Свобода і терор у Донбасі

Сталін боявся нових політичних рухів, породжених війною. Його владі не було безпосередньої загрози, але визвольний вплив війни в Донбасі був так само помітний, як і будь-де. Наче магніт, Донбас притягував людей, даючи нові можливості авантюристам і притулок утікачам, як-от українським націоналістам та євреям, яких зневажали в інших місцях. У післясталінські роки Донбас був джерелом незалежних робітничих рухів, але їхню незалежність (яку вважали вузьколобим егоїзмом) не сприймали ні антикомуністичні ліберали, ні націоналістичні дисиденти. Робітники Донбасу не раз страйкували під час «перестройки» й в пострадянську добу і цим демонстрували свою незалежність, накликаючи гнів політичних центрів.

Перемога і голод

Кінець довгої й жорстокої війни став святом для багатьох радянських громадян. Один американський дипломат писав про «майже невимовну радість радянських людей у День Перемоги»[1477]. Інший згадував День Перемоги в Москві:

Подібне до цього відбувалося по всьому Радянському Союзу. В Донбасі всі сільські й міські вулиці були і вдень, і вночі переповнені людьми різного віку. Вони обнімалися, співали й танцювали. У Дружківці двадцять тисяч чоловік спонтанно утворили демонстрацію на вулицях міста з портретами партійних та урядових вождів[1479].

Якщо кінець кровопролиття і спричинив святкування, то визволення Донбасу, що передувало остаточній перемозі, і повернення радянської служби безпеки тішили не кожного. Луганськ був визволений ще в лютому 1943 р., як і Краснодон. Донецьк і Артемівськ були відбиті радянськими військами у вересні 1943 р. Неможливо з’ясувати, скільки жителів Донбасу добровільно втекли з німцями. Згодом дехто повернувся з власної волі; декого репатріювали всупереч його волі. Хто лишався на окупованій території, мав причини боятися повернення радянської влади, яка дала знати, що такий вчинок рівнозначний зраді. Коли органи НКВС повернулися до Лисичанська, вони заарештували всіх, хто працював на німців. Тюрми скоро наповнилися в’язнями. Ті, хто працювали «на користь народу» (хоч би що означали ці слова), були звільнені, тоді як решту вивозили на схід. У Краматорську органи НКВС розстріляли двадцять жінок, що вийшли заміж чи були в близьких стосунках з окупантами[1480]. В Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці та інших місцях радянські жінки, що народили дітей від німців, були розстріляні разом із своїми дітьми службою безпеки[1481]. Перемога не була визволенням для всіх радянських громадян. За свідченням одного американського інженера, 1945 р. в Донбасі «чутки про те, що американці чи британці захоплять Україну, сприймали з надією»[1482].

Хоча записів, які б це засвідчили, не залишилося, здається, що, як і у Франції та інших місцях, у Донбасі, як і по всьому Радянському Союзу, траплялися випадки страти на місці[1483]. Служба безпеки швидко взяла під контроль визволені райони. Винятком була лише Західна Україна. Численні українські націоналісти і далі воювали проти радянських військ аж до кінця 1940-х років із великими втратами з обох сторін[1484].

Хоча повоєнне керування й було жорстким, Москва не могла відновити такий терор проти населення, як у довоєнні роки. До війни просто випадковий контакт із німцями міг породити підозри і призвести до розстрілу. Після визволення Москві необхідно було тероризувати населення всіх окупованих територій. Фактично, Сталін таки депортував цілі малі народи (кримських татар, інгушів, калмиків, карачаєвців та багатьох інших), які він вважав колективно відповідальними за співпрацю з німцями окремих їхніх представників[1485].

Терор тривав у різних формах. В Сталінській області менш ніж через два місяці після визволення 2569 чоловік заарештовано як німецьких шпигунів, зрадників, колабораціоністів[1486]. Скільки розстріляно — невідомо[1487]. В перші сім місяців 1946 р. український суд розглядав справи 21 412 чоловік як політичних злочинців (зрадників, шпигунів, бургомістрів і т. д.). Із них 452 чоловіки, чи близько 2 відсотків, отримали смертний вирок, 15 512 – 10 років ув’язнення, 4922 — виправні роботи і 524 — терміни, коротші, ніж десять років. Декому вироки пом’якшили, оскільки вони покаялися і відтак служили в Радянській армії[1488]. Скільки людей звинувачено несправедливо, невідомо[1489]. Хоча вироки й були жорстокі, вони здавалися м’якшими, ніж під час великого терору.

Досвід війни полярно поділив людей на друзів і ворогів, що було неприйнятним навіть для служби безпеки. Показовим є те, що старосту села неподалік Артемівська правоохоронні органи арештували, попри його нібито колабораціонізм. Він написав німцям позитивні відгуки про тих комуністів, які розкуркулювали його, таким чином урятувавши життя двадцяти двох чоловік. Селяни не дали його заарештувати[1490].

Репатрійовані видавалися небезпечними радянському режимові: вони могли виїхати за кордон з власної волі; або принаймні відчули на собі вплив інакших суспільств, культур і політичних режимів. Серед радянських цивільних робітників за кордоном близько 70 відсотків сказали, що хочуть повернутися до Радянського Союзу, 5 відсотків вирішили не повертатися і 25 відсотків вагалися, боячись репресій. Радянські військовополонені мали такі самі почуття і наміри[1491]. В процесі репатріації Західні держави, що були причетні до неї, накоїли помилок: дехто був репатрійований всупереч своїй волі; дехто (переважно нерадянські громадяни, які емігрували на Захід ще до війни) були протиправно повернені до Радянського Союзу. Серед репатрійованих були й воєнні злочинці. 1 квітня 1946 р. 272 867 чол., або 6,5 відсотків усіх вивезених за кордон, були віддані до рук радянської служби безпеки. Більшості, 57,81 відсотка, дозволили повернутися додому, 33,56 відсотка забрали до армії, а ще 2,13 відсотка перебували на «збірно-пересильних пунктах»[1492].

І в цій ситуації ті, хто, на думку правоохоронних органів, був під незаперечною політичною підозрою, мали більше шансів вижити після війни, ніж у 1930-х рр. Згідно з офіційною інформацією, кількість страт політичних злочинців у післявоєнні роки загалом зменшилася: 4252 – 1945 р. (значне збільшення порівняно з 3029 – 1944 р.), 2896 – 1946 р., 1106 – 1947 р. і 0 – 1948 р., коли смертний вирок був тимчасово скасований[1493]. Якщо ці цифри бодай трохи відбивають справжню кількість репресій, то більшість репатрійованих, переданих службі безпеки, вижила. В липні 1949 р., за офіційними даними, 131 394 колишні власовці, 95 552 члени ОУН і 2277 колабораціоністів були вислані на заслання[1494]. Безперечно, що в ці цифри входили й заарештовані в Радянському Союзі. Все ж вони відбивають післявоєнну зміну в державному терорі: понад 200 000 чоловік, яких обов’язково б стратили в 1930-х роках, дозволили жити[1495].

Швидко поступившись жорстокому повсякденню, радість перемоги тривала недовго. Багато репатрійованих, навіть залишених на волі, мали жити з ганебним тавром «зрадників»[1496]. Репатрійованих часто грабували на шляху додому. Потім їх кидали напризволяще серед холоду Донецьких степів[1497]. Після повернення з полону до Луганська М. Г. Білозерову, колишньому офіцерові Радянської армії, пощастило знайти роботу на фабриці. Незважаючи на це, він жив у злиднях, і ввесь час боявся арешту за те, що побував у Німеччині як військовополонений. У січні 1947 р., в розпал голоду, він у відчаї убив дружину й доньку і повісився[1498].

Злочинність різко зросла. На реконструкцію промисловості Донбасу радянська влада привезла й лишила без нагляду чимало злочинців. Повідомлялося, що 1945 р. близько ста тисяч репатрійованих були мобілізовані на шахти. Деякі місцеві урядовці скаржилися, що серед мобілізованих були колишні зрадники і власовці. Хай там як, Донбас зі своєю великою потребою в робочій силі притягував дуже різних людей[1499]. Розповідали, що всі беруть участь у грабунках. Навіть у людних місцях Донбасу людей часто били й грабували серед білого дня. Особливо приваблювали грабіжників поїзди. Щоночі людей лякали постріли з автоматів. Злочинності сприяла ще й велика кількість безпритульних на вулицях[1500].

Образ вільного степу, з усіма його проблемами, відновився у Донбасі по війні. Донбас, неначе магніт, приваблював найрізноманітніших злочинців та авантюрників. У повоєнні роки кожен десятий житель Сталіно посидів у в’язниці. Донбас швидко став відомий як місце, «де можна швидко зробити гроші». Люди збиралися на ринках, там їх і грабували. Місцями виникали бійки. У Сталіно ассирійці знову монополізували взуттєвий бізнес, а євреї — перукарський[1501]. Життя було небезпечним і голодним. Великий, створений війною дисбаланс між статями зробив жіноче життя особливо тяжким[1502]. Багато дітей залишилось без батьків. Хай там як, дітям вдавалося гратись у цьому похмурому світі, використовуючи німецькі черепи як футбольні м’ячі й розкопуючи могили німців з надією знайти щось цінне, особливо хрести. Незважаючи на реальну можливість розбійних нападів, люди гуляли по місту через нестачу інших розваг[1503].

Якщо Донбасу вдавалося зберігати елементи вільного степу, то не буде дивним, що навіть українським націоналістам він видавався місцем сховку. В кінці 1947 р., коли Українська Повстанська армія зазнала поразки в Західній Україні, «командування УПА віддало їм [членам УПА] наказ рятуватися, або прикидаючись переселеними в Донбас робітниками, або пробиваючись до американських окупаційних зон у Німеччині та Австрії»[1504].

На Донбасі, як і скрізь, перемога над німцями посилила антисемітизм. Втеча радянських урядовців, яких вважали євреями, під час війни посилила поширену серед мас підозру, що євреї уникали боротьби і втікали раніше за всіх інших[1505]. Коли радянська служба безпеки повернулася в Донбас, українські націоналісти повідомляли, що «цікаво відмітити, що НКВС складається виключно із жидів», а населення говорило, що служба безпеки складається з самих євреїв[1506]. Служба безпеки таємно відзначала, як навіть відомий режисер О. Довженко скаржився під час війни, що українській культурі шкодять євреї, котрі «ненавиділи нас, ненавидять і будуть ненавидіти» і «намагаються пролізти скрізь і прибрати все до своїх рук»[1507]. По війні, коли євреї повернулися з фронту чи евакуації, населення зустрічало їх з ворожістю. Коли євреї прагнули повернути свої колишні квартири і майно, антисемітизм часто переростав у відкриту конфронтацію. Отже, майже в усіх містах України антисемітизм став активнішим, ніж раніше. Згідно з офіційним рапортом, це було частково пов’язано з помилковою думкою, що євреїв у Радянській армії було відносно менше, ніж інших етнічних груп[1508]. У рапорті також вказано, що антисемітизм посилив сіонізм серед українських євреїв[1509].

Як виявилося, повоєнні роки не були «часом жити». Шейла Фіцпатрик доводить, що надії повернутися до «звичайного стану» були приречені, бо Радянський Союз не мав моделі «звичайного стану», до якої можна було б повернутися[1510]. Як пізніше згадував Роберт С. Такер, що тоді працював у американському посольстві в Москві, це був час

Кінець війни і початок холодної війни супроводив тяжкий голод у країні.

Голод 1946–1947 рр. вразив значну частину України, зокрема Донбас, Молдову, Західний Сибір, Південний Урал, нижнє й середнє Поволжжя і частину Чорноземного району. На відміну від голоду 1932–33 років, цей голод зачепив нечорноземний район і такі великі міста, як Москву, Ленінград, Новосибірськ та інші. Голод і спричинені ним хвороби зібрали тяжкий урожай в один мільйон життів[1512]. У Сталінській області, виходячи з неповних даних, 1947 р. зафіксовано 2703 смерті від тривалого недоїдання (набагато більше померло від спричинених ним хвороб). Із них 60 відсотків сталося в містах. Більшість померлих (65 відсотків) — це малозабезпечені (хворі, пенсіонери, інваліди). Померло більше чоловіків (60 відсотків), ніж жінок[1513].

Декілька факторів поєдналися у цій трагедії одразу після перемоги. Керівництво сільським господарством мало змінилося після війни. Його суворо планували і контролювали з центру з метою державної заготівлі зерна та іншої сільськогосподарської продукції. Щоб виконати плани, колгоспи використовували селян як рабів, підпорядкованих військовій дисципліні. Ця система, скажімо, здавалася мілітаризованим кріпацтвом хлопчикові, що втік від страшного голоду в Донецьку до колгоспу. (Згодом його заарештували за розмови з друзями про кріпацтво на селі)[1514]. Щоб створити достатні резерви зерна, уряд запровадив нереально високі заготівельні завдання для ослабленої війною колгоспної системи. Коли колгоспи вкрай потребували робочих рук і тяглової худоби, їх змушували віддати більше зерна, ніж вони могли. Не було достатніх стимулів збільшувати посівні площі. В будь-якому випадку селянам платили дуже мало. Тому вони були більше зацікавлені обробляти власні ділянки, що давало їм змогу вижити. Кількість селян, яким не вдалося заробити мінімальну суму трудоднів, досягла 1946 р. рекордного рівня[1515]. Становище ще погіршувалося тим, що на значній території країни, зокрема й на Донбасі, була посуха. В Сталінській області на 1946 р. був запланований урожай 9,5 центнера зерна з гектара, але отримали всього 6,6. Незважаючи на це, заготівельні плани були підвищені[1516].

Восени 1946 р., коли країна страждала від наслідків посухи і високих заготівельних норм, уряд скасував харчові пайки для двадцяти восьми мільйонів селян[1517]. Народ голодував. Багато хто впав у відчай. Відомо, що Т. М. Цигаров, робітник шахти «Євдокіївка» в Сталіно, заявив своїм колеґам, що «життя щодня стає все гіршим і гіршим. Я не знаю, як жити далі»[1518]. Багато хто вірив, що країна голодує через надання допомоги Польщі та іншим країнам Східної Європи. За повідомленням інформатора, гірник шахти № 9 у Сталіно Іван Токарєв стверджував, що «я не вірю, що в нас у Радянському Союзі немає запасів хліба. Це наш уряд допомагає демократичним країнам»[1519]. (Тобто країнам «народної демократії»).

Токарєв казав правду, що уряд має достатньо запасів зерна, щоб нагодувати голодний народ. Проте він не був схильний ними ділитися. Восени 1947 р., після досить непоганого врожаю, що полегшив голод, уряд навіть підвищив зернові резерви на 80–90 відсотків[1520]. Це було зроблено, щоб скасувати карткову систему в містах і здійснити грошову реформу для стабілізації економіки. (Реформа, однак, призвела до девальвації рубля і знищила багато заощаджень населення). 17 грудня 1947 р., в день, коли карткова система була скасована, голодне населення Донбасу кинулося купувати хліб. «Велика кількість смертельних випадків» була зафіксована цього щасливого дня: люди їли хліб буханцями й помирали від завороту кишок[1521]. Хліб став цілком доступним, але в малих кількостях, тому людям, як і раніше, доводилося стояти в черзі за хлібом годинами. Але навіть після скасування карткової системи голод тривав у багатьох місцях[1522].

На відміну від 1932–1933 рр., уряд не заперечував голод. Він приймав допомогу з інших країн (Організації Об’єднаних Націй, Червоного Хреста, Фонду допомоги Росії в Сполучених Штатах тощо), яка зменшила кризу[1523]. Коли Хрущов доповів про голод в Україні, Сталін сказав: «М’якотілість! Вас [українців] обдурюють, навмисне доповідають про таке, щоб розжалобити й змусити витратити резерви». Хрущов зрозумів, що Сталін знав про голод: «Може, Сталін одержував якісь інші повідомлення, яким він більше довіряв?» Сталін поставив питання перед і Центральним Комітетом. Попри всю свою неохоту й скупість, Сталін і радянський уряд направили трохи зерна в голодні райони, бо, як передав Хрущов, Сталін сказав: «Україна зруйнована, а республіка величезна й має велике значення для країни»[1524]. Але ця допомога була недостатньою для вирішення всіх проблем.

Як і Перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов, багато місцевих керівників боролися за порятунок голодних. Засвоївши науку 1932–1933 рр., деякі голови колгоспів ризикували життям, приховуючи зерно, щоб годувати селян. Щоб унеможливити заготівлю, голова колгоспу ім. Рози Люксембург в Сталінській області дав наказ зламати сушильну машину. Керівництво Амвросіївського району Сталінської області навіть заборонило колгоспам здавати державі зерно без їхнього письмового дозволу. Такі сміливі дії місцевого начальства задля пом’якшення наслідків голоду траплялися повсюди[1525].

Наслідками таких вчинків були репресії. Ковальов, із колгоспу ім. Стаханова в Красноармійську, Сталінська область, був засуджений до семи років ув’язнення за «розбазарювання» зерна (це означало, що селянам платили за їхню роботу і використовували зерно для споживання в колгоспі). 1946 р. і в першому кварталі 1947 р. кожен шістнадцятий голова колгоспу на Україні був засуджений за «протиправні дії». Серед цих людей були ветерани Радянської армії та інваліди війни, що стали керувати колгоспами після демобілізації[1526]. Один радянський історик стверджує, що «ніколи в минулому в історії колгоспного будівництва зміна голів колгоспів не досягала таких масштабів, як у 1946 і 1947 роках»[1527]. Покарання були суворими, але контраст із тридцятими вражає: в ті часи порушення державної постанови звичайно вело до страти.

Тоді як таких керівників переслідували, в охоплених голодом районах поширювалася злочинність. Хрущов отримував повідомлення про вбивства й канібалізм в Україні[1528]. В листопаді 1946 р. робітник шахти ім. Орджонікідзе в Єнакієвому Ф. І. Неживих убив дружину й тримісячного сина. Деякий час він протримався, харчуючись їхнім м’ясом. Потім він познайомився з X. Кожевниковою, яку спіткала така сама доля, що й дружину Неживих, у січні 1947 р. 20 січня Неживих заарештували[1529]. У лютому 1947 р. залізничник Красного Лиману в Сталінській області А. І. Сапельников із дружиною не отримували від адміністрації ані продуктових карток, ані матеріальної допомоги. З голоду Сапельников убив дружину і довго харчувався її м’ясом[1530]. З 11 січня по 5 лютого 1947 р. зафіксовано ще п’ять випадків вбивства й з’їдання членів сім’ї у Сталінській і два у Ворошиловградській областях[1531].

Убивства і збройний грабунок зерна часто траплялися в голодному Донбасі. 2 квітня 1947 р. вкрадено 300 кілограмів зерна зі складу в колгоспі села Красний Кут. Тіло охоронця Панкова знайшли в сусідній шахті. Секретаря комітету комсомолу Голяка в колгоспі «Червоний партизан» у Ясинуватському районі Сталінської області застрелено 28 серпня 1948 р. Виявилося, що голова колгоспу, член партії І. Л. Косматенко зі своїми товаришами вбили Голяка за те, що той виявив, що голова з дружиною «розбазарював» майно колгоспу. Невідомо, чи Косматенко просто давав зерно, щоб прогодувати голодних колгоспників, чи крав для себе[1532]. ЦК компартії в Києві довелося надіслати спеціальний циркуляр на Донбас, у якому повідомлялось про політичний тероризм з боку ворожих сил[1533]. Не дивно, що в 1947 р. в’язниці в Сталіно й Ворошиловграді вміщали втричі більше в’язнів, ніж кількість, на яку вони були розраховані, й навіть 1949 р., щоб дати раду злочинності, Міністерству внутрішніх справ України доводилося тримати у двох областях Донбасу найбільший і третій за розмірами серед усіх українських областей обласний контингент співробітників[1534].

Голод знову поставив під сумнів саму доцільність існування колгоспів. Не те, щоб колгоспна система не могла забезпечити продуктами всю країну. Під час війни їй вдалося прогодувати країну й мільйони вояків. Сталін та керівництво партії ніколи не сумнівалися в необхідності колгоспів. Молотов навіть сказав, що «успіх колективізації значніший, ніж перемога у Великій Вітчизняній війні»: без колективізації країна ніколи не змогла б виграти війну[1535]. Навіть німці майже, а то й узагалі не намагалися зруйнувати колгоспну систему, тому що вона полегшувала збір зерна.

І до, і після війни в країні точилися розмови на побутовому рівні про те, що колгоспи — це нова форма кріпацтва. Голодна криза змусила партійне керівництво шукати розв’язків у дореволюційній діяльності сільськогосподарської адміністрації. Тільки-но минув пік голоду, Хрущов запропонував заходи зміцнення колгоспної системи, що загрозливо похитнулась. У меморандумі до Берії від 10 лютого 1948 р. він зазначив:

Москва пішла назустріч його проханню. 21 лютого 1948 р. було видано указ про «виселення з Української РСР усіх індивідів, що злісно уникають діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадське й паразитичне життя». За півтора місяця понад 2000 чоловік вивезено зі східної частини України. Мало того, в червні Москва розіслала таємне розпорядження про поширення дії цього указу на всю країну. З 1948 по 20 березня 1953 р. згідно з цим указом вислано 33 266 чоловік, разом з ними на засланні опинилися 13 598 членів родин[1537].

На відміну від голоду 1932–1933 рр., голод 1946–1947 рр. ударив по міському населенню Донбасу принаймні не менше, ніж по сільському. Відновлення зруйнованих шахт і заводів здійснювалося ціною значних жертв серед робітників. Як і раніше, люди гинули через недостатні засоби безпеки на шахтах. Майже нічого не зроблено для вирішення хронічної проблеми Донбасу — нестачі питної води. Людям нічого не лишалося, як використовувати брудну воду; і здоровим, і хворим доводилося користуватись тими самими кранами і тим самим посудом, що створювало ризик розповсюдження інфекції. Москва не відповідала на прохання про допомогу. Виплату заробітної плати затримували на місяць і більше, через що робітники не могли прогодувати себе й свої сім’ї[1538].

Як і раніше, люди на Донбасі часто змінювали місце проживання. 1949 р. по всій Україні 75 134 робітники покинули місця роботи без попередження, що вважалося кримінальним злочином. «Багато людей втікало звідси [з Донбасу], — повідомив старий шахтар. — Людей у ті часи за це заарештовували»[1539]. На Донбас (Сталінська та Ворошиловградська області) припадало 74,6 відсотка таких утеч[1540].

На Донбас припадав і великий відсоток засуджених за «хуліганство» в Україні. (Хуліганством називали дрібні кримінальні правопорушення, але воно могло означати і вбивство). Статистика засвідчує, що в повоєнні роки в Україні кількість кримінальних справ постійно зростала: з 4545 1947 р. До 7718 1949 р., 10 757 1950 р. і 6154 за перше півріччя 1951 р. 1951 р. в Сталінській області зафіксовано рекордну кількість кримінальних справ: 1319, за нею йде Ворошиловградська: 701. Таким чином, на Донбас припадало 32,8 відсотка від загальної кількості по Україні. Більшість зловмисників — це молоді робітники, багато з них жило в переповнених гуртожитках[1541].

Десталінізація

На думку Джеймса Р. Мілара, «економічні втрати від війни дорівнювали чи навіть переважали багатство, набуте країною під час індустріалізації в 1930-х роках»[1542]. Однак, на відміну від свого колеґи Вінстона Черчиля, який програв на повоєнних виборах, Сталіну вдалося проправити Радянським Союзом аж до своєї смерті 1953 р. Щоправда, на відміну від Черчиля, йому не довелося випробовувати долю на вільних виборах. А проте, як влучно зазначив Мілар, жодній іншій нації чи державі за новітньої доби «не довелося витримати такою дорогою ціною війну і вийти з неї неушкодженою як політико-економічній системі»[1543].

Звісно, Сталіну вдалося перемогти, попри прогнози багатьох скептиків. Характерно, що під час війни населення часто висловлювало підтримку курсу Сталіна на прискорену індустріалізацію: «Що ми робили б без наших п’ятирічок проти Німеччини, яка воює проти нас, спираючись на всю промисловість Західної Європи?»[1544] Приватні розмови членів Академії наук в евакуації таємно записувала служба безпеки. Один з них, на прізвище Попов, 1942 р. сказав, як записано, таке: «Думаю про Сталіна й схиляюся перед його розумом»[1545]. На Донбасі, як і всюди, багато непохитних адептів сталінізму стали ще твердішими прихильниками Сталіна[1546].

В істориків часто виникає спокуса запитати, чи Радянський Союз переміг завдяки Сталіну чи незважаючи на Сталіна. На це, як і ще на значну кількість запитань, не можна одразу відповісти. Як і у випадку голодомору 1932–1933 рр., перемога породила принаймні дві протилежні політичні оцінки. З одного боку, Сталінові начебто вдалося зміцнити свою владу: як вождь, він вивів країну зі смертельної небезпеки й привів її до перемоги, незважаючи на сплачену ціну. Багато людей вважають, що ніякий інший лідер не зміг би цього зробити. З другого боку, Сталін припустився грубих помилок і упорався з кризою з властивою йому жорстокістю. Ціна, людська й матеріальна, виявилася величезною. Війна неминуче поставила питання про розумність Сталінового керівництва для всіх, хто відчував його на собі.

Сам Сталін, здається, амбівалентно сприймав воєнний досвід. З одного боку, після війни він надав собі чин «генералісимуса» — «найвищого генерала»[1547]. В лютому 1946 р. Сталін публічно оголосив, що «наша перемога означає передусім перемогу нашого суспільного устрою, що радянський суспільний лад успішно витримав випробування у вогні війни й довів свою цілковиту життєздатність»[1548]. Здається, що Сталін приписував собі заслуги за перемогу.

З другого боку, досвід війни увесь час нагадував Сталіну про його прикрі помилки. Невдовзі після перемоги, 24 травня 1945 р., Сталін зазначив, що «в нашого уряду було немало помилок, у нас були моменти розпачливого становища в 1941–42 роках...»[1549] Він «визнав за необхідне очистити вулиці від калік, у яких він бачив огидні сліди війни». Бажаючи «відкинути згадки про війну», Сталін 1947 р. «знизив статус Дня Перемоги з державного свята до рівня звичайного робочого дня». Він навіть заборонив публікацію деяких ганебних наказів, виданих під час війни, і посилання на них: наказ № 270 (16 серпня 1941 р.), який «прирівнював потрапляння в полон до державної зради і погрожував сім’ям військовополонених тяжкими наслідками»; наказ № 227 (28 липня 1942 р.) — наказ «жодного кроку назад». Сталін боявся показу своїх помилок у мистецтві та літературі. Але спогади про війну так міцно увійшли в життя людей, що сталінський уряд просто «не міг накласти реальне табу на тему війни [в літературі і мистецтві], як у випадку чистки й терору тридцятих років, над якими нависала зловісна тиша»[1550].

Сталіну було ясно, що війна й перемога принесли нові турботи у внутрішню й зовнішню політику. Хоча він, звісно, й не міг контролювати увесь світ, але йому пощастило втримати визволену Радянською армією Східну Європу під радянським впливом. Він зробив це, розпочавши в країні нову п’ятирічку, а в зовнішній політиці — холодну війну. В душі Сталін, здається, то намагався пристосуватися до нових повоєнних порядків, то боровся проти них.

Найбільшою проблемою, як зазначив Фридрих Ц. Барґхорн, був «вплив західних культур на радянське населення»:

Важко уявити, що добре обізнаний з історією Росії Сталін не міг провести аналогії з війною проти Наполеона[1552].

У Сталіна були всі причини боятися військових командирів. Повоєнні злидні в тріумфальній країні не могли не спокусити деяких командирів на вияви гостро критичного ставлення до політичного керівництва країни, хоча немає інформації навіть про те, чи мріяло військове командування повторити повстання декабристів[1553].

Престиж Радянської армії та її командирів, набутий перемогою, був ще однією проблемою для Сталіна: в нього з’являлася серйозна конкуренція. Саме Г. К. Жуков та інші військові командири мали не менші заслуги, ніж Сталін, урятувавши країну від нищівного розгрому на початку війни і зрештою довівши країну до перемоги. Маршал Жуков, який довів Радянську армію до Берліна, мав таку пошану військових і таку популярність серед населення, що став серйозною загрозою Сталіну. Через це подорож до Сполучених Штатів, яку планував Жуков, ніколи не відбулася[1554]. На Донбасі у липні 1947 р. колгоспниця Тетяна Кабан начебто сказала, що «після демобілізації Червоної армії нашою країною керуватиме Маршал Жуков, а Сталін піде у відставку. Жуков розпустить колгоспи, й народ буде жити індивідуально»[1555]. На початку 1946 р. під час одного антисемітського заворушення робітник Омелян Макаренко навіть зробив Жукова антиєврейським хрестоносцем: «Жуков недавно гостював у Сталіна і в бесіді з ним заявив: ми перемогли, тепер нам уже ніхто не страшний, але життя наше покращиться лише тоді, коли знищимо жидів»[1556].

Жукова відкликали з Берліна у березні 1946 р. Була заарештована група військових командирів; одного з них змусили написати звинувачення на Жукова, де зазначалося, що він домагається влади, незадоволений політикою Сталіна і т. п. Жукова охарактеризували як бонапартистського претендента на владу[1557]. Подальший розвиток подій не має прецедентів. У червні 1946 р. Сталін скликав Вищу Військову раду, до якої він також запросив усіх членів Політбюро, маршалів та генералів. Хоча Молотов, Берія, Булганін та генерал П. І. Голіков накинулися на Жукова, більшість маршалів була на його боці. Зокрема, маршал І. С. Конєв взяв слово й категорично заперечив усі закиди на адресу Жукова. Коли Сталін відповів звинуваченнями, мовляв, Жуков узурпує військову славу, Конєв відповів: «Ну, це дрібниці». Конєв згодом згадував цей епізод і пояснив свою сміливість: він тоді вважав, що якщо він та інші не захистять Жукова, то буде повторення 1937 р., і що, крім того, і він сам, і всі інші стали під час війни хоробрішими, ніж раніше. Сталіну довелося змиритися з цією помітною зміною, виявом процесу десталінізації. Нагадавши Жукову про скромність великих російських полководців минулого, як-от Суворова, Кутузова і Скобелєва, Сталін висварив його за начебто брак скромності й просто усунув із посади[1558].

Війна породила критичні погляди в населення, розширила його світогляд і заохотила людей думати інакше. Проживання під владою німців десятків мільйонів радянських громадян, а також те, що військовополонені, солдати та остарбайтери побачили й спробували життя на Заході, стало зовсім новим чинником у політичному житті Радянського Союзу. Критичні погляди, однак, не призвели до обговорення реальних альтернатив радянському режимові[1559]. Не сталось і декабристського повстання. Попри це, люди стали вимагати кращого життя і стали менш боязкими у вияві своїх політичних поглядів. Маршалу Конєву вистачило мужності заступитися за начебто беззахисного Жукова. Можливо, таких сміливців, як Конев[1560], було небагато, але архіви засвідчують, що радянські громадяни після війни стали висловлюватися вільніше, ніж раніше.

За репатрійованими пильно наглядали після повернення з Німеччини, і служба безпеки уважно переглядала їхню кореспонденцію. А проте люди вже писали і обговорювали те, що не осмілювалися в 1930-х роках. Дев’ятнадцятирічна колгоспниця Віра Золотарьова у Ворошиловград і розповідала про розчарування, яке вона пережила, потрапивши 1945 р. на рідну землю: «Коли я вступила на територію СРСР, то неначе потрапила в брудну яму»[1561]. Двадцятип’ятирічна В. В. Гайдар зазначила: «Німці мене не кривдили, можна було б і далі там працювати. Я дуже шкодую, що поїхала звідти»[1562]. Анна Шелемська скаржилась: «У німецькому таборі було краще, ніж удома»[1563]. Робітник шахти № 2/2 в Боково-Антрациті Ульянов поділяв невдоволення Шелемської: «Робота на Донбасі — це каторга й обман робітників. Коли я був у Німеччині, то й умови праці були кращі, ніж тут»[1564]. Двадцятирічний колгоспник В. Половник знайшов розв’язок проблеми забезпечення продуктами: «У Німеччині колгоспів немає. Німці живуть добре. Якби не було колгоспів і у нас, то й хліба було б більше»[1565]. В. І. Норейко, повернувшись додому з Німеччини, розповідав: «За кордоном вже давно йдуть вибори. Там існує справжня демократія, бо декілька партій безперешкодно висувають своїх кандидатів. У нас же вибори не будуть демократичними, бо існує всього одна партія»[1566].

Інші розповідали таке саме. Робітник шахти «Чистякове-Антрацит» Овчаренко в липні 1945 р. сказав:

Ворошиловградський робітник Н. П. Стрельцов також був настроєний песимістично:

Учитель із Ворошиловграда І. Е. Коломойцев у жовтні 1945 р. сказав:

Звісно, ці заяви треба сприймати із засторогою, бо, як і в 1930-х роках, служба безпеки та інформатори могли сфабрикувати деякі з них. Як і до війни, радянський апарат нагляду діяв енергійно. Однак немає даних, щоб цих людей одразу заарештовували, що мало б неодмінно трапитись у тридцятих роках. Усього декількох названо «ворогами народу» в таємних рапортах, у яких після війни вже проступала тенденція сприймати такі «підривні» висловлювання як належне. Це була дивовижна зміна.

Терор припинився не зовсім. Навпаки, офіційні дані про засуджених за політичні злочини досить показові[1570]:

1945 р. — 123 248 чол.

1946 р. — 123 294 чол.

1947 р. — 78 810 чол.

1948 р. — 73 269 чол.

1949 р. — 75 126 чол.

1950 р. — 60 641 чол.

1951 р. — 54 775 чол.

1952 р. — 28 800 чол.

Сталін запровадив чимало різних видів дискримінації проти репатрійованих і тих, хто жив за окупації, вважаючи їх другосортними громадянами. Попри це, різниця з тридцятими роками очевидна. У 1937–1938 рр., як уже зазначено вище, навіть випадковий контакт з іноземцем часто призводив до смерті. А в повоєнні роки перебування десятків мільйонів громадян під іноземними режимами зробило практично неможливим знищення чи ізоляцію їх.

По війні населення і Донбасу, і всієї країни почало потай слухати передачі «Голосу Америки» та Бі-Бі-Сі. (Бі-Бі-Сі швидко завоювало добру репутацію за передачу повних та об’єктивних новин, на відміну від радянських засобів масової інформації)[1571]. Іронічно, що табори ГУЛАГу, в яких перебували сотні тисяч іноземних військовополонених (німців, поляків, японців та інших), також стали місцем знайомства з іншими культурами: і радянських й іноземних громадян змішували, хоча близькі контакти й були небезпечними[1572].

В інших сферах Сталіну, що поводився як диктатор, також довелося йти на компроміс. Повчальний випадок з режисером Л. Лукіним. Його фільм 1941 р. «Большая жизнь» про шахтарів Донбасу отримав Сталінську премію. У 1946 р. Лукін випустив продовження фільму, але в ньому ні слова не було про великого вождя. Розповідали, що після перегляду фільму Сталін вийшов лютий. Сталін заборонив фільм і засудив Лукіна, але той працював і далі[1573].

Ставлення Сталіна до українських національних прагнень полягало не тільки в абсолютних репресіях. Попри свій глибокий скептицизм, вождь прекрасно розумів, що деякі поступки українським національним почуттям були потрібні, щоб виграти війну. 1944 р. Сталін завдав собі клопоту скликати засідання Політбюро для обговорення сценарію фільму О. Довженка «Україна в огні». Сталін відкрито критикував роботу Довженка як антиленінську (в сценарії навіть не згадано Леніна) і націоналістичну. В 1930-х роках це означало б розстріл. «Націоналіст» Довженко був прикро вражений, але не визнав помилки й не просив у Сталіна ласки, а, як і Лукін, мав змогу працювати й далі[1574]. 1944 р., можливо, як маневр для забезпечення репрезентації України як окремої держави в новоствореній Організації Об’єднаних Націй[1575], Сталін навіть запропонував створити окреме українське Міністерство оборони. Його створили, але Сталін його завжди іґнорував. У міністерства не було ніякої влади[1576]. Сталін репрезентував Україну на міжнародній арені як незалежну державу, що було безпрецедентною подією. Ба більше, силоміць приєднавши Західну Україну до складу УРСР, Сталін об’єднав більшість українських земель уперше з XVII ст.

Невідомо, чи ці дії засвідчували, що Сталін пішов на компроміс, але йому довелося змиритися з їхніми наслідками. Після визволення Донбасу радянські органи безпеки швидко ліквідували кілька українських націоналістичних організацій[1577]. А проте після війни десятки тисяч західних українців шукали роботу або були мобілізовані для роботи на Донбасі[1578]. 1953 р. один з партійних керівників Донбасу навіть із гордістю заявив, що робітничий клас Донбасу «українізовано»[1579]. Водночас така масова міґрація на Донбас надала українським націоналістам рідкісну можливість посилити тут свою активність. 1951 р. МДБ (наступник довоєнного НКВС) скаржилось на неспроможність рекрутувати інформаторів серед численних українців Донбасу[1580]. Зрештою, багато західняків, наляканих тяжкими умовами життя й праці Донбасу, поверталися додому. Серед них була «значна кількість» озброєних підпільників-націоналістів[1581].

Сталін та його уряд боролися з озброєними українськими сепаратистами переважно в політично менш стабільній Західній Україні. Це була безкомпромісна війна, що призвела до багатьох тяжких жертв: лише з січня 1944 р. до червня 1945 р. серед націоналістів були вбиті в боях 93 166 чоловік, а серед совєтів — понад 10 000[1582]. Війна тривала ще кілька років. Греко-католицьке духівництво України було піддане масовим арештам, а 1946 р. цю церкву розпущено указом радянського уряду[1583]. 1946 р. радянські органи безпеки вбили старого українського більшовика О. Я. Шумського за спробу повернутися в Україну[1584].

Сепаратизм був підданий анафемі, Сталін жорстоко викорінював його, але водночас йому довелося примиритися з національними почуттями українців, які він експлуатував під час війни. Це примирення виявлялось і в поширенні «українізації» серед політичного керівництва України. 1940 р. частка українців у Центральному Комітеті комуністичної партії України становила 40%, але невдовзі швидко збільшилася до 68,8%[1585]. Так само кількість українців на з’їзді партії зросла з 55,4% 1940 р. до 60,9% 1949 р. і 66,2% 1952 р.[1586]. Цю тенденцію помітно й в місцевому представництві[1587]. Основою нової української еліти, за Аміром Вейнером, стали ветерани, що легітимізували своє повоєнне домінування участю у війні. «Українізація» відбила перехід від держави, що «спиралася на клас, до держави, що спиралася на націю». Це збільшення національного представництва в органах влади допомогло новій еліті і «певним чином задовольнити українські національні почуття і протистояти русифікації». Однією фразою нову політику можна було б назвати «радянським українським націоналізмом»[1588].

Трохи інша тенденція, яку годі назвати несумісною з «радянським українським націоналізмом», виявилася в Східній Україні, зокрема й на Донбасі: це був розвиток місцевого патріотизму, або реґіоналізму. На думку Джона А. Армстронґа, населенню Східної України «імпонувала концепція місцевого децентралізованого врядування»[1589]. Невідомо, наскільки східний реґіоналізм хвилював Сталіна (і так заклопотаного Західною Україною). Це, звичайно ж, був один з наслідків війни, коли Україна жила без контролю Москви. Крім того, розвиток територіального патріотизму не обмежувався Україною. Певна незалежність, яку здобуло під час війни керівництво Ленінграда, прагнучи зберегти її й далі, дуже непокоїла Сталіна. Він рішуче боровся з нею і вже 1950 р. шість вищих ленінградських партійних керівників були знищені, понад 2000 чол. знято з партійних та урядових посад[1590]. Проте Сталін уже не міг масово винищувати місцеве політичне керівництво, як наприкінці тридцятих років.

Ще одним помітним наслідком війни було релігійне відродження, яке начебто й посилювало й послаблювало правління Сталіна. Воно було особливо важливим у Донбасі, де неорганізовані релігійні групи здавна були не менш сильними, ніж організована церква.

Коли радянські війська визволили Донбас від німців, уряд не став закривати церкви, відкриті за окупації. (Дуже небагато священиків відступило з німцями). Ця толерантність привернула на радянський бік «значну частину духовенства»[1591]. Нових церков відкривали мало, але й наявних теж майже не закривали; атеїстичний уряд країни утворив спеціальну комісію, яка уважно стежила за діяльністю церков. Але при цьому уряд утримувався від прямих нападів. Наприклад, у Ворошиловградській області за час окупації відкрито 126 церков; 1944 р., після визволення, дозволено відкрити ще дві й зареєструвати в урядовій комісії. Кількість зареєстрованих церков 1947 р. збільшилася до 129, потім трохи зменшилася до 123 1949 р. і 120 1953 р.[1592].

Деякі священнослужителі вважали такий компроміс церкви з державою «зрадою православ’я» і «службою антихристу». Вони почали організовувати нелеґальні секти й вести кочове життя[1593]. Дехто вдавав юродивого, наділеного божественним даром пророцтва. Цих людей репресували (арештовували, саджали у в’язниці, висилали)[1594]. 1951 р. у Ворошиловградській області однаково ще було чимало «мандрівних попів», які ходили від хати до хати, хрестили дітей, виконували поховальні обряди, освячували будинки й колодязі[1595].

Вільний Донбас традиційно притягував релігійні меншини. В 1930-х роках їх нещадно репресувала радянська влада. Ще до початку війни були «цілковито знищені» всі сектантські організації на Ворошиловградщині[1596]. Але сектанти стали майстрами нелеґальної діяльності й відродилися за окупації. Після визволення багатьох керівників сект заарештували за начебто антирадянську діяльність. В. В. Журавльов із Красного Лиману в 1945 р. сказав, що «Сталін правити країною не буде, його скоро вб’ють». Брат Сигута закликав баптистів Донбасу: «Помолімося за наших братів і сестер, що сидять у в’язницях за правду, за слово Боже»[1597]. У 1948–1950 рр. постійно повідомляли про розповсюдження «антирадянських листівок» релігійними організаціями Донбасу[1598]. Міліція конфісковувала та спалювала Біблії та псалтирі. Переслідування сектантів тривало принаймні до смерті Сталіна[1599]. Незважаючи на це, сектанти, а надто баптисти, мали міцні позиції на Донбасі. Робітники становили основну опору баптистських громад. Серед них траплялося багато ветеранів війни[1600].

Війна та її наслідки створили нові проблеми для радянського політичного керівництва, але одне тяжке питання не давало йому спокою ще з довоєнних часів: попри потужну службу безпеки, Сталін не міг точно визначити, наскільки сильні елементи, які неґативно ставляться до його режиму[1601]. Це було слабке місце, властиве диктаторським режимам, що не допускали свободи вияву поглядів громадян. Сталін міг заспокоювати себе думкою, що докладні повідомлення служби безпеки про антирадянську активність перебільшені, що ці люди становлять незначну меншість, яку можна приборкати ув’язненням і стратами. Але інші рапорти доповідали про цілковиту апатію населення. Слова Лева Вахтіна, інженера, ув’язненого за співпрацю з фашистами в окупованому Донбасі, переконливо виражають цю апатію. Вахтін начебто вважав, що ще один такий катаклізм, як війна чи революція, не принесе країні нічого доброго. Гітлер замінив Сталіна, який потім знову замінив Гітлера: «Для нас історія — це безперервна послідовність пастою)[1602].

В недавньому інтерв’ю один житель Сталіно, відповідаючи на запитання, що думали люди про Сталіна та його врядування в повоєнному Донбасі, відповів, що в ті часи «всі жили подвійним життям»[1603]. Окільки елементи, які неґативно ставилися до режиму, існували потай, підозрілість була дуже поширеною, і репресії ніколи не припинялися. Один житель Луганська, який хвалився своєю співпрацею з радянською службою безпеки в ті часи, доводив, що в післявоєнному Донбасі, коли він працював на шахті інженером та в адміністрації, не було політичних репресій. Але при цьому, каже він, всі хоч і мовчали про свої політичні погляди, але іноді виливали душі тим, кому довіряли. Він додав, що їх, звичайно, арештовували. Один випадок відбився особливо яскраво в його пам’яті. «Блискучого студента Петрова» в Донбаському гірничому інституті колеґа Смирнов звинуватив у тому, що одного разу він сказав товаришам (які вивчали «Сталінську національну політику»), що такого вчення як «Сталінська національна політика» немає, він усе списав із Леніна. Петров раптом зник. Згодом стало відомо, що його засуджено до десяти років ув’язнення[1604].

У суспільстві, в якому війна спричинила як об’єднання, так і розколи, Сталін шукав і знаходив союзників. Як пише Віра С. Дангем,

Дангем назвала цей альянс «великою угодою», союзом з радянським середнім класом (партійними функціонерами, промисловим керівництвом, інженерами тощо), що спирався на матеріальні заохочення й соціальний престиж, гарантовані державою. «Велика угода», таким чином, «відображала обуржуазнення всієї системи». Іншими словами, «Сталін досягнув успіху там, де потерпів невдачу Микола Другий»[1606].

Арґументація Дангем, мабуть, потребує деяких пояснень: в «увесь народ» не входили певні національності. Під час війни цілі народи були депортовані на схід і на північ як потенційні «п’яті колони» чи задля покарання за поведінку окремих їхніх представників за окупації.

По війні Сталін зосередився на одній суспільній групі за начебто недостатню відданість Радянському Союзу — на євреях[1607]. Розпочалася сумнозвісна кампанія «проти безрідних космополітів». Сталін трактував євреїв як ворогів радянського народу, так само як його воєнні союзники стали тепер ворогами в холодній війні.

Довоєнна політика щодо євреїв змінилася на свою цілковиту протилежність. Під час війни Сталін дозволив радянським євреям організуватися, щоб мобілізувати їх для боротьби з аґресором і мати підтримку міжнародної єврейської спільноти. Таким чином, 1942 р. сформовано Єврейський антифашистський комітет (ЄАК)[1608]. Комітетом керували визначні радянські євреї: Шломо Міхоелс, відомий єврейський актор, Шахне Епштейн, відомий журналіст, та Ісаак Фефер, радянський єврейський поет. Серед членів комітету був старий більшовик С. А. Лозовський, відомі письменники Ілля Еренбурґ та Василь Ґросман і навіть дружина Молотова Павлина Жемчужина. План Сталіна мав успіх. У Сполучених Штатах на заклик радянських євреїв про допомогу Радянському Союзу організовано 2230 єврейських комітетів[1609].

ЄАК невдовзі став репрезентувати інтереси радянських євреїв. Навіть під час війни ця роль ЄАК викликала підозру партійного керівництва[1610]. «Дії Міхоелса від імені всіх засланих євреїв не лише дратували Сталіна, а й змусили його запідозрити самого Міхоелса»[1611]. По війні, коли вже стало ясно, що Радянський Союз не отримає ніяких коштів на відбудову від західного єврейства і не може сподіватися на створення прорадянської єврейської держави в Палестині, ЄАК втратив важливість для Сталіна.

Сталіна глибоко занепокоїла одна подія. Коли Ґолда Меїр, посол у Москві новоствореного Ізраїлю, 1948 р. відвідала синагогу в Москві на свято Рош Хашана, вона повідомила, що її зустрів великий натовп московських євреїв. Вулиця, на якій стояла синагога,

Це була безпрецедентна, спонтанна акція єврейської громади. Свідок цієї події Ісаак Фефер, колишній керівник САК, сказав своїй дружині: «Они нам этого никогда не простят»[1613]. Фефера невдовзі заарештували й розстріляли.

Хоча євреї Донбасу не виявляли такої активності, як московські, там теж не бракувало антисемітизму населення. В народній уяві євреї завжди належали до категорії найперших ворогів, а тут, уперше в радянській історії, їх офіційно оголошено ворогами, які діють у змові з імперіалізмом та сіонізмом. Суспільство нетерпимо ставилось до євреїв. Фрази, як-от «За що воював російський народ? За свободу жидів?», свідчили про антисемітизм на визволених територіях[1614]. У Ворошиловграді з 1945 р. євреї часто просили дозволу відкрити синагогу, але міська влада цього не дозволяла, бо, це, мовляв, буде «політично недоцільним»[1615]. Преса зумисно іґнорувала внесок євреїв у перемогу, посилаючись на єврейських дезертирів, злочинців та ін. На початку 1950-х років місцевих журналістів недвозначно проінструктували «не публікувати статей, що показують євреїв позитивно»[1616].

Навіть «антирадянські» ідеалістичні організації молоді в Сталіно, як-от «Демократична молодь Росії й України», були антисемітськими за своїм духом. 1949 р. кількох українських та російських робітників з цієї організації заарештовано в Сталіно за пропаґування «активної боротьби з радянською владою за покращення життя робітничого класу». І. В. Солженко, один з робітників тресту «Сталіновугілля», двадцятирічний син робітника й ветерана війни, виступив проти уряду зі співчуття до своїх товаришів, які жили в злиднях: після закінчення війни вже минуло чотири роки, а їхні умови життя не поліпшилися. Згідно з міліційним рапортом, Солженко та його друзі вважали євреїв «несправедливим народом», що «живе... на шиї російського народу»[1617]. Цю організацію можна вважати звичайним «наслідком» тривалої історії антисемітизму в робітничому русі Донбасу[1618].

Побоювання Ісаака Фефера після демонстрації в честь Ґолди Меїр справдилися. Сталін звинуватив євреїв у «космополітизмі» та «сіонізмі» й недостатній лояльності до самого Сталіна та його уряду. Всі євреї стали «безрідними космополітами» та «сіоністами». Сталін підтримував цю антикосмополітичну кампанію тому, що вважав її засобом скасування післявоєнної відкритості радянського суспільства зовнішньому світові[1619].

Уже в січні 1948 р. Сталін знищив лідера ЄАК Міхоелса, зімітувавши нещасний випадок. 1948 р. Сталін заарештував решту проводирів ЄАК (зокрема Жемчужину, дружину Молотова), а сам ЄАК розпустив як «антирадянську організацію, що співпрацювала з іноземними розвідками». Євреїв почали повсюди арештовувати. На Донбасі служба безпеки «активно» викривала «групи єврейської національності, колишніх троцькістів». При цьому служба безпеки Сталіно 1951 р. скаржилась, що «в нас по цій лінії роботи майже немає кваліфікованої аґентури», бо саму службу почистили від єврейства[1620]. 1952 р. п’ятнадцять лідерів ЄАК були віддані під суд за сфабрикованими звинуваченнями в шпигунстві на користь інших держав та націоналістичній діяльності. З них тринадцятьох, зокрема Фефера і Лозовського, засуджено до розстрілу. Їх страчено невдовзі після суду[1621].

Після суду над ними в січні 1953 р. з’явилося повідомлення про викриття терористичної групи лікарів, більшість із яких — євреї. Групу відомих лікарів, які працювали в Кремлівській лікарні, звинуватили у шпигунстві та вбивстві радянських урядовців, зокрема А. А. Жданова та А. С. Щербакова[1622]. Люди боялися, що настає новий великий терор і що всіх євреїв депортують до Сибіру[1623].

Повідомлення про «змову лікарів» офіційно заохотило антисемітизм. Наприклад, міліція зі Сталіно доповідала про «погромні настрої» в місті: «Євреї сидять на шиї в народу, паразити, працювати не хочуть, треба їх душити». Вибійник Базік із шахти «Кочегарка» заявив, що всіх євреїв треба бити[1624]. В середній школі № 22 в Макіївці п’ятикласники побили школярку-єврейку Розенберг і переслідували ще одну, Кайфман, називаючи її «жидівкою». Вчителька Бріно не змогла вести урок, бо кілька учнів увесь час обзивали її «жидівкою». Однак у середній школі № 1 в Горлівці, де двоє хлопців хотіли побити однокласника Ґольденберґа, інші заступилися за нього[1625]. Були випадки, коли пацієнти відмовлялися лікуватись у лікарів-євреїв, батьки не дозволяли їм робити щеплення своїм дітям. В Алчевську пацієнти побили єврейських лікарів палицями[1626]. В Костянтинівці люди запитували, чому євреїв не депортували, як татар і німців[1627]. Інженер І. А. Вітенбурґ на заводі ім. Кірова в Макіївці не міг працювати через «страшний антисемітизм»[1628].

Багато євреїв протестували проти залякувань. Як відзначив Конєв, люди стали сміливішими під час війни. Наприклад, коли на науковій конференції в лікарні № 3 Горлівки зачитали повідомлення про арешт кремлівських лікарів, єврейка Ф. Д. Остромухова «демонстративно покинула аудиторію»[1629]. Сталін тероризував євреїв, але за вікном уже був не 1937 чи 1938 р., коли люди були надто залякані, щоб боротися. Принаймні партія добре витримала напад Сталіна. Ветерани війни, які становили більшість у партії, змогли захистити себе, покликаючись на участь у війні[1630]. На думку Т. Г. Ригбі, «євреї й далі нормально існували в КПРС, незважаючи на мінливу долю радянської єврейської спільноти в повоєнні роки»[1631].

Після Сталіна

Хоча це й не стало безпосередньо очевидним для всіх, але смерть Сталіна в березні 1953 р. врятувала життя багатьом. Спершу євреї, скажімо, в Сталіно боялися, що після смерті вождя прокотиться хвиля погромів: коли майбутній дисидент Анатолій Щаранський (він виріс у Сталіно) повернувся додому того дня, коли оголосили про смерть Сталіна, він побачив, що його мати плаче, і «тільки згодом зрозумів справжню причину її сліз: вона боялася погромів»:

Натомість батька Щаранського, ветерана війни, смерть Сталіна втішила. Щаранський згадував, що його батько казав синам, що Сталін «убив багатьох безневинних людей» і переслідував євреїв: «“Нам дуже поталанило, що цей страшний різник помер”. Тато попередив нас, щоб ми нікому цього не говорили»[1633].

Попри це, люди плакали за диктатором. Під час недавніх інтерв’ю, проведених у Луганську й Донецьку, всі засвідчили, що, здавалось, усе місто плаче, почувши новину про його смерть. Один чоловік сказав, що він злякався, бо не знав, що трапиться з ним і з країною без Сталіна[1634]. Інший, який побував на примусових роботах у Німеччині, казав, що «було жаль, бо звикли до його влади»[1635]. А одна жінка, яка 1953 р. була школяркою, згадує: «Ми [діти] були дуже задоволені, бо мали іще один вихідний»[1636].

Проблема десталінізацїї Донбасу потребує цілої монографії. Однак кількох сторінок про постсталінські часи буде достатньо для закінчення цієї розповіді про свободу й терор у Донбасі.

1956 р. славнозвісна «закрита доповідь» Хрущова про Сталінові злочини і повстання у Східній Європі спричинила набагато масовішу й відвертішу, ніж раніше, критику режиму. М. Сковренко, робітник шахти ім. Ілліча в Кадіївці, за повідомленням, відкрито сказав товаришам у зв’язку з Угорською революцією, що «там явно відновлять західну демократію, тобто таку, як в Америці, де люди мають цілковиту свободу». Луганський перукар Н. Ф. Дуденко, як зазначено в доносі, сказав, що «це початок кінця соціалістичної системи. Це добре, що угорці повстали. Хай б’ють комуністів. За угорцями підуть інші». Г. А. Рингель, робітник заводу ім. Ворошилова в Луганську, виголосив цілу промову перед гуртом робітників:

Населення Донбасу отримувало інформацію, слухаючи Бі-Бі-Сі. Характерно, що в рапортах виступи, як-от подані вище, тепер характеризували як «неґативні погляди», а не як «контрреволюційну аґітацію»[1637].

Як уже зазначалося, післявоєнна відбудова Донбасу притягувала до вільного степу багато людей. Населення Донбасу зростало швидше, ніж будь-де. 1945 р. населення Сталінської області становило 1 998 000 чол., а до 1959 р. зросло більш ніж удвічі — до 4 262 000 чол. За цей самий період населення Ворошиловградської (Луганської) області також збільшилося майже вдвічі: з 1 244 000 чол. До 2 452 000 чол. Населення України (без Криму) зростало повільніше, збільшившись на 49 відсотків[1638]. Люди, яким було нікуди подітися, шукали щастя в Донбасі. Так сталося і з батьком Анатолія Щаранського, який не міг працювати в Одесі через запроваджену там квоту євреїв, йому сказали йти на Донбас: «Пошукай щастя в Сталіно». Він із сім’єю переїхав до Сталіно 1947 р.[1639]. Багато ідеалістично настроєної молоді також подалося в Донбас, щоб допомогти в його відбудові й розвитку. Олексій Нікітін із Брянська — один з таких прикладів: «Люблячи працювати з механізмами та інструментами, Нікітін зрозумів, що його непереборно тягне до Донецька й на шахти»[1640]. Але умови, в яких доводилося жити, рано чи пізно зводили нанівець увесь ентузіазм. 1957 р. керівник управління КДБ по Сталінській області С. А. Лукін попереджав, що ця ідеалістична молодь із «патріотичними намірами» вдавалася до «злочинів», зокрема й антирадянської діяльності в Донбасі[1641]. У травні-червні 1957 р. невдоволена молодь вчинила бунти в кількох поселеннях Донбасу[1642].

Таке повстання відбулося в червні 1957 р. в Хрестівці (тепер Кіровськ), Харцизького району, Сталінської області. Одного дня у вибої загинув шахтар. Домовини потрібних розмірів не було, тому покійника довелося зігнути, щоб помістити в малу. Шахтаря поховали в робочому одязі. Адміністрація шахти пропила гроші, які мали виділити на одяг і поховання. Вона скористалася з похорону, поставила лави й почала продавати накрадені в шахті речі людям, що зібралися на похорон. У той час, коли понад двадцять тисяч молоді жило в переповнених бараках, ще однієї смерті було досить, щоб спричинити бунт. Міліція заарештувала одного московського комсомольця, який помер у в’язниці. Коли стало відомо, що міліція забила його до смерті, молодь Хрестівки, серед якої були й комсомольці, захопила місто. Жінки зруйнували місцевий відділ міліції. Дехто захопив і переховав зброю. Декілька сот повстанців озброїлись залізними прутами. Міліційну підмогу, надіслану з Харцизька, кількатисячний натовп відбив. Потім надіслали роту вояків, які почали стріляти по людях. Тридцять осіб, серед них і жінки, були поранені. Молодь потурбувалася про поранених, зупинила автомашини й наказала відвезти жертви до лікарні. Зрештою триста чоловік були віддані під суд. Їх звинуватили в організації «контрреволюційного заколоту»[1643].

Серед бунтівників було багато «людей, висланих із Західної України», та колишніх «контрреволюціонерів». Начебто лідер повстання двадцятитрирічний Борис Луговий боровся й за ґратами: його звинуватили в створенні у в’язниці української «націоналістичної організації» й засудили до додаткового терміну[1644]. Після цього бунту КДБ ліквідував ще кілька «антирадянських» організацій молоді в Донбасі[1645]. Найвідомішим був «Реалістичний робітничий гурток демократів», начебто організований вісімнадцятирічним слюсарем зі Сталіно Є. Г. Дониченком. За словами керівника управління КДБ по Сталінській області Лукіна, Дониченко, наслухавшись антирадянських західних передач, вирішив організувати групу молоді, коли зрозумів, що в Радянському Союзі немає демократії[1646]. Група розповсюджувала антиурядові листівки в багатьох містах Донбасу; Дониченко сміливо надсилав листи до Москви, переконуючи уряд звільнити політичних в’язнів[1647].

Донбас, як і раніше, приваблював багато сектантів. Типовою є справа М. М. Левчука із Петровського району Сталіно. 1954 р. цього дев’ятнадцятирічного п’ятдесятника призвали до армії. Через релігійні переконання Левчук відмовився скласти присягу. Його ув’язнили за «антирадянську» поведінку. За добру поведінку у в’язниці 1956 р. Левчука звільнено. Працюючи бригадиром на шахті № 4/21, він і далі поширював релігійні погляди. Налякавши місцеве управління КДБ, у березні 1957 р. Левчук спромігся стати депутатом районної ради[1648]. 1961 р. понад двадцять відсотків новонароджених у Луганській області були охрещені. 1980 р. цей відсоток навіть збільшився: «майже третина новонароджених»[1649].

Але вільний степ був ще й краєм, де цькували та переслідували. Надто ж діставалося баптистам «за те, що вони не визнають проповідників, присланих від атеїста, державного уповноваженого, а хочуть своїх». У січні 1946 р. місцева влада віддала під суд кількох баптистів у Микитівні (Донецька область). Одним зі звинувачених був «Базбей, батько дев’яти дітей, гірник, який ніколи не отримував ніякої допомоги від шахткому саме через те, що був баптистом». Міліція натиснула на одну з його дочок і змусила її свідчити проти батька. Однак на суді вона відмовилася від свідчень проти свого батька: «Слідчий сам диктував мені, що треба казати». А Женя Хлопоніна закінчила свій виступ такими словами:

Хлопоніну уривають. «Підсудні сприйняли вироки (від трьох до п’яти років у таборах) з радістю й помолилися»[1650].

Щодо офіційного антисемітизму, то після смерті Сталіна він став менш помітним. Хоча Донбас у повоєнні роки приваблював багатьох євреїв, загальна кількість їх (через голокост) усе одно була меншою, ніж до війни: кількість їх у Донецькій (Сталінській) області зменшилася з 65 556 чол. 1939 р. до 42 501 чол. 1959 р.; єврейське населення Луганської (Ворошиловградської) області зменшилося за цей період з 19 949 чол. До 13 939 чол.[1651]. Проте на побутовому рівні антисемітизм і далі існував.

Дуже повчальне те, що пережив у Сталіно Анатолій Щаранський:

На Донбасі, як і в інших реґіонах, навіть тепер можна почути прихований антисемітизм у приватних розмовах[1653]. 1994 р., коли євреї з батьківщини Джона Г’юза відвідали Донецьк і привезли з собою медичне обладнання й гуманітарну допомогу, двоє мешканців міста гукало їм: «Жиди, забирайтеся геть!» — і кидали в гостей картоплини[1654].

Українське питання в Донбасі також не зникло внаслідок русифікації Донбасу в повоєнні роки. Як помітив Юрій Сльозкін, існувала принципова суперечність між риторикою й суттю радянської національної політики[1655]. Хоча радянська влада визнавала незмінність національних особливостей, вона ніколи не переставала запроваджувати русифікацію. В 1960-х роках ця двозначність спонукала М. В. Янковського та М. І. Павлюченка, двох шахтарів Донбасу, попрохати в щоденної партійної газети «Правда» пояснень. Вони запитували, які погляди має партія на питання, чи має українська мова загинути, чи її треба розвивати:

Партія не відповіла двом шахтарям. У 1960-х і 1970-х роках місцеві інтелектуали намагалися поширювати українську мову в Донбасі і потрапили під арешт[1657]. Як і раніше, Донбас жив між Україною і Росією, не схиляючись до жодної з них.

У Донбасі й далі існували дві основні проблеми, наче нічого й не змінилося з часів революції, а то й дореволюційної доби: незадовільні умови життя та праці, брутальне ставлення начальства. Наприклад, постійна нестача води не давала робітникам змоги навіть помитися[1658]. У 1962–1963 рр. Донбасом прокотилася хвиля страйків[1659] (услід за відомим повстанням у Новочеркаську, на південь від міста Шахти, де військовий підрозділ розстріляв двадцять три чоловіка)[1660]. Однією з найголовніших причин страйків було підвищення цін на харчові продукти. По Донецьку розповсюджувалися листівки, розклеювалися плакати з гаслом: «Нас обманювали й обманюють. Будемо боротися за справедливість»[1661]. Головним словом була «справедливість». Не тільки літні робітники, а й молодше покоління намагалося її здобути: вони організовували неофіційні (непіонерські) «ради справедливості»[1662]. Взимку 1963–1964 рр. після страйків у Донбасі став з’являтися білий хліб. В інших реґіонах, де люди не страйкували, білого хліба не було[1663]. Попри це, нестача хліба залишалася важливою проблемою і змушувала голодних робітників «відкрито ремствувати»[1664].

Ніщо, навіть масові страйки і протести, не могли змінити ставлення до робітників. Американський кореспондент Кевін Клоуз, який працював у Донбасі в кінці 1970-х — на початку 1980-х років, занотував деякі характерні інциденти:

В Клоуза є ще одна історія про вісімдесятирічну Ольгу Григорівну Фаміну, яка «пропрацювала шістнадцять років сортувальницею вугілля й вийшла на пенсію в 57 років», але жила в злиднях з мізерною пенсією. Фаміна

В іншій розповіді Клоуз повідомляє, як донецька влада повелася з робітничим активістом Олексієм Нікітіним. Цього колишнього комуніста й гірничого інженера вигнали з партії в 1970-х роках і спровадили до психіатричної лікарні за критику неадекватних заходів безпеки на шахтах Донбасу. Секретар міськкому партії А. А. Кубишкін накинувся на Нікітіна.

Кубишкін прирівняв Нікітіна до козацьких повстанських ватажків Стеньки Разіна та Омеляна Пугачова, яких стратили російські царі. Але Нікітін не мовчав: «Я виріс серед народу, і якщо захист його вимагає втрати моєї голови, то я готовий!» Нікітіну далі погрожував Володимир Дегрярев, секретар обкому партії: «Якщо пхатимеш свого носа в наші справи, я змішаю твою кров з вугіллям, а твоє тіло перемелю на добрива!»[1667] Нікітіну поталанило, і його не перемололи на добрива, але 1980 р. його знову заарештували й відправили до психіатричної лікарні. 1984 р. його випустили помирати[1668].

У 1970-х роках Донбас дав багатьох членів Вільної асоціації профспілок радянських робітників, створеної з робітничих активістів з різних частин країни[1669]. Як і Нікітін, її керівник Володимир Клебанов, також інженер-гірник із Донбасу, з кінця 1960-х років боровся за покращення життя робітників і за свою діяльність потрапляв до психіатричних лікарень[1670]. Невідомо, який інтерес виявляли робітники Донбасу до таких організаційних заходів, але партія і служба безпеки придушували кожну спробу організації. Як згадував один колишній шахтар, ніхто тоді не цікавився політикою, бо ті, хто цікавився, швидко опинялися за ґратами (як Нікітін і Клебанов)[1671]. КДБ та радянський уряд в Москві взагалі вважали зайвим оголошувати про організації Клебанова і в країні, і за кордоном[1672]. Вони могли організувати кампанію паплюження, але вирішили вчинити навпаки — цілком ігнорувати Клебанова та його справу.

І в риториці, і по суті Нікітін, Клебанов та інші просто вимагали «нормальних» (чи, як вони казали, «справедливих») умов праці та життя, вперто не бажаючи політизувати свої вимоги. Простота і прямота Клебанова не сподобалися столичним дисидентам. Лідер радянського руху за права людини Андрій Сахаров начебто не захотів брати участі в діяльності Клебанова. «Гірке враження Клебанова» було таким: «Він (Сахаров) нічого не знає про те, як живе пересічна людина». Девід К. Шиплер, журналіст “New York Times”, який брав інтерв’ю в Сахарова та його дружини, зазначає, що вони начебто схилялися до точки зору офіційної пропаґанди, за якою Клебанов та інші робітники були психічно хворими: «Клебанов не зовсім здоровий»[1673].

У вересні 1979 р., немов щоб покарати Донбас, уряд підірвав ядерну бомбу в шахті «Юнком» у Єнакієвому. Всіх жителів тимчасово евакуювали, але через день після експерименту всім шахтарям довелося й далі працювати на шахті. Навіть через дванадцять років радіаційний рівень у місті був у три-чотири рази вищим за природний[1674]. Вибух ядерного реактора в Чорнобилі 1986 р. теж тяжко позначився на шахтарях Донбасу. У Донецькій області було всього 980 ветеранів війни в Афганістані, але чорнобильських ветеранів — шахтарів та інших робітників, як мобілізованих, так і волонтерів, які працювали на ліквідації аварії в Чорнобилі й отримали високі дози радіації, працюючи без жодного захисту, — нараховується аж 22 000 чол.[1675].

Вибух страйкового руху 1989 р. був несподіванкою для тогочасних спостерігачів, але якщо дивитися з позицій сьогодення, він видається природною реакцією на ослаблення партійного та урядового керівництва під час перебудови. Ще 1981 р. Девід Сатер, московський кореспондент “Financial Times”, який відвідав Донбас разом із Кевіном Клоузом наприкінці 1980 р., повідомляв: «За чотири дні розмов, на автобусних зупинках, у спустошених парках біля шахт і в комунальних квартирах, де зі стелі капає вода, шахтарі довели, що умови, які спричинили робітничі заворушення в Польщі (рух “Солідарності”), існують і в Радянському Союзі у значно загрозливішій формі»[1676]. Страйки 1989 р. були спонтанними й широкими; наприклад, страйкували всі шахти Донецька[1677]. Їхні основні нарікання були економічними, варіюючись від дефіциту споживчих товарів до низької зарплати та незадовільних житлових умов. Вони відкидали компартію, ліквідуючи де-не-де партійні осередки і створюючи страйкові комітети, але майже (а то й узагалі) не виявляли цікавості до «створення “якоїсь іншої партії” чи альтернативної профспілки типу польської “Солідарності”». Від самого початку страйків різні політичні групи надсилали представників на Донбас, щоб схилити страйкарів до політичних вимог. Українські групи також були активними. Наприклад, Українська Гельсінська спілка діяла тут від перших днів страйку. Те саме робив Рух (Український Народний Рух). Але шахтарі відкидали антимосковські українські групи, так само як і решту груп[1678]. 1990 р. лідери Руху бачили, що шахтарі Донбасу ще байдужі до їхніх ініціатив, і тому стали називати шахтарів «ковбасоїдами»: один шахтар колись сказав, що «нам однаково, якою мовою говорити, аби була ковбаса»[1679].

1991 р. настрої робітників Донбасу швидко змінилися на користь української суверенності і, врешті, української незалежності. Почуття глибокого відчуження від Москви разом з упевненістю, що Москва просто експлуатує Донбас, схилило шахтарів до думки, що їм було б краще в незалежній Україні, що незалежна Україна не експлуатуватиме Донбас так, як експлуатувала Москва[1680]. На референдумі в грудні 1991 р., на тлі неминучого колапсу Радянського Союзу після серпневого путчу в Москві, русифікований Донбас зі значною часткою російського населення проголосував переважною більшістю за самостійність України. У Донецькій області проголосувало 76,6 відсотка громадян і 84 відсотки підтримали незалежність. У Луганській області відповідні цифри становлять 80,7 і 83,9 відсотка[1681].

Однак незалежність не привела до економічного покращення. Ейфорія від незалежності скоро поступилася глибокому розчаруванню внаслідок катастрофічного економічного спаду в незалежній Україні. В 1993–1994 рр. Донбас відсахнувся від Києва, що, як і Москва, нібито експлуатував його. Тепер Донбас вимагав реґіональної автономії і створення вільної економічної зони, голосуючи за комуністів, яких нещодавно викинули з урядових установ[1682]. Але тепер уже мало що свідчило про спротив Донбасу незалежній Україні, хоч він і вимагає тісніших зв’язків із Росією. Так само неясно, чи виборці Донбасу справді хочуть відновити старе комуністичне керування економікою: адже їхня вимога статусу вільної економічної зони суперечить старій централізованій, плановій економіці[1683]. Непокора Донбасу стала одним із найтяжчих політичних викликів Києву.

Донбас завжди був проблемою і для Москви, і для Києва. Він зберіг свою славу і, певною мірою, й дух вільного степу, де людність далеко від політичних метрополій вперто захищає свої інтереси, часто поводячись як опортуністи або найманці, щоб лиш утримати свободу. Парадоксально, але Донбас досі зберіг елементи Дикого поля, де жорстока експлуатація людей була нормою.

Не випадково вугільна промисловість відіграє головну політичну роль у Донбасі. Саме в цій промисловості чуття експлуатованості, посилене глибоким поділом як реального, так і символічного світу на темні підземелля і світлу, широку поверхню, залишилося найгострішим для робітників. Життя там трохи не «нормальне», хоч яким може бути значення слова «нормальний». Один із членів страйкового комітету заявив, що «середня тривалість життя представників основних професій — прокладачів тунелів, машиністів, вибійників та інших шахтарів — становить близько тридцяти восьми років. Люди доживають всього до тридцяти восьми років»[1684]. Під час останніх страйків шахтарі часто повторювали вимогу «нормального, людського життя» і висловлювали обурення браком належної турботи, поваги та симпатії з боку своїх керівників[1685]. Їхні вимоги — це крик, породжений властивим їм розумінням морального порядку. Правильно зазначив Стефан Кроулі: «Вони самі виявилися нездатними знайти реальну альтернативу наявній системі»[1686]. Дехто вважає, що шахтарі просто «збиті з пантелику»[1687]. А проте, якщо йдеться про такі неминущі вартості, як повага, турбота й людська гідність, вони зовсім не збиті з пантелику.

Багато спостерігачів дійшли думки, що зрозуміти політику Донбасу дуже складно. Сахаров вважав захисника донбаських шахтарів Клебанова божевільним. Справді, в Донбасі було і є багато суперечностей. Вільний степ був ще й краєм експлуатації й нетолерантності. Якби Троцький дожив до недавніх подій у Донбасі, він міг би сказати, як і раніше: «Не можна йти в Донбас без (політичного) протигаза».