Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

6.1. Судова влада Гетьманщини в загальноісторичному контексті

Історики вважають XVII і XVIII століття визначальними на шляху переходу Європи до модерного суспільства, часом глибинної трансформації її соціальної структури[285]. Право не лише було одним з основних чинників цього процесу, а й саме суттєво змінювалося в перебігу модернізації, відкриваючи дорогу новим відносинам, пов’язаним з поступовим відходом від станового суспільства, розвитком ринкової економіки та індустріалізації. Ідеологізація права на основі теорій камералізму й природного права, активна кодифікація, остаточне відокремлення судової системи від адміністрації, публічність судочинства, поглиблення професіоналізації та корпоратизації юридичного середовища на базі освіти й «відданості праву як етичному покликанню» (Р. Вортман) — характерні риси цього процесу.

Для України-Гетьманщини це були складні часи абсорбції Російською імперією, що неухильно наступала широким фронтом, обмежуючи українську автономію та поглинаючи й уніфікуючи атрибути її державності — законодавство, адміністрацію, судові установи. Спротив українського суспільства, зумовлений принциповими відмінностями російської й української політичних культур і правових традицій[286], набув особливої форми обстоювання власних цінностей, окремішності української спільноти та зрештою залишків автономії, саме у правовій сфері — через кодифікаційний процес та судову систему[287]. Вдосконалення законодавства й судоустрою було не лише аргументом у політичних змаганнях з Російською імперією, а й відповіддю на внутрішні виклики, пов’язані з переходом від напіввійськової державної організації до цивільного суспільства. Масштабна кодифікація 1720-1740-х років і судова реформа 1760-х були результатом діяльності пов’язаної з правом частини нової української верхівки — освіченої, патріотично налаштованої, безумовно економічно заангажованої, з усіма ознаками професійної корпорації. Саме ця особливість української правової еліти XVIII ст. кардинально відрізняє її від російської та ставить на один щабель з європейською, зокрема й за масштабністю та концептуальною глибиною спроб реформування правової сфери — насамперед суду.

Тож, обговорюючи проблему судової влади Гетьманщини, неможливо абстрагуватися від історичного тла, яке позначене протистоянням двох політичних, правових і світоглядних систем. Вестернізація Російської імперії, утвореної на межі XVII і XVIII ст. Петром І, насправді багато в чому була удаваною[288]. Адже Росія не позбулась основних рис традиційної московської політичної культури (а разом з нею і правової), що, на думку Едварда Кінана, з якою важко не погодитись, у сутнісних аспектах існує до сьогодні. Це насамперед схильність до кланового, олігархічного правління, яке саме у XVIII ст. завдяки перетворенням Петра І злилося з ієрархічною системою бюрократії, а згодом перетворилося на соціоекономічні угруповання, бюрократичні групи або групи інтересів. Витвором нової імперської політичної культури став «імперський погляд на людину». «Йдеться про суміш традиційного погляду на потребу обмежувати небезпечну вроджену схильність людини до розбещеності й індивідуалізму з бюрократичним сприйняттям “соціальної людини”, чи радше “підлеглої людини”, чия загальна громадянська неблагонадійність вкидала в розпач цілі покоління чиновників»[289]. Це, зокрема, зумовило й примат виконавчої влади в російській історії, а також недовіру до суду й зневажливе ставлення до судових функцій з боку самодержавства, які щиро поділяло російське дворянство, що було зобов’язано своїм становищем лише службі государю й пов’язувало свої інтереси з його необмеженою виконавчою владою. Судівництво сприймалось як «наживочное дело», не гідне дворянства, що в більшості було військово-служилим станом і удостоїлося царської вдячності жертвами в битвах з ворогом[290]. Віра у верховенство виконавчої влади та принижене становище суду — елементи «традиціоналістського образу інституційної поведінки», який у ході модернізації зміг втриматися в Росії[291]. Спроби Петра І створити в губерніях непідвладні воєводам окремі судові установи, які б підпорядковувалися безпосередньо Юстиц-колегії, були приречені на провал, і правосуддя на місцях залишалось функцією адміністративних органів аж до катерининської губернської реформи 1775 р. Інквізиційне, закрите провадження, функціональне розділення між суддею та канцелярією, яке співпадало з соціальним та призводило до залежності непрофесійних суддів від канцелярських службовців — от характерні риси російського судочинства. До того ж більшість воєвод, які відповідали за правосуддя на місцях у період між смертю Петра І та губернською реформою Катерини II, були військовими, те саме можна сказати й про суддівський корпус, що значною мірою був укомплектований відставними військовими[292].

Натомість правова система Гетьманщини (а з нею і система судочинства) базувалась на успадкованій русько-литовсько-польській правовій і політичній традиції, що була органічною частиною європейської (західної, як її визначає Гарольд Дж. Берман) правової традиції. З європейської традиції походили не лише термінологія та методи, а й спільні поняття, принципи і цінності[293]. Основною цінністю стала свобода, базована на праві й власності.

Зрештою протистояння двох правових систем і політичних культур завершилося повною уніфікацією з імперськими українських судових інстанцій, процесуального та іншого законодавства, домінуванням виконавчої влади і нехтуванням відправленням правосуддя. Результатом цілеспрямованої консолідації влади в імперській Росії стало остаточне поглинання приєднаних територій. Експансія вимагала підкорення державного життя військовим і адміністративно-поліційним інтересам, а відтак не терпіла, на відміну від Західної Європи, ані традиції юридичної освіти, ані корпорацій привілейованих і впливових суддів[294].

Водночас тривалий опір імперській експансії та потужне коріння правової традиції Гетьманщини протягом майже 150 років сприяли збереженню автономного судоустрою, власного законодавства, до певної міри незалежної професійної спільноти освічених, досвідчених і авторитетних правників.

Виходячи з тези, що формою реалізації судової влади є правосуддя, метою якого є справедливість, а процесуальною формою — судочинство, яке здійснюється відповідними уповноваженими державою судами, слід звернути увагу на два взаємопов’язаних чинники, що зумовлюють саме функціонування судової влади, її ефективність і сприйняття суспільством, а саме: інституційний (система судових установ) і персональний (особистість судді). Своєю чергою кожне з цих питань є окремою дослідницькою проблемою й потребує аналізу в таких аспектах: система судових установ — ієрархія і повноваження, основні засади судочинства, співвідношення виконавчої та судової влад (по суті — питання незалежності суду), ефективність судової системи; суддівський корпус — стандарти, незалежність, професіоналізація, корпоратизація.

Загальновизнана періодизація історії судочинства Гетьманщини, що поділяє її на два етапи — 1654–1763 і 1763-1780-ті рр., загалом не викликає сумнівів. Але аналіз документальних джерел дає змогу побачити її умовність, позаяк вона відображає лише інституційні зміни в системі судових установ Гетьманщини. І хоча сама судова реформа гетьмана Розумовського є безперечно важливим і знаковим етапом у розвитку українського судочинства, та все ж вона не змінила нормативну базу українського судочинства, зокрема процесуальні засади, систему судової документації, термінологію тощо, базовані на дусі й букві передусім Литовського статуту, а також збірок німецького права в польськомовних переробках XVI ст. Ці основні засади залишалися практично незмінними аж до введення загальноімперської системи судівництва наприкінці XVIII ст. й давалися взнаки ще до середини XIX ст.

6.2. Система судових установ

Впевнено говорити про сталу ієрархію судових установ на території Гетьманщини, очевидно, можна, лише починаючи від 1667 року, коли внаслідок Андрусівського перемир’я була остаточно визначена територія підросійської України й усталився її полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій з 10 лівобережних полків. Існує припущення, що нова судова система стала складатися ще на початку визвольної війни. Її уособленням був козацький суд як відновлений суд реєстрових козаків, що існував до 1638 р. Згодом нова судова система поширилася на городову Україну, хоча й зазнала деяких модифікацій[295]. Утім, на нашу думку, ця версія не спирається на переконливі факти, а тому питання про судівництво на українських землях у 1648–1667 рр. залишається відкритим.

Здається, саме місто з його традиціями самоврядування й автономного суду стало тим містком, який не дав зруйнуватися привнесеній у військо Богдана Хмельницького покозаченою шляхтою системі громадянських цінностей, виробленій русько-литовсько-польською правовою й політичною культурою, і через який зрештою відбулась інституціалізація судочинства Гетьманщини[296].

Оскільки матеріали полкових і сотенних канцелярій, а також полкових судів збереглися лише від початку XVIII ст. (як поодинокі винятки: документи Гадяцької полкової канцелярії — від 1698 р. і Чернігівської — від 1672 р.), практично єдиним джерелом опосередкованої інформації про діяльність полкових судів до кінця XVII ст. є згадки про полкових суддів (не враховуючи декількох книг міських судів, доступних нам частково в публікаціях). Отже, згадки про полкових суддів переважно починаються від 1660-х рр. і лише для Ніжинського і Миргородського полків раніше — відповідно від 1654 р. (далі без перерв до 1779р.) і 1652р. (наступна — за 1663 р.)[297].

Таблиця складена за даними праці Ю. Гаєцького та довідника «Києво-Могилянська академія в іменах»[298].

Дані таблиці промовляють самі за себе. Важко було б собі й уявити регулярне функціонування судів в умовах постійних воєнних дій і нестабільності до кінця Руїни.

Сформована наприкінці 60-х років XVII ст. система судових установ, що проіснувала до введення гетьманом Розумовським 1763 р. т. зв. статутових судів, докладно описана упорядниками «Прав, за якими судиться малоросійський народ» у пункті 3 артикулу 1 глави 7 «О судах, судиях и других персонах к суду надлежащих и о содержании правного порядка в делах судебных»[299], хоча важливі відомості про ієрархію судових установ, зокрема порядок апеляції, підсудність і діяльність судових посадовців, знаходимо й у кількох універсалах Генеральної військової канцелярії від 6 і 19 грудня 1722 р., а також в інструкції судам від 13 липня 1730р.[300] На загал судами нижньої інстанції були сільські у селах, підпорядкованих сотенним правлінням, ратушні у непривілейованих містах, магістратські (іноді ратушні) у містах з магдебурзьким правом й сотенні для цілої території кожної з сотень. Судами другої інстанції були полкові суди, апеляційними інстанціями — Генеральний військовий суд і Гетьманське правління (від 1734 р.). Також можна було апелювати до обох Малоросійських колегій, а після закриття першої і тимчасового пом’якшення режиму в стосунках імперії з Гетьманатом — подавати апеляції на ім’я імператора до Колегії іноземних справ, згодом — до Сенату[301]. Зрозуміло, такі апеляції заохочувалися російським урядом з політичних міркувань. Є також згадки про третейський суд «при правлении гетманском», який було запроваджено відповідно до указу Анни Іоанівни від 8 серпня 1734 р.[302]

Підсудність визначалась, з одного боку, осілістю, з іншого — становою або корпоративною належністю. Так, сільський суд розглядав справи місцевих жителів — козаків і посполитих, ратушний — міщан і посполитих, магістратський — привілейованих міщан і посполитих, сотенний у першій інстанції — сотенної старшини й козаків сотні, полковий у першій інстанції — полкової старшини, сотників і значкових товаришів, Генеральний військовий суд у першій інстанції — генеральної старшини, полковників і бунчукових товаришів. Відповідно апеляційні провадження відкривалися сотенними судами у справах козаків від сільських судів; ратушними судами у справах посполитих від сільських судів міської округи; полковими судами у справах міщан, посполитих, козаків і сотенної старшини від ратушних, магістратських (не виключених з юрисдикції полку) і сотенних судів; Генеральним військовим судом у всіх справах від полкового суду. На практиці цей порядок порушувався, про що свідчать заборони звернення до вищих інстанцій напряму, оминаючи суди першої інстанції[303].

Хоча цивільний і кримінальний процеси були розділені, на інституційному рівні до 1763 р. це ніяк не позначалося. Усі судові інстанції розглядали як кримінальні, так і цивільні справи, але кожна на своєму рівні. Зрозуміло, чим вищим був суд, тим складніші справи йому доводилось розглядати. Існували також певні обмеження для нижчих інстанцій стосовно кримінального провадження. Так, навіть полкові суди мали узгоджувати з Генеральним військовим судом смертні вироки, особливо коли йшлося про «знатних персон». Своєю чергою нижні судові інстанції — сільські, ратушні та магістратські суди — передавали важливі кримінальні справи на розгляд полкового суду, обмежуючись попереднім слідством, допитом сторін і свідків тощо.

Найпростішим, очевидно, було провадження сільських судів, що передусім розглядали дрібні побутові конфлікти. Відповідно й складалися вони з сільського отамана, війта та кількох достойних козаків і посполитих.

Традиційним залишався склад магістратських судів у містах з магдебурзьким правом. Очолюваний війтом, він включав також міську колегію, до якої входили бурмістри, райці й лавники. В історіографії протягом тривалого часу точаться дискусії щодо поглинання міських судів полковими, але видається, що практика в різних полках була відмінною і багато в чому залежала від особи полковника, впливовості міського уряду та його здатності протистояти зазіханням полкової адміністрації на автономію міської громади загалом і судову зокрема. Участь полковника, полкового судді та полкових урядників у спільних засіданнях також зумовлювалася специфікою конкретних справ, становою належністю їхніх учасників тощо. Зрештою, полковник був не лише командувачем полку як військової одиниці, а й очільником адміністративно-територіального округу, і його юрисдикції підлягали всі справи, що виходили за межі, окреслені правом міського самоврядування. До того ж, треба думати, полковий суд не завжди мав спеціальні приміщення для засідань (насамперед у XVII ст.), тому засідав у магістраті або ратуші.

Ратушні суди на відміну від магістратських не були інстанціями самоврядних громад, тож їх юрисдикція поширювалася на звичайних міщан (зокрема і в містах з магдебурзьким правом), а також посполитих приписаних до міста або містечка сіл. Головував у ратушному суді сотник за участю городового отамана, який очолював цивільну адміністрацію, а також війта, писаря й бурмістрів.

Сотник з городовим отаманом очолювали й сотенний суд, у якому засідали також сотенні осавул і хорунжий.

Формально очолював полкове судочинство полковник, який брав участь у багатьох засіданнях полкового суду разом з полковим суддею, представниками старшини і знатного товариства. У спільних засіданнях з міськими судами також брали участь війт, бурмістри, райці й лавники.

Одностайної думки щодо організації роботи Генерального військового суду в історіографії немає. До реформування його у 1760 р. гетьманом Розумовським відомі періоди, коли у Генеральному суді засідали один або два генеральних судді, часом із призначеними гетьманом представниками генеральної старшини і бунчукового товариства, іноді генеральний суддя виносив одноосібні рішення у справах, розглядаючи їх лише разом з писарем.

Є також версія, що перша Малоросійська колегія під час своєї діяльності фактично перебрала на себе функції Генерального суду. Від 1734 р. монаршим указом було дозволено вносити апеляції на рішення Генерального суду до Правління гетьманського уряду.

Існує думка, що військові канцелярії (насамперед полкові й Генеральна) були самостійними судовими інстанціями, принаймні апеляційними. На це, зокрема, вказують і норми «Прав, за якими судиться малоросійський народ». Щодо сотенних канцелярій, то, очевидно, вони не мали жодних самостійних судових функцій. Але оскільки сотенний суд практично не був формалізований як повноцінна судова інстанція, не мав власної канцелярії, діловодства і штату судових посадовців-виконавців — усі ці функції належали сотенній канцелярії. Подібні функції, але в масштабах полку, виконували ратушні або магістратські канцелярії полкових міст, за оцінками В. В. Панашенко, приблизно до 1722 року, коли полковий суд остаточно оформився як самостійний і повноцінний уряд з власною судовою канцелярією[304]. Натомість можна припустити, що полкова канцелярія була не апеляційною інстанцією для полкового суду, а більшою мірою наглядовою або у певному сенсі касаційною, приймаючи скарги на неправомірні рішення, зловживання, а також забезпечувала організаційно діяльність суду, зокрема пов’язану з розслідуванням, виконанням вироків тощо. Важливою функцією полкової канцелярії також було ведення нотаріальних книг і надання з них виписів (утім це також стосується сотенних і міських канцелярій).

Генеральна військова канцелярія (ГВК) також не розглядала апеляції безпосередньо, а лише спрямовувала до гетьмана адресовані йому скарги на присуди Генерального військового суду. На неї також покладалось виконання вироків Генерального військового суду, забезпечення примусового виклику до нього і загальний нагляд за його діяльністю, а також загальне адміністрування, зокрема призначення комісарів для розгляду справ на місцях, доведення до відома місцевих судів розпорядчих і законодавчих актів гетьманського та імперського урядів тощо.

Очевидно, що сільські суди не мали постійних спеціальних судових приміщень і провадили свої засідання часом навіть у шинках, щодо чого знаходимо періодичні заборони, як, наприклад, в універсалі Генеральної військової канцелярії від 19 серпня 1722 р.: «…абы в сотенных того полку городках урядники суди, по своєму званию, одправовали, а особливо по селах, где як слишно нам, атамани и войти в шинковых дворах, при пиятице, за которою совершенное и зрелое в справах разсуждение быти не может, судят и на винного шию напивают; чтоб отселе в пристойных местах, непьянственным образом, но трезвим и совестним умом людей жалобливих з обжалованими справами слухали и окончували; корчемные же суды абы вовся одставлены и скоренены были — грозно, под опасением строгого карания, приказуем»[305]. Тому інструкція судам від 13 липня 1730 р. наказує, аби «по селам, в видении сотенной и городовой старшины обретаючихся, на суд сходитися к атаману или войту, не в шинковые домы»[306]. Напевно, суд збирався лише за потребою, здійснював розгляд усно й жодного діловодства не вів.

Ситуація з ратушними, магістратськими й сотенними судами не є однозначною та потребує певних пояснень. Кількість сотень протягом 1672–1782 рр., за оцінками дослідників, коливалась в межах від 174 у 1672 р. до 143 у 1782 р. (на 1725 р. — 123 сотні)[307]. Це означає, що йдеться про приблизно 145 (середня цифра) сотенних містечок, включаючи міста (переважно полкові), де квартирували по кілька полкових сотень, як, наприклад, Стародуб, Ніжин, Лохвиця. За найбільш широкими підрахунками, магдебурзьке право у тому чи іншому обсязі з них мали 21, включаючи 6 полкових (за винятком Прилук, Полтави, Миргорода і Гадяча) і Київ (з 1707 р. резиденцією адміністрації Київського полку був Козелець). Не враховуючи Києва, який дістав магдебурзьке право 1494 р., Переяслава (1585), Лубен (1591) і Пирятина (1592), решта отримала магдебурзькі привілеї у 20-40-х роках XVII ст., усі ще за часів Речі Посполитої. На жаль, матеріали магістратів і ратуш збереглися фрагментарно і стосуються діяльності лише 17 з них. Це означає, що ми не можемо впевнено говорити про існування або принаймні формалізовану діяльність ратуш у більш як 120 сотенних містечках Гетьманщини. Йдеться про так звані непривілейовані містечка, судові функції ратушних урядів яких скоріше за все не були відокремлені від суду сотенного, не мали власних приміщень і були формалізовані в межах відповідного діловодства сотенної канцелярії. Решта ратушних судів, у містечках і містах з давнішими традиціями самоврядування й організованішими міськими громадами (іноді магістрати й ратуші існували паралельно, як, наприклад, у Ніжині), вірогідно, мали більшу автономію, власні будівлі й відокремлене від сотенного діловодство. Потужні магістрати, очевидно, мали самостійні судові повноваження в межах міської громади, на відміну від ратушних і сотенних судів, постійно діючу судову колегію, яка мала засідати щодня, крім вихідних і свят, власне судове та нотаріальне діловодство[308] й переважно були виключені з юрисдикції полковника.

Щодо сотенних судів, то засідання проходили в приміщеннях сотенних канцелярій, на які було покладено також судове і нотаріальне діловодство.

Найформалізованішим і відокремленим від адміністрації став полковий суд, визначальними ознаками якого були насамперед окремий суддівський уряд, а також канцелярія на чолі з судовим писарем, об’ємне і специфічне судове діловодство (нотаріальні функції переважно належали полковій канцелярії). Суд діяв постійно, мав відповідні приміщення для засідань і архіву.

Генеральний військовий суд (ГВС) діяв постійно і разом з Генеральною військовою канцелярією перебував у місті-резиденції гетьмана. Як уже згадувалося, в різні часи він засідав у різних складах. Також широко застосовувалась практика висилання комісарів, призначених судом або гетьманом, які могли брати участь у засіданнях полкових і міських судів. Діловодство Генерального військового суду провадила судова канцелярія на чолі з писарем. Обсяг діловодства дуже поверхово можна оцінити з фрагментарно збереженого архіву за 1708–1786 рр. — бл. 4000 справ.

У конкретних цифрах судова система Гетьманщини виглядає так. Важко визначити кількість сільських і несотенних містечкових судів. Достовірної статистики щодо кількості населених пунктів Гетьманщини немає. Але, виходячи з того, що в середньому кожному сотенному правлінню підпорядковувалося 20 сіл і містечок, то можна обережно припустити, що всього функціонувало близько 3000 місцевих урядів нижньої ланки з судовими повноваженнями першої інстанції. Якщо припускати, що в кожному сотенному адміністративному центрі, окрім сотенного суду, паралельно діяв ще й ратушний (великою мірою ці суди були організаційно поєднані), тоді це дає ще близько 300 судів першої інстанції з функціями апеляційної щодо сільських. Впевнено можна говорити про 10 магістратських судів, 6 з яких належали полковим містам та один Києву, а також 7 ратушних у містах, яким свого часу було надано магдебурзьке право, в тому числі полкових, з менш потужними міськими громадами й обмеженими правами самоврядування порівняно з магістратськими містами. Десять полкових судів і Генеральний військовий суд нагорі довершують вертикаль судової системи Гетьманщини другої половини XVII ст. — 1760-х рр.

Ключовою ланкою в цій чотириступеневій системі треба визнати полкові суди. Саме вони несли найбільший тягар, щоразу більший і складніший, з розгляду численних кримінальних і цивільних справ полкової старшини, сотників і значкового товариства в першій інстанції і, слід думати, ще чисельніших апеляційних справ від двох попередніх інстанцій. Саме тому полковий суд змушений був еволюціонувати в напрямі від принагідних обов’язків полковника зі здійснення судочинства на території найбільшої адміністративної одиниці держави і суто номінальної суддівської посади до повноцінного самостійного уряду судді з власною канцелярією й усталеним колом обов’язків.

Збільшення і ускладнення обов’язків полкових судів, а з ними й Генерального військового суду, поставили на порядок денний питання реформування судової системи, яке визрівало протягом щонайменше трьох десятиліть в умах провідних правників доби, знайшло своє відображення в кількох кодифікаційних проектах та зрештою було втілено у життя Кирилом Розумовським.

Перші кроки було здійснено ще на початку 50-х рр. XVIII ст., зокрема, ордером гетьмана від 16 жовтня 1751 р. «повелено всем чиновникам, от вышнего до нижнего, по земским делам быть судимими в полкових судах»[309], що по суті перетворило Генеральний військовий суд виключно на апеляційну інстанцію, вилучаючи з його юрисдикції розгляд справ генеральної старшини, полковників і бунчукових товаришів у першій інстанції. Подальші кроки було спрямовано на комплексне реформування Генерального суду. А саме — ордером 17 листопада 1760 р. змінено склад суду, де відтепер мали засідати двоє генеральних суддів і десять обраних від кожного полку депутатів, а також урегульовано процедурні питання. Зокрема, було запроваджено реєстр справ і черговість їх розгляду у відповідності до нього, заборонено брати участь в апеляційному провадженні суддям, які були задіяні у вирішенні відповідної справи у нижчому суді, або їхніх власних апеляційних справ. Ордерами від 19 грудня 1751 р. і 17 листопада 1760 р. запроваджено штрафування як неправедних апелянтів, так і некомпетентних суддів, а ордером від 17 лютого 1763 р. скасовано апеляційні функції Генеральної військової канцелярії.

На підставі указу Катерини II від 8 травня 1763 р. гетьманським ордером від 2 червня 1763 р. відновлюється підкоморське провадження і вводяться підкоморські суди, а універсалом від 19 листопада того ж року — гродські й земські суди з чітко розділеними компетенциями. Сотенні суди як інстанції першого рівня було скасовано, хоча деякі дослідники припускають, що вони й надалі продовжували розгляд дрібних справ[310]. Гродські суди заступали місце полкових і мали розглядати лише кримінальні злочини в першій інстанції, незалежно від станової належності підсудних. Формально суд залишався під головуванням полковника, фактично в ньому засідав полковий, тепер гродський, суддя з кількома старшинами. Полки було поділено на 18 судових повітів, у кожному з яких створено земський суд, котрому підлягали цивільні справи в першій інстанції. Суд складався з земського судді, підсудка і писаря. При гродських і земських судах, а також у кожній сотні було введено посади возного. Підкоморські суди, які складалися з підкоморія й коморника, також впроваджено в кожному судовому повіті. Їхній компетенції підлягали справи, пов’язані з розмежуванням спірних земель. Генеральний військовий суд залишився єдиною апеляційною інстанцією для всіх інстанцій першого рівня.

Як наслідок, Гетьманщина отримала простішу, професійнішу та ефективнішу систему судових установ, що, як утім і попередня за своєю суттю, спиралася на русько-литовсько-польську традицію, але тепер вповні їй відповідала з організаційної точки зору.

Розглядаючи систему судочинства як засіб здійснення судової влади, не можна лишати поза увагою не тільки її інституційний сегмент, а й тісний зв’язок із законодавством, адже суд має діяти відповідно до закону й у межах закону. Не менш важливою видається доктринальна складова, що, з одного боку, визначає принципи судочинства, а з іншого — його відповідність уявленням про правосуддя. Доктрина в цьому разі тісно пов’язана із законодавством, яке зрештою і встановлює ці принципи. От як формалізує їх Ф. Чуйкевич у «Суді та розправі в правах малоросійських»[311]: 1) незалежність суду, обрання суддів та їх професійність; 2) рівність перед судом; 3) ієрархічність судових інстанцій і розподіл їх компетенції; розділення цивільного і кримінального права, відповідно цивільного і кримінального судів першої інстанції, процесу, приватної і урядової позовної ініціативи; 4) пріоритет процедури; 5) відкритість і змагальність процесу; 6) прийняття рішень суддею на підставі доказів і внутрішнього переконання. До цих принципів російська юстиція звернеться більш ніж сто років по тому під час судової реформи Олександра II.

Безпосереднім натхненником реформи 1760-х рр. був саме Ф. Чуйкевич, у трактаті якого закладено її підвалини. Це була не лише спроба вдосконалення судової системи, але водночас відповідь на виклик упорядкування права, зумовлений кризою його джерел, яка, своєю чергою, характеризувалася двома найважливішими факторами: 1) численністю і насамперед суперечливістю законодавчих актів різного рівня та змісту імперської і гетьманської влади, що перебували в постійному протистоянні в межах правового поля Гетьманщини; 2) невідповідністю судової системи (застарілої, спрощеної початковим військовим устроєм і пов’язаної з адміністрацією) реаліям суспільно-правового життя Гетьманщини другої половини XVIII ст. За М. Вебером, прогрес права відбувається в напрямі постійно зростаючої раціоналізації, що спричинює спеціалізацію і бюрократизацію. Завершенням такої раціоналізації є кодифікація права. Цими рисами позначено усе європейське XVIII ст. з його раціональним абсолютистським позитивізмом і просвітницькою філософією природного права. Можна з певністю стверджувати, що для української політично-правової системи цього часу, яка перебувала в процесі активної раціоналізації і основною рисою якої стала переорієнтація на цивільне суспільство, були характерні бюрократизація (в позитивному сенсі слова) і спеціалізація насамперед адміністрації і судових установ.

Кодифікація для Гетьманщини стала не лише засобом упорядкування права, але найголовніше — чинником легалізації власної судової системи і принципів судочинства, так не схожих на систему судочинства метрополії. Висока інтенсивність кодифікаційного процесу припала на кінець 20-х — другу половину 60-х років XVIII ст. і виявилася в масштабній діяльності кодифікаційної комісії 1728–1743 рр., численних приватних компіляціях (зокрема Ф. Чуйкевича) і резонансній участі різних верств українського суспільства в підготовці наказів до загальноімперської законодавчої комісії 1767 р. Цей різноплановий процес, в орбіту якого була втягнута значна група правників, обертався довкола нормативного комплексу, сформованого протягом XVI ст., і був спрямований на відновлення і впорядкування правового життя, що було знищено революцією та Руїною у другій половині XVII ст. По суті він спирався на традицію права Речі Посполитої, яка століттям раніше виробила основні принципи судочинства як на законодавчому рівні, так і в правозастосовній практиці.

6.3. Суддівство

В історії Гетьманщини суддівська страта та доволі велика група осіб, які брали участь у кодифікаційному процесі (як на офіційному, так і на приватному рівнях), були тісно пов’язані між собою і фактично, як побачимо далі, утворювали єдину професійну спільноту.

Подібно до того, як ложові суди були ключовою ланкою в системі судових установ Гетьманщини, пожові й до певної міри генеральні судді (більше «політична» посада), а після реформи — гродські, земські і підкоморії, утворювали професійну страту службовців від юстиції. Усі суддівські посади, включаючи міські, були виборними. Виборність суддів відповідала традиції правової культури Речі Посполитої. Про це красномовно свідчать порядок обрання, приведення до присяги, а також вимоги до претендентів на суддівство, базовані на нормах Литовського статуту і збірниках німецького міського права. «Права, за якими судиться малоросійський народ» передбачали віковий, майновий і освітній ценз, моральні якості, вимоги до цивільного стану, громадянського статусу і конфесійної належності майбутніх суддів. Отже, «в чин судейский имеют быть избираны люди достойный, заслуженный, в верности императорскому величеству не подозрителныи, добросовестный, грамотный, в правах искусный, управителныи, из законного супружества рожденный, чесного обхождения, в словах и в делах постоянный, да оные ж избираемыя персоны были б совершенных лет, по крайней мери не менше 25 и не вышше 70, а не избирани б были немии, глухии, лишенный ума, и изувеченный на здоровю, ни пяници, ни лихоимци, ни мздоприемныи, ни иноземци, ни новокрещенныи, ни в клятве сущии, ни опубликованный безчестными, також неверный, отступники от веры християнския и геретики». Обирати треба «…не излишне богатых, который общество утеснять обыкли, но и не веема скудных, который ради скудости служит паче, а не судить способны, но средных»[312]. Важливим критерієм була також осілість: «владение свое в том полку имеющий», — цитує А. Й. Пашук один з гетьманських універсалів[313]. Обов’язок судді — «судить по сему праву и по написанним в нем артикулам; по своєму же умствованию, догаду, самомнению и по собственному знанию ничего не судить и не приговоривать, но по силе производимых в суде речей и по правил ным сторон доказательствам приговор чинить имеет»; «не смотря на лица, без всякия страсти, гнева, злобы, милости, страха, похлебства, поноровки, дружбы, по самой истине, за совесть и по правам, безволокитнно и без богоненавистного лицемерия и противны истине проклятых користей»[314].

За підрахунками, переважно базованими на даних Юрія Гаєцького[315], можна говорити про групу зі 107 осіб, які очолювали полкові суди в період з 80-90-х років XVII ст. до кінця 70-х — поч. 80-х років XVIII століття, а також 19 генеральних суддів з 1672 по 1776 роки. Треба підкреслити умовність цих підрахунків, оскільки Ю. Гаєцькому були доступні лише опубліковані джерела, незначні уточнення внесено на основі архівних матеріалів, переважно документів Генеральної військової канцелярії (ф. 51 Центрального державного історичного архіву України, м. Київ). Цей перелік не містить асесорів Генерального військового суду, а також військових канцеляристів, принаймні службовців Генерального військового суду, які грали помітну роль у судовому провадженні та з лав яких рекрутувалося значне число суд дів різного рівня. Обмеження хронологічними рамками викликано браком систематично збережених архівних матеріалів практично до початку XVIII ст., а також упевненістю, що, лише починаючи від 80-х років XVIII ст., можна спостерігати більш-менш усталену судову систему.

Це було приблизно три покоління переважно середньої старшини, старше з яких народжене у 50-60-х рр., друге — у 80-90-х рр. XVII ст., третє — у 10-20-х рр. XVIII ст. Відповідно пік кар’єри для кожного з них припадав на 80-ті роки XVII ст., 10-ті—30-ті та 40-ві — 70-ті роки XVIII ст. Переважно це були нащадки колишньої реєстрової старшини (Чуйкевичі, Буцькі, Берло) і частково — шляхетських родів, що свого часу підтримали повстання Б. Хмельницького (Сулими, Александровичі, Лазаревичі, Забіли, Домонтовичі, Лукомські). Дитинство і юність першого з цих поколінь припали на буремні роки Руїни, із закінченням якої та поступовим переходом до налагодженого цивільного життя на перший план вийшли нові соціальні настанови і цілі, пов’язані насамперед з освітою та цивільною кар’єрою. Хоча старшина й належала до військового стану, за собою вона мала усталену традицію служби у місцевих судово-адміністративних установах за часів Речі Посполитої, в політичній культурі якої судовій владі належало чільне місце. Переважно це був досвід канцелярської й адвокатської служби, на теренах якої обертались династії дрібної шляхти[316]. Цей досвід успішно був перенесений на ґрунт Гетьманщини, де відправлення правосуддя вважалося гідним і самостійним видом служби.

Освіта була одним із визначальних чинників у службових настановах і запорукою не лише успішної кар’єри, а й зрештою і соціального статусу. Більшість представників усіх трьох поколінь суддів пройшла навчання в стінах Києво-Могилянської академії (далі — КМА), хоч деякі з них були випускниками або починали освіту в Чернігівському колегіумі чи Львівській братській школі, як, наприклад, Микола Ханенко. Освітній курс часто продовжувався до класу філософії включно, тривав до 12 років і давав добрі знання латини, грецької і польської (часто німецької), поетики, риторики і філософії (включаючи класичну і польську літературу). Серед студентів класу філософії джерелами зафіксовані, зокрема, Яків Огронович[317], згодом прилуцький полковий суддя; його однокласники, а в подальшому колеги по кодифікаційній комісії 1728–1743 рр.: Василь Лисаневич, мглинський сотник Стародубського полку, який хоч і не обіймав суддівського уряду, але був автором ключових глав про судоустрій «Прав, за якими судиться малоросійський народ», а також автором перекладу з латини Speculum Saxonum[318], і Василь Стефанович, лубенський полковий суддя, один з голів кодифікаційної комісії, згодом один з ініціаторів звернення 1767 р. до Катерини II від Лубенського полку під час роботи Комісії для складання проекту Нового Уложения. До дещо старшого покоління належав, напевно, Іван Борозна, генеральний суддя і голова кодифікаційної комісії, який народився у 1690-х і закінчив КМА у 1716 р.[319] (ймовірно закінчив клас богослов’я). Деякі з майбутніх суддів і правників продовжували своє навчання за кордоном, як, наприклад, В. Стефанович, який 5 років після закінчення КМА навчався в університетах Саксонії, Моравії, Чехії, Віденському університеті й дістав диплом магістра філософії Леопольдинського університету, В. Лисаневич, який вивчав право у Кенігсберзі. Свою історію навчання оповів Стефан Лукомський (починав кар’єру канцеляристом ГВК, член кодифікаційної комісії, 1750 р. — полковий суддя «в первой вакансе», чекаючи на посаду, засідав у ГВС): 1722 р. «оконча в Киеве часть учения своего, ходил в чужестранные край, надеясь тамо оное латинское совершить учение», але через хворобу залишився в Польщі, «где ради преследования за благочестие греческого исповеданния и что малороссиянин, не мог там долее учения своего иметь и не соверша оного, в 1726 году возвратился паки по прежнему в Киев, где и совершил богословию» (закінчив повний курс, тобто богословський клас)[320].

Більшість старшини пов’язувала себе і майбутнє своїх нащадків з Гетьманщиною і залюбки відряджала дітей на навчання за кордон, навіть за мінімальної можливості. За оповіддю сучасника про Петра Валькевича, який починав кар’єру канцеляристом ГВК, згодом став реєнтом ГВК і генеральним осавулом, він ще, будучи реєнтом ГВК, «довольную во всей Малоросии силу тогда имел». Інший сучасник згадує, що Валькевич «изобиловал разумом, а наипаче знанием прав» і що «государь Петр Великий, познав его дарования, при случае взятия под стражу Полуботка с товарищи, предлагал ему остаться при его особе, но склонность эюить на своей родине и чаяние быть в оной в большом чине побудили его просить об отписке в дом»[321]. Доволі показовим є відоме «увещаніе» Миколи Ханенка синові Василеві, відправленому для продовження розпочатого в КМА навчання до Німеччини: «Обучаться тебе латинского и французского языков, не забывая и немецкого, а если допустит время, хотя и других каких; и такой успех в оных стараться получить, чтоб могл еси чинно и свободно оными разговаривать и самым изрядным стилем писать, найпаче же и всяких высоких авторов на тых языках не токмо читать, но и переводить и толковать был бы еси достаточен. А сверх языков должен щєи обучаться совершенно церковной и светской генеральной и партикулярной истории, також ученью поетики, риторики с стилем, логики, физики, метафизики, хотя по части. Да от математики, арифметики, логистики и астрономики, геометрии, тригонометрии и геометрии — практики, тоесть геодезии, архитектуры воинской и гражданской, географии, этики, экономики, политики, юриспруденции и механики, да и протчего; в том числе хоть бы какого художества честного, например, фехтуры, т. е. живопиства, музыки, либо какого другого майстерства, что честному и ученому человеку к знанию и искуству благопристойно. Чему же из вышеписанных наук либо художеств обучаться будешь, то старайся чтоб в том учении и искустве получить тебе совершенную теорию и практику, дабы за возвращением твоим в отечество наше показал еси в самой вещи яко не всуе в чужих краях было твое обращение и в науках не непрасно потеряно твое время»[322].

Хоча правничого факультету в КМА не було, практичні навички з судового діловодства майбутні правники починали опановувати під час навчання в інших класах (граматики, риторики), продовжити освіту можна було у Глухівському канцелярському курені при ГВК, де навчали правничим і камеральним дисциплінам, а також військовій справі, музиці тощо[323]. Важливим чинником у навчанні, а також повсякденному вжитку професійною канцелярською і суддівською спільнотою був обіг правничої літератури. Не буде зайвим у цьому зв’язку згадати і про книгозбірню КМА, і особисті бібліотеки, як наприклад, М. Ханенка, а також численні посібники-збірки норм діючого права, що мали поширення у приватних колах, і обов’язкові атрибути судових канцелярій — Статут, Саксон, Прядок, т. зв. письмовники — посібники з судового діловодства[324].

Хоча козацьке військо протягом першої половини XVIII ст. бере участь у постійних походах, основною стратегією великої групи старшини залишається орієнтація на цивільну кар’єру, насамперед пов’язану з судовою системою. Проект навчання козацьких дітей грамоти лубенського полковника І. Кулябки був схвалений гетьманом і поширений на всі полки під контролем ГВК. І. Кулябка писав у листі (1758 р.) до К. Розумовського, що у багатьох сотнях полку «ощущается большой недостаток при замещении тех сотенных урядов, на которые почти необходимо требуются грамотные люди, например сотенные комиссары, вследствие чего в некоторых сотнях не только есаулов и хорунжих нельзя найти грамотных, но даже и на должности сотенных атаманов не находится таковых». Після навчання синів виборних козаків і заможних підпомічників передбачалося рекомендувати «для определения в сотенные правления и в пожовую канцелярию». Тих, що «неспособны к обучению грамоты» або будуть «в летах перерослыми», навчали військової справи, «экзерциции»[325].

Можна умовно вирізнити кілька типів кар’єри в межах групи полкових суддів: суто цивільну, напіввійськову і політичну. Як правило, по закінченні навчання майбутні судді починали службу в Генеральній військовій або одній з полкових канцелярій. Згодом одні з них діставали титул військового канцеляриста і посаду полкового писаря, з якого й обирались на уряд полкового суддівства, часто закінчуючи кар’єру полковими обозними. Так, наприклад, Леонтій Грановський був полковим писарем з 1723 р., від 1736 р. — ніжинський полковий суддя, від 1746 р. — полковий обозний, у 1749–1763 — головний екзактор індуктового збору[326]. Його наступник, Василь Кулаковський, який обіймав уряд ніжинського полкового судді від 1746 р. і гродського судді в 1763–1769 рр., перед тим теж був військовим канцеляристом, а згодом — полковим писарем[327]. Григорій Сахновський, суддя Полтавського полку у 1738–1768 рр., згодом — земський суддя до 1772 р., починав військовим канцеляристом ГВК, а закінчив кар’єру полковим обозним (останнім у Полтавському полку)[328]. Яків Огронович — прилуцький полковий суддя у 1734–1760, а у 1767–1770 рр. — полковий обозний[329]. Полковими писарями до обрання на суддівську посаду були Іван Столпановський, київський полковий суддя в 1737–1745 рр.[330]; Зиновій Борсук, київський полковий суддя в 1754–1758 рр.[331]; Федір Козачковський, миргородський полковий суддя в 1754–1767 рр.[332]; Яким Канівський, переяславський полковий суддя в 1751–1764 рр.[333]

Для інших суддівська посада була проміжною між військовими урядами і участю в походах. Здебільшого урядом, що передував суддівству, був сотницький або полкового осавула, а наступним — полковницький. Це, зокрема, Роман Лазаревич, ніжинський полковий суддя в 1710–1726 рр., перед тим воронізький сотник, а під час суддівства протягом року — наказний полковник[334]; Григорій Буцький, суддя Полтавського полку в 1719–1728 рр., перед тим полковий осавул і обозний, а під час суддівства — наказний полковник[335]; Іван Маркович, прилуцький полковий суддя в 1719–1724 рр., перед тим — полковий сотник[336]; Семен Максимович, лубенський полковий суддя в 1731–1743 рр., перед тим сотник однієї з сотень Київського полку; Олександр Солонина, київський полковий суддя в 1746–1752 рр., перед тим — гоголовський сотник, після суддівства — полковий обозний[337]; Петро Дараган, переяславський полковий суддя в 1764–1781 рр., перед тим — кропив’янський сотник[338]. З цього ряду випадає постать Павла Скорупи, який починав від 1738 р. військовим канцеляристом, від 1741 р. служив писарем при генеральному обозному Я. Лизогубі й водночас у 1741–1756 рр. був вакансовим полковим суддею, але, незважаючи на зв’язки, допомогу батька і гроші, суддівства не дістав, а тому від 1760 р. розпочав військову кар’єру. Проте під час вакантного суддівства він засідав у ГВС, а також брав участь у роботі третейських судів[339].

До третього типу кар’єри належать усього кілька осіб: Михайло Забіла — генеральний суддя в 1728–1740 рр., перед тим — ніжинський полковий суддя в 1727–1729 рр.; Іван Hoc, який пройшов шляхом городового отамана (1671р.), полкового осавула (1685–1687 рр.), наказного полковника (1690 р.), полкового судді (1695–1703 рр.), полкового обозного (1706 р.), полковника (1709–1712 рр.) і, зрештою, генерального судді (1715 р.); Микола Ханенко-стародубський полковий суддя (1727–1738 рр.), згодом — генеральний бунчужний.

Як бачимо, представники першого типу кар’єри, як правило, найдовше перебували на суддівських посадах, переважно від 10 до 30 років у період між 1736 і 1772 рр. Для другого типу суддівство (загалом менш тривале — від 5 до 17 років) було завершальним етапом кар’єри, переважно після обіймання сотенних урядів, для них також характерним було посідання наказного полковництва, що, треба думати, свідчить про непересічний як військовий, так і адміністративний, досвід. Третій тип представлено членами найбагатших і найуспішніших старшинських родин Гетьманщини, для яких полкове суддівство було лише проміжною ланкою на шляху до одного з генеральних урядів.

Щодо генеральних суддів, то це були одні з найвпливовіших представників старшини, які здебільшого посідали також уряди генерального писаря (перед або після суддівства). Середня тривалість перебування на посаді у них коливалась у межах від 9 до 13 років, за кількома винятками[340].

Типи й етапи кар’єри, без сумніву, пов’язані не тільки з рівнем освіти, а й з походженням, і багато в чому залежали від зв’язків, що набувалися не лише дружбою, а й через родинні стосунки. Треба сказати, що в тогочасному суддівському середовищі такі зв’язки простежуються досить явно. Передусім ідеться про суддівські династії, яких ми нарахували щонайменше одинадцять. Це відомі старшинські роди, про походження яких здебільшого вже йшлося вище. Як правило, це представники кількох поколінь, що обіймали полкові, а іноді й генеральний суддівські уряди, у першому випадку переважно в межах полку. Невисокий рівень мобільності загалом був характерним явищем для старшинських родів, які намагалися концентрувати маєтності і вибудовувати кар’єри на території одного полку, забезпечуючи у такий спосіб спадкоємність поколінь і підтримку одне одному. У Ніжинському полку це дід і онук Лазаревичи Роман (1710–1726 рр.) та Іван (1740–1766 рр.), які обіймали полковий суддівський уряд протягом 42 років, а також непересічна династія Чуйкевичів. У Полтавському полку — батько і син Петро (1687–1700 рр.) і Григорій (1719–1728 рр.) Буцькі, разом 22 роки на уряді, а згадуваний Григорій Сахновський (1738–1768 рр.) був обраний на уряд за генерального суддівства його діда по матері М. Забіли (1728-1740рр.). У Прилуцькому полку — батько і син Огроновичі урядували разом 29 років, а Іван і Яків Александровичі, також батько й син, 20 років. У Київському полку суддями були Роман (1670-ті — 1680-ті рр.) та Ілля (1717–1734 рр.) Жили. В Чернігівському полку судили четверо Мокрієвичів (1686–1739 рр., з перервами) і двоє Томар, зятем одного з яких, між іншим, був Григорій Стороженко, член кодифікаційної комісії. В Стародубському полку 27 років з перервами урядували троє Рубців, у Миргородському полку 36 років поспіль (1715–1752 рр.) полковий уряд належав Матвію і Федору Остроградським, від 1764 р. упродовж 11 років переяславське полкове суддівство належало Івану і Матвію Берлам. Інший переяславський полковий суддя, Олександр Сулима (1712–1719 рр.), був дідом останнього генерального судді Якима Сулими (1763–1776 рр.).

Простежуються також династичні зв’язки, не конче пов’язані з суддівством усіх членів родини, зокрема згадуваний уже Павло Скорупа був онуком дуже впливового Дем’яна Скорупи, послідовно лавника, райці і бурмістра Стародубського магістрату (1701–1714 рр.), до якого дуже прихильно ставився гетьман Іван Скоропадський[341].

Шлюбні пов’язання в правничому середовищі — окрема широка тема. Тут, як показовий приклад, можна згадати активного члена кодифікаційної комісії 1728–1743 рр., ічнянського сотника Григорія Стороженка, правнука Богдана Хмельницького, родовід якого пов’язує його самого та його синів через шлюби з Томарами, Лизогубами, Горленками, Лисенками, Ханенками, Борознами[342]. Або Миколу Ханенка, який оженився на дочці Петра Корецького Уляні й у такий спосіб поріднився з найзаможнішими родами Стародубщини: Шираями, Миклашевськими, Скорупами, Гамаліями, Корецькими.

Говорячи про приятельські стосунки, не можна оминути групи учасників кодифікаційної комісії, декотрих з яких пов’язувала дружба ще зі шкільної лави, як згадуваних уже Я. Огроновича (батько якого, між іншим, приятелював з Г. Грабянкою, козацьким літописцем і в 1717–1723 рр. гадяцьким полковим суддею), В. Лисаневича і В. Стефановича. У цьому колі спілкування — високоосвічені й досвідчені адміністратори й правники, що належали до середнього і вищого прошарків української старшини. Багато з них, однолітки і старші люди, приятелювали, обмінювалися книжками і спілкувалися між собою на професійні, історичні, інші теми. Деякі з них, такі як Микола Ханенко і Степан Лукомський, відомі своїми літературними талантами. Крім уже згаданих, до цього приятельського кола належали Федір Чуйкевич, Петро Валькевич, Василь Кочубей, Яків Лизогуб, Василь Савицький та інші. Микола Ханенко неодноразово згадує у своєму щоденнику про участь Федора Чуйкевича у неформальних обговореннях тексту «Прав, за якими судиться малоросійський народ» і, напевно, дискусіях на професійних і дружніх зустрічах членів кодифікаційної комісії 1722–1743 рр. у Глухові під час остаточного опрацювання тексту «Прав» на початку 40-х[343].

Видається, що цих дуже різних за статками людей, крім приятельських стосунків і спільних професійних зацікавлень, об’єднувало дещо більше. Загалом служба не давала пересічній українській старшині великих винагород, навпаки, служити доводилось переважно «власним коштом»[344]. Хоча час від часу старшина діставала пожалування, але не завжди «на вічність», часто «доживотні». До того ж українська практика спадкування зобов’язувала батьків до поділу маетностей між дітьми, які свого часу теж мали відправляти з них службу. Це призводило до дрібнення майна і зменшення доходів, що врешті негативно відбивалося на здатності багатьох нести службу. Правда, деякі дослідники вважають, що полкові судді діставали рангові маєтності, наприклад, В. Панашенко наводить дані про маєтності полкової старшини Чернігівського полку за 1729–1730 рр., де на ранг полкового судді призначено 28 дворів[345]. Але скоріше за все це було винятком. Упорядники «Прав» в «Комиссии перевода и свода книг правных проектах» скаржаться, що «болшая часть тех судей в полках есть, котории ни определенного на ранг их и никакого награждения не имеют же»[346]. Тож, наприклад, статки Ф. Чуйкевича, якщо порівнювати з маетностями його приятелів Ханенка і Кочубея, виглядають більш ніж скромними, але все ж були цілком достатніми для безбідного й гідного існування і виконання службових обов’язків, часто-густо пов’язаних з роз’їздами й участю в походах. Показово, що середні статки не знижували статусу Чуйкевича ані в колі його заможних друзів, ані в очах високих російських посадовців і генералів. В обох випадках професійні якості Чуйкевича-правника відігравали, хоч і по-різному, але визначальну роль у підтримці його високого соціального статусу. Це той вид професіоналізму, зокрема суддівського, який Толкотт Парсонс описує як «специфічність функції», коли професіонал, наділений реальною владою лише в окремій царині, здійснює її над людьми, що часом стоять вище нього, при цьому виникає не лише нова форма влади, а й особливий етос, який дає професіоналу відчуття власної відповідальності, цілей і значення[347]. До певної міри це можна поширити й на весь суддівський корпус Гетьманщини.

Питання статусу також добре унаочнюється через призму його сприйняття владою, наприклад, у реєстрах полкової старшини полкові судді посідають третю сходинку після полковника й обозного[348], пореформені підкоморії за зразком Литовського статуту проголошені першими після полковника, а земських суддів прирівняно до «первостатейных» бунчукових товаришів. «Права, за якими судиться малоросійський народ» в «Степенном малороссийских воинского звания чинов порядке» відносять генеральних суддів, писаря ГВС, полкових суддів і військових канцеляристів до «статского» правління й прирівнюють полкових суддів до другого генерального хорунжого, а військових канцеляристів — до сотників[349].

Нам відомі професійні критерії і моральні засади суддівства, описані «Правами» й цитовані вище. Однак брак масових матеріалів приватного характеру — листів, щоденників, спогадів, літературних, філософських і правових праць — ускладнює дослідження світосприйняття, цілей і цінностей у ставленні до службових обов’язків, зрештою культурних впливів — факторів, що формують етос. Та все ж нечисленні «прямі» джерела й опосередковані дані дають змогу зробити деякі узагальнення. Показовою видається тут постать Федора Чуйкевича, відомого правника, судді з майже тридцятирічним стажем, представника правничої династії, члени якої обіймали суддівські уряди протягом більш як півстоліття. Це освічений інтелектуал, уся службова біографія якого була пов’язана з цивільною службою у правовій сфері, власне з вищими судовими установами Гетьманщини. Порівняно невеликі статки й відсутність амбіцій найвищого кар’єрного росту не зменшили високого соціального статусу, професійного визнання й затребуваності Чуйкевича. Очевидно, свідоме обмеження власних кар’єрних прагнень посадою судді Генерального суду є свідченням професійної відданості праву, а спрямування зусиль на реформування судової системи і процесу — спроб реалізувати професійні ідеали, сформовані традицією, освітою, кар’єрою та оточенням[350]. На окрему згадку заслуговує участь українського суспільства у виборах депутатів, у складанні та прийнятті наказів до Катерининської законодавчої комісії, що була просякнута ідеєю автономізму, прагненням відстояти власну правову традицію, коли нова шляхта показала себе найбільш політично свідомим станом[351]. Показовою з точки зору патріотичної солідарності, і найголовніше — корпоративної етики, є позиція призначених суддів у справі заарештованої Румянцевим ніжинської опозиційної шляхти, підданої спеціальному військовому суду: дехто з суддів удав із себе хворого, 5 подали у відставку, решта — не з’явилися на судові засідання[352].

Узагальнюючи, можна впевнено говорити, що суддівство набуло в Гетьманщині XVIII ст. певних ознак професії. В орбіту здійснення судочинства протягом століття була так чи інакше втягнута значна кількість старшини різного рівня. Здобувши освіту, що стала важливим чинником побудови кар’єри, більшість молоді зі старшинського прошарку набувала першого службового досвіду в канцеляріях різного рівня. Це відкривало шлях до подальшої цивільної кар’єри, зокрема судової, а з нею і статусу. Разом з усією судовою системою суддівський уряд еволюціонував у бік професіоналізації, зменшення залежності від виконавчої влади й усталення етичних засад і принципів судочинства.

Судівництво Гетьманщини було інституціалізовано, ієрархізовано та уособлювало важливу сферу публічної влади, що здійснювалася відповідно до закону і в процесуальних межах, встановлених законом. Судова влада була легітимізована як знизу — сприйняттям суду навіть нижчими, «аполітичними» верствами суспільства як єдиного інституту забезпечення прав і вирішення конфліктів, так і згори — через законодавчі акти і визнання реально діючої системи судочинства, що de facto спиралася на норми Литовського статуту й судову практику. Суддівський корпус, представлений як козацькими, так і міськими судовими урядовцями від генеральних і полкових суддів до війтів, бурмістрів, райців, возних і судових писарів, мав усі ознаки професійної корпорації. Судове діловодство формалізовано з виокремленням спеціальних підрозділів оповіщувальної, слідчої, процесуально-вирокової і нотаріальної документації[353]. Кримінальний процес був заснований на судовому дослідженні фактів, цивільний залишався контроверсійним, а доказова система базувалася на документальній традиції та інститутах свідків і присяги. Існував очевидний поділ на публічну й приватну сфери. Цивільне право як галузь останньої складалося з чотирьох класичних для Європи частин, відомих ще римському праву: права спадкування, права осіб, речового й договірного. Своєю чергою, вони мають дальший поділ: право спадкування — на спадкування за законом і заповітом; право осіб — на інститути шлюбу, опіки, батьківської влади та ін.; речове право — на володіння й неволодіння; договірне право — на договори й делікти тощо[354].

Гетьманщина успадкувала політичну й правову культуру Речі Посполитої з її парламентаризмом, фетишизацією права, розвиненою судовою системою, приматом приватного права, особистими свободами (що й надалі вважаються базовими). Цей непересічний спадок уповні був засвоєний нею. За зауваженням американського історика Р. Лорда, Річ Посполита виявилася «найбільшим і найамбітнішим експериментом з республіканською формою правління, відомим світові з часів римлян». «Вітчизна, — за висловом одного польського магната у 1620-х роках, що описує кредо аристократії, — полягає не в стінах, кордонах, чи добрах, а в здійсненні законів і свободи». Відомий голландський правник Гуго Гроцій писав у листі до польського приятеля: «…Свобода думати, що захочеш, і говорити, що думаєш, ґрунтується серед вас на законах королівства»[355]. Незважаючи на свої недоліки, польське республіканство з його політичною та правовою системою було важливою школою для української шляхти (не забуваймо, що русини-українці складали найбільшу етнічну групу на території Корони, що робило їх третьою, хоч і не визнаною офіційно, нацією Речі Посполитої). Перефразуючи Вандича, можна сказати, що саме політична нація сформувала і зберігала українську ідентичність та цінності, а республіканська традиція підтримувала своєрідне громадянське суспільство, що існувало під владою чужих держав[356].