Свобода і терор у Донбасі

Нова економічна політика була загалом успішною у своїй безпосередній меті — відродити господарство країни, зруйноване війною, революцією та громадянською війною. Однак економічна вигода для Донбасу зокрема була аж ніяк не такою очевидною. І, безперечно, не досягнули в Донбасі й політичної мети — відновлення громадянського миру після класової війни. Мир був неміцний, а Донбас — так само некерований. Як і раніше, Донбас приваблював велику кількість людей, що не ладнали з законом. У донбаських шахтах знаходили притулок і роботу не тільки особи, позбавлені громадянських прав, а й колишні «капіталістичні» вороги (переважно інженерно-технічні кадри), що поверталися для відбудови промисловості, цього разу як номінальні підлеглі нового, комуністичного начальства. Друзі й вороги нової влади були змушені працювати пліч-о-пліч за нового політико-економічного устрою. Дуже мало людей вірили, що нова економічна політика (неп) буде фінальним акордом революції.

Неміцний мир

Результати громадянської війни визначив загалом початок 1920 р. Однак багато українських селян аж ніяк не могли порівняти новий режим зі старим, що й засвідчує ця народна пісня. Озброєні загони Махна та інші «бандити» ще кілька років порушували тяжко завойований мир[575]. Характерно для Дикого степу те, що багато цих бандитських груп діяли в Донбасі: Махно, Сабонов, Белаш-Кириленко, Фома Кожа, Каменюк, Золотий Зуб, Погорєлов, Громов, Мілюшенко, Шкілко, Сироватський, Жугін, Донченко, Маслаков, Сичов, Жорж Бабицький (це лише деякі з імен). Навіть у грудні 1924 р. повідомляли, що в Донбаському краї «не було навіть натяків на утвердження робітничо-селянської радянської влади»[576]. Ці «бандити» начебто мали «цілковиту підтримку селянського населення»[577]. А тим часом червоний терор тривав. Чека Донецької губернії розстріляла в червні 1920 р. 31 чоловіка, 15 у другій половині липня, 30 у другій половині серпня і 22 у першій половині вересня[578].

Обставини 1920 р. поставили перед радянською владою й величезне економічне завдання: треба було відновити виробництво. Видобуток вугілля впав більше, ніж на 80 відсотків, з 1751 млн. Пудів 1916 р. До 338 млн. Пудів 1919 р.; жодна з шістдесяти п’яти доменних печей, які 1913 р. працювали на повну потужність, не діяла на початку 1920 р.[579]. Навіть наприкінці 1920 р. виробництво чавуну досягло лише 0,5 відсотка довоєнного рівня[580]. Загалом 1921 р. була закрита майже половина всіх донбаських заводів[581]. А взагалі донбаське населення майже не було чим годувати і у що вдягати. Восени 1919 р. 80 відсотків усіх коней, яких використовували на роботах у донбаських шахтах, або передохли від нестачі фуражу, або стали здобиччю білих[582]. Між Донбасом і Москвою не було ніякого зв’язку — ані телеграфного, ані поштового, ані персонального; офіційна кореспонденція з Москви йшла до Донбасу кілька місяців[583].

Щоб збільшити видобуток вугілля в Донбасі, радянська влада вживала жорстких заходів: організувала «політичні відділи» для зміцнення дисципліни і політичного контролю; використовувала вояків Червоної армії як робочу силу; мілітаризувала донбаську вугільну промисловість (що передбачало прикріплення робітників до шахт)[584]. «Багатьох [терецьких] козаків», які в громадянську війну боролися проти більшовиків, вислано на примусові роботи в донбаські копальні[585]. У 1920 р. профспілки шахтарів відібрали в меншовиків, і, як згодом писав М. П. Томський, голова профспілок, створили заново згори[586]. Ю. (Г.) Л. П’ятаков, який був головним керівником донбаської вугільної промисловості в 1920–1921 рр. і в кабінеті якого проводили засідання бюро профспілки[587], був таким деспотичним, що його назвали «завойовником серед папуасів»[588]. За його правління профспілки об’єднали з політичними відділами для зміцнення дисципліни на шахтах[589].

Емма Ґолдмен, американська анархістка, яка відвідала Харків 1920 р., описує жахливі умови, що панували скрізь. Вона пише, що інженер, який працював на Донбасі, розповів їй:

Інші повідомлення подають ту саму гнітючу картину[591]. Троцький, відомий своїм жорстким і авторитарним стилем керівництва, пройнявся симпатією до шахтарів після поїздки в Донбас у листопаді і грудні 1920 року. Він послав телеграму Леніну 19 листопада: «Становище Донбасу украй важке. Робітники голодують, одягу немає. Незважаючи на революційно-радянський настрій, страйки спалахують там і тут. Доводиться дивуватися тому, що робітники взагалі працюють»[592].

У Донбасі перехід від «воєнного комунізму» громадянської війни до ринкового непу виявився дуже болісним процесом і для робітників, і для Москви. Як писав Троцький, страйки з вимогами підвищити платню, забезпечити одягом і харчами затопили Донбас[593]. Багато робітників не могли працювати просто тому, що в них не було взуття чи одягу, або і того, і того[594]. Щоб ослабити «контрреволюцію» в країні і компенсувати нестачу робочої сили, органи Чека брали куркулів заручниками і примушували їх працювати на шахтах[595]. Із 1920 р. на копальнях почали створювати «концентраційні табори» і для порушників дисципліни, і для злочинців і політв’язнів[596]. І хоча кінець війни приніс мир, цей мир виявився нестійким. Тому не дивно, що в пам’яті радянських громадян, які в 1920-х роках були дітьми, ці часи пов’язані більше з голодом, стражданнями й гіркотою, а не з задоволенням[597].

Москва надавала Донбасу досить значну матеріальну допомогу. Але оскільки вся країна перебувала в глибокій економічній кризі, ця допомога не могла полегшити скрутного становища Донбасу. Намагаючись удосконалити систему, влада засипала робітників політичними доносами, звинувачувала їх у контрреволюційному мисленні. Про це йшлося не лише в публічних заявах, а й у численних таємних рапортах Чека. Наприклад, у рапорті Чека Донецької губернії за червень 1920 р. йшлося про продуктові страйки в Юзівці та в інших місцях і стверджувалося, що робітниками керували «шкурні питання», що робітники продемонстрували тільки свою «несвідомість і політичну неосвіченість»[598]. В іншому рапорті Чека за вересень 1920 р. повідомлено, що робітники вимагали лише взуття, одягу і харчів і що їм бракує «свідомості» тоді, коли вся країна страждає від економічної руїни. Отже, за висновком таємної поліції, ці вимоги йшли від «темних осіб» з антирадянськими поглядами, які проникли в середовище робітничого класу[599].

З другого боку, у цілком відмінному «суворо секретному» (на відміну від просто «секретного») рапорті Чека за грудень робітничі страйки пояснено нестачею харчів, одягу і взуття, повідомлено про обурення серед населення загалом, наведено слова людей, які скаржилися, що «ми раніше були забиті буржуями, а тепер радянська влада виїжджає на нас... а діти буржуїв і самі буржуї пробралися в установи і розкошують, як і раніше... а вони, що б’ються за свободу, батьки і брати, загинули в боях з контрреволюцією, голодні і холодні»[600]. Доступ до такого відвертого рапорту був обмежений навіть серед «цілком таємних» документів.

Хай там як, проблему політичної мотивації робітників, які жили в таких умовах, збагнути нелегко. Тривога, яку викликали «підозрілі люди», почасти була породжена усвідомленням того, що Донбас історично надавав притулок різним утікачам. У роки громадянської війни багатьох куркулів та інших, у кого були причини тікати від більшовицької влади в різних реґіонах країни, підозрювали у втечі на Донбас[601]. Крім того, 1917 р. Донбас був опорою соціалістів-революціонерів (есерів) і меншовиків, і в Чека були підозри, що їхній вплив зберіг свою силу[602]. Важко визначити, наскільки сильними були ці політичні партії. Таємна поліція уважно стежила за цими та іншими небільшовицькими угрупованнями. У своєму рапорті за липень 1920 р. таємна поліція подала дані, що в Юзівці було тридцять п’ять меншовиків і назвала імена всіх активістів. В Алчевську була організація боротьбистів (відгалуження партії українських есерів, багато яких 1920 року перейшли на бік більшовиків), що нараховувала тридцять одного члена, майже всі — шахтарі. В Чистяковому було тридцять два есери, дванадцять правих і двадцять лівих[603]. Згідно з іншими рапортами, багато есерів і меншовиків заповзли до партії більшовиків. Наприклад, Єнакієвський комітет більшовицької партії складався «майже повністю з есерів»[604]. Таємна поліція застосовувала різні репресивні методи до всіх небільшовицьких партій[605]. Меншовиків, таким чином, загнали в підпілля, та їхній вплив ще досить добре відчувався в Донбасі в 1920-х рр.[606].

Виклик більшовицькій владі йшов і з середовища самої партії. Так звана демократична центристська фракція української комуністичної партії, що критично сприймала відсутність у партійного керівництва турботи про демократичні принципи, була досить сильною, щоб забалотувати прихильників Москви і Леніна на четвертій партконференції в березні 1920 р.[607]. З двадцяти чотирьох делеґатів від Донбасу двадцять один проголосував проти принципу одноосібного керування в промисловості, який обстоював Ленін, і висловився за колективне керування[608]. Інша фракція, «Робітнича опозиція», яка так само дбала про демократію і захист інтересів робітників, теж мала значний вплив у Донбасі в 1920–1921 рр. Наприклад, у лютому 1921 р. в партійній організації Юзівки було сорок п’ять прибічників Леніна, вісімнадцять — «Робітничої опозиції», і сім — демократичних центристів. Деякі страйки організовували ці розкольники[609].

Очевидний брак політичних симпатій у донбаських робітників вправляв у відчай усі партії. Іван Майстренко, якого тоді послали на Донбас укапісти (комуністичне ліве крило Української соціал-демократичної партії, яке 1925 р. стало частиною більшовицької), залишив такі свої враження: укапісти, здається, мали більшу підтримку серед донбаських робітників, аніж більшовики. Проте ті робітники, які підтримували українських комуністів, не мали ніякого відчуття національних проблем. Вони просто хотіли побачити, як українські комуністи покращать їхнє життя, вони думали: «Ну, якщо нічого не виходить зі всеросійською партією (більшовиків), спробуймо з українською»[610].

Насправді було чимало ознак, які провіщали тривоги і клопіт панівній (всеросійській) партії. У Несвєтаї, у східному Донбасі, преса повідомляла, що робітники вважають, що партія стала закритою кастою і рядові робітники, шахтарі і взагалі «чесні трудівники» незадоволені. Дії місцевих комуністів були такі, що партія здавалася лише засобом досягнення добробуту, недарма деякі старі шахтарі заявляли: «Набридло працювати, хочу записатися в партію комуністів»[611].

Із закінченням громадянської війни настав суворий голод, який виник внаслідок того, що економіка була зруйнована, радянська влада конфіскувала зерно, сталася посуха. Найсильніше голод ударив по Волзькому басейну, проте тяжко постраждала і велика частина України, зокрема Донбас. За словами одного свідка, Н. М. Бородіна, маленького сина донського козака, який уже дорослим описав пережите у книжці “One Man in His Time”, у Каменську «люди мерли, як мухи восени». Коти і собаки «зникли з вулиць: або їх з’їли, або їх тримали під замком ті з небагатьох, у кого було вдосталь їжі. З річки Донець навіть зникла риба, казали, що вода отруєна трупами, які скидали в річку під час громадянської війни... За шматок хліба часто вбивали»[612]. Озброєні банди, користуючись нагодою, нападали на села, залізниці, шахти й заводи. В жовтні 1921 р. в деяких місцях Донбасу їхня діяльність «виросла до неймовірних розмірів». Вони застрелили «багатьох кращих робітників»[613]. Скрізь ходили чутки про торгівлю людським м’ясом. Наприклад, у колишньому Олександрівську-Грушевському, перейменованому в лютому 1920 р. на Шахти, на ринку поблизу залізничної станції затримали стару жінку за підозрою в тому, що вона продавала людське м’ясо. За словами Н. М. Бородіна (який опух від голоду і купував у неї і їв приготоване м’ясо, про що він згодом дав свідчення), її хату обшукали і «знайшли дві діжки, в яких лежали посортовані і засолені частини дитячих тіл, а також оскальповані голови». Бородін пише, що люди розповідали, що

У Каменську чинили суди над людоїдами[615].

В Макіївці ситуація була така сама. Отець Неве, який пережив цей страшний період у Макіївці, писав у лютому 1922 року:

Малюнок 4.1. Безпритульні діти в Донбасі, 1921 р. Донецький краєзнавчий музей.

У Донецькій губернії лише в першій половині квітня 1922 року зафіксовано, що 1075 дітей і 1038 дорослих померли голодною смертю[617]. В Єнакієвому лікарняна підвода щовечора їздила вулицями, підбираючи трупи і напівмертвих людей, чиї вії ще тремтіли[618].

Запроваджуючи репресивні заходи, голова Чека Ф. Е. Дзержинський попереджав, що політичні репресії спрацюють лише тоді, коли покращиться становище робітників[619]. Навіть співробітники Чека жили в жахливих матеріальних умовах, і дехто з них, так само як і змучені голодом солдати Червоної армії, втікали до «бандитських» партизанських загонів[620]. Як співалося в пісні, записаній тоді в Юзівці,

Голодні робітники й далі страйкували. Комуністичні керівники мали над ними мало влади, бо робітники підозрювали, що їхні нові шефи дбають лише про свої власні егоїстичні інтереси[622]. У липні 1921 р. в уражених голодом юзівських копальнях виступили «підбурювані меншовиками» робітники. На одному з мітингів пролунали «антирадянські лозунги», а партсекретаря, члена радянського райвиконкому, позбавили слова[623]. У серпні на Авербахівській і Прохорівській копальнях праві есери закликали робітників до збройного повстання, заявляючи, що в продовольчій кризі винні більшовики. Почалися страйки. Через «контрреволюційні настрої» страйкарів місцева влада оголосила в копальнях воєнний стан[624].

Забезпечення харчами було в той час найбільшою політичною й економічною проблемою. Коли 1921 р. була запроваджена натуральна оплата і постачання поліпшилось, продуктивність виснажених шахтарів перевищила рівень 1913 р. Це здивувало донбаське керівництво. Насправді, доведені до відчаю робітники прагнули забезпечити якомога більше зерна і докладали надлюдських зусиль, часто працюючи дві зміни поспіль[625]. Коли у грудні 1921 р. постачання харчів зменшили, промисловість знову впала в хаос. Двадцять п’ять тисяч робітників, яких набрали восени, були змушені повернутися у рідні села; багато з них не дісталися додому, померши по дорозі[626]. Не дивно, що наступний 1922 р. був позначений численними страйками, які влада часто характеризувала як «антирадянські»[627].

На початку 1923 р. голод пригас, проте це не дуже покращило загальне політико-економічне становище. Гіперінфляція 1921–1924 рр., що відбивала розвал економіки, спричинений війною, революцією і громадянською війною, зводила нанівець усі спроби полегшити наявні умови життя. В липні 1922 р. в Юзівці один пуд пшеничного борошна коштував 9,5 мільйона карбованців, а десяток яєць — один мільйон[628]. Ця гіперінфляція була «однією з найбільших і найтриваліших у світовій історії», і під кінець цієї гіперінфляції 50 мільйонів карбованців радянських грошових знаків міняли на один новий карбованець[629].

Хвиля промислових страйків затопила країну 1923 р., можливо, найбільша за все десятиріччя, принаймні за більшу частину радянського періоду: в основному ці страйки були викликані затримкою виплати заробітної платні[630]. Такі затримки були критичними для робітників, які вже й так жили в злиденних умовах. У Донбасі відбулося майже двісті страйків, у яких взяли участь понад шістдесят тисяч шахтарів, значно більше, ніж металістів[631]. Втрати продукції, пов’язані зі страйками, за перші дев’ять місяців року дорівнювали двомісячному видобутку[632]. Хвиля страйків сягнула піку влітку, коли вчасна видача зарплатні була особливо важливою для робітників, щоб вони могли повернутися на польові роботи. Наприклад, заробіток за червень був виплачений 25 липня на 39 відсотків, а решту — 3 серпня[633]. Часто платню видавали облігаціями, погашення яких було нелегкою справою і потребувало часу. А тим часом гіперінфляція стрімко зменшувала купівельну спроможність заробітної платні. Тому шахтарська праця видалася інспекторам з Москви «добровільною каторгою»[634]. Профспілки практично ніяк не допомагали своїм членам. Згідно зі звітом М. П. Томського, написаним пізніше, 1923 р. профспілки, створені фактично згори 1920 р., ще «не були схожі на профспілки»[635]. Профспілки доповідали, що майже всі страйки були «спонтанними», а партія або не брала в них участі, або не знала про наміри вдатися до страйку[636]. Згідно з одним профспілковим звітом, сувора дійсність розчарувала робітників у непові[637].

Отже, страйки неминуче містили в собі елементи політичного протесту. Це добре видно і з архівних даних. У рапортах ГПУ повідомляється, що робітники дуже неґативно ставилися до комуністичного керівництва. Директор Макіївського вугільного і сталеплавильного комбінату товариш Ляксуткін поводився з робітниками грубо. Згідно з рапортом, він вважав нижчим від своєї гідності виступати на робітничих зборах. Коли робітники приходили до нього, він починав сварити їх, перебиваючи на півслові. За повідомленнями, Ляксуткін проводив своє дозвілля за чаюванням або за чаркою горілки в колі фахівців. Тому робітники вважали його «лакеєм спеців», що міг покарати десятьох невинних робітників, щоб виправдати одного винного спеца (фахівця)[638]. На інших копальнях страйкарі засудили «розкішний спосіб життя» своїх комуністичних начальників, називаючи його «буржуазним»[639]. Вони звинуватили інших комуністичних керівників у тому, що ті використовують сиріт (яких на Донбасі було дуже багато) як своїх служок[640]. Під час страйку шахтарів у Краснодоні у червні 1923 р. секретар партійного осередку І. Ревін, який був ще й секретарем Краснодонського профкому, поводився зі страйкарями так само, як колишні ненависні хазяї. Робітників він вважав бездумними наслідувачами аґітаторів, — а це погляд добре знайомий дослідникам дореволюційного робітничого руху. Ревін назвав страйкарів бандою демагогів, і між ними відбулася така полеміка:

Коментуючи цей інцидент, ГПУ повідомляло, що причину цих страйків забули і сам Ревін, і інші керівники[641].

У деяких реґіонах страйки супроводилися виявами насильства. У Криндачевці страйком був створений профспілкою, очолюваною комуністом. Здається, це була відчайдушна спроба профспілки втримати вимоги робітників у тому, що вона вважала розумними межами. Але робітники побили комсомольців і страйколомів. На подвір’я секретаря місцевого профкому кинули бомбу. Після закінчення страйку були заарештовані непартійні члени страйкому[642]. Ще один страйк спалахнув через те, що на копальнях міста Совєцька кооперативники продавали шахтарям за цінами, вищими за ринкові, гнилі борошно і картоплю, через що шахтарі хворіли. А решта продуктів були доступні лише дружинам і донькам їхнього начальства. Шахтарі застрайкували, але страйк припинився з появою працівників ГПУ, які розповіли шахтарям про міжнародну ситуацію і звинуватили їх у контрреволюційних намірах. Насправді керівники шахти спокійно спостерігали, як убивають робітничих лідерів Толмачова і Савіна, коли ті поверталися до Горлівки, а потім повідомили, що ці двоє дезертирували з шахти, і їх згодом розстріляли[643].

Мабуть, найсерйозніше заворушення сталося в Шахтах у жовтні-листопаді 1923 р., коли застрайкували п’ять тисяч гірників із чотирьох шахт. Казали, що якийсь Капустін, колишній партієць, підбурював робітників проти партії. Капустін заявив, що партія добре живе коштом робітників, і висунув гасло: «Геть партосередок і профком! Хай живе ЦК РКП(б) і ВСР!» Говорили також, що Капустін розпускає чутки, наприклад, про розкол у партії. (Згодом місцеву партійну організацію звинуватили в тому, що вона «не виявила йому недовіру, призначала його на відповідальні посади в керівництві кооперативних спілок і шахти, доручала йому інші “небезпечні” завдання»). 1 листопада місцевий партійний осередок заарештував Капустіна. Того вечора робітники скликали збори, вимагаючи його звільнення. Вони навіть вимагали звільнити шість заарештованих колишніх білих офіцерів. Робітники погрожували, що захоплять у заручники начальника копальні, окружного партійного секретаря Равича, який прийшов на мітинг, і голову окружного виконкому рад, якщо їхні вимоги не задовольнять. Коли Равич засудив колишніх білих офіцерів за те, що вони страйкують, із натовпу почали одностайно вигукувати: «Серед нас багато білих офіцерів. Радянська влада нас амністувала». Комуністи і комсомольці, присутні на мітингу, відступили і не голосували проти вимоги звільнити Капустіна. У критичний момент секретар партосередку зомлів, і його довелося винести геть.

Наступного ранку невеличкий гурт робітників (100–150 чоловік) з червоними профспілковими прапорами у супроводі аматорського оркестру вирушив до міської в’язниці. По дорозі натовп збільшився до 1000 чоловік, до робітників приєднувалися й жінки та діти. Делеґація встряла в сутичку з міліцією і охороною, відібрала зброю в кількох солдатів і застрелила на смерть одного коня. Капустін кричав із вікна в’язниці, вимагаючи, щоб його негайно звільнили, бо інакше буде пізно, погрожував він. Коли міліція почала стріляти з револьверів, Капустін наказав юрбі розійтися. Стріляли в повітря, в натовп скерували водяні струмені. Лише тоді люди розбіглися. Комісія, прислана з Центрального Комітету партії, визнала, що умови життя були справді важкі, але водночас зробила висновок, що серед шахтарів були контрреволюційні елементи, і передусім серед колишніх козаків, які, втративши свою землю, були змушені працювати на шахтах, і серед білоеміґрантів, які, отримавши від радянської влади амністію, повернулися на батьківщину[644].

Неясно, чи влада Капустіна була схожа на владу, яку мав Коноплянников 1917 р. (розділ 3). Але ясно те, що комісія Центрального Комітету партії не надала ваги загальному обуренню робітників, засудивши натомість так звані контрреволюційні елементи.

Малюнок 4.2. «Напад на видатних прибульців», 1923 р. ГАРФ, ф. 324, оп. 27, спр. 64, арк. 40.

Комісію Центрального Комітету, за її власним визнанням, зустріли в Донбасі з підозрою. Дуже мало місцевих жителів пов’язували з цією комісією свої надії. Головна причина полягала в тому, що ця комісія просто була ще однією з багатьох комісій, присланих Москвою (тридцять п’ятою, за одними даними, і сорок третьою, за іншими — з 1920 року), які прибували дуже помпезно, цілими поїздами[645]. Помпезність, пихатість і зарозумілість членів комісії донбаські робітники висміювали в піснях і малюнках. Одна пісня починається так:

Далі в пісні висміюються методи розслідування, обговорення і міркування, закінчується пісня іронічними словами:

Очевидно, ці останні рядки стосуються обіцянок, які ніколи не будуть виконані. Такі яскраві свідчення «контрреволюційного настрою» зібрала комісія й повезла до Москви.

1924 р. стабілізація грошової одиниці стала свідченням принаймні одного досягнення непу — відновлення ринкових відносин в економіці. В Донбасі промислове виробництво поступово оживало, але переваги непу були помітні не всюди. Донбасом знову блукав привид голоду. Голод 1924 р., який партія пояснювала посухами і поганим врожаєм, був не такий великий, як голод 1921–1922 рр., проте, як писали в повідомленнях з Донбасу, ситуація була «дуже, дуже важкою»[649]. Щоб запасти якомога більше хліба, робітники продавали все, що мали, і на ринках виникала паніка[650]. Подейкували, що куркулі скуповують усю худобу, яка була в бідних, поглиблюючи таким чином розшарування у країні. Через песимістичний настрій, викликаний голодом, «помітно зросла» релігійна активність[651]. Згідно з офіційними рапортами, закриття церков, заборона процесій та інші антирелігійні заходи під час голоду дали змогу духовенству і куркулям перекласти вину за виникнення посухи на радянську владу[652].

Промислові страйки ніколи не припинялися в Донбасі. Робітники звинувачували радянську владу в неспроможності прогодувати населення. Наприклад, у серпні 1924 р. на копальні в місті Рикове страйкували п’ять сотень шахтарів, вимагаючи негайної виплати їхньої затриманої зарплатні за червень. Під час страйку натовп налетів на одного міліціонера, що затримав шахтаря, якого підозрювали у крадіжці шматка вугілля, і почав бити його, вигукуючи: «Бий десятників і всіх, хто сито живе!» ГПУ допитало ватажків страйку. Згідно з таємним рапортом ГПУ, з’ясувалося, що робітники були розгнівані на керівника шахти Таренка, який грубо виштовхував їх зі свого кабінету[653]. В різних таємних рапортах висловлювалася стурбованість з приводу того, як жили місцеві комуністи. Казали, що багато комуністів, зокрема й дехто з «ленінців», яких так гучно вихваляли, приходили на мітинґи напідпитку, жили з кількома жінками, гнали самогон і навіть ґвалтували молодих дівчат[654]. Деяких комуністів навіть звинувачували в тому, що вони вбивали непокірливих, але беззахисних радянських громадян. У рапорті з Юзівки попереджалося про можливий самосуд розгніваних робітників над комуністами[655].

Малюнок 4.3. «Візит Кирилкіна до виплати зарплатні» і «Після виплати». ГАРФ, ф. 324, оп. 27, спр. 64, арк. 37.

Майже неможливо визначити, чи справді страйки піднімали ті меншовики, що ще залишилися, як про це часто заявляли. За даними одного «цілком таємного» партійного документа, в Донецькій губернії була найбільша кількість «організованих меншовиків» (160) в Україні[656], їх постійно вистежувало і переслідувало ГПУ. Цілком певно те, що були ті, хто співчував меншовикам, чи, можливо, був їхнім прихильником. Наприклад, донбаські робітники услід за меншовиками називали кампанію зі зниження витрат на виробництво «експлуатацією робочої сили»[657]. Профспілки майже не мали впливу серед робітників. Скажімо, в лютому 1924 р. на Пастухівській копальні двоє робітників, розлючені тим, що комітет гірничої спілки був весь час зачинений, вдерлися туди, розбили вікна і стільці, і перевернули все догори дном[658]. Показовий також інший інцидент. Коли в січні 1924 р. оголосили про смерть Леніна, прибиральниця «Донбасвугілля», якій вочевидь платили мізерну платню і до якої зневажливо ставилося начальство, спересердя вигукнула: «Чорт с ним, что он вздох!»[659]

Неґативні почуття до радянської влади часто були забарвлені антисемітизмом. Згідно з рапортом ГПУ, особливо сильним він був серед низькооплачуваних робітників, зайнятих на важких роботах[660]. Деякі шахтарі запитували: «Чи правда, що Ленін не помер від хвороби, а його отруїв Троцький?» Інші відкрито відповідали: «Це його напевно жиди отруїли, а потім кажуть, що помер». У Шахтах робітники казали, що «Ленін помер, на його місце поставлять жида Троцького, тоді ще більше буде податок»[661].

Малюнок 4.4. «Увага до дрібниць! Не ходи босий, бо застудишся. Чи там добре, де нас нема? Із промови культуртрегера до замурзаних донбасців», 1923 р. Зверніть увагу, що цей культуртреґер звертається до робітників на «ти», так само як пани до революції. ГАРФ, ф. 374, оп. 27, спр. 64, арк. 33.

Навіть 1925 рік, що, як вважали, був піком економічного процвітання, про яке так багато говорили і яке нібито приніс неп, не був у Донбасі добрим. Там знову через неврожай у деяких місцях виник голод. За даними «цілком таємного» документа ГПУ, в Луганському, Маріупольському і Старобільському округах народ пухнув від голоду. Половина населення Старобільського округу харчувалася сумішшю із замінників зерна — макухою і бур’яном. 1925 р. була зареєстрована значна кількість смертей через недоїдання (головним чином серед бідного селянства). Багато голодних дітей блукали країною, жебраючи[662]. І Донбас став свідком «величезного зростання злочинного елементу», який коїв збройні грабунки і вбивства[663].

Часто комуністи і комсомольці не могли впоратися з проблемами, які ставив неп. Показово у зв’язку з цими труднощами, що кількість самогубств у країні різко зросла у першій половині 1920-х років порівняно з довоєнним періодом, багато з цих самогубців були комуністами і комсомольцями[664].

Давні і нові «вороги»

Кінець громадянської війни і зміцнення нового порядку не означало, що давніх ворогів більшовизму було знищено. Але утвердження нового порядку означало, що уявлення про те, хто такі «вороги», змінилося. Образ «класового ворога», поширений радянською владою, не обов’язково збігався з образом «ворога», створеного робітництвом, яке відмовилося визнати громадянський мир режиму з давніми ворогами, як-от фахівцями. Крім того, комуністів як нових хазяїв народ на той час теж уже почав сприймати як ворогів.

Найсерйозніша проблема полягала в тому, що ставало дедалі важче ідентифікувати «ворога», оскільки його політичні втілення — партії — пішли в підпілля. Хоча громадянська війна була жахливою і страшною, світ був відносно простим: були вороги і союзники, навіть якщо іноді вороги ставали друзями — і навпаки. Однак коли війна закінчилася, ситуація ускладнилася, незважаючи на те, що ворогів було переможено у воєнному аспекті[665].

У 1920-х роках ще було багато прибічників білих, Махна та інших численних отаманів, меншовиків, есерів і українських націоналістів, які брали участь у збройних виступах проти більшовиків. На зміну розправам нашвидкуруч, практикованим під час громадянської війни, прийшли офіційні законні покарання. У першій половині 1920-х років, особливо 1920, 1921 і 1922 року, й далі дуже активно діяв революційний трибунал, який судив «контрреволюціонерів». Революційний трибунал Донецької губернії вів тисячі справ проти так званих ворогів радянської влади, шпигунів, які діяли на користь іноземних країн, і зрадників, засуджуючи звинувачуваних до смерті та інших жорстоких видів покарання. В далеко не повному архівному фонді трибуналу за 1921–1925 рр. наводиться майже сім тисяч справ, поданих на розгляд трибуналу[666].

Дехто з тих, хто під час громадянської війни підпав під загальну рубрику «ворог», як-от інтеліґенція, для запровадження політики примирення був помилуваний, а дехто з тих, хто емігрував, дійшли згоди з радянською владою і повернулися додому (так зване зміновіхівство). Частина меншовиків і есерів, оголошених поза законом, пішла в підпілля і вперто продовжувала боротися проти нового порядку. Знаменитий суд над есерами 1922 р. показує, що вони й далі були силою, з якою не можна не рахуватися[667]. Проте інші, ті, хто повірив у зміцнення непу, зменшили свою опозиційність і в 1923–1924 рр. примирилися з радянською владою[668].

Так само й політика корєнізації (або, у випадку України, українізації) задовольнила принаймні декого з українських націоналістів. Ця політика мала зберегти громадянський мир серед українців, чия національна ідеологія, за словами Троцького, була «вибуховою силою величезних розмірів»[669]. На думку Френка Сисина, після 1917 р. в Україні відбулася «революція сприйняття», тобто «була визнана ідея політичного утворення з чітко окресленими кордонами і назвою “Україна”, а маси, що проживають на цій території, усвідомили себе як “українців”»[670]. Завдяки новій політиці примирення ця революція змогла, принаймні почасти, стримати вибухонебезпечну природу національної ідеології. Українізація була офіційно схвалена і підтримана українськими комуністами. (Тому цю ідеологію назвали «національним комунізмом»)[671]. Українізація запроваджувала українську культуру і мову в освіті, книговиданні і державних органах[672]. Відтепер навіть дозволялося, щоб православна церква в Україні мала свого власного голову (утворилася Автокефальна церква)[673]. Символом примирення стало повернення 1924 р. з-за кордону старійшини української науки і колишнього голови Української Центральної Ради М. С. Грушевського[674]. Українізація допомогла Москві зберегти громадянську злагоду в Україні. Як висловився один відомий українець, без українізації «ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами»[675].

Натомість неп майже не зняв напруги між релігійними групами і виразно атеїстичною радянською владою. У Донбасі були закриті вісім церков у Артемівську (Бахмуті) і в навколишніх селах, п’ять — у Петровському (Горлівці), вісім у Рикові (Єнакієвому) і в його околицях — загалом щонайменше сорок дві (всі церкви були православними). Крім того, перестали діяти шість синагог, тридцять п’ять молитовень (в основному баптистських), дві римо-католицькі церкви і три монастирі[676].

Отця Неве в Макіївці 1917 р. обшукували двадцять два рази, а 1918 р. засудили до смерті, йому ледве вдалося врятуватися[677]. У 1922–1923 рр. його обшукали стільки ж разів. У травні 1922 р.

У наступні рази йому поталанило менше. Коли в липні 1923 р. йому наказали покинути будинок, він попросив міліціонера показати йому документ із наказом про виселення, на що почув відповідь: «Я сам документ». 14 листопада «група обшуку вирішила прийти о першій ночі. Нас розбудив гучний стукіт у двері». Він «не міг пройти вулицею так, щоб його ніхто не образив», і «кілька разів у нього жбурляли камінням свідомі молоді громадяни»[679].

У 1920-х роках влада час від часу звинувачувала релігійні групи у зв’язках із монархістами, білими та іноземними країнами. Особливо підозрювали католиків, бо вони нібито підтримували стосунки з Польщею, сусідом — ворогом Радянського Союзу на західному кордоні. У листопаді 1923 р. в Макіївці та Юзівці були арештовані всі католики, передусім ті, хто мав зв’язки з отцем Неве, самого отця обшукали і конфіскували його скромне майно (зокрема й листи)[680]. Згодом він писав, що «шпигуни та інформатори були скрізь»[681]. І все ж багато релігійних груп і далі активно діяли. Баптисти, наприклад, були «дуже організовані й навіть мали свої релігійні видання»[682]. У Сталіно вигнали з партії досить значну кількість комуністів за те, що вони дотримувалися релігійних обрядів: тридцять сім членів 20 грудня 1924 р., сорок чотири наступного дня і так далі[683].

Очевидно, що ставлення простого народу до релігії було суперечливим. З іншого боку, на погляд атеїстичного режиму, питання було простим: релігійні групи були в кращому випадку політичним подразником, в гіршому — відкритими ворогами. Хай там як, владі не були потрібні їхні послуги.

Проблема з технічними та іншими фахівцями була значно складнішою, оскільки режиму вони були потрібні для відбудови господарства, зруйнованого війною, революцією та громадянською війною, і просто для того, щоб керувати країною. У 1920-х роках нові керівники заохочували працювати спеців (цим образливим словом часто називали фахівців, особливо «старих» чи буржуазних, тобто тих, хто отримав освіту ще за старого режиму), проте для робітників ці специ і далі залишалися заклятими ворогами. Питання, як використовувати досвідчені кадри і професіоналів було частиною загальнішої проблеми — що робити з політичною і культурною спадщиною старого режиму. У 1920-х роках, як довела Шейла Фіцпатрик, у цій сфері точилася безнастанна суперечка між прибічниками жорсткої лінії і прихильниками поміркованих заходів[684].

В уряду не було іншого виходу, як використати старих фахівців, так само, як він використав колишніх царських військових офіцерів, щоб виграти громадянську війну. Коли 1920 р. закінчилася війна, влада, щоб повернути старих фахівців на роботу, послала спеціальні поїзди до Ростова, куди втекли багато донбаських інженерів[685]. Наприкінці 1920 р. Донбасові вдалося знову набрати на роботу 65 відсотків довоєнних технічних фахівців[686]. Декого заслали на примусові роботи, покаравши за те, що вони відступали з білими[687]. А проте емоційний опір такому своєму використанню серед фахівців не слабнув, що було цілком закономірно, зважаючи на те, що відбувалося на донбаських шахтах і заводах під час громадянської війни. Родини фахівців переслідували, і тому життя в Донбасі ставало для них нестерпним[688]. Неприязнь до фахівців мала значну підтримку з боку партійного керівництва. Т. В. Сапронов, видатний представник лівих комуністів, який згодом очолив фракцію демократичного центризму, заявив на з’їзді Рад у грудні 1919 р.: «Фахівця? Не годиться. Він буде працювати не на революцію, а на контрреволюцію»[689]. На Першому Всеросійському з’їзді шахтарських спілок у квітні 1920 р. О. І. Риков оголосив, що без науки і технології «ми повернемося в часи Іоана Грозного». Проте один делеґат заперечив йому, що розумом повинен керувати кулак[690].

У промислових спільнотах старі специ стали символом старого режиму з усією його несправедливістю, бо справжні капіталісти і їхні спільники майже всі зникли. Лише кілька з них, як, наприклад, Адам Свіцин, колишній директор Новоросійської компанії в Юзівці, повернулися і працювали в Донбасі, вочевидь маючи ґарантії від радянської влади. (1928 р. Свіцина арештують). Коли керівництво колишньої Парамонівської копальні в Несвєтаї вирішило знову взяти на роботу колишнього управителя П. Е. Калніна на посаду головного інженера, інженера І. І. Некрасова на посаду його помічника, а ще одного інженера В. М. Кувалдіна як механіка, багато людей відкрито вимагали, щоб втрутився партійний секретар К. М. Горлов: «Жени його, Костю, в три шиї. Скільки вовка не годуй, він усе в ліс дивиться!» Для шахтарів Калнін, як і раніше, був управителем Парамоновської копальні[691]. (Калнін, Некрасов і Кубалдін були засуджені на знаменитому Шахтинському процесі 1928 р.)[692].

Старі інженери, чиє повернення на роботу не влаштовувало багатьох, терпіли образи від робітників і комуністів, які знущалися з них усіма можливими способами. Справді, робітники нарікали, що революція не дала їм ніякого добра[693]. Казали, що фахівці розкошують, а робітники ходять голі й голодні. На Щербинівській шахті інженери жили в будинках, де було від трьох до восьми кімнат, ванна, електрика і водогін, а також хлів для свійської худоби, у них була домашня прислуга і водій, яких оплачувала адміністрація. Дехто мав навіть власні поля, які обробляли коштом адміністрації. Вони отримували лише двадцять відсотків від того заробітку, який був у них до революції, зате в них було багато привілеїв і їм регулярно виплачували платню[694]. Більшості робітників жодна з вигод і привілеїв не була доступна. Тому у своїх переговорах із фахівцями робітники вдавалися до фізичних і словесних образ та «моральних тортур»[695]. Їхні почуття добре передає частушка, записана в Сталіно в середині 1920-х років:

Напади на фахівців стали такі поширені, що дістали окрему назву — спецоїдство.

Робітники часто здійснювали жорстокі напади на фахівців[697], розгнівані тим, що радянська влада ставиться до спеців надто гуманно[698]. Коли один комуніст зробив спробу вбити директора Артемівського родовища в Дебальцевому, партійна організація висунула вимогу звільнити його на тій підставі, що він діяв, керуючись своїм пролетарським інстинктом. Секретар партбюро шахти в Олховерську застрелив одного фахівця. 1924 р. на іншій шахті поблизу Артемівська один комуніст застрелив інженера, який примусив його працювати до кінця зміни[699]. В Україні так звана махаєвщина, велика ненависть до освічених людей, під час непу нібито зросла ще більше: слово «інтеліґент» стало образливим, а «належність не до робітничого класу стає злочином»[700].

Були також і дивні інциденти. 14 червня 1922 р. був убитий директор Должано-Ровенецької шахти № 1 Попов, а його дружина і дитина були поранені динамітом, підкинутим на підвіконня їхньої квартири. Попов був колишнім членом партії кадетів, і подейкували, що його вбивство — це справа рук партійних функціонерів Булюкіна, Жихарєва, Пашина, Абрамова, Ковалевського, Корнєва і Бойка (який всіма правдами і неправдами намагався посісти крісло директора шахти). За два тижні до того хтось випустив листівку, в якій із граматичними помилками писали про те, що Попов повернувся, щоб смоктати кров робітників, і закликали народ скинути Попова і всіх кадетів та козаків. Навіть перед убивством ходили чутки, що комуністи намагаються вбити Попова. Проте слідча комісія дійшла висновку, що якась політична організація (нібито група есерів), ворог комуністичної партії, скоїла це вбивство, щоб дискредитувати партійну владу. Листівка була підготовкою до цього акту. Пізніше справу передали до ГПУ[701]. Постає запитання, хто ж був автором злочину: комуністи, група есерів чи місцеве ГПУ.

Такий стан справ глибоко тривожив тих, хто керував вугільною промисловістю. Відомий професор Л. К. Рамзін (який 1930 р. стане головним звинуваченим на знаменитому процесі над Промисловою партією) стверджував, що значна частина труднощів, з якими стикався Донбас у відбудові економіки, виникла через те, що інженерів залякували і вони втікали з Донбасу[702]. Преса критикувала Рамзіна за його погляди, але, безперечно, найменшої аварії на підприємстві було досить, щоб інженер потрапив до в’язниці. 1926 р. не менше 50 відсотків інженерно-технічного персоналу Донбасу були притягнені до судової відповідальності, головним чином за нещасні випадки на виробництві[703].

Спецоїдство полягало в антисемітизмі. Наприклад, у Горлівці, коли студенти університету, євреї (майбутні фахівці) прийшли у шахти, розгнівані робітники запротестували: «Подивися, багато їх на виробництві? Безперечно, менше, ніж росіян, а начальством будуть тільки жиди»[704].

Неп був компромісом. На всіх рівнях політичної ієрархії існувало велике незадоволення громадянською згодою з політично неблагонадійними ворогами. Висловлювали велику стурбованість тим, що фахівці, які працюють на радянську владу, перекручують радянську політику. Тривога і далі доймала владу. Тому ставлення більшовицької влади до фахівців було суперечливим.

Скажімо, на одній конференції навесні 1923 р. І. С. Уншліхт (1879–1938) із ГПУ застерігав від надмірної довіри до спеців: серед них були ті, хто прагнув «економічної контрреволюції». Уншліхт заявив, що якась велика закордонна організація підтримувала контакт зі спецами, щоб почати «економічну контрреволюцію». Довести цей зв’язок було важко, оскільки наразі було неможливо навести докази існування організації, проте листи до заморських лідерів перехоплювали[705].

Наче для того, щоб заспокоїти робітників, уряд під час непу організував показові судові процеси. В першій половині 1920-х років у Донбасі відбулося кілька показових судів над спецами — в дусі Шахтинського процесу. (То була частина численних показових судів, інсценованих у 1920-х роках, і спрямованих проти української інтеліґенції, зокрема й груп зміновіхівців)[706]. Одним із найбільших судів над технічними фахівцями був Кадіївський процес, або «справа економічного шпигунства на Кадіївській шахті», 1924 р.[707]. Наприкінці 1923 р. і на початку 1924 р. ГПУ арештувало в Кадіївці значну кількість гірничих інженерів[708]. Декого з них у червні 1924 р. судили в Харкові, тодішній столиці України. Відповідачем номер один був колишній головний інженер Гуляков; крім нього, ще чотирьох інженерів — Манукяна, Балтаїтіса, Годзевича й Овсянного, — а також дружин Гулякова і Манукяна звинуватили в економічному шпигунстві й контрреволюції. Гулякова звинуватили в тому, що він передавав дані про шахти колишнім власникам, які живуть у Польщі. Гуляков визнав, що листувався зі своїми колишніми хазяями через «Ружицького», радника посольства Польщі в Харкові, який до революції був акціонером колишньої компанії «Дніпро». Гуляков також зізнався, що за свої послуги він отримував гроші від колишніх хазяїв, але заявив, що дані, які він надавав, не були секретні, бо він брав їх із газет і його листування не було незаконним. Гуляков сказав, що гроші, які він отримав, призначалися для допомоги колишнім працівникам, які жили в дуже скрутних умовах. Гулякова і його товариство звинуватили також у тому, що вони зумисне неправильно керували шахтами, внаслідок чого виробництво відставало, обладнання виходило з ладу, а трудова дисципліна була слабкою.

Згідно з повідомленням місцевої газети «Кочегарка», нібито злочини, скоєні Гуляковим і його товариством, були викриті «тільки тому», що його дружина, дочка старого донбаського робітника, повідомила владу, і їхню провину «доведено на суді лише завдяки її свідченням»[709]. Гулякова було визнано винним і засуджено до смерті, яку, «беручи до уваги могутність Радянської влади», замінили на десять років ув’язнення. Іншим звинувачуваним дали різні терміни тюремного ув’язнення — від двох до семи років. Дружині Гулякова оголосили догану, а дружину Манукяна засудили до одного року в’язниці, щоправда, умовно. Стаття в «Кочегарці», яка супроводила звіт про вирок суду, стверджувала, що не вся інтеліґенція «спалила за собою всі мости» і значний її пласт і далі плекає ненависть до радянської влади, перешкоджає її зусиллям і мріє про повернення капіталістів. Звідси і гуляковська зграя шпигунів[710].

Дуже схожу справу, в якій також фігурував поляк Ружицький і яку інсценували в Катеринославі (згодом Дніпропетровськ), почали у квітні 1924 р., а в липні 1925 р. двадцятьох людей (інженерів, технічних працівників, бухгалтерів, зокрема і з Донбасу) засудили до різних термінів ув’язнення[711].

І Кадіївська, і Катеринославська справи були згадані на Шахтинському процесі 1928 року; вони були свідченням постійного характеру «економічної контрреволюції»[712]. Про першу справу Є. Ф. Домченко, тодішній директор шахти в місті Сніжне, написав прокурору 1928 р.: коли Манукяна арештували, двоє інших майбутніх звинувачених на Шахтинському процесі — Н. П. Бояршинов і Л. Г. Рубанович [Рабинович] з «Донецьквугілля», в чиєму підпорядкуванні були шахти, — «сварили» його за те, що він «не підтримав» Манукяна і дозволив його заарештувати. З цього епізоду Домченко зробив висновок, що Бояршинов і Рабинович були пов’язані чи навіть керували кадіївською групою шкідників (вредителей). Невдовзі Домченка звільнили з посади ці двоє чоловіків[713].

Хай там як, після розкриття двох «шпигунських груп» донецький партсекретар А. Криницький пустив у обіг таємний лист, в якому стверджувалося, що низка недавніх звільнень на великих фабриках та заводах була не випадковою і є підстави підозрювати, що існує «економічна контрреволюція». Він закликав ГПУ і міліцію звернути особливу увагу на стеження за людьми іноземного походження і тими, хто занесений до чорного списку ГПУ[714]. Полювання на ворогів не втихало ані на хвилину[715]. Скажімо, таємний аґент ГПУ В’ячеслав Галицький зміг викрити «ряд підпільних контрреволюційних і шпигунських організацій»[716].

Ускладнювало проблему «ворога» те, що рани від громадянської війни ще не цілком загоїлися в серцях людей. Війна була жорстокою і кривавою, як згадував згодом один школяр із Каменська:

Інший свідок, білоґвардійський офіцер, писав, що помста була однією з головних причин жорстоких убивств. 1918 р. він побачив «ілюстрацію цього» у Зверєво, на південь від Каменська:

Для більшої частини Донбасу до цих червоно-білих сцен слід додати ще й численні озброєні загони та українських націоналістів. Тепер вважалося, що люди живуть у злагоді, а не вбивають одне одного. Проте було б абсурдно стверджувати, що неп успішно помирив людей у таких місцях, як Донбас, де усобиці ніколи не припинялися. Треба було звести надто багато рахунків. Наприклад, у Юзівці одна банда назвалася «Сини ображених батьків» («Сыны обиженных отцов»)[719]. Дехто з колишніх козаків відкрито виявляв свою ворожість і дивився на Україну як на рай:

Те, як люди сприймали одне одного, мало не тільки ідеологічне, а й надзвичайно емоційне забарвлення. Питання, які ставили люди одне одному, були не лише про соціальний статус чи партійну належність, а й мали глибоко особистий характер: що ти робив під час громадянської війни?

Особливість радянського суспільства у період після громадянської війни полягала в тому, що держава не давала ранам загоїтися. Громадянський мир непу не дозволив уникнути остаточного зведення рахунків із класовими ворогами. Насправді боротьба в різних формах тривала й далі. Наприклад, доноси, які в громадянську війну набрали масових масштабів, процвітали[721]. Як згадує Бородін, в роки громадянської війни

Ця практика зберігалася навіть після громадянської війни. Безперечно, все це було пов’язане з різними людськими почуттями (помстою, заздрістю, любов’ю, ревнощами, пожадливістю). Бородін мав можливість вчитися в університеті, а декому з його друзів заборонили складати вступні іспити, бо на них неправдиво донесли як на «буржуазних виплодків». Бородін писав, що «таких доносів було надзвичайно багато і комітети соціального добору тільки те й робили, що читали їх, не маючи ані часу, ані можливості перевірити, чи ці доноси правдиві»[723].

Євреї залишалися ворогами для деяких прошарків населення, навіть якщо «багато євреїв» у Донбасі були «дуже, дуже бідними»[724]. Можливо, це почуття було відображенням того факту, що етнічні євреї були ширше представлені на відповідальних посадах. Згідно з опитуванням 1923 року, з 301 «керівного та відповідального працівника» в Донбасі (партійних і комсомольських лідерів, інженерно-технічних кадрів та інших) 77 чоловік, або 25,8 відсотка нібито були євреями[725]. Здається, євреям була відведена роль ворогів навіть у самій комуністичній партії. Бородін розповідає про ось таку розмову з одним новочеркаським комуністом 1927 р.:

Навіть якщо пам’ять Бородіну трохи зрадила (1927 р. Бухарін був союзником Сталіна), його розповідь узгоджується з поширеними на той час антисемітськими поглядами. Слід нагадати, що 1922 р., коли Ленін запропонував Троцькому посаду заступника голови уряду (Ради народних комісарів), Троцький відмовився на тій підставі, що, обійнявши другу за важливістю посаду в радянському уряді, він тільки допоможе ворогам викликати в населення антисемітські настрої. Через рік Троцький нагадав своїм колеґам про серйозні наслідки керування євреями Червоною армією в роки громадянської війни і заявив, що Ленін, відкидаючи пояснення Троцького як «дурницю, дрібниці», непрямо погодився з цим[727]. 1925 р. повідомлено, що гірники шахти № 15 вугільного родовища Сніжного вважали, що «Троцький хоче бути царьком»: «Жиди взяли владу в свої руки і хочуть посадити свого жидівського царя»[728].

Були й зовнішні вороги. У дворян і поміщиків відібрали майно, їх позбавили політичних прав і депортували[729]; дехто з них емігрував за кордон. У колишніх капіталістів так само відібрали майно, багато з них утекли і знову відтворили за кордоном свої організації. Цих людей, поряд із багатьма іншими (інтеліґентами, українськими націоналістами, місцевими отаманами, як-от Махно) радянська влада постійно називала «зовнішніми ворогами», які, за підтримки капіталістичних країн, і далі намагаються відновити капіталізм у Радянському Союзі шляхом воєнної інтервенції. Глибоко «ображені батьки» зберегли свій войовничий запал і мріяли повалити радянську владу[730]. Однак ці мрії були нереальними, бо в ображених батьків не було могутнього війська. В той час, попри всю політичну небезпечність таких дій, листування з закордоном було ще досить вільним і можливим; так само як і перетин кордону[731].

А проте образ ворога був дуже розмитий. Були давні вороги, як-от специ, куркулі і євреї, але «офіційні» і «народні» вороги були різними, і це видно на прикладі євреїв: на той час влада не вважала їх ворогами.

Фактором, який ускладнював і посилював дедалі більший розкол між думкою робітників і думкою влади, було посилення влади комуністів. Під час громадянської війни комуністи виявили себе відданими патріотами, але й не демократами. Після громадянської війни донбаські шахтарі опинилися в ситуації, коли партія принижувала їх, висміювала і нападала на їхні релігійні вірування навіть тоді, коли був запроваджений неп. У гірників були підстави вважати, що в країні утвердилося нове самодержавство: новий режим зміцнив однопартійну диктатуру, організував могутню таємну поліцію, ГПУ, і позбавив парламент (Ради) і профспілки влади, перетворивши їх на допоміжні засоби, а Ленін і згодом Сталін керували країною як нові царі.

Насправді цей погляд після Жовтневої революції поширювали впливові інтеліґенти, багатьох із яких вигнали з країни або примусили емігрувати за кордон. З цього погляду новий володар був ворогом пригноблених. Багато нових начальників мали скромне походження, і їх висунули на важливі посади. Але, як уже йшлося вище, дехто з них швидко набув «буржуазних смаків», поводився майже так само, як старі вороги. Було так, наче вороги ворогів стали новими ворогами.

Важко було змалювати образ ворога і з погляду Москви. Візьмімо хоча б справу Капустіна в Шахтах 1923 р. Особу Капустіна так і не визначили: можливо, він був червоним козацьким отаманом. Хай там як, Москва вважала, що робітників підбурили колишній комуніст і колишні білокозацькі офіцери. Порівняно з цими часами, період громадянської війни був справді значно простішим.

За умов однопартійної диктатури непартійні об’єднання були політично неблагонадійними навіть тоді, коли не було доказів. Дехто обманював владу і далі дотримувався релігійних обрядів, вивішуючи портрети Леніна, Зинов’єва і Калініна поряд із іконами Ісуса і Діви Марії[732]. Вільний степ і далі давав притулок куркулям, колишнім білим, махновцям та іншим утікачам, які приїздили на Донбас, ховали чи змінювали документи і працювали[733]. Моральна міць громад ослабла. Практика доносів, як і мережа інформаторів ГПУ, безперечно, була загрозою для їхньої єдності. Підозрюючи непартійні об’єдання, партія в 1920-х роках влаштовувала періодичні напади на них.

Однак аґентам ГПУ було важко проникнути в донбаські громади. Наприклад, натовп ледь не вчинив самосуд над аґентом В’ячеславом Галицьким, про якого вже згадано вище. Про його секретну службу дізнався партійний секретар заводу, де він працював, бо ГПУ наказало секретарю не заносити його до списку тих, кого мали звільнити. Одного дня секретар, напившись, схопив Галицького посеред вулиці і заявив, що цей чоловік — аґент ГПУ і збирає інформацію, і що людям слід бути обережними, бо інакше вони потраплять до в’язниці. За Галицьким погнався натовп із сотень дітей і нероб, але йому вдалося втекти[734].

З погляду партії питання «Хто ворог?», тобто визначення політичних ворогів, було надзвичайно важливим, майже питанням життя чи смерті. Воно стало такою нав’язливою ідеєю, що партія шукала ворогів навіть у своїх лавах. Партійні вожді незмінно пояснювали розбіжність поглядів у партії, спираючись на уявлення про класову боротьбу, і таврували переможених опонентів як ворожих аґентів, тобто як буржуазні і дрібнобуржуазні сили.

Безперечно, існувала велика небезпека того, що уявлення про ворога стане всеохопним. Надуживань було безліч, бо, наприклад, і критику розцінювали як контрреволюційну діяльність[735]. Однак цю проблему ускладнювали ще й інші фактори. Оскільки уряд заборонив будь-які методи визначення настроїв населення, як-от вільні вибори і голосування, стало важко нагромаджувати інформацію. Партія заохочувала всі інституції збирати дані, щоб оцінити народні настрої: партія, профспілки, комсомол, ради та їхні інспекційні органи — всі докладали значних зусиль у цьому напрямі. Коли люди збагнули нові правила гри, вони подумали, що безпечніше мовчати. Іноді люди розтуляли рота і навіть вдавалися до колективних дій, але вони добре знали, що свобода суворо обмежена, що колективні дії, якщо вони не підтримані владою, небезпечні і що закон не забезпечить їм захисту.

Багато людей, часто дуже ризикуючи, подавали клопотання до місцевих і центральних органів влади, зверталися і в місцеву, і в центральну пресу, прохаючи допомоги. Але, крім цих вчинків, нагляд з боку таємної поліції був практично єдиним способом вивідати думки і настрої тих, хто пішов у підпілля. Рапорти з нагляду, часто класифіковані як «цілком таємні», докладно описували різні випадки критичних зауважень на адресу партії та уряду, проте майже в жодному з цих рапортів ніколи не було спроби дати політичним стратегам точну оцінку політичних настроїв населення; були лише загальні зауваження на кшталт: «Загалом добре, але...» Або: «Велике невдоволення спостерігалося у зв’язку з...» Визначити серед мовчазних мас, хто твій ворог, було нелегкою справою. Отже, з одного боку, партія цілком могла мати гіперболізоване уявлення про силу ворога, а з другого — їй було вигідно маніпулювати інформацією в політичних цілях.