Свобода і терор у Донбасі

Великий терор відбувався на тлі привиду війни, що поставав і на Заході, і на Сході. Це був превентивний удар по ймовірних ворогах, тих, у чиїй вірності сумнівався Сталін. На Донбас, притулок для позбавлених громадянських прав, була спрямована найвища хвиля терору. Політичні та економічні керівники Донеччини були заарештовані, десятки тисяч невинних людей — страчені. Дані, які ми маємо, дають змогу зробити висновок, що удар по Донбасу був найнищівніший в Україні. Щоправда, він частково пом’якшувався тим, що Донбас був особливо важливим промисловим центром.

Терор проти «ворогів народу» вів, зрештою, до самопоразки, бо категорія «ворогів» стала всеохопною. Якби терор не зупинили, він би знищив геть усе населення.

Три «добрі» роки. Вбивство Кірова. Стахановський рух

Подолання голоду навіяло масам оптимізм. Як влучно сказав Наум Ясний багато років тому, 1934–1936 рр. були «трьома “добрими” роками», коли відбувся вагомий приріст промислового виробництва[997]. Почасти цей приріст відбувся завдяки стахановському рухові, — рухові за підвищення продуктивності праці, розпочатому 1935 р., проте є підстави вважати, що величезні інвестиції, здійснені такою дорогою ціною для народу, нарешті дали плоди. Згідно з офіційною статистикою, видобуток вугілля, наприклад, зріс із 51 млн. Тонн 1933 р. До 80,7 млн. тонн 1938 р.; виплавка чавуну і сталі в Україні з 1932 по 1937 р. зросла ще більше — з 3,9 до 8,8 млн. тонн і з 3,1 до 8,5 млн. тонн відповідно[998]. До цієї статистики треба ставитися з певною часткою сумніву, але зростання, принаймні кількісне, очевидне.

Подолання нещадного голодомору, як уже згадувалося, викликало ентузіазм у партійних колах. Це почуття ще довго не розсіювалося. Звісно, скасування карткової системи в 1934–1935 рр. дало позитивні наслідки. У Донбасі, тільки-но скасували пайковий розподіл хліба, люди билися за нього в страшенних чергах, але, коли налагодилося надійне хлібопостачання, заспокоїлися[999]. Письменник Костянтин Симонов згадував 1934 р. як «рік найсвітліших надій мого життя»: країна подолала труднощі, жити стало легше — і духовно, і матеріально[1000]. Дехто і справді стверджує, що 1934–1935 рр. були «весною» і часом «перебудови». В містах карткова система, цей символ матеріальних злигоднів, була ліквідована; в селах знищено сумнозвісні політичні відділи, а новий колгоспний статут, принаймні на папері, віддав землю в користування селянам[1001]. Олена Булгакова, дружина письменника М. Булгакова, записала в щоденнику за 31 грудня 1934 р., яким щасливим був той рік: «Господи, только бы и дальше было так!»[1002] Німецький утікач Вольфганг Леонгард згадує, що десь такий оптимізм панував 1935 р. й у столиці: «Найгірше тепер позаду. Має бути краще. Навіть політична система стане демократичнішою — це видно навіть із проекту нової конституції». Такі сподівання були головною темою численних дискусій того року[1003].

Натомість міжнародна ситуація ставала все загрозливішою, небезпечнішою і на Заході, і на Сході. Але і в цій сфері були певні позитивні зрушення. У вересні 1934 р. Радянський Союз вступив до Ліґи Націй, цього втілення буржуазного устрою, проти якого країна так довго боролася; у травні 1935 р. був підписаний договір із Францією, могутньою капіталістичною країною; влітку 1935 р. Сталін зрештою відмовився від доктрини «соціального фашизму» й рішуче прийняв іншу — «народний фронт». «Боротьба країни за колективну безпеку», як її влучно назвав Джонатан Хаслам[1004], виявилася досить успішною, що теж дуже сприяло загальному оптимізму 1934–1935 рр.[1005].

Вбивство 1 грудня 1934 р. С. М. Кірова, партійного вождя, в Ленінграді, притлумило загальний суспільний оптимізм. Наприклад, К. Симонов зазначав, що їхнє покоління вбачало в цьому вбивстві лихий, зловісний знак[1006]. Леонґард додавав, що «в розмовах про Кірова часто вчувався застрашливий підтекст»[1007]. А втім, як писали Булгакова та інші, ця зловісна подія не до кінця затьмарила загальний оптимістичний настрій у суспільстві.

А проте вбивство Кірова стало важливою віхою подальшого розвитку політичного терору в усій країні, і в Донбасі зокрема. Питання, чи Сталін і таємна служба безпеки (реорганізована в НКВС) таємно керували вбивством Кірова, начебто Сталінового суперника, спричинило численні гострі суперечки[1008]. Як і справа Джона Ф. Кенеді, випадок із Кіровим остаточно не з’ясований. Останні дослідження істориків схиляються до думки, що вбивство вчинила одна людина, — Л. В. Ніколаєв, розчарований у Ленінградській партійній організації та в її керівникові[1009]. Але все одно не можна виключати й участі Сталіна. Одне тільки ясно: Сталін скористався з цього випадку, ставши на шлях знищення всіх справжніх і уявних ворогів.

Одразу ж після вбивства Кірова Сталін одноосібно ввів у дію закон, що дозволяв прискорену страту звинувачених у тероризмі. Згідно з одним твердженням, за цим законом лише в грудні 1934 р. по всій країні було страчено понад 6501 чол.[1010]. У Ленінграді вбивцю Ніколаєва, як і його дружину та багатьох інших людей, непричетних до вбивства, було засуджено до смерті і страчено. Здається, що, почувши звістку про вбивство Кірова, Сталін вирішив скористатися ним для винищення своїх ворогів. Тому він наставляв Миколу Єжова, майбутнього голову НКВС, щоб той шукав убивць серед зинов’євців[1011]. Згідно з твердженням «правої руки» Сталіна, Молотова, документального підтвердження участі групи Зинов’єва в убивстві не було[1012]. Коли виявилося, що аґенти НКВС не вельми охочі виконувати накази Сталіна, Сталін викликав Ягоду, тодішнього голову служби безпеки, і попередив його: «Глядіть, пику наб’ємо»[1013]. У січні 1935 р. Сталін розіслав закритий лист до партії, в якому пов’язував зинов’євців із фашистськими аґентами, прирівнював колишніх опозиціонерів до білоґвардійців і закликав покарати їх як контрреволюціонерів[1014]. Внаслідок цього в січні — лютому 1935 р. 843 колишні зинов’євці були заарештовані органами НКВС[1015]. Навесні 1935 р. були заарештовані А. Шляпніков та інші колишні члени «Робітничої опозиції» нібито за підпільну антирадянську діяльність[1016].

Чому Сталін вдався до тактики терору, якщо криза вже минула і почалася нова політична «весна», може видатися незрозумілим. А проте саме подолання кризи спричинило подальші політичні ускладнення. Адже тепер треба було запитати, якими будуть наступні кроки. Усю країну та її адміністративний апарат треба було привести в порядок; партію, жорстоко проріджену під час голодомору, — реорганізувати; зовнішню політику — адаптувати до міжнародного клімату, що швидко змінювався. «Весна» середини 1930-х років створила атмосферу відкритих дискусій, а отже, й можливість виявів незгоди. Історики нещодавно довели, яким суперечливіш був політичний процес країни в середині 1930-х років[1017].

З усіх проблем загроза війни була найкритичнішою. Якщо Ленін та його прибічники серед більшовиків зайняли позицію «пораженців» під час Першої світової війни, то цілком можна було припустити, що частина противників Сталіна не підтримала б його у війні, що наближалася; мало того, були ще мільйони колишніх «куркулів», чимало яких сиділи у в’язницях і таборах, але невідомо, скільки їх ховалося в містах, на заводах і шахтах, на будовах та в колгоспах. На думку Сталіна, не було ґарантії, що в разі війни ці люди битимуться за нього. Пов’язування ленінградських зинов’євців з іноземними шпигунами не випадкове. Справді, в роки після великого терору ворогів найчастіше оголошували аґентами фашистської Німеччини і Японії. Тема шпигунства на користь інших країн стала лейтмотивом терору.

Вбивство Кірова дало Сталіну чудову нагоду винищити всіх політично підозрілих як іноземних аґентів, ворогів народу та причетних до «п’ятих колон». Сталін безпосередньо мав усі причини боятися, що одна куля, пущена котримсь невдоволеним, поставить хрест на його житті і владі. В минулому революціонер і конспіратор, він знав, що політичний тероризм, ця частина спадщини російського революційного руху, знищив багатьох урядовців і одного царя. Але важливішою, як натякнув Сталін, була не кількість ворогів. Саме про це він і сказав в одній своїй промові у березні 1937 р.: «Щоб виграти битву у війні, може знадобитися кілька корпусів червоноармійців. А для того, щоб провалити цей виграш на фронті, достатньо кількох шпигунів десь у штабі армії чи навіть у штабі дивізії, які можуть викрасти оперативний план і передати його противнику»[1018]. Якщо вороги ховаються, а потаємні вороги небезпечніші, ніж відкрито ворожі елементи (які, за Сталіним, в основному були знищені), то пошук цих небезпечних ворогів мав бути масштабним і ретельним. Вбивство Кірова давало блискучу нагоду для такого маневру.

Але ж хто ворог? У розділі 5 ми довели, що категорію ворогів за часів голодомору поширили й на багатьох випробуваних, вірних комуністів. Після вбивства Кірова ця тенденція стала очевидною. Звичайно ж, давні категорії класових ворогів існували й далі. Наприклад, невдовзі після вбивства (в перші кілька місяців 1935 р.) від тридцяти до сорока тисяч жителів Ленінграда було вислано з міста як «соціально чужі елементи»; багато з них у минулому були дворянами, царськими урядовцями та їхніми родичами[1019]. Навесні і влітку 1935 р. на Донбасі було страчено багато звинувачених у куркульстві й бандитизмі[1020]. Але тепер категорія «ворогів» охоплювала всі групи населення, зокрема й більшовиків. Навіть збройні сили не були захищені від полювання на ворогів[1021].

Безперечно, організований опозиційний рух в країні був майже цілком ліквідований нещадними репресіями. Контактів між колишніми опозиціонерами майже не існувало, а якщо вони й були, то явно недостатні для групування серйозних сил. Це розумів і Сталін, і служба безпеки. Ба більше того, вбивство Кірова знезброїло багатьох опозиціонерів, так налякавши їх, що вони морально капітулювали перед сталінським терором і визнавали за собою вину в злочинах, яких не скоювали[1022]. Але така ситуація ґарантувала Сталіну владу не більшою мірою, ніж третьочервневий переворот 1907 р., що його здійснили Микола II і Столипін, забезпечував владу царату. Зрештою, Сталінів архіворог Троцький і далі вів політичну діяльність за кордоном — не менш активно, ніж Ленін напередодні Першої світової війни.

Одразу ж після вбивства Кірова багатьох членів партії було арештовано, засуджено і заслано. Згідно зі статистикою одного дослідження, на Донбасі в 1934, 1935 і 1936 рр. такої долі зазнали відповідно 120, 146 і 775 «троцькістів»[1023]. Лише на металургійному заводі у Сталіно в 1934–1936 рр. викрито не менш ніж десять «троцькістських» груп[1024]. У першій половині 1935 р. старих більшовиків на шахтах, заводах і залізницях Донбасу оголосили «троцькістами», «зинов’євцями», членами «Робітничої опозиції» і ліквідували їх. Були чутки, що деякі з них створили «Групу старих більшовиків», «Товариство старих ленінців» та інші подібні до цих групи і надавали грошову підтримку тим, хто перебував на засланні[1025]. (Влітку 1935 р. і «Товариство старих більшовиків», і «Товариство колишніх політкаторжан і засланців» були ліквідовані постановою ЦК)[1026].

Цю операцію проти колишніх опозиціонерів здійснив НКВС з допомогою партійних організацій[1027]. Дехто так ретельно шукав ворогів, що в грудні 1935 р. ЦК компартії України був змушений стримувати фанатиків. Але навіть при цьому ЦК і далі обстоював репресії проти ворогів партії і уряду[1028]. За всіма ознаками, Україні дісталося найбільше від цієї хвилі репресій: найбільшу кількість «шпигунів» було заарештовано 1935 р. саме в Україні[1029]. Не був винятком і Донбас: 1 грудня 1935 р. у зв’язку з кампанією перевірки партійних документів заарештовано як «шпигунів», «троцькістів», «націоналістів», «фашистів і терористів» та подібних до них 560 осіб в Донецькій області, 408 — у Дніпропетровській, 350 — у Харківській і 264 — у Київській[1030]. А загалом за період з 1933 по 1936 рік кількість членів партії на Донбасі скоротилася вдвічі: із 166 000 чол. До 83 000[1031].

Особливо показовими з огляду на загрозу війни були репресії етнічних меншин як можливих «п’ятих колон». Україна була найвразливішою. Навіть до вбивства Кірова українське керівництво боялося, що кошти та інші форми допомоги з Німеччини етнічним німцям, які надходили в часи голодомору, були насправді «відкритою політичною фашистською кампанією»[1032]. Через вісім днів після вбивства Кірова, 9 грудня 1934 р., Політбюро ЦК КПУ, у відповідь на циркуляр ЦК ВКП(б), розіслало спеціальну секретну телеграму в області, в якій вимагало подати докладний огляд німецьких та польських округів в Україні, погрожуючи депортацією за кордон чи в далекі закутки країни за «щонайменші спроби антирадянської діяльності і пропаґанди». Через вісім днів розіслано ще одну телеграму — про «депортацію антирадянських елементів» з прикордонних військових зон[1033]. Упродовж 1935 р. десятки тисяч «нелояльних до радянського уряду» людей, надто етнічних поляків і німців, були депортовані з західних прикордонних реґіонів[1034]. «1935 р. остаточно урвалися контакти радянських німців із зовнішнім світом»[1035]. У квітні 1936 р. вийшов таємний наказ про депортацію з України етнічних поляків[1036]. До репресій на заході додалися репресії на сході проти місцевих китайців і корейців, яких звинувачували в шпигунстві на користь Японії[1037].

Після вбивства Кірова багатьох іноземних політичних еміґрантів стали прирівнювати до ворогів. Кількасот польських утікачів, і комуністів, і некомуністів, були заарештовані в Україні в 1934–1936 рр.[1038]. На Донбасі знайшло собі притулок багато втікачів, отож цьому реґіону добряче перепало під час антипольських та антинімецьких репресій, їх оголошували «шпигунами» та «фашистськими аґентами»[1039]. З кінця 1934 до 1936 р. донбаське управління НКВС ліквідувало чимало німецьких «контрреволюційних» організацій, як-от «Пролог», «Ренеґати», «Філіал», «Сегмент», «Редактор», «Азовці», «Кільце», «Поштамт», «Залізний хрест»[1040].

Від грудня 1934 р. навчання польською мовою у польських школах та інститутах було обмежене або заборонене[1041]. Така ж доля 1936 р. спіткала грецькі школи на Донбасі[1042].

Етнічні українці теж не були захищені від політичних репресій. Упродовж двох тижнів після вбивства Кірова в Києві були допитані тридцять сім українців, яких звинуватили у причетності до «Українського білоґвардійського терористичного центру». Серед звинувачених було двадцять три «широко відомих письменники, громадські й культурні діячі» (серед них глухонімий поет О. Влизько). Семеро були галичанами, які «приїхали жити на Радянську Україну». Двадцять сім звинувачених, більшість яких ніколи не були за кордоном, засудили до розстрілу і стратили за перехід кордону Радянської України з Румунії і Польщі з наміром здійснити тут терористичні акти[1043]. Члени Української організації орієнталістів були репресовані як японські шпигуни[1044]. Українці з Галичини (яка тоді перебувала під владою Польщі) були так само під підозрою, як і етнічні поляки та німці[1045]. Навесні 1935 р. Сімнадцять колишніх членів групи Українських лівих есерів (партія боротьбистів) були арештовані за підпільну контрреволюційну діяльність, тероризм, гуртування українських націоналістів[1046]. Деяких членів комуністичної партії заарештували як українських націоналістів. На шахтах Донбасу робітників заарештовували за читання української націоналістичної літератури (Винниченка, Куліша) і за портрет Скрипника, який виявили в одній кімнаті в гуртожитку. В Кадіївці кілька чоловік репресовано за протест проти ведення зборів російською мовою і за начебто сказану фразу: «Україна в ярмі»[1047].

Колишніх опозиціонерів та представників етнічних меншин було досить легко визначити й ізолювати як імовірних ворогів. Значно важче, як стверджували Сталін, Вишинський та ін. З 1933 р., було викрити так званих прихованих та замаскованих ворогів. Сталін скористався із вбивства Кірова, щоб поширити інтенсивне полювання на ворогів на кожен, навіть найглухіший закуток країни. Ще до вбивства таємна поліція пильно стежила за кожним, кого вважала політично підозрілим. Після тієї ленінградської події мисливці на ворогів, особливо з НКВС, заповзялися їх фанатично переслідувати. Вся операція загрожувала перерости у загальний терор: що пильніше наглядали за суспільством, то більше прихованих ворогів виявляли.

Енкавеесівці ретельно записували численні «контрреволюційні» розмови, пісні, листівки як на Донбасі, так і в інших місцях[1048]. Якщо вірити цим записам, з’являється спокуса повірити і в те, як це й робили фанатики пильності (НКВС), що «вороги» були повсюди.

Однак це був би вкрай швидкий і небезпечний висновок. Звісно, інколи траплялося щось бовкнути або спалахнути емоціями. Але більшість населення навчилася тримати язика за зубами й утримуватися від ризикованих коментарів. До того ж справжні вороги радянської влади, усвідомлюючи небезпеку, намагалися триматись непомітно, саме тому Сталін та решта переконували, що такі приховані вороги найнебезпечніші. Ось чому службу безпеки змушували йти на все, щоб відкопати прихованих «ворогів». Насправді справи в архівах КДБ Донбасу засвідчують, що більшість з них сфабрикували слідчі, провокатори й таємні інформатори, які точно знали, які саме слова передають думки й фантазії прихованих ворогів. Ці люди говорили за уявних ворогів — справа за справою — і ніде нема чітких доказів, лише плітки з других чи третіх уст або ж признання, здобуті під примусом[1049].

До органів безпеки надходило безліч доносів про численні випадки «небезпечної» реакції населення на вбивство Кірова. Нині неможливо встановити, чи за тими, реакціями справді стояли начебто вороги, чи їх сфабрикував НКВС зі своїми інформаторами. Невдовзі після вбивства Кірова на Донбасі заарештували комсомольця Добитька, який начебто заявляв: «Вбили Кірова — цього мало, треба було вбити Сталіна»[1050]. Луганського робітника Несмачного заарештували, бо під час розмови зі своїми товаришами він начебто сказав: «Убили Кірова — шкода, що не Сталіна»[1051]. Шахтарі з Горлівки потрапили за ґрати, бо співали «контрреволюційних пісень» про те, що «Кирова убили — хлебные книжки отменили, Сталина убъют — народы заживут»[1052].

Реакція молоді Донбасу, згідно з доносами до каральних органів, була зовсім небезпечною. Вбивство Кірова викликало багато нарікань і нападів на партійне керівництво, пряму критику радянської політики й гострі вияви антисемітизму, українського націоналізму і просто хуліґанства. Школярі в Сталіно говорили: «Тепер черга за Сталіним, скоро Сталіна не буде». Один хлопчина, батька якого вигнали з партії, зловтішно сказав про Кірова: «Так йому й треба». Якийсь Петренко, учень сьомого класу 49-ї школи в Сталіно, син червоного партизана, під час розмови про скасування карткової системи начебто заявив: «Хлібні картки скасовані, бо злякалися після вбивства Кірова. Робітники однаково їдять поганий хліб». Окрім того, Петренко начебто сказав на уроці: «Наші міліціонери гірші, ніж фашисти, вони теж б’ють і знущаються з робітників, а в допрах заковують і катують». Служба безпеки вважала Петренка терористом, бо він назвав Ніколаєва (вбивцю Кірова) героєм, і казав, що сам поїхав би до Москви і вчинив би так само[1053]. Міліція старанно нотувала навіть невинні вислови горлівських школярів, як-от: «Аби їх більше вбивали, у нас не було б уроків». Міліція повідомляла, що комсомольці на Артемівській шахті в Горлівці розважались обговоренням, як би вони вбили Сталіна, якби їх послали до Москви. Деякі з них передбачливо мудрували, що вбивство Сталіна нічого не змінить, бо до влади тоді прийде Каганович[1054]. Міліція доповідала і про збільшення кількості нападів українських дітей на євреїв, росіян і татар. У Горлівці хтось розповсюдив вірш про «ізбієніє жидов, большевіков і комуністов»[1055].

Жарти та анекдоти стали дуже небезпечними. Гурт молодих колгоспників у Рівному на Донбасі, які час від часу збиралися попиячити, співав:

Увесь гурт був визнаний контрреволюційною групою. Інший випадок: М. Гребцов, член партії з 1928 р., начальник відділу постачання шахти, був звинувачений в тому, що, п’яний, загадав присутнім таку загадку: «Яка різниця між Ісусом Христом і Сталіним?» Коли ніхто не відповів, Гребцов начебто сказав: «Ісус Христос їздив на одному ослі й годував його, а тов. Сталін їздить на всіх і не годує». Гребцов потім доводив, що почув цей жарт від когось іншого, але його однаково запроторили до в’язниці на три роки[1057].

Навіть найменший сумнів щодо державної політики вважали за державний злочин. У січні 1936 р. було заарештовано 18 юнаків (здебільшого шахтарів) за «організацію контрреволюційної економічної спілки передової молоді» і заклики створити нову партію. В. Анохін, начебто лідер тієї групи, насправді хотів організувати групу взаємодопомоги. Серед конфіскованих особистих речей знайдено щоденники, записки й вірші, котрі, як вирішили слідчі, доводять, що Анохін і його товариші мали певні сумніви щодо керівництва країною. Наприклад, Анохін писав своєму другові: «Жизни надо смотреть прямо в глаза. Я, Вася, не могу понять тебя, почему ты испугался реально изображать жизнь в художественных формах... Да это и понятно: показать картину реальную труднее, чем создать сказку про белого бычка». Звинуваченим пощастило, що був лише початок 1936 р. Вони палко захищалися на суді, заперечуючи звинувачення в антирадянській пропаґанді, дехто вдався навіть до голодування. Декілька юнаків зламалися і визнали себе винними. Вони були засуджені на терміни від двох до семи років, і 1959 р. їх реабілітували, крім П. Ф. Широкова, який під час війни співробітничав з німцями[1058].

Приклад Широкова повчальний. Апологети державного терору твердять, що терор був виправданий, бо такі люди, як Широков (якого звільнив перед війною радянський уряд чи німці під час війни), були небезпечні для держави і Широков, наприклад, справді став зрадником під час війни. Отож терор мав бути ще жорстокішим, щоб викоренити навіть імовірність зради. Єжов, тогочасний зверхник НКВС, стверджував: «Історія наказує нам більше піклуватися тими, кого треба ізолювати, а не тими, кого треба звільняти»[1059]. З другого боку, можна вважати, що саме терор озлобив таких людей, як Широков, і перетворив їх на зрадників. Питання лояльності в середині 1930-х років і далі було гіпотетичним, але держава мала всі підстави боятися невідомої кількості озлоблених людей. Було б ризиком недооцінити людські емоції, припускаючи, що мільйони тероризованих державою людей не почувають люті до неї.

Видається вірогідним, що деякі звинувачення справді були правдиві. Після вбивства Кірова були заарештовані й депортовані п’ять набитих вагонів донецьких шахтарів, їхні злочини однакові: висловлення критики на адресу Сталіна та його уряду: «Сталін людей, бачиш, без ножа ріже»; «Шкода Кірова. Може, в нашій політиці є помилки, якщо почали вождів убивати». Письменник Іван Уксусов, який зустрів цих шахтарів у в’язниці, вважає, що ці слова були сказані щиро[1060]. Згідно з міліцейським рапортом 1935 р., баптисти Донбасу вели контрреволюційну діяльність серед робітників: «Гитлер поставлен Богом, и Бог ему помогает»[1061]. Деяких жителів Донбасу 1935 р. заарештували за вихваляння Гітлера і вислови сподівань, що в разі війни з Німеччиною вони воюватимуть проти Радянського Союзу[1062]. В Луганську 1935 р. поширювалися листівки, що відкрито закликали повалити «рабство»[1063]. Терор проти невинних людей після вбивства Кірова посилив озлоблення населення Донбасу, але й стривожив партійних функціонерів[1064].

Три «добрі» роки не врятували керівників індустрії від полювання на ворогів. Доволі багато колишніх опозиціонерів, дворян, царських і білих офіцерів та іншого люду підозрілого походження працювало на Донбасі на різного рівня керівних посадах у промисловості[1065]. Вони, як і решта колишніх опозиціонерів, були в особливо загрозливому становищі. Під час голодомору партквиток ще якось рятував їх від репресивної руки Москви, а після вбивства Кірова партквиток утратив будь-яку цінність як індульгенція чи привілей.

Навіть до вбивства Кірова становище керівництва було доволі хистке. Нещасні випадки на виробництві породжували чимало підозр щодо керівників та інженерів. 1933 р., за офіційною статистикою, 239 керівників та інженерів на шахтах Донбасу були засуджені до різних термінів ув’язнення та примусових робіт за порушення правил безпеки на виробництві. Їхня кількість зросла до 451 чол. 1934 р., зменшилася до 373 1935 р., а потім знову зросла до 459 чол. 1936 р.[1066]. Деякі аварії були визнані диверсіями і шкідництвом, звинуваченим закидали тероризм[1067]. Проте деякі керівники спритно перекидали відповідальність на середній і нижчий керівний персонал. Більше половини звинувачених належали саме до цієї групи[1068]. Не може не виникнути підозра, що багато людей були засуджені безпідставно, тоді як деякі справжні винуватці гуляли на волі[1069]. Хто ж тоді був справжнім ворогом?

Славнозвісний стахановський рух, розпочатий 1935 р., ускладнив це питання. Після голодомору дві основні галузі донецької індустрії — вугледобувна і сталеплавильна — постійно нарощували виробництво промислової продукції. А проте вугледобувна галузь час від часу зазнавала раптових спадів, пов’язаних із сезонними та іншими причинами, і це гальмувало розвиток інших галузей і дратувало Москву. Невдоволений роботою в «добрі» роки комісар важкої індустрії Орджонікідзе скористався відомим подвигом донецького шахтаря Олексія Стаханова для рішучого прориву. Рух за перевиконання норм швидко поширився на всю промисловість. Один з аспектів цього наступу на давні норми керівництва і праці полягав в оновленні інженерно-керівних кадрів[1070]. Такий проломний метод був застосований, наприклад, для прискореної індустріалізації наприкінці 1920-х років. Однак стахановський рух скоро перейшов у «політичні погроми» керівних кадрів[1071]. Орджонікідзе та інші керівники індустрії звичайно не шкодували брутальної лексики для тих, хто явно чи неявно чинив опір новому. Звісно, вони не мали наміру жорстоко нападати на своїх працівників, але в тогочасній політичній атмосфері такий розвиток подій був майже неминучим. Через місяць після того, як 31 серпня 1935 р. Стаханов неймовірно перевиконав норму, преса почала повідомляти про усування деяких керівників як саботажників[1072]. 26 вересня Донецький обласний суд провів на шахті № 29 у Макіївці спеціальне слухання справи колишнього директора шахти Вишнякова та його заступника Федяєва. П’ятсот робітників з дружинами були присутні на слуханні. Звинуваченим закидали неодноразові зумисні зриви роботи передовиків-стахановців. Суд засудив звинувачуваних до семи років ув’язнення і заслання за «контрреволюційний саботаж стахановського методу роботи». Якщо вірити пресі, присутні зустріли вирок гучним схваленням[1073].

Якщо цей епізод у Макіївці правдивий, то невдоволення робітників діями свого керівництва наростало. Справді, керівники й інженери боялися, що, навіть коли стахановський рух спроможеться бодай на позірні рекорди і сприятиме тимчасовому збільшенню продуктивності та обсягу виробництва, зосередження уваги на перевищенні норм може неґативно вплинути на всю роботу шахт і заводів. Крім того, заради ефективності неминуче доведеться нехтувати правила техніки безпеки. Такі заяви видавалися керманичам індустрії класичним виявом «інерції» керівних кадрів на місцях і, що гірше, — маневруванням із метою приховати реальну продуктивність заводів і шахт, щоб тримати виробничі завдання на заниженому рівні. Нетерплячі політичні вожді оголошували такі заяви спробами контрреволюційного саботажу. Проте не всі робітники підтримували рух за підвищення продуктивності праці. Крім честолюбних, які хотіли скористатися цим, та тих, хто справді вірив у можливість різкого підвищення продуктивності праці, значна частина робітників розуміла, що стахановський рух не вельми сприятиме поліпшенню їхнього життя. Вони боялися, що стахановський рух спричинить підвищення виробничих норм і зниження заробітків. Були й інші причини, що не спонукали поспішати з участю в новому русі. В Донбасі розповсюджувалися листівки, що викривали рух як новітню форму експлуатації[1074]. Дехто чинив опір рухові, вдаючись до фізичного насильства над стахановцями[1075]. Рух спричинив посилення напруги в робітничих колективах.

Таким чином, курс на перевиконання норм мав своїх ворогів і серед керівництва, і серед робітництва. Передусім керівники ставали першими жертвами полювання на ворогів. Відвертих робітників, чиї гострі випади на адресу керівництва спричиняли його падіння[1076], висували на відповідальні посади. На початок 1936 р. 156 керівних кадрів (з них 26 директорів шахт і 23 головні інженери) були зняті з посад. І навпаки: відповідальні посади отримали 300 стахановців[1077]. А скільки керівних кадрів звільнено 1936 р., невідомо. За даними одного дослідження, більше тисячі інженерних та керівних працівників віддано під суд, і з них понад 500 засуджено[1078]. Хоч як би пояснювали причини, наслідки цього «полювання на відьом» були очевидні. Партія і вище керівництво донецької промисловості вдавалися до безлічі безпідставних звинувачень майже всіх безпосередніх керівників виробництва[1079]. Внаслідок цього складалося враження, що все поспіль керівництво промисловості Донбасу — самі саботажники[1080]. А проте в нього не було іншого вибору: перший секретар Донецького обкому партії С. А. Саркісов тривалий час перебував під тиском керівника НКВС України В. Балицького, який вимагав невпинно вишукувати «шкідництво» серед керівних кадрів, а це звинувачення значно серйозніше, ніж саботаж. Саркісов захищав керівництво, доводячи, що шкідництва не було, а був лише саботаж[1081].

Керівництву доводилося всіляко пристосовуватися до нових обставин: показово, що вони вважали за краще визнати стахановський рух, ніж постати перед кримінальними звинуваченнями. До літа 1936 р. серйозні звинувачення в зраді й шпигунстві траплялися зрідка. Але невдовзі настали страхітливі часи. Разючі виробничі рекорди були минущими, а показний стахановський рух підточив загальну організацію праці. Це, своєю чергою, спричинило масові звинувачення в шкідництві. Одного разу, коли якісь шахтарі наскаржилися Сталіну, що на їхній шахті немає лазні (а отже, не створено сприятливих умов праці), Сталін відповів: «Начальник — ворог народу»[1082].

Вакханалія терору

«Чинґісхан перебив багато людей, кажучи, що “смерть переможених необхідна для спокою переможців”». Сталін підкреслив цю фразу, читаючи якусь книжку з історії Росії[1083]. Видається спокусливим знайти в цій. фразі логічне обґрунтування Сталіним великого терору. Видається, що Сталін завоював увесь народ і тепер збирався добити його.

Терор 1936–1938 рр. загалом відомий як великий терор[1084]. Його ще називали «єжовщиною», бо спрямовував цю операцію безславний верховода сил безпеки М. І. Єжов. Єжов був призначений на посаду сталінським указом у вересні 1936 р. і знятий у листопаді 1938 р. У квітні 1939 р. його заарештували і розстріляли в лютому 1940 р.[1085]. Переконуючи Політбюро ухвалити кандидатуру Єжова, Сталін говорив:

Не те що попередник Єжова, Ягода, утримувався від терору, — його причетність до нього переконливо доведена в попередній частині цього розділу. У квітні 1936 р. Ягода навіть запропонував Сталіну розстріляти всіх звинувачених у тероризмі троцькістів. У травні його пропозиція була схвалена постановою Політбюро[1087]. Саме за його керівництва НКВС у серпні 1936 р. відбувся той перший суд у Москві — над Зинов’євим, Каменевим та іншими відомими опозиціонерами; їх розстріляли одразу після оголошення вироку. А проте влітку 1936 р., коли Ягода отримав свідчення колишніх троцькістів, явно вибиті тортурами, про існування «троцькістсько-зинов’євського блоку», він не повірив цьому і сказав: «Чепуха, ерунда, не может быть»[1088]. Як наслідок — втратив посаду. 1938 р. його прилучили до справи Бухаріна і розстріляли.

Ще до нового призначення Єжов як голова партійної Контрольної комісії брав активну участь у переслідуванні колишніх опозиціонерів. Улітку 1936 р. Єжов написав чернетку секретного циркуляра, в якому доводив, що вбивство Кірова — це справа троцькістсько-зинов’євського блоку. Сталін виправив цю чернетку, додавши, що блок мав на меті вбивство Сталіна, Ворошилова, Кагановича та інших керівних осіб. Таємний циркуляр, розісланий наприкінці липня 1936 р., сповіщав про конспіративні зв’язки блоку з іноземними шпигунами і найманцями[1089]. Єжов став сталінським катом.

На думку Єжова і Сталіна, навіть колишні давні товариші Леніна були мерзенними злочинцями, що хотіли продати країну й народ іноземцям заради власних політичних цілей. Політичний тероризм та шпигунство стали лейтмотивом великого терору. Його жертв майже неминуче проголошували «ворогами народу». Класово нейтральна концепція «ворогів народу» була ідеальною конструкцією, що охоплювала всіх «терористів» та «шпигунів» незалежно від їхнього класового походження та ідеологічних переконань. У червні 1937 р. Сталін сказав, що всіх, навіть «наших людей», слід перевіряти, чи вони не замасковані вороги. За Сталіним, Радянський Союз перевершив буржуазні країни в усіх сферах, крім однієї — розвідувальних операцій; тому він наголошував на посиленні служб розвідки[1090]. Це він казав тоді, коли таємна поліція вже мала моторошну репутацію. На думку Сталіна, якщо всього п’ять відсотків звинувачених — справді вороги, то й це хліб[1091]. Хрущов згадує, що Сталін казав: «Якщо в доносі є 10% правди, це вже позитивний факт»[1092].

Ані в жодній справі не було переконливих доказів тероризму чи шпигунства тих начебто ворогів народу. Дуже повчальні свідчення Молотова, який разом зі Сталіним підписував багато наказів про страту. Одним зі звинувачень на сенсаційному «Кемерівському процесі» у Новосибірську в листопаді 1936 р. була спроба замаху на Молотова, який перед цим побував у Сибірському вугледобувному районі. 1972 р. Молотов згадував, що в спробу замаху важко було повірити, але про неї точилося багато розмов і ходило безліч пліток[1093]. Молотов також зазначає, що фантастичні самовикриття багатьох звинувачених (як-от Бухаріна, Рикова і Ягоди) на показових процесах були сміховинними: вони й далі вели боротьбу проти партії (тобто Сталіна), намагаючись зробити свої признання неймовірними[1094]. Але, за Молотовим, сталінський терор проти «ворогів народу» був виправданий однією елементарною причиною: «Тільки б утримати владу»[1095].

Справді, Сталін намагався будь-що-будь утримати владу в умовах дедалі загрозливішого міжнародного становища. Як слушно відзначив Адам Улам, вступ гітлерівських військ у Рейнську область 7 березня 1936 р. став переломною подією. Цей крок був брутальним порушенням Версальського договору і дав світові ясний сиґнал, що Гітлер збирається почати війну в Європі.

Здається, саме ця подія спонукала Сталіна і Єжова «шукати й викорінювати зраду ще ширше й систематичніше, ніж раніше». «Дурницею було б думати, — зазначає Улам, — що всі ті Зинов’єви, Бухаріни і Радеки тепер не можуть потай мати тих самих почуттів», які були властиві Ленінові та його однодумцям, про причини поразки царського уряду в Першій світовій війні. Улам стверджує: «Є досить переконливі непрямі докази, що ідея фізичної ліквідації всіх своїх противників у лавах партії з’явилась у Сталіна після Рейнської кризи»[1096].

Сталін не зупинявся ані перед чим, щоб тільки втримати владу. Задля цього, а також аби відвернути війну бодай на певний час, 1939 р. він зважився навіть укласти договір про ненапад зі своїм архіворогом Гітлером. Ще раніше, в 1936–1937 рр., у розпал своєї терористичної кампанії проти німецьких та японських шпигунів, він надсилає свого представника до Німеччини, щоб той вивідав можливості зближення[1097]. Водночас він намагався переконати партію, що давні товариші Леніна були гітлерівськими найманцями. Щоб надати цій заяві більшої переконливості, Сталін оголосив, що альянс Троцького і Зинов’єва з Гітлером засвідчує, що «немає нічого дивного в людському житті»[1098].

Сталін, здається, опинився в тому самому становищі, що й російські царі. Згідно з нотатками Г. Димитрова про його розмови зі Сталіним у листопаді 1937 р., російський цар робив одне добре діло: будував і об’єднував велику державу. Тепер вороги народу хотіли продати Україну Німеччині, Білорусь — Польщі, Примор’я — Японії, Донбас — Франції. Сталін заявив, що «кожного, хто своїми діями і думками, так, навіть і думками, зазіхає на єдність соціалістичної держави, нещадно будемо знищувати»[1099]. Будь-яке обговорення історії, пов’язаної з тероризмом, було піддане анафемі. 1937 р. Каганович напався на статтю про вбивство Олександра II 1881 р. як на сигнал для терористів, троцькістів та зинов’євців[1100].

Нотатки Димитрова засвідчують, що Сталін збирався знищити й кожного, хто був пов’язаний із «ворогом», який начебто замислив зруйнувати його імперію: «Ми знищуватимемо кожного такого ворога, нехай навіть старого більшовика, ми знищимо ввесь його рід, його сім’ю... За знищення всіх ворогів до кінця, їх самих, їхніх родів!»[1101] Сталін часто користувався словом «рід» у своїх промовах. Безперечно, великий терор був масованою операцією, спрямованою на винищення родин, друзів і колеґ уявних ворогів.

На Донбасі в 1936–1938 рр., як і повсюди в країні, народ масово тероризували. Як уже зазначалося, й до Єжова репресії на Донбасі були доволі масовими. Призначення Єжова, як згадував голова донбаського НКВС В. Т. Іванов, спровокувало цілу революцію, що відродила традиції ЧК: «Не чекали порад, санкцій, розпоряджень, а громили контрреволюцію»[1102]. В червні 1937 р. А. Я. Вишинський, тодішній генеральний прокурор, в серії статей в газеті «Социалистический Донбасс» нагадав про «Шахтинську справу» 1928 р. і знову заговорив про труднощі викриття прихованих ворогів: «Розвідника із зовнішнього вигляду, звичайно ж, упізнати не можна. Та й взагалі, неможливо прописати який-небудь раз і назавжди ефективний рецепт з приводу того, як розпізнавати ворога, який до того ж ще так вправно маскується»[1103]. Якщо найближчі соратники Леніна виявилися «ворогами», значить, кожен міг бути ворогом.

Політична еліта Донбасу була винищена великим терором. Саркісов, який кілька років правив Донбасом, та найближчі до нього люди були розстріляні 1937 р. Саркісов раніше був у сварці з провідником українського НКВС Балицьким і не міг залишатися на посаді через своє політичне минуле — він був троцькістом. Тому за кожної слушної нагоди його всіляко публічно принижували. У грудні 1936 р. він уже не міг визнавати, що були саботажники, але не було шкідників; тепер його змусили визнати, що ті, кого він раніше звільнив як саботажників, насправді були шкідниками-троцькістами[1104]. Все одно Саркісов не врятував свого життя. В квітні 1937 р. його зняли з посади секретаря обкому партії і призначили директором «Донбасвугілля». В липні цього ж року його та майже всіх колеґ заарештували як «ворогів народу» і всіх розстріляли[1105]. З сімдесяти шести членів обласного комітету партії в травні 1937 р. на червень 1938 р. залишилося тільки шість[1106].

Наступник Саркісова, Е. К. Прамнек, жив у страху і відчаї[1107]. Зовні він видавався бойовим. На пленумі ЦК КПУ у вересні 1937 р. він заявив: «Ось уже третій місяць чистимо, чистимо ці “нужники”, де заховалися вороги, і ніяк не можемо це сміття вигребти»[1108]. Але письменник О. Авдєєнко, якому колись Прамнек зізнався в своїх труднощах, пише, що наодинці він казав, що працювати неможливо: «З ким працювати? Всі перші й другі секретарі міськкомів і райкомів виявилися ворогами народу. Майже всіх членів бюро репресовано. Директори підприємств виявились або шкідниками, або шпигунами. Головні інженери, головні технологи, навіть головні лікарі деяких поліклінік і лікарень — теж із розряду сволоти»[1109]. Прамнека зняли з посади у березні 1938 р. і невдовзі заарештували. Як латиша, його звинуватили в шпигунстві на користь Латвії (тоді ще незалежної країни) і Німеччини. На суді він доводив свою безвинність, але все одно був розстріляний у липні того самого року[1110].

Комсомол тероризували так само жорстоко. 1937 р. були заарештовані майже всі члени ЦК комсомолу України; керівники всіх обласних організацій виявилися «ворогами народу»; так само й секретарі комсомольських організацій усіх великих міст, зокрема Сталіно, Макіївки та Ворошиловграда. Всі комсомольські газети, від Києва і до областей, виявилися в руках «ворогів»[1111]. Одне слово, увесь комсомол на Донбасі винищили[1112].

Як великий індустріальний реґіон, Донбас став домівкою для багатьох відомих організаторів промисловості. Багато з них загинуло під час кампанії терору. Від літа 1936 р. захист з боку комісара важкої промисловості Орджонікідзе та місцевих керівників партії, як-от Саркісова, вже був неефективним[1113]. Орджонікідзе зазнавав страшного тиску, спричиненого лавиною репресій проти його підлеглих. У лютому 1937 р. він покінчив життя самогубством. Керівництво Донбасу ще від 1935 р. звинувачували в тому, що в реґіоні перешкоджають запровадженню стахановських методів праці. Але стахановський рух мав свій побічний ефект, бо перевиконувати норми силкувалися за всяку ціну, нехтуючи правила техніки безпеки. Питання безпеки на робочому місці було вкрай гострим для кожного, надто в таких галузях, як вуглевидобування і металургія, де траплялося дуже багато нещасних випадків. Мисливці на ворогів народу зі шкури пнулися, щоб кожен нещасний випадок інтерпретувати як акт шкідництва.

Аварії — не рідкість у Донбасі. Про всі смертельні випадки при аваріях повідомляли до Москви. Матеріали архівів засвідчують болючі факти. 7 жовтня 1936 р. від вибуху газу загинуло п’ять чоловік на «Донбас-антрациті». Через десять днів ще один вибух газу забрав життя одинадцяти шахтарів в «Артемвугіллі». 28 листопада аварія у стовбурі шахти коштувала життя п’ятьом шахтарям[1114]. (Майже через рік, 17 листопада 1937 р., згідно з рапортом у Москву, випадки загибелі робітників внаслідок аварій стали ще частішими. На одній шахті робітника роздушила шахтна кліть. На другій шахтаря вбив шматок породи. Ще на одній шахтаря переїхала вагонетка. В об’єднанні «Макіївкавугілля» робітника вбило електричним струмом. В «Артемвугіллі» вибійник загинув під шматком породи)[1115]. На початку 1937 р. збільшення кількості аварій із смертельними наслідками змусило Вишинського переглянути всі випадки виробничих аварій з 1934 р., з’ясовуючи, чи не було там ворожих дій[1116]. Перегляд буцімто підтвердив, що збільшення кількості аварій — це результат «шкідницької діяльності ворогів народу»[1117]. А ще раніше, навіть до перевірки, на пленумі ЦК партії в грудні 1936 р. Єжов сказав, що деякі керівники вугільної промисловості були шкідниками, мали намір викликати невдоволення робітників діями уряду, влаштовуючи для цього аварії. За Єжовим, вони вважали робітників за худобу, чиє життя нічого не варте[1118]. Глибоко стривожений усім цим, за два тижні до самогубства, Орджонікідзе мав розмову із співробітниками Комісаріату важкої промисловості. Він нагадав їм про давні царські часи, коли при загибелі бодай кількох чоловік «ворушилася» навіть «чорносотенна Державна дума»; дехто з присутніх, старі більшовики, мають це пам’ятати. А тепер гине двадцять чоловік, їхні тіла відкопують, ховають і повідомляють, що настрій робітників піднесений. Насправді ж нічого такого немає, робітники просто отупіли. Аварії раз у раз трапляються, але ніхто не відповідає за них. Тому гине ще більше людей[1119].

Проте не можна сказати, що за аварії ніхто не відповідав. Ніхто не хотів відповідати, і тому звинувачували кожного. Боячись бути звинуваченими в захисті ворогів народу, чимало керівників разом із судовими органами й прокуратурою вдавалися до масових репресій кадрів середньої ланки — інженерів і техніків. На одній шахті віддали під суд усю адміністрацію[1120]. Це стало таким поширеним явищем, що у травні 1937 р. ЦК партії засудив цю практику[1121]. Є свідчення, що 70% звинувачених були врятовані втручанням ЦК[1122]. Це втручання, своєю чергою, згодом оголосили троцькістським маневром, щоб попсувати заводи і шахти й перекласти вину на невинних людей[1123]. Отже, ставало дедалі незрозумілим, хто ж насправді був «ворогом народу»? Як сказав Сталін, немає нічого дивного в житті. За всіма показниками, 1937 р. трудова дисципліна серйозно знизилась[1124], а це своєю чергою заохотило мисливців на ворогів.

У 1937–1938 рр. багато керівників стало жертвами сталінського терору. Якщо вірити В. Косіору, першому секретареві комуністичної партії України, в Україні залишків «чужих елементів» було більше, ніж деінде[1125]. Г. В. Гвахарія, тридцятишестирічний колишній послідовник Троцького, директор Макіївського металургійного заводу, був арештований у квітні 1937 р. Після довгих тортур він зламався, вплутав у справу кількох своїх колеґ-керівників і був розстріляний у вересні 1937 р. як ворог народу[1126]. Я. С. Гуґель, сорокадворічний директор заводу «Азовсталь» і колишній директор Магнітогорського металургійного заводу, проти якого дав свідчення Гвахарія, був заарештований у серпні 1937 р. і розстріляний через два місяці[1127]. Головний інженер Донецького вугільного комплексу В. М. Бажанов, один з кількох найстаріших («буржуазних») більшовицьких інженерів країни, який став неофіційним головою радянської вугледобувної промисловості, був заарештований у вересні 1937 р. Його колишній начальник М. Л. Рухимович, зламаний тортурами, повідомив, що Бажанов «брав участь в антирадянській терористичній, диверсійно-шкідницькій організації правих». Бажанов, теж явно під тортурами, на допиті визнав себе винним, але на суді відмовився від своїх свідчень, єдиного доказу провини. Його, однак, засудили до розстрілу і стратили через два місяці. Його дружина, О. С. Бажанова, отримала вісім років ув’язнення як дружина начебто зрадника без жодного доказу її вини[1128].

Наступника Бажанова, К. П. Епіфанцева, невдовзі, у жовтні 1937 р., зняли з посади. Його подальша доля невідома, але, здається, він помер на допиті[1129]. І. А. Фесенко, новий, тридцятиоднорічний директор «Донбасвугілля», довго не протримався: його заарештовано у червні 1938 р.[1130]. З травня по серпень 1938 р. З тридцяти двох вищих службовців «Донбасвугілля» дев’ятнадцять репресовано, дванадцять зникло (майже точно — репресовані), одного переведено на іншу роботу. Ще раніше, у вересні 1937 р., Управління вугілля Комісаріату важкої промисловості було майже повністю винищене. Внаслідок масштабного терору в усіх сферах повної інформації про цей період немає. За тими нечисленними даними, що їх зібрав комісаріат, який і сам зазнавав брутального терору, з кінця 1936 по квітень 1938 р. (до кінця великого терору було ще далеко) принаймні одну чверть директорів шахт та головних інженерів репресували як ворогів народу[1131]. В металургійній промисловості справи були не набагато кращі. На металургійному заводі в Сталіно «терор залишив лише жменьку з-понад двохсот інженерів, потрібних для роботи заводу. Вони просто зникали, і невідомо, чи їх справді розстріляли»[1132].

Тих, хто просто зникав, як інженери зі Сталіно, було чимало. Деякі з примусу брали участь у показових судових процесах. Один такий процес відбувся в листопаді 1937 р. над адміністрацією та інженерами «Будьоннівськвугілля». Найголовнішою проблемою були промислові аварії. На суді головний прокурор Донбасу Р. А. Руденко (який потім став головним обвинувачем на Нюрнберзькому процесі від Радянського Союзу, а згодом — Генеральним прокурором країни і навіть очолював комісію з реабілітації жертв сталінського терору після 1953 р.) запитав директора тресту С. П. Володарського:

Відтак Руденко запитує іншого звинуваченого, Ярославцева, директора шахти тресту «Будьоннівськвугілля»:

Тоді Руденко продемонстрував судові лист від дружини робітника Гоголева, який загинув під час аварії. Озлоблена вдова стверджувала, що Ярославцев та інші змусили її чоловіка працювати під землею біля оголеного кабеля, що й став причиною смерті. Руденко стверджував, що ці злочини вчинено зумисно, щоб озлобити робітників проти радянського уряду. Сімох із восьми звинувачених засуджено до розстрілу[1133].

Багато гірників Донбасу, надто ж стахановці, начебто щиро вірили у всі ці звинувачення та признання й брали активну участь у звинуваченні своїх колишніх керівників[1134]. Письменник О. Авдєєнко, який працював на Донбасі, писав згодом, що він також тоді вірив тим звинуваченням[1135]. Звинувачення не були новими ані для кого: преса і партапаратчики вже кілька років підряд виставляли декого з керівників (якщо не всіх) ворогами народу. Крім того, показові судові процеси старанно готували, щоб народ їм вірив. Навіть західні спостерігачі, зокрема, й посол США, який бував на процесах у Москві, вірили цим звинуваченням[1136]. А проте мемуарні свідчення стахановців та інших людей почасти мають характер запізнілого виправдання.

Увесь народ був підданий терору, але Сталін у розпал великого терору вдався до властивого йому популістського жесту. У жовтні 1937 р. на зустрічі в Кремлі з керівниками промисловості (багато з них невдовзі стали жертвами терору) і стахановцями вугледобувної та металургійної промисловості Сталін напався на «деяких керівників», що стали ворогами народу, і стверджував, що керівники промисловості не впоруються зі своїм завданням. Відтак виголосив: «Керівники можуть приходити і йти, а народ залишається і завжди буде жити»[1137].

Дехто насправді вірив словам Сталіна. Частівка, яку записав один етнограф на Донбасі 1937 р., передає такі народні настрої:

Стахановський рух зробив скарги і критику керівництва доступними для рядових робітників[1141].

Лють, із якою робітники критикували своє начальство, відображувала глибоку прірву між верхами й низами, — ту незнищенну різницю, яку в Донбасі посилював символічний поділ на безпечну і світлу поверхню та небезпечне і темне підземелля. Але в тогочасних народних реакціях мало невимушеності. Стахановці добре знали, як критикувати уявних ворогів, бо сценарії були вже подані згори. Показових судових процесів було небагато, більшість жертв просто безслідно зникали.

Однак не всі офіційні сценарії спрацьовували ефективно. Наприклад, ухвалена 1936 р. Сталінська конституція, що її вихваляли як найдемократичнішу в світі, створила деякі проблеми для Сталінового «популізму». Деякі квазідемократичні принципи, як-от передвиборча боротьба, мали бути втіленими в життя під час нових виборів до Верховної Ради, призначених на грудень 1937 р. В Донбасі ці новації зіткнулися з ворожістю НКВС: «Ворожі елементи дуже активно готуються до виборів, щоб протягнути в радянські органи своїх аґентів»[1142]. А насправді мало хто відкрито кидав виклик партійній диктатурі. Коли Москва, зрештою, облишила свої «демократичні» жести[1143], шістдесятичотирирічний «громадянин» (не товариш) П. І. Аверін на передвиборчих зборах у Сталіно запитав: «Чому 1917 р. на виборах до Установчих Зборів було багато партій, а зараз лише одна?» Промову Аверіна оголосили «контрреволюційною аґітацією»[1144]. Таких випадків було небагато, але таємна служба дуже легко підганяла під «контрреволюційні вияви» всілякі двозначні жарти, наприклад: «Ми переганяємо капіталістичні країни. Якщо там працюють 10–10,5 годин, то ми тепер працюємо 12 годин»[1145]. Цілком можливо, що цей «контрреволюційний жарт», як і багато інших, був сфабрикований якимсь аґентом НКВС.

Малюнок 6.1. Збори в Сталіно з нагоди обговорення нового закону про вибори, 1937 р. ЦДКФФА, од. зб. 2–23456.

Одне слово, терору були піддані всі класи, певною мірою він хіба що пощадив політично корисних стахановців. А сам міфічний народ був зовсім не захищений від терору, спрямованого проти його ж ворогів.

Кілька прикладів переконливо ілюструють це твердження. Шістдесятидворічного безпартійного українця Т. Г. Кадолбу, помічника теслі на шахті № 17/17-біс «Сталінвугілля», заарештовано в листопаді 1937 р. начебто за поширення антирадянської троцькістської пропаґанди серед шахтарів. Його звинуватили за слова, мовляв, радянський уряд не для робітників і селян, що Сталіна слід було вбити давно і що рано чи пізно його вб’ють. У його справі в архіві КДБ всього десять аркушів. Казали, що Кадолба куркульського походження. Його допитували лише одного разу, 19 листопада, і він категорично заперечував усі звинувачення. В його папці є запис цього короткого допиту:

Із цієї справи видно, що Кадолба був не дуже письменним, ледве міг написати своє прізвище. Однак 1 грудня 1937 р. його засудили до розстрілу. 1989 р. Кадолбу посмертно реабілітували[1146].

Малюнок 6.2. Сторінка з протоколу допиту Кадолби 19 листопада 1937 року. АУСБУДО, № 22096-пф, арк. 12.

На час арешту, 21 грудня 1937 р., п’ятдесятип’ятирічний І. І. Шрайбер, німець за походженням, був бригадиром на шахті № 152 в Красному Лучі. Шрайбера звинуватили в тому, що він вступив у партію 1930 р., приховавши своє минуле, в антирадянській пропаґанді й проведенні релігійних відправ серед етнічних німців. Він відкидав усі звинувачення, однак був засуджений до розстрілу 12 січня 1938 р. і розстріляний того самого дня. 1991 р. всі докази проти нього були визнані сфальсифікованими, і Шрайбер посмертно реабілітований[1147].

Д. А. Балашова заарештували 28 березня 1938 р., 19 квітня 1938 р. його засуджено й розстріляно. Балашов, тридцятип’ятирічний росіянин із незаможної родини, працював вибійником на шахті «Сталінська» у Ворошиловграді, був членом партії. Він, можливо, симпатизував Троцькому у 1920-х роках, але згодом його завербувала таємна служба. Його звинуватили в тому, що він буцімто прихований троцькіст і дезінформував НКВС щодо троцькістів на шахті. Балашова посмертно реабілітували в 1989 р.[1148].

І. В. Беліков, двадцяти семи літ, на час свого арешту 17 червня 1938 р. був безпартійним, працював покрівельником на шахті ім. Орджонікідзе в Макіївці. Він начебто походив з української куркульської сім’ї. Белікова звинуватили в тому, що він абияк крив дахи і таким чином завдавав шкоди шахті. Він визнав себе винним і був засуджений до розстрілу 3 липня 1938 р., вирок виконали того самого дня. Звинувачення виявилися необґрунтованими, і Белікова реабілітували 1989 р. посмертно[1149].

І. Є. Акользіна (1897 р. народження), напівписьменного конюха із шахти ім. Ворошилова в Сталіно, заарештовано 2 серпня 1938 р. нібито за спробу організувати групу колишніх розкуркулених козаків з метою шкідництва. Згідно зі звинуваченнями, в разі війни ця група мала підтримувати ворога. Акользіна засуджено й розстріляно 28 серпня 1938 р. 1989 р. його посмертно реабілітовано за браком доказів[1150].

Селянам жилося не краще. Численні міфічні контрреволюційні організації викривали в колгоспах, радгоспах, МТС, скрізь і повсюди. Пожежі (одвічна проблема села), загибель худоби, недбала сівба та збір урожаю, поламана техніка, інші малі та великі лиха — все могло стати приводом для репресій, надто сільських керівників[1151]. Як і прості робітники, прості селяни ставали жертвами терору разом зі своїми керівниками. П’ятдесятитрирічний А. М. Янке, німець за національністю, пастух у колгоспі неподалік міста Сталіно, був заарештований 26 серпня 1937 р. за підозрою в активній участі у фашистській організації. Янке звинуватили в отриманні грошей від «фашистів», можливо — німців. Янке визнав свою вину, і, звісно, був засуджений і розстріляний того самого дня — 26 серпня 1937 р. 1989 р. його реабілітовано посмертно за браком доказів[1152].

28 травня 1938 р. заарештували сорокашестирічного українця (можливо, німецького походження) І. І. Клінка, колгоспника з Красноармійського поблизу Сталіно, як активного члена фашистської повстанської організації. Клінк визнав вину, і був розстріляний 9 жовтня 1938 р., того самого дня, коли оголосили вирок. 1989 р. його посмертно реабілітовано[1153].

Терор на селі провадили за чіткими інструкціями центру. 2 липня 1937 р., через місяць після сенсаційного повідомлення про страту М. Тухачевського та ще багатьох вищих військових командирів, Політбюро ЦК партії ухвалило резолюцію (підписану Сталіним) про анти-радянські елементи. В ній зазначалося, що колишні куркулі та кримінальні злочинці, які повернулися додому з заслання на Півночі та в Сибіру, ставали ініціаторами всіляких злочинів, диверсій у колгоспах і радгоспах (в резолюції згадано також транспорт та «окремі галузі промисловості»). Резолюція вимагала негайно заарештовувати й розстрілювати найбільш ворожі елементи[1154].

30 липня того самого року з’явився оперативний наказ НКВС. У ньому пояснювалося, що до кримінальних елементів належать колишні члени «антирадянських партій» (есери, різні націоналістичні організації) та козаки-білоґвардійці. Інструкція щодо чистки на Україні була неповною, але в окремому наказі визначалися такі цифри: мають бути розстріляні 8000 чоловік, з яких 1000 — на Донбасі. Ще 28 800 чоловік підлягають арешту. Загалом по СРСР (без України) підлягало розстрілу 65 950 чоловік[1155]. При цьому український НКВС, як і керівники НКВС в інших республіках, невдовзі вимагав дозволу розширити масштаби репресій. Отож на початок 1938 р. в Україні було заарештовано 111 675 чоловік[1156]. Згодом НКВС України вимагав дозволу репресувати ще більше «ворогів». Лише з 19 вересня по 14 жовтня 1938 р. 22 508 чоловік отримали розстрільний вирок[1157].

Криваві розправи санкціонував Сталін. 21 липня 1937 р. він підписав чітку інструкцію, що «як виняток» дозволяла піддавати тортурам ворогів, які не хотіли викривати спільників. Сталін запитував, чому соціалістична служба безпеки має бути гуманною й не застосовувати тортури проти аґентів буржуазії і ворогів робітників та селян, якщо буржуазні служби безпеки застосовують тортури проти представників соціалістичного пролетаріату[1158].

Малюнок 6.3. Витяг (датовано 22 грудня 1975 р.) з протоколу трійки Донецького обласного НКВС від 15 листопада 1938 р. Вирок: «Петкевич, Володимир Іванович, 1882 р. н., розстріляти». АУСБУДО, ф. 22618-пф.

Як засвідчили наведені тут матеріали з окремих слідчих справ, деякі етнічні групи були особливо вразливі до політичного терору. Справді, НКВС цілився саме в них. У владних колах вважали, що «всі німці в СРСР — шпигуни»: «Якщо вони заарештовані, то в разі війни не зможуть нашкодити»[1159]. 25 липня 1937 р. НКВС розіслав наказ шукати й ліквідовувати організації «німецьких фашистів». 11 серпня з’явився такий наказ і про поляків. 24 вересня НКВС розіслав інструкцію з вимогою заарештовувати всіх, хто відвідає польське консульство. На 1 листопада 1937 р. заарештовано в «польській операції» 19 030 чоловік, з них 4885 засуджено до розстрілу. Одним із цих радянських громадян польського походження був п’ятдесятирічний В. І. Петкевич, бляхар шахти ім. Горького в Сталіно, його розстріляли за фальшивим звинуваченням у контрреволюційному шкідництві в листопаді 1938 р.[1160].

У 1937–1938 рр. репресовано близько 50 000 радянських поляків (заарештовано чи розстріляно)[1161]. Понад 25 000 осіб німецького походження також стали жертвами терору. Добряче дісталось і латишам[1162].

Отож лише в Сталіно з вересня 1937 по лютий 1938 р. було заарештовано щонайменше 3777 поляків, з них 3029 (80,2%) розстріляно[1163].

У Донбасі ліквідовували ще й численні німецькі «диверсійні групи». Найжорстокішим був удар по німцях, депортованих сюди з західних областей[1164]. Ще до появи інструкції НКВС про переслідування німців їх жорстоко тероризували. У січні 1937 р. Саркісову повідомили про ліквідацію на Донбасі шістдесяти «фашистських угруповань». Мабуть, щоб захистити себе, Саркісов стверджував, що треба депортувати всіх німців з Донбасу: можна зробити певні винятки, але найкраще — позбутися їх: «Нам вони не потрібні»[1165]. В лютому 1937 р., як гордовито заявив керівник НКВС Донбасу, один із німецьких колгоспів неподалік Харцизька цілком обезлюднів: усі до одного виявилися «ворогами»[1166].

Окремі випадки яскраво ілюструють загальну сутність терору. 1937 р. Б. А. Лейвальд, двадцятидворічну шкільну прибиральницю, німкеню за походженням, заарештували як німецьку шпигунку; вона отримала двадцять років ув’язнення[1167]. П. П. Айслера, тридцятитрирічного безпартійного шахтаря шахти № 3 в Красноармійську, заарештовано 3 липня 1938 р. і звинувачено у вчиненні восьми аварій на шахті 1937 р. Як «куркуля», дарма що він народився в незаможній селянській родині, й учасника «диверсійної організації» Айслера засуджено до розстрілу 26 вересня 1938 р., того ж дня вирок був виконаний. Коли 1960 р. його родина надіслала до КДБ запит, їм відповіли, що Айслер помер у в’язниці від запалення легень 18 лютого 1945 р. Його реабілітовано 1989 р.[1168]. Таких випадків безліч[1169].

Загалом з вересня 1937 по лютий 1938 р. в Сталінській області заарештовано щонайменше 4265 етнічних німців. З них 3608 чол., або 84,6%, розстріляно[1170]. Німці становили 1,5% населення області, але серед репресованих їхня частка сягала 21,7%[1171].

Представники інших національностей також були піддані репресіям через етнічну належність. Зокрема, загинуло багато осіб грецького походження. 1937 р. одне село втратило 600 греків, яких звинуватили в намірі відділити південь Донбасу, велику частину Донщини, Кубань і північний Кавказ від Радянського Союзу і створити Грецьку республіку[1172]. Тридцятивосьмирічного грека-селянина І. А. Соколова і A. C. Шапурму, п’ятдесятиоднорічного конюха (обоє — з грецьких сіл на півдні Донбасу), заарештовано 17 грудня 1937 р. 28 січня 1938 р. їх розстріляли як членів контрреволюційної грецької повстанської організації[1173]. Були розстріляні майже всі члени трупи грецького національного театру в Маріуполі[1174]. Отже, з вересня 1937 по лютий 1938 р. заарештовано принаймні 3628 греків; 3470 із них, або 95,6%, загинули[1175].

Євреї не підлягали репресіям як окрема етнічна група, але все-таки окремі євреї постраждали як «сіоністи»[1176]. Як і решта груп, євреї постраждали тому, що зберігали свою окрему культуру. В Києві був заборонений єврейський хор (один сучасник згадував: «Він мав велику силу впливу на людей, це було високе мистецтво, ми пишалися ним»), а єврейську літературу погромили: «Все понищили, попалили»[1177]. Жертвами сталінського терору стали також цигани[1178]. Татари на Донбасі пропаґували панісламізм, навіть не підозрюючи, що він, за висловом Іванова, начальника таємної поліції, був витвором німецьких шпигунів[1179].

На заході країни масово розправлялися з поляками і німцями, а тим часом з півдня депортували курдів, іранців та представників інших місцевих національностей, зі сходу — корейців і китайців[1180]. Улітку 1937 р. всі китайці зникли з Києва. Зникнення поляків, китайців та представників інших націй місцеві жителі вважали національною чисткою[1181]. При всіх цих чистках інтеліґенції, виразнику національної свідомості, а отже, «націоналізму», діставалося найбільше.

У березні 1938 р. в Червоній армії була заборонена комплектація частин за національною ознакою[1182]. Окремим декретом у червні 1938 р. Комісаріат оборони зняв з посад 4138 командирів та політичних працівників іноземного походження — німців, поляків, латишів, литовців, естонців, болгар та ін.[1183].

Українців, які становили переважну частину населення Донбасу й України загалом, мисливці на ворогів вважали потенційними націоналістами, а отже, потенційними сепаратистами і ворогами. (Хрущов згодом згадував, що Каганович «полюбляв твердити, що кожен українець — потенційний націоналіст»)[1184]. Як і його попередники, жертвою сталінського терору став народний комісар освіти В. П. Затонський. У листопаді 1937 р. його заарештували, бездоказово звинуватили в участі в «антирадянському Українському націоналістичному центрі» і розстріляли в липні 1938 р.[1185]. Керівництво компартії України було дуже проріджене терором. З одинадцяти членів Політбюро, обраних на травнево — червневому з’їзді партії, десятеро репресовано; зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК та 9 членів ревізійної комісії 100 репресовано[1186]. Не всі вони були українцями, але неукраїнців (як поляк Косіор і росіянин Постишев) підозрювали в духовній залежності від України. Комуністична партія Західної України була розпущена в липні 1938 р. «постановою Комінтерну за наказом Сталіна, а більшість її членів були “запрошені” до Москви, де й розстріляні»[1187].

Українську інтеліґенцію, як і інтеліґенцію з інших етнічних груп, піддавали жорстоким репресіям, письменників масово тероризували. З 1930 по 1953 р. Загинуло 80 відсотків письменників. З 259 письменників, про яких є вістки, 17 розстріляно, 8 покінчили життя самогубством, 175 кинуто в табори (скільки там було розстріляно й померло — невідомо), 16 просто безслідно зникли, і лише 7 померло своєю смертю[1188]. Цілі науки — українознавство і краєзнавство — були знищені[1189].

Багатьох звичайних робітників також не минула лиха доля. П. С. Панаїта, безпартійного українського сантехніка в Луганську, заарештували 13 листопада 1937 р. Його звинуватили в контрреволюційній націоналістичній діяльності. Він категорично відкидав усі звинувачення (котрі, як виявилося після смерті Сталіна, були підроблені). Дарма, його стратили через десять днів. 1955 р. його реабілітували, причому КДБ повідомило його вдові, що Панаїту дали десять років ув’язнення і він помер у тюрмі від інфаркту 1944 р.[1190]. Те саме сталося з безпартійним К. Н. Зарусинським, п’ятдесятиоднорічним українцем; він працював столяром на шахті ордена Червоної Зірки у Сталіно. Заарештували його 14 червня 1938 р. Оскільки Зарусинський народився у Львові і, звісно, мав там родичів, його звинуватили в контрреволюційному шкідництві за таємною намовою поляків[1191]. Повної інформації немає, але щонайменше 24 233 українців заарештовано як націоналістів лише за перші шість місяців 1938 р.[1192].

І, нарешті, релігійні громади, які також потерпіли від терору. Ухвалення Сталінської конституції в грудні 1936 р. занепокоїло таємну службу в Донбасі. Священики почали діяти відкрито, посилаючись на те, що конституція дала їм право відкривати церкви і правити службу. У промові шефа Донецького управління НКВС Іванова в січні 1937 р. зазначалося, що священнослужителі стали «неймовірно активними» і навіть провели літургію на честь ухвалення Сталінської конституції[1193]. Донбас традиційно був притулком для різних сектантів, багато з яких таємно здійснювали релігійні обряди (наприклад, хрестини) для шахтарів[1194]. Через місяць Іванов наголосив, що ніде церква не володіє такими матеріальними ресурсами, як на Донбасі[1195]. В березні Іванов знову ударив на сполох, оголосивши, що, за його інформацією, 8000 чоловік на Донбасі залучено до різноманітних сект (баптисти, євангелісти, адвентисти) і «дуже багато бродячих ченців, попів без парафій та іншої шпани» мешкає в цьому реґіоні. «Для нас це сором, що вони [духівництво й сектанти] особливо сильні якраз у містах та індустріальних районах». Населення Донбасу надавало їм матеріальну і моральну допомогу, бо вони загіпнотизували, як сказав Іванов, «дружин окремих робітників, а подекуди й молодь». Іванов переконував, що церква і секти активно «працюють на фашизм»[1196].

Є свідчення, що партія і таємна служба були дуже здивовані, переконавшись, як міцно тримається віра в народі. В анкетах перепису населення, проведеного на початку 1937 р., в розпал терору, було й питання про віру. Здавалося б, під час перепису у відверто атеїстичній і терористичній державі люди відповідатимуть неґативно. Однак перепис засвідчив, що з 29 937 843 «неписьменних» вірили в Бога 25 139 192 (84%), а з 68 473 289 «письменних» — 30 137 857 (44%)[1197]. Така масова прихильність до духовного «опію» мала б вразити атеїстів. У травні 1937 р. М. М. Катаєвич, член Політбюро України, повідомив з’їзду партії, що більше половини населення України вірить у Бога. «Це виявилось абсолютно несподіваним для всіх нас, — сказав він, — ми ... переоцінили свої успіхи в боротьбі з релігійними забобонами»[1198]. Аналізу зібраної інформації по реґіонах немає, але на Донбасі, притулку для переслідуваних, відсоток вірних має бути принаймні не нижчий середнього по Україні.

У Донбасі, як і в інших місцях, було багато спроб відкрити церкви, посилаючись на свободу сумління, яку начебто надавала Сталінська конституція. Ці спроби призвели до масових репресій. К. Н. Вайсмана, шістдесятилітнього росіянина з Новочеркаська, випускника Донської духовної семінарії 1897 р., батька сімох дітей, 24 жовтня 1937 р. заарештували в селі неподалік Макіївки. Він збирав підписи під проханням відкрити церкву. Він категорично відкидав усі звинувачення в антирадянській пропаґанді, проте все одно був розстріляний через три дні після оголошення вироку[1199]. М. І. Муху, сорокап’ятирічного священика автокефальної православної церкви, який повернувся із заслання, заарештували на шахті «Бутовка» в Сталіно 5 листопада 1937 р. Він рішуче відкидав усі звинувачення в контрреволюційній діяльності (зокрема й приписані йому слова: «Рада — це Сатана»). Муха був категоричним:

Малюнок 6.4. Сторінка протоколу допиту Мухи, листопад 1937 року. АУСБУДО, № 21979-пф, арк. 18.

Однак, незважаючи на стійкість підсудного, 3 грудня 1937 р. Муху засудили до розстрілу[1200].

Значно легше було зламати організовану релігію, ніж боротися з релігією, що пішла в підпілля. Як пояснював Іванов, було багато мандрівних попів, які діяли на Донбасі, найвигіднішому місці для підпільників. Вони організовували гуртки молоді, здійснювали релігійні обряди, спільні молитви, переходячи з одного місця в інше. Окремі з них буцімто відраджували від сліжби в армії та участі у стахановському русі[1201]. Таємна служба вважала їхню діяльність антирадянською і контрреволюційною, а самих священиків — шпигунами[1202]. Заарештовано їх було «дуже багато», але на їхнє місце невдовзі з’являлися нові. Особливо впливовими на Донбасі були баптисти[1203].

Терор, що сам себе вів до поразки

Масовий терор тривав аж до кінця 1938 р. У вересні 1938 р. в одному лише Ворошиловграді розстріляно щонайменше 1016 чоловік[1204]. У Донецьку 70 чоловік розстріляно 5 вересня 1938 р., 332 – 5 жовтня, 295 – 10 жовтня, 336 – 14 жовтня, 237 – 14 листопада, 134 – 17 листопада, 84 – 19 листопада. На цьому список не закінчується[1205]. 19 грудня 1938 р. С. А. Громов, сорокатрирічний шахтар з Амбросіївки, був заарештований і розстріляний того самого дня[1206]. Цей перелік можна продовжити, ad nauseum, аж поки знудить, до безкінечності.

Наприкінці 1938 р. Сталіну та його поплічникам стало ясно, що не можна й далі вести терор такими темпами, інакше буде винищений увесь народ[1207]. Сталін і Молотов у 1937–1938 рр. підписували накази про розстріли в шалених кількостях[1208]. Досі не з’ясовано, чи Москва санкціонувала кожен розстріл, чи ні, хоча великий терор 1936–1938 рр. був масовою кампанією, що спрямовувалася з Москви. Вона спонукала таємну службу та всіляких «мисливців» шукати тих ворогів, видавала їм «ліміти» по областях і республіках і санкціонувала зустрічні плани цих територій, що горіли завзяттям перевищити ці «ліміти». У Донецькій області (яка 1938 р. була поділена на Сталінську та Ворошиловградську області), первісний «план» перевиконано у п’ятнадцять разів[1209]. Якщо це свідчення правдиве, тоді з липня 1937 до кінця 1938 р. тільки в українській частині Донбасу розстріляно щонайменше п’ятнадцять тисяч чоловік.

Було щонайменше два фактори, що вели терор до поразки. По-перше, Сталін майже не стримував ескалації терору. З 1933 р., часу гострої внутрішньої кризи і воєнної загрози із Заходу й зі Сходу, він лише «сприяв полюванню» на «ворогів народу». Його настанови часто були доволі загальними, що давало змогу виявити певну ініціативу на місцях. Коли ж він віддавав чіткі накази (відомо принаймні про один випадок — липневі накази 1937 р.), таємна поліція і «мисливці на ворогів» ревно хапалися виконувати їх.

У такій важливій операції чаїлася внутрішня небезпека. Наприклад, у таємній службі дехто опирався кампанії масового терору. Тому Сталін усунув Ягоду, а згодом звелів його розстріляти. На пленумі ЦК в лютому — березні 1937 р. були обговорені такі доповіді: «Уроки шкідництва, диверсій і шпигунства японо-німецько-троцькістських аґентів у НКВС», «Уроки шкідництва, диверсій і шпигунства японсько-німецько-троцькістських аґентів у народних комісаріатах важкої промисловості та шляхів сполучення»[1210]. Наприкінці 1930-х років понад двадцять три тисячі службовців НКВС були репресовані за опозицію терору[1211]. Звісно, як і під час великого перелому (прискореної індустріалізації та масової колективізації), Сталін, щоб утриматися при владі і забезпечити втілення в життя своєї політичної лінії, віддавав перевагу надмірностям, а не поміркованості. Як і 1930 р., коли перелом уже відбувся, в разі невдачі він міг би перекласти відповідальність на інших.

Таким чином, багато вірних енкаведистів, які доклали стільки зусиль, тероризуючи країну, самі стали жертвами сталінського терору. Ось як зникали керівники українського НКВС: Балицького заарештовано в липні 1937 р. і розстріляно в листопаді[1212]; Леплевського заарештовано у квітні 1938 р. і розстріляно в липні[1213]; Успенський, боячись арешту, безслідно зник у жовтні 1938 р., однак згодом, 1941 р. його таки зловлено і розстріляно разом з дружиною[1214]. У Донбасі багатьох працівників НКВС, починаючи з Іванова й Соколинського, репресовано як польських і німецьких шпигунів[1215]. У листопаді 1938 р. Сталін усунув Єжова, і в лютому 1940 р. його розстріляли як шпигуна. Тоді (цитуючи відомого проектувальника у радянській авіації — Яковлева) Сталін сказав:

Проте, за свідченням Дмитра Волкогонова, 12 грудня 1938 р., вже усунувши Єжова, Сталін з Молотовим підписали ще один наказ про розстріл 3167 осіб[1217].

Був ще один важливий фактор, що призвів до поразки терору. В певному аспекті це був «самопораженський» механізм диктаторства. В тридцятих роках усі форми вияву політичної свідомості, крім офіційної, були загнані в підпілля. Сталінська брутальна політика прискореної індустріалізації та масової колективізації відлякувала більшу частину населення. Але терор проти ворогів усе-таки мав прихильників серед певних груп людності. Проте катастрофа голодомору спонукала Сталіна запідозрювати не лише мільйони розкуркулених та інших невдоволених, а навіть найближчих сподвижників. Оскільки способів перевірки настроїв народу (наприклад, голосування, вільні вибори) не було, то й визначити справжню силу ворожих елементів було важко. Ось чому Сталін, Вишинський та інші вважали, що прихованих ворогів чимало і що їх стає все важче виявляти серед зовні лояльного населення.

Ця проблема гостра і для істориків. Немає «об’єктивної інформації», яка б містила свідчення про настрої населення. Вивчення справ репресованих переконує, що переважна більшість антирадянських і антисталінських висловлювань і жартів була витворена в надрах НКВС або ж силою вибита зі «свідків»[1218]. Слідчі нахвалялися, що вони викрили так багато контрреволюційних організацій «тільки завдяки копіткій роботі із заарештованими», хоча «я не мав ані найменших даних» [про існування цих груп][1219]. Це справді так, бо населення не могло вільно висловлюватися: режим не терпів навіть натяку на нелояльність.

Проте не тільки Сталін і його кліка помічали озлобленість серед населення. Американець Джон Скот у 1930-х рр. кілька років працював у Магнітогорську (на гігантському металургійному заводі на Уралі) разом із розкуркуленими та іншими репресованими. Добре проінструктований американським посольством у Москві, Скот 1938 р. писав конфіденційні рапорти до Державного департаменту США. В одному з них (у 1938 р.) Скот розповідав: «Я бачив одного разу, як селянин вдарив ломом по генератору і, посміхаючись, добровільно здався озброєній охороні». Скот подумав: «У разі війни, інтервенції чи внутрішнього повстання може постати гостра проблема з куркулями. Якщо ж ніякої кризової ситуації в найближчі десять років не виникне, я думаю, що ця група асимілюється з основною масою людності, бо старі вже помруть, а молоді значною мірою позбудуться почуття озлобленості й нижчості»; «нині їх [спеціалістів] тероризують, але за кризової ситуації вони можуть стати загрозою для диктатури»[1220].

На загальній атмосфері суспільства великою мірою позначалася загроза війни. В червні 1938 р. Л. М. Каганович, виступаючи на партійній конференції в Донбасі, сказав, що в цьому реґіоні багато куркулів, ворогів і шпигунів. Якби їх не знищували, «мы бы наверняка уже войну имели бы». Сталін, партія і НКВС винищували ворогів, не боячись, що це набере розголосу в світі, відсуваючи, таким чином, війну[1221].

Звісно, заяви Сталіна і його спільників про існування численних ворогів були політично доцільним заходом. Творячи «ворогів народу» зі своїх політичних противників, Сталін знищував їх і політично, і фізично. Але він не був усевидящим, не вмів читати думок своїх, начебто вірних, соратників, що, як підозрював він, в критичний момент могли повстати проти нього. Ось чому йому довелося знищити так багато своїх прихильників. І тут цілком слушна аналогія з інквізицією: «Що жорстокіше переслідували відьом, то більше їх ставало»[1222].

Спогади близьких спільників Сталіна часів великого терору підтверджують цю думку. Каганович, наприклад, вважав, що якби Сталін не помер, він би визнав свої помилки. «Ми винні в тому, що пересолили, гадали, що ворогів більше, ніж їх було насправді». Або: «Все-таки великий терор виправдав себе, бо “п’яті колони” існували, і, якби їх не ліквідували, фашисти перемогли б Радянський Союз»[1223]. Майже в такому самому тоні Молотов переконував, що «Сталін перестраховувався». Не було прямих доказів, наприклад, що Тухачевський — німецький аґент, але він був «небезпечним», і «я не певен, що у важку хвилину він повністю залишився б на нашому боці». Молотов вважав, що докази не такі вже й важливі, бо «нема диму без вогню». Молотов виправдовував і себе, і Сталіна: «Хай злетить зайва голова, але не буде сумнівів під час війни і після війни». Терор тоді був необхідним і неминучим... «його неможливо було провести без помилок»[1224].

Як і 1917 р., коли термін «буржуй» став усеохопним, у часи великого терору його місце посіли терміни «ворог», «ворог народу», «німецький (польський, японський) шпигун», «зрадник». Маніпуляція свідомістю завжди становила невіддільну частину політики, і, як і 1917 р., цими небезпечними термінами маніпулювало керівництво. Проте люди думали по-своєму і по-своєму їх розуміли. Коли Донбасом пішли чутки, буцімто Молотова й Кагановича заарештовано, повсюдно заходилися знімати зі стін портрети «ворогів»[1225]. Всеохопність образу «ворога» спричинила ситуацію, за якої полювання на нього стало ризикованим і хаотичним. Дехто просто не міг повірити, що все це насправді відбувається. В Москві робітниця текстильної фабрики О. І. Нікітіна, член партії зі стажем, відкрито виступила на фабричних зборах у червні 1937 р.: «Кажете, всі зрадники. Невже Ленін зовсім не мав очей, не бачив людей, які жили навколо нього». Нікітіну ув’язнили на десять років[1226].

Добре ілюструє народне сприйняття образу ворога лист робітника Петрова, написаний в Артемівську 25 травня 1937 р. (його підписали ще чотирнадцять чоловік) і адресований (номінальному) главі держави М. І. Калініну:

Петров запитує, чи допустимо знущатися з більшовиків у «робітничій республіці», і пише далі:

Досить імовірно, що Копитін й інші корумповані чиновники, енкаведист Шелюченко та судді згодом були репресовані, проте інформації про їхні долі немає. Хоч би що означало слово «троцькіст» у свідомості Петрова та тих, хто підписував з ним листа, воно майже збігалося з термінами «ворог» і «зрадник». Стару концепцію «класового ворога» ще використовували, але вже не так часто, як раніше. Образ ворога став класово нейтральним і демонізованим, уже не мав на собі відбитка Марксової спадщини. Не випадково, що «вина» ворога народу поширювалась і на всю його сім’ю, родичів[1228]. Визначення провини за спорідненістю було дуже зручним інструментом, що давав змогу брати заручниками членів сім’ї, якщо ворог відмовлявся капітулювати. Але й капітуляція звинуваченого вкрай рідко щадила його родичів.

За секретними даними НКВС, 1934 р. віддано під суд за «контрреволюційну діяльність» 78 999 осіб. Ця кількість 1935 р. швидко зросла до 267 076 чол., 1936 р. зросла, але вже повільніше, до 274 670 чол., а 1937 р. знову підскочила аж до 790 665 чол., 1938 р. зменшилася до 554 258 чол., 1939 р. ще впала до 63 889 чол. Кількість смертних вироків у ці роки була такою[1229]:

1934 р. — 2 056;

1935 р. — 1 229;

1936 р. — 1 118;

1937 р. — 353 074;

1938 р. — 328 618;

1939 р. — 2 552.

В Україні у 1937–1938 рр. Заарештовано 267 579 осіб і 122 237 засуджено до розстрілу[1230]. В Сталінській області було щонайменше 33 774 політичні справи, більшість із них у 1937–1938 рр.[1231]. Якщо врахувати, що деякі справи стосуються кількох людей, то отримуємо кількість репресованих 40 000 – 50 000 чол.[1232]. У Ворошиловградській області було близько 40 000 справ[1233]. Скільки людей розстріляно на Донбасі, невідомо, хоча один місцевий історик підрахував, що лише у Сталінській області розстріляно близько 27–30 тисяч чоловік[1234]. Можливо, ці дані трохи завищені. Але, як свідчить інше дослідження, в Одесі в 1937–1938 рр. розстріляно 74,2 відсотка репресованих[1235]. Якщо це співвідношення можна застосувати до Донбасу, то наведені вище цифри видаються цілком вірогідними. Попередня й неповна перевірка даних показує, що в Сталінській області в 1937–1938 рр. 9 367 страт здійснено тільки серед трьох національних меншин — німців, поляків і греків[1236]. Застосувавши цей коефіцієнт до кількості репресій у Ворошиловградській області, отримуємо 50 000 розстрілів в українському Донбасі.

Але навряд чи ці цифри арештів та смертних вироків всеохопні. Багато справ з областей було переслано до Москви та Києва, що значно перешкоджає збору статистичних даних.

Якщо наші обрахунки більш-менш правильні, то можна з великою часткою вірогідності сказати, що Донбасу (Сталінській та Ворошиловградській областям) дісталося лиха більше, ніж іншим реґіонам України: на Донбас припадає майже одна третина всіх страчених в Україні, тоді як 1937 р. на Донбасі проживало лише трохи більше 16 відсотків українського населення. До того ж тут не враховано кількість жертв репресій у російській частині Донбасу.

Терор на Донбасі міг бути ще жорстокішим, враховуючи значну кількість втікачів із сумнівним політичним минулим, які тут проживали. Багато втікачів змінювали ім’я та прізвище, приховували чи розривали родинні зв’язки. Саме це трохи пом’якшило терор: родичів «ворогів народу» часто репресовували, а на Донбасі розшукати їх було нелегкою справою. Багато донеччан вірило, що Москва взагалі винищила б їх усіх, якби не загроза цілковитої руїни промисловості[1237]. Навіть у найтяжчі часи Донбас, здається, зберігав елементи колишньої свободи вільного степу.

Як уже зазначалося в цьому розділі, певні групи населення зазнали більшого терору, ніж інші: партійні й урядові функціонери, люди, що колись належали до інших партій, крім більшовицької, інженерно-промислові кадри, етнічні меншини, інтеліґенція, духовенство[1238]. Чоловіків репресували значно частіше, ніж жінок[1239].

Народних спалахів антисемітизму, принаймні на Донбасі, в цей період не зареєстровано. Зважаючи на стійкі національні упередження, це досить дивно. Це не означає, що євреїв не репресували, й серед моїх даних є багато згадок про репресованих євреїв. Дуже багато євреїв було, напевне, серед репресованих інженерно-керівних кадрів. Чимало євреїв займали на Донбасі відповідальні посади, отож брак належної техніки безпеки на робочих місцях, а також стахановський рух «призвели до виникнення щирої ненависті до євреїв і комуністів»[1240]. Незважаючи на це, погромів чи випадків насильства не зафіксовано. Можливо, це ще один доказ того, що «полюванням на ворогів» керували з єдиного центру. Але й тут є білі плями. В декого склалося враження, що, порівняно з масштабами всенародного людомору, євреї постраждали значно менше, ніж інші національності. Це створило в населення хибну підозру, що на євреїв падає тягар відповідальності за тортури і смерть невинних у катівнях НКВС[1241].

Ті, хто займав відповідальні посади, були репресовані також непропорційно. Та все ж основна маса «ворогів народу» — це найзвичайнісінькі люди, сам народ[1242]. Попередній аналіз свідчить, що безпартійні становили значну більшість репресованих (78,3 відсотка в Сталінській області, 95 відсотків у Ворошиловградській); понад половину репресованих (53,7% і 66,4% у відповідних областях) — робітники й селяни (колгоспники)[1243] Тепер знайдено масові поховання розстріляних — тисячі безіменних останків в одному лише Донецьку[1244].

Люди жили в злиднях. Хлопчик, батька якого заарештували в Маріуполі, у відчаї писав вдові В. І. Леніна до Москви в грудні 1937 р.:

Вова Козлов навіть забув зазначити батькове ім’я. Цей лист — один із десятків тисяч, які отримувала Крупська. Вона не мала аніякої влади. Навіть невідомо, чи цей лист взагалі До неї дійшов. Принаймні ніхто нічого не зробив. Лист просто поклали до архіву.

Малюнок 6.5. Розкопки масового поховання в Рутченкові. Донецьк, 1989 р. З фондів Донецького краєзнавчого музею.

Малюнок 6.6. Черепи жертв терору 1937–1938 років, викопані в Рутченкові. Донецьк, 1989 р. З фондів Донецького краєзнавчого музею.

Одного разу, переглядаючи список на розстріл, Сталін сказав:

Бог явно не завадив Сталіну бути рішучішим, ніж Іван Грозний.