Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

4.1. Загальна характеристика судівництва на українських землях Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої

За часів пізнього Середньовіччя взаємини влади й суспільства на українських теренах зазнали істотного впливу зовнішніх чинників. Після Батиєвої навали (1239–1241 рр.) більшість українських земель потрапили в залежність від монгольських ханів-чингізидів, які правили в улусі Джучі, а згодом у Золотій Орді. Деяку самостійність зберегли лише галицькі й волинські землі, які водночас перебували в орбіті геополітичних інтересів Польщі та Угорщини. У подальшому значна частина українських земель опинилась у складі Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ), а до складу Королівства Польського (далі — КП) увійшли Східна Галичина та Західне Поділля. У 1569 р., відповідно до рішень Люблінського сейму, Польща об’єдналася з Литвою у Річ Посполиту. Водночас після Люблінської унії поза межами Речі Посполитої залишилися Кримське ханство, залежне від Османської імперії, Сіверщина, захоплена Московською державою, Закарпаття, поділене між Австрією і Трансильванією, та Буковина, котра як складова частина Молдавського князівства також перебувала у васальній залежності від Порти.

Зрозуміло, що кожна зі згаданих держав мала сформовані владні структури, які взаємодіяли зі спільнотами інкорпорованих українських земель. Це спричинювало як інституційні новації, більш-менш масштабну деструкцію існуючої організації суспільного життя[162], так і спроби консервації певних місцевих владних механізмів. Після розпаду Давньоруської держави й монгольського нашестя суспільне життя ще тривалий час характеризувалося регіональним партикуляризмом і адміністративно-правовим відчуженням земель, а територіальна належність у свідомості населення превалювала над етноконфесійною «руськістю».

За усього багатоманіття моделей організації судової влади на українських теренах визначальними видаються ті судово-владні відносини, які склалися у межах ВКЛ, КП і Речі Посполитої. Саме тут, на думку багатьох дослідників, давньоруські традиції збагатилися європейським досвідом і як наслідок стали основою т. зв. західноруського права, що згодом цілком природно трансформувалося в українське право козацько-гетьманської доби.

Зазначимо, що різні конкретні аспекти судоустрою й судочинства на українських землях, підвладних Литві та Польщі, докладно висвітлено в класичній і сучасній науковій літературі[163], тому в цій праці ми зосереджуємо увагу на владному аспекті судівництва у зв’язку з розвитком владних відносин загалом.

При цьому, дещо відступаючи від історіографічних традицій, наш аналіз почнемо з українських земель у складі КП, оскільки ряд організаційних і правових судових інститутів спершу зародилися у Польщі, а вже звідси були запозичені в Литві.

4.2. Основні риси судівництва в Галичині й Західному Поділлі у складі Королівства Польського

У 1349 р. Галичина була приєднана до складу КП — спочатку як особисте вотчинне «посідання» польського короля Казимира III[164]. До 1434 р. вона називалася «Руське королівство», згодом — «Руське воєводство», і мала територіальну адміністративно-правову автономію. Проте на підставі королівських привілеїв 1430 і 1434 рр. у Галичині було запроваджено польську адміністрацію, адміністративно-територіальний поділ на воєводства, а також станові шляхетські суди — земські, гродські та підкоморські. Земський суд складався із судді, підсудка, писаря та підписка, його засідання відбувались у заздалегідь визначений період, що називався роками судовими. Кандидатів на суддів і підсудків рекомендували королю земські сеймики, вони ж обирали асесорів (лат. assessor, досл. — засідатель), що забезпечувало представництво інтересів шляхти. Серед чотирьох обраних сеймиком кандидатів король призначав одного на довічну посаду судді. Чи не єдиною вимогою до кандидатів у судді земського суду була довіра шляхти, яка його обирала. Від 1422 р. заборонено призначати суддею земського суду старосту[165]. Після прийняття в 1454 р. Нешавських статутів земські суди проводили щорічно чотири сесії — почергово у різних землях[166]. Тому до земського суду могли звертатися не лише мешканці цієї території чи повіту, а й сусідніх[167].

До підсудності земського суду належали всі цивільні справи осілої (місцевої) шляхти: майнові спори, справи про спадщину, грошові спори, за винятком справ, переданих гродським або підкоморським судам, чи тих, котрі виносились безпосередньо на вічевий (сеймиковий) суд. Канцелярія земського суду користувалась правом «вічності». Воно полягало в тому, що вписаний канцелярією в актову книгу земського суду документ отримував юридичну чинність[168].

У Руському воєводстві діяли Львівський, Жидачівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський, Коломийський, Красноставський і Холмський земські суди.

Кримінальні справи шляхти розглядали гродські суди як державні суди першої інстанції. Гродський суд сформувався у Королівстві Польському через еволюцію судових повноважень старост у XIV ст. Іноді він так і йменувався — «старостинський суд». Староста виконував правоохоронні функції в своєму повіті, внаслідок чого для забезпечення правопорядку дістав і судові повноваження[169].

До підсудності гродського суду належали розгляд кримінальних справ міщан, осілої шляхти про підпал, грабіж на дорозі, напад на дім, зґвалтування та ін.[170] У зв’язку з тим, що гродські суди засідали постійно, крім свят і неділь, а земські суди — декілька разів на рік, гродські суди поступово перейняли також частину підсудності стосовно цивільних справ. Період засідання замкових, а згодом гродських судів, дістав назву «рочки» або «рочки гродські».

З другої половини XIV ст. у Галичині було запроваджено обов’язкове ведення актових книг судів із записами приватних документів (заповіт, договір, закладна) та судових рішень, які таким чином набували юридичної чинності й на випадок виникнення в майбутньому спору були основними, неспростовними доказами[171].

Водночас почав формуватися підкоморський суд, що зумовлювалося зростанням кількості конфліктів, які виникали в процесі землекористування. Перші акти, які засвідчують, що підкоморій від імені короля виконував роль межового судді, походили з малопольських територій і датуються 1362 і 1381 рр.[172] Очолював підкоморський суд підкоморій або його заступник (коморник). Суд займався розмежуванням землі на підставі рішення земського суду. Акт розмежування здійснювався в присутності свідків і «людей добрих»[173], судові засідання проводилися безпосередньо на місці суперечки.

Більшість галицьких міст у складі КП мали магдебурзьке право, або, як його ще називали, німецьке право. До судів магдебурзького права належали: 1) лавничий суд, який складався з лавників від 4–6 до 12 на чолі з війтом, який «ні перед ким іншим, тільки перед нами, тобто магістратом, і не інакше, як лише правом німецьким повинен відповідати тоді, коли буде запрошений до нас нашим листом»[174]; 2) міська рада, іноді — спільно з лавою, тоді суд називався радно-лавничим («бурграфський великий суд» (indicium magnum burgrabie)[175]; 3) лава, яка разом з війтом формувала війтівсько-лавничий суд міста[176], який поділявся на види: війтівський гайний (поточний) і гайний гарячий (нагальний) кримінальний[177] та війтівський суд — одноособовий суд війта. Таким чином, сформована судова система міста, з визначеною підсудністю й компетенцією судів, цілком уможливлювала швидкий (суд війта і гайний гостинний суд засідали щоденно) розгляд різноманітних справ міщан і гостей міста. Зокрема, на думку М. М. Кобилецького, найдієвішим у боротьбі з кримінальними злочинами в тогочасних містах України[178] був гайний гарячий суд, який вирішував кримінальні справи, в яких злочинець був затриманий на місці вчинення злочину.

Важлива роль у судочинстві належала присяжним (officium dominonm juris fidelium — обов’язок вірних господарів права). Основний обов’язок присяжних — участь у судових засіданнях. За неприбуття на засідання винний сплачував штраф — 8 шелягів. Систематичне порушення обов’язків призводило до втрати посади та громадянства міста. У структурі війтівсько-лавничого суду 1444 р. було створено уряд присяжних, до складу якого входили війт, два лавники й писар. Цей уряд здійснював введення у володіння власника, вимірювання земельних ділянок, поділ майна між спадкоємцями, оприлюднення заповітів, оцінювання рухомого й нерухомого майна[179].

Вагоме місце серед урядових осіб, котрі забезпечували належне функціонування міського лавничого суду, посідав возний. У судових книгах ця посада називалася по-різному: bedetius juris, woźny, nuntius, minister, famulus, servus stuga, butel. Кандидатуру возного раді міста пропонували війт із лавниками, вона ж її затверджувала. Щоб одержати посаду возного, особа мала бути громадянином міста, мати у власності нерухоме майно, досягнути 21 року. Возний приступав до виконання посадових обов’язків після принесення присяги, яке відбувалося щорічно перед кожним новообраним складом магістрату. До повноважень возного належало: забезпечення прибуття сторін процесу на судове засідання, затримання й арешт підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочину. Разом з війтом і лавниками він мав право здійснювати обшуки в приватних будинках, відбирати показання в потерпілих, конфісковувати знаряддя вчинення злочину, а також предмети, на яких залишилися сліди злочину. Для належного виконання своїх обов’язків йому дозволялося носити й застосовувати зброю. Як представник судової влади, покликаної захищати інтереси всіх, хто перебував під її юрисдикцією, возний у кримінальних справах був публічним обвинувачем, давав свідчення, які прирівнювалися до показів двох свідків[180].

До міського суду та судочинства вводили також ката, його називали «майстром справедливості», «мало добрим», «екзекутором» чи просто «майстром»[181]. Правовий статус катів чітко визначало польське законодавство. Вони перебували під правовим захистом польського короля та місцевих органів влади та безпосередньо підпорядковувалися війтові[182].

Офіційними мовами діловодства у міських судах Галичини були латинська та польська, хоча інколи записи здійснювалися й українською мовою. Так, 1537 р. у книзі Львівського лавничого суду було вписано документ українською мовою від представників єврея Мойха[183].

Після утворення Речі Посполитої судова система в Галичині не зазнала значних змін. Істотним нововведенням (з 1573 р.) стало утворення каптурових судів, які діяли тоді, коли король помирав, і до обрання нового короля. Це пояснювалось тим, що в умовах безкоролів’я гродські, земські та підкоморські суди припиняли свої повноваження, оскільки вони здійснювали судочинство іменем короля. Замість них формувались каптурові суди із суддів, які перед тим були суддями земських, гродських і підкоморських судів відповідного повіту.

Сільське судочинство в Галицькій Русі здійснювалося в трьох формах. На думку Ю. Г. Гошка, можна говорити про віча, які збиралися як у королівських, так і в приватних селах, зборові (копні) суди (з другої половини XVI ст.) та війтівські суди, які були організовані в приватних та орендованих селах. Суд зборовий відрізнявся від війтівського формою скликання й проведення, участю більшої кількості селян, ширшою компетенцією[184].

Від середини XIV ст., тобто від звільнення Поділля з-під татарського панування до початку 30-х років XV ст., тривало суперництво ВКЛ і КП за Поділля, яке завершилося тим, що західна його частина остаточно відійшла до Польщі. На зламі першої і другої третин XV ст. посилюється процес руйнації руських державних інституцій, внаслідок чого згодом тут утверджується польський адміністративно-правовий устрій та утворюється Подільське воєводство.

Адміністративно-судовим центром Західного Поділля став Кам’янець. Старі руські порядки поступово замінювалися польськими. Характерною особливістю становлення тут адміністративно-судових інституцій став у XV–XVI ст. двоїстий, за висновком М. Г. Крикуна[185], характер повітової структури Подільського воєводства. З одного боку, воно включало два територіально рівнозначних й охоплюючих весь його простір кам’янецькі гродський і земський повіти. Тут на польський кшталт було створено шляхетські округи, адміністративне обличчя яких визначалося діяльністю кам’янецьких гродського і земського судів, а також діяльністю генерального подільського старости. З другого боку, воєводство зберегло поділ на повіти, успадкований від часу, який передував наданню Західному Поділлю статусу воєводства. Кількість цих старих повітів доходила у XV ст. як мінімум до дев’яти, у XVI ст. — до шести. Серед них значився й Кам’янецький повіт, котрий перебував під контролем генерального подільського старости. В інших повітах адміністративно-судова влада перебувала в руках призначуваних королем старост-державців, які функціонально заступили собою «руських» воєвод. Владу державців значною мірою обмежували прерогативи генерального подільського старости та функціонування кам’янецьких гродського і земського судів. З часом влада таких старост-державців, зокрема й судова, набула ознак доменіальної — тобто стала здійснюватися лише в межах королівських маєтків, що перебували в «їхньому володінні» на тих чи інших умовах.

У документах XV–XVI ст. територія Подільського воєводства нерідко показана як один гродський повіт, очолюваний кам’янецьким старостою. Після 1434 р. різке звуження його юрисдикції виявилося насамперед у звуженні компетенції старостинського суду. Власне цей суд, який розглядав позови з кримінальних і цивільних справ, відійшов у минуле. Кам’янецький же староста очолив суд гродський, що виник на його місці. Сюди надходили позови кримінального характеру. Тоді ж утворюється земський шляхетський виборний суд, який від старостинського суду успадкував розгляд цивільних справ[186]. Обом цим судам, що діяли у Кам’янці, юрисдикційно була підвідомча вся територія воєводства, оскільки інших таких судів тоді тут не існувало.

Найбільш ранні згадки про нові суди в Подільському воєводстві припадають: про земський — на 1439 р. (у тодішньому запису в перемишльській земській книзі згаданий кам’янецький підсудок Миколай Чарний; підсудок входив до складу земського суду, гродському суду ця посада не була відома), про гродський — на 1456 р. (коли у львівській гродській книзі названо кам’янецького гродського суддю Яхна)[187].

У політичному плані ця еволюція, напевно, спричинювалася небезуспішною у XVI ст. боротьбою шляхти воєводства, як і всієї Корони Польської, за збереження раніше завойованих і придбання нових привілеїв, які забезпечували відповідне її амбіціям місце в політичному житті краю. Верхня межа існування повітів старост-державців — 1581 р., коли було утворено у воєводстві Летичівський гродський суд, рівнозначний Кам’янецькому гродському судові. Відтоді воєводство складалося лише з двох гродських (Кам’янецького і Летичівського) та одного земського (Кам’янецького) шляхетсько-судових повітів[188].

В іншому розвиток судово-владної сфери у Західному Поділлі загалом був подібний до інших теренів Корони Польської, зокрема до Руського воєводства.

4.3. Судівництво у Великому князівстві Литовському

На українських землях ВКЛ розвиток системи судоустрою й судочинства доцільно співвіднести з традиційними періодами самостійного державного розвитку ВКЛ. Так, за М. Ф. Владимирським-Будановим, чия періодизація видається найприйнятнішою, вирізняються федеративно-князівський (до початку XV ст.), федеративно-земський (до початку XVI ст.) і єдинодержавний (XVI ст.) періоди[189].

У першому — федеративно-князівському періоді — ВКЛ виступало як об’єднання (сукупність) удільних князівств. Його главою був великий князь литовський, наділений різною компетенцією щодо великокнязівських уділів та щодо удільних князівств литовських і руських. Повновладний господар у першому випадку, в другому — він обмежувався переважно функціями захисту держави, верховного суду і відповідними законодавчими прерогативами, виступаючи контрагентом у тих «докончаннях», якими оформлялися відносини між ним і удільними князівствами. Удільні князі, які на цей час користувалися самостійністю, мали комплекс прав, що залишився майже незмінним з долитовських часів — «права князів на уділи бути такими ж безмежними, як і права великого князя на свій»[190]. Як великий, так і удільні князі, були головними урядниками «двірних урядів», сформованих за давньоруською традицією[191].

Водночас необхідно враховувати вплив на організацію владних відносин зовнішніх чинників. Так, 1385 р. великий князь литовський Ягайло уклав Кревську унію, яка передбачала покатоличення Литви та її інкорпорацію до складу Польської держави. Згодом Ягайло, вже як польський король Владислав, доклав чимало зусиль, аби, згідно з угодою, навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської. Та попри це ВКЛ зберегло свою політичну окремішність. При цьому укладена в Крево унія відкрила шлях соціокультурній переорієнтації етнічної Литви, стала поворотним історичним моментом її історії[192].

Другий — федеративно-земський період — розвитку ВКЛ розпочався ліквідацією удільної системи і закінчився встановленням єдинодержавності. Держава стала союзом земель. Проте кожна земля зберегла майже всі державні права (власні закони і звичаєве право, дещо обмежене право зовнішніх зносин, власну верховну владу та систему фінансового управління).

Третій період характеризувався втратою федеративного характеру державного устрою і встановленням єдинодержавності. Визначальним тут уважається запровадження загальностанових привілеїв. Об’єднання ВКЛ з КП, що de jure закріплювалося Люблінською унією 1569 р. і знайшло свій вираз насамперед у організації єдиної верховної влади (короля, сейму і ради), фактично залишило князівство «саіет і nieruszonem». Адже навіть у XVI ст. провідним принципом державного устрою ВКЛ залишався територіально-федеративний. М. О. Максимейко вважав, що в тенденції до місцевого партикуляризму полягала логіка розвитку цієї держави, що її «землі», наділені у часи князювання Казимира Ягеллончика (1440–1492 рр.) спеціальними обласними привілеями, у XV–XVI ст. за своїм статусом наближалися до удільних князівств попередніх часів[193].

Інкорпорація українських земель до Речі Посполитої однак не принесла кардинальних змін у владних відносинах. Зокрема, на думку Н. М. Яковенко, для мешканців українських земель держава була категорією абстрактною — своєрідним придатком до особи правителя. А позаяк упродовж XVI ст. він був одночасно великим князем литовським і польським королем, то акт Люблінської унії, з точки зору сучасників, не становив чогось епохального — тим більше, що місцеві політичні інститути залишилися незмінними[194]. Така інкорпорація своєю чергою витворила на цих територіях феномен ексклюзивного права щодо інших коронних земель, оскільки за їх мешканцями залишилося право судитися за II Литовським (Волинським) статутом[195]. «Власне право» дозволяло, зокрема, відмовлятися від використання приписів коронних законодавчих актів як допоміжних у правових колізіях, які не регулювалися Волинським статутом.

З таким перебігом становлення і організації політико-державної влади цілком корелюється й еволюція судової влади. Так, у федеративно-князівський період існували суд великого князя, суди його намісників, вотчинні суди, церковні суди, общинні суди. Упродовж другого (федеративно-земського) періоду суд, як і раніше, не був відокремлений від адміністрації, складаючи елемент привілею на уряд, мав персональний характер і на місцевому рівні ототожнювався з особою великокняжого намісника. Водночас виникло чимало нових видів судів, оскільки державна влада надала судові повноваження магнатам і шляхті (в третейських і доменіальних судах), міщанам (у судах міст-магдебургій), національним меншинам (у судах для інородців), окремим особам за прямим дорученням великого князя (комісарам, маршалку, пани-раді). Пояснюється така диференціація судових функцій передусім тим, що напружена зовнішньополітична ситуація диктувала необхідність постійного підтримання військової готовності князівства і головна увага уряду мусила зосереджуватися на військових справах та безпосередньо пов’язаних із ними фінансових; всі ж інші, зокрема й судові, розглядалися як другорядні. Інша причина полягала в посиленні протягом XV ст. корпоратизації суспільства. Одночасно існували судові привілеї і судові імунітети, які були наочним підтвердженням соціального статусу їхніх власників.

Загалом можна погодитися з твердженням С. Г. Ковальової, що суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню, державну політику. Відправлення суду об’єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником[196].

З першої половини XVI ст. у ВКЛ помітно посилюється роль шляхти, яка розпочала змагання за рівність із магнатами у правах, зокрема і в галузі судівництва. На сеймах 1547, 1551, 1554 років шляхта наполегливо порушувала питання про скасування судових привілеїв магнатів і створення шляхетських судів. Це стало передумовою подальшої судової реформи 1564–1566 рр. На Віленському сеймі 1565–1566 рр. ВКЛ було поділене на 30 судових повітів і в кожному повітовому центрі запроваджувалося три типи судів: земські — для розгляду цивільних справ, гродські — для розгляду справ кримінальних, підкоморські — для розгляду земельних справ.

II Литовський статут 1566 р. через запровадження уряду земського судді законодавчо закріпив початок виокремлення судової влади в державі як системи спеціальних інституцій. Право обирати членів земського суду — суддю, підсудка і писаря — було надано місцевій шляхті. Водночас створювався механізм державного впливу на цей процес: шляхтою обиралося чотири кандидатури на кожну посаду («людей добрих, доброчесних, розторопних, обізнаних у праві, шляхетського роду, здавна осілих у тому повіті, не іншої віри, тільки християнської» (розд. IV, арт. 1), а великий князь мав за власним вибором затвердити одного з цих претендентів. Після обрання повітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносили присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном у присутності місцевої шляхти. Суддя, підсудок і писар зобов’язувалися з традиційною формулою, що збереглася від давніх часів, виконувати свої обов’язки, «не зважаючи на вищий або підлий стан, на достоїнства і посади, на багатого або вбогого, на приятеля кревного, ані на неприятеля, на тутешнього, ані на гостя не дивлячись, ні за приязню, ні за важністю, ні з остраху, ні за обіцянки і подарунки, ані сподіваючись пізнішого подарунка або якої винагороди, і без упередженості до сторони, і не побоюючись насильства, помсти, погрози, але самого Бога і його святу справедливість і право посполите і сумління своє перед очима маючи…» (розд. IV, арт. 1). Інша норма передбачала, що воєводи кожного повіту мають призначати з місцевої шляхти возних на заміну вижів і діцьких, які діяли в дореформених місцевих судах (розд. IV, арт. 4).

Слід підкреслити, що відсутність чіткого унормування питань юрисдикції і підсудності створювала ситуацію, коли до земського суду на українських землях ВКЛ міг звернутися кожен мешканець повіту. У зв’язку з цим є підстави стверджувати, що на відміну від польської моделі земський суд у ВКЛ, хоча й складався зі шляхти, сформувався як позастановий.

II Литовським статутом було також упроваджено гродські суди, які мали розглядати кримінальні справи мешканців повіту. Гродський суд, як і земський, веде своє походження від колишніх місцевих судів (інша назва — замковий). Гродський суд мав складатися з воєводи або старости (чи призначеного ними намісника), замкового судді й замкового писаря. Замковий суддя призначався воєводою або старостою з місцевої шляхти; він мав бути «чоловеком добрим, в тому повіті осілим, присяглим» (розд. IV, арт. 21).

З часом функції земського і гродського судів значною мірою змішуються. Навіть досвідчені юристи не могли визначити підсудність справ, а прокуратори вміло маніпулювали спірною юрисдикцією, затягуючи справу. Н. П. Старченко на підставі аналізу діяльності Луцького гродського суду зазначає, що розгляд багатьох справ, що надходили до суду, відкладався: деякі (33 %) — до наступних «рочків», щонайменше на шість тижнів, більше третини (37 %) ішло на апеляцію до трибуналу, відтак залагодження суперечок відкладалося на рік. Утім, річний інтервал був оптимістичним прогнозом навіть для справ, які завершувалися трибунальським декретом. Адже лише у третині вироків, що надходили з трибуналу для виконання, інтереси скривдженого було задоволено, до того ж у більшості випадків не з ініціативи суду, а через домовленості сторін. Близько 60 % трибунальських справ переносилися на наступні «рочки» або на невизначений час, бралися сторонами на «розейм» (полюбовний суд), поверталися до трибуналу тощо.

Серед справ, що розглядалися у гродському суді повторно (після перенесення з перших рочків на наступні), позивачі дістали сатисфакцію менше, ніж у третині випадків (27 %), стільки ж — ще раз перенесли вирішення суперечок на чергову сесію. Практика звільнення відповідача від процесу через формальні причини (зазвичай погрішності в позові або в уповноважувальних листах адвокатів на ведення справ) або ж відкладення справи на наступні «рочки» через хворобу відповідача (циляція), що було основним варіантом затягування процесу в 1560–1580 рр., помітно зменшується з підпорядкуванням Волинського воєводства юрисдикції Люблінського трибуналу. У діяльність гродського судочинства було тісно вплетене полюбовне залагодження суперечок, тобто вирішення конфлікту між контрагентами за допомогою, а зазвичай і з ініціативи, спільних приятелів, інколи й самих суддів. Загалом близько п’ятої частини всіх справ, які надходили до суду, ще до початку процесу відправлялися для «приятельського єднання»[197].

Свідченням зміцнення судової влади у ВКЛ може бути те, що II Литовським статутом передбачалися заходи щодо забезпечення судочинства: з’явлення звинуваченого до суду, дотримання порядку в суді, недоторканності учасників судового процесу. Зокрема, при вчиненні особливо тяжкого злочину, в разі ухилення відповідача від з’явлення, гродський суд негайно повідомляв про це місцеву адміністрацію та ініціював особливу процедуру виволання (аналог польській баніції). Виволаний (банітований, баніт) оголошувався поза законом, позбавлявся особистих і громадських прав. Заборонялося спілкуватися з ним, давати йому притулок; його жінка вважалась удовою, а діти — сиротами. Відновити себе в правах можна було лише ставши перед гродським судом.

До компетенції підкоморських судів на українських землях ВКЛ входив розгляд земельних справ шляхти, але на практиці до нього нерідко звертались і в інших випадках, що стосувалися земельних справ, наприклад, при розподілі спадщини, при купівлі-продажу землі тощо. Статут 1566 р. передбачав створення в кожному повіті посади підкоморія. На цю посаду великим князем призначалися шляхтичі, осілі в повіті, з доброю репутацією. По призначенні підкоморій мав принести присягу, текст якої був визначений Статутом. Діяльність підкоморського суду підпорядковувалася чітким вимогам, недотримання яких призводило до затягування справ та оскарження його рішень.

Невдовзі після Люблінської унії на всіх землях Речі Посполитої були засновані трибунали як суди другої (апеляційної) інстанції. Рішеннями Вальних сеймів у Варшаві послідовно було засновано Коронний трибунал для Великої і Малої Польщі та Луцький трибунал для Волинського, Брацлавського та Київського воєводств (обидва у 1578 р.), а також Головний литовський трибунал (1581р.). Створення трибуналів обмежувало королівські судові прерогативи, але король все одно залишався останньою судовою інстанцією. Особливий інтерес викликає Луцький трибунал, який до певної міри відбивав прагнення української шляхти судитися і власним («статутовим») правом, і власним судом[198]. Утім 1589 р. він був ліквідований. На відповідні українські землі, а в 1635–1648 р. і на відвойоване у Московії Чернігівське воєводство, поширилася юрисдикція Коронного трибуналу (він засідав у різних місцях, але «українські справи» переважно розглядалися на сесіях у Любліні). Попри чітке законодавче оформлення діяльності згаданих апеляційних інстанцій, можливість оскарження їхніх рішень у задвірному (надвірному) суді, існування процедури перенесення справи до іншого суду та відкладення розгляду на наступні рочки заплутувало інстанційні відносини між судовими установами й породжувало судову тяганину[199].

Від початку XVI ст. почав формуватися особливий правовий статус української «козацької людності» Великого князівства Литовського. Протягом кінця 1550-х — першої половини 1560-х рр. козаки здійснили кілька спроб конституювати своє утворення як організацію лицарського люду, що перебуває на військовій службі в польського короля. Це спричинило появу універсалу Сигізмунда ІІ Августа від 20 листопада 1568 р., яким було започатковано визнання владою окремого статусу козацтва, що передбачав низку імунітетів, зокрема і судових. Так, унаслідок «козацької реформи» 1568–1572 рр. польський монарх вивів «козаків, які на службі нашій», з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьману Речі Посполитої Ю. Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначив українського шляхтича Я. Бадовського. Так, на думку Т. В. Чухліба, розпочався тривалий процес автономізації майбутнього Війська Запорізького[200].

Принагідно маємо спростувати міф про існування окремого «Малоросійського трибуналу» в Батурині, нібито заснованого Стефаном Баторієм. Як зазначав О. М. Лазаревський[201], почалося все з того, що співзвучність назви міста з іменем короля надихнула деяких авторів на невиправдане перенесення дати заснування Батурина на кілька десятків років назад (від 1625 р. до 1576 р.). Згодом анонімний автор «Історії Русів» доповнив цю вигадку безапеляційним, але теж, як згодом виявилося, недостовірним твердженням про існування королівської грамоти, в якій, серед іншого, Стефан Баторій надавав право українським козакам у службових справах судитися в своїх полкових і сотенних судах, а також повелів відправляти справи «трибуналу руському» в новоутвореному місті Батурині. Автор навіть навів докладну структуру цього трибуналу. Після того, спираючись на «Історію Русів», інформацію про «Батуринський трибунал» повністю чи частково відобразили в своїх працях М. А. Маркевич, Д. М. Бантиш-Каменський, В. Б. Антонович і чимало інших, менш відомих дослідників.

Показовою щодо природи верховної судової влади в Речі Посполитій була діяльність сеймового суду. Судочинство в сеймовому суді здійснювалося монархом за участі сенаторів, до його юрисдикції належали справи, що набули найбільшого публічного розголосу, в його засіданнях брали участь найкращі знавці права коронного, литовського, волинського. Утім ефективність навіть цього суду не була високою — колізійний характер права давав можливість неодноразового перенесення справи, король залишив за собою право вибіркового правосуддя, порушуючи порядок у реєстрі справ, що було значним важелем впливу монарха на сторони, які шукали справедливості в сеймовому судочинстві[202].

Отже, судоустрій на українських землях ВКЛ упродовж кількох століть зазнав помітної еволюції. Судова система до її відносного усталення у Статуті 1566 р. включала низку різноманітних судів, більшою чи меншою мірою пов’язаних між собою. Відображенням відносного плюралізму тогочасного судівництва, на нашу думку, є жвава дискусія, яка точиться до сьогодні щодо класифікації цих дореформених судів ВКЛ[203]. Беручи до уваги, що відправлення правосуддя пов’язане з проявом влади, є певні підстави стверджувати про наявність у цей час ознак плюралізму судової влади. Звісно, заслуговує на увагу й висновок С. Г. Ковальової щодо відсутності на теренах ВКЛ судової влади як такої аж до проведення судової реформи 1564–1566 рр.[204]

Утім, на нашу думку, якщо розглядати судову владу як функцію чи складову частину публічної влади, то можна визнати існування судово-владних відносин на українських землях ВКЛ. Зумовлені суспільною неоднорідністю, ці відносини базувалися на розпорошеності судової влади, коли кожна спільнота претендувала на судову владу поруч, а то і замість держави. Ознакою доби стала певна «конкуренція судових влад» з тенденцією до пріоритету державної судової влади. Ця тенденція виявлялася в прямій або опосередкованій присутності держави у будь-якому судовому процесі, контролі через апеляційні повноваження центрального державного суду над недержавними судами, а також можливості судового контролю з боку гродських судів діяльності копних, доменіальних судів і судів для інородців.

4.4. Судово-владні відносини: сутність і тенденції еволюції

Природа судової влади характеризується через соціальні відносини, детерміновані суспільним уявленням про право і правосуддя. Серед найбільш значущих моментів тут можна виділити зміст судово-владних відносин, який поєднує елементи імперативності й диспозитивності і зрештою визначає правовий статус суб’єктів відповідних владовідносин (суб’єкт-носій влади — суб’єкт-адресат).

У середньовічному суспільстві всі соціальні категорії були, зазначає А. Я. Гуревич, також і передусім правовими. Середньовіччя не визнає фактичного стану індивіда або групи людей, не «оформленого» юридично. Водночас середньовічне право не було внутрішньоузгодженим і давало привід для різних тлумачень і спорів. Синонім справедливості, воно водночас не було орієнтоване на істину в сучасному розумінні: істиною вважали те, що було доведено в суді нерідко через клятви й присяги, дотримання певних ритуалів. Зокрема, як зазначає Н. П. Старченко, до середини XVI ст. і пізніше поєдинки все ще мають виразні риси судового способу доведення шляхтичем своєї правди. Схоже, що межа між двобоєм як варіантом Божого суду й ним же як механізмом захисту честі була доволі розмитою[205].

У контексті способів пошуку справедливості на цьому етапі правового розвитку показовою є еволюція інституту присяги, що призначалася сторонам судовим декретом. Згідно з правовими приписами основним способом доведення у суді мали бути документи і покази свідків, «наипевнейшые и наиґрунтовнейшые доводы», і лише коли їх бракувало, передбачалося застосування присяги (II Литовський статут, розд. 4, арт. 52). На практиці виявлялося, що «не виграти… жодної справи без присяги» — вона застосовувалася навіть тоді, коли ситуація була очевидною. Водночас шляхта, яка в судовому процесі за найменшої нагоди заявляла про свою готовність присягнути на доведення власної «правди», на ділі виконувати заяви не поспішала, оскільки цей акт вважався небажаним для доброго християнина[206]. Небажання присягати подекуди було сильнішим за можливі втрати при відмові від присяги. Подібною була ситуація і в громадському судочинстві. Не заглиблюючись в особливості функціонування цього правового інституту загалом, відмітимо, що така двозначність у ставленні до присяги як одного з архаїчних правових способів шукати правду може свідчити про «перехідний» характер правової свідомості, коли влада Божого суду ще цілком складала конкуренцію судовій владі соціуму. Так чи інакше сторони воліли закінчити справу миром, аби уникнути присяги.

Ще одним моментом, який хоча прямо й не стосується судової влади, але дає змогу зрозуміти правовий фон середньовічного українського суспільства, типову поведінку суб’єкта-адресата судової влади, є досліджений Ю. Зазуляком феномен погроз і ворожнечі в шляхетському соціумі[207], в якому погрози розумілися як символічне насильство, виступали як своєрідна форма публічної похвальби. Саме публічність погроз призводила до визнання їх певною мірою юридичним фактом, що має значення для судового процесу[208]. Показовим для цієї тенденції може бути те, що з кінця XV ст. дійшли перші згадки про «листи-відповіді», які містили писемні погрози проти супротивника і які, таким чином, формально санкціонували стан ворожнечі. У наступному, XVI ст. такі «листи-відповіді» стали обов’язковими для того, щоб оголошена ворожнеча вважалася законною. Навіть тяжкі злочини — наїзди на маєток супротивника, які в тому числі були традиційними актами ворожості, попри свій неправовий характер, в окремих випадках здійснювалися при асистуванні возного. Возний бував при кожній важливій події життєдіяльності шляхтича, легалізуючи її, зокрема у тих випадках, які в далекій або близькій перспективі могли спровокувати конфліктну ситуацію. У возному була заінтересована й сторона, яка вдавалася до протиправних дій, оскільки він міг надати у суді вигідні для неї свідчення[209].

Власне, правова регламентація та «вмонтованість» у судівництво як крайніх емоційно-психологічних станів, так і прямих переступів, може слугувати ілюстрацією формування «найважливішої цивілізаційної амбіції початку Нового часу — амбіції рішення буквально всіх і будь-яких конфліктів […] через вироблені людьми процедури»[210].

Головна ж роль у додержанні таких процедур у пореформений період відводилася возним, які не мали жорсткої прив’язки до конкретної судової інституції і діяли в межах усіх видів воєводських/повітових судів: гродського, земського, підкоморського, каптурового, трибунальського, а також тих, що лише окремими аспектами своєї діяльності пов’язувалися з офіційним судочинством, — копного і полюбовного.

Тотальність участі возного у судівництві (за словами автора XVI ст. Лукаша Гурніцкого, «mało nie wszystko prawo wasze na woźnym […] zawisło»[211]) часто робила його об’єктом впливу, а інколи і погроз, що не дало можливості усталитися цьому інституту.

Викладене, серед іншого, опосередковано зумовлювало зміст правовідносин, що складалися між суб’єктами судово-владних відносин на українських землях ВКЛ, КП і Речі Посполитої. Давня правова традиція у поєднанні з суспільно-правовими трансформаціями вимагала особливого владного і водночас арбітражного характеру судочинства, яке мало поєднувати елементи імперативності й диспозитивності з тим, щоб «старина» і «новина», політичні, владні й економічні амбіції, насамперед шляхти, не знищили державний організм.

Очевидно, що скласти цілісне уявлення про судову владу можна, аналізуючи її прояви в усіх судах, які становили досить розгалужену судову систему. Кожен з них мав свої особливості. Так, щодо церковних судів, дослідники відзначають їх еволюцію в бік обмеження кола справ, підсудних духовному суду, дедалі частіше звертання до джерел світського права, звуження компетенції церкви, уподібнення доменіального суду церкви до світського доменіального суду[212]. Українські міста з магдебурзьким правом не відігравали вирішальної ролі в державно-суспільних процесах, а судівництво в них позначалося впливами як українського звичаєвого права, Литовського статуту, так і традиціями громадського правування[213].

На особливу увагу в контексті цього дослідження заслуговують, як уявляється, суд монарха, шляхетські суди та суд копи, аналіз яких найбільшою мірою дає змогу з’ясувати сутність і виявити тенденції розвитку судової влади на українських землях литовсько-польської доби.

Базувалася на традиційному середньовічному уявленні про монарха як головного і бажаного її носія. Протягом середніх віків, пише О. Бальцер, «король є представником і охоронцем права, джерелом найвищої справедливості»[214]. Відоме з давньоруських часів явище «обезкняження» суду не спричинило втрату авторитету монаршого суду. І в XVI ст. король (він же великий князь Литовський) був єдиним найвищим суддею — «у підкоренні сторони під вирок судді вбачали скоріш підкорення особи під владу іншої особи». І очевидно, що, зокрема, шляхта ладна була зробити все, щоб підпадати під владу того, «чиєї вищості не можна заперечити — короля»[215]. Водночас можна стверджувати, що «ступінь бажаності» суду короля у передреформений період був значно вищим, ніж після проведення реформи. Адже тоді, на фоні значної дискредитації інших судів, які правували «власне для себе», склалося стійке суспільне переконання, що досягти правди можна лише у королівському або великокнязівському суді. Можна припустити, що достатньо реальна можливість такого суду, його високий авторитет зіграли свою роль у зміцненні королівської влади загалом. Окрім того, це певною мірою зробило короля союзником шляхти в її боротьбі з магнатами за зрівняння в правах. Разом з тим, слід відзначити додатковість, вторинність судових функцій монарха порівняно з іншими державними, передусім зовнішньополітичними та військовими, справами.

Правовий статус господаря як верховного судді ВКЛ в дореформений період (аналогічні процеси в Польщі відбулися загалом ще до приєднання українських земель) по-різному оцінювався дослідниками. Так, М. Ф. Владимирський-Буданов указував на суттєві обмеження цього всеосяжного, на перший погляд, права. Формально до господарського суду міг звернутися будь-хто з шляхетського стану, але фактично підсудність великому князю була значною пільгою, що або дарувалася з пожалуванням нерухомого майна («несудна грамота»), або належала визначеному колу осіб.

Можна говорити й про різні форми великокнязівської судової влади: суд великого князя з пани-радою, суд великого князя без пани-ради, суд окремих частин пани-ради замість великого князя (суд асесорський), суд замість великого князя і пани-ради підлеглих їм органів (суд маршальський), суд пани-ради замість господаря; суд комісарський, зібраний для розгляду однієї конкретної справи (переважно земського позову).

Така варіативність, уявляється, могла залежати від особи великого князя. Адже великокнязівський авторитет, а точніше ступінь його зверхності та впливовості в магнатському середовищі, вихідці з якого складали пани-раду, міг зумовлювати «одноосібність» його рішень, навіть за формальної присутності радників. Водночас обсяг судової влади пани-ради так само залежав як від особи конкретного господаря, так і її персонального складу. Очевидно, що обсяг судово-владних повноважень пани-ради був значно більший, ніж у призначених господарем великокняжих урядників, які виконували судові повноваження «з розказання». Отже, можливо говорити, що верховна судова влада у ВКЛ належала господарю та пани-раді.

Що ж стосується післяреформеного періоду, то функціонування виборного апеляційного суду — трибуналу, де склад суддів щороку оновлювався, не заважав, за висловом А.-С. Камінського, «вимагати від короля, аби він виступав вищим охоронцем миру і безпеки»[216].

Становлення і розвиток судової влади шляхти є важливою складовою формування шляхетського стану загалом. Право судитися «своїм судом», згодом «одним судом з панами і магнатами», виборювалося в гострій боротьбі. Таке право, закріплене Віденськими привілеями 1565 і 1566 рр. та юридично оформлене Литовським статутом 1566 р., означало зрештою створення шляхетської республіки і в кінцевому підсумку встановлення всевладдя шляхти в державі. Серед інших, його характерними ознаками були конфліктність та агресія, а насильство, за висловом М. Блока, перетворилося на класовий привілей.

Ускладнював ситуацію відносно повільний поступ у визнанні бажаною моделлю поведінки «чоловіка спокійного, статечного», а «покою» (миру), «покою суседского, порадку посполитого» єдино можливим для суспільства. Варто згадати й те, що проти запеклих бандитів у повітах влаштовували кінні виправи, а від сильних світу цього доводилося захищатися розгалуженою системою сусідських зв’язків, зміцнених клієнтарною мережею, яку формували довкола себе не лише великі достойники та потужні латифундисти, а й шляхтичі-власники кількох сіл і місцеві земські урядники[217]. Все це створювало, за висновком Н. П. Старченко, «український феномен», що нормував взаємини шляхти, збільшуючи діапазон коливань між нормою і відступом від неї, — своєрідний аналог західноєвропейського карнавалу. Той чи інший конфлікт розвивався за певними відомими загалу, переважно шляхетському, правилами та з дотриманням ритуалу, створюючи «спектакль конфлікту»[218], який був у основі практично будь-якої судової справи. Показово, що в загальній масі злочинів левова частка припадала на наїзди. Так, за даними, наведеними при дослідженні архіву князів Масальських на Волині у XVI столітті В. Поліщуком, серед переліку справ більша половина стосується різного роду обопільних наїздів[219]. Аналізуючи зміст справ, зафіксованих в актових книгах гродських судів Волинського, Брацлавського, Київського воєводств на кінець XVI ст., О. О. Патяка стверджує, що переважною більшістю це були справи про «ґвалтовні наїзди» шляхти чи шляхетських урядників[220] на маєтки одне одного.

Очевидно, що за таких умов ефективність суду як логічного завершення (припинення, призупинення) конфлікту мала забезпечуватися зусиллями власне представників шляхетського стану. До цього слід додати ті ще мало досліджені ментальні підвалини, які зумовлювали ставлення шляхтича до офіційної судової процедури як такої, що може зашкодити його «добрій славі». Все це має пояснити популярність полюбовного (приятельського) суду — форми полагодження конфліктних взаємин з допомогою приватних осіб з ініціативи і за згодою сторін. Саме добровільністю забезпечувалася дієвість приятельського суду як гальмівного механізму в конфліктах членів озброєної спільноти, надзвичайно вразливих щодо питань честі[221]. І хоча конфлікт зазвичай включав елементи ритуалізованого публічного демонстрування ворожості, шляхетська спільнота була заінтересована у збереженні відносної рівноваги між своїми членами.

Полюбовні (приятельські) суди за означенням могли набувати різних форм, здійснюватися за різними схемами, мати різну кількість учасників, різну тривалість тощо, переслідуючи завжди одну мету — замирення конфліктуючих сторін через досягнення певного компромісу між ними. При цьому так звана добровільність з обох сторін маскувала тиск на них з боку судової системи й шляхетської спільноти, а також пом’якшувала почуття образи одного контрагента та знімала гостроту урази для честі іншого[222].

Водночас, як зазначалося, вінцем устремлінь шляхти було запровадження виборного шляхетського суду, з чіткою законодавчою регламентацією норм процесуального права й владними механізмами його забезпечення.

Отже, слід визнати різновекторність устремлінь шляхетського загалу, зумовлених намаганням зберегти звичний спосіб залагодження суперечок, насамперед через інтерес у збереженні судової системи, вибудованої чи не виключно на персональних зв’язках, стійкі преференції полюбовного способу вирішення конфліктів і нагальну необхідність по-новому структурувати цю важливу ланку суспільно-державного життя.

Судова влада громади найбільший прояв мала в копних судах[223]. Судова влада копи базувалась, на думку Ф. І. Леонтовича та його послідовників, насамперед на таких моментах. Перший — це «первинні умови соціального ладу старих автономних земель-общин, за слабкого розвитку загальної концентрованої влади, яка б відправляла власними силами і засобами функції правоохорони населення»[224]. Другий — широка юрисдикція — «до копного суду міг звернутися кожний, хто потерпів шкоду від невідомого шкідника… зрозуміло, що такою доступною допомогою народного суду користувалися особи всіх суспільних класів»[225].

Як зазначалося, підсудність копним судам базувалася на територіальних засадах[226]. Копний суд мав компетенцію в межах так званого копного округу, до якого входили всі мешканці території, що простягалася від цього пункту в чотири сторони на одну литовську милю (приблизно 7,5 км), тобто на 15 км. Площа копного округу дорівнювала приблизно 115–225 км² (див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 25; Статут 1588 р., розд. XIV, арт. 9; розд. XI, арт. 26).

Особливий інтерес у зв’язку з копним судочинством, зокрема і підозрілим ставленням до чужинців, «непохожих», «лєзних», «перехожих» людей, загалом, викликає інститут сусідської солідарності. Адже сусідський «обичай» інколи протиставляється праву: «нехай ідуть і справуються сусідським обичаєм, але не водлуг права, єдно водлуг сусідства», — цитує знавець копного права І. Ю. Черкаський[227]. Тут видаються важливими декілька моментів. По-перше, в суспільстві, де навіть копа розрізнялася за назвою у зв’язку з її складом: «не з близьких сусідів, але людей чужих, сторонніх», важливу роль відігравали локальні солідарності. По-друге, слід узяти до уваги тривале збереження, зокрема в копному судочинстві, центральної ролі інституту свідків у його широкому значенні. По-третє, судовий процес та інтерпретація права все ще залишалися частиною усної культури, коли вагу письмового документа як юридичного доказу переважували зізнання свідків. До того ж копний суд був порівняно швидким та неупередженим. Водночас цілком у дусі александрійсько-київської культурно-філософської традиції «шукати не істину, а правду» судове слідство базувалося на інституті відведення вини: встановлювався не винний, а той, хто не зміг довести свою невинуватість. За неможливість «відвести слід» мала місце й колективна відповідальність. Визнання цього давнього способу вирішення конфліктів не виключали однак агресії і ворожості, зокрема з боку панів, які могли «з’явитися на копу лише для того, щоб провести на ній ряд ворожих актів стосовно позивача і самої копи»[228], і, очевидно, вдавалися до сили, аби нехтувати судові процедури і вироки.

З посиленням державної централізації судова влада копи «одержавлюється» через приписи щодо присутності на ній урядників, фіксацію її вироків, складення по його закінченні «реляції» — донесення для місцевого державного гродського суду, з їх занесенням до актових книг. Водночас держава була заінтересована у збереженні копного судочинства: прямі вказівки про це містить Литовський статут 1588 р., а численні актові матеріали свідчать про його популярність у суспільстві. Однією з причин цього, очевидно, є те, що за судовою владою копи стояв увесь хід правового розвитку. Адже абстрактна ідея права не з’явилася сама собою. Вона є результатом тривалої боротьби різних життєвих відносин й інтересів, зіткнення яких викликає необхідність в їх захисті шляхом як самосуду, так і суспільного наряду. Якщо суд і його головні атрибути хоча б у найпримітивніших формах мали з’явитися раніше, чим вповні склалася в загальних рисах абстрактна ідея права[229], то, як уявляється, це був суд громади насамперед як неупередженого, але й усевладного арбітра.

Судова влада на українських землях литовсько-польської доби — це складне суперечливе явище, аналіз якого має базуватися на з’ясуванні ментально-культурних підвалин середньовічного і ранньомодерного соціуму. Функціонування судочинства зумовлювалося всім соціальним тлом суспільства, співіснуванням різних ціннісних систем його представників у їх нерозривній єдності.

Існує відчутна залежність сприйняття чи несприйняття певних носіїв судової влади від наявних у суспільстві духовних цінностей, стандартів поведінки, її мотивації тощо. Зважаючи ж на соціальну і культурну строкатість середньовічного, зокрема й українського, суспільства, можна говорити про різні типи судової влади та їх конкуренцію як з огляду на здатність забезпечувати прийнятний рівень правопорядку, так і на об’єктивну еволюцію державної влади загалом з тенденцією до її розділення. Показовою при цьому є еволюція судової влади монарха, шляхти і копи.

Еволюція судової влади на українських землях зумовлювалася уявленнями про монарха як носія найвищої справедливості, об’єктивною недоступністю монаршого суду та шляхетсько-магнатськими владними тенденціями у формуванні КП, ВКЛ і Речі Посполитої. У ході розбудови судової системи за ним залишалася функція найвищого судді в державі, право отримати справедливість від якого високо цінувалося в суспільстві.

Поза тим, на українських землях КП, ВКЛ і Речі Посполитій як у дореформений, так і післяреформений період, існував певний судовий плюралізм. Суди, з одного боку, виконували роль різної ваги важелів, що утримують суспільну рівновагу, з іншого — не робили і не могли зробити судову владу безумовною.

Політичні й економічні амбіції магнатів і шляхти, пов’язані з ними конфліктність та агресія часто призводили до активного й виснажливого судового протистояння. При цьому шляхетське судочинство вибудовувалося як конвенційне, засноване на врахуванні інтересів сторін і груп, які стояли за особою, культурних пріоритетів, вразливих місць культивованої честі, що давало б змогу надалі співіснувати шляхтичам, щохвилини готовим удатися до зброї. Судді були частиною тієї ж шляхетської спільноти, тісно зрощені з нею зв’язками крові, приятельських стосунків, клієнтурних підпорядкувань тощо. А їхні лояльності часто виявлялися важливішими в ієрархії цінностей, аніж обов’язки урядників. Чи не найдієвішими для відновлення або підтримання миру серед членів шляхетського загалу були позасудові механізми, що могли примирити їх з найменшими втратами[230]. Такий характер шляхетських судово-владних відносин на українських землях формувався внаслідок взаємопроникнення польських і руських правових уявлень, зокрема про відправлення правосуддя, що сприяло поширенню на території Речі Посполитої спільних «судових практик» і стереотипів.

Судова влада копи, очевидно, теж мала сприяти передусім залагодженню миру, а не встановленню істини. Показово, що це практично не впливало на її ефективність і визнання соціумом. Поступове виділення з-під її юрисдикції шляхти свідчить про формування культурного шляхетського середовища, яке вимагало уточнених (а не кардинально змінених) правил відправлення правосуддя.

Ефективність громадського судочинства, зокрема приятельського (полюбовного) та копного, в якому уособлювалася судова влада соціуму, і підкорення якій мало хоча б позірно добровільний характер, перевищувала чи була такою ж, як і ефективність державної судової влади.