Свобода і терор у Донбасі

Гітлер вважав Донбас із його покладами корисних копалин важливим стратегічним реґіоном, необхідним йому для війни. Окупація Донбасу в 1941–1942 рр., що запанувала після жорстокого радянського терору, своїми звірствами не поступалася йому. А коли німці відступили, радянська влада знову взялася до терору. Проте для тих, хто жив на окупованій території, війна запропонувала нові політичні альтернативи. Крім комуністичної (радянської) та нацистської (німецької) ідеологій, на політичній сцені Донбасу з’явилася ще й третя альтернатива — український націоналізм. Однак Донбас не приймав її беззастережно. Деякі націоналісти, послані гуртувати Донбас і прихиляти його до національної справи, самі ставали прихильниками концепції демократичної держави. Щоправда, під час війни, коли не могло бути й мови про нейтралітет, усі політичні альтернативи були небезпечними.

Привид війни

Безславний радянсько-німецький договір був шлюбом із розрахунку. У серпні 1939 р. в Кремлі після підписання пакту Молотова-Рібентропа Сталін виголосив тост за Кагановича, тодішнього народного комісара транспорту. Як і Сталін, Йоахим фон Рібентроп також підійшов до Кагановича і цокнувся з ним... Єврей Каганович, звісно, втішався цією витівкою. Після бенкету Сталін сказав Кагановичу: «Треба виграти час»[1248].

Для багатьох це зближення було несподіванкою, шоком, дехто називав його навіть зрадою. Адже перед тим Сталін вигубив сотні тисяч людей за вигадане шпигунство на користь нацистської Німеччини і Японії. А тепер Сталін із Гітлером — партнери. Антифашистська пропаґанда, зокрема й на Донбасі, припинилася[1249]. Газета «Социалистический Донбасс», наприклад, передрукувала статтю з «Правди» за 24 серпня 1939 р. про пакт 26 серпня, але вмістила її не на першій, а на другій сторінці, без будь-яких коментарів.

Цілком можна було б запитати, хто ж насправді був ворогом народу, хоча, здається, в ті часи люди, за всіма свідченнями, навряд чи могли відкрито поставити таке запитання. Принаймні Сталіну та його кліці було б щонайменше незручно спонукати народ цікавитися цим. Полювання на «ворогів народу» (хоч би що означав цей термін) усе ж тривало, хоча й відчутно послабшало. Головною турботою Сталіна, як побачимо далі, стало відновлення порядку й дисципліни.

Загроза зі Сходу відчутно ослабла: Японія взялася поширювати свої володіння на південь, а не на північ, коштом СРСР. Весняний договір 1941 р. про ненапад із Японією був благословенням для Сталіна. Сталін був такий задоволений і так хотів, щоб Японія дотримувалась договору, що навіть завдав собі клопоту провести японського міністра закордонних справ Мацуоку на вокзал. Така люб’язність здивувала всіх присутніх. Сталін начебто сказав Мацуоку, що вони обоє — азіати. Потім він обійняв німецького посла Шуленберґа і сказав військовому аташе Гансу Кребсу: «Ми з вами будемо друзями, хоч би що там сталося»[1250].

У серпні 1940 р. Сталіну, нарешті, вдалося знищити свого найнебезпечнішого ворога — Троцького. Сталін увесь час боявся, що Троцький повернеться як політик, надто ж у разі війни, навіть якщо це означатиме союз із дияволом.

Натомість із посиленням загрози війни навіть найлютіші вороги більшовизму стали вбачати в особі Сталіна впливового політика. Явне ототожнення Сталіна з Росією і російськими державними міркуваннями роззброїло багатьох його противників. Нечувану сталінську жорстокість стали сприймати як вияв характеру непохитного захисника державних інтересів Росії. Примирення політичних еміґрантів із радянською Росією розпочалося ще в 1920-х роках. Тепер, коли саме існування Росії (Радянського Союзу) було під загрозою, Сталіна сприймали як захисника рідної землі. Один із найяскравіших прикладів цього зближення — Павло Мілюков, колишній кадетський лідер і один із найлютіших ворогів більшовизму, який визнав радянську Росію, коли почалася війна[1251].

Але Сталін, напевне, запитував себе, чи воюватиме за нього народ. Укладення пакту Рібентропа-Молотова спричинило дезорієнтацію і цинізм серед солдатів. Польська операція 1939 р. дала радянським солдатам можливість побачити інше, «буржуазне», суспільство, і вони гарячково металися по крамницях, скуповуючи «другорядні товари у великих кількостях: будильники, скатертини, жіноче взуття»[1252]. В тилу ситуація була не кращою. Наприклад, у Слов’янську на час польської операції двоє солдатів, що мали охороняти наготоване до відправки спорядження, зникли разом із тим спорядженням. Їх більше ніколи не бачили[1253].

Червона армія вела Зимову війну із Фінляндією (листопад 1939 — березень 1940 р.), але не дуже вдало. По війні армія була реорганізована, в ній знову запровадили традиційну систему військових звань. Були запроваджені й суворі дисциплінарні стягнення, однак армійське командування сумнівалося, що вони будуть ефективні. Ще були свіжі згадки про великий терор, тому військове командування опинилося між двома крайнощами: з одного боку, терор спонукав їх сумніватися в необхідності застосування дисциплінарних стягнень; з другого — командири всіх рівнів самі боялися репресій за недостатню вимогливість і тому карали всіх підряд[1254].

І в цивільному житті, й у військовому драконівські правила стали нормою. В грудні 1938 р. був запроваджений закон про звільнення з роботи в разі трьох порушень чи запізнень. 1939 р. ввели трудові книжки для контролю робочої сили. В червні 1940 р. скасовано колись украй розхвалене досягнення радянської влади — семигодинний робочий день: без будь-якої компенсації його подовжили до восьми годин. Мало того, робітників тепер міцно прив’язували до робочого місця: їм суворо забороняли кидати роботу без дозволу, порушення заборони карали дво- або чотирирічним ув’язненням. Запізнення без дозволу теж становило злочин, і за нього карали, даючи до шести місяців виправних робіт[1255]. Мовби цього було мало, — невдовзі з’явилися нові закони, утвердивши ще суворіші покарання за дрібні порушення[1256].

Згідно з твердженням народного комісара озброєнь, цих заходів вимагали «комісари промисловості», які не були спроможні контролювати рух робочої сили й підтримувати належну трудову дисципліну. Великий терор породив протилежний від сподіваного ефект, бо керівні кадри зовсім не мали авторитету серед робітництва. Сталін, як згадує Б. Л. Ванников, тодішній народний комісар озброєнь, неохоче погодився з новим законом[1257]. Сталін розумів, що жертви, яких він вимагав від робітництва, не могли бути популярними[1258].

Справді, ці закони накинули населенню, що вже тривалий час боролося за виживання у надзвичайно важких умовах праці й побуту. Молотов згодом згадував, що уряд вимагав «колосальних жертв — від робітників і селян». Люди бідували, всі ресурси витрачалися на підготовку до війни, не дозволяли навіть будувати житло. Робочий день був подовжений, а робітників міцно закріпили за їхніми робочими місцями. Селянам за працю платили дуже мало, бо платити не було чим[1259].

Володимир Богдан згадує, що в кінці тридцятих серед робітництва Донбасу

Жили у злиднях. У сусідки В. Богдана Катерини Рихіної було четверо дітей. Жили без батька, Катерина працювала на шахті. Двоє маленьких дівчаток, Зоя і Марія,

Життя жіноцтва на Донбасі було особливо важким. До школи № 20 у Сталіно учень Фалін завжди приходив нечупарним. Учитель викликав його матір до школи. Фаліна сказала, що в неї шестеро дітей і робота, тому немає часу доглянути всіх. Вчитель запитав: «Навіщо було плодити стількох дітей і пускати у світ жебракувати?» Фаліна відповіла, що вже мала дванадцять абортів (принаймні частину — нелеґальних, бо 1936 р. їх заборонили). На це вчитель сказав їй, що краще б вона ще робила аборти[1262].

Зі зростанням витрат на військові потреби погіршувалося продовольче постачання. Це теж не сприяло зміцненню трудової дисципліни. У квітні 1940 р., незадовго до запровадження «червневого закону», комісар вугільної промисловості Бахрушев скаржився уряду на нерегулярне постачання Донбасу, що викликало збої в роботі. Від січня майже не було вермішелі, круп, борошна і білого хліба. В багатьох робітничих сім’ях не було хліба. У їдальні шахти № 5 в Артемівську за основну страву був чай. Бахрушев справедливо попереджав уряд, що така ситуація створює «нездоровий настрій серед робітників»[1263]. Перебуваючи на Донбасі, Бахрушев засипав Москву телеграмами, вимагаючи коштів (адже шахтарі іноді довго не отримували платні), підтримки технікою і матеріалами[1264].

«Червневий закон» спустошив усю країну. Один уважний іноземний спостерігач у Москві записав:

Боячись спізнитися, люди ще поночі вибігали на вулицю, питаючи в перехожих, котра година[1266]. Те саме відбувалося і в Донбасі.

Лише за «червневим законом» Сталінський обласний суд розглянув 12 150 справ за два місяці. При розгляді цих справ 1049 робітників були ув’язнені, а 7440 — послані на виправні роботи з двадцятип’ятивідсотковим зниженням зарплати[1267]. Тисячі наземних робітників змушені були, відбуваючи покарання, працювати під землею[1268]. Це не могло позитивно вплинути на одвічну проблему Донбасу — дотримання правил безпеки. Невідомо, скільки людей покарано в Донбасі від червня 1940 р. По всій країні з червня 1940 до червня 1941 р. три мільйони осіб (приблизно 8% працездатного населення) були віддані під суд; із них півмільйона — ув’язнені[1269].

За будь-яким стандартом, це були масові репресії. Деякі дослідники вважають, а особливо переконливо це доводить Доналд Філцер, що керівники, судді й прокурори часто вступали в змову, щоб обійти цей нелюдський закон[1270]. І тогочасна преса, й матеріали архівів містять достатньо доказів на користь цієї думки[1271]. Постійно відчуваючи нестачу робочої сили, промисловість не могла дозволити собі втрачати людей через дрібні порушення. (Н. М. Іванцова, член майбутньої підпільної групи в Краснодоні «Молода ґвардія», згадувала, що її батька, заступника директора шахти № 1-біс, заарештували у вересні 1940 р. за те, що він захищав робітників, які спізнилися. Його засудили на два роки примусових робіт на заводі у Ворошиловграді. Потім його перевели іще кудись. Іванцова свого батька більше ніколи не бачила)[1272]. Керівникам, суддям і прокурорам, як і військовим командирам, доводилося страхувати себе від можливих репресій. Батько Іванцової був поблажливим, але інші керівники карали всіх підряд, щоб не бути звинуваченими у «гнилому лібералізмі». Часто деякі керівники кидалися з однієї крайності в другу, і це характерна риса людей, що займають відповідальні посади, проте бояться відповідальності[1273]. В архівах і пресі достатньо доказів, що зловживання влади стало звичайним явищем. У серпні 1940 р. на шахті ім. Дзержинського в Дзержинську директор Трофимов віддав під суд машиніста Старовойтова за порушення трудової дисципліни. Старовойтов у цей час перебував у лікарні. Проте його однаково засудили до року ув’язнення. Коли він одужав і повернувся на роботу, його заарештували й посадили до в’язниці. На тій самій шахті одному вибійнику дали відгул через хворобу його дружини. Він, виклопотавши дозвіл, ще два дні не виходив на роботу, щоб поховати її. Незважаючи на це, суд ухвалив ув’язнити його на чотири місяці[1274]. Таких випадків безліч[1275].

Унаслідок «червневого закону» 1940 р. значна кількість робітників, схильних до міґрації, стала бойкотувати Донбас, що значно зменшило приплив робочої сили з традиційних джерел — України й Росії. У другій половині 1940 р., порівняно з першою, приплив робочої сили зменшився втричі[1276]. Донбас украй потребував робітників. Зіткнувшись із бойкотом традиційних реґіонів-постачальників, керівництво Донбасу перенесло свою увагу на щойно приєднані землі. В другій половині 1940 р. 38 тисяч чоловік прибуло на Донбас із Бессарабії та Північної Буковини. Багато з них не розуміли російської мови і тому часто ставали жертвами «червневого закону» 1940 р. З 13 032 осіб, про яких є інформація, 3238 були покарані за порушення «червневого закону», з них 2076 отримали різні терміни ув’язнення. Керівники часто не могли пояснити новачкам правила техніки безпеки, через що аварії, в тому числі й зі смертельними випадками, стали серед них непоодиноким явищем[1277]. Таким було «хрещення вогнем» для нових громадян Радянського Союзу.

Тисячам нових робітників із Західної України на Донбасі жилося не краще[1278]. З 1933 р. західних українців підозрювали, звичайно, через їхнє походження, і загинуло їх через те без числа-ліку. Тепер же вони, як і жителі Буковини та Бессарабії, були потрібні для роботи на Донбасі. НКВС уважно стежив за новоприбулими, боячись впливу українських націоналістів. (Міліція Донбасу й далі репресовувала українців, хоча вже обачніше, ніж три-чотири роки тому. Наприклад, давнього жителя Макіївки, вчителя Арсена Погорілого, який завжди був лояльним до сталінізму і підтримував смертну кару для «ворогів народу» аж до свого арешту 1940 р., звинуватили в належності до Спілки визволення України (СВУ) і носінні вишиванки)[1279]. Як і їхні брати по нещастю з Бессарабії та Північної Буковини, західні українці скоро відчули на собі всю жорстокість і брутальність життя на Донбасі. «Після першої хвилі добровольців приплив робочої сили [на Донбас із Західної України] припинився, і невдовзі вуличний фольклор уже глузував із цих людей: “Гопса-са-са до Донбаса, а з Донбаса на голаса”»[1280].

Хоч би що повідомляла преса про схвальне ставлення робітників до «червневого закону» 1940 р., цей закон їх не тішив. Шахтар Боговолов із шахти № 8 у Горлівці начебто відверто сказав: «У кінці квітня підвищили норми видобутку, в середині травня — ціни на продукти, а в червні подовжили робочий день. Це обличчя нашого керівництва. Вони такі самі капіталісти, як і ті, що були до 1917 року»[1281]. Можливо, ця фраза була сфабрикована. Навіть якщо так, інформатори добре знали, що хоче почути влада. Вожді розуміли, що новий закон жорстокий, а тому наперед чекали появи таких думок серед населення.

Людність стереглася виявляти своє ставлення до політики, однак існує чимало доказів поширення антиурядових настроїв. Люди співали про пакт Рібентропа-Молотова, через який в них забирали більшу частину продуктів, які вивозили до Німеччини:

Галина Рущева, чий батько був шофером Я. С. Гугеля (колишнього директора Азовсталі) і був репресований разом із ним 1937 р., пригадувала, як співала в ті часи хвалебну пісню про Сталіна в шкільному хорі. Вдома вона проспівала пісню матері (яка вижила, змінивши ім’я та прізвище). Мати зблідла і сказала: «Ніколи не співай про Сталіна. Він погубив твого батька. Погубив і наше з тобою життя»[1283].

Сталінський терор не сприяв підготовці країни до війни. Не допоміг і пакт Рібентропа-Молотова. «Ворогів народу» і далі заарештовували й багатьох розстрілювали. Не може бути, щоб люди тієї пори не ставили собі запитання, якщо не прилюдно, то бодай приватно, хто ж насправді ті «вороги народу», якщо це вже не німецькі шпигуни? Сталін публічно ніколи не відповідав на це делікатне запитання. І все ж причиною репресій було те, що вороги народу — не патріоти, а зрадники. Взагалі для Сталіна й більшовицької партії уявлення про патріотизм становило неабиякі труднощі. Наприклад, під час «політичної дискусії» за десять днів до війни з Німеччиною, офіцер НКВС, комуніст Шатілов із Краснодона на запитання про більшовиків та імперіалістичну війну 1914 р. відповів: «Більшовики підтримували війну»[1284]. В доносі зазначено, що такі твердження свідчать про неосвіченість деяких комуністів. Шатілов не дуже помилявся: не всі більшовики були проти війни. Хоча цілком можливо, що запитання було провокаційним і Шатілов намагався таким чином захиститись. Якби він сказав правду, його могли б звинуватити в пропаґуванні пораженства, але не царської Росії, а сталінської.

Війна і окупація

Порушивши радянсько-німецький договір про ненапад, німецькі війська пішли на СРСР 22 червня 1941 р. Війна з зовнішнім ворогом дала країні остаточний критерій перевірки, хто прихильник, а хто ворог режиму. Перевірка була дуже простою: чи стане людина на захист своєї країни? Однак на практиці все було значно складніше. Війна була дуже жорстокою і на фронті, і в тилу. Ввесь Донбас окупували ворожі війська, і людність потерпала від насильства з обох сторін.

Німці просувалися швидко. Перший період війни був катастрофічним для Радянської армії. За поразки Сталін стратив кількох армійських командирів[1285]. З 22 червня до 10 жовтня 1941 р. органи НКВС заарештували 657 364 військовослужбовців, які відбилися від своїх частин чи зумисне вдалися до дезертирства. Дехто намагався знайти притулок на Донбасі, влаштовуючись працювати на шахтах. Більшість дезертирів повернуто на фронт, але 25 875 були затримані за різними звинуваченнями: шпигунство, диверсія, зрада, дезертирство і т. п. Із цих заарештованих 10 200 розстріляли, 3321 перед шеренгами солдатів[1286].

Із відступом Червоної армії одне за одним падали великі промислові міста. Київ німці окупували 19 вересня 1941 р., і вже наприкінці вересня ворог підступив під обидві російські столиці. В жовтні уряд евакуювався до Куйбишева. Просуванню німецьких військ, зокрема на Україні, сприяли місцеві жителі. Це особливо помітно було в Західній Україні, яку Радянський Союз приєднав нещодавно і де коріння націоналізму було глибшим, ніж у радянізованій східній частині. Репресії, з яких почалося радянське панування, не сприяли популярності режиму. Вбивства, здійснювані органами НКВС перед відступом радянських військ, також-були на користь Німеччині та її союзникам (угорцям, румунам та італійцям). Лише у Львові совєти стратили понад 10 000 чоловік[1287].

Однак нова влада виявилася не менш жорстокою, ніж попередня. Нацистська ідеологія стимулювала звірства, які творили німці[1288]. Найвідоміше з них — злочинне масове вбивство в Бабиному яру: 29–30 вересня 1941 р. 33 371 єврея розстріляли в урочищі Бабин яр у Києві. Ще десятки тисяч циган, євреїв та ін. вбито в наступні дні[1289]. Українським націоналістам, які спочатку підтримували німців, невдовзі довелося зіткнутися з жорстокою дійсністю. Їхні мрії про незалежну Україну фашисти розтоптали, а багатьох із них заарештували чи спонукали діяти в підпіллі[1290].

Початкова реакція на війну в радянського населення, на погляд уряду, була позитивною. Хоча початок війни спричинив зростання попиту на ринку і, як і 1914 р., було чимало випадків пияцтва, настрій мобілізованих був, як казали, «бадьорим і впевненим». Багато жінок добровільно хотіли піти на фронт. На деяких шахтах і заводах на Ворошиловградщині не було ким замінити мобілізованих чоловіків, що призвело до сповільнення виробництва[1291]. Патріотизм, особливо російський, став панівним поняттям. Влада назвала війну «Великою Вітчизняною» за зразком «Вітчизняної війни» 1812 р., в якій Росія воювала проти Наполеона. Навіть в Україні партія стала наголошувати на значенні українськості. Наприклад, 6 липня 1941 р., через три дні після відомої промови Сталіна, росіянин Хрущов, тоді керівник компартії України, звернувся до українців: «Товариші робітники, селяни, інтеліґенція великого українського народу! Брати й сестри! Сини й дочки великої України!»[1292]

Хоч як дивно, в’язні ГУЛАГу також підтримували уряд. Повідомлення з ГУЛАГу свідчать, що лише незначна частина в’язнів сподівалася бути визволеною німцями; серед більшості в’язнів переважав патріотизм[1293]. Показово, що продуктивність праці в ГУЛАГу 1943 р. зросла на 80% порівняно з 1941 р. і подвоїлась 1944 р.[1294]. Під час війни з ГУЛАГу до лав Червоної армії переведено 975 000 в’язнів, серед них — 43 000 поляків і 10 000 чехословаків, які потім були переформовані в національні бойові одиниці[1295]. Водночас восени 1941 р. розстріли політичних в’язнів прискорилися[1296].

Малюнок 7.1. Селяни повертаються до рідного села, спаленого німецькими Luftwaffe. Луганська область, 15 серпня 1941 р. ДАЛО, ф. P-7118, оп. 1, спр. 702.

Можливо, Сталін і сумнівався, чи ненабагато людей заарештовано і страчено. Але він також міг почуватися певним, що під час війни не станеться серйозного повстання проти радянської влади. На практиці в інформаційному вакуумі чутки циркулювали повсюди. Деякі з них були відверто антирадянськими й антисемітськими. Багато з них сфабрикували органи НКВС, та все ж, напевне, і справді були люди, які висловлювали сумніви в Сталіні та його керівництві[1297]. Коли почалася війна, один механік зі Слов’янська сказав своєму приятелеві, що керівники країни «хоробрі відважні, коли воюють із нами»[1298]. Відтак він замовк. Йому дуже поталанило, бо його приятель не доніс на нього. Але багатьом іншим так не пощастило. Сталін був послідовним у своїй логіці: він жертвував сотнею, коли підозрював, що серед неї є п’ятеро ворогів. Кількість смертних вироків політичним злочинцям різко зросла з 1649 1940 р. до 8011 1941 р. і 23 278 1942 р.[1299]. Щоправда, ці цифри набагато нижчі, ніж кількість розстрілів 1937–1938 рр.

Якби Радянська армія одразу відбила ворога, населення не мало б змоги визначати і свою долю, і долю країни. Сталося ж навпаки. Німці та їхні союзники швидко просувалися в глиб Донбасу. За словами генерала Брика фон Манштейна, Донбас «грав дуже важливу роль у Гітлерових обрахунках ще 1941 р., бо він вважав володіння Донбасом життєво необхідним для перемоги». Німці «видобули багато вугілля для свого використання», але бункерне вугілля для залізничного транспорту на цій величезній території довелося возити з Німеччини, бо вугілля Донбасу не підходило для «наших [німецьких] паровозів». Навіть висока бойова здатність Радянської армії набагато пізніше після втрати Донбасу не змогла похитнути віру Гітлера в першочергову важливість Донбасу для успіху німців у війні[1300]. Хай там як, Сталіно, місто, що мало ім’я Гітлерового архіворога, впало 20 жовтня 1941 р., Артемівськ — 31 жовтня. Ворошиловград та навколишні райони витримували атаки гітлерівців довше, але 17 липня 1942 р. місто все ж було захоплене, а через три дні впав і Краснодон.

Просування німецьких військ дало населенню Донбасу, як і решті окупованих територій, політичні альтернативи, яких жителі Радянського Союзу вже давно були позбавлені. У Слов’янську, де росіян було більше, ніж українців, один колишній політичний активіст згадував, що не було нікого, хто був би ладен захищати крашу[1301]. Це, звісно, перебільшення, але коли у вересні німці почали наближатися до Донбасу, люди вдавалися до вчинків, які були неможливі ще кілька місяців тому.

1 вересня на шахті «Комсомолець» у Горлівці було запроваджено карткову систему. З якихось причин деяким робітникам карток не видали. Розгнівані робітники з дружинами вимагали хліба. Вони почали бити вікна в приміщенні комітету партії, напали на заступника парторга шахти Карпеченка і тяжко його поранили; функціонера забрали до лікарні. 3 вересня такі самі заворушення відбулися на шахті № 5 ім. Леніна в Артемівську. Дружини посланих на «спеціальне завдання» робітників (найімовірніше — на будівництво на фронті) вимагали продуктових карток. Жінки, заручившись допомогою кількох чоловіків, почали руйнувати квартиру партійного організатора Леонова. Леонова і директора шахти Ларченка побили. Партійні організації на обох шахтах не повідомляли робітників про внутрішню і зовнішню ситуацію і не пояснили жінкам, навіщо їхніх чоловіків послано на лінію фронту. Мало того, карткову систему запровадили вночі, без попередження. Потім владці пояснювали, що жінок підбурили куркулі й кримінальні елементи. Органи НКВС заарештували чотирьох чоловіків на шахті «Комсомолець» і сімох на шахті ім. Леніна. Їхня доля невідома[1302].

Подекуди шахтарі й домогосподарки насмілилися вийняти вибухівку, закладену на шахтах при наближенні німців, і таким чином зберегли свої робочі місця. На шахті «Кам’янська» в Кадіївці група розгніваних робітників напала на директора шахти й офіцера НКВС. На шахті 1-біс шахтарі з домогосподарками знищили овочевий склад, комору, шпиталь, дитячі ясла — всі ті місця, куди часто ходили їхні господарі. Деякі ватажки нищителів начебто виявилися куркулями і кримінальниками, їх розстріляли. 21 жовтня керівництво Горлівки запанікувало перед німецькими військами, які стрімко наступали, і втекло з міста, перед цим висадивши в повітря хлібозавод і склади з борошном, залишивши населення напризволяще[1303].

У селах Донбасу селяни діяли по-своєму. В селах біля Красного Лиману, наприклад, було наказано евакуюватися протягом 24 годин, але транспорту не надали. Всю велику рогату худобу з колгоспів евакуювала армія, наче вона була ціннішою, ніж люди. «Контрреволюційні, антирадянські елементи» скористалися із ситуації, організували селян, били міліцію й армійських офіцерів. Організаторів заворушень розстріляли[1304]. Такі самі випадки траплялись і в інших містах та селах[1305].

Коли ворожі війська стрімко наблизилися до жаданого Донбасу, дві дивізії шахтарів (найімовірніше, літніх робітників), виставлені для оборони, збунтувалися. Озброєні шахтарі повернулись додому. Є свідчення, що це повстання пришвидшило вступ італійських військ у Сталінську область 15 вересня 1941 р.[1306].

Народний спротив діям радянських посадовців, що нехтували потреби громадян, відбувався у вересні-жовтні 1941 р. скрізь, але найяскравіше виявився в Іваново[1307]. Критична ситуація в Донбасі викликала занепокоєння Москви такою мірою, що ЦК партії відрядив туди уповноважених представників. Вони пересвідчилися, що Донбас анітрохи не перебудувався на воєнний лад. Партійне керівництво було слабким, а «в області й районах, — зазначалось у рапорті уповноважених, — не вистачає диктатури, влади рішучої і суворої, не вистачає організованості й дисципліни, багато засідань і мало відповідальності за виконання постанов центру і власних постанов обласних організацій»[1308].

Не можна сказати, що репресії на Донбасі припинилися. Багатьох начебто організаторів згаданих вище заворушень розстріляли. Було ще чимало інших випадків терору проти населення. Влітку 1941 р. залізничний інспектор в Красному Лимані П. І. Васильєв був засуджений до розстрілу за розповсюдження «провокаційних чуток про умови життя робітників у СРСР», за порівняння праці в СРСР з кріпацтвом та заклики до колективного протесту. Іншого залізничника, Панькова, тоді ж таки засудили до смертної кари за «контрреволюційну аґітацію пораженського спрямування», твердження про непереможність німецької армії[1309]. Влітку 1941 р., коли Червона армія відступала, два робітники літнього віку пиячили в день зарплати і обговорювали військову ситуацію. Вони співали:

Обидва отримали по десять років. У серпні учень середньої школи № 37 в Сталіно А. Ф. Первой був заарештований за те, що наказав своїм товаришам зняти портрет Й. В. Сталіна, начебто поширював чутки про падіння радянської влади і вихваляв Німеччину. Насправді Первой вірив у Сталіна. Звинувачення сфабрикувала дівчина, яка на нього образилася. Його піддали тортурам, але вини хлопець не визнав. Його засудили до смертної кари, але якимось дивом вирок замінили на десять років ув’язнення в трудовому таборі. За десять днів до падіння Сталіно його відіслали до Сибіру. Там він пережив війну[1311].

Наближення німецьких військ поставило під сумнів саме існування держави, і московське керівництво, здавалося, вважало терор єдиним правильним вирішенням проблеми.

Подекуди партія стала втрачати владу. Зафіксовано чимало випадків знищення партійцями своїх членських квитків та відмови служити в Червоній армії[1312]. На шахті ім. Орджонікідзе в Макіївці у вересні більшість партійних активістів були мобілізовані. Незважаючи на це, їхня відсутність на шахтах у такий небезпечний час викликала підозру серед робітників. Від самого початку війни секретар райкому партії не з’являвся ні на робочому місці, ні на зборах. Коли поширились чутки, що парторг Кузнєцов (який насправді був викликаний для виконання особливого завдання) покинув шахту, п’ятнадцять чи двадцять жінок пішли до його дружини з’ясовувати, чи правдиві чутки. Вони почали стукати у вікна й двері, але їх розігнала міліція. Комсомол, по суті, припинив своє існування як організація. На шахті в комсомольській організації залишилася лиш одна хвора дівчина. Один кандидат у члени партії відмовився платити членські внески: «Я що, дурень? Навіщо я взагалі вступив у партію?» Інший кандидат заявив: «Я залишив удома кандидатську картку, дитина її порвала, тому я прошу вивести мене з партії»[1313].

У Макіївці, Костянтинівці й Краматорську багато робітників, не маючи інформації про хід війни, приходили на збори, але секретарі парторганізації не з’являлися. Поширювалася паніка, населення не мало відповіді на найболючіші питання: «Чому не евакуюють наших дітей? Невже хочуть, щоб в останній момент керівництво виїхало, а лишили нас на розграбування?» У Дебальцевому всі пильнували за прокурором міста. Коли дізналися, що він наказав своєму водієві завжди тримати біля свого будинку вантажну машину наготові, вибухнуло обурення. Великий будинок в центрі міста, де жило керівництво, спорожнів: його мешканці перебрались у менші квартири, щоб привертати до себе менше уваги. Коли один із керівників евакуював свою сім’ю, почалися заворушення. Ситуація деморалізувала навіть членів партії. У Слов’янську секретар міськкому партії Поляков ходив по квартирах комуністів і запитував, чи вони консервують овочі на зиму. Заперечна відповідь означала, що комуністи збираються евакуюватись. Якщо ж комуніст маринував овочі, сусіди робили те саме[1314].

Справді, сім’ї керівників були вивезені в першу чергу, а місцеві керівники зловживали владою, щоб забезпечити свої родини продуктами, призначеними для місцевого населення. Звісно, ті, хто залишився, були дуже озлоблені[1315].

Не дивно, що евакуація заводів Донбасу відбувалася погано[1316], чимало сил втрачалося на руйнування промислових об’єктів і знищення в’язнів у тюрмах Донбасу. В Сталіно вибухи на шахтах і заводах безперервно лунали протягом трьох днів, починаючи з 19 жовтня[1317]. Один свідок згадував: «Ще один вибух струснув землю навколо Холодного Яру (шахта), і чорний дим став підійматися з новою силою. Вогню не було видно — тільки дим. Увечері можна було побачити заграву, але вдень лише дим»[1318].

На шахті № 4/21 в Сталіно робітники, жінки (чоловіки яких пішли на фронт) та діти протестували проти мінування родовищ. Власті прислали підрозділи НКВС і Червоної армії. Солдати відмовилися стріляти, лише підрозділ НКВС відкрив вогонь по бунтарях. Відтак почалися масові арешти. Серед ув’язнених був старий робітник Нікулін. Він попросив цигарку в співробітника НКВС, за що був застрелений на місці. Багатьох заарештованих перевезли від лінії фронту до Ворошиловграда. Разом із приблизно півтора тисячами в’язнів (переважно дезертирами з Червоної армії та бійцями, які скаржилися на нестачу набоїв) їх розстріляли перед відступом радянських військ із міста[1319]. В самому Сталіно у жовтні 1941 р. розстріли в’язнів (серед них були й стахановці) тривали кілька ночей. Серед убитих були й поранені солдати-червоноармійці, яких не могли евакуювати в тил[1320]. Один житель міста згодом згадував:

Деяких в’язнів зі Сталіно при наближенні німців перевели до Сніжного, селища на схід від Сталіно. Під озброєним конвоєм їх загнали у глибоку балку і змусили копати ями. (Свідок, тоді ще малий хлопець, досі згадує їхні змучені й сумні обличчя). Після цього в’язнів розстріляли[1322].

Більшість мешканців Сталіно відмовилися чи принаймні не змогли покинути місто[1323]. Відступ радянських військ та евакуація місцевого керівництва спричинили «повсюди цілковиту паніку й безлад»[1324]. Багатьох мешканців, які подалися на пошуки харчу, застрелили п’яні і міліція, що металася містом. Тільки-но влада покинула місто, почався «відкритий грабунок і неприхований бандитизм»[1325]. Очевидець у Слов’янську згадував, що хуліґани нищили все, як Ради перед відступом[1326]. Це відбувалось в усіх містах Донбасу. Тих, хто залишився, вважали «зрадниками», і спеціально залишені підрозділи (партизани) нещадно їх тероризували[1327]. Згідно з даними міської управи за німецької окупації, з 465 000 жителів Сталіно лише 65 000 покинули місто[1328].

Коли прийшли німці, населення незрідка приймало їх із радістю і в Сталіно, і в інших містах[1329]. Люди принаймні сподівалися, що зможуть якось жити під німецькою владою. Однак німці, зайнявши Донбас, щонайперше збирали всіх чоловіків у певному місці. Росіян та євреїв забирали, і їх більше ніхто не бачив. Багато українців, котрі, як вважали німці, симпатизували їм, після перевірки документів були відпущені[1330].

Донбас, на відміну від інших областей України, через близькість фронту був безпосередньо підпорядкований військовій німецькій адміністрації. В самому Донбасі настрої населення часто змінювалися залежно від того, як змінювалася лінія фронту. Що ближче до фронту було село чи місто, то м’якшим був німецький військовий режим. У цих прифронтових районах люди, особливо колгоспники, намагалися допомагати німцям і вороже зустрічали радянські війська, коли ті поверталися. Селяни відмовлялися давати воду червоноармійцям через те, що за німців жилося вільніше, ніж за більшовиків[1331].

Багато комуністів, як і безпартійних, вирішили залишитися в Донбасі чи просто не змогли виїхати з різних причин. Тих комуністів, кого не вбили одразу, німці змусили реєструватися. Тих, хто цього не робили, дарма, українці чи росіяни, розстрілювали[1332]. В Краснодоні у серпні 1942 р., невдовзі після початку окупації, тридцятьох шахтарів-комуністів поховали живцем за те, що не з’явилися на реєстрацію[1333]. Декого як «зрадників» знищували радянські партизани (які часто були винищувальними загонами НКВС)[1334]. Ускладнює дослідження те, що серед німецької поліції була певна кількість аґентів НКВС, спеціально засланих для знищення членів компартії та інших людей, яких вважали зрадниками[1335]. Досі не з’ясовано, скільки їх залишалося в окупації. На Ворошиловградщині 1940 р. було 46 222 членів та кандидатів у члени партії. 1944 р., після визволення області, їх залишилося всього 11 140. Із них 7365 перебували в німецькій окупації, хоча лише 3457 зареєструвалися в поліції та ґестапо[1336]. П’ятдесятирічний К. Ф. Черниченко, член партії з 1932 р., був одним із тих, хто зробив це, тому що, за його словами, хотів «змити грязюку і зняти із себе звання члена партії», він вірив, що «радянська влада більше ніколи не існуватиме. У німців сильна техніка, а в Червоній армії голі червоноармійці без техніки»[1337]. Іншим комуністам вдалося переховатися. Дехто спалювали партквитки[1338].

Євреїв і циган на Донбасі, як і повсюди, згідно з нацистською ідеологією, піддавали масовому знищенню. Багато євреїв не схотіли евакуюватися чи не змогли цього зробити. Радянський уряд не повідомив їх про систематичне винищення, яке відбувалося в інших реґіонах України та на решті окупованих територій[1339]. Населенню також не повідомляли, де проходить лінія фронту. Колишній мешканець Донбасу згадував: «У самому центрі цього шторму ми навіть не знали, де фронт!»[1340] Коли прийшли німецькі війська, населення було безпорадним.

Окупанти змусили всіх євреїв носити розпізнавальний знак — зірку Давида. Скоро почалися масові страти євреїв. Ці злочини німці чинили з явною й прихованою допомогою місцевих жителів, росіян та українців, партійних і безпартійних[1341]. У жовтні 1941 р. вісім (за деякими підрахунками — дев’ять) тисяч євреїв у Маріуполі отримали наказ зібратися для відправлення до Палестини, але замість цього їх розстріляли[1342]. Ця операція в Маріуполі була майже точним повторенням знищення євреїв у Києві, в Бабиному яру. Capa Глейх, якій якимось дивом удалося вижити у кривавій бійні, залишила в своєму щоденнику такий запис від 20 жовтня:

Після «місяця блукань степом» Глейх удалося перейти на радянський бік[1344].

Убивства відбувалися повсюди. В Дебальцевому євреїв зігнали на центральну площу і розчавили юрбу танками[1345]. У грудні 1941 р. нацисти знищили усіх євреїв Макіївки[1346]. У січні 1942 — всіх циган та євреїв Артемівська; дітей труїли; дорослих розстрілювали, скидали живцем у стовбури шахт, душили газом. Комуністів та інших політично підозрілих осіб теж убивали. Декому вибирали очі, відрізали носи. Всього жертв січневої різанини нараховано близько трьох тисяч[1347].

У Сталіно криваві розправи розпочались в грудні 1941 р. і тривали до весни 1942 р.[1348]. В цій операції були задіяні газові камери на колесах. Один із воєнних злочинців згадував, як знищували євреїв на Великдень у Сталіно:

Усього в Сталіно було вбито близько 15 000 євреїв[1350].

У січні 1942 р. євреїв Краматорська відправили, як казали німці, до Палестини (на той світ)[1351]. У вересні 1942 р. в Краснодоні всіх євреїв (близько сорока) і «партійних активістів» зігнали разом, розстріляли і скинули у шахту[1352]. В Єнакієво розстріляли 280 євреїв[1353]. У Ворошиловграді 1 листопада 1942 р. євреям був оголошений наказ про депортацію. Замість депортації їх просто вивезли за місто і розстріляли. Дітей труїли, змащуючи губи якоюсь речовиною. Того дня в місті загинуло 3000 євреїв[1354].

Убивства тривали і в грудні: людей розстрілювали, труїли, душили газом[1355]. Таким чином у Ворошиловграді всього було знищено 8000 євреїв та осіб інших національностей[1356]. Євреї Донбасу потерпали завжди, але голокост часів війни був найметодичнішим і найзгубнішим ударом, який винищив євреїв майже цілковито.

Багато жителів Донбасу спочатку сприймали німецьку окупацію за альтернативу радянському режиму. Але німці одразу показали, що вони не кращі. Як довів Олександр Далін, расистська ідеологія живила жорстокість, із якою нацисти правили на загарбаних територіях[1357]. Вони повсюди винищували мирних жителів, грабували міста й села[1358]. За порушення визначених німцями правил поведінки людей карали так само жорстоко, як нещодавно — більшовики[1359]. Німці дозволили приватну торгівлю, перейменували деякі міста (Сталіно знову стало Юзівкою) й вулиці (вул. Рози Люксембурґ стала Олійною) і віддали окремі наділи землі в приватне користування. Але нацисти не вдавалися до широкомасштабного знищення колгоспної системи, чим дуже розчарували селян. Колгоспна система вельми прислужилася німцям: як і совєта, вони скористалися нею для виробництва зерна та іншої продукції. Люди, як і раніше, жили надголодь. Крім того, незважаючи на суворі покарання, зокрема й публічні страта, німці не змогли приборкати злочинність у містах[1360]. За кілька місяців населення пройнялося ненавистю до окупантів: радянський режим тепер здавався привабливішим, ніж іноземна окупація. Раніше дехто з людей діставав зі сховку ікони й потай молився за прихід німців. Коли ж фашиста взялися грабувати їхні домівки, ці люди втямили, що таке окупація, і зреклися віри в Бога[1361]. Інші ж трималися за ікони, бо вважали, що коли повернуться білі, з іконами буде безпечніше[1362].

Нацисти тільки збільшили кількість проблем, з якими вони зіткнулися на окупованому Донбасі, коли взялися до ще однієї операції: стали вивозити сотні тисяч людей на примусові роботи до Німеччини. Окупаційна преса всіляко доводила, якою нелюдською була праця за радянського режиму й закликала людей їхати працювати до райху, де на них чекають райські умови. Публікували повідомлення про ентузіазм, із яким місцеве населення відгукувалося на заклик їхати працювати до Німеччини[1363]. Спершу їхали переважно волонтери, але невдовзі стало відомо про брутальне поводження, з яким вони зіткнулись і в дорозі, і в самій Німеччині. Надалі робочу силу вже відправляли примусово. Німці «хапали людей на ринках» і вивозили до Німеччини[1364]. Це спричинило посилення антинімецьких настроїв[1365].

Донбасові відводилася важлива роль у постачанні робочої сили. Спершу німці планували вивезти зі Сталіно 50 000 робітників[1366]. Символічно, що перше офіційне вивезення невільників до Німеччини відбулося в січні 1942 р. саме на Донбасі (Сталіно): до райху цього разу спровадили 1100 чоловік[1367]. Усього до Німеччини вивезено понад 300 000 донеччан (252 239 — зі Сталінської області, 74 047 — з Ворошиловградської, відповідно — 8 і 4 відсотки населення цих областей 1939 р.)[1368]. Це значна частка від приблизно п’яти мільйонів радянських громадян, вивезених на примусові роботи до райху[1369].

Протягом війни і солдати, і мирне населення страждали від терору з обох сторін. Останні підрахунки засвідчують, що близько 8 мільйонів радянських військовослужбовців та 20 мільйонів мирних жителів були вбиті, померли від хвороб, голоду та інших пов’язаних із війною причин[1370]. Серед них майже два мільйони мирних євреїв, яких нацисти намагалися цілковито винищити[1371]. У Ворошиловградській області окупанти вигубили 45 649 мирних жителів[1372]. Сталінська область, яка перебула під окупацією трохи довше, втратила 279 000 чоловік, із них майже 100 000 припадає на саме місто Сталіно (понад 20% населення, яке залишилося після відступу радянських військ)[1373]. 75 000 чоловік були скинуті живцем і мертвими в шахту № 4/4-біс у Сталіно[1374].

Малюнок 7.2. Тіла вбитих німцями, добуті із шахти № 3/3-біс у Кадіївці. 1943 р. ДАЛО, ф. П-7118, оп. 1, спр. 704.

У місті Шахти, в російській частині Донбасу, загинули 13 854 мирні жителі та 10 260 радянські військовополонені[1375].

Хоча більшість убивств вчинили німці та їхні союзники, до цих підрахунків (що майже безсумнівно) входять і жертви радянського терору[1376]. За радянським великим терором прокотилися свіжі хвилі людомору.

Альтернативи

Під час війни складаються особливі умови, за яких можна бути лише або другом, або ворогом. Принаймні саме ця думка втілювала як ідеологію, так і практику радянського керівництва. Коли Сталін зміцнював свою владу й готувався до війни, уявлення про ворога трансформувалося з «класового ворога» у класово нейтрального «ворога народу». Перебуваючи під жорстоким тиском терору, люди були змушені жити за умов, які диктував уряд. Коли ж почалася війна, кожному довелося самому визначати власну долю. Для мільйонів чоловіків не було ніякого іншого вибору, крім призову до Червоної армії. Багато хто втратив життя, дехто наважився дезертирувати, і спіймані теж заплатили життям за цей вибір. Мільйони людей евакуювалися на схід перед стрімким наближенням ворога, але більшість залишилася в окупації. Величезна кількість мирних жителів, які не змогли зробити інший вибір з безлічі всіляких причин, зненацька опинилася на окупованих територіях, так само як мільйони вояків всупереч власній волі потрапили в полон. Байдуже, чи в окупації, чи в полоні, людям доводилося самим визначати свою долю, принаймні в межах, визначених обставинами. Кажуть, що війна, мовляв, не дає альтернатив, але насправді вона дала радянським громадянам вибір, просто в ньому було важко зорієнтуватися. Як влучно зазначив М. Я. Гефтер, «це [1941–1942 рр.] був період спонтанної десталінізації. Ми втрапили у глибоку кризу. Сталінська тоталітарна система, зіткнувшись з аґресією й окупацією, розпадалася. Люди зненацька опинилися перед необхідністю ухвалювати власні постанови, самим відповідати за себе. Події тиснули на нас і змушували кожного стати цілком незалежним»[1377].

Іноземна окупація не була новиною для Донбасу. Тих жителів (а таких було багато), які залишалися в окупованому Донбасі в лихоліття громадянської війни, всіляко принижували, дорікаючи за їхній вибір, тоді як робітників, наприклад, Петрограда, крикливо проголошували гідними пролетарями. Як засвідчили два наступні десятиліття, Донбас важко піддавався політичному контролю і тому весь час був об’єктом жорстокого терору з боку Москви. Покинуті владою восени 1941 р., жителі Донбасу були змушені обирати майбутню долю за дуже несприятливих обставин. Для них «радянська тактика випаленої землі була рівнозначною жорстокому покаранню: адже вона спричиняла голод. Це схиляло до роздумів про те, хто ж справжній ворог»[1378].

Хоча німецька окупація виявилася смертельною для багатьох, усе ж окупаційна влада прихильніше ставилася до репресованих радянським режимом, вбачаючи в них можливих спільників. Отож дехто отримав можливості, яких не міг мати за радянської влади. Депортовані куркулі почали повертатися до рідних донбаських сіл. Крім того, розкуркулені та репресовані, яких було чимало на Донбасі, почали повертатися під час окупації у свої рідні села на решті території України. Масові міґрації також не були чимось новим для Донбасу. Голод прискорив рух на захід. Людність валами котилась на Дніпропетровщину, Полтавщину і навіть на Правобережжя. Кількість міґруючих досягала мільйона[1379]. Коли одна українська сім’я повернулася до рідного села на Чернігівщині, пройшовши пішки тяжкий шлях у вісімсот кілометрів, «селом прокотилася чутка, що дехто з Богданів повернувся з шахт... Наші родичі дивились на нас, як на воскреслих, їхня радість була безмежна»[1380].

Під час окупації в Донбасі стала відроджуватися церква. Багато священиків, які раніше були в підпіллі, повернулися до своїх колишніх парафій. Люди заповнювали церкви[1381]. Ганс Кох, німецький офіцер контррозвідки у справах релігії в Україні, повідомляв:

Деякі з них втягнулися в заохочувану німцями антирадянську кампанію[1383]. Однак активність православної церкви в Донбасі була обмеженою. Натомість сектанти, надто ж баптисти, яких у Донбасі традиційно було дуже багато, виявили високу активність[1384].

Цікавість до всього українського, а іноді й український націоналізм, теж стали привертати увагу населення навіть у поспіль русифікованому Донбасі. Своєрідно інкорпорувавши Західну Україну й Північну Буковину, Сталін об’єднав більшість українських земель, які були розділені більше трьох століть. Міґрація робочої сили з нових земель на Донбас зблизила дві групи українців із різною історією. Коли почалася війна, Москва пішла на поступки різним соціальним силам, які раніше зазнавали репресій як ворожі елементи. Один з таких прикладів — договір між Кремлем і Російською православною церквою 1943 р.[1385]. Другий приклад — Москва стала зважати на національні почуття й традиції. Щоправда, дедалі більше ототожнення Сталіна з Росією виразно виявлялося ще в тридцятих роках. Як засвідчує доповідь Хрущова 6 липня 1941 р., певні поступки, принаймні формальні, були надані й українським національним почуттям[1386]. Хай там як, війна швидко відокремила Україну від Росії.

Український націоналізм став однією з альтернатив, доступних жителям Донбасу. Ідеологія націоналізму йшла переважно із Західної України. Стосунки нацистів з українськими націоналістами (особливо з Організацією Українських Націоналістів, ОУН, заснованою 1929 р.) — питання доволі складне й дражливе. Окремі українські націоналісти були такими самими расистами й фашистами, як і їхні аналоги в Німеччині, Італії чи деінде[1387]. Вони, безперечно, були колабораціоністами[1388]. Нацисти використовували їх як противагу советам. І все ж, коли стало ясно, що німці не підуть на створення незалежної української держави, і почалися репресії проти націоналістів, чимало націоналістів повернулися проти фашистів і повели війну на два фронти — і проти Німеччини, і проти Росії[1389]. Під час війни націоналісти засилали із заходу свою аґентуру на схід, щоб створити політичну базу в промисловому центрі України.

У 1930-і роки українців із націоналістичним підґрунтям під корінь винищили на Донбасі. Проте селяни Донбасу, як і всієї України, ще з громадянської війни 1918–1920 рр. навчилися ставати на той або той бік залежно від обставин і вступали в спілку з націоналістами, коли їм це було вигідно. Сили безпеки мали б репресувати майже всіх, щоб викоренити щонайменші натяки на політичні відхилення в Україні. Володимир Сосюра, який згодом став відомим українським радянським поетом, може бути яскравим прикладом такої політики (Розділ 3). Один свідок стверджує, що колишніх прихильників Петлюри часто можна було зустріти в окупованому Донбасі під час Другої світової війни[1390]. Миколі Стасюку, міністрові Центральної Ради в 1918 р., «вдалося вижити за радянського періоду, він працював озеленювачем», а за окупації він став редактором нової української «Маріупольської газети». Він допомагав ОУН-Б (фракції послідовників С. Бандери в ОУН), і Маріуполь став опорою українського націоналізму на Донбасі[1391]. В Сталіно українському підпіллю допомагала дружина колишнього міністра в уряді Петлюри Шимановича, яка повернулася з Сибіру[1392].

Арешти й страти українських націоналістів були звичним явищем в Донбасі. Одного дня, наприклад, у Маріуполі німці стратили двадцятьох активістів ОУН[1393]. Попри всі перешкоди, ОУН вдалося вкоренити своїх активістів у Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Маріуполі, Сталіно, Гришиному, Слов’янську та інших містах Донбасу[1394]. У Краматорську був створений осередок «Просвіти» — традиційної організації, яка займалася поширенням української культури[1395]. У Маріуполі голова шкільної освіти «запропонував наголосити на важливості рідної мови, любові до батьківщини й поваги до старших»[1396]. «Майже всюди» в Донбасі за окупації велася «тиха війна» між росіянами та українцями за більший вплив на місцеву адміністрацію[1397]. Ще в листопаді 1941 р. офіцер військової розвідки на Донбасі відзначив, що він «чув, що якийсь Степан Бандера, “вчений”, буде очолювати уряд України»[1398]. Уже на той час Степан Бандера був широковідомий як український націоналіст.

Активісти ОУН із Галичини, як повідомляла радянська розвідка, залучали до своїх лав переважно інтеліґенцію: вчителів, лікарів — і молодь, яка утворювала «значні формування» в Донбасі[1399]. («Значні» в розвідки могло, однак, означати якийсь десяток осіб, розкиданих деінде. Наприклад, «групу з дванадцяти осіб у Краматорську на Донбасі один із лідерів партії вважав “великою”»)[1400]. До них прилучалися й дезертири з Червоної армії, а згодом приєднався антирадянський батальйон, організований німцями з військовополонених і відправлений до Сталіно[1401]. Люди часто пересувалися Україною, міняючи дрібне майно на харчі, й іноді поверталися додому з націоналістичною літературою. Народ загомонів про Україну[1402]. Гасло «Україна була і буде незалежною» стало з’являтись і по селах[1403]. Вісімдесятирічний митрополит Харківський Феофіл, який діяв в окупованому Донбасі, пристрасно оголосив у газеті «Нова Україна»: «У давні часи, під час найбільшого розквіту культури на Україні, коли вона була набагато культурнішою, ніж Росія, й стояла культурно на рівні західних держав, — церква на Україні була центром культури ... [нам слід] влаштувати на Україні найкраще, побожне, спокійне й задоволене життя»[1404].

Та все ж є дуже мало переконливих свідчень, що в Донбасі загалом ідеологію націоналізму сприймали з ентузіазмом. Спершу в Сталіно з’явилась ОУН-М (прихильники А. Мельника, лідера однієї з гілок ОУН). Вони організували поліцію при міській адміністрації, створеній під час окупації росіянами. Націоналісти ввели в однострої поліціянтів український герб — тризуб — і жовто-синю пов’язку. Під українським гербом вони виконували найжорстокіші німецькі накази.

Посланці ОУН-М пробули в Сталіно всього два тижні — їх відіслали до Львова[1405]. ОУН-Б (прихильники Бандери) з Галичини трималися краще. Проте коли вони стали розповсюджувати праці Дмитра Донцова, ідеолога інтегрального українського націоналізму, вихідця зі Східної України, населення сприйняло ці книжки як фашистські[1406].

Однією з найгостріших проблем для галичан був брак спільної мови. Оскільки, на відміну від мельниківців, прихильники Бандери намагалися здобути широку народну підтримку в Донбасі, питання комунікації набуло великого значення. Галицький діалект був майже зовсім незрозумілим для зрусифікованих східняків. Навіть ті, хто розмовляв українською, не визнавали цього, наполягаючи, що вони розмовляють «місцевою мовою». Можливо, правда була за ними, бо їхня мова насправді була російсько-українським суржиком[1407]. Вимушені користуватися російською, яку вони знали погано, активісти ОУН припускалися багатьох мовних помилок[1408]. Спілкування не складалося, і тому заґітувати їм вдалося небагатьох. У Сталіно, за інформацією націоналістично настроєного вчителя, який діяв під рукою провідника ОУН «Євгена» (найімовірніше, це — Євген Стахів), у його осередку було всього сім активістів[1409]. В. Г. Гладкий, головний механік металургійного заводу в Сталіно, був згодом звинувачений в допомозі ОУН. Українець Гладкий підтвердив, що справді допомагав ОУН, бо вона закликала населення до боротьби з німцями[1410].

Рапорти активістів ОУН із Донбасу часто суперечливі. З одного боку, вони подавали картину постійного зростання впливу організації: люди готові до боротьби[1411]. З другого боку, в них відчувається відчай: населення Донбасу ніколи не чуло про УПА (Українську Повстанську Армію); більше половини чоловічого населення — це спекулянти, дезертири, «шкурники», які бояться повернення більшовиків і сподіваються на перемогу Німеччини; жінки ждуть лише закінчення війни й повернення своїх чоловіків; більшість селян була б рада забути про все, якби з небес зійшов цар і повернув «давнє спокійне миколаївське життя» та якби хоч диявол дав їм землю і пообіцяв, що не буде податків; сільська молодь була пристосуванською, пронімецькою, коли перемагали німці, і прорадянською, коли Червона армія їх відкидала; якесь окреме село могло бути дуже націоналістичним, тоді як в усіх навколишніх селах ніхто навіть не чув про ідеї націоналізму[1412].

Післявоєнна націоналістична література перебільшує вплив на населення Донбасу, якого змогли досягти націоналісти. Один із активістів ОУН на Донбасі з любов’ю згадує, як люди, навіть росіяни, переховували його, чужинця з Галичини, ризикуючи своїм життям[1413]. Звіти оунівців в один голос повторюють, що населення хоче третього шляху, не більшовицького і не німецького. Навесні 1943 р., коли німці вже відступали, «майже всі» в Сталіно бажали перемоги третьої сили, тобто української незалежності. При цьому люди вважали, що самі «українці без чужої допомоги нічого не зможуть зробити з залишками більшовиків». Дехто був переконаний, що американці й британці їм допоможуть і що англійці обов’язково прийдуть на Донбас, тому що Г’юз та інші англійці організовували промисловість Донбасу ще в царські часи. Після роздумів меншість казала, що німці кращі за більшовиків, а більшість вважала, що росіяни все ж кращі, бо вони «свої — руські», а німці — іноземці[1414].

Українська альтернатива подобалась і неукраїнцям Донбасу: росіянам, грекам, татарам, вихідцям із Кавказу. В Рутченковому була підпільна «група москалів-робітників», яка співпрацювала з ОУН. Вони вважали себе громадянами України і хотіли разом боротися і проти німців, і проти більшовиків[1415]. При цьому вони амбівалентно ставилися до оунівської версії українського націоналізму. Справді, відомо, що деякі робітники висували в той час незалежні гасла: «Українська радянська влада без большевиків», «Радянська Україна без большевиків і без диктатури комуністичної партії»[1416]. Сам Стахів пізніше згадував, що головним клопотом для населення Донбасу були суспільні та побутові негаразди, від вирішення яких залежала його участь в українському визвольному русі. А саме ці проблеми були другорядними для активістів ОУН. Основна причина невдачі ОУН у наверненні робітництва й молоді Донбасу до націоналізму полягала в тому, що націоналісти дотримувалися екстремістської ідеології Донцова. Коли ж вони визнали за необхідне відмовитися від неї, вже було пізно[1417].

Хоч і запізнілий, відхід ОУН від націоналістичної ідеології на Донбасі був справді значним явищем. На аґітацію Стахова, який ідеалізував іспанський режим Франко, слухачі відповідали, що його націоналізм фашистський. У спілкуванні з місцевим населенням Стахів і відійшов від вузького українського націоналізму, звернувшись до ідеї демократичної України без дискримінації національних меншин. Стахів і донині вдячний донеччанам за цю зміну своїх переконань[1418]. У цій «виховній» ролі Донбасу найяскравіше виявився палкий і незалежний дух вільного степу.

Зрештою, перед кожним завжди поставала альтернатива колабораціонізму. Німці намагалися співпрацювати з неросіянами й політично репресованими. Найбільшу перевагу тут мали особи німецького походження (Volksdeutsche), оскільки вони знали німецьку мову й начебто мали бути ворожими до радянського режиму[1419]. Невідомо, скільки етнічних німців перебувало на Донбасі за окупації. Хоча українські німці до війни майже не виявляли серйозної активності в ролі гіпотетичної «п’ятої колони»[1420], радянські репресії щодо них посилювалися з наближенням війни: Volksdeutsche заарештовували й висилали за сфабрикованими звинуваченнями, а часто просто за те, що вони були німцями[1421]. В серпні 1941 р. осіб німецького походження масово депортували з України й Поволжжя[1422]. На час окупації німців серед місцевих жителів було, мабуть, дуже мало[1423]. Окупанти були розчаровані «недостатньою кваліфікацією» тих Volksdeutsche, які залишились в Україні для роботи в «адміністрації й економіці країни»[1424]. Проте Volksdeutsche все ж мали підтримку нацистів, і більшість їх, на думку Меіра Бухсвайлера, тим або тим способом співпрацювала з окупантами, і діапазон цієї співпраці сягав від пасивного колабораціонізму до активної причетності до військових злочинів[1425]. Фольксдойче масово втікали з німецькою армією після перелому в ході війни[1426].

Інші суспільні групи, надто ж козаки, — місцеві, донські, й ті, які повернулися з-за кордону, часто зголошувались на службу в поліції[1427]. (Цікаво, що, згідно з нацистською ідеологією, козаки не були Untermenschen, неповноцінними людьми). Козаки були раді знову отримати зброю. Але рапорти ОУН засвідчують, що їхнє ставлення до німців було цілком пристосуванським: вони співробітничали, поки нацисти перемагали, а коли німці стали програвати війну, козаки масово дезертирували[1428]. Те саме можна сказати і стосовно «українських козацьких батальйонів», сформованих на Донбасі та в інших місцях; вони мали вибір: померти від голоду чи воювати на боці німців. Деякі з них виявили симпатію до української національної справи[1429].

Колишні куркулі були ще однією групою, яка мала певну підтримку німців. Під час окупації куркулі поверталися до рідних донбаських сіл і вимагали повернути свою колишню власність, часто з допомогою сільських старост і німців[1430]. Деякі з них співпрацювали з поліцією, беручи участь в арештах і допитах комуністів та їхніх симпатиків[1431].

Співробітництво з німцями людей, які потрапили під радянські репресії, не дивує. Сталін не зупинявся ні перед чим, щоб знищити чи ізолювати будь-кого, якщо була бодай найменша причина в чомусь його запідозрити. Оскільки майже всі, хто активно допомагав німцям, утекли разом з окупаційними військами, зараз важко встановити, хто ж був колабораціоністом. А проте всі радянські таємні служби досліджували це питання.

Наприклад, органи НКВС на Ворошиловградщині дійшли попереднього висновку, що куркулі й репресовані становили незначний відсоток із 450 зрадників, заарештованих невдовзі після визволення області. Більшість із них, за даними НКВС, не мала очевидних причин для невдоволення[1432]. Серед заарештованих були і члени партії — М. І. Ткаченко та П. І. Котляров, які займали посади відповідно бургомістра й начальника поліції в Лисичанськ[1433]. Як були скореґовані попередні висновки (ворошиловградського НКВС згодом, після подальших арештів, невідомо.

Матеріали про колабораціоністів в архівах НКВС схиляють принаймні до чотирьох імовірних варіантів пояснення. По-перше, органи НКВС могли репресувати не тих людей і ще перед війною прогавити справжніх ворогів радянського ладу. По-друге, значну частину зрадників працювати на німців примусили обставини. По-третє, війна дала людям неможливі за мирного часу альтернативи, і дехто вирішив працювати проти радянського ладу. І, по-четверте, зрадники, яких після війни арештували органи НКВС, могли взагалі бути невинними.

У кожному з цих чотирьох варіантів є частка правди. Конкретні приклади засвідчують, яким складним було питання колабораціонізму і як узагальнено таємні служби ставилися до кожного, хто залишився під окупацією.

Було багато рівнів колабораціонізму[1434]. Самі німці тих, хто співпрацював із ними, поділяли на різні категорії. Водночас деякі активні колабораціоністи діяли на шкоду фашистам. Це, наприклад, бурґомістр Гришиного Валерій Якубович, який згодом виїхав до Канади. Під час війни він допомагав українському підпіллю[1435].

Матеріали судового процесу в Сталіно після визволення доволі повчальні. Восени 1944 р. під військовий трибунал НКВС були віддані дванадцять зрадників. Вони не втекли чи не змогли втекти з німцями, і їх вистежила й заарештувала служба безпеки. «Майже всі звинувачені» начебто були з куркульських родин чи з родин репресованих, хоча ніхто з них сам не підлягав репресіям. Батька звинуваченого В. І. Скородька репресували; батько іншого, Н. М. Дюсара, потрапив під розкуркулення; І. Д. Звигунов, колишній головний інженер шахти № 11, виявився начебто сином куркуля і мав репресованого шурина; Г. А. Малютін був звинувачений у службі в білій армії в часи громадянської війни, хоча насправді він видавав себе за білоґвардійця, щоб увійти в довіру до німців; батько Ю. Ю. Щербакова був репресованим; С. С. Васильєва звинуватили у зв’язках з білою армією[1436].

Прокурор волів зобразити зрадників не як звичайних радянських громадян, а як кримінальників, запеклих ворогів радянського народу, озлоблених «законним» терором проти їхніх сімей. Більшість звинувачень (таких, як «син куркуля»), звісно ж, були сфабрикованими. Однак деякі звинувачення були цілком справедливими, надто ж якщо згадати, що Донбас притягував до себе всіляких оголошених поза законом елементів. Терор так чи так ударив майже по кожній сім’ї, отож можна вважати, що всі звинувачені були «звичайними громадянами».

Звинуваченим закидали співпрацю з СД, німецькою службою безпеки. В пресі повідомлялося, що ніхто зі звинувачених не заперечував цього. Принаймні двоє працювали водіями автофургонів (душогубок), у яких душили газом євреїв. Сумним нагадуванням про рівень радянського життя став закид одному з підсудних у тому, що він «обслуговував» газову камеру за штани, шапки й черевики, які за радянської влади були завжди дефіцитом. На судовому процесі звинувачених змалювали зажерливими злочинцями, що за якийсь нікчемний гріш допомагали фашистам винищувати десятки тисяч радянських людей. Декого звинуватили в участі в тортурах радянських громадян, чого ніхто не спробував заперечити. Коли Скородька запитали, як він зміг чинити такі звірства над співвітчизниками, він відповів: «Я никогда не был советским человеком»[1437]. Чи справді його батько був репресований, невідомо, але Скородько був цілком чужим радянському режимові. Всіх дванадцятьох засудили до розстрілу й стратили[1438].

Дуже показова і справа бургомістра Ворошиловграда. А. П. Зубовський народився 1895 р. в Могилеві в сім’ї священика. З 1922 р. працював лікарем у Ворошиловграді. Побувши якийсь час на посаді керівника служби охорони здоров’я, став бургомістром. Зубовський відступив із німцями, але в квітні 1944 р. радянські війська схопили його в Одесі. Зубовського звинуватили у співпраці з німецькою окупаційною владою, допомозі фашистам в ідентифікації та страті євреїв, комуністів та інших підозрілих елементів Ворошиловграда. Він не допоміг п’ятнадцятьом своїм безпорадним колеґам, лікарям-євреям. Коли в листопаді 1942 р. лікар М. Л. Кац звернувся до нього за порадою за день до розстрілу, Зубовський відповів, що не слід нехтувати наказ влади, треба зареєструватись. Лікарка Раїса Бройтман попрохала його потурбуватися про її малу дитину, він просто відніс її в ясла. Всіх п’ятнадцятьох лікарів разом із трьома тисячами інших міських євреїв знищено в листопаді 1942 р.[1439]. На суді в жовтні 1944 р. Зубовський визнав свою провину[1440] і був розстріляний 3 січня 1945 р.[1441].

Випадок Зубовського — це випадок людини, яка доволі натерпілася за радянської влади, хоч і пережила найстрашнішу фазу терору в 1936–1938 рр. Матеріали в його слідчій справі дуже суперечливі. Один із документів свідчить, що його батька двічі заарештовували. З другого випливає, що ніхто з його сім’ї не був репресований[1442]. Самого Зубовського арештували в лютому 1931 р. і звинуватили в належності до контрреволюційної організації лікарів. Його звільнили через п’ять місяців. Через деякий час Зубовського завербувала таємна служба безпеки і змусила повідомляти про діяльність колеґ. Згодом, 1944 р., він заявив слідчій комісії, що насправді дуже мало працював на ГПУ-НКВС. Він навіть писав позитивні відгуки про своїх колеґ, які були справжніми ворогами радянської влади. На суді визнав, що до арешту 1931 р. був прихильником радянської влади, але після звільнення став її ворогом. Зубовський вважав свій арешт 1931 р. несправедливим, але набагато страшнішою була трагедія, яку спричинив цей арешт: поки лікар перебував під слідством, його дружина покінчила життя самогубством[1443]. Улітку 1942 р. він вирішив, що поразка Радянського Союзу неминуча і прийняв рішення не евакуюватися[1444]. Відтак — співробітництво з окупантами. Звідси випливає логічний висновок, що в цьому випадку радянський режим сам створив собі ворога.

Ще одна слідча справа стосується І. І. Мельникова, колишнього вибійника шахти № 2/4 в Краснодоні до його окупації фашистами. Росіянин Мельников народився 1912 р. в селянській сім’ї у Ростовській області. Безпартійний, мав усього однокласну освіту, під радянські репресії ніколи не потрапляв. Його заарештували за участь у катуванні і стратах багатьох краснодонців, серед яких — і підпільники відомої «Молодої ґвардії», долю яких ми розглянемо пізніше. Він утік з окупантами, але восени 1944 р. його наздогнали радянські війська в Одесі. Приховавши своє минуле, він вступив до Радянської армії, був нагороджений медаллю «За победу над Германией». Більше ніж через двадцять років, у травні 1965 р., Мельникова заарештували в одному колгоспі на Одещині, де він, удруге одружившись, працював[1445].

Прокуратура звинуватила Мельникова в тому, що він з особливою жорстокістю катував колишнє комуністичне начальство шахти, мовби зводив якісь особисті рахунки[1446]. Мельников визнав свою вину за звинуваченнями в арештах, катуванні й транспортуванні в’язнів та їхніх трупів, але заперечив звинувачення в безпосередній участі в стратах. Мельников за окупації вочевидь був рядовим поліцаєм у Краснодоні; чимало старших чинів, що брали безпосередню участь в убивствах радянських громадян, повтікало за кордон й уникло кари. Мельников стверджував, що зголосився піти в поліцію, бо не мав за що годувати сім’ю. (Згодом він зізнався, що втік із Краснодона з німцями, бо до дітей йому було байдуже). Німці, зайнявши Краснодон, ув’язнили його, а через п’ять днів він із власної волі вступив у поліцію. Ніхто його до цього не примушував. На суді у грудні 1965 р. Мельников заявив, буцім не знав, в чому полягають обов’язки поліцая. Коли почалися масові розстріли, він збагнув, що вчинив. Мельников засвідчив, що про долю батьківщини він просто не думав[1447]. Його засудили до розстрілу, клопотання про помилування у зв’язку з каяттям та службою в Радянській армії було відхилене. 4 квітня 1966 р. вирок був виконаний[1448].

Малюнок 7.3. Мельников на суді. Краснодон, 1965 р. Кадр із документального фільму. ЦДКФФА, П-3551.

Вельми схожа й справа В. П. Подтинного, або ж В. Д. Подтинного. Народився 1917 р. в селянській сім’ї в Луганську. Українець за національністю, ніколи не був репресований радянським режимом. Служив у Червоній армії з 1937 до серпня 1941 р. (найімовірніше, був відпущений через поранення), відтак — з лютого 1944 до жовтня 1946 р. За хоробрість у війні нагороджений трьома орденами й трьома медалями. 1949 р. став членом партії. Але в квітні 1959 р. його заарештували за підозрою у співробітництві з поліцією Краснодона під час німецької окупації. Подтинного звинуватили в катуванні й розстрілі євреїв, комуністів і партизанів. Під час окупації він служив німцям, а коли Радянська армія визволила Донбас, відступив з окупантами. В Одесі вступив до Радянської армії, змінивши ініціали, дату й місце народження, в лавах армії пройшов увесь шлях до Берліна. На судовому засіданні в червні 1959 р. Подтинний визнав свою провину за деякими звинуваченнями. Обласний суд у Сталіно оголосив вирок: п’ятнадцять років виправних робіт. У грудні 1959 р. Верховний суд України скасував цей вирок, а в лютому 1960 р. справа була переглянута. Подтинного засудили до розстрілу[1449].

Це все — складні справи, бо і Мельников, і Подтинний були водночас і героями, і злочинцями. Смертні вироки, можливо, мали політичну мотивацію, бо на Донбасі був принаймні ще один такий випадок, однак органи безпеки не чіпали воєнного злочинця через те, що він був героєм Червоної армії[1450]. Ще кілька чоловік, які уникли призову до армії і служили в поліції у Краснодоні, потрапили під слідство, але не отримали смертних вироків[1451]. (Це сталося ще до 1947 р., коли найвищу міру покарання тимчасово скасували).

Було ще чимало інших випадків, коли з різних причин межа між злочинцем і героєм була розмита. Багато поліцаїв насправді були аґентами НКВС. Ця небезпечна гра практикувалася так часто, що один історик навіть зауважив, що «кількість людей, які зі своєї волі діяли в цих структурах, суттєво зменшується»[1452]. Хай там як, комуністи, які проникли до гестапо й поліції, мали наказ виявляти й знищувати зрадників[1453]. Внаслідок цього навіть пронімецьки настроєні люди уникали контактів із колабораціоністами, які служили в поліції. Ще однією функцією таких комуністичних аґентів було «провокувати німців на репресії проти населення». В цьому була своя логіка: «Що жорстокіші будуть німці, то сильніше їх ненавидітимуть і охочіше допомагатимуть радянським партизанам»[1454]. Усе ж чимало обивателів не йняло віри, що ці жорстокі «зрадники» (аґенти) насправді були «героями».

Дуже показова в цьому аспекті справа українця В. А. Ковшика. Безпартійного п’ятдесяшсемирічного директора крамниці Ковшика 1942 р. служба безпеки залишила за лінією фронту з завданням виявляти та ліквідовувати зрадників. У квітні 1943 р. він зумів проникнути в німецьку поліцію в селі Алмазна, Ворошиловградської області. Йому вдалося врятувати від лабет фашистів багатьох комуністів, посприяти ліквідації кількох зрадників, що їх стратили німці як комуністів. Коли окупанти вже відступали у вересні 1943 р., він навіть зміг навернути поліцаю до партизанської діяльності. Але після визволення села Ковшика одразу ж заарештував Смерш, загін контррозвідки служби безпеки. Населення свідчило проти нього. У Смерші довго не могли повірити, що Ковшик — радянський таємний аґент. Матеріали його справи свідчать, що навіть дружина не знала, на кого насправді працює Ковшик. У січні 1944 р. його звільнили[1455].

Ще одна справа стосується А. А. Шведова. В грудні 1941 р. органи НКВС направили тридцятирічного аґента до міста Сталіно для організації партизанської групи. Йому не вдалося зробити нічого суттєвого до серпня (дехто вважає, що до травня) 1942 р., коли його викрили німці. Його катував російський слідчий і троє «козаків». Після визволення Сталіно Радянською армією 1944 р. його разом із кількома товарищами заарештували. Шведова звинуватили в тому, що він зламався і допомагав фашистам викривати й знищувати радянських таємних аґентів та партизанів. Шведова розстріляли[1456]. Коли ж місцеві краєзнавці провели копітку роботу, щоб дослідити, що сталося насправді, з’ясувалося, що він не зраджував: він був достатньо кмітливим, щоб назвати лише тих, про кого вже знали, що вони — радянські аґенти. В ролі німецького «аґента» він намагався заплутати німців і навіть домігся певного успіху у вербуванні аґентів для НКВС і переконав кількох зрадників повернутися до радянського табору. 1973 р. Шведова реабілітували: хоч на суді він і переоцінював свої успіхи, але ніяких військових злочинів під час окупації не вчинив; однак суд 1944 р. проіґнорував багато суттєвих фактів і подав його діяльність у перекрученому вигляді[1457]. Шведов став жертвою підозри, з якою радянський уряд ставився до тих, хто ризикував життям у боротьбі з ворогом.

На Донбасі не раз траплялося, коли героїв перетворювали у зрадників. У Ворошиловградській області під час окупації досить успішно діяв партизанський загін Г. І. Ткаченка. Коли місцеве партійне керівництво дезертирувало, партизани стали діяти на свій розсуд, за що й поплатилися після визволення Ворошиловградщини від фашистів 1943 р. На слідстві не допомогли навіть свідчення командирів Радянської армії. Ткаченка та його героїчних побратимів катували і змусили-таки зізнатися в буцімто активному співробітництві з німцями, чого насправді не було. Видається, що дехто з партійного керівництва, яке перед наступом німців утекло, повернувся і «допоміг» партизанам потрапити під слідство за звинуваченням у колабораціонізмі. У результаті влітку 1943 р. чотирнадцять партизанів були страчені[1458].

Показова й справа краснодонської підпільної організації «Молода ґвардія», прославленої в однойменному романі О. О. Фадєєва (1945 р.). Коли влітку 1942 р. фашисти наближалися до Краснодона, партійні органи й таємна служба залишили в місті групу комуністів й аґентів. Однак керівники групи втекли, прихопивши чимало грошей і коштовностей, призначених для забезпечення діяльності підпільників; під час втечі були навіть загублені секретні документи групи. Із тих, хто лишився, частина взагалі нічого не робила, а частина начебто вдалася навіть до активного співробітництва з німцями[1459]. Тим часом молоді комсомольці-патріоти, які лишилися в Краснодоні, почали організовувати свої підпільні групи. Одна з них називалася «Молода ґвардія». Вони, по суті, не мали зв’язку з комуністами, оскільки парторганізацій в окупованому Краснодоні, власне, взагалі не було, чи, в кращому випадку, вони майже не виявляли активності. Молодь не мала досвіду в підпільній діяльності, і через якийсь час майже всі члени групи були заарештовані, катовані й страчені. Після визволення міста спеціальна комісія вирішила, що керівником групи був Кашук, він же О. Кошовий, і що В. І. Третякевич виявився зрадником, який і продав товаришів. (І того, й того німці стратили). Мати О. Кошового підтвердила цю версію, яка виставляла одного героєм, а іншого — негідником. І Фадєєв, і партійне керівництво, яке повернулося з безпечного тилового фронту, прийняли цю версію. А кільком колишнім членам групи заборонили бодай що-небудь розповідати про підпільників[1460].

Насправді саме вишколений і посланий в Краснодон органами НКВС Третякевич був організатором і керівником групи[1461]. Досі не з’ясовано, чи в групі взагалі були зрадники. Кількох підпільників, зокрема й Кошового, поліція захопила випадково[1462]. Один із підпільників, якому вдалося вижити (і який особисто знав Третякевича, а отже, й опинився під слідством як «зрадник»), посвідчив, що деякі члени групи, серед них і Кошовий, були спекулянтами і злодіями. Їх зловили, коли вони продавали продукти, вкрадені з німецької вантажівки; вони навіть не помітили, що у вантажівці була й зброя[1463]. Незважаючи на реальність, радянське керівництво вирішило назавжди зберегти міф роману О. Фадєєва. Третякевича реабілітували 1960 р., але правди все-таки публічно не розкрили. Тим часом сім’ї Третякевичів усіляко дорікали люди, які вірили офіційній версії. Тільки віднедавна місцеві історики почали висвітлювати всю історію краснодонців на основі документів з архівів колишнього КДБ[1464].

Після визволення Краснодона всі, хто залишався в окупації, опинилися під підозрою. Органи НКВС вишукували зрадників серед тих нечисленних краснодонців, що пережили окупацію. У вересні 1943 р. в місті на очах великого натовпу публічно страчено трьох чоловік, мовби причетних до розгрому «Молодої ґвардії». Це були: М. Є. Кулешов, сорокап’ятирічний юрист, який працював в окупаційній міській адміністрації; В. Г. Громов, п’ятдесяти-однорічний комуніст, який до війни був заступником директора шахти № 1-біс, а за окупації працював простим теслею; двадцятиоднорічний росіянин Г. П. Почепцов, колишній член «Молота» (підпільної групи, подібної до «Молодої ґвардії»)[1465].

У Кулешова була «пляма» на його політичній репутації: у громадянську війну він потрапив під мобілізацію і воював у лавах денікінської білої армії. Але 1941 р. він воював на фронті, був поранений і повернувся до Краснодона. Коли 1942 р. до міста наблизилися фашистські війська, він не зміг евакуюватися, бо не було транспорту; отже, йому нічого не лишалося, як зостатися в місті. З німцями повернулися колишні козаки, які до цього десь переховувалися чи повернулися із заслання. Він вступив до козацького загону, який, за його словами, був досить жалюгідний, укомплектований переважно старими, охлялими дідами. Кулешов посвідчив, що з власної волі співробітничав з окупантами, бо гадав, що радянської влади вже не буде й боявся, що його покарають за роботу в радах. Проте він наголосив на тому, що ніколи не був ворогом радянської влади й чесно працював на неї. Коли ж Радянська армія відбила аґресорів, він був кинувся втікати з німцями, але згодом вирішив добровільно повернутися, щоб «відповісти перед радянським народом за свій злочин». На суді в серпні 1943 р. (слухання частково були закритими) Кулешов визнав себе винним у співробітництві з німцями, але відкидав найтяжчі звинувачення, як-от участь у розстрілі членів «Молодої ґвардії» та повернення до Краснодона буцімто за завданням німецької розвідки, і заявив, що слідчий змусив його зізнатися в злочинах, яких він не скоював. Однак його все-таки стратили[1466].

Громова також звинуватили у тому, що він зрадив «Молоду ґвардію», виказав німцям краснодонських комуністів, а не втік з окупантами тому, що вони лишили його як шпигуна. На судовому процесі він відмовився від своїх свідчень, даних на попередньому судовому слуханні, мовляв, слідчі силоміць змусили його свідчити проти себе. Він визнав, що працював на німців, і погодився, що це злочин. Під час евакуації він потрапив в оточення і не мав іншого вибору, як, ризикуючи життям, повернутися до Краснодона. Щоб урятуватися, йому, комуністові, довелося щодня відмічатися в ґестапо. Бувши певним, що ради вже ніколи не повернуться, Громов став працювати звичайним робітником. Він доніс фашистам на Г. С. Ретівова, який служив в окупаційній поліції. Знаючи, що Ретівов — давній ворог радянського ладу, він хотів, щоб німці його заарештували. Перед війною Громов голосував проти прийняття Ретівова до партії, а тепер повідомив фашистам, що той хотів вступити до партії. Ретівова Заарештували, але йому вдалося вижити і втекти разом з німцями[1467]. Громова теж стратили.

Пасинок Громова, Почепцов, визнав свою провину за тими самими пунктами, які закидали Громову й Кулешову: шпигунство на користь німців, зрада «Молодої ґвардії». Заарештований окупантами, він виказав «Молоду ґвардію», аби врятувати життя. Вже пізніше з’ясувалося, що це нічого не дало — «Молоду ґвардію» на той час уже викрили. Невдовзі окупанти звільнили Почепцова. Громов проклинав Почепцова за зраду, але не повідомив про його злочин органам радянської влади, коли вони повернулися до Краснодона[1468]. Почепцова також стратили.

На суді був іще один звинувачений: двадцятиоднорічний росіянин, колишній комсомолець, робітник І. Т. Чернишов. Йому також не вдалося евакуюватися з Краснодона. Фашисти заарештували Чернишова, але, коли він погодився працювати на них, звільнили. Спершу працював на шахті, відтак переховувався у місті. Коли повернулися радянські війська, він допомагав радянській таємній поліції викривати колишніх німецьких поліцаїв. Однак невдовзі його заарештували. На суді він зізнався, що залишився в Краснодоні, щоб шпигувати на користь Німеччини. Але навіть при цьому суд його виправдав![1469] Чернишов пережив радянську владу і засвідчив, що слідчі змусили його свідчити проти себе (і, без сумніву, проти інших)[1470].

У 1991–1992 рр. суд переглянув справи Кулешова, Громова й Почепцова, але нікого з них не реабілітував.

Так, війна дала населенню Донбасу альтернативи, але насправді скористатися будь-якою з них було великим ризиком. Вижити могли тільки хитрі, винахідливі і гнучкі. Провести чітку межу між хоробрістю, героїзмом і злочином на ті часи було дуже важко. Незважаючи на це, радянська служба безпеки й надалі поділяла людей на героїв і злочинців — незрідка помиляючись, іноді — мимоволі, іноді — зумисне.

Показовий приклад — справа «асоціації інженерів». У лютому 1947 р. в місті Сталіно судили трьох інженерів та одного робітника за їхні начебто зрадницькі вчинки під час окупації — організацію антирадянської асоціації інженерів і налагодження роботи Сталінського металургійного заводу. Всі четверо були безпартійними. К. В. Месерле народився 1889 р. в Курську в родині швейцарських купців, працював заступником директора Донецького промислового інституту, а під час окупації — головним інженером заводу, В. Г. Гладкий (про нього згадано вище) — сорокаоднорічний син священика, під час окупації працював головним механіком заводу. О. А. Гречко, 1900 р. народження, до війни головний механік, за окупації — начальник відділу постачання, в 1944–1945 рр. воював у лавах Радянської армії, був поранений, і його нагородили медаллю «За победу над Германией». М. І. Чумаченко, двадцятичотирирічний робітник, за окупації був перекладачем. Усі, окрім Месерле, — українці. Месерле і Гладкого засуджено до двадцяти років виправних робіт, а Гречка й Чумаченка до десяти[1471].

На суді всі зізналися у співробітництві з окупантами та ще в кількох дрібних злочинах (Месерле відмовився евакуюватися зі Сталіно; Гладкий мав контакти з українськими націоналістами; в громадянську війну Гречко служив у білій армії). Але всі підсудні відкидали серйозні звинувачення, як-от викриття підпільників та комуністів. Щось схоже на угоду було укладено перед судом між слідчими і звинуваченими (можливо, визнання провини в обмін на легкий вирок). Несподівані вироки — тривалі терміни позбавлення волі — пригнітили засуджених. Вони намагалися щось змінити вже після процесу, подаючи апеляції. Месерле відмовився від свідчення, що він за власним бажанням залишився в Сталіно й чекав німців. Він ніколи прямо не заперечував існування асоціації, але наполягав, що вона ніколи не збиралась і не вела аґітації. Він також заявив, що його під час відступу силоміць забрали німецькі частини і що він з власної волі повернувся на батьківщину. Він ніколи не був ворогом радянського ладу, а вчинив злочин, ставши на шлях співпраці із загарбниками, тільки тому, що не мав іншого вибору[1472].

Гладкий стверджував, що вперше почув про асоціацію на допиті і що вона просто не могла існувати. Його прохання провести очну ставку з Месерле не задовольнили. Гладкий наполягав, що німці примусили його працювати. Коли ж його забрали до Німеччини, він урвав будь-які зв’язки з націоналістами і зберіг радянський паспорт: «Я всегда был советским человеком», — а цікавився ОУН лише тому, що націоналісти закликали до боротьби з фашистами. В апеляції від 1955 р. Гладкий засвідчив, що енкаведисти били й погрожували йому, вимагали визнати злочини, яких він не скоїв[1473].

Такі самі апеляції надсилав із ГУЛАГу Гречко. Він повідомляв, що лишався на заводі для евакуації обладнання і людей, а при наближенні німецьких військ не мав змоги утекти з міста. Спершу він відмовився працювати на німців, але його примусили. Відступав з окупантами він теж із примусу, але в Одесі йому вдалося переховатися. Коли місто визволила Радянська армія, пішов добровольцем на фронт. Він не служив у білій армії під час громадянської війни 1918–1920 рр. В апеляціях Гречко намагався довести, що його справа цілком сфабрикована[1474].

Чумаченко також надсилав апеляції з ГУЛАГу. Він, як і багато інших жителів Сталіно, не зміг евакуюватися, але в цьому його провини немає. Спершу Чумаченко ховався, але не міг ховатися вічно. Аби його не вивезли примусово до Німеччини, став вантажником на німецькому продовольчому складі. Відтак, оскільки він знав німецьку мову, його змусили бути перекладачем. Відступаючи, фашисти під загрозою розстрілу змусили його втікати з ними. У Німеччині Чумаченко відмовився бути перекладачем, за що був покараний, а до Радянського Союзу повернувся з власної волі[1475].

Апеляції всіх чотирьох кілька разів відхиляли. Досі не з’ясовано, чи їх реабілітували[1476].

Радянська служба безпеки була серйозно занепокоєна тим, що війна та окупація знищили партійне керівництво і створили політичні альтернативи. Звісно, вона визнавала існування і злочинців, і героїв. Проте чогось середнього не допускалося. Згідно з радянською ідеологією, Кулешов, Громов, Месерле, Гладкий та всі, хто опинився в подібному до їхнього становищі, мусили за всяку ціну або перейти лінію фронту, або взятися до підпільної антинімецької діяльності. Як і в тридцятих роках, найменшої підозри — не доказу — було достатньо, щоб знищити людину. (Дехто, кому вдалося десь безпечно пересидіти війну, повернувшись на Донбас, активно шукав підозрілих). Однак, хоча це й може видатися парадоксальним, післявоєнні події засвідчують, що війна змінила саму природу радянського державного терору: Сталін був змушений погодитися, що не можна тероризувати десятки мільйонів людей, яким під час війни відкрилися політичні альтернативи (розділ 8).