Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

5.1. Загальна характеристика судової влади та її правових основ

Упродовж кількох століть своєрідним автономним політично-адміністративним утворенням з багатьма ознаками державності й власним оригінальним досвідом здійснення судової влади в межах Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої, Кримського ханства й підвладної Росії України-Гетьманщини була «козацька християнська республіка» — Запорізька Січ (самоназва — «Військо Запорізьке низове»). У ширшому плані Запорізьку Січ визначають як соціальне утворення, що поєднувало риси військової спільноти, політичного та соціального інституту[231].

Заснування Запорізької Січі в сучасній історіографії прийнято відносити до другої половини XVI ст., часу побудови перших козацьких військових споруд на дніпровських островах. Багато дослідників називають першою Січчю замок, збудований канівським старостою Д. І. Вишневецьким (Байдою) в 1550-х рр. на о. Мала Хортиця. Втім існує й інша аргументована точка зору, що ці укріплення слід уважати лише предтечею майбутньої Запорізької Січі. Збереглися більш-менш точні письмові відомості про сім Запорізьких Січей: Томаківську (80-ті роки XVI ст. — 1593), Базавлуцьку (1593–1638), Микитинську (1639–1652), Чортомлицьку (1652–1709), Кам’янську (1709–1711, 1730–1734), Олешківську (1711–1728) та Нову (інші назви — Покровська або Підпільненська, 1734–1775). Проте в наукових дискусіях називають й інші цифри (від 5 до 13 Січей).

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського народу, розвитку національної свідомості та правосвідомості. Січ як автономне військове, політико-правове й адміністративно-територіальне державне утворення поєднала в собі «дух свободи та дух релігії» (самі запорожці небезпідставно ототожнювали себе з лицарським орденом). Її самостійність лише на нетривалий час могла обмежуватися українськими гетьманами або литовськими, польськими, російськими чи турецькими правителями.

Запорізьке січове козацтво створило новий вимір правового життя, відмінний від тогочасних правових реалій, зокрема від принципів і норм феодального права, що закріплювали станову, релігійну, національну та майнову нерівність. Сучасні дослідники навіть вбачають у Запорізькій Січі риси ранньобуржуазної республіки. Право на власне судівництво, поруч із «давніми правами в добрах і станах», становило одну з підвалин того статусу, за який традиційно боролися українські козаки (не лише січовики, а й реєстровці). Зокрема, категоричною вимогою була непідсудність іншій владі за відомим принципом «де є хоча б три козаки, в разі потреби двоє будуть третього судити».

На жаль, письмових джерел, які б висвітлювали здійснення судової влади на Січі, майже не збереглося. Невелика кількість наявних джерел переважно належать до періоду існування Нової Січі.

Проте всі дослідники одностайні в тому, що козацьке судочинство здійснювалося передусім на основі норм звичаєвого права, які з часом склали правову традицію Запорізької Січі. Так, А. О. Скальковський (перший автор, який працював з документами Архіву Коша Запорізької Січі) зазначав, що розгляд справ на Січі ґрунтувався лише на звичаї та простому здоровому глузді й ніде не згадується про застосування законів польських або руських[232]. Це узгоджується зі спогадами інженера С. Мишецького, який підкреслював, що «права в них є, за старовинним їхнім звичаєм, лише на словах, а на письмі прав ніяких не роблять»[233]. Відсутність письмових законів дослідники пояснювали різними причинами. Зокрема, публікатор зазначених спогадів С. Мишецького дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей С. В. Сафонов висловив думку, що від Січі годі було сподіватися на письмові закони як через рівень освіти запорожців, так і внаслідок особливостей місцевої системи внутрішнього управління. А критично налаштований до козаків відомий історик Г. Ф. Міллер звертав увагу на «відсутність писаних законів, яких мати і не бажають, побоюючись применшення їхніх вольностей»[234]. Спираючись на своїх попередників, а часом і прямо їх цитуючи, «запорізький батько» Д. І. Яворницький підкреслив, що «писаних законів від запорожців не можна було і очікувати передусім тому, що громада козаків мала занадто невелике минуле, щоб виробити ті чи інші закони, привести їх у систему й висловити на папері». Окрім того, «все історичне життя їх було наповнено майже безперервними війнами, які не давали змоги їм багато зупинятися на устрої внутрішніх порядків власного життя; зрештою, писаних законів запорожці намагалися уникати, остерігаючись, щоб вони не змінили їхніх вольностей»[235].

На освячений часом «звичай запорізький» посилалися в своїх актах навіть російські можновладці від Олексія Михайловича до Катерини II. Втім це визнання до певної міри було вимушеним. Російська верхівка, як і перед тим польська або литовська, не могла свідомо прийняти демократичні порядки Січі, які видавалися їй не просто анархічними, а вкрай потворними. Так, у вже цитованій праці Г. Ф. Міллера зазначається, що запорожці не бажають усіх громадянських порядків, окрім безумовного підкорення старшині, насамперед кошовому отаману, якого самі своєвільно обирають і відкликають. З цього історик робить висновок: «Ці обставини не можуть нікому доброзичливої про Запорожців подати думки, тому що їх звичай будь-якому Громадянському суспільству, на здоровому умі та істинних правилах заснованому, суперечить». Аналогічні оцінки містяться й у численних скаргах на запорізькі порядки представників місцевої російської влади та деяких козацьких старшин. Прикладом таких можуть слугувати звіт про вибори на Січі 1749 р. секунд-майора Олександра Никифорова та інформація (радше донос) про це ж військового писаря Петра Чернявського[236].

З цього приводу варто зауважити, що консервативні погляди феодальної доби часом видаються надзвичайно схожими з ідейними позиціями сучасних противників прямого народовладдя, які, формально визнаючи народ джерелом влади, вважають його все ж негідним цю владу здійснювати безпосередньо.

Хотілося б також звернути увагу на важливе доповнення Д. І. Яворницького, який, з посиланням на думку попередників, зазначав, що запорожці керувалися не лише стародавнім військовим звичаєм, а й здоровим глуздом і усним («словесним») правом[237]. Йдеться, на нашу думку, про ті рішення органів влади Січі, які не фіксувалися письмово, але були добре відомі козакам.

Звернемо увагу й на цікаву думку В. О. Щербака: «Писаних правових норм не існувало. Їхній зміст розкривався через наведення відповідних прикладів-аналогій у процесі самого судочинства»[238].

Тезу про відсутність на Січі писаних норм піддав критиці М. Є. Слабченко. Вчений зазначав, що тут спочатку панувало військове звичаєве право, а згодом відбулася рецепція правових норм сусідніх держав і з’явилися деякі власні писані закони. Він навіть окреслив певні етапи в розвитку права Запорізької Січі. Перший з них (до 1648 р.) характеризувався наявністю окремих вироків, що, часто повторюючись, формували прецеденти. На другому етапі (1648–1709 рр.) на основі цих прецедентів формувалися звичаї. Третій етап (1709–1715 рр.) означився писаними законами, характерними для соціально неоднорідного суспільства[239]. Погляди М. Є. Слабченка знайшли відображення і певний розвиток у праці сучасного дослідника Л. О. Косенка[240].

Загалом звернення до документальних джерел та історіографії проблеми дає підстави стверджувати, що судочинство Запорізької Січі ґрунтувалося, по-перше, на правових звичаях козацтва загалом і «низового товариства» зокрема. По-друге, на судових прецедентах, які ще не трансформувались у загальновизнаний правовий звичай. По-третє, на усному військовому та іншому праві запорожців. По-четверте, на правовій свідомості («здоровому глузді») запорізької старшини, яка здійснювала судові функції. На останньому етапі існування Січі не можна виключати й обмеженого використання письмового права (рецепійованих норм інших держав та результатів власної нормотворчості), хоча нам і не вдалося знайти конкретні приклади такого використання в судовій практиці.

У цьому контексті слід погодитися з висловом одного з основоположників української історико-правової науки О. М. Лазаревського, що «козацьке судочинство витворилося самим життям, природними потребами самого народу без штучних регламентацій; і вказаний судоустрій міг задовольняти народ до тих пір, поки він залишався народним, поки сам народ брав активну участь у його творенні та вчиненні правосуддя»[241].

При цьому, на думку А. О. Скальковського, для запису скарг і судових рішень використовувалася російська мова, але в усному провадженні козаки послуговувалися місцевою «малоросійською» мовою[242].

Дослідники звертали увагу на народний звичаєвий характер запорізького судочинства, на його простоту й обрядовість, а водночас і певну стихійність, апелювання до суду Божого. Так, М. Є. Слабченко писав: «Звичайового походження був і козацький суд радний. Обжалованого ставили на раду, котра розглядала справу й за зроблену шкоду карала. Такий суд держався на Запоріжжю. Іноді замість суда ради дозволявся суд Божий між заінтересованими особами, тобто бійка на канчуках чи киях. Сей суд визнавався й Соймом (в постанові 1635 р.). Зразок його бачимо на гравюрах Р. Жуковського (двоє запорожців, оголених до пояса, стоять на лівім коліні, зчіпившися лівими руками, а в правих канчуки) і на віньєтках Вейбеля (бійці в кунтушах і при шаблях)»[243].

Джерелом всієї влади, зокрема й судової, на Січі була колективна воля козацького загалу, «запорізького низового товариства», що не виключало, однак, формальних посилань у окремих офіційних рішеннях на волю Божу чи монаршу ласку. Водночас, зазначав М. Є. Слабченко, «Січ більше збочувала в бік “народу” ніж Бога»[244].

Козаки загалом не мали потреби в зовнішній легітимації свого права «судитися від своїх старших за своїми старими правами», це право природно випливало з факту «самоутворення» Запорізької Січі та її повної політичної, адміністративної та іншої автономії. Проте в дипломатичному листуванні з сусідніми монархами-протекторами запорожці, щоб закріпити свій статус, посилалися (часом безпідставно) на давні привілеї Сигізмунда-Августа, Стефана Баторія, які нібито надали козакам право на власне судівництво.

Відповідно судочинство велося від імені «товариства Війська Запорізького», а кошовий і військовий суддя підписували вирок чи рішення не лише від свого імені, а від усього товариства. Так, наприклад, «Рішення Військової сходки про відмову повернути старосамарському сотникові Івану Березаню худобу, зайняту запоріжцями за заподіяння шкоди» від 17 жовтня 1756 р. було підписане — «А. к. [отаман кошовий] Григорій Федорович з товариством»[245].

Носіями судової влади формально визнавалися всі січовики. Здійснювалася вона як безпосередньо на загальній військовій (за іншою термінологією — січовій або кошовій) раді та козацьких сходках, так і через виборних або призначених («наказних») посадових осіб — козацьку старшину.

Судова влада загалом не була відокремлена від військово-адміністративної. Існувала посада кошового судді, другої особи після кошового отамана за офіційною ієрархією, але це не може слугувати аргументом на користь визнання виокремлення судової влади. Так, як зауважували Д. І. Яворницький та інші дослідники, військовий суддя лише розглядав цивільні й кримінальні справи, давав поради сторонам, але не затверджував остаточно своїх ухвал, що належало до виключних прерогатив кошового отамана. З іншого боку, у військового судді був ряд функцій, що не мали жодного відношення до відправлення правосуддя, зокрема він уважався начальником «при скарбі й арматі».

Водночас для виконання рішень військової ради ніякого додаткового судового розгляду не вимагалось. М. Є. Слабченко наводить приклад, коли за рішенням козацької ради в 1764 р. винищувалися злодії, ватажки злодійських партій, передержувані й покупці краденого. Цим же рішенням за Кошем (тут — узагальнена назва військового товариства та його органів управління) визнавалося право звільняти «несправних» курінних отаманів і призначати інших, а також право помилування, яке до цього належало кошовому отаману. Тобто запорізьке товариство здійснювало народоправство в повному обсязі, включаючи обрання форм і шляхів здійснення судової влади.

Іншим доказом нерозмежованості військово-адміністративної й судової влади можуть слугувати численні архівні матеріали, в яких присуди в цивільних і кримінальних справах та адміністративні накази й розпорядження часто містилися в одному правовому акті[246].

У цьому контексті історичним прогресом у розвитку судової влади слід вважати не те, що вона розвинула започатковану в литовсько-польську добу тенденцію до відокремлення суду від адміністрації, а те, що змінилася сама якість влади загалом, принаймні відбулося формальне визнання належності її громаді, а не окремим привілейованим верствам суспільства. Втім козацька демократія все ж не охоплювала «посполитих» — селян-землеробів, які жили на землях Січі, але не належали до грона «військових товаришів».

Визначальними рисами судової влади в Запорізькій Січі були її доступність, відсутність формалізму та судової тяганини. Як зазначав Д. І. Яворницький, «…незначна кількість запорізького товариства і суто народний устрій його, і повна доступність будь-якого члена козацької громади до вищих начальників робили суд в Запоріжжі простим, швидким і правим у повному й точному сенсі цих слів; ображений і кривдник усно викладали перед суддями суть своєї справи, усно вислуховували рішення їх і тут же припиняли свої чвари й непорозуміння, причому перед суддями були однаково рівні — і простий козак, і знатний товариш»[247].

У цьому контексті певний інтерес викликає питання про фінансування судової діяльності. Загалом кожний представник козацької старшини мав відповідно до своєї посади право на визначену частину від прибутків військового скарбу, але разом з тим він міг розраховувати і на «малий презент» від кожного просителя[248]. Робилися ці «презенти» відкрито, в рівному обсязі від обох сторін конфлікту, а тому їх не слід, мабуть, вважати узаконеною формою хабара. Принесення «калачів» кошовому отаману або судді було певним обов’язковим обрядом, формально засвідчувало офіційність справи, але водночас, як видається, підтверджувало квазіродинний характер стосунків між козаками, надавало судовому розгляду вигляду звичного звернення до старших за порадою.

Проте процедурна простота запорізького судочинства дезорієнтує тих дослідників, які важко сприймають можливість прямого народоправства в здійсненні правосуддя, а натомість роблять акцент на необхідності суддівського професіоналізму й жорстких судових процедур. Так, наприклад, сучасний український правознавець Д. В. Андреев розрізняє такі історичні типи судочинства: самосуд, заснований на принципах звичаєвого права; судочинство, яке передбачає певний судоустрій організованих суспільних систем; і правосуддя, яке органічно пов’язане з наявністю правової держави, складовим елементом якої вона є. Виходячи з того, що Запорізька Січ була в сучасному розумінні не державою, а лише державницьким утворенням, то і її судочинство видається досліднику перехідним етапом від самосуду до державного судочинства з первинними національними зародками, які хоч і віддалено, але нагадують елементи демократичного правосуддя[249].

На нашу думку, судову владу не можна ототожнювати з державною владою, так само, як лише за ознакою «недержавності» визнавати суд у Запорізькій Січі повним чи частковим самосудом. На Січі далеко не кожен міг вершити суд і розправу, існували усталені традиційні процедури розгляду цивільних і кримінальних справ та визнані норми звичаєвого й усного права. Судова практика Запорізької Січі свідчить про відносно широкий простір (дискретні повноваження суддів) для судового розсуду, який, однак, не мав нічого спільного зі сваволею в прийнятті рішень. Звісно, випадки самосуду траплялися на Запорізькій Січі, але вони були винятком із загального правила, вважалися діями протиправними та здебільшого переслідувалися козацькою владою.

Досліджуючи судову владу на Січі, слід також зважити на мілітарний характер життя запорожців. На нашу думку, державно-правовий режим Запорізької Січі визначався її статусом військової республіки, свого роду лицарського ордену. (Є й інше популярне порівняння з сучасниками запорожців — флібустьєрами Карибського моря, яке, однак, на нашу думку, безпідставно не враховує релігійний чинник.) Суд у період ведення бойових дій мав риси військово-польового суду. Судові рішення за таких обставин виносились одноосібно військовими командирами, які водночас були посадовими особами (козацькою старшиною): кошовим отаманом, курінними отаманами, паланковими й похідними полковниками. В цьому разі судові функції були невіддільними від адміністративно-командних і мали характер усних розпоряджень. Такі одноособові присуди підлягали негайному виконанню[250].

Наприклад, у 1584 р. під час переговорів з татарськими посланцями під Аслан-городком, коли один з козаків вистрелив у татарських посланців, кошовий одразу наказав скарати винуватця «на горло». В 1701 р. було взято під варту й відсторонено від виконання службових обов’язків чотирьох курінних отаманів, яких кошовий отаман звинуватив у неналежному керуванні своїми куренями, відсутності дисципліни та в грабунках проїжджих купців[251].

Особливості Січі визначали цілі й завдання правосуддя. До їх числа належали підтримання засад суспільного ладу та правопорядку, запобігання правопорушенням, захист законних прав та інтересів окремих осіб і кошового товариства загалом. Так, анонімний дослідник кінця XIX ст. звертав увагу на такі завдання козацького правосуддя: 1) убезпечення громади від злочинців і злочинів, які посягали на корінні традиції та правові засади січової організації і могли викликати розлад і сум’яття у внутрішніх відносинах Коша; 2) усунення злочинця з метою унеможливлення злочинних посягань у майбутньому; 3) залякування з метою запобігання майбутнім злочинам та надання покаранням характеру помсти. Разом з тим, на його думку, правосуддя на Січі не ставило й не могло ставити своїм завданням виправлення та перевиховання правопорушника, оскільки в умовах постійних військових дій для цього не було ні часу, ні відповідних можливостей. Окрім того, Січ була об’єднанням вільних і рівних людей, що виключало можливість обернення злочинців на підлеглих товариству осіб, обмеження їх прав і підпорядкування волі общини. Тому злочинці або виганялися з товариства, або знищувалися, або після належної кари за заподіяне зло залишалися повноправними членами громади. Покарання застосовувалося не в інтересах приватних осіб, а в інтересах усього Коша. І ці інтереси громади ставилися вище інтересів окремих її членів[252].

Судова влада Запорізької Січі поширювалася на всю територію г Війська Запорізького низового й охоплювала сучасні Дніпропетровську і Запорізьку області, а також частину Херсонської, Кіровоградської, Донецької та Луганської областей. Наприклад, кошовий отаман Петро Калнишевський наказав повісити козака Брюховецького куреня Зиму за злодійство в «Протовчанському відомстві над Ореллю, де він і кривди чинив»[253]. А в рапорті від 1 лютого 1754 р. Коша Війська Запорізького низового Генеральній військовій канцелярії повідомлялося про відібрання пернача в кодацького паланочного полковника Стефана Савелієва та накладання на нього штрафу за побиття отамана Герасима Лисенка, присланого для стягнення недоїмки з вихідців із Крилівської сотні (тобто з території Гетьманщини)[254].

Слід зазначити, що авторитет і міць судової влади відрізнялися в різні періоди історії Запорізької Січі. Зокрема, в період Нової Січі спостерігається послаблення судової влади Коша. Зросла кількість випадків зловживань владою та ігнорування або невиконання січовою старшиною своїх судових повноважень, а також невизнання козацьким загалом судових рішень старшини.

5.2. Органи і посадові особи, уповноважені на здійснення судової влади

Дослідники одностайно відзначають оригінальність і самостійність судоустрою Запорізької Січі. Зокрема, М. Є. Слабченко підкреслював, що суди запорізьких козаків не належали до так званих статутних судів — ратушних, сотенних, магістратських, полкових і генеральних, які були постійними. Запорізькі суди, наголошував учений, не входили до їх ієрархічної системи і не перебували в ієрархічній підлеглості до жодного з них[255].

Головною судовою інстанцією була Військова рада, яка розглядала найважливіші цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та кримінальні справи. Рада також мала виключні повноваження з розслідування справ щодо найвищих посадовців Січі, які підозрювалися в посяганні на принцип народоправства, зраді, зловживанні службовим становищем, казнокрадстві тощо. Вона, відповідно, мала право зміщувати кошового отамана, осавула, писаря та іншу старшину, а також своїх послів, які підозрювалися в неналежному ставленні до своїх обов’язків, у неретельному виконанні січових рішень, у несвідомих помилках чи спланованій зраді інтересів Коша. На раді виносилися доволі суворі судові рішення, які могли передбачати позбавлення не лише посад і доброго імені, а й самого життя[256]. В діяльності ради таким чином поєднувалися дві найважливіші судові функції: здійснення правосуддя та контроль за посадовими особами (передусім військовою старшиною).

Практичними організаторами ради на січовому майдані були осавули, які через барабанний бій і пряме нагадування товариству (інколи за допомогою київ) забезпечували явку козаків. Січовики ставали великим колом (усі були з непокритими головами), кожний курінь окремо на чолі зі своєю старшиною. Після загального молебню та благословення священика слово брав кошовий отаман, старшина й усі бажаючі. В разі розгляду складних справ січова старшина могла збиратися на окрему малу раду, яка засідала тут же, посеред козацького кола. Узгоджене рішення козацьких керманичів згодом виносилося на розгляд загальної ради, про що оголошував осавул.

А. О. Скальковський зазначав, що в Запорізькому війську були річні та піврічні ради. Перші — для виборів кошового й усієї військової старшини, піврічні — для розподілу за жеребом степів, річок та інших угідь. Екстраординарні ради збирались в особливих випадках, як-то: для вислуховування височайших указів, гетьманських універсалів, раптового відрядження козаків на прикордонну службу, видачі громадських грошей, а також для вирішення спірних справ та для вжиття особливих заходів по внутрішніх розпорядках. Дослідник наводить приклад справи, яка розглядалася у такому особливому випадку 23 грудня 1764 р. й стосувалася гайдамацтва[257].

Вирок у цій справі передбачав: «Ми всіх куренів отамани, з усіма старшими козаками, зі стариками і молодими добросовісними в Кошу запорізькому, при зібранні повному військовому, всіх старшин, стариків і отаманів, за вироком і бажанням до доброго порядку всього Коша дали сію в Кошу розписку в нижчеписаному: Де є степами й лугами, наших куренів вори й злодії і який би не був ватажок, передержував або покупщик воровського, не тільки де жили, але й де шаталися в чатах і зібраннях, до єдиного прибрати в руки, викорінити й утримати зовсім від воровства, щоб ні у татар, ні у Польщі, ні в російських підданих, по шляхам і по зимівникам, ні на одну копійку вето від сього дня не чинили… А якщо в якому курені отаман не ісправний, ослухається й потакати злодійства буде, то пану Кошовому вільно його карати й наказом відставити, а іншого обрати, і тільки доброго й ісправного зараз поставити, а його у всіх куренях всякої честі позбавити і в другий раз отаманом не обирати й не становити… А якщо не так вчинятимуть пан Кошовий, судія, писар і осавул, і виявиться в чому потакун, або добрих або не винуватих козаків будуть марно кривдити, то, не чекаючи ради річної або піврічної, отаманам і старикам таких правителів, зараз з доносом головним командам, від Коша відставити й ніколи того підозрілого й слабкого старшину вже не обирати і в ніякий чин не ставити, і якої справи і обід не закінчать, то з самого того стягнути»[258].

Серед військово-адміністративних органів Запорізької Січі були ще ради «до куренів», згадувані в літературі під назвою «курінні ради» або «сходки». Це були не ради козаків одного куреня, як іноді помилково думають, а своєрідні оперативні наради козацької еліти за участю кошової старшини, курінних отаманів і «стариків» (авторитетних колишніх посадовців). Сходки скликалися здебільшого для вирішення секретних або нагальних справ, котрі вимагали збереження таємниці й негайного виконання. В певні історичні моменти вони перебирали на себе компетенцію військової ради, то ж могли мати й судові функції.

Роль верховного судді на Січі виконував кошовий отаман. Суд кошового отамана виступав спочатку як суд першої інстанції в справах військової старшини і паланкових полковників. З часом, приблизно в середині XVII ст., він перетворився на вищу апеляційну інстанцію. Судові вироки, рішення й ухвали усіх носіїв судової влади часто розпочиналися словами: «З повеління пана кошового отамана…», зокрема й тоді, коли справу розглядала військова рада.

Кошовий отаман затверджував рішення військового судді й визначав покарання злочинцям. Під час військового походу він міг самостійно призначати злочинцям смертну кару, хоча в мирний час це було прерогативою військової ради або сходки. Йому також належало право помилування злочинців. Він зі згоди всього січового товариства міг здійснити екстрадицію січовика, запідозреного в злочині. Утім існувало загальне правило «з Січі видачі немає», винятки з якого траплялися нечасто.

Судові рішення кошового отамана переважно стосувалися важливих цивільних справ щодо розподілу земель та угідь за конкретними куренями, грошового й матеріального жалування, здобичі, а також кримінальних справ, які не були вирішені в судах нижчих посадовців Січі. Кошові отамани ревно стежили за справедливістю судочинства, а також за тим, щоб ніхто ззовні не втручався в судовий процес Січі та не змінював основоположних принципів козацького права.

Значна кількість судових розглядів робила здійснення правосуддя важливою складовою діяльності кошового, оскільки від кваліфікованого й мудрого рішення або вироку безпосередньо залежав авторитет їх влади. Тому кошові прагнули вирішувати судові справи відкрито й відповідно до уявлень товариства про добро і справедливість. Поряд із застосуванням у разі потреби жорстоких покарань вони нерідко схиляли сторони до примирення та «полюбовного» вирішення суперечок всередині січової громади.

Рішення кошового отамана було безапеляційним, і якщо воно задовольняло сторони, зазначав А. О. Скальковський, прощання їх із кошовим дихало братерською приязністю і нагадувало прощання гостей із хазяїном. Але в разі відкритого незадоволення рішенням з боку засудженого чи відповідача або при більшій його провині прощання набувало іншого характеру. Кошовий грізно командував: «Сторожа, київ!», і коли з’являлися «киї», вельможний оголошував винному: «Ну лягай, братику! Ось ми тебе провчимо, як-то по правді робити й панів шанувати!» І як 50 чи 100 київ дадуть, кошовий крикне: «Годі!» Після цього кошовий вдруге зачитував йому рішення й питав, чи чує він. Якщо обвинувачений або відповідач визнавав свою провину, кошовий мовив йому напослідок: «Ну, вставай з Богом та шануйся, а що тебе вибили, то здорово зноси: то що б ти не дуже мудрував, не упрямився»[259].

Кожний кошовий щорічно, 1 січня, під час виборів військової старшини мав звітувати раді про всі свої вчинки й дії, що стосувалися Війська Запорізького, і якщо під час звітування кошового відкривався який-небудь злочин проти Війська, неправильне судове рішення, незаконний вчинок, то кошового могли навіть стратити. Відомо, що один з перших козацьких ватажків Предслав Ландскоронський був страчений за «намір привести козаків до строгої покори». В 1739 р. під час Хотинського походу російської армії за аналогічною підозрою був страчений кошовий Яков Тукало[260].

Водночас навіть після наказу російського уряду від 13 березня 1749 р., яким заборонялося кошовим отаманам виносити смертні вироки, ця заборона була проігнорована і в наступні десятиліття кошові отамани зберігали свої судові повноваження в повному обсязі[261].

Специфічною судовою інституцією був суд Похідного Коша в паланках. А. О. Скальковський стверджував: «Бувало, що кошовий разом з військовим суддею і писарем об’їздив паланки і дорогою творив суд і розправу, встановлював усілякі порядки, а його рішення та постанови записувалися в “похідний” журнал»[262]. Зокрема, в журналі можна знайти протоколи судового розгляду багатьох цивільних справ, які стосувалися стягнення боргів, дотримання угод та давності володіння. Після запису відповідного рішення майже завжди містилося донесення паланки або військового осавула, що наказ Коша виконано[263].

З часом у правовому житті Запорізької Січі утвердилося поняття «суд Коша», яке охоплювало суд військової ради, суд кошового і суд Похідного Коша. Цілком імовірно, що до цього розряду належав і суд курінної ради (сходки) через його загальну природу «малої військової ради». Рішення (вироки) усіх цих судів вважалися остаточними й вступали у силу відразу після їх проголошення.

Не до кінця з’ясованим є питання про місце в судоустрої Запорізької Січі суду військового судді. Судові повноваження військового судді, принаймні на перших порах, мали несамостійний характер. Його рішення не вважалися остаточними та підлягали затвердженню кошовим отаманом. Проте з середини XVIII ст. військовий суддя дедалі частіше виступав як самостійна судова інстанція для справ, що розглядалися паланковими полковниками та курінними отаманами. Якщо сторони були задоволені рішенням або вироком у справі — вона вважалася вирішеною остаточно. В разі незгоди з рішенням або вироком військового судді сторони відсилалися до суду кошового отамана, де справа вирішувалася остаточно[264]. На рішення військового судді, як стверджував Д. І. Яворницький, можна було подавати апеляції також до військової ради[265].

Військовий суддя вважався другою за значенням особою після кошового отамана, обирався на військовій раді з простого товариства і виконував роль не лише судді, а й хранителя правової традиції та принципів правового ладу січового товариства. Водночас він, як і кошовий отаман, вважався «рівним серед рівних», не мав окремого житла і мав харчуватися разом з козаками свого куреня. Зовнішньою ознакою влади військового судді була велика срібна печатка та «комишина» або «суддівська тростина», яку інколи ще називали «суддівською ліскою». Підписував суддя документи так: «…суддя войськовой Микола Тимофеев з товариством».

Важливу роль у діяльності згаданих вище судів відігравали так звані старики — старі, заслужені козаки, які в минулому обіймали виборні посади кошових, курінних отаманів, військових суддів, полковників тощо й користувалися повагою й авторитетом серед козаків. Вони залучалися до розгляду судових справ як знавці і охоронці козацьких звичаїв[266]. «Старики» формально не мали прав і привілеїв, які б давали змогу впливати на зміст судових рішень. Але їхня думка в багатьох випадках впливала на прийняття рішення козацьким загалом.

Інтегрованість судової влади в загальну військово-адміністративну організацію Запорізької Січі зумовила участь у судочинстві ще ряду представників військової старшини і військових служителів. Зокрема, О. І. Рігельман зазначав, що певними судовими повноваженнями, окрім кошового отамана та військового судді, були наділені курінні отамани, осавули, а також пушкар, писар, довбиш та литаврщик, але якими саме, автор не конкретизував[267].

Д. І. Яворницький відзначав, що посадовою особою, причетною до процесу судочинства, був військовий писар, який записував та зачитував судові вироки на військових радах, сповіщав про рішення і вироки козацьких судів, особливо в разі, коли заінтересовані особи перебували у віддалених паланках[268].

Безпосередню участь у розгляді справ брав осавул, який, окрім усього іншого, мав повноваження з розслідування та розгляду кримінальних справ і незначних цивільно-майнових конфліктів та скарг, організації виконання судових вироків і контролю за правильністю їх виконання.

Помічником осавула в здійсненні судових повноважень був довбиш, до обов’язків якого входили: нагляд за виконанням судових вироків у Січі та в паланках, доставляння на суд до Коша злочинців із поселень та хуторів Війська Запорізького низового; роздягнення й приковування правопорушників до ганебного стовпа за вироком суду; допомога осавулу під час екзекуції, оголошення судових рішень на раді чи місці покарання (страти).

Повноцінною судовою інстанцією в певних ситуаціях були курінні отамани, які виконували поміж козаків свого куреня роль суддів та були наділені правом призначати тілесні покарання (побиття киями). Хоча як нижча судова інстанція курінні отамани уникали винесення смертних вироків, вони виконували екзекуції, присуджені їхнім козакам волею Коша, а також разом з іншими курінними отаманами розсуджували своїх підлеглих. Водночас свавілля курінних отаманів щодо своїх козаків каралося на смерть.

У паланках судочинство здійснював паланковий суд в особі паланкового полковника та місцевої старшини (осавула, писаря, підосавула та підписарія)[269]. Втім є думка, що власне судові функції виконував одноосібно паланковий полковник. Загалом у паланці розглядалися майже виключно господарчі справи місцевого значення. Що ж до згадуваних у літературі випадків виконання смертних вироків на рівні паланки, то слід погодитися з думкою, що це стосувалося лише закоренілих злочинців, спійманих на гарячому, або ж виконання вироку суду вищої інстанції[270].

Проте є припущення, що в окремі періоди існування Нової Січі за відсутності січової старшини в паланках іноді розглядалися важливі кримінальні справи, навіть ті, що передбачали смертну кару[271].

Під час військових походів їхні учасники підлягали суду походного полковника, який розглядав справу одноосібно або разом з іншими представниками походної старшини — писарем та осавулом. У разі, якщо призначався наказний кошовий, то відповідні судові повноваження належали йому.

Для розв’язання конфліктів, переважно господарчого і територіального характеру, створювалися також комісії, які часто виконували роль не лише слідчих комісій, а й своєрідних третейських судів. Найчастіше комісії мали забезпечити узгодження територіальних конфліктів між запорожцями та їх найближчими сусідами — мешканцями Новоросії, Гетьманщини, Слобожанщини, Криму або Війська Донського[272]. Прикладом може слугувати робота так званої Старосамарської комісії, яка мала розв’язати конфлікт між Старосамарською сотнею Полтавського полку та Самарською паланкою Війська Запорізького низового, тобто між козацькими осередками Гетьманщини та Запорізької Січі[273]. Є також спеціальні дослідження діяльності комісій, які розглядали взаємні претензії запорізьких і донських козаків[274]. Не важко помітити, що компетенція комісій виходила за межі власне Запорізької Січі, «сусідські» конфлікти виникали між не залежними одне від одного суб’єктами, і розв’язати їх лише владним примусом без примирення сторін не видавалося можливим. До складу таких комісій мали входити не лише запорожці, а й представники тієї сторони, з якою був конфлікт. У межах обсягу цієї праці не видається можливим дати докладну юридичну характеристику статусу та діяльності цих комісій, тому ми обмежуємося лише констатацією необхідності окремого вивчення цих проблем.

Таким чином, судовими повноваженнями було наділено ряд як колективних, так й індивідуальних, органів військово-адміністративної влади Запорізької Січі. Підсудність справ чітко не визначалася і фактично була альтернативною. За таких обставин важко стверджувати про наявність визначеної ієрархії судових органів, проте беззаперечною була вищість «суду Коша» у всіх його формах. У процесуальному аспекті можна розрізняти першу й апеляційну інстанції, про що йтиметься в наступному підрозділі.

На завершення питання про суб’єкти судової влади Запорізької Січі слід звернути увагу на максимально демократичний характер їх формування. Йдеться, звісно, про представницькі органи, оскільки військова рада як втілення безпосередньої демократії (прямого народоправства) включала всіх січовиків. Представницьку демократію ж уособлювала козацька старшина, яка одноосібно або колегіально здійснювала судову владу. Про те, як обиралася військова старшина на Запорізькій Січі, загалом є чимало спогадів та інших джерел. Підкреслимо лише, що це відбувалося відповідно до правової традиції та звичаїв січового товариства.

Як зазначає І. М. Паньонко, на початку існування Січі кошовий отаман обирався для кожного наступного походу окремо і на той період був диктатором зі значними повноваженнями. Згодом кошовий отаман, як і вся старшина, почав обиратися на рік, але в будь-який момент міг бути скинутий зі своєї посади ухвалою січової Ради[275]. Кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар і військовий осавул обиралися військовою радою, курінні отамани обирались зі свого кола всіма козаками куреня. Паланкову старшину обирали на військовій раді, інколи її призначав кошовий, але на обмежений строк.

Читачам, яких цікавить сам обряд обрання, радимо звернутися не лише до відомих історичних праць А. О. Скальковського, О. І. Рігельмана та Д. І. Яворницького, а й до першоджерел — спогадів військового інженера С. І. Митецького[276] та архімандрита Леонтія[277].

Водночас слід взяти до уваги певну історичну обмеженість козацької демократії. Так, В. О. Голобуцький підкреслював, що в період Нової Січі військова рада вже не мала вирішального значення, всі важливі питання, зокрема й вибори старшини, вирішувалися на старшинських сходках. У останніх, крім старшини, брали участь і «значні» або «старі» козаки, тобто впливові багатії, які хоч і не займали раніше старшинських посад, але сподівалися зайняти їх у майбутньому. Судові рішення почав виносити фактично одноосібно кошовий отаман, який ні перед ким не відповідав і керувався лише власними інтересами[278].

5.3. Принципи і процедура судочинства

Незалежно від того, де саме відбувався судовий розгляд, існували певні загальні принципи здійснення судової влади в Запорізькій Січі. З деякою умовністю до їх числа можна віднести такі засади: виборність усіх суб’єктів, наділених судовими повноваженнями (окрім «стариків», які загалом теж колись обиралися на свої посади);

гласність як публічний розгляд усіх кримінальних справ і цивільно-правових спорів;

усність як надання учасниками судового розгляду пояснень, показань, заяв тощо лише в усній формі;

змагальність як рівноправність і активність сторін судового розгляду у відстоюванні їхніх прав і законних інтересів;

безпосередність судового розгляду, обов’язок суддів першої інстанції особисто досліджувати докази в справі за обов’язковою участю обвинувачуваного чи відповідача в справі та в незмінному складі суддів;

неперервність судового розгляду;

визнання винним та притягнення до відповідальності лише за, вироком або рішенням носія судової влади; ведення судочинства українською мовою;

право кожного козака звертатися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права або інтересу.

На окреме докладне висвітлення заслуговує принцип рівності в судочинстві, котрий виступав як судова гарантія народоправства і верховенства права, на яких ґрунтувалося правове життя січовиків. Цей принцип насамперед знаходив вираження в рівності всіх січовиків перед правом і судом. Тобто формально й реально в судочинстві реалізувалася правова рівність, яка полягала у відсутності привілеїв чи обмежень прав за ознаками етнічного та соціального походження, віросповідання, майнового стану, місця народження і проживання, особистих заслуг та авторитету, посадового становища тощо. Під рівністю козаків перед судом розумілось також, що всі вони мають рівні права як учасники судового процесу; несуть рівну відповідальність; при обранні виду й міри покарання правопорушникам не мають значення жодні переваги та привілеї. Водночас судді мали рівний правовий статус з іншими січовиками, звітували перед військовою радою про свою діяльність і несли однакову з іншими відповідальність за допущені правопорушення. Перед судом були однаково рівні як прості козаки, так і знатні товариші (козацька старшина та козаки шляхетного походження). Відомий французький письменник Проспер Меріме у своїх українознавчих студіях 1854 р. писав: «На Січі існувала повна рівноправність козаків, певні повноваження надавалися тільки старим козакам, зокрема право вирішувати спірні питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги»[279].

Наведені принципи дають певне уявлення про те, як відбувався судовий розгляд у Запорізькій Січі. Проте, звісно, січовики не мали процесуальних кодексів, а достовірних і докладних документальних свідчень очевидців про судову процедуру на Січі майже немає.

Втім процедура розгляду цивільно-правових справ була доволі повно й цікаво описана в спогадах козака М. Л. Коржа[280], яку переповідають у своїх працях А. О. Скальковський і Д. І. Яворницький та часто цитують інші дослідники. Згідно з цими спогадами позивач і відповідач у судовій справі щодо відшкодування збитків послідовно пройшли всі інстанції: паланковий суд, курінний суд у складі двох курінних отаманів, оскільки позивач і відповідач належали до різних куренів, військового суддю і кошового отамана. Останній виніс остаточний вирок і, зокрема, додатково покарав побиттям киями ініціатора апеляцій до вищих судових інстанцій.

Отже, в цивільному процесі, принаймні в часи, про які йдеться в спогадах М. Л. Коржа, існувала перша й кілька апеляційних інстанцій. Утім, якщо справа розглядалася у першій інстанції в «суді Коша», тобто військовою радою, кошовим отаманом або судом Похідного Коша, то вони приймали вже остаточне рішення.

Перегляд справ у порядку судового нагляду на Запорізькій Січі зазвичай не практикувався. Разом з тим, А. О. Скальковський наводить приклад справи за позовом колишнього писаря, а згодом малоросійського поміщика і військового товариша Олексія Петруші до козака мінського куреня Стефана Чорного, який був частково задоволений. У цій справі через певний час після винесення вироку позивач звертався ще двічі з такими самими позовами до суду кошового отамана, в яких позивачу було відмовлено[281].

Що ж до процедури вирішення кримінальних справ, то можна припустити, що дрібні правопорушення розглядалися за тією ж схемою, що й цивільні справи. Тяжкі злочини розглядалися попередньо паланковим або походним полковником чи військовим суддею з подальшим затвердженням судом Коша, різновидом якого в кримінальних справах міг бути й суд курінної ради (сходки). Суд Коша міг бути і першою інстанцією. Найскладніші справи розглядалися відразу на козацьких сходках або радах. Загалом у кримінальних справах вибір першої інстанції, ймовірно, визначався не конкретними правовими нормами, а обставинами практичного характеру (місцем і характером злочину, відсутністю або наявністю необхідності швидкого вирішення справи тощо).

Окремі дослідники стверджують, що кримінальні справи розглядалися здебільшого в межах слідчого процесу. Попереднє слідство здійснював сам потерпілий, а з кримінальних справ, що стосувалися інтересів усього товариства, — посадові особи (осавул, довбиш, наказний полковник). Потерпілий мусив оповістити про правопорушення через «обволання», здійснити опит свідків, зібрати докази. Він мав право сам захопити підозрюваного в злочині й привести його до суду. Суд міг застосовувати до підозрюваного тортури. Іноді розгляд справи розпочинався із вмовляння злочинця від мовитися від злочинної діяльності, покаятися в скоєному, принести присягу в церкві тощо. Правдивість показання сторін забезпечувалася присягою («ротою»). Виконання вироку відбувалося зазвичай негайно[282]. Зазначену схему важко спростувати або підтвердити. Вона, з одного боку, цілком відповідає загальній характеристиці кримінального судочинства в князівську, литовсько-польську та навіть козацько-гетьманську добу. Окремі її аспекти базуються на твердженнях А. О. Скальковського. З (іншого боку, прихильники такого бачення здебільшого не наводять жодних прикладів із судової практики Запорізької Січі на підтвердження своєї позиції.

Натомість у літературі на більш-менш документальній основі чимало написано про види покарань, які існували в Запорізькій Січі, але ці питання, як видається, не охоплюються межами предмета нашого дослідження. Зауважимо лише, що катів на Січі не було і присуд виконувався або всім січовим товариством (побиття киями) або функції ката покладалися на іншого засудженого злочинця. Заслуговує на увагу й існування на Січі старовинного, відомого багатьом народам, звичаю звільнення від смертної кари (в Д. І. Яворницького — лише від шибениці[283]), якщо якась дівчина виявляла бажання вийти заміж за злочинця. Докладний аналіз цього звичаю свого часу здійснили О. І. Левицький і М. Є. Слабченко[284].

Споглядаючи крізь століття на судову практику Запорізької Січі, слід визнати, що саме тут, як ніколи раніше в українській історії, яскраво виявилося розуміння судової влади як публічної влади, джерелом і головним носієм якої є всі повноправні громадяни (в умовах Січі — все військове товариство). Якщо в литовсько-польському судочинстві шляхта, яка ототожнювала себе з народом, лише боролася за контроль над здійсненням судової влади, то на Січі козацьке товариство реально здійснювало таку владу. Демократизм влади загалом зумовлював демократизм судової влади як її невід’ємної складової. Обрання суддів усім військовим товариством та підзвітність їх військовій раді (козацькому аналогу народних зборів) забезпечували народовладдя. Судова влада стала гарантією і необхідною умовою існування демократичного устрою Запорізької Січі, свободи й рівноправності січовиків. Судова влада не відділялася від військово-адміністративної і мала універсальний характер, тобто була здатна, здійснюючи правосуддя, вирішувати будь-які питання в політичній, військовій, релігійній, економічній та інших сферах життя Запорізької Січі. Водночас вищий орган судової влади — військова рада — здійснював функцію контролю за військовою старшиною. Судова влада реалізувалася через найавторитетніших козацьких ватажків і здійснювалася на підставі взаємно визнаних загальнообов’язкових правил. Це зумовило існування системи судових органів, які діяли поза рамками державного втручання Великого князівства Литовського, Московської (Російської) держави, Речі Посполитої, Туреччини й навіть Гетьманщини.

Звісно, не слід й ідеалізувати судівництво Запорізької Січі. Відсутність формалізму й жорстких юридичних процедур, певного професіоналізму судової діяльності та реального поділу владних повноважень нерідко призводила до зловживання владою, обмеження прав учасників судового розгляду, завідомо популістських, але несправедливих рішень. Утім, усі ці недоліки, на нашу думку, перекриваються безперечними здобутками козацької судової демократії, формуванням судової влади, яка загалом користувалася високою довірою населення й утілювалася в рішеннях, здебільшого зрозумілих кожному козакові-лицарю і посполитому.