Історія втраченої дитини

Зрiлiсть. Історія втраченої дитини

1

Із жовтня 1976 року і до мого повернення до Неаполя в 1979-му я уникала будь-яких контактів із Лілою. Але це було нелегко. Вона майже відразу знову спробувала силоміць увійти в моє життя, а я не зважала на неї, ледь витримувала її та мучилася через це. Хоч вона поводилася так, ніби намагалася підтримати мене у складний життєвий період, я не могла забути ту зневагу, з якою вона поставилася до мене раніше.

Зараз я вважаю, що якби йшлося лише про образу («Ти дурепа!» – кричала вона у слухавку, коли я повідомила про Ніно, а раніше такого не траплялося, ні разу вона не розмовляла зі мною так!), то я б швидко заспокоїлася. Однак мене вразило не те образливе слово, а згадка про Деде та Ельзу. «Подумай про своїх доньок!» – дорікала вона мені. І спершу я не звернула на ті слова особливої уваги. Але з часом вони набули вагомішого значення, і я часто їх згадувала. Ліла ніколи не виявляла анінайменшого інтересу до Деде та Ельзи, напевне, навіть імен їхніх не пам’ятала. Щоразу, коли я у телефонних розмовах згадувала про якийсь їхній гарний вчинок, Ліла мене перебивала і починала розмову про інше. А коли вперше побачила дітей у домі Марчелло Солари, то лише кинула на них байдужий погляд і промовила кілька загальних фраз. Не похвалила їх за гарне вбрання й охайні зачіски, за розважливість і розум, які дівчатка демонстрували під час розмови попри юний вік. Це ж я їх народила, я їх виховала, вони були частиною мене, її давньої подруги! Могла б віддати належне моїй материнській гордості – хай не через любов до мене, але хоча б із чемності! Однак вона не вдалася навіть до притаманної їй доброзичливої іронії, просто лишилася до них байдужою. Лише тепер – звісно, через ревнощі, бо я забрала в неї Ніно! – Ліла згадала про дівчаток і вирішила довести мені, яка я погана мати, адже заради власного щастя ладна зробити їх нещасними. Варто було про це подумати, як мене охоплювала лють. Хіба сама Ліла думала про Дженнаро, коли покинула Стефано, коли залишала малого на сусідку, а сама йшла на фабрику, коли відсилала його до мене, ніби збувала з рук?! Нехай мені було за що дорікнути, але я значно краща мати, ніж вона!

2

Отакі думки охоплювали мене в ті роки, ставши із часом звичними. Здавалося, що Ліла, кинувши ту підступну фразу, стала адвокатом Деде й Ельзи, а я щоразу, коли ставила свої інтереси вище за їхні, почувалася зобов’язаною доводити їй, що все гаразд. Але то були лише мої вигадки, викликані внутрішнім станом. Що насправді вона думала про мою поведінку як матері – я не знаю. Лише вона сама зможе розповісти правду, якщо дійсно зуміє проникнути до цього довжелезного ланцюга зі слів й переписати мій текст: уміло вставити ті ланки, яких не вистачає, і непомітно відчепити інші, щоб розказати про мене більше, ніж я хотіла би й аніж у мене вийшло. Я сподіваюся на її втручання, сподіваюся від самого початку, коли взялася описувати нашу історію. Але мені треба дописати її до самого кінця, перш ніж віддати Лілі на редагування. Якщо зробити це зараз, то далі справа точно не піде. Я пишу вже дуже довго і втомилася. За всім тим хаосом років, життєвими подіями – важливими і незначними, – почуттями й переживаннями мені дедалі важче не втратити основну нитку розповіді. Тому я час від часу або швидко перескакую через події власного життя, щоб зосередитися на Лілі та купі труднощів, які вона зазвичай тягла за собою, або – ще гірше! – більше зупиняюся на своєму житті лише тому, що про нього мені легше пишеться. Але треба вибратися з цього розпуття. Не слід рушати першим шляхом, адже, зважаючи на особливість наших із Лілою стосунків (я можу дістатися до неї тільки через себе), це призведе до того, що, менше описуючи власне життя, я і про Лілу розповідатиму менше. Та не можна йти і другим шляхом. Ясно, що вона тільки тішитиметься, якщо я писатиму про власний досвід. «Ану, – сказала б вона, – розкажи нам, який поворот зробило твоє життя! Кому яке діло до мого? Зізнайся, що й тебе воно не цікавить!» І додала б: «Я лише зайва закарлючка, аж ніяк не гідна твоїх книжок! Годі, Лену, про мене! Ніхто не розповідає про помилки!»

То що ж мені робити? Знову погодитися з нею? Прийняти факт, що бути дорослим означає більше не показувати себе, навчитися ховатися, аж до зникнення? Визнати, що з плином часу мені стає відомо про Лілу дедалі менше?

Цього ранку я намагаюся перебороти втому і всідаюся за письмовий стіл. Тепер, коли я майже дійшла до найболючішої частини нашої історії, хочу досягти необхідної рівноваги у розповіді про себе і Лілу – рівноваги, якої мені за ціле життя так і не вдалося віднайти бодай у самій собі.

3

Про перебування у Монпельє я пам’ятаю все, за винятком самого міста, наче я там узагалі ніколи не була. Окрім готелю й величної лекційної зали, де відбувалася наукова конференція Ніно, можу згадати лише вітряну осінь і блакитне небо з білими хмаринками. А от назва міста – Монпельє – викарбувалася в пам’яті з багатьох причин як сигнал до втечі. Я вже бувала за кордоном – у Парижі з Франко, і тоді мене збуджувала власна сміливість. Мені здавалося, що мій світ завжди обмежуватиметься нашим районом і Неаполем, а все решта – то лише короткий епізод, коли я можу побути такою, якою ніколи не стану. І саме Монпельє, хоч це і не таке чудове місто, як Париж, змусило мене відчути, що межі стерто, а я сама ніби розростаюся. Уже сам факт перебування в тому місті був для мене доказом, що район, Неаполь, Піза, Флоренція, Мілан, сама Італія – то тільки окремі уламки світу, і я правильно робила, що більше не зосереджувалася лише на них. У Монпельє я усвідомила свою недалекоглядність і недолугість мови, якою говорила й писала. У Монпельє мені стало очевидним, як жалюгідно у тридцять два роки обмежуватися роллю дружини та матері. І протягом усіх тих сповнених кохання днів я вперше відчула, як звільняюся від тягаря умовностей, пов’язаних із моїм походженням, здобутих під час успішного навчання та в результаті мого життєвого вибору, насамперед одруження. Там я усвідомила причини своєї давньої втіхи від того, як побачила власну книжку перекладеною іншими мовами, а також причини невдоволення, що для неї знайшлося так мало читачів в Італії. Перетнути кордони, наблизитися до інших культур, відкрити для себе недовговічність того, що раніше видавалося сталим, – то було чудове почуття! Те, що Ліла ніколи не виїздила за межі Неаполя і навіть життя в Сан-Джованні-а-Тедуччо наганяло на неї страх (я й раніше вважала це доволі суперечливим вибором, хоч вона завжди переконувала мене в протилежному), тепер здавалося мені ознакою розумової обмеженості. Я ніби подумки відповідала їй образою на образу. То ти гадаєш, що помилилася щодо мене? Та ні, дорогенька, це я помилялася щодо тебе! Ти так і сидітимеш на одному місці, поглядаючи на вантажівки, що мчать повз тебе по трасі!

Дні пролітали, мов одна мить. Організатори конференції наперед забронювали для Ніно одномісний номер у готелі, і оскільки я занадто пізно виявила бажання поїхати разом з ним, поміняти його на двомісний не вдалося. Ми жили в окремих номерах, але щовечора після душу я перевдягалася для сну, нишком ішла до нього, і моє серце ледь не вискакувало з грудей від хвилювання. Ми спали разом, притиснувшись одне до одного так міцно, ніби боялися, що якась ворожа сила розлучить нас уві сні. Уранці замовляли собі сніданок у ліжко, насолоджувалися тією розкішшю, яку бачили лише у фільмах, реготали як божевільні і почувалися щасливими. Удень я йшла разом із ним до зали конференції, і хоч лектори цілісінький день зачитували десятки сторінок таким нудним тоном, що самі ледь не засинали, мені подобалося там бути. Я всідалася поруч, намагаючись не заважати. Ніно дуже уважно слухав усі доповіді, робив нотатки, інколи нашіптував мені на вушко якісь іронічні коментарі та любовні словечка. Обідали й вечеряли ми разом з юрбою вчених із іноземними прізвищами, що приїхали сюди з усіх куточків світу та спілкувалися різними мовами. Звичайно, академіки-світила сиділи за окремим столом, а ми всідалися за довгим загальним, призначеним для молодших учених. Мене вразила поведінка Ніно як під час роботи, так і в ресторані. Як же він відрізнявся від того студента, яким я колись його знала, від того молодика, що захищав мене в міланській книгарні майже десять років тому! Він позбувся категоричного тону, тактовно долав академічні бар’єри, уміло зав’язував дружні стосунки з серйозним, але водночас приязним виразом обличчям. Звертався до співрозмовників то англійською (відмінною), то французькою (гарною) і дотепно починав розмову, висловлюючись ясно та підтверджуючи свою любов до цифр. Я так ним пишалася! За кілька годин він у всіх викликав симпатію, і його постійно гукали то з одного боку, то з іншого.

Лише раз він несподівано змінився, якраз напередодні свого виступу. Став похмурим і роздратованим, його охопила тривога. Почав критикувати промову, яку сам підготував, постійно повторював, що писати йому завжди вдавалося значно гірше за мене, злився, що йому забракло часу, щоб як слід попрацювати над текстом. Я почувалася винною: то наш роман відволік його від роботи? Намагалася заспокоїти: обіймала, цілувала, умовляла почитати мені уривки. Він читав, і мене розчулював той вигляд переляканого школяра. Доповідь здалася мені не менш нудною, аніж виступи його колег, але я все одно його похвалила, і він заспокоївся. Наступного ранку він виступив з таким запалом, що наприкінці йому тепло плескали в долоні. За вечерею один відомий академік, американець, запросив його сісти поруч. Я зосталася сама, але не образилася. Коли я сиділа разом із Ніно, то ніколи ні з ким не спілкувалася. А залишившись сама, була змушена викручуватися зі своєю ламаною французькою й швидко познайомилася з парою із Парижа. Вони сподобалися мені тим, що, як стало відомо за кілька хвилин, їхня історія була схожа на нашу. Обоє вважали, що шлюб – то задушливий суспільний інститут, обоє не без болю покинули своїх партнерів і дітей, однак мали щасливий вигляд. Чоловік на ім’я Оґюстен був віком під п’ятдесят років, мав червоне обличчя, жваві блакитні очі й довгі світлі вуса. Жінці, яку звали Коломба, було ледь за тридцять: брюнетка з коротким волоссям, тонкими рисами обличчя й густо нафарбованими очима й губами; вона володіла особливою чарівною грацією. Розмовляла я більше з Коломбою, яка виховувала семирічного сина.

– Моїй донечці сім виповниться за кілька місяців, – сказала я, – але вона цього року вже піде до другого класу, така розумниця!

– А мій – дуже жвавий та вигадник!

– Як він сприйняв розлучення?

– Добре.

– Анітрішечки не засмутився?

– Ну, діти не такі затуркані, як ми, вони значно гнучкіші.

Вона кілька разів повторила про гнучкість, а тому в мене склалося враження, що вона сама себе заспокоювала. Насамкінець додала:

– У наших колах розлучення батьків – це доволі звична справа, і діти знають, що таке може статися.

Але щойно я почала казати, що не знаю розлучених жінок, окрім однієї подруги, як вона раптом змінила тему й почала нарікати на сина: у школі кажуть, що він здібний, але повільний і недисциплінований. Мене дуже вразив той суворий тон, яким вона говорила про хлопчика, – майже з ненавистю, наче він так поводився їй на зло. Це мене стривожило. Її супутник, схоже, це помітив, бо втрутився в розмову й почав розхвалювати своїх синів – одному виповнилося чотирнадцять, а другому вісімнадцять – і жартома заявив, що обидва подобаються як юнкам, так і дорослим жінкам. Коли повернувся Ніно, чоловіки – а особливо Оґюстен! – взялися критикувати більшість доповідачів. Коломба охоче підтримала розмову, але її грайливий тон був удаваним. Оте пащекування швидко встановило дружнє взаєморозуміння між трьома. Оґюстен тільки те й робив, що пив і говорив, а його подруга весело хихотіла щоразу, як Ніно вдавалося вставити хоча б кілька слів. Вони запропонували поїхати разом з ними автомобілем до Парижа.

Розмови про дітей, оте запрошення, на яке ми не відповіли ані згодою, ані відмовою, повернули мене з небес на землю. До того я теж постійно згадувала про Деде, Ельзу й П’єтро, але так, ніби вони застигли в якомусь паралельному світі – за обіднім столом у Флоренції, чи перед телевізором, чи в ліжках. Несподівано між моїм та їхніми світами знову виник зв’язок. Я усвідомила, що наше перебування в Монпельє наближається до кінця, що нам з Ніно хочеш-не-хочеш, а доведеться повернутися додому й вирішувати щось із подружнім життям: мені – до Флоренції, йому – до Неаполя. Мені раптом дуже захотілося обняти донечок, відчути їх поруч. Я цілих п’ять днів нічого про них не чула, і від усвідомлення цього мене аж занудило, а серце охопила нестерпна туга. Мене лякало не майбутнє загалом, бо тоді воно видавалося нерозривно пов’язаним із Ніно. Мене лякали ті години, які доведеться пережити вже завтра чи післязавтра. Я не змогла втриматися, і хоча вже була майже північ (ну то й що, адже П’єтро все одно ще не спить?!), наважилася зателефонувати додому.

Зробити це виявилося нелегко, але після тривалого очікування нас таки з’єднали.

– Алло! – промовила я.

Повторила:

– Алло?!

Я знала, що П’єтро мене чує, звернулася до нього на ім’я:

– П’єтро, це я, Елена… як там дівчатка?

Зв’язок перервався. Я зачекала кілька хвилин, потім попросила телефоністку з’єднати нас іще раз. Я була готова дзвонити цілу ніч, але цього разу П’єтро відповів:

– Чого тобі?

– Скажи, як там дівчатка.

– Сплять.

– Знаю. Але як вони?

– А тобі що до того?

– Це мої діти.

– Ти їх покинула, а тому вони більше не хочуть бути твоїми дітьми.

– Це вони тобі таке сказали?

– Моїй матері.

– Ти попросив Аделе приїхати?

– Так.

– Скажи їм, що я за кілька днів повернуся.

– Ні, не треба. Ні я, ні дівчатка, ні моя мати не хочемо тебе бачити.

4

Я трішки поплакала, потім заспокоїлася й повернулася до Ніно. Хотіла розповісти йому про телефонну розмову, хотіла, щоб він мене втішив. Але коли зібралася постукати до його номера, почула крізь двері, як він із кимось говорить. Я завагалася. Він розмовляв телефоном, я не розуміла слів і не могла навіть збагнути, якою мовою він говорить, але відразу вирішила, що він спілкується з дружиною. Отже, це відбувалося щовечора? Щоразу, коли я йшла до себе, щоб готуватися до ночі, він залишався сам і телефонував Елеонорі? Намагався знайти спосіб розлучитися мирно, без скандалів? Чи намагався помиритися, і після Монпельє вона мала його пробачити і знову забрати собі?

Я вирішила постукати. Ніно замовк, прислухався, потім знову заговорив, уже тихіше. Це мене роздратувало, я знову постукала, але безрезультатно. Мені довелося постукати втретє і гучніше, перш ніж він мені відчинив. Я відразу почала сваритися, дорікнула йому, що він крутив зі мною тихцем від дружини, кричала, що зателефонувала П’єтро і той заборонив мені бачитися з дітьми, що я занапастила своє життя заради нього, а він нишком туркотів по телефону з Елеонорою. Ми сперечалися цілу ніч, нарешті помирилися. Ніно всіляко намагався мене заспокоїти: то нервово посміювався, щоб перевести все на жарт, то лаяв П’єтро за те, як він зі мною повівся, то цілував мене, а я його відштовхувала, то бурмотів, що я божевільна. Та як я не допитувалася, він так і не зізнався, що розмовляв із дружиною. Навіть поклявся сином, що ні разу не спілкувався з нею від того дня, як поїхав із Неаполя.

– Тоді з ким ти розмовляв?

– Із колегою, який живе тут, у нашому готелі.

– Опівночі?

– Опівночі.

– Брехун!

– Правду кажу!

Я ще довго опиралася його любощам, не мала бажання, боялася, що він мене більше не кохає. Врешті здалася, щоб не думати, що між нами все скінчилося.

Наступного ранку вперше за п’ять днів спільного життя я прокинулася не в гуморі. Час було повертатися, конференція завершувалася. Але мені не хотілося визнавати, що Монпельє виявилося лише тимчасовою передишкою. Я боялася повертатися, боялася, що Ніно поїде додому, боялася назавжди втратити своїх дітей. Тому, коли Оґюстен із Коломбою знову запропонували поїхати машиною до Парижа і навіть погостювати якийсь час у них, я з надією поглянула на Ніно. Я сподівалася, що і він тільки про те й думає, як подовжити наше перебування у Франції й відкласти повернення. Але Ніно натомість засмучено похитав головою: «Вибачайте, але нічого не вийде, нам треба повертатися до Італії, адже вже куплено квитки на літак і потяг». Мене це геть підкосило, я відчула розчарування й муки совісті. «Отже, я все правильно зрозуміла, – подумалося мені, – він мені набрехав, розрив із дружиною не був остаточним. Він справді розмовляв із нею щовечора, пообіцяв повернутися додому відразу після конференції і не міг затриматися бодай на кілька днів. А я?»

Я згадала про видавництво в Нантері і своє оповідання про чоловіче бачення жінки. До того я ні з ким не говорила про себе, навіть із Ніно. Мене вважали приємною й завжди усміхненою жінкою, але сприймали як майже німу, про яку відомо, що вона спить з геніальним професором із Неаполя та прислухається до його думок і рішень. І тут я видала вдавано веселим тоном: «Це Ніно треба повертатися, а мені – ні, у мене ще є справа в Нантері. Там має вийти – а може, уже й вийшла – моя книжечка, щось середнє між есеєм та оповіданням. Оце мені подумалося: якщо вже випала така нагода, то поїду з вами, навідаюся до видавництва». Обоє витріщилися на мене так, ніби вперше побачили, і почали розпитувати, чим я займаюся. Я пояснила, і тут виявилося, що Коломба добре знає власницю маленького, але, як я дізналася, досить відомого видавництва. Тоді я вже зовсім осміліла і, можливо, занадто барвисто описала свою письменницьку кар’єру. Але робила я це не так для двох французів, як для Ніно. Хотіла нагадати йому, що в мене власне життя з особистими успіхами, і якщо я вже готова залишити дітей і чоловіка, то зможу прожити й без нього, і не через тиждень чи десять днів, а просто зараз.

Ніно послухав, а потім сказав серйозно Коломбі та Оґюстену: «Добре, якщо ми вам не заважатимемо, то з радістю поїдемо до Парижа». Але коли ми залишилися наодинці, роздратовано заявив, що я повинна йому довіряти, що хай яка наша ситуація складна, ми з неї обов’язково виберемося, але для цього слід повернутися додому, а не втікати з Монпельє до Парижа чи ще кудись; треба поговорити з родинами і почати жити разом. Несподівано я відчула, що його слова звучать не лише тверезо, а й щиро. Я знітилася, обняла його, пробурмотіла, що згодна. Але ми все одно поїхали до Парижа, мені кортіло ще хоч кілька днів побути разом.

5

Їхали ми довго, погода була вітряна, час від часу лив дощ. Уздовж дороги пролягав похмурий блідий пейзаж, зрідка розбавлений іржею пожовклих кущів і дерев. Але досить було на мить вигулькнути сонячному промінню, як усе навколо сяяло, навіть краплинки дощу. Усю дорогу я міцно притискалася до Ніно, інколи дрімала в нього на плечі. Я знову почувалася вільною й насолоджувалася цим почуттям. Мені подобалися звуки чужої мови, що лунала в автівці, подобалося їхати на зустріч із книжкою, яку я написала італійською і яка тепер завдяки Маріарозі вперше побачить світ іншою мовою. Як чудово, скільки всього неймовірного відбувалося в моєму житті! Та книжечка здавалася мені камінцем, кинутим за невідомою траєкторією з надзвичайною силою, – не варто й порівнювати її з тими камінцями, які ми з Лілою, захищаючись від хлопчачих ватаг, кидали в дитинстві.

Та не вся подорож була радісною, часом мене охоплював сум. І згодом мені здалося, що Ніно звертався до Коломби якимось особливим тоном, не так, як до Оґюстена, а на додачу ще й дуже часто торкався її плеча кінчиками пальців. Потроху в мені наростало роздратування, бо я бачила, що між цими двома встановилися занадто близькі стосунки. Коли ми прибули до Парижа, вони поводилися як давні друзі, жваво перемовлялися між собою, Коломба часто сміялася, несвідомим жестом поправляючи зачіску.

Оґюстен жив у гарній квартирі біля каналу Сен-Мартен, Коломба переїхала туди недавно. Показавши спальню, вони ще довго не відпускали нас спати. У мене виникло враження, ніби вони боялися залишитися наодинці, їхнім балачкам не було краю. Я почувалася втомленою і роздратованою. Я сама хотіла поїхати до Парижа, а тепер мені здавалося таким безглуздям сидіти в цьому домі з чужими для мене людьми, з Ніно, якому до мене не було діла, далеко від моїх донечок. Коли ми нарешті опинилися в спальні, я запитала в Ніно:

– Тобі подобається Коломба?

– Вона симпатична.

– Я запитала, чи вона тобі подобається.

– Тобі кортить посваритися?

– Ні.

– Ну тоді сама подумай: як мені може подобатися Коломба, якщо я кохаю тебе?

Я лякалася щоразу, коли він говорив до мене таким тоном, коли в ньому чулася хоч крапля глузування. Мені ставало моторошно від думки, що між нами могло бути щось не так. Він сказав, що просто поводився чемно у відповідь, і я заснула. Але спалося мені погано. Серед ночі мені здалося, ніби я в ліжку сама. Я спробувала розплющити очі, але сон знову мене зморив. Не знаю, скільки минуло часу, коли я знову прокинулася. Ніно стояв серед кімнати у темряві, принаймні так мені здалося. «Спи», – сказав. І я заснула.

Наступного дня господарі повезли нас до Нантера. Ніно протягом усієї подорожі грайливо базікав із Коломбою. Я намагалася не звертати уваги. Як я збираюся з ним жити, якщо тільки те й роблю, що за ним слідкую і підозрюю?! Коли ми приїхали на місце, він почав так само загравати з приятелькою Маріарози – власницею видавництва, та її компаньйонкою. Першій було років сорок, а другій – під шістдесят, причому в обох не було й натяку на витонченість подруги Оґюстена. Тож я полегшено зітхнула, вирішивши, що він так поводиться з усіма жінками без якогось прихованого наміру. І нарешті мій настрій знову поліпшився.

Обидві жінки тепло мене привітали, розпитали, як поживає Маріароза. Повідомили, що моя книжка вийшла у продаж зовсім недавно, але вже з’явилися перші рецензії. Старша жінка мені їх показала, здавалося, вона сама дивувалася, як добре про мене відгукувалися, і наголосила на цьому, звернувшись до Коломби, Оґюстена й Ніно. Зачитала по кілька рядків із різних статей. Їх написали жінки, але імен авторок я ніколи не чула, а от Коломба й видавчині добре їх знали. Рецензентки не скупилися на похвалу. Напевне, я мала радіти, адже напередодні мені довелося самій себе нахвалювати, а тепер у цьому не було жодної потреби. Але особливої радості я не відчувала. Ніби відтоді, як я покохала Ніно, а він покохав мене, решта подій мого життя – тих, що вже сталися і ще могли статися, – відійшла на другий план. Я стримано висловила своє задоволення і без особливого захвату погодилася з планом просування книги, який запропонували видавчині.

– Вам треба буде невдовзі повернутися до нас, – вигукнула старша жінка, – принаймні нам би цього дуже хотілося!

А молодша додала:

– Маріароза розповіла про ваші шлюбні негаразди. Ми щиро сподіваємося, що ви зможете їх пережити з найменшими душевними втратами.

Так я зрозуміла, що новина про мій розрив із П’єтро стала відомою не лише Аделе, а вже й дійшла до Мілана і навіть до Франції. «Так краще, – подумала я, – буде простіше завершити справу з розлученням». А про себе вирішила: візьму те, що мені належить, і не боятимуся втратити Ніно, не хвилюватимуся через Деде та Ельзу. Мені щастить, тож він завжди мене кохатиме, а мої доньки – це мої доньки, усе якось улаштується.

6

Ми повернулися до Рима. Попрощалися, поклявшись одне одному у вірності й вічному коханні, – тільки те й робили, що клялися. Потім Ніно поїхав до Неаполя, а я – до Флоренції. Зайшла додому ледь не навшпиньках, переконана у тому, що на мене чекає чи не найважче життєве випробування. Але дівчатка зустріли мене з тривожною радістю, ходили за мною слідком – не лише Ельза, а й Деде, – ніби боялися, що як тільки вони від мене відійдуть, я знову кудись подінуся. Аделе поводилася чемно й ні разу не згадала про те, чому вона опинилася в моєму домі. П’єтро, білий як стіна, обмежився тим, що вручив мені аркуш, на якому було занотовано всі телефонні дзвінки до мене (аж чотири рази траплявся Лілин номер!), пробурмотів, що йому треба поїхати у справах, і вже за дві години вирушив, не попрощавшись ні з матір’ю, ні з дітьми.

Минуло кілька днів, перш ніж Аделе чітко виголосила свою позицію: вона хотіла, щоб я отямилася й повернулася до чоловіка. І їй знадобилося кілька тижнів, аби зрозуміти, що я не мала наміру робити ні те, ні те. Протягом усього часу вона ні разу не підвищила голос, не втратила самоконтроль, не глузувала з моїх частих і довгих телефонних розмов із Ніно. Більше її цікавили дзвінки видавчинь із Нантера, які повідомляли про успіх моєї книжки та графік зустрічей із пресою та читачами, що мали відбутися по всій Франції. Аделе не здивували позитивні відгуки у французьких газетах, вона була переконана, що скоро моя книжка приверне таку саму увагу і в Італії. Сказала, що завдяки її зв’язкам та підтримці я могла б досягти ще більшого успіху. З особливим запалом вона вихваляла мій розум, мою культуру, сміливість і жодного разу не взялася захищати свого сина, який за ті дні так і не об’явився.

Я відразу відкинула думку про те, що у П’єтро якісь робочі справи за межами Флоренції. Зі злістю і зневагою я збагнула, що він довірив матері залагодити нашу подружню кризу, а сам тим часом сховався у якійсь норі, щоб працювати над своєю нескінченною книжкою. Одного разу я не втрималася і сказала Аделе:

– Жити з вашим сином було справді дуже важко.

– Із будь-яким чоловіком важко жити.

– Повірте мені: з ним було особливо важко.

– То ти гадаєш, що з Ніно буде легше?

– Авжеж.

– Я трохи поцікавилася, у Мілані про нього ходить багато пліток, і всі не на його користь.

– Мені немає діла до пліток у Мілані. Я кохаю його двадцять років, тож обійдуся якось і без них. А про нього я знаю більше, аніж будь-хто.

– Як же тобі подобається казати, що ти його кохаєш!

– А чому мені це має не подобатися?!

– І справді, чому? Я помилилася: навіщо намагатися розкрити очі на правду закоханій людині?

Після того ми з нею більше не згадували Ніно. А коли я попросила її приглянути за дівчатками, поки я навідаюся до Неаполя, вона й бровою не повела. Не повела вона бровою й коли я заявила, що відразу після Неаполя поїду до Франції на цілий тиждень. Лише запитала з легкою іронією в голосі:

– А на Різдво хоч повернешся? Побудеш із дітьми?

Те питання мене майже образило, і я відповіла:

– Звичайно.

Я напхала повну валізу білизни та елегантного одягу. На мої пояснення, що я знову їду, Деде і Ельза влаштували цілу драму, однак ні разу не запитали про батька, хоча вже давно його не бачили. Деде навіть вигукнула слова, які, звичайно, належали не їй, вона почула їх від когось іншого: «Ну то їдь! Їдь геть! Ти погана, погана!» Я поглянула на Аделе, сподіваючись, що вона мені допоможе, затіє якусь гру, аби відволікти дітей, але вона не рушила з місця. Побачивши, що я йду до дверей, діти розплакалися. Ельза першою закричала: «Я хочу з тобою!» Деде намагалася стриматися, продемонструвати байдужість і навіть зневагу, але врешті не втрималася і розревілася ще дужче за сестру. Мені довелося пручатися, вони хапали мене за сукню, виривали з рук валізу. Їхній плач я чула навіть на вулиці.

Подорож до Неаполя видалася мені нескінченною. На під’їзді до міста я притулилася чолом до шибки. Що більше потяг уповільнював хід, запливаючи до міста, то сильніше в мені наростала тривога. Мене бентежив вигляд околиці міста з її сірими багатоповерхівками за залізничними коліями, стовпами ліній електропередач, світлом семафорів, кам’яними бордюрами. Коли потяг нарешті зупинився, я подумала, що Неаполь, з яким я так міцно була зв’язана і до якого поверталася, тепер утілився для мене в одному лише Ніно. Я знала, що його ситуація ще складніша, аніж моя. Елеонора вигнала його з дому, для нього теж усе стало тимчасовим. Уже кілька тижнів він мешкав у свого університетського колеги неподалік від собору. Куди він мене поведе, що ми робитимемо? І найголовніше: що ми вирішимо, враховуючи те, що жодних конкретних планів на спільне майбутнє ми не мали? Я знала одне: всередині у мене все палало від бажання, мені не терпілося знову його побачити. Я вийшла з вагона з острахом: а раптом щось завадило йому зустріти мене на пероні? Але він був там: завдяки високому зросту я відразу помітила його над натовпом.

Це мене підбадьорило. Ще більше мене підбадьорило те, що він замовив для нас номер у невеличкому готелі в центрі, таким чином довівши, що не має ніякого наміру ховати мене в домі свого товариша. Нас охопила любовна лихоманка, і час пролетів швидко. Увечері ми гуляли вздовж набережної, Ніно ніжно обіймав мене за плечі і раз у раз нахилявся, щоб поцілувати. Я всіляко намагалася умовити його поїхати зі мною до Франції. Він повагався, але врешті відмовився, бо мав купу справ в університеті. Він ні словом не обмовився ні про Елеонору, ні про Альбертіно, ніби одна лише згадка про них могла зіпсувати нашу радість від перебування разом. А от я розповіла йому про відчай доньок і сказала, що треба якомога швидше знайти вихід із ситуації. Я бачила, як він нервується, адже найменші проблеми відразу вибивали його з колії. Побоювалася, що він раптом скаже: «Не можу так більше, повертаюся додому!» Але я помилялася. Коли ми пішли вечеряти, Ніно нарешті пояснив мені, у чому справа. Несподівано посерйознішав і сказав, що має неприємні новини.

– Ну то кажи вже, – буркнула я.

– Вранці мені телефонувала Ліла.

– Он як!

– Хоче з нами зустрітися.

7

Вечір було зіпсовано. Ніно пояснив, що моя свекруха повідомила Лілі, що я в Неаполі. Йому було ніяково про це говорити, він ретельно добирав слова, аби наголосити на власній непричетності: «У Ліли не було мого номера, а тому вона запитала в моєї сестри номер мого колеги. Вона зателефонувала якраз перед тим, як я їхав на вокзал до тебе. Я не сказав відразу, бо побоювався, що ти розгніваєшся і увесь день піде шкереберть». І додав наприкінці:

– Ти ж знаєш її вдачу, я не зміг відмовитися. Ми домовилися, що зустрінемося завтра утрьох об одинадцятій, вона чекатиме нас на площі Амедео, біля входу до метро.

Я не втрималася:

– І як давно ви з нею знову почали спілкуватися? Ви бачилися?

– Що ти верзеш?! Звичайно, ні!

– Я тобі не вірю.

– Елено, присягаюся тобі, що я не чув і не бачив Лілу з 1963 року!

– А ти знаєш, що її син не від тебе?

– Вона сказала мені вранці.

– Отже, ви достатньо довго проговорили, до того ж про інтимні речі.

– То вона завела розмову про сина.

– А тобі всі ці роки ні разу не спало на думку поцікавитися?

– Це моя особиста справа, не бачу потреби обговорювати її зараз.

– Твої особисті справи тепер і мої теж! Нам багато про що слід поговорити, а часу в нас обмаль. І я не для того покинула дітей, аби марнувати час на Лілу. Як ти взагалі додумався погодитися на зустріч?!

– Я думав, що тобі буде приємно. Урешті, он там є телефон. Зателефонуй своїй подрузі і скажи, що у нас безліч нагальних справ і ти не зможеш із нею зустрітися.

Отак він несподівано розсердився, і я замовкла. Так, Лілину вдачу я добре знала. Відтоді як я повернулася до Флоренції, вона часто мені телефонувала, але моя голова була забита іншим, і тому я або кидала слухавку, або просила Аделе сказати, що мене немає вдома. Але Ліла не здавалася. Вона цілком могла дізнатися від Аделе, що я в Неаполі, могла здогадатися, що я не з’явлюся в нашому районі, могла знайти спосіб зв’язатися з Ніно, аби зустрітися зі мною. Що тут такого? І до того ж на що я сподівалася? Я завжди знала, що він кохав Лілу і Ліла його кохала. І що? Це було давним-давно, і ревнувати безглуздо. Я обережно погладила його руку і пробурмотіла: «Добре, завтра підемо на площу Амедео».

Ми повечеряли, Ніно завів розмову і довго говорив про наше майбутнє. Він змусив мене пообіцяти, що відразу після повернення з Франції я подам офіційну заяву на розлучення. Сам він, за його словами, уже поговорив із другом-адвокатом, і, незважаючи на складність ситуації і те, що Елеонора та її родичі напевне завдадуть йому чимало клопоту, був налаштований іти до кінця.

– Ти ж знаєш, – сказав він, – у Неаполі такі справи складніше вирішувати через застарілі погляди, а також грубі манери та невихованість людей. Батьки моєї дружини не дуже відрізняються від моїх чи твоїх. Хоч у них і багато грошей, вони не належать до вищого суспільного прошарку.

І ніби для того, щоб краще пояснити свою думку, почав вихваляти моїх свекрів.

– На жаль, – вигукнув він, – мені доводиться мати справу не з такими інтелігентними та вихованими людьми, як Айроти.

Я слухала його, але між нами вже була Ліла. Вона ніби сиділа поряд за столом, і мені ніяк не вдавалося викинути її з голови. Поки Ніно говорив, я пригадувала, у яку халепу вона потрапила лише заради того, аби бути разом із ним, не побоялася ні гніву Стефано, ні свого брата, ні Мікеле Солари. Згадка про батьків на якусь мить перенесла мене на Іскію, на вечірній пляж Маронті – Ліла з Ніно у Форіо, а я – на вологому піску з Донато, – і мене охопив жах. Подумала, що цю таємницю ніколи не зможу йому розкрити. Скільки слів залишаються несказаними між двома закоханими, і який високий ризик того, що їх скаже хтось третій, зруйнувавши вщент їхнє кохання! Його батько і я, він і Ліла. Я спробувала відкинути від себе неприємні спогади, згадала про П’єтро і його страждання. Ніно це роздратувало, тепер він ревнував, а я намагалася його заспокоїти. Він став вимагати розставити всі крапки над «і», я – теж. Нам здавалося, що це необхідно зробити, щоб розпочати нове життя. Ми будували плани, коли і де. Ніно працював у Неаполі, тож мусив жити тут, а я мала бути із дітьми у Флоренції.

– Повертайся до Неаполя, – несподівано сказав він, – переїжджай якомога швидше.

– Це неможливо, П’єтро має бачитися з доньками.

– Їздитимете по черзі! Раз ти возитимеш їх до нього, раз він сюди приїжджатиме.

– Він не погодиться.

– Погодиться.

За такими розмовами минув вечір. Що більше ми обговорювали, то складнішим усе здавалося. Що більше намагалися уявити наше життя разом – кожен день, кожну ніч, – то більше нам цього хотілося і всі труднощі розвіювалися, як дим. Тим часом ресторан спорожнів, офіціанти мляво перемовлялися між собою і позіхали. Ніно розплатився, ми повернулися на набережну, де досі було багато народу. Якоїсь миті, поглянувши на темну воду і відчувши запах моря, я відчула, ніби наш район ще більше віддалився і став ще більш чужим для мене, ніж тоді, коли я від’їжджала до Пізи чи Флоренції. Сам Неаполь несподівано віддалився від Неаполя, а Ліла – від Ліли. Я відчувала поряд не її, а свої страхи. А насправді поряд був лише Ніно. Я шепнула йому на вухо:

– Ходімо спати!

8

Наступного ранку я прокинулася рано й зачинилася у ванній. Довго стояла під душем, ретельно висушила волосся, боячись, що готельний фен із його занадто потужним струменем повітря не так мені його вкладе. Незадовго до десятої розбудила Ніно, який, хоч і затурканий спросонку, засипав мене компліментами, побачивши, яку сукню я одягнула. Спробував було пригорнути, але я відсторонилася. Як я не намагалася вдати, ніби нічого не сталося, мені було важко йому пробачити. Він перетворив день нашого з ним кохання на день із Лілою, і тепер весь час минав в очікуванні цієї незапланованої зустрічі.

Я потягла його на сніданок, він слухняно поплентався за мною. Не сміявся, не кепкував із мене, лише промовив, легенько провівши кінчиками пальців по волоссю: «У тебе чудовий вигляд». Звичайно, він відчував мій стан. Я справді боялася, що Ліла прийде на зустріч одягнена, як на свято. Я була такою, як була, а вона вродилася красунею. Крім того, у неї знову завелися гроші, і за бажання вона знову могла доглядати за собою, як робила це замолоду на гроші Стефано. Мені не хотілося, щоб її врода знову його засліпила.

Ми вийшли десь о пів на одинадцяту, дув холодний вітер. Повільно рушили до площі Амедео, мене трусило, хоч я була одягнена у тепле пальто, а Ніно обіймав мене за плечі. Ми ні словом не згадали Лілу. Ніно дещо неприродним тоном завів розмову про те, як погарнішав Неаполь відтоді, як мером міста став комуніст, і знову почав умовляти мене переїхати з дітьми якомога швидше. Він усю дорогу міцно пригортав мене до себе, і я сподівалася, що так триватиме до самої площі. Мені хотілося, аби Ліла вже чекала на нас біля входу до метро, помітила здалеку, замилувалася нами і вирішила, що ми з Ніно чудова пара! Але Ніно, наближаючись до місця зустрічі, вивільнився і запалив цигарку. Я несвідомо взяла його за руку, міцно стиснула, і так ми з ним прийшли на площу.

Лілу я спершу не помітила, і на якусь мить у мене промайнула надія, що вона не прийде. Аж раптом вона мене гукнула. Гукнула звичним командним тоном, так, ніби геть не сумнівалася, що я її почую, що обернуся, що послухаюсь. Вона стояла на порозі бару навпроти входу до метро: руки в кишенях коричневого заношеного пальта, ще худіша, аніж зазвичай, зсутулена, блискуче чорне волосся зі срібними нитками сивини затягнуте в кінський хвіст. Вона здалася мені тією самою Лілою – дорослою Лілою зі слідами тяжкої праці на фабриці. Нічого не зробила, аби хоч трішки причепуритися. Міцно мене обняла, дзвінко розцілувала в обидві щоки, щасливо розсміялася. Потім байдуже простягнула руку Ніно.

Ми всілися за столик у барі. Майже весь час говорила вона, ніби ми з нею були вдвох. Вона відразу відчула мою ворожість, напевне, прочитала її у виразі обличчя, а тому весело промовила:

– Ну добре, я помилилася, тому ти образилася. Але годі вже! Відколи ти стала такою вразливою? Ти ж знаєш, що я тебе люблю, помирімося вже!

Я стримано всміхнулася, нічого не відповівши. Вона всілася навпроти Ніно, але ні разу не глянула на нього й не заговорила. Було ясно, що вона прийшла заради мене, спробувала навіть узяти мене за руку, але я м’яко її вивільнила. Ліла хотіла помиритися, хотіла знову ввійти в моє життя, хоча й не схвалювала мій вибір. Я зрозуміла це з того, як вона засипала мене питаннями, не слухаючи відповідей. Їй так кортіло захопити кожен куточок мого життя, що ледь згадавши про одне, вона відразу перескакувала на інше.

– А з П’єтро у тебе як?

– Погано.

– А діти?

– Усе добре.

– Подаватимеш на розлучення?

– Так.

– І ви двоє житимете разом?

– Так.

– Де, в якому місті?

– Не знаю.

– Повертайся сюди.

– Занадто складно.

– Я сама знайду тобі квартиру.

– Якщо виникне потреба, я скажу.

– Ти пишеш?

– Вийшла нова книжка.

– Ще одна?

– Так.

– Тут про неї нічого не казали.

– Поки що вона вийшла лише у Франції.

– Французькою?

– Так.

– Роман?

– Повість, але з філософськими відступами.

– Про що?

Я ухилилася від докладної відповіді. Перевела розмову на Енцо, Дженнаро, район, її роботу. Коли згадала про сина, вона якось загадково усміхнулася і заявила, що скоро я його побачу: зараз він у школі, але його забере Енцо, і для всіх наша зустріч буде чудовою несподіванкою. А на моє питання про район Ліла відреагувала байдуже. Про жахливу смерть Мануели Солари і всю бучу, яку вона викликала, сказала лише: «Нічого особливого, убивають одне одного, як у будь-якому іншому куточку Італії». Несподівано заговорила про мою матір, розхвалювала її енергійну вдачу та практичність, хоч і добре знала, що в нас погані стосунки. І так само несподівано з великою любов’ю говорила про своїх батьків, наголосивши, що відкладає гроші, аби викупити їхнє житло й дати їм змогу надалі жити спокійно.

– Я роблю це охоче, – пояснила так, ніби мала виправдовуватися за свій щедрий намір, – адже я народилася в тій хаті, виросла, і якщо ми з Енцо працюватимемо в поті чола, то зможемо її викупити.

Ліла трудилася не покладаючи рук, по дванадцять годин на добу, і тепер не лише на Солар, а й на інших замовників.

– Я вивчаю новий комп’ютер, – пояснила вона, – «Система 32», значно кращий за той, що я тобі показувала в Ачеррі. Це білий корпус з маленьким екраном у шість дюймів, клавіатурою та вбудованим принтером.

Усі її розмови точилися навколо нових технологій та обчислювальних машин. Було ясно, що вона добре проінформована, їй подобалося слідкувати за новинками, хоча зазвичай вони їй швидко набридали. За її словами, ця нова машина була справді чудовою. «Одне шкода, – промовила Ліла наприкінці, – усе решта – саме лайно».

Тут втрутився Ніно. Він поводився зовсім не так, як я до цієї миті: почав видавати їй вичерпну інформацію. Із великим захватом розповів про мою книжку, сказав, що вона вже незабаром вийде в Італії, процитував рецензії з французької преси, поділився, що в мене купа труднощів із чоловіком та дітьми, розказав про розрив із дружиною, наголосив, що не бачить іншого виходу, окрім як жити разом у Неаполі, навіть попросив її пошукати для мене житло, а на додачу поставив кілька досить компетентних питань про роботу Ліли й Енцо.

Я сиділа і з тривогою його слухала. Він говорив стримано, щоб показати мені, що, по-перше, вони з Лілою справді до цього не зустрічалися, а по-друге, що вона не мала більше ніякого впливу на нього. І не вдавався до того спокусливого тону, яким іноді звертався до Коломби та інших жінок. Не промовляв солоденьких фраз, ні разу не глянув їй в очі, не доторкнувся до неї. Його голос потеплішав лише тоді, коли він розхвалював мене.

Це не завадило мені пригадати пляж Читари, коли вони з Лілою обговорювали які завгодно теми, аби відкараскатися від мене. Але цього разу, як мені здалося, усе було навпаки. Навіть коли вони запитували одне одного про щось чи щось розповідали, то робили це так, ніби їхньою співрозмовницею була лише я.

Так вони проговорили добрих півгодини чи навіть більше, але так і не дійшли згоди із жодного питання. Особливо мене здивувало їхнє бажання показати, як по-різному вони бачать життя в Неаполі. На той час мої політичні погляди були досить непевними: догляд за доньками, підготовка книжки до друку, її фінальне редагування, а особливо буря в особистому житті змусили мене забути про все, навіть про читання преси. Ніно називав імена комуністів та соціалістів з Неаполя, яких добре знав і кому вірив. Хвалив чесне міське управління, що нарешті прийшло до влади під керівництвом мера, якого Ніно характеризував як порядного, привітного і далекого від звичного старого казнокрадства. І підсумував так: нарешті у нас є причини, щоб жити та працювати тут, це велика нагода, треба нею скористатися. Але Ліла кепкувала з усього, що він казав.

– Неаполь, – сказала вона, – таке саме лайно, як і раніше. І якщо не дати добрячого прочухана монархістам, фашистам та демохристиянам за їхні брудні минулі справи або якщо вдавати, ніби нічого такого не було, як це зараз роблять ліві, то владу в місті знову приберуть до рук торгаші, – тут вона голосно реготнула, – а разом із ними – міські бюрократи, адвокати, юристи, банкіри й каморристи.

Та вже за кілька хвилин стало ясно, що центром і цієї дискусії вони вирішили зробити мене. Обом хотілося, щоб я повернулася до Неаполя, але вони, не приховуючи цього, бажали переконати мене у власній правоті й переконати переїхати до такого міста, яким кожен з них його бачив: на думку Ніно – мирного та зі справедливою владою, а на думку Ліли – готового помститися всім злодіям, що його розкрадали, байдужого до комуністів та соціалістів, готового розпочати все з нуля.

Я уважно спостерігала за обома. Мене вразило те, що коли розмова заходила про складні теми, у Ліли дедалі частіше вихоплювалися фрази чистою італійською, яку вона так ревно приховувала і про яку знала лише я. Тоді мене це здивувало, адже кожне її слово чи фраза виказували, що вона знає і розуміє значно більше, аніж хоче показати. Я зачудовано відзначила, що Ніно, завжди такий красномовний і впевнений у собі, ретельно добирав слова, а часом навіть затинався. Мені подумалося, що обоє почуваються невпевнено. Колись вони повністю відкрилися одне одному, а тепер соромляться цього. Що відбувається? Вони обоє морочать мені голову? Справді змагаються за мене чи намагаються тримати під контролем давні почуття? Згодом я вдала, що починаю дратуватися. Ліла відразу це помітила, підвелася і пішла нібито в туалет. Я не промовила ні слова: не хотіла, щоб мій тон видався Ніно агресивним. Він теж мовчав. Повернувшись, Ліла радісно вигукнула:

– Ну що, ходімо до Дженнаро?

– Ми не можемо, – відповіла я, – у нас справи.

– Мій син дуже тебе любить, він засмутиться, якщо тебе не побачить.

– Переказуй йому вітання. Скажи, що я теж його люблю.

– Ми зустрічаємося на площі Мартірі. Зайдімо на десять хвилин, привітаєтеся з Альфонсо і підете собі.

Я уважно зиркнула на неї, а вона примружила очі, ніби приховуючи погляд. То в цьому полягав її план? Хотіла заманити Ніно до старої взуттєвої крамниці «Солара»? Хотіла привести його в місце, де вони потай кохалися майже рік?

– Ні, на жаль, нам справді час іти, – криво посміхнулась я у відповідь.

І поглянула на Ніно, який негайно махнув офіціантові, щоб розплатитися.

Ліла промовила:

– Я вже заплатила.

І поки він протестував, Ліла знову звернулася до мене, з єхидством у голосі:

– Дженнаро прийде не сам, його приведе Енцо. А з ними прийде ще дехто, кому до смерті кортить побачитися з тобою. Було б справді негарно з твого боку не привітатися.

Тим «деким» виявився Антоніо Каппуччо, з яким я зустрічалася в юності. Солари після вбивства матері негайно відкликали його з Німеччини.

9

Ліла розповіла, що Антоніо приїхав на похорон Мануели такий худий, що його ледве можна було впізнати. За кілька днів підшукав собі житло неподалік від Меліни, яка мешкала зі Стефано й Адою, а потім перевіз дружину-німкеню з трьома дітками. Отже, він справді одружився, справді мав дітей. Так окремі уламки далекого минулого потроху склалися докупи в моїй голові. Антоніо був важливою частиною мого колишнього світу, Лілині слова про нього згладили неприємне враження від ранкових подій, і мені відлягло від серця. Я пробурмотіла Ніно:

– Зайдімо на хвилинку, гаразд?

Він мовчки стенув плечима, і ми рушили до площі Мартірі.

Усю дорогу, поки ми йшли вулицями Мілле та Філанджері, Ліла ні на мить не відставала від мене, а Ніно тим часом похмуро плівся ззаду, засунувши руки в кишені й понуривши голову. Ліла розмовляла зі мною як із давньою найближчою подругою, ніби нічого не змінилося. Казала, що мені за першої нагоди слід познайомитися з родиною Антоніо. Живо описала його дружину й дітей. Жінка була дуже вродлива, білявка зі ще світлішим, ніж у мене, волоссям, і дітки теж біляві, ні одне не вдалося в батька, який був чорний, мов турок. Коли вони вп’ятьох виходили прогулятися до траси, то світловолосі дружина і хлопчики здавалися військовополоненими, яких ведуть по району. Тут вона розсміялася, врешті перелічивши всіх, хто хотів зі мною побачитися: Кармен, але їй за кілька хвилин треба буде бігти на роботу, як і Енцо; звісно, Альфонсо, який і надалі управляв крамницею «Солара», та Маріза з дітьми.

– Тобі достатньо побути з ними кілька хвилин, – додала Ліла, – і вони будуть раді. Адже всі тебе дуже люблять.

Поки вона говорила, я подумала, що ті, з ким я збираюся зустрітися, умить рознесуть по району звістку про кінець мого шлюбу. Так про це дізнаються мої батьки, і мати збагне, що я стала коханкою сина Сарраторе. Але я відчувала, що мене це мало турбує. Мені навіть подобалося, що друзі побачать нас із Ніно і потім казатимуть у мене за спиною: «Вона з тих, хто чинить так, як їм заманеться. Покинула чоловіка й дітей, тепер живе з іншим». Я несподівано усвідомила, що мені навіть кортіло, аби мене офіційно пов’язували з Ніно, хотіла, аби мене побачили разом із ним, хотіла, аби всі забули про пару Елена – П’єтро і говорили про пару Ніно – Елена. І раптом я відчула спокій, майже задоволення від того, що потрапила в Лілині сіті.

Вона говорила й говорила, ні на мить не зупиняючись, і згодом за давньою звичкою навіть узяла мене під руку. На мене той жест не справив ніякого враження. «Хоче переконати мене, що все так, як і раніше, – подумала я, – але час визнати, що ми вже не ті. Її рука мені на дотик як дерев’яний протез і більше не викликає яскравих емоцій». Тут я недоречно згадала, як колись давно сподівалася, що вона справді хвора і скоро помре. «У ті часи, попри все, наші стосунки були живими, насиченими, хай навіть болючими, – думала я, – а тепер все інакше. Усе тепло, на яке я була здатна, – навіть те, яким живилося моє давнє страшне сподівання, – зосередилося на чоловікові, якого я кохала ще змалечку. Ліла гадала, що все ще має наді мною владу, може потягти, куди їй заманеться. Але що врешті вона затіяла: хоче відродити незрілу закоханість та юнацьку пристрасть?» Усе, що лише кілька хвилин тому здавалося мені підступним, раптом видалося беззлобним і ні на що не здатним, як музейний експонат. Зараз для мене тільки одне має значення, хоче вона цього чи ні. Тільки я і Ніно, Ніно і я, навіть плітки і скандали в маленькому світі нашого району здавалися мені підтвердженням того, що ми з ним пара. Лілу я більше не відчувала: ніякого тепла від її руки, лише тканина її рукава торкається мого.

Ми дійшли до площі Мартірі. Я повернулася до Ніно, щоб попередити: у крамниці буде його сестра з дітьми. Він щось буркнув роздратовано. Ось і вивіска «Солара». Ми зайшли, і хоч усі погляди відразу звернулися до Ніно, зі мною віталися так, ніби я прийшла сама. Лише Маріза обізвалася до брата, але було ясно, що обом та зустріч принесла мало радості. Вона відразу взялася йому дорікати, що він ніколи не телефонує і не з’являється у батьків, вигукнула: «Мама нездужає, з татком зовсім ради немає, а тобі начхати!» Він промовчав, з байдужим виразом поцілував племінників і тільки тому, що Маріза і надалі продовжувала сікатися до нього, пробурмотів: «Дай мені спокій, Марі, у мене своїх проблем по горло!» Хоч мене й смикали радісно з усіх боків, я час від часу поглядала на нього, але вже не через ревнощі, а тому, що турбувалася, що він почувається незручно. Я не знала, чи він пам’ятає Антоніо, чи впізнає його. Адже мені одній було відомо, що то мій колишній хлопець колись відлупцював Ніно. Я побачила, як вони стримано привіталися один з одним – легкий кивок, ледь помітна посмішка, – точно так, як згодом із Енцо, потім з Альфонсо та Кармен. Для Ніно всі вони були незнайомі, люди з мого та Лілиного світу, до яких йому було мало діла. Потім він став походжати по крамниці з сигаретою, і вже ніхто, навіть його сестра, ні разу до нього не озвалися. У крамниці він був тим, через кого я покинула свого чоловіка. І Лілі теж – особливо їй! – доведеться врешті з цим рахуватися. Коли всім це стало ясно, я воліла якомога швидше забратися звідти і вивести його разом із собою.

10

За ті півгодини, що я пробула в крамниці, на мене навалилися хаотичні події з минулого та теперішнього: вигадані Лілою черевики, її фото у весільній сукні, святкове відкриття крамниці та Лілин викидень, сама вона, коли для власних інтересів перетворила крамницю на салон та приховане місце для побачень; і наше сьогодення, коли нам за тридцять, такі різні наші долі, їхні видимі та приховані сторони.

Я опанувала себе, заговорила привітним тоном. Обмінялася поцілунками, обіймами та перекинулася кількома словами з Дженнаро, який перетворився на дванадцятирічного вгодованого хлопця з чорним пушком над верхньою губою. Він був таким схожим на Стефано в підлітковому віці, що здавалося, ніби Ліла, поки носила сина в утробі, постаралася знищити в ньому все від себе самої. Я вважала необхідним так само тепло привітатися з дітьми Марізи та самою Марізою. Її моя увага потішила, і вона взялася натякати, що їй добре відомо, які зміни відбувалися в моєму житті. Навіть сказала: «Тепер, коли ти частіше буватимеш у Неаполі, не забувай про нас. Ми розуміємо: ви люди зайняті, вчені, у вас і так багато справ, але знайдіть хвилиночку і для нас».

Вона стояла на порозі крамниці поряд із чоловіком та дітьми, яким не терпілося чкурнути надвір. Даремно я шукала на її обличчі сліди кровного зв’язку з Ніно: у її зовнішності не було ані краплі від брата і навіть від матері. Зараз, коли вона покруглішала, вона була більше схожа на Донато, від нього успадкувала і вдавано бадьорий, улесливий тон, яким намагалася показати мені, що в неї чудова родина і щасливе життя. Альфонсо, щоб їй догодити, раз у раз кивав і мовчки усміхався мені широкою білозубою усмішкою. Його зовнішність мене дуже вразила. Він був вишукано вдягнений, довге чорне волосся зібране у кінський хвіст, що ще більше підкреслювало витонченість рис. Але в його жестах і міміці я помітила щось особливе й незрозуміле, і це несподівано викликало у мене дивне збентеження. У цьому приміщенні він єдиний, окрім мене й Ніно, здобув освіту, і наслідки того навчання, доступного лише вищим суспільним прошаркам, як мені здалося, із часом ще більше розквітли у його гнучкому тілі й витончених рисах обличчя. Який же він був гарний, який вихований! Маріза хотіла отримати його собі за будь-яку ціну, хоча він і опирався. І на тобі: вона з роками набувала чоловічих рис, а він дедалі більше ставав схожим на жінку. Їхні двоє дітей, якщо вірити пліткам, були від Мікеле Солари.

– Так, – прошепотів Альфонсо, – якщо якось заглянете на вечерю, ми будемо дуже раді.

– Коли ти вже напишеш нову книжку, Лену? – запитала Маріза. – Ми ж усі чекаємо. Але подбай про те, щоб іти в ногу з часом. Твоя перша книжка здавалася занадто вульгарною, а ти бачила, яку тепер порнографію видають?

Ніхто з присутніх, незважаючи на загальну неприязнь до Ніно, ніяк не виказав свого несхвалення через такий поворот у моєму житті – ані поглядом, ані єхидною посмішкою. Навпаки, поки я переходила з одних обіймів в інші, перекидаючись кількома словами, усі намагалися виявити любов і повагу. Енцо обійняв мене зі звичним серйозним виглядом, не промовив ні слова, лише усміхнувся, і мені здалося, що він цим хотів сказати: «Я з тобою, що б ти собі не надумала». А от Кармен майже відразу відвела мене вбік (вона була дуже схвильована і раз у раз поглядала на годинник) і заторохтіла про свого брата так, як піддані говорять із добрим можновладцем, який усе знає, усе може і ніколи нічим не заплямує свій чистий образ. Не сказала ні слова про дітей, чоловіка, про своє чи моє особисте життя. Мені стало ясно, що вона переклала на себе весь тягар поганої слави Пасквале як терориста, але тільки для того, аби перетворити мінус на плюс. За ті кілька хвилин, що ми з нею проговорили, вона не лише встигла заявити, що її брата засуджено несправедливо, а й стала вихваляти його сміливість та добру вдачу. Її очі світилися рішучістю завжди й в усьому бути на його боці. Сказала, що їй треба зі мною зустрітися, попросила номер телефону й адресу.

– Лену, – шепнула вона, – ти знайома з такими людьми, які можуть допомогти Пасквале, якщо його не вб’ють.

Вона кивнула Антоніо, що стояв неподалік разом з Енцо. Антоніо підійшов, понуривши голову, звернувся до мене несміливо, плутаючись у словах, зміст яких, якщо підсумувати, був таким: я знаю, що Пасквале тобі довіряє; перед тим, як скоїти те, що накоїв, він прийшов до тебе додому; отже, якщо ти його знову побачиш, то попередь його: хай зникне, хай нізащо не повертається до Італії; тому що навіть Кармен сказала, що проблема не в карабінерах, а в Соларах; вони переконані, що то він убив синьйору Мануелу, і якщо його знайдуть, – зараз, завтра, через багато років, – то навіть Кармен не зможе йому допомогти. Він говорив це все мені суворим тоном, а Кармен постійно його перебивала, запитуючи: «Зрозуміло, Лену?» – і переляканими очима спостерігала за моєю реакцією. Нарешті вона мене обняла, поцілувала і пробурмотіла:

– Ви з Лілою для мене як сестри.

І пішла собі разом з Енцо у справах.

Я залишилася з Антоніо. У мене виникло враження, ніби в тілі чоловіка, що стояв переді мною, живуть двоє геть різних людей. Перший – це хлопець, який колись давно обіймав мене на ставках, який мене боготворив, чий запах залишився у моїй пам’яті як символ незадоволеної тілесної пристрасті. А другий – ось цей чоловік: ні грама жиру на тілі, самі великі кістки, обтягнені шкірою, – від похмурого непроникного обличчя до ступнів у здоровенних черевиках. Я збентежено промовила, що не знаю нікого, хто б міг допомогти Пасквале, що Кармен переоцінює мої можливості. Але я відразу зрозуміла, що коли сестра Пасквале мала перебільшені уявлення про мій вплив, то в нього вони взагалі виходили за межі розумного. Антоніо пробурмотів, що я, як завжди, скромничаю. Він читав мою книжку німецькою, про мене знали в усьому світі. Хоча він і прожив довгий час за кордоном, наглядаючи за напевне нелегальними справами Солар та виконуючи їхні доручення, він все одно залишався вихідцем із нашого району і вважав (а може, просто вдавав, аби зробити мені приємне?), що в мене є певна влада, влада людей певного рівня, адже я отримала вищу освіту, добре знала італійську, писала книжки. Я сказала зі сміхом:

– Ту мою книжку в Німеччині, напевно, купив ти один!

І запитала в нього про дружину, дітей. Він відповідав сухо, неохоче, а сам тим часом вивів мене надвір, на площу. І вже там сказав спокійно:

– Ось тепер ти маєш визнати, що я мав рацію.

– У чому?

– Тобі був потрібен він, а мене ти обманювала.

– Я була тоді ще зовсім дівчам.

– Ні, ти була вже дорослою. Значно розумнішою за мене. Ти навіть уявити собі не можеш, якого зла ти мені завдала, змусивши думати, що я божевільний.

– Припини.

Він замовк, а я повернулася до крамниці. Він пішов слідом, але зупинився на порозі. На кілька секунд утупився поглядом у Ніно, що сидів у кутку. Врешті пробурмотів:

– Якщо він тебе образить, скажи мені.

Я засміялася:

– Звісно!

– Не смійся, я розмовляв із Лілою. Вона його добре знає, каже, що йому не можна довіряти. Ми тебе поважаємо, а от він – ні.

Ліла. Ось хто використовував Антоніо як свого вісника! Куди вона поділася? Я помітила, що вона трималася осторонь, нібито гралася з дітьми Марізи, а насправді, примружившись, спостерігала нишком за нами. І, як завжди, по-своєму маніпулювала всіма: Кармен, Альфонсо, Марізою, Енцо, Антоніо, своїм сином та чужими дітьми, можливо, навіть власниками тієї крамниці. Я знову пообіцяла собі, що наді мною вона більше не матиме влади, що той довгий період мого життя завершився. Я підійшла попрощатися, і вона так міцно притиснула мене до себе, ніби хотіла втягнути всередину власного тіла. Поки я прощалася з рештою друзів, мене знову здивував Альфонсо. Цього разу я зрозуміла, що мене так вразило в ньому з першого погляду. Ті нечисленні риси, які виказували в ньому сина дона Акілле й Марії, брата Стефано й Пінуччі, цілком зникли. Тепер якимось загадковим чином з отим довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, він нагадував Лілу.

11

Я повернулася до Флоренції, щоб поговорити з П’єтро про розлучення. Ми з ним люто сварилися. Аделе тим часом намагалася вберегти дівчаток, – а може, і саму себе, – і зачинилася в дитячій кімнаті. Якоїсь миті ми збагнули: це не ми занадто голосні, це присутність дітей не дає нам змоги висловити почуття повною мірою. Тому ми вискочили з дому, продовжуючи по дорозі кидатися одне на одного. Врешті П’єтро покинув мене і пішов невідомо куди. Я так розізлилася, що не хотіла більше його бачити й чути. Коли я повернулася додому, діти спали. Аделе читала на кухні. Я запитала:

– Ти бачила, як він зі мною поводиться?

– А ти сама?

– Що я?

– Ти розумієш, як сама з ним поводишся, як уже повелася?

Я мовчки повернулася і зачинилася в спальні, гепнувши дверима. Зневага, яку вона вклала у ті слова, виявилася для мене несподіваною і дуже вразила. Уперше Аделе виступила проти мене так відкрито.

Наступного дня я вирушила до Франції, відчуваючи провину через те, що діти плакали, і збираючись попрацювати в дорозі. Але що активніше я намагалася зосередитися на читанні, то більше написане на сторінках перемішувалося з Ніно, П’єтро, доньками, вихвалянням Пасквале його сестрою, словами Антоніо, змінами в Альфонсо. Я прибула до Парижа після виснажливої подорожі у ще більш збентеженому стані. Однак, коли помітила на пероні молодшу з видавчинь, відразу повеселішала, знову відчувши те задоволення від спілкування, яке пережила раніше разом із Ніно в Монпельє. Але цього разу не було ні готелів, ні великих конференц-залів; усе відбувалося значно скромніше. Видавчині возили мене великими містами й маленькими селищами: щодня переїзд до нового місця, а ввечері – зустріч із читачами у книгарні чи навіть у приватному будинку. Щодо харчування та ночівлі – домашня їжа, ліжко, інколи диван.

Я дуже втомлювалася, дедалі менше уваги приділяла зовнішньому вигляду, схудла. Попри це видавчиням і публіці, з якою я зустрічалася щовечора, я подобалася. Переїжджаючи з місця на місце, обговорюючи різні теми з людьми нерідною мовою, яку мені довелося нашвидкуруч вивчити, я поступово знову відкрила в собі особливу здатність, якою вже вміло користувалася кілька років тому, коли презентувала першу книжку: у мене природно виходило перетворювати невеличкі особисті події у теми для публічного обговорення. Так, щовечора я успішно імпровізувала, ділячись власним життєвим досвідом. Говорила про світ, у якому народилася і виросла, про злидні й розруху, про чоловіче й жіноче насильство, про Кармен, про її любов до брата, про її бажання виправдати його насильницькі вчинки, на які він напевне ніколи не був здатний. Говорила про те, як змалечку спостерігала за впливом на мою матір та інших жінок району найпринизливіших аспектів сімейного життя, чоловічої жорстокості. Про те, як через кохання до чоловіка можна заплямувати себе в очах інших жінок та власних дітей. Про те, як складно влитися до жіночих спільнот у Флоренції та Мілані і як для мене це виявилося несподівано дуже важливим, хоча спершу я не надавала цьому ніякого значення. Уже під час виступу я збагнула, що той болючий досвід багато чого мене навчив. Я говорила про те, як протягом багатьох років намагалася довести чоловікам, що мій розум і здібності нічим не поступаються їхнім, як почувалася вигаданою чоловіками, полоненою їхнім уявленням про мене, як відроджувалася щовечора. Розповіла, як зовсім недавно побачила товариша дитинства, який силкувався всіляко переродитися, вивівши на поверхню своє жіноче єство.

Ті півгодини, які я провела в крамниці «Солара», часто давали натхнення під час виступів, але збагнула я це не відразу, можливо, тому, що ні разу не думала про Лілу. Не знаю чому, але я жодного разу не згадала про нашу дружбу. Напевне, мені здавалося, що хоч то вона затягнула мене до моря своїх бажань і бажань друзів дитинства, їй не вдалося збагнути те, що вона сама підсунула мені під ніс. От, наприклад, чи бачила вона те, що я в одну мить розгледіла в Альфонсо? Чи думала про нього? Я була впевнена, що ні. Вона по вуха загрузла у класовій боротьбі району, і цього їй було достатньо. А я протягом тих днів у Франції хоч і почувалася в центрі хаосу, але все ж мала необхідні інструменти, щоб віднайти в ньому певний порядок. Та впевненість, підкріплена невеликим успіхом моєї книжки, допомогла подолати страх перед майбутнім, ніби справді мої навички чітко і ясно говорити та писати з часом могли допомогти впорядкувати і життя. Так воно і є, казала я про себе, руйнується пара, руйнується сім’я, руйнується осередок суспільства, руйнуються будь-які соціал-демократичні регулювання, і відразу їм на зміну з’являється якась нова, неочікувана форма існування: я і Ніно, співіснування моїх дітей і його, гегемонія пролетаріату, соціалізм і комунізм, та перш за все – найнеочікуваніший суб’єкт! – жінка, тобто я. Так я їздила містами й селами, а в моїй свідомості з кожним вечором укріплювалася химерна думка про загальне руйнування і разом із тим про нове відродження.

Завжди втомлена, я телефонувала Аделе, розмовляла з доньками, а ті відповідали мені неохоче або ж без кінця допитувалися: коли ти повернешся? Перед Різдвом я спробувала розпрощатися з видавчинями і повернутися додому, але вони ніяк не бажали мене відпускати. Вони прочитали мою першу книжку, вирішили її перевидати і тому умовили мене поїхати до паризького видавництва, яке кілька років тому її опублікувало, але без особливого успіху. Під час перемовин із видавництвом я трималася несміливо. Однак мене активно підтримували обидві жінки, які, навпаки, виявили неабиякі дипломатичні здібності, уміло застосовуючи метод батога та пряника. Нарешті, завдяки посередництву міланського видавництва, дійшли згоди: мою книжку наступного року мали опублікувати в новому видавництві.

Я телефоном повідомила про це Ніно, і його, як мені спершу здалося, це потішило. Але потім, слово за словом, виявилося, що він не дуже задоволений.

– Мабуть, я тобі більше не потрібен, – сказав він.

– Ти жартуєш?! Я дні рахую, коли нарешті зможу тебе обійняти!

– У тебе так багато власних справ, що для мене немає й хвилинки.

– Ти помиляєшся. Це завдяки тобі я написала цю книжку. Адже ти допоміг мені навести лад у думках і розкласти все по поличках.

– То зустріньмося у Неаполі чи Римі, і негайно, до Різдва.

Але зустрітися нам уже не випадало, адже видавничі справи затримали мене довше, аніж планувалося, і я мусила повертатися до дітей. Та все одно я не змогла втриматися, і ми домовилися побачитися в Римі всього на кілька годин. Мені довелося їхати плацкартом, до столиці я прибула вранці 23 грудня геть виснаженою. Марно прочекала на вокзалі кілька годин: Ніно не з’являвся, а я хвилювалася за нього й місця собі не знаходила. Коли я вже зібралася сідати на потяг до Флоренції, раптом прибіг Ніно, засапаний і спітнілий, незважаючи на холод. Йому довелося їхати автівкою, він ледве добрався, а потягом було б іще складніше. Ми швиденько перекусили на вокзалі, зняли номер у готелі на вулиці Націонале та зачинилися там від цілого світу. Я збиралася вирушати після обіду, але не змогла покинути його і перенесла від’їзд на наступний день. Ми прокинулися вранці щасливі, що провели ніч разом: було так чудово витягнути ногу й відчути після забуття сну, що він поряд у ліжку. Це був переддень Різдва, і ми пішли купувати подарунки. Мій від’їзд кожної години переносився, і його теж. Тільки під вечір я з валізами провела його до автівки, ніяк не знаходячи в собі сили розлучитися. Нарешті він завів двигун, рушив і зник у потоці машин. Я ледве доповзла з валізами від площі Республіки до вокзалу, але занадто пізно. Потяг відправився кілька хвилин тому. Моєму розпачу не було краю: раніше півночі я до Флоренції вже б не добралася. Але що поробиш, я здалася й зателефонувала додому. Відповів П’єтро:

– Де ти?

– У Римі, потяг стоїть на вокзалі й невідомо, коли рушить.

– От халепа з нашою залізницею! Сказати дівчаткам, що на Святвечір тебе не буде?

– Так, напевне, я не встигну.

Він реготнув і поклав слухавку.

Я їхала в абсолютно порожньому й холодному потязі, навіть провідника не було видно. Здавалося, ніби я втратила все, що мала, і їду в нікуди в полоні журби. Від цього почуття провини ще більше зростало. До Флоренції я прибула після півночі, таксі не було. Я тягла за собою валізи зимними безлюдними вулицями, навіть різдвяні дзвони вже давним-давно замовкли. Відімкнула двері ключами. У квартирі було темно і аж занадто тихо. Я пройшлася кімнатами: ніяких ознак ні дівчаток, ні Аделе. Виморена, нажахана, у повному розпачі, я шукала хоча б записку з поясненням, куди вони поділися. Нічого не було.

У квартирі панувала бездоганна чистота.

12

У голову лізли різні думки, одна страшніша за іншу. А що, як Деде або Ельза травмувалися і П’єтро з матір’ю повезли їх до лікарні? А раптом мій чоловік потрапив у лікарню, бо завдав собі шкоди в припадку божевілля, й Аделе сиділа біля нього разом із дітьми?

Я блукала по квартирі, охоплена страхом, і не знала, що робити. Врешті подумала, що свекруха, напевно, повідомила б Маріарозі, якби щось сталося. І хоча була вже третя година ночі, я наважилася їй зателефонувати. Маріароза відповіла не відразу, мені довелося довго дзвонити, щоб розбуркати її від сну. Та врешті я дізналася від неї, що Аделе вирішила відвезти дівчаток до Генуї (вони поїхали два дні тому), щоб дати нам із П’єтро змогу без зайвих перешкод з’ясувати стосунки, а Деде та Ельзі – спокійно провести різдвяні канікули.

Ця новина, з одного боку, мене заспокоїла, а з другого – розлютила. П’єтро мені збрехав: коли я йому телефонувала, він уже знав, що не буде ніякої вечері, що діти на мене не чекають, що вони поїхали з бабусею. А Аделе? Як вона насмілилася забрати моїх дітей?! Я випалила все це Маріарозі, та мене мовчки вислухала. Я запитала: «Я в усьому винна? Заслужила те, що зі мною відбувається?» Вона відповіла мені сухо, але її слова підбадьорили. Сказала, що, на її думку, я мала право жити так, як вважаю за краще, і мусила й надалі вчитися і писати. А тому вона завжди готова прийняти мене з дітьми у разі потреби.

Її слова мене заспокоїли, але заснути не вдалося. У грудях аж пекло від страху, гніву, бажання бути з Ніно, злості через те, що він, хай там як, святкує разом із сім’єю, з Альбертіно, а я тепер самотня жінка, що сидить у порожньому домі. О дев’ятій ранку я почула, як відчиняються двері: то був П’єтро. Я відразу накинулася на нього: «Чому ти віддав дітей матері без мого дозволу?» Вигляд у нього був неохайний, обличчя неголене, від нього тхнуло вином, але він здавався тверезим. Він ніяк не реагував на мої крики, тільки повторював утомлено: «У мене купа справ, я не можу за ними доглядати. А в тебе – коханець, ти на них не маєш часу».

Я примусила його сісти на кухні. Спробувала заспокоїтися і промовила:

– Нам треба домовитися.

– Поясни, будь ласка, про що домовитися.

– Діти житимуть зі мною, а ти зможеш бачитися з ними у вихідні.

– У вихідні де саме?

– У мене вдома.

– А де твій дім?

– Я ще не знаю, потім вирішу: або тут, або в Мілані, або в Неаполі.

Досить було одного слова: Неаполь. Як тільки він його почув, то аж підскочив. Вирячив очі, роззявив рота, ніби хотів мене вкусити, підняв руку, стиснувши її в кулак із таким лютим виразом обличчя, що я перелякалася. Та мить видалася мені вічністю. З крану крапала вода, гудів холодильник, надворі хтось реготав. П’єтро – здоровий, великі кісточки пальців аж побіліли від напруги. Він вже якось мене ударив, і я розуміла, що зараз ударить із такою силою, що приб’є на місці, а тому рвучко підняла над головою руки, щоб захиститися. Він несподівано передумав, різко повернувся і щосили гепнув раз, другий, третій по металевій шафі, у якій я тримала швабри. Він би гепав ще, якби я не вхопила його за плече з криками: «Годі, припини, тобі ж боляче!»

У підсумку страхи, які охопили мене після повернення додому, справдилися: ми опинилися в лікарні. Йому наклали гіпс, дорогою додому він аж повеселішав. Я пригадала, що сьогодні Різдво, і приготувала щось поїсти. Ми сіли за стіл, він несподівано сказав:

– Учора я телефонував твоїй матері.

Я аж підскочила:

– Як тобі таке спало на думку?!

– Ну, хтось же мусив їй сказати. Я розповів їй про те, що ти мені зробила.

– Я сама мала сповістити її.

– Чому це? Ти б наговорила їй брехні, як це робила зі мною.

Я розлютилася, але спробувала стриматися, бо боялася, що він знову почне ламати собі кістки, щоб не кидатися на мене. Однак побачила, що він спокійно усміхається, поглядаючи на загіпсовану руку.

– Отже, я не можу керувати машиною.

– А куди ти зібрався їхати?

– На вокзал.

Так я дізналася, що моя мати сіла в потяг на Різдво, хоч у цей день мала купу справ удома, і скоро буде тут.

13

Мені дуже кортіло зникнути. Я думала податися до Неаполя – втекти до міста моєї матері саме тоді, коли вона їхала до мого – і побути хоч трохи в спокої разом із Ніно. Але я нікуди не поїхала. Хай я змінилася, але в душі все одно лишалася відповідальною особою, яка ніколи не уникала своїх обов’язків. «Зрештою, – подумалося мені, – що такого вона може зробити? Я доросла жінка, а не дівчинка. Хіба що навезе смаколиків, як на Різдво десять років тому, коли я захворіла і вона приїхала до мене в гуртожиток Нормальної школи».

Ми разом із П’єтро поїхали на вокзал зустрічати матір, за кермом була я. Вона вийшла з вагона причепурена: у новому одязі, з новою сумкою, у нових туфлях, навіть припудрилася.

– Чудовий вигляд, – сказала я, – справжня дама!

Вона просичала:

– Не завдяки тобі!

І більше не обізвалася до мене жодним словом. Замість цього привітно розмовляла з П’єтро. Розпитувала, чому в нього рука в гіпсі, і оскільки він не дав ясної відповіді, а сказав, що вдарився об двері, вона буркнула своєю говіркою: «Знаю я, через кого ти так ударився! Ударився він!»

Як тільки ми зайшли до квартири, від її вдаваної стриманості й сліду не лишилося. Вона взялася мені вичитувати, кульгаючи туди-сюди. На всі лади розхвалювала мого чоловіка і наказала мені негайно попросити в нього вибачення. Побачивши, що я не збираюся цього робити, вона сама почала молити його пробачити мені і поклялася своїми дітьми – Пеппе, Джанні та Елізою, – що не повернеться додому доти, доки ми з ним не помиримося. Спершу через її бадьорий тон я подумала, що вона насміхається з нас. Перелік чеснот П’єтро здався мені нескінченним, та й, мушу визнати, і для мене вона не поскупилася. Тисячу разів повторила, як багато нам обом довелося вчитися, які ми розумні і як добре допомагали одне одному. Просила, аби ми подумали про Деде, – вона була її улюбленою внучкою, – адже дитина все розуміє, не можна завдавати їй болю. Про Ельзу навіть не згадала.

Мій чоловік весь час мовчки кивав, хоча з його обличчя було ясно, що він очам своїм не вірив, наче споглядав погану виставу. Вона його обіймала, цілувала, дякувала за щедрість, за яку я перед ним, – так вона мені крикнула, – мала стати на коліна. Вона незграбно підштовхувала нас одне до одного, щоб ми обнялися і поцілувалися. Я ухилялася, трималася відчужено. Думала про себе весь час: «Як же я її терпіти не можу! Це ж треба, у таку складну мить мені доводиться на очах у П’єтро миритися з тим, що я донька цієї жінки!» А тим часом намагалася заспокоїти себе: нічого, влаштовує цирк, як завжди, однак скоро втомиться і піде спати. Лише коли вона хтозна вкотре міцно обхопила мене і наказала визнати, що я грубо помилилася, я не стрималася, бо мені було боляче, і вирвалася. Промовила щось на кшталт: «Годі, мамо, даремно все це, я не можу більше жити з П’єтро, я кохаю іншого».

То була невиправна помилка. Я добре її знала: вона тільки й чекала, аби я дала привід. Усе вмить змінилося, вона припинила лаятися. Натомість заліпила мені дзвінкого ляпаса й гаркнула: «Ану, цить, хвойдо! Замовкни негайно!» Спробувала вхопити мене за волосся, верещала, що я їй поперек горла стала зі своїми вибриками, що це ні в які ворота не лізе, що я – я! – намірилася зруйнувати собі життя, бігаючи собачам за синком Сарраторе, який у сто разів гірший за оте лайно, яким був його батько.

– Колись я думала, що то твоя подружка Ліла збиває тебе з пантелику, – горлопанила вона, – а виходить, що я помилялася. Це ти – ти! – розбещена повія! Ліла без тебе стала порядною жінкою. Та краще б я тобі ще змалечку попереламувала ноги! У тебе золотий чоловік, який забезпечив заможне життя в цьому чудовому місті, любить тебе, подарував двох дітей, а ти оце так йому відплатила, хвойдо?! Ану ходи сюди: я тебе породила, я тебе й уб’ю!

Вони кидалася на мене, ніби й справді хотіла вбити. У ті хвилини я відчула всю глибину розчарування, яке змусила її пережити, усю силу материнської любові, що готова була перерости у ненависть за те, що я не бажала їй коритися, що відмовлялася від того, що, на її думку, було для мене кращим – тобто того, чого вона сама ніколи не мала і завдяки чому ще недавно почувалася найщасливішою матір’ю в районі. Вона була готова знищити мене за те, що я марнувала дари, якими нагородив мене Бог. Тоді я відштовхнула її й загорланила ще дужче за неї. Зробила це несвідомо, інстинктивно, але мати втратила рівновагу і впала на підлогу.

П’єтро перелякався. На обличчі майнув страх: у нього на очах мій світ зіткнувся з його. Він ні разу в житті, напевно, не бачив нічого подібного: такої сцени, з такими криками і незугарними вчинками. При падінні моя мати зачепилася за стілець і мішком гепнулася на підлогу. Намагалася підвестися, але покалічена нога їй не давала. Вона розмахувала рукою, щоб ухопитися за край столу й підтягнутися. Але не заспокоювалася й надалі крила мене лайкою й погрозами. Не замовкла навіть тоді, коли спантеличений П’єтро простягнув їй незагіпсовану руку і допоміг підвестися.

Надтріснутим від болю і люті голосом, з виряченими очима вона вигукнула наприкінці:

– Ти мені більше не дочка, він – мій син, він! І батько тебе більше знати не хоче, і сестра твоя, і брати! А хай би син Сарраторе нагородив тебе трипером чи сифілісом! Що я такого зробила поганого, щоб дожити до цього дня?! О Господи Боже мій, хочу вмерти, негайно!

Вона була настільки вбита горем, що – я очам своїм не вірила! – розридалася.

Я кинулася до спальні й замкнулася на ключ. Я не знала, що робити, я й уявити собі не могла, що розлучення доведе до такого. Мене охопили страх і відчай. Із яких потаємних куточків душі, через яку гординю в мені виникла рішучість, що змусила штовхнути матір і повестися так само, як вона? Я заспокоїлася тільки тоді, коли у двері постукав П’єтро й несподівано ласкаво промовив:

– Можеш не відчиняти, я не прошу впускати мене. Хочу тільки сказати, що я не хотів, щоб так вийшло. Це вже занадто. Навіть ти на таке не заслуговуєш.

14

Я сподівалася, що до ранку мати пом’якшає і якось по-своєму, незграбно дасть зрозуміти, що любить мене і попри все мною пишається. Але цього не сталося. Я чула, як вона цілу ніч бубоніла з П’єтро. Підлещувалася до нього, укотре повторювала сердито, що я завжди була її карою небесною, із зітханнями примовляла, що на мене потрібне янгольське терпіння. Наступного дня, щоб знову не зчиняти сварку, я мовчки ходила з кутка в куток або намагалася читати і ні разу не приєдналася до їхніх потаємних розмов. Я почувалася дуже нещасною. Мені було соромно за те, що я штовхнула матір, за її поведінку і за власну, хотілося вибачитися, обійняти її, але я боялася, що вона сприйме це як покору. Якщо вона заявила, що то я темна сторона Лілиної душі, а не вона темна сторона моєї, значить, я справді дуже розчарувала її. Я намагалася виправдати її поведінку: єдиним мірилом добра і зла для неї був наш район. Там, на її думку, справи поступово налагоджувалися: вона породичалася із Соларами завдяки Елізі, її сини нарешті працюють на Марчелло, якого вона гордо називає зятем. Новим одягом вона хоче продемонструвати всім достаток, який нарешті так щасливо звалився їй на голову. Тож природно, що Ліла, яка працює на Мікеле Солару і так розбагатіла, що намірилася викупити для своїх батьків квартирку, здається їй успішнішою за мене. Але такі міркування лише збільшували прірву між нами: більше ми не мали нічого спільного.

Мати поїхала, так і не обізвавшись до мене й словом. Ми відвезли її на вокзал, але вона всю дорогу поводилася так, ніби мене не існує. На прощання побажала П’єтро всього найкращого і вже перед самим відправленням потяга попросила повідомляти, як загоюється його рука і як справи в дітей.

Коли вона поїхала, я раптом усвідомила, що її втручання принесло несподівані наслідки. Уже дорогою додому мій чоловік виявив ще більше співчуття, ніж напередодні під моїми дверима. Та люта сварка з матір’ю, напевно, допомогла йому краще зрозуміти мене і те, у яких умовах я росла, – більше, аніж мої розповіді і його власні уявлення. Мабуть, йому стало мене шкода. Він прийшов до тями, і наші стосунки стали цивілізованими. Через кілька днів ми пішли до адвоката. Той трохи поговорив з нами і врешті запитав:

– Ви впевнені, що не хочете більше жити разом?

– Як можна жити з тою, хто тебе більше не хоче? – відповів П’єтро.

– Синьйоро, ви більше не хочете свого чоловіка?

– Це моя особиста справа, – відповіла я, – а вам слід лише розпочати процес розлучення.

Коли ми вийшли на вулицю, П’єтро розсміявся:

– Ти точно як твоя мати.

– Неправда.

– Так, маєш рацію, неправда. Ти точно як твоя мати, якби вона вивчилася і взялася писати книжки.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Хочу сказати, що ти ще гірша.

Я образилася, але не дуже, мене потішило, що він потроху повертається до нормального життя. Тепер я могла полегшено зітхнути й зосередитися на своїх планах. Під час тривалих міжміських телефонних розмов я розповіла Ніно про все, що зі мною сталося після нашого розставання, ми обговорили можливість мого переїзду до Неаполя. З обережності я вирішила не казати йому, що ми з П’єтро знову почали ночувати під одним дахом, хоч і в різних спальнях. До того ж я часто телефонувала донькам і з неприхованою ворожістю заявила Аделе, що приїду і заберу їх до себе.

– Не турбуйся, – спробувала заспокоїти мене свекруха, – вони можуть побути у мене так довго, як тобі треба.

– Деде потрібно ходити до школи.

– Вона може ходити і тут, адже школа поряд, за п’ять хвилин від нашого дому. Я все владнаю.

– Ні, вона має жити зі мною.

– Поміркуй. Розлученій жінці з двома дітьми, та ще з твоїми амбіціями, слід тверезо оцінити ситуацію й вирішити, від чого варто відмовитися, а від чого – ні.

Мене роздратувало все – кожне слово! – у тій її останній фразі.

15

Коли я зібралася їхати до Генуї, мені зателефонували із Франції. Старша з видавчинь запропонувала написати статтю для відомого журналу, виклавши кілька думок, якими я ділилася під час зустрічей із читачами. Так я відразу опинилася перед вибором: поїхати по дітей чи сідати за роботу? Я відклала поїздку й працювала день і ніч, щоб не осоромитися. Стаття ще тільки почала вимальовуватися, коли Ніно повідомив, що в нього з’явилося кілька вільних днів до початку лекцій в університеті, а тому він збирався приїхати до мене. Я не втрималася від бажання побути разом із ним, і ми поїхали машиною до Монте-Арджентаріо. Я сп’яніла від кохання. Ми тішилися чудовими днями на зимовому Тірренському узбережжі, як ніколи не бувало з Франко чи тим паче з П’єтро, насолоджувалися смачною їжею, вином, цікавими й захопливими розмовами, сексом. Щодня я прокидалася на світанку й сідала писати.

Якось увечері, уже в ліжку, Ніно дав мені щось зі свого написаного, сказавши, що йому дуже хочеться знати мою думку. То був якийсь складний есей про проблеми металургійного заводу «Італсайдер» у Баньйолі. Я взялася читати, тісно притиснувшись до нього, а він знічено бурмотів: «У мене немає хисту до письма, виправляй, якщо хочеш. Ти – розумниця, ще в ліцеї у тебе виходило краще». Я похвалила його роботу, порадила дещо змінити. Але Ніно цим не задовольнився, просив внести більше правок. Саме тоді він, мабуть, лише для того, аби переконати мене в необхідності глибшого редагування, прохопився, що в нього є неприємна таємниця, якою слід поділитися. Трохи збентежено, а трохи насмішкувато він назвав її чи не найбільшим соромом свого життя. І натякнув, що вона пов’язана зі статейкою, у якій я описувала конфлікт із викладачем релігії, – тією, яку він колись ще в ліцеї замовив мені для студентського журналу.

– Що ти тоді утнув? – запитала я зі сміхом.

– Я тобі скажу, але не забувай: я тоді був ще зовсім хлопчиськом.

Я відчула, що йому справді соромно, і стривожилася. Ніно розповів, що коли він прочитав мою статтю, то подумав, що неможливо так написати: цікаво і водночас розумно. Мене потішила його похвала, я його поцілувала, згадала, як довго ми з Лілою мізкували над тими рядками, а потім трохи іронічно описала йому своє розчарування й біль, коли редакція журналу відмовилася опублікувати статтю через брак місця.

– Це я тобі таке сказав? – запитав Ніно схвильовано.

– Здається, саме так, не пригадую точно.

Він знічено скривився.

– Правда в тому, що місце для твоєї статті було, скільки завгодно.

– Тоді чому її не опублікували?

– Через заздрощі.

Я розреготалася.

– Редактори позаздрили мені?!

– Ні, то я тобі заздрив. Я прочитав твою статтю і викинув аркуші у сміття. Думка про твій талант здавалася мені нестерпною.

На якусь мить повисла мовчанка, мені мов заціпило. Скільки зусиль я витратила на ту статтю, як за неї переживала! Я не могла повірити своїм вухам: обдарований ліцеїст, улюбленець викладачки Ґальяні так заздрив гімназистці через її статейку, що просто взяв і викинув написане у сміття?! Я розуміла, що Ніно чекає моєї реакції, але не знала, як поєднати такий гидкий вчинок зі світлим незаплямованим німбом, яким я в дитинстві та юності його увінчала. Спливали секунди, а я ніяк не могла оговтатися від почутого, що несподівано підтверджувало погану славу, яку Ніно, за словами Аделе, мав у Мілані, та застереження Ліли й Антоніо не довіряти йому. Нарешті мені вдалося подолати заціпеніння, я змусила себе подумати про позитивний бік нашої розмови і обняла його. Адже якщо поміркувати: у нього не було потреби розповідати про той епізод, про вчинок, здійснений багато років тому. Та він це зробив. Мене розчулила його внутрішня потреба бути щирим зі мною навіть попри власні інтереси й ризик виставити себе в поганому світлі. Саме тієї миті я несподівано відчула, що можу завжди йому вірити.

Тієї ночі ми кохалися ще з більшою пристрастю. Прокинувшись, я усвідомила, що Ніно зізнався у провині переді мною, а отже визнав, що в його очах я завжди була незвичайною, навіть тоді, коли він зустрічався з Надею Ґальяні і був коханцем Ліли. Ох, як же мені подобалося, що він не лише кохав мене, а й захоплювався моїм розумом! Він дав мені свій рукопис, а я допомогла відредагувати його якнайкраще. Під час відпочинку в Арджентаріо я відчула, що мені нарешті вдалося виявити свій талант слухати, розуміти, висловлюватися. І це підтверджувалося – так я собі з гордістю думала! – чималим успіхом за межами Італії моєї книжки, яку я написала, підбадьорена бажанням йому сподобатися. Тоді мені здавалося, що в мене є все. Бракувало тільки Деде й Ельзи.

16

Свекрусі про Ніно я нічого не сказала. Натомість розповіла про французький журнал і про те, що я занурилася в роботу над статтею. А тому, хоч я цього не хотіла, була змушена скористатися її допомогою і подякувати за піклування про внучок.

Незважаючи на недовіру до Аделе, тієї миті мені стало очевидно, що насправді вона порушила дуже важливе питання. Як я зможу одночасно жити власним життям і дбати про дітей? Звичайно, я розраховувала в найближчому майбутньому переїхати до Ніно, тоді ми б допомагали одне одному. А поки що? Хіба так не краще, не легше – бачитися з Ніно, з Деде й Ельзою, писати, зустрічатися з читачами й брати участь у суспільних заходах, протистояти натискові П’єтро, який хоча й почав міркувати тверезіше, але все одно тиснув на мене? Не кажучи вже про гроші. Їх залишалося небагато, і невідомо було, скільки мені заплатять за нову книжку. Про те, що я сама відразу винайму житло й зможу оплачувати телефон, проживання дітей і своє, навіть не йшлося. До того ж у мене не було ясного уявлення, де саме ми мали жити. Часом я поривалася негайно поїхати й забрати доньок, але куди б я їх повезла? До Флоренції, у квартиру, де вони народилися й виросли і де, побачивши заспокоєного татка і врівноважену маму, вони б вирішили, що все якимось дивовижним чином владналося і повернулося, як було раніше? Я не хотіла їх обманювати, адже при першій появі Ніно я б їх ще більше розчарувала. Мені варто було попросити П’єтро піти з дому, хоч розлучалися ми з моєї вини? Чи я мала піти сама?

До Генуї я поїхала з купою різних думок у голові й без єдиного рішення.

Свекри зустріли мене з вишуканою відчуженістю, Ельза – з непевною радістю, а Деде – вороже. Я погано пам’ятала їхню домівку у Генуї, у моїй пам’яті закарбувалося хіба що відчуття простору і яскравого світла повсюди. Насправді їхні кімнати були заставлені книжковими полицями й антикварними меблями, прикрашені кришталевими люстрами, важкими шторами та застелені коштовними килимами. Лише зала була яскраво освітленою завдяки великому французькому вікну від стелі й до підлоги, з якого відкривався чудовий вид на море – це робило його найціннішою прикрасою кімнати. Я помітила, що доньки почувалися тут краще, ніж удома: брали все, що заманеться, торкалися до всього, і ніхто не робив їм за це зауважень. Вони зверталися до хатньої робітниці ввічливим, але водночас наказовим тоном, якого навчилися від бабусі. У перші години дівчатка показували свої кімнати, сподівалися, що я захоплюватимуся їхніми численними іграшками – такими дорогими, що ми з їхнім батьком нізащо б таких не купили! – розповідали про все чудове й захопливе, що вони робили й бачили. Згодом я зрозуміла, що Деде більше любить діда, а Ельза, хоч і обіймала мене міцно й цілувала, з будь-яким проханням зверталася до Аделе, а коли втомилася, то залізла до неї на руки й поглядала на всіх сонними оченятами, запхавши великого пальця до рота. То діти так швидко навчилися обходитися без мене?! Чи то вони так настраждалися через побачене й почуте протягом останніх місяців, що тепер боялися знову прийняти мене, бо я нагадувала їм про пережиті страхи? Не знаю. Звичайно, у мене не вистачило сміливості відразу заявити: збирайтеся, ми їдемо. Я залишилася на кілька днів, почала знову піклуватися про дітей. Свекри мені не заважали, не втручалися, коли Деде противилася моїм вимогам і шукала в них підтримки, вони м’яко уникали конфліктів.

Особливо Ґвідо у перші дні слідкував за тим, щоб ми обговорювали лише сторонні справи та не згадували про розрив з його сином. Щоразу після вечері, коли Деде з Ельзою йшли спати, він із ввічливості складав мені компанію, а потім зачинявся в кабінеті і працював за північ (П’єтро, як виявилося, в усьому вдався у батька). Він почувався зі мною незручно, зазвичай приховував збентеження за політичними дискусіями: про кризу капіталізму, необхідність контролю над державними витратами, збільшення кількості збіднілих верств населення, землетрус у Фріулі як символ соціальної нестабільності в Італії, великі труднощі, з якими доводиться мати справу лівим силам, старим партіям та політичним групам. Але він говорив про це, не виявляючи анінайменшого інтересу до моєї думки, яку я врешті навіть не намагалася висловлювати. А коли й запитував щось, то лише про мою книжку, італійське видання якої я вперше побачила саме в їхньому домі: невеличкий невиразний томик, що надійшов поштою разом з багатьма іншими книжками й журналами, які постійно накопичувалися на столах, чекаючи свого часу. Одного вечора йому спало на думку мене порозпитувати, і я, знаючи, що він не читав і не читатиме книжку, коротко виклала йому зміст та порушені теми, а також зачитала кілька цитат. Він слухав мене уважно й зосереджено. Лише в одному місці професорським тоном покритикував уривок із Софокла, який я неправильно процитувала, змусивши мене засоромитися. Цей чоловік мав авторитет, і якщо порівняти авторитет із патиною, то часом достатньо незначного зусилля, аби на ній з’явилася тріщина, через яку проглянула інша особа, значно приземленіша. При моїй згадці про фемінізм Ґвідо несподівано забув про стриманість, в очах зблиснула неочікувана зловтіха, він розчервонівся – хоч завжди відрізнявся хворобливою блідістю! – і саркастично взявся цитувати гасла з вуличних демонстрацій: «Любе дзеркальце, повідом: чи буває оргазм у жінок? Ні!» Або: «Ми – не машини для розплоду, ми – жінки, що борються за свободу!» Виспівував їх і збуджено реготав. Коли збагнув, що мене його поведінка неприємно вразила, то вхопив окуляри, нервово їх протер і подався до свого кабінету працювати.

Протягом тих вечорів Аделе зазвичай відмовчувалася, але згодом мені стало ясно, що і вона, і її чоловік незграбно намагалися вивести мене на щиру розмову. Оскільки я всіляко намагалася уникнути її, врешті саме свекрові довелося взяти удар на себе, порушивши складну тему. Коли Деде з Ельзою побажали нам на добраніч, він ніби жартома запитав у дівчаток:

– А як же звати таких гарненьких синьйорин?

– Деде.

– Ельза.

– А далі? Дідусь хоче почути повне ім’я.

– Деде Айрота.

– Ельза Айрота.

– А чому ви Айроти?

– Бо ми як татко.

– А ще як хто?

– Як дідусь.

– А вашу маму як звати?

– Елена Ґреко.

– А ваше прізвище Ґреко чи Айрота?

– Айрота.

– Молодці! На добраніч, мої дорогенькі, солодких вам снів!

А після того, як дівчатка вийшли разом з Аделе, він промовив, ніби продовжуючи розмову:

– Я дізнався, що ви розлучаєтеся з П’єтро через Ніно Сарраторе.

Я аж підскочила від несподіванки, мовчки кивнула.

Він посміхнувся, почав хвалити Ніно, але без того беззастережного захоплення, як робив це раніше. Назвав його розумним хлопцем, який добре знається на своїй справі, але – особливо наголосив на протиставному сполучнику – але він «непостійний», і повторив це ще раз, ніби розмірковуючи, чи правильне слово дібрав. Потім зауважив: останнє з написаного Сарраторе йому не сподобалося. І несподівано зневажливим тоном скинув його до купи тих, хто вважав, що набагато важливіше змусити працювати механізми неокапіталізму, аніж і надалі домагатися перебудови соціальних і виробничих відносин. Він скористався цією термінологією, і кожне його слово пашіло зневагою.

Я не змогла втриматися. Кинулася переконувати, що він помиляється, і Аделе зайшла до кімнати тієї миті, коли я цитувала щось із написаного Ніно, щось особливо радикальне, а Ґвідо слухав мене з глухим мугиканням, яке він зазвичай видавав, коли вагався, погоджуватися йому чи заперечувати. Я враз замовкла, намагаючись стримати хвилювання. Мій свекор, здавалося, на кілька хвилин пом’якшав («урешті, усім важко орієнтуватися у кризовому маразмі, і я можу зрозуміти, що таким молодим людям, як він, складно; особливо якщо в них є велике бажання щось зробити»). Потім він підвівся, щоб рушити до свого кабінету. Але перед тим, як вийти, передумав. Зупинився на порозі й різко промовив:

– Однак робити це теж можна по-різному. Розум Сарраторе не базується на традиціях, йому більше до вподоби здобувати прихильність тих, хто при владі, аніж боротися за ідею. З нього вийде послужливий спеціаліст.

Айрота замовк попри схвильованість, ніби в останню мить зупинився, щоб не бовкнути зайвого, що вже крутилося на кінчику язика. Обмежився тим, що буркнув нам: «На добраніч», – і пішов до кабінету.

Я відчула на собі уважний погляд Аделе. «Треба й собі забиратися звідси, – подумала я, – знайти якийсь привід, сказати, що втомилася». Але я сподівалася, що Аделе скаже щось таке, що зможе мене заспокоїти, а тому запитала:

– Що означає «розум Ніно не базується на традиціях»?

Вона іронічно посміхнулася:

– Означає, що він ніхто. А такі люди зазвичай вважають, що найважливіше – стати кимось. За будь-яку ціну. Як наслідок, синьйор Сарраторе – особа ненадійна.

– Тоді виходить, що й мій розум не базується на традиціях.

Вона знову посміхнулася.

– Авжеж, так і є. Ти справді ненадійна.

Зависло мовчання. Аделе говорила зі мною спокійно, ніби в її словах не було ніякої критики, а лише констатація фактів. Але я все одно образилася.

– Що це значить?

– Що я довірила тобі свого сина, а ти повелася з ним нечесно. Якщо тобі потрібен був інший, чому ти не одружилася з ним?

– Бо тоді я ще не знала, що мені потрібен інший.

– Брешеш.

Я на мить замислилася, врешті визнала:

– Так, брешу, але тому, що ти змушуєш дати однозначні пояснення, а однозначні пояснення, як правило, містять брехню. Ти теж відгукувалася погано про П’єтро, навіть була на моєму боці, проти нього. Теж брехала?

– Ні. Я справді була на твоєму боці, але в межах домовленості, якої ти мала дотримуватися.

– Якої?

– Залишатися із чоловіком і дітьми. Ти була Айротою, твої діти теж були Айротами. Я не хотіла, щоб ти почувалася нещасливою чи чужою, намагалася допомогти тобі бути гарною матір’ю і дружиною. Але якщо домовленість порушено, усе змінюється. Від мене й мого чоловіка ти більше нічого не отримаєш. Навіть так: я відберу в тебе все, що дала.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій, як то робила вона.

– Аделе, – промовила, – я Елена Ґреко, і мої діти – це мої діти. І мені начхати на вас, Айрот.

Вона зблідла, суворо кивнула.

– Воно й видно, що ти – Елена Ґреко, аж занадто. Але дівчатка – діти мого сина, і я не дозволю тобі зруйнувати їм життя.

Після цього вона розвернулася й пішла спати.

17

То була моя перша сутичка зі свекрами. За нею були й інші, але жодна з них не доходила до такої неприхованої зневаги. Надалі вони обмежувалися тим, що демонстрували мені всіма способами: якщо я маю намір ставити на перше місце власні інтереси, то Деде й Ельзу краще довірити їм.

Я, звичайно, із цим не погоджувалася. Не було й дня, щоб я спересердя не хотіла негайно забрати дітей до себе, байдуже куди – до Флоренції, Мілана, Неаполя, – аби тільки не залишати їх у тому домі ані на мить. Але швидко заспокоювалася, відкладала від’їзд, бо щоразу траплялося щось таке, що мені перешкоджало. То, наприклад, телефонував Ніно, і я не витримувала і мчала до нього, хай би де він був. А згодом і в Італії розпочалася невелика кампанія з просування моєї книжки, яка, попри неувагу до неї критиків найбільших газет, усе одно мала успіх. Таким чином зустрічі з читачами часто поєднувалися із зустрічами з коханим, і я дедалі більше часу проводила далеко від доньок.

Мені щоразу було дуже боляче розлучатися з ними. Я відчувала на собі їхні обвинувальні погляди і страждала. Однак уже у вагоні, коли я працювала й готувалася до бесід із читачами, коли з нетерпінням чекала зустрічі з Ніно, мене охоплювала неймовірна радість, від якої душа співала. Досить швидко я призвичаїлася почуватися щасливою й водночас нещасною, ніби це стало моїм новим життєвим станом. Коли я поверталася до Генуї, почувала провину: Деде й Ельза були там як удома, ходили до школи, завели собі друзів, не потребували моєї присутності. Але щоразу, коли мені знову треба було збиратися в дорогу, те почуття провини перетворювалося на набридливу перешкоду і притихало. Звичайно, я й сама це розуміла, такі перепади змушували мене почуватися нікчемою. Принизливо усвідомлювати, що всього лиш крапля популярності та кохання до Ніно змогли заступити собою Деде й Ельзу. Але саме так і було. Відлуння Лілиних слів «подумай про доньок» у той період стало незмінним епіграфом до мого нещасного стану. Я постійно подорожувала, ночувала в різних ліжках, не могла заснути. Мені весь час спадали на думку прокляття матері, що змішувалися з Лілиними словами. Обидві, хоч я змалку вважала їх протилежностями, у ті безсонні ночі виступали проти мене. Обидві недоброзичливі, з ворожим ставленням до мого нового способу життя. З одного боку, це служило доказом, що нарешті я стала незалежною. З другого – змушувало почуватися самотньою серед моря негараздів.

Я спробувала відновити стосунки із зовицею. Вона, як завжди, охоче відгукнулася, організувала зустріч із читачами в одній із міланських книгарень. Прийшли здебільшого жінки. Мене то суворо критикували, то захоплено розхвалювали, залежно від світогляду тих, хто виступав. Спершу я злякалася, але Маріароза вміло втрутилася в дискусію, і я раптом відкрила у собі здатність спрямовувати розмову, смикаючи нитки «за» і «проти», у ролі посередниці (особливо переконливо мені вдавалося промовляти: «Це не зовсім те, що я хотіла сказати»). Наприкінці всі нагородили мене гучними оплесками, особливо Маріароза.

Після зустрічі вона запросила мене до себе на вечерю та ночівлю. Там були Франко й Сильвія з сином Мірко. Цілий вечір я спостерігала за хлопчиком – за моїми підрахунками, йому мало бути років вісім – і відзначала про себе риси зовнішності та навіть риси характеру, які він міг успадкувати від Ніно. Я так і не сказала йому, що знала про сина, і вирішила ніколи не казати. Але протягом усього вечора тільки те й робила, що розмовляла з хлопчиком, пестила його, бавилася, тримала у себе на колінах. Як безладно ми жили, скільки наших уламків розносилося по світу, ніби жити – то означало розлітатися на друзки. Тут, у Мілані, був цей хлопчик, у Генуї – мої доньки, а в Неаполі – Альбертіно. Я не стрималася, завела розмову про це розсіювання із Сильвією, Маріарозою, Франко, вдаючи незацікавлену мислительку. Насправді я сподівалася, що мій колишній приятель, як то бувало з ним завжди, підхопить тему і за допомогою своєї блискучої діалектики ґрунтовно висвітлить її, наведе лад у теперішньому і дасть оптимістичний погляд на майбутнє. Але того вечора його поведінка виявилася найбільшою несподіванкою. Він заявив, що часи, які об’єктивно – це слово він вимовив з особливим сарказмом! – були революційними, наближалися до неминучого кінця, і з їхнім завершенням, за його словами, зникали ті категорії, які служили нам дороговказом.

– Сумніваюся, – заперечила я, але лише для того, щоб його під’юдити, – в Італії атмосфера в суспільстві досить жвава й войовнича.

– Ти іншої думки, бо задоволена власними справами.

– Якраз ні, я пригнічена.

– Пригнічені не пишуть книжок. Їх пишуть задоволені собою люди, які подорожують, закохуються, говорять не замовкаючи, переконані, що нарешті їм вдається дібрати доречні слова.

– А хіба не так?

– Ні, слова рідко бувають доречними, а коли таке й трапляється, то лише тимчасово. Зазвичай вони слугують для пустопорожніх балачок, як оце зараз. Або для того, щоб удавати, що все під контролем.

– Удавати? Ти, хто завжди тримав усе під контролем, теж удавав?

– А чому б і ні? Це так природно: щось вдавати. Ми закликали до революції і навіть серед повного безладу завжди вигадували собі якийсь порядок і вдавали, наче точно знаємо, як і що робити.

– Це ти зараз сам себе критикуєш?

– Авжеж. Красномовство, добра діалектика. Готова відповідь на все. І мистецтво володіння логікою: це викликається тим і неодмінно призводить до того. Ось і весь фокус.

– І що, сьогодні це вже не спрацьовує?

– Чому ж ні, навпаки! Адже це так зручно – не губитися ні перед чим. Ніяких тобі заражених виразок, ніяких невиліковних ран, ніяких темних кімнат, що наганяють страх. Тільки настає мить, коли трюкам кінець.

– Що ти маєш на увазі?

– Балачки, Лену, пустопорожні балачки. Слова втрачають зміст.

Та навіть на цьому він не заспокоївся. І надалі іронізував над власними висловами, кепкуючи з себе та з мене. Нарешті пробурмотів: «Які дурниці я плету!» Замовк і надалі слухав нас трьох.

Мене вразив Франко. Якщо у Сильвії страшні наслідки насильства з часом зникли, то в ньому за слідами побоїв, яких він зазнав кілька років тому, поступово проявилися інше тіло й інша душа. Він часто підводився, аби сходити до туалету, кульгав, хоча й не дуже помітно, неприродно вирячене штучне око здавалося жвавішим за друге, мутне й зі спустошеним поглядом. Та найголовніше, що зник і той колишній, завжди енергійний Франко, і той похмурий, яким він був, коли одужував. Тепер він здавався мені м’яким меланхолійним чоловіком з притаманним йому цинізмом. Сильвія вважала, що мені треба забрати дітей до себе, Маріароза казала, що поки я не знайду постійного житла, Деде й Ельзі краще побути з дідом і бабусею, а Франко взявся вихваляти мої таланти, які він іронічно назвав «чоловічими», і вимагав, аби я надалі їх відточувала, не марнуючи зусилля на жіночі обов’язки.

Коли я нарешті пішла до спальні, то ніяк не могла заснути. Що є добром для моїх доньок, а що злом? А що є добром і злом для мене? Чи збігаються для нас ці поняття? Тієї ночі Ніно відійшов на задній план, а на передній знову вийшла Ліла. Сама Ліла, без підтримки матері. У душі наростало бажання сваритися з нею, кричати: «Досить мене критикувати, візьми на себе відповідальність і підкажи, що мені тепер робити!» Нарешті я задрімала. Наступного дня повернулася до Генуї і без зайвих слів сказала Деде й Ельзі у присутності свекрів:

– Дівчатка, зараз мені доводиться багато працювати. Через кілька днів я знову маю їхати, а потім знову і знову. Ви хочете вирушити зі мною чи залишитися з дідусем та бабусею?

І зараз, коли пишу ці рядки, почуваю сором за те питання.

Спершу Деде, а потім і Ельза відповіли:

– З дідусем та бабусею, але ти приїжджай, коли зможеш, і привозь подарунки.

18

Мені знадобилося більше двох років, сповнених радощів, сумнівів, неприємних несподіванок і вистражданих рішень, перш ніж я змогла навести лад у житті. Тим часом, незважаючи на болісні розставання в особистому житті, моя кар’єра та суспільна діяльність складалися успішно. Ті майже сто сторінок, що я написала, аби справити враження на Ніно, згодом переклали німецькою й англійською. У Франції та Італії перевидали першу книжку, написану десять років тому, і мене знову стали просити писати для газет і журналів. Моє ім’я, як і я сама, поступово набули певного авторитету, мій робочий графік знову заповнився, як колись, я викликала інтерес, а часом – навіть повагу осіб, що в ті часи посідали найвищі щаблі політичного й суспільного життя. Та найбільше мені допомогла одна чутка з вуст директора міланського видавництва, який від самого початку взяв мене під своє крило. Одного вечора, коли ми обговорювали моє письменницьке майбутнє, а я вирішила скористатися нагодою й запропонувати йому збірку есеїв Ніно, він розповів, що Аделе минулого Різдва доклала всіх зусиль, щоб зірвати вихід моєї книжки.

– Айроти, – промовив він жартома, – звикли за сніданком телефонувати, аби їхнього протеже затвердили на посаді заступника міністра, а за вечерею – щоб звільнили міністра. А от із твоєю книжкою у них нічого не вийшло. Рукопис був готовий до публікації, і ми відправили його до друкарні.

За його словами, причиною невеликої кількості рецензій в італійській пресі теж було втручання свекрухи. Тож якщо книжка все одно мала успіх, то ним варто завдячувати не доброті шановної Айроти, а лише моєму талантові. Так я дізналася, що того разу не була в боргу перед Аделе, хоч вона повторювала це щоразу, коли я навідувалася до Генуї. Це додало мені впевненості, я запишалася собою й вирішила, що часи моєї залежності від думки інших минули.

Ліла цього не усвідомлювала. Вона була з глибини району, із того болота, яке мені здавалося не більшим за калюжу, і надалі вважала мене своїм додатком. Вона випитала у П’єтро номер телефону свекрів і телефонувала, коли забажається, не переймаючись, що їм це може не сподобатися. Коли їй вдавалося застати мене, то вона поводилася так, ніби не помічає моїх лаконічних і стриманих відповідей, і говорила за двох безперестанку. Розказувала про Енцо, про роботу, про те, як добре вчиться у школі її син, про Кармен, про Антоніо. А якщо вона мене не заставала, то надзвонювала щодня з хворобливою наполегливістю. Через це Аделе, яка завжди ретельно занотовувала всі дзвінки до мене, – наприклад, такого-то дня такого-то місяця дзвонив Сарраторе (тричі), Черулло (дев’ять разів), – бурчала, що Ліла їй геть набридла. Я намагалася пояснити Лілі: якщо їй сказали, що мене немає, не треба обривати телефон день і ніч, бо дім у Генуї – не моя оселя, а тому мені незручно перед господарями. Але марно. Вона й Ніно телефонувала. Не знаю навіть, як це почалося, адже він почувався збентеженим, відмовчувався, боявся сказати щось таке, що могло мене роздратувати. Спочатку розповів, що Ліла кілька разів телефонувала до Елеонори, чим довела її до сказу. Згодом, якщо я правильно зрозуміла, заходилася телефонувати до його приятеля на вулиці Дуомо, аж поки Ніно не вирішив, що краще самому знайти її і поговорити, щоб вона не надзвонювала без упину його дружині. Хай там як, але врешті Ліла примусила його зустрітися. Але не наодинці. Ніно поспішив додати, що вона була з Кармен, адже саме Кармен мала нагальну потребу зв’язатися зі мною.

Я вислухала розповідь про ту зустріч без особливого хвилювання. Якщо не вдаватися до подробиць, Ліла розпитувала, як я поводилася під час зустрічей із читачами: як одягалася, яку мала зачіску і макіяж, чи соромилася, чи жартувала, чи читала уривки, чи імпровізувала? Щодо решти вона відмовчувалася, передавши слово Кармен. Так з’ясувалося, що нагальна необхідність зустрітися зі мною була пов’язана з Пасквале. Зі своїх каналів Кармен дізналася, що Надя Ґальяні укрилася від правосуддя за кордоном, а тому моя подруга хотіла попросити мене про послугу: зв’язатися з колишньою викладачкою і поцікавитися, чи Пасквале теж врятувався разом із нею. Кармен кілька разів вигукнула під час розмови: «Я не хочу, щоб дітям багатіїв усе сходило з рук, а відповідати доводилося тільки таким, як мій брат!» І нарешті попросила Ніно передати мені, щоб я в жодному разі не сміла користуватися для цього телефоном: ні для розмов із викладачкою, ні з нею самою. Складалося враження, ніби Кармен вважала, що її турбота про Пасквале теж була злочином, до якого могла стати причетною і я. Свою розповідь Ніно закінчив такими словами: «Кармен і Ліла – дві дурепи, не зв’язуйся з ними, а то вскочиш у халепу».

Я подумала, що ще кілька місяців тому зустріч Ніно з Лілою, навіть у присутності Кармен, мене б стривожила. А тепер я з полегшенням усвідомлювала, що мені байдуже. Мабуть, я була так упевнена в коханні Ніно, що навіть припускаючи її намір відбити його, я не вірила, що їй це вдасться. Я погладила коханого по щоці і насмішкувато відповіла:

– Гляди краще сам не потрап у халепу! Як це так: то не маєш ані хвилинки вільного часу, а то він відразу у тебе знайшовся?

19

У той період мене вперше вразило, як чітко Ліла окреслила для себе коло інтересів. Її рідко цікавило щось поза межами району. А якщо вона і виявляла інтерес до чогось більшого, то воно обов’язково якось пов’язувалося з людьми, яких вона знала ще з дитинства. Навіть працювала вона, як мені було відомо, у межах району. Казали, що Енцо інколи їздив у робочих справах до Мілана чи Турина. Ліла – жодного разу, і те її бажання закритися в районі почало мене непокоїти тоді, коли я сама дедалі більше захоплювалася подорожами.

У ті часи я радо хапалася за будь-яку можливість виїхати за межі Італії, особливо коли можна було зробити це разом із Ніно. Наприклад, коли невелике німецьке видавництво, яке опублікувало мою книжку, організувало мені промотур Західною Німеччиною та Австрією, він покинув усі свої справи і став моїм веселим запобігливим водієм. За п’ятнадцять днів ми об’їздили купу міст і селищ, подорожуючи горами й долинами неймовірної краси, гідної пензля великих художників. Кожна гора, озеро, місто чи скульптура, якими ми милувалися, дарували нам насолоду від перебування в тому місці й служили додатковим витонченим обрамленням нашого щастя. Навіть коли жорстока реальність накочувалася на нас і лякала, бо саме про неї мені доводилося говорити щовечора перед доволі радикально налаштованою публікою, пізніше ми обговорювали той страх як веселу пригоду.

Якось пізно ввечері ми поверталися автівкою до готелю, і нас зупинила поліція. У темряві німецька мова із вуст чоловіків у формі та зі зброєю в руках прозвучала моторошно. Поліціянти виштовхали нас із машини, розлучили, мене всадовили в одну автівку, незважаючи на мої крики, Ніно – в іншу. Нас привезли у якусь кімнатку, спершу залишили без пояснень, потім накинулися з допитом: документи, причина вашого перебування, рід занять. На одній стіні висів ряд фотографій похмурих типів із бородами та кількох коротко стрижених жінок. Я спіймала себе на тому, що несвідомо шукаю серед них обличчя Пасквале й Наді, але так їх і не знайшла. Відпустили нас уже на світанку, відвезли туди, де нам довелося залишити свою машину. Ніхто навіть не подумав вибачитися: номерні знаки у нас були італійські, ми самі – італійці, ішлося про обов’язковий контроль.