Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

10.1. Становлення українського радянського судівництва (1917–1921 рр.)

Перші роки радянської влади в Україні традиційно і небезпідставно сприймаються сучасними дослідниками як роки нехтування будь-якими правовими формами, відчутного пріоритету позасудових органів і надзвичайної юстиції. Проте тодішній підхід до судової влади цілком вписувався в умови започаткованого більшовиками великого й доволі неоднозначного соціального експерименту та щонайменше заслуговує на зважене об’єктивне вивчення.

Відомий український радянський діяч М. О. Скрипник зазначав, що Жовтнева революція зламала цілком і до кінця старий судовий устрій, поставила суду інші завдання, збудувала його на інших основах, дала йому інший соціальний зміст і значення. Головною відмінністю радянського суду було відкрите визнання його класовим судом, прямим знаряддям диктатури пролетаріату. На думку більшовиків, будь-який суд є класовим судом, але буржуазія намагається це приховати, а Радянська республіка відверто заявляє те, що є. Специфічні умови боротьби трудящих у період громадянської війни, вважали вони, не давали змоги вести захист радянського ладу іншим шляхом, ніж через здійснення цього захисту не на підставі писаного закону, а на основі соціалістично-революційної правосвідомості трудящих, на ґрунті їхнього пролетарського ставлення до життя, революційного чуття і тих загальних для всього класу положень, що визначали загалом усю тогочасну боротьбу трудящих. Робітники та селяни, які не були обізнані з юридичними тонкощами й теорією права, але усвідомлювали необхідність захисту інтересів трудящих і боротьби за радянську владу, творили свою справу під перехресним вогнем нападок і насмішок, знущання і зловорожості з боку всієї буржуазії та кваліфікованих юристів буржуазного права. У судових вироках періоду громадянської війни знайшли відбиття, дозріли і сформувалися нове радянське право, нова кримінальна політика[771].

Зауважимо, що на тлі активної діяльності надзвичайних органів, в умовах загального правового нігілізму далеко не одразу прийшло розуміння тієї ролі, яку мають відігравати народні суди. Наперед висувалися завдання класової боротьби. Як зазначав В. І. Ленін в листі до Д. І. Курського від 17 травня 1922 р., «суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас»[772].

Поступово відбувалось і осмислення творчої та виховної ролі правосуддя. Лідер більшовиків ще у березні 1918 р. зазначав: «Новий суд потрібний був, насамперед, для боротьби проти експлуататорів, які намагаються відновити своє панування чи відстоювати свої привілеї або потай протягти, обманом дістати ту чи іншу частинку цих привілеїв. Але, крім того, на суди, якщо вони організовані дійсно на принципі радянських установ, лягає інше, ще важливіше завдання. Це — завдання забезпечити суворе проведення дисципліни і самодисципліни трудящих»[773].

Що ж до розуміння судової влади у перші пожовтневі роки, то власне цей термін хоча й уживався, але дуже рідко. При цьому ідея поділу державної влади відкидалася більшовиками зовсім, оскільки вважалося, що її декларування — це чергова спроба панівної верстви обманути трудящих і приховати за гарним юридичним фасадом експлуататорську сутність своєї влади, якою буржуазія ні з ким не ділиться. На противагу висувалася теза про поєднання законодавства й управління, яка послідовно реалізовувалась у радянській дійсності через надання не лише законотворчих, а й законодавчих повноважень уряду, а певний час — навіть і окремим відомствам. Радянські судові органи теж не відособлялися від державного апарату і аж ніяк не мусили контролювати інші владні структури. Їхнє призначення полягало насамперед у тому, щоби своїми специфічними засобами здійснювати спільні для всіх органів влади завдання диктатури пролетаріату. Державні органи загальної компетенції (уряд, Ради та їхні виконавчі структури) визначали дислокацію судових установ і формували їхній кадровий склад. Це цілком узгоджувалося з положеннями ст. 5 Конституції УСРР 1919 р.: «Влада трудящих мас на території Української Соціалістичної Радянської Республіки здійснюється Радами Робітничих, Селянських, Червоноармійських Депутатів і іншими органами влади за вибором Рад»[774].

Безпосередньо керували судами та революційними трибуналами центральні й місцеві органи юстиції, які зі зростанням їхнього авторитету послідовно намагалися завадити втручанню інших відомств у сферу своєї виключної компетенції. Втім, у 1917–1921 рр. було й чимало органів із судовими функціями за межами сфери відання наркомату юстиції. «Судова влада» дедалі більше ставала фікцією і з огляду на послідовне посилення контролю за судовими установами та прямого, хоча й не зовсім гласного, керівництва ними з боку компартійних органів.

Про те, як конкретно розбудовувалася система судових органів Радянської України, є чимало спеціальних досліджень. Зокрема, історія правоохоронних (каральних) органів УСРР та й загалом історичний період 1917–1920 рр. були традиційним предметом дослідження радянських істориків права «харківської школи», передусім А. Й. Рогожина[775] та його учнів. Значне місце приділено цьому періоду в загальних працях з історії суду Радянської України М. П. Діденка[776], Д. С. Сусла[777] і деяких інших авторів[778]. Українські сюжети знайшли певне відображення і в фундаментальній праці М. В. Кожевнікова з історії радянського суду[779] та окремих працях з історії судівництва Радянської Росії[780].

Дослідники загалом погоджуються, що перші радянські судові органи («революційні» або «робітничо-селянські» суди чи трибунали) виникали до певної міри стихійно, за ініціативою знизу, без відповідної нормативної бази та якоїсь усталеної форми. Нерідко судові функції виконували безпосередньо Ради й навіть загальні збори громадян[781].

Первинну врегульованість у судівництво внесла Постанова Народного Секретаріату Радянської України Про введення народного суду від 4 (17) січня 1918 р. В ній проголошувалося скасування всіх попередніх судових установ і пов’язаних з ними інституцій. Стара судова система знищувалася вщент. Але канцелярським службовцям приписувалося продовжувати роботу під керівництвом комісарів, призначених Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів, щоби забезпечити передачу новій владі майна, архівів і поточних справ.

Повсюдно запроваджувалися місцеві колегіальні народні суди: дільничні, повітові й міські. Дільничні народні суди засновувалися з розрахунку один суд на десять тисяч мешканців, повітові суди — по одному в кожному повіті, а міські суди — по одному в кожному місті, виокремленому з повіту. Всі справи мали надходити до дільничних народних судів. З них суд вирішував лише ті справи, в яких призначене ним покарання не перевищувало одного року тюрми і 5000 крб. штрафу або на користь потерпілої сторони присуджувалося майно ціною не більше п’яти тисяч карбованців. Коли ж ішлося про те, що передбачуване покарання або цінність спірного майна виходить за ці межі, то дільничний суд передавав справу відповідному повітовому або міському суду.

Таке розмежування підсудності дуже нагадувало аналогічне розмежування між колишніми мировими і загальними судами. До певної міри дільничні суди й мали замінити колишню мирову юстицію. У Радянській Росії теж до цього прийшли, але не одразу. Спочатку мирова юстиція тут не скасовувалася, а лише призупинялася.

У повітових і міських судах мало бути не менше двох постійних і восьми чергових суддів. До складу дільничного суду входили два постійних судді й вісім чергових. Постійні судді мали обиратися загальним і прямим голосуванням населення. Організація виборів доручалася Радам, але тимчасово до проведення виборів постійних суддів обирали на загальних зборах Рад, причому будь-яка особа мала право виставити свою кандидатуру. Там, де ще не було волосних Рад селянських депутатів, вибори постійних суддів і розподіл дільниць відбувалися на сільських сходах. Списки чергових суддів Ради складали з громадян обох статей старше 18 років, які проживали на території дільниці. На фронті у разі відсутності Рад солдатських депутатів відповідні обов’язки щодо створення дільничних судів, виборів постійних суддів і складання списків чергових суддів покладалися на полкові комітети.

Судовий процес і процедура були доволі ефективні й прості. Суди засідали в будь-який час доби, вдень і вночі. Справи вирішувалися колегією у складі одного постійного судді й чотирьох чергових. Всі присутні громадяни віком від 18 років мали право відводу суду, могли бути оборонцями й захисниками. (В Росії таке дозволялося лише громадянам з «незаплямованою репутацією».) Всі рішення виносилися іменем Народу України більшістю голосів членів суду.

Рішення народних судів вважалися остаточними й підлягали негайному виконанню. Апеляційний і касаційний порядок перегляду справ не передбачався, але у разі виявлення «нових істотних обставин» справа могла бути переглянута тим самим судовим органом. Відсутність апеляційного оскарження відомий діяч «червоної юстиції» О. І. Хмельницький пояснював так: «Вже давно було ясно, що апеляційний суд є значно гіршим судом, ніж суд першої інстанції. Передусім цей суд, віддалений від місця і часу тих фактів, які покладаються в основу процесу, природно своєю тенденцією прагнув до того, щоб обмежити розгляд справи по суті. Цілком зрозуміло, що, коли питання про утворення судів стало в усій повноті, ми визнали доцільним принцип апеляційного оскарження скасувати»[782]. Що ж стосується касаційного оскарження, то незабаром було вирішено його відновити. Зокрема, за необхідність касаційного оскарження в лютому 1918 р. висловилися делегати з’їзду народних суддів у Харкові[783].

У постанові дозволялося також звернення до третейського суду, створеного сторонами, для вирішення будь-якої спірної справи. Рішення цих судів мало силу рішень дільничних судів і приводилось у виконання за постановою останніх.

Народні суди визначали покарання на свій розсуд, але в постанові Про введення народного суду була така фраза: «Покарання тілесні, що мають характер публічної ганьби, і смертна кара назавжди повинні бути витравлені із пам’яті і свідомості народу України». Втім, доволі швидко смертну кару було відновлено.

Судам пропонувалося керуватися революційною совістю й законами попередніх урядів, крім скасованих законів. При цьому скасованими вважалися всі закони, які суперечили постановам Всеросійського ЦВК Рад, ЦВК Рад України, РНК РСФРР і Народного Секретаріату Радянської України.

Постанова передбачала також негайне створення робітничих і селянських революційних трибуналів «з метою нещадного переслідування мародерства і всіх видів зловживань промисловців і торговців, а також для боротьби з саботажем чиновників і інших службовців усіх установ — взагалі рішучої боротьби з ворогами революції». Революційні трибунали мали бути повітовими й міськими за зразком народних міських і повітових судів. Постійних суддів у революційні трибунали передбачалося обирати на загальних зборах відповідних Рад. Утім належної деталізації положень щодо формування й функціонування революційних трибуналів у постанові не було[784]. Ймовірно, це питання вирішили опрацювати докладніше, оскільки чинна на той час в Росії «Інструкція революційному трибуналу» видавалася занадто формалізованою[785].

Того ж дня була прийнята директива Народного комісаріату юстиції України (так у першоджерелі, вірогідно — Народного секретарства в судових справах України) Про обрання комісарів юстиції на місцях та їх функції[786]. Комісари юстиції мали забезпечити зберігання архівів і майна судів.

Аналогічну спрямованість мало розпорядження Народного секретаря в судових справах України від 17 (30) січня 1918 р. Про порядок ліквідації старих судових установ і організацію нових[787], адресоване губернським і повітовим радам. Воно зобов’язувало місцеві органи нової влади негайно приступити до ліквідації всіх старих судових установ, скласти радянські списки суддів і розпочати діяльність дільничних, міських і повітових судів. Дозволялося використовувати окремих чинів судового відомства як інструкторів і помічників. Пропонувалося також негайно розпочати діяльність Революційного трибуналу.

Створення нових судових установ наразилося на саботаж старих суддів, канцелярських службовців, прокурорів і адвокатів[788]. Не збиралися, звісно, виконувати постанови і розпорядження радянської влади й на територіях, підвладних Українській Центральній Раді[789]. Тому вже після того, як радянська влада ствердилася в Києві, Народне секретарство в судових справах 19 лютого 1918 р. направило окреме розпорядження керівникам усіх скасованих київських судових установ приступити до ліквідації відповідного суду під контролем Київської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів[790].

Окрім того, Народне секретарство в судових справах постановою від 20 січня (2 лютого) 1918 р. вилучило з підсудності народних судів житлові, земельні й трудові справи, які передавалися на розгляд відповідно житлових камер при Радах, селянських земельних комітетів і відділів праці місцевих Рад. А спори, пов’язані із соціальним страхуванням, мали розглядатись у лікарняних касах, страхових органах і примирливих (примирних) камерах[791].

Як перший крок до врегулювання правового статусу революційних трибуналів Харківською Радою робітничих і солдатських депутатів 13 (26) січня 1918 р. було затверджено і 17(30) січня 1918 р. опубліковано в газеті «Донецкий пролетарий» положення Про революційні трибунали, яке визначало склад трибуналу й основні засади його діяльності[792]. А 23 лютого 1918 р.[793] Народне секретарство в судових справах прийняло положення Про порядок утворення на території України робітничих і селянських повітових та міських трибуналів, їх завдання і функції[794].

У цьому положенні передбачалося, що Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів на своїх загальних зборах обирають строком на 3 місяці 12 членів Революційного трибуналу (на практиці формувалися революційні трибунали переважно виконкомами Ради). При цьому Рада в будь-який момент мала право позбавити обраного повноважень і призначити нові вибори. На такий самий строк Радою обиралися громадський обвинувач і два його товариші, слідча комісія із 6-ти осіб, секретар трибуналу і трибунальський виконавець.

Слідча комісія мала проводити дізнання і попереднє слідство в усіх справах, що надходять до Революційного трибуналу. Для цього вона дістала право здійснювати необхідні процесуальні дії, включно із затриманням обвинувачених. Комісія була зобов’язана висунути затриманому обвинувачення впродовж 48 годин.

У конкретному судовому засіданні брала участь колегія з п’яти суддів на чолі з головою трибуналу або одним із двох його заступників. Обвинувачений міг заявити відвід суддям, визнання обґрунтованості якого належало самому трибуналу. Передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути оборонцями та обвинувачами на суді й на попередньому судовому слідстві. Для виконання рішень трибуналу трибунальський виконавець мав право залучати червону робітничу гвардію.

У зв’язку зі вступом військ Четверного Союзу на територію України на цьому історичному етапі розбудова радянських судових установ припинилася. Нова влада встигла закріпити принципові засади українського радянського судівництва і зробити перші практичні кроки з розбудови народних судів і революційних трибуналів.

З відновленням восени 1918 р. радянської влади система судових органів доповнилася новими ланками. Зокрема, впродовж 1918 р. в Радянській Росії, яка була орієнтиром для українських більшовиків, змінилося ставлення до військової юстиції. Так, Наркомат юстиції РСФРР первинно відстоював принциповий підхід, що суди мають бути єдині для усіх громадян. У декреті РНК РСФРР від 4 травня 1918 р. Про революційні трибунали прямо приписувалося «скасувати всі інші місцеві й армійські революційні трибунали з передаванням їхніх справ до найближчих революційних трибуналів».

Проте практичні потреби здійснення судочинства у військових частинах, які під час воєнних дій перебували в постійному русі й не могли «обслуговуватися» територіальними судами, спричинили відомчу самодіяльність Наркомату військових справ РСФРР, який всупереч загальній урядовій лінії своїми наказами від 23 липня 1918 р. заснував фронтові полкові суди і ротні товариські суди. Водночас за ініціативою революційних військових Рад армій Східного фронту влітку 1918 р. стали створюватися революційні військові трибунали армій (інші назви — польові трибунали, військово-польові революційні суди). А 14 жовтня 1918 р. наказом Революційної Військової Ради Республіки (далі — РВРР) було засновано Революційний військовий трибунал (далі — РВТ) РСФРР[795]. Одночасно РВТ створювалися при всіх фронтах, арміях, дивізіях та інших з’єднаннях.

У цьому контексті стає зрозумілим, чому 11 грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України в Українській Радянській Армії було запроваджено особливі військові трибунали й затверджено положення про ці трибунали[796]. Система особливих військових трибуналів включала ротні товариські (дисциплінарні), полкові та загальноармійські (надзвичайні) військові трибунали, а також армійський касаційно-апеляційний відділ і була віднесена до відання Революційної Військової Ради (далі — РВР) Української Радянської Армії. Визначалися склад військових трибуналів, їхня підсудність, порядок судочинства і попереднього розслідування. Члени ротних трибуналів обиралися всією ротою і затверджувалися полковим трибуналом, члени полкового трибуналу призначалися армійським трибуналом, а члени армійського трибуналу призначалися РВР Української Радянської Армії і затверджувалися Робітничо-селянським урядом України. Голову армійського касаційно-апеляційного відділу призначав уряд. До розгляду справ також залучали двох голів полкових трибуналів, які змінювалися кожні два тижні в порядку черговості номерів полків.

Встановлювалося, що «межею влади» ротних трибуналів є присудження до легких покарань, а у полкових і армійських трибуналів така межа визначається лише революційною совістю цих трибуналів. Єдиним джерелом судочинства визнавалася революційна свідомість. Допускалась апеляція на справи полкових трибуналів, якщо вирок було винесено з порушенням суті або форми судочинства.

Іншою знаковою подією стало заснування 3 грудня 1918 р. Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК), наділеної правом здійснювати позасудову репресію[797]. В радянській фаховій літературі доволі часто писали про «судові повноваження ЧК» і відносили надзвичайні комісії до судових органів. Проте, враховуючи відсутність будь-якої усталеної процедури розгляду справ у органах ЧК і передусім належних формальних процесуальних гарантій для обвинувачених, підозрюваних і затриманих, у цьому дослідженні ми не розглядаємо діяльність таких позасудових органів за межами їхніх відносин із судовими (трибунальськими) органами. Тим паче, що правовому статусу й організаційно-правовим формам діяльності ЧК присвячено чимало спеціальних досліджень[798].

Здобутком нового етапу розвитку українського радянського судівництва став Декрет РНКУСРР Про суд від 19 лютого 1919 р. (дата публікації, дослідниками часто цей акт датується 14 лютого)[799]. Декретом оголошувалися скасованими всі судові установи, які існували до встановлення радянської влади. Затверджувалося Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР (було опубліковано 20 лютого 1919 р.), яке загалом зберегло основні положення відповідних попередніх актів. Положення починалося з тези, що вся судова влада на території України належить народним судам, радам (з’їздам) народних суддів і революційним трибуналам. Щодо військових революційних трибуналів зазначалося, що їхні устрій, підсудність і порядок функціонування визначаються окремим законом. Також встановлювалося, що у справах особливої важливості, які вимагають негайного вирішення, Надзвичайній комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією надається право винесення вироків з доведенням про це у кожному конкретному випадку до відома революційних трибуналів.

Народні суди й революційні трибунали мали керуватися декретами Робітничо-селянського уряду України. Будь-які посилання на можливість застосування старих законів зникли. Там, де ті чи інші правові питання не були визначені, пропонувалося керуватися, по-перше, інтересами соціалістичної революції, а по-друге, — соціалістичною правосвідомістю. О. І. Хмельницький з цього приводу висловився так: «…Суд має керуватися принципом революційного утилітаризму, а не лише вузьким критерієм юриста, більш чи менш формальним, і він має виходити з того, наскільки цей вирок може опускати дамоклів меч на ту чи іншу голову, наскільки цей вирок може бути корисний для Радянської влади. Якщо цей дамоклів меч уразить особу, яка, можливо, є невинною, то Революційний трибунал і перед цим не може зупинятися: якщо треба уразити — то він має уразити»[800].

Важливою новелою стало заснування услід за Росією (положення про єдиний народний суд там було затверджено 30 листопада 1918 р.[801]) єдиного народного суду — без колишнього поділу на дільничні, повітові й міські суди. Число народних судів у кожному адміністративному районі (місті, повіті) та район діяльності народного суду (судова дільниця) визначалися в містах міськими Радами, а в повітах — повітовими виконкомами. Згодом Наркомату юстиції та юридичним відділам губвиконкомів було надано право скасовувати й змінювати згадані постанови[802].

Справи розглядала колегія у складі постійного народного судді й народних засідателів, які обиралися у містах Радами, а в повітах виконкомами Рад. Строк повноважень судді — один рік, народних засідателів (чергових суддів) — 6 місяців із правом дострокового відкликання. Найскладніші кримінальні справи: про вбивства, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних пошкоджень, підроблення документів і грошових знаків і будь-які інші за визначенням народного судді, розглядалися за участю 6-ти народних засідателів, а інші — за участю 2-х народних засідателів. Цивільні справи розглядалися одноособово народним суддею або за його рішенням (окремим для кожного випадку) за участю 2-х народних засідателів. Утім, тодішні дослідники зазначали, що на практиці бачили й випадки розгляду справи з одним засідателем, що аж ніяк не відповідало законодавству[803].

Варто звернути увагу, що О. І. Хмельницький вважав принципово недопустимою участь народних засідателів як «елемента випадкового і не піддатливого для суворого підбору» в революційному трибуналі, але допускав їхню факультативну (необов’язкову) участь у цивільному процесі та необхідність у кримінальному процесі[804].

Досудове слідство було обов’язковим у всіх справах, підсудних народному суду за участю 6-ти народних засідателів. Запроваджувалися народні слідчі, які обиралися на той же строк і в тому ж порядку, як і народні судді. Народний суддя розглядав скарги на дії народного слідчого, міг і сам проводити слідство на свій розсуд.

Засновувалася друга (касаційно-ревізійна) інстанція у формі ради (з’їзду) народних суддів (далі — раднарсуд) на зразок колишніх з’їздів мирових суддів. Цей орган складався з усіх постійних народних суддів міста чи повіту. Президії у раднарсудів не було. До розгляду конкретної справи залучалися три народні судді в порядку черги. Якщо раднарсуд скасовував рішення або вирок суду першої інстанції, то він або направляв справу на повторний розгляд у цей же суд, але в іншому складі, або приймав справу до свого розгляду.

В кожній губернії тепер був один революційний трибунал. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15-ти. Згодом доповненням до декрету було закріплено право НКЮ скасовувати і змінювати відповідні рішення[805]. Справи розглядались у складі 5-ти членів трибуналу. Попереднє слідство у справах, підсудних ревтрибуналам, здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників (аналогічні колегії були й у народних судах). До компетенції трибуналів належали справи про державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів.

Зауважимо, що від січня 1919 р. радянська українська держава вже мала офіційну назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а тому всі рішення та вироки народних судів і революційних трибуналів виносилися іменем Української Соціалістичної Радянської Республіки, а не іменем Народу України, як раніше.

Окремі питання реалізації декрету Про суд (строки і порядок ліквідації старих установ; доля справ, які перебували в їхньому провадженні; скасування вже прийнятих вироків і рішень) визначалися численними урядовими декретами[806] і постановами НКЮ УСРР[807].

Для більшовицької влади видавалося принципово важливим, щоб усі судові установи були під пильним державним контролем. За відомчим розподілом таке завдання покладалося на органи юстиції. 8 лютого 1919 р. було опубліковано Тимчасове положення про організацію місцевих органів Радянської влади і порядок управління, яким передбачалося існування у складі створених місцевих рад (крім волосних) відділу юстиції[808], 25 лютого 1919 р. — Положення про юридичні відділи виконкомів[809] — і 1 березня — Положення про наркомат юстиції[810]. До компетенції наркомату й відділів юстиції на місцях увійшли, зокрема, питання, пов’язані з ліквідацією старих і керівництвом діяльністю нових судових установ, нагляд за судовою і слідчою роботою, попередня підготовка списків суддів, слідчих, трибунальних і судових виконавців, обвинувачів, правозаступників тощо.

8 березня 1919 р. було опубліковано циркуляр НКЮ УСРР щодо нагляду юридичних відділів губвиконкомів за законністю вироків і рішень підвідомчих їм судових установ. Зокрема, юридичні відділи мали право посилати своїх представників для участі в процесі, оскаржувати вироки та рішення у вищу інстанцію, вимагати перегляду їх за нововиявленими обставинами (аналогічні функції після судової реформи 1922 р. стала виконувати прокуратура)[811].

А 16 квітня 1919 р. у складі НКЮ УСРР було створено IX відділ — Найвищий[812] судовий контроль з ревізійно-наглядовими функціями — і X відділ — Найвищий касаційний суд для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів[813]. Одночасно народні суди та революційні трибунали дістали право самостійно переглядати свої рішення за нововиявленими обставинами[814].

Найвищий судовий контроль, як видно вже із самої назви установи, контролював діяльність суддів, особовий склад і діловодство судів. Він мав право здійснювати ревізію діяльності судових установ, вимагати від них необхідної інформації, а також затверджувати на підставі узагальнення судової практики обов’язкові для всіх судів керівні роз’яснення і вказівки і навіть притягати до відповідальності за порушення обов’язкових для судових установ правил. Проте він не міг сам змінити або скасувати вирок чи рішення суду першої інстанції, оскільки касаційною інстанцією для народних судів були раднарсуди.

Найвищий касаційний суд виконував стосовно революційних трибуналів такі самі функції, як раднарсуди щодо народних судів. Окрема інструкція НКЮ УСРР від 29 червня 1919 р. не лише врегульовувала відносини цих двох відділів, а й визначала устрій та порядок судочинства Верховного касаційного суду[815]. Втім, реально Найвищий касаційний суд розпочав діяльність лише в березні 1920 р.

Помилування (пом’якшення покарання) осіб, засуджених як старими, так і новими судовими установами, декретом РНК УСРР від 14 лютого 1919 р. було віднесено до виключної компетенції Робітничо-селянського Уряду УСРР[816]. Проте невдовзі воно стало прерогативою Президії ВУЦВК. Певну дискусію викликало питання, чи має ВУЦВК право помилування осіб, засуджених РВТ на території України. 2 червня 1920 р. Політбюро ЦККП(б)У постановило, що в цьому разі справа помилування вирішується в порядку військової підлеглості[817].

Показово, що абсолютно нікого з керівників радянської юстиції тоді не бентежило, що на чолі судової системи опинилися підрозділи виконавчого органу. Вочевидь, далося взнаки, що аналогічні органи вже існували в Радянській Росії[818]. Ще одним свідченням керівної ролі виконавчих органів у судівництві стали відомчі інструкції НКЮ УСРР Про судоустрій від 12 травня 1919 р. та Про судочинство від 3 червня 1919 р., які суттєво уточнювали декрет Про суд[819].

Кроком до централізації судової влади слід визнати й створення, за російським прикладом, декретом ВУЦВК від 15 квітня 1919 р. Верховного (Найвищого) революційного трибуналу на правах судового відділу ВУЦВК[820]. Цей орган розглядав у першій інстанції справи особливої важливості, які загалом належали до компетенції революційних трибуналів і передавалися на його розгляд за постановами ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР та НКЮ УСРР. Попереднє розслідування у цих справах покладалося на верховних народних слідчих. Жодних касаційних або наглядових функцій у Верховного революційного трибуналу не було, оскільки вони були покладені на Верховний касаційний суд. При Верховному революційному трибуналі діяли колегія обвинувачів і колегія правозаступників. Їхній персональний склад так само, як і кандидатури 7-ми членів трибуналу, затверджував ВУЦВК за поданням НКЮ. Вироки Верховного революційного трибуналу оскарженню не підлягали.

Таким чином, на середину 1919 р. судоустрій УСРР включав суди першої інстанції (єдині народні суди і революційні трибунали), судові органи касаційної інстанції (раднарсуди та Найвищий касаційний суд), судовий орган із винятковою підсудністю (Верховний революційний трибунал). Наркомат юстиції в особі Найвищого судового контролю і органи юстиції на місцях виконували ревізійно-наглядові функції.

Окремо існувала система революційних військових трибуналів. До неї належали не лише постійно діючі суди військового відомства, а й польові суди тимчасового характеру. Так, наказом президії Комітету оборони Києва і його околиць № 3 від 1 липня 1919 р. у зв’язку зі станом облоги в межах Київського гарнізону було створено військово-революційний (польовий) трибунал і затверджено положення про нього. До цього органу з компетенції військових і цивільних трибуналів було вилучено і передано на розгляд за законами і строками воєнного часу (впродовж 24 годин) такі категорії справ: зрада УСРР, шпигунство, бунт, злочини за посадою і саботаж, хабар, спекуляція, навмисне вбивство, розбій, грабіж, навмисний підпал, зґвалтування, мародерство, погром і антирадянська агітація, панічне залишення місця служби, опір караулу і збройний опір владі, поширення неправдивих чуток, диверсії і навмисне псування майна, військові майнові злочини, явне повстання проти радянської влади і порушення революційного обов’язку служби, дезертирство, самовільне залишення поста й караулу, навмисне допущення втеч, крадіжки караулом охоронюваного майна або сприяння їм. Польовий трибунал мав функціонувати безперервно. Всі смертні вироки подавалися на перевірку в президію Комітету оборони Києва і його околиць і після затвердження негайно виконувалися[821].

Звернемо увагу і на те, що декретом РНК УСРР, опублікованим 25 квітня 1919 р., для розгляду справ, що випливають із застосування законів про соціальне страхування, були засновані страхові суди (окружні страхові суди і Вищий страховий суд) в системі Наркомату праці.

Проте у серпні 1919 р. перед наступом денікінських військ органи радянської влади залишили столичний Київ, а згодом — і майже всю територію України. Розвиток українського радянського судівництва відновився лише наприкінці року з просуванням радянських військ на Україну[822].

Із суттєвих змін судівництва України на завершальному етапі громадянської війни (до березня 1921 р.) відзначимо насамперед зміни у військовій юстиції. Так, оформлений у червні 1919 р. військово-політичний союз радянських республік призвів до створення єдиної Червоної армії радянських республік і переформування військових трибуналів Українського фронту. Відповідно до Пололсення про революційні військові трибунали, затвердженого Всеросійським ЦВК 20 листопада 1919 р., всі вони увійшли в єдину систему РВТ[823]. А наказом РВРР від 5 травня 1920 р. було затверджено нове положення про РВТ[824]. Цей акт ґрунтувався на затвердженому Всеросійським ЦВК 18 березня 1920 р. Положенні про революційні трибунали[825], яке оголошувалося базовим для будівництва і функціонування революційних трибуналів усіх видів[826].

У межах цієї системи існував у 1920–1922 рр. РВТ Чорноморсько-Азовського флоту, документи якого нині зберігаються у фонді Р-922 Російського державного архіву Військово-морського флоту. На території України від 28 лютого 1920 р. до 5 лютого 1921р. також діяв РВТ Української ради трудової армії[827]. Загалом за станом на середину 1921 р. в Україні діяли трибунали Харківського та Київського військових округів з підвідомчими їм 20 трибуналами військових з’єднань.

18 березня 1920 р. Всеросійський ЦВК затвердив Пололсення про революційні військові залізничні трибунали (далі — РВЗТ)[828]. На весь час запровадження на залізницях воєнного стану створювалися Головний РВЗТ при Наркоматі шляхів сполучення РСФРР і РВЗТ при управліннях кожної із залізниць. Склад цих трибуналів формувався Наркомом шляхів сполучення (НШС) РСФРР і комісарами окремих залізниць із урахуванням думки голови Головного РВЗТ. До складу трибуналів обов’язково входили представники транспортних підрозділів ЧК. Для обслуговування окремих дільниць, районів або важливих залізничних вузлів дозволялося створювати відділення трибуналів. До компетенції РВЗТ належали злочини, вчинені службовцями залізниці, а також небезпечні для нормального залізничного руху злочини, вчинені іншими особами в смузі відчуження залізниць. На території УСРР РВЗТ були в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі та деяких інших містах (всього 6 трибуналів на середину 1921 р.). Вищою інстанцією для них був РВЗТ при уповноваженому НШС РСФРР на Україні.

Що ж до органів ЧК, то 20 серпня 1920 р. РНК УСРР прийняла постанову, яка визначала відносини центральних і губернських органів ЧК з органами юстиції та внутрішніх справ і революційними трибуналами[829]. На зміну всіх попередніх актів встановлювалося, що один із членів колегій губернської ЧК делегується до складу губернського революційного трибуналу. ЧК виносить вироки лише у справах, які вимагають безпосередньої розправи, всі інші упродовж місяця направляються за підсудністю в революційні трибунали та народні суди. Революційні трибунали мають право перевірки слідчих дій ЧК по справах, призначених до передавання трибуналам. Вони також можуть перевіряти місця ув’язнення і законність утримання заарештованих.

Новий самостійний елемент судоустрою було запроваджено постановою РНК УСРР Про робітничі дисциплінарні товариські суди від 12 червня 1920 р.[830] Дисциплінарні суди засновувалися з огляду на особливо важке військове, продовольче та паливне становище, а також із метою піднесення дисципліни і продуктивності праці. Створювалися вони при губернських, повітових і районних відділеннях виробничих професійних спілок, але фінансувалися за кошторисом відділів праці Наркомату праці. Передбачалася касаційна інстанція — Губернський дисциплінарний суд при губернському відділі праці. Палітра застосованих санкцій була доволі широкою: від догани до звільнення з підприємств і передання до концентраційного табору. За наявності ознак кримінального або цивільного правопорушення справа направлялася до народного суду або революційного трибуналу. 5 червня 1921 р. РНК УСРР затвердила нове положення про дисциплінарні товариські суди[831], згідно з яким такі суди діяли при губернських радах профспілок та Упрпрофбюро.

Певні судові функції виконували також Комісії по боротьбі з трудовим дезертирством, створені на підставі декретів Ради праці та оборони. Їхня компетенція визначалася в УСРР Постановою Головного і Всеукраїнського комітетів трудової повинності Про діяльність Дезертиркомісій по боротьбі з трудовим дезертирством, опублікованою 11 червня 1920 р.[832], а згодом — Постановою РНК УСРР Про трудове дезертирство і органи боротьби з ним від 31 січня 1921 р.[833] Дезертиркомісії не лише передавали матеріали дисциплінарним судам і ревтрибуналам, але могли й самостійно віддавати дезертирів у штрафні трудові частини строком до 6-ти місяців, накладати арешт строком до 3-х (згодом — 2-х) тижнів тощо.

26 жовтня 1920 р. (через сім днів після прийняття аналогічного положення в РСФРР) РНК УСРР затвердила нове положення Про народний суд[834]. Історію підготовки цього акта, покликаного зблизити українське й російське законодавство, докладно описав М. П. Діденко[835].

Новелою стало запровадження для народних суддів обов’язкового стажу політичної роботи «в пролетарських організаціях», а також теоретичної або практичної підготовки для посади радянського судді. Зберігся попередній порядок виборів і дострокового відкликання суддів повітовими (міськими) Радами. Але відповідні рішення Рад підлягали затвердженню губвиконкомом.

Згідно з новим положенням в Україні замість повітових (міських) раднарсудів створювалися губернські раднарсуди. Раднарсуди при цьому могли лише скасувати рішення і вироки першої інстанції з направленням справи на повторний розгляд, але не розглядати самостійно справу по суті, як це було передбачено до того. Губернські раднарсуди мали президію, яка обиралася з’їздом народних суддів і затверджувалася губернським виконкомом, у складі голови ради, його заступника та від двох до п’яти постійних членів. Розгляд справ відбувався за участю одного члена президії і двох народних суддів, залучених за чергою. Допускалося також створення районних раднарсудів, за умови, що вони будуть обслуговувати не менше трьох повітів. У такому разі замість однієї губернської ради на території губернії було кілька районних. Саме за таким принципом були побудовані майже всі раднарсуди в УСРР. Лише у Волинській та деяких інших невеликих за територією губерніях існували власне губернські раднарсуди[836]. Проте через рік обіжником НКЮ УСРР № 218/66 від 2 грудня 1921 р. всі районні раднарсуди були скасовані, а губернські раднарсуди стали єдиною касаційною інстанцією для всіх народних судів губернії. Аргументувалося це необхідністю досягнення єдиної касаційної практики[837].

У примітці до нового положення про народний суд зазначалося, що положення про революційні трибунали від 20 лютого 1919 р. залишається чинним за винятком окремих статей. Утім, певні зміни у судочинстві революційних трибуналів із часом все ж відбулися. Так, важливе значення мав обіжник НКЮ УСРР № 39 від 15 листопада 1920 р. Про порядок провадження і розгляду судових справ у революційних трибуналах[838], який усунув ряд прогалин у судовому процесі. А постановою РНК УСРР від 28 грудня 1920 р. деякі категорії злочинів проти особи і власності було вилучено з відання народних судів і передано революційним трибуналам[839].

Завершення громадянської війни призвело до суттєвих змін у військовій юстиції. Так, 25 січня 1921 р. було прийнято Постанову РНК УСРР Про командуючого всіма озброєними силами на Україні і уповноваженого РВРР на Україні[840]. Зміст її був значно ширший за її назву. Зокрема зазначалося, що Всеукраїнському з’їзду рад і Всеукраїнському ЦВК належить виключне право амністії, помилування й пом’якшення вироків, винесених ВРТ на території України.

Згодом Постановою ВУЦВК Про Реввійськтрибунали Української Соціалістичної Радянської Республіки від 6 квітня 1921 р.[841] Реввійськтрибунал при командуванні всіма озброєними силами на Україні перейменували на Реввійськтрибунал УСРР, надавши йому щодо всіх РВТ на території УСРР права, які мав російський РВТР. Було також уточнено, що право ВУЦВК на помилування поширюється на вироки не лише РВТ, а й інших спеціальних і військових трибуналів на території УСРР. Найвищий касаційний суд при НКЮ було реорганізовано в Найвищий касаційний трибунал при ВУЦВК. Всі військові, залізничні та спеціальні трибунали підпорядкували судово-слідчому контролю НКЮ УСРР через Найвищий касаційний трибунал при ВУЦВК. На практиці трибунали напряму з НКЮ УСРР у відносини не вступали, а передавали Найвищому касаційному трибуналу звітність і копії вироків.

27 квітня 1921 р. ВУЦВК затвердив положення про новостворений судовий орган[842]. У ньому зазначалося, що Найвищий касаційний трибунал має встановити однаковість у діяльності всіх революційних трибуналів на території УСРР, здійснювати нагляд за їхньою діяльністю, розв’язувати процесуальні та інші питання, а також розглядати касаційні скарги та протести. Очолити трибунал мав один із членів колегії НКЮ (за поданням колегії). Він своєю чергою пропонував кандидатури чотирьох інших членів трибуналу. За посадою до трибуналу мали також увійти представники Реввійськтрибуналу УСРР та Революційного військово-залізничного трибуналу, які обиралися відповідними трибуналами. Всі зазначені особи затверджувалися на посадах Президією ВУЦВК.

11 травня 1921 р. було затверджено нове положення про Найвищий судовий контроль[843]. Крім права проводити ревізії судових місць і органів та давати керівні вказівки й роз’яснення, він тепер міг зупиняти виконання вироків, рішень, ухвал і постанов або скасовувати ці судові акти до повторного розгляду справи, припиняти провадження у справі загалом[844]. Ці повноваження стосовно військових, залізничних та інших трибуналів мали здійснюватися через Найвищий касаційний трибунал при ВУЦВК. Повноваження Найвищого судового контролю (відділу судового контролю) були дещо уточнені в новому положенні про НКЮ УСРР, затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР 5 жовтня 1921 р.[845]

До речі, того ж 5 жовтня 1921 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили положення про місцеві органи юстиції[846], до числа яких, окрім відділів юстиції, були віднесені губернські та районні раднарсуди, народні суди, народні слідчі й судові виконавці.

Подальші перетворення в судовій системі УСРР були спричинені ініційованим з Москви курсом на упорядкування діяльності революційних трибуналів і, зокрема, прийняттям Декрету Всеросійського ЦВК Про об ’єднання всіх Революційних Трибуналів Республіки від 23 червня 1921 р. Згідно із цим декретом у Росії створювався Єдиний Верховний трибунал при ВЦВК. Йому передавалися функції і апарати всіх вищих органів у системах РВТ, РВЗТ та інших відомчих трибуналів. Низові ланки цих систем інтегрувалися в губернські революційні трибунали. Як виняток продовжували діяти деякі трибунали на фронті. Зазначалося також, що організація трибуналів і коло судової та позасудової репресії в радянських республіках, які перебувають у договірних відносинах з РСФРР, визначається постановами ЦВК цих республік. Водночас командування Червоної армії вважало недоцільним заміну РВТ іншими судовими органами і стало наполегливо домагатися збереження їх мережі. В УСРР керівництво Реввійськтрибуналу УСРР, блокуючи реформи, теж посилалося на позицію РВРР.

У цих умовах підготовлений НКЮ УСРР проект постанови про створення єдиного трибуналу попередньо обговорювався на засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У 1 і 5 липня 1921 р.[847] Для того, щоби вплинути на позицію РВРР, було вирішено звернутися до ЦК ВКП(б). Така партійна дипломатія, очевидно, мала успіх, і 23 липня 1921 р. ВУЦВК замість Верховного касаційного трибуналу запровадив Єдиний Верховний трибунал УСРР, що став касаційним органом, а також органом нагляду за всіма чинними на території України трибуналами і, крім того, як суд першої інстанції розглядав найважливіші справи[848]. Водночас скасовувалися Найвищий касаційний трибунал, Верховний революційний трибунал, Революційний військовий трибунал УСРР і Революційний військово-транспортний трибунал при уповноваженому НШС РСФРР на Україні. Новостворений Єдиний Верховний трибунал складався із судового, касаційного, військового, військово-транспортного відділів і Пленуму. До складу Пленуму входили голова трибуналу, голови всіх відділів, заступники голови трибуналу і представник колегії ВУЧК.

Два пункти цієї постанови стосувалися вироків, які виносили Колегії ВУЧК і Губчека. За загальним правилом такі вироки могли стосуватися лише осіб, належних до антирадянських політичних партій і деяких контрреволюційних організацій. Покарання в цих справах не могло перевищувати 5-ти років позбавлення волі. Всі інші справи, які перебували у провадженні надзвичайних комісій, мали передаватися в революційні трибунали або особливі камери народних судів, які планувалося створити при кожній надзвичайній комісії. Значно вагоміші покарання (аж до розстрілу) могли застосовувати надзвичайні комісії у місцевостях, оголошених на воєнному стані або загрозливими щодо бандитизму.

Мережа РВТ і РВЗТ на території УСРР збереглась, але помітно скоротилась. Тому 23 липня 1921р. іншою постановою ВУЦВК було засновано військові відділи при губернських і окружних ревтрибуналах, які були покликані розглядати справи військовослужбовців воєнкоматів та інших військовослужбовців, які не належали до складу військових з’єднань, на які поширювалася компетенція військових трибуналів. Це теж викликало певний спротив військовиків і черговий розгляд питання про організацію військової юстиції на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 20 серпня 1921 р. з подальшим зверненням до Політбюро ЦК РКП(б) і РВРР[849].

Таким чином, на кінець 1921 р. судоустрій УСРР певною мірою уніфікувався, але ідея єдиного народного суду не реалізувалася через збереження трибунальської системи, надзвичайних комісій та деяких спеціальних судів.

Від загального огляду еволюції системи судових органів доцільно перейти до характеристики кадрового складу представників судової влади. Найголовнішим критерієм для членів революційних трибуналів (так само, як і для членів надзвичайних комісій) вважалася відданість радянській владі, а із суто формального боку — належність до більшовицької партії. Як підкреслював О. І. Хмельницький, «Відповідальна роль, котру має виконувати революційний трибунал, може бути з успіхом виконана виключно партійними працівниками, тобто представниками тієї єдиної партії, яка може стояти біля горнила радянської влади»[850].

Стосовно народних суддів і в теорії, і на практиці допускався певний відступ від такого підходу, оскільки партійців не вистачало на всі судові посади. До того ж розгляд справ, підвідомчих народним судам, вимагав від них не лише відданості справі революції, а й певної правової обізнаності.

Для подолання кадрового голоду вживалися різні заходи. Як службовці НКЮ члени революційних трибуналів, народні судді, особливі народні слідчі й народні слідчі були визнані мобілізованими «по роду служби» і звільненими від явки за призовом[851]. Окрім того, НКЮ і підвідомчі йому установи дістали право залучати до праці у порядку трудової повинності осіб, які належали до скасованих старих судових установ і присяжної адвокатури[852]. У травні 1919 р. була відкрита інструкторська школа для підготовки кадрів, здатних займати судові та слідчі посади[853]. У Постанові РНК УСРР Про роботу Наркомюсту від 10 травня 1921 р. було порушено питання про покращення постачання суддів, членів трибуналу, слідчих, обвинувачів і правозаступників[854], а в Постанові ВУЦВК Про зміцнення і підняття авторитету органів юстиції від 14 вересня 1921 р.[855] серед інших заходів приписувалося забезпечити народних суддів спеціальними посвідченнями, в яких будуть зазначені їхні права і гарантії від свавільного арешту.

Чи можна вважати представників суддівського корпусу досліджуваного часу незалежними? Відповідь на це запитання загалом негативна, хоча через відсутність належних законів народні судді, а ще більше члени трибуналів мали широкий простір для суддівської сваволі, керуючись лише своїм розумінням революційного утилітаризму і власною правосвідомістю. Показово, що окремі покарання мали анекдотичний характер («ув’язнення до повної перемоги світової революції»). Дещо внормувати ситуацію вдалося лише після того, як обіжником НКЮ від 4 серпня 1920 р. суди було повідомлено, що колегія НКЮ ввела в дію на території України Керівні засади кримінального права РСФРР[856].

Проте контроль за народними суддями і членами трибуналів з боку рад і виконкомів різного рівня був постійним, і суддя, який не проявляв належної «політичної зрілості», міг бути відкликаний у будь-який момент. Щоправда, після завершення громадянської війни було зроблено кілька вагомих кроків, спрямованих на відділення суду від адміністрації. Так, 4 червня 1920 р. опубліковано обіжник НКЮ УСРР Про заборону місцевим органам влади втручатися в діяльність Народних судів і трибуналів[857]. Через рік, 22 червня 1921 р., ВУЦВК прийняв постанову аналогічного змісту — Про невтручання адміністративних органів у діяльність судових установ[858]. Губвиконкомам наказувалося здійснювати «якнайсуворіший контроль за тим, щоб ніякі адміністративні органи не втручалися в судову діяльність органів, підвідомчих НКЮ». При цьому їм нагадувалось, що «постанови судових і слідчих органів можуть бути скасовані або змінені лише в порядку, точно вказаному в декретах і розпорядженнях Радянської влади, і всілякі безпосередні вимоги в цій галузі представників місцевих адміністративних органів вносять лише розладнання в діяльність суду, перешкоджають закріпленню правового порядку, встановленого революцією, і принижують авторитет суду». Винних загрожували «притягати до суду ревтрибуналу за всією суворістю революційних законів».

Утім, утручання в діяльність судових установ з боку НКЮ УСРР і місцевих органів юстиції видавалося цілком нормальним. В обіжниках НКЮ УСРР регулярно зазначалось, які категорії справ є пріоритетними для розгляду в даний поточний момент, за які злочини покарання має бути максимальним, як застосовувати те чи інше покарання тощо[859]. Так, НКЮ заборонив судам призначати покарання у вигляді фронтової служби[860], пояснив виключний характер такого покарання як оголошення поза законом[861], роз’яснив порядок виконання смертних вироків[862].

Радянська дійсність породила й особливу форму втручання в державне життя осередків і керівних органів комуністичної партії. Низку ілюстрацій на підтвердження цієї тези дає ознайомлення з протоколами Політбюро ЦК КП(б)У. Так, Політбюро неодноразово попередньо розглядало кандидатури для призначення в судові органи[863], а на засіданні 20 червня 1920 р. було прийнято постанову, згідно з якою губернські комітети партії мали перевірити весь склад губернських трибуналів і губернських надзвичайних комісій[864]. Під контроль було взято всі слідчі справи, де в перспективі могла бути застосована смертна кара. До трибуналу чи колегії ЧК ця справа надходила вже з прямою рекомендацією ЦК КП(б)У щодо бажаного покарання[865]. При цьому українським більшовикам доводилося боротися з Політбюро ВКП(б), щоби ці питання в Україні вирішувалися самостійно[866].

Політбюро ЦК КП(б)У як досвідчений диригент керувало «постановкою» показових політичних процесів, практика яких почала розвиватися з 1921 р. Так, щодо відомої справи «Національного центру», яка розглядалася харківським губернським ревтрибуналом, Політбюро постановило: питання про покарання вирішити по ходу справи, а особам, які поручилися за звинувачених, дати вказівку, як тим триматися на суді[867].

Іншим яскравим прикладом може бути розгляд у квітні — травні 1921 р. низки питань, пов’язаних зі справою ЦК українських есерів. На своїх засіданнях партійний орган визначив дату і місце проведення процесу, склад суду, обвинувача і захисника, дав указівку використати процес для характеристики української інтелігенції і, зрештою, навіть призначив трьох партійних діячів, яким доручалося попередньо визначити майбутній вирок[868].

Щодо багатьох інших політичних справ Політбюро без жодних сумнівів виносило рекомендації про застосування амністії або помилування, направлення справи на дослідування тощо[869].

За такого партійного контролю, як видається, немає жодних підстав вести мову про незалежність суду.

Цікавим є питання про доступність суду і його авторитет серед населення. Звісно, основні інструменти червоного терору — трибунали і надзвичайні комісії — не викликали надмірного бажання звертатися до них за захистом своїх прав. Участь в їхніх засіданнях могла сумно завершитися не лише для підсудних, а навіть для свідків. Наприклад, на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 2 квітня 1920 р. розглядалася справа комуніста, який, будучи свідком на засіданні ревтрибуналу 12-ї армії, не підкорився вимогам суду, а виходячи із зали засідань, ще й погрожував суду кулаком. Трибунал виніс вирок позбавити цю особу права займати відповідальні посади в радянських установах і просити ЦК виключити її з партії, що й було зроблено[870].

Водночас народні суди (особливо у розгляді цивільних справ) певною мірою відповідали уявленням робітників і селян про «швидкий і справедливий» суд.

Так, за наслідками обстеження діяльності Київського народного суду (судячи з тексту документа, на межі 1921 і 1922 років)[871] відомий цивіліст професор В. І. Синайський звернув увагу на соціальний склад учасників процесу. За його висновками, більшість позивачів належали до категорії малозабезпечених. Натомість відповідачами здебільшого були заможні люди та юридичні особи. Зі 100 вивчених справ позов було задоволено в 77.

Більшість справ, на думку науковця, було вирішено справедливо, хоча письмове мотивування судового рішення викладалося не завжди складно. Вчений зауважив майже повну відсутність позовів, що випливають з торговельних правочинів, а в іншому предмети позову були такі ж, як і в старому суді.

Суд був швидким, окремі справи дістали вирішення вже в день звернення до суду. У першому засіданні завершилися 80 справ, у другому — 18 — і в третьому — 4. Максимальна тривалість розгляду — З місяці.

Правозаступники брали участь лише в 3 процесах, свідки (як правило, до трьох осіб) — у 56 процесах. Сторони не мали обмінюватися обов’язковими письмовими викладами своєї позиції, вимоги до суддівського діловодства теж були максимально спрощені, хоча протоколи засідань обов’язково велися, а рішення суду викладалося на спеціальних бланках.

Рівність сторін під час розгляду не порушувалася, суд не виявляв тенденції схилятися на користь позивачів.

У судовому рішенні суд здебільшого посилався на фактичні, а не юридичні підстави. Лише у 8-ми випадках були посилання на радянські правові акти. Двічі посилалися на звичай і двічі — на колишні закони.

Вчений підкреслив, що не було жодного клопотання про звільнення від судового мита, що він пояснював відносно незначними його розмірами порівняно з тогочасними цінами. У зв’язку із цим додамо, що тривалий час жодне мито або збори у кримінальних і цивільних справах не стягувалися, але судам надавалося право накладати штрафи на користь держави за несумлінний позов або несумлінний спір. Офіційно судове мито було запроваджено постановою РНК УСРР від 18 жовтня 1921 р.[872]

Загальна оцінка В. І. Синайського за наслідками проведеного обстеження — радянський цивільний процес перебуває у перехідному стані. Старе — ще не віджило, нове — ще не організовано!

Доцільно, мабуть, звернути увагу й на оцінку радянського суду, яка міститься в програмі РКП(б), прийнятій у березні 1919 р. У ній наголошувалося, що, скасувавши без залишку органи буржуазного панування — суди старого устрою, — пролетарська демократія замість формули буржуазної демократії «виборність суддів народом» висунула класове гасло «виборність суддів з трудящих лише трудящими» і провела його по всій організації суду. Створивши єдиний народний суд замість нескінченного ряду старих судів різного устрою, з багатьма інстанціями, радянська влада спростила устрій суду, зробила його абсолютно доступним для населення і усунула будь-яку тяганину у веденні справ[873].

Підсумовуючи, слід визнати позитивним знищення старої судової системи, яке безумовно диктувалося логікою розвитку революції. Такий крок був послідовнішим, ніж намагання альтернативних владних режимів, про які йшлося у попередньому розділі, пристосувати до нових умов або модернізувати судову систему, започатковану реформою 1864 р. Тим, хто сумнівається в доцільності такого радикалізму, варто пригадати сучасні вимоги щодо повної люстрації кадрів вітчизняних судових і правоохоронних органів та докорінного оновлення судівництва.

Досвід досліджуваного періоду містить шляхи вирішення кадрової проблеми, яка неминуче виникає з відмовою від старого судового апарату, і водночас демонструє всю суперечливість суто класового (партійного) підходу до підбору кадрів і очевидну небезпеку нехтування критерієм професіоналізму.

В умовах радянської дійсності не було поживного ґрунту для реалізації поділу державної влади і суддівської незалежності. Це виключалося як в силу домінування принципу «Вся влада Радам», так і через створення всеохопної системи контролю за державним життям з боку комуністичної партії.

Висловлена ще на світанку радянської влади ідея єдиного народного суду видається цілком продуктивною, хоча в умовах множинності судових і «напівсудових» органів вона знайшла лише часткову реалізацію.

Методом «спроб і помилок» керівники радянської юстиції дійшли необхідності розгляду справи у першій і касаційній інстанції, використання спеціалізованих судів для окремих категорій справ, заснування колегій обвинувачів і правозаступників як структурних ланок органів юстиції тощо.

Домінування принципу «революційного утилітаризму» зумовлювало репресивно-каральний характер радянської кримінальної політики. Реалізація ідеї про організаторсько-виховну роль радянських судів залишалася в зародковому стані. Проте в цивільному судочинстві його класовий характер із пріоритетом щодо захисту інтересів робітників і селян загалом не зашкоджував рівності сторін процесу і прийняттю об’єктивних рішень.

Новий радянський суд подолав звичне відчуження «суддівської еліти» від населення, відзначався демократизмом за порядком формування і складом суддівського корпусу. Порівняно з дожовтневим судівництвом нові судові органи вражали простотою судової процедури й відсутністю звичної судової тяганини, що в певних аспектах може слугувати прикладом і для сучасних українських судів.

У питаннях, які не потребували вирішення суто з класових позицій, радянські судові органи навіть за нерозвиненості радянського законодавства приймали доволі справедливі рішення, фактично реалізовувалась ідея верховенства не формального закону, а права як «мистецтва добра і справедливості». Джерелами права виступали «революційна совість» і «революційна правосвідомість».

Водночас антидемократичні тенденції судівництва, другорядна роль народних судів порівняно з трибуналами і надзвичайними комісіями зумовлювалися значною мірою тим, що у цей період жорсткого збройного протистояння влада загалом спиралася, за власним визнанням більшовицьких лідерів, не на закон (право), а на безпосереднє насильство. Втім, як не дивно, такий підхід відповідав настроям багатьох верств населення, які вітали «революційне насильство» над класовими супротивниками, і кредит довіри в органів радянської влади був доволі великим.

10.2. Судові органи Радянської України у міжвоєнний період (1922–1941 рр.)

Історіографія проблеми розвитку судівництва Радянської України в роки НЕПу та подальшого становлення та зміцнення тоталітарного режиму доволі різноманітна. Крім уже згадуваних у попередньому підрозділі «наскрізних» досліджень історії радянського суду, назвемо ще розвідки Л. Н. Гусєва[874], А. Л. Ривліна[875] та В. В. Кривоногова[876].

Особливості функціонування судових установ Радянської України в контексті загальних тенденцій розвитку правової системи УСРР у ці роки відображені у працях В. М. Куріцина[877], Г. Є. Пєтухова[878], І. Б. Усенка[879], в колективній монографії «Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929–1941)»[880]. Чимало досліджень присвячено спеціальним судам: військовим трибуналам, надзвичайним сесіям і спеціальним колегіям судових установ[881].

Окрему історіографічну групу становлять роботи про судову реформу 1922 р., її причини, зміст, наслідки, регіональні аспекти тощо[882].

Останнім часом належного монографічного опрацювання, насамперед в Російській Федерації, набули питання формування принципів радянського судоустрою та судочинства, становлення та організаційно-правового розвитку судового управління й судового нагляду, регіональних особливостей еволюції судової системи та діяльності судових органів, розвитку їхньої структури й характерних рис функціонування, визначення місця у правоохоронній системі радянської держави в період від запровадження НЕПу й до початку Великої вітчизняної війни[883]. Певна частина історіографічної бази присвячена історико-юридичному аналізу процесуальних засад судочинства, практики проведення політичних судових процесів[884].

Після завершення громадянської війни та проголошення нової економічної політики в УСРР, як і в інших радянських республіках, розпочався стрімкий розвиток нових форм суспільних відносин, що сприяло переосмисленню радянської правової доктрини, зміні поглядів на право та його роль в життєдіяльності держави. Принцип революційної доцільності, який панував у період громадянської війни, вже не міг задовольнити нових потреб правового регулювання. Теоретичного обґрунтування і практичного впровадження набув курс на революційну законність. Цей курс із метою впорядкування суспільних відносин мав установити стабільні законодавчі норми й надати приватному капіталу, який залучався в економіку країни, тверді правові гарантії від свавілля держави. Юридично закріплювалися свобода особистості та повага до її гідності, стверджувалося, що особа може бути піддана арешту лише у виключних випадках і тільки в установленому законом порядку.

У нових політико-правових і соціально-економічних умовах об’єктивно визріла потреба в обмеженні каральної функції держави, а це насамперед вимагало докорінної перебудови всього державного апарату, його суттєвого скорочення, зміни принципів організації і діяльності каральних і судових органів. Тому одним із напрямів реалізації курсу на революційну законність стало проведення у 1922 р. в УСРР та інших радянських республіках судової реформи.

У ході підготовки цієї реформи на першому Всеукраїнському з’їзді працівників юстиції у січні 1922 р. активно обговорювалися питання про розвиток в умовах проголошеного курсу на революційну законність судової системи республіки, підготовку суддівського корпусу, зміцнення судового апарату, формування прокуратури й адвокатури та інші важливі питання. Прийняті на з’їзді резолюції лягли в основу відповідних нормативно-правових актів майбутньої реформи.

Найпослідовніше щодо ролі суду з позиції концептуальних засад революційної законності висловлювався відомий діяч червоної юстиції О. Л. Малицький. Він уважав, що централізований нагляд за законністю доцільно зосередити в судових органах. Судовий контроль мав здійснюватись у сферах кримінального, цивільного та адміністративного процесу і ґрунтуватись на суворому дотриманні норм нового законодавства. Важливою умовою зміцнення ролі судових органів у системі державного апарату проголошувалося позбавлення інших державних органів, насамперед надзвичайних комісій, права на розгляд справ по суті, врегулювання відносин, а в необхідних випадках — розмежування повноважень суду й органів ЧК, робітничо-селянської інспекції, міліції, кримінального розшуку. Крім цього, для забезпечення виконання завдань, які в нових умовах покладаються на судове відомство, О. Л. Малицький відстоював необхідність уведення прокуратури як органу, що здійснюватиме нагляд за законністю діяльності органів державної влади та громадян, а для забезпечення встановлених законом прав і свобод окремих громадян — запровадження інституту правозаступників[885].

Висловлювалися цілком слушні думки про те, що основою для діяльності судів мають стати кодекси та інші акти законодавства, про необхідність покращення матеріальної бази судових органів, гарантування невтручання в їхню діяльність із боку адміністративних установ, підвищення рівня грошового та соціального забезпечення суддів, організації їх належної теоретичної підготовки через запровадження короткотермінових юридичних курсів тощо.

Інші делегати звертали увагу на те, що в умовах НЕПу перед судом постають нові складні завдання. Якщо раніше суд переважно був «класовою розправою» і мало розглядав цивільні справи, то тепер, із розвитком «дрібнобуржуазної стихії», виникненням спорів між приватними особами та державою, кількість цивільних, трудових та інших справ сфери приватного права набагато зросла. Організація ефективного захисту судом інтересів держави в цьому напрямі потребувала, на думку учасників з’їзду, підвищення авторитету судових установ і забезпечення стабільності складу суддівського корпусу[886].

Водночас з’їзд жодним чином не ставив під сумнів класовий характер і класову природу радянського суду, керівну роль комуністичної партії щодо судових органів, вважаючи основним завданням суду захист інтересів держави.

Виступи деяких делегатів характеризувались консерватизмом та інертністю мислення, збереженням стереотипів революційної доцільності, несприйняттям нових зрушень у правовій сфері, що відображало настрої певної частини працівників як радянської юстиції, так й інших ланок державного і партійного апарату.

Зокрема, виступаючи перед делегатами з’їзду, «всеукраїнський староста» Г. І. Петровський наголошував на потребі «…виробляти право, за яким приватним власникам порушувати право пролетаріату не дозволять, а пролетаріату порушувати власність колишньої панівної частини буде можливо, і, таким чином, створиться класове право, диктатура пролетаріату, в якій буржуазія не побачить, що її право закріплюється. Звичайно, ми не будемо діяти як раніше через ЧК або міліцію, або просто революційним шляхом, реквізувати тощо. Тепер ми це зробимо через революційний трибунал і народний суд, і там, де буде пригнічення, руйнування господарства, там право пролетаріату, нове право… буде завжди стояти на сторожі пригноблених і експлуатованих…»[887].

Присутній на з’їзді представник НКЮ РСФРР І. В. Славін висловлювався ще категоричніше. Наголошуючи на тому, що в умовах НЕПу будуть створюватись різноманітні кодекси, він заявляв: «Багато хто ставить питання так, що раз кодекс, то, отже, створюється якийсь надкласовий суд, де буде вирішуватися тільки за законом і абсолютно зникне те, що ви до сих пір називали революційною совістю, як ніби зникне суд, який позбавляється можливості вирішувати питання по революційній совісті, зобов’язаний буде тільки й виключно керуватися кодексами. Це думка про те, що відтепер у нас буде суд надкласовий, це думка у зв’язку з найближчим виданням кодексів, є абсолютно неправильною. Диктатура пролетаріату являє собою щось таке, що не дає можливості існувати якому б то не було надкласовому суду, та його ніколи й не було, бути може тільки суд буржуазний і суд пролетаріату, і все питання полягає в тому, щоб через видання кодексу знайти ту рівнодійну, яка дала б змогу суд зберегти як апарат пролетаріату в його руках і водночас розв’язати питання, викликані новою економічною політикою…»

Згодом він додавав: «Суддя має керуватися не стільки буквою закону, скільки загальною системою права й загальним його духом. Суд завжди був класовий… Суд буде розбиратися в якому б то не було спорі між двома представниками буржуазних груп чи між інтересами держави з одного боку і окремих груп буржуазії, де суду треба буде вирішити головним чином питання політичне, і потрібно буде вирішувати це питання правильно, в інтересах пролетаріату…»[888].

Характеризуючи рівень підготовки суддів, на з’їзді визнавали, що він надзвичайно незадовільний і не відповідає тим складним завданням, які постали перед судами із проголошенням курсу на революційну законність[889]. Проте, як і в попередні роки, у доборі суддівських кадрів перевагу пропонувалось надавати не стільки особам з юридичною освітою, скільки комуністам або ідеологічно стійким представникам робітників і селян[890]. А делегат Бєлоновський підкреслював: «Всі судові установи, народний суд, ревтрибунал, Народний комісаріат юстиції, вони, безумовно, мусять строго і виразно триматися своєї керівної комуністичної партії»[891]. У зв’язку із цим, визнаючи необхідність юридичної освіти для працівників суду, делегати практично одностайно стверджували, що остання має будуватися за класовим принципом[892].

Судова реформа 1922 р. передбачала низку заходів, спрямованих на вдосконалення системи радянського правосуддя. Насамперед, згідно із затвердженим ВУЦВК 16 грудня 1922 р. Положенням про судоустрій УСРР, яке вводилось в дію з 1 лютого 1923 р., замість попередніх двох самостійних систем — народних судів і революційних трибуналів — запроваджувалась єдина судова система з трьох ланок: народного суду (у складі постійного судді або постійного судді та двох народних засідателів), губернського суду та Верховного Суду УСРР і його колегій.

Поряд із цими судовими інстанціями загальної юрисдикції передбачалося тимчасове функціонування спеціальних судів, до відання яких належав розгляд окремих категорій особливо небезпечних або особливо складних кримінальних, адміністративних, дисциплінарних, трудових, господарських і земельних справ, що вимагали від суддів спеціальних знань і навичок. Хоча ці суди й планувались як тимчасові, однак у подальшому кожне нове Положення про судоустрій республіки, а згодом і загальносоюзне законодавство, зберігали подібні види судів, й окремі з них проіснували аж до початку 1950-х років.

Потрібно наголосити, що в досліджуваний період ані в юридичній науці, ні в юридичній практиці не розрізнялися поняття «спеціальний» та «спеціалізований» суд, тому до категорії спеціальних судів включались як суди, що в сучасному законодавстві традиційно вважаються спеціалізованими, тобто ті, які мають певні особливості організаційно-структурної побудови, підпорядкування та процесуальної діяльності, так і, власне, репресивні та надзвичайні, наділені особливим статусом і виключною компетенцією, по суті квазісудові, органи.

Положення про судоустрій УСРР 1922 р. до категорії спеціальних судів відносило — військові трибунали у справах про злочини, що загрожують могутності Червоної армії; військово-транспортні трибунали у справах про особливо важливі злочини, що загрожують транспорту; особливі трудові сесії народного суду; земельні (судово-земельні) комісії та арбітражні комісії.

Деякі із зазначених спеціальних судів були скасовані майже одразу, деякі продовжували існувати тривалий час. Наприклад, Військово-транспортний трибунал Південного округу шляхів сполучення був розформований відповідно до постанови ЦБК СРСР від 23 листопада 1923 р., а всі справи передані за підсудністю до загальних судів.

Особливі трудові сесії народного суду створювались для розгляду справ про злочини щодо порушення Кодексу законів про працю УСРР й діяли в складі народного судді та двох постійних членів. Від 1925 р. трудові сесії функціонували в усіх окружних центрах, а від 1929 р. — лише там, де це визнавали за потрібне окружний суд, окружна профспілкова рада та окружний відділ Наркомату праці УСРР. У зв’язку зі злиттям органів Наркомату праці УСРР із профспілковими організаціями, що відбулось на підставі постанови РНКУСРР і Всеукраїнської ради профспілок від 19 вересня 1933 р., один із членів трудової сесії став обиратись відповідним профспілковим органом, а другого призначав відділ місцевої промисловості або комунального господарства з подальшим затвердженням міською радою чи виконкомом обласної ради.

Судово-земельні та арбітражні комісії, хоч і визнавалися спеціальними судами, але в систему органів юстиції не входили. Судово-земельні комісії, що розглядали земельні справи, підпорядковувались Наркомату земельних справ УСРР. Їх ліквідація відбулася з початком суцільної колективізації. Арбітражні комісії функціонували при Українській економічній нараді та її органах на місцях для розгляду спорів про майнові права державних органів. Вони були скасовані згідно з постановою ВУЦВК і РНКУСРР від 25 лютого 1931 р.

Судова реформа 1922 р. передбачала також позбавлення органів державної безпеки права на позасудову розправу, оскільки після скасування ВУЧК новостворене ДПУ УСРР не мало таких повноважень. Для розгляду справ, провадження в яких мали вести органи ДПУ УСРР, було створено надзвичайні сесії, про які йтиметься далі.

Вкотре була підтверджена заборона адміністративним органам втручатися в судові справи, що знайшло відповідне юридичне закріплення у постанові ВУЦВК від 9 серпня 1922 р. Про взаємовідносини судових і адміністративних органів влади.

Складовою частиною судової реформи стало заснування радянської прокуратури та адвокатури. Положення про судоустрій 1922 р. також визначало порядок функціонування інституту судових слідчих. Останні поділялись на народних слідчих, які діяли при відповідних слідчих дільницях, старших слідчих при губернських судах і слідчих у найважливіших справах — при Верховному Суді та при відділі прокуратури НКЮ УСРР. Контроль за їхньою діяльністю здійснювали відповідні судові інстанції, а нагляд — органи прокуратури[893].

З огляду на те, що нормативно-правові акти, спрямовані на поглиблення судової реформи, продовжували приймати й після 1922 р., у сучасній історико-юридичній літературі окремі автори, як вітчизняні, так і зарубіжні, насамперед російські, розширюють хронологічні рамки судової реформи періодом 1922–1929 рр., що, на наш погляд, є не зовсім коректним.

Слід підкреслити певну непослідовність судової реформи. Як уже зазначалось, у результаті реформи суд не став незалежним органом, оскільки продовжував перебувати, як і в дореформений час, під політичним контролем і керівництвом комуністичної партії. Формою такого керівництва, як зазначає І. Б. Усенко, була практика попереднього досудового розгляду партійними органами так званих політичних справ. Роль суду в цьому разі зводилася до «юридичного» оформлення вже фактично винесеного партійними інстанціями вироку[894].

Після прийняття ЦВК СРСР 29 жовтня 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік і у зв’язку з утворенням АМСРР у складі УСРР та проведенням у республіці адміністративно-територіальної реформи ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. прийняв нове Положення про судоустрій УСРР[895].

На відміну від попереднього акта це положення в рамках окремих розділів регулювало питання організації та діяльності прокуратури УСРР, колегій оборонців, державного нотаріату, судових виконавців, судових перекладачів, інститутів науково-судових експертиз, містило також деякі нововведення по окремих ланках органів юстиції. Однак принципових змін в Організації та діяльності судів не відбулося. Положення лише уточнило склад єдиної судової системи — народний суд, окружний суд, Головний Суд АМСРР, Верховний Суд УСРР, а також спеціальні суди.

Положення про судоустрій УСРР 1925 р. додало до переліку спеціальних судів надзвичайні сесії судових установ республіки й комісії у справах неповнолітніх правопорушників системи Наркомату освіти УСРР. Останні були реорганізовані згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 березня 1931 р. і втратили статус спеціального суду, оскільки з їхнього складу виводилися народні судді.

Надзвичайні сесії (далі — НС) було створено відповідно до постанови ВУЦВК Про надзвичайні сесії військових відділень губревтрибуналів від 17 липня 1922 р. Вони діяли при відповідних судових органах — військових відділеннях губревтрибуналів, губсудах (від грудня 1922 р.), при окружних судах, Головному Суді АМСРР і Верховному Суді УСРР (від 1925 р.). Формально НС виступали як їхні структурні підрозділи, але фактично були окремими установами. НС існували лише в УСРР, мали власний, не підпорядкований відповідному суду апарат (канцелярський штат, члени сесії з числа співробітників ДПУ) і самостійне діловодство. Регулювалася діяльність НС спеціальними нормативно-правовими актами, які видавались вищими органами влади республіки.

НС були підсудні справи, провадження в яких вели органи ДПУ УСРР. Категорія таких справ поступово розширювалась. НС складалися з трьох осіб — двох співробітників ДПУ УСРР і одного постійного члена суду (в другій половині 1920-х років — із шести осіб, чотири з яких були співробітниками ДПУ УСРР). Існував особливий порядок направлення справ на розгляд НС. На розгляд справи в НС не поширювалась дія деяких процесуальних норм.

Військові трибунали (далі — ВТ) після створення СРСР відповідно до Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік і Положення про судоустрій УСРР 1925 р. визнавалися загальносоюзними судовими установами. Однак до 1926 р. згідно зі ст. 84 Положення про судоустрій УСРР для ВТ, які діяли на території УСРР, касаційною і судово-наглядовою інстанцією був Верховний Суд УСРР із залученням до складу колегії членів ВТ Українського військового округу за сумісництвом.

Правовий статус ВТ був визначений з прийняттям 20 серпня 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. ВТ розглядали справи про військові злочини і діяли в складі голови, його заступника і двох членів. Керівництво діяльністю ВТ здійснювала військова колегія Верховного Суду СРСР, яка виступала для них касаційною інстанцією. За погодженням з НКЮ союзної республіки вона мала право організовувати та ліквідовувати ВТ. Мережа ВТ відповідала структурі Червоної армії. ВТ розглядали справи на підставі кримінального і кримінально-процесуального кодексів УСРР, а виносили вирок від імені СРСР.

23 травня 1928 р. було прийнято спільну постанову ЦВК і РНК СРСР Про зміну ст. 21 «Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік», про доповнення ст. 8 «Положення про військові трибунали і військову прокуратуру» та зміну ст. 25 зазначеного положення, яка віднесла до компетенції ВТ ряд справ про державні, посадові та майнові злочини.

26 жовтня 1929 р. Президія ЦВК СРСР прийняла постанову Про зміну Положення про військові трибунали і військову прокуратуру, якою зменшувалася самостійність ВТ корпусів і дивізій і посилювалась роль ВТ округів, фронтів, окремих армій як касаційних судів і судів другої інстанції.

Наприкінці 1920-х рр. в УСРР в умовах згортання НЕПу та проголошення курсу на загострення класової боротьби розпочалось формування тоталітарно-репресивного режиму. Гасло революційної законності формально не відкидалось, але йому було надано іншого змісту. Основним завданням революційної законності у новому, тепер уже сталінському, її розумінні стали захист інтересів держави, боротьба зі «шкідниками» й «розкрадачами» державної та суспільної власності, «класовими ворогами». Право, правові норми почали розглядатись ж засіб, за допомогою якого мали досягатись накреслені політичні цілі.

Ці процеси позначилися на юридичному статусі та організації діяльності органів суду. Основним завданням суду ставало не здійснення правосуддя, не захист прав громадян, а виконання політичних вказівок партійно-державного керівництва. Таким чином, суд поряд з іншими органами мав вести рішучу боротьбу з «ворогами народу»[896].

У прийнятому 11 вересня 1929 р. спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР черговому Полооюенні про судоустрій УСРР загалом зберігалась наявна система судових установ. Докладно в рамках окремого розділу регламентувалася діяльність судових органів Молдавської АСРР, уточнювався порядок організації мережі дільниць народних судів, спрощувався порядок обрання народних засідателів та запроваджувались деякі інші зміни в функціонуванні судових установ. З’явились і перші ознаки впливу тоталітарної ідеології на законодавство. Згідно із цим положенням слідство було виведено з підпорядкування судовим органам і передано в прокуратуру, що суперечило демократичним принципам організації судово-слідчої діяльності[897].

З прийняттям Положення про судоустрій УСРР 1931 р. процес тоталітаризації та централізації судової системи УСРР посилився[898]. Суди мали вести боротьбу зі спробами протидії соціалістичному будівництву, активно сприяти соціалістичній індустріалізації країни, перебудові сільського господарства на соціалістичній основі та наступу на залишки капіталістичних елементів. Систему судових установ становили народний, міжрайонний, Верховний Суд і спеціальні суди.

У 1930-ті рр. щодалі зміцнювався принцип партійного керівництва судами. Згубна практика попереднього досудового розгляду партійними органами так званих політичних справ з наступною «постановкою політичних процесів», яка згадувалася раніше, наприкінці 1920-х рр. і, особливо, у 1930-ті рр. лише поширилась.

Сумнозвісна «Шахтинська справа» започаткувала низку так званих показових судових процесів, сфабрикованих органами державної безпеки, в яких суд виступив не органом правосуддя, що керувався юридичними нормами, а установою з виконання політичних вказівок партійно-державного керівництва. Це, зокрема, справи — «Спілки визволення України» (1929–1930 рр.), «Промпартії» (1930 р.), «Контрреволюційної шкідницької організації у сільському господарстві України» (1930 р.), «Союзу визволення робітників і селян» (1930 р.), «Весна» (1930–1931 рр.), «Українського національного центру» (1930–1931 рр.), «Українського інженерного центру» (1930–1931 рр.), «Трудової селянської партії» (1931 р.), «Української військової організації» (1932–1933 рр.), «Шкідницької, диверсійної і повстанської організації в системі тресту “Донбасантрацит”» (1933 р.), «Польської організації військової» (1932–1934 рр.), «Контрреволюційної троцькістської організації на Україні» (1934–1935 рр.), «Військово-фашистської змови у Червоній Армії» (1937–1938 рр.) та інші. Загалом — близько 20–30 гучних політичних справ[899].

У 1930-ті рр. мережа спеціальних судів, які мали виключний, надзвичайний або особливий статус та були спрямовані, передусім, на забезпечення здійснення репресивної функції радянської держави, суттєво розширилась.

Серед них слід указати НС судів УСРР і ВТ, які продовжували діяти з 1920-х рр., і залізничні лінійні та водні транспортні суди, а також спеціальні колегії судів, організовані вже у 1930-ті рр.

НС як вид спеціального суду продовжували існувати до жовтня 1930 р. при окружних судах, Головному Суді АМСРР і Верховному Суді УСРР, після цього — при міжрайонних і від травня 1932 р. — при обласних судах. Важливо зазначити, що якщо до середини 1920-х рр. надзвичайні сесії ще можна характеризувати як органи, які більшою або меншою мірою здійснювали функцію правосуддя, то вже з кінця десятиріччя вони повністю перетворюються на репресивне знаряддя тоталітарної системи.

НС почали активно забезпечувати основні напрями репресивної політики держави, зокрема у питаннях примусової колективізації, боротьби з інакодумцями, реальною та уявною опозицією. Переважна більшість таких справ, які ці види спеціальних судів розглядали на початку 1930-х рр., кваліфікувалась по статтях про контрреволюційні злочини і мала упереджений, політичний характер[900].

Яскраво підкреслює подібний характер судочинства в НС у цей період факт тимчасової передачі справ, які входили до їхньої підсудності, не в інші спеціальні суди, а саме до Судової трійки ДПУ УСРР, тобто до адміністративного, позасудового органу. Цікаво зазначити, що це закріпив не законодавчий акт, як мало бути, а відомчий підзаконний акт — директива ДПУ УСРР № 121338 від 19 жовтня 1930 р.[901] На нашу думку, ці обставини були зумовлені, напевне, кількісним зменшенням НС та їхньою організаційною неготовністю розглядати справи після чергової реорганізації судової системи, зумовленою адміністративно-територіальними змінами в республіці. Адже, за нашими підрахунками, замість 41 НС окружних судів, які функціонували з 1925 р., відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР Про реорганізацію місцевих установ юстиції УСРР від 29 вересня 1930 р.[902] було створено лише 9 НС міжрайонних судів.

Крім цього, НС на початок означеного періоду порівняно із серединою 1920-х рр. більше ніж удвічі збільшили кількість винесених смертних вироків. За неповними даними, НС було винесено таких вироків у 1924–1925 рр. щодо 127 осіб, а у 1929 р. — щодо 291 особи. При цьому половину з цих вироків становили вироки за вчинення саме контрреволюційних злочинів[903].

НС були реорганізовані у спеціальні колегії обласних судів, Головного Суду АМСРР і Верховного Суду УСРР, створені після ліквідації ОДПУ і ДПУ УСРР, згідно з постановою ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р.

Іншим видом спеціальних судів, які продовжували діяти ще з 1920-х рр., були ВТ. Характерною особливістю їх функціонування стало поступове розширення підсудності справами про державні, посадові та майнові злочини та поширення за рахунок цього їхньої юрисдикції на цивільне населення. У подальшому зазначена тенденція сприяла перетворенню ВТ у найжорстокіші репресивні установи в системі радянської юстиції передвоєнного часу.

У 1932 р. до підсудності ВТ були віднесені справи щодо порушення порядку несення служби в міліції, зловживання владою чи службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень, бездіяльності чи недбалого ставлення до службових обов’язків працівників міліції, справи, що стосуються дискредитації влади, незаконного приводу та деяких інших правопорушень, здійснених працівниками міліції[904].

Наказом НКВС СРСР № 00157 від 25 квітня 1935 р. була оголошена спільна інструкція Особливої інспекції Головного управління робітничо-селянської міліції (ГУРСМ) НКВС СРСР і Військової прокуратури прикордонної і внутрішньої охорони про порядок провадження розслідування злочинів, вчинених працівниками міліції. Ця інструкція закріплювала, що згідно з положенням про РСМ особи оперативно-стройового та адміністративно-господарського складу РСМ у питаннях відповідальності за вчинені злочини прирівнювались до військовослужбовців РСЧА, а самі злочини, спрямовані проти встановленого порядку служби в РСМ, визнавались військовими злочинами згідно з відповідними розділами КК союзних республік.

Встановлювалось, що працівники оперативно-стройового та адміністративно-господарського складу міліції у справах, пов’язаних з їхнім службовим становищем, а саме: про державні, військові та посадові злочини, про розкрадання та крадіжки, а також у справах про вбивства приватних осіб, на підставі постанови ЦВК і РІЖ СРСР Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності від 7 серпня 1932 р. підсудні ВТ. Щодо всіх інших справ, то вони залишалися у підсудності загальних цивільних судів[905].

У подальшому розвивалась мережа ВТ не лише РСЧА, а й військ прикордонної та внутрішньої охорони ОДПУ (від 1934 р. — НКВС).

На початку 1930-х рр. були додатково створені такі категорії спеціальних судів, як залізничні лінійні суди та водні транспортні суди.

Залізничним лінійним судам, заснованим згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 листопада 1930 р.[906], були підсудні справи про злісне порушення працівниками транспорту трудової дисципліни; про порушення і невиконання правил руху, які мали тяжкі наслідки або створювали безпосередню загрозу регулярності та безпеці руху; про контрреволюційні злочини, пов’язані з роботою транспорту, за винятком тих, що підпадали під юрисдикцію ВТ, і про ряд інших злочинів на залізничному транспорті. Ці суди діяли при міжрайонних (згодом — обласних) судах УСРР за місцем перебування дирекції відповідної залізниці у складі голови із числа професійних суддів і двох народних засідателів із працівників транспорту. Касаційною і наглядовою інстанцією для них була колегія у транспортних справах Верховного Суду СРСР. Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 серпня 1933 р.[907] залізничні лінійні суди передавались із системи НКЮ союзних республік до відання Верховного Суду СРСР, який за сприяння політичного управління Наркомату шляхів сполучення СРСР підбирав склад залізничних лінійних судів.

Водні транспортні суди були створені відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 червня 1934 р. Про організацію водних транспортних судів і водної транспортної прокуратури[908]. До їхньої підсудності належали справи про державні злочини й особливо небезпечні злочини проти порядку управління на водному транспорті, про порушення трудової дисципліни його працівниками та про ряд інших злочинів, пов’язаних із водним транспортом. 7 квітня 1936 р. згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР[909] всі водні транспортні суди, як раніше залізничні лінійні суди, були передані в безпосереднє підпорядкування водної транспортної колегії Верховного Суду СРСР.

Ще одним видом спеціальних судів стали спеціальні колегії, які були створені у Верховному Суді СРСР, Верховних Судах союзних республік, крайових і обласних судах, у головних судах автономних республік відповідно до постанови ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. Про розгляд справ про злочини, які розслідуються Народним комісаріатом внутрішніх справ СРСР і його місцевими органами і вважались наступниками НС.

До їхньої підсудності належали справи про державні злочини (контрреволюційні та проти порядку управління), за винятком справ про зраду Батьківщині, шпигунство, терор, вибухи, підпали та інші види диверсії, а також справ про злочини на залізничному й водному транспорті, які були підсудні згаданим раніше категоріям спеціальних судів — ВТ і лінійним залізничним та водним транспортним судам — за належністю, а також справи про злочини, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.

У діяльності спеціальних колегій процесуальні права підсудних були обмежені навіть більше, ніж у НС, оскільки спеціальні колегії діяли у складі трьох постійних суддів без участі народних засідателів, а справи розглядались переважно в закритих судових засіданнях.

Прийняття Верховною Радою СРСР 16 серпня 1938 р. Закону СРСР Про судоустрій СРСР і союзних республік забезпечило максимальну централізацію судової системи у загальносоюзному масштабі.

У згаданому законодавчому акті були закріплені демократичні принципи організації та діяльності судів — здійснення правосуддя лише судами, виборність судів, відкритість судових засідань, дотримання національної мови судочинства, забезпечення звинуваченому права на захист, які мали декларативний характер і відверто дисонували з реальним станом законності в державі. До судової системи належали Верховний Суд СРСР, Верховні Суди союзних республік, крайові та обласні суди, суди автономних республік і автономних областей, спеціальні суди СРСР (ВТ, лінійні суди залізничного та водного транспорту) і народні суди.

При цьому, якщо спеціальні колегії ліквідовувалися, а справи, підсудні їм, передавались до судових колегій з кримінальних справ і мали розглядатись за загальною процедурою з участю народних засідателів, то інші види спеціальних судів — військові трибунали та суди залізничного й водного транспорту — зберігались і надалі.

Зокрема, лінійні суди залізничного та водного транспорту були віднесені до судів СРСР. Їхній постійний склад (голова, заступник і члени) обирався Верховною Радою СРСР, а народні засідателі — обласними радами депутатів. Ця категорія спеціальних судів розглядала справи у складі голови, його заступника або члена суду і двох народних засідателів.

На початку Великої вітчизняної війни відповідно до Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій, затвердженого Указом Президії Верховного Суду СРСР 22 червня 1941 р., лінійні суди залізничного та водного транспорту були реорганізовані у ВТ залізниць і водних шляхів сполучення.

Як бачимо, характерною рисою розвитку судової системи України у період 1920-1930-х рр. було існування низки видів спеціальних судів, які мали свої особливості.

По-перше, до їхньої підсудності належали переважно справи про контрреволюційні злочини. Як уже неодноразово зазначалось у науковій літературі, саме ці статті КК, які мали політичний характер, а також їх розширене тлумачення та застосування аналогії, створювали широкі можливості для репресій.

По-друге, спеціальні суди діяли з виключенням певних норм кримінально-процесуального законодавства, що обмежувало права підсудних.

Наприклад, згідно з постановами ВУЦВК і РНК УСРР Про порядок розгляду справ у надзвичайних сесіях Верховного Суду УСРР, Головного Суду АМСРР та окружних судів від 10 жовтня 1928 р. та Положенням про порядок розгляду справ у надзвичайних сесіях судів УСРР від 15 квітня 1931 р. у НС судів УСРР існували такі вилучення з норм КПК[910].

Участь захисника в судовому процесі вважалася необов’язковою навіть у тих випадках, коли стаття КК, за якою обвинувачувалась особа, передбачала смертну кару або позбавлення волі строком понад один рік. Після завершення досудового слідства обвинуваченому не гарантувалося право у порядку ст. 200 КПК УСРР на ознайомлення з його матеріалами і не надавалася можливість їх доповнення. Копія обвинувального висновку не вручалась, документ оголошувався обвинуваченому під розписку не пізніше, ніж за 24 години до суду.

Участь прокурора в судовому слідстві була обов’язковою. Він давав висновки у справі, робив подання з окремих питань, що виникали в судовому засіданні та були пов’язані з додержанням форм судочинства, був присутнім при винесенні вироків. Прокурор додавав до розглянутої справи постанову, де обґрунтовував пропуск або затримання касаційної скарги. В останньому випадку він мав негайно повідомити про це Генерального прокурора республіки.

На вирок НС упродовж 48 годин з моменту його оголошення могли бути подані касаційна скарга або протест прокурора. Подання протесту безумовно зупиняло приведення вироку до виконання, а подання касаційної скарги — лише в тому випадку, якщо вона пропущена відповідним прокурором. Копія вироку надавалася засудженому не пізніше 24 годин після його винесення.

На відміну від загального порядку, передбаченого статтями 371 і 372 КПК УСРР, право витребування справ НС і право призупинення вироків у цих справах для направлення їх у порядку нагляду надавалось виключно Генеральному прокурору республіки або за уповноваженням останнього заступнику Генерального прокурора, який наглядав за НС.

При винесенні смертного вироку голова НС мав телеграфно повідомити про це Генерального прокурора республіки. Виконання такого вироку відбувалось у разі, коли впродовж 48 годин з моменту вручення Генеральному прокурору республіки повідомлення про винесення вироку не буде отримано розпорядження про його призупинення і справа не буде затребувана в порядку нагляду, а також, якщо при цьому касаційна скарга не пропущена прокурором або якщо впродовж 5 діб після подачі прохання про помилування виконання вироку не буде призупинено ВУЦВК[911].

По-третє, в діяльності спеціальних судів явно порушувався принцип відокремлення судової влади від адміністративної. Зокрема, це виявилось у призначенні до складу спеціальних судів співробітників органів державної безпеки. Так, відповідно до таємної постанови ВУЦВК і РІЖ УСРР Про надзвичайні сесії Верховного Суду УСРР, Головного Суду АМСРР та окружних судів УСРР від 28 жовтня 1928 р. НС мали складатися з голови, його заступника й чотирьох членів, з яких голова, заступник і два члени були співробітниками органів ДПУ УСРР[912].

Призначення співробітників органів державної безпеки до складу НС оформлялось відповідними наказами НКЮ УСРР, які видавалися за попереднім клопотанням ДПУ. Подання ДПУ спочатку надходили на розгляд Центральної атестаційної комісії НКЮ. Після того, як за постановою останньої кандидатура, запропонована у поданні, вважалася прийнятною, документ передавали на розгляд наради відповідальних співробітників НКЮ УСРР (згодом — Оргнаради НКЮ) і лише після цього — до наказу по НКЮ УСРР.

Співробітники НС із числа працівників органів державної безпеки вважалися запасними (додатковими) членами відповідних судових установ, однак водночас вони продовжували виконувати свої прямі обов’язки в системі ДПУ, отримуючи в повному обсязі грошове і матеріально-технічне забезпечення за кошторисом ДПУ, тобто суміщали роботу в адміністративних і судових органах.

Принципи формування спеціальних колегій, які були створені після ліквідації 1934 р. ОДПУ і ДПУ союзних республік та створення НКВС СРСР, теж мали недемократичний характер. Однак, порівняно з процедурою кадрового забезпечення НС, влада зробила певну поступку. Зокрема, співробітники органів державної безпеки у разі призначення до спеціальних колегій переводилися до особливого резерву НКВС і на час роботи в органах юстиції формально сумісниками не вважались, хоча при цьому остаточно і не виключалися зі складу органів НКВС. Такий підхід до формування спеціальних колегій, звісно, краще приховував їхній так званий чекістський склад, ніж це було в період існування НС.

Переведення співробітників органів державної безпеки в особливий резерв НКВС УСРР гарантувало їм право повернення після завершення роботи судді на попереднє місце служби в органах державної безпеки. Такі співробітники отримували грошове та інші види забезпечення в межах бюджетних асигнувань органів юстиції. Але зазначена новела не змінювала принципового моменту — працівники адміністративних органів продовжували залучатися до здійснення судочинства.

Так само, як і до спеціальних колегій, співробітники органів НКВС призначались до складу інших категорій спеціальних судів — військових трибуналів і залізничних лінійних та водних транспортних судів. На підставі наказу НКВС УСРР № 343 від 7 жовтня 1934 р. Про відрядження працівників до спеціальних колегій судів і трибуналів, наприклад, були призначені: членами ВТ Українського військового округу — Ф. П. Пойманський (старший інспектор відділу кадрів НКВС УСРР) і Я. М. Румський (оперуповноважений Економічного відділу НКВС УСРР); членом Військового трибуналу Білоруського військового округу — М. М. Жуковський (оперуповноважений Особливого відділу Житомирського міськвідділу НКВС); членом ВТ Прикордонної охорони і військ НКВС — Л. В. Бичковський (начальник Хорольського райвідділу Харківського облуправління НКВС); членами лінійних судів Донецької та Катеринославської залізниць — І. Т. Римшевич (старший інспектор при особливоуповноваженому НКВС УСРР) і Г. В. Кашковський (начальник 1-го відділу Дорожнотранспортного відділу Катеринославської залізниці), відповідно[913].

Показовим фактом, який свідчив про залучення судів, як загальних, так і спеціальних, до здійснення державного терору, було те, що вони поряд із позасудовими органами забезпечували реалізацію норм репресивного законодавства. Зокрема, суди відповідно до спільної інструкції Верховного Суду та ОДПУ СРСР від 22 вересня 1932 р. розглядали справи про порушення норм постанови ЦВК і РНКСРСР від 7 серпня 1932 р.[914] Згаданий загальносоюзний акт мав явно антиправовий і антигуманний характер, оскільки суперечив низці загальних принципів права, зокрема про співмірність вчинку та покарання, недопустимість зворотної дії закону в часі, якщо останній встановлює або посилює юридичну відповідальність, тощо, однак, незважаючи на це, суди виносили обвинувальні вироки по цій категорії справ.

Оскарження цих справ представники прокурорського нагляду обмежували, як правило, тільки питаннями зниження покарання, не беручи до уваги посилання засуджених на порушення щодо них інших норм процесуального законодавства[915].

Таким чином, у період НЕПу внаслідок судової реформи 1922 р. функціонування судової системи УСРР набуло чіткої правової регламентації в рамках республіканського, а згодом — і загальносоюзного, законодавства. Була створена єдина система судових установ, яка надовго стала базою радянської судової системи. Всі ці зміни мали прогресивне значення. Судові органи набули авторитету в системі органів радянської влади. Разом із тим, суд як окрема гілка влади не виокремлювався, не забезпечувалась його незалежність. Він залишався під неослабним контролем партійних структур. Допускались інші відступи від демократичних принципів організації і функціонування судів, зокрема діяльність різних видів спеціальних судів.

Новий етап у розвитку судової системи Радянської України починається зі згортанням НЕПу та переходом до так званого курсу на загострення класової боротьби. Суд у цей період значно змінює принципи діяльності, відбувається поступова централізація суду в загальносоюзному масштабі. Розвиток розгалуженої мережі спеціальних судів, які були наділені надзвичайними повноваженнями, об’єктивно створював умови для масового порушення права особи на неупереджене та справедливе правосуддя, обмежував права підсудних на оскарження вироків.

Суди у зазначений період з політичних міркувань на підставі норм репресивного законодавства, зокрема недемократичних і антигуманних норм кримінального та кримінально-процесуального кодексів, виносили значну кількість вироків про смертну кару або таких, які передбачали максимальні строки позбавлення волі. Тим самим вони забезпечували неправове по суті та масове за масштабами порушення прав особи на життя, свободу та особисту недоторканність.

Суд у цей час перетворився з органу правосуддя на каральний орган, основним завданням якого були боротьба з «ворогами народу», залякування громадян для забезпечення беззастережного виконання ними здійснюваних державою заходів у політичній, правовій, соціальній, економічній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

10.3. Судоустрій і судочинство в умовах воєнного стану (1941–1946 рр.)

Вже на першому етапі Другої світової війни від серпня 1939 р. до червня 1941 р. на українських землях звичний спосіб життя поступово змінюється юридично не закріпленим режимом воєнного часу. В умовах більшовицького тоталітаризму формується особливий стан, близький до надзвичайного.

З початком Великої вітчизняної війни 22 червня 1941 р. на європейській частині Радянського Союзу та на всій території Радянської України офіційно запроваджується режим воєнного стану. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. Про воєнний стан[916] встановлювалися відповідні обмеження конституційних прав громадян і юридична відповідальність за законами воєнного часу, суттєво посилилися державні повноваження військових органів, закладалися підстави для створення надзвичайних органів влади. І як одна з головних ознак воєнного стану значно розширилася компетенція військових трибуналів.

Завершення війни юридично було оформлено скасуванням воєнного стану в державі. 21 вересня 1945 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ Про визнання втрати чинності Указів Президії Верховної Ради СРСР про оголошення в ряді місцевостей СРСР воєнного стану[917], згідно з яким на всій території Української РСР, окрім західних областей, скасовувався воєнний стан. І лише 4 липня 1946 р. був виданий Указ про скасування воєнного стану й у західних областях України[918].

Таким чином, особливий правовий режим і відповідний характер організації та діяльності судової влади в Західній Україні формально зберігалися до літа 1946 р., а реально — до початку 50-х років.

Перші аналітично-дослідницькі роботи, присвячені питанням організації та діяльності судових установ СРСР у ці буремні роки, почали з’являтися на завершальному етапі війни та в перші повоєнні роки[919]. Вони характеризувалися передусім апологетикою радянського судівництва в дусі панівної тоді правової доктрини. Проте завдяки доволі широкій джерельній базі ці роботи й сьогодні не втратили свого пізнавального значення. Подальша історіографія 1960-х — 1980-х років зберегла тенденцію до суто позитивного висвітлення радянської юстиції воєнних часів, доповнюючи здобутки попередніх дослідників докладним аналізом діяльності військових трибуналів[920]. Перші критичні праці з’являються лише в другій половині 80-х років[921].

В українській радянській історіографії відповідні питання знайшли висвітлення на початку 60-х років у рамках VIII розділу «Держава і право в роки Великої Вітчизняної війни» першого фундаментального курсу з історії держави і права Української РСР[922]. Згодом у перевиданнях 1967 та 1976 років цей розділ насичувався додатковим матеріалом зі збереженням його загальної концепції[923]. З індивідуальних монографій відзначимо відоме дослідження історії суду Радянської України Д. С. Сусла, в якому належна увага приділена й судівництву воєнного часу[924]. Ідейно ця праця не виходила за межі звичних радянських стереотипів, але з огляду на багатство залученого нормативного та архівного матеріалу вона й досі залишається надійним дороговказом для дослідників.

В останнє двадцятиріччя в умовах розбудови на теренах колишнього Радянського Союзу ряду суверенних держав з новими підходами до судоустрою та судочинства інтерес до проблематики судової влади помітно посилився. Особливо це стосується Російської Федерації, де підготовлено та опубліковано багато відповідного наукового й публіцистичного матеріалу. Зміст його доволі різноплановий: від украй критичного до апологетики репресивної судової системи загалом та військової юстиції зокрема[925].

В незалежній Україні публікації з історії судівництва періоду Другої світової (Великої вітчизняної) війни представлені навчальними матеріалами численних підручників з історії держави і права України, зокрема фундаментального академічного курсу[926]. У спеціальних дослідженнях здебільшого увага зверталася на теми, які в радянській літературі не порушувалися. До їх числа належить передусім організація судівництва на окупованих нацистами та іншими загарбниками територіях України[927].

Як не дивно, зарубіжні критики історії радянської юстиції невиправдано мало уваги приділяють досліджуваному нами періоду. Так, відомий дослідник сталінщини Пітер Соломон у своїй головній праці[928] робить лише кілька посилань на події 1941–1945 рр.

Зауважимо, що дослідники українського судівництва цього періоду традиційно користувалися й користуються передусім нормативно-документальними матеріалами, опублікованими в офіційних джерелах. Водночас судову практику вивчати доволі важко, оскільки на початковому етапі війни у зв’язку зі швидким просуванням ворожих військ НКЮ УРСР наказав місцевим судам знищити всі завершені провадженням кримінальні й цивільні справи та все листування. Вивезенню підлягали лише справи про контрреволюційні злочини. Таким чином, в архівах здебільшого зберігаються матеріали з часу відновлення судових органів на визволеній території України. До того ж і ті матеріали, що є, вивчені, на наш погляд, недостатньо. Так, ще чекають свого дослідження огляди судової практики та інструктивні листи Воєнної колегії Верховного Суду СРСР; доповідні записки та інформаційні довідки Верховного Суду УРСР, зокрема в ЦККП(б)У; оглядові довідки про практику розгляду судами окремих категорій справ, листи обласних судів про практику розгляду окремих категорій справ та посилення боротьби з деякими правопорушеннями.

Що ж до наративних джерел, то серед них найбільше значення мають спогади працівників юстиції визначеного періоду[929]. Проте такі матеріали потребують уважного критичного осмислення, оскільки вони нерідко відображають доволі суб’єктивні погляди на історичні події.

Судова влада Радянської України напередодні Великої вітчизняної війни будувалась на основі панівної в другій половині 30-х років більшовицької ідеології, державно-правових принципів та відповідно до Закону Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік від 16 серпня 1938 р.

22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ Про воєнний стан, в якому зазначалось: «…У місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку й державної безпеки, передаються на розгляд військових трибуналів…» Указ включав перелік відповідних складів злочинів. Крім того, органам військової влади надавалося право передавати на розгляд ВТ справи про інші злочини, якщо командування визнавало це необхідним за обставинами воєнного стану. У подальшому підсудність ВТ постійно розширювалась. Цього ж дня було видано Указ Про затвердження положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій. Положення визначало організацію та комплектування ВТ, порядок розгляду справ та опротестування вироків.

Основним відомчим актом, який започаткував процес «воєнізації» радянської судової системи, став наказ народного комісара юстиції СРСР від 29 липня 1941 р. № 106 Про перебудову роботи судових органів та органів юстиції на воєнний лад, в якому зазначалося, що «кожний вирок, кожне рішення, кожна дія суду мають сприяти великій боротьбі, зміцнювати державність і встановлений порядок, неухильно здійснювати соціалістичну законність»[930].

Особливе місце в законодавстві воєнного часу посідав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. Про міри покарання для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах і мордуваннях цивільного населення та полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян і для їхніх пособників. Розгляд цих справ здійснювався в особливому порядку й покладався на військово-польові суди. Указ передбачав особливі види покарання.

Режим воєнного стану об’єктивно посилив централізацію, мілітаризацію влади, призвів до появи надзвичайних органів влади, зокрема Державного Комітету Оборони. Визнаючи судові установи державними органами, спеціально уповноваженими здійснювати судові функції, керівники держави водночас відносили суди до тієї частини державного апарату, яка має перебувати під жорстким партійним контролем. Як наслідок, судова система відчувала постійний тиск владних партійно-радянських структур. Так, організація та діяльність судових установ усіх ланок безпосередньо регулювалися наркоматом юстиції, ВТ — військовим командуванням. Окрім того, Державний Комітет Оборони неодноразово привласнював судові функції і сам ухвалював квазісудові рішення.

Згідно із законодавством воєнного часу ВТ Радянської Армії і Флоту організовувалися при округах (флотах), фронтах, арміях (флотиліях) та при корпусах і дивізіях. ВТ військ НКВС будувались за територіальним принципом як окружні й обласні ВТ військ НКВС. Положенням від 22 червня 1941 р. лінійні суди залізничного й водного транспорту були реорганізовані у ВТ відповідних залізниць і басейнів. Штати ВТ затверджувалися спільними наказами наркома юстиції СРСР і наркома оборони чи наркома Військово-Морського Флоту СРСР. Заступники голів і члени трибуналів призначалися з військово-юридичного складу запасу, а голови — з кадрових працівників ВТ. У 1942 р. постійні члени ВТ дивізій за скороченням штатів були замінені народними засідателями, які затверджувались політорганами, а секретарі чоловічої статі, здатні до стройової служби, — жінками.

На території Радянської України на початку війни діяли ВТ Київського особливого та Харківського військових округів, Південно-Західного і Південного фронтів. Останнім підлягали ВТ діючих армій, корпусів і дивізій, а військовим трибуналам Київського та Харківського округів — ВТ гарнізонів і військових з’єднань, що формувались. ВТ українських залізниць та басейнів підпорядковувалися ВТ фронтів за територіальною ознакою[931]. При евакуації територіальні трибунали військ НКВС не ліквідовувались, а передавалися діючим арміям як трибунали охорони їхнього тилу. В процесі визволення України територіальні трибунали військ НКВС відновлювали свою роботу.

Перебудова загальної судової системи УРСР відбувалася відповідно до законів воєнного часу та приписів центральних органів влади та управління, зокрема розпоряджень Наркомюстів СРСР та УРСР. У зв’язку зі швидкою окупацією більшої частини території України народні й обласні суди та Верховний Суд УРСР припинили свою роботу. Нерозглянуті кримінальні справи по можливості направлялися для подальшого розгляду в суди міст евакуації. Військовозобов’язані судді призивалися до Радянської Армії, де з них формувались ВТ, а всі інші евакуювалися. Верховний Суд, Наркомат юстиції та Прокуратура УРСР у скороченому складі перебували в евакуації в Москві та використовувалися у роботі органами НКЮ РРФСР.

Від середини 1943 р. з початком визволення території України почалося відновлення діяльності судових установ. У липні 1943 р. Верховний Суд УРСР розпочав роботу в складі п’яти осіб у райцентрі Старобільськ Луганської області. А 5 січня 1944 р. він повернувся до Києва.

Доволі швидко була відновлена робота обласних і народних судів. Суди комплектувалися з реевакуйованих суддів та резерву, створеного НКЮ УРСР. Там, де не вистачало професійних суддів, вони обиралися за рекомендацією місцевих партійних органів із достатньо освічених та підготовлених членів КП(б)У (колишніх партизанів, інвалідів війни та ін.)[932].

Окремо слід розглянути питання про діяльність окупаційних судів. Окупанти поділили захоплені землі на різні за характером та режимом території, на яких скасували дію радянського законодавства й усю систему органів влади. Окуповані нацистською Німеччиною землі включали зони цивільного та військового управління. Перша підпорядковувалась імперському Міністерству у справах окупованих східних областей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. Друга підлягала Головному командуванню сухопутних військ Вермахту (ОКХ).

Східна Галичина 1 серпня 1941 р. була включена п’ятим дистриктом до польського Генерал-губернаторства в складі «Великої Німеччини». Офіційно проголошувалося відновлення суверенітету германського райху в Галичині. Новостворені суди поділялися на німецькі та польські з домінуванням німецьких. Німецькі поділялись на загальні, спеціальні та поліцейські, які перейняли функції надзвичайних воєнних судів. Польські суди поділялись на міські, окружні та апеляційні[933].

Правобережна Україна і Волинь 20 серпня 1941 р. за наказом Гітлера були оголошені «райхскомісаріатом Україна» — як колоніальне володіння Німеччини з власним адміністративно-територіальним поділом, режимом та нормативним регулюванням.

8 серпня 1941р. райхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг запровадив на окупованій території СРСР нові судоустрій та судочинство, яке остаточно було сформовано в грудні того ж року. У штаб-квартирі райхскомісара в місті Рівному було створено німецький верховний суд. Суд складався із трьох осіб німецької національності, які розглядали кримінальні справи та апеляційні скарги нижчих судових інстанцій. Місцеві німецькі суди розглядали справи фольксдойчів або осіб німецької національності. Для розгляду особливо важливих справ створювалися суди особливого призначення із судді та двох засідателів-німців. Для ненімецького населення створювалися спеціальні третейські (мирові) суди на чолі з одноосібним суддею. Вони входили до складу місцевих органів управління, але підпорядковувались безпосередньо гебітскомісару. Судді керувались німецьким законодавством та приписами окупаційної влади[934].

Значна частина Лівобережної України та Слобожанщина (воєнна зона «Донбас») були підконтрольні адміністрації Вермахту. На цій території адміністративно-судові функції визначалися наказом начальника штабу Верховного головнокомандування збройних сил Німеччини від 22 червня 1941 р. Про управління в зайнятих областях СРСР, за яким уся влада надавалась військовому командуванню. Безпосередньо владні функції на місцях здійснювались через органи місцевого управління — районні управи та місцеві комендатури[935].

Крим перебував під спільним управлінням райхскомісаріату Україна (формально) і військової адміністрації (фактично).

Південна Бессарабія та Північна Буковина з моменту окупації були включені до складу Румунії. На початку вересня 1941 р. було опубліковано декрет, який визначив статус і устрій цих територій з поширенням на них румунського законодавства. 19 серпня 1941 р. кондуктор (керівник держави) Румунії Антонеску за попереднім погодженням з Гітлером видав декрет про введення румунської адміністрації на території між Дністром та Бугом, офіційно названій «Трансністрією». Адміністративні та судові органи Трансністрії створювалися за аналогією з метрополією та діяли на основі румунського законодавства й приписів окупаційної влади (зокрема німецької адміністрації). Всі місцеві установи з участю місцевого населення наполегливо румунізувались[936].

Закарпаття (Карпатська Україна) було окуповане напередодні Другої світової війни, в березні 1939 р., Угорщиною. Територію краю включили до складу держави як адміністративну одиницю, з поширенням на неї законодавства та судової системи[937].

На окупованій території України в період активних дій як радянського, так і націоналістичного, рухів опору (1943–1945 рр.) створювалися своєрідні краї та зони, незалежні від окупантів і з власними органами влади. Тут теж виникала необхідність здійснення судових функцій в особливих, надзвичайних умовах не просто воєнного, а фактично облогового стану.

Для здійснення цих функцій на території, підконтрольній радянським партизанам, постійних судових органів не створювалось. У разі гострої необхідності для притягнення до відповідальності за тяжкі злочини військового або державного характеру, як правило, наказом командування створювались тимчасові ВТ з числа командирів та декількох партизан. Діяли вони відповідно до радянського законодавства й за процедурами розгляду справи та виконання вироку, звичними для військово-польових судів.

Навесні 1943 р. спочатку на Волині, а згодом — на більшій частині Галичини, з’являються партизанські краї та зони, контрольовані бойовими підрозділами ОУН(Б). Судові функції тут за дорученням центрального проводу ОУН(Б) здійснювала Служба безпеки (СБ). В основі її діяльності були принципи, затверджені ще напередодні війни («Ні один вирок не оскаржується, а виконується зразу. Кодексом є власна націоналістична совість»)[938]. Судова діяльність СБ позначена у різних довідках та інформаціях як «суд», «трибунал», «революційний трибунал» та іншими схожими термінами. 15 травня 1943 р. видається розпорядження по Українській Повстанській Армії, яким підтверджуються повноваження СБ та визначаються склади військових злочинів і види покарань. На початку січня 1944 р. з’являються Правила польової жандармерії при УПА, згідно з якими жандармерія наділяється правом визначення вини та покарання (аж до смертної кари) у формі вироку за всі злочини, вчинені членами УПА або проти членів УПА[939]. У цьому ж році з’являється проект дисциплінарного статуту УПА з розділом про «Військовий Польовий Суд»[940]. Спроба привести судоустрій та судочинство на контрольованих ОУН територіях до єдиної системи здійснюється в серпні 1945 р. через підготовку Правильника судівництва в ОУН (визначений як закон) та інструкції до нього. Обидва документи мали гриф «Строго довірочне». За «законом» судова система мала складатися з Генерального судді, Ревтрибуналу, Суду адміністративного, Теренового суду та Надзвичайного суду безпеки. Проте відомостей щодо реальної дії цих документів у нас немає.

Із визволенням Закарпаття там утворюються народні комітети, з’їзд яких 26 листопада 1944 р. проголосив возз’єднання з Радянською Україною. За радянським зразком створюються: Вищий Народний Суд, народні суди та спеціальний суд для розгляду справ про злочини окупантів проти народу Закарпатської України. Судді призначалися Народною Радою з юристів, які заслужили довір’я нової влади, а народні засідателі обирались на загальних зборах населення. У своїй діяльності судді керувались декретами Народної Ради, звичаєвим правом і революційною правосвідомістю. Після підписання 29 червня 1945 р. мирного договору із Чехословаччиною Закарпаття юридично ввійшло до складу УРСР, перетворившись на Закарпатську область із повноцінним механізмом радянської судової системи[941].

Умови воєнного стану наклали істотний відбиток на основні принципи судочинства, на процесуальні засоби забезпечення діяльності всіх ланок радянської судової системи. Декларовані в законі про судоустрій демократичні принципи радянського судочинства так і залишилися лише деклараціями, а в умовах воєнного стану взагалі подекуди ігнорувались. У кримінальному судочинстві домінував розшуковий процес, а в особливих умовах — ще й у спрощеному, скороченому вигляді. Формальна оцінка доказів, обмеження щодо оскарження і перевірки судових рішень, особливо вироків, значно знижували рівень демократичності й об’єктивності судового розгляду та довіру населення до суду, посилювали елементи репресивності в діяльності судів усіх ланок.

ВТ в умовах воєнного часу перетворилися в одну з головних ланок судоустрою, а їхня діяльність опинилась у центрі уваги громадськості, практиків і теоретиків юриспруденції. ВТ діяли у складі трьох постійних членів, згодом — одного постійного та двох народних засідателів. Справи розглядались через 24 години від моменту вручення обвинувального висновку. Більшість справ розглядались у закритих засіданнях. Вироки касаційному оскарженню не підлягали, а могли бути скасованими або зміненими лише в порядку судового нагляду. Про кожний випадок засудження до смертної кари (розстрілу) трибунал мав негайно повідомляти телеграфом голову військової колегії Верховного Суду СРСР та Головного військового прокурора Червоної Армії або Головного прокурора Військово-Морського Флоту за належністю. Вирок виконувався через 72 години у разі відсутності розпорядження згаданих посадових осіб про зупинення виконання вироку й витребування справи для розгляду в порядку нагляду. Право зупиняти виконання розстрілу надавалося також відповідному військовому командуванню на рівні округів, фронтів і армій. Реально в умовах воєнних дій виконати ці вимоги було важко, а іноді — навіть технічно неможливо. У бойовій обстановці вирок ВТ дивізії (бригади) міг затверджувати її командир.

Всі справи ВТ одразу після виконання вироку надсилалися до ВТ фронту для здійснення судового нагляду. За наявності підстав вироки опротестовувались і скасовувались або змінювались.

За офіційною інформацією, в судовій практиці трибуналів діючої армії виправдувальних вироків не було, що свого часу пояснювалось високою якістю проведення досудового слідства та належним прокурорським контролем[942]. Як видається, це твердження нині потребує об’єктивної перевірки та правової оцінки.

До зрадників, шпигунів і диверсантів ВТ, як правило, застосовували смертну кару. На початковому етапі війни застосування такого виняткового покарання до значної кількості звинувачених продемонструвало надмірну жорстокість репресивного апарату. Згодом зі зміною законодавства та пом’якшенням репресивної політики поширилася практика відкладання виконання вироку до кінця війни з наданням засудженому можливості спокутувати свою провину в боях із ворогом. Поранення або перебування в штрафній частині впродовж трьох місяців реабілітовувало засудженого.

У діяльності ВТ, особливо на початку війни, були серйозні недоліки в юридичній кваліфікації цілого ряду діянь, зокрема, коли йшлося про зраду Батьківщині, здачу в полон і антирадянську агітацію. До репресивних дій суддів спонукали необґрунтовано жорстокі нормативні акти, зокрема Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 р. про боротьбу з панікерами, накази Сталіна від 16 серпня 1941 р. № 270 про відповідальність за дезертирство і від 28 липня 1942 р. № 227 «Ні кроку назад!» Антигуманний та антиправовий характер мала постанова ДКО від 24 листопада 1942 р. Про членів сімей зрадників Батьківщини. Лише 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР рекомендував ВТ дещо змінити підходи до кваліфікації діяння як зради Батьківщині, не допускаючи її занадто розширеного тлумачення.

Діяльність військово-польових судів у роки Великої вітчизняної війни не набула значного поширення. Так, від травня 1943 р. до травня 1945 р. військово-польові суди Першого Українського фронту розглянули 221 справу на 348 осіб. Здебільшого йшлося про справи осіб, схоплених на місці злочину, які не потребували спеціального розслідування. У разі необхідності розслідування справу направляли до ВТ.

Після визволення території України ВТ Радянської Армії провели відкриті процеси над нацистськими чиновниками та їхніми пособниками — зрадниками Батьківщині, винними у злочинах проти радянських громадян. Такі процеси відбулися в грудні 1943 р. в Харкові, а згодом — у Києві. Особи, засуджені до смертної кари на цих процесах, були привселюдно повішені. 19 вересня 1943 р. у Краснодоні за вироком ВТ військ НКВС Луганської області були привселюдно розстріляні троє громадян, визнаних винними в загибелі членів «Молодої гвардії».

Окремо слід сказати про кадрову проблему в радянському судовому корпусі та спроби її вирішення. Так, низька кваліфікація народних суддів, які вперше опинилися на суддівській роботі, негативно позначилася на якості правосуддя. Відсоток скасованих вироків і рішень у порівнянні з довоєнним часом збільшився вдвічі. В цивільних справах — до 60 %, у кримінальних — до 40–45 %.

Для подолання «кадрового голоду» у 1942–1943 рр. НКЮ УРСР провів значну роботу з обліку евакуйованих кадрів, підготовки на короткострокових юридичних курсах працівників для роботи в органах юстиції та суду. Ротація і поповнення кадрового складу суддів здійснювалися відповідно до вимог часу та місцевих особливостей на підставі наказу Наркомату юстиції СРСР від 27 вересня 1941 р. Про порядок заміни окремих народних суддів у обставинах воєнного часу та роз’яснення від 23 жовтня 1941 р. Про порядок довиборів народних засідателів в умовах воєнного часу.

У 1944 р. відновили навчальний процес Харківський юридичний інститут та дворічні юридичні школи в Києві, Одесі та Харкові[943]. Запрацювали дев’ятимісячні курси перепідготовки юристів, центри підготовки та перепідготовки юридичних кадрів — працівників суду, Вищі курси удосконалення юристів. Розпочалися заняття на юридичних факультетах Київського, Львівського, Одеського університетів. Але кваліфікованих юридичних кадрів все одно не вистачало. Так, у 1945 р. через професійну непідготовленість достроково було відкликано й замінено 187 (19 %) народних суддів[944].

Важливий критерій ефективності судової влади — це здатність встановлення істини у справі, що багато в чому залежить від довіри до самого суду та його рішень із боку населення. На жаль, досягти належної ефективності судочинства в умовах воєнного часу не вдалося. Об’єктивною причиною такого стану справ стала чинна на той час судова система, яка вповні відповідала наявному державно-правовому режиму.

Загалом радянська судова система витримала випробування воєнного часу і захистила загальнодержавні інтереси. Це, зокрема, підтверджує той факт, що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 березня 1945 р. 391 працівника судового управління та суду було нагороджено орденами й медалями «за успішну роботу в органах радянської юстиції зі зміцнення революційної законності та охорони інтересів держави в умовах Вітчизняної війни…»[945]. Проте як слухняне знаряддя реалізації політики партійно-державного керівництва тодішні судові органи не могли навіть претендувати на статус незалежної гілки державної влади.

Досліджуючи практику радянських судів, не можна оминути увагою діяльність їхніх антиподів — органів позасудової репресії та самосудів, які в умовах воєнного часу набули широких масштабів.

Головне місце серед неконституційних репресивних державних органів належить Особливій нараді НКВС СРСР. Відомо, що 15 листопада 1941 р. Л. П. Берія запропонував Й. В. Сталіну дозволити Особливій нараді засуджувати до смертної кари та визнавати такі вироки остаточними[946]. Вже через два дні, 17 листопада 1941 р., постановою ДКО № 903сс Особлива нарада дістала право на винесення вищої міри покарання. Дослідники стверджують, що згодом лише 1944 р. Особлива нарада засудила 27 456 осіб[947].

До числа репресивних органів із правом застосування смертної кари без слідства та суду в роки війни долучилися Особливі відділи військової контррозвідки «СМЕРШ». їм було надане право заарештовувати, а «у разі необхідності» й розстрілювати на місці шпигунів, зрадників і дезертирів[948].

Судову функцію привласнив собі й Державний Комітет Оборони, коли 11 травня 1944 р. Постановою № 5858 Про кримських татар огулом звинуватив увесь кримськотатарський народ у зраді, визнав його винним і постановив виселити всіх кримських татар із рідних місць.

Самосуд як протилежність суду — ганебне явище для будь-якого цивілізованого суспільства, на жаль, був і залишається частиною життя українського народу. Першопричинами його є як маргінальна правова культура, так і недовіра населення до влади. Окрім того, влада сама може в певних ситуаціях підштовхувати окремі верстви населення до самосуду, хоча здебільшого вона просто не має можливості йому запобігти. Якщо ж установлюється політичний режим охлократії, то самосуди стають однією з найважливіших його підвалин. За обставин воєнного часу більшою чи меншою мірою всі ці особливості й чинники знайшли свій конкретно-історичний вимір. Зокрема, розголосу набув приклад «побутового» самосуду в с. Чужковичі на Волині в липні 1943 р., коли місцеві селяни спіймали на місці злочину трьох грабіжників і всією громадою прирекли одного з них до страти, а двох інших — до тілесного покарання.

Практика позасудової репресії та самосудних покарань вносить додаткові негативні акценти до загальної оцінки тодішнього українського судівництва.

10.4. Криза тоталітарного судівництва і спроби її подолання (1946–1964 рр.)

Післявоєнний судоустрій Української РСР з формально-юридичного боку ґрунтувався на відповідних положеннях Конституції СРСР 1936 р. (ст. 102–112) і Конституції Української РСР 1937 р. (ст. 102–111), які за змістом в обох конституціях були майже ідентичні. Докладніше питання судоустрою регулювалися в Законі СРСР Про судоустрій Союзу РСР і союзних республік від 16 серпня 1938 р. У цих нормативно-правових документах декларувалося, що судді незалежні й підкоряються лише закону, та була відображена демократична ідея виборності районних (міських) судів безпосередньо населенням, обласних судів — обласними Радами депутатів трудящих і Верховних Судів союзних республік — Верховними Радами відповідних республік.

Проте зазначені норми розходилися з реальним життям. Як зазначалось у доповідній записці управління кадрів ЦК ВКП(б) секретарю ЦК ВКП(б) О. О. Кузнецову від 1 грудня 1946 р., «народні суди діють не відповідно до конституції вже 9 років»[949]. Відповідальність за це партійні чиновники покладали передусім на Міністерство юстиції СРСР, яке традиційно вважалося головним органом державного управління судами. Втім, був у цій доповідній і доволі показовий докір, що міністерство не перебудувало свою роботу відповідно до нових реалій. Зокрема, необхідною визнавалася реорганізація управління судових органів, оскільки «суди підкоряються лише закону й управляти ними не можна».

На цей час в УРСР, ще в 1943–1944 рр., на звільненій від загарбників території разом з іншими органами влади відновили свою діяльність Верховний Суд України, обласні та районні (міські) народні суди. Ці суди формувалися через призначення, а не шляхом виборів. Їхня компетенція була до певної міри обмеженою. У повному довоєнному обсязі вона повернулася до цивільних судів лише після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції ВТ.

Коли ж в УРСР пройшли перші післявоєнні вибори та була сформована повноцінна система Рад зверху донизу, з’явилися можливості й для формування судової системи на відповідних конституційних засадах. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду. Впродовж 1947–1948 рр. сесіями обласних Рад депутатів трудящих строком на 5 років було обрано й нові склади обласних судів.

Напередодні ж формування судів первинної ланки 10 жовтня 1948 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила Положення про вибори народних суддів УРСР[950]. Передбачалося, що народним суддею та народним засідателем може бути кожний громадянин УРСР, який користується виборчим правом і досяг до дня виборів 23-х років. Інші формальні критерії (наявність освіти, досвіду роботи, членства в партії тощо) не висувалися. Втім, неформальний критерій — відданість політиці Комуністичної партії — був відомий усім і жорстко додержувався під час попереднього добору кандидатур. І судді, й засідателі обиралися на три роки безпосередньо населенням на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Згідно із цим положенням перші у вітчизняній історії загальні демократичні вибори народних судів відбулися 30 січня 1949 р., а згодом — у 1951, 1954, 1957 роках.

Загалом упродовж 1946–1948 рр. тривав певний перехідний період, коли керівництво держави ще не відмовилося від спеціальних судів (чимало дослідників вважають, що вони домінували в цей час), надзвичайного судочинства та позасудової репресії, але водночас дедалі більше намагалося перед Об’єднаними Націями й усім світом мати вигляд цивілізованої демократичної влади. Зокрема, набував сили процес демілітаризації органів судової влади[951].

Так, для зміцнення системи спеціальних транспортних судів 1948 р. в Києві було утворено окружний транспортний суд як суд другої інстанції для транспортних судів на території УРСР і суд першої інстанції з розгляду особливо важливих справ.

Того ж року в Києві розпочав діяльність спеціальний табірний суд для розгляду справ про злочини, вчинені у виправно-трудових таборах і колоніях МВС, дислокованих на території УРСР, ув’язненими, вільнонайманими працівниками, особами рядового складу воєнізованої охорони й деякими іншими особами, пов’язаними господарчою діяльністю з «імперією ГУЛАГ» (за винятком справ співробітників МВС, які мали військові або спеціальні звання). Ці суди також розглядали справи про дострокове звільнення ув’язнених, які втратили працездатність, або про уточнення розмірів покарання за сукупністю кількох вироків[952].

Утворення табірних судів у СРСР було започатковано відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР Про організацію табірних судів від 30 грудня 1944 р. А наказ НКЮ СРСР від 16 квітня 1944 р. передбачав створення 105 таких судів. Для керівництва табірними судами було створено Управління табірних судів НКЮ СРСР, а в структурі Верховного Суду СРСР — судову колегію у справах табірних судів як касаційну і наглядову інстанцію[953]. Існує думка, що створення табірних судів було відповіддю влади на масові повстання ув’язнених. В Україні табірні суди виникли відносно пізно, в автономній республіці Комі, наприклад, на цей час вони вже були розпущені. Не виключено, що «українська специфіка» полягала у переповненості пенітенціарних установ засудженими за звинуваченнями в належності до націоналістичного підпілля.

У Москві в цей час за прямою вказівкою Й. В. Сталіна на підставі постанов Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 28 березня 1947 р. і 7 липня 1948 р. у 82-х міністерствах і центральних відомствах СРСР діяли так звані суди честі. Вони розглядали «антипатріотичні, антидержавні та антигромадські» вчинки (дії) «керівних, оперативних і наукових працівників» згаданих органів влади, які не підлягали переслідуванню в кримінальному порядку. Ці суди складалися з 5–7 осіб, обраних таємним голосуванням на зборах працівників згаданих трьох категорій, і представників партійної організації установи та ЦК відповідної профспілки. За наслідками слухання справи суди честі могли оголосити громадський осуд або громадську догану, а також передати справу слідчим органам. Проіснували такі суди до кінця 1949 р., а далі без публічного пояснення причин припинили свою діяльність[954]. Зауважимо, що в Українській РСР, в умовах домінування союзних органів управління, здебільшого підтримували все, що започатковувалося на загальносоюзному рівні, але нам не вдалося знайти жодної інформації про існування судів честі в міністерствах і відомствах республіки.

Втім, в УРСР з воєнних років продовжували діяти офіцерські суди честі у Збройних силах[955]. Також існували товариські суди честі середнього і старшого начальницького складу органів внутрішніх справ[956].

На початку 50-х років повернулися до ще довоєнної практики створення товариських судів. Правовою основою цього процесу стало Положення про товариські суди на підприємствах та установах, затверджене 14 липня 1951р. постановою Ради Міністрів СРСР № 2520[957].

Конституційна декларація про незалежність судів розбивалася об існування функції органів юстиції здійснювати управління судами. Через Міністерство (до 1947 р. — Наркомат) юстиції СРСР, міністерства юстиції союзних республік і місцеві органи юстиції здійснювалася передусім кадрова політика.

Поруч із вимогою «ідейної зрілості» (членами партії у 40-х роках були в середньому близько 80 % суддів, комсомольцями — 10 %) дедалі більшого значення набувала вимога професійності, юридичної грамотності. А тут ситуація була дуже невтішна. Зокрема, за даними тодішнього заступника міністра юстиції УРСР з кадрів Д. С. Сусла, у 1946 р. з 1210 народних суддів юридичну освіту мали лише 61 особа, середню — 303 (25,7 %), 618 осіб (51 %) закінчили короткотермінові курси; а 228 осіб (18,6 %) зовсім не мали юридичної підготовки[958]. Крім того, була велика плинність суддівських кадрів. Так, розглядаючи у квітні 1947 р. питання про керівні кадри органів юстиції, Політбюро ЦККП(б)У зазначило, що в 1946 р. з 1309 народних суддів змінилося 333. При цьому на 20 % знизилася кількість фахівців з вищою юридичною освітою, більшість яких перейшли в адвокатуру. Констатувався і той сумний факт, що за п’ять останніх місяців 80 судово-оперативних працівників було знято за дискредитацію судових органів і порушення радянських законів[959].

Міністерство юстиції УРСР мало також орієнтувати суди щодо пріоритетних напрямів їхньої діяльності. Так, від самого початку радянського судочинства склалася практика проведення державних кампаній із боротьби з тими чи іншими злочинами та антигромадськими вчинками. У досліджуваний період було прийнято чимало урядових постанов, де Міністерству юстиції прямо приписувалося дати ті чи інші прямі вказівки судам. Так, постановою Ради Міністрів УРСР від 9 липня 1947 р. № 1104 Про заходи щодо охорони посівів і хліба в колгоспах і радгоспах Української РСР[960] доручалося «міністру юстиції Української РСР за погодженням з прокурором Української РСР дати спільно спеціальні вказівки слідчим і судовим органам про прискорений розгляд справ, зв’язаних з розкраданням та розбазарюванням хліба». Постановою Президії Верховної Ради УРСР від 30 березня 1948 р. Про розгляд скарг на недоліки в справі стягнення коштів (аліментів) на утримання дітей[961] приписувалося: «Доручити міністру юстиції Української РСР усунути всі недоліки, які ще мають місце в практиці роботи судів по розгляду справ по аліментах, дати судовим органам вказівки про забезпечення розгляду справ по аліментах в найкоротші строки та вживати потрібні заходи по розшуку батьків, які ухиляються від сплати аліментів. Організувати систематичний контроль за роботою судів та судових виконавців у справах стягнення аліментів». Слід урахувати, що чимало подібних вказівок Міністерству юстиції давалося негласно, зокрема «партійними каналами».

Проте дослідники зазначають, що «кампанійське» правосуддя поступово відмирало. Зокрема, велика за розмахом кампанія з викриття трудових злочинів не набула розвитку через помилки у процесуальному регулюванні й пасивність працівників органів юстиції. Ще більш невдало розвивалися кампанія з боротьби з розкраданням 1947 р., яка фактично тривала три місяці й загальмувала через саботаж судових чиновників, та кампанія з боротьби з необґрунтованим засудженням громадян[962]. Звичні для сталінщини обсяги репресій витримувались десь до 1949 р., а потім у 1952 р. (так би мовити, «у передсмертній агонії режиму») Й. В. Сталін ініціював новий розмах політичних репресій.

У другій половині 40-х років органи юстиції на всіх рівнях стають об’єктами постійної критики і «турботи» вищого партійно-державного керівництва. Так, були прийняті постанова ЦК ВКП(б) від 5 жовтня 1946 р. Про розширення і покращення юридичної освіти у країні, постанова ЦК КП(б)У від 18 грудня 1945 р. Про роботу судів і органів НКЮ УРСР, постанова ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1946 р. Про недоліки боротьби з порушеннями соціалістичної законності і заходи по їх усуненню, які, з одного боку, приписували надавати всіляку допомогу кадровому і матеріальному забезпеченню судів, а з іншого — відзначали серйозні недоліки у діяльності органів юстиції.

Особливо вагомою за своїми наслідками для українського судівництва була постанова ЦК КП(б)У від 29 квітня 1947 р. Про стан роботи з керівними кадрами в органах юстиції УРСР[963]. У ній відзначалося невиконання органами юстиції багатьох положень згаданих вище попередніх партійних директив і зверталась увага на необхідність посилення зв’язку керівних працівників МЮ УРСР із місцевими партійними організаціями. Водночас відповідним партійним комітетам пропонувалося посилити контроль за органами юстиції і надавати їм допомогу у практичній роботі.

При огляді недоліків кадрового складу судів, про що вже йшлося вище, однією з основних їх причин було названо те, що «основна й вирішальна ланка судових працівників — народні судді — не взяті до номенклатури МЮ УРСР, а тому Міністерство не може своєчасно і правильно впливати на їхню роботу, виправляти помилки й недоліки в їхній роботі, а також протидіяти частій і необґрунтованій їх зміні». Пропонувалося створити при МЮ УРСР і обласних управліннях юстиції кадровий резерв для заміщення суддівських посад, висувати на керівні посади в органах юстиції і судах осіб з вищою юридичною освітою або з юридичною підготовкою та великим досвідом практичної роботи в органах юстиції, організувати в 1947 р. у Харкові для підвищення юридичної кваліфікації народних суддів, які мають середню освіту, курси перепідготовки юристів з дев’ятимісячним строком навчання. Ставилося завдання в найближчі 4–5 років забезпечити, щоб усі народні судді мали, як мінімум, юридичну освіту не менш, ніж у обсязі середньої юридичної школи, або пройшли перепідготовку в обсязі 9-місячних юридичних курсів. Осіб, які не бажали вчитися, пропонувалося замінювати більш підготовленими працівниками. Рекомендувалося приймати до 2-річних юридичних шкіл лише осіб, які мають закінчену середню освіту, у віці не молодше 23-х років, таких, що мають досвід партійної, радянської і громадської роботи.

Було в постанові й таке цікаве положення, яке ми подаємо без жодних коментарів: «Зобов’язати Міністерство торгівлі УРСР (міністра) виділити у II і III кварталах 1947 р. для забезпечення промтоварами 1800 чоловік народних суддів і членів обласних судів Міністерства юстиції УРСР, із розрахунку по 3 метри вовняних тканин, по 1 парі шкіряного взуття і по 10 метрів бавовняної тканини кожному».

У постанові, таким чином, на додаток до вимоги посилити партійне керівництво у справі добору суддівських кадрів, було зроблено відчутний акцент на «юридизації» кадрового складу судів та зарахуванні представників суддівського корпусу до номенклатури керівних кадрів Міністерства юстиції УРСР.

Відображенням нових тенденцій у кадровій політиці стало затвердження Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 липня 1948 р. Положення про дисциплінарну відповідальність суддів[964]. Цим актом право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним колегіям із дисциплінарних справ при обласних і Верховному судах. З одного боку, прийняття першого в радянській історії спеціального акта про дисциплінарну відповідальність суддів мало ніби стимулювати посилення тиску на суддів. (Прийняття положення збіглося в часі з початком кампанії із суцільної чистки органів юстиції.) Проте, з іншого боку, це був крок до формування самоврядної судової влади, оскільки до того право накладати дисциплінарні стягнення мали міністр юстиції, голови облуправлінь юстиції, голови обласних та крайових судів. Утім, і за новим положенням практично ті самі особи мали виключне право порушувати перед спеціальними колегіями питання про розгляд дисциплінарної справи.

Дослідники зазначають, що в 40-х роках як альтернатива органам юстиції у справі державного керівництва судами дедалі більшого значення набували контрольні, наглядові та інші повноваження Верховного Суду СРСР і Верховних Судів союзних республік. Новий порядок дисциплінарної відповідальності суддів був одним із перших кроків на цьому шляху.

Радикальна реформа тоталітарного судівництва почалася після смерті Й. В. Сталіна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. були ліквідовані зловісна Особлива нарада при МВС, що розглядала кримінальні справи в позасудовому порядку, а також «трійки» і «двійки» з аналогічними повноваженнями. Скасовувався особливий порядок розслідування та судового розгляду справ про контрреволюційне шкідництво, терористичні акти й диверсії, встановлений у грудні 1934 р.[965] Указом Президії BP СРСР від 29 квітня 1954 р.[966] були ліквідовані спеціальні табірні суди, а їхні справи передані за підсудністю до загальних судів. Весною 1953 р. були ліквідовані обласні трибунали військ МВС.

Ліквідацію спеціальних транспортних судів було започатковано Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 червня 1953 р. Про об'єднання лінійних судів залізничного і водного транспорту, прокуратур залізничного і водного транспорту, а також Залізничної колегії і Водно-транспортної колегії Верховного Суду СРСР[967]. Через кілька років процес завершив Закон СРСР від 12 лютого 1957 р. Про ліквідацію лінійних і окружних судів на залізничному і водному транспорті[968].

Отже, впродовж 1953–1957 рр. були ліквідовані всі спеціальні суди і позасудові органи, крім ВТ, що загалом можна оцінити як повний демонтаж сталінської спеціалізованої системи політичної юстиції[969].

Паралельно розвивалася тенденція посилення самоврядності судових органів. Зокрема, органи юстиції втратили свої наглядові повноваження у зв’язку зі створенням президій судів, на які покладався розгляд протестів у порядку судового нагляду на вироки, рішення, ухвали й постанови, що набули законної сили. Правовою основою цього процесу стали Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 серпня 1954 р. Про утворення президій у складі Верховних судів союзних і автономних республік, крайових і обласних судів і судів автономних областей[970], Указ Президії Верховної Ради УРСР від З вересня 1954 р. Про утворення президій Верховного Суду УРСР та обласних судів[971], Указ Президії Верховної Ради УРСР від 16 жовтня 1957 р. Про склад президій обласних судів Української РСР[972].

Із приходом до вищої влади в СРСР і Комуністичній партії М. С. Хрущова відома післясталінська «відлига» ознаменувалася багатьма радикальними реформами в галузі державного судівництва. Так, XX з’їзд КПРС (лютий 1956 р.) не лише засудив культ особи Й. В. Сталіна, а й визнав необхідним відновлення «ленінських принципів» партійного і державного керівництва, розширення прав союзних республік та децентралізації керівництва роботою судових установ та органів юстиції союзних республік. У цьому зв’язку 30 травня 1956 р. було прийнято політичне рішення про необхідність ліквідації Міністерства юстиції СРСР[973], яке було оформлено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1956 р. МЮ СРСР ліквідовувалося, його функції з управління роботою судових установ і органів юстиції союзних республік було перекладено на міністерства юстиції союзних республік. Вирішення питань, пов’язаних із діяльністю спеціальних судів, покладалося на Верховний Суд СРСР. Так само ліквідовувалися як непотрібні проміжні ланки — обласні та крайові управління юстиції.

На обласні суди покладалися функції керування нотаріальними конторами, виконання судових рішень і вироків у частині майнових стягнень, контролю за всією діяльністю народних судів, проведення в них ревізій. Обласний суд також мав дбати про кадрове забезпечення народних судів, вивчати та узагальнювати судову практику. Народні суди дістали право призначати судових виконавців.

Подальшим кроком стала послідовна ліквідація міністерств юстиції союзних республік. Українське партійно-державне керівництво тривалий час опиралося цьому ініційованому згори процесу, але зрештою в березні 1963 р. Міністерство юстиції України було скасовано, а його функції покладено на Юридичну комісію при Раді Міністрів Української РСР (в частині законотворчої роботи) та Верховний Суд УРСР, а на місцях — на обласні суди.

У контексті загального курсу на децентралізацію влади IV сесія Верховної Ради СРСР четвертого скликання 11 лютого 1957 р. прийняла Закон СРСР Про віднесення до відання союзних республік законодавства про судоустрій союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуальних кодексів. Відповідні повноваження передавалися союзним республікам, а у компетенції Союзу РСР залишалося лише прийняття загальносоюзних основ у цих галузях законодавства[974].

Наступного дня, 12 лютого 1957 р., було прийнято Закон СРСР Про затвердження Положення про Верховний Суд СРСР і про внесення змін і доповнень до статей 104 і 105 Конституції (Основного закону) СРСР[975], який уточнив і розширив повноваження Верховного Суду СРСР як найвищого судового органу. Водночас цим законом через зміни до Конституції СРСР закріплювалося, що Верховний Суд СРСР здійснює нагляд за діяльністю судових органів союзних республік лише в межах, установлених законом, а голови Верховних Судів союзних республік входять до складу Верховного Суду СРСР за посадою.

У Положенні Про Верховний Суд СРСР підкреслювалося, що цей судовий орган наділений правом розглядати протести на рішення, вироки і постанови Верховних Судів союзних республік лише у разі, якщо вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушують інтереси інших союзних республік. У зв’язку із цим Пленум Верховного Суду СРСР був уповноважений надавати керівні роз’яснення судам тільки з питань застосування загальносоюзного законодавства при розгляді судових справ.

Зауважимо, що правова природа постанов Пленуму Верховного Суду СРСР тривалий час оцінювалася доволі неоднозначно. Зрештою, більшість фахівців дійшли висновку, що такі постанови є одним із видів підзаконних джерел радянського права[976].

На поліпшення ефективності роботи народних суддів в УРСР була спрямована постанова Президії Верховної Ради УРСР від 26 серпня 1957 р. Про стан звітності народних суддів Української РСР та виконання наказів і пропозицій виборців. Відповідно до цієї постанови Міністерство юстиції УРСР, виконкоми обласних, міських і районних Рад депутатів трудящих зобов’язувалися в ході підготовки до виборів народних суддів спрямувати основну увагу на значне поліпшення діяльності судових органів, посилення боротьби за додержання соціалістичної законності, зміцнення складу народних суддів та народних засідателів перевіреними, політично підготовленими кадрами, які користуються довірою народу і здатні забезпечити проведення в життя політики Комуністичної партії та Радянського уряду[977].

25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних та автономних республік[978] і Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік[979], а 8 грудня 1961р. — Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік[980]. 25 грудня 1958 р. було затверджено і Закон СРСР Про зміну порядку виборів народних судів, згідно з яким строк повноважень народних суддів збільшився до 5 років, а народних засідателів стали обирати не на загальних виборах, а у трудових колективах і військових частинах. Відповідні зміни вносилися до ст. 109 Конституції СРСР[981].

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій… зі спеціальних судів були залишені лише ВТ. Проголошувалося, що правосуддя в СРСР покликане охороняти від усіляких посягань закріплений Конституцією СРСР і конституціями союзних і автономних республік суспільний і державний лад Союзу РСР, соціалістичну систему господарства і соціалістичну власність; політичні, трудові, житлові та інші особисті та майнові права й інтереси громадян СРСР, гарантовані Конституцією СРСР і конституціями союзних і автономних республік; права та інтереси, що охороняються законом, державних установ, підприємств, колгоспів, кооперативних та інших громадських організацій. Також правосуддя в СРСР мало своїм завданням забезпечувати точне й неухильне виконання законів усіма установами, організаціями, посадовими особами і громадянами СРСР.

Особливо підкреслювалося, що суд, виховуючи громадян у дусі відданості Батьківщині та справі комунізму, повинен поважати права, честь і гідність громадян.

Згідно із загальносоюзними Основами… Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 р. прийняла Закон УРСР Про судоустрій Української РСР[982]. Мета правосуддя і завдання суду в цьому законі майже дослівно повторювали положення загальносоюзного акта.

У ст. 6 Закону зазначалося, що правосуддя в УРСР здійснюється в точній відповідності до законодавства Союзу РСР і законодавства Української РСР. Закріплювалися основні засади правосуддя в УРСР: рівність громадян перед законом і судом (ст. 5), незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону (ст. 7), утворення всіх судів на началах виборності (ст. 8), колегіальний розгляд справ у всіх судах (ст. 10), відкритий розгляд справ у всіх судах (ст. 11), національна мова судочинства (ст. 12), забезпечення обвинуваченому права на захист (ст. 16).

Зі структурних змін звернемо увагу на ліквідацію Президії Верховного Суду УРСР, функції якої були передані Пленуму Верховного Суду УРСР. До повноважень останнього, зокрема, належало узагальнення судової практики і надання керівних роз’яснень судам щодо застосування законодавства УРСР.

У ст. 9, 13, 19 Закону закріплювалися вимоги до кандидатів у судді й народні засідателі, які мали підтвердити тезу про народний характер суду. При цьому не було жодної згадки про необхідність для судді юридичної освіти та членства в КПРС. На народних суддів покладався обов’язок систематично звітувати перед виборцями про свою роботу і роботу народного суду (ст. 26).

Передбачалася відповідальність народних суддів за службові недогляди та «недостойні вчинки, що завдають шкоди правосуддю, інтересам держави і правам громадян». Порядок її застосування було визначено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1960 р. Про дисциплінарну відповідальність суддів Української РСР[983].

2 листопада 1960 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР було затверджено нове положення Про вибори народних суддів[984]. Народні судді обиралися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п’ять років; народні засідателі обиралися на загальних зборах робітників, службовців і селян за місцем їхньої роботи або проживання, а військовослужбовцями — у військових частинах, відкритим голосуванням строком на два роки.

Народним суддею і народним засідателем районного (міського) народного суду міг бути обраний кожен громадянин Української РСР, який досяг до дня виборів 25 років. Відповідно до ст. 17 Конституції У РСР та ст. З згаданого Положення[985] громадяни всіх інших союзних республік користувалися на території УРСР правом обирати та бути обраними в народні судді та у народні засідателі нарівні з громадянами УРСР.

Право висунення кандидатів у народні судді забезпечувалося за громадськими організаціями і товариствами трудящих: комуністичними партійними організаціями, професійними спілками, кооперативними організаціями, організаціями молоді й культурними товариствами — в особі їхніх центральних, республіканських, обласних, районних і міських органів, а так само за загальними зборами робітників і службовців — по підприємствах і установах, військовослужбовців — у військових частинах, за загальними зборами селян — по колгоспах і селах, робітників і службовців радгоспів — по радгоспах.

Нові нормативні акти об’єктивно сприяли демократизації радянського правосуддя через посилення процесуальних гарантій прав обвинуваченого і потерпілого, розширення прав захисту, підвищення ролі народних засідателів, створення інституту громадських обвинувачів і захисників при розгляді кримінальних справ у судах, ліквідації всіх спеціальних судів, за винятком ВТ, до підсудності яких, крім справ про військові злочини, належали лише справи про шпигунство.

Проте з певною критичністю треба поставитися до зовні демократичних норм щодо вибору народних суддів. На практиці кандидати в народні судді ретельно добиралися з осіб — членів КПРС, які мали незаплямовану репутацію та вищу юридичну освіту й перевірялися партійними організаціями відповідно до настанов партійних органів. Остаточно кандидатури схвалювалися районними (міськими), обласними (міськими — в містах республіканського підпорядкування) комітетами КПРС і лише після цього подавалися на реєстрацію у відповідний виконавчий комітет районної Ради депутатів трудящих. Водночас засідання або збори громадських організацій, трудових колективів чи військовослужбовців із висування кандидатів у народні судді здебільшого проводилися формально. Інакше і не могло бути, оскільки юристи, які номінувалися на посади суддів, переважно не були членами колективів, що їх висували, а тодішня ментальність передбачала «довіру» рекомендованим згори особам.

Загалом слід підкреслити, що як у сталінський, так і післясталінський, період «забезпечення незалежності судів» обмежувалося звільненням їх з-під впливу виконавчих структур. Ніхто і думки не мав зазіхати на основоположний принцип партійного керівництва державним життям (звинувачення у таких намірах висувалися хіба що до Л. П. Берії). Проте намітився певний поступ щодо розуміння змісту партійного керівництва. Зокрема, у 1954 р. було прийнято постанову ЦК КПРС, в якій зазначалося, що окремі партійні органи замість політичного керівництва і контролю за діяльністю судових органів стають на шлях незаконного втручання в їхню діяльність у конкретних справах. ЦК КПРС вказав, що подібне втручання підриває авторитет суду, дезорієнтує суддів, порушує конституційний принцип незалежності суддів і їхнього підпорядкування тільки закону, позбавляє судові органи самостійності й насаджує безвідповідальність у їхній роботі[986].

Позачерговий XXI з’їзд КПРС (січень — лютий 1959 р.) не лише проголосив завершення будівництва соціалізму і перехід до розгорнутого будівництва комуністичного суспільства, а й дав могутній поштовх розвитку діяльності товариських судів та інших громадських формувань у сфері охорони правопорядку. Зокрема, у доповіді М. С. Хрущова зазначалося: «Настав час, коли більше уваги слід приділяти товариським судам, які повинні головним чином домагатися запобігання різного роду порушенням. Вони мають розглядати питання не лише виробничого, а й побутового, морального характеру, факти неправильної поведінки членів колективу, які допустили відхилення від норм громадського порядку»[987]. На розвиток цієї директиви було прийнято постанову ЦК КПРС та Кабінету Міністрів СРСР № 218 від 2 березня 1959 р. Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні[988]. Врегулювання статусу товариських судів віднесли до компетенції союзних республік, що і спричинило появу Положення про товариські суди в Українській РСР, затвердженого Президією Верховної Ради УРСР 15 серпня 1961 р.[989] Товариські суди мали розглядати справи про порушення трудової дисципліни, прогули, недотримання правил техніки безпеки та інших правил, ненавмисне псування інвентарю або інструментів, появу в нетверезому стані та негідну поведінку в громадських місцях і в сім’ї тощо. Згодом було значно розширено компетенцію товариських судів у цивільно-правовій сфері за рахунок передачі на їхній розгляд суперечок про порядок користування будівлями, що становили спільну власність двох або кількох громадян, про поділ майна колгоспного двору, про поділ майна між подружжям тощо[990].

«Відлига» принесла не лише структурні зміни до судоустрою та системи партійно-державного керівництва судами. У самій судовій діяльності з’явилися нові, цілком гуманістичні моменти. Якщо раніше вищим проявом гуманізму були амністії 1945 і 1955 років, то від середини 50-х рр. XX ст. розпочалася масова реабілітація громадян, засуджених з політичних мотивів. Реабілітація, як і раніше засудження людей, мала кампанійський характер і проводилася безсистемно, вибірково й у багатьох випадках з порушенням норм законодавства. Ті судді, які активно засуджували людей, так само активно їх виправдовували. На деякий час розгляд нових справ про контрреволюційні злочини майже припинився.

Втім, у грудні 1956 р. нову кампанію боротьби з «антирадянщиною» започаткував лист ЦК КПРС Про посилення політичної роботи партійних організацій у масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів, датований груднем 1956 р. На його підставі ЦК КПРС, КДБ СРСР і Прокуратура СРСР розробили проект постанови Пленуму Верховного Суду СРСР Про покращення роботи судів з розгляду справ про контрреволюційні злочини, який було ухвалено 7 липня 1957 р. Кількість кримінальних справ цієї категорії невдовзі суттєво зросла, про що свідчать звіти Відділу з узагальнення судової практики Верховного Суду СРСР[991].

Незважаючи на згадані негативні моменти, XXII з’їзд КПРС, який відбувся у липні 1961 р., все ж мав, на нашу думку, певні підстави, щоб заявити у затвердженій ним новій програмі Комуністичної партії: «Правосуддя в СРСР здійснюється в повній відповідності із законом. Воно будується на достовірно демократичних основах: виборності і звітності суддів і народних засідателів, праві їх дострокового відкликання, гласності розгляду судових справ, участі в судах громадських обвинувачів і захисників при суворому дотриманні судом, органами слідства і дізнання законності, всіх процесуальних норм. Демократичні основи правосуддя розвиватимуться і вдосконалюватимуться»[992].

Підбиваючи підсумки огляду розвитку судівництва в цей неоднозначний період радянської історії, маємо зауважити, що ще до 1953 р. простежувалися певні тенденції до демілітаризації та демократизації, які, однак, були ледь помітними в умовах існування спеціальних судів і періодичних «хвилеподібних» масових протиправних репресій. Катастрофічні наслідки мало те, що, як зазначалося в постанові ЦК КПРС від 30 червня 1956 р., звичне відправлення норм правосуддя нерідко підмінялося одноосібними рішеннями Й. В. Сталіна[993]. У післясталінський період система політичної юстиції загалом була демонтована, а політична заангажованість судових органів помітно зменшилася. Через посилення наглядових, кадрових, дисциплінарних та інших повноважень Верховного Суду СРСР і Верховних Судів союзних республік судова система поступово звільнилася від впливу виконавчих структур. Апофеозом цього процесу стала ліквідація Міністерства юстиції СРСР і міністерств юстиції союзних республік. При цьому відбувалися децентралізація органів юстиції та певне розширення прав союзних республік, чому, зокрема, сприяли ліквідація спеціальних судів СРСР та передача їхніх функцій судам союзних республік.

Упродовж усього досліджуваного періоду зміцнювався кадровий склад судових органів. Дедалі більшого значення у доборі кадрів набувала наявність юридичної освіти. Помітно демократизувалася процедура виборів народних суддів, хоча загалом вона залишалася під щільним партійним контролем.

Судочинство у цей час втрачає характер надзвичайного, на порядок денний знову висувається гасло відновлення соціалістичної законності. Важливе значення у цьому відношенні має прийняття змін до конституцій СРСР та союзних республік, загальносоюзних основ законодавства про судоустрій, цивільне та кримінальне судочинства, а на їхній основі — відповідних законів і кодексів УРСР.

Здобутки реформ періоду «відлиги» дають змогу зробити висновки, що в СРСР і УРСР було започатковано процес виокремлення самостійної і відносно демократичної судової влади. Але, звільнившися з-під опіки виконавчих структур, суддівський корпус залишився органічною й невід’ємною складовою партійної номенклатури, що гарантувало партійне керівництво судами. Втім, форми цього керівництва теж удосконалювались і дедалі більше виключали можливість прямого примітивного диктату місцевих партійних керівників. Високе, хоча й нижче, ніж у прокурорських працівників, місце суддів у партійній номенклатурі до певної міри було й засобом захисту від висування до них незаконних вимог. Партійне керівництво держави періодично також здійснювало спеціальні заходи з метою убезпечення суддів від місцевих впливів[994].

10.5. Судівництво СРСР і УРСР в 1964–1991 рр

Усунення на жовтневому (1964 р.) пленумі ЦК КПРС М. С. Хрущова від влади формально ніяк не змінило попередньо задекларованого партійного курсу на демократизацію радянського правосуддя. На цьому пленумі у черговий раз було заявлено про розроблення заходів з подальшої демократизації життя партії та держави[995].

Проте, як показала практика законотворення і на союзному, і на українському республіканському рівнях, значних реформ власне у сфері судівництва не було аж до 1981 р., а ті зміни, що вносилися до чинного судоустрою, мали переважно характер уточнення окремих його елементів.

Такого роду нормативно-правовим актом був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 вересня 1967 р. Про внесення змін і доповнень до Положення про Верховний Суд СРСР[996]. Відповідно до оновленого положення Верховному Суду СРСР надавалися право нагляду за судовою діяльністю судових органів і право законодавчої ініціативи, розширювалася компетенція Пленуму Верховного Суду СРСР. Вищий судовий орган Союзу РСР також дістав право проводити перевірку застосування судовими органами союзних республік загальносоюзного законодавства, а також виконання постанов Пленуму Верховного Суду СРСР. Заступники голови Верховного Суду СРСР тепер могли вносити до Верховного Суду СРСР протести на рішення й вироки Верховних Судів союзних республік, а в президії та пленуми Верховних Судів союзних республік — на рішення, вироки та постанови судів союзних республік — у разі, коли вони суперечили загальносоюзному законодавству або порушували інтереси інших союзних республік. Так само опротестовувалися вироки, рішення й ухвали ВТ видів Збройних Сил, округів, груп військ, флотів і окремих армій.

Водночас у сфері юстиції відбулися значні зміни ретроградного характеру. В постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 30 липня 1970 р. Про заходи з покращення роботи судових і прокурорських органів[997] наголошувалося, що партійні організації керують добором, розстановкою, політичним і професійним вихованням кадрів судових і прокурорських працівників на місцях. При цьому здійснене раніше скасування органів юстиції з частковим перекладанням їхніх функцій на судові органи вищої ланки було визнано помилковим. Результатом виконання наведеної постанови стало прийняття Указів Президії Верховної Ради СРСР від 30 серпня 1970 р. Про утворення союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР[998] та від 12 серпня 1971 р. Про внесення змін і доповнень у законодавство СРСР у зв’язку з утворенням союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР[999].

На відроджене міністерство покладались організаційне керівництво судовими органами союзних республік і ВТ, керівництво адвокатурою, нотаріатом та іншими установами юстиції; систематизація й підготовка пропозицій про кодифікацію законодавства; здійснення інших функцій відповідно до законодавства Союзу РСР і союзних республік. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік було доповнено статтею 38-1, яка закріплювала, що «організаційне керівництво судами в межах і порядку, передбачених законодавством Союзу РСР, союзних і автономних республік», здійснюють: МЮ СРСР — стосовно судів союзних республік і ВТ; міністерства юстиції союзних республік — стосовно всіх судів на території республіки, крім ВТ; відділи юстиції виконкомів місцевих Рад — стосовно районних (міських) народних судів.

Розкривалися також форми згаданого «організаційного керівництва». До їх числа належали: розроблення пропозицій щодо організації судових органів, проведення виборів суддів і народних засідателів; керівництво роботою з кадрами судових органів; перевірка організації роботи судових органів, вивчення й узагальнення в координації з Верховним Судом СРСР судової практики; організація ведення судової статистики; внесення пропозицій Верховному Суду СРСР щодо надання судам керівних роз’яснень з питань застосування законодавства. Підкреслювалося, що всі центральні й місцеві органи юстиції покликані всіляко сприяти досягненню цілей правосуддя і здійсненню завдань суду із суворим додержанням принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону.

Відповідні приписи на республіканському рівні були втілені в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 6 жовтня 1970 р. а також Положенні про Міністерство юстиції Української РСР від 4 вересня 1972 р.

Відроджені органи юстиції вже не мали права, як раніше, давати прямі вказівки щодо безпосередньої судової діяльності й мали обмежуватися лише організаційним керівництвом. Проте певні можливості для «тихої реставрації» через вплив на кадри суддівського корпусу окремих елементів сталінізму (практики політичних процесів, переслідування інакодумців тощо) все ж таки виникали.

Характерні особливості радянського правосуддя початку 1970-х рр. доволі яскраво викладені в популярному підручнику тих часів «Суд і правосуддя в СРСР»[1000]. Один з його авторів — Г. М. Агєєва — підкреслила, що сутність правосуддя як складного й багатогранного явища суспільного життя визначається класовою сутністю держави, в якій воно здійснюється. Вихідними засадами для з’ясування поняття та сутності соціалістичного правосуддя, на думку дослідниці (як й інших науковців 70-х рр.), були ленінські положення про класовий характер радянського правосуддя. У дусі цих положень стверджувалося, що суди — це органи Радянської держави, які функціонують на принципах радянських установ. А правосуддя — самостійний вид державної діяльності, який має свої особливості й специфіку. Суди, наголошує авторка, є органами держави, які здійснюють примус.

Разом з тим, класовий підхід у радянських доктринах доволі непогано уживався з майже ритуальним проголошенням на кожному черговому партійному з’їзді завдання «подальшої демократизації» радянського державного апарату. Так, XXIII з’їзд КПРС (березень — квітень 1966 р.) оголосив про побудову комуністичного суспільства через удосконалення державного ладу та розвиток соціалістичної демократії. А XXIV з’їзд КПРС (березень — квітень 1971 р.) визначив основним напрямом діяльності партії подальший розвиток соціалістичної демократії відповідно до завдань комуністичного будівництва[1001].

Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 7 липня 1971 р. Про подальше удосконалення діяльності судів по здійсненню правосуддя у світлі рішень XXIV з ’їзду КПРС вказав, що «відповідно до рішень XXIV з’їзду про подальший розвиток соціалістичної демократії судам необхідно послідовно втілювати в життя демократичні принципи здійснення правосуддя»[1002].

Партійні настанови належним чином відбилися в теоретичних позиціях тодішніх українських правознавців. Зокрема, «послідовний демократизм радянського соціалістичного правосуддя» в СРСР та УРСР, на думку провідних українських юристів О. Н. Якименка[1003] та А. П. Таранова[1004], був не декларацією, а юридичним виявом фактично наявних відносин, забезпечених усіма економічними і державно-правовими гарантіями соціалістичного ладу, які втілились у демократичних принципах радянського правосуддя: здійснення правосуддя лише судом; визнання особи винною та притягнення її до кримінальної відповідальності лише за вироком суду і відповідно до закону; ведення судочинства в УРСР українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості, забезпечення права на перекладача та права виступати в суді рідною мовою; право кожної особи в установленому законом порядку звертатися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або інтересу, що охороняється законом; можливість оскаржити в установленому законом порядку дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень, які ущемляють права громадян.

Разом із тим, наголошував А. П. Таранов, останнє конституційне право не було реалізовано аж до прийняття Закону СРСР Про порядок оскарження в суд неправомірних дій посадових осіб, що ущемляють права громадян від 30 червня 1987 р.[1005]

Радянське керівництво всіляко підтримувало ідею народності радянського суду. Так, суд мав назву «народного», важливе значення надавалося інституту народних засідателів як формі участі народу у здійсненні правосуддя та одній із багатоманітних форм залучення трудящих до управління державою. Народні засідателі відповідно до ст. 30 Основ законодавства про судоустрій мали рівні права з головуючим суддею. Ще однією формою участі громадськості у здійсненні правосуддя були інститути громадських обвинувачів і громадських захисників.

Свідченням певної демократизації правосуддя вважалися також звіти народних суддів перед виборцями про свою роботу. Втім, такі звіти, як і право відкликання судді, ще не гарантували зворотного зв’язку між суддями та виборцями, останні практично не мали інформації про якість та ефективність роботи суддів. Зокрема, на цей недолік звертав увагу вже в часи «перебудови» колишній голова Верховного Суду СРСР В. І. Теребілов[1006].

Окрім того, в УРСР намітилася прихована тенденція деякого роздержавлення судівництва, а саме: вдосконалення й реорганізації роботи товариських судів. Таку мету було визначено в новому Положенні про товариські суди Української РСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23 березня 1977 р. Зазначалося, що товариські суди — це виборні громадські органи, покликані активно сприяти вихованню громадян у дусі комуністичного ставлення до праці, дбайливого ставлення до соціалістичної власності, додержання правил соціалістичного співжиття, розвитку в них почуття колективізму й товариської взаємодопомоги, поважання гідності й честі радянських громадян. Головне в роботі товариських судів — запобігання правопорушенням, виховання людей через переконання й громадський вплив, створення обстановки нетерпимості до будь-яких антигромадських учинків. Товариські суди могли виносити рішення про застосування заходів громадського впливу, які включали, зокрема, накладення штрафів до 50 крб. і порушення питання перед адміністрацією за місцем роботи громадян про накладання дисциплінарних стягнень аж до звільнення з роботи. Додатково могло ставитися питання про позбавлення працівника повністю або частково премій, винагород за підсумками річної роботи й за вислугу років, додаткової відпустки за безперервний стаж роботи, пільгової путівки до будинку відпочинку або санаторію, перенесення черговості на одержання жилої площі тощо[1007].

Втім, одностайної думки щодо місця товариських судів у системі органів правосуддя так і не було вироблено. Так, Г. М. Агєєва вважала помилковою думку А. Л. Ривліна[1008], що товариський суд є органом судової влади. Вона стверджувала, що цей суд не здійснює правосуддя, оскільки не застосовує державного примусу, який є ознакою владності як невід’ємної частини правосуддя. Головне в його роботі — виховання через переконання та суспільний вплив[1009]. А. П. Таранов також відносив товариські суди не до судових органів, а до громадських організацій (поруч із добровільними народними дружинами, громадськими радами з профілактики правопорушень, наглядовими комісіями, комісіями у справах неповнолітніх тощо), які вважалися формами й способами участі радянських громадян в охороні прав особи та здійснювали функції охорони прав, свобод і законних інтересів поряд з державними органами[1010].

Таким чином, товариським судам надавалася роль громадського органу, метою якого є запобігання антигромадським вчинкам, а не боротьба з правопорушеннями. Разом з тим перелік справ, які могли розглядати товариські суди, та види покарань, які вони могли застосовувати, свідчили про те, що ці громадські органи фактично були наділені деякими повноваженнями судових органів, хоча офіційно такими не визнавалися[1011].

Проте ідея передавання деяких державних функцій громадським організаціям хоча й зачепила судову сферу, але не настільки, щоби принаймні у теоретичному плані вивести судову владу за рамки єдиної державної влади. Як наголошує сучасна білоруська дослідниця В. М. Бібіло, тривалий час концептуальні засади судової влади не були об’єктом наукового дослідження, більше того, поняття «судова влада» зовсім випало з поля зору дослідників, не вживалось воно й у законодавстві[1012]. Навіть у науковій та навчальній літературі вживання такого терміна вважалося некоректним. Так, Г. М. Агєєва критикувала А. Л. Ривліна за те, що він називав суд органом судової влади[1013]. Її позиція полягала в тому, що відповідно до Конституції СРСР уся влада в СРСР належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих, а судова влада є органічною невід’ємною частиною цієї влади[1014].

Формально це справді було так. Відповідно до законодавства СРСР та УРСР Ради депутатів трудящих вирішували низку організаційних питань щодо обрання і встановлення кількісного складу суддів і народних засідателів судів. Місцеві Ради здійснювали керівництво судами через відділи юстиції обласних (міських — у містах республіканського підпорядкування) Рад депутатів трудящих. Суди були зобов’язані звітувати про свою діяльність на сесіях відповідних Рад депутатів трудящих[1015]. На практиці ж процедура «виборів» народних суддів, кандидатури яких були затверджені керівними органами компартії, лише імітувала демократичну організацію та проведення виборів.

Попри широко розпропагований демократизм радянського правосуддя та «народність» суду правосуддя в СРСР зберігало яскраво виражений політичний характер. Зокрема, першочерговим завданням суду у статті 3 Закону УРСР Про судоустрій Української РСР 1960 р. продовжувало вважатися виховання громадян у дусі відданості Батьківщині та справі комунізму, а вже в другу чергу — виховання в дусі точного і неухильного виконання радянських законів, дбайливого ставлення до соціалістичної власності, додержання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття[1016].

Народні суди, високе призначення яких широко проголошувалося в актах різного рівня, насправді переважно розглядалися як звичайна, рядова частина правоохоронних органів. Працівники цих органів отримували порівняно низьку зарплату, перебували в матеріальній (житло, паливо в сільській місцевості, продукти, дитячий садок, школа тощо) та іншій залежності від місцевої влади. Це призводило до того, що керівники, особливо місцеві, за потреби втручалися в роботу суду, грубо порушуючи конституційний принцип незалежності суду. Крім того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка забороняла правоохоронним органам збирати будь-який негатив щодо номенклатурних кадрів партійних і радянських органів, багато з яких ухилялося від кримінальної відповідальності. Непідсудними були й керівні колегіальні органи громадських організацій. Система номенклатури сформувала в державі цілком залежну від партапарату судову владу[1017].

У 60-х і 70-х роках дедалі більшого значення партійні й урядові органи почали надавати, крім правосуддя, іншій функції судової влади — судовому контролю[1018]. Більшість радянських науковців розглядали судовий контроль як специфічний вид державного контролю. Судовий контроль відігравав самостійну важливу роль поруч з іншими видами контролю та нагляду, що здійснювалися Радами депутатів трудящих, органами державного управління, різними відомчими інспекціями, прокуратурою, органами народного контролю, профспілками та іншими громадськими організаціями тощо.

На думку В. Т. Квіткіна, судовий контроль був одним із засобів забезпечення соціалістичної законності в радянському державному управлінні. Одночасно цей контроль був специфічним видом державного контролю, який відігравав самостійну й важливу роль[1019]. Разом з тим, зазначав учений, судовий порядок розгляду скарг громадян на дії адміністративних органів не набув помітного поширення. З низки причин громадяни, здебільшого в разі ущемлення своїх прав, звертаються не до суду, а до прокуратури або органів державного управління вищого рівня[1020].

Причини необхідності посилення судового контролю, зокрема, були окреслені в постанові ЦК КПРС Про роботу місцевих Рад депутатів трудящих Полтавської області, в якій зазначалося, що Ради нерідко миряться з порушеннями прав громадян, порушеннями соціалістичної законності[1021]. Актуальність судового контролю підкреслювалася й у постанові Президії Верховної Ради СРСР від 13 жовтня 1967 р. Про практику застосування Указу Президії ВР СРСР Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку[1022]. Поняття та види судового контролю були докладно висвітлені в монографії А. Т. Боннера і В. Т. Квіткіна[1023].

Новий етап реформування радянської судової системи розпочався з прийняттям Конституції СРСР 1977 р. Зокрема, суду й арбітражу в Конституції СРСР була присвячена окрема глава 20, що складалася з 20 статей[1024]. Вищим судовим органом СРСР було визнано Верховний Суд СРСР, організація й порядок діяльності якого визначалися окремим законом (ст. 153 Конституції)[1025].

У Конституції УРСР 1978 р. суду й арбітражу було присвячено главу 18, яка складалася з 13 статей, що майже дослівно повторювали зміст аналогічних статей Конституції СРСР[1026].

Об’єднання в одному розділі конституційних норм про суд й арбітраж певним чином наводило на думку про їхню подібну правову природу, про дві системи органів правосуддя, що було несумісним з принципом здійснення правосуддя лише судом. На органи державного арбітражу відповідно до Закону СРСР від 30 листопада 1979 р. Про державний арбітраж: в СРСР[1027] покладався розгляд господарських спорів між підприємствами, установами й організаціями. В арбітражному порядку розглядалися спори між державними, кооперативними (крім колгоспів, міжколгоспних і державно-колгоспних підприємств, організацій і їх об’єднань) та іншими громадськими підприємствами, установами й організаціями, що виникали при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських угод або з інших підстав, за винятком випадків, коли вирішення таких суперечок законодавством Союзу РСР було віднесено до відання інших органів.

Наслідком прийняття нових конституцій стало прийняття низки нормативних актів, що стосувалися регулювання організації та діяльності судів. Зокрема, 30 листопада 1979 р. було прийнято Закон СРСР Про Верховний Суд СРСР[1028], а 5 червня 1981 р. — Закон УРСР Про судоустрій Української РСР[1029].

Верховний Суд СРСР та Верховні суди союзних республік, хоч і визнавалися вищими судовими органами СРСР та союзних республік, залишалися де-юре підзвітними Верховній Раді СРСР і Верховним Радам союзних республік, а де-факто — також підконтрольними ЦК КПРС та республіканським керівним партійним органам. Це свідчить по те, що й у нових умовах принцип поділу влади не визнавався, а тому, очевидно, вести мову про існування самостійної судової влади, як і про незалежність органів правосуддя, в цей період недоречно.

В Законі УРСР Про судоустрій Української РСР збереглися всі основні положення щодо суб’єктів і форм організаційного керівництва судами з боку центральних і місцевих органів юстиції. Було підтверджено й обов’язок цих органів суворо додержуватися принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону.

Певним недемократичним кроком назад став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 1 червня 1979 р. Про суди, прокуратуру, адвокатуру, нотаріат і органи внутрішніх справ, що діють на особливо режимних об’єктах. Запроваджені відповідно до цього акта «спецсуди» розглядали більшість справ у населених пунктах (або їх частинах), включених до переліку особливо режимних об’єктів.

5 червня 1981 р. був прийнятий новий Закон УРСР Про вибори районних (міських) народних судів Української РСР[1030], який формально мав доволі демократичний характер і навіть допускав вибори на альтернативній основі, але принципових відмінностей від аналогічного попереднього закону не мав.

Утім суди, які проголошувалися втіленням радянської демократії, захисниками прав та громадських і державних інтересів, а також соціалістичної законності, на практиці залишалися звичайною складовою системи правоохоронних органів, які разом здійснюють завдання, окреслені рішеннями партійного керівництва.

Судді на цей час остаточно стали частиною компартійної номенклатури. Діяло негласне правило — суддями можуть стати виключно члени КПРС, які після обрання входили до складу партійних організацій судів, а відповідно не могли не виконувати вказівок і розпоряджень партійних органів. Як правило, заходи морального та громадського впливу на суддів, які порушували дисципліну та неякісно виконували свою роботу, вживалися саме партійними органами. І лише згодом з урахуванням думки партійної організації застосовувалися дисциплінарні стягнення. Втім, вже застосування партійних стягнень або виключення з рядів КПРС автоматично (хоча й негласно) позбавляло суддю права обіймати суддівську посаду.

До того ж наявність відомої статті 6 Конституції СРСР і аналогічної статті в Конституції УРСР про Комуністичну партію як ядро політичної системи радянського суспільства легалізувала будь-яке партійне втручання в державну діяльність. Тому, хоча прийняття нових конституцій, а також обрання Л. І. Брежнєва Головою Президії Верховної Ради СРСР і посилило авторитет державного апарату, «керівна і спрямовуюча» роль КПРС не піддавалася жодним сумнівам. Водночас форми партійного керівництва теж залишалися традиційними, з наголосом на кадровій та ідеологічно-виховній роботі.

Наприклад, у постанові ЦК КПРС Про поліпшення роботи з охорони правопорядку і посилення боротьби з правопорушеннями від 2 серпня 1979 р. партійним комітетам було запропоновано посилити контроль за роботою правоохоронних органів, ужити заходів зі зміцнення їх підготовленими кадрами, підвищити роль партійних організацій у вихованні працівників у дусі безмежної відданості справі Комуністичної партії, бездоганного виконання ними службового обов’язку, критичної оцінки результатів своєї роботи, високої політичної пильності. Приписувалося проявляти постійну турботу про розширення й зміцнення зв’язків правоохоронних органів із громадськістю, створення навколо них атмосфери поваги та підтримки[1031].

Настанови й програмні положення партійних документів належним чином відбивались у наукових працях того часу. Зокрема, в монографії М. Й. Штефана та Р. Г. Кочар’янца Конституційні основи правосуддя в СРСР зазначалося, що здійснення правосуддя в СРСР є одним з видів державної діяльності, окремою формою управління суспільством, яка полягає у вирішенні правових питань у встановленому законом порядку. Вчені доводили, що правосуддя має сприяти піднесенню народного добробуту, всебічній охороні спокою, життя та здоров’я радянських людей, їхніх майнових й особистих інтересів через посилення боротьби з правопорушеннями, захищати права і свободи радянських громадян. Суди при цьому покликані спрямовувати свою діяльність на виконання завдань партії з комуністичного виховання нової людини й активніше впливати на вирішення величних народногосподарських завдань[1032].

На виконання цих функцій і завдань судді мали відповідно до норм законодавства направляти окремі ухвали до організацій, посадовим особам та колективам трудящих із метою усунення виявлених причин і умов, які сприяють учиненню правопорушень; обов’язково проводити виїзні засідання суду; звітувати про свою діяльність тощо. Також розпорядження органів юстиції та партійних органів доволі часто зобов’язували суддів виконувати завдання, що вже виходили за межі їхніх повноважень і посадових обов’язків та не передбачалися нормами законодавства, а саме: обов’язково читати лекції для населення пропагандистського, виховного й роз’яснювального характеру; брати участь у олімпіадах із правових знань та інших навчальних, виховних і пропагандистських заходах; виступати в засобах масової інформації; інформувати партійні органи та населення про ефективність роботи суду та про стан боротьби зі злочинністю; брати участь у публічних заходах, запланованих партійними органами з метою попередження та боротьби зі злочинністю (конференціях, семінарах, партійних і комсомольських активах) тощо. Деякі судді-«передовики» встигали за рік прочитати близько тисячі лекцій і взяти участь у кількох десятках пропагандистських заходів, що здебільшого помітно знижувало ефективність їхньої основної праці.

Зміни в законодавстві СРСР та УРСР, активні заходи ідеологічного та пропагандистського характеру не змогли врятувати судову систему від кризових проявів доби «застою», що, як прийнято вважати, тривала до середини 80-х років. Особливо неприйнятним було застосування «телефонного права» (незаконних вказівок з боку представників партійно-державної верхівки), що порушувало принципи рівності громадян перед судом і невідворотності покарання правопорушників. Нерідко порушники радянських законів із числа «цінних номенклатурних кадрів» уникали юридичної відповідальності та розголошення їхньої злочинної діяльності, одержуючи натомість партійні стягнення з переведенням на «низову роботу», а то й залишалися зовсім непокараними.

Останній період реформування радянського правосуддя охоплював декілька років. Він почався від квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС, що ознаменував старт «перебудови», рішень XIX Всесоюзної конференції КПРС (28 червня — 1 липня 1988 р.) і завершився прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.).

Проблеми реформування радянського правосуддя в період перебудови були концептуально сформульовані в монографії голови Верховного Суду СРСР В. І. Теребілова «Законність і правосуддя в СРСР». Зокрема, автор зазначав, що одним з найголовніших завдань органів правосуддя є знаходження свого місця в загальній роботі з перебудови суспільства, визначення головних напрямів і нових підходів у своїй діяльності, надання максимальної допомоги партії та державі в подальшій демократизації життя суспільства. В цій роботі важливо сміливо йти на зміни, які назріли, не боятися рішучих перетворень[1033].

У своїй доповіді 28 червня 1988 р. на XIX Всесоюзній конференції КПРС М. С. Горбачов наголосив на необхідності проведення великої судової реформи[1034]. Попри справедливість і важливість викладених у доповіді положень все ж слід зазначити, що пропоновані новели, на відміну від пропозицій науковців та суддів-практиків, не містили конкретних пропозицій щодо «рішучих перетворень», тобто розроблення дієвих правових механізмів, які б утілили їх у життя. Не містила таких пропозицій і резолюція цієї конференції від 1 липня 1988 р. «Про хід реалізації рішень XXVII з’їзду КПРС і завдання з поглиблення перебудови»[1035].

Натомість Законом СРСР від 1 грудня 1988 р. були внесені важливі конструктивні зміни у статті 152, 153, 155 Конституції СРСР[1036], які ознаменували початок процесу справжньої демократизації судової системи в СРСР. На конституційному рівні було закріплено, що судді та народні засідателі є незалежними й підкоряються лише закону. Суддям і народним засідателям гарантуєтьсяся дотримання їхніх прав та забезпечення умов для безперешкодного й ефективного виконання їхніх обов’язків. Будь-яке втручання в діяльність суддів і народних засідателів зі здійснення правосуддя є неприпустимим і має наслідком відповідальність за законом. Недоторканність суддів і народних засідателів, а також інші гарантії їхньої незалежності встановлюються Законом про статус суддів в СРСР та іншими законодавчими актами Союзу РСР і союзних республік.

4 серпня 1989 р. у новому Законі СРСР Про статус суддів в СРСР[1037] уперше було закріплено обов’язковість юридичної освіти для всіх суддів (ст. 8). Декларувалися незалежність і недоторканність народних суддів і народних засідателів (ст. 3).

Найважливішим нововведенням стало запровадження конференцій суддів та кваліфікаційних колегій суддів — прообразу інституту суддівського самоврядування. Постановою Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1989 р.[1038] були затверджені кваліфікаційні класи суддів і порядок їх присвоєння президіями відповідних рад, тоді ж було затверджено й Положення про кваліфікаційну атестацію суддів[1039].

13 листопада 1989 р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій[1040]. Відповідно до ст. З Основ, здійснюючи правосуддя, суд в СРСР був покликаний охороняти від усіляких посягань закріплений в Конституції СРСР, конституціях союзних і автономних республік суспільний лад СРСР, його політичну й економічну системи; соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи громадян, проголошені й гарантовані Конституцією СРСР, конституціями союзних республік, конституціями автономних республік і радянськими законами; права й законні інтереси підприємств, установ, організацій. Уся діяльність суду мала бути спрямована на всемірне зміцнення соціалістичної правової держави, законності й правопорядку, утвердження принципу соціальної справедливості, забезпечення демократизації та подальшого розвитку самоврядування народу, попередження правопорушень, виховання громадян у дусі точного та неухильного виконання Конституції СРСР, конституцій союзних республік, конституцій автономних республік і радянських законів, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття.

Поряд з уже усталеними були закріплені нові прогресивні засади правосуддя. Так, ст. 7 проголошувала право громадян на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, а також від будь-яких посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, на особисту свободу і майно, інші права і свободи, передбачені Конституцією СРСР, конституціями союзних республік, конституціями автономних республік і радянськими законами. Інший порядок захисту прав і законних інтересів громадян міг бути встановлений лише законами Союзу РСР і союзних республік.

Організаційне забезпечення (не керівництво!) діяльності судів покладалося на центральні та місцеві органи юстиції, за умови суворого додержання ними принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Прийняття загальносоюзних Основ, однак, не спричинило відповідних змін законодавства УРСР. Такі зміни були зроблені уже в незалежній Україні[1041].

Радянський досвід організації судівництва доволі неоднозначний. Упродовж усього існування Радянської України не визнавалися поділ державної влади і, відповідно, поняття «судова влада» як таке. Це виключалось як у силу домінування принципу «Вся влада Радам», так і через створення всеохопної системи контролю за державним життям з боку Комуністичної партії. Разом з тим реально існували державні й окремі громадські органи, спеціально уповноважені на здійснення судових функцій, що дає підстави з певною умовністю застосовувати поняття «судова влада» до цього історичного періоду.

Логіка революції диктувала необхідність цілковитого знищення старої судової системи, витоки якої сягають судової реформи 1864 р., що було правильним рішенням порівняно зі спробами альтернативних владних режимів пристосувати або модернізувати її для своїх цілей. Новий радянський суд подолав звичне відчуження «суддівської еліти» від населення, відзначався демократизмом за порядком формування і складом суддівського корпусу. В порівнянні з дожовтневим судівництвом нові судові органи вражали простотою судової процедури й відсутністю звичної судової тяганини, що в певних аспектах може бути прикладом і для сучасних українських судів.

Водночас принципова відмова від використання старих фахівців спричинила постійну нестачу кваліфікованих суддівських кадрів, подолати яку вдалося лише наприкінці 50-х років. Брак кваліфікації тривалий час підмінявся відданістю інтересам революції, класовим підходом і революційною правосвідомістю. Вимога обов’язкової юридичної освіти кандидатів на посаду судді була закріплена в законодавстві лише в 1989 р.

Формування радянського судоустрою на перших порах відбувалося доволі стихійно, але з часом шляхом спроб і помилок сформувалася більш-менш стала модель радянського правосуддя, яка включала підсистему судів загальної компетенції (суди «першої ланки» в містах і районах, обласні суди, Верховні Суди союзних республік і Верховний Суд СРСР), відносно автономні спеціальні суди (революційні, воєнні, транспортні та інші трибунали), спеціалізовані судові органи (трудові, земельні, дисциплінарні та інші суди, а також державний арбітраж), громадські суди (третейські суди, суди честі, товариські суди), а також органи позасудової репресії з квазісудовими повноваженнями. Кількість спеціальних судів поступово зменшувалася, але ВТ функціонували аж до розпаду СРСР у 1991 р.

Історія відносин СРСР і союзних республік демонструє постійну тенденцію до централізації судової системи. Зворотна тенденція до децентралізації почала виявлятися лише в роки «відлиги» й помітно посилилася напередодні розпаду Союзу РСР.

Від імені держави керівництво судовою діяльністю здійснювали центральні та місцеві органи юстиції. При цьому ця функція спочатку передбачала формування суддівського корпусу, матеріальне та інше забезпечення судів, деякі контрольні та наглядові повноваження і, головне, спрямування діяльності судів через визначення загальних засад судової політики та її конкретних пріоритетів у певні історичні періоди. У післявоєнні роки органи юстиції піддаються нищівній критиці та навіть скасовуються на початку 60-х років з одночасним покладанням відповідних функцій на вищі ієрархічні ланки судової системи. У 70-х роках відновлюється діяльність Міністерств юстиції СРСР і УРСР та місцевих органів юстиції. На них тепер покладається лише «організаційне керівництво судами» у строго визначених законодавством формах і з прямою забороною порушувати суддівську незалежність у відправленні правосуддя. А в часи перебудови відповідна функція органів юстиції тлумачиться вже як «організаційне забезпечення» діяльності судів.

Окремі керівні повноваження щодо судів мали представницькі органи (Ради різного рівня) та їхні виконавчі структури. Вони забезпечували формування й матеріальне забезпечення мережі судових органів, вибори суддів і народних засідателів, спрямовували діяльність органів юстиції з керівництва судами. Крім того, в деякі історичні періоди підрозділи виконавчих комітетів як спеціалізовані квазісудові органи розглядали певні категорії трудових, житлових, сімейних, адміністративних та інших справ, що в інших державах належать до юрисдикції судів.

Слід згадати й про трудові колективи, територіальні громади, колективи військовослужбовців, які обирали та певною мірою контролювали роботу суддів і народних засідателів, заслуховуючи їхні звіти та реалізуючи своє право на їх відкликання.

Найбільший вплив на суди, однак, мало постійне партійне керівництво. Партійні комітети визначали коло носіїв судової влади, їхню компетенцію та повноваження, структуру системи органів правосуддя, критерії добору суддівських кадрів, судову політику, форми державного керівництва судами, а в певних ситуаціях давали прямі вказівки щодо вирішення конкретних судових справ судами чи органами позасудової репресії, організовували «постановку політичних судових процесів». Принципи відбору професійних суддів доволі швидко перетворили принаймні верхівку суддівського корпусу на частину партійно-державної номенклатури, пов’язаної корпоративними інтересами.

Реформи судової системи, які відбувалися в СРСР і УРСР, значною мірою були пов’язані зі змінами внутрішнього і зовнішнього політичного курсу. Домінування принципу «революційного утилітаризму» зумовлювало репресивно-каральний характер радянської кримінальної політики. В окремі періоди радянської історії суди виступали активними провідниками антинародної політики тоталітарної держави, забезпечували узаконений примус та протиправні каральні заходи. При цьому, однак, перевага все ж надавалася позасудовій репресії. Проте в цивільному судочинстві його класовий характер із пріоритетом щодо захисту інтересів трудящих загалом не зашкоджував рівності сторін процесу і прийняттю об’єктивних рішень.

У роки тоталітаризму радянський суд перетворився з органу правосуддя на каральний орган, основним завданням якого були боротьба з «ворогами народу», залякування громадян для забезпечення беззастережного виконання ними здійснюваних державою заходів у політичній, правовій, соціальній, економічній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Разом із тим від перших днів радянської влади проголошувався демократизм радянського правосуддя, який, однак, тривалий час мав виключно класовий характер, і лише з проголошенням трансформації держави диктатури пролетаріату у загальнонародну державу суд став вважатися рівним для всіх. Демократизм (значною мірою декларативний) судівництва покликав до життя численні експерименти з переданням громадським утворенням окремих функцій судових органів. Розвивалися товариські й третейські суди, які тодішніми правознавцями не визнавалися суб’єктами судової діяльності, але де-факто здійснювали відповідні функції. Судді низових судових ланок обиралися населенням і періодично звітували перед трудовими колективами. На противагу «буржуазному інституту суду присяжних» було запроваджено інститут народних засідателів, формально наділених рівними правами з професійними суддями (щоправда, сьогодні далеко не всі фахівці позитивно оцінюють діяльність народних засідателів). В останні десятиліття радянської влади на законодавчому рівні були закріплені принцип незалежності суддів і народних засідателів, окремі елементи суддівського самоврядування, право громадян на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління й посадових осіб, а також від будь-яких посягань на конституційні права і свободи. Позитивно слід оцінити також поступове становлення і розвиток судового контролю як однієї з форм судової влади.

Критерієм для загальної оцінки вітчизняного судівництва до певної міри може бути та мета правосуддя, яка в різні історичні часи декларувалася у відповідних партійних і державних документах. Так, до 1953 р. правосуддя мало своїм завданням захист радянського суспільного й державного устрою, соціалістичної системи господарства та соціалістичної власності. У період «відлиги» на перший план вийшло виховання громадян СРСР у дусі відданості Батьківщині та справі комунізму. В подальшому ця мета залишилась, але була доповнена завданням виховання громадян у дусі точного й неухильного виконання Конституції СРСР, Конституції Української РСР і радянських законів, бережливого ставлення до соціалістичної власності, дотримання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття.

На нашу думку, в усіх наведених формулюваннях відображається тогочасне розуміння права лише як установленого владою порядку суспільних відносин, що має захищатися всією міццю держави і, зокрема, її судовими органами. Поняття добра і справедливості як первинної основи права, природних прав людини, очевидно, залишалися за межами такого розуміння. За цих умов діяльність судів була надмірно одержавленою і заполітизованою.

У цьому контексті слід погодитися з думкою В. Ф. Сіренка, що на суди не може бути покладене завдання захищати певний економічний, соціальний і політичний лад, оскільки це перетворює їх на органи відкритої політичної репресивної дії. Коли ж будь-який високопосадовець чи політичний діяч вимагають від суду рішення у державних інтересах, або в інтересах реформ, або в інтересах конкретних організацій, то вони не лише грубо порушують конституційні засади правосуддя, а й проявляють повне невігластво та цинізм стосовно природи й призначення судової влади, а також інституту прав людини і громадянина. «Суд є останнім бастіоном, останнім рубежем демократії, далі починаються самосуд, анархія, хаос, розлад всіх життєзабезпечувальних систем суспільства»[1042].

Втім, як не дивно, охоронний і утилітарний підхід до правосуддя відповідав настроям багатьох верств українського населення, які вітали «революційне насильство» над класовими супротивниками та беззастережно погоджувалися на керівництво й патерналістську опіку з боку «мудрих керманичів» держави. Опозиційні настрої ретельно приховувались, і сьогодні важко сказати, який відсоток населення можна віднести в той чи інший період до активних чи пасивних противників радянської влади. Принаймні за зовнішніми проявами кредит довіри до органів радянської влади був доволі великим, що доводить сумнівність популярних нині категоричних тверджень про «за визначенням» нелегітимний характер радянської судової влади.