Свобода і терор у Донбасі

ВСТУП

Росія — велика країна. Україна теж, принаймні за європейськими мірками. Ця книжка — про Донбас, або Донецький басейн, порівняно невеликий реґіон (трохи менший за штат Індіану, але значно більший за Масачусетс), що простерся між Україною і Росією. Незважаючи на свої малі розміри, Донбас, містячись далеко від політичних метрополій Москви і Києва, завжди був політичною проблемою для центру. Пишучи в середині 1980-х років працю про сталінську промислову революцію, я зрозумів важливість цього вугільного і металургійного осередку, російського (та українського) Руру, неслухняної дитини Москви і Києва. 1988 р., коли книжка була опублікована[2], я вирішив написати монографію про буремну історію Донбасу.

На той час уже було кілька книжок англійською, присвячених Донбасові (періоду до 1924 р.)[3]. Ці публікації були для мене дуже корисними, і передусім розвідка Чартерза Віна. Я не погоджуюся з деякими їхніми висновками і твердженнями, проте головна мета моєї книжки — дослідити політичний терор у період, не висвітлений моїми попередниками, а саме — в епоху Сталіна. Я розглядаю цю тему в значно ширшому хронологічному контексті, від часів козацтва до 1990-х рр., щоб чіткіше вирізнити головну думку цієї книжки: впродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу.

Говорити про свободу в самодержавній Російській імперії чи в сталінському Радянському Союзі видається суперечністю. Але ця книжка показує, що в той час, коли політична жорстокість була невіддільною частиною історії Донбасу, парадоксальним чином Донбас, степова земля, на якій колись панували козаки, символізувала свободу в народній уяві і у сприйнятті Москви (і Києва). Я вживаю уявлення про «свободу» в його «неґативному» значенні, тобто «свобода від», а не «свобода для»[4]. Зі своїм глибоким підпіллям (і в прямому, і в переносному значеннях) шахти Донбасу були притулком для тих, хто прагнув волі. Це не означає, що в Донбасі не було економічної експлуатації чи міжетнічних конфліктів. Навпаки, приваблений волею і можливостями цього прикордонного реґіону, тут осідав строкатий люд з усієї країни і з-за її меж, а безжальна економічна експлуатація та міжетнічні сутички були частиною повсякденного життя Донбасу. В цьому розумінні Донбас можна порівняти з Сибіром, американським Заходом чи навіть середньовічними європейськими містами.

Цікаво, що навіть у розпалі сталінізму Донбас зберігав деякі елементи вільного степу[5], надаючи притулок людям, позбавленим громадянських прав, вигнанцям, утікачам, злочинцям та іншим. Дехто з них були такими необхідними для забезпечення функціонування промисловості Донбасу, що коли політично неблагонадійних осіб виселяли з міст і сіл Донбасу та всієї країни, їм дозволяли працювати на донбаських шахтах. Коли внаслідок війни та інших лих з’явилося безліч злидарів і безпритульних, Москва знову ж таки скеровувала їх у Донбас або ж спроваджувала їх туди як небажані і небезпечні, на погляд влади, елементи. Тому в очах Москви Донбас був політично підозрілим. Коли Сталін вирішив винищити своїх політичних ворогів (реальних і потенційних), Донбас неминуче став об’єктом масового терору. Справді, є докази, що Донбас був серед реґіонів країни, які найбільше постраждали від сталінського кривавого терору.

Донбас не єдиний зберіг певний рівень свободи і водночас зазнавав утисків від держави. Ця книжка — конкретна історична розвідка, яку мають доповнити інші докладні дослідження міст та різних реґіонів Російської імперії і Радянського Союзу, щоб можна було сприйняти Донбас у правильній порівняльній перспективі. Міста, і передусім Москва, Санкт-Петербург (Ленінград), Київ і Харків, також забезпечували своїм жителям певну анонімність, проте життя в столицях та інших великих центрах перебувало в радянський період під пильним контролем міліції. Тому тим, хто шукав анонімності, звичайно було значно важче, а отже, анітрохи непривабливо жити в цих містах, вони віддавали перевагу Донбасові. В цьому аспекті Сибір, який також утілював свободу, міг би бути не менш привабливий, ніж Донбас, проте Сибір символізував і рай, і пекло[6]. І хоча до революції в Сибір їхало багато переселенців (зокрема українців), після революції він став радше символом вигнання, каторжної праці і смерті, надто для українців, які охочіше шукали щастя в значно ближчому Донбасі[7].

Політичний терор також не був монополією одного Донбасу. Насильство було звичайним явищем у російській і українській історії. Цілком зрозуміло, що всі народи, всі міста і села стали жертвами терору в епоху правління Сталіна. Однак не варто перебільшувати розмах терору в Донбасі. Те, що вугільна промисловість і доволі значна кількість робітників, зайнятих у ній, були надзвичайно важливі для економіки країни (а отже, і для її збройних сил), найімовірніше, трохи пом’якшувало сталінський терор. І проте терор 1930-х років у Донбасі був страшним, а насильство було складовою частиною політичного життя реґіону і до цього періоду, і згодом. Іншими словами, автор має на меті довести, що Донбас був винятковим прикладом боротьби між свободою і терором, і цей винятковий приклад може напрочуд багато з’ясувати.

Упродовж усієї своєї історії Донбас був політично некерованим. Сили політичних метрополій, які намагалися заволодіти серцями й думками Донбасу, щоразу зазнавали поразок. Найвиразніше це виявлялося під час кризових періодів — революції і громадянської війни, в роки Другої світової війни і тоді, коли розпався Радянський Союз. На відміну, скажімо, від сусіднього Дону, який 1917 року висунув свої політичні ідеї (такі, як «козацька республіка» і «радянська республіка»)[8], Донбас відкидав будь-які політичні угруповання. Політичну атмосферу Донбасу вважали отруйною і небезпечною всі партії. Лев Троцький, смертельний ворог Сталіна, найкраще описав політичну історію реґіону: «В Донбас можна їхати тільки з [політичним] протигазом»[9].

Ця книжка належить до жанру краєзнавства. В дослідженні, зосередженому на одному реґіоні України й Росії, дуже корисним для мене було уявлення про «вихід» (протилежне уявленням про «вірність» і «висловлення власної думки»), сформульоване в праці Алберта Гіршмана[10]. Я доводжу, що Донбас завжди був «виходом», порятунком, альтернативою політичному конформізму чи протестам. У формулюванні моїх ідей мені дуже допомогли різноманітні студії суміжних і прикордонних районів[11] та історична географія[12], дарма що багато з них пов’язані з формуванням національних ідентичностей, а випадок Донбасу засвідчує, як мало вони для нього важили.

І в географічному, і в символічному розумінні Донбас — окрема спільнота, така сама, як нація, місто чи село. Це простір, прикордоння, де внутрішнє прагнення свободи, дика експлуатація і щоденне насильство змагалися між собою за владу. Подібно до інших спільнот, степ з усією своєю сув’яззю свободи і терору був уявною спільнотою[13]. І, подібно до інших спільнот, ця спільнота також обростала міфами. Особливість Донбасу полягає в тому, що, хоч як по-різному сприймали його різні прошарки людності, він зберігав свою традиційну славу краю свободи і терору.

На якомусь етапі роботи над книжкою в мене виникла ідея написати мікроісторію[14], в якій радянська історія була б досліджена з мікроскопічного погляду, як-от у працях Роберта Дарнтона, Наталі Земон Дейвіс і Карло Ґінзбурґа. Така історія може стати моєю наступною працею, і доведеться прийняти виклик так званої суб’єктивістської школи[15], але джерела, які я виявив в українських і російських архівах, натомість підштовхнули мене при дослідженні Донбасу до такого абстрактного уявлення, як «простір», чи «вільний степ», тобто до майже макроісторії всупереч моїм первісним намірам. Вплив покійного Ернеста Ґелнера також допоміг мені проаналізувати Донбас на основі макроісторії, наприклад, таких уявлень, як «нація» і «націоналізм» (або, що буде точнішим у цьому випадку, ненацій і ненаціоналізму)[16]. Однак у цій книжці все-таки йдеться про «звичайних», безіменних, «пересічних» людей Донбасу (хоча там, де було можливо, я намагався ідентифікувати їх) і про те, як позначився на їхньому житті державний терор.

На прикладах багатьох і багатьох особистих доль я показую складність місця і часу для всієї маси людей, що жили там і тоді. Оскільки головна тема книжки — Донбас як реґіон, я маю змогу подати тільки фрагменти людських доль. А проте кількість цих фрагментів незліченна. Не тільки опитуючи людей в Україні й Росії, а й працюючи в різних бібліотеках та нещодавно відкритих архівах Донецька, Луганська, Києва і Москви, я зібрав чимало жахливих прикладів. У цій книжці докладно описано трагедії, змарновані життя, державна сваволя, так само як і народний страх, героїзм, ницість, боягузтво, мужність.

З усіх джерел, до яких я звертався, найкориснішими були раніше закриті архіви. Передусім «кримінальні» справи репресованих в архівах колишнього Комітету держбезпеки в Донецьку і Луганську (Україна) — це джерело багатьох досі невідомих історій репресованих в 1930-і рр. (розділ 6), під час війни і в повоєнні роки (розділ 7). Мені пощастило менше з доступом до недавніх архівних джерел, частково через офіційні закони секретності в Україні й Росії. Однак я знайшов чимало нової інформації про бурхливе життя людей в Донбасі (розділ 8). Загалом ці три розділи разом із розділами 3 і 5 (відповідно про Першу світову війну, революцію і громадянську війну та голод 1932–1933 рр.) становлять основу цієї книжки.

Писати про те, як «прості люди» пережили терор — тяжке завдання. Неможливо відповісти на питання, що означав для людей терор, що вони відчували, думали і як діяли, не вивчивши їхнього світогляду. Емпірично всім добре відомо, що віра та ідеологія визначають дії не меншою мірою, ніж не визначають їх. При дослідженні епохи швидких змін і трансформацій необхідні і синхронний, і діахронний аналізи. Хоча історичні джерела, навіть досі засекречені архівні документи, не можуть розповісти всю «правду» в собі й про себе, історичні документи і події годі трактувати лише як тексти чи семіотичні поля[17]. Історичні події відбувалися під тиском реальних матеріальних і людських факторів. Необхідно зважати на такі загальні чинники, як влада, жадібність, страх, надія і голод. Тільки тоді можна достеменно дізнатися, як жили люди в певному історичному контексті і як змінювалося їхнє світосприйняття[18]. Я намагався зробити це у своїй книжці, використовуючи і докладну статистику, якщо вона була, і приклади з життя окремих індивідів.

Пишучи про терор у Радянському Союзі, необхідно добре усвідомлювати, що за сучасної доби політичний терор у масовому масштабі — явище, не унікальне для Радянського Союзу. Адольф Гітлер, Мао Цзедун, Іді Амін, Пол Пот (це лише кілька імен) теж здійснювали масовий терор. Це аж ніяк не пом’якшує жахливості терору в Радянському Союзі, хоча його величезні масштаби іноді применшували з інших причин, наприклад, у знак визнання перемоги Сталіна над нацистською Німеччиною. Те саме могло б статися і в Німеччині, якби Гітлер виграв війну, як стверджує Сол Фридлендер, критикуючи Гейдена Вайта за висновки з його епістемологічного релятивізму:

Цей гіпотетичний випадок був для Радянського Союзу реальністю. Тому питання про терор у СРСР значно складніше, ніж могло б бути за інших обставин. Сталінський терор був жахливим. Його застосовували комплексно і широкомасштабно, писати про нього дуже боляче, його аналіз відлякує істориків, а проте ця книжка доводить, що не слід заперечувати безпосередньої ролі Сталіна в терорі[20].

Однак мене цікавить не так вивчення вини Сталіна, як аналіз політичного механізму його терору.

Головним пунктом у цьому питанні є створення образу «ворога». В уяві Москви Донбас був переповнений «ворогами». І сприйняття Москви, цілком імовірно, було слушним, що й доводить ця книжка. Проте політичній владі бракувало ефективних засобів, якими вона б могла визначити політичний настрій населення, попри, здавалося б, усемогутню таємну поліцію з її розгалуженою мережею нагляду. Це тому, що фактично вся критична політична думка пішла в підпілля. Починаючи від голодомору 1932–1933 рр., Москва, прагнучи викоренити невидимих, уявних «ворогів», створила новий образ ворога — образ класово нейтрального «ворога народу» замість образу «класового ворога», нав’язаного марксистською ідеологією.

Цей образ не був просто насаджений згори політично пасивному населенню. Приклад Донбасу свідчить, що люди створювали власні образи «ворогів», використовуючи офіційний політичний курс у своїх цілях[21]. Людність, яка упродовж кількох поколінь зазнавала утисків, сприймала «ворога» як об’єкт свого невдоволення і гніву. Традиційні забобони виринули на поверхню і утвердилися в народі під новою назвою: «ворог». Один із разючих прикладів цього феномену — антисемітизм. До Другої світової війни радянська влада намагалася знищити цей живучий забобон, але він важко викорінювався в суспільстві. Так принаймні було в Донбасі, де серед шахтарів було чимало євреїв.

Проблема полягає в тому, що «ворог народу» був дуже широким уявленням, яке вбирало в себе і сам «народ». Цілком безпечний за інших умов політичний варіант пасивності не був безпечним у сталінському Радянському Союзі, бо полювання на ворогів було спрямоване саме на тих прихованих невидимих ворогів, які у сприйнятті Сталіна лише вдавали пасивність. Отож, ніби захоплений виром, фактично кожен тією або тією мірою, на тій чи на тій стадії ставав жертвою терору. Дослідження Донбасу доводить, яким розпливчастим і незрозумілим стало уявлення про «ворога народу». І хоча Москва суворо контролювала свій терор проти «ворогів народу», операції набули такого розмаху, що вже дійшли до межі провалу.

Немає потреби доводити неможливість (чи складність) «суб’єктивності», чи «приватної сфери», в сталіністському суспільстві, як це роблять деякі історики[22].

«Для декого, стверджував Манфред Гілдермаєр, “об’єктивний” світ не є усім світом, і так само і “внутрішній світ” та “самосвідомість” не становлять усього світу»[23]. Справді, дехто може цілком спокійно припустити, що в такій країні, як сталінський Радянський Союз, був можливий цілковитий розрив між думкою і вчинками людини. Цей розрив пояснює, навіщо Сталіну була потрібна власна версія суду сумління[24]. А інші вважають, що більшість арґументів «суб’єктивістської» школи імпліцитно чи екпліцитно утверджують непорушність режиму при розгляді діяльності (чи практики) індивіда. Режим аж ніяк не був стійким в усіх частинах Радянського Союзу: війна з Німеччиною поклала край сталінській владі на окупованих територіях. (Цей факт дуже часто іґнорують у дослідженнях, присвячених Москві чи Санкт-Петербурґові, і звідси випливає важлива роль краєзнавства). Німецька окупація ввела в політику зовсім нові чинники. Навіть у розпалі великого терору люди, безперечно, шукали політичних альтернатив. І для правителя, і для його підлеглих було цілком ясно, що війна дає такі альтернативи. Так насправді й сталося в багатьох реґіонах Радянського Союзу, зокрема на Донбасі.

І традиційному, і новому підходам до теми сталінського терору завжди була властива очевидна суперечність. Засуджуючи сталіністський терор, історики імпліцитно стверджують, що серйозного політичного опору Сталіну не було. Водночас, підтримуючи політичних противників Сталіна, історики стверджують, що існував значний опір[25]. Якщо суб’єктивістське трактування майже або зовсім не залишає місця для заперечень, історики, які наголошують на незгоді, опорі і намірах повалити владу, схильні надто некритично сприймати архівні документи, переповнені сфабрикованими даними[26]. Я вважаю, що було б продуктивніше концептуалізувати «прикордоння», наприклад, вільний степ і мислення людей, силу яких не можна було контролювати цілковито[27]. Таке дослідження означало б новий напрям вивчення сталінського терору.