Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Висновки

Звернення до теоретико-філософського осмислення феномену судової влади та історичного досвіду становлення і розвитку судової влади в державах і подібних до них утвореннях, які в різний час існували на території сучасної України, дає змогу зробити такі висновки.

1. Будь-яке, насамперед державно-організоване, суспільство потребує наявності арбітра, який вирішує конфліктні ситуації між членами такого суспільства на підставі унормованих у ньому уявлень про добро і справедливість. Існування судової влади зумовлено необхідністю суспільства в підтримці правового та соціального порядку, а її державна природа — обов’язком держави цей порядок підтримувати. Судова влада виступає особливою автономною сферою публічної (суспільної) влади, яка має універсальний характер, тобто здатність вирішувати будь-які юридичні конфлікти в політичній, релігійній, економічній, культурній та інших сферах життя суспільства.

Судова влада — поняття, яке в межах доктрини поділу влади позначає одну з гілок державної влади, основне (однак не єдине) завдання якої — здійснення правосуддя. З формального боку (функціонального розуміння) правосуддя ототожнюється із судочинством, судовим розглядом справ. З іншого, змістовного, боку правосуддя — це реалізація ідеї права, досягнення добра і справедливості. З часом до форм здійснення судової влади додається судовий контроль, зокрема конституційна й адміністративна юстиція, який також стає вагомим чинником реалізації ідеї права. На суди також може покладатися тлумачення норм права, насамперед тих, які містяться в конституціях і законах.

2. Для нормального функціонування судової влади вона має бути як легальною, так і легітимною. Легальність влади — це її юридичне обґрунтування, законність, відповідність чинним у державі правовим нормам. Водночас судова влада як складова державної влади потребує відповідної суспільної легітимації. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

У різні історичні часи легітимність судової влади зумовлювалася різними чинниками: вона була, згідно з відомою типологією М. Вебера, і традиційною, і харизматичною. Нині легітимність судової влади може бути лише раціонально-легальною. Тобто громадяни мають бути переконані, що суд над ними чиниться відповідно до узаконених правових норм, на принципах добра і справедливості. У цьому разі легітимність свідчитиме про ступінь довіри суспільства до судової влади, про суспільну згоду щодо неї, готовність до виконання її рішень.

3. Під судовою владою у зв’язку з наведеним слід розуміти функціонально, а з часом й інституційно, відособлену сферу публічної влади; сукупність владних повноважень судів та інших уповноважених суб’єктів, легітимізованих волею народу або іншого конкретно-історичного суб’єкта легітимації, зміст яких становить здійснення з метою підтримання правопорядку, забезпечення соціальної злагоди та/або інтересів панівних верств суспільства в спеціальних процесуальних формах правосуддя, а також тлумачення норм права та контролю за державними органами і посадовими особами.

4. Для характеристики судової влади певного історичного часу найважливіше, по-перше, що є джерелом судової влади, від імені кого вона здійснюється, хто визнається конкретно-історичним суб’єктом її легітимації, а по-друге — які органи визнаються суб’єктами судової влади і здійснюють судові функції.

5. Судові органи та судове право в Україні мають багатолітню історію, яка сягає корінням принаймні середини першого тисячоліття до н. е. У скіфському суспільстві судова влада досягла доволі значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та виконувала, принаймні частково, своє найголовніше завдання — здійснення правосуддя. Вона мала сакральний характер, сприймалася такою, що ґрунтується на волі вищих сил (язичницьких богів). Судові функції тут здійснювали царі, наближені до них особи (слуги та виконавці), правителі-намісники, призначені для управління певними територіями та родоплемінними групами. У певних випадках судовий розгляд справ, імовірно, могли здійснювати й ради старійшин, які користувалися значним впливом. Оскільки у своїй основі державний апарат ґрунтувався на принципі всемірного використання родової та племінної структури, різноманітні справи, ймовірно, могли розглядати також народні збори (зібрання скіфських воїнів-общинників). Але й тут, безперечно, головну роль відігравали військові керівники, вожді різного рівня, у першу чергу — «царі», які очолювали скіфське військо під час походів.

6. В античних державах Північного Причорномор’я склалася система судових органів, подібна до судових систем більшості держав еллінської ойкумени з урахуванням місцевих особливостей державно-правового розвитку. Сакральний характер судової влади залишався, але воля богів, за тодішніми уявленнями, виявлялася не лише через правителів, а й через «глас народу». Наявність суттєвих лакун у законодавстві та схильність громадян до судового вирішення різноманітних життєвих колізій надавали народному суду дікастів, колегії архонтів, іншим магістратам, що, крім іншого, здійснювали й судові функції, широке поле для діяльності. Процес мав яскраво виражений змагальний характер і складався з кількох стадій: порушення справи, просклесії, анакрісії, стадії судочинства та стадії виконання судового рішення. З античних полісів Північного Причорномор’я відомі випадки спроб впливу на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке виявлялося на побутовому рівні. Хоча загалом можна дійти висновку, що норми процесуального характеру в Ольвії, Херсонесі, Тірі та Боспорі набули достатньо значного рівня розвитку. В подальшому традиції античної культури, зокрема й правової, не були знищені. Беручи до уваги наступність у праві України, маємо підстави з упевненістю говорити про те, що пізніші судові інституції формувалися на підвалинах, які закладалися ще за часів античності.

7. Княжа доба (IX–XIV ст.) дає змогу оцінити ті перетворення, які проходить влада, зокрема й судова, на етапі еволюції від додержавних архаїчних (варварських) форм до розвиненої середньовічної європейської феодальної держави. Одним з найважливіших чинників, що ініціював цю еволюцію, стала зміна релігійних імперативів у зв’язку з прийняттям християнства та пов’язані із цим культурні впливи.

Зовнішнім виявом цих суспільних перетворень було формування основ державного апарату, зокрема первинної системи судових органів. На початку доби провідними рисами судової влади були асоціація судівництва з особою князя, орієнтація судового процесу на підтримання миру та порядку в громаді, провідна роль позасудових засобів вирішення конфліктів (кровна помста, примирний договір, Божий суд), а сам суд відзначався значним ступенем сакральності, земний княжий суд оцінювався крізь призму справедливого небесного суду.

З першої половини XII ст. починається одержавлення судової влади. Княжі намісники та тіуни, які власне й формують основу системи судових органів, відправляють суд як один зі своїх численних адміністративних обов’язків, який, що важливо, приносить їм значний дохід.

За таких умов відбуваються втрата судовою владою більшої міри сакральності, виникнення та розвиток інституту судових привілеїв, поява доменіальних судів, піднесення ролі церковного суду у світських справах тощо. Втім, особистий суд князя зберігав значною мірою релігійний ореол і розглядався як самий справедливий суд після Божого.

8. Судова влада на українських землях литовсько-польської доби була складним суперечливим явищем, зумовленим соціальною і культурною строкатістю середньовічного, зокрема й українського, суспільства. Станове суспільство породжувало станове судівництво, а партикуляризм влади — партикуляризм права і судочинства. Кожна спільнота претендувала на судову владу поруч, а то й замість держави. Ознакою доби стала певна «конкуренція судових влад» з тенденцією до пріоритету державної судової влади. Відповідно різними були й уявлення про джерело судової влади. Польська традиція визнавала носієм державного суверенітету і джерелом влади народ, тобто шляхту. У Великому князівстві Литовському в суспільстві домінували уявлення про великого князя як носія найвищої справедливості. Суд, який тривалий час був невіддільним від адміністрації, із започаткуванням посад (урядів) виборних земських суддів дедалі більше набував значення самостійної інституції. Водночас зміцнювали свої позиції домініальні суди. Загалом судова система на українських землях Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої була доволі розвинутою. Вона характеризувалася кількома рівнями судових інстанцій, предметною спеціалізацією судів, формалізацією принципів судочинства і вимог до судового процесу.

Найефективнішими у залагодженні конфліктів і втриманні суспільної рівноваги були великокнязівські та громадські (шляхетські й копні) суди. Влада великого князя, значною мірою зберігаючи сакральний характер, «обтяжилася» ідеєю спільного блага, що зумовлювало її стійкий авторитет у судовій сфері. Водночас у шляхетському середовищі пріоритетне місце займали полюбовні суди, які вирішували життєві колізії з урахуванням інтересів конфліктуючих сторін і груп, культурних пріоритетів, суспільних стереотипів, як-то щодо культу шляхетської честі. Авторитет цих судів виявлявся насамперед у суспільному визнанні їхніх рішень і значному, порівняно з іншими судами, відсотку їхнього виконання.

Судову владу цієї доби можна схарактеризувати як конвенційну, спрямовану на підтримання громадського спокою. Активність судового руху, яка відзначається дослідниками цієї доби, була зумовлена, як уявляється, порівняно незначним відчуженням людини від державно-суспільних інституцій, зокрема і судових, а підкорення судовій владі часто було свідомим вибором учасників процесу. Водночас слід констатувати, що держава намагалася оптимізувати, привести судівництво у відповідність із тодішніми суспільними і політичними процесами. Такі спроби були зроблені, зокрема, в ході судової реформи 1564–1566 рр., яка значною мірою прислужилася виокремленню судової влади і стала підставою для утвердження елементів правової держави (в її феодальному розумінні) і на українських землях.

9. У судовій практиці Запорізької Січі, як ніколи раніше в українській історії, яскраво виявилося розуміння судової влади як публічної влади, джерелом і головним носієм якої є всі повноправні громадяни (в умовах Січі — все військове товариство). Якщо в литовсько-польському судочинстві шляхта, яка ототожнювала себе з народом, лише боролася за контроль над здійсненням судової влади, то на

Січі козацьке товариство реально здійснювало таку владу. Демократизм влади загалом зумовлював демократизм судової влади як її невід’ємної складової. Водночас судова влада не відділялася від військово-адміністративної і мала універсальний характер, тобто була здатна, здійснюючи правосуддя, вирішувати будь-які питання в політичній, військовій, релігійній, економічній та інших сферах життя Запорізької Січі. Водночас вищий орган судової влади — Військова рада — здійснював функцію контролю за військовою старшиною. Судова влада реалізувалася через найавторитетніших козацьких ватажків і здійснювалася на підставі взаємно визнаних загальнообов’язкових правил. Це зумовило існування системи судових органів, які діяли поза рамками державного втручання Великого князівства Литовського, Московської (Російської) держави, Речі Посполитої, Туреччини й навіть Гетьманщини.

Водночас відсутність формалізму й жорстких юридичних процедур, певного професіоналізму судової діяльності та реального поділу владних повноважень нерідко призводила до зловживання владою, обмеження прав учасників судового розгляду, завідомо популістських, але несправедливих рішень. Проте ці недоліки перекриваються здобутками козацької судової демократії, формуванням судової влади, яка загалом користувалася високою довірою населення й утілювалася в рішеннях, здебільшого зрозумілих кожному козакові-лицарю і посполитому.

10. Період від другої половини XVII до кінця XVIII ст. в історії українського судівництва позначений протистоянням західноруської (литовсько-русько-польської) та східноруської (московської) правових традицій, що зрештою призвело до повної уніфікації з імперськими українських судових інстанцій, процесуального та іншого законодавства, повної переваги виконавчої влади та нехтування відправленням правосуддя. Результатом цілеспрямованої консолідації влади в імперській Росії стало остаточне поглинання приєднаних територій; експансія вимагала домінування військових та адміністративно-поліційних інтересів, а відтак не терпіла, на відміну від Західної Європи, ні традицій юридичної освіти, ні корпорацій привілейованих та впливових суддів.

Разом з тим Гетьманщина понад 180 років зберігала специфічний автономний судоустрій, власне законодавство, до певної міри незалежну професійну спільноту освічених, досвідчених та авторитетних правників.

Вона успадкувала політичну й правову культуру Речі Посполитої з її парламентаризмом, фетишизацією права, розвиненою судовою системою, приматом приватного права, особистими свободами (що й надалі вважаються базовими). Судівництво Гетьманщини було інституціалізовано, ієрархізовано та уособлювало важливу сферу публічної влади, що здійснювалася відповідно до закону і в процесуальних межах, встановлених законом. Козацька судова влада, до якої обмежено допускались і деякі інші суспільні стани, була легітимізована як знизу — сприйняттям суду навіть нижчими, «неполітичними» верствами населення як єдиного інституту забезпечення прав і вирішення конфліктів, так і згори — через законодавчі акти і визнання реально діючої системи судочинства, що de facto спиралася на норми Литовського статуту й судову практику. Суддівський корпус мав усі ознаки професійної корпорації. Водночас, оскільки суддів, як й інших представників адміністрації, обирали козаки, новонароджена «судова еліта» лише починала відособлюватися від основної козацької маси.

11. Наприкінці XVIII ст. західноєвропейські ідеї поділу державної влади та виокремлення в її системі судової влади були сприйняті й у Російській імперії, до якої належала значна частина українських земель. Разом з тим, поряд зі вживанням терміна «судова влада» в офіційних документах та деяких важливих законодавчих проектах другої половини XVIII та першої декади XIX ст. традиційним був наголос на похідному характері судової влади від влади виконавчої. Винятком можна вважати проект українського правника С. Ю. Десницького 1768 р., який намагався адаптувати вчення про поділ влади до російських умов. Характерним для нього було те, що автор розумів під судовою владою лише судові органи надгубернського рівня.

Губернська реформа Катерини II найпершим завданням ставила саме відокремлення суду від адміністрації. При цьому конкретні правові норми, які це забезпечували, були запозичені, передусім, із права остзейських губерній Російської імперії, найпрогресивнішу частину якого становили шведські закони, для яких загалом не було характерним вирізнення окремої судової влади. Після Катерини II було чимало намагань удосконалити запроваджену нею систему судівництва, яка в загальних рисах проіснувала аж до судової реформи 1864 р. Важливе значення мала кодифікація законодавства у 20-30-х рр. XIX ст., наслідком якої став Звід законів Російської імперії, де у модерних юридичних формах було закріплено всю систему державного судоустрою і докладно врегульовано основні процедури судочинства. Разом з тим запровадження Зводу законів на території України й скасування особливостей українського суду перервало багатолітню традицію його самобутнього розвитку.

12. Судова реформа 1864 р. була однією з найглибших російських буржуазних реформ середини XIX ст. Утім, прогресивні нововведення (відділення суду від адміністрації, виборні мирові суди, розгляд справ за участю присяжних засідателів, заснування адвокатури, гласність судового розгляду, вільне оцінювання доказів тощо) втілювалися в життя неквапливо і непослідовно, зберігаючи рудименти минулого і створюючи численні винятки із загального порядку.

Поза новою судовою системою, зокрема, залишився селянський волосний суд, який вже самим фактом свого існування порушував проголошений принцип рівності всіх станів перед законом.

На українських землях Російської імперії, зокрема в Південно-Західному краї, судова реформа зіткнулася зі специфічними проблемами й мала свої особливості. У відповідь на русифікаторську політику посилювалися національні інтереси та почуття. У зв’язку зі зростанням польського національного й українського селянського рухів у західних губерніях імперії проведення судової реформи розтягнулося на декілька десятиліть, збігаючись у своїй активній фазі з початком реалізації альтернативного курсу на контрреформи.

Від 1881 р. в умовах російського неоабсолютизму судова влада дедалі більше ставала однією з провідних ланок карально-репресивного апарату російського самодержавства. Втім, ні посилення охоронних тенденцій в місцевих і загальних судах, ні подальша «скорострільна юстиція» не змогли убезпечити монархію від кризи, а згодом і цілковитого краху.

13. В імперську добу схожими шляхами йшло формування судової влади на західноукраїнських землях. В імперії Габсбургів етапами цього процесу стало упорядкування єдиної загальноімперської системи станових судів (до 1848 р.), згодом, у час післяреволюційних реформ і контрреформ, — створення системи всестанових судів і апробація суду присяжних (1848–1867 рр.), а після перетворення імперії на двоєдину Австро-Угорську монархію — формування судівництва конституційної монархії з притаманними йому відносно незалежною від адміністрації, хоча й підлеглою імператору, судовою владою і демократичними принципами судочинства (1867–1918 рр.). До досягнень австрійського судівництва можна віднести: визначення єдиної системи загальних судів, їхніх організаційних основ, внутрішньої структури, компетенції; формування професійних вимог до кандидатів у судді та встановлення порядку призначення на суддівські посади; запровадження єдиних вимог перегляду судових рішень; впровадження суддівського самоврядування; утвердження принципів участі громадськості в діяльності судів, зародження конституційної та адміністративної юстиції. Втім, за умов імперського режиму і відмови від принципу поділу влади прогресивні починання у сфері судівництва значною мірою були знецінені, а судова влада залишилася підконтрольною і підзвітною політичній верхівці, тобто імператорському двору.

В Угорському королівстві судівництво розвивалося автономно від австрійського, але зі схожими історичними закономірностями й тенденціями. В умовах станово-представницької монархії дещо послаблювався вплив на судочинство власне королівського двору, але загалом аж до другої половини XIX ст. суд був невіддільним від станової дворянської адміністрації. Після проголошення конституційної монархії і декларування у 1869 р. незалежності суддів теж залишалося чимало рудиментів старого феодального судівництва, а паростки нового — суди присяжних і адміністративна юстиція — приживалися дуже важко.

Водночас австрійське, а ще більше угорське, судівництво не передбачало реальних гарантій для українського населення щодо мови судочинства і доступу до суддівської служби, попри всі демократичні перетворення зберігалися фактична правова нерівність, незахищеність українців та інших національних меншин.

14. У добу Української революції 1917–1921 рр. першою й головною проблемою судової влади стала її залежність від реальності та ефективності державної влади загалом. За нетривалий час на території України змінилося декілька різноорієнтованих урядів, кожен з яких намагався налагодити судову функцію в державі, і кожен починав при цьому з реформи вищих органів судової влади. Цілісну реформу першої ланки судової системи за весь період так і не було здійснено. Ситуацію на місцях ускладнювало й паралельне існування альтернативних судових чи квазісудових органів. Таке становище зумовило активне поширення серед місцевого населення самосуду та самоуправства. Важливою ознакою судової влади цього періоду був і значний розрив між революційно налаштованими представниками вищих органів влади держави і значно консервативнішими, хоча б у силу своєї професії, правниками, які стояли на чолі органів юстиції і правосуддя.

Все це спричинило суттєву відмінність між принципами організації та діяльності судової влади, проголошеними de jure, та такими, що склалися de facto, особливо на місцях.

Загалом попри всі судові реформи 1917, 1918, 1919 років на українських землях упродовж існування всіх національних владних режимів зберігалась одна система, яку можна схарактеризувати як трирівневу вертикальну систему (змішана перша інстанція, апеляційна та касаційна) з внутрішньою спеціалізацією (департаменти цивільної, кримінальної та адміністративної юстиції), змішаною підсудністю та паралельним широким застосуванням надзвичайної військової юстиції. В конституційних актах та проектах цього періоду було закладено підґрунтя для впровадження конституційної юстиції та вирізнення адміністративної юстиції в окрему систему.

Така модель історично склалася на українських землях з урахуванням конституційної практики західних держав, а також особливостей загального військово-політичного становища.

15. Неоднозначним є радянський досвід організації судівництва. Впродовж усього існування Радянської України не визнавався принцип поділу державної влади і, відповідно, поняття «судова влада» як таке. Разом з тим не заперечувалася потреба у державних органах, спеціально уповноважених на здійснення судових функцій. Водночас сформувалися й постійно вдосконалювалися механізми впливу на суди керівних компартійних і державних органів. Принципи відбору професійних суддів доволі швидко перетворили принаймні верхівку суддівського корпусу на частину партійно-державної номенклатури, пов’язаної корпоративними інтересами.

Реформи судової системи, які відбувалися в СРСР і УРСР, значною мірою зумовлювалися не потребами самої системи, а змінами внутрішнього й зовнішнього політичного курсу. В окремі періоди радянської історії суди виступали активними провідниками антинародної політики тоталітарної держави, забезпечували узаконений примус та протиправні каральні заходи. При цьому, однак, перевага все ж надавалася позасудовій репресії.

З перших днів радянської влади проголошувались і практично втілювалися демократичні засади радянського судівництва. Здобутками нової влади стали принципова відмова від старих судових кадрів, виборність і підзвітність суддів, максимальне спрощення судової процедури, радикальне подолання традиційних для судів формалізму і тяганини. З метою демократизації судівництва здійснювалися періодичні експерименти з переданням громадським утворенням окремих функцій судових органів. Розвивалися товариські й третейські суди, які тодішніми правознавцями не визнавалися суб’єктами судової діяльності, але де-факто здійснювали відповідні функції. Проте в період сталінського тоталітаризму відбулося максимальне одержавлення судової влади, що значною мірою відмежувало її від суспільства.

Позитивними рисами радянського судівництва посттоталітарного періоду слід назвати: юридизацію суддівського корпусу; закріплення у законодавстві принципу незалежності та недоторканності суддів й народних засідателів і першооснов суддівського самоврядування; виборність суддів та народних засідателів, які формально були наділені рівними правами з суддями; декларування права громадян на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, а також від будь-яких посягань на конституційні права і свободи; становлення і розвиток судового контролю як форми судової влади.

Тому як позитивний, так і негативний, радянський досвід заслуговує на ретельне вивчення.

16. В умовах незалежної України судова система зберігала стійку динаміку розвитку. Суспільство стверджувалося в ідеї запровадження конституційного суду, розвивалися спеціалізована юстиція, міжнародний комерційний арбітраж, третейське судочинство, були сформовані органи професійного суддівського самоврядування, активно обговорювалися шляхи реформування процесуальної форми. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, а отже, і формування незалежної судової влади остаточно закріпила Конституція України 1996 р.

В Конституції відобразилися прогресивні сучасні підходи до судоустрою і судочинства, було прямо передбачено безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. З огляду на сумний досвід квазісудових репресій 30-50-х рр. XX ст. було прямо заборонено створення надзвичайних судів, визнано неприпустимим делегування функцій судів будь-яким стороннім інституціям, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами.

17. В історичному досвіді організації та функціонування судової влади (судових установ) є багато повчального. Разом із тим історико-правове дослідження не може дати прямих рецептів вирішення проблем сучасної судової системи України. Кожна історична доба неповторна, і нові проблеми треба вирішувати новими засобами. Втім історичні паралелі й аналогії є цілком можливими. Тому сучасним правознавцям є сенс пильніше придивитися до різних форм громадських судів, які існували на українських землях; до способів контролю і нагляду з боку держави і суспільства за діяльністю судових установ; до запропонованих у різні часи принципів правосуддя тощо.

Слід наголосити, що судова влада стає легітимною, якщо її спосіб формування і діяльності збігається з існуючими в суспільстві нормами й цінностями, а результати діяльності хоча б приблизно відповідають соціальним очікуванням. Тому для забезпечення легітимності судової влади необхідне додержання кількох умов.

По-перше, потрібен демократичний спосіб формування судової влади, що забезпечуватиме її здійснення незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. При цьому судову владу мають здійснювати професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі та присяжні через здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Особливого значення при доборі суддів слід надавати морально-психологічним якостям претендентів.

По-друге, мають бути забезпечені форми та засоби контролю над судовою владою з боку інших гілок влади та суспільства. Для цього потрібні відповідні організаційні та нормативні механізми, закріплені на конституційному і законодавчому рівнях.

По-третє, необхідна матеріальна незалежність судової влади, яка включає як належне фінансування судової системи та забезпечення виконання її процесуальних завдань, так і матеріальне забезпечення суддів.

По-четверте, мають бути чітко окреслені предметна сфера діяльності судової влади, її компетенція, виключність повноважень.

По-п’яте, органи судової влади при здійсненні правосуддя мають додержуватися законодавчих приписів та духу права. Наприклад, відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є законність, рівність учасників судового процесу, забезпечення доведеності вини, забезпечення права на захист, гласність судового процесу тощо.

По-шосте, необхідно забезпечити обов’язковість виконання рішень суду.

Здійснене авторами цієї монографії наукове історико-правове дослідження продемонструвало не лише багатоманіття, а й невичерпність відповідного вітчизняного досвіду. Чимало аспектів проблеми з тих чи інших об’єктивних причин залишилося поза нашою увагою. Тож вивчення історії судової влади в Україні має бути неодмінно продовжено.