Історія втраченої дитини

– Що сталося? – запитала я непевно, ніби мені вивітрилася з голови згадка про нашу близькість.

– Сам не знаю, – відповів він, – але я радий, що це сталося.

Я усміхнулася:

– Отже, ти такий, як і всі, зрадив своїй дружині.

Мені хотілося пожартувати, але він поставився до моїх слів серйозно і відповів на діалекті:

– Я нікому не зрадив. Моєї дружини – до цього, що оце зараз сталося, – ще не було.

Висловився заплутано, але я його зрозуміла. Він намагався сказати, що погоджується зі мною і говорить так, наче час повернувся назад. Хотів сказати, що ми зараз пережили малесенький фрагмент часу в минулому. Я поцілувала його й прошепотіла, що дуже вдячна за все: за те, що він вирішив не звертати уваги на причини, що призвели до сексу, і вбачав у ньому лише потребу повернути одне одному старі борги.

Тут задзвонив телефон, я пішла відповідати, бо то могла бути Ліла, яка хотіла щось запитати про дітей. Але виявилося, що то Ніно.

– Як добре, що ти вдома, – вигукнув захекано, – я зараз прийду!

– Ні, не зараз.

– А коли?

– Завтра.

– Ні, негайно, це терміново, я тобі все поясню.

– Ні.

– Чому?

Я сказала йому причину й поклала слухавку.

79

Розійтися з Ніно виявилося нелегко, на це знадобилося кілька місяців. Я ніколи в житті так не страждала через чоловіка. Мені було боляче і прогнати його від себе, і повернути. Він так і не зізнався, що робив Лілі пропозиції романтичного й сексуального характеру. Обзивав її різними словами, підняв на сміх, звинуватив у тому, що вона хотіла зруйнувати наші з ним стосунки. Брехав. Протягом перших днів брехав постійно, спробував навіть переконати мене, що те, що я побачила в дзеркалі, було лише обманом зору, викликаним у мене втомою та ревнощами. Потім почав здаватися. Підтвердив кілька романів з іншими жінками, але заявив, що то було дуже давно. Решту стосунків, які неможливо було списати як давно минулі, назвав неважливими і клявся, що в нього з тими жінками була дружба, а не кохання. Так ми просварилися все Різдво, цілу зиму. Я то затикала йому рота, змучена його вмінням звинувачувати себе, захищатися, а потім вимагати пробачення, то відступала перед його відчаєм, що здавався щирим (він нерідко являвся п’яним), то виганяла, бо він чи через чесність, чи через гонор, чи, може, через почуття гідності так ні разу і не пообіцяв мені переглянути стосунки з іншими жінками, яких він називав подругами, і не запевнив, що їхня кількість не збільшиться в майбутньому.

Він часто видавав на цю тему довгі монологи, намагаючись переконати мене, що то не його провина, а така вже природа, так стали зорі, таким створено його тіло. Пояснював усе надлишком гормонів у крові, підвищеним сексуальним апетитом – загалом, своїм сильним чоловічим началом. «Незважаючи на купу прочитаних книжок, – бурмотів він нібито щиро й вимучено, але водночас нібито з гордістю, від чого мені ставало гидко, – незважаючи на вивчені мови, математику, природознавчі науки, літературу, незважаючи на моє кохання до тебе – так, кохання й потребу в тобі, страх не бути поряд, – я нічого не можу з цим подіяти, повір: не можу, не можу. Якась миттєва похіть, найприземленіша, найдурніша, бере гору».

Інколи йому вдавалося мене розчулити, частіше – розгнівати, але зазвичай я вибухала сарказмом. Тоді він замовкав, нервово куйовдив собі волосся й починав спочатку. Але коли одного ранку я холодним тоном заявила, що його потреба в жінках, можливо, свідчила про нестійку гетеросексуальність, яка постійно потребує підтверджень, він образився і ще довго не давав мені спокою, допитуючись, чи з Антоніо мені було краще, аніж із ним. Оскільки мені остогидли його нервові балачки, я крикнула, що краще. На додачу в той сповнений виснажливих сварок період життя деякі його друзі домагалися мене, а я – чи то з нудьги, чи то на відплату йому – кілька разів пускала їх до свого ліжка. Тож я назвала кілька дорогих йому імен і заявила, що з ними мені теж було краще, аніж із ним.

Після цього він зник. Перед тим клявся, що жити не зможе без Деде і Ельзи, що любив Імму більше за всіх своїх дітей, що завжди піклуватиметься про дівчаток, навіть якщо я не повернуся до нього. Насправді він не лише забув про нас наступного дня, а й припинив платити за оренду квартири на Тассо, а також оплачувати рахунки за світло, газ, телефон.

Я спробувала пошукати дешевше житло в тому самому районі, але марно. Часто за гірші й менші квартири просили ще більше. Потім Ліла повідомила мені, що звільнилася трикімнатна квартира з кухнею якраз над її квартирою. Дуже дешева, з вікон видно трасу і двір. Вона повідомила мені по-своєму, ніби ненароком: я тобі кажу, а ти вже роби сама, як знаєш. Я почувалася пригніченою й переляканою. Сестра Еліза якраз напередодні крикнула мені під час чергової сварки: «Татко живе сам-один, перебирайся до нього, я вже втомилася сама про все піклуватися!» Звичайно, я відмовилася, бо в моєму становищі не могла дбати ще й про батька, у мене вже сиділо на шиї троє дітей. Імма постійно хворіла, як тільки Деде одужувала, то негайно починала кашляти Ельза. А ще Ельза не сідала за уроки, поки я не влаштовувалася поряд. Тоді Деде гнівалася і вимагала, щоб їй я теж допомагала. Я почувалася виснаженою, нерви розхиталися далі нікуди. До того ж у болоті лиха, в яке я забрела, у мене не залишилося ані хвилини для мінімуму активного суспільного й професійного життя, яке донедавна мені ще якось вдавалося підтримувати. Я змушена була відмовлятися від запрошень, співпраці та поїздок, боялася відповідати на телефонні дзвінки: а якщо то з видавництва й запитають про книжку? Той страшний вир затягував мене все глибше, і гіпотетичне повернення до району стало б остаточним підтвердженням мого падіння. Здатися самій, потягти за собою дітей, підкоритися менталітету району, віддати себе на поталу Лілі, Кармен, Альфонсо – усім, як вони того й хотіли. «Ні-ні, – клялася я сама собі, – переїду куди завгодно: на Трибуналі, Дукеска, Лавінайо, Форчеллу, до знівечених землетрусом кварталів, до руїн та напіврозвалених будівель, але не в наш район». І саме тоді мені подзвонив редактор з видавництва:

– Як там нова книжка?

Миттю в мені ніби спалахнула яскрава іскра, від якої в голові стало ясно. Я знала, що казати і що робити:

– Якраз учора закінчила.

– Справді? Висилай негайно.

– Завтра вранці піду на пошту.

– Дякую. Як тільки отримаю, відразу прочитаю й скажу, що думаю.

– Можете не поспішати.

Я поклала слухавку. Пішла до спальні, витягла з-під ліжка здоровенний ящик із паперами, знайшла там давній рукопис, який колись не сподобався ні Аделе, ні Лілі, і навіть не стала його перечитувати. Наступного ранку відвела дівчаток до школи, а сама з Іммою пішла на пошту надсилати рукопис. Я розуміла, що то був досить ризикований вчинок, але він видавався мені єдиною можливістю врятувати репутацію. Я пообіцяла здати вчасно книжку – ось вона. То невдалий роман і нікуди не годиться? Що ж поробиш, значить, не опублікують. Але я старалася, нікого не обдурила, наступного разу вийде краще.

На пошті було море народу, мені довелося сваритися з тими, хто ліз уперед поза чергою. У ті хвилини я остаточно переконалася у власному провалі. Що я тут роблю, навіщо марную свій час? Діти й Неаполь з’їли мене заживо до останку. Не навчаюся, не пишу, втратила всі навички самодисципліни! Я з такими зусиллями завоювала для себе неймовірне життя, що так відрізнялося від призначеного мені від народження, і на тобі, чим усе закінчилося. Я почувалася нещасною, винною перед самою собою, а найбільше – перед матір’ю. До того ж останнім часом я дедалі більше хвилювалася за Імму: щоразу, коли я порівнювала її з Тіною, то переконувала себе, що в моєї доньки є ознаки затримки розвитку. Лілина донька, хоч і молодша на три з половиною тижні, була жвавішою, здавалася на рік старшою, а Імма була вайлуватою і завжди мала задумливий вигляд. Я постійно перевіряла її, надокучала різними тестами на розвиток. Думала про себе: а що, як Ніно не тільки зруйнував мені життя, а ще й наділив хворою дитиною? Та все ж перехожі на вулиці часто милувалися нею: яка пухкенька, яка біленька! От і зараз жінки на пошті розхвалювали її. А вона – ані усмішки. Один чоловік запропонував їй льодяника, Імма мляво простягнула по нього ручку, взяла, впустила. Так, у той час я була вся на нервах, щодня знаходила нову причину для хвилювання. Коли нарешті вийшла з поштового відділення – пакунок відправлено, і зупинити його вже неможливо, – зітхнула і раптом згадала свою свекруху. Господи, що я накоїла! Як могла не подумати, що видавництво може дати копію ще й Аделе?! З її ініціативи опублікували мою першу книжку, та й другу, тож вони мали зробити це хоча б із ввічливості. А вона скаже: «Ґреко вас дурить, це не нова книжка, я читала її багато років тому, і нічого хорошого в ній немає». Мене кинуло в холодний піт, у голові запаморочилося. Щоб уникнути однієї прірви під ногами, я копала собі іншу. Я більше не могла тримати під контролем власні вчинки.

80

Життя ускладнювалося ще й тим, що якраз у той період знову об’явився Ніно. Він так і не повернув мені ключі від квартири, незважаючи на мої численні вимоги. Отож одного дня з’явився без попередження, не зателефонував і не постукав. Я сказала, щоб ішов геть, бо то був мій дім, він навіть за оренду вже не платив і не давав ані гроша на Імму. Він клявся, що був таким пригніченим через наш розрив, що просто забув. Я повірила, він здавався щирим, вигляд мав змарнілий і наче схуд. Урочисто-грайливо пообіцяв за все платити з наступного місяця, як і раніше, палко клявся у батьківській любові до Імми. Потім добродушно став розпитувати про мою зустріч з Антоніо, як усе сталося, спершу – взагалі, а потім – у плані сексу. З Антоніо перейшов на своїх друзів. Намагався змусити мене зізнатися, що я піддалася («піддалася» здалося йому правильним словом) їм не через почуття, а через бажання помститися йому за зраду. Я стривожилася тоді, коли він почав гладити мене по плечі, по коліну, по щоці. Нарешті я зрозуміла: його відчай викликаний не втратою мого кохання, а тим, що я спала з іншими і рано чи пізно могла знайти собі когось кращого. Того ранку він прийшов з єдиною метою: затягнути мене в ліжко. Хотів стерти з моєї пам’яті всіх інших чоловіків і довести мені, що єдиним моїм бажанням було, як і раніше, відчувати в собі його плоть. Тобто просто хотів підтвердити свою першість, а потім знову зникнути. Мені вдалося забрати в нього ключі й вигнати з квартири. У ту мить я, собі на подив, усвідомила, що більше нічого не відчуваю до нього. Того ранку весь довжелезний відрізок мого життя, протягом якого я так палко його кохала, остаточно завершився.

З того дня я почала цікавитися, як можна влаштуватися на постійну або тимчасову роботу в середній школі. Зрозуміла, що це буде нелегко і в будь-якому випадку доведеться чекати початку нового навчального року. Оскільки я вже подумки розпрощалася з видавництвом, яке, як я вважала, поставило великий хрест на моєму майбутньому як письменниці, мені стало по-справжньому страшно. Мої діти від народження звикли жити в достатку, я сама після одруження з П’єтро не могла уявити життя без книжок, журналів, платівок, кіно, театру. Треба було негайно знайти собі якийсь підробіток, тож я розвісила в сусідніх крамницях оголошення про приватні уроки.

Одного ранку в червні мені зателефонував головний редактор. Він отримав рукопис, прочитав.

– Як, уже? – поцікавилася я з удаваною невимушеністю.

– Так. Треба сказати, що я не чекав від тебе такої книжки, але ти зуміла мене здивувати.

– Маєте на увазі, що вона погана?

– Читати її від першого й до останнього рядка – то справжня насолода.

Моє серце затріпотіло.

– То добра чи погана?

– Чудова.

81

Я запишалася собою. Усього за кілька секунд до мене повернулася впевненість у собі, я заторохкотіла, з дитячим ентузіазмом розповідаючи про свій твір, хихотіла без упину, розпитувала співбесідника про найменші деталі – так мені кортіло почути від нього похвалу. Згодом я зрозуміла, що він вважав мій рукопис свого роду автобіографічним, такий собі опис мого життя в одному з найбідніших та сповнених насильства кварталів Неаполя. Він зізнався, що побоювався, аби повернення до рідного міста не вплинуло негативно на мою творчість, але тепер із радістю визнав, що воно пішло мені на користь. Я не сказала, що написала той твір багато років тому, коли ще жила у Флоренції. За його словами, книжка вийшла досить жорстокою, швидше чоловічою, але разом із тим у ній багато тонких почуттів. Коротко кажучи, то був великий крок уперед. Потім перейшов до організаційних моментів. Він хотів перенести вихід роману на весну 1983-го, щоб особисто зайнятися ретельним редагуванням та як слід підготувати рекламну кампанію. І закінчив такими словами, виголошеними досить саркастично:

– Я говорив про цей рукопис із твоєю колишньою свекрухою. Вона сказала, що колись читала першу версію, і та їй не сподобалася. Але тут одне з двох: або на старості у неї погіршився смак, або ваші особисті стосунки завадили їй лишитися об’єктивною.

Я швиденько підхопила, що раніше давала читати Аделе чорновий варіант. На що він відповів:

– Виходить, свіже повітря Неаполя допомогло твоєму таланту розкритися вповні.

Коли він поклав слухавку, я відчула, як у мене гора впала з плечей. Мій настрій змінився, я стала по-особливому лагідною з доньками. Видавництво виплатило мені решту гонорару, і моє фінансове становище значно покращилося. Я несподівано почала дивитися на рідне місто й наш район іншими очима: не тільки як на важливу частину мого життя, від якої мені нізащо не можна відмовлятися, а і як на запоруку успішного професійного зростання. То був надзвичайно різкий стрибок: від жалюгідної невпевненості у собі до радісного усвідомлення власних талантів. Те, що раніше здавалося краєм прірви, перетворилося не тільки на письменницький успіх, а й ставало вирішальним вибором мого подальшого культурного і політичного шляху. Саме це мені сказав головний редактор: «Для тебе повернення до початків стало величезним кроком уперед». Звичайно, я не сказала, що написала роман у Флоренції і що повернення до Неаполя аж ніяк не вплинуло на написане. Але його сюжет, описувані події й герої, без сумніву, вийшли з нашого району, поштовх для нього слід було шукати там. В Аделе не вистачило чуття, щоб це зрозуміти, а тому вона зазнала поразки. Уся родина Айрот зазнала поразки. Зазнав поразки Ніно, який, якщо узагальнити, вважав мене лише однією з довгого переліку жінок, яка нічим не відрізнялася від решти. Але поразки зазнала й Ліла – саме це мало для мене найважливіше значення. Їй мій рукопис не сподобався, вона його суворо розкритикувала, навіть вдалася до нехарактерного їй плачу, коли завдала мені болю своїм негативним відгуком. Але я на неї не ображалася, навіть тішилася тим, що вона помилилася. Я сама з дитинства надавала їй занадто великого значення у мистецтві письма і от нарешті звільнилася з-під гніту. Нарешті мені стало ясно, що я – це я, а вона – то вона. Її авторитету я більше не потребувала, мала власний. Я почувалася сильною, уже не жертвою свого походження й місця народження, а здатною ними управляти, надавати потрібної форми, щоб використати на власну користь, – для самої себе, для Ліли, для будь-кого. Те, що раніше тягнуло мене донизу, тепер виявилося тим матеріалом, який давав мені змогу йти вгору. Тож якогось липневого ранку 1982 року я зателефонувала Лілі й сказала:

– Гаразд, я орендую квартиру, що над вами, переїжджаю до району.

82

Переїхала я посеред літа, усіма організаційними питаннями займався Антоніо. Покликав кількох здорових міцних чоловіків, які вивезли всі мої речі з квартири на Тассо й акуратно порозкладали все у квартирі в районі. У новому житлі було темно, навіть після біління стін там не посвітлішало. Але мене, на відміну від перших вражень після повернення до Неаполя, це не дуже обходило. Ба більше, насичене пилом світло, яке завжди так важко пробивалося всередину до старих багатоквартирних будівель району, пробуджувало в мені теплі спогади дитинства. А от Деде з Ельзою ще довго протестували. Вони росли то у Флоренції, то в Генуї, то в комфортній квартирі на Тассо, а тому відразу зненавиділи підлогу, вкриту старою, побитою плиткою, малесеньку й темну ванну, гуркіт машин, що лунав з траси. Заспокоїла їх лише наявність низки переваг: можна щодня бачитися з тітонькою Ліною, уранці прокидатися пізніше, адже школи зовсім поряд, гуляти самим на вулиці та у дворі скільки завгодно.

У мене відразу виникло бажання відновити старі зв’язки. Я перевела Ельзу до початкової школи, куди колись ходила сама, а Деде – до моєї колишньої середньої школи. Почала спілкуватися з усіма – старими й молодими, – хто мене ще пам’ятав. Відсвяткувала свій переїзд із Кармен та її родиною, запросила Альфонсо, Аду, Пінуччу. Звичайно, деякі сумніви в мене лишалися, а П’єтро, незадоволений моїм рішенням, ще більше підкинув хмизу у вогонь. Заявив мені телефоном:

– Відштовхуючись від яких критеріїв ти вирішила ростити наших дітей у тому місці, звідки втекла?

– Я не буду ростити їх тут.

– Але саме там ти орендувала житло й записала їх до школи, навіть не подумавши, що вони заслуговують іншого.

– Мені треба завершити роботу над книжкою, а тут – найкраще місце, де я можу це зробити.

– Вони могли пожити зі мною.

– Ти Імму теж до себе забрав би? Вони всі три – мої доньки, і я не хочу їх розлучати.

П’єтро заспокоївся. Він був радий, що я покинула Ніно, і скоро пробачив мені той переїзд. «Продовжуй працювати, – сказав, – я тобі довіряю, ти знаєш, що робиш». Я щиро сподівалася, що він не помиляється. Дивилася на вантажівки, що з гучним ревом мчали трасою, піднімаючи купу пилюки. Прогулювалася парком, де скрізь валялися використані шприци. Заходила до занедбаної порожньої церкви. Засмучено поглядала на тепер завжди зачинений приходський кінозал, на порослий високим бур’яном спортивний майданчик. Дослухалася до криків чоловіків, жінок, дітей у домівках, особливо вечорами. Мене лякали сімейні сварки, ворожі стосунки між сусідами, та легкість, із якою здіймали руку і застосовували силу, сутички між підлітковими бандами. Коли я ходила до аптеки, то згадувала Джино, мене щоразу проймало морозом, коли я опинялася на місці його вбивства. Я обережно обходила те місце й не могла стримати жалю в голосі, коли говорила з його батьками, які стояли за прилавком із темного дерева – постарілі, згорблені, але, як і раніше, чемні, у білих халатах.

– Як ти наважилася? – запитала мене Ліла незабаром після переїзду. Можливо, вона сподівалася почути якесь зізнання у дружбі чи визнання її правоти, щось на кшталт: ти правильно вчинила, що залишилася, у блуканні світом немає нічого доброго, тепер я це зрозуміла. Але я відповіла:

– Це експеримент.

– Який іще експеримент?

Ми сиділи в її офісі, Тіна тулилася до матері, а Імма трималася осторонь, зайнята своїми справами. Я пояснила:

– Експеримент перезапуску. У тебе вийшло втриматися тут протягом усього життя, а в мене – ні. Я почуваюся подрібненою на частинки, розкидані тут і там.

Вона незадоволено похитала головою:

– Покинь краще свої експерименти, Лену, інакше знову обпечешся і кудись поїдеш. Мене саму хоч збирай докупи клапоть за клаптем. Між чоботарською майстернею мого батька та цим офісом – усього кілька десятків метрів, а таке враження, ніби одне приміщення на Північному полюсі, а друге – на Південному.

Тут я нарешті з полегшенням зітхнула й весело відповіла:

– Не лякай мене. Моє ремесло вимагає ліпити одну подію до іншої за допомогою слів, щоб наприкінці все здавалося логічним й трималося купи, навіть якщо насправді це не так.

– Але якщо не тримається, то навіщо вигадувати?

– Щоб навести лад. Пам’ятаєш той рукопис, який я колись давала тобі прочитати, але він тобі не сподобався? У ньому я намагалася пов’язати те, що знаю про Неаполь, із новим досвідом, пережитим у Пізі, Флоренції, Мілані. Нещодавно я віддала його у видавництво, і їм дуже сподобалося. Сказали, що будуть публікувати.

Ліла зіщулила очі. Урешті промовила тихо:

– Я ж тобі казала, що нічого не розумію.

Я відчула, що вона образилася. Так, ніби я їй дорікнула: якщо ти не здатна пов’язати історії з черевиками та комп’ютерами, то це ще не означає, що таке неможливо, просто ти не маєш засобів це зробити. Я поспішила загладити ситуацію: «Ось побачиш, ту книжку ніхто не купуватиме і врешті виявиться, що ти мала рацію». А потім взялася безладно називати хиби, які сама бачила в романі, і те, що хочу змінити перед публікацією. Але вона перевела розмову на іншу тему, ніби хотіла повернути собі завойовані раніше позиції, почала розповідати про комп’ютери з таким виглядом, ніби хотіла сказати: у тебе свої справи, а в мене – свої. Звернулася до дівчаток:

– Хочете побачити нову машину, яку недавно купив дядько Енцо?

Завела нас до невеличкої кімнати. Пояснила Деде й Ельзі:

– Ця машина називається «персональний комп’ютер», коштує купу грошей, але на ній можна робити дивовижні речі. Ось, дивіться!

Усілася на стільчик, всадовила собі на коліна Тіну й почала терпляче пояснювати кожен елемент, звертаючись до Деде, Ельзи й до малої, але не до мене.

Я весь час невідривно спостерігала за Тіною. Та розмовляла з мамою, розпитувала, вказуючи пальчиком: «А це що?» А якщо мати не відповідала, хапала її за комір блузки або за підборіддя й не відставала: «Мамо, а це що таке?» Ліла пояснювала їй усе, як дорослій. Імма тим часом гралася, походжала кімнатою, тягаючи іграшковий візок, часом всідалася на підлогу, думаючи про щось своє.

– Іммо, ходи сюди, – кликала я її, – послухай-но, що розказує тітонька Ліна.

Але дарма: вона і далі бавилася з візком. У моєї доньки не було таких здібностей, як у Лілиної. Лише за кілька днів до того я позбулася страху, що в Імми затримка розвитку. Я показала її дуже грамотному педіатру, той заявив, що ніякої затримки немає, і я заспокоїлася. Але порівняння Імми з Тіною викликало в мене легке роздратування. Тіна була така жвава! Дивитися на неї, слухати її було радісно. А як я розчулювалася, спостерігаючи за її стосунками з матір’ю! Поки Ліла розповідала про комп’ютер – ми тоді почали використовувати цей термін, – я захоплено за ними спостерігала. У ту мить я почувалася щасливою, задоволеною собою, а тому десь у глибині душі відчувала, що люблю подругу такою, якою вона є, з усіма її чеснотами й вадами. За все, і за оцю маленьку істоту, яку вона народила на світ. Дівчинка була така цікава, спритна, запам’ятовувала все на льоту, знала купу слів і мала неймовірно добре розвинену моторику рук. Я подумала про себе: вона мало успадкувала від Енцо, викапана Ліла! Он як дивиться, як мружить очі, поглянь на її вушка без мочок! Я поки й самій собі боялася зізнатися, що Тіна подобається мені більше, ніж моя власна донька. Але коли ота демонстрація нашої з Лілою конкуренції закінчилася, я захоплено висловилася про комп’ютер, розхвалила на всі лади маленьку Тіну, хоча й знала, що Імма може образитися («Яка ти розумничка, яка красуня, як добре говориш, скільки всього знаєш!»), потім не поскупилася на похвалу Лілі, щоб якось загладити неприємне враження, що виникло після новини про публікацію моєї книжки, і завершила оптимістичним описом майбутнього, що чекало на моїх дочок і на її малу.

– Учитимуться, подорожуватимуть світом і хто зна, ким потім стануть! – сказала я.

Але Ліла розцілувала Тіну в обидві щічки зі словами «Авжеж, молодець!» – і відповіла саркастично:

– Побачимо. Дженнаро змалечку теж був спритним: рано почав розмовляти, читати, у школі не пас задніх, а тепер поглянь, що з нього виросло.

83

Якось увечері, коли Ліла нарікала на Дженнаро, Деде зібралася з духом і почала його захищати. Почервоніла як рак і заявила:

– Неправда, він дуже розумний.

Ліла зацікавлено зиркнула на неї, усміхнулася і відповіла:

– Ти дуже добра дівчинка. Я його мама, і твої слова мене дуже тішать.

Від того часу Деде вирішила, що має право завжди й в усьому захищати Дженнаро, навіть коли Ліла на нього дуже гнівалася. Дженнаро вже виповнилося вісімнадцять, він перетворився на гарного парубка з вродливим обличчям, як у батька змолоду, але невисокого зросту і до того ж дратівливого. Та Деде, якій тоді було дванадцять, цього навіть не помічала, у неї було інше в голові. Вона і надалі вважала Дженнаро найкращим, найдивовижнішим взірцем чоловіка, який коли-небудь жив на білому світі, і за першої нагоди вихваляла його на всі лади. Часом Ліла так сердилася, що не відповідала їй. А інколи сміялася, сплескувала руками й вигукувала:

– Та яке там! То справжнє ледащо! Це ви – три сестрички-розумнички, виростете і станете ще кращими за вашу матусю!

І Деде, хоча і задоволена її словами (щоразу, коли вона чула, що краща за мене, то аж стрибала на радощах!), все ж принижувала власні чесноти й хвалила ті, що бачила в Дженнаро.

Вона захоплювалася ним до нестями. Часто всідалася біля вікна, чекаючи, коли він повернеться з автомайстерні, аби крикнути:

– Чао, Ріно!

Якщо він відповідав хоча б кивком, – а таке не завжди траплялося, – стрімголов летіла на сходи, аби зав’язати коротеньку розмову: «Втомився? Що то в тебе з рукою, поранився? Тобі не спекотно у цій робі?» – і таке інше. Навіть коротка відповідь в одне-два слова викликала в неї захват. А коли їй перепадало трохи більше його уваги, то, аби подовше побути з ним, вона підхоплювала Імму й казала: «Мамо, я віднесу Імму до тітоньки Ліни. Хай пограється трішки з Тіною». Не встигала я й рота розтулити, як вона вже вискакувала за двері.

Ще ніколи ми з Лілою не спілкувалися так близько, навіть у дитинстві. Моя підлога була її стелею. Два прогони сходів донизу – і я вже в неї вдома, два прогони вгору – і вона в мене. Зранку та ввечері я чула їхні голоси: нерозбірливе гомоніння подружжя, щебетання Тіни та ласкавий голос Ліли їй у відповідь, тихий говір Енцо, який попри звичну мовчазність із донькою розмовляв охоче й часто наспівував їй пісеньки. Гадаю, що до Ліли теж долітали ознаки моєї присутності. Коли Ліла була на роботі, мої старші доньки – в школі, а вдома залишалися тільки Імма з Тіною, яка частенько товклася в мене і навіть спала, я відчувала порожнечу піді мною і з нетерпінням чекала, коли почую кроки Ліли й Енцо, які повертаються додому.

Минуло зовсім небагато часу, і життя ввійшло в норму. Деде й Ельза залюбки піклувалися про Імму, носили її з собою надвір або до Ліли. Якщо мені треба було кудись поїхати по роботі, Ліла забирала до себе всіх трьох. У той період в мене було мало вільного часу. Я багато читала, вчилася, доопрацьовувала новий роман, почувалася щасливою й сповненою енергії без Ніно та постійного страху його втратити. Стосунки з П’єтро теж покращилися. Він часто приїжджав до Неаполя, щоб побачитися з дочками, остаточно звик до злиденної пітьми моєї квартири та нашого неаполітанського акценту, особливо в Ельзи, і нерідко ночував у нас. Тоді він був чемним з Енцо, багато розмовляв із Лілою. Хоч у минулому він завжди відгукувався про неї погано, тепер мені здавалося, що він охоче проводив трохи часу в її компанії. А Ліла щоразу після від’їзду розхвалювала його з таким захопленням, якого зазвичай не виявляла ні до кого. «Це ж скільки книжок він, напевне, перечитав! – примовляла вона задумливо. – П’ятдесят, сто тисяч?» Думаю, мій колишній чоловік був для неї втіленням дитячих фантазій про тих, хто вчиться і пише заради науки, а не грошей.

– Ти теж дуже розумна, – пояснила вона мені одного вечора, – але в нього така манера говорити, що я просто в захваті. Він розповідає, як книжку читає, і водночас не такими закрученими й сухими фразами, що нічого не розбереш.

– А я – такими?

– Трішки.

– І зараз?

– Так.

– Якби я не навчилася так говорити, мене б ніхто й ніколи не сприйняв серйозно за межами району.

– Він – як ти, але природніший. Коли Дженнаро був маленьким, я мріяла, щоб він став таким, як П’єтро, хоч тоді його ще не знала.

Вона часто говорила зі мною про сина. Казала, що шкодує, що не змогла дати йому більше, що в неї на це не вистачило ні часу, ні терпіння, ні здібностей. Шкодувала, що в перші роки навчила його того, що змогла, а потім втратила віру й покинула ті заняття. Якось увечері завела розмову про сина, а з нього раптом перескочила на дочку. Боялася, що з часом здібності Тіни теж змарнуються. Я щиро хвалила дівчинку, а вона у відповідь попросила серйозно:

– Тепер, коли ти живеш тут, допоможи мені виростити її такою, як твої доньки. Енцо теж цього дуже б хотів, він сказав, аби я тебе про це попросила.

– Добре.

– Ти допоможеш мені, а я – тобі. Однієї школи не вистачить. Пам’ятаєш Олів’єро? Зі мною в неї нічого не вийшло.

– То були інші часи.

– Не знаю. Дженнаро я надала всі можливості для навчання, але хвалитися нічим.

– То район всьому виною.

Вона спохмурніла й відповіла:

– Не думаю. Але якщо ти вже вирішила жити тут, нам треба змінити район.

84

Так усього за кілька місяців наша дружба неймовірно зміцніла. Ми взяли за звичку разом ходити по покупки, а в неділю, замість того щоб оглядати одні й ті самі базарні ятки вздовж траси, просили Енцо відвезти нас із дітьми у центр, щоб покупатися в морі та полежати на сонці. Прогулювалися вулицею Караччоло або міським парком. Він садовив Тіну собі на плечі і гарцював, як кінь, бавився з нею багато, можливо, навіть занадто. Але ніколи не забував приділити увагу й моїм дітям: купував їм повітряні кульки, солодощі, грався з ними. А ми з Лілою навмисне відставали й пленталися позаду. Розмовляли про все на світі, але не так, як у юності – ті часи вже не повернути. Вона розпитувала про те, що чула по радіо та телебаченню, а я пояснювала, як могла. Ну, наприклад, розповідала про постмодернізм, про видавничі проблеми, про нові тенденції феміністичного руху – про все, що спадало мені на думку. А Ліла уважно слухала з дещо насмішкуватим виразом, лише запитувала, ніколи не висловлюючи власну думку. Мені подобалося розмовляти з нею. Подобалося її щире зацікавлення, її похвала, як-от: «Скільки ти всього знаєш. Як воно все тримається у тебе в голові». Хоча інколи мені вчувалися в її словах кпини. Коли я підбадьорювала й запитувала її думку, вона негайно замикалася, бурмотіла у відповідь: «Та ні, не змушуй мене молоти дурниці, краще сама щось розкажи!» Часто називала імена відомих людей і запитувала, чи я з ними знайома. А коли я відповідала, що ні, щиро засмучувалася. Треба сказати, що вона засмучувалася й тоді, коли я розповідала про знайомих мені відомих людей як про простих смертних.

– Отже, виходить, що вони всі зовсім не такі, якими здаються, – зробила вона висновок одного разу.

– Авжеж, просто вони добре вміють робити свою справу. А дехто може бути жадібним і заздрісним, залюбки підставить тобі підніжку, шукатиме прихильності у сильних і гнобитиме слабких, створюватиме угруповання, щоб боротися з іншими угрупованнями, поводитиметься з жінками як із собачатами, за першої-ліпшої нагоди зробить тобі масні пропозиції і хапатиме за сідниці – так само, як у нас в автобусах.

– Ти не перебільшуєш?

– Та ні. Щоб мислити та вигадувати чудові ідеї, необов’язково бути святим. До того ж справжніх інтелектуалів не так уже й багато. Більшість учених і політиків тільки те й робить, що тупо повторює та коментує думки та ідеї інших. Більшу частину своєї енергії вони витрачають на жорстоку боротьбу з ідейними супротивниками.

– Тоді чому ти й досі з ними?

Я відповіла:

– А я не з ними, я – тут.

Мені хотілося, щоб вона вважала мене представницею вищих кіл, але разом із тим – не схожою на решту. Вона сама підштовхувала мене до цього. Веселилася, якщо я іронічно висловлювалася про своїх колег, але водночас хотіла, щоб вони залишалися моїми колегами. Інколи в мене виникало враження, що вона наполягала, аби я визнала свою належність до касти тих, хто розповідав людям усю правду і навчав, як треба розуміти все, що відбувається. Мій вибір повернутися до району мав для неї сенс лише за умови, що я й надалі крутитимуся серед тих, хто пише книжки, співпрацює з газетами й журналами, часом з’являється на телебаченні. Вона хотіла бачити мене своєю подругою й сусідкою, якщо я належатиму до цієї касти. І я погоджувалася. Її підтримка надавала мені впевненості. Я йшла поруч із нею, гуляла разом з нашими дітьми в парку і водночас була не схожою на неї, бо моє життя було інших масштабів. Мене тішило усвідомлення, що, на відміну від неї, я мала багатий досвід, і її теж це задовольняло. Я розповідала їй про Францію, Німеччину, Австрію, Сполучені Штати, конференції, у яких мені довелося брати участь, про чоловіків, з якими недавно, уже після Ніно, зустрічалася. Вона уважно мене слухала з легкою посмішкою на вустах, але нічого не розповідала про себе. Навіть мої історії про випадкові зв’язки не викликали у неї бажання поговорити відверто.

– Тобі з Енцо добре? – якось запитала я.

– Досить добре.

– І тебе ні разу не зацікавив хтось інший?

– Ні.

– Ти його сильно кохаєш?

– Досить сильно.

Більше з неї й кліщами було не витягнути, це я завжди відкривала перед нею душу. Мої одкровення, її відмовчування. Хай там як, але про що б ми не говорили під час тих прогулянок, сама її фізична присутність стимулювала роботу мого мозку, як то бувало завжди.

Можливо, саме тому я постійно прагнула бути поруч. Ліла випромінювала енергію, що надавала мені сили, яку я накопичувала і яка згодом наштовхувала мене на правильні вчинки та рішення. Та енергія випромінювалася не тільки на мене. Інколи вона запрошувала нас із дітьми на вечерю, але частіше я запрошувала їх з Енцо до себе – ну, і Тіну теж, звичайно. З Дженнаро не виходило, він завжди блукав невідомо де і повертався додому за північ. Я бачила, що Енцо за нього дуже хвилювався, а от Ліла завжди казала: «Він уже дорослий, хай робить як хоче». Але я відчувала, що вона так говорить, лише аби заспокоїти чоловіка. Тон був такий самий, як під час наших розмов. Тоді Енцо кивав – слова дружини його заспокоювали.

Щось схоже відбувалося і в районі. Щоразу, коли ми виходили по покупки, вона не припиняла мене дивувати. Ліла стала справжнім авторитетом. Її на кожному кроці хтось зупиняв, щохвилини тягнув убік, щоб чемно попросити про допомогу, постійно щось нашіптували на вухо, а вона стримано вислуховувала. З нею так поводилися через успішну роботу її фірми? Чи через те, що за нею закріпилася слава людини, якій під силу будь-що? Чи завдяки енергії, яку вона змалку випромінювала, тепер, коли їй було майже сорок, вона здавалася всім чародійкою, що творила дива і тим лякала? Не знаю. Звичайно, мене вражало, що її поважали більше, ніж мене. Я була відомою письменницею, видавництво розгорнуло активну рекламну кампанію перед виходом мого роману, і в газетах стали часто про мене писати. У «Репуббліці» вийшла стаття з анонсом нових книжок і моїм великим фото і коментарем: «З нетерпінням очікуємо на новий роман Елени Ґреко! Це незвичайна історія про Неаполь у багряно-червоних тонах». Та попри це в районі, де ми народилися, до мене ставилися як до декорації, я була своєрідним доказом Лілиних заслуг. Ті, хто знав нас змалечку, приписували її притягальній силі той факт, що вулицями ходить людина такого рівня, як я.

85

Гадаю, багато хто дивувався, чому це я – така багата й відома, як писали газети, – вирішила жити в убогій квартирі у бідному кварталі. А насамперед – мої діти. Деде якось повернулася зі школи і з відразою заявила:

– Якийсь старий випорожнявся на двері нашого під’їзду!

Або Ельза прибігла додому перелякана:

– Сьогодні у сквері когось зарізали!

У такі миті мені ставало страшно. Одна частина мого єства, яка вже давно відреклася від життя району, обурювалася, хвилювалася про дітей, стверджувала, що слід покласти цьому край. Удома Деде й Ельза говорили літературною італійською, але часом я чула, як вони кричали з вікна чи на сходах – особливо Ельза – найбруднішу лайку з місцевого діалекту. Я робила їй зауваження, вона вдавала, що розкаюється. Але я добре знала: щоб не підпадати під чари грубощів, невихованості та інших спокус, потрібна сувора самодисципліна. Невже, поки я повністю присвячувала себе літературі, вони падали вниз? Я заспокоювала себе тим, що поселилася тут ненадовго: після публікації роману я поїду геть з Неаполя. Сама себе вмовляла: побуду тут, лише доки не закінчу роботу над книжкою.

Книжка, без сумніву, збагачувалася й грала новими барвами щоразу, коли я додавала туди нові деталі з життя району. Але робота йшла так добре насамперед тому, що поряд була Ліла, яка й надалі переймалася справами району. Її голос, погляд, жести, її злоба, щедрість, та й сам діалект, були нерозривно пов’язані з нашим місцем народження. Навіть її фірма «Basic Sight», незважаючи на екзотичну назву (місцеві називали її «Базісіт»), здавалася не чимось на кшталт метеорита, що впав із неба, а неочікуваним наслідком злиднів, жорстокості та занепаду. Скористатися присутністю Ліли в моєму житті, аби надати правдивості розповіді, здавалося мені нагальною потребою. А потім я поїду звідти назавжди, переберуся до Мілана.

Мені вистачило побувати кілька разів у її робочому кабінеті, щоб зрозуміти, якій небезпечній трясовині їй доводилося щодня протистояти. Я спостерігала за її братом, який вже цілком підсів на наркотики. Спостерігала за Адою, яка з кожним днем ставала дедалі жорстокішою й ненавиділа Марізу, бо та остаточно відбила в неї Стефано. Спостерігала за Альфонсо, в обличчі, тілі та поведінці якого жіночі й чоловічі риси невпинно розмивалися й перемішувалися так, що часом мене відштовхували, часом – розчулювали, але завжди викликали тривогу: часто-густо я помічала то синець під оком, то розбиту невідомо в якому падінні губу. Спостерігала за Кармен, яка приходила у фірмовому синьому комбінезоні з бензоколонки, хапала Лілу за рукав і ловила кожне її слово, наче віщування ворожки. Спостерігала за стриманим і мовчазним Антоніо, який тінню слідував за Лілою, а час від часу приводив до її офісу красуню дружину й дітей – робив візит чемності. Я слухала чутки, що ширилися районом. Стефано Карраччі скоро закриє свою ковбасну крамницю, проторгувався, хоче виручити хоч трохи грошей. Пасквале Пелузо викрав когось, а якщо не він особисто, то без його участі точно не обійшлося. Ткацьку фабрику в Афраголі підпалив її ж хазяїн, щоб отримати страховку. Приглядай за Деде, бо дітям роздають льодяники з наркотиками. Біля початкової школи блукає збоченець, який приманює дітей і краде їх. Брати Солари збираються відкрити в новому районі нічний клуб – із жінками та наркотиками, – потім там від гучної музики не заснеш. Уночі трасою мчать здоровенні вантажівки, що перевозять якісь небезпечні відходи, страшніші за атомну бомбу. Дженнаро зв’язався з брудною компанією, і якщо далі так піде, то скоро я його й на роботу не відпущу. Тіло людини, яке знайшли в тунелі, належить не жінці, а чоловікові; його жорстоко вбили, крові було так багато, що вона текла аж до бензоколонки.

Я придивлялася, прислухалася й спостерігала очима того, ким ми з Лілою мріяли в дитинстві стати і ким я врешті стала, – очима авторки серйозного роману, який я шліфувала, часом переписуючи окремі розділи, і який зовсім скоро мав побачив світ. Я казала самій собі, що в першій версії забагато діалекту. А тому виправляла й усе переписувала. Потім мені здавалося, що діалекту замало, і я додавала словечка знову. Я жила в районі, але разом із тим поза ним: повністю занурилася у книжку. Амбітна праця, якій я віддавалася з таким натхненням, виправдовувала мою присутність тут, надавала сенс тьмяному освітленню кімнат, грубим крикам, що лунали з вулиці, небезпекам, на які наражалися мої діти, невпинному гуркотінню транспорту на трасі, що в суху пору здіймав густу пилюку, а в дощ розбризкував навколо воду й багнюку, юрбам клієнтів Ліли й Енцо – тим дрібним провінційним комерсантам на великих дорогих автівках, у надміру розкішних та вульгарних нарядах, тим заважким огрядним тілам, що поводилися то нахабно й хамовито, то улесливо й підлабузницьки.

Одного разу, коли я чекала на Лілу в її офісі «Basic Sight» разом з Іммою й Тіною, картина дещо прояснилася: Ліла займалася новою справою, працювала в новій галузі, але разом із тим залишалася зануреною в наш старий світ. Я почула, як вона люто горланила на неплатників, обливаючи їх найбруднішою лайкою. Я аж остовпіла від несподіванки: куди поділася та чемна, щедра, авторитетна й поважна жінка? Прибіг Енцо, а потім із кабінету вискочив із матюками чоловічок під шістдесят, невисокий, але з великим животом. Згодом я запитала в Ліли:

– Хто ти насправді?

– Тобто?

– Якщо не хочеш говорити, облишмо цю тему.

– Та ні, чому ж, просто поясни.

– Маю на увазі, як ти поводишся з людьми із цього середовища?

– Уважно, як усі.

– І все?

– Ну, я до них уважна й керую справами так, щоб усе ішло як мені треба. Ми ж завжди так поводилися, хіба ні?

– Так, але зараз ми маємо певні обов’язки перед собою й дітьми. Хіба не ти казала, що ми повинні змінити район?

– А що для цього, на твою думку, треба робити?

– Поважати закон.

Я сама дивувалася тому, що казала. Виступила з промовою, у якій раптом виставила себе ще більшою прибічницею закону, ніж колишній чоловік, а в дечому – ніж Ніно. Ліла відповіла зневажливо:

– Закон працює з тими, хто, почувши слово «закон», негайно змиряється. А тут ти ж сама знаєш, як є.

– І що?

– А те: якщо люди не бояться закону, вони повинні боятися тебе. Для того покидька, який щойно вийшов звідси, ми чимало попрацювали, навіть дуже багато, а він не хоче платити, каже, що в нього немає грошей. Я йому пригрозила, сказала, що напишу на нього заяву до поліції. Знаєш, що він мені відповів? «Та пиши, мені начхати!»

– Ти справді напишеш заяву?

Вона розсміялася:

– Так я ніколи не отримаю грошей! Кілька років тому бухгалтер вкрав у нас велику суму. Ми вигнали його з роботи і заявили на нього в поліцію. Але правоохоронці й пальцем не кивнули.

– І що потім?

– Мені набридло чекати, і я звернулася до Антоніо. Після його втручання гроші негайно повернули. І ці виплатять, без судових процесів, адвокатів і суддів.

86

Отже, Антоніо виконував для Ліли таку брудну роботу. І не за гроші, а з дружби, з особистої поваги. Чи, можливо, Ліла позичала його в Мікеле, на якого Антоніо працював, і той йому дозволяв, адже він завжди робив усе, що просила Ліла.

Та чи справді Мікеле вдовольняв будь-яке її прохання? Якщо до мого повернення в район так воно й було, то тепер я не розуміла, чи справді справи йдуть так, як здається. Спершу мені впали в око деякі дивні речі: Ліла промовляла ім’я Мікеле не із самовдоволенням, а роздратовано і з неприхованим занепокоєнням. Окрім того, він дедалі рідше з’являвся у «Basic Sight».

Уперше я помітила, що щось змінилося, на весіллі Марчелло й Елізи – надзвичайно багатому та пишному. Протягом усього свята Марчелло тримав брата біля себе, часто шепотів йому щось на вухо, вони разом сміялися й сиділи обнявшись. А сам Мікеле ніби знову на світ народився. Починав довгі хвалькуваті розмови, як колись, а поряд із ним, ніби нічого й не сталося, сиділа розтовстіла Джильйола з дітьми. Мене вразило те, як помічені ще на Лілиному весіллі провінційна вульгарність і відсутність смаку з часом набули нових форм. Тепер це була столична вульгарність, і навіть Ліла мала її ознаки в поведінці, мові, вбранні. Лише ми з доньками зі своїм стриманим стилем здавалися чужими в тому розмаїтті яскравих кольорів, голосного реготу, виставленого напоказ багатства.

Можливо, саме тому вибух гніву з боку Мікеле здався особливо тривожним. Він саме виголошував тост на честь молодят, коли Тіна завередувала, бо Імма забрала в неї якусь іграшку. Вимагаючи її назад, дівчинка зарепетувала на всю залу. Мікеле раптом замовк на півслові, вирячив очі, як божевільний, і крикнув: