Історія втраченої дитини

Епiлог. Повернення

1

Мені не віриться. Я закінчила цю розповідь, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Дописала й терпляче перечитала. Не так для того, щоб відредагувати, а щоб перевірити, чи не лишилося між рядками якогось натяку, що Ліла влізла в мою оповідь і внесла щось своє. Але пересвідчилася, що все описане – тільки моїх рук справа. Те, що Ліла часто погрожувала зробити – залізти до мене в комп’ютер, вона не зробила, можливо, навіть не була здатною таке зробити, і то тільки моя фантазія підстаркуватої жінки, яка нічогісінько не тямить у мережах, кабелях, з’єднаннях, електронних ґаджетах. Тут тільки те, що я сама зуміла викласти. Хіба що під дією роздумів, що б написала вона і як, – я вже сама не в змозі відрізнити своє від її.

Частенько під час цієї клопіткої праці я телефонувала Ріно, розпитувала про матір. Він нічого не знав, поліція обмежилася тим, що двічі чи тричі викликала його для опізнання тіл невідомих літніх жінок – їх багато зникає. Кілька разів мені довелося побувати в Неаполі у справах, я зустрілася з Ріно в їхній старій квартирі в районі – темній, убогій, ще більш занедбаній, аніж раніше. Від Ліли там справді нічого не залишилося, жодної особистої речі. Її син здавався мені ще неуважнішим, аніж зазвичай. Складалося враження, ніби мати остаточно зникла навіть з його думок.

Причиною мого приїзду стали два похорони: спершу мого батька, а згодом – Лідії, матері Ніно. А от на похорон Донато я не приїхала, не з особистих переконань, а тому, що була за кордоном. Коли я приїжджала до району на похорон батька, там було дуже неспокійно, бо напередодні на вході до бібліотеки вбили якогось хлопця. Тоді мені подумалося: цю історію можна розказувати безкінечно, описуючи з одного боку дітей із непривілейованих родин, які тягнуться до знань і хочуть вибратися із злиднів, відшукуючи розумні книжки поміж старими полицями, як ми з Лілою, а з другого – спокусу швидкого збагачення, дешеві обіцянки, обман, пролиту кров, яка не дозволяє рідному місту й світу стати краще.

Коли я приїхала на похорон Лідії, стояла похмура погода: хмарилося, місто здавалося спокійним, і в мене на душі панував спокій. Потім з’явився Ніно і тільки те й робив, що голосно розмовляв, жартував, реготав, ніби то були не проводи в останню путь його матері. Він здався мені розтовстілим, обважнілим чолов’ягою з поріділим волоссям, який вихваляв сам себе на кожному кроці. Відкараскатися від нього після похорону виявилося нелегко. Я не хотіла ні чути його, ні бачити. Він нагадував мені про мої змарновані час і сили, і я не бажала знову про нього думати.

Перед приїздом на перший і другий похорон я заздалегідь домовилася про візит до Пасквале. Протягом останніх років я відвідувала його за кожної нагоди. У в’язниці він багато вчився, отримав атестат про середню освіту, а зовсім недавно захистив диплом з астрономічної географії.

– Якби я знав, що для того, щоб здобути атестат чи диплом, достатньо мати багато вільного часу, зачинитися в спокійному місці й не дбати про те, як заробити собі на життя, а лише дисципліновано вчити напам’ять сторінку за сторінкою, я б уже давно це зробив! – заявив він якось насмішкувато.

Тепер це був літній чоловік, що висловлювався спокійно і виважено та виглядав значно молодшим за Ніно. До мене він рідко звертався на діалекті. Але ні на йоту не відступився від тих політичних ідей, які йому колись змалечку прищепив батько. Коли я зустрілася з ним після похорону Лідії й розповіла про Лілу, він розреготався. «Напевно, чудить десь і далі, у іншому місці», – пробурмотів нарешті. Розчулився, пригадавши, як колись ми з ним зустрілися в бібліотеці району: учитель вручав нагороди найактивнішим читачам. Тоді найактивнішою виявилася Ліла, а за нею – уся її родина, тобто та сама Ліла, яка брала книжки на ім’я своїх рідних. Ой, Ліла-Ліла! Ліла-чоботарка, Ліла, що вдавала з себе дружину Кеннеді, Ліла-художниця й дизайнерка, Ліла-робітниця, Ліла-програмістка, Ліла – завжди на своєму місці і завжди не там.

– То хто викрав Тіну? – запитала я в нього.

– Солари.

– Точно?

Він посміхнувся щербатим ротом. Я збагнула, що він каже неправду, що правди він і сам, можливо, не знає, а просто заявляє, виходячи з власних стійких переконань, що ґрунтувалися на власному досвіді життя в районі серед насильства й жорстокості. Їх не змогли похитнути ніякі науки, ніякі прочитані книжки, здобутий диплом, численні подорожі, скоєні й узяті на себе злочини. Він запитав у відповідь:

– Хочеш, я скажу, хто вбив тих двох покидьків?

Несподівано для себе я прочитала в його погляді те, що мене налякало, – невмирущу злобу, і сказала, що не хочу. Він похитав головою, усе ще посміхаючись, і буркнув:

– От побачиш, Ліла сама дасть про себе знати, коли надумає.

Але від неї не залишилося й сліду. Під час тих двох сумних відвідин Неаполя я походила по району й порозпитувала з цікавості, але ніхто нічого не знав і не пам’ятав або вдавав, що не знає і не пам’ятає. Навіть із Кармен поговорити не вдалося. Роберто помер, а вона залишила бензоколонку й переїхала жити до когось із дітей до Формії.

Навіщо тоді я писала всю цю історію? Сподівалася привернути Лілину увагу, повернути її до себе, але, мабуть, так і помру, не дізнавшись, чи вийшло в мене. Часом питаю себе, куди вона могла подітися. Лежить десь на дні моря? У якійсь ущелині чи підземному склепі, вхід до якого відомий тільки їй? Розчинилася в старій ванні, наповненій кислотою? У давній вигрібній ямі, про яку так палко мені колись розповідала? Чи в крипті якоїсь занедбаної маленької церкви високо в горах? У якихось паралельних вимірах, дорогу до яких ми ще не знаємо, а Ліла – вже знає і живе собі там разом із донькою?

Повернеться?

Повернуться разом, стара Ліла й доросла Тіна?

Сьогодні вранці я сиджу тут, на балконі з видом на По, і чекаю.

2

Я щоранку снідаю о сьомій, потім разом із лабрадором, якого недавно завела собі, іду до газетного кіоску, а звідти – до парку Валентіно, де проводжу більшу частину ранку, граючись із собакою та гортаючи газети. А вчора, повертаючись додому, я знайшла зверху на поштовій скриньці абияк згорнутий із старих газет пакунок. Я збентежено взяла його, не знаючи, що думати. На ньому не було ніяких поміток, кому його адресовано: мені чи комусь із сусідів? Ніякої записки чи прізвища.

Я обережно розгорнула краєчок з одного боку, й цього вистачило. З пам’яті негайно вискочили Тіна й Ну – ще до того, як я встигла повністю дістати їх із газет. Я відразу впізнала ляльок, яких шістдесят років тому ми кинули одна за одною до підвалу в нашому районі, мою – Ліла, а Лілину – я. То були саме ті ляльки, яких ми тоді так і не знайшли, хоча спускалися й шукали. Ті самі, по які Ліла змусила мене піти до дона Акілле – чудовиська й людожера, а дон Акілле тоді заявив, що він їх не брав, і припустив, що їх міг узяти син Альфонсо, і тому дав нам грошей, щоб ми купили собі нових. А ми на ті гроші замість нових ляльок (хіба можна було кимось замінити Тіну й Ну?!) купили собі «Маленьких жінок» – книжку, яка надихнула Лілу написати «Блакитну фею», а мене – стати тією, ким я є зараз: авторкою багатьох книжок і особливо – дуже вдалої повісті, котра мала шалений успіх і називалася «Дружба».

У під’їзді було зовсім тихо, ні гамір вулиці, ні голоси з квартир сюди не долинали. Я збентежено озирнулася довкола. Мені так кортіло, щоб Ліла зараз вигулькнула зі сходів А чи сходів Б або з порожньої комірки консьєржки – худа, змарніла, згорблена. Мені хотілося цього понад усе на світі, більше, аніж приїзду доньок з онуками! І щоб вона промовила своїм єхидним тоном: «Що, сподобався тобі мій подарунок?» Але нічого такого не сталося, і я розплакалася. Ось що вона накоїла: обдурила мене, затягла, куди сама схотіла, від самого початку нашої дружби! Протягом усього життя вона розповідала власну історію розплати, користуючись моїм живим тілом і моїм існуванням!

А може, ні. Може, оті дві ляльки, які перетнули пів століття й прибули аж до Турина, означали всього лише, що вона – жива й здорова, що любить мене, що нарешті прорвала кордони й може подорожувати світом, який значно менший за її внутрішній, що тепер вона може прожити старість за своєю правдою – тим життям, яке в молодості їй заборонили і вона сама собі заборонила.

Я піднялася ліфтом, зачинилася у квартирі. Уважно роздивилася ляльок, відчуваючи, як від них тхне сирістю, врешті посадила їх на полицю перед своїми книжками. Побачивши, які вони старі й бридкі, зажурилася. На відміну від книжок, справжнє життя, коли воно хилиться до небокраю, не проясняється, а стає ще більш незрозумілим. І я подумала: тепер, коли Ліла дала про себе знати так відкрито, треба змиритися, що я більше ніколи її не побачу.