Розділ 5 ГОЛОДОМОР


Великі економічні перетворення кінця 1920-х і початку 1930-х років спричинили політичну кризу: мільйони людей були позбавлені громадянських прав. Проголосивши програму індустріалізації та колективізації, Москва почала війну проти уявних ворогів, багато яких шукали притулку на Донбасі. Голодомор 1932–1933 рр., ставши наслідком економічних і політичних змін, поставив під сумнів лідерство Сталіна. Навіть деякі його колишні прихильники в лавах партії одкинулися від нього, настрахані жорстокими заходами, до яких він вдавався під час кризи. У цій новій політичній напруженій ситуації Москва подавала образи ворогів вже в іншій подобі: відбувся концептуальний перехід від уявлення про «класового ворога» до класово-нейтрального «ворога народу». Голодомор став вирішальним чинником, що призвів до великого терору.



Колективізація й індустріалізація


У 1927–1928 рр. Москва, намагаючись подолати економічну й політичну кризу, й далі тероризувала «класових ворогів» та «шкідників». Що гострішою й глибшою виявлялася криза, то жорстокішим ставав терор. Сумнозвісна «Шахтинська справа» 1928 року, спрямована проти «буржуазних» фахівців, засвідчила початок відкритої війни Москви проти непу[736]. Не випадково вугільнодобувна промисловість Донбасу, важливою частиною якої було російське місто Шахти, відіграла головну роль у цій «революції згори»: саме там найвище зросла напруга. Політичний терор проти уявних «класових ворогів», символом якого стала «Шахтинська справа», швидко поширювався на всю країну[737]. Дух того часу добре передав один англійський журналіст, який відвідав Союз 1929 і 1930 року: «Я не знав, чи навколо точиться війна чи революція, бо у повітрі, здається, пахло й тим, і тим»[738].



Малюнок 5.1. Звинувачені заслуховують вирок у «Шахтинській справі», 1928 р. ЦДКФФА, од. зб. 2–31336.



Курс на індустріалізацію з дедалі більшою швидкістю переводив ресурси зі сфери споживання у сферу нагромадження капіталу. Своєю чергою це дестабілізувало ринок. Наприкінці 1927 р., коли внаслідок тієї політики почалася криза зернозаготівель, Сталін та його найближчі спільники вдалися до «надзвичайних заходів» — протизаконних дій щодо заможних селян, яких підозрювали у приховуванні зерна. Сталін і Лазар Каганович назвали кризу «хлібним бунтом» і «першою серйозною акцією за умов непу, яку розв’язали капіталістичні елементи села проти радянської влади»[739]. Криза спричинила нестачу хліба у містах, де 1929 р. широко запровадили карткову систему (згодом Сталін назвав цю кризу голодом)[740]. Коли, з використанням сили, сяк-так вдалося побороти кризу, B. Куйбишев гордовито заявив: «Воля партії творить чудеса ... і вже починає творити і творитиме чудеса, незважаючи на всі кон’юнктурні явища ... Державна воля зламала кон’юнктуру»[741].

Використання сили розкололо партійне керівництво. Для М. Бухаріна та інших «правих» це означало кінець громадянського миру з селянством і можливу поразку влади у війні і з ним, і з зовнішніми силами[742]. Вони запропонували свій розв’язок кризи, але не силовими методами, а імпортом зерна. Але, на думку Сталіна та його прихильників, такий розв’язок був лише паліативом: якщо вирішимо проблему нинішнього року, що діяти наступного?[743] Отже, використання сили не припинилося. Колективізацію сільського господарства (створення колгоспів) як остаточне вирішення тяжкої проблеми селянства почали все частіше обговорювати серед сталінських урядовців: більшість вірила, що колгоспи вирішать проблеми хлібозаготівель[744]. Праві ніколи не піддавали сумніву кінцеву мету колективізації, однак вважали, що темпи і способи її здійснення — найкоротший шлях до громадянської війни з селянами.

Як слушно боялися праві, масова колективізація та розкуркулення («знищення куркулів як класу») 1929–1930 рр. загострили політичну ситуацію. 1929 р. в одному селі неподалік Артемівська на другий день після святкування річниці Жовтневої революції Я. П. Труфанов, український селянин, який працював у Червоноармійській копальні і мав з батьком 17 десятин землі (і тому його вважали куркулем), вийшов на майдан перед сільрадою разом з братами Перепечаєнками, щоб висловити протест проти колективізації. Труфанов накинувся на секретаря сільради Т. Терещенка і представника робітничої бригади Висоцького: «Гадів комуністів повішаю! Ви грабуєте селян, забираєте хліб і майно. Я вам покажу, як грабувати!» Труфанова заарештували. Молодший Перепечаєнко запротестував: «Навіщо знущатися над людиною, яка правду каже?» Перепечаєнків також заарештували. Труфанова засудили до восьми років позбавлення волі (згодом скорочено до п’яти), а Перепечаєнків — на три роки кожного[745].

Чимало селян були обдерті до нитки й депортовані в різні реґіони краю. Як співали у Сталіно 1929 р.:

Ох яблучко розцвітаєіься,

Куркуль везе хліб

І згинається[746].



Малюнок 5.2. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок 1930-х рр. ЦДКФФА, од. зб. 3–1101.




Малюнок 5.3. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок 1930-х рр. ЦДКФФА, од. зб. 3–1102.



Таємна поліція (ГПУ) брала безпосередню участь у цій кампанії розкуркулення й вирішувала долю кожного селянина та його сім’ї[747]. Серед розкуркулених було чимало селян із бездоганним політичним минулим, колишніх червоних партизанів[748]. Бозна-скільки селян були замордовані, багатьох із них на шляху до місця заслання забили до смерті конвоїри, багато селян просто не витримали жорстокої депортації, що тягнулася місяцями[749].

Жорстокість розкуркулення й колективізації спричинила «збройні бунти» селян. 1930 р. в селі Євгенівка на Донбасі численна група озброєних чоловіків (комуністів, комсомольців, міліціонерів) вночі арештувала тих, хто не хотів йти в колгоспи. Другого дня селяни зібралися біля сільради і стали вимагати звільнити заарештованих. Поліну, сімнадцятирічну доньку заарештованого І. К. Маковецького, яка, плачучи, благала звільнити батька, застрелили на місці. Озброєні активісти не дозволили родині Маковецьких навіть поховати Поліну. Натомість уночі її тіло було кудись вивезене. Заарештованих спровадили до райцентру. Селяни озброїлись кілками та вилами й зібралися у райцентрі. Деяких арештантів звільнили, доля інших невідома й досі[750]. Такі, а то й кривавіші вияви протесту відбувалися по всій країні[751].

Сталін, намагаючись подолати політичну кризу, тимчасово зупинив колективізацію і заходився витворювати привиди ворогів, які, мовляв, хочуть відновити старий режим і саботувати «будівництво соціалізму». Нещодавно розсекречені архівні матеріали засвідчують, що ще 1930 р. Сталін звелів розстріляти чимало таких ворогів[752].

На Донбасі, як і по всій країні, після невеликої перерви кампанія колективізації і розкуркулення відновилася з іще більшою жорстокістю, ніж доти. 1931 р. з Новопсковського району в Донбасі до Москви надійшов рапорт, мовляв, хоча майже 85 відсотків селянських господарств району колективізовано, 10 відсотків колгоспників не мають хліба. Тих, хто не хотів іти в колгосп — байдуже, незаможників чи селян середнього достатку, — називали куркулями і зганяли в яри, де вони, голі й голодні, видовбували собі землянки. Тим часом колгоспні зверхники грабували й пропивали їхнє майно. Ночами повсюди стріляли, міліція весь час перебувала у стані бойової готовності[753]. ГПУ з тривогою повідомляло, що деякі куркулі, заслані на північ, повертаються додому[754]. 1931 р. підпали і збройні напади були звичайним явищем у донбаських селах[755].

Колективізацію і розкуркулення супроводила антирелігійна боротьба. Церкви закривали й руйнували, священиків заарештовували й засилали. Ще 1928 р. єпископ Неве повідомляв із Макіївки, що «арешти священиків і пастви набрали жахливого розмаху». 1929 р. «навіть сім’ї, з якими я приятелював, перестали з’являтись у церкві, боячись утратити свій хліб щоденний». 1930 р. його церкву закрили, щоб переробити на клуб. «Хрести на кладовищі повалили, готуючись перетворити його на парк»[756]. Від квітня 1929-го по квітень 1930 р. в Артемівському окрузі закрито тридцять шість церков і синагогу в Рикові. Комсомольські активісти зі «Спілки войовничих атеїстів» ходили по хатах, відбирали ікони й палили їх на вогнищах на базарах[757]. У Донецьку американський інженер бачив, «як виснаженого, захарчованого священика, який хотів сісти у трамвай, обплювало п’ятеро комсомольців, а один з них копнув його ногою в груди, тож той упав непритомним у риштак»[758].

Колективізація і розкуркулення були особливо нищівними щодо окремих етнічних груп. Розкуркулення серед болгарських, німецьких і грецьких селян було набагато вищим від пересічного рівня[759]. Десять відсотків селян-греків були депортовані. В Гришиному 40 відсотків німців-селян були розкуркулені[760]. Давні конфлікти ще з дореволюційного часу випливали на поверхню під час розкуркулення й колективізації[761]. Меншини могли б казати: «Приїхали кацапи з Росії на наші землі». Або: «Прийшов українець нами правити». В Маріуполі, наприклад, греки й українці доходили до бійок[762]. Багато греків й німців здебільшого марно намагалися втекти за кордон[763]. Чимало зруйнованих євреїв-крамарів були зігнані в єврейські колгоспи. Тридцять відсотків євреїв не мали громадянських прав[764].

Один із найважливіших наслідків колективізації і розкуркулення — перехід багатьох селян у промисловість і будівництво. 1928 р. Донбас і далі страждав від юрб безробітних, що порушували життя міст і селищ, спричиняли заворушення і брались до «антирадянської пропаґанди»[765]. Проте на початок 1929 р. кількість безробітних дуже зменшилась, а 1930 р. їх фактично не стало[766].

Донбас завжди притягував до себе робочу силу, але ліквідація безробіття і брак робочих рук за умов прискореної індустріалізації посилили його магнетичну притягальність. Історично Донбас завжди давав притулок утікачам, свою привабливість вільного степу він зберіг і під час колективізації: хто мав причини втікати, вірив, що зможе заховатися на Донбасі.

Коли наприкінці 1920-х років посилився загальний наступ на ринок, непмани, ремісники, священики, куркулі (зокрема й колишні козаки) змушені були покидати домівки й шукати роботи на Донбасі[767]. На Чубарській шахті, як свідчить офіційний документ, 28% робітників були «антирадянськими елементами: це колишні офіцери, жандарми і т. ін., всяка наволоч»[768]. За обрахунками Шейли Фіцпатрик, по всій країні принаймні десять мільйонів селян стали найманими робітниками і службовцями, і «троє з десяти селян, які в 1928–1932 рр. мігрували в міста й поповнювали ряди найманої робочої сили, зробили це, мабуть, цілком або почасти всупереч своїй волі у зв’язку з розкуркуленням». Ці обрахунки не беруть до уваги «саморозкуркулених», які «втекли з власної волі, боячись експропріації владою»[769]. Їх було багато. 1930 р., наприклад, на Північному Кавказі, який охоплював частину Донбасу, 11 000 родин мали виселити як куркулів «третьої категорії» (тих, хто уник ув’язнення і негайної депортації), але насправді виселили тільки 5000, бо «всі інші зникли»[770]. У жовтні 1930 р. наймання куркулів та інших «небажаних елементів» в промисловості зросло так, що уряду довелося видати таємне розпорядження про чистку підприємств від цих елементів[771]. Найбільшою проблемою для влади було виявлення цих людей, бо вони поводилися тихо і приховували свої справжні прізвища, часто ставали ударниками, а згодом — стахановцями.

Це розпорядження і боротьба з ворогами, що була його наслідком, виявилися неефективними: Донбас (як і вся країна) потребував робочої сили, і тому робітники будь-якого походження швидко знаходили роботу. Ніхто не мав працювати без відповідної документації, а проте багатьох робітників брали без жодної перевірки; інші мали фальшиві документи. Хоча багато робітників жило і працювало на Донбасі, постійно боячись, що їх викриють, є чимало свідчень, які доводять, що в ті часи роботу на Донбасі знайти було дуже легко[772].

Постійна загроза арешту зробила працю тимчасовою. Один свідок, що втік на Донбас після розкуркулення в Кіровограді у 1929 р., розповідав:

«...як ніхто не побачить вас із знайомих, то можете працювати, тільки треба мовчати, хто ви такий, звідкіля ви. Це ніколи не говориться. Це все було замкнуте в людині. Так ото працювали. Як тільки хтось побачив, то вже людина жахається, і вже думає, де дітись, бо то вже, як хтось побачив, то вже знатимуть, що то вже тут цей. Отак виїжджали люди»[773].

Люди мігрували з шахти на шахту і таким чином ховались. Донбас лишався вільним степом, але було ясно видно страх втратити цю волю.

Був і ще один вид страху: страх «шкідництва». Одним зі звинувачень проти «буржуазних» спеціалістів на Шахтинському суді було шкідництво, яке полягало в пошкодженні дорогого обладнання на шахтах та навмисному спричиненні аварій і смертей шахтарів[774]. Вуглевидобування було і є дуже аварійнонебезпечним. (Серед шахтарів Шахт, наприклад, 1927 р. вісім з десяти робітників пережили які-небудь промислові нещасні випадки[775]). Тому звинувачення в шкідництві зачіпало болючу струну в робітників. При цьому підозра в шкідництві падала не лише на спеців, а й на «класових ворогів» серед робітників — куркулів, непманів, священиків і т. д.

Багато випадків були просто жахливі. В листопаді 1928 р. на одній з шахт Донбасу під рейками знайдено динаміт[776]. Місцями були розірвані кабелі, пошкоджені вентиляційні штреки, засипали пісок у шарикопідшипники, болти і цвяхи в машини, ламали мотори і крали динаміт[777]. Радянські урядовці пояснювали це не випадковістю, а навмисним саботажем класових ворогів. Одного разу були вирізані сім метрів кабеля. (Найвірогідніше, що хтось вкрав його для своїх цілей, тому що кабель був дефіцитом). Інший випадок: татарин, який не знав російської мови, а отже, не міг прочитати правил безпеки, навіть коли б хтось йому їх дав, повісив свою лампу на голий електричний дріт і був убитий струмом. Ще один: робітника вбито ударом вагонетки під землею, яка рухалася без вогнів. Усі ці випадки списували на шкідництво[778].

Небезпечні умови праці спричиняли численні травми і загибель людей у 1930-х рр. Як і у випадку «Шахтинської справи», було неможливо довести, що хтось здійснював зумисне шкідництво. Хоч яка була причина, але одного американського інженера, що працював тоді на Донбасі, вразила повна байдужість до людського життя, яка панувала серед керівників[779]. Розлючені робітники, може, й вірили в шкідництво «класових ворогів», але прекрасно знали, що багато начальників-комуністів зовсім не турбувалися про їхню безпеку і списували часті аварії на шкідництво чи недбальство самих робітників. На одній шахті робітник відмовився спускатись у стовбур через те, що його не зміцнено. Керівник послав ударника, якого вбило обвалом стін шахти. Тільки через чотири дні вдалося відкопати його тіло[780]. Робітники зацікавилися, чи це справді шкідництво. Їхню недовіру ясно видно в листах до вищих органів (зокрема й ГПУ) з проханням втрутитися, щоб керівництво відповідало за аварії і смерті[781].

Етнічна ворожнеча тільки посилила страх і лють на уявних ворогів. Траплялося, що людей із капіталістичних країн (німців і американців) били російські робітники[782]. Найпопулярнішими «ворогами» на Донбасі були євреї. 1928 р. повідомляли навіть про вбивства євреїв і китайців в Луганську. Вбивця, коваль за фахом і начебто українець, казав, що вбивав євреїв, а не росіян, тому що євреїв було мало, а росіян надто багато[783]. (І, безперечно, мало й китайців). В Артемівську перебої з постачанням харчів, які почалися 1928 р., негайно призвели до зростання антисемітизму[784]. Багато євреїв, особливо молодих комсомольців, прийшли працювати на шахти Донбасу в період прискореної індустріалізації. Дехто — як добровольці, інші через мобілізацію комсомолу. Там їх обпльовували, били і зневажливо обзивали жидами. На одній з шахт молодого комсомольця-єврея відшмагали батогами в лазні[785]. Шахтарі Луганська відмовлялися сидіти у шахтній кліті разом з євреями і били їх камінням у темряві підземель[786]. На селі також часто били євреїв[787].

У Сталіно робітнику-єврею Давидзану вимазали смолою обличчя, а «розумні школяри» закидали камінням єврейські школи і били дітей[788]. Соціальна кампанія проти антисемітизму нікуди не привела, як свідчить офіційний звіт, бо діти були як Янус: офіційне лице в школі, лице антисеміта поза нею[789].

Таємна поліція весь час знаходила й карала уявних політичних ворогів і шкідників: спеців, куркулів, непманів, священиків, колишніх білоґвардійців, махновців. (До них ставились як до «бывших людей», маючи на увазі, що вони вже не існують як соціально-політична група). На побутовому рівні, однак, вони були просто неофіційними ворогами, як, наприклад, євреї.

Проблема була в тому, що ставало все важче ідентифікувати прихованих ворогів: «Побитий у відкритому бою, ворог шукає обхідних шляхів, щоб підточувати основи пролетарської диктатури. Він перефарбувався за останнім словом соціальної мімікрії»[790]. Це було особливо актуально для Донбасу, куди багато хто тікав і міняв прізвище, щоб почати нове життя. Як наслідок, виникла настороженість і розпочалась кампанія викриття.

Хоч якими популярними могли бути політичні репресії класових ворогів на Донбасі, партія і уряд навряд чи могли довіряти Донбасу політично. Народне сприйняття комуністичного керівництва як нового ворога посилювалося зі зростанням незадоволення серед робітників. Одного партійного лідера, що подорожував по Донбасу після «Шахтинської справи», на Щербинівській шахті запитали: «Чи не було серед заарештованих зрадників партійних комуністів?»[791]

Нестача харчів негайно відбилася на ставленні населення до партії. В лютому 1928 р. гниле м’ясо свідомо продавали в Артемівську. Робітники тяжко нарікали, що партійні обіцянки кращого життя виявились лише казками комуністів-дармоїдів[792]. Влітку 1928 р. сталося кілька шахтарських страйків; шахтарі вимагали кращої зарплати, нижчих виробничих норм і кращого постачання харчів. Страйк вибійників на шахті «Італія» в Макіївці 27 червня 1928 р. зініціювала група з семи осіб, двоє з яких були партійними і один комсомольцем. Про наслідок страйку нічого не відомо[793].

Тупість деяких керівників-комуністів явно настроювала проти них багатьох людей. Після «Шахтинської справи» багато партійних функціонерів були направлені в Донбас на інспекцію. Один з них, Молотов, разом з місцевим начальством відвідав житла робітників. Там він зустрів дружину одного робітника, представився секретарем ЦК компартії й запитав, як їй живеться. Вона відповіла, що так собі, бо підлога була цементною і через це померла її перша дитина, а тепер захворіла друга. Молотов сказав, що це дуже погано і вже збирався іти, як жінка закричала: «Товаришу Молотов, треба настелити підлогу!» Молотов згодився, що треба, й пішов. Замість надати яку-небудь практичну допомогу Молотов трохи посварив місцеве керівництво, йому відповіли, що таких проблем як підлога — леґіон, а грошей на ремонт жител робітників немає[794]. Шахтарів з Великої Британії, які відвідали Донбас 1929 р., вразив контраст між ґрандіозними театрами та монументами і бідними оселями робітників.

«Вони прямо запитали в радянського чиновника, чому вони витрачають величезні кошти на будівництво театрів, дозволяючи робітникам жити в такій тісняві, в хижах, на що той відповів: «Якщо ми забезпечимо робітникам комфорт, вони відмовляться боротись чи брати активну участь у політиці».

А британські шахтарі сказали йому на те:

«Молоде покоління питатиме: “Де будинки, які ви нам обіцяли? Де процвітання, висока платня, достаток і комфорт?” Тоді буде ще одна революція»[795].

Зневагу до робітників ясно видно з оповідки про одну донбаську шахту, де керівник-комуніст часто плював на підлогу під час своєї доповіді. Один з прибиральників приніс плювальницю, але він вперто і далі запльовував підлогу, зовсім іґноруючи плювальницю. Він не розумів, що після зборів доведеться прибирати підлогу[796].

Як у Капустинській справі 1923 р. (Розділ 4), деякі щиросерді люди, звичайно безпартійні, що мали авторитет серед робітників, підпали під підозру. Мироненко, бухгалтер Щигліївського родовища біля Сталіно, був одним з таких людей. Восени 1928 р., почувши, що секретар Української Ради Народних Комісарів В. Я. Чубар читатиме промову у Сталіно, Мироненко не полінувався пройти вісім кілометрів по болоту, з’явився на зустрічі й разом з іншими «антирадянськими елементами» гостро звинувачував партію в «утисках робітничого класу і бракові демократії в країні». Партія звернулася до ГПУ, щоб те вжило відповідних заходів. Згодом, коли на святі Першого травня 1929 р. Мироненко виголошував «антирадянську промову» перед натовпом робітників, його заарештували. Тоді він спробував підняти робітників, називаючи аґентів ГПУ жандармами. ГПУ доводило, що Мироненко служив у білій ґвардії, однак прокуратура вирішила, що це неможливо через його вік (1918 р. він мав шістнадцять років). ГПУ доводило, що Мироненко прихилив до своїх поглядів багатьох робітників, але прокуратура не погодилась. Конфлікт з прокуратурою змусив місцевий відділ ГПУ скаржитися до Києва. Що далі сталося з Мироненком, невідомо[797].

ГПУ повідомляло, що навіть серед членів партії є вороги. Один з них, Степура, робітник з Макіївки, начебто вихвалявся перед своїми колеґами, що служив у Денікіна і зі своїми солдатами вирізав усю наволоч: комуністів і росіян. Він переконував дочекатися повернення білих і нещадно нищити кацапів і червоних[798].

Багато повідомлень свідчать, що в цей час на Донбасі посилюється релігійна опозиція[799]. Поки йшла кампанія проти православних, інші секти, які завжди були особливо сильними на Донбасі, ще зросли, прийнявши багатьох утікачів і куркулів з інших частин країни. Баптистські проповідники, начебто фінансовані іноземною буржуазією, подорожували Донбасом[800]. 1929 р. в Артемівському окрузі нараховували 175 000 членів різних релігійних сект, тоді як членів профспілок всього 118 000[801].

Насильство застосовували не лише проти вигаданих класових ворогів. Деякі керівники били шахтарів[802]. До нових робітників, як куркулів-утікачів, так і переповнених сподіваннями нового життя виходнів з бідних родин, ставилися дуже погано. Більшість нових робітників (майже 80% 1930 р.) були селянами, принаймні половина з них — українці. На одній з шахт селян змусили обрізати їхнє традиційно довге волосся[803]. Крім того, про них ніхто не піклувався і ніхто не поважав їх, тому вони приходили і йшли далі. «Вони навіть не вимагали платні»[804]. За деякими даними, 1930 р. більш ніж половина цих селян покинула Донбас[805]. Один американський журналіст, що відвідав Донбас 1930 р., згадував:

«— Це наша найкраща шахта, — сказав інженер. — Найбільш механізована. Маючи 250 робітників, ми виробляємо 120 000 тонн за рік. Робітники працюють всього по шість годин.

Тієї миті до кімнати вривається молодий інженер і з лайкою кричить:

— Вони втекли!

— Хто втік?

— Ці кляті хлопці з сіл. Прийшли минулого тижня, пропрацювали п’ять днів, і тепер половина втекла.

— Чому? — одночасно спитали керівник та інші присутні.

— Боягузи, ще нічого не навчилися, — закричав інженер шахти, грюкнувши дверима»[806].


Спекотним літом 1930 р. майже в жодній лазні на шахтах не було води[807]. Погані умови сприяли розповсюдженню тифу й дизентерії. 1930 р. 60% всіх протиепідемічних ресурсів України застосовували на Донбасі[808]. В деяких районах запасів харчів було лише на пів дня. Навіть з допомогою ГПУ адміністрації шахт доводилось боротись за продукти[809].

Один американський інженер сповістив, що влітку 1930 р. вугледобувна промисловість Донбасу перебувала у глибокій кризі, тому що шахтарів «погано годували. Вони не отримували достатньо коштів для того, щоб прожити». Чимало робітників покинули роботу чи просто не ходили на неї. Тому восени ГПУ видало наказ, що «всі мусять повернутись на шахти і працювати».

Щоб досягнути цього, вони позвільняли всіх урядовців вугільного тресту (контролював родовища Донбасу) і поставили головою М. А. Дейча (працівника ГПУ)... Дейч оточив себе аґентами ГПУ, і вже з самого початку його перебування на посаді директора вугільного тресту відбулися сотні арештів шахтарів, і ці арешти змусили інших шахтарів, що боялися арешту, повернутися на шахти[810].

Інший американський гірничий інженер згадував, як узимку 1930–1931 рр.

«неможливо було отримати вугілля для звичайного домашнього господарства та опалювання, хоча прямо біля шахти лежали тисячі тонн готового на експорт вугілля. З однієї шахти, № 5, послали резолюцію протесту до ЦК партії в Москву. Дейч розпустив робітничий комітет і заарештував усіх його членів. Їх звинувачено в контрреволюційній діяльності»[811].

У вільному степу переважали примус і насильство.

Свавільне поводження партії з робітниками посилило їхнє обурення. 1930 р. на похороні шахтаря, що загинув під час аварії на шахті, чоловік з орденом Червоного Прапора звернувся до робітників шахти «Іван» поблизу Сталіно: «В СРСР, як і на Заході, людей калічать у шахтах, геть СРСР!»[812] Багато робітників відкрито вимагало зменшення зарплати фахівців та інженерів і погрожували, що перестануть працювати, якщо їх не почнуть нормально годувати[813]. Як матроси броненосця «Потьомкін» 1905 р., робітники Донбасу обурювалися, знаходячи хробаків у страві, яку давали в їдальнях. ГПУ повідомило, що тільки в травні — червні 1930 р. на шахтах і заводах Донбасу через це сталось дев’ятнадцять страйків[814]. На шахті «Марія» член партії Єгоров збирав підписи на проханні до ГПУ звільнити робітника, звинуваченого у тому, що він начебто був білоґвардійським офіцером. На робітничих зборах він пристрасно сказав: «Вас усіх, гадів, треба за це перестріляти!»[815] Голодні робітники навіть дійшли до того, що звинувачували Сталіна у своєму голоді: «Треба запитати Москву, можливо, є запаморочення в Сталіна»[816]. 1930 р. Я. Голиченко, робітник Мілерово-Шахтинського району, писав М. І. Калініну, номінальному главі радянського уряду: «Ніхто нічому не вірить», і «народ озлобився, проклинає Сталіна»[817].

Давній розподіл на привілейовані верхи і пригноблені низи став очевидним, один робітник шахти № 10 в Артемівську, партійний, сказав: «Верхи насідають на низи»[818]. Так і справді було на Донбасі: шахтарі тяжко працювали в темних і небезпечних підземеллях, а їхні керівники комфортно сиділи в безпечних і світлих кабінетах.

У 1931 р. проблема постачання харчів і далі була гострою. М’ясо не продавали взагалі, а якщо й продавали, то з хробаками[819]. Борошно було такої поганої якості, що від нього хворіли[820]. Хоч як дивно, але в червні 1931 р. Сталін оголосив, що порівняно з голодом 1928–1929 рр. постачання продуктів споживання поліпшилось і влада змогла експортувати зерно, і то навіть у більшій кількості, ніж будь-коли після революції[821]. 1932 р. 5,2 мільйона тонн зерна і борошна пущено на експорт, порівняно з 0,3 мільйона тонн 1928 і 1929 р. і 4,8 мільйона 1930 р.[822]. Настав голод.



Жнива скорботи


Голод 1932–1933 рр. охопив майже всю країну: Україну, Казахстан, Північний Кавказ, Поволжжя, Західний Сибір і навіть серце Росії — Центральний чорноземний реґіон. Питання кількості жертв голодомору досі є предметом дискусій, і можливо, ми ніколи не дізнаємося точного числа жертв; ясно лише, що кількість загиблих обчислюється мільйонами. Найтяжче постраждали саме зернові реґіони (за винятком Казахстану, де основною причиною смерті була брутальна політика утвердження осілості серед кочових народів). Різні реґіони постраждали по-різному; умисний ґеноцид, особливо українців, був політичною метою голодомору[823]. Наявна інформація не може переконливо довести, що голодомор був етнічним ґеноцидом[824]. Голод був, як влучно назвав свою книжку Роберт Конквест (взявши назву зі «Слова о полку Ігоревім»), жнивами скорботи[825], що тяжко вдарили по Донбасу.

Здається безперечним, що головною причиною голоду було надмірне відбирання зерна в селян. Одночасно виявилось, що колгоспна система, яка працювала паралельно з радгоспною на схожих принципах, виявилась нежиттєздатною і непродуктивною. Ось частушка, яку приписують куркулям:

Записалися в колхоз,

Строят теперь планы,

А картошку-то едят

Без масла и сметаны[826].


Жалюгідний стан, у якому опинилося сільське господарство, неначе підтверджував повний провал колективізації[827]. За небаченим урожаєм 1930 р. незабаром настає неврожай 1931 і 1932 рр. Одним з результатів цього була жорстокість колективізації, яка зовсім деморалізувала селян. Як повідомляють Віткрофт, Дейвіс і Купер, «зменшення виробництва зерна в 1931 і 1932 рр. і збільшення в 1933 і 1934 рр. були набагато значніші, ніж показують інші, як західні, так і радянські, припущення». Вони підрахували, що виробництво зерна зменшилося з 73,3 мільйона тонн 1928 р. і 76 млн. Тонн 1930 р. до 61,8 млн. тонн (можлива похибка дев’ять відсотків) 1931 р. і 61,1 млн. тонн (можлива похибка десять відсотків) 1932 р.[828].

Незважаючи на це, державна заготівля збільшилася з 28,2% всієї зернопродукції 1930 р. до 32,8% 1931 р., і планувалося збільшити її до 40–50% 1932 р.[829]. У Москві знали, що країна під загрозою голоду. Повернувшись з України, Молотов доповідав Політбюро, що «ми справді зіткнулися з привидом голоду, причому у важливому районі, з якого мали би брати зерно»[830]. Цей привид не злякав Сталіна. Сталін хвалився, що 1931 р. вдалось експортувати рекордну кількість зерна й борошна — 5,2 млн. тонн; але навіть в голодні 1932–1933 рр. 1,8 млн. тонн зерна й борошна продано на заморських ринках. У ці голодні роки продукти тваринництва також експортовано у великих кількостях[831].

Донбас, можливо, був навіть краще захищений від голоду, ніж інші частини України та Північний Кавказ, тому що Донбасу уряд надав пріоритет у постачанні продуктів харчування. Проте села Донбасу були спустошені, і вплив голодомору на ситуацію в Донбасі дуже важливий для розуміння терору, що розгорнувся в наступні роки. Ще з 1928 р. на Донбасі, як і скрізь, не завжди вистачало харчів, але вже 1931 р. ситуація значно погіршилася, а в 1932–1933 рр. населення голодувало. Взимку 1931–1932 рр. нестача харчів призвела до появи «колосальних черг» за хлібом[832]. В донській частині реґіону в березні 1932 р. було лише 15% потрібних припасів; не було молока, сиру — «такого не надходило протягом усього кварталу»[833]. З весни до літа 1932 р. Сталіно було під загрозою тифу й дизентерії, які, спалахнувши, швидко поширювались[834]; це був ще один наслідок голоду, бо смерть забирала не тільки людей, а й коней, чиє м’ясо потім з’їдали голодні люди.

Чутки, що в Донбасі голод і не платять зарплату[835], не зупиняли голодних Росії й України від втечі в цей промисловий центр. При цьому видається, що наплив народу влітку 1932 р. був набагато меншим, ніж відплив. Наприклад, вугледобувна промисловість втратила 17,3 відсотка робочої сили, кількість робітників зменшилася з 407 400 в січні до 337 700 у вересні 1932 р. Середній денний видобуток вугілля за цей самий період упав на 22% — з 199 000 тонн до 154 400 тонн[836]. Голодні робітники купами йшли з шахт на пошуки їжі й роботи; дехто, надто ті, хто зберіг зв’язки з російськими селами, повертався додому, вірячи, що з харчами там краще. Горлівському родовищу, щоб виконати план, необхідно було 1870 робітників, були послані 25 вербувальників, але в жовтні з’явилося на роботу всього 16 нових робітників[837]. Багато нових робітників скоро втекло з голоду[838]. Ті, що залишилися, голодували й часто не могли вийти на роботу[839]. В донській частині Донбасу 1932 р. 80% коней померло через нестачу фуражу[840]. Ще навесні 1932 р. стурбований народний комісар важкої промисловості Орджонікідзе приїхав на Донбас перевірити обстановку і натиснути на місцевих керівників. У відповідь на скарги робітників про брак харчів він досить гостро накинувся на керівників Донбасу за те, що вони дозволяють робітникам ходити голодними. Все ж він був змушений визнати, що в найближчі два-три місяці уряд не зможе суттєво вплинути на ситуацію з продуктами харчування[841].

Олексій Кейс, який тоді жив на Донбасі, згадує:

у «32-му році — страшний суд. Розпочався страшний голод. Значить, тоді вже почали вже по дорогах бачити мертвих. А як весна 33-го року настала, то вже була весна смерті. То була вже весна смерті. На залізницях, по дорогах. Оце йшов потяг Зверєво — Київ. То ж люди всі виходили. Ті колгоспи близькі там туди до залізниці. Думають, що ж будуть їхати там потяги, може, хто кине кусок хліба. Потяги ж ідуть експреси з Зверєва на Мілерово, а з Мілерово на Зверєво. То понад дорогою, як ото снопи лежать — люди».

Одного разу він зі своїм братом ішов по вулиці в Єнакієво і:

«...дивимося — під парканом лежить жінка... І вона так не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли, й біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така — до одного року. Може, один рік, може, трошки менше, може, трошки більше. Тяжко, але так приблизно один рік дитинка. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну, і ми з братом стали і плачемо. Значить, не так нам шкода тієї мами, як шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче й не розуміє, що там же ж нема нічого. І тут їде truck, санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постоянно, бо дуже багато було трупів, лежало. І вони хапають, то зскакують два чоловіка там за ноги ту жінку, на гору, то дитину туди, в truck, де мертві лежать. Повезли туди на звалку, на цвинтар отак. То була картина, я вам скажу. Жінку й дитину...»[842]

Кейс згадував, як під час голоду 1921–1922 рр.:

«В Єнакієві... з-під поли продають і хліб, м’ясо... Як хто продає м’ясо, то його міліція зразу атакує. І беруть те м’ясо на аналіз, бо чи воно не є людське і чи воно не є собаче. Бо ж були такі, що хотіли на тому нажити капітал... Продасть те м’ясо, а купить собі кусок хліба»[843].

Архіви показують, що ГПУ справді уважно стежило за продажем м’яса[844].

1933 р. ситуація стала катастрофічною. Голод здавався тяжчим через офіційне замовчування. Справді, не можна було прилюдно говорити про голод, не ризикуючи бути звинуваченим у «правому ухилі» чи навіть «контрреволюційності». Наприклад, Є. Д. Ялиничева, яка була членом Всесоюзного Центрального виконавчого комітету, розповіла колеґам, що в селі Чабанівка в Донбасі на її очах померло шістнадцять чоловік, і їхні тіла лежали непохованими кілька тижнів. Її вигнали з партії як колишнього куркуля. Повідомлено, що село Чабанівка «має историю восстаний кулачества», останнє з яких сталося на початку 1932 р. Якщо це була правда, то в Чабанівці провадили нещадні конфіскації зерна. Членам партії в місцевому секретаріаті наказано уважно стежити за всіма, бо навіть деякі комуністи могли виявитися ворогами, що брали участь у «контрреволюційній аґітації»[845]. А тим часом голодомор лютував і далі.

У селі Шапарське в Новопсковському районі було 212 родин колгоспників і 18 родин одноосібників; з них 190 зовсім не мали харчів. П’ятсот чоловік лежали хворі з голоду. З першого січня до двадцятого лютого 1933 р. сімдесят чотири чоловіка померло від голоду; більшість померлих — дуже молоді та старі. Скільки ще померло після 20 лютого, невідомо[846]. В селі біля Луганська не залишилось жодної тварини: собаки, коти, птахи — усі були з’їдені. Велику рогату худобу часто викрадали і їли навіть мертвою[847]. Мертвих тварин поїдали голодні собаки й птахи, а їх, своєю чергою, поїдали голодні люди. Деякі коні були заражені сапом. Все це спричиняло багато захворювань. Поширення тифу на Донбасі мало характер епідемії[848]. В Маріуполі, розташованому на узбережжі Азовського моря, багато людей померло від споживання мертвої риби, знайденої на пляжах[849]. В Донецькій області всього за п’ять днів (27 лютого — 3 березня) зареєстровано чотири тисячі смертей[850]. Голод навіть не подавав ознак згасання.

Василь Мівутенко казав, що Донбас був «Меккою і надіром для голодних». В лютому 1933 р. в Харцизьку, найбільшому залізничному вузлі Донбасу, вокзал був забитий людьми, що тікали на Донбас з різних районів України: Києва, Вінниці й Полтави:

«Я щодня проходив повз станцію, ідучи на роботу, і бачив цих одягнених в лахміття, брудних, пухлих від голоду людей з усім пожитком, запханим у мішки. Вони підходили до мене і просили хліба чи чогось поїсти. Міліціонер весь час відганяв їх від станції, але вони завжди повертались. Дехто вішався на деревах чи в сараях залізничників, які жили в місті.

Навесні приплив голодних збільшився. Вже в березні вони, чорні, як привиди, блукали не лише по станції, а й по всьому Харцизьку. Приміщення вокзалу і платформа (!) не могли їх усіх вмістити. Вся підлога була покрита ними, а ті, хто не міг вміститися, спали (!), лежали й помирали на вулицях під огорожами парків. Щоранку о сьомій я помічав купу брудних, цілком уже мертвих (!) тіл, тоді як поряд їхні родичі сиділи абсолютно байдужі до того, що діється навколо. Міліція розганяла місцевих робітників, щоб вони не бачили тіл і не говорили з голодними, а іноді збирала трупи і кудись вивозила їх. Щодня з вагонів, які прибували на станцію, теж виносили трупи померлих.

У квітні голодні заполонили увесь Харцизьк. Вони лежали на кожній вулиці, на кожнім перехресті, з витягнутими руками просили милостиню: “Ви ж самі бачите, чому ми просимо”. Голодні люди помирали прямо на вулицях, і далі затискаючи в руках поодинокі монети, що їх вдалося вижебрати»[851].

Мівутенко далі розповідає про жахіття, свідком яких він був в радгоспі «Горняк 5» біля Харцизька:

«Одного дня, йдучи туди, я почув стогін з чагарника біля дороги. Я підійшов і побачив великого вродливого чоловіка з сивим волоссям, близько шістдесяти п’яти років. Він лежав на голій землі, накритий селянським піджаком, з широко розтуленими вустами і заплющеними очима. Все обличчя йому обліпили мухи.

Я відігнав мух, озирнувся, чи ніхто не бачить, і запитав: «Діду, ви звідки?» «Я з Вінничини... Чув, що тут, на Донбасі, є хліб... Я приїхав, щоб врятуватись від голоду... Дайте, будь ласка, трохи ріденького супу, не хліба, бо помру, якщо з’їм зараз хліба...», — прошепотів у відповідь старий.

Я прийшов у радгосп і розповів все це адміністрації. Вони пообіцяли послати старому супу, але я знаю, що ніхто не простежив за тим, щоб йому занесли суп, бо всі боялися брати на себе відповідальність: адже тим, хто перебував на офіційних посадах, заборонялося допомагати голодним. Наступного дня міліціонер з Харцизька знайшов тіло старого в кропиві»[852].

Донбас став одночасно Меккою і Немезидою для голодних.

Ці розповіді бліднуть проти багатьох жахливих актів насильства, що тоді траплялися. Наприклад, у Маріуполі 1933 р.:

«Одного дня, чекаючи в черзі за хлібом, я помітив дівчинку-селянку років п’ятнадцяти, в лахмітті, з дуже голодним поглядом. Вона простягала руки до кожного, хто купував хліб, просячи декілька крихт. Нарешті вона дійшла й до крамаря. Цей чоловік, мабуть, недавно приїхав з іншої республіки, бо не вмів чи не хотів говорити по-українському. Він почав лаяти дівчину, кажучи, що вона занадто лінива і має йти працювати в колгоспі, потім вдарив її витягнуту руку тупим краєм ножа. Дівчина впала і випустила крихту хліба, яку тримала в руці. Тоді крамар підійшов ближче, копнув її ногою і закричав: «Вставай! Іди додому і працюй!» Дівчина застогнала, потягнулась і померла. Дехто в черзі почав плакати. Крамар-комуніст помітив це і пригрозив: «Дехто стає занадто сентиментальним. Зараз ми побачимо, хто тут ворог народу!»[853]

В іншому місці Донбасу чоловіка, що не встояв перед спокусою вкрасти огірок на залізничній станції, було розстріляно на місці[854].

На Донбасі, як і по всій країні, були непоодинокі випадки канібалізму. 19 лютого 1933 р. в одному селі Новопсковського району колгоспник Домна Хрипун, разом зі своєю шістнадцятирічною донькою, вбив одинадцятирічну доньку, щоб з’їсти[855]. В селі Білокуракіне того самого району селянка М. (справжнє ім’я не вказується) втратила чоловіка, який, за її словами, просто зник. В лютому 1933 р. померло двоє її дітей і М. разом з двадцятирічною донькою з’їли їхні тіла. В березні вони убили і з’їли шістнадцятирічного сина М. В шести колгоспах району в січні — березні 1933 р. померло 578 чоловік. 28 березня Лука Бабенко відрубав голову, руки й ноги свого брата, який помер з голоду, викинув їх в річку і з’їв усе інше. Ірина Хрипунова задушила дев’ятирічну онучку і приготувала страви з її м’яса. Антон Хрипунов з’їв восьмилітню сестру, що померла з голоду[856]. В іншому селі сім’я Хмизів вбила дружину свого сина Катерину. Її голову відрубали і дали голодним свиням в колгоспі, а тіло Хмизи зварили і з’їли[857]. У Сталіно й інших частинах Донбасу ходили чутки, що в м’ясних пирогах, які продають на ринку, знаходять людські нігті й пальці[858].

Скрізь поширювався страх. В уражених голодом районах батьки боялися випускати дітей на вулицю вночі, щоб їх не викрали і не пустили на м’ясо. Взагалі видається, що підстави для цього страху були, а сам страх ще більше посилювали чутки[859]. Казали, що «багато товстих, особливо дружини членів партії, боялись ходити ночами, бо були привабливішими для ковбасників, ніж худі люди, в яких тільки шкіра й кістки»[860]. А ось інше свідчення: «Одного дня я (вісімнадцятирічна дівчина) пішла в центр шахтарського міста і побачила, що одні люди ганяються за іншими, пухкими й дебелими. Я тоді ще не знала, що вони роблять. Згодом мені пояснили, що, якби мене зловили, то вбили б і з’їли»[861]. Голодні батьки, не маючи змоги прогодувати дітей, з розпуки приносили їх на станції і ринки, де й залишали. Декого забирали добрі люди, а інших просто підбирала міліція. В Луганську тільки з 30 квітня до 7 травня 1933 р. міліція заарештувала 1842 бездомних, з них 232 дітей. Все одно багато дітей бродило по Донбасу, скоюючи малі й великі злочини[862].

Під час голоду, як і завжди в кризових ситуаціях, жінок експлуатували у першу чергу. Наприклад, робітник МТС із дружиною вижили в голод лише тому, що дружина згодилася спати з начальником станції, за що кожного ранку отримувала трохи борошна. Після смерті Сталіна робітник згадував цю історію і плакав у присутності дружини і гостя, який записував це[863]. Такі і навіть кричущіші випадки були досить поширені. Можливо, внаслідок цього з’явилась така частушка:

Всю пшеницу — за границу,

Овес — в кооперацию,

Баб — на мясозаготовку,

Девок — в облигацию[864].


Голод часто руйнував сім’ї. Жінки, традиційна опора сімейного життя, не могли витримати звірств, скоюваних проти сім’ї. Все життя стало божевільним, і обставини змушували жінок руйнувати сім’ї з розпачу чи божевілля. Принаймні такою, здається, була думка загалу. Якщо моє враження, що жінок частіше, ніж чоловіків, описують у ролі канібалів, слушне, то це може бути пов’язане з народними уявленнями про жінку, що закидають їй відьомство. Зв’язок між канібалізмом і відьомством ясно видно у випадку, що трапився в селі Янківка, Київської області. В липні 1933 р. Настя Митрякова вбила дітей Кирила Куші, коли вони поверталися з дитячого садка. При обшуку її будинку знайдено частини їхніх тіл. Сільрада скликала людей, вони розпалили багаття і одразу ж спалили її[865].

Міста, безперечно, були краще захищені від голоду, ніж села. Повторюю ще раз: це неправда, коли кажуть, що Донбас не знав голоду. 1932 р. один шахтар з донських козаків писав, що весь день просидів голодним. Хліб, який видавали робітникам, був такої низької якості, що навіть коти його не їли. Він боявся, що невдовзі помре разом зі своїми товаришами, і тому витрачав усе зароблене на горілку, щоб гроші не пропали. Шахтарі питали: «За що ж ми боролися?»[866] По всьому Донбасу робітники пухли з голоду, а діти хворіли від поганого харчування[867]. Голодні діти в Донбасі влаштовували демонстрації, вимагаючи їжі, розбивали крамниці і вламувалися у пекарні[868]. В документах таємної поліції Донбасу перелічується сім випадків страйків у січні й на початку лютого 1933 р.[869].

1934 р. виробництво зерна збільшилось, а експорт зменшився. Голод вщухав. А проте голод у Донбасі тривав і далі. 1934 р. людям доводилося стояти в чергах за хлібом цілу ніч, щоб купити його зранку, але все одно, люди були голодні[870]. Дехто з колгоспників не мав сили працювати в полі[871]. 1935 р. на шахтах не платили по шість місяців[872]. Держава забирала зерно, і Донбас жив надголодь до 1936 р.[873]. Рани, залишені голодомором, довго не заживали. Наприклад, через масову смерть дітей у 1932–1933 рр. і велике зменшення народжуваності наприкінці 1930-х років, коли ці діти мали б іти до школи, донбаські школи не мали перших класів[874].



Зовнішні загрози і внутрішні вороги


Голод був не лише економічною кризою, а й політичною. Економічна криза поставила країну в небезпечне становище якраз тоді, коли загроза з боку інших країн дуже зросла. Голод також був великою внутрішньою проблемою для Сталінової політики. Яку важливу роль відіграла криза для подальшого розвитку політичного терору, видно з того, що, як влучно відзначив Джонатан Хаслам, «кожна згадка про походження так званої троцькістської терористичної змови називає 1932 р».[875]. Саме ця важка економічна й політична криза заклала основи великого терору.

Зовнішні загрози не були новими для СРСР. Цього разу загроза йшла як зі Сходу, так і з Заходу: прихід до влади в Німеччині Гітлера і встановлення Японією маріонеткового уряду в Маньчжурії. З часом обидві загрози ставали дедалі реальнішими[876].

В Україні, як і на Далекому Сході, люди, що потрапили до країни з-за кордону, були під підозрою. Найбільше впадає у вічі вигадана справа Української Військової Організації (УВО); арешти її «членів» тривали з 1933 до 1937 р. (В 1920-х рр. у Галичині була організація з такою назвою, яка 1929 р. у Відні стала основою нової Організації Українських Націоналістів. І УВО, і ОУН вдавалися до політичного тероризму, зокрема вбивали радянських урядовців у Польщі та інших країнах. Звичайно ж, ГПУ хотіло поєднати стару й нову УВО). Було заарештовано багато членів комуністичної партії з Галичини, і їх змусили визнати членство в УВО. Згідно із звинуваченнями, галичани приїхали в Україну з метою організувати контрреволюційну фашистську організацію і скинути радянську владу збройним повстанням з допомогою нацистської Німеччини, Польщі та українських еміґрантських організацій. Повстання мало статися навесні 1933 р., в розпалі голоду. Щоб отримати підтримку населення, УВО начебто зумисне порушувало постачання продуктів (це, безперечно, евфемізм замість «спричинили голод»)[877].

Німці й поляки потрапили під підозру як потенційні п’яті колони. 1933 р. радянська таємна поліція викрила німецьку шпигунську організацію, її підрозділи виявлено в усіх великих українських містах. У цю справу втягнули багатьох письменників і художників[878]. Цього самого року нападки на поляків набули форми ліквідації Польської військової організації. «Членами» організації були поляки-комуністи і провідні діячі польської спільноти в Україні. Організації приписали «працю на польських землевласників і українських націоналістів, які планували захопити і знищити СРСР». Польські райони з національним самоврядуванням почали ліквідовувати. Радянська влада називала їх «потенційними антирадянськими базами для польських операцій»[879]. 1934 р. таємна поліція викрила «фашистські осередки» в багатьох німецьких поселеннях Донбасу. Їх звинуватили у проведенні «контрреволюційної аґітації, спрямованої на знищення колгоспної системи і підрив органів радянської влади»[880]. Ці випадки провіщали набагато страшніші репресії в наступні роки.

Українці також потрапили під підозру, бо Москва їх боялася. Багато свідчень доводять: українці вважали, що їх карають голодом, який створила Москва і який, на їхню думку, не зачепив саму Росію[881]. В рапорті німецького консульства у Києві за січень 1934 р. зазначено, що українці вірять в розповсюдження голоду радянською владою, «щоб поставити українців на коліна»[882]. Цю думку виражає й одна українська частівка:

Ленін грає на гармошку,

Сталін ріже гопака:

Дожилася Україна —

По сто грам на їдока[883].


Сталіну видавалося, що у випадку війни національно настроєні українські групи не підтримають радянський уряд. Звідси й терор не лише проти українських націоналістів, а й проти українських «націонал-комуністів»[884].

Ця хвиля чисток проти українців не могла не виявитись і на Донбасі. 1933 р. «контрреволюційні» групи українських націоналістів були викриті і знищені таємною поліцією в Луганському інституті народної освіти, журналі «Літературний Донбас», на шахтах Лисичанська, заводах Макіївки, Слов’янська та ін.[885]. Нападаючи на українських «ворогів», П. П. Постишев наголошував, що ворог може навіть бути членом партії, отже, партквиток — це ще не ґарантія безпеки[886]. В 1932–1933 рр. в партії почали говорити про прихованих у самій партії ворогів.

Через голод Сталіну довелось боротися з викликами його владі в лавах партії. Найсерйознішою була так звана «Рютинська справа» 1932 р. Саме на цю справу посилалися московські суди в 1936–1938 рр., називаючи її початком всіх вигаданих змов проти партії та Сталіна[887].

Сумніви в лідерстві Сталіна були дуже поширеними. Групи, подібні до Рютинської, таємна поліція викривала і знищувала по всій країні[888]. Донбас не був винятком. Архівні дані показують, що в цей час розкривають численних ворогів у лавах партії. Ось, наприклад, «Нечаївська справа» восени 1932 р. І. П. Нечаєв, 1905 р. народження, член партії з 1925 р., виріс у сім’ї шахтаря, вбитого махновцями; 1931 р. закінчив Ленінградський вуз, і його відправили на рідний Донбас. Працював директором відділу народної освіти у Сватівському районі поблизу Сталіно. Там страшний голод перетворив його в нещадного критика партійної політики. У звинуваченнях сказано, що він вимагав ліквідації колгоспів, закриття окремих крамниць і їдалень для еліти і скликання спеціального з’їзду партії для перегляду «генеральної лінії» і заміни керівників партії та уряду. Бачивши багато страйків і виявів народного невдоволення, він порівнював тогочасну ситуацію з 1921 р. і оголосив, що маси робітників і селян підтримують не ЦК партії і Сталіна, а Бухаріна, Томського, Рикова, Зинов’єва, Угланова та Каменєва. Один свідок також повідомив, що Нечаєв йому признався, що якби побачив Сталіна, то вбив би його. Потім Нечаєв «покаявся» і пояснив свою «помилку» впливом Рютинської контрреволюційної групи. Нечаєва вигнали з партії як зрадника й арештували[889].

Таких випадків було безліч. У лютому 1933 р. групу місцевих керівників вигнано з партії за заклик до колгоспників страйкувати й бойкотувати державну хлібозаготівлю: держава все забирала, а люди голодували[890]. В Луганську такий собі Пономаренко, член партії, характеризований як троцькіст, розповсюджував у черзі за хлібом листівки з написами: «Партія веде країну до загибелі». Інший член партії, Димінський, відкрито заявив на комсомольських зборах, що «весь хліб вивезли за кордон, а народ залишили голодним. Радянський уряд і партія довели селян до того, що хоч організовуй банди»[891].

«Група троцькістів» в Артемівську, якою керував колишній член партії Е. В. Кузнєцов, навіть домоглася успіху, здобувши прихильність робітників. Кузнєцов працював учителем в шахтарській школі, а може, й завучем, і явно був харизматичною постаттю, можливо, подібною до описаного в розділі 3-му Коноплянникова. 1932 р. Кузнєцов разом зі своїми однодумцями почали звинувачувати партію та уряд у руйнуванні країни: Сталін запровадив колективізацію, щоб полегшити грабунок селян; усе зерно пішло на експорт, тоді як селяни помирають з голоду; бідні, голі й голодні робітники були не в кращому становищі. Він, за матеріалами ГПУ, казав, що Троцький має слушність: люди голодують, а верхи дедалі бюрократизуються; темпи індустріалізації перевищували можливості країни; зрештою, неможливо побудувати соціалізм в одній країні. Аґітація Кузнєцова була такою успішною, що робітники стали вороже сприймати «всі заходи радянської влади». Вони вірили, що на керівних партійних посадах сидять «ворожі елементи», які не мають ні найменшого співчуття до робітників. У документах ГПУ зазначено, що група Кузнецова проповідувала неминучість селянських збройних повстань, їх підтримали б голодні й голі робітники, і цілі загони будуть боротись зі зброєю в руках. Влітку 1933 р. дев’ятнадцять осіб арештувало ГПУ: тринадцять робітників, п’ять службовців і одного вчителя. Місцевий відділ ГІГУ пояснював, що групу не викрили раніше через брак зв’язків з троцькістським центром і політичними засланцями, а тому керівництво ГПУ в Києві не змогло допомогти своїм аґентам[892]. Доля групи Кузнецова невідома.

1933 р. подібну до цієї «троцькістську» групу органи ГПУ ліквідували у Слов’янську. Її члени постали майже перед такими самими звинуваченнями, що й група Кузнецова. Мало того, у звинувальному акті написано, що група намагалась установити контакт з «троцькістами Артемівська»[893].

Виникає закономірне запитання: невже всі ці справи сфабрикувало ГПУ, щоб унеможливити будь-які самостійні політичні виступи населення? Відповідь, швидше за все, має бути ствердною, з багатьох звинувачених за цими справами нині вже знято кримінальні звинувачення. Але чи можна припускати, що тоді, коли люди масово помирали з голоду, радянські урядовці не мали ніяких сумнівів і мовчали? Мабуть, ні, але багато урядовців боялися політичних ускладнень, хоч якими були їхні власні почуття. Таким чином, вони безжально забирали в селян зерно і змушували робітників працювати. Інші користувалися труднощами ближніх для задоволення своєї пожадливості чи просто щоб вижити під час голоду. Як буде показано далі, безвладним простим людям такі функціонери видавалися ворогами.

І все ж припущення, що всі радянські службовці були боягузами, опортуністами, грабіжниками чи просто вірили в радянську правду, не може задовільно пояснити важливість і складність народного гніву й опору. Важко повірити, що звірства громадянської війни й колективізації паралізували здоровий глузд і людські емоції. ГПУ уважно стежило за людьми саме тому, що не могло довіряти показній вірності режиму. Навіть більше, ГПУ всіма силами намагалось знайти всіх політично підозрілих. Членство в партії не рятувало. Наприклад, у липні 1933 р. керівник ГПУ Донецької області В. Іванов поставив під нагляд 175 підозрілих членів партії. Це дуже цікавий документ[894]. Один з підозрюваних, Ф. Т. Калмицький, 18 березня 1933 р. начебто сказав: «Политика партии в корне неверная, крестьян довели до нищеты... Сталин сидит и командует кучкой кулаков и смеется с нас, как мы себя обдираем... сейчас 25% голодающих колхозников, генеральная линия партии, строящей социализм, — есть на деле вавилонское столпотворение»[895]. Інший член партії, інженер Е. М. Андреєв, начебто сказав у річницю смерті Леніна: «Лучше бы умер Сталин, чем Ленин, за ним бы никто не жалел». Іншого разу хтось доніс, що Андреев виголосив:

«Война с нами на востоке неизбежна. Я уверен, что все рабочие побьют всех, в т. ч. и ГПУ, нам, инженерам, безучастными оставаться нельзя. Нам в первую очередь нужно перебить ГПУ, так как они производят такие вещи, что свет подобного не видел».

Потім, ще в січні 1933 р.:

«У нас творится насилие. Кошмар. Этого ведь никогда не было в капиталистических странах. Собралась какая-то шайка бандитов и умышленно разоряют страну. Если было бы восстание, я бы поборолся с большевиками»[896].

Член партії шахтар Горбатенко казав своїм товаришам:

«Радянська влада рано чи пізно загине, робітникам треба створити справжню робітничу владу, щоб робітник і селянин був всім задоволений, а не так, як тепер»[897].

П. Сахно, колишній червоний партизан, робітник і член партії, відкрито казав робітникам, що «життя стало справжньою мукою, треба робити другу революцію». Ще один партійний робітник, Нехотяєв, згідно з доносом, сказав: «Сталін — жандарм компартії»[898]. Всі папки зі справами таємної поліції заповнені такими записами.

Інші рапорти ще краще прояснюють становище. Деякі комуністи були у відчаї. На зборах колгоспників у селі Дмитрівка, Новоайдарського району на Донеччині якийсь Криничний сказав: «Нам більше нічого чекати, треба брати прапор і йти просити милостиню, приблизно так, як ходив Гапон 1905 р.»[899]. В селі Штормове член партії М. Ф. Чуприна підійшов до секретаря і спитав:

«Товаришу секретар, скажіть, яка різниця між капіталістичною системою і її урядом і соціалістичною з її; по-моєму, перша знищувала людство війною, а наша, хоч війни й не хоче, все одно знищує людей голодом».

І Чуприну, і Криницького викликали на партійне бюро, де вони віддали свої партквитки і оголосили, що виходять з партії[900].

Саме в цей голодний час почали арештовувати, допитувати й розстрілювати вірних членів партії. В листопаді 1932 р. Політбюро ЦК компартії України санкціонувало в окремих випадках «негайний арешт і суд» над комуністами, що займали відповідальні посади й були «політично небезпечними»[901]. Тому серед багатьох урядовців, арештованих в колгоспах України, було так багато комуністів. У жовтні — листопаді 1932 р. дев’ять членів партії засуджено до смерті[902] (скільки безпартійних урядовців розстріляно, невідомо). Тієї самої пори у Дніпропетровській області до вищої міри покарання засуджено п’ятдесят дев’ять колгоспних урядовців. Лише в одному районі Донецької області двадцятеро чоловік отримало смертні вироки)[903]. На початку грудня 1932 р., за даними ЦК компартії України, 327 комуністів були під слідством. Їх мали депортувати на північ разом з «куркулями»[904]. В Донбасі багатьох членів партії також арештовано з куркулями[905]. Комуністів за певних обставин теж трактували як «класових ворогів».



Малюнок 5.4. «Перетворимо старий Донбас на новий механізований». Початок 1930-х рр. «Плакаты А. Страхова». — Харків, 1936.



Комуністи-керівники вугільнодобувної промисловості Донбасу також стали жертвами цієї кампанії[906]. В 1932–1933 рр. промисловість була в глибокій кризі через голод і проблеми, пов’язані із швидкою механізацією. Величезні капіталовкладення не дали швидких результатів. Сталін та його кліка нетерпляче вимагали збільшити продуктивність через посилення експлуатації техніки. Вони вважали, що машини не використовують так, як треба, через брак кваліфікованого технічного нагляду. Тому вони намагалися загнати техніків та інженерів в шахти, дарма що ті не мали ані найменшого бажання туди лізти. Цей захід викликав хвилю спротиву серед технічного персоналу, який чіплявся за легке життя на поверхні. Ба більше, інженери вважали це «образою свого статусу». Безперечно, в них також були причини боятися. Підземний світ був світом робітників, і чужих тут не приймали. Робітники сприймали спуск під землю своїх керівників з ворожістю, як варязьку спробу запровадити нові порядки[907]. Тому, крім завжди наявної небезпеки нещасного випадку під землею, керівництво боялось і беззаконного світу темряви, де завжди лякала небезпека насильства[908].

Комуністичні функціонери боялися підземної роботи з тих самих причин. Крім того, більшість із них були технічно неосвічені політичні комісари, а брак інженерів і техніків зробив роботу адміністрації (написання звітів, технічних наказів, виробничих планів і т. д.) майже неможливою. З погляду адміністрації проблеми вугледобувної промисловості були не результатом поганого керівництва, а наслідком голоду, але Москва лише нарікала накерівництво й замовчувала голод. Паралельно до цих нападів почалася кампанія чисток у партії, і робота адміністрації стала ще важчою.

Опинившись перед вугільною кризою, Москва вдалась до безпрецедентної жорстокості, вимагаючи «сурово наказывать всех тех, от кого пахнет хотя бы отдаленным душком саботажа». Непокірних адміністраторів та інженерів називали «саботажниками», «шкідниками», «контрреволюціонерами з партквитками в кишенях». Багатьох понижено і знято з посад, вигнано з партії, а декого арештовано й ув’язнено[909]. Часті аварії на шахтах також призвели до арешту багатьох керівників органами ГПУ[910]. Арешти ГПУ майже завжди означали політичні злочини, і справді, є повідомлення про справи, в яких членів партії звинувачували в начебто належності до «організацій шкідників» на Лисичанських шахтах[911]. В цих випадках не було ніякої різниці між «шкідниками»-комуністами і «шкідниками»-спецами.

Усі ці випадки свідчать, що в час важкої кризи сталась важлива зміна в офіційному образі і значенні слова «ворог». Уявлення про «ворога» дедалі більшою мірою втрачало ідеологічний зміст. Звичайно, давню характерну марксистську концепцію «класового ворога» й далі часто застосовували. Класово-нейтральні концепції, як-от уявлення про «шкідників» та «саботажників», також завжди були в обігу. Проте раніше ці слова використовували лише проти безпартійних і «класових ворогів», як-от спеців та куркулів. А тепер класово нейтральні означення стали застосовувати й до членів партії. Хоча про «шкідництво» старих спеців час від часу повідомлялось на Донбасі[912], до 1933 р. різниця між старими спецами та дедалі більшою кількістю червоних фахівців та керівників-комуністів уже була досить стертою в повідомленнях преси про «шкідництво». Дехто з членів партії, звинувачених у шкідництві й саботажі, згодом «виявилися» начебто колишніми куркулями, махновцями та іншими антикомуністами, але серед них були й щирі та віддані комуністи без жодного ґанджу в політичному минулому, як-от червоноармійці — ветерани громадянської війни. Але тепер партія почала оголошувати, що багато її членів також були ворогами, а не просто нерозумними консерваторами, заблудними вівцями чи некомпетентними бюрократами. Хоча й далі було неясно, чиїми ж ворогами вони були. Використовували фрази типу «ворог робітничого класу», «ворог партії», але різниця між ними і уявленням про «класового ворога» почала розмиватися, принаймні в партійному вжитку. Коли правдиві комуністи виявлялися «ворогами», важко було охарактеризувати їх як «класових ворогів».

З часом класово нейтральне уявлення «ворог народу» почало входити в офіційний політичний дискурс. Термін не був новим, він існував принаймні з 1917 р. Саме в час кризи цей класово нейтральний термін набув особливого поширення, принаймні на Донбасі. Наприклад, улітку 1933 р. декількох працівників служби громадського харчування Макіївки заарештовано за крадіжку продовольства вартістю в мільйони карбованців. Серед членів групи були й люди «з партквитками в кишенях». Їх оголосили «ворогами народу», а чотирьох засудили до смерті[913]. Стаття в газеті назвала п’ятьох шахтарських керівників у Краснодоні «ворогами народу» за те, що вони начебто навмисно занижували платню робітників[914].

Новий образ ворога був дуже зручним через універсальність, його можна було застосовувати до будь-кого, партійного чи ні. Він також мав бути популярним серед народу, що, голодуючи, з задоволенням знаходив ворогів серед своїх комуністичних керівників. А невдовзі запровадили ще один класово нейтральний образ — «фашистський шпигун». А тим часом ГПУ на Донбасі й далі викривало «контрреволюційні організації». У березні 1934 р. ліквідовано групу троцькістів в одному луганському інституті. Викладача Гуревича звинувачено в «контрреволюційній аґітації»: «В нас диктатура партії, а не диктатура пролетаріату»[915]. У квітні робітників і студентів на шахтах в Ровеньках заарештовано за «контрреволюційний правий ухил». Вони, як сказано у звинуваченні, вважали, що голод спричинено неправильною сільськогосподарською політикою партії, і вимагали розпуску колгоспів[916].



Хто ж ворог?


Це питання стало дуже важливою і нав’язливою темою радянської історії у 1930-х роках, темою, що залишалась дуже актуальною до останніх років існування радянського суспільства і навіть після його розвалу. В дореволюційний період політичну свідомість в основному цікавили питання «Хто винен?» і «Що робити?». А тепер згори насадили нову формулу політичного дискурсу, яка злилася з близькими їй уявленнями низів.

Для декого відповідь на питання «Хто винен?» була ясною: класові вороги. Наприклад, Леонід Лиходєєв, житель Юзівки (Сталіно), казав, що 1932–1933 рр. ворогів було видно по всьому місту. Голодні куркулі бродили по всіх усюдах, випрошуючи милостині. Міліція заборонила жебрацтво, ловила й висилала жебраків. Вони все одно час від часу з’являлися біля будинків. Зранку мертві лежали по брудних завулках. Це лякало, бо міліція могла запитати, чому в дворі валяється труп куркуля. Люди, зокрема матір Лиходєєва, таємно давали милостиню «ворогам». «Ми, — писав Лиходєєв, — обурювалися жебраками, бо були впевнені, що живемо на порозі, а може, і в самому комунізмі». Лиходєєву було жаль жінки з дитиною, яким допомагала його мати, але він був переконаний: куркулі носять дітей, щоб пробудити співчуття, але мають і пістолети, щоб убивати комуністів, комсомольців та піонерів; деякі куркулі носили динаміт, загорнений, як дитина, щоб підривати заводи й шахти. В школі його навчили, що класовий ворог «не жаліє навіть життя, щоб зіпсувати наш передовий настрій, нашу віру у світле майбутнє». «Ми вірили, — пояснює Лиходєєв, — бо сказане в школі слово в слово підтверджувала наша улюблена газета “Піонерська правда”»[917].

Проте Сталін 1933 р. вирішив, що вороги стають дедалі невидиміші. В січні 1933 р. він заявив:

«Это привело к тому, что оказались вышибленными из колеи последние остатки умирающих классов: частные промышленники и их челядь, частные торговцы и их приспешники, бывшие дворяне и попы, кулаки и подкулачники, бывшие белые офицеры и урядники, бывшие полицейские и жандармы, всякого рода буржуазные интеллигенты шовинистического толка и все прочие антисоветские элементы.

Будучи вышибленными из колеи и разбросавшись по лицу всего СССР, эти бывшие люди расползлись по нашим заводам и фабрикам, по нашим учреждениям и торговым организациям, по предприятиям железнодорожного и водного транспорта и главным образом — по колхозам и совхозам. Расползлись и укрылись они там, накинув маску «рабочих» и «крестьян», причем кое-кто из них пролез даже в партию.

С чем они пришли туда? Конечно, с чувством ненависти к Советской власти, с чувством лютой вражды к новым формам хозяйства, быта, культуры».

Далі Сталін наголошує:

«Надо иметь в виду, что рост мощи Советского государства будет усиливать сопротивление последних остатков умирающих классов. Именно потому, что они умирают и доживают последние дни, они будут переходить от одних форм наскоков к другим, более резким формам наскоков, апеллируя к отсталым слоям населения и мобилизуя их против Советской власти. Нет такой пакости и клеветы, которых эти бывшие люди не возвели бы на Советскую власть и вокруг которых не попытались бы мобилизовать отсталые элементы. На этой почве могут ожить и зашевелиться разбитые группы старых контрреволюционных элементов из троцкистов и правых уклонистов. Это, конечно, не страшно. Но все это надо иметь в виду, если мы хотим покончить с этими элементами быстро и без особых жертв.

Вот почему революционная бдительность является тем самым качеством, которое особенно необходимо теперь большевикам»[918].

Через три місяці А. Я. Вишинський твердив на Метро-Вікерському процесі, що, програвши битву, ворог тепер вдався до «методів так званої тихої сапи», а не прямих фронтальних атак, і що він тепер намагається приховати свої шкідницькі дії різними «об’єктивними причинами», «дефектами» і твердженнями, що нещасні випадки та аварії начебто «зовсім не залежать від лихої людської волі». «Тому, — наголосив Вишинський, — ворога стає важче помітити, важче вразити і, відповідно, важче ізолювати»[919].

З цього видно спражній страх перед ворогами у Сталіна й Вишинського. Здається, було б абсурдом не боятися привидів масово знищених під час колективізації, індустріалізації, розкуркулення й голоду, не боятися помсти мільйонів людей, чиї сім’ї пережили державний терор, втікши у міста, на фабрики, заводи, будівництва і т. д. І до них слід додати ще багато всіляких політичних ворогів, як пояснював Сталін. Цілком логічно, що Сталін запитував себе, чи в разі війни ці всі люди будуть підтримувати його і уряд країни, а голодомор якраз збігся зі страхом перед війною.

Але й це ще не все. Сталін був фахівцем з політичних маніпуляцій, тож і тепер заохочував кампанію політичної пильності, натякаючи, що вороги ховаються скрізь, навіть у партії. Заувага Вишинського, що ворогів стало важче знаходити, натякає на неминучість масових репресій. Тут можна знайти свою політичну логіку: краще «ізолювати» сто чоловік, сподіваючись знайти одного ворога, ніж дозволити цьому ворогу бути на волі. Звичайно, це небезпечна логіка. Г. Г. Ягода у своїх свідченнях 1937 р. визнає, що деякі службовці ГПУ в 1932–1933 рр. не погоджувалися з кампанією пильності: «Не може бути й мови ні про яку контрреволюцію»[920]. Зате багато інших були завжди готові стежити за ворогом, і тому кампанія «бдительности» йшла повним ходом.

Вільний степ Донбасу і далі притягував шукачів волі; численні голодні втікачі долали безліч перешкод, аби добитися до Донбасу і знайти в ньому який-небудь притулок. Таким чином, багато робітників, студентів і навіть продавців були колишніми куркулями чи їхніми дітьми, що втекли на Донбас і змінили прізвища[921]. Священики, яким вдалося врятуватись, також подалися на Донбас; так само робили й баптисти[922]. Деякі колишні священики потай виконували релігійні відправи, наприклад, хрестили дітей[923]. Це активізувало кампанію «бдительности» на Донбасі. Ще у квітні 1932 р. радянські керівники наполягали: «Бдительность, бдительность и еще раз бдительность!»[924]

Незважаючи на політичні, економічні й соціальні негаразди, Донбас і далі мав славу вільного степу. На погляд Сталіна і його спільників, свобода степу з його козацьким минулим була потенційною базою антимосковського повстання. Справді, Дон і Кубань чинили затятий опір державним заготівлям зерна і зрештою були жорстоко покарані Москвою за начебто саботаж і потаємну боротьбу проти радянської влади[925]. Тим часом загроза війни була куди реальнішою, ніж раніше (особливо 1927 і 1930 р.), але навіть тоді вірність населення, особливо колишніх білих козаків, була під великим сумнівом. (З 1932 р., а надто у 1937–1938 рр. Бухаріна та його колишніх спільників звинувачували в тому, що вони шукають підтримки проти Сталіна серед донських та кубанських козаків).

У 1932–1933 рр. у містах Донбасу, як і по всій країні, була запроваджена паспортна система. Не видаючи паспортів сільському населенню, уряд намагався обмежити пересування людей, а точніше — зупинити наплив голодних із сіл до міст, закриваючи таким чином міста від впливу голоду. Запровадження паспортів також означало, що міських жителів, які його не мають, можуть вислати з міста. (В процесі запровадження системи виявлено багато фальшивих документів, їхніх виробників арештовано). У Сталіно, наприклад, паспорти видано 220 661 особам, а 10 465 відмовлено. З них 45 відсоткам — начебто через куркульське походження, дев’ятнадцяти відсоткам — як «паразитам», і ще чотирнадцять відсотків були позбавленими громадянських прав та колишніми злочинцями. Скажімо, якийсь Горвулін начебто був куркулем, що прийшов на Донбас, став вибійником і вступив до партії. Горвуліна вигнали з партії, і він зник зі Сталіно. Дзюбу і Пахонька, двох вибійників, вигнано з міста як колишніх махновців. Серед тих, кому не видали паспортів, було принаймні 1896 шахтарів і 1150 металургів.

З цих робітників 906 було дозволено залишитись у місті через потреби промисловості. Цей незвичайний дозвіл символізує свободу, яку Донбас обіцяв усім, позбавленим громадянських прав членам суспільства. Залишком з цих 10 465 були різні службовці й чорнороби з навколишніх поселень[926]. На деяких шахтах до 20% робітників були викриті як куркулі[927]. Було багато озлоблених і стурбованих людей. На одній із шахт Сталіно службовця, який видавав паспорти, обстріляло двоє чоловіків, однак йому вдалось вижити. Робітники Сталіно захищали один одного, кажучи, що всі вони «розкуркулені» і позбавлені права голосувати, бо, хоча вони могли й мати те право, саме голосування було позбавлене глузду[928].

Людей з прикордонних зон зустрічали з підозрою. Один українець, народжений на Буковині, перейшов кордон і влаштувався працювати на Донбасі «простим робітником». На жаль, в цей час будувався новий військовий завод і ГПУ приділяло багато уваги походженню новоприбулих. Довідавшись, де раніше жив цей чоловік, його заарештували, а потім, протримавши у в’язниці чотири місяці, вислали в табори на примусові роботи[929]. Війна наближалась, і його заарештували просто як можливого шпигуна.

Паспортна система не зупинила напливу людей. Тих, хто добровільно згоджувався на важкі й небезпечні умови підземної праці, адміністратори наймали без належних документів, бо на шахтах завжди була потрібна робоча сила. Деякі начальники вважали, що вигідніше наймати колишніх куркулів, ніж, наприклад, комсомольців, набраних для роботи в Донбасі, бо «куркулі краще працюють»[930]. Орджонікідзе, відвідавши Донбас у голодному лютому 1933 р., сказав робітникам, що серед них працює багато «синів куркулів», які вдаються До шкідництва. Він наголосив, що саме вони відповідальні за «безкінечні аварії». Далі Орджонікідзе сказав: «Товариші, 1933 рік буде роком нещадної класової боротьби. За всім треба стежити»[931]. У червні одна газета у статті «Ворог» повідомила про шкідництво колишнього царського офіцера розвідки і закликала читачів: «Подивіться навколо, чи не заховався, чи не зачаївся серед вас класовий ворог? Зірвіть з нього маску!»[932] Ще одна стаття в шахтарському журналі восени того самого року так охарактеризувала образ ворога: «Що більше успіхів, то відчайдушніше захищається класовий ворог. Він схожий на смертельно пораненого, але ще не добитого звіра»[933].

Численні аварії та технічні проблеми робили цей образ привабливим для робітників. Вони бачили ворожі руки в перерізаних вентиляційних трубах, у знахідках динаміту в місцях особливо напруженого підземного руху, в самозагоранні моторів, у ґвинтах, вкинутих у рухомі частини машин, і безлічі інших випадків, де була загроза їхньому життю. «“Вороги” були майже невидимі в підземній темряві, і це загострювало “бдительность”»[934].

Погіршення продуктопостачання так само сприяло зростанню пильності. Погана робота харчового сектора спокушала багатьох вбачати ворожу діяльність у робітничих їдальнях, що в умовах голоду часто були єдиним засобом прожиття. На Донбасі 80% персоналу Доннархарчу (Донбаського народного харчування) начебто були позбавленими громадянських прав. В жодній їдальні Доннархарчу не було мила і рушників. Втішало тільки те, що контора Доннархарчу була поряд із ГПУ, тож затягати туди службовців Доннархарчу було зовсім не важко[935].



Малюнок 5.5. Суд над розтратником у Сталіно, 1934 р. ЦДКФФА, од. зб. 2–1540.



Справді, багатьох тягли в ГПУ. В грудні 1932 р., наприклад, двадцятьох осіб звинувачено у зриві громадського харчування на шахтах Смолянка, Рутченкове та Будьонівка у Сталінському районі через крадіжку громадських продуктів харчування. Їх назвали колишніми куркулями, крамарями, царськими офіцерами і т. д. Двох звинувачених розстріляли як ворогів народу. Ще п’ятеро отримало по десять років ув’язнення. Преса повідомила, що вороги народу «отримали по заслугах»[936]. У 1933 р. було багато таких випадків. Часто, навіть коли робітникам давали їсти, харчі були зіпсованими і спричиняли отруєння. Найчастіше працівників системи громадського харчування навіть не можна було звинуватити: адже не було ні мила, ні рушників. Але преса однаково публікувала вимоги страчувати ворогів народу. Отже, з’явилися і страти[937].

У той час як багатьох несправедливо звинувачували, голодні села опиралися держзаготівлі зерна. Озброєних «бандитів» часто бачили на Донбасі. Одна така група в Дебальцеві була сформована з членів колишньої «контрреволюційної організації “Сини покривджених батьків”». Її ватажок А. Р. Радченко 1932 р. заявив, що війна у Маньчжурії неминуча, і, коли вона розпочнеться, влада впаде. Тоді, казав він, «ребята, все, гайда!». «Сини покривджених батьків» вважали, за повідомленням міліції, тиск держави на село справою євреїв: «Це влада антихристова, нею правлять жиди... Вони все золото вивезли за кордон, все добро вивозять за кордон»[938]. В різних районах були викриті осередки «повстанської армії», їхньою метою було роздмухування невдоволеності серед робітників і солдатів через погіршення постачання продуктів харчування і збройні повстання[939]. Влітку 1933 р. в селі Рубіжне колгоспного бригадира Кулешова знято з посади, як «ворога». Тоді він пішов з сокирою вбити нового бригадира і начебто сказав: «У нас два класи, ми разом жити не можемо, або тобі, або мені кінець сьогодні увечері». Кулешов не заперечував звинувачення й був розстріляний[940]. В екстремальній ситуації голодомору крадіжки зерна і підпали в зерносховищах стали буденним явищем. У пресі повідомлення про це з’являлися десь під такими заголовками: «Колхоз в руках врагов народа», «Врагам народа нет пощады»[941].

Уявлення про «ворога народу» було створене не тільки згори, а й знизу. Брутальність керування країною взагалі, а надто жорстокості під час голоду сприяли формуванню в народній уяві образу «ворога народу». Сталінське керівництво заохочувало застосування терору в кризових ситуаціях, але коли використання терору загрожувало існуванню режиму, звинувачувало людей, які безпосередньо брали в ньому участь. Тепер, коли панував голод, Москва стала наголошувати на існуванні багатьох ворогів у лавах партії. Це призвело до збільшення кількості випадкових і незапланованих актів насильства щодо місцевого керівництва, а також до перетворення насильства в засіб розв’язку суперечок між людьми. Ворог міг ховатись будь-де.

Звичайно, було багато випадків зловживання влади. Биття селян колгоспними урядовцями 1933 р. було звичайним явищем[942]. Як і в старі часи, селян карали дуже принизливо — шмагали батогами за дрібні провини, як-от короткий спочинок на полі[943]. В селі Алексєєв на Донбасі голова сільради часто заарештовував селян за невиконання його наказів, бив їх і кидав у підвал сільради. В колгоспі «Червона Зірка» керівники зловили п’ятьох жінок, які крали льон, побили їх, роздягнули і водили голих по селу[944]. В іншому селі Володарського району судця, прокурор та інші службовці, що приїхали на слідство у справі крадіжки фуражу, напилися в сільраді й стріляли у вікна. Місцевий службовець Шепель, напівголий, ганявся за колгоспницями по дорозі додому, поки його не схопила бригада чоловіків. Колгоспники були «дуже обурені»[945].

Традиційні сільські форми самосуду існували й далі. Людей били і навіть убивали за крадіжку[946]. Село Комиківка ілюструє виправдане населенням насильство: влітку 1933 р. там обшукали хати трьох селян, звинувачених в конокрадстві, і знайшли кінське м’ясо. Партійний секретар С. І. Козьменко бив їх палицею цо голові й замкнув у коморі, щоб вибити з них признання. Іншого разу Козьменко заарештував і вбив якогось чоловіка В. через підозру в крадіжці домашнього начиння в іншого селянина. (Інший селянин, Є. Н. Черкасов, зняв із трупа сорочку й піджака). Є. Є. Несмачний побив психічно хвору Д. А. Летючу за крадіжку молока. Летюча за це підпалила його будинок. Несмачний зловив її, побив майже до смерті, а потім прив’язав камінь до шиї і вкинув у колодязь[947].

Найжорсткішим заходом радянської влади став сумнозвісний указ від 7 серпня 1932 р., що вводив нове покарання для голодних, що крали «соціалістичну власність» (навіть кавуни на полі). Покаранням була смерть, але, за наявності пом’якшувальних обставин, її могли замінити десятирічним ув’язненням. За цим законом з 7 серпня 1932 р. до 1 травня 1933 р. на Донбасі розстріляно 301 особу, а 8728 засуджено до різних термінів ув’язнення та виправних робіт[948]. Закон був жорстокий, проте, здається, запроваджували його не дуже суворо. Більшість покараних — одноосібники (середняки та незаможні) — 3461 чол., робітники — 2077 чол. і колгоспники — 1636 чол.[949]. Багато з тих, хто врятувався від смерті, не покинули Донбас і відбували виправні роботи у місцевих установах[950].

Кримінальна статистика не відображає справжньої картини хаотичного щоденного насильства в голодному Донбасі. Хоча сади й городи охороняли озброєні сторожі, багатьох з них вбивали озброєні напасники. Іноді напасників вдавалось убити, і виявлялося, що це члени партії чи робітники-ударники[951]. Самотні жінки (вдови, солдатські дружини) також часто ставали жертвами насильства. Сільське начальство ночами вдиралося до них у будинки, ґвалтувало їх і конфіскувало всі харчі, що були в хаті[952].

Москва була стурбована широким застосуванням закону від 7 серпня і насильством, яке застосовували, щоб забирати зерно в селян. У травні 1933 р. Сталін з Молотовим розіслали таємний циркуляр, у якому засуджували безладні арешти і депортації («такой разгул практики арестов» і «чрезмерный размах судебной репрессии»), і наказували припинити масові арешти[953]. Але «розгул практики арештів» у Донбасі не припинився. Хоч як дивно, резолюція ЦК компартії України від 28 жовтня засудила постійні порушення «революційної законності» і оголосила, що беззаконня було результатом ворожих дій махновців, білоґвардійців, націоналістів та інших виродків[954]. Ясно, що ці елементи мали бути серед сільських службовців і членів партії, але й у партійному дискурсі деяких членів партії теж стали прирівнювані до «контрреволюційних ворогів». В очах селян колгоспна система стала нагадувати давнє кріпацтво. Якщо селяни вважали себе народом, то система з її керівниками була ворогом. Позиція селянства найкраще відбивається в їхньому розумінні Всесоюзної Комуністичної партії як другого кріпацтва[955].

Тим самим уявленням «ворога народу» оперували й робітники. До них, мабуть, ставилися краще, ніж до селянства, але все одно їхній світ був далеким від обіцяного партією раю. Новий режим дедалі більше нагадував старий. Нехтування керівництва правилами безпеки у промисловості часто ставило під загрозу життя робітників. Соціальна, культурна, економічна та політична різниця між верхами й низами в робітничому середовищі була непохитна як у прямому, так і в переносному значенні. Для багатьох робітників їхні нові комуністичні начальники стали справжніми ворогами. А тепер партія їм прямо казала, що в її лавах є вороги. Зі стиранням різниці між старими і новими ворогами традиційне протистояння між людьми та їхніми ворогами стало привабливим способом світосприйняття.

Олексій Горчаков розповідав про яскравий епізод, що трапився на Донбасі влітку 1932 р. Його туди привіз батько, «якого профспілка послала прочитати цикл лекцій»:

«Бідність, у якій жило більшість робітників, справила на мене глибоке враження. Будинки поперехилялись, майже падали. Обличчя шахтарів, покриті вугільним пилом, були блідими й змученими. Біля багатьох шахт стояли сяючі нові будинки — шахтарські Палаци культури.

Це справді були палаци — покрита паркетом підлога, величезні зали для проведення зборів, скрізь портрети вождів. Але робітники сидять у своїх хижках, занадто стомлені й голодні, щоб бувати в палаці.

«Нам будують палаци, але нема навіть пристойної лазні, щоб змити з себе вугільний пил», — казали вони.

Відтоді я майже ніде не бачив такої люті. Я пам’ятаю першу лекцію мого батька. Майже хором робітники почали кричати:

«Нащо розказувати нам про Шекспіра? Невже це все, що нам треба, ти, жирна...»

Лекцію перервали, а згодом директор Палацу культури, старий комуніст, герой громадянської війни, сказав нам:

«Ви справились не так уже й погано. В нас тут бувало й гірше».

Я бачив й інакше життя на Донбасі. Біля однієї шахти, окремо від казенних хатин шахтарів, стояли рівненькі ряди білих будинків з черепичними дахами. Неподалік паслося стадо гладких корів. Це були будинки шахтарів-комуністів, що приїхали з Німеччини працювати в СРСР»[956].

Якби Горчаков уважніше придивився до суспільства, він побачив би «зовсім інакше життя» керівників та інженерів. 1932 р. середня житлоплоща інженерно-технічного персоналу була в два з половиною рази більшою, ніж у шахтарів[957]. Дружини техніків та інженерів не товклися в чергах за харчами. (Кажуть, ці дружини, що нудьгували з неробства, були великою проблемою: вони ходили до ворожок і розпускали чутки, як, наприклад, про неминучий наступ білих та козаків)[958]. Пільгове постачання продуктів не раз призводило до бійок дружин інженерів й техніків з дружинами робітників. Коли сім’ю одного інженера випадково чи через нестачу житла поселили в робітничому бараці, дружина одного робітника посварилася з дружиною інженера, а її чоловік вдарив самого інженера, той дав здачі. Такі випадки часто траплялися на Донбасі[959]. В січні 1933 р. були навіть спроби вбивств інженерів та техніків на шахті № 13/18 у Сталіно[960]. В жодному з цих випадків не згадано, чи інженери й техніки, про яких ішлося, були старими «буржуазними» спецами чи новими комуністичними фахівцями (кількість яких збільшувалась). Ця неясність явно контрастує з попередніми роками, коли «буржуазних спеціалістів» чітко відокремлювали й нападали на них як на певну верству.

Начальство знущалося з робітників, і це означало, що й робітники ставилися до них не краще. На шахтах «Смолянка-11», «Комлев», «Малахін» та інших начальники часто били робітників[961]. На шахті № 2 в Ізварино, комуніст-десятник С. Артемов часто погрожував браунінгом й іноді стріляв з нього. 23 квітня 1933 р. він обстріляв робітничі будинки, налякав жінок і кинувся їх доганяти[962]. На іншій шахті, Володарській, керівник Самарський застрелив свого водія. Про причину нічого не відомо. Наступник Самарського, Гагонін, теж без явної причини, застрелив завідувача шахтної крамниці Полянського. На шахті № 17/17 помічник керівника Козлов намагався переспати з дружиною якогось Німошкоденка. Коли Козлов пригрозив вигнати її разом з чоловіком з роботи, Німошкоденко пішов в адміністрацію, де його зустрів начальник Ковбас і сказав забиратися геть. Коли той відмовився, Ковбас двічі сильно вдарив його в обличчя браунінгом[963].

Каліцтва і смерть часто траплялися на шахтах. Смертність у вугледобувній галузі різко зросла з 539 чол. 1932 р. до 782 1933 р. і 826 1934 р. (кількість робітників у цей період була приблизно сталою через припливи й відпливи робочої сили)[964]. Раніше всю відповідальність за нещасні випадки покладали на спеців, але тепер і керівникам-комуністам доводилося відповідати на звинувачення в злочинній недбалості. На деяких шахтах керівники були засуджені на різні терміни, навіть на десять років[965]. Від таких звинувачень було вже недалеко й до «контрреволюційного шкідництва». Часта аварійність стала дуже болючою темою в 1936–1938 рр.

Керівництво не стало популярнішим після ухвалення в листопаді 1932 р. драконівського декрету, який давав адміністрації право звільняти робітника навіть за одноденну відсутність без поважної причини[966]. Робітники панікували. Щоправда, закону про прогули не завжди дотримувалися буквально: досить нерозумно звільняти робітників на ринку праці, де попит значно вищий від пропозиції. А проте було безліч випадків, коли робітників звільняли відповідно до цього закону[967]. Влада адміністрації в цих умовах видавалась робітникам бездушною, гнітючою і свавільною. На одній з шахт, згадує свідок, вісімнадцятирічний Петро Терещенко захворів і не з’явився на роботу. Коли він прийшов наступного дня, його безпосередній керівник М. М. Пісковий, виходень з того самого села Київської області, що й Терещенко, сказав йому: «Здохнеш! Сукин син, і більше ти не підеш на працю!» Пісковий не дозволив йому знову стати до роботи. Через дев’ять днів Терещенко помер від голоду[968].

Той самий свідок пригадав, як жахливо знущалися з людей. 1934 р., коли він одного разу з товаришами закінчив роботу, їхній керівник, Пісковий, можливо, той самий, якого згадувано вище, запитав одного з них, чому той видобув так мало вугілля, всього дві вагонетки, і наказав йому піти вибити ще. Виснажений шахтар склав руки і відповів: «Та куди я піду? Я вже готовий. Дай мені хрест, я вже готовий». Він був жахливо змучений і худий, як патик. Сказав: «Я вже готовий. Дай мені свічки і хрест — я вже нікуди не піду»[969]. Ситуація з постачанням харчів і далі була тяжкою проблемою. На кораблебудівному заводі в Маріуполі член партії Коляда під час суперечки на загальних робітничих зборах 10 липня 1934 р. сказав: «Вот есть дети у нас, рабочих, и есть дети у хозяйственников, одни живут хорошо, а другие голодают». Колишній член партії Сентюрін повів далі: «У нас нет доверия никому, живут только руководители, а они не видят, как живет рабочий класс. Советский контроль не нужен. Он все равно ничего не сделает. Нам нужно самим взяться за дело, бросить работу, разгромить столовые», бо вони «не наши». З 150 присутніх робітників лише шістдесят взяли участь у голосуванні, решта утримались[970].

На Донбасі на владні відносини часто впливав етнічний фактор. Багато українських селян свідчать, що всі керівники та начальство були іншої національності, в основному росіяни[971]. Важливо не те, чи це правда, а те, як українці сприймали росіян. Навіть ті, хто здійснював колективізацію, розкуркулення та хлібозаготівлі, були українцями, селянам вони видавалися урбанізованими, а отже, русифікованими. Для українських селян утиски, результатом яких був голод, стали просто ще однією спробою Москви посилити владу росіян. Москва, своєю чергою, боялась українського націоналізму як сепаратистської сили, яку, як і в часи революції та громадянської війни, підтримувало населення сіл, де жила переважна частина українців.

Інші народи також страждали через своє походження. Однією з причин могло бути просто те, що серед них було більше заможних селян, ніж серед українців чи росіян. Але лише цей фактор не пояснює того страшного терору, який був спрямований проти національних меншин, навіть якщо тієї пори почали загалом скасовувати національні територіальні одиниці. Грецьких і німецьких селян піддали масовому розкуркуленню. Майже одну десяту частину грецьких селян депортували[972]. В одному з грецьких районів 30 відсотків населення вимерло з голоду[973]. В нещодавно спустілих районах оселилися росіяни. Як результат, у середині 1930-х років міжетнічна ситуація на Донбасі стала, як влучно сказав один історик, «вибухонебезпечною»[974]. Яку небезпеку могли становити режиму греки, збагнути важко.

Українці й українізація уявлялися Москві серйозною загрозою російській політичній гегемонії. Колективізація й індустріалізація стимулювали рух багатьох українців на Донбас такою мірою, що змінили етнічний склад Донбасу на їхню користь. Ця тенденція підбадьорила націоналістів і занепокоїла Москву[975]. Пролетарські й в основному російські міста України тепер заполонили українські селяни, чия політична лояльність не могла не бути під підозрою. Село було головною підтримкою українського націоналізму, але ідеологію та ресурси виробляло й постачало місто. Урбанізацію та індустріалізацію часто асоціюють з виникненням сучасного націоналізму, і це слушно у випадку Донбасу. Люди весь час рухались, і представники різних верств і географічних реґіонів пермішувались у містах. Це зробило питання національної свідомості дуже важливим в українських містах[976]. Москва постала перед загрозою ерозії, користуючись її жарґоном, пролетарських міст, спричиненою не лише малою буржуазією, а й націоналістичними селянами.

Етнічна напруга була дуже явною в містах і селах Донбасу. Росіяни називали українців «хохлами», українці росіян «кацапами»[977]. Росіяни вимагали, щоб українці говорили російською, і чули у відповідь, що вони в Україні, а не в Росії[978]. У Красному Лучі (колишній Криндачівці) були випадки бійок українських шахтарів з російськими[979]. Українізація розлютила багатьох росіян. Вже наприкінці 1920-х рр. рівень українізації Донбасу був дуже значним і ще зростав. Письменник Антоненко-Давидович, який побував на Донбасі 1929 р., був щиро вражений ходом українізації в Юзівці (Сталіно), яка раніше «здавалась безнадійно зрусифікованою». Хоча майже всі українські таблички були з помилками, він з радістю помітив, що українізація прогресує з низів, з шахт і заводів[980]. Коли в російські школи привезли вчителів із західних реґіонів України, російські робітники стали протестувати[981].

Хоч яка там була причина, але загальний наступ на українізацію і український національний комунізм почався 1933 р., якраз у розпалі голодомору. Терор був спрямований не лише проти «шишок» у містах і селах. Українських вчителів часто звільняли з роботи і заарештовували як «класових ворогів». 1933 р. 10 відсотків українських вчителів забрано зі шкіл як політичних ворогів[982]. На Донбасі майже всі українські школи перевели на російську мову викладання; технічні школи всі використовували лише російську, а українську вважали іноземною. Багатьох людей, що здійснювали українізацію, репресовано[983].

Українських робітників на Донбасі ніхто не захищав від цього наступу. Ще на початку терору влада дуже жорстоко ставилася до підозрюваних в українському буржуазному націоналізмі. Зокрема П. Лисенко, донбаський робітник, якого заарештовано 1932 р. як «українського повстанця», засвідчив, що таємна поліція піддавала його тортурам. Начальник НКВД Орджонікідзе (колишнє Єнакієве), міста, де його арештовано, «наблизився до мене і плюнув в обличчя». Тортури, яких він зазнав, «годі описати»:

«Три імені наганяли особливий страх у серця в’язнів. Це були: Димитрієв, молодий і дуже худий росіянин, невисокий на зріст і з сірими очима, блондин Цукеров і Свірський. Ці три різники змушували людей вішатись у камерах, як зробив молодий український вчитель Тарануха. Дехто різав собі горлянку шматками бляхи. Це трапилося з агрономом-українцем Ященком, що працював у Ворошиловському колгоспі. Він був одружений, мав сім’ю. Іншого молодого українця, двадцятип’ятирічного агронома з Нікітовського колгоспу на Донбасі, заарештовано за те, що він начебто був повстанцем і вбивав худобу. Бідолаха не міг витримати тортури і спробував повіситись, але охоронець помітив і зняв його. Згодом його засудили до восьми років концтаборів, хоча він був абсолютно невинним».

Коли сирота, якого запроторили до в’язниці, попросив більше їжі, наглядач, росіянин, сказав йому:

«Дурню, ти маєш радіти, що тебе тут задарма годують. Такі, як ти, помирають на вулицях, а тобі пощастило сюди потрапити і проїдати раціон радянських службовців»[984].

Чи справді Москва морила голодом Україну, щоб зламати її опір, невідомо, але ясно, що голодомор покінчив з українізацією і привів Україну під пряме керівництво Росії.

Антисемітизм довго не помирав на Донбасі. В листопаді 1932 р. в Краматорську, на півночі Донбасу, член партії з 1917 р., робітник Котляров, розкритикував партію за голод. Він боровся за свободу, а «тепер робітникові та селянинові вже не можна жити». Потім він звинуватив євреїв: «Жиди займають відповідальні посади, особливо міцно вони засіли в ГПУ. Чому ми жидів не вирізали? Все одно будемо бити їх»[985]. 1933 р. в шахтарській школі у Чистякові помічник директора, член партії Бутенко, разом з іншими комуністами і комсомольцями Рибальченком, Поліщуком і Євстаф’євим тероризували найкращого учня Беренбека. Вони пробралися серед ночі в його кімнату, змусили пити гуміарабік й побили в темряві, іншого разу витягли його з ліжка, наплювали в лице і викинули з гуртожитку на вулицю. Його звинуватили в крадіжці овочів, поставили до стінки й погрожували гвинтівкою, а потім замкнули в кімнаті. Коли їх заарештували і звинуватили в антисемітизмі, в школі казали: «Якби це зробили росіяни, суду б не було. Варто було побити жидюгу, і організували суд...»[986]

Коли комуністичні зверхники вдалися до самої брутальної сили, щоб подолати голод, традиційне протистояння між народом і начальством або верхами й низами, між «ми» і «вони» великою мірою пояснювало людям, який тепер світ навколо них[987]. Як і «ворог народу», термін «народ» був класово нейтральним, абстрактним уявленням, яке розуміли по-різному. «Щиро вірні», як-от згаданий вище Леонід Лиходєєв, вірили у мудрість партійних вождів і дурість народу. При цьому міфічний народ був розділений етнічно, релігійно (нерелігійно) і ще багатьма іншими факторами, як-от професія, рівень майстерності, розмір заробітної платні. В усіх групах і підгрупах, зокрема і в межах сім’ї, будь-яку єдність підточували доноси. Лиходєєв, наприклад, захоплювався історією про Павлика Морозова, який доніс на свого батька як на ворога. Батько Лиходєєва відзначив, що виховує у себе вдома чекіста[988]. Ця заувага могла бути й жартом, але вона ясно показує атмосферу, в якій жили люди.

З погляду Сталіна, не було різниці, чи є у ворога партквиток, чи немає. Виклики його владі поставали і в партійному, і в позапартійному середовищі, а ворог — це ворог, байдуже — комуніст чи ні. Не було ґарантії, що вороги не вдадуться до терору: в Росії була давня традиція політичного тероризму, і з 1928 р. служба безпеки була особливо посилена навколо лідерів. Якщо вірити Молотову, тоді досить було б убити лише Сталіна і ще двох чи трьох вождів, щоб усе розвалилося[989]. Не було й певності, що старі більшовики, майстри конспірації, не вдадуться до інтриґ, щоб зіпхнути його. Не можна іґнорувати чутку, на яку часто посилаються, що на XVII з’їзді партії («з’їзді переможців») в січні-лютому 1934 р. близько 300 делеґатів проголосувало проти Сталіна. Хоч яка там була причина, але на тому самому з’їзді Сталін жорстко розкритикував різних «вельмож», які, за Сталіним, вважали, що постанови партії й радянські закони «писаны не для них, а для дураков... они незаменимы... могут безнаказанно нарушать решения руководящих органов». Сталін сказав, що цих «зазнавшихся вельмож» треба «снимать с руководящих постов, невзирая на их заслуги в прошлом», і почув вигуки з аудиторії: «Правильно!»[990] Делеґати не зрозуміли, що їх скоро будуть масово усувати як «вельмож».

У Сталіна були причини боятися й народу. Луганський робітник Колінов зреагував на самогубство М. О. Скрипника, головного будівничого українізації, в липні 1933 р. сподіванням, що Сталін скоро наслідує гарний приклад: «Якщо вже т. Скрипник допрацювався до того, що застрелився, то тепер треба чекати, поки, може, застрелиться й Сталін»[991]. Можливо, що давній міф віри в доброго царя все-таки вижив, як показує оця записана в Луганську пісня:

Дорогий наш батько Сталін,

Приїжджай та подивись,

Як ми в ТСЗОі нажились,

Хата раком, клуня — боком,

Ще й кобила з одним оком,

А на хаті прапор в’ється,

В душі серце ледве б’ється;

На прапорі серп та молот,

А у хаті — смерть і голод[992].


Це можна інтерпретувати і як вияв озлобленого відчаю. Люди розуміли, що Сталін — причина їхніх злиднів:

А сонечко сходить,

Та все звідтіля:

Від Сталіна-батька

З Москви, із Кремля[993].


Уважний нагляд органів безпеки виявив існування широко розповсюдженого народного невдоволення й ворожості: час від часу траплялися селянські бунти і робітничі страйки. Проте оцінити народні настрої було дуже важко, бо ці настрої були загнані в підпілля. 1933 р. в Україні був поширений такий «контрреволюційний анекдот»: «Ленін завжди ходить в черевиках, бо працював чисто, а Сталін ходить у чоботях, бо погруз по коліна в багні»[994]. Один розкуркулений петлюрівець, що втік на Донбас, обпльовував портрети Сталіна («сучий син») і вибирав їм очі. Його онуки, бачачи це, почали робити те саме[995].

Повернувшись у села, коли голод вже вщухав, люди побачили дуже мало тих, хто вижив. Вони співали:

Ні телиці,

Ні свині —

Тільки Сталін на стіні[996].


Ця пісня, можливо, засвідчує лише цинізм і покірність населення. А проте списувати все на провокації можна тільки коштом недооцінки народного обурення. Сталін, безперечно, мав ворогів. Але скільки — цього не знав ніхто, навіть служба безпеки.




Загрузка...