Свобода і терор у Донбасі

Розділ 1 ЖИТТЯ В ДИКОМУ ПОЛІ

Гостя Донбасу, навіть сучасного індустріалізованого Донбасу, вразить широкий, відкритий степ, що розкинувся від обрію до обрію. Донбас — це частина території, яку називали «Диким степом» (Дике поле, Дикое поле). За аналогією з американським виразом «Дикий Захід»[28], цю територію можна було б назвати «Диким Півднем». Хай там як, вона отримала таку назву, бо історично була театром безперервних воєнних дій. Географічні особливості зробили степ диким, небезпечним реґіоном: він «простягається на захід від Монголії до Карпат і проникає в середину дунайського реґіону. В давні часи він давав монгольським кочовикам прекрасну дорогу без найменших природних перепон аж до Карпатських гір». Тому, за Георгієм Вернадським,

Саме тут упродовж багатьох сторіч вели довгі і криваві бої слов’яни, й численні кочові племена — печеніги, половці (кипчаки), а згодом і татари. У свідомості росіян (і українців), знову ж таки за Георгієм Вернадським, степ мав особливе значення.

Далі Вернадський додає:

Дике поле Донбасу лежить між двома історичними козацькими територіями[31]. Воно цілком відійшло до Російської імперії лише в епоху царювання Катерини, в кінці вісімнадцятого сторіччя.

Сьогодні Донбас поділений між Україною і Росією, проте його історія, аж донині, втілює риси Дикого поля (волелюбність, войовничість, жорстокість, схильність до терору, незалежність), які виходять за російські й українські кордони. Політична історія Донбасу визначалася цими рисами навіть після того, як у Дике поле прийшла «сучасність». Якщо взагалі що-небудь, то саме «сучасність», здається, й відродила ці риси степового прикордоння в Донбасі (розділ 2).

Бувши частиною того, що колись називали Новоросією[32], — Донбас міститься на південному сході України (сучасні Донецька і Луганська області) і простягається в південно-західну Росію (частину Ростовської області), його межі чітко окреслює середня і нижня течія ріки Донець (доплив Дону) й Азовське море. У вужчому розумінні Донбас означає вугільно-сталеливарний промисловий реґіон, що сформувався в цій зоні і за розмірами близький до штату Вермонт у Сполучених Штатах. Це був російський (і український) Рур[33]. Напередодні 1917 року, року революції, центр Донбасу, куди входили такі великі міста і селища, як Бахмут, Юзівка, Луганськ і Маріуполь, належав до Катеринославської губернії, а його східна частина з головними містами і селищами Макіївка, Таганрог і Олександрівськ-Грушевський належала до області Війська Донського.

Карта 1.1. Україна в XVI–XVII ст. Взято з вид.: Аркас М. М. Історія України-Русі. — СПб., 1908.

Донбас ніколи не був єдиною адміністративною одиницею, що створює додаткові труднощі для істориків при визначенні статистичних узагальнень. Однак його населення дуже швидко зросло коштом інтенсивних міґрацій, відколи Донбас увійшов до імперії[34] і сформувавсь як етнічно строкате прикордоння, об’єднане економічними факторами. Після більшовицької революції вугільна промисловість у зоні міста Шахти в Північнокавказькому краї Російської республіки адміністративно підпорядковувалася керівництву українського Донбасу. Коли 1928 р. оголошено, що у вугільних шахтах міста Шахти викрито «економічну контрреволюцію», радянський уряд визнав, що такі випадки зафіксовані в усьому Донбасі, тобто по обидва боки кордону.

Клімат Донбасу помірно-континентальний. Проте такі природні умови суворі. Радянський дисидент Петро Григоренко, син якого помер у серпні 1934 року від дизентерії в Сталіно (до 1924 р. — Юзівка), назвав цей клімат «убивчим»[35]. Усі, хто побував у Сталіно, підтвердять слова Григоренка.

Суворий клімат робили ще гіршим похмурі соціальні умови. Російський інженер, який на початку 1890-х рр. отримав призначення в Рутченкове, поряд з Юзівкою, залишив таке враження про Донбас:

Макіївка на західному краї області Війська Донського — важливий осередок вугільної і металургійної промисловості. Саме тут 1895 р. австрійський земельний банк (Lander-bank) і французька компанія «Сосьєте Женераль» заснували Макіївську вугільну компанію[37]. Французький католик, який приїхав у Макіївку, писав у липні 1908 р., що «клімат важкий... зараз, мені здається, тут спекотніше, ніж у Палестині, а взимку, мені сказали, тут холодніше, ніж у Санкт-Петербурзі». Далі він описує свої враження від Донбасу і Макіївки:

Із настанням весни вулицями Макіївки «біжать струмки»: «Якби ще тут було кілька ґондол», можна було б «легко уявити, що ти — у Венеції». Після «потопу» багно було всюди — «багно Макіївки може уявити собі тільки той, хто бачив його на власні очі»[39].

За якихось тринадцять кілометрів на захід, в Юзівці Катеринославської губернії, меншовик Георгій Денік мав таке саме враження, коли приїхав сюди після революції 1905 року:

Навесні і восени до Юзівки було неможливо дістатися два — три тижні[41]. Навіть 1923 р. з 334 населених пунктів Донецької губернії лише в одинадцяти були бруковані вулиці, в 212 — небруковані, а в 111 селищах вулиць не було взагалі. Робітникам доводилося діставатися до роботи через грязюку[42]. Невдовзі болото поступалося частим пиловим бурям. Але попри суворий клімат, один іноземний гість Макіївки оптимістично дивився на її майбутнє:

Двадцять дев’ять років потому, 1937 р., населення Макіївки було близьким до його передбачень — 160 239 чоловік[44], проте за даними перепису 1939 р. (які, за визнанням багатьох, значно перебільшені), Макіївка перевищила передбачення француза: 241 897 чол.[45].

«Гарні будинки і квартири для робітників», які помітив Денік у Юзівці, цілком могли бути «червоними хатинками» для технічного і керівного персоналу, які побудував валлієць Джон Г’юз (засновник Юзівки, на чию честь вона й була названа), «саме такими, які я [Хрущов] побачив тепер у Великій Британії [1956 року]»[46]. Звісно, в деяких місцях гарні будинки були збудовані й для робітників[47], і, як засвідчив Теодор Фридгат у своєму докладному дослідженні життя в Юзівці в період Першої світової війни, «цивілізаційний вплив освіти і, ширше, сучасної культури» почав відчуватися у Донбасі. Може, це твердження й слушне щодо деяких заводських робітників, які мали значно кращі житлові умови, освіту і медичну допомогу, ніж шахтарі[48]. Денік, який, безперечно, працював головним чином з робітниками заводів та залізничниками, дійшов навіть до такого висновку: «Мені не здалося, що в Луганську були такі злидні, які я бачив в інших місцях»[49].

Проте інші свідчення були не такими прихильними. «Цивілізаційний вплив» сучасності був майже непомітний; навпаки, сучасний промисловий розвиток врешті відтворив дикий характер степу, закарбований в уяві росіян та українців. Один гірничий інженер ділився своїми враженнями про життя у 1890-х рр.: «Неохайність і бруд у бараках були такі жахливі, що, коли я вирішив у перші ж дні оглянути їх, наземний десятник грізно застеріг мене: блохи. Справді, вже після відвідин третього, четвертого бараку мене замучили комахи, і я з жахом помітив, що халяви моїх високих чобіт були мов живі». Він із зневагою пише, що селянин у Донбасі «був здатний перетворити цілком пристойні приміщення майже на клоаки, і такою й була, до речі, доля взірцевих бараків, побудованих на Віровській шахті»[50]. Інший доброзичливий спостерігач зазначав 1913 р., що Юзівка «була страшенно брудною і нездоровою», а Горлівка, ще одне поселення на північ від Юзівки, була «зовсім клоакою»: «Я ніде не бачив такого темного і безпросвітного життя, як у Горлівці»[51]. За словами письменника Костянтина Паустовського, який жив у Юзівці під час Першої світової війни, це було «безладне і брудне селище, до якого прилягали халупи і землянки. Скупчення цих землянок називали по-різному: Нахаловка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд»[52].

Художник Н. А. Касаткін, який жив у Олександрівську-Грушевському 1894 р., так описав свої враження від міста: «Містечко дуже брудне, а головне — запорошене. Туди й сюди між чорним містом і чорними шахтами снують чорні чоловіки, жінки й діти»[53]. Вся картина була чорною. Схоже враження залишилося 1917 р. і в гостя з недалекого Каменська:

Умови майже не змінилися й після Жовтневої революції. Віктор Кравченко, який приїхав 1922 р. на Донбас, щоб працювати шахтарем, писав: «Прогулянка шахтарським селищем не додала нам доброго гумору. Це був довгий, темний провулок, по обидва боки якого вишикувалися старі халупи й нові бараки з необробленого дерева. Завіса вугільного пилу вкривала все. Романтика “побудови соціалізму” своїми власними руками у нас швидко зникла, і нам знадобилося багато тижнів, щоб відновити хоч частину тієї енергії, з якою ми починали»[55]. Хрущов розповідає нам таку жахливу історію: «В [Рутченковській] шахті, де я працював після громадянської війни, був туалет, але шахтарі так запаскудили його, що треба було заходити туди на дибах, якщо ви не хотіли в кінці робочого дня принести лайно додому, у власну квартиру. Пригадую, якось мене послали встановити гірниче обладнання, і я побачив, що гірники жили в бараках на двоповерхових нарах. Чоловіки, що спали на другому поверсі, досить часто сцяли просто вниз»[56].

Хай там як, напередодні Першої світової війни, за даними одного дослідження, 40,4 відсотка донбаських шахтарів жили в землянках, наполовину закопаних у землю, в більшості з яких не було вікон і підлоги, і де, як казали, навіть худоба не могла б жити; 2,5 відсотка мешкали в сараях і літніх кухнях; 22,3 відсотка — у цегляних чи кам’яних будинках; і 25,8 відсотка — у селянських хатинах. Середня житлова площа була невеличкою: 64,8% гірників мали менше 4 квадратних метрів на чоловіка. З 9658 опитаних робітників лише у 3253 були спальні місця лише з 21 матрацом і 54 подушками на кожні сто робітників. За даними іншого опитування, на 18 624 шахтарів було тільки 6793 спальні місця[57].

Малюнок 1.1. Шахтарське селище в Горлівці наприкінці XIX ст. Взято з вид.: Очерки истории Донецкой областной комсомольской организации. Киш-Донецьк, 1987.

Малюнок 1.2. Шахтарське селище, шахта «Червоний Жовтень», Єнакієве, 1924 р. ЦДКФФА, од. зб. 0–181508.

Малюнок 1.3. Шахтарські землянки. Шахта ім. Шевченка, Гришине, 1927 р. ЦДКФФА, од. зб. 0–35409.

Малюнок 1.4. Мешканці землянки. Гришине, 1934 р. ЦДКФФА, од. зб. 3–1105.

Жовтнева революція майже не змінила цього важкого становища. Систематизовані дані відсутні, проте, згідно з даними профспілки гірників, 1924 року в Донбасі було 5,3 квадратного метра житлової площі на чоловіка, а в 1926–1927 рр. — 5,8[58]. Однак перепис 1926 р. засвідчує, що в місті Сталіно житлова площа на чоловіка становила 4,4 квадратного метра для тих, хто мешкав у будинках і квартирах, і 3,6 — для тих, хто жив у гуртожитках[59]. (Деякі шахтарі змогли знайти собі місце лише біля котлів, які, мабуть, заміняли печі в селянських хатах)[60]. За іншими даними, 1928 р. на одного гірника припадало 3,8 квадратного метра, а 1932 р. — лише 3,5[61]. А ще одне дослідження зафіксувало, що 1929 р. сорок відсотків робітників (а не лише гірників) мали менше двох квадратних метрів житлової площі на чоловіка, а 11,7% — менше трьох метрів[62]. Архівні дані свідчать, що 1931 року на одну людину припадало лише 2,8 квадратного метра житлової площі, хоча норми Народного комісаріату праці передбачали сім квадратних метрів[63]. Проте 1936 р. повідомлено, що житлова площа на одну людину для робітників зросла до 4,9 квадратного метра[64]. Ці цифри точно не відображають проблеми. Можливо, і було збудовано багато житлової площі, проте через погане планування в квартирах часто не було електрики, води або каналізації; а навколо будинків не було брукованих чи взагалі яких-небудь доріг[65].

Зарплатня донбаських робітників була відносно високою в масштабах країни, почасти тому, що Донбас був центром важкої промисловості, в якій заробіток загалом був вищий, ніж у легкій. (Наприкінці XIX сторіччя «донбаські шахтарі отримували в середньому 266 рублів на рік, а фабричні робітники — 323 рублі на рік, тоді як середня цифра по країні становила 203 рублі»)[66]. Проте це не зменшувало високої плинності кадрів. Особливо великою вона була серед шахтарів. Однією з причин високої плинності кадрів була постійна сезонність роботи, іншою — погані житлові умови в Донбасі. Даних дуже мало, але перед Першою світовою війною плинність кадрів, виражена відношенням річної кількості звільнень до записів про прийняття на роботу серед шахтарів, становила сто відсотків; плинність кадрів серед заводських робітників була нижчою, коливаючись від двох третіх до трьох четвертих[67]. Ця тенденція зберігалася і в 1920–1930-х рр., а то навіть посилилася.

Серед шахтарів усієї країни плинність кадрів 1930 року набула неймовірних 295,2 відсотка (це означає, що в середньому кожен шахтар тричі на рік змінював місце роботи); потім рівень плинності упав до 95,4 відсотка 1934 р. внаслідок сильного адміністративного тиску, проте невдовзі зріс до 112,7 відсотка 1936 р. і 114 відсотків 1937 р. В інших галузях промисловості, зокрема й металургійній, показники звичайно були на кілька десятків відсотків нижчі[68]. В останні роки перед початком Другої світової війни плинність кадрів, здається, і далі зростала. Наприклад, 1939 року шахтарів було десь 373 700 чоловік, звільнень — 487 300, тож рівень плинності кадрів становив 130,4 відсотка[69]. Загальна висока плинність кадрів призвела до прикріплення робітників до робочого місця напередодні Другої світової війни. За іронією, у вугільній промисловості найважливіша категорія шахтарів — вибійники — були найнестабільнішим прошарком із найвищим рівнем плинності кадрів. Саме ці шахтарі значною мірою зумовили нестабільність роботи промисловості[70].

Багато інших факторів зробили життя в Донбасі важким і посилили плинність робочої сили. Тоді, як і тепер, повітря було таке забруднене, що люди через це часто хворіли. Небо палахкотіло вночі різними кольорами від постійних викидів диму з фабричних труб[71].

Такою ж великою бідою, як і забруднення повітря, була нестача води, від чого страждав Донбас і до, і після Жовтневої революції. Напередодні Першої світової війни робітники, які отримували значно менше води, ніж службовці у конторах, могли споживати тільки дев’яту частку того, що вважали мінімальною денною нормою, — чотири відра (одне відро = 12,3 літра). Часто води не бувало цілими днями (навіть сьогодні той, хто приїде в Донбас, може зіткнутися з цією самою проблемою). Фекалії просочувалися в шахтні водні відстійники, якими через брак чистої води користувалися жителі Донбасу. А звідси й постійні спалахи холери та інших епідемій у Донбасі. Виникнувши в якомусь місці, холера швидко поширювалася в Центральній Росії та в Україні гірниками, які втікали добре розвиненою донбаською залізничною мережею. Тому Донбас вважали за вогнище поширювача найрізноманітніших епідемій. Інші, неепідемічні, хвороби обсідали донбаських робітників з неменшою люттю. Наприклад, навіть сьогодні в Донбасі досить часто трапляється черевний тиф. Порівняльні дані 1908 р. кількості захворювань серед селян і шахтарів Катеринославської губернії засвідчують, що шахтарі хворіли удвічі-утричі частіше за селян, чиє життя, як добре відомо, за словами автора, було аж ніяк не легким[72]. Стверджувано, що венеричні хвороби були особливо поширеними серед донбаських робітників[73]. Життя в Донбасі було таким, що «тридцятип’ятирічний чоловік мав вигляд п’ятдесяти- або п’ятдесятип’ятирічного»[74].

Єдиною сферою, де пощастило досягнути істотного поліпшення за останні роки імперського правління, а надто за радянський період, була письменність. Згідно з переписом 1897 р., 38 відсотків жителів Донбасу були письменними. Загалом робітники були освіченіші, ніж селяни, які становили більшість населення: письменними були 60,2 відсотка робітників-металістів, 46,4 відсотка робітників хімічної промисловості і лише 31 відсоток шахтарів[75]. Ще одна особливість вугільної промисловості полягала в тому, що найважливіша категорія шахтарів — вибійники — мали найнижчий показник письменності серед усіх шахтарів[76]. На початку 1926 р. 56,6% населення Донбасу були письменними, серед промислових робітників цей показник становив 85 відсотків. За даними профспілкового перепису 1929 р., серед донбаських шахтарів налічувалося лише 15,2 відсотка неписьменних, а серед робітників металургійної промисловості — 9,5[77]. На початку 1935 р. вважалося, що неписьменними були лише 2,9 відсотка донбаських робітників[78]. Проте 1937 р. з усіх зайнятих у донбаській вугільній промисловості 3,4 відсотка були неписьменними, а 7 відсотків — малописьменними[79]. Якою високою була культура письменності — це зовсім інше питання. Скажімо, 1922 р. повідомлено, що понад дві третини гірників ніколи не читали жодної газети або книжки[80].

Умови праці в Донбасі були такими ж важкими, як і умови життя. Загалом робота на вугільних шахтах була однією з найважчих промислових професій. Один російський інженер, який відвідав антрацитову копальню в Донбасі ще до революції, писав:

Утома й інерція були такими, що матеріальної спонуки часто не вистачало, щоб заохотити шахтарів працювати старанніше. Наприкінці сторіччя керівники шахт із відчаєм констатували, що, «за рідкісним винятком», вища зарплатня не дає вищої продуктивності. Що більшою була платня робітників, то менше днів і менш напружено вони працювали. Через те їхній заробіток залишався більш-менш стабільним, звичайно на прожитковому рівні, незалежно від розміру платні[82].

Карта 1.2. Донбас у 1920–1930-х рр. Взято з вид.: Наш край. — Ростов, 1963; Magocsi Р. R. Ukraine: A Historical Atlas. University of Toronto Press, 1985, p. 22.

Наступне зауваження щодо англійської вугільної промисловості слушне і для України та Росії: «Найболючіша риса вугільної промисловості — важка данина, яку вона збирає з людського життя у вигляді нещасних випадків, що призводять до смерті чи каліцтва; це твердження... є просто відлунням десь таких самих зауваг кількох поколінь спостерігачів і в самій галузі, і за її межами»[83]. За більшістю звітів, дані про нещасні випадки у промисловості були далеко неповними. Згідно з наявними даними, 1906–1910 рр. з кожної тисячі донбаських гірників 329 покалічилися на роботі, тоді як із кожної тисячі заводських робітників ушкодження отримали лише 33[84]. Згідно з іншим звітом, 1906 р. зі ста тисяч донбаських шахтарів різні тілесні ушкодження отримали 40 000 чоловік. За свідченням тогочасного спостерігача, здавалося, ніби ці дані надійшли просто з «бойовища»[85]. Виробнича смертність серед шахтарів також була високою. У 1904–1913 рр. на Донбасі зареєстровано 2,6 смертей на кожні тисячу шахтарів. Ці дані цілком можна порівняти з 3,7 випадками у Сполучених Штатах, 2,9 в Японії і 2,1 в Німеччині за період 1901–1910 рр.[86]. Проте щодо кількості смертних випадків на один мільйон пудів видобутого вугілля Донбас (0,306) значно випереджав Німеччину (0,186) чи Сполучені Штати (0,082)[87].

Із 1893 по 1915–1916 рр. загальна кількість смертних випадків у донбаських шахтах становила 5152 чол.[88]. Ця шахтарська частушка передає сумну реальність:

Металургійна промисловість Донбасу також була небезпечним місцем роботи. Смертність тут (1,2 на тисячу 1913 р. і 1,5 – 1914 р.) була нижчою, ніж у вугільній промисловості, а рівень нещасних випадків (450 і 435 на кожну тисячу за ті самі роки) був вищим[90].

Після Жовтневої революції кількість нещасних випадків залишалася великою; мало що покращилося порівняно з дореволюційними роками. У 1924–1925 рр. рівень смертності становив 1,36 на тисячу шахтарів. Він виріс до 2,9 1929 р.[91], майже не змінився, залишаючись на цифрі 2,84 1934 р., 2,84 1935 р. і 2,45 у перші місяці 1936 р.[92]. Це не було унікальним явищем, бо і в англійській вугільній промисловості за десь той самий період кількість смертних і нещасних випадків майже не пішла на спад[93]. Можливо, Теодор Фридґат має рацію, кажучи, що в дореволюційні роки і керівництво, і робітники поділяли «пасивний фаталізм традиційного суспільства, сприймаючи нещасні випадки на виробництві як природне явище, якому мало чим або взагалі нічим не зарадиш»[94]. Та сама думка звучить у частушці, записаній у Сталіно в 1920-х рр.:

Робота на вугільних шахтах була такою небезпечною, що фаталізм був не просто покірливістю, а способом боротьби зі страхом, розрадою од відчаю. Безтурботність була частиною мужньої культури шахтарів, і дехто, наприклад, легковажно запалював цигарки в шахтах, де траплявся газ, чи біля складів із динамітом[96].

Роботи на шахтах боялися як найнебезпечнішої і найнепривабливішої. Коли Віктор Кравченко повідомив батькам, що поїде працювати на Донбас, «батько засмутився. Мати тихо зітхнула й нагадала мені, що я ще хлопчик і в мене ще багато часу попереду, щоб працювати»[97]. На відміну від синів і доньок заводських і залізничних робітників, які часто обирали професію батьків і утворювали таким чином «робітничі династії», діти гірників загалом відмовлялися йти услід за батьками. Той, хто йшов працювати на шахти, робив це з економічних міркувань, а не з любові до професії[98]. Одна тогочасна частушка передає народне уявлення про життя шахтаря:

Багато людей уникали роботи в шахтах.

Пияцтво було для шахтарів найпоширенішим способом утечі. Як співається у щойно процитованій частушці, безпросипне пияцтво було невіддільною частиною шахтарського життя. За словами багатьох дореволюційних спостерігачів, шахтарі жили тільки роботою й алкоголем[100]. Часто шахтарі безтямно пропивали свій заробіток. Як писав про донбаських шахтарів у 1890-х роках один інженер, «бичем шахтарського життя було сильне пияцтво після одержання щомісячної платні; на деяких шахтах робота припинялася на 2–3 дні»[101]. Ще б пак, для обслуговування шахтарів існувало багато корчем[102]. 1892 року в Катеринославській губернії була одна православна церква на кожні 3094 жителів, одна школа на кожні 2040, і одна корчма на кожні 570 жителів![103]

Навіть за радянського режиму з усіма його «освітніми» програмами було відомо, що шахтарі виправдовують пияцтво неправильними поясненнями впливу алкоголю: вони нібито п’ють, щоб притлумити втому і змусити тіло працювати, а в холодну погоду — щоб зігрітися. Вживання алкоголю за таких обставин лише пришвидшувало руйнування їхнього здоров’я. Керівництво шахт, за гострої нестачі готівки, давало робітникам алкоголь замість заробітної платні, преміальних і плати за понаднормові години[104]. Тому більше половини їхнього заробітку йшло на горілку, торгівля якою, на відміну від торгівлі продовольчими та іншими товарами, була добре налагоджена в Донбасі[105].

Пияцтво призводило до прогулів, які збільшувалися в суботу й понеділок і зменшувалися серед тижня. Справді, у 1920-х і 1930-х роках прогули серед шахтарів значно випереджали аналогічні показники всіх інших промислових робітників. 1930 року, наприклад, середня кількість невиходів на роботу без дозволу становила 13,78 серед шахтарів і 4,4 — в промисловості загалом[106].

Пияцтво було одним із основних способів дотримання шахтарями релігійних свят і Днів святих[107]. Особливо поширеним це явище було до революції, коли священики дзвонили в церковні дзвони навіть у свята, не визнані на шахтах і заводах: «Шахтарі, у вічній понеділковій готовності, відгукувалися на дзвін, а оскільки свою зміну вони вже все одно пропустили, то йшли в корчму. В результаті... робочий місяць тривав лише двадцять днів»[108].

Проте навіть після революції їхній робочий місяць майже не змінився: в донбаській вугільній промисловості в 1924–1925 рр. він становив 20,7 дня, а в 1926–1927 рр. — 21,4 дня. Робочий місяць тих, чия праця була найважливішою, але і найвиснажливішою, — вибійників, — був іще коротший: 18,6 дня у 1926–1927 рр.[109].

Карта 1.3. Донбас бл. 1950 р. Взято з вид.: Shabad Theodore. Geography of the USSR: A Regional Study. Columbia University Press, 1951, p. 451.

Таким чином, на відміну від інших галузей промисловості, де визначальні категорії робітників були найстабільнішими і найнадійнішими, у вугільній промисловості осердя шахтарської професії-вибійники, від роботи яких значною мірою залежало виробництво, — були найнестабільніші, найненадійніші і найнеписьменніші[110].

Внаслідок пияцтва виникали повсякденні бійки. Здається, биття дружин було звичним явищем навіть після Жовтневої революції, як про це розповідається в частушці, записаній у Сталіно 1920-х рр.:

За останні три місяці 1928 р. в Макіївці до міліції подано 600 скарг від жінок, яких побили їхні чоловіки[112]. У Луганську биття жінок було поширеним явищем, але жінки не могли поскаржитися, бо, якби вони це зробили, їх побили б іще жорстокіше[113]. 1937 р. в Макіївці одного чоловіка засудили до чотирьох місяців примусових робіт за побиття дружини[114].

Багато спостерігачів засвідчували, що жорстокості чоловіків дорівнювала й жорстокість жінок. Один гірничий інженер пригадує своє життя в Донбасі 1890-х рр.: «Моє безпосереднє середовище складалося з неінтеліґентних людей, молодших службовців шахти; їхні манери були такі, що дві наші “дами”, якось посварившись між собою, зрештою побилися»[115]. Письменник Костянтин Паустовський також спостеріг таку сцену в Юзівці в роки Першої світової війни:

Навіть сьогодні гість Юзівки, нинішнього Донецька, чи Луганська може побачити таку сцену[117].

Те, що зовнішні спостерігачі розцінювали як жорстокість, було частиною повсякденного життя донбаських робітників. Наприклад, бої навкулачки, які Даніель Р. Брауер назвав розвагою XIX ст. серед робітників[118], ще досить часто можна було побачити наприкінці 1920-х рр. серед донбаських шахтарів: один барак виходив проти іншого барака, рязанці проти орловців. Такі випадки нерідко закінчувалися смертю[119]. Діти наслідували розвагу дорослих і били одне одного ледь не до смерті[120]. Насправді бійка була одним із видів розваг, принесених із села. (В селах Донбасу і сьогодні можна побачити такі бійки)[121]. Навіть якщо це й так, кажуть, жорстокість у Донбасі була неймовірною. Наприклад, один дореволюційний спостерігач писав, що в Луганську люди били навіть тих, хто вже впав, хоча в Росії існувало правило, яке забороняло так чинити. Тому це неминуче призводило до тяжких жертв. Спостерігач дивувався, звідки в робітників така жорстокість[122].

Певною мірою високий рівень прогулів і жорстокі бійки можна пояснити самою природою шахтарської праці. Це була «неймовірно виснажлива робота», і існувала, «хай там як, надзвичайно велика суспільна інерція, пов’язана з традиційними вихідними днями». Тому відпочинок був «украй важливим для шахтарських громад»[123]. Однак сучасні (тобто і до-, і післяреволюційні) наукові праці майже незмінно пояснюють жорстокість як наслідок браку «доброчесності», «культури» і «поважності» в донбаських робітників.

Тоді, як і сьогодні, злочинність у Донбасі була високою порівняно з іншими промисловими реґіонами[124]. І тоді, і сьогодні широко побутувала віра в те, що Донбас приваблює багатьох злочинців. У дореволюційні роки в Донбасі повсюди діяли злочинні банди: наприклад, у Юзівці найбільшими були банди Малахова і Сибірякова, які постійно билися між собою[125]. Народ опоетизовував життя бандитів. Наприклад, у 1920-х роках серед молодих шахтарів були популярні «чисто хуліганські пісні», що містили багато слів зі злодійського жаргону[126].

Але злочинність відрізнялася від насильства. Якщо широко розповсюджене насильство було частиною повсякденного життя Донбасу, злочинність обмежувалася професійними злочинцями, яких було неймовірно багато. Попри все своє насильство, Донбас жив за своїми власними моральними законами. Як писав один дореволюційний мешканець містечка в Східному Донбасі, «їхній [донбаських людей] кодекс моральної поведінки був високий, крадіжок майже не було ані в місті [Каменську], ані в сусідніх шахтарських селищах, хоча на шахти завади приїздило багато нових людей»[127].

Однак багато спостерігачів (і до-, і пореволюційних) не бачили суспільного підґрунтя насильства[128]. Майже так само, як Паустовський, який у донбаських мешканцях бачив лише «міщан», один російський інженер бачив у натовпі лише натовп. Він писав про донбаських шахтарів:

Цей погляд на робітників і селян як на твариноподібних істот свідчить про суспільний розкол, на який страждав старий режим.

Такий погляд — це більше, ніж просто свідчення розколу. «Дикість» південного степу загалом і Донбасу зокрема, в його сучасному вигляді, була витвором уяви сучасників. Мало того, в багатьох аспектах сучасна політична історія Донбасу справді втілювала цю уявну дикість, що й доведуть наступні розділи.