Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

2.1. Судова влада у протидержавний період

Судова влада в Україні має багатовікову історію становлення та розвитку. На думку більшості дослідників, вона розпочинається за часів Київської Русі[35]. Хоча насправді її коріння сягає набагато далі вглиб тисячоліть[36]. Утім достовірних історичних джерел, спираючись на які можна було б дослідити судову владу на українських землях у протодержавний період, фактично немає, тому розмірковування науковців на цю тему здебільшого мають характер лише наукових гіпотез.

Так, з’ясовуючи питання генези судової влади, М. І. Сірий наголошував, що виникла вона з огляду на об’єктивну потребу в розв’язанні правових конфліктів разом із появою первісних форм права[37]. Архаїчне право характеризувалося насамперед тим, що його норми мали усний характер. «Не існувало ані юридичних текстів, ані манускриптів з питань права, ані сформульованих на папері позовних заяв, ані повісток до суду, ані ордерів на виконання судових постанов, ані письмових документів про передачу майна, ані вчених коментарів докторів права… Не існувало скрупульозного критичного розбору тексту парламентських актів, учених дебатів у журналах про значення того або іншого параграфа чи діапазону судового рішення, процедурних дискусій щодо представництва чи форми обвинувачень», — зауважував англійський дослідник звичаєвого права африканських племен А. Еллот[38].

Первісне право мало яскраво виражений казуїстичний характер, воно сформувалося внаслідок судового вирішення окремих конфліктних ситуацій — казусів, причому доволі простих за своїм змістом. Воно було об’єктивістським за своїм змістом, тобто правом, де наголос робився на тому, що саме відбулося та чи відбулося загалом. Абсолютно непотрібним вбачалося встановлення того, чи є винним учинене діяння. Ці «тонкощі» були неважливими й не досліджувалися у перебігу вирішення справ.

Архаїчне право було просякнуте релігійним духом. Зв’язок норм архаїчного права та релігії був настільки міцним, що йому стали приписувати божественне походження. В. С. Нерсесянц із цього приводу наголошував: «Витоки правових уявлень сягають ранніх міфологічних та релігійних поглядів на земні порядки, форми влаштування суспільного й державного життя людей, способи та правила людських відносин»[39]. Судові рішення часто проголошувалися від імені богів, а жерці (спочатку ці функції сполучалися з функціями вождів) часто виконували судові дії.

На думку російської дослідниці Л. О. Судолової, характерною особливістю судочинства у суспільстві, що перебувало на протодержавному щаблі свого розвитку, було використання судової магії, яка давала змогу ухвалити рішення за наявності самих лише непрямих доказів[40].

Із плином часу норми первісного права дістали специфічне вербальне закріплення. Ф. де Куланж звертав увагу на цікавий факт, який повідомив Арістотель: у давні часи, «до того, як закони були записані, їх зазвичай виспівували» (Aristot. Pol. XIX, 28). Сліди цього залишилися у мові; римляни називали закони carmina, віршами, а греки — vopoi (поділ, міра, ритм, наспів), піснями. Ці древні вірші були незмінним текстом. Змінити одну літеру, перемістити одне слово, перекрутити ритм — означало порушити самий закон, зруйнувавши ту священну форму, в якій він був явлений людям. Закон, подібно до молитви, був угодний божеству лише за умови точної передачі, і зміна одного слова була вже нечестям[41].

Водночас первісне право мало альтернативний характер. Це варто розуміти у тому сенсі, що юрисдикція здебільшого залежала від згоди сторін і не існувало жодних гарантій того, що сторони винесуть суперечку на вирішення незалежних органів (суду громади, вождів, жерців тощо) та не будуть з’ясовувати відносини силовими методами. Для того, щоби спонукати сторони представити свою суперечку на судовий розгляд замість вирішувати її вендетою, у нормах архаїчного права стали встановлюватися грошові штрафи, які відповідачі сплачували потерпілим за заподіяні збитки, включаючи вбивство, напад, крадіжку. Не існувало також гарантій того, що винесене судове рішення буде виконане і що сторони не вдадуться навіть за його наявності до силового вирішення спірного питання. Таким чином, застосування архаїчних норм права ґрунтувалося на взаємній довірі сторін.

Кінцевою метою архаїчного суду було примирення сторін. Завдання органів, що розглядали спір, полягало не стільки у тому, щоб відшукати факти, сформулювати правові норми та застосувати їх з урахуванням цих фактів, скільки в тому, щоб компенсувати заподіяне зло та відновити гармонію у громаді. Примирення можна було досягти лише тоді, коли всі сторони конфлікту були впевнені, що справедливість перемогла. Докази, що використовувалися у процесі з’ясування обставин події (зокрема ордалії), вирізнялися символічністю, демонстративністю та церемоніальністю. Цей факт пояснюється тим, що первісне право було цілковито неписаним і, щоб застосування його норм не лишилося непоміченим, необхідна була така процедура їх реалізації, яка вкарбувалася б у пам’ять значної кількості людей.

У первісному суспільстві судова влада початково належала усьому роду, племені. Як зазначає Т. В. Кашаніна, у суспільствах, де ще не було вождів, суперечки вирішувалися переважно за допомогою арбітражу та переговорів усередині місцевої громади. Якщо конфлікти виникали з приводу шлюбу, встановлення опіки над дітьми, успадкування, землеволодіння та інших складних прав і зобов’язань, то в їх вирішенні зазвичай брали участь старійшини, а також інші впливові члени сім’ї або групи кровних родичів (клану). Коли ж розбіжності виникали між сусідами всередині однієї громади, то арбітраж і переговори проводили різного роду офіційні та неофіційні лідери (наприклад старші члени сімей, глави основних ліній спадкування тощо). У суспільствах зі сформованою системою вождівства, як правило, судові функції переходили до вождів. Більше того, з плином часу суди почали набувати певної ієрархії; виокремилися суди дрібних та великих вождів[42].

Значна кількість характерних рис, притаманних судовим системам у соціумах на протодержавному щаблі розвитку (інститут присяги або клятви, ордалії, кровна помста та ін.), на землях сучасної України зберігалася ще впродовж тривалого часу, що ще раз підкреслює наступність державно-правового розвитку на українських теренах.

2.2. Основні історичні джерела про судову владу в скіфо-античну добу

Джерельне підґрунтя дослідження специфіки судової влади у скіфських ранньодержавних утвореннях та античних державах Північного Причорномор’я є доволі різноманітним, але наявні джерела нерівнозначні як за своєю кількістю, так і за рівнем інформативності. Вже у давньогрецькій міфології, вочевидь поширеній і в античних державах Північного Причорномор’я, відбилися певні загальні уявлення про походження судової влади. Так, Платон у своїй оповіді про Протагора згадує, що Зевс повелів Гермесові встановити людям від його імені непорушний закон: того, «хто не може бути причетним сорому й правді, вбивати як виразку суспільства» (Plat. Prot., 322 c-d). Таким чином людям було даровано почуття «діке» (δικη) — права, справедливості[43] — уособлення сили, що підтримує державний порядок, а також «айдос» (αιδως) — совісті[44] — морально-регулювальної основи ставлення особи до суспільства. Загалом важливою рисою прадавнього судочинства був його тісний зв’язок з релігійними віруваннями народів[45]. Уявлення про божественну справедливість були символічно уособлені в образі богині справедливості Феміди (в римській культурі — Юстиції), орами (доньками) якої вважалися Евномія (Законність), Діке (Справедливість) та Ейрена (Мир).

Водночас російська дослідниця С. В. Волкова наголошувала, що джерела V–IV ст. до н. е. дають можливість дійти висновку: поняття «діке» набагато глибше, ніж поняття «jus», «justitia», оскільки було пов’язане з уявленнями про державу. Вона звертає увагу й на те, що в давньогрецькій міфології «діке» не персоніфікується у вигляді богині, а застосовується як соціально-політичне поняття, як державно-правовий термін[46]. Згодом, за уявленнями тогочасного суспільства, виникає «номос» — законодавство полісів, неписане та писане як основна умова існування держави (причому обов’язково демократичної)[47].

Важливе значення для висвітлення розвитку судової влади у причорноморських полісах має дослідження виявлених археологами епіграфічних, зокрема лапідарних, написів юридичного змісту, які становлять неабияку цінність для історико-правової науки, оскільки вони є найоб’єктивнішими з усіх нині доступних джерел. Саме епіграфічні написи, віднайдені під час розкопок міст-держав, дають змогу піддати науковому аналізу автентичні юридичні тексти: закони, постанови, присяги, угоди тощо.

Найвідомішою пам’яткою права полісів Північного Причорномор’я, в якій відбились особливості організації місцевої судової влади, а також деякі риси судочинства, є присяга громадян Херсонеса (кінець IV — початок III ст. до н. е.)[48], досліджена у працях В. В. Латишева[49], С. О. Жебельова, О. А. Гавриленка[50] та ін. У ній було закріплено перелік найважливіших, з погляду херсонеської громади, обов’язків і правил поведінки громадян. Зокрема, у § 3 проголошувався обов’язок громадян «по справедливості» подавати свій голос у суді за допомогою камінців[51]. Зауважимо, що подібні пам’ятки знайдено також під час археологічних досліджень інших грецьких колоній.

Деяких висновків щодо характерних рис судочинства у фінансових справах можна дійти, аналізуючи текст ольвійського закону про грошовий обіг та валютні операції, датований дослідниками початком IV ст. до н. е.[52] Оригінал закону, вибитий на мармуровій плиті, нині зберігається в музеї університету м. Анкари (Туреччина).

Важливим джерелом права Боспорської держави були царські декрети, постанови та рескрипти. У них знаходимо й норми, що стосувалися окремих інститутів судового права.

З-поміж пам’яток міжнародного права, які містять свідчення про деякі характерні риси судового розгляду справ, одне з визначних місць посідають міждержавні договори. Так, у працях видатного російського історика та філолога академіка С. О. Жебельова[53] ґрунтовно опрацьовано проблему політичних умов підписання мілето-ольвійського договору, укладеного невдовзі після 331 р. до н. е., року облоги Ольвії полководцем Олександра Македонського Зопіріоном. Копія документа, вибита на кам’яній брилі, була знайдена археологами при розкопках міста Мілета у 1903 р. Імовірно, віднайдена мілето-ольвійська угода підтверджувала та розширювала положення іншого договору, підписаного раніше. Відповідно до його статей мілетяни й ольвіополіти на території обох полісів урівнювалися в праві на судовий захист, незалежно від місця розгляду справи. Отже, за поширеною у той час традицією, мілето-ольвійський договір, як й інші подібні, був угодою про ісополітію (ισοπολιτεια) — рівність громадянських і політичних прав.

Таким чином, до нашого часу збереглася значна кількість лапідарних пам’яток права, які дають змогу, принаймні поверхово, проаналізувати характерні риси судоустрою та судочинства в державах, що існували у Північному Причорномор’ї у другій половині І тис. до н. е. — на початку нової ери. Основну частину цих джерел було опубліковано у численних збірках документів[54] і наукових працях істориків[55] та окремих правознавців[56].

Звісно, лапідарні написи юридичного змісту, попри всю їхню об’єктивність, нерівнозначні за інформативністю і лишають суттєві лакуни в наших уявленнях про судову владу в державах античного часу. Тому для повнішої реконструкції доцільно залучати й інші джерела або непрямі дані, що особливо характерні для архаїчного періоду.

Тут на допомогу приходять пам’ятки малої епіграфіки — численні графіті на кераміці[57], а також унікальні, характерні майже винятково для Північного Причорномор’я, документи — приватні листи на свинцевих пластинках, як, наприклад, листи Ахіллодора та Апатурія, анонімний лист до магистрата, слідчого або судді з пропозицією хабара, віднайдені в Ольвії та на Березані[58].

Крім того, ще в 1962 р. при розкопках ольвійського некрополя було знайдено лист на свинцевій пластині, адресований якимось Батіконом Дафілові. Лист датується IV–III ст. до н. е. й розповідає про невдачі автора та його сім’ї в судовому розгляді справи. Лист, безсумнівно, доводить факт існування у цей час в Ольвії суду — державного органу, який здійснював правосуддя у формі розгляду та вирішення різних категорій справ у встановленому законом цієї держави процесуальному порядку. Подібні органи, поза сумнівом, існували і в інших державах Причорномор’я.

Окрему групу складають наративні джерела. Це — повідомлення давньогрецьких і латинських авторів, що більшою або меншою мірою стосуються подій, які відбувалися в античних державах Північного Причорномор’я та в сусідніх «варварських народів»[59]. Серед них передусім варто назвати широковідому працю «батька історії» Геродота[60]. Це, до речі, і до сьогодні основне й мало не єдине джерело з історії Скіфії. Одразу ж необхідно визнати, що, на жаль, повідомлення стародавніх авторів про державно-правове життя народів, які проживали на території сучасної України в давнину, не є надто широкими. До того ж до нашого часу не збереглися твори істориків, правників і філософів, які жили та творили тут, хоча відомо, наприклад, про філософа й девтеролога Біона Борисфеніта[61]. Саме про останнього Діоген Лаертський оповідав, що «…коли один базіка просив його допомогти йому на суді, він сказав: “Я виконаю твоє прохання, якщо ти захисників пришлеш, а сам не прийдеш”»[62]. Можна пригадати й імена Дифіла Боспорита, а також Сфера Боспорянина[63], який був учнем Клеанфа й упродовж тривалого часу жив у Олександрії; там він написав низку творів, що стали широковідомими в античному світі, серед яких були праці, де зачіпалися й питання судової влади: «Про закон», «Про царську владу», «Про спартанський державний лад», «Про належне», «Про володіння» тощо[64].

З наративних джерел можна дізнатися про різноманітні санкціоновані державою давні судові звичаї та традиції. Особливість звичаєвого права, що склалося у північнопричорноморських державах, полягала в тому, що воно зазнало помітного впливу права сусідніх народів — спочатку кочових племен скіфів, саків тощо, згодом — римського права.

Цінним джерелом для дослідження характерних рис судоустрою та, особливо, судочинства давньогрецьких держав є промови античних ораторів та логографів. Серед найінформативніших стосовно теми нашого дослідження промов варто відзначити знамениту Трапезитську (або, як її інколи називають, Банкірську) промову відомого афінського логографа Ісократа (бл. 436–338 рр. до н. е.), написану між 393 та 391 рр. до н. е. для молодого боспорянина (сина Сопея — високопоставленого чиновника при дворі боспорського царя Сатира), який виступив з позовом проти афінського банкіра, метека на ім’я Пасіон[65].

Якщо названі три групи джерел є певною мірою традиційними для історико-правової науки, то наступні майже ніколи не використовувалися в юридичних дослідженнях. Це насамперед археологічні джерела, які виявляються, досліджуються й інтерпретуються фахівцями-археологами. На необхідність використання в історико-правових дослідженнях, що стосуються стародавнього періоду, археологічних даних цілком слушно вказували російські правознавці О. Б. Венгеров[66] та І. А. Ісаєв. Останній навіть пропонував вичленити окрему допоміжну правничу дисципліну — юридичну археологію[67].

Комплексне використання всіх названих груп джерел дає можливість суттєво розширити уявлення про характерні риси, притаманні судовій владі у державах, що існували на території України в досліджувану добу.

2.3. Судочинство та судові органи у скіфських ранньодержавних утвореннях

Скіфи, племена яких заселяли південь Східної Європи у І тис. до н. е., належать до народів, що назавжди увійшли до історії людства. Нині вже достеменно встановлено, що у VII ст. до н. е. з глибин Азії до північнопричорноморських степів вторгнулися численні орди кочовиків, які зайняли величезну територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, а також частину Криму. Вони складали військово-політичне об’єднання племінних союзів на чолі з іраномовними племенами скіфів[68]. Саме це об’єднання й стало основою Скіфського ранньодержавного утворення. М. І. Артамонов, який досліджував суспільний лад скіфів, висловив припущення, що назвами «скіфи царські», «скіфи-землероби» тощо іменувалися не окремі племена, а групи споріднених між собою племен[69]. Нині такої думки додержується переважна більшість фахівців. Хоча до скіфського міжплемінного союзу входили не лише власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів походженням і мовою, античні автори називали його «Скіфією». Як відомо, остаточного оформлення це ранньодержавне утворення набуло наприкінці V ст. до н. е. Хоча сучасне населення України й не є прямими нащадками скіфів у біологічному та мовному відношенні, скіфська історія — яскрава сторінка історії нашої держави, а скіфська культура, у тому числі й правова, безумовно, є частиною нашої культурної спадщини[70].

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений з деякими змінами на звичаєве право. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася безписемною[71], тому й фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд зі звичаєм доволі рано з’являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою.

Окрім того, на території Скіфської держави збереглися групи автохтонного населення, які жили, користуючись нормами власного звичаєвого права. Значною мірою зберегли свої правові звичаї, наприклад, племінні союзи таврів у Криму, неврів, що жили на південь від Прип’яті, гелони та будини, які населяли басейн середньої течії р. Ворскли з центром в описаному Геродотом м. Гелон (Herod., IV, 108). Зважаючи на повідомлення Геродота про те, що значна частина будинів говорить грецькою мовою, ймовірним є певний вплив еллінського права, можливо й процесуального, на право гелонів та будинів, які, вочевидь, активно контактували з античними державами Північного Причорномор’я і могли сприйняти деякі правові норми від еллінів.

Можемо припустити, що найбільша кількість справ, які розглядалися скіфськими судами, стосувалася майнових суперечок. Під правовим захистом перебувала власність на рабів, худобу, вози з наметом, які служили пересувним житлом, речі побутового вжитку. Знаними були й справи про порушення зобов’язань, що виникали як зі спричинення шкоди, так і з договорів міни, купівлі-продажу, дарування, поклажі тощо. Особливо ретельно судові органи розглядали випадки порушення угод, що були закріплені присягою[72], оскільки, порушуючи присягу, скіфи, за тогочасними уявленнями, водночас здійснювали й злочин проти богів, іменами яких вони клялися. Геродот так описує процедуру присягання: «У великий глиняний ківш наливають вина та примішують до нього кров тих, що укладають договір, зробивши укол шилом або невеликий надріз ножем на тілі, потім занурюють у чашу меч, стріли, сокиру та дротик. Після здійснення цього обряду вони (скіфи. — Авт.) довго моляться, а згодом п’ють суміш, як ті, що домовляються, так і найдостойніші з присутніх» (Herod., IV, 70).

Розглядалися й справи «кримінального» характеру[73]. У звичаєвому праві скіфів відносно рано оформлюються поняття про злочин, під яким розумілося, насамперед, завдання шкоди окремій особі. Серед найнебезпечніших злочинів джерела називають злочини проти царя — замах на його здоров’я або життя, зокрема за допомогою чаклування, непокору царському наказу. Тяжким злочином вважалася також неправдива клятва «богами царського вогнища» (Herod., IV, 68). Порушення звичаїв і відступ від віри в скіфських богів також зумовлювали смертну кару винного. Про це, наприклад, свідчать оповіді Геродота про страту скіфського царя Скіла, який мав дружину-ольвіополітку та брав участь у релігійних церемоніях на честь Діоніса, а також про страту мудреця Анахарсіса, який після повернення з Афін на батьківщину здійснював жертвоприношення за грецьким обрядом (Herod., IV, 76–80).

До тяжких злочинів належало завдання особі тілесних ушкоджень, образа, зокрема образа дією. В одній з новел Лукіана зазначалося: «А у нас, скіфів, якщо кого вдарить хтось з рівних або, напавши, повалить на землю чи розірве одежу, то старшини накладають за це велике покарання, навіть якщо образу буде завдано при небагатьох свідках»[74].

Цілком імовірно, що справи розглядалися у формі змагального процесу, який рухався ініціативою заінтересованих сторін. Як докази часто бралися до уваги свідчення ворожбитів, які здійснювали гадання за допомогою вербових лозин або липової кори. Як оповідає Геродот, ворожбити так визначали, «… що такий-то й такий-то з жителів, яких вони називають на ім’я, неправдиво поклявся божествами царського вогнища», що вважалося у скіфів найстрашнішою присягою. Чоловік, на якого вказували «гадателі», мав одразу ж бути схоплений та приведений до царя. «Коли він з’явиться, ворожбити викривають його в тому, що він, за свідченням гадання, виявляється клятвопорушником перед божествами царського вогнища і що внаслідок цього хворіє цар». У разі, коли звинувачуваний заперечував свою вину, царями запрошувалися нові ворожбити у подвійній кількості, і якщо вони на підставі своїх гадань підтверджували обвинувачення, звинуваченого страчували. Якщо ж другі «гадателі» виправдовували його, то карали на смерть першу групу ворожбитів (Herod., IV, 68).

Вагомим доказом уважалися судові поєдинки[75]. За оповіддю Геродота, в разі, коли родичі «посваряться» через виникнення між ними цивільно-правової суперечки або через образу, вони мають битися «перед лицем царя». Переможець визнавався правим. Вважалося, що таким чином боги виявили свою волю. Коли один із скіфів перемагав іншого, він зазвичай відрубував голову противника та обробляв її згідно зі звичаєм: «…відпилявши усю частину черепа до брів, скіф очищає його і потім, якщо він бідний, то лише ззовні обтягає його сирою воловою шкірою та користується ним у такому вигляді, а якщо багатий, то обтягає череп шкірою, покриває усередині позолотою і у такому вигляді вживає замість чаші». За тогочасним звичаєм, «коли з’являться гості, яким скіф хоче приділити увагу, то він приносить такі черепи та розповідає, що це були його родичі, але вступили з ним у боротьбу й він отримав гору над ними. Це оповідається як геройський подвиг» (Herod., IV, 65).

Дехто з авторів уважає, що у скіфів протягом тривалого часу зберігався самосуд, закріплений інститутом кровної помсти[76]. Але ця думка ґрунтується лише на не цілком певному свідченні Геродота (Herod., IV, 65). Тому таке припущення нині піддано прискіпливому розбору та заслуженій критиці[77].

Виконання призначеного судом покарання найчастіше покладалося на заінтересованих приватних осіб, а у деяких випадках, якщо справа зачіпала інтереси царя чи його намісників, — на осіб, призначених судом. Смертна кара мала зазвичай кваліфікований характер. Із наративних джерел відомі такі її різновиди, як страта через відрубування голови або спалення живцем (Herod., IV, 69). Існували й калічницькі покарання. До злочинців також могло застосовуватися вигнання. Діти осіб, які вчинили злочини проти царя, каралися за принципом об’єктивного зобов’язання — без наявності об’єктивної сторони злочину. При цьому «…усіх синів він (цар)…вбиває, але дочок не чіпає» (Herod., IV, 69). Геродот наводить також свідчення й про наявність майнових покарань, які застосовувалися як основні, так і додаткові. Так, «гадателі» за жеребом поділяли між собою майно особи, страченої за звинуваченням у порушенні клятви (Herod., IV, 68).

Система органів, які разом з іншими функціями реалізовували судові повноваження, у скіфських ранньодержавних утвореннях була, вочевидь, такою ж нескладною, як і в усіх кочових народів. Вона складалася з голови держави, наближених до нього осіб — слуг та виконавців, кількох правителів, що призначалися над певними територіями чи родоплемінними групами, яким були, у свою чергу, підпорядковані старшини (старійшини), що обиралися родами або родовими підрозділами. У певних випадках судовий розгляд справ міг здійснюватися радами старійшин, які користувалися значним впливом. Оскільки у своїй основі державний апарат ґрунтувався на принципі всемірного використання родової та племінної структури, різноманітні справи, ймовірно, могли розглядати і народні збори (зібрання скіфських воїнів-общинників). Але й тут, безперечно, головну роль відігравали військові керівники, вожді різного рівня, передусім — «царі», які очолювали скіфське військо під час походів. Особливою своєрідністю Скіфії у ранній час було те, що владу, зокрема й судову, в ній було поділено між двома, а згодом — між трьома царями, які походили, судячи з генеалогічного переказу, з одного царського роду.

Отже, маємо достатні підстави вважати, що судова влада у скіфському суспільстві досягла відносно значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та виконувала, принаймні частково, своє найголовніше завдання — здійснення правосуддя.

2.4. Судочинство та судові органи в античних державах Північного Причорномор’я

В античну епоху, яка хронологічно охоплює період понад тисячу років, на території півдня сучасної України існували держави Ольвія, Херсонес, Тіра, Боспор, що були тісно пов’язані з найрозвиненішими країнами того часу: Грецією, Понтійським царством, Римською та Східно-Римською імперіями.

Грецькі міста і поселення на північному березі Чорного моря виникли на одному з останніх етапів Великої грецької колонізації VIII–VI ст. до н. е., яка значно розширила межі античного світу. Поліси, що утворювалися, могли складатися лише з одного населеного пункту або ж становили систему з міста та оточуючих його сіл. Найчастіше під терміном «поліс» (πολις) розуміється античне грецьке місто-держава, зазвичай з республіканською формою правління, і водночас його громадянська община, до складу якої входили повноправні громадяни. За Арістотелем «поліс є спілкою вільних людей». На думку давніх греків архаїчного та класичного періодів, поліс — типово грецька та найвища форма державної організації. Арістотель, говорячи у «Політії» про розміри полісу, доходить висновку, що як населення, так і територія полісу, повинні бути «легко оглядуваними». Ця особливість полісу є важливою, оскільки в ньому можлива лише «пряма демократія», у підґрунті якої лежить принцип суверенітету народних зборів. Херсонес, Ольвія, Тіра за формою правління були республіками. Водночас на території східного Криму близько 480 р. до н. е. деякі розрізнені грецькі колонії об’єдналися навколо найрозвиненішого з полісів — Пантікапея, заснованого близько 580–570 рр. до н. е. на Керченському півострові. Тут поступово утвердилася монархія[78].

Судочинство, яке за часів античності перебувало на початковій стадії свого розвитку, у державах Північного Причорномор’я було побудовано загалом за моделлю, близькою до афінської, щоправда, з певними особливостями, зумовленими впливом місцевого звичаєвого права та законодавства. Доведений ученими факт входження деяких полісів (Феодосії, Гермонасси, Ольвії, Німфея) до Афінського морського союзу та матеріали, виявлені під час розкопок ольвійського дікастерію (δικαστηριον — суд), інші археологічні дані дають можливість цілком упевнено припустити, що основні риси процесуального права Афін і багатьох держав Північного Причорномор’я були значною мірою тотожними. А в елліністичний період, як зазначають дослідники, судочинство уніфікувалося в усьому грецькому світі.

Процес, під яким у період, що розглядається, можна розуміти закріплену переважно звичаєвим правом процедуру застосування матеріальних правових норм, у більшості еллінських держав античного часу, зокрема й північнопричорноморських, мав певні загальні характерні риси, які доволі повно висвітлено у працях В. В. Латишева, С. О. Голунського, Д. С. Карева, О. А. Гавриленка, М. В. Скржинської[79]. У цьому разі нас цікавитиме процес юрисдикційний (лат. jurisdictio — «судочинство», від jus (juris) — «право» та dicere — «говорити», «проголошувати»)[80], тобто нормативно закріплена процедура здійснення органами державної влади (органами самоврядування) покладених на них функцій з відправлення правосуддя.

Насамперед слід зауважити, що в античних державах Північного Причорномор’я, як і загалом у давню добу, процес мав яскраво виражений обвинувально-змагальний характер, тобто рухався ініціативою заінтересованих сторін. Виступали позивачем тільки повнолітні і не позбавлені прав громадяни. Вони могли заявляти позов не лише від власного імені, а й від імені осіб, що не мали на це права: за жінку чи неповнолітнього — батько, чоловік або опікун, за іноземця — його покровитель, за раба — його власник. Відповідачами ж могли бути особи будь-якої статі незалежно від їхнього соціального стану. Винятки в певних випадках становили лише раби та обмежені в дієздатності члени сім’ї громадян.

Процесуальні форми обвинувачення, головування на суді та порядок судочинства були різноманітними, зважаючи на різновид справ. Усі судові справи за формою процесу загалом поділялися на два різновиди: державний і приватний. За свідченням давньогрецького лексикографа Поллукса (Pollux VIII, 40; 31), державний процес («графе») здійснювався у справах про вбивство, навмисне завдання тілесних пошкоджень, образу словом, невіру в богів, прийняття або давання хабара, військові злочини, неробство, фальшиве засвідчення скарги, самовільне присвоєння прав громадянства, внесення на розгляд Народних зборів законопроекту, який суперечив нормам звичаєвого права або завдавав шкоди громаді, неналежне виконання послом своїх обов’язків, яке призвело до негативних наслідків для держави, що його уповноважила,.] тощо.

На відміну від державного, приватний процес («діке») розпочинався в разі вчинення таких діянь, як образа дією, зокрема через побиття, наклеп, завдання матеріальних збитків, крадіжка, неповернення боргу, невиплата грошей за житло, відмова здійснювати оплату за проживання, відмова від виконання зобов’язань цивільно-правового характеру, відмова від утримання непрацездатних батьків, незаконне одержання зиску, вчинення низки найтяжчих злочинів (αδικιου — буквально «гріх перед богами»), вчинення злочину серед дня тощо. Приватним вважався і процес бебайосеос (βεβαιωσεως), який порушувався покупцем проти продавця, якщо третя особа оспорює правильність акту купівлі-продажу (пред’являє права на продане), а особа, яка продала, не підтверджує своїх прав на річ[81]. Але, як зазначав В. В. Латишев, поняття про процес державний та приватний все ж не були чітко розмежовані й у багатьох випадках лише позивач своєю волею вирішував, який процес розпочинати[82].

Окрім того, за процесуальними особливостями в античних державах Північного Причорномор’я певною мірою вже розрізнялися справи кримінальні та цивільні — δικαι κατα τινος та δικαι προς τινα. До першої категорії справ належали такі, що були спрямовані особисто проти обвинувачуваного і мали наслідком його покарання за вчинений злочин. До другої — тяжби щодо певного спірного предмета як об’єкта права власності. Такі справи мали наслідком присудження прав, пов’язаних із власністю на нього, одній зі сторін.

Наприклад, за згадкою Полідевка, якщо особа, яка купила будинок або ділянку землі й дізналася про існування третьої особи, що оскаржує угоду, зверталася до суду зі скаргою на продавця, розпочинався процес «про міцність володіння». Особі, яка оскаржувала угоду, належало довести своє право на відповідне майно. Якщо ж вона не змогла підтвердити його, то підлягала відповідальності за незаконне присвоєння права власності. Якщо позивач програвав справу, спірне майно присуджувалося особі, яка виграла, а особа, що програла, мала сплатити штраф за «неправдивий донос»[83]. Нині така дія, що полягає у відібранні за рішенням суду купленої речі на користь третьої особи, в цивільному праві називається евікцією.

Провадження у справі проходило через певні етапи, які нині іменуються стадіями процесу. Вже за часів античності нормами звичаєвого права передбачалася певна послідовність процесу, перехід від однієї стадії до іншої. Стадії характеризувалися своїми безпосередніми завданнями, що випливали із загальних завдань судочинства, колом органів та осіб, які брали участь у процесі, підсумковими процесуальними рішеннями, порядком (формою) процесуальної діяльності (процедурою) та характером процесуальних відносин.

Процес у справі, розгляд якої мав відбуватися в дікастерії, починався зі стадії порушення справи за письмовою скаргою до відповідного магістрату. Якщо позивач та відповідач були громадянами різних держав, то за принципом, поширеним у всьому еллінському світі, судочинство мало відбуватися в полісі відповідача.

Скарги до Ради (рідше — до Народних зборів) могли подавати не лише вільні, а й раби. За донос, що підтвердився, раб одержував волю (у разі, коли йшлося про вчинення злочинів проти держави), співучасник такого злочину — звільнення від відповідальності, треті особи — грошову винагороду. У разі, коли Рада визнавала донос обґрунтованим, вона одразу ж виносила постанову щодо передавання справи до суду й призначала громадських обвинувачів.

При поданні скарги в деяких випадках стягувалися судові мита. В разі порушення приватної справи стягувалася пританея — судове мито, що сплачувалося обома сторонами (позивачем і відповідачем). Сторона, яка програла процес, мусила повернути суму мита стороні-переможниці. У державних процесах символічне судове мито, яке називалося парастасією, сплачувалося лише позивачем. Іноді з нього могла стягуватися пританея, але лише у випадку, коли за законом позивач мав отримати частину штрафу, що стягувався із засудженого, або частину його конфіскованого майна.

Друга стадія процесу, що називалася просклесією, полягала в заклику до відповідача з’явитися у визначений день до магістрату, в компетенції якого перебував розгляд справи. Цей виклик здійснювався на вулиці чи площі в присутності клетерів — понятих, які у випадку неприбуття відповідача до суду мали свідчити про те, що заклик було здійснено. У такому разі судочинство могло відбуватися й без присутності обвинуваченого (відповідача).

Інколи до обвинуваченого міг бути застосований попередній арешт. При цьому в певних випадках його могли звільнити під грошову заставу («еггіесію»), яка вносилася поручителями.

Третя стадія — анакрісія — була аналогом сучасного судового слідства. На початку позивач оголошував про своє бажання передати справу на розгляд суду магістрату або ж безпосередньо до суду присяжних. В останньому випадку обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою — діомосією чи антомосією. Обидві сторони мали надати докази своєї правоти: закони, всілякі документи, показання свідків, свідчення лікарів, свідчення рабів, отримані під час катування, клятви тощо[84].

Свідками могли виступати лише вільні особи — громадяни чи іноземці. При цьому, як у кримінальних справах, так і в справах з майнових спорів, приносилися клятви. Кожен, хто давав клятву, передбачав у ній те покарання, якого він зазнає в разі її порушення. Не могли давати свідчення жінки, особи, які не досягли 18-річного віку, та близькі родичі сторін. З античних полісів Північного Причорномор’я відомі випадки тиску на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке знаходило свій вияв на побутовому рівні. Так, завдяки публікації Е. В. Діля до наукового обігу введено графіті з Ольвії: усередині глиняної чашки видряпано слова магічного наговору: «Я зв’язую язики противників по суду та свідків Телесикрата та синів Телесикрата, Агрона, Гіпоніка, Артемідора, Ахіллодора та інших усіх, хто разом із ними»[85]. М. В. Скржинська вважає, що такі наговори найчастіше закопували в могили з метою віддати богам підземного царства пойменованих у написі людей. Греки, очевидно, вірили у здатність померлих завдавати шкоди живим[86].

Свідчення, отримані від очевидців, подавалися голові суду і за його наказом одразу ж занотовувалися. Іноді, за наявності поважних причин, свідчення могли надсилатися вже в записаному вигляді через довірених осіб. Особисті свідчення називалися мартиріями, письмові свідчення відсутніх, автентичність яких обов’язково повинна була потверджуватися спеціальними свідками, іменувалися екмартиріями. Свідчення рабів неодмінно мусили одержуватися за допомогою катування (биття бичами зі щетини, заливання оцту в ніздрі, підвішування на мотузках, прикладання до боків розжареної черепиці тощо). Одна сторона мала право вимагати від іншої рабів на катування або пропонувати своїх. Відмова при цьому була невигідною, оскільки могла бути використана противною стороною як доказ страху і невпевненості в правоті. Прикладом може бути описана Ісократом у його Трапезитській промові справа боспорського громадянина Сопеїда (IV ст. до н. е.), в якій позивач звинувачує відповідача в переховуванні раба-свідка[87]. Катування раба здійснювалося в присутності обох сторін. Свідчення допитуваних заносилися до протоколу.

Цілком імовірною вбачається наявність в античних полісах Північного Причорномор’я випадків застосування на стадії анакрісії ордалій — «божого суду», наприклад у формі аксиномантії (від гр. αςινε — сокира і μαντεια — пророцтво). Для виявлення винного серед підозрюваних у якомусь злочині сокиру встромляли у стовп, після чого вимовлялися імена запідозрених: при чиєму імені сокира поворухнулася, той і вважався винним.

Після закінчення судового слідства всі документи, свідчення та інші докази складалися до окремих для кожної сторони мідних чи глиняних посудин — ехін — і одразу ж опечатувалися[88]. З цього моменту сторони вже не могли додавати докази і під час подальшого розгляду посилатися на документи, які не зберігалися в їхніх ехінах.

У разі, коли обвинувачений чи відповідач на судовому слідстві прямо визнавав скаргу правильною чи неправильною, процес йшов «прямим шляхом». Ця форма процесу визначалася терміном «ейфідікія». Але водночас йому надавалося право подати зустрічний позов — письмовий протест («параграфе») щодо неправильності скарги. Такий протест розглядався судом у першу чергу (відтоді відповідач уже виступав як позивач і тому мав слово першим). Тепер, якщо первісний позивач не міг довести необґрунтованість протесту, справа припинялася. У протесті відповідач міг заявити, що скарга є безпідставною, або що суд уже розглядав цю справу і виправдав його, або що вичерпано строк давності (5 років), що справу розпочато з порушенням процедурних норм, або не в тому магістраті, якому вона підсудна. У разі незадоволення протесту справа тривала звичайним порядком.

Далі в перебігу судового слідства обидві сторони могли за допомогою свідчень доводити, що справа не підлягає судовому розгляду. Однак проти такого заперечення позивач або відповідач міг подавати протест («епіскепсію»), внаслідок якого виникала нова справа — δικη ψευδομαρτιων проти осіб, які дали неправдиві свідчення, і лише по закінченні її на користь скаржника поновлювалася справа, з якої все розпочалося.

Через подібні зволікання судове слідство могло продовжуватися тривалий час. Проте існувала категорія справ, які мали вирішуватися не пізніше, як за один місяць від дня подання скарги. Це були справи щодо приданого, торговельні справи, справи про несплату податків чи неправильний їхній розподіл[89].

Наступною, четвертою, стадією процесу було, власне, судочинство — безпосередня діяльність суду щодо здійснення правосуддя. День засідання суду призначався після закінчення попереднього слідства й повідомлявся за кілька днів наперед. Засідання розпочиналося з принесення жертв і молитви. Викликалися сторони. Секретар зачитував скаргу позивача й виправдання відповідача, після чого сторони виголошували свої промови.

Перше слово надавалося позивачеві. У разі, коли в одній справі було кілька позивачів, першим виступав найстарший з них. Відповідач же (або його захисник) мав висунути аргументи на свою користь, які заперечували свідчення позивачів у єдиній промові. В більшості процесів для виголошення промов призначався певний час, що контролювався за допомогою водяного годинника — клепсидри, за якою наглядав спеціальний службовець. Обом сторонам надавалося порівну часу, але конкретна тривалість його визначалася залежно від обсягу та важливості кожної справи. На час читання законів, заслуховування свідчень, зачитування інших документів клепсидру зупиняли. Інколи, щоб показати свою впевненість у правоті справи, оратори пропонували противнику говорити додатково в час, наданий для їхньої власної промови, але це, звісно, було лише риторичним прийомом.

Незважаючи на те, що відповідно до закону вимагалося, щоб кожний громадянин сам вів свою справу, на практиці обидві сторони часто запрошували захисників[90]. Зазвичай до цього вдавалися особи, які самі були нездатні відстояти свої права. У такому разі позивач або відповідач робили лише короткий вступ. Нерідко вони виголошували завчені напам’ять промови, складені досвідченими ораторами-логографами[91].

Під час промови оратори мали у своєму розпорядженні всі представлені впродовж попереднього слідства документи та письмово зафіксовані свідчення, які, у разі необхідності, просили зачитати секретаря. Вони могли також звертатися до свідків, які мали бути присутніми в суді й підтверджувати свідчення, дані під час попереднього слідства.

Виступи позивача та відповідача переривалися читанням свідчень очевидців, які бралися з ехін. При цьому запрошені сторонами свідки мали ще раз присягнути у своїй правдивості. Виступаючи у справі проти Леократа, Лікург перед тим, як надати судовим служителям слово для зачитування записаних свідчень, наголошував: «…Ви, громадяни, добре знаєте про хитрування обвинувачуваних та про їхнє прагнення до виправдання. І вам чудово відомо, що за допомогою грошей або послуг їм вдавалося переконати багатьох зі свідків забути про те, що відбулося, або не прийти на слідство, або знайти якийсь інший привід. Вимагайте тому, щоб свідки вийшли і щоб вони не барилися, і щоб хабарі не були для них дорожчими за вас або державу. І нехай вони повідомлять батьківщині всю істину і правду і не залишать свого місця… Або вимагайте, щоб вони, відповідно до закону, доторкнувшись до святинь, під присягою заперечували свою обізнаність у цій справі. Якщо ж вони не забажають зробити ні того, ні іншого, то в ім’я вас, законів та демократії ми змусимо їх»[92].

Часто оратори зверталися до суддів, намагаючись розчулити їх, приводили до суду малолітніх дітей, дружин, літніх батьків, які ридали та молили суддів бути «милосердними та справедливими».

Після виступів позивача та відповідача з дозволу суду допускалися «репліки» сторонніх осіб на підтримку однієї зі сторін. Такі промови називалися девтерологіями. Цікавий приклад з девтерології, написаної досвідченим юристом Гіперідом, навів А. М. Стоянов: «…Я сказав усе або майже все, що могли почути ви, судді. Але мій обвинувач — людина досвідчена у судовій боротьбі та звична до слова — залучив собі помічників, щоб згубити громадянина, наперекір усякій справедливості. Водночас прошу та благаю я вас, судді, про дозвіл закликати таких людей, які могли б підтримати мене в цьому важливому спорі. Вислухайте поблажливо того з родичів або друзів моїх, хто прийде виручати вашого співгромадянина: просту й некрасномовну людину, яка змагається тут не за життя своє — це було б неважливою справою, — але за позбавлення від вигнання… Якщо лише ви дозволите, судді, то я зараз же закличу кого-небудь на допомогу. Підіймайся сюди, Феофіле, та скажи за мене, що можеш. Суд дозволяє тобі»[93]. Захисники, які так залучалися до справи, називалися синегорами[94]. А. М. Стоянов уважав, що, оскільки «промова їхня могла стосуватися головної сутності справи, доводити фактичну правильність і юридичну обґрунтованість цілої претензії», то синегори за своєю роллю «найменше різняться від сучасних адвокатів». Юридичне становище такого оратора надзвичайно логічно визначено Есхіном, який говорив, що «синегор не відповідає за промову, виголошену ним на суді, тоді як свідок відповідальний за свої свідчення»[95].

Окрім синегорії, давньогрецький процес знає іще одну форму захисту — параклетію. Вдавалися до неї в разі, коли власний захист сторони міг, з більшим або меншим успіхом, досягти головної мети — переконати суддів у своїй правоті. Вимагалося одне: роз’яснити якусь окрему обставину, підкріпити певну тезу в промові позивача або відповідача, розчулити дікастів картиною незаслужених злигоднів, зобразити моральні якості або громадянську доблесть особи. Відмінність параклета від свідка полягала у тому, що він міг говорити лише про факти, які не увійшли до показань свідків. Найчастіше вони просто свідчили про «правдивість» і «чесність» позивача або відповідача, характеризували його з позитивного боку[96].

Ймовірно, в деяких випадках могли брати слово й дікасти. Хоча від суддів вимагалася неупередженість, та все ж, вочевидь, суб’єктивний фактор у судочинстві виявлявся доволі часто. Недаремно учень Ісократа Гіперід (390–322 рр. до н. е.) на одному з процесів у своїй «Промові на захист Лікофрона» звертався до геліастів із проханням: «Не додавайте нічого від самих себе до обвинувачення, а краще — до захисту»[97].

Після закінчення судоговоріння без попередньої наради суддів між собою відбувалося таємне голосування суддів. Для виправдання підсудного судді кидали до спеціально призначеної для цього посудини цілі жетони для голосування — псефи, для засудження — просвердлені[98].

В часи, коли зароджувалася ця процедура, кожний суддя, ймовірно, отримував по два псефи (цілому та з отвором) і мусив покласти, висловлюючи свою позицію, один — до мідної, інший — до дерев’яної посудини.

При розкопках ольвійського дікастерію в кількох його приміщеннях та у дворі було знайдено сотні невеликих глиняних кружків, багато з яких мали отвори. Вони інтерпретовані дослідниками як псефи, що служили для голосування[99]. Ця інтерпретація знайшла безсумнівне підтвердження у 1969 р. знахідкою в одному з підвалів дікастерію двох справжніх бронзових псефів (це поки що єдина така знахідка, виявлена поза Афінами). Єдина їхня відмінність від античних полягала в написі «ιερα» (замість «ψηφος δημοςια» на афінських жетонах), рельєфно викарбуваному у прямокутному клеймі[100]. На думку Ю. Г. Виноградова, або ж ці псефи слугували для голосування під час особливо важливих процесів, пов’язаних зі злочинами проти релігії, або ж — що менш імовірно — ольвійський дікастерій перебував під особливим покровительством божества[101].

Після закінчення процедури голосування дікастів підраховувалася кількість цілих та просвердлених псефів у першій посудині та відповідно до результату оголошувався вирок. Камінці у другій посудині могли перераховуватися для контролю у разі виникнення сумнівів. При голосуванні у приватних справах, наприклад справах про спадок, кількість посудин дорівнювала кількості претендентів на спадщину. Наслідок голосування оголошувався головою суду.

За рівної кількості голосів справа вирішувалася на користь обвинуваченого (відповідача). Такий результат міг настати й за непарної кількості суддів, коли деякі з них, вважаючи справу непевною, утримувались від голосування та клали обидва камінці до дерев’яної посудини. При розгляді державних справ позивач, якщо він не отримав навіть 1/5 частини від загальної кількості голосів, мусив сплатити значний штраф і втрачав на майбутнє право виступати з подібними позовами. Якщо ж розглядалася приватна справа, позивач у подібному випадку сплачував епобелію — грошову компенсацію на користь відповідача.

Відносно наслідків проголошеного вироку всі процеси поділялися на дві категорії: «оцінювальні» та «неоцінювальні». Оцінювальними вважалися такі процеси, у котрих покарання визначалося власне судом (або тому, що його вид та розмір не передбачався законом, або тому, що суддям надавалася можливість вибрати одне з двох покарань чи самостійно визначити розміри штрафу). Неоцінювальні процеси — ті, в яких покарання визначалося чинними законами та постановами, а у приватних справах відносно змісту судового рішення існувала попередня домовленість між сторонами[102].

Оскільки інстанційної системи судів тоді ще не існувало, рішення суду вважалося остаточним. Апеляція на висновок дікастів була неможливою. Лише в разі прийняття судового рішення без участі обвинуваченого останній міг звертатися до суду із заявою про те, що на надані ним пояснення його відсутності не було звернено належної уваги або що він не надав відповідних пояснень з поважних причин.

Останньою, п’ятою, стадією процесу було виконання судового рішення, яке зазвичай покладалося на магістратів. До нашого часу не збереглося пам’яток права держав Північного Причорномор’я, які б містили відповідні норми, але відомі джерела подібного змісту, що походять з інших грецьких полісів. Так, за делоським законом (бл. 250 р. до н. е.) у разі накладення штрафу «агораноми повинні стягнути необхідну суму грошей протягом 10 днів, починаючи з дня винесення вироку, і звільняються від необхідності давати в цьому звіт. Якщо вони не в змозі будуть виконати це, вони, давши в тім присягу, передадуть винного та його майно в розпорядження того, хто здійснив донос; виклавши всю справу на дерев’яній дошці, вони передадуть її до архіву ради…»[103]. Смертні вироки у найдавніший період виконувалися, ймовірно, заінтересованими особами, а згодом — служителями або катом, який проживав за межами міста[104]. В окремих державах існували також особливі відомства, на кшталт архівів, до яких мали вноситися судові рішення та скарги і де вони зберігалися протягом тривалого часу. Працівники цих установ іменувалися мнемонами, ієромнемонами, ешстатами тощо[105].

Отже, процес в античних державах Північного Причорномор’я мав яскраво виражений обвинувально-змагальний характер. Йому були притаманні приватне переслідування, в якому сам позивач вживав заходів до захисту своїх прав. Увесь обвинувальний процес ґрунтувався на самодіяльності сторін. Порушення справи відбувалося за скаргою потерпілого. Позивач сам збирав докази, і він же повинен був попіклуватися про доставляння відповідача до суду. Судовий розгляд був змагальним і гласним. Справа вирішувалася на основі надання сторонами доказів.

Окрім того, якщо сприйняти за доведене припущення, що система судових органів та процесуальне право у північнопонтійських державах були в головних своїх рисах близькими до інших полісів середземноморського регіону, зокрема Афін, цілком можна дійти висновку, що тут вони також досягли значного рівня розвитку, задовольняли тогочасні суспільні потреби і відповідали ступеню розвитку держави.

Окремо маємо розглянути питання про судові органи досліджуваної доби.

Як свідчать джерела, від IV ст. до н. е. в античних державах особливо поширюється афінська модель системи судових органів. Це яскраво проявляється насамперед у тих полісах, які раніше входили до Морського союзу. Наприклад, відомо, що з IV ст. до н. е. у Родосі, Фасосі, Синопі, які входили до Архе, з’являються таблички дікастів (суддів). На підставі доведеного науковцями факту входження окремих полісів Північного Причорномор’я до Афінського морського союзу, а також матеріалів, знайдених під час археологічних розкопок ольвійського дікастерію, інших археологічних даних можемо впевнено припустити, що системи судових органів Афін та багатьох північнопричорноморських держав були тотожними в головних рисах.

Населенню античних міст-держав Північного Причорномор’я, особливо класичного та елліністичного часу, як і громадянам грецьких метрополій, була притаманна схильність вирішувати будь-які, навіть дрібні, суперечки через судові позови (про це свідчать, зокрема, як опубліковані, так і неопубліковані судові наговори, віднайдені археологами)[106]. Саме ця властивість давніх греків дала можливість Аристофанові порівнювати своїх співгромадян з крикливим цвіркуном, знаходячи при цьому останнього значно спокійнішим[107]. Саме тому організація судової влади набула тут достатньо складних, розвинених форм. Наявність суттєвих лакун у законодавстві та філодікія, тобто любов громадян до судового вирішення різноманітних життєвих колізій, надавали судовим органам — народному суду дікастів, колегії архонтів, іншим магістратам — широке поле для діяльності.

У Боспорському царстві найвищу судову владу мали царі. Принаймні, як припускає М. В. Скржинська, вони розглядали деякі справи[108], насамперед ті, у вирішенні яких були заінтересовані особисто. Прикладом може бути вже згадана справа боспорянина Сопеїда та афінського банкіра Пасіона, до розгляду якої між 394 та 391 рр. до н. е. було залучено царя Сатира[109].

У демократичних античних державах Північного Причорномор’я головною судовою установою був «суд присяжних» (в Афінській державі він називався Геліеєю)[110]. У полісах присяжні обиралися Народними зборами із числа громадян[111], які досягли 30-річного віку, не були обтяжені боргами та не піддавалися атимії. Ймовірно, обрання здійснювалося архонтами та секретарем. Обрані за жеребом розподілялися на судові палати (відділення) — дікастерії[112]. Для вирішення важливих справ разом могли об’єднуватися дві, три і навіть чотири палати, причому зазвичай до їхнього загального складу додавали ще одну особу із запасних присяжних, щоб вийшло непарне число. Зокрема, про жеребкування дікастів перед судом свідчить анонімний лист із пропозицією хабара, що походить з Ольвії[113]. Окрім того, важливі відомості для розуміння процедури обрання дікастів та їхньої діяльності надали розкопки будівлі ольвійського суду. У його приміщеннях та у дворі було знайдено велику кількість графіті та діпінті на звичайних амфорних черепках із чоловічими іменами — поодинокими або списками з п’яти імен, визначені дослідниками як попередні начерки складу колегій магістратів[114].

Вступаючи на посаду, обрані судді урочисто присягали вершити суд згідно із законами та постановами народу, а в разі їхньої відсутності справедливо вирішувати справи, однаково уважно вислуховуючи позивача та обвинуваченого. Після присяги кожен із дікастів одержував пінакіон — дерев’яну, бронзову або кістяну пластинку з вирізьбленим на ній ім’ям судді та номером його дікастерію, що позначався однією з перших літер грецької абетки[115]. Ця пластинка впродовж усього року, на який обирався суддя, була ознакою посади, яку він обіймав. Відомо про такий бронзовий пінакіон дікаста III ст. до н. е. ольвійського походження, а також пінакіон, віднайдений у Херсонесі у 1937 році[116].

Судочинство могло здійснюватися щоденно, крім свят і днів народних зборів. Під час війни зазвичай припинялося судочинство у приватних справах.

З метою запобігання спробам підкупу суддів (а такі випадки траплялися, про що переконливо свідчить уже згадуваний анонімний лист з Ольвії)[117], упередженості й порушенням норм, що регулювали судовий процес, архонти лише вранці в день засідання жеребкуванням визначали, який дікастерій та в якому судовому приміщенні буде проводити засідання.

Якщо склад судової палати виявлявся неповним (через хворобу, смерть когось із дікастів тощо), то архонти мали через жеребкування доповнити його з переліку запасних суддів. Таким чином, ніхто з присяжних не міг знати, які справи йому доведеться розглядати у цей день. Входячи до судового приміщення, дікасти отримували дерев’яні значки («симболи»), які по закінченні засідання показували колакретам — фінансовим магістратам, що розпоряджалися відповідними коштами, та на цій підставі отримували платню за виконання своїх функцій[118].

Головою суду могли бути різні державні посадові особи, залежно від суті справи. Насамперед ці функції виконували архонти, а також інші магістрати за своєю компетенцією. У Боспорській державі подібні повноваження, очевидно, мали цар та його намісники. Зазвичай голова суду здійснював свої функції, увінчаний лавровим, оливковим або дубовим вінцем[119]. Взагалі поняття ігемонії — головування у суді — в той час трактувалося ширше, ніж нині. Ігемон був зобов’язаний прийняти від громадянина скаргу, здійснити попереднє слідство, головувати при розгляді справи судом та здійснювати контроль за виконанням судових вироків. У малозначних справах, а також у разі особистого зізнання злочинця або очевидності й беззаперечності доказів, архонти, деякі інші магістрати мали право здійснювати судочинство й особисто. Але у важливих справах, коли злочинцю загрожувала смертна кара, архонти могли приймати остаточне рішення лише тоді, коли злочин і покарання були прямо передбачені законом. В інших випадках справа переносилася до дікастерію.

Про існування цієї установи, зокрема в Ольвії, переконливо свідчать археологічні дані. Ще у 1969 р. при розкопках ольвійської агори було досліджено будівлю дікастерію[120], пропорції якої значною мірою повторюють співвідношення розмірів афінської геліеї. Тоді ж було віднайдено два бронзових псефи другої половини IV — початку III ст. до н. е., повністю ідентичні афінським, які відрізняються від останніх лише написом — не ψηφος δημοσια, a ιερα. Крім того, у Санкт-Петербурзі в Ермітажі й донині зберігається безпаспортний бронзовий пінакіон судді-дікаста III ст. до н. е., який, на думку Ю. Г. Виноградова, що підкріплює її ономастичними даними, також походить з Ольвії[121]. Пінакіон дікаста ще у 30-х рр. XX ст. був віднайдений і в Херсонесі при розкопках елліністичних житлових кварталів[122]. Перший артефакт є бронзовою пластинкою з гачком для підвішування та написом на одному боці — «Артемідор, син Поліхарта», а на іншому — «Мік, син Артемідора» та літерою «Г», що означає третє відділення суду. Друга віднайдена пластинка має прямокутну форму. На одному її боці зображено державний символ Херсонеса — дельфіна, на іншому — зроблено напис «‘Αρτεμιδωρος Διοσκοριδα». Дослідники датують її широко: III–II ст. до н. е.

Зважаючи на значення міжнародної, зокрема морської, торгівлі в економіці античних держав Північного Причорномор’я, можна припустити й існування тут інституту навтодиків, які здійснювали судочинство у справах, пов’язаних із морською торгівлею, а також вели процеси про присвоєння прав громадянства[123]. Допоміжні функції в судах могли виконувати державні раби з фракійців, скіфів та інших «варварів». Існували в античний час і міжнародні третейські суди[124]. Практика звернення до них, за висловом Г. Бузольта, була «важливим кроком в охороні мирних відносин»[125].

Отже, судова влада на українських теренах має більш ніж двохтисячолітню історію. У скіфських ранньодержавних утвореннях вона була доволі примітивною як за своєю формою, так і за змістом, у античних державах Північного Причорномор’я — більш розвиненою. Тут склалася система судових органів, подібна до судових систем більшості держав еллінської ойкумени, з урахуванням місцевих особливостей державно-правового розвитку.

У подальшому традиції античної культури, зокрема й правової, не були знищені. Нові судові інституції формувалися на підвалинах, які закладалися ще за часів античності. Юрисдикційний процес мав яскраво виражений змагальний характер і складався з кількох стадій: порушення справи, просклесії, анакрісії, стадії судочинства та стадії виконання судового рішення. З античних полісів Північного Причорномор’я відомі випадки спроб впливу на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке знаходило свій вияв на побутовому рівні. Хоча загалом норми процесуального характеру в Ольвії, Херсонесі, Тірі й Боспорі набули доволі значного рівня розвитку.

Зважаючи на прямий характер демократії у полісах, доходимо висновку, що судова влада тут первісно належала громаді. Носієм її вважався народ (колектив повноправних громадян). Проте з приходом до влади аристократії судова діяльність стала здійснюватися переважно магістратами. Значення суду дікастів зменшується. У Боспорській державі верховну судову владу втілював цар. Хоча на місцевому рівні й тут зберігалися елементи народного суду.