Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

8.1. Загальна характеристика організації державної влади на анексованих західноукраїнських землях

У XVII–XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі було інкорпоровано до так званої Габсбурзької монархії, яка надалі 1804 р. конституювалася з конгломерату напівсамостійних територій Священної Римської імперії у відносно єдину, хоча й «клаптикову», Австрійську імперію.

Так, у процесі півторастолітньої боротьби за «угорську спадщину» між Османською Туреччиною, Австрією і Трансильванією (Семигородом) наприкінці XVII ст. під владою Габсбургів було зібрано всі колишні угорські землі, зокрема й українське Закарпаття (інші історичні назви — Угорська Русь, Підкарпатська Русь). Юридично це було закріплено рішеннями Карловицького конгресу 1698–1699 рр.

У 1772 р. за результатами першого поділу Речі Посполитої Габсбурзька монархія анексувала Східну, або Стару Галичину з центром у Львові (колишню Червону Русь), яка здебільшого була населена українцями. Ці землі склали окрему провінцію під назвою Королівство Галичини та Володимирії (Лодимерії, Лодомерії).

Невдовзі згідно з Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., укладеним між Росією та Туреччиною, і низкою австро-турецьких договорів 1775–1776 рр., до складу Австрії було приєднано Буковину, яка деякий час перебувала під владою військової адміністрації, а згодом стала адміністративно-територіальною одиницею Королівства Галичини та Володимирії.

Після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. Австрія приєднала Західну, або Нову Галичину — етнічні польські землі з центром у Кракові (частину колишньої Малої Польщі). У 1803 р. Західна Галичина була інтегрована до складу Королівства Галичини та Володимирії. Проте вже 1809 р. за Віденським (Шенбруннським) миром Австрія втратила землі Західної Галичини на користь новоутвореного Князівства Варшавського, а на користь Росії — Тернопільщину. Але після перемоги над Наполеоном відповідно до рішень Віденського конгресу 1815 р. Західна Галичина була розділена між Царством Польським, що перебувало під владою Російської імперії, і вільним містом Краків. Водночас від Росії до Австрії повернулися Тернопільський край і Південне Поділля. А 1846 р. після невдалого польського повстання у Кракові колишнє вільне місто з прилеглими землями було анексовано Австрією, перетворено у Велике князівство Краківське та включено до складу Галичини. Відтоді офіційна назва провінції звучала так: Королівство Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима (нім. — Аушвіцу) і Затору. Згадка про силезькі князівства Освенцима й Затору, правителі яких передали усі права Польщі ще наприкінці XV ст., мала значення лише для «збагачення» титулу австрійських монархів. Останні проголошували себе не лише австрійськими імператорами, ерцгерцогами Австрійськими та графами Габсбурзькими, а й королями, великими герцогами, герцогами, великими князями, князями і маркграфами усіх опанованих Габсбургами земель, зокрема королями Єрусалима, Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Словенії, Галичини і Володимирії.

Королівство Галичини і Володимирії спершу в 1774 р. було поділено на шість циркулів (округів) у межах колишніх польських воєводств, які своєю чергою поділялися на 59, а від 1777 р. — на 18 дистриктів. У 1782 р. керівництво держави відмовилося від дворівневої структури і залишився лише поділ на 18 циркулів.

Анексована Буковина під владою воєнної адміністрації називалася «Чернівецьким генералатом» і «Галицьким прикордонним генералатом», а згодом на основі цісарського патенту від 6 серпня 1786 р. стала 19-м Чернівецьким циркулом Королівства Галичини і Володимирії.

Угорське королівство в межах Австрійської імперії зберегло традиційний адміністративно-територіальний поділ на намісництва, які своєю чергою ділилися на комітати (жупи). Закарпатські землі не були зведені в одну адміністративно-територіальну одиницю, а складали частину (кілька комітатів) Пожонського (Братиславського) намісництва.

Після революційних подій 1848 р. в державному устрої Австрійської імперії відбувся ряд суттєвих змін. Зокрема, 1848 р. на підставі конституції Франца-Иосипа Буковина була вирізнена з Королівства Галичини і Володимирії в окрему провінцію, яка наступного року набула статусу Герцогства Буковини. У 1850 р. з’явилося поняття коронного краю як регіону з певними політичними та юридичними особливостями. Статус коронних країв, зокрема, набули Галичина і Буковина.

Цього ж року в Галичині запроваджено новий адміністративний поділ — у межах циркулів були встановлені повіти (110-у 12 циркулах Східної Галичини, 68-у 7 циркулах Західної Галичини). Згодом у 1865–1867 рр. було ліквідовано циркули, а кількість повітів зведено до 74.

У 1867 р. Австрійська імперія трансформувалася в дуалістичну монархію — Австро-Угорщину. Австрія, разом з Галичиною, Буковиною й іншими «королівствами і землями, представленими в імперській раді», стала називатися Цислейтанією («земля до Лейти»), а Угорщина та інші «землі корони св. Стефана» — Транслейтанією («земля після Лейти»). Ці назви зумовлювалися поділом держави на дві частини по річці Лейта (слов’янська назва Літава, права притока Дунаю). На чолі двоєдиної Австро-Угорщини стояв імператор Австрії, який одночасно мав титул угорського короля. Спадковий монарх Австро-Угорщини зосереджував усю законодавчу, виконавчу та судову владу, а також вважався єдиним джерелом влади. Обидві частини Австро-Угорщини мали спільну армію та флот, об’єднані фінанси, єдину зовнішню й митну політику. Відповідно існували три спільні міністерства — військове, закордонних справ і фінансів. Для обговорення питань загальнодержавного значення були створені так звані делегації, до яких входило по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Кожна з двох частин Австро-Угорщини мала свій конституційний лад[572].

Австрійську владу (особу імператора) в Королівстві Галичини і Володимирії представляв губернатор. У Буковині до приєднання її до королівства діяла тимчасова військова адміністрація, яка безпосередньо підпорядковувалася Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Володимирії у Львові.

У 1849 р. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, яке очолював крайовий президент. Усі зазначені високопосадовці призначалися імператором і були підлеглими йому та його міністрам. Губернаторам і намісникам (крайовим президентам) підпорядковувалися крайові, окружні (повітові) органи управління, управи міст, поліція та інші урядові структури.

Окружну, а згодом повітову ланку державної влади очолювали старости, які призначалися міністром внутрішніх справ, але підпорядковувалися крайовій владі. Старости відповідали за управління в галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров’я та поліції. Найнижчою ланкою державного апарату були війти в селах, підпорядковані повітовим старостам. Міста з власним статутом (у Галичині — Львів і Краків) вилучалися з-під влади повітового старости, і функції останнього виконував магістрат на чолі з президентом міста, якого обирала міська рада строком на шість років, а затверджував імператор.

Імперська влада скасувала попередні органи місцевого шляхетського самоуправління, хоча загалом до революційних перетворень 1848 р. станова система зберігалася. У 1775–1848 рр. в Королівстві Галичини і Володимирії існували Становий («постулатовий») сейм та Постійний становий комітет із семи членів, обраних на 6 років. Компетенція цих органів була доволі обмеженою. Зокрема, головним призначенням сейму було подання скарг (постулатів) монарху, і збирався він украй рідко.

Згодом у процесі конституційних реформ коронним краям була надана певна автономія, уособленням якої стали в 1861–1914 рр. крайові сейми в Галичині та Буковині (як законодавчі органи) та крайові комітети (як виконавчі органи).

Закарпаття не становило в складі Угорського королівства окремої адміністративно-територіальної одиниці і підпорядковувалося владі пожонського намісника. В межах цього намісництва українці (русини) становили більшість населення Ужанської, Бережанської, Угочанської та Марамароської жуп (угорською — комітати Унґ, Берег, Угоча і Мараморош). Представниками влади в жупах були наджупани, які мали політичні та представницькі функції, і піджупани, які підпорядковувалися наджупанам і керували адміністративно-поліцейським апаратом.

У 1849 р. після придушення угорського повстання делегація від Закарпаття звернулася до імператора з проханням, щоб в Угорщині були вирізнені дистрикти за національною ознакою. Вже наступного року було утворено відносно автономний Руський дистрикт із центром в Ужгороді. Водночас активно обстоювалася ідея об’єднання Закарпаття з Галичиною в одне «Руське воєводство», яку, однак, реалізувати не вдалося. З утворенням двоєдиної Австро-Угорської монархії Руський дистрикт було скасовано, і 1867 р. Закарпаття знову опинилося під владою Угорщини.

Організація влади, зокрема й судової, на західноукраїнських землях тривалий час визначалася одноосібними актами імператора в дусі освіченого абсолютизму. Розвиток австрійського конституціоналізму почався лише в процесі революційних подій 1848 р. Після кількох анонсованих, але не реалізованих конституційних проектів 4 березня 1849 р. було оприлюднено октройовану конституцію Франца-Йосипа І Габсбурга (т. зв. Ольмютцьку Конституцію), 12-й розділ якої присвячувався судовій владі. Встановлювалося, що судову владу можуть здійснювати лише державні суди, а патримоніальні (феодальні) суди не повинні існувати. Закріплювалися принцип незмінюваності суддів, відкритість і усність судочинства, можливість оскарження вироків у кримінальних справах, застосування суду присяжних для розгляду найважливіших кримінальних справ, перелік яких мав бути встановлений окремим законом. У параграфі 106 Конституції передбачалося утворення найвищого державного суду, який мав бути третейським судом у спорах між державою та окремими коронними краями, а також виступати найвищою інстанцією у справах про порушення політичних прав і слідчою та найвищою судовою владою у разі звинувачення міністрів і їх заступників та у разі замаху на імператора, зради держави або краю[573].

У складі Австрійської імперії утворювалися 14 коронних країв, кожний з яких мав право на свою конституцію та представницькі установи. Зокрема, імператорським патентом від 29 вересня 1850 р. було затверджено Крайовий статут для Королівства Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським з незалежним правилом виборів до Крайового сейму. Того ж дня було затверджено тимчасову конституцію Буковини.

Втім, 31 грудня 1851р. під натиском реакції Конституція 1849 р. була скасована «як така, що не відповідає умовам Австрійської імперії». Водночас скасували всі крайові конституції і представницькі установи. А 22 квітня 1860 р. Буковина була позбавлена автономії, і вона знову стала округом Галичини.

20 жовтня 1860 р. у процесі нового революційного піднесення було ухвалено імператорський диплом, яким встановлювався «постійний і незмінний Основний державний закон». Нова Конституція проголосила федералізацію Австрії та передачу управління національними землями сеймам, які діставали широкі права у внутрішньому житті. Політичні ускладнення змусили Відень посилити центральну владу й доповнити «незмінний диплом» 1860 р., який фактично не набув чинності, імператорським патентом від 26 лютого 1861р. Разом вони склали оновлену Конституцію. За цією конституцією Буковина відновила статус коронного краю з титулом Герцогства (воєводства), а обидва українські краї дістали право на власні органи самоуправління. До Лютневого патенту було 46 додатків, центральне місце серед яких належало закону про імперське представництво. «Вузький райхсрат», який раніше мав скликатися лише в особливих випадках, патент перетворював у постійну установу, з правом законодавчої ініціативи та контролю за державним бюджетом. Серед інших додатків — 15 статутів і 15 виборчих законів, що регламентували формування місцевих представницьких і виконавчих органів для окремих країв Цислейтанії.

Проте імператорським патентом від 20 вересня 1865 р. дія Конституції 1860–1861 рр. була призупинена. Подальший конституційний розвиток визначався перебігом боротьби між проімперськими силами та національним угорським рухом, яка зрештою завершилася політичним компромісом і перетворенням колишньої імперії на двоєдину конституційну монархію.

Австро-угорська угода була юридично оформлена 21 грудня 1867 р. (згодом поновлювалася щодесять років). Відтоді в Австрії відновлювалася дія Конституції 1860–1861 рр. зі змінами, які були внесені п’ятьма новими конституційними законами, ухваленими 21 грудня 1867 р.: про імперське представництво; про загальні права громадян; про урядову і виконавчу владу; про судову владу; про імперський суд. Натомість Угорщина жила за конституційними законами, затвердженими імператором 11 квітня 1848 р.

Конституційний закон про судову владу передбачав, що будь-яке відправлення правосуддя в державі здійснюється, а судові рішення й вироки постановляються від імені імператора. Імператору належало право амністії та помилування з деякими обмеженнями, передбаченими у законі про відповідальність міністрів.

Водночас організація і компетенція судів мали визначатися виключно законами. Лише на підставі закону могли запроваджуватися виключні суди. Окремими законами визначалися компетенція військових судів, юрисдикція стосовно поліцейських (адміністративних) проступків і податкових порушень. Підтверджувалося значення Верховного судового й касаційного трибуналу у Відні для всіх земель, представлених в імперській раді.

Судова та адміністративна функції підлягали розмежуванню на всіх стадіях процесу.

Судді мали призначатися пожиттєво, вважалися незмінюваними (окрім випадків загальної реорганізації судової системи), вільними й незалежними в здійснюванні своїх обов’язків. Усі чиновники судового стану, окрім службової присяги, мали присягнути непорушно додержуватися конституційних законів. Передбачалося окремим законом урегулювати відповідальність за судові помилки.

Судовим органам не дозволялося ставити під сумнів закони, видані у належному порядку. Натомість під час судового розгляду вони могли судити про силу адміністративних розпоряджень. Окрім того, закріплювалося право судового оскарження в адміністративному суді розпоряджень і заходів адміністративної влади. Компетенція та склад цього суду, а також порядок адміністративного судочинства мали визначатися спеціальним законом.

Проголошувалася обов’язковість суду присяжних у кримінальних справах, де закон передбачав застосування тяжких покарань, у справах про злочини і кримінальні проступки політичного характеру та у справах друку.

Закріплювався принцип публічності судового розгляду, винятки з якого могли встановлюватися лише законом.

Окремим конституційним законом визначалися основи правового статусу імперського суду, призначенням якого було вирішення компетенційних та інших спорів між органами влади, зокрема між судовою та урядовою владою, а також спірних питань публічного права. Імперський суд міг прийняти справу до свого провадження; відмовити у прийнятті справи, що виключало подальше звернення до будь-якої інстанції; передати справу на розгляд звичайних судів або органів виконавчої влади, які не мали права відмовитися від розгляду.

Місцем перебування імперського суду було визначено Відень. Також передбачалося, що склад суду призначається імператором з кандидатів, запропонованих райхсратом.

Утім, конституційний закон лише окреслював засади функціонування імперського суду, зазначаючи, що організацію цього суду, порядок судочинства й виконання його рішень точніше визначить спеціальний закон.

Отже, конституційні засади організації судової влади в Австрії, зокрема в Галичині й Буковині, були стисло задекларовані в Конституції 1849 р. і докладно сформульовані в 1867 р. Згідно з конституційним законом про судову владу від 21 грудня 1867 р. відбулася судова реформа, яка привела до подальшої уніфікації судоустрою в Австрії.

Правову основу формування й розвитку судової влади складали також закони австрійського райхсрату, зокрема видані в період реформування судових органів патенти та декрети імператора, розпорядження департаменту (міністерства) юстиції тощо.

Окремо слід зазначити, що в Австрійській імперії та Австро-Угорській монархії значний вплив на судівництво, передусім на судочинство, мали кодифіковані акти.

Так, першим кроком до уніфікації кримінального судочинства в усіх австрійських землях стала «Терезіана» (Constitutio Criminalis Theresiana) — кодекс кримінального права і процесу 1768 р. В Галичині він діяв саме в частині процесуального права.

Згодом у процесі реформ Йосипа II застаріла «Терезіана» була замінена на «Йосипину» (Allgemeines Gesetz tiber Verbrechen und derselben Bestrafung) — загальний кодекс про злочини і покарання 1787 р. та Загальну ординацію судів кримінальних (Allgemeine Criminalgerichtsordnung) 1788 р. — перший кримінально-процесуальний кодекс. Ці акти, до створення яких доклав значних зусиль один з найвідоміших правознавців того часу професор Й. Зоненфельс, уперше в австрійській історії закріпили принцип nullum crimen sine lege, містили низку прогресивних положень. Доречно зауважити, що перед цим 1786 р. з’явилася на світ як гарний приклад для наслідування знаменита «Леопольдина» — кримінальний кодекс Леопольда Габсбурга (брата Йосипа II) для Великого герцогства Тосканського, в якому вперше втілилися гуманістичні погляди Чезаре Бекаріа, було скасовано смертну кару, тілесні та ганебні покарання.

Втім, посилення реакції на тлі Французької революції зумовило відмову від багатьох надбань освіченого абсолютизму й покликало до життя «Францискану» {Strafgesetz iiber Verbrechen und schwere Polizeiiibertretungen) — кримінальний закон про злочини й тяжкі поліційні проступки 1803 р. Цей акт був спрямований на посилення репресії і знову містив норми як матеріального, так і процесуального, права. Варто зазначити, що попередньо він був апробований як Кримінальний кодекс для Західної Галичини 1796 р.

Згодом після революційних подій «весни народів» кримінальний кодекс було прийнято в новій редакції 1852 р. (Strafgesetz uber Verbrechen, Vergehen und Uebertretungeri) — кримінальний закон про злочини, проступки і переступи. При цьому процесуальні норми з нього було вилучено й оформлено в окремий кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. Кримінальний кодекс 1852 р. відзначався високим рівнем законодавчої техніки та діяв на території Галичини і після розпаду Австро-Угорщини до 1932 р. Що ж до кримінального судочинства, то 1873 р. було прийнято новий кримінально-процесуальний кодекс, який за ім’ям тодішнього австрійського міністра юстиції Ю. Глазаря дістав неофіційну назву «процедура глазеровська». Цей кодекс базувався на принципах публічності й усності судочинства, участі присяжних у розгляді тяжких злочинів, вільної оцінки доказів тощо. Крім кодексів, багато важливих положень містив затверджений імператорським розпорядженням 17 січня 1850 р. Статут кримінального судочинства, який знаменував перехід до змішаного типу процесу за французьким зразком[574].

Цивільний процес на приєднаних землях Галичини і Буковини спочатку регулювався Загальною ординацією судовою 1781 р. Згодом у порядку експерименту було запроваджено Галицький цивільний процесуальний кодекс (1796 р. — у Західній Галичині, 1807 р. — у Східній Галичині). Втім, подолати звичну судову тяганину й дорожнечу не вдалося, тому робота над загальноавстрійським кодексом продовжувалася. Черговий проект кодексу було підготовлено 1825 р., але набули чинності лише окремі його положення. Згодом побачили світ післяреволюційний кодекс 1852 р. («процедура цивільна») і відносно досконалий кодекс 1895 р. («процедура клейновська» за ім’ям розробника кодексу, австрійського юриста Франца Клейна), який базувався на принципах гласності, усності, змагальності та сприяв прискоренню розгляду судових справ.

У 1895–1896 рр. було внесено деякі зміни й у закони про судоустрій.

Певне значення для судівництва мали й кодекси матеріального цивільного права. Зокрема, синхронно з кодифікаційними роботами в галузі кримінального права і процесу були розроблені терезіанський проект 1766 р. та йосипинський кодекс 1786 р. Так само синхронно з відповідним кримінальним кодексом було прийнято експериментальний Цивільний кодекс для Західної Галичини 1797 р. Згодом на його основі було розроблено й затверджено Загальне цивільне уложення (Allgemeines Burgerliches Gesetzbuch, ABGB) 1811 p. — один із найдосконаліших кодифікаційних актів своєї доби.

Що ж стосується правової основи судочинства в Угорському королівстві, то тут тривалий час судова практика спиралася на угорське звичаєве право, кодифіковане в XV ст. у збірці Трипартіум, загальні принципи австрійського права й рецепійовані норми німецького права. Перший кримінальний кодекс з’явився в 1878 р., кримінально-процесуальний — в 1896р., а цивільно-процесуальний — в 1911 р. Ці акти діяли навіть після розпаду Австро-Угорщини. Цивільний кодекс існував лише як незатверджений проект.

Першими дослідниками особливостей становлення та розвитку судової влади в Галичині в XIX — на початку XX ст. були професори юридичного факультету Львівського університету П. Стебельський[575] і А. Горбачевський[576].

Фрагментарно цю проблематику розглядали в працях загальнішого характеру польські автори Е. Дубанович[577], Г. Гроссман[578], К. Гжибовський[579], В. Калінка[580], В. Лозинський[581], Б. Лозинський[582] та інші, а також українські науковці І. І. Кревецький[583] та М. М. Лозинський[584]. Значний внесок у дослідження судової системи в Галичині австро-угорського періоду зробили В. С. Кульчицький[585], Б. Й. Тищик[586] і О. В. Кондратюк[587].

На особливу увагу з-поміж досліджень Буковини у складі Австро-Угорщини заслуговують вагомі праці чернівецького правознавця М. В. Никифорака[588], а також дисертаційне дослідження історика Л. В. Городницької[589].

Варто звернути увагу й на праці Ю. Хейфіца[590], А. Тейлора[591], Р. Канна[592], Ф. Каспарека[593] та інших авторів, які системно вивчали Австрійську імперію та Австро-Угорську монархію.

Що ж стосується судівництва на теренах українського Закарпаття, то відповідна проблематика ще не знайшла належного висвітлення. Дослідникам доводиться користуватися насамперед відомою працею загальнішого характеру з історії держави і права Угорщини[594].

8.2. Організація судової системи в Галичині та Буковині у складі австрійської імперії (1772–1867 рр.)

На території Галичини в перші роки після окупації її Австрією зберігалася колишня польська система судочинства (шляхетські, духовні та міщанські суди), яка зазнала лише невеликих змін. Реформи Марії-Терезії в сфері судівництва мали доволі поміркований характер і були спрямовані більше на зміцнення держави, ніж на утвердження принципів гуманізму. Зокрема, рішення державних судів виносилися тепер ім’ям австрійського імператора. Смертні вироки затверджувалися губернатором. Лише під сам кінець правління імператриці в 1776 р. було оголошено про обмеження застосування смертної кари та скасування судових катувань.

Шляхетськими судами першої інстанції залишалися земські та гродські суди. Проте стало неможливим подавати апеляції в раніше існуючі трибунали (наприклад Люблінський), оскільки вони опинилися вже за кордоном. Тому 1773 р. у Львові при губернському правлінні був створений окремий судовий відділ — Верховний губернаторський суд на чолі з губернатором — як апеляційна інстанція для всіх нижчих судів Галичини. В особливо важливих справах цей суд діяв як перша судова інстанція[595].

У 1774 р. замість Верховного губернаторського суду у Львові було створено Королівський трибунал, перейменований згодом на Імператорсько-королівський суд. Він був апеляційною інстанцією для земських і гродських судів. Королівський трибунал складався з призначеного монархом голови, віце-голови і трибунальських радників; розглядав цивільні й кримінальні справи шляхти, був апеляційною інстанцією у справах державних урядовців, а також у справах, де стороною виступали міста як громади або корпорації. Йому належало право судового нагляду у справах міщан і право помилування засуджених до страти селян, за винятком особливо тяжких порушень закону, щодо яких таке право належало лише імператору[596]. Одночасно з утворенням трибуналу була затверджена тимчасова інструкція (статут), що регулювала цивільне судочинство у цьому суді.

У 1780 р. при Королівському трибуналі була заснована крайова табула (Landtafel) як реєстр, в якому відображалися розташування та розмір кожного земського маєтку з відповідними спорудами. Вона була створена з метою обліку нерухомого майна та полегшення нарахування й збору податків. Табула як установа відала обліком нерухомого майна, реєструвала договори купівлі-продажу, заповіти тощо.

Одночасно з утворенням Королівського трибуналу при галицькому губернаторстві було створено судово-фінансовий сенат, а наступного, 1775 р., — так звану апеляційну раду. Вона в порядку першої інстанції розглядала справи осіб, які не належали до шляхетського стану, але обіймали офіційні посади, а також справи іноземної шляхти, затверджувала вироки в кримінальних справах міських і сільських судів, якщо покарання передбачало не менше двох років ув’язнення.

У складі австрійської Верховної судової палати (Oberste Justizstelle) у Відні 1780 р. було засновано окремий Галицький сенат, який став найвищою інстанцією судового нагляду для Галичини.

Прихід до влади Йосипа II ознаменувався прийняттям загальної ординації судової 1781 р. Окрім іншого, цей акт створив правові підстави для заснування адвокатури. Від претендента на зайняття адвокатською діяльністю вимагалися: наявність вищої юридичної освіти, ступінь доктора права, проходження практики в адвоката без зазначення строку та складання непростих іспитів. Також він мусив мати незаплямовану репутацію, зокрема відсутність боргів і зразкову поведінку в приватному житті.

А від 1784 р. розпочалася багатоаспектна судова реформа. Судові функції були оголошені виключною прерогативою держави. Обмежувалася сеньйоральна сваволя відносно селян. В усій державі створювалась єдина система судових органів і запроваджувалась єдина німецька мова діловодства. Суд відділявся від адміністрації, кримінальне судочинство — від цивільного.

На першому етапі реформи в Галичині було скасовано шляхетські земські та гродські суди й Королівський трибунал. Проте нова судова система зберігала становий характер. Так, на підставі імператорського декрету від 1 січня 1784 р. замість давніх судів земських і гродських був створений у Львові суд першої інстанції — земський суд (Landesgericht), за яким згодом закріпилася назва «шляхетський суд» (Forum Nobilium). Спочатку його компетенція поширювалася на всю Галичину та Буковину. Для розгляду справ Буковинського дворянства він був навіть посилений чиновниками, які знали румунську мову. Згодом, 1787 р., такі суди були створені ще в Тарнові (його юрисдикція поширювалася на Західну Галичину) та Станіславові. Суд у Станіславові поширював свою компетенцію і на Буковину, поки 1804 р. в Чернівцях не був утворений свій шляхетський суд. Для земель Західної Галичини в 1796–1809 рр. діяли також шляхетські суди в Кракові та Любліні.

Шляхетський суд складався з голови, віце-голови та 6-15 суддів або радників, яких призначав імператор. У його штаті було також чимало секретарів, протоколістів, реєстраторів, канцеляристів, судових виконавців та інших судових чиновників. Спочатку суддею шляхетського суду міг бути лише шляхтич. Згодом австрійський уряд з метою зміцнення абсолютизму став призначати суддями й більш залежних від влади осіб нешляхетського стану.

Шляхетські суди розглядали справи шляхти та вищого духовенства (зокрема й нешляхетського походження), а також власників занесених у табулу маєтків, деяких колективних суб’єктів (вільних королівських міст, фундацій, монастирів, капітулів тощо), дворян іноземного походження, нагороджених орденами осіб нешляхетського походження, підданих Туреччини та ін. Крім того, до їхньої компетенції належали справи окремих привілейованих нешляхетських установ, зокрема Віденської торгової палати, Австрійського банку, страхового товариства[597].

З фіскальних і «табулярних» питань шляхетський суд у Львові поширював свою юрисдикцію на всю територію Галичини та Буковини, оскільки йому була перепідпорядкована Крайова (Галицька) табула. Кілька тисяч актових книг старопольських судів були звезені у Львів і приєднані до табули як особливий відділ, який згодом утворив так званий Бернардинський архів (актові книги зберігалися в бібліотеці Бернардинського монастиря). У крайову табулу з усієї Галичини надходили документи, які підтверджували права власності на нерухоме майно. У Львові була своя окрема міська табула, заснована 1792 р., яка приєдналася до крайової табули лише 1860 р. Крайова табула проіснувала до 1896 р., коли її функції та архів перейшли до Управління з ведення земельного кадастру при Крайовому суді[598].

Для духовенства існували особливі єпископські суди у Львові, Перемишлі та Кракові. Їхня компетенція не була чітко визначена. До 1784 р. компетенція єпископських судів поширювалась і на кримінальні справи духовних осіб, а надалі була обмежена лише духовними справами. Духовні особи, які вчинили злочин, тепер позбавлялися сану духовним судом і передавалися державному суду. Якщо рішення духовного суду хоча б найменшою мірою стосувалося світських справ, про нього необхідно було повідомити органи державної влади. Обмеження юрисдикції духовних судів було спричинено як боротьбою з клерикалізмом, так і намаганням зміцнити імперську владу.

Для міщан діяли магістратські суди в містах Галичини, які користувалися магдебурзьким правом. Суд ради міста (judicium сопsulare) розглядав цивільні справи, війтівський суд (judicium advocatiale-scabinale — війтівсько-лавничий, або магдебурзький суд) розглядав кримінальні справи, а також спори про спадщину, земельні спори тощо. У великих містах магістрати делегували судові функції спеціалізованим установам — судовим сенатам. Зокрема, у Львові було аж три сенати: цивільний, кримінальний і політичний. А у невеликих містах здійснення правосуддя доручалося юстиціаріям[599].

На селі діяли домініальні суди, за якими, однак, існував державний контроль, що дедалі посилювався. Якщо власник домінії не мав належної кваліфікації для відправлення правосуддя, він мусив доручити його здійснення юстиціарію або визначеному місцевою владою чиновнику — мандатору.

Згідно з циркуляром Галицького губернатора від 12 квітня 1787 р. до юрисдикції домініальних судів належали всі господарські справи, судові кримінальні справи й політичні злочини. Між домініями (володіннями великих землевласників) і судами встановлювалася залежність останніх і нагляд перших. Домінії передавали вирішення спірних справ судам, але разом з тим залишали за собою право впливати на їх вирішення.

У 1787 р. розпочався другий етап судової реформи, який полягав у запровадженні загального для всіх станів кримінального судочинства. В Галичині, зокрема, було засновано 19 кримінальних судів. Ними стали кримінальні сенати 13 великих міст та 6 спеціально створених судів[600]. У Буковині кримінальний суд, компетенція якого поширювалася на всю територію краю, було створено в Сереті. Найважливіші справи розглядав кримінальний сенат у Львові. Згодом, у 1818 р., кількість кримінальних судів було зменшено до шести.

Крім того, дрібні кримінальні справи розглядали домініальний суд, громадський суд і суд поліцейського судді. Останньому підлягали справи з можливим покаранням до 6 місяців ув’язнення.

Як вищу судову інстанцію для Галичини та Буковини замість Королівського трибуналу в 1784 р. у Львові було засновано Апеляційний суд, який складався з президії, цивільного сенату і кримінального сенату[601]. Судовий нагляд над судами краю продовжувала здійснювати Верховна судова палата у Відні[602], в якій 1814 р. галицький сенат було об’єднано з чеським сенатом.

Поступово розвивалася адвокатура, яка перебувала під жорстким контролем держави. Так, 1802 р. для кандидатів до адвокатури було введено нову вимогу: після проходження стажування в адвоката кандидат мав ще отримати від імператора дозвіл на складання адвокатського іспиту. В 1826 р. було встановлено, що адвокат допускається до виконання своїх обов’язків лише після прийняття рішення про це міністром юстиції[603]. Це сприяло різним зловживанням з боку влади. Окремі апліканти після проходження стажування багато років очікували номінації, а інші її так і не отримали[604].

Чергові зміни в судівництві відбулися після революційних подій 1848 р. У 1849 р. імператор ухвалив «Положення про суди», згідно з яким судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і оголошувалася незалежною. Верховна судова влада, зокрема щодо права помилування, пом’якшення покарання або звільнення від судового переслідування тощо, належала імператору, всі суди мали діяти від його імені. Було скасовано домініальні суди, які діяли від імені окремих феодалів, та «самоврядні» міські суди. Станові суди замінили єдиною системою державних судів, оголосивши їх рівними, гласними, незалежними від адміністрації, об’єктивними та професійними. На цих засадах запроваджувалися замість колишніх шляхетських судів повітові одноосібні суди, повітові колегіальні суди та крайові суди.

Відповідно до згаданого положення Галичина та Буковина були поділені на судові повіти, в яких створювалися повітові одноосібні суди (Bezirksgerichte). Адміністративно-територіальний поділ не збігався з судово-адміністративним, тому в адміністративному повіті (старостві) було кілька судових повітів.

Іншою категорією судів першої інстанції були повітові колегіальні суди (Bezirkskollegialgerichte). Вони створювалися в кожному повіті й колегіально (не менше трьох повітових суддів) розглядали найважливіші кримінальні справи, які не були підсудні одноосібному повітовому суду.

Третьою групою нижчих судів були крайові суди (Landesgerichte), повноваження яких поширювалися на ряд повітів і навіть на сусідні землі. На території Галичини та Буковини було створено 9 крайових судів. Після 1853 р. їх кількість зросла до 17. Таким чином, територіальна юрисдикція крайового суду не збігалася з межами краю, а охоплювала значно меншу територію.

Очолював крайовий суд президент. До його складу входили президенти сенатів (колегій), радники та технічні працівники.

Цивільні справи у крайових судах розглядала колегія з трьох суддів, а кримінальні — з чотирьох. До компетенції цих судів належали цивільні справи з ціною позову понад 1000 крон, а також сімейні спори, опікунські справи, справи про визнання померлими, погашення та знищення боргових документів, встановлення прав, усиновлення й спадкування за заповітом. В особливих сенатах розглядалися торговельні та вексельні спори, а також справи гірничої промисловості, коли не було спеціальних торгових гірських судів. Суди також розглядали кримінальні справи з можливою санкцією понад 5 років позбавлення волі, а також справи політичні та про порушення законодавства про друк. Кримінальні справи розглядалися за участю колегії присяжних із 12 осіб, які виносили вердикт про винуватість чи невинуватість. Натомість судді визначали захід покарання. Крайові суди були апеляційною інстанцією для одноосібних повітових судів і колегіальних повітових судів.

11 вересня 1849 р. імператор Франц-Йосип І видав патент про вибори присяжних судів. Контроль за виконанням цього закону було покладено на міністра внутрішніх справ і міністра юстиції.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави замість Верховної судової палати став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні, створений 1850 р.

Важливою віхою в розвитку адвокатури було затвердження тимчасового положення про адвокатський порядок від 1849 р. Положення регулювало утворення адвокатських палат як органів самоврядування адвокатури; порядок розгляду справ про дисциплінарні проступки адвокатів; порядок відсторонення адвоката від виконання ним його функцій тощо. Тимчасове положення підтверджувало попередні вимоги до кандидатів до адвокатури (наявність австрійського громадянства, незаплямованої репутації, вищої юридичної освіти, складення адвокатського іспиту, проходження в суді чи прокуратурі практики протягом трьох років за наявності ступеня доктора права чи п’яти років без такого ступеня). Особа, яка двічі не змогла скласти адвокатський іспит, до третьої спроби не допускалася. Це тимчасове положення діяло фактично до кінця існування Австро-Угорської монархії.

Вже 1849 р. було створено Львівську палату адвокатів. Адвокатські палати були створені також у Перемишлі, Тернополі, Самборі, Золочеві та Станіславові. Попервах ці палати налічували невелику кількість адвокатів. Приміром, у 1869 р. Тернопільська палата, що охоплювала також територію Чортківського округу, мала всього 16 адвокатів, а Самбірська палата в 1868 р. — 6 адвокатів. Згодом усі невеликі адвокатські палати об’єдналися зі Львівською палатою.

Органами адвокатського самоврядування були адвокатські Ради. На загальних зборах адвокатів, що за звичаєм проводилися в приміщенні Львівської міської ратуші, обиралися: президент палати — строком на три роки; віце-президент — на такий самий строк; прокурор палати; три заступники прокурора; президент дисциплінарної ради; члени відділу палати в кількості 13 осіб; 7 заступників членів відділу палати; 2 заступники членів дисциплінарної ради; 18 екзаменаторів для прийняття адвокатських іспитів; 15 екзаменаторів для участі у прийнятті іспитів у кандидатів у судді; голова ініціативної комісії; віце-голова цієї комісії; 10 членів ініціативної комісії; ревізійна комісія з трьох осіб; ревізійна комісія для фонду соціальної підтримки й страхування адвокатів із трьох осіб; ревізійна комісія для фонду матеріальної допомоги сиротам і вдовам адвокатів ім. Е. Камінського — з голови і чотирьох членів комісії.

Після згасання революції 1848 р. в Австрії у системі судових органів на підставі імператорських патентів 1852–1853 рр. відбулися зміни, які свідчили про часткову відмову від буржуазно-демократичних принципів судочинства та про повернення до старої феодальної системи. «Контрреформи» запроваджувалися поетапно в різних регіонах імперії, і в Галичині та Буковині почалися, так би мовити, у другу чергу.

Насамперед австрійський уряд відмовився від принципу відокремлення судочинства від адміністрації в нижній ланці судової системи. Одноосібні повітові суди були об’єднані 1855 р. зі створеними в цей період повітовими управліннями (Bezirksamt), в яких зазвичай був спеціальний чиновник із судових справ. Повітове управління розглядало цивільні справи, які не входили в компетенцію спеціального судового органу першої інстанції. З кримінальних справ йому, як і раніше, були підсудні справи про так звані проступки. У 1854–1855 рр. в Галичині та Буковині були також скасовані повітові колегіальні суди.

Єдиними колегіальними судами першої інстанції залишилися крайові суди (Landesgerichte), які тепер усі, за винятком Львівського та Краківського, стали називатися окружними (Kreisgericht). Їхня компетенція з цивільних справ не змінилася. Водночас згідно з новим реакційним кримінально-процесуальним законодавством було скасовано суд присяжних.

Львівський та Краківський крайові суди мали виключну компетенцію щодо розгляду справ про найважливіші революційні виступи, чим головним чином вони й відрізнялися від окружних судів.

Львівський крайовий суд складався з двох основних структурних підрозділів із розгляду цивільних і кримінальних справ. Після судових реформ другої половини XIX ст. до нього була приєднана крайова табула та спеціальні присяжні — оцінювачі майна, землеміри, а також сенат з торгових справ[605]. Окрім того, до його структури і штату входили управління цивільно-судових депозитів, судова канцелярія, управління ґрунтових книг, управління в’язниць, санітарна служба, священики, судові перекладачі, експерти-хіміки люстратори, землеміри, оцінювачі земських маєтків і будівель, експерти у справах друку і видавництва, нотаріальна палата у Львові, палата адвокатів у Львові тощо.

Інші окружні суди в Галичині та крайовий суд у Чернівцях нічим істотним від Львівського крайового суду не відрізнялися, але могли мати спеціалізацію щодо окремих категорій справ. Наприклад, окружний суд у Самборі поширював свою юрисдикцію щодо «гірських» справ на Самбірську, Сяноцьку, Перемишльську, Стрийську, Львівську та Жовківську округи. При цьому суді, зокрема, були оцінювачі гірських промислів, оцінювачі галантерейних та «нюрнберзьких» товарів, оцінювачі столярних виробів. В інших окружних судах іноді були інші оцінювачі (швейних виробів, напоїв тощо). У такому приблизно вигляді крайові та окружні суди проіснували до їх ліквідації в 1918 р.

Що ж до судів вищих інстанцій, то згідно з Положенням про суд 1849 р. у Львові замість Апеляційного суду 23 лютого 1855 р. було засновано Вищий крайовий суд (Oberlandesgericht) на чолі з президентом, компетенція якого поширювалася на Східну Галичину та Буковину, незважаючи на те, що остання становила окремий коронний край[606]. Такий самий Вищий крайовий суд існував у Кракові для Західної Галичини.

У віданні Вищого крайового суду у Львові перебували всі крайові та окружні суди на території Східної Галичини та Буковини. Він складався з п’яти структурних частин — президії (президійного відділу), цивільного сенату, кримінального сенату, дисциплінарного сенату для суддів-нотаріусів, дисциплінарної комісії для службовців суду і тюремної охорони. Крім того, існували рахунковий відділ і канцелярія.

Як суд другої і третьої інстанції Вищий крайовий суд розглядав цивільні справи, які спочатку розглядав крайовий суд, а також справи, що розглядали повітові, а згодом крайові або окружні суди. Однак подавати до нього скарги на вироки судів нижчого рівня у кримінальних справах було не можна, оскільки ці вироки виносилися судами присяжних.

У період «контрреформ» 1852–1853 рр. там, де існували крайові суди, було запроваджено так звані повітові міські делегатські суди (Stadtisch-delegirte Bezirksgerichte). їм доручався розгляд цивільних справ другорядного значення. Ці суди не мали власного штату й обслуговувалися суддями та персоналом крайових судів.

Найвищою судовою інстанцією залишився Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Важливою складовою реформ у галузі судочинства в контексті переходу від інквізиційного до змагально-обвинувального процесу було заснування державної прокуратури (Staatsanwaltschaft), основною функцією якої стало внесення і підтримування від імені держави звинувачення в суді. У 1849–1850 рр. при кожному крайовому суді була заснована посада державного прокурора, а при Вищому крайовому суді і при Верховному судовому та касаційному трибуналі — посади генерального прокурора. Територіальна юрисдикція прокурорів і відповідних судів збігалася.

У 1855 р. згідно з постановою Міністерства юстиції Австрії була створена цілісна система прокурорських органів, яка включала Вищі державні прокуратури при крайових судах і підпорядковані їм державні прокуратури. В Галичині було утворено дві Вищих державних прокуратури (у Львові та Кракові), що не було притаманно жодному іншому коронному краю. Крім того, від 1855 р. в Буковині діяла Чернівецька крайова судова прокуратура, яка підпорядковувалася Вищій державній прокуратурі у Львові. Державні прокуратури заснували у Львові, Перемишлі, Самборі, Станіславові, Тернополі, Золочеві та Чернівцях, а згодом — у Бережанах, Чорткові, Коломиї, Саноку, Стрию та Сучаві.

Від 1873 р. прокурори при Верховному судовому та касаційному трибуналі стали називатися генеральними прокурорами, при Вищих крайових судах — старшими прокурорами, при крайових і окружних судах — державними прокурорами. У повітових судах функцію підтримки звинувачення виконували заступники державних прокурорів[607].

Працівники прокуратури наглядали за веденням попереднього розслідування, брали участь у розгляді кримінальних справ, зокрема за участю присяжних, а також у розгляді апеляцій на рішення повітових судів. У 1863 р. на прокуратуру було покладено нагляд за дисциплінарними проступками судових чиновників, а в 1865 р. — за в’язницями.

Компетенція Вищих державних прокуратур у кримінальних справах відрізнялася від компетенції державних прокуратур і полягала у здійсненні нагляду за додержанням законодавства у попередньому розслідуванні лише в справах особливої суспільної важливості. У разі призначення Вищим крайовим судом як заходу покарання смертної кари Вищий державний прокурор висловлював свою думку про можливість помилування такого засудженого.

Компетенція Вищих державних прокуратур у цивільних справах була подібною до компетенції державних прокуратур у цій сфері. Водночас окремі Вищі державні прокуратури наділялися спеціальними повноваженнями, наприклад, правом касаційного оскарження рішень про вилучення записів із земельних кадастрів.

Вищі державні прокуратури здійснювали також нагляд за додержанням законодавства при виконанні рішень відповідного Вищого крайового суду та при розслідуванні дисциплінарних правопорушень адвокатами, контроль за додержанням законодавства у справах щодо нотаріусів і суддів тощо.

Попри те, що загальні (державні) прокуратури підпорядковувалися і були підзвітними міністру юстиції, до виконавчої гілки влади вони не належали. Впродовж усього періоду функціонування загальні прокуратури діяли при судах та були органами судової влади. Більше того, вважалося навіть, що суди підпорядковані органам прокуратури.

Варто зазначити, що в Австрійській імперії, зокрема й на західноукраїнських землях, існувала мережа спеціалізованих фінансових прокуратур (Finanz-Prokuratur). Функції фінансової прокуратури були визначені в указі Міністерства фінансів від 13 серпня 1851 р.: судове представництво; вироблення правових висновків; участь у реалізації правових актів, що стосувались державного майна та фондів, які до них прирівнювалися. Фінансові прокуратури створювалися лише у головних містах коронних країв і, як правило, не мали низових ланок. Так, 1854 р. у Львові була заснована Галицька фінансова прокуратура, один з відділів якої обслуговував Буковину. Самостійна Чернівецька фінансова прокуратура постала лише 1867 р. Крайові фінансові прокуратури підпорядковувалися Міністерству фінансів і крайовим фінансовим дирекціям. Особливий характер Галичини з майже узаконеним її поділом на Східну і Західну спричинив також існування фактично самостійної Краківської фінансової прокуратури на правах експозитури (філії) Галицької фінансової прокуратури. Утім, у 1867 р. Краківська фінансова прокуратура стала експозитурою без ознак самостійності.

До штату кожної фінансової прокуратури входили прокурор, заступники прокурора, помічники прокурора, канцелярські службовці та інший персонал.

Нормативною основою діяльності фінансових прокуратур була тимчасова інструкція Міністерства фінансів 1855 р., згодом перевидана у дещо поліпшеному вигляді 1898 р.

Утім, у докладнішому висвітленні правового статусу і діяльності спеціалізованої фінансової прокуратури немає потреби, оскільки, до певної міри сприяючи відправленню правосуддя, вона все ж належала до виконавчої, а не судової влади.

8.3. Організація судової влади в Галичині та Буковині у складі Австро-Угорщини (1867–1918 рр.)

Після утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії нормативною основою судівництва став Конституційний закон про судову владу Австрії від 21 грудня 1867 р.[608]

Судові органи проголошувалися незалежними й самостійними у здійсненні своєї влади. Судова влада розглядалася як особлива функція державної влади, спрямована на забезпечення правового порядку. Про поділ державної влади в контексті системи стримувань і противаг, звісно, ще не йшлося, оскільки імператор вважався носієм усієї державної влади.

Вже 1868 р. почалося відновлення скасованих у період «контрреформ» 1854–1855 рр. повітових судів[609]. Імператорсько-королівські повітові суди розглядали всі цивільні справи, за винятком тих, які належали до підсудності судів вищого рівня. З кримінальних справ їм були підсудні справи про проступки, зокрема про неповагу до влади і державних символів. Повітові суди були судами першої інстанції і діяли у складі одноособового повітового судді або колегії з трьох суддів. Кожний повітовий суд поділявся на цивільний і кримінальні відділи. Рішення суду в цивільних справах виконувалося екзекуційним відділом.

Станом на 1901 р. в Галичині було 185 повітових судів, які обслуговували 6240 гмін (громад). Один повітовий суд припадав на 34 гміни (39 435 осіб)[610]. У Буковині було станом на 1914 р. 20 повітових судів.

В 1910 р. було здійснено заходи щодо уточнення штатів повітових судів. Зокрема, скасували посади ад’юнктів, яких замінили судді, один з яких мав титул повітового судді. Типові штати повітового суду передбачали одного очільника суду, одного повітового суддю і двох суддів. Кожний суддя мав секретаря. Канцелярію суду обслуговував канцелярист. Крім того, в кожній залі засідання чергував возний.

Вищу ланку складали крайові (у Львові та Чернівцях) і окружні суди. Вони розглядали в першій інстанції складні цивільні справи, а також виступали другою інстанцією щодо справ, вирішених повітовими одноособовими й колегіальними судами. Львівський крайовий суд поділявся на два відділи: цивільний і кримінальний. Після судової реформи 1867 р. до нього були приєднані Крайова табула і спеціальні присяжні-експерти майна, землеміри і геометри, а також сенат з торгових справ.

Як друга інстанція для окружних і третя — для повітових судів у цивільних справах у Галичині продовжували діяти Вищі крайові суди у Львові та Кракові. До сфери відання Львівського вищого крайового суду входило десять окружних судів (Бережанський, Золочівський, Коломийський, Перемишльський, Самбірський, Станіславівський, Стрийський, Сянокський, Тернопільський і Чортківський), а до Краківського — п’ять (Вадовицький, Жешувський, Ново-Сандецький, Тарновський і Ясловський).

Львівський вищий крайовий суд напередодні Першої світової війни поділявся на сім сенатів, кожний з яких обслуговував як вища інстанція конкретні окружні суди (окремо у цивільних і кримінальних справах). Кожний сенат мав свого голову, двох заступників, чотирьох членів і чотирьох їхніх заступників. Окрім того, у ньому існували два сенати, які опікувалися кадровими питаннями і дисциплінарними справами. Канцелярію цього суду очолював її директор[611].

Найвищою судовою інстанцією в Австро-Угорщині залишався Верховний судовий і касаційний трибунал (Верховний трибунал юстиції) у Відні, який розглядав у третій (останній) інстанції справи, які надходили з крайових судів, і в другій інстанції — справи, вирішені Вищими крайовими судами. Трибунал складався з першого президента, посада якого прирівнювалась до посади міністра, другого президента, п’яти президентів сенатів і 48 суддів. У складі трибуналу був окремий сенат для справ з Галичини. Розгляд справ здійснювався колегією з семи суддів[612].

Стаття 11 Конституційного закону про судову владу декларувала відновлення судів присяжних. На перших порах відповідно до закону від 1 березня 1869 р. за участю присяжних розглядали лише справи про злочини і проступки, вчинені працівниками друкарень. Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. розширив компетенцію судів присяжних і відніс до їхнього розгляду 22 види тяжких злочинів, вчинення яких загрожувало позбавленням волі строком не менш, як п’ять років, а також дев’ять злочинів і два проступки політичного характеру. Справи про тяжкі злочини розглядалися сенатом крайового суду з трьох постійних суддів і колегією з 12 присяжних засідателів. Останні виносили вердикт про винуватість, а судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щорічно складалися адміністративними органами. До них включалися особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів. Суд через жеребкування вибирав потрібну йому для розгляду конкретної справи кількість присяжних. У 1873 р. до законодавства було внесено ряд змін щодо дії суду присяжних та проведення виборів присяжних.

Особливе становище в судовій системі займав Верховний маршалківський суд на чолі з великим придворним маршалком, який розглядав справи, пов’язані з членами панівної династії, за винятком імператора. Другою інстанцією для нього був Вищий крайовий суд у Відні, а останньою — Верховний судовий і касаційний трибунал.

Для військовослужбовців існували військові суди трьох інстанцій — військовий суд, Вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. До 1912 р. ці суди розглядали справи на підставі застарілого й суворого кодексу 1768 р. («Терезіани»)[613].

Торговельні спори розглядали торговельні суди у Відні, Празі та Трієсті (останній іменувався торговельним і морським судом). Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також робітниками одного підприємства вирішували промислові суди, засновані в 1869 р., лише в деяких містах (в Галичині — у Львові та Кракові). Згодом у 1896 р. було прийнято нове положення про промислові суди. Ці суди складалися з професійного судді та лавників (засідателів), які в рівній кількості обиралися працедавцями і працівниками. В Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств. Цивільні справи між австрійськими та угорськими підданими за кордоном у першій інстанції розглядали австрійські консулати як консульські суди[614].

Розвиток лібералізму привів до появи в Австрії особливих судів публічного права: Імперського суду як зародку органу конституційної юстиції та Адміністративного суду. Їх існування було передбачено конституційними законами про судову владу і про імперський суд, а також спеціальними законами. Можливість судового контролю за адміністрацією дає певні підстави вважати тодішню Австрію правовою державою, хоча суди публічного права не контролювали всіх сфер державного життя.

Так, Імперський суд (Reichsgericht) у Відні був покликаний розглядати спори між австрійськими краями і справи з питань публічного права. Закон про організацію Імперського суду, винесення справ на його розгляд і виконання його рішень було затверджено імператором 18 квітня 1869 р. Внутрішній регламент суду був затверджений імператором 26 жовтня 1869 р., а перше публічне засідання суду відбулося 29 листопада.

Імперський суд складався з голови (президента), заступника голови, 12 членів і 4 заступників членів, які призначалися імператором довічно за поданням райхсрату з числа трьох кандидатів на кожне місце, запропонованих у рівній кількості кожною з палат. З числа членів суду обиралися на три роки постійні референти. Імперський суд виконував функції суду публічного, розглядав компетенційні спори між органами виконавчої і судової влади, між центральними і крайовими органами влади, а також справи гмін, корпорацій і окремих громадян проти держави та скарги громадян щодо конкретних порушень їхніх конституційних політичних прав. Імперський суд не перевіряв легальність належно оголошених законів, не розглядав кримінально-поліцейські й дисциплінарні справи, а також справи про порушення прав юридичних осіб.

Президент суду, його заступники і постійні референти мали жити у Відні й отримували регулярну винагороду за працю. Ті ж особи, які не жили у Відні, одержували за час їхньої участі в засіданні лише компенсацію витрат на харчування і проїзд. Член трибуналу міг подати у відставку, але звільнення його від обов’язків у дисциплінарному порядку не передбачалося.

Рішення суду мали характер декларативний, адміністрація була зв’язана ними морально, а не юридично. Вони не спричинювали скасування або зміну актів адміністративних, які порушували права громадян. Тому реакція органів адміністрації на рішення суду залежала від їхньої доброї волі. Як виняток, більш зобов’язувальний (реформаційний) характер мали рішення у справах, ініційованих королівствами або краями монархії.

Правові позиції Імперського суду відображали процеси, які відбувалися в суспільстві. Спочатку вони спиралися на ліберальну конституцію, згодом відбивали поворот влади до консерватизму, небажання приймати рішення, які можуть збуджувати суспільство. Втім, ці позиції, зокрема у справах про права товариств і релігійні свободи, не завжди збігалися з баченням двору.

В 1875 р. було створено Адміністративний суд. Він складався з першого і другого президентів, президентів сенатів і суддів (радників), які призначалися довічно імператором за поданням уряду. Судову кваліфікацію мусили мати лише половина суддів, інші могли бути досвідченими чиновниками. Адміністративний суд на правах касаційної інстанції розглядав скарги громадян на незаконні адміністративні рішення органів крайового, повітового і гмінного рівнів. Попередньо слід було вичерпати всі можливості переглянути рішення в адміністративному порядку. Не виносилися на розгляд суду справи, де адміністративна влада мала право вчиняти на вільний розсуд. Після скасування рішення Адміністративним судом влада мала прийняти нове з урахуванням позиції суду. Діяльність Адміністративного суду дала приклад багатьох новаторських рішень, які прийняли згодом Польща й Чехословаччина.

У 1914 р. було поставлено питання про заснування в Галичині крайового адміністративного трибуналу. На розгляд Крайового сейму навіть було подано регламент трибуналу, який визначав його склад, компетенцію і порядок діяльності. Однак до його затвердження справа не дійшла.

У 1867 р. в Австрії формально виникла ще така унікальна установа, як Державний надвірний суд (нім. — Staatsgerichtshof, польс. — Trybunal Stanu). Він мав реалізувати ідею конституційної відповідальності міністрів, але реально не запрацював. Згодом відповідний досвід було використано у Другій Речі Посполитій.

Конституційний закон про судову владу від 21 грудня 1867 р. встановив, що організація і компетенція судів мають визначатися окремими законами. Тож відповідними актами було визначено, що суддею міг бути австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і стаж практичної роботи не менше трьох років, успішно склав письмовий і усний іспити. Комісії з прийому іспитів створювалися щорічно міністром юстиції при кожному вищому крайовому суді. До їхнього складу входили професори юридичних факультетів і найкваліфікованіші юристи-практики. Судді могли бути звільнені з посади у випадках, передбачених законом, і на підставі правильно постановленого судового рішення. Вони могли бути тимчасово відсторонені від посади за наказом голови суду або за рішенням вищої судової інстанції. Показово, що у 1908 р. у Східній Галичині 63,8 % суддів були поляками і 31,8 % українцями. Втім, останні допускалися до роботи переважно в судах нижчих інстанцій[615].

6 липня 1868 р. було прийняте положення про адвокатуру, яке закріпило самоврядування й автономію адвокатури, скасувало повноваження міністра юстиції приймати щодо кожного адвоката рішення про допуск до виконання ним своїх функцій. Положення дещо змінило вимоги, що висувалися до осіб, охочих бути адвокатами. Зокрема, встановлювалося, що кандидат мав пройти уже семирічну юридичну практику. Складання адвокатського іспиту й наявність ступеня доктора права не були обов’язковими, їх можна було замінити п’ятирічним перебуванням на посаді радника суду. Це положення діяло аж до розпаду Австро-Угорщини[616].

1 квітня 1872 р. в Австрії був прийнятий адвокатський дисциплінарний статут. Він передбачав утворення при кожній адвокатській палаті дисциплінарної палати, яка обиралася всіма адвокатами палати строком на три роки. Дисциплінарне провадження проти адвоката дисциплінарна колегія розпочинала попереднім слідством: допитувала обвинуваченого, інших причетних осіб, проводила допит віч-на-віч тощо. В дисциплінарному статуті було встановлено вичерпний перелік дисциплінарних покарань, що застосовувалися до адвокатів: догана, штраф до 300 крон (згодом — до 600 крон), тимчасове усунення з посади на строк до одного року (для кандидатів — продовження тривалості практики на той же строк) і виключення зі списку адвокатів. Виключений зі списку адвокатів мав право клопотати про поновлення його у списку через три роки[617].

Період від кінця XIX ст. і до початку Першої світової війни вважається «золотим часом» у розвитку української адвокатури під владою Австро-Угорщини. Станом на 1914 рік у Галичині й Буковині налічувалось уже близько 1500 адвокатів, але українців з них — лише 74. Українські адвокати виконували не лише суто професійні обов’язки, часто вони ставали борцями за національні й політичні права українського народу.

8.4. Судова влада в угорському Закарпатті у феодальні часи

Територія сучасного Закарпаття в досліджуваний період становила південно-східний регіон Угорського королівства з етнічно дуже гетерогенним населенням. Центральні органи влади вважали ці землі віддаленим і бідним краєм, який на відміну від Хорватії, пов’язаної з Угорщиною персональною унією, або від майже незалежної Трансильванії не мав будь-якого спеціального статусу, тобто був цілком інтегрованою частиною держави. Це позначилося і на структурі органів державної влади в регіоні. Втім через його периферійність та етнічний характер деякі особливості, зокрема в судівництві, все ж мали місце.

Заснування своєї держави угорська історична свідомість і публічно-правова традиція пов’язують з іменем Іштвана (Стефана) І Святого з династії Арпадів, який у 1000 р. отримав корону безпосередньо від римського папи. Вагомих результатів на державотворчій ниві досягли наступники Іштвана І, особливо Ласло (Владислав) Святий, Кальман (Коломан) Книжник, Ондраш (Андрій) II, Ондраш (Андрій) III і Бела IV. Представники Анжуйської династії, які володіли угорською короною після вимирання Арпадів, також зробили багато для того, щоби тодішня Угорщина функціонувала як європейська держава.

Для часів Святого Іштвана та його безпосередніх нащадків станове судочинство ще не було характерним. У ці часи король був не лише проводирем, а й головним суддею держави. Королівське судочинство здійснювалося в королівському дворі, тобто в Курії (угор. Kúria — від лат. Curia — назва місця, де здійснюється найвища влада). Королівський двір завжди слідував за переміщенням короля в державі, тому в тодішній Угорщині не існувало королівського суду, прив’язаного до певного місця. У перші три століття державності королівський двір найчастіше перебував у містах Естергом, Секешфегервар та Буда.

Оскільки король через зайнятість не мав можливості особисто вершити суд, у цих функціях його дедалі частіше замінювала спеціальна посадова особа — набор або палатин (угор. nadorispan, nador; лат. palatinus, palatinus comes). Ця посада існувала в Угорському королівстві від початку XI ст. до 1848 р. Вважають, що її назва походить від скорочення словосполучення «надвірний жупан» (угор. nadb-dvorjb-zupanb). Надор був представником монарха, від 1723 р. — віце-регентом. Він призначався монархом, а від 1608 р. обирався Державними зборами. Ця посадова особа мала також власні, тобто не делеговані королем, повноваження щодо здійснення правосуддя над людом королівського двору. А Золота булла 1222 р., в якій були зафіксовані права дворянства, наділила надора повноваженням здійснення правосуддя над усіма підданими держави. Винятком були справи, які могли призвести до смертної кари або конфіскації майна, що потребували особистої санкції короля[618]. Із часом склався надорський суд (Палата семи), в якому під його головуванням судочинство здійснювали троє магнатів і троє прелатів (церковні ієрархи).

З остаточним формуванням самостійного надорського судочинства суддівські функції в королівському дворі став здійснювати придворний жупан (угорська назва: udvarispan), який незабаром набув статусу державного (земського) судді (угор. orszagbiro, лат. judex curiae regiae, curialis comes). Перебуваючи при королівському дворі, державний суддя міг розглядати будь-які справи, а справи, розпочаті ним під час перебування при королівському дворі, він міг завершити будь-де. Ця посада мала реальне значення від початку XII ст. до 1884 р., а згодом зберегла лише символічні функції.

Найважливішим судовим органом у провінціях (королівських комітатах, слов’янська назва — жупи) були суди, якими керували комітатські жупани (угор. megyesispan, лат. comes comitatus), уповноважені вирішувати справи населення жупи. В кожній жупі, крім жупана, діяли також ще двоє призначених згори королівських суддів (лат. judex regius), які у присутності жупана судили грабіжників та інших злодіїв. Окремі королівські судді — пристави (угор. pristaldi, лат. pristaldus) — спеціалізувалися на посвідченні угод із землею та розгляді земельних спорів. Щодо обсягу повноважень цих посадових осіб остаточної ясності немає. Окремі дослідники вважають, що вони частково виконували функції нотаріусів і судових представників (адвокатів). Із послабленням королівської влади королівські судді втратили самостійність і перейшли в підпорядкування жупанів.

З формуванням суспільних станів і розбудовою станової держави зародилося станове судівництво, яке надалі було характерним для Угорщини аж до модерних буржуазних часів. Поступово сформувалися окремі юридичні інститути духовенства, дворянства, міщан і кріпаків, а в певних сферах правовідносин — і їхнє окреме право[619].

Ускладнення судівництва спричинило потребу в судовому представництві сторін процесу. Професійної адвокатури ще не було, і представником у суді за плату чи безоплатно могла виступати будь-яка дієздатна особа. Здебільшого сторони покладали цю функцію на когось зі своїх письменних родичів[620].

Від XV ст. Угорщина була станово-представницькою монархією з королем і Державними зборами. Найяскравішим юридичним виявом станових засад став Трипартіум (лат. Tripartitum opus juris consuetudinarii incluti regni Hungariae) — звід звичаєвого і королівського права Угорщини в трьох частинах. Цей кодекс, затверджений Державними зборами й санкціонований королем 1517 р., зберігав свою чинність аж до 1848 р. Згодом у середині XVI ст. побачив світ Квадріпартіум (Quadripartitum) — розширена і редагована версія Тріпартіума.

Вже в XIII ст. замість королівських комітатів, які розпалися, були створені дворянські комітати. З’являється новий комітатський суд (угор. varmegyei torvenyszek, лат. sedes judiciaria), який з часом став найважливішим дворянським судом феодальної доби. Разом з тим дворянські громади комітатів дістали право обирати солгабіро або сервієнтів як суддів у справах щодо потерпілих від утисків магнатів. Згодом повноваження суду солгабіро (угор. szolgabiroi szek, лат. forum judium) поширились і на інші справи.

Водночас формуються самостійні судові органи вільних королівських міст. Серед міських привілеїв першим і найважливішим було право на вільний вибір судді[621]. Суддя мав право приймати рішення у спорах, що виникали між мешканцями міст. Він здійснював судочинство спільно із засідателями (угор. esktidtek, лат. jurati cives) у раді (лат. senatus magistrates). За винятком окремих випадків, міщани були відповідальними лише перед такими судами. Апеляцію на рішення міських судів можна було подавати до короля, який зазвичай такі подання спрямовував до державного судді.

Феодали-землевласники разом з імунітетом дістали право суду над підлеглим їм людом — кріпаками та фаміліаріями (фаміліарій — сформована протягом XIII ст. угорська форма васальної залежності, що суттєво різнилася від його західноєвропейського аналога). Спочатку світські та церковні феодали це право набули від короля як привілей, а з часом воно стало звичайною практикою. Впродовж XIII–XIV ст. утвердився так званий панський або домініальний суд (угор. Uriszek, лат. sedes dominalis). Правом винесення смертного вироку («право меча», лат. jus gladii) домініальний суд міг володіти лише на підставі окремого королівського привілею. Тому розгляд «публічних злодіянь», які могли каратися смертним вироком (наприклад убивство, розбій, зґвалтування), належав за загальним правилом до компетенції седрії (sedria, скорочене від лат. sedes judiciaria — комітатський суд). Панський суд у різних варіантах в Угорщині проіснував до 1848 р.

У справах за позовами кріпаків судами першої інстанції виступали сільський голова (староста), управитель феодала або земський суд. До юрисдикції сільського старости належав розгляд незначних справ (він мав право призначати покарання у вигляді штрафу, розмір якого не перевищував одного форинта). Незначні справи міг також розглядати управитель феодала у великих землеволодіннях. Суд управителя мав значну популярність, оскільки він, як правило, засідав щотижня й справи вирішував швидко. Крім того, суд управителя не вимагав особливих витрат, тоді як розгляд справи в земському суді був пов’язаний зі значними витратами.

Земський суд складався з управителя, представників комітатської влади (піджупана, солгабіро) та запрошених сусідів-феодалів.

До його юрисдикції належали справи про вчинення тяжких злочинів та цивільні справи, які не могли розгляди суди управителя та сільського старости. Земський суд розглядав апеляції на рішення сільського старости, ради містечка, а також суду управителя[622].

Якщо феодал мав привілей на винесення смертних вироків, то для розгляду кримінальної справи, в якій могло бути застосоване таке покарання, необхідно було запросити на засідання суду для «упевненої довіри» (testimonum legale) когось із числа солгабіро та засідателів комітатського суду, які доповідали на седрії про це суддівство[623].

Вже від правління Іштвана І поступово формується відокремлена церковна судова організація. До її юрисдикції належали справи, пов’язані з питаннями релігії та моралі, а також окремими кримінальними діяннями. Водночас звертали увагу на те, щоб церква не змогла дістати повноваження для вирішення по суті майнових спорів. Так, наприклад, питання, пов’язані з церковною десятиною, розглядалися світськими судами. Винятком були лише спори з цього питання між самими церковними структурами. У часи розвинутого феодалізму церковні суди іменували святими судами (угор. szentszekek, лат. sacra sedes). Такими були суд єпископа, згодом — суд кардинала, а як найвища інстанція — римська курія. Незначні справи розглядалися судами протоієреїв.

Проблемною була компетенція судів щодо справ, пов’язаних з церковною нерухомістю. Позиції держави й церкви тут суттєво відрізнялися. У 1233 р. була укладена угода, згідно з якою при поважному ставленні до інтересів церкви спірні питання щодо церковної нерухомості все ж були віднесені до компетенції короля. Цей принцип був підтверджений 62-м Законом[624] 1498 р.[625]

В угорській науковій літературі фактичне зародження інституту адвокатури пов’язують із XV ст. і першим кроком до цього вважають розділення діяльності релігійних і світських юристів, яке відбулося відповідно до указу короля Сигізмунда І Люксембурга у 1405 році[626]. Відтоді поступово формується прошарок юристів-професіоналів, які систематично за відповідну матеріальну винагороду надавали юридичні консультації та здійснювали представництво своїх клієнтів у судах. Ця діяльність регулюється насамперед через встановлення певних обмежень. Так, король Матяш у 14-му Законі 1471 р. заборонив бути адвокатами суддям і засідателям, а у 69-му Законі 1486 р. установив квоту в 14 справ, у яких адвокат одночасно міг виступати довіреною особою. У згаданому раніше Квадріпартіумі була проголошена свобода адвокатської діяльності та відрегульована величина адвокатської винагороди від моменту початку судового процесу до дня проголошення рішення (вироку) у справі[627].

У подальшому зі збільшенням кількості судових спорів дедалі зростають і вимоги до адвокатів. Зокрема, 34-м Законом 1574 р. була запроваджена присяга адвоката. Адвокати присягали не захищати несправедливість та інтереси, які шкодитимуть країні. Проте через сім років ця вимога зникне із законодавства.

Схарактеризована вище система на подальших стадіях феодалізму зазнала певних змін, але загалом зберегла свої основні структури. Так, упродовж XIV–XV ст. у розгляді певних справ знову повернулися до інституту «спеціальної присутності короля» (лат. speacialis presentia regia) у формі суду особистої присутності короля (лат. personalis praesentia regia). Центральні суди, які були пов’язані з королівським двором, у різні часи очолювали надор, державний суддя та канцлер, яких зазвичай називали великими суддями, тому що вони як судді, що заміщали короля, мали компетенцію розглядати будь-які справи.

На рівні комітатів дедалі більшого значення набували комітатські суди (седрія). Цей орган діяв за головування жупана (піджупана) і за участю засідателів (лат. jurati assesores), обраних із числа місцевих посадовців і заможних дворян. Починаючи з XV ст., відкрилася можливість подання апеляцій на рішення цих судів до Курії.

У справах за позовами дворян седрія зазвичай виступала як суд першої інстанції, а у справах за позовами кріпаків — як суд апеляційної інстанції. До XVII ст. на засіданні цього суду міг голосувати будь-який дворянин комітату. Від 1613 р. право голосу в суді мали лише ординарні засідателі (лат. ordinarii jurati assessores) та надзвичайні засідателі, обрані з числа особливо заможних дворян (лат. extraordinarii assessores), а також було збільшено число засідателів, щоб судочинство стало безперервним. Надзвичайні засідателі не отримували постійної платні. Від XVII ст. окремі палати цього суду здійснювали судочинство в кримінальних і цивільних справах. До юрисдикції кримінального підрозділу комітатського суду належав розгляд усіх кримінальних справ, за винятком справ про державну зраду та образу монарха, а також кримінальних справ, у яких обвинуваченим був кріпак (окрім тих випадків, коли феодал мав право життя й смерті щодо кріпака). Цивільний підрозділ комітатського суду розглядав лише важливі цивільні справи.

Справи, які не належали до юрисдикції цивільного підрозділу комітатського суду, розглядав суд солгабіро або створений у XVII ст. суд алішпана (піджупана; угор. alispani szek, лат. sedes vicecomiti), інша назва — суд окружного начальника (лат. forum pedaneum). Проте у тодішньому законодавстві не було чіткого розмежування юрисдикції комітатського суду, суду алішпана та суду солгабіро, тому при вирішенні питання, до юрисдикції якого зі згаданих судів належить та чи інша справа, застосовували положення звичаєвого права та комітатських статутів. Здебільшого до юрисдикції суду алішпана належали справи про заборгованість на суму до 12 тис. форинтів, справи про визнання недійсним договору застави, справи про дрібне свавілля, а також справи про образу честі. До юрисдикції суду солгабіро — справи щодо заборгованості на суму до 3 тис. форинтів та про визнання недійсним договору застави, якщо вартість заставленого майна не перевищувала 3 тис. форинтів.

У XVII ст. була суттєво обмежена юрисдикція церковних судів. В їхній компетенції залишилися справи про шлюб, про порушення присяги, про дійсність заповітів та деякі інші. Водночас в окремих містах Угорщини діяли реформатські (кальвіністські) суди, проте наприкінці XVII ст. вони з невідомих причин (ймовірно, в результаті посилення релігійного тиску) припинили своє існування. Відтоді розгляд справ протестантів про шлюб було передано до відання католицьких (консисторських) судів. У 1786 р. Йосип II обмежив юрисдикцію консисторських судів справами, пов’язаними з католицькими й змішаними шлюбами. Відповідно представники протестантських церков свої спірні справи вирішували в державних судах.

У 1526 р. Габсбурги оволоділи угорською короною та почали збирати колишні підвладні Угорщині землі, відвойовуючи їх в Османської імперії та інших сусідів. Під їхню владу перейшли й етнічні українські землі Закарпаття. Панування Габсбургів в Угорщині остаточно було закріплено Прагматичною санкцією 1723 р. Водночас Угорське королівство в межах імперії Габсбургів мало спеціальний статус і певну державну стабільність. Угорщина була наділена широкими автономними правами, хоча найбільш значущі рішення приймалися вже не в Буді, а у Відні. Проте угорські традиції судівництва загалом збереглися. Так, найвищою судовою інстанцією залишалася Королівська Курія, яка від 1723 р. складалася з двох судів — Палати семи (угор. Hetszemelyes Tabla, лат. Tabula septemviralis) та Королівської палати (угор. Kiralyi Itelotabla, лат. Tabula regia judiciaria).

Палата семи була апеляційною інстанцією, яка замінила колишній надорський суд. Вона зберегла традиційну назву, хоча після реформи складалася з надора, двох архієпископів, трьох єпископів, восьми магнатів, восьми дворян, а також інспектора у справах копалень і секретаря.

До її компетенції входив перегляд рішень, прийнятих у першій інстанції Королівською палатою, а також Банатською палатою (хорват. Banski stol, лат. Tabula Banalis) — найвищим судом Хорватії. У цивільних справах її рішення були остаточними, а в кримінальних — за королем зберігалося право амністії або помилування.

Королівська палата складалася з понад двадцяти осіб, до її складу, крім високопосадовців і професійних юристів, входили представники від магнатів, духовенства і дворянства.

Вона діяла як апеляційний суд, розглядаючи апеляції на рішення, прийняті нижчими судами (районними судами, судом таверніка й комітатськими судами, а від 1791 р. — і на рішення суду вільних королівських міст і земського суду у справах про тяжкі злочини). Як суд першої інстанції Королівська палата розглядала справи про державну зраду й образу короля та позови, пов’язані з правом власності на нерухоме майно в разі, якщо це право ґрунтувалося на давніх актах. Королівська палата приймала рішення колегіально. За них мало проголосувати щонайменше 9 членів цієї палати.

Періодичність скликання засідань вищих судових органів була різною. Існували великі октави — суд засідав на восьмий день після певних свят. Також були й короткі октави — засідання суду проводились раз на рік. Судова реформа 1723 р. скасувала велику та коротку октави. Також було створено верховні суди як постійно чинні органи.

Судовою реформою 1723 р. в містах Надьсомбат, Еперьеш, Кьосег і Дебрецен були створені чотири районні (окружні) палати (угор. kerilleti tabla). Територія сучасного Закарпаття входила до територіальної юрисдикції Еперьешської (сучасне словацьке місто Пряшів) палати. Районні палати складалися з голови, 5–6 звичайних і декількох надзвичайних засідателів. Ці судові органи приймали рішення колегіально, для чого, крім голови, вимагалася присутність щонайменше 3 членів. Районні палати були судами першої інстанції. До їхньої компетенції належали справи про заборгованість, яка перевищувала 100 форинтів, про визнання недійсним заповіту, про поділ майна, що перебуває на території декількох комітатів, про визнання договорів посагу, подарунка при заручинах і договорів, укладених на підставі вдовиного права, про опікунів та піклувальників, а також про повернення застави за умови, що відповідне майно перебувало в декількох комітатах.

Упродовж XVII–XVIII ст. організація та юрисдикція міського суду не зазнали жодних змін. У першій половині XVIII ст. до системи центральних судових органів долучилися суди таверніка й персоналія як особливі суди для міст і міщан, безпосередньо підвладних королю.

Тавернік (угор. tarnokmester, лат. magister tavarnicorum) від XVI ст. посідав четверте місце в ряду вищих світських чинів, зокрема, в разі відсутності надора та державного судді він головував у Верхній палаті Державних зборів. Він виконував функції скарбника й відав розглядом справ про податки.

Персоналій (угор. kiralyi szemelynok, лат. personalis praesentiae regiae in judiciis locumtenens) — особистий юридичний представник короля, який видавав акти правового характеру від імені короля та завіряв їх королівською печаткою, виконував державні нотаріальні функції та відігравав важливу роль в організації підготовки юристів. Посада персоналія була запроваджена в королівській канцелярії у XV ст. Згодом вона набула самостійного значення. Персоналій очолював Королівську Курію, а також головував у Нижній палаті Державних зборів. До середини XVII ст. персонали призначалися винятково з дворян, але надалі серед носіїв посади були й представники знаті, особливо нової.

Апеляцію на рішення міського суду розглядав суд таверніка (угор. tarnoki szek, лат. sedes tavernicalis). До складу суду таверніка, крім таверніка та його заступника, входили й делегати тих міст, які подавали таверніку апеляцію на прийняті в їхніх справах рішення. Суд таверніка як суд другої інстанції розглядав апеляції на рішення у справах про нерухомість та про претензії на суму понад 60 форинтів. Цей суд мав засідати раз на рік, однак цього правила здебільшого не додержувалися. Касація на рішення суду таверніка до 1619 р. могла бути подана до суду персоналія. Від 1746 р. рішення суду таверніка можна було оскаржити в Королівській палаті, а від 1807 р. — в Палаті семи.

Суд персоналія (угор. szemelynoki szek, лат. sedes personalitia) функціонував як колегіальний орган. Його колегія складалася із суддів королівської палати, а іноді також із міщан. Суд персоналія діяв як апеляційний суд щодо розгляду апеляцій на рішення судів так званих міст персоналія (цей статус від 1514 р. мали п’ять міст) і як суд касаційної інстанції (до 1619 р.) щодо розгляду касаційних скарг на рішення суду таверніка. У цих випадках персоналій відповідно до положень феодального права здійснював владу короля як сеньйора міст і виступав його уповноваженим[628].

У домініальних судах до XVII ст. поряд із дворянами мали можливість брати участь і засідателі з числа кріпаків — у подальшому це вже було неможливим. При цьому аж до 1836 р. у панському суді поміщик вирішував справи, в яких сам був стороною. У межах володінь поміщика (маєтку) найнижчими судовими інстанціями для розгляду малозначущих справ були суди управителя та сільського голови (угор. biro). Зокрема, сільський голова мав право призначити грошовий штраф у сумі не більше, ніж один форинт[629].

Історія судочинства феодального періоду, яка ґрунтувалася на станових засадах, була б не повною без застереження, що у феодальній Угорщині власними судовими організаціями володіли численні привілейовані національні та територіальні спільноти зі спеціальним статусом[630]. Утім українське населення жодних привілеїв не мало.

Заслуговує на увагу і те, що у феодальній Угорщині доволі рано розвинувся інститут адвокатури. Втім, влада дуже обережно ставилися до адвокатської діяльності через численні зловживання адвокатів. Вже зазначалося, що законодавство послідовно обмежувало, а не розширювало можливості для заняття такою діяльністю.

Першим спеціальним правовим актом про адвокатуру й адвокатську діяльність в Угорщині став указ Леопольда I Statu turn Per Advocatus Causarum, sen Procuratores Pegni Observandum від 26 жовтня 1694 p. В його преамбулі адвокатам слушно докоряли за втягування клієнтів у безглузді судові процеси, затягування з корисливих мотивів розгляду справ, використання своїх знань для захисту неправомірних вимог, відмову від представництва інтересів незаможних, вимагання як винагороди для себе частини предмета позову[631]. Саме проти цього і спрямовувався указ. Зокрема, він прямо забороняв отримання адвокатом частки від предмета позову та співпрацю із супротивною стороною процесу. Нормою стала і присяга адвокатів перед королівським престолом.

Згодом у контексті судової реформи Марії Терезії королівським указом 1769 р. було затверджено нові правила про адвокатуру й адвокатську діяльність. Найважливішою новелою стало затвердження обов’язкового адвокатського іспиту для тих, хто у майбутньому мав намір займатися адвокатською практикою. Для прийняття таких іспитів при королівській та окружних судових палатах утворювалися екзаменаційні комісії. При судах велися реєстри адвокатів[632].

У 1804 р. австрійський імператор і угорський король Франц І видав указ Instructio pro advocatis, per excelsam curiam regiam, in sequelam benignae resolutionis regiae elaborata, ac per suam majestatem sacratissimam benigne approbata, в якому передбачалися такі вимоги для заняття адвокатською діяльністю: наявність диплома університету або юридичної академії, два роки практики та складання письмових і усних іспитів у королівській палаті. Адвокатський диплом підлягав оприлюдненню в кожному із судів, в яких особа здійснювала адвокатську діяльність[633].

Загалом, як видається, на початок XIX ст. в Угорщині завершився в головних рисах процес формування інституту професійної адвокатури при судовому відомстві та правового статусу адвоката. Проте адвокатура становила сукупність привілейованих осіб, яка ще не мала ознак самоврядності, а тому не може розглядатися як організована професійна корпорація. У такому стані вона перебувала ще півстоліття.

8.5. Угорське судівництво після «весни народів» і австрійсько-угорського компромісу

Реформування судівництва на буржуазний лад в Угорщині було пов’язане як із практичними модернізаційними намірами австрійського двору, так і з реформаторськими прагненнями угорських Державних зборів. Починаючи від 1830-х рр., для діяльності останніх стала характерною присутність активного ліберального дворянства, яке мало намір за західноєвропейськими зразками зреформувати діяльність держави, але зі збереженням при цьому національних традицій.

Зокрема, ліберальна опозиція висунула на розгляд Державних зборів каденції 1843–1844 рр. прогресивний проект Кримінального кодексу, який підготував один з лідерів угорського дворянства, адвокат і політик Ференц Деак. Цей проект, що в дусі французького кримінального кодексу передбачав утвердження нових буржуазних засад кримінального права, верхня палата Державних зборів провалила. Проте опозиції вдалося домогтися проголошення скасування смертної кари, тілесних покарань (для недворян) і панського суду. Була висловлена підтримка ідеї заснування суду присяжних, яка, однак, була реалізована дещо згодом[634]. Цими ж Державними зборами 18 травня 1843 р. мадярська мова була проголошена офіційною на всій території Угорщини.

Революційним законом про урбаріальні повинності від 18 березня 1848 р. було скасовано панщину, ряд інших селянських повинностей і панський суд[635].

Кульмінаційним моментом цього періоду були буржуазна революція та боротьба за незалежність Угорщини від Австрії 18481849 рр., яка зазнала поразки. Українці, які впродовж століть піддавалися примусовій мадяризації, в цій боротьбі, до речі, виступили союзниками центральної австрійської влади і навіть, як уже зазначалося, на кілька років здобули відносну автономію для так званого Руського дистрикту із центром в Ужгороді.

Подальший період, 1849–1859 рр., характеризується пануванням австрійського неоабсолютизму, спробами Габсбургів якомога глибше інтегрувати Угорське королівство у свою середньоєвропейську імперію, чому угорські стани в різні періоди з різною інтенсивністю протистояли.

Віденський уряд особливо заповзявся проти угорської адвокатури, чимало представників якої (Лайош Кошут, Ференц Деяк, Кароль Єотвеш та інші) брали активну участь у революційних подіях. Була проведена фільтрація адвокатів із відлученням від адвокатської діяльності прихильників революції. 24 липня 1852 р. імператор затвердив нові правила для адвокатури, чинність яких поширювалася і на територію Угорщини. Зокрема, від адвокатів вимагалися: наявність австрійського підданства, зрілий вік, бездоганна репутація, знання юриспруденції та адвокатський іспит. Складання адвокатського іспиту дозволялося впродовж двох років після одержання відповідного дозволу міністра юстиції.

У цей час на чолі угорської судової ієрархії перебував віденський Верховний судовий і касаційний трибунал (нім. Oberster Gerichtshoj), який поширював свою компетенцію на всю територію Австрійської імперії. В Угорщині цей суд замінив Палату семи. Були також створені 5 окружних головних судів, територіальна компетенція яких відповідала утвореним тоді адміністративним округам з центрами у містах Пешт, Шопрон, Пожонь (сучасна назва Братислава), Дебрецен і Еперєш. Окрім цього, головні суди мали Трансильванія (Себен), Хорватія (Загреб) і Сербська Воєводина (Темешвар). Під головними судами перебували комітатські суди, а під ними — районні суди.

Останні стали наступниками суду солгабіро й уособлювали перший, нижчий, рівень судової системи[636].

Побічним результатом селянської реформи стали так звані урбаріальні суди, засновані 1856 р., що мали вирішити долю угідь, які раніше перебували в нероздільному користуванні поміщиків і селян. В умовах неоабсолютизму ці суди стали одним із знарядь забезпечення панування у сільському господарстві великих землевласників[637].

Новий період в історії угорських судів розпочався після австрійсько-угорського компромісу 1867 р. Політичне життя країни тих часів характеризувалося домінуванням ліберальної партії, яка в питаннях державного будівництва додержувалася ліберальних принципів, хоч і робила це з оглядкою на пекучі соціальні та гострі національні проблеми[638]. Водночас знову набули поширення революційні ідеї, думки й концепції. Адже провідні політики дуалістичного періоду здебільшого сповідували ідейні засади революції 1848 р.

Від 1869 р. Угорщина становила окрему державу, повністю централізовану, з урядовою угорською мовою в установах, судах і державних закладах освіти. Формально Угорщина була конституційною монархією з поділом на три влади, але фактично вся влада була в руках земельної та фінансової олігархії. Це сталось унаслідок наскрізь недемократичної виборчої системи, що лишалася без змін аж до 1918 р. Вибори послів були справді безпосередніми, але далеко не загальними через численні цензи. Зокрема, угорським українцям ніколи не вдавалося здобути власну репрезентацію в угорському парламенті. На практиці Угорщина лишалася однією з найреакційніших держав у Європі, в ній не розбудовувалося соціальне законодавство, не проводилися докорінні земельні реформи, пильно оберігалася непорушність влади олігархічної верхівки.

Визначальним законом цього періоду став 4-й Закон 1869 р., який значною мірою виходив із бельгійського досвіду. Головними ідеями закону були послідовне розділення адміністративних і судових органів та гарантування суддівської незалежності. Забезпеченню останньої слугувало декларування того, що суддям у своїй діяльності необхідно підпорядковуватися лише закону, а також довічне призначення суддів. Суддею міг стати лише угорський підданий, особа бездоганної репутації, чоловічої статі, якому виповнилося 26 років, який не перебував під опікою або під процедурою банкрутства, володів угорською мовою, мав практичний досвід після отримання диплома юриста і склав спеціальні суддівські іспити. Для суддів судів вищого рівня пенсійний вік був установлений на рівні 70 років, а для суддів середнього й нижчого рівня — 65 років[639].

Гарантіями незалежності суддів були приписи, відповідно до яких «за винятком випадків і підстав, визначених у законі, законно призначений суддя не може бути зміщений з посади» (§ 15), він може бути «переведений в інший суд або на іншу службу або підвищений не інакше, як за його власної на те згоди» (§ 16). Оплата праці судді була вищою, а відпустка тривалішою, ніж в інших державних службовців. Проте все це не могло гарантувати повної незалежності суддів. Як і раніше, суддів призначав і підвищував на посаді король за рекомендацією міністра юстиції. Згідно з § 11 згаданого закону суддям заборонялося «брати участь у політичних і професійних спілках, бути присутнім на їхніх зборах і засіданнях, прямо або опосередковано брати участь в їхній діяльності, а також сприяти виконанню їхніх рішень і звернень»[640].

Закон 1869 р. регулював також побудову суддівської системи. Вищим рівнем і в подальшому залишалася Королівська Курія. Відповідно до 50-го Закону 1881 р. в цьому органі були об’єднані колишні найвищий суд і касаційний суд. На цьому найвищому рівні в палатах, що складалися з семи суддів, розглядалися касаційні справи, які надходили з апеляційних судів. Від 1912 р. чисельність палати була зменшена до п’яти осіб. Курія була останньою інстанцією також і в кримінальних справах. При Курії діяли дисциплінарна палата і палата з виборчих справ. Важлива новація містилася у 54-му Законі 1912 р., відповідно до якого Курія щорічно створювала уніфікаційні ради, покликані приймати рішення в спірних теоретичних питаннях та забезпечувати уніфіковане застосування норм права[641].

За судовою ієрархією під Курією перебували апеляційні суди (угор. itelötäbla), нижче рівнем розташувалися трибунали (угор. törvenyszek), а базовим рівнем були районні суди (угор. jarasbirósag). Апеляційні суди у кримінальних та цивільних справах діяли винятково як апеляційні інстанції другого або третього рівнів. Судді працювали у палатах із трьох або п’яти осіб. Їхні рішення підлягали оскарженню в Курії. До 1890 р. в Угорському королівстві діяли лише два таких апеляційні суди — в Будапешті та у Марошвашархей (сучасна румунська назва — Тіргу-Муреш). Згідно із судовою реформою 1880 р. було утворено 11 таких судів. Комітатські трибунали були прикріплені до одного з апеляційних судів. На закарпатських землях Маромурешський і Сатмарський комітатські трибунали належали до Дебреценського суду, а Берегський та Унгський — відповідно до апеляційного суду в місті Кошшо (сучасна словацька назва — Кошице)[642].

У державі під юрисдикцією 67 комітатських трибуналів діяли 384 районних суди[643]. Трибунали здебільшого перебували в комітатських центрах, але були й винятки. Районні суди приймали рішення в незначних цивільних і кримінальних справах. У таких судах районні судді здійснювали судочинство одноосібно.

Нові засади організації адвокатської діяльності було закріплено в 34-му Законі 1874 р. Професія адвоката мала бути незалежною, автономною та вільною. Адвокатами могли бути угорські піддані, які отримали диплом у галузі права і вступили до будь-якої адвокатської асоціації (палати).

Найважливішим елементом 34-го Закону 1874 року було утворення палати адвокатів (угор. ügyvedi kamaräk). Умовою цього була належність до її складу не менше тридцяти адвокатів, а територія дії мала збігатися з межами юрисдикції королівських трибуналів. Міністр юстиції визначав лише кількість, територію дії та місце розташування центрів адвокатських палат, а в іншому палати були незалежні від уряду, судів та інших державних органів.

Вже у грудні 1874 р. було засновано Угорську адвокатську палату, а наступного року — 28 регіональних адвокатських палат, які об’єднували 4371 юриста. До завдань палат належали підтримка авторитету адвокатської спільноти, захист прав адвокатів та контроль виконання ними своїх професійних обов’язків. Палати були наділені правом накладати дисциплінарні стягнення, а також могли встановлювати членські внески. Членство в палаті стало обов’язковою умовою зайняття адвокатською діяльністю.

Правила адвокатської діяльності, закладені в 34-му Законі 1874 р., практично залишилися незмінними до завершення Другої світової війни, а окремі її принципові положення, особливо щодо колегіального професійного адвокатського самоврядування, є чинними й нині[644].

Процес лібералізації угорського права, що відбувся наприкінці XIX ст., позитивно вплинув і на судову владу. Закон про цивільний шлюб (31-й Закон 1894 р.) вилучив шлюборозлучні процеси з компетенції церковних судів і передав їх під юрисдикцію державних судів. До подібних змін можна віднести відновлення 1897 р. судів присяжних, а також організацію спеціальних судів. Прогресивними правовими інститутами стали створені 1896 р. Адміністративний суд, Відомчий і Біржовий суди.

Цікаво складалася ситуація навколо питання про суд присяжних. Ідея запровадження цього інституту дебатувалася вже на початку 1840-х років. Більше того, в середовищі угорських якобінців були юристи, які вважали доцільним його впровадження. Суди присяжних уперше з’являються в Угорщині відповідно до 18-го Закону 1848 р., але діяли вони тільки в питаннях правопорушень у сфері преси. Порушувалося також питання про запровадження присяжного судочинства в кримінальному провадженні, але такі пропозиції були відхилені[645].

У 1852 р. з посиленням неоабсолютизму суд присяжних було скасовано. Проте 1867 р. міністр юстиції розпорядився, щоби справи про злочини, вчинені у сфері преси, знову розглядалися судами присяжних. Але це розпорядження не поширювалося на всю територію держави, зокрема, воно не стосувалося Фіуме (сучасна назва — Рєека) та прикордонних регіонів. Також було вчергове, з посиланням на складні етнічні відносини в державі, відхилено ідею поширення присяжного судочинства на кримінальні справи[646].

Зрештою, суд присяжних із широкою компетенцією був упроваджений в Угорщині 33-м Законом 1897 р. Суди присяжних створювалися лише при трибуналах і тільки із санкції міністра юстиції, який міг, якщо вважав це необхідним, і припинити їхню діяльність. Суд присяжних діяв не постійно, а залежно від кількості справ упродовж року декілька разів проводив пленарні засідання. Крім злочинів у сфері преси, до повноважень суду присяжних належав розгляд справ про злочини, що передбачали смертну кару, а також про кримінальні та політичні злодіяння, які каралися каторгою строком не менше як 5 років, а саме: справи про образу короля, державну зраду, повстання, умисне вбивство, підпал, пограбування та ін. У судах присяжних 12 непрофесійних присяжних засідателів виносили вердикт про винуватість чи невинуватість і кваліфікацію злочину, а рішення про міру покарання приймала колегія з трьох суддів[647].

Присяжні підбиралися за статевим, мовним, майновим, освітнім та віковим критеріями. Так, присяжним могла бути лише особа чоловічої статі, віком старше 26 років, яка сплачувала податок не менше 20 крон, мала середню освіту або вищу професійну кваліфікацію. Присяжний мусив володіти угорською мовою (в Фіуме — також італійською мовою). Майновий ценз не стосувався представників інтелігенції, які мали середню або вищу освіту[648].

Судочинство присяжних діяло в буржуазній Угорщині відносно недовго. У 1913 р. було значно звужено повноваження суду присяжних щодо розгляду справ про політичні злочини, а також посилено керівництво ними з боку професійного судді. З початком війни угорський уряд скористався своєю надзвичайною владою і зовсім припинив діяльність судів присяжних, що перебували поблизу кордону або на «небезпечних» за національним складом територіях[649]. Отже, функціонування судів присяжних у Закарпатті було припинено в 1914 р. А в 1919 р. розпорядженням прем’єр-міністра № 6899/1919 було призупинено здійснення присяжного судочинства на всій території Угорщини.

Цікавою видалася доля адміністративного судочинства. Вже у 1848 р. задумувалися над встановленням судового контролю над адміністраціями, але тоді не вдалося це зреалізувати. Після австрійсько-угорського примирення в принципі відкрилася нагода для цього. Проте панівні політичні сили тих часів були заінтересовані в існуванні сильної адміністративної влади, яка була би здатна забезпечити єдність і ефективність держави, більше, ніж в обмеженні цієї влади судовим контролем. Тому ідея відокремленого адміністративного суду просувалася вельми повільно. Зрештою, лише 26-м Законом 1896 р. був утворений адміністративний суд, який здійснював свою діяльність у двох відділах, а саме: загальноадміністративному та фінансовому. Фінансовий відділ приймав рішення у справах, пов’язаних з податками та зборами. До відання загальноадміністративного підрозділу належав розгляд практично всіх справ, які подавалися на рішення органів самоврядування та органів державної влади. В цьому суді судочинство здійснювалося колегіями з п’яти осіб, які складалися частково із суддів, частково — із фахівців з питань адміністрації та фінансів[650].

Разом із тим слід зазначити, що фінансово-адміністративне судочинство існувало й до того, оскільки 43-м Законом 1883 р. замість архаїчного суду таверніка було створено одноступеневе фінансове суддівство, рішення якого, на відміну від австрійської моделі, були остаточними[651]. Утворення цього суду вважалось важливою віхою на шляху розбудови угорської правової держави. Адже цей закон уперше надав можливість особі подати скаргу або позов супроти органу публічної влади[652]. Згодом цей судовий орган улився в систему адміністративних судів. Відокремлена форма адміністративного судочинства стала важливим чинником угорської судової системи.

В законі детально окреслювалося коло справ, що належали до компетенції Адміністративного суду. Крім того, на підставі розпорядження Ради Міністрів повноваження Адміністративного суду поширювалися на спірні питання — з приводу міністерських та інших обов’язкових розпоряджень, про законність яких він мав виносити остаточне рішення. А відповідно до 70-го Закону 1907 р. Адміністративний суд здійснював розгляд справ про розпорядження міністерств чи інших органів виконавчої влади або заходи, що обмежували права органів місцевого самоврядування. Підставою відкриття адміністративного провадження була скарга про те, що орган влади чи посадова особа, користуючись адміністративною владою, порушує законні права органів самоврядування, нехтуючи законом або нормативно-правовими актами. Цей закон, прийнятий коаліційним урядом, передав у відання Адміністративного суду і спори про те, чи мав певний вищий орган законне право скасувати рішення органів місцевого самоврядування або вирішувати замість них, вимагати внесення поправок і змін в обов’язкові розпорядження, а також самостійно виконувати закони чи розпорядження замість органів місцевого самоврядування. Оскільки такі зловживання траплялися досить часто, закон надавав органам місцевого самоврядування право адміністративної судової скарги (так звані гарантійні скарги). Гарантійна скарга подавалася за рішенням більшості членів муніципального комітету[653].

У практиці адміністративних органів, як, утім, і багатьох судів, навіть якщо їхня компетенція чітко визначалася законом, часто траплялося, що за право вирішення однієї і тієї ж справи змагалось одразу кілька органів і судів або, навпаки, жоден із них не визнавав її «своєю». Якщо спір виникав між адміністративними установами або загальними судами, то конфлікт вирішував їхній вищий орган (суд). Змішані відомчі спори між державними органами та судами 4-й Закон 1869 р. відніс до відання уряду. Але оскільки уряд вважав це завдання для себе занадто обтяжливим, та й справді не мав можливості виконувати його ефективно, то 61-м Законом 1907 р. був заснований Суд підвідомчості (або суд компетенції, угор. Hataskori Birosag), покликаний вирішувати спори між загальними судами та Адміністративним судом, а також між цими судами та органами виконавчої влади. Суд підвідомчості приймав рішення колегіями у складі семи суддів із числа суддів Курії та Адміністративного суду.

Внаслідок відокремлення судочинства від адміністративного управління сформувалася система державних судових органів (загальні суди), основне місце в якій займали окружні суди, трибунали, апеляційні суди та Курія, що розглядали як цивільні, так і кримінальні, справи. Окружні суди завжди були судами першої інстанції, трибунали — першої чи другої інстанції, апеляційні суди та Курія — тільки судами другої інстанції. Юрисдикція окружних судів поширювалася на один або два округи, повноваження трибуналів — як правило, на один комітат, апеляційних судів — на кілька комітатів, а Курії (розташовувалася в Будапешті) — на територію всієї країни.

Як уже згадувалося, до юрисдикції загальних судів належали цивільні й кримінальні справи. Виняток становив Будапешт, де цивільний і кримінальний трибунали діяли окремо (будапештський кримінальний трибунал був заснований 14-м Законом 1895 р., а 1 січня 1915 р., одночасно з набуттям чинності цивільно-процесуальним кодексом, до його складу були включені торговельний і вексельний трибунали).

Насамкінець слід згадати про деякі спеціальні суди тих часів. Виникнення частини з них безпосередньо було пов’язане з буржуазно-капіталістичним розвитком. Типовими спеціальними судами були утворений 1864 р. Біржовий суд та утворений 1895 р. Патентний суд[654].

Біржовий суд не був державним судовим органом, а мав статус органу Будапештської товарної і фондової біржі. Його компетенція і процесуальні аспекти діяльності регулювалися 59-м Законом 1881 р., 54-м Законом 1912 р., а також звичаями біржі.

У завдання Патентного суду входили визнання та реєстрація в спеціальній відомості патентів на день винаходу. Судді Патентного суду мали інженерну освіту. Суд забезпечував монопольне право розпорядження патентами, що сприяло розвитку економіки.

Ще раніше було засновано спеціальні вексельні суди. Так, 1840 р. було прийнято закон про векселі, яким вексель визнано юридичним інститутом, а для розгляду справ, пов’язаних з порушенням приписів цього закону, створено вексельні суди. Апеляційною інстанцією став Пештський вищий вексельний суд як третя палата при Королівській Курії. При розгляді справ у вексельних судах засідателями були торговці, без жодних умов щодо їхнього походження.

16-м Законом 1909 р. в Угорщині був створений суд головного мажордома (угор. Foudvarnagyi Birosag), до компетенції якого належали справи королівської сім’ї і персон, наближених до двору. Спочатку справи цих осіб розглядалися у Відні старшим мажордомом (маршалом). В Угорщині ж суд головного мажордома засновувався спеціально для ерцгерцогів Габсбурзьких і Лотаринзьких. Унаслідок утворення цього суду зберігався особливий привілейований статус членів королівської сім’ї, а також порушувався конституційний принцип рівності всіх перед законом.

Справи військовослужбовців ще в часи абсолютизму розглядали спеціальні військові суди. У 1854 р., в період неоабсолютизму, були створені військові суди, система яких збереглася для армії і після укладення Австро-Угорської угоди 1867 р. 33-м Законом 1912 р. для хонведів (угорських військових, угор. honved — захисник Батьківщини) засновувалися особливі хонведські дивізійні суди, що складалися з голови, члена суду (обидва офіцери) і військового судді, юриста за освітою, який вів процес. Апеляції на рішення цих судів розглядав вищий хонведський трибунал.

Судочинство у справах про виборчі зловживання було поділено між відповідним комітетом парламенту й Курією. Так, відповідно до 5-го Закону 1848 р. справи про порушення виборчого права належали до компетенції палати представників. Оскільки ж правлячу партію завжди можна було звинуватити в упередженості, коли справа стосувалася мандатів її членів, то після укладення Австро-Угорської угоди 1867 р. Державні збори вирішили змінити організацію судочинства з питань виборчого права. 33-й Закон 1874 р. відніс розгляд справ про вибори до повноважень Курії, однак де-факто це відбулося аж після прийняття 15-го Закону 1899 р. Для остаточного рішення в Курію направляли лише ті види справ, які були перераховані безпосередньо у законі. В інших випадках, як і раніше, ці справи вирішували Державні збори. Така система проіснувала аж до розпаду Австро-Угорщини. Здійснення Курією судочинства у справах про вибори відбувалося досить тривало та складно. Вдаючись до формальних приводів, Курія мала можливість ухилятися від винесення рішення по суті, коли це загрожувало небажаними для уряду наслідками[655].

Окремо слід згадати про інститут мирових судів і сільське (громадське) судочинство. Мирових суддів призначав міністр юстиції з числа осіб, які мали вищу юридичну освіту[656].

13-й Закон 1876 р. передбачив, що «для вирішення спорів між господарем і слугою (наймитом), а також польовими працівниками або поденниками, так само, як і для законного заходу в разі порушення закону», органом першої інстанції є: в комітатах — солгабіро, а в містах — начальник поліції. 45-й Закон 1907 р. змінив це положення таким чином, що зазначені спори у великих і малих селах вирішував головний окружний начальник, у містах — начальник поліції або призначений радою чиновник, у столиці — районний керівник у відповідних районах. Касаційною інстанцією в комітатах був піджупан, у містах із правом муніципалітету і в столиці — міська рада. У третій інстанції такі справи розглядав міністр землеробства. Покладаючи розгляд подібних справ на солгабіро і вилучаючи їх з юрисдикції загальних судів, Угорщина порушувала принцип рівності громадян перед законом, надаючи земельній аристократії певні переваги[657].

Організація і повноваження сільських судів визначалися законами про цивільне судочинство (31-й Закон 1871р., 22-й Закон 1877 р., 1-й Закон 1911 р.). До складу сільського суду входили староста (в поселеннях міського типу — спеціально призначений чиновник) і один-два члени сільського керівництва. Сільські суди здійснювали судочинство у цивільних справах з невеликою сумою позову, а їх компетенція у кримінальних справах поширювалася лише на справи прислуги (45-й Закон 1907 р.) і польові шкоди (47-й Закон 1907 р.).

Певними судовими повноваженнями були наділені й піклувальні служби. В ті часи також була можливість здійснення арбітражного судочинства. Слід згадати ще про консульське судочинство, яке здійснювали консульські заклади над підданими кайзера та короля. Апеляційною інстанцією цієї системи був утворений в Константинополі вищий консульський трибунал, який складався в рівних частинах з австрійських та угорських консулів-суддів.

Існував також спеціальний кримінальний суд Пештського університету для розгляду справ про вчинення студентами кримінальних діянь[658].

В особливому порядку розглядалися справи про адміністративні проступки. Згідно з Угорським кримінальним кодексом про проступки (40-й Закон 1879 р.) адміністративні правопорушення могли визначатися міністерським розпорядженням або обов’язковими постановами органів місцевого самоврядування. Органи виконавчої влади намагалися утримати такі справи у своїй компетенції.

У містах справи про проступки вирішував начальник поліції й інші міські органи, а в селах — головний окружний начальник. Органом другої інстанції в комітатах був піджупан, у містах із правом муніципалітету — міська рада. Зі скаргою на їхні рішення можна було звернутися до міністра внутрішніх справ, а в окремих випадках — до галузевих міністрів (§ 13 20-го Закону 1901 р.). Лише деякі види проступків належали до компетенції окружних судів.

За майже півтора століття перебування Галичини та Буковини під австрійською владою відбулося чимало історичних подій. Габсбурги наполегливо втримували свою зібрану «по клаптиках» імперію, воювали із сусідами, придушували національні рухи й народні повстання, балансували між парламентаризмом і абсолютизмом, пережили «весну народів» і трансформацію імперії в двоєдину конституційну монархію.

В розвитку судівництва на українських землях можна вирізнити періоди: перевлаштування колишніх станових судів на загальноімперський кшталт із поступовим обмеженням компетенції шляхетських, магістратських і домініальних судів та заснування адвокатури (до 1848 р.); післяреволюційних реформ і контрреформ, узагальненим підсумком яких стало створення системи всестанових судів, апробація суду присяжних, запровадження прокуратури й перетворення адвокатури на авторитетну корпорацію (1848–1867 рр.); формування судівництва конституційної монархії з притаманними йому відносно незалежною від адміністрації, хоча й підлеглою імператору, судовою владою і демократичними принципами судочинства (1867–1918 рр.).

До беззаперечних досягнень австрійського судівництва можна віднести: визначення єдиної системи загальних судів, їхніх організаційних основ, внутрішньої структури, компетенції; формування професійних вимог до кандидатів у судді та встановлення порядку призначення на суддівські посади; запровадження єдиних вимог перегляду судових рішень; упровадження суддівського самоврядування; утвердження принципів участі громадського чинника у діяльності судів.

Особливо слід відзначити появу в Австрії одних із перших в історії людства судів публічного права, зародження конституційної та адміністративної юстиції.

Значним доробком австрійських учених-цивілістів став новий цивільний процесуальний кодекс 1873 р., згідно з яким запроваджувався єдиний цивільний процес на всій території Австрії. Однак кодекс мав певні прогалини й суперечності, що ускладнювали його застосування в практичній діяльності. Позначилися також тяжіння до звичних форм у судовій практиці та стійкість традицій. Найважливішою проблемою в цивільному судочинстві у Галичині була тяганина, повільність у розв’язанні цивільних справ, що зумовлювалося низкою причин, пов’язаних зі зростанням кількості цивільних спорів, недостатньою професійною підготовкою суддів та їхньою недостатньою чисельністю, значним перевантаженням суддів, недосконалою організацією роботи цивільних відділів судів. Цивільне судочинство було занадто дорогим унаслідок високих судових витрат, обов’язковості адвокатського захисту, а також затяжного характеру процесу. Зроблені на початку 90-х рр. XIX ст. спроби усунути недоліки у цивільному процесі здебільшого зводилися до обмеження можливостей використання апеляційного перегляду, що робило цивільне судочинство менш доступним для незаможних груп українського населення — відтак їхні інтереси залишалися без надійного правового захисту.

До уніфікації кримінального права і процесу визначальними факторами були чинність різних систем кримінального законодавства й особливості кримінальної ситуації на різних територіях Австро-Угорщини. Згодом, попри загальну гуманізацію кримінально-правових норм і запровадження суду присяжних та інших прогресивних процесуальних принципів та інститутів, кримінальне матеріальне і процесуальне право мало доволі суперечливий характер.

Зрештою, за умов імперського режиму і відмови від принципу поділу влади прогресивні починання у сфері судівництва значною мірою були знецінені, а судова влада залишилася підконтрольною і підзвітною політичній верхівці, тобто імператорському двору.

Зокрема, хоча й було проголошено принцип суддівської незалежності, цей принцип мав певні політичні та ідеологічні межі. Формуючи штат суддів, австрійська влада зважала передусім не стільки на їхній професіоналізм, скільки на політичну благонадійність, національність. Існували й інші обмеження щодо добору складу суддів (наприклад, суддею не могла бути жінка).

Характерною рисою функціонування австрійської судової системи і судочинства була фактична правова нерівність, незахищеність українців та інших національних меншин. Великодержавна політика австрійської влади, спрямована на ствердження панування «титульної» нації та поступову денаціоналізацію і полонізацію українців, знайшла вияв, зокрема, в законі від 1 жовтня 1869 р., який значно обмежував використання української мови в судочинстві у Східній Галичині, а також в усуненні суддів-українців із суддівських посад. Це позбавляло українське населення належного захисту своїх прав у всіх сферах життя, які підлягали правовому врегулюванню.

В Угорському королівстві судівництво розвивалося автономно від австрійського, але зі схожими історичними закономірностями й тенденціями. В умовах станово-представницької монархії дещо послаблювався вплив на судочинство власне королівського двору, але загалом аж до другої половини XIX ст. суд був невіддільним від станової дворянської адміністрації. «Весна народів» і революційне законодавство, що її супроводжувало, підірвали основи феодальної державної, зокрема судової, системи Угорщини. Але подальша політична перемога контрреволюції та утвердження австрійського неоабсолютизму майже на два десятиліття загальмували радикальні буржуазні перетворення. Навіть після проголошення конституційної монархії і започаткування на підставі 4-го Закону 1869 р. незалежності суддів залишалося чимало рудиментів старого феодального судівництва. Водночас дуже важко приживалися паростки нового — суди присяжних і адміністративна юстиція.

Важливо підкреслити, що українське Закарпаття за всі часи перебування під владою Угорського королівства не становило окремої адміністративно-територіальної одиниці. Короткочасне існування в 1849–1867 рр. Руського дистрикту відбувалося проти волі угорських панівних кіл і було винятком, який лише підкреслив загальну тенденцію до асиміляції українського населення. Звісно, не було й

мови про якісь привілеї або спеціальні гарантії прав для українців. Годі було й сподіватися на національні судові органи, де б уживалася українська мова. Соціальне гноблення поєднувалося з національними утисками. На теоретичному рівні насаджувалася концепція «єдиної політичної угорської нації». Всі етнонаціональні відмінності при цьому зводилися лише до мовного чинника. Проте й за таких умов закарпатська земля дала світу визначних юристів-просвітників — Михайла Балудянського (Балуг’янського), Петра Лодія і Василя Кукольника, які згодом внесли неоціненний вклад у розвиток юридичної науки та освіти в Росії та Україні.