Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

3.1. Загальна характеристика судової влади

Державні утворення східних слов’ян, які, починаючи з IX ст., виходять на арену світової історії, не були першими державами на теренах сучасної України, але саме з ними пов’язують витоки української державності. Зазвичай прийнято говорити про одну державу — Київську Русь. Однак це значною мірою є умовністю, оскільки, по-перше, ця назва є не більш ніж науковою конструкцією істориків, а, по-друге, сукупність князівств, що у другій половині IX — першій половині XIV ст. існували на руських землях, украй складно ототожнювати з єдиним політичним центром. Тож для характеристики цього етапу вітчизняної історії адекватнішою видається назва «Давня Русь княжої доби», яка вказує і на єдність цих земель, і на особливість їхнього політичного устрою.

Суду в Давній Русі як такому, а також пов’язаним із ним правовим інститутам і процесам було приділено в науці чимало уваги. Крім значної кількості спеціальних праць, проблеми суду та правосуддя порушувалися в численних загальних роботах з історії держави, політичних, суспільних і культурних інститутів. Обсяг нашої роботи не дає змоги приділити належну увагу історіографічним питанням, тож радимо звернутися до нещодавньої бібліографічної праці В. Є. та С. О. Рубаників[126]. Багато написано дослідниками і про сутність влади, зокрема й судової, в Давній Русі. У цьому зв’язку, як видається, найкраще уявлення про відповідні теоретичні позиції науковців дає монографія Інституту історії України НАН України «Влада і суспільство України. Історичний контекст» (К., 2013), яка є одним з останніх прикладів такого роду праць.

Юридичну характеристику сутності державної влади в Давній Русі доцільно почати з проблеми співвідношення владних повноважень князя та віча. Найбільше визнання дістали три альтернативні теорії: про суто монархічний характер влади на Русі; про дві особливі моделі розвитку Київської Русі: південну (київську) монархічну та північну (новгородську) демократичну; про всесилля віча, що було головним виразником волі народу як джерела та носія влади в державі.

На нашу думку, така поляризація поглядів викликана переважно обмеженістю джерельної бази, зокрема обмеженістю доступу до відповідних джерел, деякі з яких увійшли в науковий обіг нещодавно, а деякі й досі лишаються поза увагою більшості дослідників, та її специфічністю, оскільки основними вмістилищами інформації тут є не нормативні документи і не праці середньовічних науковців, а наративні джерела. Насправді ж наявні історичні джерела не дають підстав для значного розколу в оцінці сутності влади в Давній Русі.

Слід усвідомити, що давньоруська державність перебувала на стадії формування. Лише на початку XIV ст. помітні перші ознаки появи власне державних інститутів, які набудуть достатнього розвитку переважно вже у XV–XVI ст., трохи раніше — у Великому князівстві Литовському, яке перебувало під впливом Західної Європи, і згодом — у Московській Русі, де на рубежі XV та XVI ст. склалася перша постійна система державного управління в формі приказів.

До цього часу все управління в князівствах Давньої Русі перебувало в руках князя, його двору, намісників і нечисленних урядників і службовців, більшість з яких виконувала свої функції не на постійній основі, а як додаток до основних обов’язків на підставі відповідного доручення князя, одного з дворових чинів чи намісника. Ця система отримала в науці назву двірцево-вотчинної. Її формування вже відображено на сторінках літописів і може бути віднесене до кінця XI ст. До того в джерелах не згадуються навіть такі первісні зародки державного управління. За часів Володимира та Ярослава воно було цілковито пов’язано з особою князя та його представниками, часто — родичами чи близькими поплічниками.

Роль віча та підвладних йому гіпотетичних інститутів не отримала жодного історичного висвітлення в системі управління давньоруських князівств. Однак ця ж роль непомітна й у царині законодавчої діяльності. До нашого часу збереглося чимало пам’яток давньоруської правотворчості. Але всі вони пов’язані з діяльністю того чи іншого князя.

Зрештою, навіть у сфері релігії немає жодних вказівок на якусь альтернативу княжій волі. І давньоруська, викладена на сторінках Повісті временных літ[127], і візантійська, вміщена у тексті т. зв. Хронографії продовжувача Феофана[128], середньовічні теорії прийняття християнства на Русі єдині в тому, що обрання нової релігії було справою саме монарха.

Ситуація з панівним родом на Русі виглядає дуже нетиповою порівняно з іншими країнами Середньовіччя. До XVI ст. на Русі не відбулося жодної спроби легітимації роду Рюриковичів на основі їхнього походження від якогось прадавнього предка всіх русів або ж надзвичайного походження самого роду. Принциповим було лише те, що Рюрик походив із князівського роду, і те, що він був запрошений до столу, як це і було описано в легенді про запрошення варягів. Навіть відверто олігархічна громада Галича виказала прихильність цим самим принципам під час «вокняжіння» одного з бояр на початку XIII ст.[129]

Князь мав право на владу за самим фактом належності до княжого роду і міг стати носієм влади в князівстві через посідання столу. Але для того, щоб посісти стіл, слід було або здобути підтримку громади й посісти стіл на її запрошення, або примусити громаду до такого визнання через силове захоплення столу. Нерідко обидва шляхи поєднувалися. Це було спричинено зокрема й тим, що всередині самої громади, як і будь-якого соціуму, були різні уподобання і різні політичні сили з протилежними інтересами.

Така боротьба водночас призводила до конфліктів між князем та громадою, що добре ілюструють події навколо київського столу по смерті Всеволода Ольжича, коли боротьба двох партій всередині київської громади (прихильників Мономашичів та Ольжичів) вилилась у тривалу громадянську війну, яка охопила всю Південну Русь. Непоодинокі приклади боротьби окремих партій надає нам і новгородське літописання, а окремі випадки таких політичних баталій літописи зафіксували щодо майже всіх земель Давньої Русі княжої доби.

Повертаючись до поставленого на початку запитання про співвідношення влади князя та віча, можемо запропонувати таку відповідь: уся повнота влади в князівстві належала князю. Однак для того, щоби набути цю владу, князь мав тим чи іншим способом (улещуванням, авторитетом чи силою) здобути визнання громади, головним провідником інтересів якої виступало стольне віче. Водночас конфлікти з громадою, що виникали внаслідок неадекватних, зокрема злочинних, дій князя чи його двору або через політичну боротьбу в самій громаді, виявлялися переважно у формі боротьби князів із вічем і могли призвести до втрати князем столу, а разом з ним і можливості здійснювати своє владне право.

При цьому народ виступав не стільки джерелом влади, скільки її гарантом, контролюючи, щоби влада перебувала в руках належного правителя. Мабуть, найяскравішим прикладом подібного ставлення до влади були події у Ростово-Суздальській землі по вбивстві Андрія Боголюбського, коли громада не лише не виступила за покарання вбивць, а й взяла участь у розгромі княжих урядників і службовців, а потім на загальноземському вічі обрала нового князя.

Отже, влада в Давній Русі княжої доби була цілковито зосереджена в руках князя-правителя. Влада князів мала джерелом їхнє княже походження, а гарантувалася громадою князівства, яке приймало князя.

Іншим запитанням, яке потребує відповіді, є проблема поділу влади у добу Середньовіччя. Традиційний поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову виникає у Новий час і є загальноприйнятим у сучасну добу. Його застосування до більш раннього часу допустиме лише для оцінки повноти влади того чи іншого владного суб’єкта, адже такий поділ не мав відповідного усвідомлення в соціумі.

У цьому відношенні традиційною є оцінка судової влади Середньовіччя як такої, що безпосередньо пов’язана з виконавчою. Однак для Давньої Русі княжої доби це твердження є не зовсім коректним. По-перше, вже зазначалося, що в цю добу державна влада була неподільною. А по-друге, і це найважливіше, аналіз наявних літературних джерел дає змогу припускати, що для жителів Давньої Русі, щонайменше у другій половині XI–XII ст., саме судова функція влади стояла чи не на першому місці. Повість временных літ у своїй легендарній частині говорить про те, що Рюрика запросили на княжіння для того, щоби він вирішував спори між племенами, що утворювали союз із центром у Ладозі, а згодом у Новгороді[130]. Так само автор Житія Феодосія Печерського постійно вживає термін «судія» як синонім князя чи його намісника[131]. Таке ототожнення судді з особою, яка веде судове засідання, походить із християнської традиції, згідно з якою Бога нерідко величають суддею, адже він судитиме християн на Страшному суді. «И Судии сєде»[132], говорить про Господа Житіє Авраама Смоленського[133]. Саме в такому контексті автор Житія Михайла Ярославича Тверського переробив слова з книги Пророка Ісаї, щоби наблизити її до давньоруських уявлень: «Поставлю властеля, ругателя ихъ и судию, немилующа ихъ»[134]. В оригіналі йшов перелік різних осіб: судді, пророка, старійшини, мудрого правителя тощо, в «Житії» ж дається характеристика однієї особи: жорсткого правителя та безжального судді.

Втім, судовій владі на Русі все-таки був притаманний певний дуалізм, адже паралельно із судом князя існував суд церковний. Цей суд діяв на основі княжих актів, однак складав окрему систему, яка в багатьох питаннях була підпорядкована зовнішній волі — Константинопольському патріарху. Нам невідомі приклади втручання патріархів у судові справи Київської митрополії, однак така можливість не виключалася. Патріархи, до речі, зверталися до митрополії та князів щодо порушення, на думку Константинополя, церковних правил на Русі[135]. При цьому говорити про церковну владу як паралельну чи альтернативну владі княжій не доводиться: приймаючи християнство від Візантії, Русь сприйняла й характерну для візантійського православ’я підпорядкованість церковної влади світській.

Як зазначалося, судова влада в досліджувану добу не відокремлювалася від влади монархічної. їй були притаманні ті самі риси, що й владі монарха. Однією з головних частин легенди про покликання Рюрика є вказівка на причини такого покликання, адже обраний племенами правитель не зміг їх примирити: «И почата сами в собє володєти, и не бє в нихъ правды, и въста родъ на родъ»[136]. Тож князь мав не просто належати до княжого роду, а й бути людиною сторонньою для громади, адже лише така відстороненість надавала можливості виступати незалежним арбітром.

Після прийняття християнства на Русі різко підвищується суспільне значення княжого суду, що зумовлювалось його сакралізацією. В її основі лежало уявлення про поставлення князя від Бога, а також утвердження в суспільній свідомості подібності остаточного Божого суду, т. зв. Страшного суду, із судом земним, який здійснює Божий ставленик. Так, у збірнику норм і канонів для світських і церковних суддів Мірилі праведному, датованому в чинному вигляді XIII–XIV ст., але, вірогідно, створеному ще на початку XII ст.[137], в повчальній частині загального характеру вміщено окрему статтю, яка є вільним перекладом фрагмента Второзакония (Глава 1), містить вимоги до судді щодо неупередженого розгляду справи й завершується словами: «Яко суд Божий єсть»[138]. Зазначене співставлення небесного Страшного суду та земного суду відобразилось у закріпленні концепту неоспорюваності та остаточності вироку. Така сама сакралізація мала місце й стосовно запровадженого князями церковного суду.

У політичних і релігійних трактатах справедливе судочинство відзначається як одна з найважливіших чеснот князя, поряд із захистом Руської землі й християнської Церкви. Особливо звертається увага на те, що це є особистим обов’язком князя. Так, у Слові о полку Ігоревім однією із чеснот Всеслава називається його діяльність як судді: «Князь людемъ судяше»[139]. Так само в Повчанні Володимира Мономаха підкреслюється обов’язок князя особисто проводити суд[140]. Цей обов’язок був закріплений і у договорах князів із вічем, причому він наявний уже в найдавнішому з відомих рядів (договорів) киян з Ігорем Ольжичем 1146 р.[141]

Князь як єдиний носій судової влади мав вершити суд скоріше як арбітр, не стільки засуджуючи одну зі сторін відповідно до законів, скільки розсуджуючи сторони та припиняючи їхній конфлікт для взаємного задоволення (неважко помітити тут міцний зв’язок із додержавними архаїчними формами суду, про які йшлося в попередньому розділі). У повчальній літературі згаданої доби повсякчас наголошується, що князь-суддя має бути милостивим до тих, кого судить, широко вживаються алюзії до Вищого суду Бога як усепрощаючого. «Милость хвалится на суде», тобто милість стоїть вище суду — цю тезу Євангелія від Якова наводить митрополит Іларіон у своєму Слові о законі і благодаті[142].

Розглядаючи справу, князь мав виносити рішення винятково по суті справи і міг відійти як від норм писаного права, так і від наявних правових традицій, тобто судити для встановлення «благодаті», а не сліпо додержуватися букви «закону». Покарання мали вживатися лише в разі відвертої зухвалості з боку злочинця, який порушує і земні закони, і релігійні настанови. Так, слово друге «Образ винамъ» другої, нормативної частини Мірила праведного зазначає, що вина є чотирьох видів: «по нєвєжьству, по напразньству, по нужи, по любви»[143], — тобто через незнання, через гарячність, через потребу, через свідоме бажання. З них лише щодо четвертої вини зазначалося, що «сє єсть тяжка вина и смртная»[144].

Втім, не слід й ідеалізувати княжий суд, який нерідко ставав прикладом адміністративної сваволі та відвертого здирництва з боку суддів. Серапіон Володимирський так викривав віроломство та жагу наживи князів та їхніх урядовців у одному зі своїх повчань: «И по правде не судите: иный по вражьдє творить, иный горкаго того прибытка жадая, а иный ума не исполненъ; толко жадаеть убити, пограбити, а еже а что убити, а того не вєсть»[145].

Неодноразово й літописці звертали увагу на обтяжливість штрафів, які накладали в судах княжі урядовці. Так, Нестор у Повісті временных літ у записі під 1093 р. зазначає, що «наша земля оскудила есть от ратии и продажь»[146]. А автори Лаврентіївського літопису під 1176 р. ставлять на карб молодим князям те, що їхні посадники «же многу тяготу людемь симь створиша продажами и вирами»[147]. Порівнюючи ці згадки зі словами Серапіона Володимирського, можна помітити наголос не на «пограбуванні в очікуванні доходів», а на власне «продажах та вірах», тобто тут скоріше йдеться саме про те, що суддя будь-яку справу хотів завершити вироком, а не примиренням сторін. Адже, як відомо з Мірила праведного., у разі, коли людина когось безпідставно звинувачувала, вона каралася тим самим покаранням, яке передбачалося за звинуваченням: «…Прияти ту жє казнь чаитє оже на друга гластє. Божии законъ тако велить»[148]. Суддя ж отримував певний відсоток від штрафів і був зацікавлений збільшити їхню кількість.

Церква засуджувала таку практику, і прикладом тут може бути текст Повчання тверського єпископа Симеона із критикою князя, що ставить неправедного суддю: «И рече єпископ: “Аже будеть князь добрь, богобоин, жалуеть людий, правду любить, — исбираеть тиуна или коего волостеля — мужа добра и богобоина, страха Божия полна, разумна, правдена, по закону Божию все творяща, и суд ведуща, и князь в рай, и тивун в рай. Будеть ли князь без Божия страха, христьян не жалуеть, сирт не милуеть, и вдовицями не печалуеть, — поставляеть тивуна или коего волостеля — человека зла, Бога не боящася и закона Божия не вєдуще, и суда не разумєюще, толико того деля, абы князю товара добывал, а людий не щадить. Аки бешена человека пустилъ на люди, дав ему мечь, — тако и князь, дав волость лиху человеку губити люди. Князь во ад и тиун с нимь во ад!”»[149].

Громади теж намагалися обмежити сваволю князя та його урядників. Імовірно, основним формально-юридичним засобом для цього були договори, відомі також під назвою рядів, які з князями укладали віча стольних міст при посаженні на стіл. У них, зокрема, містилися обмеження сваволі князя та його адміністрації у розгляді судових справ. Так, у ряді Ігоря Ольжича з киянами 1146 р. серед іншого висувалася вимога, щоби князь особисто судив киян, а також запроваджувалося обмеження княжого права на призначення тіунів, які мали бути поставлені «по волі киян». Згодом розширення цих норм можна побачити в текстах договорів Новгорода з князями, укладених у другій половині XIII–XV ст., — єдиних серед договорів цього виду, що дійшли в повному вигляді, а також у реконструкціях договорів XIV ст. полоцьких князів з вічем їхнього стольного міста[150].

Проте в історичній перспективі ця боротьба громад виявилася приреченою. Показовою в цьому відношенні є еволюція ролі княжих намісників як суддів у XIV–XVI ст. у Литовській та Володимиро-Московській державах. Вони поступово перетворилися з княжих управителів віддаленими територіями на «кормлінників», які у ВКЛ мали назву державців, тобто осіб, що отримували для збагачення певне намісництво як винагороду за службу. Для «кормлінників» їхні намісницькі адміністративні та судові функції були лише вимушеним придатком.

Водночас не слід перебільшувати неправосудності та здирливості судової влади. Звісно, князь та його урядовці, намісники та тіуни були зацікавлені в якомога більших доходах, але надмірна зухвалість могла призвести до відвертого конфлікту з громадою, результат якого міг бути непередбачуваним. Далеко не одному князю такі конфлікти коштували не лише столу, а й життя.

У певному зв’язку саме з проблемою фіскальної сутності світської судової влади перебуває компетенція Церкви у світських справах. Якщо первинна юрисдикція церковного суду в Давній Русі була цілковито пов’язана з функціонуванням церковних установ, а також із питаннями віри та церковних канонів, то із часом вона помітно розширилася. До відання Церкви, зокрема, передавалися справи, які могли призвести до значного збідніння сторін, якби їх розглядав княжий суд. Це справи про поділ спадкового майна між братами, сімейні конфлікти, конфлікти за участю представників найбідніших соціальних верств (вдови, задушні люди тощо), а також низка справ, в яких постраждалою стороною були жінки.

При цьому відокремленість церковного суду від світської влади в княжу добу ще не стала повною. Так, хоча вдови були Церковним статутом Володимира віднесені до людей церковних, справи яких належать до компетенції церковних судів, захист удів водночас визнавався однією із чеснот княжої влади, що підкреслено і в Повчанні Володимира Мономаха (початок XII ст.), і в Повчанні тверського єпископа Симеона (друга половина XIII ст.). Виходячи з термінології Житія Феодосія Печерського, і судія, який згадується як такий, що обібрав вдову, теж мав належати до влади світської. Відомі випадки, коли, не задовольнившись рішенням справи в суді світському чи церковному, сторони чи одна зі сторін намагалися вирішити свою справу в іншому суді, звертаючися зі скаргою до духовного ієрарха чи князя відповідно[151]. Крім того, опосередковано на можливість перехресного оскарження вказують деякі житійні матеріали, зокрема Житіє Феодосія Печерського. Тож слід говорити не стільки про дві окремі судові влади, а про подвійність судової влади Давньої Русі княжої доби, в якій дві гілки судової влади, світська та церковна, були дуже тісно переплетені.

Не можна обійти увагою і таку особливу рису давньоруської судової влади, як її альтернативність та, до певної межі, необов’язковість. У сучасному суспільстві функція розв’язання конфліктних ситуацій між його членами покладається переважно на судову гілку державної влади. Однак на ранніх етапах історичного розвитку суспільства державна влада мала миритися з існуванням позасудових засобів вирішення таких конфліктів. Княжому суду (про церковний суд таких відомостей наразі немає) була альтернатива — можливість для сторін укласти мирову угоду чи вирішити справу двобоєм, тобто «Божим судом».

Важливим засобом розв’язання конфліктів був примирний договір. Такі угоди укладалися між сторонами конфлікту й містили в собі умови примирення. За загальноприйнятою точкою зору, вони виникли на додержавному етапі розвитку суспільства як альтернатива кровній помсті. На сьогодні відомо декілька десятків текстів давньоруських примирних договорів, однак усі вони датовані XIII–XV ст., причому більшість походить саме з останнього XV ст. Примирні договори, давніші за другу половину — кінець XIII ст., не відомі, однак деякі з берестяних грамот XII–XIII ст. можна віднести до пропозицій укласти такий договір. Це зумовлено передусім кращою збереженістю актового матеріалу, який походить з XV ст. та подальших століть, а також тим, що до середини XIII ст. письмове оформлення цивільних договорів усіх типів було відносно рідкісним явищем. Для сторін більше значення мали свідки договору, ніж формальна фіксація його умов. Примирні договори могли бути укладені сторонами як без ініціювання судового розгляду справи, так і на різних стадіях судового розгляду справи або навіть після нього. Відомі випадки, коли договір укладався після винесення рішення судом, з його урахуванням, чи скасовуючи вирок[152].

Причини поширення договірного порядку вирішення спорів у Давній Русі княжої доби лежали як у матеріальній, так і в духовній (ідеологічній) сферах. Матеріальний аспект проблеми — це обов’язок сторони, яку визнають винною, сплатити «судові витрати». Враховуючи здирництво княжих суддів, намісників і тіунів, цей чинник мав велике значення.

Духовний аспект проблеми пов’язаний із релігійністю середньовічного суспільства і, відповідно, вірою винної сторони в те, що в разі позитивного для неї рішення світського суду чи її перемоги на «полі» тягар гріха на її душі збільшиться, і, відповідно, страшнішою буде й Божа кара. Вирішуючи же справу миром, через укладення примирного договору, сторони ніби не виносили справу на очі Бога і лишали її цілковито в земному світі.

Водночас сторона чи обидві сторони могли активно вимагати представлення своєї справи на очі Бога, вважаючи себе цілковито правими у цій справі. «Божий суд» так само належить до найдавніших способів вирішення конфліктів. Релігійні уявлення про реальну сутність божества та його безпосередній вплив на життя суспільства і всього видимого світу (т. зв. міфічний світогляд) уміщали й можливість звернення до такого божества за захистом. І, відповідно, прояв його волі вбачали в належній допомозі правому та покаранні винного.

Якщо в середньовічному праві Західної Європи «Божий суд» закріпився у формі способів доведення, то в Давній Русі ще на дописемному етапі її історії відбулася та метаморфоза, що судовий поєдинок («поле»), на відміну від ордалій і присяг, перетворився на самостійне явище, до якого зверталися сторони тоді, коли не могли вирішити справу іншим чином. Судовий поєдинок у Руській Правді не згадується, проте він відомий як за більш ранніми звістками, так і пізнішими актами. Найдавніша відома письмова згадка міститься в книзі «Дорогі цінності» (903–913 рр.) арабського енциклопедиста Ібн-Русте. «Поле» згадується і в Договорах Смоленська з Ригою та Готським берегом XIII ст., і в Псковській та Новгородській судних грамотах XIV–XV ст., і в актах Північно-Східної Русі XIV–XVI ст.

Раніше зверталася увага на те, що земний княжий суд був у свідомості русів пов’язаний із вищим Божим судом. Лише якщо князь не міг, на думку сторін, належним чином вирішити їхню справу, вони могли звернутися до поєдинку як безпосереднього Божого суду. Саме таку ситуацію описував Ібн-Русте, зазначаючи, що, якщо сторони спору незадоволені вироком князя (царя), то вони можуть вирішити свою суперечку боєм на мечах[153].

Наявність реальних альтернатив княжому суду, а також можливість скористатися ними навіть після формального винесення вироку, становили ще один засіб захисту від сваволі влади, перебуваючи в одному ідеологічному концепті з діяльністю громади з гарантування законності влади. Іншим засобом такого гарантування була участь представників громади в самому судовому процесі.

Для оцінки сутності судової влади на Русі буде корисним порівняння її з основними рисами судової влади в західноєвропейських середньовічних державах відповідної доби. У цьому зв’язку слід констатувати, що, по-перше, судова влада в Давній Русі, як і влада загалом, не зазнала такого розпорошення, як у Західній Європі, де існували королівські суди, суди великих і місцевих феодалів, церковні суди, міські комунальні суди, доменіальні суди. І це не враховуючи ще й спеціальних судів, на зразок суду інквізиції. Кожен із таких судів був виявом окремої судової влади чи, принаймні, окремої гілки судової влади, оскільки й право на суд для відповідних осіб було виявом їхніх владних функцій.

Власне з останнім пов’язана й інша риса судової влади в Західній Європі — суд був символом влади. Суд вершився іменем відповідної наділеної владою особи: короля, герцога, єпископа або ж міста. Водночас на Русі ні намісники, ні тіуни не були суверенними носіями влади, а лише княжими службовцями. Навіть церковний суд на Русі перебував у зв’язку з княжою владою.

Звідси ще одна особливість: суд у Західній Європі був безальтернативним. Якщо на Русі він мав цілковито доступну альтернативу у вигляді примирних договорів та «Божого суду» у формі поєдинку, а в перші століття — ще й кровної помсти, то в тодішніх західноєвропейських державах така альтернатива була відсутня, оскільки розглядалась як порушення суверенітету влади.

Отже, судова влада Давньої Русі княжої доби була явищем винятково складним і багатогранним. Вона відзначалася дуалістичністю, пов’язаною з розподілом судових функцій між князем і церквою, а також альтернативністю та необов’язковістю, що виявлялись у можливості не виносити справу на суд через укладення примирного договору або відмовитися від винесеного судом рішення, передаючи справу на «суд Божий» чи укладаючи примирний договір. Крім того, судову владу «розривала» внутрішня суперечність: інтереси суспільства вимагали, щоби суд був арбітром, зорієнтованим не стільки на покарання, скільки на припинення конфлікту в суспільстві, а інтереси князя та його службовців вимагали поставити на перше місце фіскальну функцію, що наповнювало скарбницю та сприяло добробуту самих суддів.

3.2. Княжий суд

Щодо розвитку органів державного управління княжу добу слід поділити на два приблизно рівні періоди: (1) від другої половини — кінця IX ст. до кінця XI — початку XII ст.; (2) від першої половини XII ст. до середини XIV ст. Такий поділ зумовлено початком формування на межі XI і XII ст. первинної протосистеми органів державного управління, т. зв. двірцево-вотчинної системи. Тож поділ на прадавній та новітній періоди княжої доби власне є поділом на час до виникнення будь-яких усталених органів державного апарату та на період формування та діяння первісних органів управління. Це відобразилося й у царині правосуддя.

У прадавній період суд здійснював переважно князь особисто. Відносно невеликі земельні масиви, підконтрольні Рюриковичам, а також практика щорічних об’їздів цих земель (полюддя) робили суд доволі доступним. При цьому значною частиною території Київської Русі управляли місцеві правителі, прикладами яких є відомі за літописними згадками древлянський князь Мал та полоцький князь Рогволод. Вони ж і судили населення цих земель.

Проте одноосібно князь не мав би змоги охопити увагою такі два центри первісної Київської Русі, як південний Київ та північний Новгород. Із часом до них додалися нові території, набуті як через колонізацію, так і через приєднання племен-пактіотів. Окрім того, перші Рюриковичі чимало часу проводили у військових походах. Тож для здійснення княжих функцій, зокрема для збирання податків і відправлення правосуддя, вони ставили намісників чи посадників, переважно із числа родичів чи наближених до князя осіб.

Так, Ян Вишатич, що виконував 1071 р. в Білоозері обов’язки намісника, був відомий насамперед як княжий воєвода і лише в згаданий літописом рік йому доручили збирання данини й відправлення суду. Ймовірно, так само століттям раніше намісником для древлян був призначений воєвода Свенельд. Намісники були заступниками особи князя, його альтер-его, в тих землях, куди призначалися, і наділялися повним обсягом державної, зокрема військової та судової, влади.

Крім намісників, певним обсягом владних повноважень наділялися управителі княжих маєтків, ключники та тіуни, а в громадах — тисяцькі та соцькі. Питання про походження цих посадовців є предметом наукової дискусії. Однак, незалежно від наукових концепцій, слід відзначити головне для нас — до останньої чверті XI ст. причетність жодної із цих категорій до власне системи державного управління, зокрема й суду, не засвідчується джерелами.

Отже, в прадавній період княжої доби фіксуються лише дві форми світського суду: княжий та намісницький. Причому другий був не більш, ніж вимушеним заміщенням першого у разі, коли з тих чи інших причин справу не мав можливості розглянути сам князь.

Судовий процес у цей період відзначався загальною простотою. Сторони виступали перед князем-арбітром, який, як уже зазначалося, мав передусім сприяти примиренню між ними. Коли, на думку сторін, він не міг винести належного рішення, сторони зверталися до «вищого суду», викликаючи одна одну на поєдинок. При цьому є всі підстави припускати, що на розгляд суду потрапляли переважно справи цивільні. У царині кримінальних відносин суд як інститут припинення конфліктів конкурував не лише з правом примирення, а і з кровною помстою. Останню скасували, як відомо, лише в другій половині XI ст. за рішенням Ярославичів.

Другий (новітній) період княжої доби, перша половина XII — середина XIV ст., став часом активного державного розвитку Русі, виникнення та зміцніння первісного державного апарату, т. зв. двірцево-вотчинної системи управління. У межах цього періоду відбулося й укорінення ідеї держави, коли князь-правитель став асоціюватися вже не з конкретною персоною, а з титулом володаря.

Головними рисами двірцево-вотчинної системи управління були (1) концентрація управлінських функцій у межах княжого двору з його системою придворних посад, який поступово оформлюється як провідний елемент державного управління; (2) система управління княжими доходами, уособленням якої стали т. зв. служби (княжі броварі, хмільники, медовари, бобровники, бортники тощо), підконтрольні окремим дворовим посадовцям; (3) виконання ряду владних функцій княжими урядниками, які управляли княжими маетностями, передусім тіунами. Одночасно зросла кількість княжих службовців, передусім дворян, які, на відміну від дружинників, є саме службовцями, а не воїнами.

Княжі намісники та посадники, а також тіуни, тисяцькі й соцькі з представників князя чи його урядників остаточно перетворилися на державних службовців. Це спричинило певні світоглядні зміни. Так, невідомо, щоб громади в прадавній період виказували незадоволення людьми княжого дому, але існує чимало повідомлень про ситуації, коли громада, яку репрезентували віче та/або службова аристократія, згодом висловлювала зауваження щодо призначень тих самих намісників і тіунів, але вже у статусі службовців, а не людей княжого дому. Громада намагалася взяти під свій контроль призначення нових службовців, а також нерідко не дозволяла князю змінювати на свій розсуд старих посадовців.,

У сфері судочинства зміни полягали в розвитку наявних судів і створенні нових судових ланок. Намісницький суд, як і раніше, був репрезентантом княжої влади. Однак під кінець княжої доби набуває поширення практика надання привілеїв, за якими певні особи наділялися правом судитися винятково перед князем. Тим самим у суспільній свідомості намісницький суд починає відмежовуватися від власне княжого. У подальшому різне ставлення до суду намісників і князя лише посилиться, і це призведе до їх ієрархічного розмежування на місцевий та вищий суди.

Найбільше в новітній період княжої доби видозмінилася роль тіунів як суддів. Уперше тіуни-судді згадуються в Повісті временных літ при описанні останніх років життя Всеволода Ярославича (кінець 1080-х — початок 1090-х рр.), коли князь відійшов від справ і поклав їх на службовців[154]. Імовірно, час від часу тіуни відправляли судові функції і раніше, заступаючи відсутнього в місті чи зайнятого іншими справами князя. Спираючись на текст Повчання Володимира Мономаха, навіть на початку XII ст. покладення судових функцій на тіунів ще не було загальноприйнятим, проте вже у другій половині XIII ст., судячи з Повчання тверського єпископа Симеона, така практика стала нормою.

Складніше визначити роль у відправленні суду бояр, а також членів княжого двору. Окремі відомості про участь бояр у суді князя знаходимо в літописній повісті про ув’язнення рязанських князів Всеволодом Велике Гніздо, проте загальнопоширеною така практика не була. Ймовірно, участь цих осіб у княжому суді була необов’язковою, але з плином часу усталилась і зрештою трансформувалася в інститут спільного суду господаря та Панів-Ради у Литовській державі та такого самого суду великого князя і боярської думи у Володимиро-Московській державі.

Також деякі судові інститути виникають у межах окремих служб. Однак надійні відомості про них ми знаходимо вже щодо пізніших часів, і тут припустима лише доволі умовна екстраполяція. Так, у Володимиро-Московській державі в XIV ст. існували суди путніх бояр, які керували окремими путями — службами, що забезпечували двір певними однотипними видами товарів (бобровники тощо). Спираючись на дослідження суду чашників, яким у часи Дмитра Донського були підсудні бортники, Б. М. Флоря зробив припущення, що такі самі відносини мали місце й раніше[155].

Якщо у ІХ-ХІ ст. на дружинників покладалися винятково завдання слідчих, судових приставів, судових виконавців тощо, але про ведення ними судових справ відомостей немає, то у XIII–XIV ст. дружинників і дворян починають спорадично наділяти судовими функціями. Так, у договорі 1264 р. між новгородським вічем і тверським князем Ярославом Ярославичем, що запрошувався на Новгородський стіл, зазначається: «А куда пошло судии твоєму ездити по волости, ехати имъ межень по Петрове дни»[156]. З текстів інших договорів видно, що термін «судія» часто замінюється терміном «дворянин».

Зазначені договори містили значні обмеження для самого князя як щодо можливості володіти землями у Новгородському князівстві, так і відвідувати ті чи інші волості загалом. Тож можна зробити висновок, що у разі, коли князь не мав у певній місцевості своїх постійних урядовців і не міг особисто вирушити туди для виконання судових функцій, він міг зобов’язати когось зі свого двору або зі складу дружини відвідати ці землі та за потреби здійснити там суд. Така особа відповідно називалася суддею. Аналогічна практика призначення суддів із числа дворян збереглася й у Великому князівстві Литовському.

Хоча формальної ієрархії судових органів княжа доба ще не знала, не викликає сумнівів наявність фактичної зверхності княжого суду над судом його урядовців. Формально за своєю юридичною силою вирок тіуна чи намісника не відрізнявся від вироку самого князя, й апеляція як така не передбачалася. Проте існувала можливість скарги до князя на дії його службовців, яка могла викликати, зокрема, й пересуд певної справи. Водночас сама по собі апеляція чи вимога повторного розгляду справи сприймалися суспільством негативно. Так, у Новгородських договорах віча з князями та в княжих уставних і судних грамотах XIII–XIV ст. нерідко вимагається «суженого не посужу вати». Така ж норма містилася в договорах полоцького віча з князями і згодом перейшла до місцевих земських привілеїв[157].

Зрештою, слід повернутися до власне княжого суду в другий період княжої доби. Враховуючи все викладене, можна зробити висновок: хоча князь і продовжував бути носієм судової влади, він, однак, дедалі рідше вів справи особисто. Лише окремі найважливіші справи розглядаються князем. Іноді обов’язок князя особисто розглядати певний тип справ закріплювався формально в міжнародних договорах чи в наданих самим князем судових привілеях. Найдавнішим відомим текстом такого привілею є підтверджувальна Грамота Великого князя Дмитра Івановича Донського Микулі Андрієвичу, датована 1370–1371 рр.: «А кому будет с ним суд, наместници мои не судите его, блюдите его. Яз, князь великий, сужу его»[158]. Однак вона дана «по деда свое[го] князя великого грамоте», тож саме пожалування права суду слід відносити до часів правління Івана Даниловича Каліти, себто до першої половини XIV ст.

Процес поступового перенесення судових функцій від князя до його службовців можна назвати «обезкняженням» суду. Хоча формально статус світського суду та сила його присуду не змінюються, відбуваються значні зміни в суспільному уявленні про значення суду. Насамперед суд утратив значну частину наявної раніше сакральності.

3.3. Церковні, третейські та доменіальні суди

Із другим періодом княжої доби пов’язані виникнення й розвиток ряду інших судових органів. Передусім слід приділити увагу церковному суду, який, хоча й виник після прийняття християнської віри ще наприкінці X ст., однак тривалий час майже не залишав письмових відомостей про своє існування. При цьому текст Церковного статуту Володимира зазнав значних змін і доповнень і, хоча дійшов до нас у багатьох списках, не піддається історичній реконструкції. Тому встановити ні первісний текст, ані точний час створення Статуту зараз неможливо. Немає переконливих відомостей і про склад церковного суду. Ймовірно, в основу було покладено візантійський зразок, однак упевнено це стверджувати важко, враховуючи доволі вільне ставлення давньоруських церковних ієрархів до церковних канонів, що відобразилося в їхніх працях як публіцистичного, так і нормативного, характеру.

На відміну від княжого суду в церковній сфері існувала чітка ієрархія, заснована на ієрархії церковного управління. Судові функції були лише додатком до інших функцій відповідних адміністративних органів. У межах церковних округ уся повнота судової влади належала вищому місцевому ієрарху. Найважливіші справи, як-от суд над окремими ієрархами, найважливіші справи віри тощо належали до компетенції митрополичого суду. В межах окремих єпархій справи були підсудні єпископам, але безпосередньо судовий розгляд могли вести призначені ними заступники. За потреби судові функції могли виконувати рада ієреїв, єпископська рада чи помісний собор. Зазвичай це робилося за потреби апеляційного розгляду справи, наявність якого була яскравою відмінністю від суду світського.

Перші церковні суди, ймовірно, розглядали винятково церковні справи. Проте невдовзі вони були наділені й компетенцією в справах світських. Знову маємо підкреслити, що і Церковний статут Володимира, і Церковний статут Ярослава дійшли до нас у багатьох редакціях і переважно в доволі пізніх списках, що ускладнює дослідження еволюції юрисдикції церковних судів у світських справах. Можна лише припустити, що розширення відбувалося переважно за рахунок сфери шлюбно-сімейних і спадкових відносин. Що ж до злочинів проти церкви та віри, то тут відбулися формалізація та докладніше закріплення тих складів злочинів, які за своєю сутністю й раніше підлягали церковному суду.

Важливою особливістю Статуту князя Ярослава є традиціоналізація покарань за підвідомчі Церкві злочини, де жорсткі тілесні покарання або ув’язнення замінені на типову для Русі систему штрафів. Однак такі зміни призвели до набуття церковним судом фіскальної ролі, а отже й до поширення на церковний суд тих негативних рис суду світського, з якими так жорстко боролася Церква. Недарма наприкінці XIV — на початку XV ст. митрополитам довелося виступати з підтвердженням заборони церковним людям судитися в світських судах[159]. Крім того, дедалі частіше справи спрямовувалися на розгляд єпископським намісникам, які могли і не належати до духовних осіб. Згодом у Великому князівстві Володимирському цих посадовців називали митрополичими чи владичими боярами. Втім, на таких суддів покладали переважно справи світського характеру, а також доменіального судочинства.

Також у XIII–XIV ст. виникає т. зв. вобчий суд, в якому суддями були представники від князя та від церкви. Такі суди відбувалися, якщо спір виникав між особами різної юрисдикції. З другої половини XIV ст. маємо відомості про ще два різновиди «вобчих» судів: (1) міжкнязівські, що вирішували прикордонні справи і до складу яких входили судді від обох князівств, та (2) спільні княжі та доменіальні суди, що вирішували справи між вільними жителями князівств і господськими людьми. Можливо, такі суди виникли ще на межі XIII–XIV ст.

Окремо слід зупинитися ще на одному виді судів, який виник наприкінці княжої доби. Це доменіальний суд землевласників над феодально-залежними особами, які проживали на їхніх землях. Поява цих судів пов’язана з посиленням феодальних інститутів. Поки землевласники осаджували на своїх землях винятково холопів, питання надання їм судових повноважень не ставилося, оскільки холоп був рабом. Однак виникнення та розвиток різних форм залежності спричинило потребу надати феодалам права суду над їхніми людьми. Таке право надавалося великим феодалам-землевласникам через відповідні судові імунітети, якими князь забороняв своїм намісникам і тіунам судити людей відповідного феодала або дозволяв такий суд лише в його, феодала, присутності.

Проте інститут судових імунітетів набув поширення дещо згодом, у другій половині XIV–XV ст. У княжу добу адресатами імунітетів були переважно монастирі, хоча широта таких пожалувань є і досі не до кінця зрозумілою, оскільки збереглося доволі мало текстів відповідних привілеїв та й автентичність деяких із них залишається під сумнівом.

3.4. Громада та судова влада

Дискусійним є питання про роль і місце громади в сфері судочинства. В історичній та історико-правовій літературі доволі давно склалася концепція існування в Давній Русі громадських судів. Переважно до їх числа відносять віче та т. зв. вервні суди чи «суди 12 мужів».

Концепція існування в Київській Русі громадських вервних судів виникла в середині — другій половині XIX ст. і була розвинута в працях представників школи західноруського права, передусім Ф. І. Леонтовича і Г. В. Демченка. Вона заснована на припущенні про давньоруську основу більшості правових норм і державних інститутів Великого князівства Литовського, зокрема копних судів, а також на доволі вільному тлумаченні двох статей Руської Правди: ст. 15 Короткої редакції та ст. 33 Троїцького списку Поширеної редакції.

У ст. 15 Короткої Правди згадується про ізвод перед 12 мужами. Згідно з підходом прибічників існування вервного судочинства цю згадку слід трактувати як підтвердження наявності «суду 12 мужів». Не зупиняючись на самій проблемі фактичного існування і практичного застосування Короткої редакції Руської Правди, що нині поставлено під сумнів[160], слід відзначити, що в науці вже давно через співставлення різних статей Короткої та Поширеної редакцій аргументовано доведено, що в цій статті зовсім не йдеться про суд[161]. Звернення ж до ст. 33 Троїцького списку Поширеної редакції Руської Правди взагалі засноване на помилковій згадці в її тексті зводу «по конам». Зазначені «кони» Ф. І. Леонтович потрактував як давню назву відомої з часів Великого князівства Литовського «копи». Однак в інших списках Поширеної редакції в цій статті читаємо: «…То оному вести и по кунамь до 3-го свода», — тобто «вести за грошима», від одного продавця до іншого. Звісно, слід пам’ятати, що в часи Ф. І. Леонтовича науковцям були доступні лише декілька списків Руської Правди, але після виходу в середині XX ст. її академічного видання, куди потрапили майже всі наявні її списки, повторювати це помилкове припущення науковця є неприпустимим.

Крім того, прибічники теорії громадських судів наводять й інші, ще опосередкованіші докази, в основі яких лежить теорія участі громади загалом або через окремих обраних нею членів у вирішенні конфлікту між сторонами. Нерідко в таких припущеннях є і слушні моменти, однак вони не є доказами щодо власне наявності у громади судових функцій.

Утім, слід враховувати, що громада брала активну участь у підтримці миру як між членами громади, так і з іншими громадами. Звідси активна її участь у процесі розслідування (гоніння сліду, звід, заклич), забезпеченні прав і поручительстві та підтримці винного члена громади (дика віра, віра без видачі винного). Осуд громади виражався у ненаданні захисту своєму члену, що вчинив правопорушення (поток і пограбування, особиста виплата віри). Однак право громади було і її обов’язком: громада підтримувала порядок на своїй території й у разі неналежних дій уся підлягала покаранню.

Участь громади у правосудді забезпечувалась і через інститут послухів. Вони були не просто свідками, належати до числа послухів могли далеко не всі члени громади. До послухів висувався ряд як світських нормативних, так і церковних вимог. Це мали бути люди відомі, вільні, які раніше не піддавалися церковному покаранню, тощо. Бути послухом було дуже відповідально. Церква вважала, що неправдиві свідчення послуха належать до числа найтяжчих злочинів, на рівні з умисним вбивством.

Окремо слід розглянути питання про судові функції віча. Раніше вже зверталася увага на те, що віче як представник громади стояло на сторожі її інтересів. Зібравшись на віче, громада могла вирішити питання, чи належним чином князь та його урядовці виконують свої функції. І в разі негативної відповіді — вимагати в князя виправити зазначені порушення. Лише в екстраординарних випадках віче могло спробувати змістити такого князя. У відомих з літописів випадках, коли галицьке віче засудило князів Ігоревичів до страти, віче Новгорода страчувало бояр або київське віче починало розправи над урядовцями та розоряло їхні маєтки, слід, як видається, говорити не про норму «вічевої демократії», а про приклади сваволі громади, силовий опір як засіб позаправової боротьби. Недарма такі дії засуджували і літописці, і Церква, і населення та можновладці інших князівств.

Фактично у цих відносинах діяло право «сильного», яке сприймалося як вираження ідеї «Божого суду». В ситуації, коли сильнішою була громада, князь втрачав свій стіл, а іноді й життя. Гнів громади падав і на всіх княжих людей. Однак у разі, якщо князю вдавалося утриматися при владі чи повернути її, він міг цілком правомірно репресувати «заколотників», оскільки останні самим фактом повстання ставили себе поза законом. Так, можна згадати покарання киян Мстиславом Ізяславичем 1069 р. чи розправу над Звенигородським вічем воєводою Іваном Халдєєвичем 1146 р. Тож віче не було судовим органом ані у вузькому, ні в широкому розумінні.

3.5. Доступність суду

Розгляд судочинства Давньої Русі княжої доби буде неповним без відповіді на запитання про доступність суду для населення. Воно охоплює як можливість жителя звернутися до суду, так і те, наскільки важко йому давалася участь у процесі.

Що стосується власне територіальної доступності суду, то тут ситуація була цілком прийнятною. В перші століття незначні розміри безпосередніх володінь Рюриковичів робили їхній суд доволі доступним. Окрім того, щороку князі або їхні намісники вирушали в полюддя, відвідуючи віддалені регіони і здійснюючи там суд. Згодом доступність суду для поселенців збільшується, оскільки намісники чи посадники перебували в кожному місті. Слід враховувати, що переважній більшості ареалів слов’янської колонізації притаманна така риса: відносно велика кількість міст, навколо яких розкидані невеличкі поселення, нерідко хуторського типу. Віддаленість міста від найдальших поселень рідко перевищувала 1015 кілометрів. Ураховуючи високий рівень мобільності поселенців, господарство яких потребувало значної кількості гужового транспорту, така віддаленість не становила помітної проблеми. Однак існували й регіони віддаленої колонізації, особливо на півночі Новгородської та Ростово-Суздальської земель. Судячи з наявних даних, насамперед договорів Новгорода з князями, в таких регіонах продовжувала діяти система, близька до колишнього полюддя: княжі люди раз або декілька разів на рік їздили в ці віддалені регіони, збираючи податки та здійснюючи суд.

Що ж до зрозумілості судового процесу для населення, то він на Русі не був так формалізований і регламентований, як у Західній Європі, що було викликане меншими впливами права римського. Руська Правда майже не містить судових процесуальних норм, лише обмежується визначенням переліку допустимих свідків і ситуацій, коли немає потреби у свідках, а також визначає умови застосування ордалій. Процесу присвячено ряд розділів Мірила праведного, однак вони мають здебільшого дорадчий характер. За цими винятками, порядок розгляду справи визначався місцевими звичаями й особистими уявленнями судді. Незначна регламентованість судового процесу була, серед іншого, спричинена і самим сприйняттям суду як милості князя, а не суворого слідування букві закону чи звичаю.

На відміну від більшості середньовічних країн Західної Європи в Давній Русі розгляд справи відбувався руською мовою. Цією ж мовою писалися й закони. Тож навіть у разі, якщо суддя був неписьменним, серед присутніх на суді завжди були люди, які могли прочитати юридичні тексти. Слід зазначити, що майже всі давньоруські пам’ятки права дійшли до нас вміщеними до складу різних світських і церковних судебників. На таких книгах зустрічаються присвяти намісникам і тіунам, на замовлення яких вони виконані. Отже, можна припустити, що судді були зацікавлені в доступності юридичного матеріалу.

Судова влада Давньої Русі княжої доби (IX–XIV ст.) зазнала тривалої еволюції. До XII ст. її слід характеризувати як архаїчну, що зберігала чимало рис, притаманних додержавному часу, як-от значна роль позасудових засобів вирішення конфліктів (кровна помста, примирний договір, судовий поєдинок), ототожнення судочинства з особою князя, орієнтація судового розгляду на підтримання миру та порядку в громаді тощо. Князь як єдиний носій судової влади мав вершити суд передусім як незалежний арбітр, покликаний знайти спосіб припинення конфлікту для взаємного задоволення сторін. У повчальній літературі згаданої доби повсякчас наголошується, що суддя, князь чи його намісник має бути милостивим до тих, кого судить, широко вживаються алюзії до Вищого суду Бога як всепрощаючого. Розглядаючи справу, суддя мав виносити рішення, виходячи винятково з її суті, та міг відійти як від норм писаного права, так і від правових традицій, тобто судити задля встановлення «благодаті», а не сліпо дотримуватися букви «закону». Покарання мали вживатися лише в разі відвертої зухвалості з боку злочинця, який порушує і земні закони, і релігійні настанови.

Прикметною рисою цього періоду є нерозривний зв’язок судової влади з релігією. Суд відзначався значним ступенем сакральності, земний княжий суд оцінювався крізь призму справедливого небесного суду. При вчиненні досудових дій та в судовому процесі передбачалося широке застосування релігійних присяг. Належне, хоча й не дуже значне, місце відводилося ордаліям. Нарешті, якщо князь не міг, на думку сторін, справедливо вирішити їхню справу, вони могли звернутися до поєдинку («поля») як безпосереднього «Божого суду». Все це створювало певний сакральний ореол навколо княжого суду, посиленню якого сприяли канони православ’я, за якими світський володар був вищим за церковних ієрархів. Земний судовий процес порівнювався зі Страшним судом. Відповідно лише освячені Божою владою інституції, князь і Церква, могли здійснювати правосуддя.

Взаємозв’язок між князем і релігією повною мірою виявився в еволюції повноважень церковних судів. Церковне судочинство княжої доби здійснювалося в межах, встановлених княжим законодавством. Первісно розглядаючи лише справи внутрішнього церковного устрою та віри, зокрема і шлюбно-сімейних відносин, церковні суди наділяються князями дедалі більшою юрисдикцією у світській сфері.

Від першої половини XII ст. на тлі соціальних перетворень починається процес одержавлення судової влади, головними елементами якого стали виникнення ієрархічної структури судових органів та пов’язане із цим «обезкняження» суду. З невід’ємної функції князя судочинство перетворюється на елемент державного управління. Одержавлення суду стало частиною загального процесу формування первісного управлінського апарату Давньоруської держави, відомого під назвою двірцево-вотчинної системи управління. «Обезкняження» відбулося внаслідок майже повного передання князем розгляду судових справ до своїх службовців. Посилилося фіскальне значення суду. Суд став важливим джерелом прибутків державної скарбниці та одним із головних джерел утримання княжих службовців. Водночас княжий суд утратив значну частину своєї сакральності.

У цей же період виникають і розвиваються інститут судових привілеїв, доменіальні суди тощо. Князі надавали судові привілеї релігійним особам і організаціям, а згодом і світським особам, переважно аристократії. Вони існували у двох формах: виключення, частково чи повністю, певної особи з-під загальної світської юрисдикції та наділення певних осіб частиною судової влади (доменіальний суд).

Хоча судова влада була зосереджена в руках князя, роль громади в припиненні конфліктів була вельми значною. По-перше, сама громада брала активну участь у веденні суду, як через інститут послухів, так і забезпечуючи захист своїх членів. По-друге, саме з особливим статусом громади як свого роду гаранта державного правопорядку слід пов’язувати інститут примирення. Договірний порядок припинення конфліктів набув поширення ще у додержавний час і залишався одним із найважливіших засобів підтримки ладу в давньоруському суспільстві впродовж усієї княжої доби.

Разом з тим, наявні вже понад півтора століття теорії про функціонування в Давній Русі громадських судів так і не знайшли належної доказової бази і не вийшли за межі гіпотез. Припущення ж про існування суду віча слід відкинути як таке, що не підкріплене належним джерельним матеріалом та суперечить сутності відносин князів і громади.

Загалом суд у Давній Русі, як видається, виконував свої функції цілком задовільно. Він був доступним для населення і здійснювався зрозумілою для нього мовою. Певна боротьба між завданням правосуддя та фіскальними функціями, притаманна давньоруському суду, частіше вирішувалася на користь правосуддя. Це було зумовлено як альтернативністю суду, тобто можливістю сторін самостійно вирішити конфлікт, так і тими впливами, які на князів та їхніх суддів здійснювали Церква та народ.

Сформовані в Давній Русі принципи й інститути судової влади, зокрема система судових органів, стали у подальшому міцною основою для розвитку судової влади в Литовсько-Руській державі.