Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

11.1. Зміни судоустрою і судочинства України з набуттям незалежності

16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України[1043], в якій було утверджено спрямування на створення демократичного суспільства та побудову правової держави, поділ державної влади та гарантування прав і свобод людини, включаючи захист усіх форм власності. У III розділі цього визначального політико-правового акта прямо вказано, що державна влада в Республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

На момент прийняття Декларації ще існував як федеративна держава Радянський Союз, діяли Конституція СРСР 1977 р. та Конституція УРСР 1978 р., але політико-правові та ідеологічні підвалини радянської державності вже перейшли у стан розпаду та соціального відторгнення. Завдяки атмосфері гласності мільйони людей дізналися про корупцію у найвищих ешелонах влади, про політичні переслідування, про вражаючі недоліки системи кримінальної юстиції. Суспільство вимагало справедливості та змін.

Починаючи від 1987 р., у фокусі суспільного обговорення перебували проблеми гласності та змагальності судочинства, необхідності розширення судової юрисдикції, запровадження суду присяжних, реформи правоохоронних органів та системи юстиції. У засобах масової інформації активно друкувалися міжнародно-правові акти у сфері правосуддя та прав людини, поширювались і обговорювались матеріали щодо функціонування правових порядків на прикладі демократичних країн. Буквально за декілька років суттєво змінились акценти у вітчизняній правовій доктрині та значно розширилося коло міжнародних наукових зв’язків.

Нові правові ідеї почали втілюватись і в законодавчій сфері. Зокрема, в порядку реалізації положень ч. 2 ст. 58 Конституції СРСР Законами СРСР від 30 червня 1987 р. Про порядок оскарлсення в суд неправомірних дій службових осіб, що ущемлюють права громадян[1044] (діяв із 1 січня 1988 р. по 30 червня 1990 р.) та від 2 листопада 1989 р. Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що ущемлюють права громадян[1045] (набув чинності 1 липня 1990 р.) було визначено та запроваджено порядок оскарження до суду неправомірних дій спочатку посадових осіб, а згодом — і колегіальних органів державного управління. Юридична практика демонструвала доволі позитивну динаміку застосування цих законів, які пробудили до життя досі «приспану» конституційну норму, з високим відсотком задоволення позовів до органів влади й посадових осіб.

Окрім того, Законами СРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР[1046] від 1 грудня 1988 р. та Про конституційний нагляд в СРСР[1047] від 23 грудня 1989 р. було передбачено створення нового державного органу — Комітету конституційного нагляду СРСР. Персональний склад комітету в кількості 21 особи було сформовано на підставі постанови З’їзду народних депутатів СРСР Про обрання Комітету конституційного нагляду СРСР[1048] від 23 грудня 1989 р. та постанови Верховної Ради СРСР Про обрання членів Комітету конституційного нагляду СРСР[1049] від 26 квітня 1990 р. Головою комітету став авторитетний теоретик права С. С. Алексеев. Від Української РСР до його складу було обрано завідувача юридичного відділу Президії Верховної Ради УРСР, доктора юридичних наук Ф. Г. Бурчака.

Ідея впровадження конституційного нагляду була відображена й на республіканському конституційному рівні. Так, Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР[1050] від 27 жовтня 1989 р. було встановлено, що Комітет конституційного нагляду Української РСР обирається Верховною Радою Української РСР строком на десять років із числа спеціалістів у галузі політики і права у складі Голови, заступника Голови і 7 членів Комітету (ст. 112). За ними закріплювалися гарантії їхньої незалежності та підпорядкування тільки Конституції СРСР і Конституції Української РСР. Комітет уповноважувався здійснювати конституційний нагляд за проектами законів, постановами й розпорядженнями Ради Міністрів Української РСР, актами місцевих Рад народних депутатів, інших державних органів і громадських організацій республіки. Прийняття комітетом висновку щодо невідповідності акта Конституції і законам Української РСР передбачало зупинення його дії з подальшим входженням із поданням до Верховної Ради Української РСР або Ради Міністрів Української РСР на предмет скасування цього акта.

Подальшими конституційними змінами (Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР[1051] від 24 жовтня 1990 р.) Комітет було перейменовано на Конституційний Суд Української РСР із розширенням його складу до 25 членів, яких мала обирати Верховна Рада Української РСР із числа спеціалістів у галузі права. При цьому передбачалась їхня незалежність і підпорядкування тільки Конституції Української РСР.

На практичному рівні ні перше, ні друге конституційне положення не було реалізовано. Разом з тим не слід применшувати значення цих конституційних норм, які чітко визначили спрямування найвищої політичної волі у республіці щодо перспективи запровадження конституційної юстиції.

4 серпня 1989 р., як зазначалось у попередньому розділі, було прийнято Закон СРСР Про статус суддів в СРСР[1052], центральна ідея якого полягала у необхідності утвердження незалежності суддів. Відповідно до його положень незалежність суддів забезпечувалась особливим порядком обрання та звільнення суддів; гарантіями недоторканності суддів і народних засідателів; суворою юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею нарадчої кімнати; відповідальністю громадян і посадових осіб за неповагу до суду і незаконний вплив на розгляд судових справ; належними матеріально-технічними умовами роботи суду, а також матеріальним і соціальним забезпеченням суддів, яке відповідає їхньому високому статусу. Цим законом було збільшено строки повноважень суддів з 5 до 10 років, а також встановлено, що судді й народні засідателі є незалежними і підпорядковуються лише закону. В Законі було залишено положення про підзвітність суддів і народних засідателів виборцям або органам, які їх обрали, але інститут відкликання і дострокового звільнення суддів і народних засідателів пов’язано з необхідністю прийняття спеціального законодавства.

Цим актом також запроваджувались інститут щорічного скликання суддівських конференцій та формування виключно із числа суддів кваліфікаційних колегій суддів як органів добору кандидатів на посаду судді, рекомендування суддів на суддівські посади, атестації суддів, а також притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. 15 грудня 1989 р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР було затверджено Положення про конференції суддів районних (міських) народних судів та обласних, Київського міського судів[1053]. Матеріально-технічне забезпечення роботи цих конференцій здійснювали управління юстиції, а організація та контроль за виконанням рішень конференцій покладалися на відповідні управління юстиції та суди обласного рівня. Тим самим започатковувалися майбутні засади суддівського самоврядування.

Ці та інші законодавчі зміни в комплексі нових політико-ідеологічних рішень і дій формували в суспільстві певний соціальний дороговказ подальшого розвитку правової системи. Фактично відбувалась рецепція нових для вітчизняного права інститутів конституційного та судового контролю, а в суспільній свідомості динамічно утверджувались ідеї необхідності поділу державної влади, створення незалежної, самоврядної та сильної судової влади, запровадження справедливого правосуддя та гарантій прав і свобод людини.

Таким чином, у Декларації про державний суверенітет України відобразилися не лише нові загальносоціальні та політико-правові концепти, а й нове розуміння системи правових цінностей. Хоча, слід зазначити, минуле зберігало інерцію розвитку і на підтвердження цього в Декларації ми зустрічаємо положення про повноваження Генерального прокурора Української РСР на здійснення найвищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів, що, як відомо, вступає в суттєву суперечність із принципом поділу влади.

Визначальним законодавчим конституційним актом, що кардинально змінив правову логіку функціонування вітчизняної юридичної системи, став уже згадуваний Закон УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 24 жовтня 1990 р., який, окрім іншого, встановив, що на території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки (ст. 71). Тим самим суди, прокуратура та інші юридичні інституції фактично виводилися з підпорядкування союзних органів. При цьому слід зазначити, що ідея трансформації СРСР у нове федеративне чи конфедеративне утворення на той момент ще не була повністю відхилена і політико-правові зв’язки на загальносоюзному рівні, хоча й значно послаблені, продовжували існувати.

Соціально вагоме засадниче значення для судової влади мало прийняття Закону УРСР Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні[1054] від 17 квітня 1991р. (офіційна публікація — 8 травня 1991 р.). Цим актом суди були визнані органами здійснення юридичної оцінки фактів, пов’язаних із виконанням відповідної державної політики. Зокрема, після перевірки з боку органів прокуратури та державної безпеки за результатами розгляду справи суд дістав повноваження визнати особу необґрунтовано політично вмотивовано засудженою або підданою покаранню позасудовим органом у період з 1917 по 1991 рік.

Верховному Суду України було надано повноваження щодо перегляду в порядку нагляду й за нововиявленими обставинами кримінальних справ, розглянутих Верховними Судами УРСР і СРСР, ВТ та позасудовими органами, у тому числі за межами території колишнього Радянського Союзу, щодо осіб, які на момент застосування репресій були громадянами України. Відповідно юрисдикція суду поширилася на сферу оцінки політичної влади у значній ретроспектива 3 моменту введення в дію цього закону судова влада здобула законодавчу підставу для проведення масової реабілітації жертв політичних репресій. Інтенсивна робота з вивчення й перевірки архівних справ та судової реабілітації жертв політичних репресій тривала майже десять років[1055].

На конституційному рівні в 1989 р. — першій половині 1991 р. у систему правосуддя було внесено цілий ряд змін. Зокрема, Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 27 жовтня 1989 р. було підтверджено принцип виборності суддів і народних засідателів, який передбачав обрання: 1) народних суддів районних (міських) судів — відповідними обласними, Київською міською Радами народних депутатів; 2) суддів Верховного Суду Української РСР, а також обласних судів, Київського міського суду — Верховною Радою Української РСР; 3) народних засідателів районних (міських) народних судів — зборами громадян за місцем їхнього проживання або роботи відкритим голосуванням, а народних засідателів судів вищого рівня — відповідними Радами народних депутатів. Судді всіх судів обиралися строком на десять років, а народні депутати — строком на п’ять років, були відповідальні перед органами або виборцями, які їх обрали, звітували перед ними і могли бути ними відкликані (ст. 150). Верховний Суд Української РСР визнавався найвищим судовим органом, що здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки (ст. 151). Стосовно суддів і народних засідателів діяв принцип їхньої незалежності і підкорення тільки законові. При цьому суддям і народним засідателям забезпечувались умови для безперешкодного і ефективного дотримання їхніх прав та виконання обов’язків. Будь-яке втручання в їхню діяльність зі здійснення правосуддя вважалось неприпустимим і таким, що тягне за собою відповідальність за законом. Недоторканність суддів і народних засідателів, а також інші гарантії їхньої незалежності встановлювалися Законом СРСР Про статус суддів в СРСР та іншими актами Союзу РСР і Української РСР (ст. 153).

Закон УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 24 жовтня 1990 р. наділив правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді Української РСР, окрім Верховного Суду і Генерального прокурора, також Конституційний Суд та Головного державного арбітра Української РСР (ч. 1 ст. 103). У процедурі обрання або призначення право представляти Верховній Раді Української РСР кандидатури Голови Конституційного Суду, Голови Верховного Суду, Генерального прокурора, Головного державного арбітра Української РСР, персонального складу Конституційного Суду Української РСР було закріплено за Головою Верховної Ради Української РСР (ч. З та 4 ст. 108). У ст. 149 Конституції Української РСР встановлювалося, що найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР, а організація і порядок діяльності судів Української РСР визначаються законами Української РСР. Також було запроваджено принцип несумісності суддівської діяльності з політичною, зокрема, у ст. 150 Основного Закону прямо встановлювалося, що судді не можуть бути народними депутатами і на час виконання своїх обов’язків припиняють членство у будь-яких політичних партіях і рухах.

Глава 19 Конституції Української РСР, що регламентувала статус прокуратури, у відповідності до згаданих конституційних змін визначила, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгоспами, кооперативами та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюють Генеральний прокурор Української РСР і підлеглі йому прокурори (ст. 162). Згідно зі ст. 163 Основного Закону Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою Української РСР, був відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний. Генеральний прокурор мав повноваження призначати на посади прокурорів областей, районних та міських прокурорів. Строк повноважень Генерального прокурора Української РСР і всіх прокурорів нижчого рівня встановлювався у межах п’яти років (ст. 164).

Окрім того, на конституційному рівні було закріплено, що органи прокуратури у здійсненні своїх повноважень є незалежними і керуються Конституцією Української РСР та чинними законами. Організація і порядок діяльності органів прокуратури Української РСР визначаються Законом про прокуратуру Української РСР (ст. 165).

Таким чином, на конституційному рівні були започатковані принципові зміни в системі відносин між прокуратурою і судом. Раніше нагляд прокуратури поширювався і на судову діяльність, реалізуючись у ряді процесуальних форм: як у кримінальному, так і в цивільному, судочинстві прокурор мав повноваження опротестовувати незаконні та необґрунтовані, на його думку, судові рішення, у той час як сторона мала право лише на оскарження; при перегляді судових рішень у порядку нагляду повноваження відповідних прокурорів на протест прирівнювались до відповідних повноважень голів судів вищого рівня та їхніх заступників, при цьому за прокурором також закріплювалось повноваження щодо надання висновку на предмет законності; в процедурі перегляду у порядку нагляду прокурор був наділений повноваженням призупиняти на певний час виконання опротестованого судового рішення, що набуло чинності; у цивільному судочинстві прокурор мав право надавати висновки на предмет законності в усіх судових інстанціях, при цьому при розгляді справи по суті висновок прокурора надавався після судових дебатів і сторони не мали можливості його оцінювати та висловлювати заперечення. Саме ця невідповідність демократичним принципам незалежності суддів, рівності сторін та змагальності судочинства отримала конституційний імпульс на поступове виправлення.

Законом УРСР Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР[1056] від 19 червня 1991 р. систему державних арбітражів було конституційно трансформовано в систему арбітражних судів. Зокрема, у главі 18 Суд і арбітраж ст. 161 було викладено у такій редакції: «Вирішення господарських спорів в Українській РСР здійснюється Вищим арбітражним судом Української РСР, арбітражними судами Кримської АРСР, областей, міста Києва. Втручання будь-яких органів, організацій і посадових осіб у діяльність арбітрів арбітражних судів щодо вирішення спорів не допускається». Із цього слідувало: 1) об’єднання різних видів арбітражу в єдину систему; 2) перейменування державного арбітражу на арбітражний суд; 3) залишення системи вирішення господарських спорів у відокремленому від загальної судової системи вигляді.

Ці зміни були продиктовані законодавчими перетвореннями на загальносоюзному рівні. Так, відповідно до Закону СРСР Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з удосконаленням системи державного арбітражу, прийнятого 26 грудня 1990 р. на З’їзді народних депутатів СРСР, ст. 163 Конституції СРСР у новій редакції передбачала, що вирішення господарських спорів у СРСР здійснюється Вищим арбітражним судом СРСР і створеними в республіках органами для вирішення господарських спорів. Виходячи з вимог цієї загальносоюзної конституційної норми, Верховна Рада СРСР 17 травня 1991 р. прийняла Закон СРСР Про Вищий арбітражний суд СРСР і Закон СРСР Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР[1057].

Таким чином, у період, що передував проголошенню державної незалежності, вітчизняне правосуддя опинилось на перетині двох масштабних соціальних перетворень. З одного боку, у 1987–1991 рр. відбувався загальносоюзний процес демократизації, в рамках якого проводилося реформування системи юстиції, а з іншого — набував обертів рух на утвердження національної державності. Відтак трансформація в галузі судівництва відбувалась під впливом як політико-правових і законодавчих рішень, що приймались у рамках союзної держави, так і відроджуваної української національної свідомості, законодавчим виразом якої стали постулати Декларації про державний суверенітет України.

У цей короткий перехідний період фактично окреслювались основні контури майбутньої системи українського правосуддя та з’являлися паростки судової влади. Зокрема, відбулося розширення судової юрисдикції. Чисельні позасудові й квазісудові органи поступово перетворювались на судові інституції. Почалося відокремлення судових органів від системи органів державного управління.

Республіканська юридична система активно набувала потенцію самостійності й самодостатності. Посилилась роль суду в загально-соціальному масштабі. Зміцнились гарантії суддівської діяльності. І, нарешті, започаткувались кардинальні зміни у правосвідомості суддів та перетворення у правничому середовищі.

У відповідь на події 19 серпня 1991 р., кваліфіковані як спроба державного перевороту, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, яким відновила тисячолітню традицію національного державотворення та реалізувала вимоги Декларації про державний суверенітет України, перш за все право самовизначення української нації.

З моменту схвалення цього історичного конституційного акта всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. на території України правопорядок став спиратись виключно на Конституцію та закони України. Тепер де-юре остаточно розірвався правовий зв’язок між вищими органами юстиції і прокуратури Української Республіки та Радянського Союзу. Міністерство юстиції УРСР, Верховний Суд УРСР та Прокуратура УРСР набули статусу в абсолютному вимірі вищих органів, відповідно юстиції, судів та прокуратури.

Процес формування національної системи правосуддя відбувся без зовнішніх ускладнень. «Пуповина», якою республіканська юридична система була зв’язана із загальносоюзними органами, «пересохла» швидко та безболісно, без політичного та юридичного протиборства.

На момент проголошення української державності в суспільстві лише народжувалося розуміння судової влади. Попередня ідеологія, доктрина і практика виходили з ідеї всевладдя Рад (радянської влади), в якій суду відводилась роль лише інструменту реалізації соціалістичної загальнонародної влади. Законодавство і доктрина оперували лише поняттями «суд», «правосуддя», всіляко уникаючи згадки про суд як владу. Посада судді де-факто пов’язувалась із необхідністю членства у комуністичній партії, а судді вищих судів належали до партійної номенклатури. На суд, окрім здійснення правосуддя, покладалися функції боротьби зі злочинністю та профілактики злочинів, функції виховання громадян у дусі соціалістичної законності, утвердження єдиної радянської ідеології.

На момент проголошення державної незалежності в систему судів Української Республіки входили: Верховний Суд Української РСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди (ст. 149 Конституції УРСР, ст. 20 Закону УРСР Про судоустрій Української РСР від 5 червня 1981 р.).

Система вирішення господарських спорів між підприємствами, установами й організаціями перебувала у перехідному стані. Це був рух від адміністративно-господарського порядку до судового, від системи державних арбітражів союзно-республіканського та відомчого підпорядкування, системи комісій при виконавчих органах до судів економічної юрисдикції. Зокрема, 4 червня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон УРСР Про арбітражний суд[1058], а згодом, 6 листопада 1991 р., — Арбітражний процесуальний кодекс, що набув чинності лише 1 березня 1992 р. Відтак сфера економічних відносин поступово переходила під юрисдикцію суду.

У радянський період окрему загальносоюзну систему складали ВТ, які не входили до республіканської системи судоустрою. При проголошенні незалежності України та у відповідності до Закону України Про Збройні Сили України[1059] від 6 грудня 1991 р. у відання України перейшли дислоковані на її території військові частини та відповідні військові трибунали. Згідно з Указом Президії Верховної Ради України Про надання Верховному Суду України повноважень касаційної інстанції стосовно справ, які розглядаються по першій інстанції військовими трибуналами в Україні[1060] від 15 січня 1992 р. Верховний Суд України набув статусу найвищої судової інстанції для системи ВТ. Відповідно відбулося приєднання ВТ, що діяли на території України, до системи загальних судів республіки.

Таким чином, у 1991 р. на старті державної незалежності на території України діяв ряд відокремлених систем розв’язання правових спорів, зокрема загальні суди, ВТ, різнорівневий державний арбітраж та система комісій при виконавчих органах, а, крім того, передбачалася можливість створення третейського суду для розв’язання конкретного спору. При цьому основна частина судових справ розглядалася судами загальної юрисдикції, спори у сфері економіки були підвідомчі державному арбітражу та системі комісій при виконавчих органах, військові злочини та інші злочини, вчинені військовослужбовцями, розглядались у військових трибуналах. На місцевому рівні у трудових колективах і громадах мешканців будинків, вулиць, мікрорайонів, сіл, селищ певний час продовжували діяти товариські суди.

Всі суди утворювалися на засадах виборності суддів і народних засідателів, зокрема, народні судді районних (міських) судів обиралися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, а судді судів вищих рівнів — відповідними Радами народних депутатів.

Розгляд цивільних і кримінальних справ у всіх судах здійснювався колегіально, при цьому в суді першої інстанції — з участю народних засідателів. За загальним правилом, судові слухання відбувалися відкрито. Розгляд справ провадився українською мовою або мовою більшості населення відповідної місцевості. В основу судочинства було покладено принцип рівності громадян перед законом і судом. У судочинстві в цивільних і кримінальних справах допускалася участь представників громадських організацій і трудових колективів. Розгляд судових справ відбувався в режимі безперервності та на основі безпосереднього дослідження доказів судом. Обвинуваченим забезпечувалось у визначених законом межах право на захист. На конституційному рівні встановлювалося, що судді є незалежними і підкорюються тільки законові. Оскарження та перевірка судових рішень ґрунтувались на ревізійних засадах.

Слід зазначити, що у більшості громадян на той час зберігався доволі високий рівень довіри до судової системи та її задекларованих демократичних принципів соціалістичного правосуддя. Певна частина українського народу мала критичніший погляд і на радянський лад, і на радянське правосуддя.

Але, незалежно від політичних та ідеологічних оцінок, поступово в суспільстві формувалось усвідомлення, що гласність і змагальність мають бути не лише при розгляді справи в суді, а й на стадії попереднього розслідування; усічені конструкції права на захист і презумпції невинуватості слід поступово розширювати; нагляд прокуратури над судами перетворюється в анахронізм і має бути скасованим. Широко обговорювалась і тема значної залежності суддів і судів від органів Міністерства юстиції, яка негативно впливає на рівень справедливості в судах.

Однак утвердження державної незалежності й динамічний розвиток нових правових основ суспільного життя супроводжувалися негативними тенденціями та кризовими явищами в юридичній сфері, які стрімко наростали. Вже на початок 1992 р. в суспільстві та на державному рівні сформувалося чітке усвідомлення необхідності комплексної реформи юридичної системи. Невідкладно було проведено підготовчу та організаційну роботу, сформовано загальне бачення та основні підходи до реформування, які відобразились у схваленій 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні.

В основу цього документа було покладено рекомендації, висловлені на Першому з’їзді суддів України 26 грудня 1991 р., а також положення концепцій, запропонованих Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького АН України та Українською юридичною академією, пропозиції Верховного Суду України та ряду інших судів, народних депутатів, окремих правників.

Зокрема, в індивідуальному проекті Концепції судово-правової реформи України, підготовленому доктором юридичних наук Г. І. Чангулі, були викладені завдання судово-правової реформи, принципи її проведення, комплексний погляд на організацію судової влади та судової системи; запропоновано шляхи забезпечення незалежності та професійності суддів, відродження суду присяжних; викладено комплексне бачення напрямів реформування процесуального законодавства, системи попереднього розслідування, прокуратури, адвокатури, Міністерства юстиції; окреслено першочергове завдання щодо розроблення законопроектів у цій сфері.

Схвалена парламентом України концепція головною метою судово-правової реформи визначила перебудову судової системи, вдосконалення форм судочинства, створення нового законодавства, пов’язавши її з необхідністю формування незалежної судової влади, утвердження принципу поділу влади, реалізації демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою. Серед основних принципів реформи було названо гарантування рівності, змагальності, презумпції невинуватості та права на судовий захист; деідеологізацію та гуманізацію законодавства, приведення його у відповідність до міжнародних стандартів; реформування кримінальної юстиції, чітке визначення умов допустимості доказів; диференціювання форм судочинства; встановлення судового контролю на досудових стадіях; запровадження перевірки законності й обґрунтованості судових рішень в апеляційному, касаційному порядках та за нововиявленими обставинами.

Стосовно формування судової влади було взято орієнтир на повноту судової юрисдикції, окреслено значення і місце конституційної юстиції, роль Верховного Суду України та інших судів, спрямування реформи військової юстиції, запровадження адміністративного судочинства, а згодом — і адміністративної юстиції, удосконалення системи розгляду економічних спорів. Було закладено засадничі положення щодо статусу суддів відносно вікового, освітнього та професійного цензів, незмінюваності, недоторканності, умов звільнення з посади та обставин несумісності із суддівською діяльністю. Більшість із цих положень згодом відобразилась у Конституції України 1996 р. і в законодавстві про судоустрій та статус суддів.

У концепції окреслювалися напрями комплексного реформування сфери правосуддя, включаючи органи попереднього розслідування, прокуратуру, адвокатуру, органи юстиції, а також визначався системний погляд на законодавчі зміни, зокрема в частині нової кодифікації базових галузей законодавства.

Подією стратегічного значення для правової системи України і перспектив подальшого розвитку держави стало подання 14 липня 1992 р. офіційної заявки на вступ до Ради Європи. Цим було задекларовано прихильність до демократичних цінностей, які поділяються країнами європейської спільноти.

Відхід від суто соціалістичних підвалин економіки й запровадження ринкових відносин зумовили динамічну трансформацію органів державного арбітражу в систему арбітражних судів. Важливо зазначити, що утворення системи спеціалізованих арбітражних судів супроводжувалося активним розширенням їхньої юрисдикції. Зокрема, до підвідомчості арбітражних судів перейшов ряд категорій справ, які раніше розглядалися судами загальної юрисдикції, насамперед це справи за участю іноземних юридичних осіб, спільних підприємств, міжнародних об’єднань і організацій; спори у сфері міжнародних транспортних перевезень; спори за участю колгоспів, міжколгоспних підприємств, організацій або їх об’єднань. Згодом на Вищий арбітражний суд України на законодавчому рівні були покладені повноваження з розгляду справ у спорах, в яких однією зі сторін є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Верховна Рада або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні Київська та Севастопольська міські ради або державні адміністрації; матеріали, які містять державну таємницю, а також прямо віднесені до його підсудності законами України, міжнародними договорами[1061].

Виходячи з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується у світовій практиці для вирішення спорів у сфері міжнародної торгівлі, 24 лютого 1994 р. було прийнято Закон України Про міжнародний комерційний арбітраж[1062] з додатком окремих положень про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. Було встановлено, що до Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін спору перебуває за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями й міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їхніми учасниками, а так само їхні спори з іншими суб’єктами права України. Своєю чергою, Морська арбітражна комісія здобула компетенцію вирішувати спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають із торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб’єкти українського та іноземного або лише українського чи лише іноземного права. Тим самим вітчизняна судова система набула належної завершеності та відповідності сталим світовим традиціям відкритих ринкових економік.

У перші роки державної незалежності України суттєві зміни відбулися у сфері військової юстиції. Постановою Верховної Ради України Про перейменування військових трибуналів України у військові суди України і продовження повноважень їх суддів[1063] від 3 лютого 1993 р. було здійснено перейменування військових трибуналів на військові суди, реорганізовано структуру військових судів республіки та підтверджено повноваження суддів військових судів до прийняття нової Конституції України. Так, до складу військових судів увійшли: 22 військових суди гарнізонів як суди першої інстанції, З військових суди регіонів і 1 військовий суд Військово-Морських Сил України як суди другої інстанції. У структурі Верховного Суду України було утворено військову колегію у складі голови, його заступника та восьми суддів[1064].

Закон України Про судоустрій було доповнено розділом 3–1 Військові суди, в якому визначалися порядок їх створення, склад, завдання та повноваження. Відповідні зміни та доповнення було внесено і до процесуального законодавства, зокрема до Кримінально-процесуального і Цивільного процесуального кодексів України.

Підсудністю військових судів охоплювались не лише військові злочини, а й усі без винятку злочини, вчинені військовослужбовцями, включаючи військовослужбовців органів безпеки. Окрім того, в системі правил підсудності діяла пріоритетність саме військових судів, зокрема, якщо одна особа або група осіб обвинувачувалися у вчиненні декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один зі злочинів була підсудна військовому суду, то справу розглядав саме військовий суд (ст. 36, 40 КПК України 1960 р.). До компетенції військових судів належали справи про адміністративні правопорушення військовослужбовців, справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії військових службових осіб і органів військового управління, а також справи цивільної юрисдикції щодо захисту прав і законних інтересів військовослужбовців та військових частин, установ, організацій.

Суддями військових судів могли бути громадяни України, які відповідали загальним вимогам до суддівської посади, а також перебували на військовій службі та мали офіцерське військове звання.

15 грудня 1992 р. парламент прийняв Закон України Про статус суддів[1065], яким суддя визначався носієм судової влади, а його діяльність — професійною зі здійснення правосуддя. Закон встановив загальні вимоги, яким має відповідати кожний суддя, зокрема щодо віку, правничої освіти, стажу роботи за юридичною спеціальністю; передбачив гарантії незалежності та недоторканності суддів, а також застереження щодо несумісності суддівської діяльності з іншими видами роботи та занять. У цьому законі регламентувалися порядок обрання суддів на посаду та умови припинення повноважень судді, підстави та порядок дисциплінарної відповідальності суддів, умови атестації суддівського корпусу, основи матеріального і побутового забезпечення суддів та їхні соціальні гарантії.

Додаткове вагоме посилення своїх професійних гарантій судова влада здобула у зв’язку із прийняттям Закону України Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів[1066] від 23 грудня 1993 р., яким було запроваджено систему особливих заходів державного захисту, що мала на меті убезпечувати від посягань як суддівську професійну діяльність, так і життя, здоров’я, житло і майно суддів, працівників суду та їхніх близьких родичів. Засади ефективності правосуддя посилив і Закон України Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві[1067] від 23 грудня 1993 р.

Поступово накопичувався досвід у царині суддівського самоврядування. Спроби формувати його на добровільній основі у форматі незалежних суддівських (правничих) асоціацій були вкрай слабкими і не здобули належної підтримки в суддівському корпусі. Ще з моменту введення в дію Закону СРСР Про статус суддів в СРСР панівною залишалась ідеологія «одержавленого» суддівського самоврядування, тобто самоврядування, яке мало перебувати на повному державному бюджетному забезпеченні, а, відтак, і під впливом адміністративних чинників.

Цілісного формально-юридичного оформлення система суддівського самоврядування набула з прийняттям 2 лютого 1994 р. Закону України Про органи суддівського самоврядування[1068]. На відміну від попереднього законодавства вищим органом суддівського самоврядування визначався з’їзд суддів України. Також було встановлено систему конференцій та зборів суддів, передбачено їхні повноваження, порядок скликання та проведення. Суддівське самоврядування визнавалось однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів України.

Того ж дня було прийнято Закон України Про кваліфікаційні комісії; кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України[1069]. Цим актом запроваджено дворівневу систему кваліфікаційних комісій суддів, зокрема кваліфікаційні комісії суддів загальних судів, кваліфікаційні комісії суддів господарських судів, кваліфікаційні комісії суддів військових судів та Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. Переважна більшість цих комісій складалася саме із суддів, обраних конференціями суддів. Повноваження комісій стосувалися добору кандидатів на суддівські посади, приймання у них іспитів, переведення суддів, обрання або звільнення їх із посад, атестації суддів із присвоєнням кваліфікаційного класу, здійснення проваджень з питань притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Всі зазначені зміни в законодавстві щодо організації і здійснення правосуддя першої половини 90-х років неодмінно відображались у змінах та доповненнях до Закону України Про судоустрій України.

З червня 1992 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України Про Конституційний Суд України[1070], а постановою про порядок введення його в дію передбачено проведення виборів суддів Конституційного Суду України в червні 1992 року. Того ж дня Законом України Про внесення змін до Конституції (Основного Закону) України[1071] було визначено, що Конституційний Суд України обирається Верховною Радою України на десять років із числа спеціалістів у галузі права у складі Голови, двох заступників і 12 членів Суду. Особи, обрані до Конституційного Суду України, не можуть одночасно входити до складу інших державних органів, діяльність і акти яких є піднаглядними Конституційному Суду, а також бути народними депутатами України чи належати до будь-яких політичних партій і рухів. Судді Конституційного Суду України при виконанні своїх обов’язків є незалежними і підпорядковуються тільки Конституції України (ст. 112). На виконання зазначених конституційного положення та закону незабаром почався процес формування складу Конституційного Суду України. Президент України і Голова Верховної Ради України запропонували на посаду Голови Конституційного Суду України відомого юриста Л. П. Юзькова. Останній був обраний на цю посаду Верховною Радою України. Після цього на розгляд парламенту України Президент України і Голова Верховної Ради України запропонували по п’ять кандидатур членів Конституційного Суду України. Але прийняття відповідного рішення у Верховній Раді України було зірвано.

Із часом нормативні положення щодо Конституційного Суду України були в загальному вигляді відтворені в ст. 38 Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України, укладеного 8 червня 1995 р. До прийняття нового Основного Закону Конституційний Суд України так і не був утворений[1072].

11.2. Закріплення основ судівництва України в Конституційному Договорі 1995 р. і Конституції України 1996 р

У першій половині 1995 р. в Україні склалася доволі напружена політична ситуація, викликана ідеологічним протиборством та соціально-економічними проблемами. 8 червня 1995 р. на загальнодержавному рівні було укладено акт тимчасової дії — Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України[1073]. Цим актом передбачалося, що на зазначений період, але не довше ніж протягом року, організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом України Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні, який Верховна Рада України схвалила 18 травня 1995 р. більшістю голосів народних депутатів України. Цей закон, власне, і став змістовною частиною Конституційного Договору. Чинна Конституція України у цей період діяла лише в частині, що узгоджувалася з Конституційним Договором.

Конституційний Договір у ст. З підтвердив принцип поділу влади, а в розділі V Суди України визначив загальні засади організації та функціонування судової системи країни. Зокрема, ст. 36 передбачалося, що судову владу в Україні здійснюють виключно суди; Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди складають судову систему України. Статті 37 і 40 закріплювали незалежність та недоторканність суддів. Будь-яке втручання у здійснення правосуддя заборонялось. Не допускалося створення надзвичайних або особливих судів у мирний час. Порядок створення та діяльності таких судів у воєнний час підлягав урегулюванню на рівні закону (ст. 39). Конституційний Суд України визнавався незалежним органом судової влади, який забезпечує відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 38). Ст. 41 визначала, що судовий нагляд за законністю судових рішень загальних і арбітражних судів здійснюється відповідно Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України. Судді всіх судів, крім суддів Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України та Конституційного Суду України, мали призначатися Президентом України за поданням Міністерства юстиції України, погодженим відповідно з Верховним Судом України і Вищим арбітражним судом України.

На початку 1996 р. у правовій системі України набула актуальності проблематика забезпечення незалежності суддів, що відобразилось у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 4 Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів[1074]. Вища судова інстанція звернула увагу на недоліки в реалізації цього принципу і на обов’язковість неухильного виконання вимог законодавства про статус суддів.

26 вересня 1995 р. у Страсбурзі Парламентська Асамблея Ради Європи схвалила Висновок № 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи[1075], в якому констатувався значний прогрес нашої країни у конституційному процесі, а також визнавались реалістичними взяті Україною на себе зобов’язання щодо невідкладного прийняття нової Конституції, рамкового документа про правову та судову реформи, нових кодексів у сфері кримінальної та цивільної юстиції; зміни ролі та функцій прокуратури; перепідпорядкування Міністерству юстиції пенітенціарної системи; запровадження гарантій незалежності судової влади як у процедурах призначення суддів, так і під час перебування їх на посадах; введення в дію конституційної юстиції; підписання та ратифікації ряду Європейських Конвенцій тощо.

Відповідно саме європейський вектор розвитку був максимально відображений у тексті майбутньої української Конституції, насамперед у частині пріоритету прав і свобод людини і громадянина, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) та іншими міжнародно-правовими актами.

Загалом 1991–1996 рр. — це період динамічного державотворення, реалізації засад державної незалежності, але водночас — і значних соціально-економічних ускладнень, руйнації попередньої економічної інфраструктури країни, кризи фінансової системи. В цей час у країні зберігалися достатні політичні баланси, ще не були сформовані нові монополії в економічній сфері, корупція лише зароджувалася, кримінальні впливи на бізнес і політику мали локальний характер і лише в окремих регіонах були значними.

На цьому фоні судова система зберігала стійку динаміку розвитку. Суспільство утверджувалося в ідеї запровадження конституційного суду, розвивалися спеціалізована юстиція, міжнародний комерційний арбітраж, третейське судочинство, були сформовані органи професійного суддівського самоврядування, активно обговорювалися шляхи реформування процесуальної форми.

Визначною подією як для суспільства й правової системи загалом, так і для становлення судової влади, стало прийняття у 1996 р. нової Конституції України. Вже перша стаття цього визначного акта позиціонувала Україну як демократичну, соціальну, правову державу. В розвиток положень Декларації про державний суверенітет (1990 р.) Основний Закон встановив, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, які зобов’язані реалізовувати свої повноваження у конституційно встановлених межах і відповідно до законів.

Серед загальних засад Конституція України прямо визначила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання. Всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду Українського народу. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а правовий порядок — на законі, при цьому органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На додаток до цих засадничих положень Конституція України встановила загальні підвалини для реалізації політичних, громадянських і соціально-економічних прав і свобод та прямо закріпила право кожного на судовий захист. Основний Закон створив якісну правову платформу з визначеними орієнтирами для становлення та утвердження на демократичних принципах в країні незалежної судової влади.

Слід підкреслити, що національний правопорядок у галузі юстиції та прав людини здобув конституційну гарантію і у формі обов’язкового правового регулювання лише у формі закону. Так, згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються як права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, так і судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи та інші питання організації та функціонування системи правосуддя, що автоматично не допускає внормування цих сфер підзаконними нормативними актами, зокрема відомчими наказами, інструкціями та положеннями.

У розвиток принципу поділу влади, згідно з яким суд має діяти як самостійна та незалежна владна гілка, Основний Закон прямо встановив, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України усіма органами влади, підприємствами, установами, організаціями, громадянами та їх об’єднаннями. З огляду на досвід квазісудових репресій 30-50-х рр. XX ст., за конституційними нормами прямо заборонено створення надзвичайних судів, визнано недопустимим делегування функцій судів будь-яким стороннім інституціям, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами. Рядом конституційних положень прямо передбачено безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції Конституція визначила Верховний Суд України, поряд з яким на нижчих щаблях мають діяти апеляційні та місцеві суди. Основний Закон також передбачив можливість утворення спеціалізованих судових ланок із власною судовою ієрархією.

Статус суддів дістав на конституційному рівні ряд гарантій правового захисту. Зокрема, вплив на суддів у будь-який спосіб заборонено, їхні незалежність та недоторканність гарантуються конституційними нормами та законами, держава зобов’язана забезпечувати особисту безпеку суддів та їхніх сімей. Суддя не може без згоди Верховної Ради України бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Закріплено безстрокове призначення судді на посаду, яке обмежене лише віковим цензом у 65 років та неможливістю виконувати суддівські повноваження за станом здоров’я. Разом з тим, ця гарантія суттєво знівельована як процедурою призначення на посаду судді вперше на п’ятирічний (свого роду випробувальний) термін, так і можливостями політичного впливу на суддю при його обранні безстроково Верховною Радою України.

Конституція встановила вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади, серед яких: власне бажання залишити посаду, об’єктивні обставини щодо досягнення похилого віку та наявності поганого стану здоров’я, смерті, визнання безвісно відсутнім або померлим, припинення українського громадянства, порушення вимог щодо несумісності, вчинення злочину та порушення присяги. Ця гарантія призначена максимально захистити суддю від політичного та іншого неправомірного впливу.

Право кожного на справедливий суд юридично пов’язано із правом на компетентного та безстороннього суддю. Прагнучи забезпечити останнє, Основний Закон пов’язав можливість зайняття громадянином України суддівської посади із рядом категоричних вимог щодо досягнення 25-річного віку, наявності вищої юридичної освіти і трирічного стажу роботи в галузі права, десятирічного проживання в Україні та володіння державною мовою, а, крім того, заборонив суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Конкретизуючи ідею спеціалізації в судовій системі, Конституція України передбачила, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів, при цьому такі судді мають відправляти правосуддя лише колегіально. На жаль, ця важлива конституційна норма так і не була реалізована на практиці.

Особливе місце у судовій системі посідає Верховний Суд України як найвищий судовий орган. Рівень його незалежності має важливе значення для правосуддя загалом. У зв’язку із цим на конституційному рівні прямо визначено, що Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Визначено основні конституційні засади судочинства: законність, рівність усіх перед законом і судом, змагальність, гласність судочинства, гарантування прав обвинуваченого, забезпечення права на перегляд справи судом вищого рівня, обов’язковість рішень суду.

Відповідно до конституційних вимог держава зобов’язана забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів, при цьому видатки на утримання судів визначаються у Державному бюджеті України окремими позиціями.

Обов’язковою складовою судової системи Конституція визнала суддівське самоврядування і наділила окремою компетенцією щодо внесення подань про призначення суддів на посади або про звільнення їх із посад, розв’язання конфлікту щодо несумісності та притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності спеціальний колегіальний орган — Вищу раду юстиції, що складається із двадцяти членів, обраних, призначених та визначених за посадою ex officio з різних ланок юридичної системи.

Конституція окремо визначила статус прокуратури як самостійної системи з вузькоспеціалізованими функціями щодо державного обвинувачення, нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю, дізнанням, досудовим слідством, нагляду в сфері виконання вироків та застосування інших примусових заходів, а також представництва інтересів громадянина або держави у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві у випадках, визначених законом.

У процесі прийняття та реалізації Конституції України 1996 р. повною мірою проявилися глибокі внутрішньодержавні суперечності. Саме із цієї причини на п’ять років відтермінувалось об’єднання відокремлених судових гілок (загальної та арбітражної юстиції) в одну систему. За перехідними положеннями було також відкладено на п’ятирічний строк запровадження демократичного судового контролю за арештами.

Негативний досвід блокування формування конституційної юстиції у 1992–1995 рр. зумовив необхідність прямо в тексті Конституції визначити дату початку роботи Конституційного Суду України. Відповідно до п. 6 Перехідних положень Основного Закону цей суд мав бути сформований згідно з положеннями нової Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності.

Достатньо вичерпне визначення в Основному Законі здобув статус Конституційного Суду України і в частині повноважень, і в частині статусу суддів та порядку їх призначення. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають до складу цього суду по шість конституційних суддів. Конституційний Суд України уповноважений на перевірку щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також на офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

При цьому закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними і втрачають чинність, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення чи набуття ними чинності. На конституційність перевіряються також міжнародні договори України та процедура імпічменту Президента України.

Вітчизняна модель конституційної юстиції характеризується достатньо «сильними» повноваженнями. В частині необмежено широкого тлумачення законів Конституційний Суд надмірно «потіснив» суди загальної юрисдикції, а в частині визнання нечинними законів його повноваження вступили у правовий конфлікт із началами суверенітету народу як єдиного джерела влади. Саме ці особливості української конституційної юстиції зумовили в подальшому її надмірну політизацію.

Перший склад Конституційного Суду України в кількості 16 суддів було сформовано у вересні — жовтні 1996 року. Так, 20 вересня 1996 р. з’їзд суддів України обрав шістьох конституційних суддів, згодом, 27 вересня 1996 р., шістьох осіб до його складу призначив Президент України. Нарешті, 4 жовтня 1996 р. відбулися вибори конституційних суддів у парламенті. Після присяги у Верховній Раді України 18 жовтня 1996 р. Конституційний Суд розпочав свою роботу[1076]. На той момент уже набув чинності й Закон України Про Конституційний Суд України[1077] від 16 жовтня 1996 р.

На цьому процес становлення судівництва незалежної України можна вважати завершеним. Попереду були ще розквіт формалізму і судової тяганини, бурхливе зростання корупції в судах, фактична втрата ними незалежності від провладних політичних сил, відродження «телефонного права» та інші негативні явища. Багаторічні дебати навколо судової реформи привели до невтішних результатів, і сьогодні суди всіх рівнів користуються мінімальною довірою населення. Але наше сумне українське сьогодення з часом теж закономірно стане минулим, і його релікти на полицях архівів і бібліотек, у цифрових базах даних чи на інших носіях інформації будуть об’єктом досліджень нових поколінь істориків права, які будуть шукати в нашому часі корисні уроки для своєї доби.