Історія втраченої дитини

– Ліно, чорт забирай, ти заткнеш пельку своїй дурепі?!

Саме так і сказав. Ліла втупилася в нього поглядом, не промовляючи ні слова. Тільки накрила долонею руку Енцо, який сидів поряд. Я негайно встала з-за столу і вивела обох дівчаток надвір.

Той епізод підбадьорив наречену, тобто мою сестру Елізу. Коли тост було виголошено й залунали оплески, вона теж вийшла надвір у пишній дорогій сукні. Весело звернулася до мене:

– Нарешті мій дівер повернувся до тями!

Потім додала:

– Та все ж не можна так про дітей!

Підхопила на руки Імму й Тіну і зі смішками й жартами повернулася до банкетного залу з обома дівчатками. Я збентежено поплелася слідом.

Деякий час я думала, що вона стала такою, як раніше. Еліза справді змінилася, подобрішала після весілля, ніби причиною її поганого настрою була саме відсутність офіційного шлюбу. Перетворилася на люблячу матір, тиху, але разом із тим врівноважену дружину і більше не виявляла ворожості до мене. Тепер, коли я приходила до неї з доньками й Тіною, вона приймала мене гостинно і з дітьми поводилася привітно. Та й Марчелло, якщо я заставала його вдома, був зі мною чемним. Називав мене «своячка, що пише романи» (як поживає моя своячка, що пише романи?), кидав кілька слів і йшов у своїх справах. Їхній дім тепер завжди був у бездоганному порядку, а Еліза та Сильвіо зустрічали нас одягнені, як на свято. Однак від моєї молодшої сестрички, як згодом стало ясно, у ній нічого не залишилося. Після того весілля на світ з’явилася синьйора Солара, підступлива й награна, зі вдаваною щирістю та штучною посмішкою на губах, яку перейняла у свого чоловіка. Я змушувала себе поводитися привітно з нею та особливо з племінником. Але Сильвіо мені не подобався, бо дуже нагадував Марчелло, і Еліза це помічала. Одного дня знову розсердилася на мене. Сказала, що я більше люблю доньку Ліни, аніж її сина. Я присяглася, що то неправда, обняла малого, обцілувала. Але вона лише похитала головою й промовила: «Нічого дивного, адже ти переїхала ближче до Ліли, а не до мене чи татка». Тобто вона й надалі ображалася на мене, а пізніше та образа перейшла і на наших братів. Вона вважала, що ті повелися невдячно. Переїхали до Ваяно, працювали там і з Марчелло навіть не спілкувалися, хоча він для них так багато зробив. «Це тільки здається, що родинні зв’язки нічим не розірвати, – просторікувала Еліза, – а насправді це не так». Говорила таким тоном, ніби ділилася великою, лише їй відомою мудрістю, а потім додала: «А щоб вони не розірвалися, треба докласти зусиль, як це зробив мій чоловік. Он Мікеле втратив було розум, а Марчелло йому допоміг прийти до тями. Чула, який тост виголосив на моєму весіллі?»

87

Одужання Мікеле супроводжувалося не тільки поверненням до нього колишнього красномовства, а й відсутністю серед запрошених того, хто був йому таким близьким у період кризи: Альфонсо. Для мого колишнього сусіда по парті це стало тяжким ударом. Він потім ще довго мучився питанням: чим так не догодив братам Соларам? Казав, що працював на них багато років, а його не запросили. Потім сталося те, про що ще довго говорили. Якось я запросила його в гості разом з Лілою та Енцо. Альфонсо явився геть пригнічений. Ніколи раніше він не вдягався у жіноче вбрання при мені, окрім того разу, коли приміряв сукню для вагітних у крамниці на вулиці К’яя, але того вечора прийшов у жіночому. Усі аж роти пороззявляли від здивування, особливо Деде й Ельза. Поводився вульгарно, напився. Знай запитував Лілу: «Я потовстішав? Погіршав? Я більше не схожий на тебе?» І звертався до Енцо: «Хто гарніший: я чи вона?» Врешті почав жалітися, що в нього закреп і дуже болить – як він це пояснив дівчаткам – «задниця». І чіплявся до мене, щоб я поглянула, що в нього там таке. Деде поглядала на нього збентежено, а Ельза ледве стримувалася, щоб не пирснути зо сміху. Довелося Енцо та Лілі негайно вести його додому.

Але на цьому Альфонсо не заспокоївся. Наступного дня, уже без макіяжу і в чоловічому вбранні, він із червоними від сліз очима вийшов із «Basic Sight», повідомивши, що піде випити кави у барі Солар. На вході він зіткнувся з Мікеле. Не знаю, про що вони говорили. Але вже за кілька хвилин Мікеле накинувся на нього з кулаками, вхопив жердину, якою опускали ролети на вітринах, і довго його лупцював. Альфонсо повернувся до офісу в жалюгідному стані, але тільки те й робив, що промовляв: «Я сам винний, бо не зміг стриматися». У чому він не зміг стриматися – невідомо. Але з того дня він зовсім втратив здоровий глузд, і Ліла дуже хвилювалася. Кілька днів вона намагалася заспокоїти Енцо, який терпіти не міг знущання сильних над слабкими, а тому хотів піти до Мікеле й перевірити, чи й з ним він почуватиметься таким героєм, як із Альфонсо. Я у своїй квартирі чула, як Ліла вмовляла його: «Годі тобі, перелякаєш Тіну!»

88

Настав січень, мій роман уже достатньо просяк численними подробицями з життя району. І тут мене охопив страх. Коли останній, чистовий варіант рукопису був майже готовий, я несміливо запитала Лілу, чи не знайдеться в неї трохи часу й терпіння прочитати його («я там усе переробила!»), але вона рішуче відмовилася. «Я й попередньої книжки не читала, – сказала вона, – анічогісінько в цьому не тямлю!» Я почувалася самотньою під тиском власних сторінок, навіть подумала зателефонувати Ніно й попросити його прочитати рукопис. І тут усвідомила: хоч він знав мою адресу і номер телефону, але ні разу не приїхав і не зателефонував – йому не було діла ні до мене, ні до дочки. Тому я відкинула цю думку. Отже, рукопис був готовий, а з ним завершилася ціла фаза мого життя. Розлучатися з ним було лячно, наступного разу я побачу його вже надрукованим, і вносити правки буде запізно.

Зателефонували з прес-служби. Джина сказала, що редактор журналу «Панорама» ознайомився з уривками роману, він їх дуже зацікавив, а тому вони пришлють до мене свого фотографа. Я раптом пошкодувала, що більше не живу на вулиці Тассо, адже там, у вишуканій квартирі, фотографії вийшли б кращими. І подумала: не хочу, щоб мене знову фотографували перед входом до тунелю, чи в цьому убогому помешканні, чи в районному сквері на тлі розкиданих шприців і наркоманів. Я вже не та дівчинка, що п’ятнадцять років тому, це моя третя книжка, і я хочу, щоб зі мною поводилися відповідно. Але Джина наполягала, адже треба було рекламувати роман. Я здалася й попросила дати мій номер фотографу, аби я підготувалася, причепурилася або ж перенесла нашу зустріч, якщо буду не у формі.

Протягом наступних днів я намагалася підтримувати чистоту й порядок у домі, але ніхто так і не зателефонував. Тож я вирішила, що в редакції «Панорами» чимало моїх фото і вони скасували фотосесію. Але якось уранці, коли Деде з Ельзою були в школі, а я – нерозчесана, у джинсах і заношеній кофтині – повзала по підлозі, граючись з Іммою та Тіною, у двері постукали. Ми з дівчатками будували замок з іграшкових кубиків. Ось уже кілька місяців, як мені здавалося, що різниця в розвитку моєї доньки та Тіни остаточно зникла: рухи обох були точними. Якщо Тіна була жвавішою за вдачею й нерідко зверталася до мене літературною італійською з несподівано серйозними запитаннями, то Імма була більш рішучою, можливо, дисциплінованішою, єдиною її вадою була погана дикція. Така погана, що часто люди зверталися до її подружки, щоб та пояснила, що каже Імма. Оскільки відчинила я не відразу, бо на мить затрималася, аби відповісти на чергове питання Тіни, у двері задзвонили наполегливіше. Я побігла відчиняти й побачила перед собою чарівну жінку років тридцяти з білявими кучерями і в довгому блакитному плащі. То була фотографиня.

Виявилася вона жителькою Мілана, дуже експансивної вдачі. На ній не було жодної дешевої речі.

– Я загубила твій номер, але це й на краще, – заявила вона, – що несподіваніші фотосесії, то кращі світлини.

Вона озирнулася.

– Як же важко сюди добиратися! Ну й місце! Але якраз те, що треба. Дівчатка – твої діти?

Тіна усміхнулася, Імма поглядала насторожено, але обидві дивилися на неї, наче на чарівну фею.

Я пояснила:

– Імма – моя донька, а Тіна – донька моєї подруги.

Але вона не слухала й почала кружляти навколо мене, клацаючи без упину своїми фотоапаратами, яких мала кілька.

– Мені треба причепуритися, – спробувала заперечити я.

Але вона заявила, що й так добре.

Потім змусила мене позувати в різних кімнатах: на кухні, у дитячій спальні, у моїй, навіть перед дзеркалом у ванній.

– А книжка в тебе є?

– Ні, немає, вона ще не вийшла.

– А остання з опублікованих?

– Так.

– Тоді візьми, сядь отут і вдай, що читаєш.

Я ошелешено послухалася. Тіна, спостерігаючи за нами, теж узяла книжку, всілася так само, як і я, і попросила Імму: «Сфотографуй!» Ця ідея сподобалася нашій гості, й вона наказала:

– Сідай на підлогу до дітей!

Наклацала мене разом із задоволеними увагою дівчатками.

Потім вигукнула:

– А тепер – тільки ти з донечкою!

Я простягнула руки до Імми, але вона заперечила:

– Ні, з другою, у неї таке виразне личко!

Підштовхнула мене до Тіни й зробила з десяток кадрів. Імма похнюпилася.

– І я! – попросила.

Я розкрила обійми й гукнула:

– Ходи до мами, сонечко!

Ранок пролетів як мить. Жінка в блакитному плащі потягла нас надвір, але видно було, що вона стурбована. Постійно запитувала:

– У мене точно не вкрадуть апаратуру?

Потім захопилася, взялася фотографувати кожен злиденний куточок району, всадовила мене на напіврозбиту лаву, на фоні облізлої стіни, біля старої вбиральні. Я наказала Іммі й Тіні:

– Стійте тут, нікуди не ходіть, бо їздять машини.

Вони стояли, тримаючись за руки, білява й чорнява, і чекали.

Ліла повернулася з роботи вже перед вечерею, піднялася до мене забрати доньку. Тіна з порогу їй про все розповіла.

– Приходила така гарна синьйора!

– Гарніша за мене?

– Авжеж.

– І гарніша за тітоньку Ленуччу?

– Ні.

– Отже, найгарніша з усіх – тітонька Ленучча?

– Ні, я.

– Ти? Що за нісенітниці?

– Правда, матусю.

– І що робила та синьйора?

– Фотографувала.

– Кого?

– Мене.

– Лише тебе?

– Так.

– От мала брехуха! Іммо, ходи сюди, розкажи мені, що ви сьогодні робили.

89

Я чекала виходу чергового номера «Панорами». Почувалася задоволеною, робота прес-служби мене тішила, я раділа, що мені влаштували цілу фотосесію. Але минув тиждень, а стаття про мене не виходила. Минув другий – нічого. Настав кінець березня, книжку вже продавали в книгарнях, але ніякої статті не було. Я встигла дати інтерв’ю на радіо та для газети «Іль Маттіно». Згодом поїхала до Мілана на презентацію книжки. Відбувалася вона в тій самій книгарні, де п’ятнадцять років тому презентували мою першу книжку, і професор був той самий. Аделе не з’явилася, Маріарози теж не було видно, але народу зібралося більше, аніж першого разу. Професор говорив про новий роман без особливої теплоти, але відгук був позитивний. Хтось зі слухачів – а були там переважно жінки – висловив захоплення багатогранністю головної героїні. Звичний прийом, щоб пожвавити обговорення, мені він був уже відомий. Я повернулася до Неаполя наступного ранку дуже втомлена.

Пам’ятаю, як пленталася додому, тягнучи за собою валізу, коли біля мене загальмувала автівка. За кермом сидів Мікеле, поряд із ним – Марчелло. Пригадалося, як багато років тому брати Солари намагалися затягти мене в машину – так само вони колись вчинили з Адою, – а Ліла мене захистила. На моїй руці, як і тоді, був материн браслет, і я мимоволі відсахнулася, прикриваючи його. Але Марчелло й голови не повернув у мій бік, не звернувся до мене звичним добродушним тоном: «Моя своячка, що пише романи». Заговорив Мікеле, і його голос тремтів від люті:

– Лену, що за чортівню ти там написала у своїй книжці?! Облила лайном місце, де сама народилася?! Власну родину?! Усіх людей, на чиїх очах ти росла, хто тобою захоплюється і хто тебе любить і поважає?! Усе наше чудове місто?!

Він повернувся, взяв із заднього сидіння свіжий номер «Панорами» і простягнув мені через віконце.

– Тобі так до вподоби розповідати людям брехню?!

Я глянула. У журналі опублікували статтю про мене. На великій кольоровій фотографії я разом із Тіною сиділа на підлозі у своїй квартирі. Мені відразу впав у око підпис: «Елена Ґреко з донькою Тіною». Спершу я подумала, що причина в підписі, і ніяк не могла второпати, чому Мікеле так через це розлютився. Промовила збентежено:

– Вони помилилися.

Але він викрикнув у відповідь слова, які ще більше збентежили:

– Це не вони помилилися, а ви дві!

– Хто «ви дві»? Про кого ти говориш?!

Тут нарешті втрутився Марчелло й промовив роздратовано:

– Облиш, Мікé. Ліна крутить нею, як хоче, а вона навіть не помічає!

Вони рвонули з місця, як навіжені, залишивши мене саму посеред дороги з журналом у руці.

90

Я ніби остовпіла, валіза стояла поряд. Урешті прочитала статтю. То були чотири сторінки з фотографіями найзанедбаніших куточків нашого району. Лише на одному знімку була я – разом із Тіною: на убогому тлі квартири ми мали особливо вишуканий вигляд. Автор статті не аналізував мій роман, а лише використовував його для розповіді про те, що він називав «феодом братів Солар», – окрему територію, де, імовірно, зароджувалася нова форма каморри. Про Марчелло там ішлося мало, більше про Мікеле, який мав підприємницьку жилку, нехтував законом та мораллю, готовий був перескакувати від однієї політичної сили до іншої залежно від комерційної вигоди. Якої саме? «Панорама» наводила перелік законних та незаконних видів його діяльності: бар-кондитерська, шкіряні фабрики, мережа взуттєвих крамниць, мінімаркетів, нічних клубів, лихварство, давня контрабанда тютюнових виробів, скуповування і продаж краденого, наркотики, незаконна забудова після землетрусу.

Мене пройняв холодний піт.

Що я накоїла, як могла повестися так необережно?!

Я вигадала сюжет роману ще у Флоренції, на основі спогадів із дитинства та юності, але тоді відстань, що віддаляла мене від Неаполя, заважала мислити тверезо. Неаполь здавався мені нереальним, вигаданим містом, наче в кіно, де реальні вулиці й будівлі були лише тлом для розгортання моєї фантазії. Згодом, коли я переїхала до Неаполя й стала бачитися з Лілою щодня, реальність вразила мене, і я, сама того не бажаючи, описала її в новій книжці. Напевно, намагаючись утримати рівновагу між вигадкою та правдою, я перебільшила з правдою, і тепер кожна вулиця, кожен будинок були легко впізнавані, можливо, навіть люди і їхні жорстокі вчинки. Фотографії підтверджували правдивість описаного мною, таким чином бар’єри між вигадкою та реальністю остаточно руйнувалися. Те, чого не сказала я, розповів автор статті. Він згадував навіть про вбивства дона Акілле Карраччі й Мануели Солари. Особливо наголосив на останньому, припустивши, що вбивство могло бути або спробою злочинних кланів поквитатися, або ж справою рук «небезпечного терориста Пасквале Пелузо, що народився і виріс у цьому районі, колишнього муляра та секретаря місцевого осередку комуністичної партії». Але я про Пасквале нічого не казала, не написала жодного слова ні про дона Акілле, ні про Мануелу. Родини Карраччі та Солар були для мене безликими фігурами, я взяла від них лише мову, жести, грубість – не більше. Я не мала наміру описувати їхні справжні життя та дії, до чого тут «феод братів Солар»?!

Я всього лише написала роман!

91

У вкрай збентеженому стані я попленталася до Ліли, адже діти були в неї. «Уже повернулася?» – сказала Ельза, яка без мене почувалася вільніше. Деде неуважно привіталася й пробурмотіла: «Хвилиночку, матусю, допишу вправу і обійму тебе». Лише Імма справді зраділа, обхопила рученятами й смачно поцілувала в щоку. Так само вчинила Тіна. Але я думала про своє й приділила дітям зовсім мало уваги. Негайно показала статтю в «Панорамі» Лілі. Намагаючись опанувати страх, розповіла їй про зустріч із братами Соларами. Ліла спокійно прочитала статтю, сказала лише: «Чудові фото!» Я не втрималася й вигукнула:

– Напишу редакції лист із протестом! Хай пишуть репортаж про Неаполь, якщо їм так кортить, про викрадення Чирилло, жертв каморри – про що завгодно! – але не використовують для цього моє ім’я!

– Чому це?

– Тому що я написала роман, а не хроніку реальних подій!

– Он як? А мені здавалося, що навпаки.

Я збентежено зиркнула на неї:

– Що ти верзеш?

– Хоч ти і не вказувала імен, але можна було здогадатися.

– А чому ти мені не сказала?

– Я казала, що книжка мені не сподобалася. Треба говорити або всю правду, або взагалі нічого. А в тебе виходило щось посередині.

– Але ж це роман!

– Частково – роман, частково – ні!

Я промовчала, страх наростав. Тепер я й сама не могла второпати: я лютую через сутичку з Соларами чи через Лілину спокійну критику, яку вона вже висловлювала багато років тому? Порожнім поглядом втупилася у Деде й Ельзу, які вже дісталися до журналу й зацікавлено його розглядали. Тут Ельза вигукнула:

– Тіно, поглянь! Тут і ти є!

Тіна підійшла, зачудовано вирячилася на фото й задоволено усміхнулася. Імма запитала в Ельзи:

– А я де?

– Тебе тут немає, бо Тіна гарна, а ти погана, – відповіла сестра.

Імма повернулася до Деде, щоб та підтвердила або заперечила. А Деде, двічі прочитавши вголос підпис під фото у «Панорамі», взялася переконувати малу, що вона несправжня моя дочка, бо її прізвище Сарраторе, а не Айрота. Тут я вже не втрималася, мені увірвався терпець, і я гаркнула на них: «Годі, ходімо додому!» Усі троє запротестували, Тіна їх підтримала, а Ліла умовляла залишитися на вечерю.

Ми залишилися. Ліла намагалася мене заспокоїти, навіть спробувала відволікти від свого негативного відгуку про мою книжку. Завела розмову на діалекті, але вже за кілька хвилин перескочила на вишукану італійську, якою користувалася лише в особливих випадках, щоразу дивуючи. Згадала про пережитий землетрус і зауважила, що протягом останніх двох років життя в місті тільки погіршувалося. Сказала, що відтоді вона ні на мить не забувала, що наше існування переповнене силою-силенною речей і понять – фізика, астрофізика, біологія, релігія, душа, буржуазія, пролетаріат, капітал, робота, нажива, політика – купа гармонійних та негармонійних фраз, хаос зовні і хаос всередині.

– А тому заспокойся, – вигукнула вона весело, – чого ще чекати від Солар?! Уже пізно, твій роман вийшов. Твоє проживання тут, без сумніву, пішло йому на користь, адже зробило правдивішим! Уже нічого не зміниш. Солари розгнівалися? Нехай. Мікеле тобі погрожує? Яке тобі до цього діло?! Будь-якої хвилини може статися новий землетрус, ще потужніший. Або весь світ розсиплеться на друзки. І що порівняно з цим Мікеле Солара?! Нічого. Як і Марчелло. Обидва – усього лише два мішки кісток і м’яса, що плюються погрозами на всі боки та вимагають грошей.

Зітхнула тяжко й додала вже тихіше:

– Солари завжди були й будуть небезпечними тварюками, Лену, тут нічого не поробиш. Одного я було приручила, але брат його визволив, після чого той став ще лютіший. Бачила, як Мікеле відлупцював Альфонсо? Насправді це мене йому кортить відлупцювати, але сміливості не вистачає. І та лють щодо твоєї книжки, статті в «Панорамі», твоїх фото – то лють на мене. А тому наплюй, як наплювала я. Через тебе про Солар написали в журналі. Звісно, вони розізлилися, адже це шкодить їхньому бізнесу, законному й незаконному. Але ж насправді це чудово, чи не так? То чому нам хвилюватися?

Я сиділа мовчки й слухала. Коли Ліла починала говорити так піднесено, у мене виникала підозра, що вона й надалі читає гори книжок, як у юності, але чомусь не хоче зізнаватися. Удома книжок вона не мала, окрім спеціалізованої технічної літератури. Лілі подобалося вдавати малограмотну жінку, а потім раптом ділитися міркуваннями про біологію, психологію, складність людської натури. Чому вона так поводилася зі мною? Не знаю, але я потребувала підтримки і все одно вірила їй. Лілі вдалося мене заспокоїти. Я перечитала статтю, і вона мені сподобалася. Переглянула фото: наш район навіював жах, але ми з Тіною були чарівні. Тож ми з Лілою взялися куховарити, і я все обдумала. Вирішила, що стаття й фотографії допоможуть просуванню книжки, а моє проживання у квартирі над Лілиною, у нашому районі, збагатило версію, написану у Флоренції. Я розслабилася, знову подобрішала з дітьми.

Перед вечерею, після цілої серії перешіптувань і перезирань, до мене підійшла Імма, яку підштовхувала Тіна. Донька звернулася до мене звичною мовою – сумішшю з чітко промовлених та ледве зрозумілих складів:

– Мамо, Тіна хоче знати, хто твоя донька: я чи вона?

– А ти теж хочеш це знати?

На її оченятах заблищали сльози:

– Так.

Тут мені на допомогу прийшла Ліла:

– Ми обидві ваші мами і дуже вас любимо!

Коли Енцо повернувся з роботи й побачив фотографію доньки в журналі, його радощам не було меж. Наступного дня купив два примірники «Панорами» й повісив у себе на роботі наше фото й окремо вирізаний портрет дочки. Звичайно, відрізавши перед тим помилковий підпис.

92

Зараз, коли я про це пишу, мені навіть соромно від того, як мені завжди щастило. Новий роман відразу здобув неймовірний успіх. Хтось хвалив чудовий стиль і висловлював задоволення від читання. Хтось захоплювався яскравими образами головних героїв. Інші звертали увагу на жорстокий реалізм, комусь припала до душі моя безмежна фантазія, а деякі високо оцінили по-жіночому м’яку, плавну мову. Коротко кажучи, відгуків було море, і всі – позитивні, але нерідко вони контрастували між собою, ніби рецензенти прочитали не ту книжку, що продавалася у книгарнях, а кожен свою, навіяну власними фантазіями та переконаннями. Лише в одному сходилися всі, після виходу тієї статті в «Панорамі»: я описувала Неаполь таким, яким його ніхто ніколи не описував раніше.

Коли мені, згідно з договором, надіслали авторські примірники, я вирішила дати один з них Лілі. Раніше я своїх книжок їй не дарувала, а тому була впевнена, що цю й вона не розгорне, принаймні найближчим часом. Але я відчувала в ній рідну душу, вважала її єдиною людиною на світі, якій могла вірити, і таким чином хотіла висловити вдячність. Вона відреагувала негативно. Напевно, того дня в неї було багато роботи, вона зав’язла у звичних для району суперечках напередодні виборів, що мали відбутися 26 червня. Чи, може, щось інше її розлютило – не знаю. Але коли я поклала їй на стіл книжку, вона навіть не глянула на неї, буркнула тільки, що не треба так розкидатися примірниками.

Я образилася. Щоб врятувати ситуацію, утрутився Енцо.

– Дай-но мені, – пробурмотів тихенько, – я ніколи не захоплювався читанням, але збережу книжку для Тіни. Як підросте, то прочитає.

І попросив підписати її для дівчинки. Пам’ятаю, я написала на першій сторінці: «Тіні, яка житиме краще за всіх нас». Потім прочитала вголос, і Ліла вигукнула:

– Ой, щоб жити краще за мене, багато розуму не треба! Я сподіваюся, що вона житиме набагато, набагато краще!

Отакої, що тут скажеш! Я ж написала «краще за всіх нас», а вона перекрутила по-своєму: «краще за мене». Ми з Енцо промовчали. Він поставив книжку на полицю поруч із технічними посібниками і став розпитувати про мій графік поїздок.

93

Такі вияви відвертої ворожості час від часу траплялися, але інколи Ліла ховала їх за вдаваною підтримкою та награною привітністю. Наприклад, вона й далі стверджувала, що їй приємно піклуватися про моїх доньок, але часом в її голосі з’являлося щось таке, що я розуміла: «Те, ким ти є і ким станеш, залежить лише від того, що я готова тобі дати і в чому підтримати». Як тільки я чула такий натяк, то відразу наїжачувалася й пропонувала найняти няньку. Але й вона, й Енцо ображалися, не хотіли навіть слухати. Одного ранку, коли мені знадобилася її допомога, вона роздратовано відповіла, що у неї своїх проблем по горло, і тоді я холодно відрубала, що знайду інший вихід. Тоді Ліла накинулася на мене: «Хіба я сказала, що не зможу?! Якщо треба, я все вирішу. Хіба твої діти колись жалілися, що я ними нехтую?!» Я вирішила, що вона прагне визнання своєї необхідності і хоче, аби я щиро висловлювала їй вдячність, стверджуючи, що без неї моя кар’єра не склалася б. Врешті я зайнялася власними справами без зайвих сумнівів.

Завдяки прес-службі видавництва про мене писали майже щодня в різних газетах і журналах, кілька разів навіть запрошували на телебачення. Мене дуже тішила така увага, але водночас я дуже хвилювалася, боялася бовкнути щось зайве. Коли хвилювання брало гору, я, не знаючи, у кого шукати підтримки, бігла до Ліли:

– А якщо мене запитають про Солар?

– Кажи, що думаєш.

– А якщо Солари розлютяться?

– Зараз ти більш небезпечна для них, аніж вони – для тебе.

– Я боюся. Мікеле скаженіє з кожним днем.

– Ну, знаєш! Книжки пишуть, щоб висловитися, а не щоб ховатися потім у кутку!

Насправді я завжди поводилася дуже обережно. Виборча кампанія була в самому розпалі, а тому під час інтерв’ю я постійно слідкувала за язиком, щоб не вдаватися у політику, не згадувати братів Солар, які – усім те було добре відомо – скуповували голоси виборців на користь п’яти партій правлячої коаліції. Замість цього я багато говорила про тяжкі умови життя в районі, про занепад після землетрусу, про злидні, нелегальний бізнес, продажність місцевої влади. А ще, якщо це було доречно, розповідала про себе й свою освіту, про ті неймовірні зусилля, яких мені довелося докласти, аби вчитися, про упереджене ставлення до дівчат у Вищій нормальній школі, про свою матір, про дітей, про проблеми жінок. Варто зазначити, що ситуація на книжковому ринку в той час була непростою. Письменники мого віку кидалися від авангардизму до традиціоналізму і ніяк не могли визначитися зі стилем. А я мала переваги. Моя перша книжка вийшла наприкінці 60-х, друга підтвердила мій високий рівень культури та широке коло інтересів, я була однією з небагатьох, хто вже мав видавничу історію й власну аудиторію. Тому телефон у мене вдома дзвонив дедалі частіше. Треба визнати, що дуже рідко журналістів цікавила моя думка щодо літератури, їхні запитання частіше стосувалися соціальних проблем та особливостей життя в Неаполі. Та я все одно охоче погоджувалася на будь-які інтерв’ю. Таким чином невдовзі я почала дописувати для газети «Іль Маттіно» та погодилася вести рубрику в тижневику «Ной донне». Я залюбки їздила на всі презентації, куди мене запрошували, говорила про роман так, як того вимагали обставини та публіка. Мені самій не вірилося, що все це відбувається зі мною насправді. Мої попередні книжки теж мали успіх, але не такий приголомшливий. Мені зателефонували кілька відомих письменників, з якими я тоді ще не була знайома. Один дуже популярний режисер прагнув зустрітися зі мною, бо йому спало на думку зняти фільм за моїм романом. Щодня мені повідомляли, що то одне, то інше іноземне видавництво просило ознайомитися з моєю книжкою, щоб перекласти її і видати у своїй країні. Моє щастя не мало меж.

Та найбільше мене потішили два несподіваних телефонних дзвінки. Перший – від Аделе. Вона говорила зі мною дуже тепло, запитала про внучок, сказала, що все про них знає від П’єтро, що бачила всі їхні фото і що вони – справжні красуні. Я вислухала, обмежилася ввічливою подякою. Про книжку вона сказала: «Молодець! Ти багато попрацювала над першою версією!» І на прощання змусила пообіцяти: якщо я приїду на презентацію до Генуї, то обов’язково їй повідомлю, привезу дівчаток і залишу їх погостювати. Я пообіцяла, хоча наперед знала, що ніколи цього не зроблю.

Кілька днів по тому зателефонував Ніно. Сказав, що мій роман просто неймовірний («таку якісну сучасну літературу важко й уявити в Італії!»), попросив побачитися з дівчатками. Я запросила його на обід, він приділив багато уваги Деде, Ельзі, Іммі, а потім, як завжди, довго й докладно розповідав про себе. До Неаполя він тепер навідувався рідко, більше жив у Римі, багато працював із моїм колишнім свекром, обіймав важливі посади. Раз у раз повторював: «Справи йдуть добре, нарешті Італія стала на шлях модернізації та розвитку». Потім несподівано вигукнув, дивлячись мені в очі:

– Повертайся до мене!

Я не втрималася від сміху:

– Якщо захочеш побачитися з Іммою, лише зателефонуй. Але нам із тобою нема про що говорити. У мене таке враження, що я зачала доньку від привида, але точно не від тебе.

Він пішов, похнюпившись, і більше не з’являвся. Забув про нас – про Деде, Ельзу, Імму і мене – на тривалий час. Забув тієї ж миті, коли зачинив за собою двері.

94

Чого мені ще залишалося бажати? Моє ім’я – ім’я пересічної жінки – нарешті стало відомим. Саме тому мені зателефонувала Аделе Айрота, ніби вибачаючись. Саме тому мені подзвонив Ніно Сарраторе, щоб я пробачила й повернулася в його ліжко. Саме тому в мене не було відбою від запрошень. Звичайно, мені було важко залишати дітей і забувати про роль матері на день-два. Але й до цього я з часом звикла. На зміну почуттю провини швидко прийшла потреба в публічному схваленні. У моїй голові була купа вражень і думок, Неаполь і наш район відійшли на другий план. Я багато подорожувала, моїм очам відкривалися нові пейзажі, чудові міста, яких я ніколи не бачила і куди мені хотілося б переїхати. Я знайомилася з чоловіками, які мене приваблювали, завдяки яким я почувалася розумною й важливою, які мене веселили. Усього кілька годин подорожі – і ось переді мною купа неймовірних можливостей. Рідні вулички району тьмяніли, часом я забувала зателефонувати Лілі й побажати доброї ночі дітям. Я приходила до тями тільки тоді, коли починала усвідомлювати, що можу прожити й без них.

Потім стався дуже прикрий випадок. Я поїхала на південь країни для участі у низці презентацій. Подорож мала тривати цілий тиждень, але Імма прихворіла: застудилася. Я винуватила лише себе, адже Ліла завжди була уважною до дітей. До того ж вона теж мала купу справ: як упильнуєш дітей, які спітнілими вискакують надвір? Перед від’їздом я попросила прес-службу дати номери телефонів усіх готелів, де ми мали зупинятися, щоб Ліла могла мені зателефонувати в разі потреби. «Якщо їй стане гірше, негайно подзвони і я повернуся!» – попросила я Лілу на прощання.

Я поїхала. Спершу думала тільки про Імму, про її хворобу, телефонувала, як тільки траплялася нагода. Але потім забула. Щодня ми приїжджали в нове місто, де нас приймали дуже тепло й готували насичений графік зустрічей. Я намагалася відповідати своїй ролі. Ввечері відвідувала нескінченні бенкети. Час минав швидко. Якось я спробувала зателефонувати Лілі, але ніхто не відповів. Наступного разу слухавку взяв Енцо і, як завжди сухо, сказав, щоб я займалася своїми справами і ні про що не хвилювалася. Потім відповіла Деде й бадьоро вигукнула, вдаючи дорослу: «Усе добре, матусю, чао, розважайся там!» А коли я повернулася додому, то дізналася, що Імма вже третій день у лікарні. У малої було запалення легенів. Лілу поклали до лікарні разом із нею, вона покинула роботу і всі справи, навіть Тіну залишила на Енцо. Я впала у відчай, гнівалася, що мені не повідомили. Але вона нічого не хотіла слухати й не поступилася мені місцем у лікарні навіть після мого повернення, бо вважала себе винною, що не догледіла малу. «Іди додому й відпочинь після подорожі», – наказала.

Я справді почувалася дуже втомленою, а ще більше – приголомшеною. Дорікала сама собі, що залишила доньку хворою, що не була поруч із нею в найскрутніші години, коли вона мене потребувала. І тепер не знала, як і скільки їй довелося страждати. Усі згадки про її тяжкий стан, надривне дихання, страх, белькотання в гарячці, переїзд до лікарні тепер належали Лілі. Я дивилася на неї в коридорі лікарні: вигляд у неї був ще більш змучений, аніж у мене. Вона зігрівала Імму материнським теплом. Кілька днів не була вдома, майже не спала, втомлені від постійного недосипання очі були скляні. А я, на власне незадоволення, відчувала надзвичайне піднесення, аж світилася зсередини, а може – і зовні теж. Навіть коли довідалася про хворобу доньки, не могла придушити в собі задоволення від професійних успіхів, почуття свободи під час поїздок Італією, втіху від усвідомлення, що минуле залишилося в минулому і тепер починається справжнє життя.

Як тільки Імму виписали, я поділилася з Лілою своїм душевним станом. Мені треба було навести лад у думках, віднайти рівновагу між почуттям провини та гордістю, я хотіла висловити їй подяку і разом із тим почути в найменших деталях розповідь про хворобу Імми та її допомогу. Але Ліла відповіла майже роздратовано:

– Лену, годі тобі! Що було, те було. Твоя дочка почувається добре. Зараз треба думати про важливіші справи!

Я подумала, що йдеться про її проблеми з роботою, але ні, ті справи стосувалися безпосередньо мене. Незадовго до того, як Імму поклали до лікарні, Ліла дізналася, що на мене подали до суду. І подала той позов Кармен.

95

Я перелякалася і водночас дуже засмутилася. Як, Кармен? Невже Кармен могла так зі мною вчинити?!

На цьому мій захват від успіху скінчився. Умить до почуття провини за те, що я покинула хвору Імму, додався страх, що через судову справу та пов’язаний із нею скандал у мене заберуть усе: радість, славу, гроші. Я соромилася себе, своїх амбіцій. Сказала Лілі, що хочу негайно поговорити з Кармен, але вона мене відрадила. Мені здалося, що їй відомо значно більше за те, що вона розповіла, а тому я все одно пішла до Кармен.

Спершу я забігла на бензозаправку, але її там не було. Роберто було незручно зі мною говорити. Про позов він нічого не сказав, пояснив, що дружина з дітьми поїхала до родичів, котрі мешкають у Джуліано, і пробуде там певний час. Я, нічого не розпитуючи, побігла до них додому, щоб переконатися, що він сказав правду. Але Кармен чи то справді поїхала, чи то не захотіла мені відчиняти. Надворі стояла спека. Я пройшлася трішки, щоб заспокоїтися, і вирішила пошукати Антоніо: він точно щось знає. Подумала, що знайти його буде нелегко, адже він завжди десь швендяв. Але його дружина сказала, що він пішов до перукаря, і я справді знайшла його там. Запитала, чи знає він, що на мене подали до суду, а він замість відповіді став скаржитися на школу. Сказав, що вчителі несправедливо поводяться з його дітьми й нарікають на те, що малі говорять то на діалекті, то німецькою, а італійської їх не вчать. Несподівано майже прошепотів:

– Я саме хотів із тобою попрощатися.

– Куди ти зібрався?

– Повертаюся до Німеччини.

– Коли?

– Ще не знаю.

– А чому прощаєшся вже зараз?

– Тебе ніколи немає, ми з тобою рідко бачимося.

– Це ти мене уникаєш.

– Ти теж.

– Чому ти переїжджаєш?

– Моїй родині тут недобре.

– Це Мікеле тебе проганяє?

– Він наказує, а я корюся.

– Отже, це він не хоче, щоб ти жив у районі.

Він мовчки понурився, уважно роздивляючись свої руки.

– Часом у мене трапляються напади, – пояснив Антоніо і перевів розмову на свою божевільну матір Меліну.

– Ти покинеш її на Аду?

– Ні, заберу з собою, – пробурмотів він, – в Ади своїх проблем по горло. До того ж у мене такі самі негаразди з головою, тому я хочу за нею спостерігати, щоб бачити, що на мене чекає в майбутньому.

– Але ж вона прожила тут усе життя, у Німеччині вона страждатиме.

– Вона будь-де страждатиме. Хочеш пораду?

По його очах я зрозуміла, що він вирішив перейти до справи.

– Слухаю.

– І ти їдь звідси.

– Чому це?

– Тому що Ліла втокмачила собі в голову, що якщо ви вдвох, то вас ніхто не здолає. Але вона помиляється. І я більше не зможу вам допомогти.

– Допомогти в чому?

Він незадоволено похитав головою:

– Солари розлючені, як пси. Ти ж чула, як проголосували жителі району?

– Ні.

– Їм уже не вдається контролювати так багато голосів, як раніше.

– І що?

– Ліна зуміла перетягти багатьох на бік комуністів.

– А я тут до чого?

– Марчелло і Мікеле вважають, що за всім стоїть Ліна, а особливо – за тобою. Позов на тебе справді є, і адвокати Кармен – то адвокати Солар.

96

Я повернулася додому, до Ліли не заходила. Ясно було, що їй усе відомо і про вибори, і про голоси, і про лють братів Солар, що нацькували на мене Кармен. Ліла не розповідала мені всього, бо мала власні інтереси. Натомість я зателефонувала до видавництва, розповіла головному редакторові про позов і про те, що мені повідомив Антоніо. Пояснила, що наразі йдеться лише про чутки, нічого конкретного, але я тривожуся. Той мене вислухав, спробував заспокоїти, пообіцяв звернутися до своїх юристів, щоб усе з’ясувати. Наостанок додав: «Чому ти так непокоїшся? Книжці це лише на користь!» А я подумала: «Книжці, може, і на користь, а от мені – ні. Я все зробила не так, не слід було сюди повертатися».

Минали день за днем, з видавництва новин не було, натомість мені прислали додому позов до суду – як ніж у серце загнали. Я прочитала і аж рота роззявила від здивування. Кармен вимагала у мене та видавництва відкликати весь наклад книжки та виплатити їй нечувану суму за неповагу до світлої пам’яті її матері Джузеппіни. До того мені ще ні разу не доводилося бачити документ, який би містив у собі силу закону – з виділеним заголовком, офіційно викладеним текстом, купою штампів, печаток та марок державного збору. Я раптом усвідомила: те, що в дитинстві та юності мене взагалі не турбувало, тепер наганяло жах. Цього разу я побігла до Ліли. Коли пояснила їй, про що йдеться, вона насмішкувато відповіла:

– Ти ж хотіла закону? Ось тобі й закон!

– Що мені робити?

– Здіймати бучу.

– Тобто?

– Розповісти про все пресі.

– Ти здуріла?! Антоніо сказав, що за Кармен стоять адвокати Солар. І не кажи, що ти нічого не знала!

– Звичайно, знала.

– Тоді чому мені не сказала?

– Глянь на себе, он як ти розхвилювалася! Але заспокойся. Ти боїшся закону, а Солари бояться твоєї книжки.

– Я боюся, що вони з усіма своїми грошима можуть стерти мене з лиця землі.

– А ти якраз за гроші їх і вхопи. Пиши! Що більше писатимеш про їхні брудні справи, то більше завдаси шкоди.

У мене опустилися руки. То от як міркувала Ліла?! У цьому полягав її план?! Тільки тоді я нарешті второпала: вона наділяла мене тією силою, яку ми дітьми приписували авторці «Маленьких жінок». То це тому вона за будь-яку ціну прагнула повернути мене до району?! Я мовчки повернулася й пішла. Удома ще раз зателефонувала до редакції. Сподівалася поговорити з головним редактором і почути щось заспокійливе, але марно. Наступного дня він сам мені подзвонив. Заявив весело, що у «Корр’єре делла сера» вийшла його стаття – написана особисто! – з розповіддю про позов проти мене. «Біжи купи, – сказав він мені, – потім скажеш, що думаєш».

97

Я пішла до газетного кіоску з іще більшою тривогою. Знову моє фото з Тіною, цього разу чорно-біле. Про позов ішлося вже в заголовку, його називали спробою заткнути рота одній із найсміливіших та найталановитіших письменниць сучасності. Про наш район чи Солар – ані слова. У вміло написаній статті цей епізод описували як частину боротьби з «пережитками минулого, що заважали модернізації країни та невпинному рухові Півдня до політичного та культурного розвитку». Невелика за обсягом, але влучна за змістом, стаття захищала мій роман і відділяла його від того, що в ній називалося «прикрими містечковими чварами».

Я заспокоїлася, відчула себе захищеною. Зателефонувала редакторові, похвалила його статтю й подалася до Ліли, щоб показати газету. Я сподівалася, що вона теж порадіє за мене. Адже вона саме цього й хотіла: посилення мого впливу, у який вона вірила. Але вона буркнула зневажливо:

– А навіщо ти попросила його таке написати?

– Що тобі не подобається?! Видавництво стало на мій захист, тепер вони залагоджуватимуть справу з цим наклепом. Як на мене, це добре.

– Їм аби ляси точити! Головне – продати книжку!

– І що в цьому поганого?

– Нічого. Але статтю мала написати ти!

Я рознервувалася, бо не розуміла, що вона мала на увазі.

– Чому?

– Бо ти розумна й добре знаєш ситуацію. Пам’ятаєш, як ти написала статтю проти Бруно Соккаво?

Та згадка мене не потішила, а навпаки, роздратувала. Бруно помер, і мені не подобалося згадувати, щó я тоді написала про нього. Він був простакуватим хлопцем, якого заманили у свої тенета брати Солари, чи, можливо, і хтось інший, якщо взяти до уваги, що його вбили. А тому я не пишалася тим, що звинуватила його одного в усіх смертних гріхах.

– Ліло, – промовила я, – стаття була не проти Бруно, а проти неприйнятних умов праці на фабриці.

– Я знаю, і що? Ти змусила його за все заплатити. І тепер, коли ти маєш іще більше впливу, можеш зробити значно більше. Нíчого Соларам ховатися за спиною Кармен! Тобі треба вивести їх на чисту воду, щоб вони не сміли тут усім командувати!

Нарешті я второпала, чому вона з такою зневагою поставилася до статті редактора. Їй не було ніякого діла ні до свободи слова, ні до боротьби за розвиток та модернізацію країни. Її цікавили лише прикрі містечкові чвари. Вона хотіла втягнути мене тут і зараз у свою війну з конкретними особами, яких ми знали з дитинства.

– Ліло, «Корр’єре делла сера» – газета загальнонаціонального рівня. Вони мають писати про загальний стан справ, а не про те, що Кармен продалася Соларам.

Ліла скривилася, наче від болю.

– Кармен не продалася! – відповіла. – Вона твоя подруга, як і раніше. А позов на тебе подала з однієї-єдиної причини: її примусили.

– Не розумію, поясни.

Вона гірко посміхнулася, було ясно, що аж кипіла від люті:

– Нічого я тобі пояснювати не збираюся! Це ти в нас книжки пишеш, от сама і пояснюй! А я знаю одне: нас тут ніхто не захищає, ніяке видавництво з Мілана, ніякі журналісти зі своїми статтями в газетах. Ми – усього лише проблема місцевого значення, як можемо, так і виживаємо. Якщо ти хочеш нам допомогти – добре, а ні – самі впораємося!

98

Я знову пішла до Роберто й допитувалася, доки він не дав мені адресу родичів із Джуліано. Потім сіла в машину і, прихопивши з собою Імму, подалася на пошуки Кармен.

Спека стояла нестерпна. Я заледве розшукала потрібну адресу, адже жили ті родичі хтозна-де. Мені відчинила огрядна грубувата жінка, сказала, що Кармен повернулася до Неаполя. Мені не дуже в це вірилося, але робити було нічого. Я взяла за руку Імму, яка опиралася й скиглила, що втомилася, хоча ми пройшли не більше сотні метрів, і поплелася з нею назад. Та ледве ми завернули за ріг, де стояла наша машина, як наштовхнулися на Кармен з важкими сумками. Ми обидві на мить завмерли від несподіванки, і тут вона розплакалася. Я обняла її, Імма теж кинулася обіймати. Ми знайшли вільний столик у тіні сусіднього бару, всадовили Імму гратися з ляльками, і Кармен розповіла мені, що з нею сталося. Вона підтвердила Лілині слова: її примусили подати на мене до суду. І пояснила, як саме: Марчелло заявив, що знає, де ховається Пасквале.

– Таке може бути?

– Може.

– А ти сама знаєш, де він ховається?

Вона засумнівалася, врешті кивнула.

– Вони пригрозили, що вб’ють його, якщо захочуть.

Я намагалася її заспокоїти. Сказала, що якби брати Солари справді знали, де шукати того, кому приписують убивство їхньої матері, то не зволікали б так довго.

– То ти гадаєш, що вони не знають?

– Хтозна. Але зараз для блага свого брата ти можеш зробити тільки одне.

– Що?

Я сказала їй: якщо вона справді хоче врятувати Пасквале, то має здати його карабінерам.

Її реакція виявилася недоброю. Вона відразу спохмурніла й замовкла. Я взялася її переконувати, що то єдиний спосіб захистити брата від Солар. Але даремно. Врешті я усвідомила, що моє рішення здавалося їй найгіршою зрадою, ще гіршою, аніж зрадити мене.

– Так вони завжди триматимуть тебе в руках, – пояснювала я, – сьогодні наказали подати на мене до суду, а завтра накажуть щось інше.

– Я його сестра! – вигукнула вона.

– Твоя сестринська любов тут ні до чого, – заперечила я, – у цьому випадку вона аж ніяк не допоможе врятувати брата, лише нашкодить мені і тобі самій.

Але в мене не вийшло її переконати. Навпаки, що більше ми розмовляли, то непевнішою у своїх переконаннях я ставала. Згодом вона знову розплакалася: то вибачалася за завдану мені шкоду, то побивалася за братом. Мені пригадалося, якою вона була в юності. Тоді я й уявити не могла, що вона здатна на таку непохитну відданість. Я попрощалася з нею і пішла. По-перше, тому, що не знала, як її втішити; по-друге, тому, що Імма спітніла, і я боялася, що вона може знову захворіти; по-третє, я геть заплуталася й не розуміла, чого від неї хочу. Щоб вона відмовилася від самовідданої любові до Пасквале? Бо я вважала, що так правильно? Хотіла, щоб вона віддала перевагу закону, а не інтересам брата? Навіщо? Щоб вирвати її з-під влади Солар і змусити забрати позов? Невже це важило для мене більше, аніж її внутрішній спокій? На прощання я сказала:

– Роби, як вважаєш за краще. Однак не забувай: я на тебе не ображаюся.

Очі Кармен несподівано запалали гнівом:

– А чому це ти маєш на мене ображатися?! Що ти втрачаєш?! Про тебе пишуть в усіх газетах, твої книжки продаються ще краще. Ні, Лену, краще тобі було такого не казати! Та ще й порадила мені здати Пасквале карабінерам!

Я поїхала від неї зовсім збентежена і вже в дорозі засумнівалася, чи правильно вчинила, коли вирішила з нею зустрітися. Уявляла, що тепер вона побіжить до братів Солар, аби розповісти про мій приїзд, і вони вигадають ще якусь гидоту проти мене після тієї статті у «Корр’єре делла сера».

99

Я чекала на нові неприємності в наступні дні, але нічого такого не сталося. Славнозвісна стаття редактора наробила галасу, місцеві газети її перекопіювали та поширили, я отримала безліч дзвінків та листів із підтримкою. Минуло кілька тижнів, я зжилася з думкою, що на мене подали до суду, дізналася, що таке сталося з багатьма моїми колегами, до того ж набагато відомішими за мене. Повсякденні клопоти взяли гору над цими переживаннями. Деякий час я уникала Ліли, особливо слідкувала за тим, щоб вона не втягнула мене ще в якусь біду.

Мій новий роман і надалі продавався дуже добре. У серпні я вирішила поїхати у відпустку до Санта-Марія-ді-Кастеллабате. Спершу Ліла з Енцо теж хотіли приєднатися, але врешті робота виявилася для них важливішою, і вони без зайвих розмов відправили зі мною Тіну. Єдиним задоволенням від тієї відпустки з дітьми (покликати одну, гаркнути на іншу, вгамувати сварку, скупитися, приготувати всім поїсти) було для мене нишком спостерігати за іншими відпочивальниками, що лежали під парасольками з моєю книжкою в руках.

Восени моя популярність ще більше зросла. Роман здобув досить важливу літературну премію, що передбачала чималу грошову винагороду. Я повірила у себе, у власні здібності, переді мною відкривалися нові привабливі горизонти. Але того захоплення, тієї радості від успіху, яку я пережила у перші тижні, більше не було. Мені здавалося, ніби світло навколо тьмяніло з кожним днем, а в повітрі згущувалося відчуття загальної тривоги. Не минало вечора, щоб Енцо не сварився з Дженнаро, що раніше траплялося дуже рідко. Щоразу, коли я заходила до «Basic Sight», то заставала там Лілу, яка тихенько перемовлялася з Альфонсо, а коли я хотіла підійти, то вона завжди стурбовано махала, щоб я зачекала. Так само вона поводилася з Кармен, яка повернулася нарешті до району, та з Антоніо, який з невідомих причин відклав на невизначений термін переїзд до Німеччини.

Було ясно, що Лілині справи погіршуються, але вона мене в них не втягувала, і я сама не бажала нічого знати. Згодом сталися дві події, одна гірша за другу. Ліла побачила у Дженнаро на руках сліди від уколів. Вона репетувала так, що аж стіни двигтіли. Покликала Енцо, змусила його відлупцювати сина, але ж обоє були здоровими, міцними чолов’ягами, тож гамір стояв страшний. Наступного дня Ліла звільнила брата Ріно з «Basic Sight», хоча Дженнаро умовляв її не виганяти дядька, клявся, що то не він підсадив його на героїн. Та історія неймовірно вразила моїх доньок, особливо Деде.

– Чому тітонька Ліна так поводиться з сином?

– Тому що він зробив таке, чого робити не можна.

– Він уже дорослий, може робити, що йому заманеться.

– Але не те, що доведе його до смерті.

– Чому це? То його життя, і він має право робити з ним що завгодно. Ви гадки не маєте, що таке свобода. Ні ти, ні навіть тітонька Ліна.

Деде, Ельза та Імма були приголомшені нестримним потоком лайки та криків, що лився з вуст їхньої улюбленої тітоньки Ліни. Дженнаро замкнули в квартирі, і він кричав день і ніч. Його дядька Ріно вигнали з «Basic Sight», де він наостанку розбив якесь дуже коштовне обладнання і тепер вештався районом і голосно матюкався. Якось увечері до Ліли прийшла Пінучча з дітьми, ще й свекруху привела з собою, і стала благати знову взяти на роботу її чоловіка. Ліла повелася дуже грубо і з матір’ю, і з невісткою: горланила так, що її крики й лайка ніби лунали в мене вдома.

– Але ж ти віддаєш його в руки Солар! – кричала у відчаї Пінучча.

А Ліла їй у відповідь:

– Так вам і треба! Мені остогидло гарувати на вас усіх й не мати ні краплі подяки!

Але то були дрібниці порівняно з тим, що сталося за кілька тижнів. Минуло зовсім небагато часу після того, як у Лілиному домі настав відносний спокій, і тут Ліла почала сваритися з Альфонсо. Він був цінним працівником у «Basic Sight», але з кожним днем покладатися на нього ставало дедалі важче. Він не з’являвся на важливі робочі зустрічі, а коли й приходив, то поводився дивно, говорив про себе в жіночому роді. При цьому в його зовнішності не залишилося нічого схожого на Лілу, а чоловічі риси, попри всі зусилля, знову почали проявлятися. В очах, погляді, обличчі з’являлося щось від батька дона Акілле, якого він сам так зневажав у минулому. Через це Альфонсо ніби постійно намагався втекти від власного тіла, яке обважніло з роками. Інколи він міг щезнути на кілька днів і не подавати звістки. А повертався майже завжди зі слідами побоїв. Працював далі, але без колишнього запалу.

Урешті одного дня зник без сліду. Енцо з Лілою шукали його повсюди, але марно. Його тіло знайшли через кілька днів на узбережжі Корольйо. Альфонсо забили ціпками, а потім кинули в море. Я спершу повірити не могла. А коли нарешті усвідомила, що це жорстока правда, довгий час не могла оговтатися від болю. Пригадувала, яким він був у шкільні роки: чемний, уважний до інших, як його любила Маріза, як знущався з нього син аптекаря Джино. Часом згадувала його за прилавком ковбасної крамниці під час літніх канікул, коли його примушували до ненависної роботи. А от решта його життя зовсім стерлася з пам’яті, адже я рідко з ним бачилася і спілкувалася. Не хотіла думати, на кого він перетворився, змарніла в пам’яті згадка про наші останні зустрічі, не пригадувався і той час, коли він працював у взуттєвій крамниці на площі Мартірі. «Це все Ліла винувата! – думалося мені згарячу. – Це все через її манію маніпулювати іншими, перемішуючи все навколо! Вона використала його у власних інтересах, а потім викинула, як непотріб».

Але майже відразу я змінила свою думку. Минуло кілька годин, як Ліла дізналася про те, що сталося. Їй сказали, що Альфонсо мертвий, а вона все лаялася на нього й далі гнівалася на його ненадійність у роботі. Врешті замовкла на півслові і раптом осіла в мене посеред кімнати, ніби під вагою нестерпно важкого болю. Тоді я усвідомила, що вона, можливо, любила його більше, ніж я і ніж Маріза, і допомогла йому найбільше з нас усіх, як неодноразово казав мені сам Альфонсо. У наступні години Лілу охопила апатія, їй не було діла ні до роботи, ні до сім’ї, навіть Тіну покинула на мене. Напевно, стосунки між нею та Альфонсо були значно глибшими, аніж я собі уявляла. Можливо, вона вдивлялася в нього, як у люстерко, роздивилася себе й захотіла витягти на поверхню якусь частину себе самої. Зовсім не так, як я розповідала у своїй другій книжці. Альфонсо, напевно, дуже припала до вподоби та Лілина думка, і він запропонував їй себе як живий матеріал для роботи. Принаймні так мені здавалося, коли я намагалася якось пояснити собі все, що відбувалося, і заспокоїтися. Та якщо міркувати тверезо, то лише мої припущення. Насправді Ліла ніколи – ні тоді, ні пізніше – не розповідала мені про свої стосунки з Альфонсо. Так вона і мучилася, закрившись від світу у своєму стражданні чи невідомо яких почуттях, аж до самого похорону.

100

На похороні було зовсім мало людей. Не прийшов жоден друг із тих часів, коли Альфонсо працював на площі Мартірі. Не прийшли родичі. Та найбільше мене вразила відсутність Марії, його матері. Пінуччі та Стефано теж не було, не прийшла й Маріза з дітьми – чи то його, чи то чужими. Натомість несподівано для всіх з’явилися брати Солари. Мікеле був похмурий, худющий, повсякчас зиркав навколо божевільними очима. А от Марчелло, навпаки, вдавав скорботу, що контрастувало з його розкішним вбранням. Вони не обмежилися церемонією прощання, а всілися потім у машину й приїхали на цвинтар, де пробули до самого поховання. Увесь час я не могла збагнути, навіщо їм це, і шукала пояснення в Лілиних очах. Але вона ні разу не глянула в мій бік, зосередивши всю увагу на них двох: невідривно дивилася з викликом. Коли побачила, що брати зібралися йти, вхопила мене під руку й буркнула роздратовано:

– Ходімо зі мною!

– Куди?

– Поговоримо з отими двома!

– Я з дітьми!

– Про них подбає Енцо.

Я засумнівалася, запручалася, спробувала її заспокоїти:

– Не треба, навіщо воно тобі?!

– Тоді я піду сама!

Я пирхнула: так завжди – якщо я не погоджуюся, вона все одно робить своє! Я кивнула Енцо, щоб приглянув за дівчатками (він, здавалося, взагалі не помічав братів Солар), і з такими самими почуттями, як і тоді, коли піднімалася за нею сходами до квартири дона Акілле або кидала каміння у хлопців, рушила слідом поміж білими надгробками.

Ліла навіть не глянула на Марчелло, стала навпроти Мікеле:

– Навіщо прийшов? Совість замучила?

– Не біси мене, Ліло.

– Вам обом кінець, краще вам забиратися з нашого району.

– Це тобі краще забиратися, поки ще є час.

– Ти мені погрожуєш?

– Так.

– Тільки спробуйте хоч пальцем торкнутися Дженнаро чи Енцо! Міке, ти мене чуєш?! Не забувай: у мене вистачить сил знищити і тебе, і того другого звірюку!

– Ти нічого не знаєш, у тебе нічого проти мене немає. А найголовніше – ти так нічого і не второпала! Як так вийшло: ти така розумна, а досі не зрозуміла, що мені на тебе давним-давно наплювати?!

Марчелло смикнув брата за рукав і сказав на діалекті:

– Ходімо, Міке, ми тут даремно гаємо час.

Мікеле роздратовано висмикнув рукав і звернувся до Ліли:

– Гадаєш, я тебе боюся, бо про Ленуччу щодня пишуть у газетах? Ти так думаєш? Що я злякаюся якоїсь писаки? Та вона ніхто! Лише ти сама – сила. Навіть твоя тінь краща за будь-кого в плоті й крові! Але тобі це невтямки – то гірше для тебе. Я заберу в тебе все, що маєш!

На останніх словах він перекривився, як від нестерпного болю. І ніби під дією того болю щосили зацідив Лілі кулаком в обличчя, перш ніж брат встиг його зупинити. Від удару Ліла впала на землю.

101

Я застигла від несподіванки, не вірячи очам. Ліла теж не могла такого передбачити, адже ми звикли до думки, що Мікеле не лише пальцем її не торкнеться, а й власноруч уб’є будь-кого, хто це зробить. Я не змогла бодай закричати, не вдавалося вичавити з себе ні звука.

Марчелло потягнув брата геть, і поки Ліла плювалася їм навздогін кров’ю та лайкою на діалекті («я тебе уб’ю, Бог свідок, ви вже мерці, обидва!»), Мікеле раптом насмішкувато звернувся до мене:

– Лену, напиши про це в наступному романі! І перекажи Лілі, якщо вона цього сама ще не второпала: ні я, ні мій брат її справді більше не кохаємо!

Виявилося нелегко пояснити Енцо, звідки у Ліли синці на обличчі. Ми йому сказали, що то вона знепритомніла й упала. Упевнена, що він ані на крихту нам не повірив. По-перше, я була приголомшена й говорила не дуже переконливо. По-друге, Ліла анітрохи мені не допомагала. Але коли Енцо спробував протестувати, вона сухо сказала, що саме так і було, а тому він не став сперечатися. Їхні стосунки ґрунтувалися на тому, що навіть найочевидніша брехня Ліли сприймалася як безперечна істина.

Я повела дітей додому. Деде була перелякана, Ельза ніяк не могла оговтатися, Імма засипала мене запитаннями на кшталт: «То в нас у носі є кров?» Мене трусило від обурення й злості. Час від часу я спускалася до Ліли, щоб подивитися, як вона, і спробувати забрати до себе Тіну, але мала хвилювалася за маму і залюбки про неї піклувалася. А тому не залишала її ані на хвилинку: то обережно намазувала рани маззю, то прикладала до лоба металеві предмети, щоб охолодити його і щоб минув головний біль. Коли я привела до них дітей, аби заманити Тіну до себе, то цим тільки погіршила справу. Імма всіляко намагалася долучитися до гри в лікаря, але Тіна не хотіла їй поступатися й відчайдушно верещала щоразу, коли Деде з Ельзою намагалися її підмінити. Адже то її мама була хворою, і вона не бажала підпускати до неї нікого. Врешті Ліла прогнала всіх, і мене теж, причому так завзято, що я вирішила, що їй уже краще.

Вона справді швидко оговталася. А от я ні. Моє обурення спершу переросло у гнів, а потім – у зневагу до себе самої. Я ніяк не могла пробачити собі, що залишилася бездіяльною перед лицем насилля. Казала собі: «На що ти перетворилася? Навіщо сюди переїхала, якщо не здатна дати відсіч двом покидькам? Ти вся така правильна, хочеш удавати синьйору з демократичними поглядами, що треться серед простого люду. Тобі подобається говорити журналістам: “Я живу там, де народилася, не хочу втрачати зв’язок зі своїм корінням”. Але ти – справжня дурепа: коріння ти вже давним-давно втратила, непритомнієш від смороду, бруду, лайна, від одного виду крові». Отакі думки роїлися в моїй голові, а перед очима виникали картинки, як я люто кидаюся на Мікеле. Лупцюю його, дряпаю нігтями, кусаю, серце скажено калатає в грудях. Потім бажання розплати притупилося, і я вирішила про себе: «Ліла має рацію: немає сенсу писати книжки лише заради письма. Книжки пишуть, щоб установити справедливість і покарати зло. Словами боротися проти кулаків, стусанів і знарядь смерті. Можливо, це не так багато, але й не мало. Звичайно, Ліла все ще жила нашими дитячими мріями. На її думку, якщо хтось здобув славу, гроші і популярність завдяки письменництву, то його слова набували неймовірної могутності. А от я давно знала, що насправді все набагато прозаїчніше. Книжка, стаття могли наробити галасу, однак цього недостатньо. Античні воїни перед битвою теж здіймали галас, та якщо його не підкріплювали фізичною силою і невтримною жорстокістю, то виходила театральна вистава, а не бій». Але попри це я бажала розплати й розуміла, що галас зайвим не буде. Одного ранку я пішла до Ліли й запитала: що могло б налякати Солар?

Вона зацікавлено поглянула на мене, довго не хотіла відповідати, врешті неохоче зізналася: «Коли я працювала на Мікеле, то бачила багато документів. Проглядала їх, деякі він сам мені давав». Обличчя в неї було вкрито синцями, вона скривилася від болю й додала брудним діалектом:

– Якщо мужику закортить піхви, і так закортить, що він і сказати про це не зможе, то накажи йому всунути прутня в гарячу олію – і він його всуне.

Потім обхопила голову руками й затрусила нею так, наче то чаша з гральними кубиками. Я зрозуміла: вона зараз сама себе зневажала. Їй не подобалося, як вона повелася з Дженнаро, як обзивала Альфонсо й вигнала з роботи брата. Її нудило від тих слів, що виривалися з уст. Їй нічого, нічого взагалі не подобалося. Потім вона, напевне, усвідомила, що в нас схожі почуття, і запитала:

– Якщо я дам тобі матеріали, ти напишеш?

– Так.

– І потім опублікуєш?

– Можливо, не знаю.

– Від чого це залежатиме?

– Я маю бути впевнена, що це завдасть шкоди Соларам, а не мені чи моїм дітям.

Вона дивилася на мене і ніяк не могла наважитися. Нарешті попросила побути з Тіною, а сама вийшла. Повернулася через півгодини з полотняною торбою, повною документів.

Ми всілися за стіл на кухні, а Тіна з Іммою тим часом повзали по підлозі, бавлячись ляльками, візками та кониками. Ліла виклала на стіл купу якихось документів, свої записи й два зошити в брудних червоних обкладинках. Я відразу зацікавлено їх розгорнула: зошити в клітинку, списані напівдитячим, круглим школярським почерком. Там були детальні підрахунки й коментарі, написані з безліччю помилок, і підпис на кожній сторінці: «М. С.» Я збагнула: то частина того, що в нашому районі називали червоною книгою Мануели Солари. Як загрозливо й велично (а може, велично тому, що загрозливо) лунало те словосполучення в нашому дитинстві та юності: червона книга! Та навіть якби ми називали її, наприклад, журналом чи не згадували б про колір, книга Мануели Солари для нас завжди була таємничим документом, навколо якого вирували найжорстокіші та найкровопролитніші події району. І ось вона тут, у моїх руках. Як виявилося, то була купа скріплених між собою шкільних зошитів, як ці два: звичайнісінькі зошити з накресленими полями з одного краю. Несподівано у мене промайнула думка, що наша пам’ять – це вже література, і Ліла мала рацію, коли критикувала мою книжку попри її успіх. Занадто вона досконала, занадто ретельно продумана. Мені не вдалося відобразити безладність, неестетичність, нелогічність, безформність повсякденності та присутніх у ній речей.

Поки діти гралися (щойно вони починали сваритися, ми нервово гримали на них), Ліла показала мені всі матеріали і пояснила, що й до чого. Ми все впорядкували й систематизували. Як давно ми нічого не робили разом! Ліла здавалася задоволеною, я зрозуміла, що саме цього вона хотіла й чекала від мене. Під вечір вона знову зникла зі своєю торбою, а я пішла додому, щоб поміркувати над записами. Згодом, через кілька днів, ми побачилися з нею вже в «Basic Sight». Замкнулися в її кабінеті, вона всілася за комп’ютер – такий дивний телевізор із клавіатурою, зовсім не схожий на той, що вона раніше показувала нам із дітьми. Увімкнула, натиснувши кнопку, і вставила чорні картки до сірих блоків. Я збентежено чекала. На екрані з’явилися якісь значки. Ліна почала цокати по клавіатурі, і я аж рота роззявила від несподіванки. Зовсім не схоже на друкарську машинку, навіть електронну! Вона легенько торкалася сірих клавіш, а написане беззвучно відображалося на екрані – зелені літери кольору свіжої трави. Складалося враження, ніби її думки, що роїлися невідомо в яких звивинах мозку, дивовижним чином виливалися назовні й відбивалися на екрані. Сила, яка хоч виявлялася внаслідок певних дій, залишалася незбагненною, як електрохімічний імпульс, що блискавично перетворювався на світло. Мені здавалося, що то народжується слово Боже, як на горі Синай, коли Бог вручив Мойсею скрижалі з десятьма заповідями, – слово нематеріальне і страшне, але бездоганно чисте. Я сказала, що це дивовижно. А Ліла пообіцяла навчити й мене. І справді навчила. Почали з’являтися на екрані світлі гіпнотичні рядки – одна фраза від мене, інша від неї. Наші обговорення відбивалися на темному екрані, як чіткі сліди корабля на воді без піни. Ліла писала, а я редагувала. Тоді вона видаляла зайве спеціальною клавішею, а іншими – викидала цілі абзаци, за мить переміщувала рядки то вище, то нижче. А вже за секунду знову все переписувала – миттєво, наче помахом чарівної палички: те, що тільки-но було тут, уже або зникло, або з’явилося он там. І не треба ні ручки, ні олівця, не треба міняти аркуш, вставляти новий, як у машинку. Сторінка – це екран, одна-єдина, ніяких тобі виправлень, закреслень, завжди акуратна й чиста. Рядки бездоганно рівні, чисті, хоч ми й викладаємо стислий перелік брудних справ Солар, а разом із ними – і половини Кампаньї.

Так ми працювали кілька днів поспіль. Текст спускався з небес на землю через принтер, відбиваючись чорними крапками на папері. Ліла потім знову вирішила дещо поправити, і ми взяли ручки й сіли редагувати роздруковане. Ліла була дуже прискіплива, від мене вона чекала більшого, сподівалася, що я відповім на всі її запитання, злилася, бо була переконана, що я – скарбниця знань, а натомість після кожного рядка дізнавалася, що я нічогісінько не тямлю в географії, бюрократичних процедурах, принципах роботи органів місцевої влади, ієрархії банків, у злочинах і покараннях. Та незважаючи на це, я давно не відчувала, щоб вона так пишалася мною і нашою дружбою. «Ми повинні їх знищити, Лену, а якщо цього не вистачить, я їх просто повбиваю». Наші голови схилялися одна до одної – зараз я розумію, що востаннє – і зливалися в єдину. Нарешті ми визнали, що роботу завершено, змирилися з думкою: що зроблено, те зроблено. Вона вкотре роздрукувала наш текст, я вклала сторінки до конверта й надіслала головному редакторові з проханням показати матеріал адвокатам.

– Мені треба знати, – пояснила я йому телефоном, – чи цього вистачить, щоб запроторити Солар за ґрати.

102

Минув тиждень, потім другий. Нарешті одного ранку зателефонував редактор і розсипався похвалами.

– У тебе блискучий творчий період! – заявив він.

– Я працювала з подругою.

– Але відчувається твій стиль. Текст просто чудовий! Зроби мені ласку: покажи його професору Сарраторе, щоб зрозумів нарешті, як можна з будь-якого матеріалу написати захопливий літературний твір.

– Ми з Ніно більше не спілкуємося.

– Може, саме тому ти в такій формі.

Мені було не до жартів, я хотіла дізнатися, що сказали адвокати. Але відповідь мене розчарувала. Редактор зізнався, що у статті не вистачало доказів навіть для одного дня у в’язниці.

– Звичайно, можна опублікувати й потішити власне самолюбство, але до в’язниці твої Солари не потраплять. Особливо якщо, за твоїми словами, вони пов’язані з місцевими політиками і мають так багато грошей, що можуть підкупити будь-кого.

У мене запаморочилося в голові, підкосилися ноги, вивітрилася вся впевненість у собі, і я відразу подумала: Ліла сказиться від люті. Промовила у відповідь:

– Вони ще гірші, аніж я розповіла.

Головний редактор відчув моє розчарування, спробував мене підбадьорити, знову взявся хвалити мене за емоційну статтю. Але не змінив своєї думки: Соларам не зашкодити. Потім несподівано наполіг, щоб я все одно спробувала текст опублікувати. Сказав, що особисто зателефонує в редакцію «Еспрессо», і заявив: «Опублікувавши в пресі такий актуальний матеріал, ти зробиш велику послугу собі самій, читачам – усім. Покажеш, що в сьогоднішній Італії справи йдуть значно гірше, аніж ми про них говоримо». І попросив мого дозволу ще раз показати текст адвокатам, щоб вони проаналізували й сказали, які юридичні ризики є для мене, що слід прибрати, а що – залишити. Я пригадала, як легко мені вдалося налякати Бруно Соккаво, і рішуче відмовилася:

– Усе одно скінчиться тим, що на мене подадуть до суду, я вскочу в халепу по самі вуха й змушена буду дізнатися, що закони існують лише для тих, хто їх виконує, а не для тих, кому на них начхати. А мені б цього дуже не хотілося, заради власних дітей.

Я трохи почекала, врешті зібралася з духом і розповіла все в найменших дрібницях Лілі. Вона й бровою не повела. Увімкнула комп’ютер, відкрила текст, але, схоже, не читала, а дивилася на екран і думала про своє. Потім запитала мене ворожим тоном:

– Ти довіряєш тому редакторові?

– Так, він чесна людина.

– Тоді чому не хочеш публікувати статтю?

– А навіщо?

– Щоб усе прояснити.

– І так усе ясно.

– Кому? Тобі, мені, редактору?

Похмуро похитала головою й заявила сухо, що їй треба працювати.

Я попросила:

– Зачекай!

– Нíколи! Без Альфонсо ми тут геть зашиваємося. Іди вже, будь ласка.

– Чому ти гніваєшся на мене?

– Іди!

Якийсь час ми з нею не бачилися. Зранку вона відправляла до мене Тіну, увечері або надсилала Енцо, щоб забрав малу, або сама кликала її зі сходів. Так минуло кілька тижнів, згодом мені зателефонував головний редактор і радісно заявив:

– Молодець, я радий, що ти наважилася!

Я не розуміла, про що йдеться, і він пояснив, що йому телефонував товариш з «Еспрессо», просив негайно зі мною зв’язатися. Від нього він дізнався, що моя стаття мала вийти в наступному номері з деякими скороченнями. Дорікнув, що я нічого не повідомила раніше.

Мене пробило холодним потом, я не знала, що сказати, вдала, що так і треба. Але я швидко второпала, що то Лілиних рук справа, то вона надіслала нашу статтю до редакції тижневика. Я кинулася сваритися, але застала її в доброму гуморі:

– Ти не наважувалася, а тому я вирішила за тебе!

– Я вирішила не публікувати!

– А я – навпаки.

– Тоді підписуй статтю своїм ім’ям.

– Що ти верзеш? Це ж ти у нас письменниця.

Я не могла донести свій протест і занепокоєння, будь-які слова обурення розбивалися об її жарти. Стаття вийшла на перших сторінках – цілих шість сторінок дрібно надрукованого тексту! – і під нею, звичайно, стояло лише одне ім’я: моє.

Коли я про це дізналася, ми посварилися. Я роздратовано сказала їй:

– Ніяк не можу зрозуміти, чому ти так вчинила!

– Зате я розумію, – відповіла вона коротко.

На її обличчі все ще були сліди від удару Мікеле, але відмова поставити під статтею своє ім’я пояснювалася не страхом. Вона не боялася Солар, я це добре знала, на них вона плювати хотіла. Але я все одно почувалася ображеною й дорікнула їй:

– Ти не захотіла підписуватися під статтею, бо тобі до вподоби залишатися в тіні, тобі хочеться кинути камінь – і сховати руку за спину. Я втомилася від твоїх інтриг!

А вона у відповідь тільки зареготала: таким абсурдним здалося їй моє звинувачення. Потім сказала, що їй не подобається, що я так думаю, надулася й пояснила, що надіслала статтю до «Еспрессо» від мого імені, бо її ім’я не мало жодного значення. А я вчилася, потім прославилася, і моя популярність дозволяла мені звинувачувати будь-кого без шкоди для себе. Ті Лілині слова ще раз підтвердили думку, що вона наївно перебільшувала мій вплив. І я негайно їй про це заявила. Але вона спохмурніла, сказала, що я себе недооцінюю, а тому маю над цим попрацювати й повірити у свої сили, а єдине її бажання – змусити мене переконатися у власних талантах.

– От побачиш, що тепер буде з Соларами! – вигукнула вона наприкінці.

Я пішла додому похнюплена. Ніяк не могла позбутися враження, що вона мене використовує, як казав Марчелло. Вона посилала мене на битву, сподіваючись на мій невеликий авторитет, з метою виграти власну війну, досягти власних цілей, приглушити власне почуття провини.

103

Насправді та стаття стала для мене великим кроком уперед. Її публікація допомогла об’єднати окремі деталі моєї творчої кар’єри в єдину гармонійну мозаїку. Довела, що я не лише талановита письменниця, а й людина, котра бореться проти занепаду рідного міста, як раніше боролася за профспілки й права жінок. До читачів, яких я здобула наприкінці 60-х років, приєднувалися ті, хто попри всі злети й падіння цікавився моєю творчістю з 70-х, а також поціновувачі нового роману. Це, звичайно, пожвавлювало інтерес до перших двох книжок, які знову перевидали, а також до третьої, продажі якої і надалі зростали, а ідея зняти фільм почала потроху реалізовуватися.

Звичайно, публікація тієї статті завдала чимало клопоту. Мене викликали карабінери на допит. Мене запросили до податкової інспекції для надання відомостей. Мені перемивали кістки в місцевій пресі правого спрямування, де називали «розлученою феміністкою, комуністкою, прибічницею терористів». Мені надходили анонімні дзвінки з погрозами моїм дітям та брудною лайкою. Але попри постійний страх – той страх вже здавався звичним наслідком журналістської діяльності – я тривожилася значно менше, аніж коли вийшла попередня стаття в «Панорамі» та коли проти мене подала позов Кармен. То була моя робота, і я вчилася робити її краще з кожним днем. Почувалася захищеною завдяки юридичній допомозі видавництва, підтримці лівої преси, зустрічам із читачами, які ставали дедалі багатолюднішими, переконанню, що правда – на моєму боці.

Але якщо говорити щиро, то справа була не тільки в цьому. Я заспокоїлася, коли стало ясно, що Солари нічого не зможуть мені зробити. Моя популярність змушувала їх триматися якомога далі. Марчелло і Мікеле не лише не подали новий позов, а взагалі промовчали. Якось ми зустрілися з ними на очах у правоохоронців, і вони обмежилися стриманим, але чемним вітанням. Так скандал вгамували. Єдиним фактичним наслідком публікації статті стало те, що було відкрито низку розслідувань і судових справ. Але, як і передбачали адвокати видавництва, через кілька місяців розслідування застигли, а судові справи загубилися в морі таких самих справ. І ніхто братів Солар до в’язниці не запроторив. А от моїм стосункам із сім’єю стаття завдала чимало шкоди: сестра, племінник Сильвіо і навіть рідний батько перестали зі мною спілкуватися, геть викреслили зі свого життя. Лише Марчелло й надалі привітно зі мною вітався. Якось я зустріла його біля траси, вдала, що не помітила, і відвернулася. Але він підійшов і промовив:

– Лену, я знаю, що, якби в тебе був вибір, ти б цього не зробила. Я на тебе не ображаюся, ти не винна. А тому пам’ятай: двері мого дому для тебе завжди відчинені.

На що я відповіла:

– Справді? А лише вчора Еліза хряснула ними мені перед носом.

Він посміхнувся:

– Ну, хазяйка в домі – вона. Що я можу вдіяти?!

104

Треба визнати, що таке, як на мене, мирне вирішення ввігнало Лілу в депресію. Вона не приховувала свого розчарування, хоча й нічого не казала. Жила й працювала далі, ніби нічого не сталося: приводила до мене Тіну, а сама йшла на роботу і зачинялася там у кабінеті. Але бувало, що валялася цілими днями в ліжку, скаржилася на головний біль і дрімала.

Я хотіла нагадати, що вона сама вирішила опублікувати статтю, але вчасно прикусила язика. Не сказала їй: а я попереджала, що Солари вийдуть сухими з води, адже у видавництві мені це пояснили, тепер нічого жалітися. Та все одно я бачила: вона страждала через те, що помилилася. Протягом тих тижнів вона почувалася приниженою, адже довгий час надавала забагато значення речам, які в ієрархії влади, як виявилося, значили мало: грамотності, письменництву, книжкам. Тепер я розумію, що тільки тоді, уже в зрілому віці, вона нарешті прозріла й позбавилася дитячих мрій та переконань.

Вона зовсім перестала мені допомагати. Усе частіше скидала на мене Тіну, а часом і Дженнаро, змушуючи його сидіти у нас без діла. Я ж зовсім не мала часу через численні зустрічі й геть зашивалася. Одного ранку, коли я попросила її приглянути за дітьми, вона роздратовано відповіла: «Зателефонуй моїй матері, хай вона з ними посидить!» То було щось нове, я набурмосилася, але зробила, як вона сказала. До мене прийшла Нунція, геть поста`ріла, несмілива, залякана, але так само спритна у домашніх справах, як тоді, коли опікувалася нами на Іскії.

Мої старші доньки відразу стали поводитися з нею зверхньо, особливо Деде, яка вже стала підлітком і втратила притаманну їй у дитинстві тактовність. Вона погладшала, обличчя покрилося вуграми, дівчинка сама почувалася негарною, а тому постійно злилася. У нас нерідко спалахували сварки на кшталт:

– Чому ми повинні лишатися з цією бабою? Мені гидко від того, що вона готує нам їжу, ти сама маєш це робити.

– Припини!

– Вона плюється слиною, коли розмовляє! Ти бачила, що в неї зубів немає?

– Не хочу чути більше ні слова, цить!

– Мало того, що нам доводиться жити в цій норі! Тепер іще й цю стару маємо терпіти в домі! Я не хочу, щоб вона тут ночувала, коли тебе немає!

– Деде, я сказала: замовкни!

Ельза теж не відставала від сестри, але діяла інакше. Вона щоразу серйозним тоном починала розмову, нібито мене підтримуючи, а насправді знущалася:

– Вона мені подобається, мамо, ти правильно зробила, що покликала її. Від неї так приємно пахне мертвим тілом.

– Давно не отримувала ляпаса?! Ти не розумієш, що вона може тебе почути?!

Лише Імма відразу полюбила Лілину матір: вона завжди в усьому наслідувала Тіну, навіть у почуттях. Обидві не відходили від Нунції ані на крок, поки літня жінка займалася хатніми справами; обидві кликали її бабусею. Але жінка не дуже лагідно ставилася до Імми. Часом могла погладити по голівці рідну онучку, розчулена її говірливістю та прив’язаністю, а коли названа внучка прагнула її уваги, працювала собі мовчки. Тим часом, як виявилося згодом, вона плекала в душі своє. Наприкінці першого тижня вона спитала у мене, відводячи погляд:

– Лену, ми з тобою не домовилися, скільки ти мені платитимеш.

Я образилася, адже наївно вважала, що вона приходить, бо її попросила дочка. Якби я знала, що доведеться платити, то вибрала б когось молодшого, хто б подобався моїм донькам і від кого я могла б вимагати всього, що мені потрібно. Але стрималася, і ми домовилися про платню. Тільки після цього Нунція трохи повеселішала. Наприкінці навіть почала виправдовуватися: чоловік хворіє, не працює більше, Ліна геть із глузду з’їхала, вигнала з роботи Ріно, у них зовсім немає грошей. Я пробурмотіла у відповідь, що все розумію, попросила бути добрішою з Іммою. Нунція послухалася. Відтоді, балуючи в усьому Тіну, вона час від часу змушувала себе поводитися ласкавіше і з Іммою.

А от з Ліною так і не помирилася. Ні перед приходом до мене, ні після робочого дня в неї не виникало бажання зайти до дочки, хоча саме завдяки їй вона мала роботу. А якщо вони випадково зустрічалися на сходах, то навіть не віталися. Стара жінка втратила притаманну їй колись привітність. Але треба сказати, що з Лілою теж із кожним днем було все важче спілкуватися, її характер ставав нестерпним.

105

Вона постійно сікалася до мене, без причини, зверталася завжди єхидним тоном. Особливо дратувало, коли вона вказувала мені на неувагу до моїх дітей.

– От ти знаєш, що в Деде пішли діла?

– Це вона тобі сказала?

– Авжеж, адже тебе ніколи немає вдома.

– То ти в розмові з дівчинкою теж вживала це слово?

– А як мені ще казати?

– Ну, не так вульгарно.

– А ти чула коли-небудь, як твої діти розмовляють одна з одною? А що вони кажуть про мою матір?

Такі розмови мене дратували. Якщо раніше вона завжди тепло ставилася до Деде, Ельзи та Імми, то тепер за першої нагоди прагнула принизити їх у моїх очах. Наголошувала, що через мої постійні мандри по всій Італії я зовсім не дбала про їхнє виховання, а тому мої діти геть відбилися від рук. Особливо я непокоїлася, коли Ліла звинувачувала мене в тому, що я не помічаю проблем з Іммою.

– А що з нею не так? – запитала я.

– У неї почало сіпатися око.

– Таке рідко трапляється.

– А я бачу це досить часто.

– І що це означає, як ти думаєш?

– Не знаю. Знаю лише, що їй не вистачає батькової любові. Та і в материній вона не впевнена.

Я намагалася не звертати уваги на її слова, але це було нелегко. Я завжди трохи хвилювалася за Імму. Навіть коли вона майже наздогнала у розвитку неймовірно жваву Тіну, я все одно відчувала, що їй чогось не вистачає. Останнім часом я дедалі частіше помічала в ній свої риси, які мені не подобалися. Невпевненість у собі, готовність поступитися власними інтересами через страх не сподобатися, а потім засмучуватися через свою поступливість. Мене б тішило, якби вона успадкувала від Ніно його безсоромну здатність спокушати, його легковажність і життєлюбство. Але цього не сталося. Вдача в Імми була неспокійна, вона мала купу бажань, але приховувала їх, вдаючи, що їй нічого не потрібно. Я казала собі: діти – то плоди випадку, від батька вона не взяла нічого. Але Ліла зі мною не погоджувалася, за будь-якої нагоди залюбки вказувала на схожість малої з Ніно, але не вбачала в цьому нічого доброго, помічаючи лише негативні риси. І завжди повторювала: «Я кажу це не на зло тобі, а тому, що люблю Імму й хвилююся за неї».

Я намагалася знайти якесь розумне пояснення її несподіваній неприязні до моїх дітей. Думала, що вона таким чином хоче віддалитися від мене, бо я не виправдала її сподівань. Думала, що через те, що я стала впевненішою в собі завдяки успішному роману та позбулася її влади, вона тепер хоче принизити мене, принижуючи дітей та мою здібність бути доброю матір’ю. Але жодна з тих думок мене не заспокоїла, а тому перемогла третя: Ліла бачила те, що я як мати не могла або не хотіла бачити. А оскільки вона особливо критично ставилася до Імми, то слід розібратися, чи є в її зауваженнях зерно правди.

Тому я стала уважно спостерігати за дівчинкою і швидко переконалася: мала справді страждала. Вона була рабою веселості й експансивності Тіни, її неймовірної балакучості, уміння викликати замилування й захоплення у всіх навколо, а особливо – у мене. Моя донька була граціозною й розумною, але на фоні Тіни блідла, її якості тьмяніли, і вона мучилася. Якось я почула їхню суперечку: Тіна висловлювалася чітко і ясно, а Імма ще не вимовляла деяких звуків. Вони розфарбовували олівцями дитячі розмальовки із зображеннями тварин, і Тіна вирішила зафарбувати носорога зеленим. Імма ж захотіла зробити кота різнокольоровим. Тіна сказала:

– Зафарбуй його сірим або чорним.

– Не наказуй мені, яким фарбувати!

– Я не наказую, а раджу.

Імма стривожено зиркнула на неї: вона ще не знала різницю між наказом та порадою. Промовила у відповідь:

– І радити не треба!

– Тоді взагалі нічого не роби!

Іммина нижня губа зрадливо затремтіла:

– Гаразд, але мені так не подобається.

Я спробувала приділяти їй більше уваги. Для початку припинила палко захоплюватися Тіною, зосереджувалася на успіхах Імми, хвалила її. Але швидко втямила, що цього не досить. Обидві дівчинки дуже любили одна одну, повсякденне змагання сприяло їхньому розвитку. Не було сенсу надміру вихваляти доньку. Імма, порівнюючи себе з Тіною, бачила в ній щось таке, що завдавало їй болю, але провини подруги в цьому точно не було.

Тоді в голові виринули Лілині слова: їй не вистачає батькової любові, та і в материній вона не впевнена. Пригадався помилковий підпис під фотографією в «Панорамі». Той підпис і кепкування Деде й Ельзи («Ти не з нашої родини, бо твоє прізвище Сарраторе, а не Айрота!), теж, напевне, завдали шкоди. Але невже причина в цьому?! Не може бути. Відсутність батька здалася мені значно важливішою причиною, і я вирішила, що дівчинка страждає саме через це.

Усвідомивши це, я стала помічати, як Імма намагається привернути до себе увагу П’єтро. Щоразу, коли він телефонував донькам, вона стояла поряд у куточку й уважно слухала. Якщо сестри сміялися, вона теж починала сміятися. А коли наприкінці розмови дівчатка прощалися з татком, Імма й собі кричала: «Чао!» Інколи П’єтро чув Іммин голос і просив Деде: «Передай слухавку Іммі, я з нею теж попрощаюся». Тоді мала соромилася: або втікала, або брала слухавку і мовчала. Так само поводилася і тоді, коли П’єтро приїжджав до Неаполя. Він завжди привозив подарунок і для неї, і Імма крутилася поряд, ніби й вона його донька, тішилася, якщо він її хвалив чи брав на руки. Якось мій колишній чоловік приїхав до району, щоб забрати до себе Деде й Ельзу, і, помітивши розпач Імми, розчулено сказав мені: «Приголуб її, їй дуже прикро, що сестри їдуть, а вона залишається».

Його слова тільки підтвердили мої страхи. Я сказала сама собі, що мушу щось зробити. Спершу хотіла поговорити з Енцо, щоб він приділяв Іммі більше уваги. Однак він і так робив усе, що міг. Якщо садив собі на плечі доньку, то через деякий час опускав її на землю і брав на руки мою малу; якщо купував іграшку Тіні, то таку саму брав і для Імми; якщо його розчулювали ледь не до сліз розумові здібності маленької доньки, він ніколи не забував висловити захоплення й невеличкими успіхами моєї. Та я все одно вирішила з ним поговорити. Після цього він став іноді дорікати Тіні, якщо та відвертала увагу від Імми. Це мене засмучувало, адже ніякої провини дівчинки не було. У таких випадках Тіна дивувалася: їй здавалося незаслуженим те, що її зупиняють. Вона не розуміла, чому раптом татко припиняв нею захоплюватися, і щосили прагнула повернути його прихильність. Тоді я намагалася владнати ситуацію і залучала її до гри.

Одне слово, справи не ладилися. Якось уранці я була в Лілиному кабінеті, хотіла, щоб вона навчила мене працювати з комп’ютером. Імма гралася з Тіною під письмовим столом. Тіна, як завжди, з неймовірною фантазією описувала різноманітні місця та героїв. Якісь страшні чудовиська гналися за їхніми ляльками, мужні принци от-от мали їх урятувати. І тут я почула, як моя донька раптом вигукнула з несподіваною злістю в голосі:

– А я – ні!

– Ти – ні?

– Я не буду рятуватися!

– А тобі й не треба рятуватися, тебе врятує принц.

– У мене його немає.

– Тоді я скажу, щоб тебе врятував мій.

– Я сказала ні!

Мене вразив той несподіваний перехід, як Імма перескочила з ляльки на себе, хоч Тіна просто гралася. Ліла рознервувалася, бо я відволіклася, і прикрикнула:

– Дівчатка, або розмовляйте тихіше, або йдіть гратися надвір!

106

Того дня я написала Ніно довгий лист. Перелічила всі проблеми, які, на мою думку, ускладнювали життя нашої доньки: у її сестер був батько, який про них піклувався, а в неї – ні; у її найкращої подружки, Лілиної дочки, був люблячий татко, а в неї – ні; я постійно була у роз’їздах і часто залишала її саму. Тож Імма постійно мала відчуття, що їй чогось бракує. Я надіслала лист і почала чекати, коли Ніно відповість. Цього не сталося, тоді я вирішила зателефонувати йому додому. Відповіла Елеонора:

– Його немає, – промовила байдуже, – він у Римі.

– Перекажи йому, будь ласка, що моя дочка потребує його уваги.

Вона хотіла відповісти, але її голос урвався. Врешті вона зуміла опанувати себе:

– Мої діти теж уже пів року не бачать батька.

– Він тебе покинув?

– Та ні, він ніколи нікого не кидає. Або ти маєш знайти сили, щоб його покинути, – тут ти якраз молодець, я тобою захоплююся! – або він так і продовжує з’являтися і зникати, коли йому заманеться.

– Скажи йому, що я телефонувала і якщо він негайно не приїде до доньки, я сама його розшукаю і привезу її йому хоч на край світу! Гаразд?

І поклала слухавку.

Минуло чимало часу, перш ніж Ніно наважився зателефонувати, але врешті він це зробив. Як завжди, поводився так, ніби ми розлучилися кілька годин тому. Розмовляв бадьоро, весело, наговорив купу компліментів. Але я відповідала сухо, запитала:

– Ти отримав мій лист?

– Так.

– То чому не відповів?

– Бо не мав ані хвилинки вільного часу.

– Зроби ласку, знайди, і якомога швидше. Імма почувається недобре.

Він неохоче відповів, що повернеться до Неаполя у вихідні. Я примусила його пообіцяти, що він прийде на обід у неділю. Наполягла, щоб він, як прийде, не базікав зі мною, не веселився з Деде та Ельзою, а присвятив увесь день Іммі.

– Такі візити мають стати регулярними, – сказала я, – було б чудово, якби ти міг приходити раз на тиждень. Але я навіть не проситиму про це, від тебе такого не дочекаєшся. Хоча б раз на місяць – обов’язково.

Він запевнив, що приходитиме щотижня. Обіцяв і, напевно, тієї миті був щирим.

Я не пам’ятаю того дня, коли телефонувала Ніно. Але той день, коли він о десятій ранку з’явився в нашому районі у вишуканому костюмі, за кермом новісінької, коштовної, яскраво-червоної машини, я не забуду ніколи. То було 16 вересня 1984 року. Нам із Лілою нещодавно виповнилося по сорок років. Тіні та Іммі було майже по чотири.

107

Я повідомила Лілі, що Ніно має прийти до мене на обід. Сказала, що примусила його провести цілий день з Іммою. Хотіла їй натякнути, що того дня не треба присилати до мене Тіну, але вона чи то не зрозуміла, чи то не захотіла розуміти. Натомість вирішила запропонувати допомогу, вигукнула:

– Скажу матері, хай наготує їжі на всіх! Пообідаємо всі разом у мене, адже в нас більше місця!

Я здивувалася, занепокоїлася. Адже Ліла терпіти не могла Ніно, навіщо все це?! Я відмовилася, сказала, що готуватиму сама, і повторила, що той день мав бути присвячений Іммі, і для будь-чого іншого не було ані місця, ані часу. Але рівно о дев’ятій ранку Тіна разом зі своїми іграшками піднялася сходами й постукала в мої двері. Одягнена вона була охайно, волосся ретельно заплетене в кіски, оченята весело блищали.

Я впустила її, і мені відразу довелося сваритися з Іммою. Вона була в піжамі, сонна, ще не поснідала, а вже хотіла бавитися з подружкою. Оскільки вона мене не слухала, кривлялася й переморгувалася з Тіною, я розсердилася й зачинила Тіну в окремій кімнаті, що її дуже здивувало і навіть приголомшило, і повела Імму вмиватися.

– Не хочу! – без упину репетувала мала.

На що я відповідала:

– Одягайся негайно, зараз прийде татко!

Останнім часом я постійно їй про це говорила, але донька, почувши мої слова, розвередувалася ще більше. Я й сама перед його приходом місця собі не знаходила, а тому швидко втратила терпіння. Імма викручувалася, кричала: «Не хочу татка!» – ніби ішлося про якісь гіркі ліки. Я була впевнена, що Ніно вона зовсім не пам’ятала, а отже, її протести не були пов’язані конкретно з ним. Я подумала: «Можливо, я помилилася, коли примусила його прийти? Якщо Імма каже, що не хоче татка, то має на увазі, що не хоче будь-якого, а хоче саме такого, як Енцо або П’єтро – як у Тіни та сестричок?»

Тут я згадала про Тіну. Її не було ні видно, ні чутно. Мені стало соромно за свою поведінку, адже Тіниної вини у переживаннях того дня не було ні краплі. Я лагідно покликала її, вона відразу радісно прибігла, залізла на стілець у кутку ванної й почала радити, як мені заплести Іммі такі самі кіски, як у неї. Моя донька заспокоїлася, більше не вередувала й мовчки терпіла, поки я її розчісувала. Нарешті вони вдвох побігли гратися, а я пішла будити Деде й Ельзу.

Ельза підвелася з ліжка у веселому настрої, вона була щаслива знову побачити Ніно і вже за кілька хвилин була готова. А от Деде довго й нудно вмивалася і вийшла з ванної тільки після того, як я на неї гримнула. Вона ніяк не могла змиритися зі змінами у зовнішності. «Я така негарна!» – заявила вона мені зі сльозами на очах. Потім кинулася до своєї кімнати з криком, що нікого не хоче бачити.

Я похапцем взялася чепуритися й собі. До Ніно мені не було ніякого діла, але не хотілося, щоб він побачив мене неохайною й постарілою. Окрім того, я побоювалася, що будь-якої миті може забігти Ліла. Я добре знала, як їй вдається повністю перемкнути чоловічу увагу на себе, якщо вона того забажає. Тож я була схвильована і разом з тим пригнічена.

108

Ніно з’явився точно у визначений час, піднявся сходами з купою подарунків в обох руках. Ельза вискочила на сходовий майданчик йому назустріч, слідом за нею – Тіна, а за ними несміло – Імма.

– Ось і татко, – сказала я малій, а вона якось байдуже похитала голівкою.

Але Ніно з першої хвилини повівся дуже добре. Уже на сходах взявся наспівувати: «А де ж тут моя маленька Імма, яку мені так хочеться розцілувати й вкусити за вушко?» Піднявшись до нашої квартири, він кинув «чао» Ельзі, неуважно смикнув за кіску Тіну, підхопив доньку на руки й розцілував в обидві щічки, сказав, що ще ніколи в житті не бачив такого чудового волосся, розхвалив її платтячко, черевички і все інше. Зайшовши до квартири, навіть не привітався зі мною. Замість цього всівся на підлогу, посадив собі на коліна Імму і тільки після цього краєм ока глянув на Ельзу та тепло привітався з Деде («Боже мій, як же ти виросла! Справжня красуня!»), коли вона з несміливою усмішкою підійшла до нього.

Я бачила, що Тіна збентежилася. Усі навколо завжди нею милувалися й пестили, як тільки бачили. А тут Ніно почав роздавати подарунки і не звертав на неї жодної уваги. Тоді вона сама заговорила до нього ніжним голоском, спробувала сісти на коліна поряд з Іммою, але в неї нічого не вийшло, і вона обіперлася ручкою йому на плече й прихилилася голівкою до шиї. Нічого. Ніно жартома замахнувся книжкою спершу на Деде, потім на Ельзу, потім знову зосередився на доньці. Він приніс їй купу найрізноманітніших подарунків. Чекав, поки мала розгорне один пакунок, і негайно простягав інший. Імма здавалася задоволеною й розчуленою. Поглядала на того чоловіка, як на чарівника, що прийшов творити чудеса тільки для неї однієї, а коли Тіна намагалася взяти якийсь подарунок, репетувала: «Це моє!» Уже за кілька хвилин Тіна відійшла від них, нижня губка малої тремтіла від образи, я підхопила її на руки зі словами: «Ходи до тітоньки!» Тільки тут Ніно, здається, усвідомив, що перегнув палицю, покопирсався в кишені, вийняв недешеву на вигляд ручку й промовив до Тіни: «На, це – тобі». Я поставила дівчинку на підлогу, вона взяла ручку, ледве чутно подякувала, а він ніби вперше на неї поглянув. Я почула, як він приголомшено пробурмотів:

– Ти – копія своєї матері!

– Хочеш, я напишу тобі моє ім’я? – промовила серйозно Тіна.

– А ти вже вмієш писати?!

– Так.

Ніно вийняв із кишені складений аркуш, вона розклала його на підлозі й написала: Тіна.

– Молодець! – похвалив її Ніно.

І тієї ж миті пошукав мене поглядом, побоюючись, що я розгніваюся. А щоб виправитися, звернувся до доньки:

– Ти теж, мабуть, умієш не гірше!

Імма негайно взялася йому це доводити, вихопила у подружки ручку й почала щось зосереджено калякати на аркуші. Ніно її похвалив, хоч Ельза вже докучала сестричці своїми насмішками («Тут нічого незрозуміло, ти ж не вмієш писати!»), а Тіна безуспішно намагалася забрати в неї ручку, промовляючи: «Я ще й інші слова вмію писати!» Нарешті Ніно, щоб припинити суперечку, встав з підлоги, підхопив доньку на руки і запропонував:

– Ходімо, я покажу вам найгарнішу машину на світі!

І всі посунули за ним надвір: Імма – на руках у батька, Тіна – намагаючись ухопити його за руку, Деде – смикаючи її до себе, а за ними – Ельза, яка спершу жадібно сховала дорогу ручку.

109

Вони вийшли, зачинивши за собою двері. Я чула густий баритон Ніно на сходах – він обіцяв накупити всім солодкої вати й покатати на машині, – веселе щебетання Деде й Ельзи, сповнений захвату сміх менших дівчаток. Уявляла собі Лілу поверхом нижче, яка сиділа у своїй квартирі і, так само, як і я, дослухалася до гамору на сходах. Нас розділяли лише кілька сантиметрів підлоги, але їй завжди вдавалося скоротити ту відстань чи, навпаки, збільшити її залежно від настрою, особистих інтересів та невідомих мені причин, що то зароджувалися, то зникали в її неспокійному мозку, як припливи та відпливи на морі під впливом місяцевих фаз. Я прибрала у квартирі, взялася куховарити й постійно думала: Ліла там, нижче, робить те саме. Ми обидві з нетерпінням чекали, коли знову почуються голоси наших дітей разом із кроками чоловіка, якого ми колись кохали. Я подумала: скільки разів вона помічала в Іммі риси Ніно, як оце щойно він розгледів Лілині в Тіні? Їй це було неприємно чи ніжне піклування про мою доньку викликане саме цією схожістю? Можливо, вона досі потай кохала Ніно? Можливо, і зараз підглядала за ним нишком із вікна? Можливо, Тіні таки вдалося вхопити його за руку, і тепер Ліла поглядала на свою доньку поряд із тим високим, струнким чоловіком і думала: якби життя склалося інакше, моя дочка могла бути і його дочкою? Що вона собі задумала? Напевно, з хвилини на хвилину явиться до мене, щоб відсипати єхидних коментарів? Чи несподівано розчинить двері якраз тієї миті, коли він ітиме назад з чотирма дітьми, і запросить його зайти, а потім покличе й мене, і врешті я муситиму запрошувати на обід і її з Енцо?

У квартирі панувала глибока тиша, а знадвору лунав звичний для вихідного дня гамір: церковний полуденний дзвін, крики вуличних торговців, гудки товарних потягів, гуркіт вантажівок, що снували туди-сюди до будівельних майданчиків, які працювали навіть у вихідні. Без сумніву, Ніно дозволить дівчаткам наїстися досхочу солодощів і навіть не подумає, що потім вони й ложки не з’їдять за обідом. Я добре його знала: він виконає кожну їхню забаганку, купить усе й бровою не поведе. Приготувавши обід і накривши на стіл, я визирнула у вікно, що виходило на трасу. Хотіла їх покликати. Але за вуличними ятками недільного ярмарку нічого не було видно. Я помітила тільки Марчелло, що прогулювався з моєю сестрою та сином. Вигляд траси згори викликав у мене якесь дивне занепокоєння. Святковий гамір району завжди здавався мені ширмою, за якою ховається занепад, але тієї миті це враження посилилося. Що я робила в цьому місці, чому й надалі тут мешкала, якщо мала вдосталь грошей і могла переїхати куди завгодно? Я підкорилася Лілі, пустила все на самоплив, сама повірила у те, що, публічно оголосивши про повернення до свого коріння, я зможу писати краще. Усе навколо якось зубожіло й погіршало, мене навіть занудило від щойно приготованого власноруч обіду. Я опанувала себе, розчесалася, перевірила, чи все гаразд, і вийшла надвір. Майже навшпиньках прокралася повз Лілині двері, бо не хотіла, щоб вона мене почула й вирішила піти зі мною.

Надворі відчувався сильний запах смаженого мигдалю. Я озирнулася довкола. Спершу побачила Деде й Ельзу – вони їли солодку вату й роздивлялися ятку з дешевими прикрасами: браслетами, сережками, ланцюжками, заколками для волосся. Трохи далі помітила Ніно, якраз на розі. І тільки за кілька секунд я зрозуміла, що він розмовляє з Лілою – неймовірно привабливою, як то завжди бувало, коли вона хотіла справити враження, – та Енцо, який похмуро стояв поряд. Ліла тримала на руках Імму, а та бавилася з її сережкою, як зазвичай робила це з моєю, коли відчувала, що про неї забули. Ліла ні на що не зважала – так захопилася розмовою з Ніно, а той говорив з нею весело, широко усміхався та емоційно розмахував довгими руками.

Мене охопила злість. Ось чому Ніно вийшов погуляти і зник! То он як він піклувався про доньку! Я покликала його, але він не почув. Замість нього обернулася Деде й перекривила мій писклявий голос, як то вони зазвичай робили з Ельзою, коли я на них кричала. Я покликала знову. Хотіла, щоб Ніно негайно повернувся додому і тільки з моїми дітьми. Але стояв такий гамір: вуха розривало від пронизливого свисту продавця горішків, трасою з гучним брязкотом мчала вантажівка, здіймаючи за собою хмару пилу. Я незадоволено пирхнула, рушила до них. Чому Ліла тримає на руках мою доньку, навіщо? І чому це Імма не бавиться з Тіною? Я підійшла. Не привітавшись, одразу накинулася на Імму: «Чому це ти залізла на руки? Ти вже велика! Ану, злазь!» Забрала її в Ліли, поставила на землю. Потім звернулася до Ніно:

– Дітям треба їсти, обід уже готовий.

Сама тим часом звернула увагу, що донька, замість того щоб кинутися до своєї подружки, так і тримається за край моєї спідниці. Я озирнулася довкола, запитала в Ліли:

– А Тіна де?

З її обличчя не сходив привітний вираз, з яким вона щойно вислуховувала базікання Ніно.

– Мабуть, з Деде та Ельзою, – відповіла Ліла неуважно.

– Її з ними немає, – відповіла я.

Мені хотілося, щоб вона разом із Енцо подбала про власну дочку, а не пхалася між моєю та її батьком у той єдиний день, коли він нарешті виявив бажання її побачити. Але поки Енцо крутив головою на всі боки в пошуках Тіни, Ліла й надалі безтурботно розмовляла з Ніно. Розказувала, як Дженнаро кілька разів тікав з дому. Засміялася й додала:

– Якось удень я ніде не могла його знайти. Усі діти повернулися зі школи, а його немає. Я так перелякалася! Чого тільки не понавигадувала собі! А він сидів собі спокійно у сквері.

Але як тільки ті слова вилетіли з її вуст, вона раптом пополотніла, а в очах відбився страх. Вона спитала в Енцо надтріснутим голосом:

– Ти знайшов її? Де вона?

110

Ми шукали Тіну вздовж траси, потім по всьому району, потім знову на трасі. До нас приєдналася більшість жителів району. Прибіг Антоніо, прийшла Кармен, за нею – її чоловік Роберто, навіть Марчелло Солара покликав своїх людей на допомогу, а сам кружляв автівкою вулицями району до пізньої ночі. Тепер Ліла нагадувала Меліну: з виряченими очима бігала безтямно туди-сюди. Але ще божевільнішим здавався Енцо. Кричав, лаяв вуличних торговців, матюкався, вимагав обшукати їхні машини, фургони та ятки. Довелося карабінерам його вгамовувати.

Раз у раз з’являлася чутка, що Тіну знайшли, і всі зітхали з полегшенням. Дівчинку в районі добре знали, а тому то хтось заявляв, ніби щойно бачив її біля он тієї ятки, то хтось інший казав, що вона хвилину тому була чи отам на розі, чи сиділа на лавці он у тому дворі або у сквері, або бачили, як вона йшла до тунелю з якимось чи то високим, чи то низеньким чоловіком. Але кожне таке повідомлення виявлялося неправдивим, і скоро всі почали втрачати і надію, і здоровий глузд.

Під вечір з’явилася нова версія, яка врешті й закріпилася. Дівчинка вискочила з тротуару на дорогу, бо бігла за блакитним м’ячиком. Саме тієї миті трасою мчала вантажівка. Вантажівка була здоровенна – велетенська маса брудного кольору, що наближалася на швидкості, похитуючись та підскакуючи на вибоїнах. Ніхто більше нічого не бачив, але чули якийсь удар. Той удар потім з однієї розповіді перейшов у пам’ять усіх, хто її слухав. Вантажівка ні на мить не загальмувала й зникла на горизонті разом із тілом Тіни, з її кісками. На асфальті не залишилося ні краплі крові – нічого, взагалі нічого. І в тому «нічого» зникла вантажівка, і назавжди зникла маленька дівчинка.