саме вона, яка раніше заохочувала мене вчитися, працювати, писати статті й книжки! Не питаючи дозволу, розповіла про мою сварку з її матір’ю у Флоренції. Як виявилося, їй було відомо абсолютно все, до найдрібніших деталей. Вона висунула теорію, «спираючись на цитати великих мислителів», згідно з якою жінка без кохання за своєю природою не може почуватися реалізованою.

27

Коли мені доводилося їхати кудись по роботі, я залишала доньок із тіткою, але виявилося, що насправді про них піклувався Франко. Він зазвичай не виходив зі своєї кімнати, не брав участі в лекціях, був байдужим до постійного гармидеру й гостей у квартирі. Але до моїх доньок він прив’язався. Якщо треба було, готував їм їсти, придумував ігри, по-своєму виховував і навчав. Він нього Деде навчилася кепкувати з «недолугої байки» – так вона висловилася в розмові зі мною – про Мененія Аґріппу, про яку вона дізналася в школі, куди я нарешті вирішила її віддати. Дівчинка сміялася і приказувала: «Патрицій Мененій Аґріппа, мамо, добре заморочив голову плебеям своїми балачками, але так і не зумів довести, що тіло одного чоловіка живиться тоді, коли набиває собі живота хтось інший. Ха-ха-ха». Від нього вона також засвоїла, як несправедливо розподілилися багатства на карті світу: від безмежних благ і до нестерпних злиднів. Повторювала: «Як же це несправедливо!»

Якось увечері, коли Маріарози не було вдома, мій хлопець часів студентського життя в Пізі промовив серйозно і трохи зі смутком, кивнувши на дівчаток, що з голосним вереском гасали по квартирі:

– Подумай: це могли бути наші з тобою діти.

Я його виправила:

– Наші були б на кілька років старші.

Він мовчки кивнув. Я нишком поглядала на нього, а він сидів, похнюпившись і втупившись поглядом у свої черевики. Я мимоволі згадала того багатого ерудованого студента, яким він був п’ятнадцять років тому. Зараз переді мною сидів той самий чоловік і водночас хтось інший. Він більше не читав, не писав статті, уже майже рік як скоротив до мінімуму свої виступи на мітингах, дискусіях, маніфестаціях. Про політику – єдине, що його насправді цікавило, – говорив без особливого переконання і без колишнього натхнення. Ба більше, останнім часом він сам кепкував зі свого вічного песимізму. Звичним надмірно трагічним тоном перелічував мені всі біди, що мали от-от статися: по-перше, занепад найреволюційнішого за своєю природою класу – пролетаріату; по-друге, остаточна втрата політичних здобутків соціалістів і комуністів, які й без того значно ослабли через безперервні сварки й звинувачування одне одного в підтримці капіталізму; по-третє, кінець будь-яким сподіванням на зміни: як є, так і буде, і нам не залишається нічого іншого, як пристосовуватися. Я скептично перепитувала:

– Ти справді вважаєш, що так і буде?

– Звісно, – реготав він, – але ж ти знаєш, як добре в мене язик підвішений. Якщо хочеш, я тобі зараз за десять хвилин доведу протилежне: комунізм неминучий, диктатура пролетаріату – то найвища форма демократії, а Радянський Союз, Китай, Північна Корея та Таїланд значно кращі за Сполучені Штати; проливати кров рікою в одних випадках є злочином, а в інших – справедливістю. Ти цього від мене хочеш?

Лише двічі я бачила його таким, яким він був у юності. Якось вранці об’явився П’єтро, без Доріани, з видом інспектора, що приїхав перевірити, у яких умовах живуть його доньки, до якої школи ходять і чи задоволені. То була напружена мить. Мабуть, дівчатка з надмірним захватом розповіли йому про своє життя, напевно, ще й нафантазували, як це вміють діти. Бо П’єтро відразу накинувся зі звинуваченнями спершу на сестру, а потім на мене, заявивши, що ми обидві безвідповідальні. Мені урвався терпець, і я крикнула у відповідь:

– Так, звісно, то забирай їх до себе, виховуйте їх удвох із Доріаною!

Тоді з кімнати вийшов Франко, втрутився в суперечку, вдавшись до свого красномовства, яке в минулому давало йому змогу керувати агресивно налаштованими зібраннями. Закінчилося все тим, що вони з П’єтро завели філософську дискусію про шлюб, сім’ю, виховання дітей, навіть Платона згадали. І геть забули і про мене, і про Маріарозу. Мій чоловік пішов зі просвітлілим обличчям і блискучими від радості очима, досі сердитий, але водночас втішений, що йому вдалося зустріти співбесідника, з яким можна розмовляти конструктивно й культурно.

Значно бурхливішим і нестерпнішим для мене видався день, коли до нас без попередження явився Ніно. Він був утомлений від довгої їзди в машині, вигляд мав змарнілий і напружений. Спершу я подумала, що він приїхав, щоб вирішити нашу з дітьми долю. Я сподівалася, що він скаже: «Годі! Я все вирішив з дружиною, ми з вами переїжджаємо до Неаполя!» У душі я була готова пристати на будь-яку його пропозицію. Я втомилася від невизначеності. Але все сталося не так, як гадалося. Ми усамітнилися у кімнаті, де він, белькочучи й заламуючи руки, рвучи на собі волосся й закриваючи обличчя руками, заявив, попри всі мої сподівання, що не може розлучитися з дружиною. Він гарячкував, намагався обійняти мене, переконував, що лише за умови його подальшого проживання з Елеонорою він зможе зберегти наші стосунки і наше майбутнє. За інших обставин мені б стало його шкода, адже було видно, що він справді страждає. Але тієї миті мені було байдуже до його страждань, я вирячилася на нього, не вірячи своїм вухам:

– Що ти таке верзеш?!

– Я не можу покинути Елеонору, але й без тебе жити не можу.

– Отже, чи правильно я зрозуміла: як розумний вихід із ситуації ти пропонуєш мені замість ролі коханки роль другої дружини?

– Та що ти! Зовсім ні!

Я накинулася на нього: «Так воно і є!» І вказала на двері: я втомилася від усіх його вигадок, брехні, пустопорожніх слів. Тоді він надтріснутим голосом, ніби йому раптом забракло повітря в грудях, вирішив пояснити причину своєї незмінної поведінки. Він не хотів, аби я дізналася про це від інших, а тому приїхав сказати особисто: Елеонора на восьмому місяці вагітності.

28

Зараз, коли минуло багато часу, я розумію, що моя реакція була надмірною, і усміхаюся про себе, коли пишу ці рядки. Я знаю багатьох чоловіків і жінок, які можуть розповісти про схожі випадки з їхнього життя: кохання, секс – то нерозсудлива й жорстока справа. Але факт залишається фактом: «Елеонора на восьмому місяці вагітності» – ці слова здалися мені найгіршою образою від Ніно. Я згадала Лілу, те, як вони з Кармен невпевнено перезирнулися, не знаючи, чи казати мені. Отже, Антоніо дізнався і про вагітність? Вони все знали? І чому Ліла не наважилася розповісти? Вирішила, що має право дозувати мій біль? У мене ніби щось обірвалося в грудях і животі. Ніно ледь не помирав від страху й сполохано виправдовувався, бурмочучи, що та вагітність хоч і стала в пригоді, бо заспокоїла його дружину, однак ще більше ускладнила йому завдання піти від неї. Я ж, схрестивши руки на грудях, зігнулася навпіл від болю, що охопив усе тіло, і не мала сил розмовляти чи кричати. Врешті рвучко підвелася. Тієї миті у квартирі нікого не було, окрім Франко і нас. Ніяких божевільних, розпачливих, хворих жінок, які щось там наспівують собі під ніс. Маріароза вивела дівчаток на прогулянку, щоб ми з Ніно поговорили й з’ясували стосунки. Я прочинила двері й слабким голосом покликала мого колишнього хлопця з Пізи. Він негайно з’явився. Я вказала йому на Ніно й прохрипіла через силу: «Вижени його!»