Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

7.1. Судова влада за дореформених часів

Політика російського царату щодо приведення до загальноімперських порядків приєднаних українських земель від другої пол. XVIII ст. стала набагато послідовнішою й активнішою, хоча часом допускала й певні відступи від загального курсу. Реалізації цієї політики сприяв і культивований в імперії освічений абсолютизм з його нехтуванням історичними традиціями й вірою в швидку науково обґрунтовану перебудову суспільства.

Саме в цей час західна філософська думка народжує низку знакових творів, у яких уперше йдеться про незалежність або певне автономне значення судової влади в системі державної влади. Визначну роль тут відіграв трактат Ш. Л. Монтеск’є «Про дух законів» 1748 р.[357] В одній із глав твору, яка має назву «Про державний лад Англії», автор зазначає, що в кожній державі існує три види влади: законодавча влада, виконавча влада у справах, що підлягають праву народів, та виконавча влада у справах цивільного права, або судова влада (la puissance de juger). Монтеск’є вважав за необхідне відокремити судову владу від законодавчої, щоб уникнути встановлення свавільних повноважень суду, та від виконавчої, щоб суддя не міг бути гнобителем[358]. Пропонувалося доручити судову владу тимчасовим виборним колегіям, щоб «така страшна для народу судова влада не була пов’язана ні з певним станом, ні з певною професією і стала ніби невидимою та неіснуючою»[359]. Мабуть, у продовження цієї думки філософ далі зазначає, що судової влади деякою мірою зовсім не існує[360], а згодом, що судді нації — це лише вуста, що промовляють слова закону, бездушні істоти, що не можуть стишити його сили та суворості[361]. Саме ці тези суттєво вплинули на формування в Росії розуміння судової влади як частини виконавчої влади.

Імператриця Катерина II в 1765 р., готуючи текст Наказу Комісії для створення проекту нового Уложення, який був згодом затверджений у день урочистого відкриття цієї Комісії, 30 липня 1767 р.[362], запозичила великі фрагменти з «Духу законів», почасти не гребуючи їх перекрученням[363]. Так, у главі III Наказу «Про безпеку постанов державних» наводяться дослівні цитати з Монтеск’є щодо механізму реалізації влади в монархічній державі, що передбачає існування властей проміжних, підпорядкованих та залежних, що мають стати опосередковуючими каналами, якими рухатиметься державна влада[364]. За Монтеск’є, функції проміжних властей мало взяти на себе дворянство як осередок стабільності й ресурс для убезпечення держави від свавільної та мінливої волі короля. У Наказі Катерини II дворянський стан замінено державними органами: «фундаментальні закони держави передбачають малі протоки, тобто уряди (Tribunaux), через які проливається влада суверена».

Судова влада Катериною II згадується лише у статті 98 Наказу, де мовиться: «Влада суддівська полягає лише у виконанні законів і для того, щоб не було сумніву в свободі та безпеці громадян»[365]. На недосконалість цього визначення, яке не розкриває сутності судової влади й не відмежовує її від влади виконавчої, одним з перших указав В. М. Латкін[366]. Послуговуючись термінологією свого вчителя щодо трьох влад, законодавиця не забезпечила їх реальний поділ. Усі три влади згідно з Наказом має очолювати імператор, у чому дехто з дореволюційних дослідників знаходив передбачення концепції Б. Констана з четвертою «нейтральною» владою монарха[367].

8 квітня 1768 р. Катерина II затвердила Начерк про приведення до завершення Комісії проекту нового Уложення, де визначалась орієнтовна система правових інститутів майбутнього кодексу. В Начерку судову владу названо захисною («защитительной»). Їй присвячувався окремий розділ «Про встановлення правосуддя загалом», де формулюється коло питань, на які має дати відповідь нове Уложення. Вперше пропонувався поділ судочинства на цивільне й кримінальне[368].

Наказ і Начерк мали слугувати орієнтиром при підготовці наказів депутатів комісії. Частина дворянських наказів була спрямована на поліпшення існуючої системи судоустрою та судочинства (посилення письмового елементу, вдосконалення системи виклику до суду, запобіжних заходів, процедури перегляду рішень, зменшення розмірів судових мит тощо). Інша група наказів передбачала створення принципово нової системи. В. О. Григор’єв звернув увагу на презумпцію в більшості дворянських наказів того, що дворянству буде надано право самоврядування, тобто в середовищі тогочасного провідного стану вже назріла потреба корпоративної організації та взяття на себе низки державно-владних функцій, зокрема в царині судівництва[369]. У багатьох наказах розглядаються питання співвідношення компетенції дворянських та коронних судів, що розходилося з генеральною лінією, окресленою Наказом Катерини II. Майже за всіма дворянськими наказами юрисдикції дворянського суду мала підлягати переважна більшість як цивільних, так і кримінальних справ[370].

Ідея відділення суду від адміністрації у наказах не проглядалася. Навпаки, передбачалося покладення на суди деяких нетипових для них функцій, наприклад ремонту доріг[371]. Подібне ставлення до судової влади бачимо в наказах міських депутатів, де часто пропонувалося основними осередками влади (як виконавчої, так і судової) у містах визнати міські магістрати[372].

Малоросія на той час у питаннях організації судової влади перебувала на дещо вищому щаблі, ніж метрополія. Козацька верхівка прагнула лише урядових гарантій дотримання давніх прав Малоросії, а почасти й просто виявляла готовність до саботажу роботи комісії[373]. Лояльності української аристократії уряд досягав адміністративними методами. Це, зокрема, мало місце в Чернігові, Ніжині й Стародубі, де погрозами, арештами та іншими репресіями П. О. Рум’янцев домігся прийняття проурядових наказів[374]. Водночас цілком безперешкодно потрапив до комісії наказ лубенського депутата Г. Полетики, в якому також наголошувалось на необхідності збереження українських судів[375]. Запорізька Січ у своєму наказі також просила закріпити в Генеральному Уложенні непохитність прав, наданих «Війську Запорізькому, народові Малоросійському, духовному чинові та шляхетському»[376].

У наказах дворянських депутатів від Слобідської Української губернії питанням суду майже не було приділено уваги. Виняток становить наказ Сумського дворянства з розлогим підрозділом «про цивільний суд», що зосереджений на деяких вузьких питаннях судового процесу[377].

Накази українських міст, зокрема Глухівський наказ, містили пропозиції щодо гарантій незалежності магістратів від адміністрації в питаннях судової влади. В окремих наказах навіть пропонувалося ліквідувати всі існуючі в містах суди: полковий, гродський, земський та словесний, і залишити лише магістрати для розгляду всіх цивільних і кримінальних справ. Апеляційною інстанцією мало бути Головне малоросійське правління. Суд, до того ж, мусив керуватися не Литовським статутом, а магдебурзьким правом. Така позиція, зокрема, закріплена в наказі Ніжинського магістрату. Ніжинське козацтво й шляхетство натомість просили залишити за магістратом справи міщан, а шляхетство, козаків і решту військових зробити підсудними іншим судам. Чернігівським, Переяславським та Полтавським наказами передбачалося створення Головного в Малоросії військового суду під керівництвом генерал-губернатора[378].

Окрім наказів депутатів, неабиякий інтерес становить написана 1768 р. праця видатного українського юриста, першого російського професора права[379] С. Ю. Десницького «Подання про запровадження законодавчої, судительної і наказової влади в Російській імперії». Вже у преамбулі твору міститься посилання на Монтеск’є і зазначається, що метою «Подання» є пристосування його теорії до потреб російського монаршого устрою[380]. У розділі, присвяченому «судительній» владі, автор зазначає, що законодавча влада потребує зібрання з усієї імперії до єдиного центру, а судова влада — розподілення по всій території.

С. Ю. Десницький пропонував запровадження дуже незначного числа всестанових судових органів. Вправні («искусные») судді за проектом мали засідати в судах восьми міст імперії (Рига, Петербург, Тобольськ, Новгород, Москва, Казань, Оренбург, Глухів)[381]. Видається, що до судової влади мислитель відносив лише верхні щаблі системи судоустрою, не торкаючись у «Поданні» питань діяльності інших місцевих судів, існування яких він не виключав, згадуючи в окремих місцях магістрати, провінційні та воєводські канцелярії як нижні суди[382], а також провінційні канцелярії, що могли розглядати дрібні цивільні справи й слугувати для допомоги «судительній» владі[383]. На нашу думку, нові суди мали не зламати докорінно існуючу судову систему, а створити їй певну альтернативу. Судоустрій С. Ю. Десницький не прив’язував до адміністративно-територіального поділу, що було побіжною гарантією незалежності суду.

У кожному з восьми судів передбачалося по 12 посадових осіб: генерал-адвокат, четверо генерал-суддів виключно з кримінальних справ і семеро генерал-суддів як із кримінальних, так і з цивільних справ. Лише 8 «хороших» судів і, відповідно, 96 професійних суддів на всю імперію — це цілком реальна оцінка вченим кадрового потенціалу тогочасного суспільства[384].

У «Поданні» висловлені ідеї про запровадження суду присяжних, розгляд цивільних справ по справедливості за відсутності формального припису закону, механізм гласного оприлюднення судових рішень, професійного навчання суддів на юридичному факультеті університету з подальшим стажуванням, довічне призначення суддів тощо[385]. Як прихильник еволюційного розвитку С. Ю. Десницький лише в далеких планах передбачав заснування в Росії мережі юридичних навчальних закладів, створення повноцінної судової системи та системи законодавства за прикладом цивілізованих країн світу. Правник полемізує щодо легітимності смертної кари. Не будучи її різким противником, він загалом виступав за диференціацію покарань відповідно до станової належності особи: «палицею скотину, а офіцера шпагою б’ють… шляхетних можна штрафувати, на заслання засилати, смертю страчувати, тільки не шельмувати»[386].

З огляду на свій приватний статус С. Ю. Десницький не міг ініціювати розгляд свого проекту в комісії, але вчений став одним з незамінних соратників Катерини II на законотворчому терені. Безрезультатність роботи кодифікаційної комісії спонукала правительку переосмислити свої підходи до реформ у державі. Гучні засідання й обговорення вже не цікавили монархиню, яка відтепер надавала перевагу тиші свого робочого кабінету. П. М. Мілюков назвав це другим періодом її «легісломанії»: «провісників нових ідей, теоретиків “спільного блага”, добродійників людства перемінюють на її робочому столі важковагові історико-юридичні дослідження зі спеціальних питань»[387]. Замість прогресивного Монтеск’є Катерина II бере собі в моральні авторитети англійського юриста-консерватора У. Блекстона і його «Коментарі до англійських законів» (імператриця користувалася французьким перекладом трактату)[388]. Згодом С. Ю. Десницький за велінням імператриці переклав для неї цю розлогу працю[389] й загалом, у процесі законодавчої роботи Катерини II, виступав експертом у сфері англійського права. Окрім цього, увагу законодавиці привертає право прибалтійських губерній (остзейське право). Тамтешня станова організація, зодягнена у шведсько-німецькі юридичні форми, давала змогу місцевому лицарству бути справдешніми господарями краю.

Консервативний ухил цариці був зумовлений її ознайомленням з дійсними прагненнями дворянства та солідаризацією з цим станом через повстання О. І. Пугачова. Як наслідок, було підготовлено й прийнято засадничий акт — Установи для управління губерній Всеросійської імперії. З цього акта багато в чому і починається закріплення на законодавчому рівні засад судової влади в Росії.

На думку відомого радянського історика права О. І. Чистякова, центральне місце судівництва в Установах було пов’язане з феодальним духом документа, оскільки феодальне місцеве управління виражається, передусім, у здійсненні суду[390]. Водночас у передмові до документа Катериною II наголошується на необхідності відділення суду від адміністрації: «Ця наша постанова… судові місця відокремлює від губернських правлінь…»[391].

Установами було передбачено створення нової системи судових органів. Дві ланки цієї системи були побудовані за становим принципом. Для дворян створювались повітові та верхні земські суди, для міщан і купців — міські й губернські магістрати, для селян — нижні та верхні розправи. Перша інстанція перебувала в повітовому, а друга — в губернському місті. Крім того, в кожному губернському місті створювалися палата цивільного суду й палата кримінального суду як ревізійні інстанції. Скупчення такої кількості судових органів на губернському рівні пов’язане з тим, що попередньо планувався трирівневий адміністративно-територіальний устрій, від чого в підсумку відмовились, утім, залишили трирівневу судову систему. В листі Вольтеру Катерина II наполягала на оптимальності саме такої кількості інстанцій[392].

За логікою реформи передбачалася наявність урядових і станових судів як двох самостійних носіїв судової влади[393]. Станові суди, крім голів верхніх судів, були виборними. Водночас усі члени судових палат призначалися з центру. Урядовий характер палат додатково акцентується їх визначенням як департаментів Юстицколегії, яку, таким чином, переміщено до губерній[394].

Видатний криміналіст та історик права О. Ф. Кістяківський вважав, що становий принцип побудови судоустрою в Установах засновано на ідеї про «суд рівних», яка була запозичена в Ч. Бекарія. Г. М. Барац критикував цю позицію, зазначаючи, що «повітові суди, магістрати та розправи складали просто знімок зі шведських судів: герадського, лагманського, кемнерського і ратгаузького»[395]. Ця теза до певної міри є слушною. Російські назви державних органів в Установах часто є калькованими зі шведських або німецьких відповідників. Намісник (Landshofding або Konungens Befallningshafwande)[396], губернське правління (Guvemors-embete), повітовий суд (Harads-ratt) та управа благочинія, або поліцейська управа (Poliskammare), яка очолювалась, як і у Швеції, поліцмейстером, підтверджують факт запозичень[397].

Шведський ратгаузький суд (Radstufvu-Ratt), який складався з бургомістра та ратманів, за статусом відповідає російському міському магістрату. Так само й королівський гофґеріхт (Hoff-Ratt) за своїм складом (голова, радники та асесори) і статусом (не лише судові, а й наглядові функції) нагадував російські судові палати, хоча надвірний суд (точніший переклад шведського терміна) теж існував у тогочасній Росії. Подібність спостерігається й стосовно трирічного періоду служби окремих посадовців цих судових органів.

Були й суттєві відмінності. Шведська судова система формально ґрунтувалася не на засадах становості, а на розподілі судів на органи земського та міського права. На рівні повіту існували герадський і лагманський суди, а на рівні міста — кемнерський і ратгаузький. Якщо в міському чи повітовому суді розглядалася справа про нерухоме майно дворянина, то вона передавалася одразу до гофґеріхту. В Росії дещо перекроїли цю систему, абсолютизували значення станового критерію, хоча залишки поділу на міське та земське право цілком простежуються в назвах органів за Установами.

Е. М. Берендтс указував на притаманний шведському праву зв’язок суду й адміністрації, наголошуючи на тому, що це ні в якому разі не є свідченням відсталості й політичної несвободи[398]. Разом з тим показовим є те, що положення Установ, які обмежували втручання губернської адміністрації в діяльність суду («намісник… без суду нехай нікого не покарає…», «намісник не є суддя…» тощо), пов’язуються саме з перекладом шведських положень про Ландсгевдинґа[399]. Утім, за намісником були закріплені й деякі квазісудові повноваження. Йшлося не лише про виконання окремих судових рішень, а й про спрощений розгляд скарг у деяких безспірних справах. У разі виявлення спірного характеру справи губернське правління мало передати її до суду[400].

Система перегляду рішень допускала як апеляцію, так і ревізію. При апеляції провадження порушувалось за скаргою сторони, а в разі ревізії справи автоматично відправлялися на перевірку до палати. Так, фактично всі вироки у кримінальних справах підлягали ревізії, а більшість з них набували законної сили після затвердження палатою кримінального суду.

Ухил у бік ревізійного порядку перегляду зумовив перетворення судової системи на стійку адміністративну вертикаль. Цим нівелювався задекларований станово-урядовий дуалізм судової системи. Кожна з інстанцій не була самодостатньою, а уряд у процесі подальших спроб зміцнити єкатерининський судоустрій, не довіряючи при цьому нижчим судам, шукав шляхів для забезпечення того, щоб якомога більша кількість справ доходила до центру.

Окрім розглянутої триланкової системи судів, Установами передбачалося запровадження низки органів, які мали змішаний статус. До таких органів слід віднести нижній земський суд, дворянську опіку та міський сирітський суд. Ці органи насправді судами не були. Нижній земський суд — це фактично земська поліція, якою Катерина II, за висловом О. Д. Градовського, озброїла повітові дворянські громади[401]. Міські сирітські суди та дворянські опіки були становими опікунськими органами при нижніх судах, але їх рішення переглядалися відразу у верхніх судах, що вказувало на належність органів опіки до судової системи.

Неможливо оминути увагою експеримент із запровадження в Росії совісних судів. Цим органам присвячено XXVI главу Установ. У літературі висловлювались припущення, що автором цієї глави був С. Ю. Десницький. Ми, принаймні, бачимо вплив на цю главу його ідей, висловлених у раніше розглянутому «Поданні». Крім того, саме тут очевидним є вплив праць У. Блекстона. Зразком для совісного суду слугував англійський суд лорда-канцлера, відомий як «суд справедливості», а також українські третейські суди, статус яких був визначений «Правами, за якими судиться малоросійський народ». Натомість компетенція совісного суду була, передусім, зорієнтована на розгляд кримінальних справ (стосовно неповнолітніх, чаклунства, оскарження незаконного арешту за нетяжкі злочини). У цьому Г. М. Барац бачив помилку. Зрозуміло, що розгляд справ на підставі засад boni et aequi, з певним відхиленням від формальних приписів закону, в кримінальних справах є неприпустимим. Однак Катерині II дуже хотілося запровадити в Росії щось подібне до англійського акта Habeas corpus, який, утім, до права справедливості особливого стосунку не мав[402]. Ряд учених, зокрема В. С. Шандра, позитивно оцінюють запровадження совісного правосуддя в Росії[403].

Установи для управління губерній надають створеній ще Петром І прокуратурі стрункої організаційної системи. На губернському рівні створювались колегії з губернського прокурора й двох стряпчих. Аналогічні колегії діяли при всіх верхніх станових судах. На рівні повітів діяли повітові стряпчі. Прокуратура забезпечувала загальний та судовий нагляд за додержанням законів[404]. Стряпчі мали особливе право пред’явлення позовів стосовно питань ввіреної їм сфери. Як позивачі стряпчі виступали самостійно. В решті питань вони були лише помічниками прокурора[405]. Справедливий погляд на прокуратуру як невід’ємну частину судової влади зберігся й після реформи 1864 р.

Установи для управління губерній не відразу були запроваджені на території України. Як зазначає В. О. Григор’єв, положення про незастосування Установ у Малоросії було відображено в супровідному листі Катерини II, разом з яким вона передала Установи Сенату[406]. Під поняттям «Малоросія» в ті часи передусім розумілися землі колишньої Гетьманщини. Водночас Слобідсько-Українська губернія також перебувала під управлінням малоросійського генерал-губернатора П. О. Румянцева[407]. Під його владою опинився й Київ, згідно з імператорським указом від 20 жовтня 1775 р. «Про приєднання Києва до Малоросії»[408]. Малоросія ще певний час зберігала полковий устрій, продовжували також функціонувати статутові суди. На Слобожанщині полковий устрій було скасовано раніше, і там існувала дещо спрощена система: у провінціях урядували й чинили суд воєводи, а в комісарствах — комісари[409].

У 1780-х рр. імперська влада розпочинає поширення на територію України намісницького ладу. Першим тут було засновано 1780 р. Харківське намісництво[410]. Невдовзі, 16 вересня 1781 р., трьома іменними указами були створені Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва[411]. О. І. Рігельман, описуючи обряд відкриття малоросійських намісництв, зазначає, що нові суди мали судити «лише за попередніми малоросійськими й магдебурзькими та саксонськими правами, що загалом називаються Статутом, до складання нового Уложення…»[412].

Кадровий склад судових органів в Україні мав свою специфіку. Тут майже не було дворянства, належні до якого особи мали обиратися в повітові суди та верхні земські суди. Бракувало грамотних міщан і купців. Відповідну роль взяли на себе козаки з числа колишніх урядників Гетьманщини[413].

Південні українські землі повільніше освоювалися імперськими бюрократичними інститутами. Катеринославське намісництво було відкрито 30 березня 1783 р., а указ про створення Таврійської області було підписано 2 лютого 1784 р. Тут місцеві суди довелося створювати впродовж кількох років, проте вже наприкінці 1780-х рр. судова система цих країв відповідала загальноімперським формам. Покатоличеній вірменській громаді Криму, яка була переселена до Новоросії 1778 р., в 1780 р. було дозволено формування власного суду в Новомосковську Катерининської провінції Новоросійської губернії. Цей суд дістав назву «Новомосковський римського закону суд». Після повернення 1787 р. вірмен до Криму цей суд був перенесений до міста Карасубазар Таврійської області, де він, розпочавши діяльність у 1790 р., під назвою Карасубазарського суду римсько-католицького закону діяв до Судової реформи 1864 р.[414]

На українських землях, які відійшли до Росії у зв’язку з поділом Польщі, повноцінний намісницький лад запровадити не встигли. Згідно з Іменним указом від 27 січня 1795 р. було створено Вознесенське намісництво, куди відійшло три повіти Катеринославського намісництва, частина колишніх польських та турецьких земель[415]. За іменним указом від 5 липня 1795 р. щодо створення Волинського й Подільського намісництв та їх Височайше затвердженими штатами слідував Іменний указ генерал-губернатору Т. І. Тутомліну, який передбачав деякі застереження й крайові особливості. Крім того, констатувалося, що повітові містечка в більшості ще не готові до облаштування в них російських присутственних місць[416]. Із загального штату Російської імперії станом на 1796 р. виявляється, що в Подільському намісництві на місцях продовжували існувати польські суди, а Волинське намісництво ще навіть не відкрили[417]. Згодом смерть Катерини II завадила цьому.

Імператор Павло І суттєвим чином змінив систему судових органів на українських землях. У загальноімперському масштабі його реформи були спрямовані на скорочення бюрократичного апарату, централізацію влади, встановлення адміністративного контролю за судами, а іноді й приєднання суду до адміністрації. Політика щодо окраїн і, зокрема, України стала дещо ліберальнішою[418]. Важливим був Іменний указ від 30 листопада 1796 р. «Про відновлення в Малоросії правління та судочинства за тамтешніми правами й попередніми обрядами»[419], що поширювався на територію колишньої Гетьманщини. У Чернігові створювався Генеральний суд, а на місцях відновлювалася система статутових судів: підкоморських і повітових земських. Судочинство слід було здійснювати «за точною силою прав малоросійських». Були ліквідовані губернські магістрати, а також розправи[420]. Скасування верхніх станових судів як зайвої ланки, а також розправ та совісних судів згодом відбулося в усій імперії, на підставі штатів губерній[421]. Палати кримінального й цивільного суду в кожній губернії були об’єднані в одну Палату суду й розправи. Як зазначає Н. М. Єфремова, в цій назві слово «суд» означало цивільний суд, для якого був характерний змагальний процес, а «розправа» — кримінальний суд[422].

Відновлення польських судів на Правобережжі було здійснене згідно з Височайше затвердженими штатами[423]. Як наслідок, судова система Правобережжя стала дуже подібною до малоросійської.

Повернення в Україні старих судів у контексті загальнодержавної політики тодішнього уряду не було винятком. Подібні за формою та змістом укази приймалися стосовно Прибалтійських земель[424], а також Виборзької губернії[425]. На всіх цих територіях скасування намісницького ладу фактично означало відмову від застосування Установ для управління губерній, а також ліквідацію російських органів.

Одесі Іменним указом від 20 травня 1797 р. було пожалувано самоврядування відповідно до права Риги й Ревеля. Відповідний магістрат було відкрито 23 вересня того ж року. Цей особливий статус не виправдав себе в очах центральної влади й був скасований Іменним указом від 9 квітня 1801 р.[426]

У перші роки правління імператора Олександра І, тобто на початку XIX ст., в Росії було здійснено реформи, спрямовані на інституалізацію центрального регулювання судової влади. Створено Державну раду, запроваджено міністерства, реорганізовано Сенат.

Запровадженню міністерств передував Іменний указ від 8 вересня 1802 р. «Про права і обов’язки Сенату». В указі Сенат визначався як верховне місце імперії, якому підпорядковано всі присутствені місця[427]. У датованому тим самим числом Маніфесті «Про запровадження міністерств» зазначалося, що до прийняття спеціального акта міністр юстиції має діяти на підставі Інструкції Генерал-прокурора»[428], яка була прийнята ще за часів Петра І[429]. Втім, функцій з управління судовим відомством посада Генерал-прокурора не передбачала. 25 липня 1810 р. було оголошено Маніфест «Про розподіл державних справ на особливі управління, з означенням предметів, що до кожного з управлінь належать», а міністру юстиції доручено «влаштування суду цивільного й кримінального». Зрештою, в «Загальному заснуванні міністерств», оголошеному Маніфестом від 25 червня 1811р., визначено: «Все, що належить до влаштування судового порядку, становить предмет Міністерства юстиції»[430].

Політика Олександра І щодо місцевого судового апарату була спрямована на відновлення стану, що передував реформам Павла І. Були відновлені совісні суди, палати суду й розправи знову були розділені на окремі палати кримінального та цивільного судів[431]. Згодом у місті Одесі було запроваджено особливий комерційний суд[432].

27 січня 1812 р. ухвалено пакет документів, що реформували систему військового судочинства, запроваджену ще Військовим статутом Петра І 1716 р. Серед цих документів слід виокремити Статут польового судочинства та Військове кримінальне уложення[433]. Ці акти були цілком запозичені з французького Військово-кримінального закону 21 брюмера V року Республіки (11 листопада 1796 р.), виданого Директорією на вимогу Бонапарта[434]. При Великій діючій армії було створено Польовий аудиторіат у складі одного генерал-лейтенанта та двох генерал-майорів. Аудиторіат мав призначати військові суди, здійснювати за ними нагляд і ревізію їх проваджень. При корпусах та дивізіях створювалися корпусні та дивізійні польові аудиторіати. Полкові військові суди були залишені під ревізією Польового аудиторіату. Підсудними військовим судам у кримінальних справах визнавалися не тільки військові особи, а й цивільне населення, що працювало у військових частинах[435].

Реформи певною мірою стосувалися й української судової системи. До нашого часу дійшов твір невідомого автора «Зауваження до Малоросії належні», написаний орієнтовно 1802 р. Анонімний критик негативно характеризує наслідки відродження Павлом І окремих елементів українського судівництва, дає нищівну оцінку юридичного менталітету українців: «…ніде й ніякий народ до складення ябед і до продовження тяжеб, і часто пустих і безпідставних, настільки не схильний і не жадібний, як народ Малоросійський»[436].

Характеризуючи підкоморські суди, автор «Зауважень» визначає етимологію цього поняття, виводячи назву польської посади підкоморія від німецького слова «Катега», від якого походить назва науки — камералістики. Доводиться польське походження терміна «повіт» і доцільність перейменування українських повітових судів в «уездные суды» та приведення їх діяльності у відповідність до російського законодавства. Так, на думку аноніма, існуюча система виборів до повітових судів за польським правом зовсім не підконтрольна губернській адміністрації. Таким чином, козаки обираються до судів «не на 3 роки, а назавжди». Критикуються необґрунтовано високі судові мита, що стягуються на підставі Литовського статуту[437]. Українська судова система виставляється неадекватною потребам часу. Через реформу гетьмана К. Розумовського було скорочено кількість судів до тієї кількості, що була за польських часів, хоча населення відтоді істотно збільшилось, а юридичний побут ускладнився. Так, після реформи 1760–1763 рр. замість 164 сотенних правлінь, які розглядали кримінальні справи, в Гетьманщині лишилось тільки 10 гродських судів. Павло І повернув ці хиби. Створення одного Генерального суду замість шести палат призвело до того, що його кримінальний департамент днями й ночами розглядав справи, а цивільний департамент накопичив їх тисячі[438].

Уряд у дечому дослухався до цих зауважень. Єдину Малоросійську губернію 1802 р. було розділено на Чернігівську й Полтавську губернії. З. Когут пише, що тоді ж було ліквідовано Генеральний суд[439], що не зовсім точно. Генеральний суд у Чернігові був залишений для Чернігівської губернії, а в Полтаві був створений ще один Генеральний суд[440]. Інші особливості судової системи Правобережжя та Малоросії, запроваджені за часів імператора Павла, існували до поч. 1830-х рр.[441]

Характеризуючи першу пол. XIX ст., треба згадати погляди освіченого бюрократа й реформатора М. М. Сперанського, який кілька десятиліть перебував у мейнстрімі законодавчого процесу. У своїй «Записці про улаштування судових і урядових установ у Росії» 1803 р. він намагався визначити поняття суду, співвідносячи його з поліцією. Суд, розбираючи справу, може як засудити, так і виправдати насильство, а поліція спостерігає, щоб ніде ніякого насильства не було. Таким чином, суд — єдиночасна дія закону, що визначає порядок речей, а поліція — безперервна дія закону, що утримує цей визначений порядок.

Погляди чиновника на суд склалися передусім під впливом праць французьких учених. М. М. Сперанський захоплювався порядками наполеонівської Франції. Крім того, у «Записці» М. М. Сперанський кілька разів цитує трактат британського вченого І. Бентама «Про цивільне й кримінальне законодавство»[442], де в оригінальний спосіб розкривається типологія влади: «Дехто розділяє первісні складові частини на два класи: 1) на владу законодавчу; 2) на владу виконавчу. Дехто долучає до цього ще третю гілку — владу зі стягнення податків, а дехто й четверту — судову». Говорячи про судову владу, автор зазначає: «Серед тих авторів, що розглядали цю владу як відмінну від влади законодавчої, я не знайшов нікого, хто знав би цю відмінність». На його думку, сутність судової влади полягає в тому, що для її реалізації суддею потрібен збіг обставин, чого не треба для легітимації актів законодавця[443].

І. Бентам, усупереч кон’юнктурі свого часу, відстоював переваги одноособового розгляду судових справ. Недоліки колегіальності судового розгляду він убачав у дробленні відповідальності: «Одинокий суддя, не будучи здатним протиставити своїм осудникам силу корпорації, скоро впав би під ударами спільного осуду, якби був настільки божевільним, що наважився б піти наперекір громадській думці»[444]. М. М. Сперанський у своїй «Записці» зміг уловити цю думку: «Ніде упередження не піддане настільки частим спокусам, як у суді; ніде немає стільки способів йому приховатися… ніде немає стільки мотивів посилити відповідальність і увесь тягар спільної думки обтяжити, так би мовити, над єдиним чолом»[445].

Висновок про належність суду до виконавчої влади М. М. Сперанський намагається обґрунтувати цитатою з У. Блекстона: «Влада виконувати закон належить лише королю. В усіх судах король має завжди бути присутнім, але, оскільки забезпечити цього не можливо, він себе репрезентує своїми суддями, влада яких є лише еманацією королівської влади»[446]. Утім, М. М. Сперанський обстоював позицію, що монарх не мусить особисто розглядати судові справи[447]. У своєму пізнішому творі 1809 р. М. М. Сперанський зазначає, що монарх, будучи джерелом усіх трьох влад, не може безпосередньо керувати ними. Для цього вводиться четверте установлення. Імовірно, йдеться про органічні закони або Конституцію[448].

Судову владу «пізній» М. М. Сперанський продовжує розуміти як похідну від виконавчої: «…влада судова… відновлює закон у його силі, тобто приводить його до виконання»[449]. Впродовж свого життя М. М. Сперанський вже не зміг піднестися над таким обмеженим розумінням судової влади. У лекціях з юриспруденції, які він читав цесаревичу Олександру Миколайовичу 1836–1837 рр., уже зовсім не йдеться про окрему судову владу, яка розчиняється в управлінні[450].

Такі погляди на судову владу повною мірою проявилися в процесі кодифікації законодавства Російської імперії в 1820-х рр., де, окрім М. М. Сперанського, провідну роль відіграв його соратник М. Г. Балуг’янський. Зберігся його маловідомий, але унікальний для свого часу проект під назвою «Риси судового устрою»[451], датований 1828 р. У проекті М. Г. Балуг’янський наполягав на повному відокремленні судової влади від урядової та гарантіях невтручання губернської адміністрації в здійснення судочинства, неприпустимості перегляду судових рішень у адміністративному порядку. Виконання судових рішень покладалося не на поліцію, а на судових приставів. Реформування прокуратури передбачало її віднесення виключно до судової системи і позбавлення її функцій загального нагляду. М. Г. Балуг’янського не влаштовувала система формування суддівського корпусу. За проектом, виборні й призначувані судді за невеликими винятками мали обіймати свою посаду довічно. Передбачалися системні зміни судоустрою. Попри залишення елементу становості йшлося, передусім, про вдосконалення механізму перегляду судових рішень. Як зазначає М. М. Коркунов, саме на пропозицію щодо присвоєння Сенату виключно функцій касаційної інстанції Таємний комітет звернув свою основну увагу й зовсім оминув принциповіші питання[452], що підтверджує наш висновок про загальний занепад ідей судової влади в політичній думці Російської імперії.

Разом з тим табу на вживання терміна «судова влада» у законодавстві не було накладено, що убачається зі Зводу законів Російської імперії, упорядкування якого здійснене багато в чому завдяки зусиллям М. Г. Балуг’янського. Засади судової влади закріплено в другому томі Зводу законів. Тут ідеться не про поділ влад, а лише про класифікацію державних органів. Згідно зі ст. 12 за предметами відомства присутствені місця і влади в губерніях поділяються на урядові, казенні, судові й поліцейські. Судові місця поділяються на цивільні й кримінальні, загальні та особливі. До судових місць не зараховували розправи й поліцейські суди, які належали до «місць поліцейських»[453].

Повноваження губернської адміністрації в «колосудовій» царині, що були спершу сформульовані в Установах для управління губерній і згодом розвинуті подальшим законодавством, у Зводі були згруповані під назвою «справ судового управління». Ст. 276 т. II Зводу законів відносила до цих справ затвердження губернатором певних категорій вироків кримінальних палат, повітових та совісних судів, присудів поліції, доповнення слідств у відповідних кримінальних справах, нагляд за їх рухом у судах тощо[454]. Аналогічно ст. 320 закріплювала компетенцію губернського правління у справах судового управління, серед яких фігурували справи про безспірні стягнення; розгляд окремих скарг на суди за повільність та зволікання; питання описів та арешту майна; справи про конкурси та посередницькі комісії; нагляд за органами опіки, тюремною поліцією тощо[455], розгляд спорів про підсудність між судами нижньої ланки[456].

Видання Зводу законів збіглося за часом з остаточною інкорпорацією української судової системи загальноімперською. Іменним указом від 30 жовтня 1831 р. як захід з ліквідації наслідків польського бунту 1830 р. передбачалося приведення судової системи західних губерній до засад, визначених «Установами для управління губерній»[457]. Аналогічний іменний указ стосовно Малоросії було прийнято вже 6 грудня 1831 р. Цей короткий документ мав назву «Про присвоєння присутственим місцям Полтавської та Чернігівської губерній та особам, що в них служать, найменувань, Установами про губернії для місць, рівних [їм], визначених»[458]. Питанню скасування магдебурзького права присвячено Височайше затверджене положення Комітету міністрів від 3 лютого 1831р.[459], де йшлося про те, що магдебурзьке право себе вичерпало і, загалом, вже реально не застосовується в Україні. Судам пропонувалося застосовувати лише Литовський статут та російські закони. Литовський статут лишався чинним до 1842 р.[460]

Слід звернути окрему увагу на особливості насадженого в Україні російського судочинства. В Установах для управління губерній та в інших законодавчих актах кінця XVIII ст. не було врегульовано усіх питань судового процесу, а тому нові суди продовжували слідувати традиціям судочинства доби Московського царства, які знайшли певне закріплення в Соборному уложенні 1649р. Частковий вплив зберігали укази Петра І. Видання Зводу законів 1832 р. надало процесуальному законодавству рис системності, узагальнюючи при цьому попередній правовий досвід.

Судочинство було розділеним на цивільне й кримінальне. В реалізації цього поділу були й недоліки. Якщо в процесі розгляду цивільної справи виявлялося, що мають місце ознаки злочину, то кримінальне провадження за законом можна було розпочати лише після винесення остаточного рішення в цивільній справі, чого часто слід було чекати кілька років. Стосовно деяких категорій справ було проблематичним ініціювання будь-якого провадження. Так, кримінальний суд міг не прийняти до розгляду скаргу щодо підроблення духовного заповіту, оскільки підроблення слід було спершу визначити законним порядком, а цивільний суд при цьому заявляв, що не може розглядати кримінальних справ.

Дореформений кримінальний процес визначався Законами про судочинство у справах про злочини та проступки (2-га книга XV тому Зводу законів)[461]. Слідство згідно із законом відокремлювалося від суду та покладалося на поліцію, яка ще й мала виконувати судові рішення. Разом з тим окремі суди чи просто судді в певних випадках залучалися до провадження слідчих дій, та й сам судовий процес мав здебільшого слідчий характер. Суд мусив оцінити повноту й об’єктивність слідства та у разі необхідності міг доповнити слідство новими матеріалами. Процесу були властиві й елементи змагальності, зокрема існував інститут кримінального позову. У справах про дрібні злочини вироки постановлялися в першій інстанції й могли переглядатися в порядку апеляції, тобто лише за скаргою однієї зі сторін. У решті злочинів суд першої інстанції ухвалював не вирок, а думку (рос. — «мнение»). Після цього справа в обов’язковому порядку направлялася на ревізію до палати кримінального суду, яка була уповноважена ухвалити вирок. Всі вироки палат підлягали затвердженню губернатором. Окремі справи щодо дворян та чиновників підлягали ревізії в Сенаті, частина з них після цього вносилася на розгляд імператора. Окрім загального порядку судочинства, існували особливі порядки, яких законодавством виділялося п’ятнадцять.

Упорядники Зводу законів доклали чимало зусиль, щоб систематизувати дореформене цивільне судочинство. Відповідні закони спершу були вміщені до десятого тому Зводу разом з іншими цивільними законами[462]. У третьому виданні Зводу законів 1857 року в десятому томі було виокремлено частину II (по суті окремий том) під назвою «Закони про судочинство й стягнення цивільні»[463].

Цивільні справи поділялися на безспірні та спірні. До безспірних справ належали справи про стягнення за позиковими листами й договорами, а також справи про шкоду та насильницьке заволодіння майном. Законодавством визнавалася безспірність володіння нерухомим майном (навіть незаконного володіння до виникнення відповідного спору в суді), законно укладеного договору чи законно взятого зобов’язання. Належність безспірних справ до цивільного судочинства є спірною. Йшлося лише про діяльність поліцейських органів, яка мала зводитися до звичайного «прикладання закону». Хоча законодавець, говорячи про підвідомчість безспірних справ, наголошує, що вони можуть бути розпочаті через поліцію або через суд, ніяких особливих судових процедур розгляду безспірних справ тоді не існувало. Вони почали формуватися, але ще не мали належного законодавчого розроблення. Якщо простежити розвиток процесуального права до Судової реформи 1864 р., то видно, що процедури так званого охоронного судочинства за Статутом цивільного судочинства 1864 р., а також створення системи нотаріату значною мірою мали підґрунтям діяльність дореформених судів у так званих справах судового управління. В дореформених Законах про судочинство й стягнення цивільні лише одна примітка до статті згадує цю категорію справ, розуміючи під нею посвідчення судами певних юридичних актів, тобто діяльність, здійснення якої згодом було покладено на нотаріат. Водночас на практиці ширше розумілося коло справ судового управління як таких, у яких безспірні права та законні інтереси приватних осіб потребують додаткового ствердження через їх посвідчення судовою владою[464].

Коли мало місце звернення до суду, то справа автоматично вважалася спірною. Якщо ж справу про незаконне заволодіння розглядала поліція, то вона мала право лише відібрати показання сторін (закон називає їх позивачем і відповідачем), встановити, в чиєму володінні перебувало майно до насильницького захоплення, й поновити цей стан. Поліція не мала права вдаватися в «поширене письмове провадження», досліджувати письмові докази, приводити свідків до присяги тощо, адже це було виключним правом суду. Складно сказати, чи був адміністративний порядок захисту права простішим і швидшим за судовий, адже в поліції тяганина була не меншою, ніж у судах. Крім того, рішення поліції можна було оскаржити до суду, й усе починалося спочатку.

Цивільне судочинство в спірних справах розмежовувалось на вотчинне та позовне[465]. Критерію для такого розмежування в законі не було. Визначалися лише категорії справ кожного виду судочинства. Так, до вотчинних належали спори про майно, а до позовних — спори за невиконаними договорами та зобов’язаннями чи про порушення особистих прав. Законодавець пояснював поділ судочинства намаганням наслідувати Соборне уложення 1649р., хоча в цій пам’ятці такого розмежування процесу насправді не було[466]. М. А. Філіпов у статті 1859 року зазначав, що поділ судочинства на вотчинне та позовне мав виключно історичне значення[467]. К. Д. Кавелін вважав, що відмінність цих форм процесу полягала у відмінності засобів доказування, оскільки у вотчинних справах, на відміну від позовних, не допускалося мотивувати позов показаннями свідків або присягою. Ще здавна в Москві існував Маєтковий приказ, що розглядав справи про права на нерухоме майно, та Судний приказ, де розглядалися спори по зобов’язаннях. Науковець бачив у цьому несвідомий зв’язок старих московських порядків з римським правом, яке розмежовувало особисті та речові цивільні позови. Оскільки право на нерухоме майно мало підтверджуватись кріпосним актом, то для проваджень у Маєтковому приказі характерною була здебільшого інквізиційна форма судочинства. Натомість у Судному приказі через більшу різноманітність допустимих засобів доказування процес був переважно обвинувально-змагальним. Саме ці моменти й могли слугувати концептуальною основою для розмежування судочинства[468]. Як і в кримінальному процесі, позовні та вотчинні справи могли бути слідчими або апеляційними, залежно від порядку їх оскарження.

Окрім позовного та вотчинного судочинства, мав свої особливості так званий суд по формі, який був запроваджений ще Указом Петра І «Про форму суду» 1723 р. Звід законів допускав розгляд справи судом по формі, якщо з позовом про це звертався позивач, а також у разі надання стороні процесу такого права ухвалою суду чи велінням імператора. Суд по формі мав риси змагального процесу, відрізняючись особливим порядком доказування права на предмет позову. Так, подання доказів вимагалося в процесі судового розгляду, а не при пред’явленні позову. М. А. Філіпов 1859 р. зазначав, що якби законодавець замість позовного та вотчинного судочинства розвинув суд по формі, то Росія вже давно мала би відкрите словесне судочинство[469].

Певною самостійністю характеризувалося так зване окреме (рос. — «частное») судочинство. Йшлося про різні провадження щодо вирішення супутніх питань у межах тяжби, а також виконання судового рішення, оскарження повільності судочинства чи певних ухвал судів, які не стосувалися суті тяжби. Рішення в окремих провадженнях оформлювалися окремими ухвалами.

Популярне в досліджуваний період розмежування всього цивільного судочинства на примирне й примусове було дещо непослідовним. У самому законі говорилося, що мировий розгляд міг проводитися як за згодою сторін, так і незалежно від їх волі, з огляду на вимоги закону. Водночас сторони позовного чи тяжебного, тобто примусового, судочинства часто могли передати справу до медіаторського суду. Існувало три різновиди мирового процесу: 1) добровільний мировий процес без формального запису; 2) мировий процес особливий, тобто обов’язковий за законом, і 3) мировий процес із формальним записом, а саме — третейський суд (добровільний чи узаконений).

Примирний розгляд був важливою складовою діяльності словесних та совісних судів. В. С. Шандра зазначає, що совісні суди на території України прижилися набагато краще, ніж загалом у імперії, оскільки вони спиралися на багаті традиції, сформовані їхніми історичними попередниками — компромісарськими, полюбовними та третейськими судами[470].

7.2. Судова реформа 1864 року

У середині XIX ст. в умовах кризи всієї феодально-кріпосницької системи назріла необхідність докорінних змін російського судівництва. Окрім загальновідомих соціально-економічних і політичних причин та передумов «великих буржуазних реформ» у Росії, потребу в судовій реформі зумовлювали й деякі суто юридичні чинники.

Так, дореформений суд ґрунтувався на застарілому законодавстві Петра І і Катерини II, а окремі відносини регулювалися нормами Соборного уложення 1649 р. Характерними ознаками судівництва були змішаність судової та адміністративної влади, множинність і становість судових органів, складність і заплутаність процесуальних вимог. Як зазначав один з видатних діячів Судової реформи С. І. Зарудний, Росія була класичною країною нескінченної тяганини в судах і управлінні[471]. На цьому тлі буйним цвітом розквітло хабарництво.

У дореформеному суді панувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес відбувався в глибокій таємниці. Справи вирішувалися не на основі безпосереднього сприйняття судом доказів, а спираючись на письмові матеріали, одержані під час слідства. Закон встановлював формальну оцінку доказів, заздалегідь визначаючи ступінь їхньої достовірності та можливість спростування підсудним. Визнання власної провини вважалося найкращим доказом[472].

Вступаючи на престол, Олександр II у Маніфесті від 19 березня 1856р., окрім усього іншого, задекларував: «…хай правда й милість царствують у судах». Утім, точкою відліку Судової реформи прийнято вважати 1857 р., коли в Державну раду було внесено проект реорганізації цивільного судочинства, розроблений за вказівкою імператора у II відділенні його власної канцелярії[473]. Проект викликав неоднозначну реакцію в урядових колах і призвів до розколу вищого чиновництва на консерваторів, які намагалися знайти нові рішення на основі вітчизняного досвіду, обмежуючись лише деякими змінами, та лібералів, які виступали за істотну перебудову судівництва за західним зразком. Зрештою, перемогли ліберали, і доволі поміркований проект Статуту цивільного судочинства було відхилено.

Водночас у вересні 1858 р. головноуправитель II відділення імператорської канцелярії Д. М. Блудов подав проект «Про заснування присяжних стряпчих», тобто запровадження адвокатури. Він же в листопаді 1858 р. спрямував у Державну раду проект Положення про судоустрій, у якому містилися певні свіжі ідеї щодо введення мирових суддів. А в грудні 1858 р. Д. М. Блудов вніс до Державної ради проект Статуту про злочини та проступки (аналог сучасного кримінально-процесуального кодексу). Усі ці проекти зазнали критики з боку як консерваторів, так і лібералів, а тому не були реалізовані. Натомість у травні 1860 р. Державна рада прийняла, а імператор затвердив Закон про судових слідчих, розроблений статс-секретарем Державної ради С. І. Зарудним.

У жовтні 1861 р. на підставі чергових пропозицій Д. М. Блудова Олександр II створив при Державній канцелярії (діловодному підрозділі Державної ради) комісію з підготовки проекту перетворення судової частини в Росії, до складу якої увійшли П. Н. Даневський, С. І. Зарудний, О. М. Плавський, К. П. Победоносцев, М. І. Стояновський, С. П. Шубін та інші відомі тогочасні юристи. Наприкінці 1861 р. головою комісії замість 77-річного Д. М. Блудова став 73-річний князь П. П. Гагарін[474].

Передусім новий голова санкціонував свободу дій членів комісії, зокрема вільне використання європейської науки і практики. Комісія повною мірою використала цю можливість, водночас намагаючись не відриватися від російської дійсності й традицій. Наслідком її роботи стали «Основні положення перетворення судової частини в Росії», які були схвалені об’єднаними департаментами законів і цивільних справ Державної ради, а згодом і загальними зборами Державної ради. У вересні 1862 р. «Основні положення» були затверджені імператором і опубліковані.

При Державній канцелярії була створена особлива комісія під головуванням державного секретаря В. П. Буткова, яка на підставі згаданих концептуальних положень мала розробити тексти статутів про судоустрій і судочинство[475]. До її складу увійшли 30 осіб, зокрема М. А. Буцьковський, С. І. Зарудний, М. В. Калачов, К. П. Победоносцев, Д. О. Ровинський. Протягом 11 місяців 1863 р. були підготовлені проекти Заснування судових установлень, Статуту цивільного судочинства, Статуту кримінального судочинства та Статуту про покарання, які накладаються мировими суддями (далі — Судові статути). Ці проекти статутів були попередньо розглянуті в II відділенні імператорської канцелярії та міністром юстиції Д. М. Замятіним, а згодом пройшли ретельне обговорення у Державній раді. 20 листопада 1864 р. Судові статути були затверджені імператором і набули силу закону.

Затверджуючи акти реформи, Олександр II писав в Указі Урядуючому сенату: «Розглянувши ці проекти, ми знаходимо, що вони цілком відповідають бажанню нашому відродити судову владу, дати їй належну самостійність і загалом затвердити в народі нашому ту повагу до закону, без якої неможливий суспільний добробут і яка має бути постійним керівником дій всіх і кожного від вищого до нижчого»[476].

Наслідком реформи став новий судоустрій, який творчо адаптував досягнення юриспруденції й судової практики західноєвропейських країн, головним чином Франції та Великобританії[477]. Так, дотримуючись традицій англійського права, російська юстиція поділялася тепер на мирову й загальну, кожна при цьому мала особливу організацію та незалежну сферу дії. З французького права укладачі статутів узяли ідею єдиної і для мирових, і для загальних судів касаційної інстанції[478].

Був уведений принцип незалежності суддів. Судова влада відокремлювалася від законодавчої, виконавчої, адміністративної. Зазначалося, що в судовому процесі «влада звинувачувальна відділяється від судової». Реформа встановила єдину підсудність новому суду всіх станів у кримінальних та цивільних справах. Проголошувалася рівність усіх перед законом. Реформа встановлювала й нові принципи процесу: гласність, змагальність, усність. Зміни в процесуальному праві та судоустрої вимагали заснування, по суті, нового для Росії інституту — адвокатури.

Судовій реформі 1864 р. присвячено багато наукових публікацій. Це монографії та розвідки дореволюційних правознавців (М. А. Буцьковського, Є. В. Васьковського, І. В. Гессена, О. А. Головачова, Г. А. Джаншиєва, А. Ф. Коні, О. С. Ликошина, О. Ф. Поворінського, М. М. Полянського, М. С. Таганцева, М. А. Філіпова, І. Я. Фойницького), радянських вчених (Б. В. Віленського, Т. У. Воробєйкової, А. Б. Дубровіної, М. Г. Коротких, В. М. Куріцина, М. О. Чельцова-Бебутова, Н. В. Черкасової, В. А. Шувалової, П. Ф. Щербини), сучасних російських (В. В. Захарова, Н. М. Єфремової, І. А. Ісаєва, С. М. Казанцева, М. В. Немитіної, І. Г. Шаркова) та українських (М. М. Михеєнка, Р. В. Савуляка, О. Д. Святоцького, В. М. Тернавської, Д. А. Шигаля, В. А. Чеховича) авторів. Через обмеженість обсягу цього дослідження ми не можемо навести не те що авторів докладний аналіз, а й навіть перелік праць згаданих авторів, відсилаючи читачів до відповідних спеціальних історіографічних оглядів[479].

Проте навіть і за таких умов маємо окремо згадати видання, яке, на нашу думку, мусить бути настільною книгою кожного дослідника Судової реформи 1864 р. Це вже цитований 8-й том відомої серії «Російське законодавство Х-ХХ століть», повністю присвячений документам Судової реформи, що містить не лише тексти Судових статутів, а й ґрунтовний вступний нарис та розлогі наукові коментарі. Окрім того, до 1917 р. вийшло близько ста видань Судових статутів, багато з яких містили міркування, на яких вони засновані, різноманітні коментарі й роз’яснення.

Коротко нагадаємо основні риси Судової реформи. Як відомо, пореформена судова система поділялася на дві основні відокремлені частини: суди мирової юстиції (мирові суди, з’їзди мирових суддів) і загальні суди, або, за термінологією Судових статутів, «загальні судові місця» (окружні суди, судові палати). Судова влада також належала Урядуючому Сенату (далі — Сенат) як верховному касаційному суду. Згідно з приміткою до статті 1 Заснування судових установлень «судова влада духовних, військових, комерційних, селянських судів визначається особливими про них постановами», тобто ці суди існували поза системою мирових і загальних судів. У Заснуванні судових установлень не згадувалося, але статтями 1062–1065 Статуту кримінального судочинства передбачалося існування ще однієї, надзвичайної за характером, судової установи — Верховного кримінального суду.

Мировий суд було створено для спрощеного розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Мирові судді обиралися на три роки повітовими земськими зібраннями і міськими думами з осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів. Кандидат (або його батьки чи дружина) мусили мати земельний наділ розміром удвічі більше, ніж вимагалося від гласних повітових земських зборів, або інше нерухоме майно ціною не нижче 15 тис. руб. в сільській місцевості, не нижче 6 тис. руб. — в столицях, не нижче 3 тис. руб. — в інших містах. Окрім того, вимагалося, щоб мирові судді були місцевими жителями, мали не менш, ніж 25 років від народження, середню або вищу освіту або ж не менш, ніж трирічний стаж перебування на посаді, де можна було «придбати практичні відомості в провадженні судових справ». Такі вимоги свідчать, що розробники Судових статутів прагнули забезпечити місцеві суди не стільки фаховими юристами, скільки авторитетними освіченими посередниками в розв’язанні дрібних суперечок. Після обрання склад мирових суддів затверджувався Сенатом.

Мирові судді поділялися на дільничних і почесних. Повіт з розташованими на його території містами становив мировий округ, що складався з дільниць. Дільничний суддя був основним органом мирової юстиції, він здійснював правосуддя одноособово в своїй дільниці, що охоплювала одну або декілька волостей залежно від їх розмірів. Дільничні судді отримували високу платню. На відміну від дільничних — почесні мирові судді не мали певної дільниці й не отримували платні, вони розглядали справи в разі, якщо про це просили обидві сторони, або вони могли тимчасово заступати відсутнього дільничного суддю. Також вони запрошувалися для поповнення присутності окружного суду, коли там не вистачало членів. За свідченням А. Ф. Коні, в перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей[480].

Збори почесних та дільничних суддів кожного округу складали вищу мирову інстанцію — з’їзд мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними зі свого середовища на три роки. У з’їзді мирових суддів за апеляційною скаргою справи розглядалися по суті, а їхні вироки і рішення вважалися остаточними й апеляції не підлягали. Але вони могли бути оскаржені в касаційному порядку до Сенату. У розгляді кожної справи мировим з’їздом брали участь не менше трьох мирових суддів, у тому числі й голова, а також товариш прокурора окружного суду, який надавав свій висновок у справі. Вищий нагляд за всіма мировими суддями, так само як і з’їздами, «зосереджувався в касаційних департаментах Сенату й у особі Міністра юстиції».

Мирова юстиція на українських землях уводилася поетапно. Так, 1867 р. мирові суди було введено в Харківській та частині Катеринославської губернії, 1869 р. — на всій території Катеринославської, в Полтавській, Таврійській, Херсонській і Чернігівській губерніях, а 1871 р. — у Київській, Волинській і Подільській губерніях.

Порядок формування мирових судів у останніх трьох губерніях, які об’єднувалися поняттям «Південно-Західний край», мав свою специфіку порівняно з іншими українськими регіонами. Зокрема, судді (як дільничні, так і почесні) тут призначалися на три роки міністром юстиції за поданням губернатора, а не обиралися місцевим самоврядуванням, як було встановлено Судовими статутами[481]. На призначених суддів не поширювався принцип незмінюваності, та їх можна було звільнити будь-якої миті без пояснення причин. Це зумовлювалося острахом влади після недавнього польського повстання 1863 р., що виборні судові органи можуть сприяти пожвавленню національно-визвольного руху. Зазначені особливості Міністерство юстиції на пропозицію місцевих генерал-губернаторів від образило у розроблених спеціально для ряду західних губерній «Тимчасових правилах»[482]. Ці правила набули сили закону після схвалення імператором думки Державної ради від 23 червня та 5 липня 1871 р. щодо введення мирових судових установлень в губерніях Росії.

У червні 1869 р. Міністерство юстиції видало директиву щодо устрою та утримання мирових з’їздів у Київській, Подільській, Волинській губерніях. Виходячи з того, що стан казни був важким, запропоновано було скоротити кількість мирових суддів у кожній із цих губерній (об’єднати ділянки). За цією рекомендацією при дільничних мирових суддях мали числитися два судових пристави, а при мировому з’їзді — секретар і помічник секретаря. На утримання мирової юстиції цих трьох губерній загалом виділялося 469 400 крб. на рік[483].

Судова реформа потребувала належної кількості осіб, здатних проводити в життя нові судові принципи. Проте у зв’язку з «місцевими політичними умовами» і необхідністю заповнювати вакантні місця ситуація в губерніях складалася не кращим чином. Тому в листі Міністерства юстиції до керівника Київської палати державного майна щодо введення в Південно-Західному краї мирових судових установ від 10 червня 1869 р. міститься пропозиція не завжди вимагати цензу осілості для зайняття посад дільничних мирових суддів і у разі необхідності заміщувати їх уродженцями інших губерній[484]. Також застерігалося, що бажано приймати на ці посади місцевих російських землевласників, кількість яких буде збільшуватися у зв’язку із забороною особам польського походження набувати маєтки в Західних губерніях, за винятком отримання спадку згідно із законом[485]. У листі також дається рекомендація щодо призначення мировими суддями виключно осіб російського походження[486].

Водночас у багатьох архівних документах міститься інформація щодо хабарництва та неправосудних рішень і вироків мирових суддів. На жаль, безкарність і безвідповідальність мирових суддів проходить червоною ниткою через усю їхню діяльність. Мирові судді часто приймали рішення з порушенням закону, керуючись місцевими звичаями, а іноді розпорядженнями губернатора й генерал-губернатора[487]. Але навіть у разі притягнення їх до відповідальності за кричуще беззаконня, хабарництво й судове свавілля мирові судді відбувалися лише адміністративними стягненнями.

У 1883–1885 рр., уже в добу контрреформ, Міністерство юстиції виступило з пропозицією щодо заснування в судово-мирових округах імперії посад голів мирових з’їздів, подібно до того, як це вже було установлено 1875 р. для губерній Царства Польського[488]. Такі посади в судово-мирових округах Волинської губернії були уведені 1 лютого 1884 р., а в Київській губернії — 23 січня 1885 р.[489]

Законом від 12 липня 1889 р. мирові суди були ліквідовані на переважній частині території Росії (крім мирових суддів у Санкт-Петербурзі, Москві та деяких інших великих містах, зокрема в Одесі й Харкові), їхні справи передали до відання земських начальників, міських суддів та повітового члена окружного суду, про що докладніше йтиметься у наступному підрозділі цієї книги. Проте в Київській, Волинській та Подільській губерніях призначувані згори мирові суди збереглися, оскільки вони фактично не входили в суперечність із сутністю судової контрреформи.

Загальні судові місця призначалися для розгляду професійними юристами (іноді — за участю присяжних засідателів) справ, які виходили за межі компетенції мирової юстиції. Окружні суди засновувалися для кількох повітів, а судові палати — для кількох губерній або областей на підставі окремих розпоряджень («розписів»). Проте поділ на судові округи свідомо не збігався з адміністративно-територіальним поділом, що вважалося однією з гарантій незалежності судової влади від виконавчої. З дев’яти судових палат в українських губерніях було три: Харківська (округ охоплював Харківську, Полтавську, Курську, Орловську і Воронезьку губернії та деякі повіти Катеринославської і Тамбовської губерній), Одеська (Херсонська, Катеринославська, крім окремих повітів, Таврійська, Подільська губернії та Бессарабська область), а також Київська (Київська, Волинська, Чернігівська і Могильовська губернії). В межах кожного округу судової палати створювалися окружні суди, кількість яких поступово зростала. Зокрема, на 1888 р. існували такі окружні суди: в окрузі Харківської судової палати — Харківський, Ізюмський, Сумський, Курський, Орловський, Таганрозький, Воронезький, Острогозький, Полтавський, Лубенський, Новочеркаський, Усть-Медведицький; в окрузі Одеської судової палати — Одеський, Херсонський, Катеринославський, Сімферопольський, Кишинівський, Єлисаветградський, Кам’янець-Подільський; в окрузі Київської судової палати — Київський, Уманський, Житомирський, Луцький, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Могильовський. Кожна з судових палат складалася з кримінального й кількох цивільних департаментів, окружні суди могли поділятися на відділення. Суддями в загальних судах могли бути лише особи з вищою юридичною освітою, які пройшли додаткову підготовку впродовж кількох років у статусі кандидата на судові посади.

Важливою гарантією для суддів, зокрема й судових слідчих, було те, що члени судових місць не могли бути ні звільнені без прохання, ні переведені з однієї місцевості в іншу без їхньої згоди, а тимчасове відсторонення від посади могло мати місце лише у разі віддання їх під суд. їм також встановлювалося високе грошове утримання.

Окружні суди в першій інстанції розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Судові палати розглядали апеляції на рішення окружних судів, а також діяли як суди першої інстанції у справах «про державні й посадові злочини» та у справах за звинуваченням у порушенні законів про друк. Загальні суди були підвідомчі Міністерству юстиції, а єдиним касаційним судовим органом був Сенат.

Загальні судові місця запроваджувалися поетапно. Так, 28 жовтня 1867 р. відбулося відкриття Харківської судової палати, водночас почалося формування й відповідних окружних судів. Одеська судова палата була заснована 30 червня 1868 р. В межах її округу перебувала Таврійська губернія, здійснення Судової реформи в якій мало певну специфіку. Зокрема, значну частину населення губернії становили «інородці» — татари, греки, вірмени, поляки, чехи, євреї, караїми, німці, болгари та ін. Багатомовність населення ускладнювала саме діловодство, оскільки вимагала залучення перекладачів не лише в загальні, а й у мирові суди. Однак 21 квітня 1869 р. був закритий Сімферопольсько-Ялтинсько-Феодосійсько-Перекопсько-Дніпровський повітовий суд, одночасно було закінчено діловодство й у Таврійських палатах кримінального та цивільного суду. А 22 квітня 1869 р. почав діяти новий судовий орган — Сімферопольський окружний суд. У відносно короткі строки було відкрито й інші окружні суди[490].

У губерніях Південно-Західного краю окружні суди почали створюватися з 1877 р. — в самий розпал революційного руху. У серпні 1877 р. уряд видав указ щодо тимчасових штатів судових органів, тимчасового розкладу окружних судів і правила введення Судових статутів у дев’яти західних губерніях. Указ забороняв католикам займати судові посади, суттєво обмежив участь єврейського населення в суді присяжних засідателів. Принципи гласності та змагальності так само були обмежені[491]. Друга інстанція загальних судів на цих теренах — Київська судова палата — була відкрита лише 29 червня 1880 р.[492]

Однією з демократичних особливостей реформи стало створення інституту присяжних засідателів. Присяжні засідателі брали участь у розгляді кримінальних справ у окружних судах і виносили вердикт щодо винності або невинуватості підсудних. Рішення не підлягали апеляції та могли бути оскаржені лише в касаційному порядку до Сенату.

Введення суду присяжних на українських землях відбувалося також поетапно. Найперше, в 1867 році, він був втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського окружних судів. Найпізніше, в 1880 році, суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України — в Київському, Уманському, Кам’янець-Подільському, Житомирському та Луцькому окружних судах[493].

Колегія присяжних складалася з 12 основних засідателів та двох запасних, визначених на підставі жеребкування, ретельно підібраних адміністративною та судовою владою. Рішення присяжних приймалося з кожного питання більшістю голосів. Характерно, що формально широка компетенція суду присяжних була на самому початку його діяльності значно звужена: йому заборонялося розглядати справи щодо політичних і релігійних злочинів, щодо жебраків та деякі інші, а потім і справи щодо різного роду посягань на посадових осіб.

За законом присяжним засідателем міг бути обиватель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті — до двох років. Не допускалися до участі в суді злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, божевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Також був установлений високий майновий ценз. У загальні списки також не включалися військовозобов’язані, вчителі народних шкіл, священнослужителі та особи, які перебували на службі в приватних осіб[494]. Таким чином було обмежено участь широких верств населення в здійсненні правосуддя, а суд складався з осіб, бажаних уряду.

В архівних джерелах ми зустрічаємо інформацію, яка так характеризує діяльність присяжних засідателів: «…Присяжні засідателі за поодиноким винятком вимовляли по совісті неупереджені вироки з повною свідомістю святості покладених на них обов’язків»[495]. Проте повної довіри у влади до присяжних не було, і коло справ, які підлягали розгляду за участю присяжних засідателів, послідовно звужувалося. Зокрема, 1866 р. з нього було вилучено справи, що стосувалися преси; 1878 р. — справи щодо злочинів проти порядку управління, 1889 р. — справи про службові злочини. За законом від 28 квітня 1887 р. для присяжних засідателів було підвищено ценз — читати російською мовою, володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано Судовими статутами у редакції 1864 р.[496] Вилучені з компетенції суду присяжних категорії справ розглядалися у першій інстанції особливою присутністю судової палати за участю трьох станових представників, у ролі яких здебільшого виступали предводителі дворянства, міські голови та волосні старшини.

На Правобережній Україні у 80-90-ті роки влада не лише звужувала компетенцію суду присяжних, а й прагнула максимально усунути його від вирішення кримінальних справ. Число засуджених без участі присяжних засідателів щороку збільшувалось. Якщо на початку 80-х років вони становили 24 % усіх засуджених окружними судами, то в середині 90-х — кількість засуджених без участі присяжних засідателів досягла майже 50 % всіх засуджених окружними судами[497].

Проте суд присяжних у Російській імперії проіснував до Жовтневої революції 1917 р.

Верховним і єдиним касаційним судом для всіх мирових і загальних судів був Сенат. Він також після створення 7 червня 1872 р. «Особливої присутності для судження про державні злочини» міг бути й судом першої інстанції у зазначених справах.

Особливе місце в системі загальних судів займав Верховний кримінальний суд. Він розглядав справи про найбільш важливі державні злочини й утворювався щоразу при призначенні царем справ для розгляду цим судом. Принципи Судової реформи 1864 р. суперечили традиційним судовим прерогативам монарха, зокрема праву помилування. Це зумовлювало не лише згортання судового розгляду політичних справ, а й вибір влади у разі, коли не можна було відмовитися від судової процедури, на користь військових судів і Особливої присутності Сенату[498].

Судова реформа охопила не лише власне суди, а й ряд інших інституцій, які за тогочасними уявленнями належали до судової влади. Одним з перших було реформовано слідство. До 60-х років XIX століття провадження попереднього слідства належало до компетенції адміністративних органів і повністю здійснювалося поліцією. 8 червня 1860 р. Олександрії затвердив Заснування судових слідчих, Наказ судовим слідчим, Наказ поліції щодо провадження дізнання. Згодом всі ці акти було кодифіковано до Статуту кримінального судочинства 1864 р.

Відтепер у структурі судової влади створювався інститут судових слідчих. У попередньому розслідуванні виділялися дві самостійні форми — дізнання та попереднє слідство, слідчі наділялися широкими процесуальними повноваженнями, встановлювався судовий контроль за їхньою діяльністю. Разом з тим у 1860–1864 рр. зберігалися залежність слідчого від адміністративної влади в особі губернатора, становий характер провадження, формальна теорія доказів, відсутність змагальності.

Судові статути створили правову базу, сприятливу для успішної реалізації інститутом судових слідчих своїх функцій у повному обсязі, забезпечили його гармонійне інтегрування в систему нового кримінального судочинства, поширили на судових слідчих принцип незалежності й незмінності, що мало забезпечити їхню самостійну діяльність на благо правосуддя. Судові слідчі вважалися членами окружного суду, але закріплювалися за певними дільницями, число яких встановлювалося спеціальним розкладом і штатом. Правовий статус судових слідчих визначався спеціальними інструкціями. Ними також регламентувалися порядок проведення слідства, відносини слідчих з поліцією та судовими установами тощо. Судові статути встановлювали певні вимоги до кандидатів на посаду судового слідчого: ними могли бути особи, які мали вищу юридичну освіту або ж довели на службі свої пізнання щодо судової частини. Міністру юстиції надавалося право призначати в кожний окружний суд судового слідчого з найважливіших справ.

Судовий слідчий, здійснюючи попереднє слідство, мав встановити як обставини, що викривають обвинуваченого, так і обставини, що його виправдовують. Його неупередженість забезпечувалася не процесуальною позицією в справі, а статусом носія судової влади. У певному сенсі судовий слідчий був арбітром у суперечці сторони звинувачення (прокурора, вимоги якого про провадження слідчих дій, спрямованих на збір доказів, що викривають обвинуваченого, були обов’язкові для судового слідчого) і сторони захисту (обвинуваченого, який мав право бути присутнім при допитах свідків, провадженні інших слідчих дій)[499].

Важливою складовою Судової реформи стала реорганізація прокуратури. Було введено посади прокурора та його товаришів (помічників) у окружних судах, судових палатах та Сенаті. Прокуратура включалася в судове відомство, але мала свою особливу організацію, яка ґрунтувалася на принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності й узаємозамінності. На чолі прокуратури був поставлений генерал-прокурор, що був одночасно й міністром юстиції. При Сенаті перебували обер-прокурори та їхні товариші в кожному з касаційних департаментів, а також у загальних зборах департаментів Сенату[500]. Прокурори та їхні товариші перебували також при судових палатах і окружних судах. Обер-прокурори й прокурори судових палат підпорядковувалися генерал-прокурору, прокурори окружних судів — прокурорам судових палат, товариші прокурорів — відповідним прокурорам. Окрім загальної прокуратури, існувала ще й військова та військово-морська прокуратура[501].

Суть реорганізації прокуратури відповідно до основних принципів Судової реформи 1864 року полягала в звільненні її від функцій загального нагляду, хоча було збережено та посилено нагляд за місцями позбавлення волі. До компетенції прокуратури належали нагляд за проведенням слідства окружними судами й судовою діяльністю всіх ланок судової системи, а також підтримання обвинувачення в кримінальних справах. Зокрема, під час проведення дізнання та слідства прокурор мав право: вимагати від органів дізнання й досудового слідства кримінальні справи для перевірки, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини, тощо[502]. Сутність прокурорських обов’язків полягала в нагляді за однаковим і точним дотриманням законів, у виявленні та переслідуванні перед судом всякого порушення законного порядку й у вимаганні розпоряджень до його відновлення, а також у наданні суду попередніх висновків тощо[503].

Судові статути 1864 р. значно обмежили сферу прокурорського нагляду в цивільному процесі в порівнянні зі Зводом законів, а також змінили методи його здійснення. Фактично роль прокурора в цивільному суді обмежувалася висновками[504]. Функція підтримки державного звинувачення зводилась до того, що прокурор у разі передання йому справи самостійно складав обвинувальний висновок, після чого скеровував справу до суду.

У зв’язку з перетворенням прокуратури змінювалася і система органів прокурорського нагляду: губернська прокуратура мала поступитися місцем прокуратурі, створюваній в судових округах. Але проведення Судової реформи йшло повільно, тому в 60-90-ті роки XIX століття в прокурорському нагляді існувало буцімто дві підсистеми: «губернська» і «судова» прокуратура. У квітні 1866 р. нові прокурори та їхні товариші приступили до своїх обов’язків лише в десяти губерніях, а також у Петербурзькій та Московській судових палатах. Укладачі Судових статутів виходили з неможливості поширення дії нових законів одразу на всій території імперії. Міністром юстиції 27 листопада 1865 р. було подано в Державну раду нове «Положення про губернську прокуратуру», яке було затверджено імператором 7 березня 1866 р. і дістало силу закону[505]. Це Положення діяло в усіх губерніях, де ще не почали діяти загальні суди й відповідні прокурори. У цьому акті, зберігаючи губернську прокуратуру, яка залишалась у безпосередньому підпорядкуванні міністра юстиції, законодавець прагнув максимально наблизити її до суду, скорочуючи, по можливості, функції загального нагляду. На відміну від нової прокуратури губернська спочатку не приймала на себе функції обвинувачення.

Законодавство царської Росії встановило дуже суворі вимоги для заміщення прокурорських посад. Крім вищої юридичної освіти, від кандидатів на заміщення прокурорських посад вимагали значного службового стажу й особливої політичної благонадійності. Усі прокурори судових палат, 95 % прокурорів окружних судів і 90 % їхніх товаришів були дворянами (решта — вихідцями із духовенства, буржуазії та чиновників). Переважна більшість чинів прокуратури були реакціонерами й монархістами[506].

Реорганізована прокуратура стала однією з головних ланок державного апарату у боротьбі з революційними й національно-визвольними рухами.

Судова реформа 1864 р. започаткувала в Росії адвокатуру. Адвокати йменувалися повіреними та поділялися на дві категорії: присяжних повірених і приватних повірених (з 1874 р.).

Спочатку виник інститут присяжних повірених при окружних судах і судових палатах. Присяжні повірені не перебували на державній службі, однак підбиралися за тими ж високими класовими цензами, що й чиновники судово-прокурорських органів. Так, претендент мусив мати атестат університету про закінчення юридичного факультету і, крім того, прослужити не менше п’яти років у судовому відомстві або ж бути не менше п’яти років кандидатом на службові посади або помічником присяжного повіреного. Важливе значення мала «благонадійність» кандидата. Присяжними повіреними не могли бути особи, які не досягли 20-річного віку, іноземні громадяни, особи, оголошені неспроможними боржниками, тощо. Для осіб нехристиянських віросповідань вступ до адвокатури був обмежений низкою додаткових умов. Прийом до присяжних повірених здійснювала рада присяжних повірених при судовій палаті. Після обрання повірені приносили присягу. Відмова в прийнятті оскарженню не підлягала. Особи, прийняті в число присяжних повірених радою однієї з судових палат, користувалися правом виступу в судових органах інших судових палат[507].

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування через обрання рад присяжних повірених. Вищий нагляд за ними належав судовій палаті й Сенату.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах. За статистикою, в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської — 81,3, Одеської — 88,6[508]. Водночас вони не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних; купувати або в якийсь інший спосіб набувати права своїх довірителів по тяжбах; бути повіреним обох сторін, що тяжаться, або переходити від однієї сторони до іншої в одному й тому ж процесі; їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її завершення. За порушення цієї умови присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності. За свою роботу присяжний повірений отримував певну винагороду, яка залежала від домовленості з довірителем. У певних ситуаціях юридична допомога надавалася безкоштовно.

Існувала такса оплати праці адвоката, затверджена міністром юстиції для ведення цивільних справ у 1868 р. (відлік гонорару йшов від ціни позову). З присяжного повіреного його довіритель міг стягнути завдані недбальством адвоката збитки. Серйозні зловживання могли мати наслідком кримінальне переслідування присяжного повіреного.

У 1874 році поряд з присяжною адвокатурою було засновано інститут приватних повірених. Приватні повірені допускалися до виконання повноважень на підставі посвідчень, отриманих від з’їзду мирових суддів, окружного суду або судової палати та за умови внесення ними щорічного мита. Приватними повіреними могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти в суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації[509]. Для отримання свого звання їм було необхідно скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. На відміну від присяжних повірених приватні повірені могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані та які здійснювали нагляд за їхньою діяльністю.

Приватні повірені не мали права вести більше трьох цивільних справ на рік. Такого обмеження не існувало щодо ведення кримінальних справ. Оплата послуг приватних повірених здійснювалася клієнтами за угодою. Суди, при яких перебували приватні повірені, мали право застосовувати до них дисциплінарні заходи впливу: попередження, догану, заборону адвокатської практики, виключення зі складу повірених. Міністр юстиції міг усунути від участі в судових справах приватних повірених, яких він вважав такими, що не відповідають званню повіреного.

Серед інших нововведень Судової реформи було запровадження інституту нотаріусів. Згідно зі статтею 420 Заснування судових установлень у столицях, губернських і повітових містах, а в разі потреби і в повітових містах перебувають нотаріуси, які завідують піднаглядом судових місць, вчиненням актів та іншими діями щодо нотаріальної частини на підставі особливого про них положення. Таке Положення про нотаріальну частину було затверджено Олександром II 1866 р. й зберігало свою чинність до 1917 р.

Як уже зазначалося, Судова реформа не охопила всіх сторін судівництва Російської імперії. Згідно із Селянською реформою 1861 р. у зв’язку з ліквідацією поміщицького права вотчинної поліції та юстиції, як один з органів сільського самоврядування були створені волосні суди. Це були станові суди, які розглядали виключно селянські справи. Їх предтечею були селянські суди, які існували у державних селян згідно з селянським судовим статутом 1839 р. Становий характер суду підкреслював юридичну відособленість селянства і самобутність правових поглядів сільського населення. У волосних судах, за підрахунками П. А. Гільдебрандта, розбирали свої спори 95 % всіх селян Росії[510]. Рішення та вироки волосного суду вважалися остаточними й виконувалися сільськими старостами[511]. Згідно з імператорським указом від 11 травня 1888 р. рішення волосних судів у селянських справах не можна було оскаржити навіть у Сенаті[512].

У 1865 р. була спроба об’єднати волосні та мирові суди, яка, втім не мала успіху. Згодом саме наявність станового суду стане однією з причин невисокої ефективності діяльності мирових судів і послужить приводом для скасування мирової юстиції практично на всій території Росії[513].

Волосні суди у своїй практиці майже не застосовували норми чинного матеріального та процесуального законодавства, а керувалися місцевими звичаями. Так, ст. 107 «Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності» надавала волосним судам таке право: «…якщо сторони, що сперечаються, не підуть на мирову угоду, то суд вирішить справу або на підставі заявлених у волосному правлінні угод і зобов’язань, якщо такі були укладені між сторонами, що сперечаються, або, за відсутності таких угод, на підставі місцевих звичаїв і правил, прийнятих у селянському побуті»[514]. При цьому волосні суди розв’язували питання, що виникали на підставі місцевих звичаїв, які в різних волостях могли бути неоднакові[515].

Відсутність системи добору та підготовки особового складу волосних судів і твердих законодавчих основ їх діяльності призводила нерідко до свавільних і несправедливих рішень. Так, у звіті Подільського губернатора про стан губернії за 1883 рік зазначалося: «…Діяльність безграмотних, іноді не цілком моральних суддів, що часто перебувають під впливом волосного писаря, — далеко не задовільна». Губернатор відмічав, що незадовільність роботи волосних суддів, можливо, залежить і від того, що «…при вступі на посаду волосні судді не приводяться до присяги, чим значно зменшується в них свідомість щодо важливості покладених на них обов’язків»[516]. Подібної інформації в архівах зустрічається чимало.

У 1889 р. волосні суди зазнали суттєвих змін відповідно до новоприйнятих Тимчасових правил щодо волосного суду. Зокрема, волосному суду було надано право застосовувати як покарання різки, незважаючи на скасування тілесних покарань у 1863 р. Змінився і склад волосного суду. Якщо раніше волосний старшина не мав права втручатися в діяльність волосного суду і бути в його складі, то згідно з Тимчасовими правилами 1889 р. він ставав головою волосного суду. Змішування адміністративно-поліцейської та судової влади у волосному суді було очевидним кроком назад до дореформеного судоустрою[517].

Водночас згідно з положенням Про земських дільничних начальників від 12 липня 1889 р. волосний суд, як зазначає В. М. Вороновський, втратив значення «домашнього селянського суду і став повноправною ланкою в системі всього місцевого судоустрою». Було розширено коло осіб і справ, підвідомчих волосному суду. Однак зміна структури волосного суду ще більше загострила його недоліки. Особливістю нового волосного суду стало те, що його рішення могли бути оскаржені в 30-денний термін через земського начальника в повітовий суд як апеляційну інстанцію і в губернську присутність як касаційну інстанцію[518]. Волосний суд був збережений і законом від 15 липня 1912р., який вніс в організацію волосного суду кілька поліпшень і певною мірою пов’язав його з мировими судовими установами.

Для повноти уявлення про тогочасну російську судову систему слід зазначити, що паралельно із загальною Судовою реформою відбулися реформи військових і військово-морських судів, які перебували відповідно у віданні Військового і Морського міністерств.

Так, 15 травня 1867 р. на підставі попередньо розроблених у 1862–1865 рр. «Основних положень перетворення військово-судової частини» було прийнято новий Військово-Судовий статут. Згідно з цим документом судова влада у військовому відомстві належала полковим і військово-окружним судам, а також головному воєнному суду як верховному касаційному суду. Всі суди військового відомства оголошувалися колегіальними. Полкові та військово-окружні суди розглядали справи по суті, а Головний воєнний суд наглядав за законністю їхніх дій. Для проведення досудового слідства засновувався інститут військових слідчих, а для прокурорського нагляду — інститут військової прокуратури на чолі з головним військовим прокурором. При Головному військовому суді перебував головний військовий прокурор і його помічник, а при кожному військово-окружному суді — військовий прокурор і його помічники.

Вища судова влада у військовому відомстві належала військовому міністру, який, не приймаючи рішень по суті справи, мав контролювати законність дій військових судів і військової прокуратури. В міністерстві існувало Головне військово-судове управління, яке забезпечувало діловодство Головного військового суду та здійснювало ряд інших судово-організаційних функцій.

Того ж 15 травня 1867 р. було прийнято також Військово-морський судовий статут, який заклав основи судової організації, дуже подібні до тих, що встановлювалися в сухопутних військах. Так, судова влада у військово-морському відомстві належала екіпажним і військово-морським судам, а також Головному військово-морському суду як верховному касаційному суду. Екіпажні суди створювалися в екіпажах, командах, управліннях і навчальних закладах, а військово-морські суди — у головних портах. Створювався корпус військово-морських слідчих. Прокурорський нагляд здійснювали головний військово-морський прокурор і його заступник, військово-морські прокурори при військово-морських судах та їх помічники. Аналогічні з військовим відомством повноваження мали управитель (на правах міністра) Морського міністерства й Головне військово-морське судове управління.

До складу полкових та екіпажних судів входили офіцери, призначені начальством відповідного рівня, а до складу військово-окружних і військово-морських судів — постійні члени (голова суду і судді) та тимчасові члени, призначені зі штаб-офіцерів і обер-офіцерів, які мали відповідати певним формальним вимогам щодо вислуги й посади.

Підготовка судових кадрів для військового та військово-морського відомства з часом повністю зосередилася в Олександрівській військово-юридичній академії, заснованій 1866 р.

Крім того, ще щонайменше з часів Петра І в Росії існували офіцерські суди честі, статус яких набув певної формалізації у 1863 р., коли побачило світ Положення про охорону військової дисципліни та дисциплінарні стягнення.

За подальшими відомостями про тогочасну військову і військово-морську юстицію ми змушені відіслати читачів до відповідних спеціальних досліджень[519].

Окрему ланку російської судової системи становили духовні суди Руської Православної церкви у складі двох інстанцій — єпархіального суду, де розглядалася більшість справ, і суду Святішого Синоду, який розглядав апеляції та окремі скарги на рішення єпархіального суду, а також скарги на єпископів.

Компетенція єпархіального суду визначалася 3 розділом Статуту духовних консисторій від 27 березня 1841 р. Цьому суду підлягали як особи духовного звання єпархіального відомства, так і світські особи. Священнослужителів судили за злочини і проступки проти посади, благочинності і благоповедінки; у разі взаємних суперечок щодо використання церковного майна; за скаргами духовних і світських осіб на кліриків щодо образ і порушення безперечних зобов’язань і на прохання про спонукання до сплати беззаперечних боргів. Миряни були підсудні у справах про шлюб, укладений незаконно; про припинення і розірвання шлюбу; про посвідчення дійсності подій шлюбу і народження від законного шлюбу; про злочини і проступки, за які винного піддають церковній епітімії[520].

У контексті загальної Судової реформи обер-прокурор Синоду Д. А. Толстой ініціював створення комітету під головуванням архієпископа Макарія (Булгакова), який підготував проект реформування духовних судів на засадах гласності, змагальності й навіть незалежності суду від єпархіального єпископа. Виключення єпископів із судової системи викликало з їхнього боку різкий протест і зрештою привело до повного відхилення проекту. Згодом, у 1905–1906 рр., мали місце нові спроби реформи духовних судів, але вони теж не увінчалися успіхом.

Зауважимо також, що складні колізії духовної і світської юрисдикції знайшли відображення у статтях 1001–1029 Статуту кримінального судочинства, об’єднаних в розділ «Про судопровадження у кримінальних справах, здійснюваних за участю судового відомства».

Винятком із загальної системи слід вважати комерційні суди, які в Росії існували від 1808 р. і у дореформений час діяли на підставі Загального положення про комерційні суди та Статуту судочинства торгового, затверджених 14 травня 1832 р. На українських теренах такі суди існували в Одесі (від 1808 р.), Феодосії (від 1819р., згодом був переведений до Керчі), Ізмаїлі (від 1824 р., згодом був переведений до Кишинева)[521]. В окремих працях стверджується також про існування комерційних судів у Харкові та Миколаєві. У процесі Судової реформи більшість комерційних судів трансформувалися в підрозділи загальних судів. Продовжив свою діяльність лише Одеський комерційний суд[522].

Таким чином, поза всякими сумнівами 60-ті роки XIX ст. стали важливою віхою в історії судівництва Росії, до складу якої входила в той час більша частина українських земель. Ці часи позначилися проведенням ряду буржуазних реформ, які сприяли соціально-економічному розвитку країни. Судова реформа 1864 р. була однією з найпослідовніших та найглибших із цих реформ. Укладачі Судових статутів досконально вивчили й використали досвід багатьох західних країн, унаслідок чого ці акти «стали унікальними пам’ятками передової ліберальної думки XIX сторіччя»[523].

Водночас, незважаючи на те, що Судова реформа майже докорінно змінила судоустрій в Російській імперії, на українських землях, зокрема в Південно-Західному краї, вона зіткнулася зі специфічними проблемами і мала свої особливості. Реформи тут через недовіру до місцевого населення відбувалися повільніше, вибори суддів замінювалися їх призначенням, а кадровий склад суддів штучно регулювався на користь представників панівної нації. Під впливом русифікаторської політики виникали і розвивалися загострені національні інтереси і почуття. У зв’язку із зростанням польського національно-визвольного і селянського рухів у західних губерніях країни її проведення було розтягнуто на декілька десятиліть, аж до часу початку загальноросійських контрреформ.

7.3. Судова контрреформа, зміни в судівництві на початку XX ст

Характеристика перетворень у судовій сфері, які були здійснені в Російській імперії в другій половині XIX ст., не буде повною, якщо не дати оцінки змінам, що відбулися після приходу до влади Олександра III і дістали в історіографії назву «контрреформ». Не викликає сумнівів, що ці зміни, які за своїм змістом так чи інакше відступали від положень Судових статутів 1864 р., слід розглядати в загальному контексті політико-правових процесів кінця XIX ст.

Питання переходу до охоронного курсу стали предметом доволі гострої дискусії серед сучасників. У працях громадських і політичних діячів консервативної спрямованості К. П. Победоносцева, М. В. Муравйова, М. X. Бунге, О. Д. Пазухіна, М. Н. Каткова, В. П. Мещерського, М. П. Гілярова-Платонова обґрунтовувалась необхідність коректив здійснених раніше реформ, їх пристосування до національних традицій, способу життя, усталених релігійних норм. Роботи ліберальних правознавців Б. М. Чичеріна, О. Д. Градовського, С. А. Муромцева містили трактовку доцільності запровадження і визначення меж чинності виключних заходів правового регулювання.

У радянську добу питання функціонування державного апарату царату досліджувалися крізь призму класового підходу. П. А. Зайончковський, М. П. Єрошкін, І. В. Оржеховський, М. О. Троїцький, О. М. Кузнецова критично оцінювали світогляд та діяльність Олександра III та його оточення. Зокрема, Д. В. Чернишевський схарактеризував урядову політику Росії як каральну, спонтанну, безсистемну реакцію на революційно-терористичну загрозу[524]. І. В. Вороній оглядово розглянув модернізацію органів місцевого самоврядування, суду присяжних та створення інституту земських дільничних начальників[525].

У сучасній російській історичній та історико-правовій науці інтерес до історії другої половини, а особливо кінця XIX ст., значно посилився. При цьому даються нові інтерпретації політико-правових процесів тієї доби. Розуміння консервативної стратегії як необхідної умови спокійного переживання суспільством «цивілізаційних стрибків» сформульовано в працях В. Г. Графського, Н. М. Єфремової, В. О. Твардовської, Р. Г. Еймонтової. Переоцінку особистості Олександра III містять дослідження О. М. Боханова, О. В. Репнікова. Роль охоронної доктрини в розвитку російської державності підкреслює І. А. Ісаєв.

У новітньому дослідженні — докторській дисертації Н. И. Біюшкіної — запропоновано навіть уважати, що внутрішньополітичні заходи російського уряду кінця XIX ст. — це: «1) трансформація ліберальних перетворень 60-х рр. XIX ст., здійснювана видатними державними і громадськими діячами — представниками російського патріотичного консерватизму з метою поновлення законності та правопорядку; 2) адаптація всіх сфер державного управління до соціально-економічних та політично-правових реалій 70-90-хрр. XIX ст., що змінилися, з урахуванням основних підвалин російського суспільства і держави; 3) прогресивний розвиток Російської держави, здатної адекватно й оперативно протидіяти в рамках закону наявній загрозі революційного тероризму та інших екстремістських сил»[526]. Важко погодитися з цими висновками (в них, як видається, занадто багато модернізації історії, прихованої апологетики сучасного російського політичного режиму), але вони все-таки спонукають дещо переглянути традиційну оцінку заходів досліджуваного періоду (зокрема в судовій сфері) як суто реакційного курсу.

У серпні 1881 р. було прийнято Положення про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою, що закріпило низку вилучень із загального судового порядку. У травні 1885 р. закон надав міністру юстиції право наглядати за чинами судового відомства, а в 1887 р. він дістав право обмежувати гласність судового розгляду. Крім того, законами від 12 червня 1884 р. і 28 квітня 1887 р. прокуратура була залучена до участі в складанні списків присяжних засідателів[527], а в 1889 р. відбулися суттєві зміни в діяльності місцевих судів та деякі інші нововведення, що відродили практику поєднання судових і виконавчих повноважень.

Розглянемо докладніше ці зміни.

Питання про мирові суди зі сфери газетної полеміки перейшло в практичну площину: в своїх доповідях та записках обер-прокурор Синоду К. П. Победоносцев, міністр внутрішніх справ Д. А. Толстой, чиновник МВС О. Д. Пазухін обґрунтовували ідею реорганізації або навіть скасування мирової юстиції. Це цілком відповідало поглядам самого царя, який виношував плани нової судової реформи, покликаної покінчити з тим, за виразом Олександра III, «паршивим лібералізмом», що був характерним для реформ «минулого царювання»[528].

Вирішального удару мировій юстиції було завдано урядом у 1889 р. 12 липня Олександр III затвердив Закон про земських дільничних начальників (він складався з чотирьох нормативних актів), а 29 грудня — Правила про провадлсення судових справ, підвідомчих земським начальникам та міським суддям. Скасовувалися або істотно змінювалися найважливіші засади Судової реформи 1864 р. — принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів. У більшості губерній мирова юстиція ліквідовувалася. Інститут почесних мирових суддів зберігався.

Замість мирових суддів на Лівобережній Україні за загальноросійським взірцем створювалася нова, складна система судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Земським дільничним начальникам передавалися, за невеликим винятком, усі справи, розгляд яких судові статути 1864 р. покладали на мирових суддів у сільській місцевості та повітових містах, що входили до складу земських дільниць.

Іншим органом, до якого перейшли функції скасованого мирового суду, був міський суддя. Посади міських суддів запроваджувалися в губернських та повітових містах, за винятком столиць і ще кількох міст, де була збережена система мирових суддів та їх з’їздів. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали ряду вимог. Зокрема, кандидати мусили мати вищу юридичну освіту або «довести на службі свої знання з судової частини».

Нарешті, третім органом, створеним замість мирових судів, були повітові члени окружного суду. Кожен з них (по одному на повіт) призначався міністром юстиції. їм були підсудні всі цивільні та кримінальні справи, віднесені Судовими статутами 1864 р. до компетенції мирових суддів і не включені до юрисдикції земських начальників і міських суддів, а також всі справи охоронного провадження, підвідомчі мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатися для поповнення присутності цього суду за браком його членів.

На Правобережній Україні, як уже зазначалося, судова реформа та контрреформа немовби переплелися між собою. Тому тут закон від 12 липня 1889 р. не призвів до ліквідації мирових судів.

Закони 1889 р. заснували складну систему апеляційних та касаційних інстанцій для місцевих судів. Судові статути у первісній редакції передбачали для мирових суддів одну апеляційну інстанцію — з’їзд мирових суддів і одну касаційну — Сенат. А апеляційною інстанцією для справ, розглянутих земськими начальниками та міськими суддями, став повітовий з’їзд. До складу судового присутствія з’їзду, очолюваного повітовим предводителем дворянства, входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді й земські начальники даного повіту. При цьому очевидною є своєрідна подвійна підлеглість міських суддів: апеляційною інстанцією для них, як уже зазначалося, був повітовий з’їзд, поряд із цим про всі неправильні або протизаконні дії міських суддів треба було повідомляти окружний суд, який мав видавати спеціальні накази на їхню адресу. Міські судді зобов’язувалися складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду.

Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів установлювалося губернське присутствіє під головуванням губернатора, в якому засідали губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, прокурор окружного суду або його товариш і два неодмінні члени. Крім того, для участі в розгляді судових справ, що надходили із повітових з’їздів, запрошувався голова або член окружного суду.

Що стосується повітових членів окружних судів, то апеляційною інстанцією для них був окружний суд, а касаційною — відповідний департамент Сенату.

Торкнулася судова контрреформа 80-х років і суду присяжних. Закон 12 червня 1884 р. допустив чиновників поліції до формування складу присяжних засідателів. Збільшувалося число присяжних у столицях і зменшувалося в провінції. Закон 28 квітня 1887 р. удвічі підвищив майновий ценз присяжним засідателям, надав губернаторам право виключати будь-кого зі списків без пояснення причин. За свідченням преси, «суд присяжних в перше 25-річчя свого існування в Росії зазнав на собі незмірно більше нападок, ніж усі інші інститути, впроваджені в життя статутами імператора Олександра II»[529].

Адміністративно-судова реформа 1889 р. установила нові принципи організації та діяльності волосних селянських судів. Якщо за положенням від 19 лютого 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4-12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації, то закон від 12 липня 1889 р. повністю підпорядкував його земському начальнику. Волосний суд тепер складався з чотирьох суддів, один з яких постановою повітового з’їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники дістали право затверджувати волосних суддів із числа кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.

Отже, внаслідок нововведень 80-х років було повністю скасовано виборний порядок утворення суду. Введення нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, яка існувала в дореформеній Росії. Суть цього кроку ж серйозного відходу від реформи 1864 р. була зрозумілою багатьом сучасникам, один з яких, ліберально налаштований юрист, писав: «Земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду, повітовий з’їзд, мировий з’їзд, окружний суд, судова палата, губернське присутствіє, Правлячий Сенат! Навряд чи така безліч правлячих інстанцій, не пов’язаних поміж собою загальною ідеєю і не злитих в одне гармонійне ціле, може задовольняти вимоги твердої та близької до народу урядової влади».

Цілком очевидною є також відмова від такого найважливішого принципу судової реформи 1864 р., як незалежність суду. Земські начальники були органом, що поєднував у одній особі судові й адміністративні функції щодо селян. Законодавство 1889 р. закріплювало посилений вплив адміністрації на результати розгляду судових справ повітовим з’їздом і губернським присутствієм (це прямо випливало з персонального складу цих органів). У 80-х роках зріс адміністративний вплив і на суд присяжних. Судові діячі усвідомлювали негативні наслідки такого становища. Так, прокурор Київської судової палати, аналізуючи практику розгляду судових справ у інстанційному порядку в повітових з’їздах і губернських присутствіях, скаржився міністру юстиції на деякі «незручності загального характеру»: «1)…значне переважання в складі присутствій чинів адміністративних…; 2) труднощі і в деяких випадках неможливість роз’яснення… адміністративним чинам змісту і значення постанов закону і судочинних правил; 3) необхідність, в яку поставлені судові чини в деяких випадках йти на поступки перед своїм сумлінням, щоб уникнути шкідливих для справи наслідків, щоб заспокоїти дріб’язкове самолюбство і не протиставляти себе більшості членів присутствія». Він просив міністра юстиції захистити чинів судового відомства від «заходів» місцевих адміністративних властей.

Загалом можна погодитися з позицією української дослідниці А. В. Ващенко, яка розглядає Закон 1889 р. як «певний компроміс між прибічниками відновлення станових принципів у системі управління і посилення ролі дворянства в ній та прихильниками подальшого реформування системи управління в напрямку її централізації та структурного упорядкування»[530].

Як уже зазначалося, законодавство зосередило в руках земських начальників широкі адміністративні та судові повноваження. Зважаючи на поліфункціональність цього інституту, намагатися дати однозначну оцінку діяльності земських начальників проблематично та недоречно[531]. Адміністративна діяльність земських начальників як інституту з потужним управлінським потенціалом була здебільшого досить ефективною. Водночас функціонування інституту як органу відправлення правосуддя загалом не виправдало себе, про що свідчать матеріали не тільки українських, а й багатьох великоруських губерній. Дослідники зазначають, що відсутність достатніх знань з юриспруденції в багатьох начальників спричиняла помилки під час вирішення цивільних і кримінальних справ. Земські начальники не набули широкого визнання також у царині контролю за діяльністю волосних судів. Це підтверджують дані новітнього дослідження з історії волосних судів, де наголошено, що передбачений Положенням про земських дільничних начальників ревізійний порядок нагляду за волосними судами «при значному числі волосних судів у межах дільниці, великій кількості розглянутих ними справ і можливості лише повернути справу на новий розгляд та не завжди сумлінному ставленні до цього обов’язку земських начальників також виявився неефективним і не сприяв суттєвому покращенню роботи волосних судів»[532]. Усе це зрештою зумовило позбавлення земських начальників судових повноважень згідно із Законом від 15 червня 1912 р.

Що стосується системи загальних судів, то її протягом 70-90-х рр. XIX ст. постійно критикували російські урядовці[533]. Зрештою істотні зміни відбулися в юрисдикції окремих ланок цієї системи, серйозних обмежень зазнали закладені в основу Судових статутів принципи судоустрою та судочинства. Найчіткіше реакція у сфері суду виявилась в установленні особливого порядку розгляду справ про державні злочини. Ця лінія була продовжена урядом і на початку XX ст.

За законом від 4 червня 1904 р. усувалась можливість розв’язання справ про державні злочини в адміністративному порядку[534]. У судових палатах було встановлено спрощений порядок розгляду таких справ. Вони могли розглядатися в судах без проведення попереднього слідства. Було достатньо лише обвинувачення прокурора, що базувалося на жандармському чи поліцейському дізнанні. Припинення дізнання чи спрямування його для подальшого провадження справи було надано губернським нарадам, що створювались під особистим головуванням губернатора (до їхнього складу входили також прокурор окружного суду та начальник губернського жандармського управління). Інакше кажучи, вирішення питання про те, чи достатньо зібраних доказів для віддання до суду особи, підозрюваної у державному злочині, залежало фактично від адміністративно-поліцейських посадовців, позаяк єдиним представником судового відомства в губернській нараді був прокурор. Заміняючи попереднє слідство, жандармське дізнання тим самим звільняло все розслідування в справах про державні злочини від судового контролю. Це був серйозний крок на шляху перетворення суду в придаток жандармсько-поліцейського апарату.

Подальші спрощення в порядку провадження справ про державні злочини в судових палатах вносились законом від 18 березня 1906 р., згідно з яким було вкрай обмежено гласність і строки розгляду справ, скасовано вимоги щодо викладення показань свідків у протоколах та мотивування вироку. Судова процедура дедалі більше ставала ширмою, яка прикривала розправу властей над противниками царату. Цей закон передбачав також особливий порядок розгляду тих кримінальних справ, які підлягали раніше юрисдикції окружних судів (без участі присяжних), мирових суддів та земських начальників. Усі ці справи, а також справи про злочини проти порядку управління, передавалися на розгляд окружних судів з участю станових представників. До складу суду, крім трьох коронних суддів, входили повітовий предводитель дворянства, місцевий міський голова, староста й один з волосних старшин.

У період першої російської революції та в подальші роки Міністерство юстиції видало багато секретних циркулярів, спрямованих на активізацію боротьби судів з революційним рухом. Слід згадати, зокрема, циркуляр від 18 серпня 1905 р. «Про покладення провадження попередніх слідств у справах про державні злочини на дільничних судових слідчих та мирових суддів, які їх заміняють, у порядку ст. 1035 і 1036 Статуту кримінального судочинства», що вказував на бажаність попереднього слідства, особливо у справах про масові злочини, а саме — в справах про політичні демонстрації, про участь у антиурядових товариствах, про усну антиурядову пропаганду.

У 1900-ті роки самодержавство постійно зміцнювало судові органи. Якщо в 1895 р. штат судових палат і окружних судів європейської Росії складався з 2593 осіб., то в 1903 р. він уже мав 3159 осіб[535]. Наприкінці 1905 р. відбулося нове значне збільшення штатів цих самих судових органів. Зростали й видатки скарбниці на утримання судових чиновників. Так, з 1 листопада 1908 р. на зазначені цілі було додатково видано з бюджету 821 721 крб.[536]

З давніх часів мислителі виявили закономірність, що «Вільні суди і невільна держава несумісні»[537]. Історія російських судів кінця XIX — початку XX ст. — переконливе підтвердження справедливості цієї думки. Самою своєю природою самодержавство заперечувало будь-який хоч почасти незалежний інститут як такий, що суперечить ідеї необмеженої влади царя (а такою ця влада фактично залишалася й після 1905 р.). Саме тому політика царату в сфері юстиції у розглядуваний період була спрямована на повне підпорядкування собі судового апарату як у центрі, так і на місцях, на перетворення судової репресії у зручний і безвідмовний засіб розправи з політичними противниками. Форми і методи здійснення цієї політики були різноманітними: це й обмеження в законодавчому порядку буржуазно-демократичних принципів судівництва, і розширення юрисдикції військових судів стосовно цивільних осіб, і видання сенатських роз’яснень щодо питань застосування законів, і створення надзвичайних судів, і тиск на суддів через чинів прокурорського нагляду тощо.

Упродовж усього досліджуваного періоду Міністерство юстиції старанно впроваджувало в життя реакційний курс урядових верхів. Але найбільших «успіхів» у справі підкорення судової системи воно досягло, коли міністром був І. Г. Щегловитов, який взяв на себе невдячну роль гробаря залишків незалежності російського суду. За дев’ять років перебування на посаді (з квітня 1906 р. до червня 1915 р.) Щегловитов наробив такого, що після повалення царизму йому довелося постати обвинувачуваним перед Надзвичайною слідчою комісією Тимчасового уряду. У цій людині дивним чином поєднувались великий розум, граничний консерватизм у політичних поглядах і цілковита безпринципність (до революції 1905 р. він, до речі, вважався лібералом).

У розлогих академічних курсах того часу підкреслювалось, що судді мають бути незалежні і за «стимулом страху», і «за стимулом надії», тобто що на їхнє внутрішнє переконання не мусять впливати ні тривога за своє становище, ні кар’єрні устремління. При цьому, з посиланнями на норми закону, подавалися численні докази того, що ідея такої двобічно охоронюваної незалежності повністю засвоєна Судовими статутами. Але в реальному житті влада активно пускала в хід і «стимул страху», і «стимул надії».

«Компрометувальні» матеріали стосовно судових працівників Щегловитов отримував від МВС. Поліцейське начальство дійшло до того, що прямо диктувало заходи, які слід було вживати щодо конкретних осіб. Лише за період з грудня 1905 р. до квітня 1907 р. МВС повідомило Міністерство юстиції про політичну неблагонадійність 37 чинів судового відомства (10 осіб з них МВС рекомендувало звільнити, 2-х перевести, заходи щодо інших — «на розсуд самого міністерства»). МВС перебрало на себе право не лише критикувати погляди суддів, а й втручатися в їхню суто службову діяльність[538].

Використовуючи найрізноманітніші прийоми та засоби, міністр юстиції та його підручні «вичищали» судовий апарат від політично неблагонадійних і непокірливих суддів. Міністр здійснював підбір кадрів передусім за ступенем «правизни» політичних поглядів претендентів на судові посади. Знання, талант, уміння працювати — все це мало з часом дедалі другорядніше значення. Роль репутації людини, твердої у своїх правих поглядах, була настільки велика, що за її наявності ігнорувалися дані про сумнівні моральні якості того чи іншого претендента. Судова політика Щегловитова характеризувалась прагненням знищити незалежність суддів, вигнанням із судового відомства не тільки «лівих», а й усіх, хто смів мислити і діяти хоч трохи самостійно, подальшим зрошуванням прокурорсько-слідчого апарату з жандармсько-поліцейськими органами.

Серйозній «чистці» був підданий у часи щегловитовщини судовий апарат в українських губерніях. При заміщенні вакансій міністр, як правило, прислухався до думки тих прокурорів та голів судових палат, які були йому відомі своїми «твердими» переконаннями. До таких належав, зокрема, прокурор Харківської судової палати Утін. У 1908 р. він виступив з ініціативою призначити членом Харківського окружного суду товариша прокурора цього суду. Як повідомляв Утін у Міністерство юстиції, призначення цього прокурорського працівника членом суду «було б особливо бажаним для посилення в особовому складі суду стійкого, консервативного елементу, позаяк серед членів Харківського окружного суду є нині чимало осіб якраз протилежного напряму»[539].

У сфері юстиції доволі завзято впроваджувався в життя шовінізм, притаманний усій столипінській внутрішній політиці. Особи польського та єврейського походження, вірмени, які служили у судовому відомстві (таких було дуже мало), викликали до себе глибоку недовіру міністерства. Так, у 1913 р. воно вказувало прокурору Одеської судової палати, що польське походження Ярошинського перешкоджає затвердженню його на посаді почесного мирового судді[540].

Сама суть щегловитовської політики породжувала багато зловживань у діяльності судів щодо здійснення «політичної юстиції». Широко відомі методи ведення дізнання жандармами. Однак непривабливі прийоми застосували і більш респектабельні судові слідчі.

У січні — лютому 1907 р. Київський військовий окружний суд слухав справу про «Лубенський революційний комітет». Під час процесу 26 свідків заявили, що їхні «свідчення записані судовим слідчим неправильно, що протоколи, перед тим, як вони їх підписали, судовим слідчим їм прочитані не були, що перед допитом деякі з них зазнавали насильства з боку чинів поліції, котрі вимагали від них певних зізнань, що при допитах судового слідчого був присутній повітовий справник тощо». Лубенський окружний суд був змушений порушити проти слідчого Манжевського кримінальне переслідування за ст. 426, 432 і 362 Уложення про покарання. Заінтересованість поліції у цій справі була невипадковою: як згодом з’ясувалося, напередодні арештів службовці поліції підробляли прокламації «протизаконного» змісту та підкидали їх заздалегідь наміченим особам, підсували при обшуках бомби[541].

Нерідко самодержавство використовувало смертний вирок як засіб психологічного впливу на засуджених. Після оголошення вироку й нестерпних днів очікування в камері смертників засуджений дізнавався про «милість» царя, заміну смертної кари безстроковою або 20-річною каторгою. Так, у 64 справах про політичні замахи і вбивства в 1901–1905 рр. суд засудив до смертної кари 30 осіб, 20 з яких згодом було «помилувано» і відправлено на каторгу.

Подібна практика мала місце і в подальшому. Газета «Соціал-демократ» у 1910 р. писала, що в 1907–1909 рр. у «справах революції та опозиції» було засуджено до смерті 5086 осіб; з них 3013 страту було замінено іншими видами покарання[542]. У період столипінської реакції, коли судові репресії проти революційного руху досягли небувалого розмаху, загальне число засуджених за політичними статтями у цивільних і військово-окружних судах становило 63 386 осіб (з них лише у 1907–1908 рр. — 43 255 осіб)[543]. Значним був «внесок» у репресії з боку судових органів, що діяли на території України. У 1907–1908 рр. Київською, Одеською та Харківською судовими палатами було розглянуто 2291 політична справа, при цьому було засуджено 2107 осіб[544].

Підкреслюючи серйозну роль судів у придушенні визвольного руху в країні, зауважимо, однак, що наявна впродовж тривалого часу в науковій літературі їх оцінка як безсловесних виконавців волі урядових властей далека від дійсності. Нашу думку підтверджують статистичні дані. У 1907 р. у трьох судових палатах України у політичних процесах було виправдано 372 особи, що становило майже 28 % від загальної кількості підсудних, у 1908 р. — 563 особи (близько 33 %). У Харківській судовій палаті число виправданих у 1907 р. наближалося до 44 %, у 1908 р. — до 40 %[545].

Помітне місце в судовій системі Російської імперії завжди посідали органи військової юстиції. На кінець XIX — початок XX ст. їхня роль значно підсилилась.

Як уже зазначалося, систему військових судів, засновану в 1867 р., складали полкові, військово-окружні суди та Головний військовий суд (відповідні судові органи були і у військово-морському відомстві).

Полкові суди створювалися при кожній військовій частині зі стройових офіцерів для розгляду справ про проступки нижніх чинів армії.

Військово-окружні суди діяли у кожному військовому окрузі. В Україні їх було два: Київський і Одеський. Військово-окружні суди складалися з постійних і тимчасових членів. Постійні члени (голова суду і військові судді) призначалися з чинів військово-судового відомства, тимчасові — на чотиримісячний строк з числа штаб- і обер-офіцерів. У місцях, віддалених від того міста, де перебував військово-окружний суд, відкривалися тимчасові військові суди. Так, у 1906 р. тимчасові військові суди Одеського військово-окружного суду діяли в Севастополі, Херсоні, Катеринославі, Єлисаветграді, Новочеркаську[546]. Очолював кожен з таких судів командирований член військово-окружного суду, а тимчасовими членами були офіцери місцевих військових частин, які призначалися на період сесії. На засіданнях як військово-окружного суду, так і тимчасового військового суду, мали бути присутніми один постійний і чотири тимчасові члени суду.

Військово-окружні суди були апеляційною інстанцією для полкових судів. Разом з тим вони розглядали широке коло справ про військові злочини як суди першої інстанції.

Головний військовий суд був верховним касаційним судом та вищою установою для обговорення законодавчих питань з військово-судової частини.

Справи про злочини по службі вищих чинів військового управління (членів Військової Ради, головнокомандувачів, командувачів військами округів) розглядалися у Верховному військово-кримінальному суді. До складу цього органу, крім голови, входили постійні члени Головного військового суду, 5 членів Військової Ради і 2 головних начальники військових округів[547].

За загальним правилом, військовим судам були підсудні особи військового звання. Проте наприкінці XIX — на початку XX ст. юрисдикція військових судів була поширена на широке коло цивільних осіб[548].

Сумної слави Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою 14 серпня 1881р. передбачало, що за звичайних умов право передавати справи на розгляд військових судів має міністр внутрішніх справ за погодженням з міністром юстиції. У місцевостях, де був оголошений стан посиленої охорони, повноваження на передачу справ військовим судам дістали генерал-губернатори, а в місцевостях, що їм не підпорядковувалися, — міністр внутрішніх справ. При надзвичайній охороні правом вилучення справ із загальної підсудності з передаванням їх до провадження військового суду наділявся головнокомандувач.

Лише для місцевостей, не оголошених у винятковому стані, точно визначалися ті справи, котрі могли передаватися на розгляд військових судів: справи про державні злочини, а також про збройний опір властям або про напад на військових та поліцейських чинів і на інших посадових осіб під час виконання ними службових обов’язків або внаслідок виконання ними таких обов’язків, якщо ці злочини супроводжувалися вбивством, підпалом, нанесенням ран, каліцтв, тяжких побоїв. Як покарання за ці злочини передбачалася смертна кара[549].

Натомість у місцевостях, оголошених у стані посиленої або надзвичайної охорони, обсяг повноважень на передачу справ військовим судам був доволі невизначеним. За посиленої охорони «окремі справи» передавалися на розгляд військових судів, коли це визнавалось необхідним «для охорони громадського порядку і спокою». Ця формула відкривала широкий простір для сваволі генерал-губернаторів. Що ж до місцевостей, оголошених у стані надзвичайної охорони, то тут простір для зловживань «головноначальствуючих» був просто безмежним: вони були наділені правом вилучення із загальної підсудності справ «про відомого роду злочини та проступки»[550]. При цьому вони могли не обмежуватися окремими конкретними справами, а передавати на розгляд військових судів усі справи певних категорій злочинів і проступків.

Іншим законодавчим актом, що передбачав вилучення справ із загальноцивільної підсудності для передачі їх військовим судам, були Правила про місцевості, оголошені перебуваючими у воєнному стані. У таких місцевостях розрізнялися дві категорії справ: передача одних військовим судам була обов’язковою, передача інших — факультативною. Обов’язково віддавалися до військового суду цивільні особи, які вчинили, крім бунту проти верховної влади, такі діяння, як умисне знищення засобів зв’язку, напад на вартового або військовий караул, збройний опір військовому караулу або чинам поліції тощо. Правила вимагали не тільки того, щоб ці діяння розглядалися військовими судами за нормами, встановленими військовим судочинством, а й того, щоб до засуджених застосовувалися покарання воєнного часу.

Факультативне віддання звинувачених до військового суду залежало від генерал-губернаторів, які мали право передавати військовим судам справи про всякі злочини, передбачені для засудження за законами воєнного часу. При цьому встановлювалося, що:

1) особам, винним у збройному опорі властям та в інших злочинах, перерахованих у «Положенні» 1881 р., призначалося покарання за ст. 279 Військового статуту про покарання, тобто смертна кара;

2) тимчасові члени військових судів мають призначатися військовим начальством виключно зі штаб-офіцерів і кожного разу особливо; 3) справи про осіб, звинувачених у державних злочинах, мають розглядатися за зачиненими дверима.

Як бачимо, норми Правил 1892 р. характеризуються винятковою суворістю. Природно, за таких умов найістотніше значення набувало питання про підстави оголошення тієї чи іншої місцевості у воєнному стані. Дозволялося оголошення у воєнному стані лише місцевостей, «що входили в район театру воєнних дій і мали особливо важливе значення для інтересів державних або спеціально воєнних». Таким чином, російському законодавству не було відоме поняття так званого фіктивного воєнного стану, тобто такого, що запроваджувався в мирний час.

Одначе самодержавство, ігноруючи норми свого ж законодавства, в 1905 р. запровадило воєнний стан у багатьох місцях, розташованих за тисячі верст від театру воєнних дій (зокрема в Одесі з повітом) і не скасувало його і після ратифікації у жовтні того ж року мирної угоди з Японією. Більше того, і надалі воєнний стан уводився в багатьох місцях (на Україні: в Харкові з повітом, Києві з повітом, Севастополі, Кременчуці з повітом, Жмеринці, Херсоні, Катеринославській губернії тощо)[551].

Відомий дослідник царської військової юстиції М. М. Полянський з цього приводу цілком слушно зауважив: «Встановлення і збереження воєнного стану за відсутності війни з зовнішнім ворогом і при існуванні закону, що допускав оголошення воєнного стану лише в районі “театру воєнних дій”, могло бути пояснено лише тим, що уряд розглядав себе і революційні організації як дві “воюючі сторони”…»[552].

Однак усіх цих драконівських заходів урядові видалося замало. З метою подальшого посилення репресій проти революційного руху за царським указом від 19 серпня 1906 р. створюються військово-польові суди. Положення про військово-польові суди було видано за особистою ініціативою імператора. Поштовхом до його підготовки послужив вражаючий лицемірством напис, зроблений Миколою II на доповіді Головного військово-судового управління 6 липня 1906 р.: «Нагадую Головному військово-судовому управлінню мою думку стосовно смертних вироків. Я їх визнаю правильними, якщо вони виконуються через 48 годин після вчинення злочину — інакше вони є актами помсти і холодної жорстокості»[553]. В урядовому повідомленні необхідність запровадження військово-польових судів обґрунтовувалась тим, що «звичайний судовий розгляд не зовсім пристосований до сьогочасних обставин і не дає можливості достатньо швидкої репресії за злочини, що виходять за рамки звичайних».

Положення надавало право генерал-губернаторам, «головноначальствуючим» або наділеним їхньою владою особам у місцевостях, оголошених на воєнному стані або у стані надзвичайної охорони, «у тих випадках, коли вчинення особою цивільного відомства злочинного діяння настільки очевидне, що немає необхідності у його розслідувані, судити обвинувачуваного військово-польовим судом, з застосуванням у належних випадках покарання за законами воєнного часу»[554].

Підсудність військово-польовим судам у Положенні чітко не визначалась. В урядовому повідомленні лише приблизно говорилося про характер справ, що підлягали розглядові новими судами. Оскільки об’єктивного критерію «очевидності» не існує, то виявилось, що віддання тієї чи іншої особи до військово-польового суду цілком залежало від думки генерал-губернатора (головноначальствуючого, командувача військами).

Складався військово-польовий суд з п’яти стройових офіцерів, яких призначали начальники гарнізонів, командири загонів. Ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридичних знань та практичної підготовки до судової роботи не вимагалося. Засідання військово-польових судів проводилися за зачиненими дверима, без участі прокурора, захисника і свідків. У таємниці залишалися прізвища членів суду. Вироки військово-польових судів не оскаржувалися, вступали у силу негайно і виконувалися не пізніше, ніж через добу з моменту оголошення.

Діяльність військово-польових судів викликала обурення всіх верств населення, і уряд не зважився внести прийняте про них у надзвичайно-указному порядку Положення на розгляд Державної думи, як цього вимагала ст. 87 Основних законів 1906 р. Тому дію акта про «швидкострільну» юстицію 19 квітня 1907 р. було припинено.

Втім уряд компенсував цю «втрату» шляхом прискорення темпів провадження справ у військово-окружних судах. З цією метою був виданий закон 27 червня 1907 р., який запровадив нові строки руху справ. Обґрунтовувалося це тим, що «такого роду справи, як справи про різні терористичні акти, здебільшого нескладні за суттю і невеликі за обсягом».

Окрім того, цим актом було запроваджено ще одне суттєве нововведення: він надав право оголошувати в судовому засіданні показання всіх свідків, які не з’явилися, незалежно від причини їхньої неявки. Тобто будь-який свідок міг уникнути судової перевірки своїх показів. Це було дуже зручно для поліцейських агентів, які дістали можливість повідомляти які завгодно «агентурні відомості» і підтверджувати їх на жандармському дізнанні, не боячись бути звинуваченими в брехні під час перехресного допиту в судовому засіданні.

З початком Першої світової війни, коли всі місцевості імперії відповідно до Положення про польове управління у воєнний час були оголошені на воєнному стані, військово-польові суди знову набули в країні широкого застосування. Закон Про суд у воєнний час від 30 липня 1914 р. передбачав створювати їх, як і до того, у разі, коли, на думку властей, злочин був очевидним, таким, що не вимагає розслідування. Але якщо в 1906–1907 рр. запроваджувати військово-польові суди мали право воєначальники рангом не нижче командувача військового округу, то відповідно до закону від 9 листопада 1914 р. вищі начальники могли передавати свої повноваження в цій сфері навіть полковим командирам[555].

У районах театру воєнних дій створювалися корпусні суди (при кожному корпусі). Такий суд складався з голови, якого призначали з чинів військово-судового корпусу, і двох тимчасових членів — штаб-офіцерів. Цей закон також розширив підсудність цивільних осіб військовим судам.

Для розгляду найважливіших справ за розпорядженням головнокомандувача фронту (командувача окремої армії) міг бути застосований особливий військовий суд, до складу якого входили голова і три члени (ними були голова корпусного або військово-окружного суду і два генерали від військ).

Право подання касаційних скарг і протестів на вироки військових судів було значною мірою ілюзорним, оскільки головнокомандувач армій фронту міг «не давати справі ходу в касаційному порядку…якщо, з огляду на забезпечення наявних інтересів армії, військової дисципліни або громадської безпеки, визнає за необхідне негайне виконання над підсудними покарання»[556].

Слід підкреслити, що безпосереднім завданням органів військової юстиції була боротьба зі злочинністю в армії. Кількість справ, які розглядалися військовими судами, була величезна. Так, у 1907–1913 рр. під слідством і судом за різні дисциплінарні проступки і злочини перебувало близько 333 тис. військовослужбовців[557].

У період Першої світової війни кількість військовослужбовців, які були притягнуті до судової відповідальності, зросла ще більше. Дійшло до того, що утримувати засуджених солдатів було ніде. 24 січня 1917 р. військовий комендант м. Києва повідомляв прокурору Київського військово-окружного суду: «Внаслідок значно зрослого останнім часом числа засуджених Київським військово-окружним судом нижчих чинів місця ув’язнення, у яких вони утримуються до виконання вироків, настільки переповнені, що подальший прийом і утримування їх під вартою видаються вкрай скрутними…»[558].

У структурі злочинності в армії і на флоті на початку XX ст. серйозне місце посідали справи політичного характеру.

У 1905–1906 рр. в одному лише військово-морському суді Севастопольського порту відбулося три великих політичних процеси: 16–20 серпня 1905 р. слухалася справа про 75 нижчих чинів судових команд броненосця «Георгій Побєдоносець» (результат: трьох засуджено до розстрілу, решту — до каторжних робіт і віддання у виправні арештантські відділення); в лютому 1906 р. суд розглядав справу 68 моряків — учасників виступу на броненосці «Потьомкін»; у цей же час перед судом постали учасники повстання на крейсері «Очаков» (6 березня на острові Березань були розстріляні П. П. Шмідт і троє його товаришів). У березні — квітні 1906 р. Київський військово-окружний суд виніс суворий вирок у справі про листопадове (1905 р.) збройне повстання в частинах гарнізону м. Києва (до суду було віддано 102 особи; справа підпоручика В. П. Жадановського розглядалася в тому ж суді у вересні 1906 р.).

У 1907 р. Одеський військово-окружний суд, в якому не було в цей час таких гучних процесів, приговорив до страти 12 нижчих чинів, до каторжних робіт — 84 особи, до виправних арестантських відділень — 116 осіб[559].

З 1905 р. почалося зростання кількості звинувачених у справах, що розглядалися військовими судами в порядку надзвичайної підсудності, на підставі військового і «охоронного» положень. Якщо в 1902–1904 рр. до військового суду було віддано 74 цивільні особи, то в 1905 і 1906 рр. — відповідно 308 і 4698[560]. У 1907 р. було засуджено 4335 осіб, у 1908 р. — 7016, у 1909 р. — 5400. Загалом з червня 1907 р. до липня 1914 р. через військово-окружні суди пройшло понад 21 тис. цивільних осіб — учасників революційного руху[561].

Справи, котрі передавалися на розгляд військових судів на підставі «виключних» положень, не завжди були справами про державні злочини у власному розумінні. Але у переважній більшості випадків це були справи, що мали політичне або громадське забарвлення[562]. Кількість справ, які передавалися до органів військової юстиції, була найбільшою на околицях європейської Росії.

Єдине, що дещо стримувало в цей період масштаби передачі справ про цивільних осіб у військово-окружні суди, — це обмежене число суддів, здатних розглядати такі справи хоч би поверхово, почасти з уже заздалегідь готовим рішенням.

Справ було так багато, що голови військово-окружних судів влаштовували в місцях діяльності тимчасових військових судів паралельні засідання. Такі засідання було, зокрема, відкрито в листопаді 1907 р. у Катеринославі і Єлисаветграді[563] (а інколи в Катеринославі працювали і три військових суди одночасно[564].

А начальство настійливо вимагало прискорити розгляд справ. У відповідь на одну з таких вимог у липні 1908 р. голова Одеського військово-окружного суду генерал-лейтенант А. Н. Ніщенков пояснював повільність у діяльності суду «значним і безперервним надходженням справ з Катеринославського і Севастопольського районів, так що на час закриття тимчасових військових судів у Катеринославі і Севастополі… уже накопичується значна кількість нових справ, які доводиться переносити на наступну сесію суду». Тому генерал пропонував заснувати в зазначених містах тимчасові відділення військового суду, «з тим, щоб головуючі в цих пунктах військові судді змінювалися кожні три місяці». У зв’язку з цим Ніщенков просив посилити склад військово-окружного суду[565].

Вироки військових судів характеризувалися винятковою суворістю, а часто — і відвертою жорстокістю. За 168 справами стосовно цивільних осіб, переданими в 1906–1907 рр. генерал-губернатором В. О. Сухомлиновим до Київського військово-окружного суду, 157 осіб було засуджено до смертної кари і 146 — до каторги[566]. Військово-окружні суди держави в 1908–1909 рр. засудили до смерті 3426 осіб[567]. Близько 40 % загальної кількості цивільних осіб, які пройшли через військово-окружні суди за період з червня 1907 р. до липня 1914 р., було засуджено до найсуворіших видів покарання — смертної кари і каторжних робіт[568].

Офіційних даних про число засуджених військово-польовими судами в 1906–1907 рр. немає. За неповними даними, за 8 місяців існування ці суди засудили до смертної кари 1102 особи, до інших покарань — 145[569]. Нерідко осіб піддавали тортурам, щоб отримати потрібні свідчення і зробити злочин «очевидним»[570].

Політика стосовно військових судів мала найсерйозніші наслідки для всього особового складу відомства: багато хто з кращих суддів, не бажаючи бути іграшкою в руках властей і не чекаючи офіційної пропозиції про звільнення, йшли самі. Від 1905 р. і до березня 1907 р. з військово-судового відомства звільнилося 155 осіб, або майже 30 % всього складу. Заповнити вакансії виявилось нелегко, адже в деяких офіцерів, які закінчували Військово-юридичну академію, з’явилось прагнення уникнути служби, до якої вони себе готували (наприклад, у 1905 р. понад 41 % випускників ухилилися від військово-судової діяльності). Найбільший відсоток припадав на Одеський військовий округ: за три роки звідси вибуло чинів військово-судового відомства понад 60 %. Така цифра є закономірною, оскільки військами округу командував у цей час відомий реакціонер барон О. В. Каульбарс, який проводив щодо судів дуже жорстку лінію, незмінно вимагаючи винесення максимальної кількості смертних вироків. Залишалися служити в військових судах здебільшого люди безпринципні, ні до чого іншого не придатні, жорстокі, бездумні виконавці[571].

Таким чином, судівництво на українських землях Російської імперії пройшло тривалий шлях еволюції. Станові феодальні суди з їхніми формалізмом і тяганиною, необхідність реформування яких постійно зазначали прогресивні вітчизняні діячі того часу, зрештою поступилися місцем новим судам, запровадженим на підставі Судових статутів 1864 р. Утім, прогресивні нововведення (відділення суду від адміністрації, виборні мирові суди, розгляд справ за участю присяжних засідателів, заснування адвокатури, гласність судового розгляду, вільне оцінюваня доказів тощо) втілювалися в життя неквапливо і непослідовно, зі збереженням рудиментів минулого і створенням численних винятків із загального порядку. Особливо мляво запроваджувалася реформа на Правобережній Україні, збігаючись у часі у своїй активній фазі з початком реалізації альтернативного курсу на контрреформи. Від 1881 р. в умовах російського неоабсолютизму судова влада дедалі більше ставала однією з провідних ланок карально-репресивного апарату російського самодержавства. Втім ні посилення охоронних тенденцій в місцевих і загальних судах, ні подальша «скорострільна юстиція» не убезпечили монархію від кризи, а згодом і цілковитого краху.