Свобода і терор у Донбасі

Політика і географія

На політичний розвиток Донбасу вплинуло його географічне розміщення в Дикому полі, принаймні в уяві Москви. Цей вплив був помітний у трьох аспектах. По-перше, ще живі були бойові традиції козаків. По-друге, Донбас (і степ загалом) був притулком для багатьох утікачів від політичних і економічних утисків. По-третє, в багатонаціональному степу були неминучими міжетнічні конфлікти.

Козаки (казаки, вершники або розбійники по-турецькому) створили в Дикому полі військові громади, які складалися з тих, хто втік від польсько-литовського і московського гноблення, мріючи про вільне, незалежне і краще життя на новій землі. У вільному степу життя примусило їх стати «вільними вошами», вони боролися і проти своїх ворогів на півночі, і проти татар і турків у степу. Бути вільними вошами на практиці часто означало воювати як найманці, об’єднуючись із тим чи іншим табором залежно від політичних, воєнних, економічних та інших вимог. Окрім участі у воєнних діях, козаки жили з рибальства, полювання, торгівлі, хліборобства і грабунків. Саме життя було водночас брутальним, диким, безжальним і героїчним. Хоч якою була міфологія козаків[130], вони, врешті, цілком увійшли до складу Російської імперії упродовж XVII–XIX ст., коли Москва поширила свою владу на степ[131]. У цьому довгому і складному процесі треба було і давати, і брати, як у матеріальному, так і в символічному розуміннях. Що стосується запорозьких козаків, 1775 р. їхнє військо остаточно розпустила Катерина II. (Дехто втік на південь, в Оттоманську імперію, проте багато запорозьких козаків були «переселені, щоб стати Чорноморським військом на Кубані на Північному Кавказі)[132]. На початку XIX ст. донське козацтво, найбільше військо в Російській імперії, цілковито відійшло, як і інші козацькі формування, під царський контроль[133]. В обмін на вірність і військові послуги воно отримало певний ступінь самоврядування під юрисдикцією військового міністерства, і навіть після того, як у більшості міст і сіл європейської частини Росії внаслідок скасування кріпацтва було запроваджене громадське самоврядування (земства), донське козацтво було звільнене від цієї експансії цивільної влади аж до 1917 р. (за винятком короткочасного існування тимчасового земства 1870-х рр.). Козацька верхівка стала дворянами та урядовцями. Козакам загалом був наданий особливий юридичний статус (вони стали окремим станом), і, що найважливіше, козакам не треба було платити подушну подать (аж поки її скасували 1887 р.) і відбувати трудову повинність чи сплачувати податки грошима. Одне слово, козаки стали важливою воєнною силою імперії. За іронією долі, саме тому революціонери вбачали в козаках опору контрреволюції, гнобителя революційного руху[134].

Одначе Москва й боялася притаманного козакам палкого прагнення незалежності. Участь запорозьких козаків у повстанні селян (гайдамаків) 1768 р. на Правобережній Україні (Коліївщина) послужила слушним приводом для розпуску їхнього війська. Вихідцями з донського козацтва були багато керівників широких селянських бунтів: Стенька Разін (1672 р.), Кондратій Булавін (1707–1709 рр.), Омелян Пугачов (1792–1794 рр.). Стосунки між царями і козаками були такими важливими, що «коли Микола I призначив першого верховного отамана, він приїхав зі своїм сином до Новочеркаська, столиці донського козацтва, для церемонії представлення. Після Миколи I кожний наступний цар старався здійснити принаймні один офіційний візит на Дон, де існувала найбільша і найдавніша козацька громада»[135]. В уяві простих людей козаки також «уособлювали прагнення кращого світу і своєрідної анархістської свободи»[136].

Козацькі бойові традиції найповніше виявилися під час громадянської війни, що вибухнула після Жовтневої революції 1917 р. Донбас став театром воєнних дій, де, як описано у знаменитому романі Михайла Шолохова про Дон, багато донських козаків боролися на боці білих. Бойові традиції козаків допомогли і червоним, як розповідається в романі Шолохова та оповіданнях Ісаака Бабеля, проте навіть червоні козаки неохоче підкорялися більшовицькій владі. Про це яскраво свідчить доля героя громадянської війни, офіцера козацької Червоної армії Пилипа Миронова, чиє незалежне мислення викликало підозри в Москві, тож його заарештували і стратили[137].

Як і інші прикордонні реґіони, російсько-український південь мав тенденції до відокремлення. Він традиційно приваблював старовірів і сектантів, які шукали тут свободи. Донбас і Новоросія загалом були бастіонами «величезного поширення сект»[138]. За словами одного кубанського козацького отамана, «генія російського народу» завжди вабив південь; отже, реформа Петра I була помилкою; для росіян козаки були втіленням притягальної сили півдня. 1919 р. цей отаман звернув на це увагу командира білої армії О. І. Денікіиа, який утік на вільний південь із півночі, захопленої більшовиками[139].

Козацької войовничості або їхньої леґендарної сили боялися навіть у 1960-х роках. При першій звістці про знаменитий страйк 1962 р. у Новочеркаську, на краю Донбасу, радянське військове командування Північного Кавказу відреаґувало заявою: «взбунтовались казаки». Гнів народу проти Москви був таким, що люди побили жінку і вирвали їй волосся лише тому, що вона мала прізвище Хрущова[140], як у радянського лідера в Москві.

Навіть на колишній землі запорозьких козаків громадянська війна, здається, оживила їхні бойові традиції у формі широкомасштабної анархістської селянської війни (махновщина), яка захопила Донбас. Упродовж громадянської війни, яка тривала з 1918 по 1920–1921 рр., більшовики закидали українським селянам те, що в них «надзвичайно чітко викристалізувалася індивідуалістична свідомість і міцні анархістські тенденції». Українські селяни, що не приєдналися ані до радянської влади, ані до білої армії, були не схожі на своїх російських колеґ[141]. А загалом козацька спадщина становила основу української національної свідомості[142] і, в очах Москви, породжувала сепаратистські прагнення вільної, незалежної України. Отже, за радянської влади академічні дослідження українського козацтва були дуже обмежені, а «інколи були практично табу». Всі українські політичні групи, зокрема й молода Українська Радянська республіка, використовували козацьку символіку. І коли нещодавно вималювався і став реальним шанс здобути незалежність, козацьке минуле стало «фокусом національного самоототожнення»[143].

Як показує утворення козацького війська, Дикий степ відіграв важливу роль в історії України й Росії. Багато козаків були спершу втікачами, шукачами свободи. Поет Тимко (Хома) Падура (1801–1870) співав:

Упродовж років до козаків приєднувалися у степу численні селяни, які рятувалися від політичних та економічних утисків на півночі. Наприклад, знаменита опричнина Івана Грізного завдала країні великої руйнації, і багато селян знаходили притулок у степу[145]. Почасти у відповідь на вимогу поміщиків стримати переселення їхніх селян у вільний степ, на південь та в інші реґіони, Московська держава в XVI–XVII ст. запровадила кріпацтво[146]. Позбавлення свободи пересування не зупинило масової втечі селян. Навпаки, це дало їм іще один привід для втечі. Декого з них ловили і повертали їхнім власникам, проте інші здобували у степу волю. Їхнє переселення Москва сприймала не цілком неґативно, оскільки вважала, що це сприятиме надійнішому захисту південних кордонів від «невірних» мусульман.

Степ приваблював також різного роду злочинців і переслідуваних політично чи релігійно людей, які шукали собі притулку: тут «вони почувалися як риби у воді»[147]. Багато протестантів, католиків і старовірів — тих, хто дотримувався давніх обрядів після розколу церкви в XVII ст., — оселялися в степу. Неправославні християни становили значний відсоток місцевого населення (зокрема й козаків). Коли революційний рух набрав сили і політичні переслідування стали жорстокішими, на південь почали тікати й революціонери.

Економічний розвиток у степу, особливо у другій половині XIX ст., привабив сюди багато народу з центральної Росії та України, які шукали тут вільнішого і кращого життя. Наявність економічних можливостей спонукала до переселення сюди і багатьох євреїв, причому вони заселяли й землі на захід від області Війська Донського, що були в межах зони осілості[148].

Однак більшість уявлень, пов’язаних із вільним степом, виявилася лише міфом. Багато людей, які втекли від утисків, знову стали об’єктом нещадної експлуатації після того, як у XVIII ст. було знову запроваджене або ж посилене кріпацтво. Після розкріпачення 1861 р. зміцніли господарства дрібномаєтного дворянства і куркулів. Справді, селяни, більшість із яких були українці, обробляли значно більші земельні наділи, ніж російські селяни на півночі, і напередодні 1905 р. заборгованість у сплаті викупу за землю в Донбасі була набагато меншою, ніж, скажімо, в Тулі. Саме тому місцеві українці загалом значно неохочіше йшли на роботу в шахти і на заводи. Проте в українському степу економічна диференціація селянства була інтенсивнішою, аніж в інших місцях[149]. Тому народна ненависть до куркулів була в степу дуже сильною[150]. Після скасування кріпацтва в житті людей і в сільському господарстві, і в промисловості була присутня безперечно капіталістична логіка, проте на півдні завжди були свої специфічно південні риси, як зауважив письменник Костянтин Паустовський:

Степ був далебі не вільний.

Так само «вільний» степ не завжди відповідав своїй репутації в політичному аспекті. Наприклад, формально демократичне врядування донських козаків у формі кругів і отаманів було значною мірою міфічним, утративши ту маленьку частку реального, що була в ньому до того, як козаки опинилися під владою Москви.

Романтичний образ степу також не був властивий Донбасу. Той, хто приїхав у Донбас, був би розчарований, не знайшовши тут «солодкої гіркоти полину», яку традиційно пов’язують зі степом. Донбас пахнув пилюкою і димом. Скрізь було «те саме — степ, заводи, шахти, степ»[152].

Проте «сам міф мав величезне значення, бо давав кожному модель вирішення проблеми», як колись зауважив Алберт Гіршман із приводу американського Заходу[153]. А міфологія (і образ) вільного степу вплинули й на політику[154]. Точнісінько, як козаки, жителі вільного степу — некозаки — здавалися Москві цепокірними борцями за свободу і незалежність. Справді, їхня репутація зовсім не підбадьорювала центр. Саме тут, у степу, здебільшого під проводом козаків, відбулися головні селянські повстання в XVII–XVIII ст. У XX ст. історія повторилася, підкріплена цього разу новими елементами в містах (робітничим рухом). Для Москви образ вільного степу був більше, ніж просто міфом.

Слід бути обережним, наголошуючи на силі міфу, культури і традиції. Тридцять років тому Беринґтон Мур Молодший застерігав від твердження, що «культурна і суспільна неперервність не потребує пояснення»:

За винятком слів, що людей вчили соціології, зауваження Мура можна застосувати до російсько-українського степу, змінивши ролі: царський уряд вживав жорстоких заходів, щоб знищити дух вільного степу, коли прагнув приєднати прикордонні козацькі держави до своєї імперії.

Навіть за радянського режиму степ загалом, і Донбас зокрема, давав притулок безправним політично, особливо куркулям, у яких конфіскували майно і які рятувалися від колективізації та голоду, про що йтиметься в наступних розділах. Жах і привабливість Донбасу добре описав письменник Борис Антоненко-Давидович, який приїхав сюди 1929 р. Широкі відкриті простори Донбаського степу, поцятковані високими териконами, так відрізнялися від Донбасу його фантазій, що не викликали в ньому жодного почуття, жодної «історичної романтики», так тісно пов’язаної з Диким степом. Проте йому здалося, що тут зароджується якась нова історія, якась нова особлива романтика. Можливо, тут навіть поставала нова Україна[156]. Попри всі утиски радянської влади, Донбас утримував аспект свободи.

Частиною «дикості» степу були міжетнічні конфлікти. У степу перебувало стільки різних етнічних груп, що він став полем битви постійних міжнаціональних воєн. Навіть уже тоді, як Російська імперія завоювала південь і колонізувала його переважно слов’янським населенням, степ (і Донбас теж) усе ще зберігав багатоетнічний характер. Згідно з першим всезагальним переписом 1897 р., «етнічний» склад населення Донбасу (в Бахмутському, Слов’яно-сербському і Маріупольському повітах) був такий (у відсотках): українці — 52,4; росіяни — 28,7; греки — 6,4; німці — 4,3; євреї — 2,9; татари — 2,1; білоруси — 0,8; і поляки — 0,4[157].

Яким етнічно різним був Донбас, можна побачити на прикладі українського поета Володимира Сосюри (1898–1965), який народився в місті Дебальцеве на Донбасі. Серед своїх предків він мав щонайменше шість націй: серби, угорці, євреї, українці, французи і карачаї[158]. Донскі козаки, суміш росіян і українців, включали особливу групу неслов’ян: калмиків[159]. Так само серед запорозьких козаків було багато неслов’ян: євреїв, татар, поляків, турків. Микита Хрущов тепло згадує болгарських фермерів дореволюційного Донбасу, «які вели багато найкращих сільських господарств. Вони були прекрасними організаторами. Вони буквально затопили ринки високоякісними, дешевими продуктами»[160]. У Донбасі було багато німецьких фермерів, нащадків тих німців, які приїхали заселяти степ за правління Катерини II.

У Донбасі говорили багатьма мовами, проте основними були російська й українська. Донскі козаки розмовляли «козацькою мовою», російською з елементами української і татарської. У містах основною мовою була і є російська, як писав у дореволюційні роки про Луганськ меншовицький активіст Георгій Денік:

Деякі менш освічені мешканці Донбасу розмовляли (і певною мірою розмовляють і досі) російсько-українським суржиком, «українсько-російським діалектом»[162]. Часто люди в українсько-російських прикордонних реґіонах не ототожнювали себе ані з українцями, ані з росіянами, називаючи себе перевертні або перевертыши[163].

Однак міжетнічне співіснування майже неминуче означає міжетнічні конфлікти. У промисловому Донбасі татари, мусульмани часто були для слов’ян жертвами. Місцева влада переслідувала татар, що, як стверджувала вона, не є людьми[164]. 1902 р. на вугільній шахті Якобенка російські шахтарі, роздратовані чутками, що їхні низькі заробітки пояснюються напливом татарських робітників, вдерлися до їхніх бараків, побили і порізали їх[165].

Стосунки між росіянами і українцями були інколи напруженими. В сільській місцевості вони жили дуже схожим життям, проте села були або російськими, або українськими і майже не змішувалися одне з одним. Деякі особливості життя, як, наприклад, російський звичай будувати огорожі навколо будинків, українцям не подобався[166]. Здається, в містах і робітничих селищах стосунки були ще напруженішими. Росіяни і українці мали одні для одних образливі назви (хохлы [жмут волосся на поголеній голові козака] для українців, кацапи [звична образлива назва, що означає «цап»], грачі, кугути для росіян тощо)[167]. Російські шахтарі «постійно ворогували» з місцевими українцями, головним чином через жінок. Робітники крали речі у селян просто «щоб допекти ненависному хохлу»[168]. За словами колишнього більшовицького активіста, в Донбасі їхня ворожнеча «систематично виливалася в найдикіші форми різанини»[169]. В дореволюційному Луганську існувала постійна ворожнеча між його трьома районами — самим містом, де жили російські робітники, лівобережним селом Кам’яний Брід і правобережною Гусинівкою, де жили ремісники (багато з яких були євреями). Вони так ненавиділи одні одних, що було небезпечно перетинати кордон іншого району: вас могли примусити «плазувати по пилюці й по болоту», насміхалися б із вас, як тільки можна, і врешті б побили. Здається, місцеві українці в багатьох випадках брали гору: четверо-п’ятеро українців могли побити аж до двадцяти п’яти росіян; якщо українець у Луганську був вихідного дня в доброму гуморі, він ішов у район робітничого класу «бити кацапів». Він міг вдертися до церкви під час служби і почати бійку[170].

У найскладніші і найсерйозніші конфлікти були втягнені євреї. Згідно з одним повідомленням, «вся політика і робота влади були скеровані проти євреїв. Церква, школа і весь апарат поліції були пристосовані до цькування і гноблення цієї частини населення»[171]. В Донбасі, як і в інших реґіонах України і Польщі, періодично відбувалися погроми. Євреї мали право оселятися лише в межах смуги осілості, їхнє матеріальне і духовне життя підлягало низці офіційних обмежень. Дехто з них мав змогу навчатися в професійних школах, як-от гірничих інститутах, які забезпечували дедалі більшу кількість технічного та інженерного персоналу з євреїв[172]. Але більшість євреїв працювала в «традиційних» сферах, як-от «торгівля і реміснича діяльність, домінуючи в забезпеченні послугами поселень у Донбасі, які швидко зростали». Тут, як і скрізь у межах смуги осілості, вони були змушені конкурувати у своїх професіях із росіянами й українцями, які так само, як і євреї, приїхали сюди в пошуках нових можливостей. Небагато євреїв працювали фізично на шахтах і заводах. Таким чином, не лише їхня національність і релігія, а й зосередження їх у межах певних професій сприяли їхній ізоляції від робітничого населення Донбасу. Робітники дивилися на євреїв, власників крамниць і корчем, як на чужинців, які спільно з керівництвом шахт і заводів експлуатували їх. Проте для неєвреїв вони були не просто «експлуататорами», а «єврейськими експлуататорами». Наприклад, 1892 р., під час знаменитого холерного бунту в Юзівці, який закінчився погромами євреїв, «натовп грабував спочатку лише єврейські крамниці, а коли власник доводив своє російське походження, показуючи ікону, бунтівники платили йому за весь відібраний товар. І лише напившись до безтями, бунтівники спалювали і грабували всіх без розбору»[173].

На Донбасі, як і скрізь по Україні, антиєврейські погроми відбувалися періодично, особливо наприкінці XIX і на початку XX ст. Донбас майже оминули перші широкомасштабні погроми 1881–1882 рр.[174], але 1892[175] і 1903 р. привид погромів блукав Донбасом. В останньому випадку погроми, що прокотилися Кишиневом навесні 1903 р., породили численні загальнопоширені чутки про неминучі погроми в Донбасі. Євреї переїздили в безпечніші місця, а адміністрація шахт утікала, рятуючись від небезпеки. Соціал-демократи, які готували Першотравневі демонстрації, змушені були скасувати їх, боячись, щоб, за їхніми власними словами, шахтарі не взяли участі в погромах. Однак вчасно послані козацькі війська запобігли виникненню погромів 1903 р.[176]. Невеликий погром мав місце у лютому 1905 р. в шахтарському селищі Рикове (неподалік Луганська): три тисячі страйкарів напали на крамницю Давидовича і рознесли її[177].

На Донбасі, як і скрізь, найруйнівніші погроми відбулися у жовтні 1905 р., через кілька днів після того, як Микола II видав знаменитий Жовтневий маніфест, що обіцяв політичні поступки тоді, як тривога за майбутнє самодержавства мобілізувала консервативні елементи[178]. В Юзівці, де вибухнув один із найбільших у Донбасі погромів, вбито щонайменше дванадцять євреїв[179]. Юзівський погром почався з того, що невеличка група людей, яка нібито складалася головним чином із євреїв, показала робітникам Жовтневий маніфест, щоб ті ознайомилися з ним. Робітники натомість відповіли диким погромом. Було знищене майже все єврейське майно, зокрема і Юзівська синагога. Робітники і заводів, і шахт заганяли євреїв (серед яких були жінки і діти) до лікарень сокирами. Шахтарі скрізь шукали євреїв, які ховалися в навколишніх селищах[180]. Кількох євреїв живцем кинули в доменну піч[181]. Микита Хрущов, тоді одинадцятирічний хлопчик, бачив цей погром на власні очі:

Немає жодної впевненості, чи всі подробиці цього спогаду і його пояснення причин погрому точні[183]. Проте коментарі Хрущова є цінним свідченням напруженості, що панувала в Юзівці.

У Луганську погроми були менші, зареєстровано лише один смертельний випадок[184]. Але було багато пограбувань, а одну жінку зґвалтували, примусивши її доньку тримати свічку і дивитися на це. Людей не відпускали, якщо вони показували хрест на грудях: їм треба було представити «істотніший доказ»[185], найчастіше — необрізану крайню плоть. У Луганську погромники, натовп, що на початку складався зі 150 чоловік, ніс портрет царя і червоний прапор. Свідок, який це спостерігав, соціал-демократ, не міг збагнути, що означає ця очевидна суперечність: патріотичну маніфестацію чи революційну демонстрацію[186].

Національна і релігійна ненависть та забобони, безперечно, були першопричинами погромів, але були й інші важливі фактори. Візьмімо, наприклад, географію погромів. Як помітили дослідники, обидві хвилі погромів — 1881–1882 та 1903–1906 рр. — були зосереджені в основному в кількох губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Бессарабській, Подільській, Катеринославській, — інакше кажучи, в усьому південноукраїнському степу. На північному заході (Литва і Білорусь), де єврейське населення також було численним, погроми або не відбулися взагалі, або були незначні[187]. Деякі росіяни часто пояснювали це «козацькими традиціями» українського народу (зокрема й масовим убивством євреїв 1648 р. за часів козацького гетьмана Богдана Хмельницького та різаниною євреїв, яку здійснювали селяни і козаки, що брали участь у Коліївщині 1768 р.)[188]. Проте нові погроми були не так новою версією давніх звірств, як наслідком напруг, що сформувались у процесі швидкого економічного розвитку, і справді, саме в степу давня суспільна структура перебувала під найбільшим тиском.

Як переконливо довів у своєму нарисі Ганс Роґер, погроми були, «по суті, міським явищем, відображенням соціальних і міжнаціональних напруг у південних містах, які швидко зростали». Головними погромниками були члени найнижчих прошарків середнього класу (міщани) і «міґранти з внутрішніх російських губерній, куди більшість євреїв не допускали». Це були «залізничники й будівельники, поденники, вантажники і волоцюги» (у випадку Донбасу слід було б додати заводських робітників і шахтарів), які «втікали від злиднів у міста, порти, на заводи і майстерні півдня». Але «в щойно заснованих селищах чи міських халупах» вони стикалися з євреями (що, як і вони самі, приїхали у степ у пошуках кращого життя), дивлячись на цю «зневажену й чужу групу як суперників у пошуках роботи, як суперників-роботодавців, покупців чи продавців предметів першої необхідності»[189]. Натомість консервативні елементи були стривожені швидким економічним розвитком, що підточував старий суспільний лад і створював велику напруженість у містах. Ці люди вбачали в євреях втілення всього того, що їх лякало: змін, сучасності і життя без коріння, без зв’язку з народом і краєм[190]. Коли ці дві сили зіткнулися, як-от 1905 р., наслідки виявилися згубними.

Без народного юдофобства погроми б не відбулися, але воно саме не може пояснити географії погромів. Звісно, як стверджує Шломо Ламброза, те, що в степу організація єврейської громади була обмеженою і бунд (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії) «ще не заснував загонів самооборони», також може бути однією із причин зосередження погромів на півдні[191]. Проте цю слабкість певною мірою можна пояснити тим, що євреї в степу більше пов’язані з конкурентним економічним розвитком, ніж євреї на північному заході[192]. Лише небагато єврейських робітників знали ідиш, що ускладнювало для бунда їхнє об’єднання. На думку Ганса Роґера, в Західній Європі визволення євреїв і конкуренція, яку вони створювали, були важливими причинами погромів. «Якби звільнення євреїв було в Росії фактом, а не химерою правих, її антисемітизм знайшов би ширший відгук», ніж він мав насправді після 1905 р.[193]. Роґер висловив також думку, що бунти проти негрів на американській півночі в XIX–XX ст. мають багато спільного з антиєврейськими погромами на півдні Російської імперії. І навіть якщо ці заворушення відбувались у докорінно різних політичних системах, одні — в автократичній державі, інші — в ліберально-демократичній, в обох країнах антагонізм виник під «впливом змін у міському середовищі»[194].

Географія важлива для розуміння політики Донбасу. Він міститься між двома історичними козацькими реґіонами. Козацькі сили як приборкувачі народних виступів символізували стару Росію, статус-кво, і їхня присутність у Донбасі і навколо нього забезпечувала могутній консервативний чинник донбаської політики. А водночас козацький дух свободи і далі був загрозою для центральної влади — і царської, і радянської. Попри всю характерну для Донбасу економічну експлуатацію, він був притулком для тих, хто втікав від злиднів і гноблення. І нарешті, Донбас був місцем, де історично зібралося багато різних етнічних груп. Міжнаціональну напругу посилював швидкий економічний розвиток. Саме на цьому історичному й соціальному тлі точилися політичні битви в Донбасі[195].

Робоча сила і насильство

Виникнення сучасної промисловості і її швидкий розвиток у Донбасі у другій половині XIX ст. поновили символічне прикордоння, створюючи величезні можливості, а отже, приваблюючи чимало людності з різних кінців імперії. Донбас врешті став утіленням багатьох рис історичного дикого степу (свободи і насильства) у їхніх сучасних образах.

Внаслідок промислового розвитку виникла велика кількість робітничих селищ і колоній у Донбасі. Це були типові селища, що містилися на території певного промислового підприємства, де майже всі були пов’язані з цим підприємством і воно керувало майже всім. Юзівка — добрий приклад таких селищ, як і довів Теодор Фридґат[196]. У них панувала особлива феодальна атмосфера. За словами Микити Хрущова, який працював на компанію Г’юза,

Макіївці були властиві ті самі риси, які спостеріг 1908 р. гість із Франції:

Ці селища і міста відрізнялися від інших промислових центрів, як-от Санкт-Петербурґа і Москви, де промисловість розвинулася принаймні почасти на базі наявних ресурсів. Справді, ці міста і центри, як довів Деніел Бровер, відчували нестачу людських ресурсів і були вимушені покладатися на приїжджу робочу силу (тому він і назвав їх «містами переселенців»)[199]. Але рідко заселеному Донбасу доводилося будувати свою промисловість зі строкатої публіки, розраховуючи майже тільки на робочу силу переселенців, і тому, якщо в Москві і Санкт-Петербурзі індустріалізацію фінансували приватний, державний та іноземний капітали, в Донбасі рушійною силою економічного розвитку був іноземний капітал. Напередодні Першої світової війни 26 із 36 акціонерних товариств вугільної промисловості Донбасу майже цілковито належали іноземному капіталу. Ці фірми забезпечували 95,4 відсотка видобутку вугілля акціонерними товариствами і понад 70 відсотків усього видобутку вугілля в Донбасі. Управи 19 з 29 компаній містились у Франції й Бельгії[200].

Іноземні й російські керівники в Донбасі жили на широку ногу. Директори мешкали в «палацах» із великими садами, де росли рідкісні дерева, а десятники, власники крамниць і головні бухгалтери — у затишних квартирах, де було від 4 до 12 кімнат і працювали слуги[201]. Екстравагантність панів набирала іноді дивних форм. Керівником Макіївської шахти на початку 1890-х р. був транспортний інженер А. Н. Глєбов. «Живучи за 25 верст від копальні в садибі Іловайських “Зуївці”, Глебов приїздив на шахту на шаленій трійці із дзеленчанням і галасом або пізно вночі, або вранці на світанні — таким несподіваним приїздом він “контролював” роботи»[202]. Є свідчення, що інший директор шахти поблизу Юзівки 1892 р. так само хизувався своєю силою і багатством[203]. Звісно, вони жили зовсім ізольовано від робітників. Зате місцеві селяни ставилися до керівництва як до нової аристократії: «Особливо урочисто вітали з великими святами, на жаль, завжди отримуючи “на водку” — від тієї традиції було неможливо відмовитися»[204].

Дикий степ був ареною дикої експлуатації. На робочих місцях влада адміністрації часто була необмеженою. Шахтаря протягом дня нещадно експлуатували і принижували. Розповідали, що іноземні десятники були дуже нахабними і часто били російських робітників[205]. Гірничий інженер. Олександр Фенін стверджував, що він і його товариші інженери «зуміли завоювати міцні симпатії робітників», але в листівці 1903 р. писалося, що Фенін ставився до робітників гірше, ніж до тварин[206].

Навіть артілі (незалежні робітничі бригади) не були вільні від експлуатації. Робітники часто організовували артілі, щоб упоратися з важкою, небезпечною роботою і боротися проти експлуатації. Загалом артілі були тісно згуртованими організаціями, які забезпечували (або принаймні мали забезпечувати) рівність, взаємодопомогу і автономію. Інакше кажучи, артілі були своєрідною, перенесеною в місто сільською громадою (миром, общиною), яку селяни ідеалізували і яка зберігала їхні характерні особливості. Артіль могла занадто старанно опікуватися своїми членами, ж це часто і траплялося, проте її керівників (артільників) чи старшин звичайно обирали (і шанували) члени артілі. Такі громади були особливо важливі при виконанні небезпечних підземних робіт, і розпуск артілей після революції 1917 р. знищив ці традиційні зв’язки у підземних роботах, внаслідок чого виникли небезпека і плутанина[207]. Проте експлуатація існувала і в артілях. Згідно з одним повідомленням, у Росії, на відміну від Італії, артілі чомусь стали залежними в роботі від підрядчиків (артільні старшини часто працювали на них) і зазнавали експлуатації з їхнього боку[208].

Щоб організувати працю, адміністрація запровадила штрафи за найменше порушення умов роботи, позбавляючи робітників 10–25% їхнього заробітку[209]. (Це врівноважувало відносно високу зарплатню донбаських робітників). Тому гірничих інженерів вважали за «гірничих офіцерів»[210]. Фенін стверджував, що історично в Росії слово «інженер» було синонімом «загребущої людини», «майже всуціль безсоромного хижака»[211]. Мало того, в Донбасі їх іноді навіть прозивали слугами іноземного капіталу, оскільки багато з них працювали на іноземні концерни. Адміністрація звичайно виплачувала платню з запізненням, щоб затримати робочу силу, але ця платня часто видавалася тільки як кредити чи талони для крамниць і корчем, що належали компанії. Робітників, багато з яких були неписьменними чи малописьменними, обманювали на роботі, у крамницях і в конторі[212]. Праця була не вільною, а, як казали робітники, важкою: «Що Сибір, у нас свій Сибір»[213].

Майже в усіх повідомленнях про робітничий рух у Донбасі стверджується, що було важко організувати робітників, особливо шахтарів. Копальні були розкидані по всьому степу, між ними майже не було зв’язку. Незадоволені робітники переходили з шахти на шахту; так само робили ті, кого переслідувала адміністрація, і втікачі, які не мали належних документів. Етнічне різноманіття ще більше ускладнювало завдання організації, а ворожнеча і розкол залишалися сильними навіть усередині однієї етнічної групи, наприклад, серед росіян, які часто були вірними членами лише своїх бараків і земляцтв (груп людей з однієї сім’ї, роду, села, району чи області)[214]. Ба більше, як довів Теодор Фридґат, існувала чітка різниця між заводськими робітниками («які рухалися до сучасної культури, перебуваючи в тому, що поступово набирало обрисів міського поселення») і шахтарями («що застигли в агонії безладного переходу від села до індустрії»), «двома цілком відмінними суспільствами»[215]. Додаймо до цієї різниці відмінності в уміннях, цілях, релігії, віці й регулярності зайнятості, і ми отримаємо дуже чітко розділені групи робітників.

Натомість південні промисловці (серед яких більшість становили донбаські підприємці) були одними з найорганізованіших у імперії. Вже 1874 р. вони заснували Спілку південних виробників вугілля та сталі, яка «обстоювала швидку економічну модернізацію країни». Багато південних підприємців домагалися створення синдикатів, щоб сприяти «централізації і контролю промисловості, які добре відповідали абсолютизму». 1902 р. уряд санкціонував створення «Продамету» (синдикату виробників сталі), а 1904 р. виникло «Продвугілля» (синдикат виробників вугілля)[216]. Спілка стала широкою і впливовою групою людей, об’єднаних спільними інтересами, яка мала багатьох своїх лобістів у стратегічно важливих організаціях[217].

Історики погоджуються з тим, що донбаські промисловці були відносно «освіченими». Алфред Рібер стверджував, що вони «виявляли до своїх робітників турботу скорше ієрархічну, ніж патерналістську. Тобто до робітників ставилися як до найманих працівників, а не як до “членів сім’ї”, як це було в Москві»[218]. Вважають, що однією з причин їхнього піклування про добробут робітників була необхідність приваблювати і утримувати робочу силу в реґіоні з нестачею робочої сили. Справді, південні промисловці без дозволу влади ініціювали 1884 р. створення фонду соціального забезпечення з інвалідності й витрачали на цей фонд третину бюджету спілки[219]. Їхня політична орієнтація полягала в неприєднанні до жодної партії. Один відомий донбаський інженер пригадує, що навіть під час революції 1905 р. «я був цілком спантеличений труднощами визначення політичної орієнтації більшості моїх друзів і навіть моїх власних поглядів»[220]. Сьюзен Маккефрі назвала їхню позицію «капіталізмом загального добробуту», або «лібералізмом загального добробуту»[221].

Незважаючи на все це, між робітниками і дирекцією існував, як зазначено у рапорті катеринославського губернатора про холерний бунт 1892 р. в Юзівці, величезний дисбаланс сили — добробут робітників цілком залежав від волі начальства; а насправді дирекція безкарно експлуатувала робітників. (У примітці, зробленій на полях міністром внутрішніх справ, читаємо: «Можливо, в цьому й полягає суть питання?»). В цьому розумінні у промислових містах і поселеннях Донбасу були міцні патерналістські відносини. Як і в інших місцях та країнах, сильний патерналізм часто робив робітників пасивними. Тільки-но виникав конфлікт, одразу вдавалися до жорстокої сили, і робітників шмагали так, наче вони були дітьми або рабами, чию поведінку належить виправляти батьківським ременем. Повсякденне життя в Донбасі було таким сповненим насильства, що російська преса приписувала дику експлуатацію жорстокому капіталізмові, чужому для Росії; це був зручний хід: адже в Донбасі переважав іноземний капітал.

Не дивно, що історія Донбасу позначена періодичними потужними вибухами протесту.

Один із перших конфліктів на Донбасі стався в Юзівці 1874 р. Шахтарі вимагали підвищення заробітної платні; вони хотіли, щоб їхній страйк підтримали й робітники прокатних цехів. Адміністрація підприємств Г’юза завезла прокатникам (які отримували значно більшу платню) кілька діжок горілки. Коли шахтарі прийшли неозброєні, прокатники під керівництвом клану Г’юза напали на них із залізними прутами. Прокатники гналися за робітниками десь із милю, а потім зупинилися, «нібито засоромившись зробленого», але насправді вони просто були п’яні. Тоді службовці сіли на коней і заходилися ловити шахтарів, хапали їх по одному і побили одного залізним прутом. Ватажків бунту вислали в їхні рідні села під нагляд поліції. Влітку, щоб попередити сезонний відплив робітників, Г’юз не віддавав паспорти тим, хто хотів їхати геть. А коли вони почали покидати роботу без документів, Г’юз наказав начальнику залізничної станції не продавати квитки тим, у кого не було паспорта, і відсилати їх назад на підприємство[223]. Наступного року робітники заводів Г’юза, розлючені затримкою у виплаті заробітку, пограбували крамниці і корчми, коли обіцяний їм кредит був анульований[224].

5 травня 1887 р. повстали робітники шахт № 11, 18 і 19 в Рутченковому поблизу Юзівки, вони обікрали і розбили крамниці, а причиною послужило те, що сезонне підвищення зарплатні (щовесни, коли робочої сили меншало, платню підвищували, щоб утримати робітників) було меншим, ніж у попередні роки. Оскільки на шахтах не було жодного фахівця, який розмовляв би російською, вони не змогли повідомити свої вимоги. Врешті тисяча п’ятсот шахтарів зібралися в конторі адміністрації, і коли директор Вінсент відмовився ще підвищити їм платню, робітники погрожували йому словами, і Вінсент повідомив про це начальника бахмутської поліції. Коли того самого вечора про це дізналися шахтарі, кілька сотень їх вдерлися до броварні, напилися пива, а тоді перейшли в корчму і почали пити горілку. Наступного ранку кількасот шахтарів знову пішли до броварні, цього разу зірвали замок зі складу і знову випили все пиво. Опівночі того самого дня близько півтори тисячі шахтарів знову зібралися разом і рушили із засвіченими головними лампами (за деякими даними, вони були озброєні кайлами) на підприємства Г’юза, на відстані п’яти кілометрів. По дорозі вони зруйнували кілька будинків, пограбували корчму, випили всю горілку, яка там була. Озброєні робітники, яких зібрала поліція на заводі Г’юза, розігнали демонстрацію, переслідуючи демонстрантів усю ніч. Сорок сім (за деякими повідомленнями, сорок) шахтарів були заарештовані. Проте ще два дні робітники в Рутченковому відмовлялися працювати. Коли в Рутченкове прибув віце-губернатор Катеринославської губернії з двома батальйонами солдатів і шахтарям наказали вийти на роботу, страйк закінчився.

В офіційних повідомленнях писалося, що заробітна платня робітників зменшилася через великі штрафи «за непоштивість до начальства» і що адміністрація шахти давала шахтарям талони (замість грошей), щоб вони купували товари в крамницях компанії за цінами, вищими, ніж на ринку. За словами жандармського офіцера, робітники вважали, що «хоч їх і покарають за заворушення, то принаймні збагнуть їхнє становище і бодай трохи поліпшать його». Після страйку навколо шахт і заводів для охорони були дислоковані козацькі полки[225].

Значно деструктивніша подія, так званий холерний бунт, сталася 1892 р. на підприємстві Г’юза, зібравши велику данину людських життів. Війська використали понад 150 бойових патронів і застосували шаблі та списи проти повсталої юрби. Принаймні 23 робітники були вбиті (за деякими даними, 50 а то й більше) і семеро померли від опіків. Загалом були спалені і пограбовані 182 крамниці, 11 корчем, 7 приватних будинків і одна синагога. Заарештовано до 500 чоловік. Бунт швидко охопив усю область Війська Донського. Шахтарі масово втікали з шахт від епідемії і переслідувань, унаслідок цього видобуток вугілля впав на 60 відсотків. І однак із початку епідемії в липні до 6 листопада холера забрала життя 738 чоловік у степовому промисловому поясі[226].

Безпосередньою причиною бунту був страх перед епідемією, яка поширилася на Донбас з Астрахані на Волзі. Епідемія виявила глибокий соціальний розкол серед шахтарської спільноти. Щороку кількість «безпритульних, мандрівних» переселенців зростала. Згідно з рапортом губернатора Катеринославської губернії, люди зачаїли злобу проти тих, хто відповідав за їхню долю, і проти тих, хто скористався з їхньої слабкості; вони були готові помститися за першої нагоди. Коли спалахнула пошесть холери, одну селянку ізолювали в карантинному бараці. Запідозривши, що лікарі вирішили її там убити, робітники збунтувалися. Виступило від п’ятнадцяти до двадцяти тисяч чоловік. Бунт тривав понад двадцять чотири години і був придушений Дванадцятим Донським козацьким полком і поліцією. Г’юз самовпевнено думав, що його робітники (п’ять тисяч), багато з яких уже оселилися тут, відтепер будуть задоволені і слухняні. Насправді, коли почався бунт, «усі робітники» покинули завод і приєдналися до натовпу бунтівників. Вони не слухали представників адміністрації, яка намагалася спростувати чутки про страшний намір лікарів. Бунтівники вислухали проповідь священика і поцілували на знак поваги святий хрест, але порадили священикові іти додому і протестували далі. Натовп довіряв і виконував накази лише своїх ватажків «із числа невідомих мандрівних людей»[227].

Ватажків бунту заарештували і прилюдно відшмагали на спаленій до останку головній площі Юзівки. Місцевих селян мобілізували, щоб вони вчинили покарання, яке тривало три дні. Навіть найдужчі вже не могли кричати після десяти ударів. Військовий лікар визначив за зовнішнім виглядом, скільки ударів витримають робітники. Зовнішній вигляд виявився оманливим, і деяких виносили мертвими. Інших засудив військовий трибунал; вісьмох із них — до смерті[228].

Менш руйнівні заворушення часто відбувалися в 1890-х рр., у період широкого промислового розвитку Російської імперії[229]. Наприклад, у середині 1890-х рр. у Голубівці три тисячі робітників рознесли дощенту приміщення адміністрації, скинули підйомний кран у стовбур шахти і пошкодили обладнання. (Причина цього бунту невідома). Влада озброїла селян із навколишніх сіл і кинула їх проти шахтарів. До селян приєдналися і два ескадрони козаків. Кожного з арештованих робітників відшмагали, давши шістдесят різок[230]. 1900 р. страйкарів із шахт Макіївки і Прохорівки, які вимагали кращих умов праці, теж покарали різками[231].

До 1904 р. шмагання (і фізичне покарання загалом) селян (більшість робітників належали до стану селян) було законним[232]. Проте ця практика (яка не припинилася, як ми побачимо далі, навіть після 1904 р.) була свідченням глибокого соціального розколу, притаманного царському режиму. Вона зовсім не узгоджувалася з нібито ліберальними ідеями донбаських промисловців, зате відповідала давнім відносинам поміщика і кріпака, хазяїна і слуги. Фактично зберігався старий режим. Його стійкість часто пояснюють тим, що в Донбасі бракувало громадянського досвіду. Мовляв, так званий третій прошарок, такі професійні групи, як лікарі, вчителі, агрономи і статистики, що мали б перенести такий досвід зі свого середовища у земства (органи місцевого самоврядування), був «у Донбасі дуже нечисленним»[233]. Неясно, чи це справді було так, згідно з статистикою, коли йдеться про західну, українську частину Донбасу[234]. (Східний Донбас у складі області Війська Донського не мав земств). Крім того, представників третього прошарку, з якими контактували робітники, наймали на роботу здебільшого донбаські компанії, приватні підприємці. (Хоча містечка, що належали якійсь компанії, іноді були досить великими, їм не надали статусу муніципальних). Отже, на думку робітників, ці фахівці належали до адміністрації. (Тому на лікарів дивилися, як на ворогів). Хоча Донбас і становив крайній випадок, у російських містах загалом теж існувала широка прірва між ідеалами і грубою реальністю. Деніел Бровер назвав це «протистоянням між мрійниками та бізнесовою елітою, з одного боку, і переселенськими містами, — з другого»[235].

Донбаські бунти були скеровані проти тих, кого робітники вважали своїми гнобителями, і проти їхніх спільників: управителів, купців, корчмарів, медиків та іноземців загалом. У ленінській теорії стихійності як ворога свідомості часто стверджується, що робітників, здається, не хвилювали «фундаментальні суспільні, економічні та політичні зміни»[236]. У пострадянські 1990-і роки деякі спостерігачі висловилися б так само щодо браку в донбаських шахтарів цікавості до «фундаментальних» проблем (розділ 8).

Проте вони могли дивитися на фундаментальні питання з погляду самодержавства. Вважається, що міф про доброго царя і злих урядовців — міцно вкоренився серед російського та українського селянства[237]. Хоча бунти були руйнівними, як свідчать події 1887 р. в Рутченковому, про які йшлося вище, ці бунти «ритуалізували несамовитість, із якою робітники зверталися до царської влади»[238]. За словами Олександра Феніна, шахтарі, які ще не втратили зв’язку з селом, були «схильні вважати участь у страйку за своєрідний “бунт”, за те, що, хоч і матиме кару з боку начальства, сповнена протесту і розгулу»[239]. Інакше кажучи, розуміння робітниками світу, в якому вони жили, їхнє сприйняття своєї ідентичності, їхнє уявлення про моральну економіку визначалися і моделювалися офіційним політичним курсом: добре самодержавство, вірний народ, а між ними — гнобительські елементи. Лікарі, виховані в дусі сучасної медичної науки, дуже добре вписувалися в таке бачення світу. Навіть шмагання відповідало уявленню про народ як про масу, що кається перед царем.

Однак можна було б заперечити, що насправді робітники просто використовували ці уявлення для своєї власної мети. Так само як і селяни, яких вивчав Деніел Філд, робітники були лукавими, честолюбними і завбачливими. Є свідчення, що донбаські робітники були меткими операторами на ринку і добре зналися на його механізмі. Наприклад, вони часто страйкували навесні, як-от 1887 р., щоб домогтися максимального результату, оскільки тоді через відплив робітників на ринку робочої сили попит перевищував пропозицію[240]. Цілком очевидно: та ринкова сила, що діяла на півдні, була величезною трансформаційною силою і становила загрозу для традиційної суспільної і моральної структури самодержавства, і саме тому самодержавство весь час амбівалентно ставилось до швидкого капіталістичного розвитку[241]. Однак незважаючи на часті страйки, царська влада була переконана, що робітники не схильні організовуватися (а чого їм бути схильними, якщо вважали, що вони діяли традиційним способом), і тому урядовцям здавалося, що шахтарі менш політично ненадійні, ніж заводські робітники[242]. (Дослідження засвідчують, що, хоча в інших країнах у вугільній промисловості теж трапляються страйки і бурхливі протести, вона може бути й мирною)[243]. До кінця XIX ст., на радість царській владі, революціонери не змогли організувати донбаських шахтарів[244]. Поведінка гірників так нагадувала поведінку селян Філда, що услід за Філдом можна зробити висновок: «ми не можемо визначити співвідношення щирості й обману в самих селянах»[245].

Однак з початком XX ст. підпільні організації соціал-демократів (марксисти), народники (згодом соціал-революціонери, есери) та анархісти врешті стали діяти в Донбасі на постійній основі[246]. Важко з’ясувати, наскільки їм вдавалося організовувати робітників, особливо шахтарів. Анархісти не були дуже організованими вже за самим своїм визначенням; до партії есерів входили різні групи. А щодо марксистів, то в дикому степу Донбасу помірковані меншовики були значно сильніші, ніж більшовики. Це може означати, що організована частина донбаських робітників, яка була дуже невеликою, надавала перевагу відкритій економічній боротьбі за конкретні здобутки[247].

Революція 1905 р., що відбулася тоді, коли Росія програвала війну Японії, розділила Донбас, як і всю імперію, на два табори. І привілейований, освічений клас, і нижчий клас об’єдналися у політичній незадоволеності режимом, що не припускав жодної політичної ініціативи з боку суспільства. Царський моральний устрій впав 1905 р., символом цього стала Кривава неділя, заворушення у містах і селах, що супроводилися масовими вбивствами, і боротьба, що не припинялася і в 1906–1907 рр. Чартерз Він описав цей процес на Донбасі[248].

Один уважний спостерігач революції в Донбасі відзначав, що на початку 1905 р. у політичному світогляді донбаських робітників відбулася помітна зміна. Аґітація революціонерів була, ймовірно, одним із факторів, а робітники, безперечно, зробили висновки зі своєї боротьби за виправлення того, що вони вважали несправедливістю. Фенін, наприклад, писав, що 1905-й і попередні кілька років «внесли щось нове у настрій робітників, що став взагалі підвищеним. Іноді ми бачимо навіть зухвалі, неможливі раніше виступи». «Колишній авторитет влади був якщо не цілком повалений, то сильно розхитаний. У нас робітники вже починали вбачати прямого ворога»[249]. На думку іншого спостерігача, внаслідок тогочасного «визвольного руху» старі «патріархальні» стосунки між робітниками та їхніми хазяями змінилися на ворожі. Відтепер деякі робітники, хоч як мало їх, може, було, дивилися на промисловців не як на роботодавців, а як на експлуататорів. «Втративши віру в Бога», вони розуміли «свободу» просто як свободу нападати на хазяїв із ножем чи револьвером[250]. І справді, політичний тероризм на Донбасі здійснювали робітники-революціонери під впливом есерів[251].

Ці індивідуальні спостереження слід уточнити. По-перше, в повсякденному житті зухвалість робітників прибирала форми радше приниження, ніж тероризму. Вивезення брутальних хазяїв у тачках було улюбленою розвагою робітників. «Маленьких негідників» просто вивозили із заводів і шахт і викидали на вулицю. Великих негідників карали з куди помпезнішим ритуалом. Наприклад, цілий почесний караул, робітники з мітлами, вивозили надвір такого собі Закопиркого, десятника з Луганська. З управителями обходилися суворіше. В Луганську «Таусона» (імовірно, Tawson чи Towson, англійця) засунули в мішок і виваляли в грязюці, а вже потім витягнули з мішка[252]. По-друге, робітники, може, й не втратили свою «віру в Бога». Наприклад, 14 грудня в Дебальцевому велика юрба людей прийшла до церкви, щоб взяти участь у похороні загиблих товаришів. Без найменшого відчуття суперечності вони проспівали духовний гімн, а потім революційні пісні[253].

Однак мова політики в Донбасі почала мінятися[254]. Робітники в Донбасі почали відкрито висловлюватися проти царя[255]. Старий міф про царя уже перестав бути вірогідним (якщо він взагалі був коли-небудь вірогідним). 1905 р. донбаські робітники марширували, виспівуючи, звичайно ж, російською:

В іншій пісні грудня 1905 р. говорилося: «От Варшавы до Алтая нет дурнеє Николая»[257].

Проте серед робітників не було одностайної думки. У збройному повстанні у грудні 1905 р. в Горлівці, «вигрібній ямі» Донбасу, багато повстанців викрикували: «Царь — сволочь!» Але, як згодом розповів один донбаський шахтар, він не знав, наволоч цар чи ні, та однаково прийшов підтримати своїх озброєних товаришів[258]. Повстання виникло з суперечки між робітниками і підприємцями в цьому селищі, переросло у збройний конфлікт із владою, в якому взяли участь кілька тисяч залізничників, шахтарів, заводських робітників та інших людей з усього Донбасу. В одній з найбільших і найкривавіших сутичок в імперії 1905 р. кількасот козаків розгромили кілька тисяч озброєних робітників. У робітників було 250 гвинтівок, 500 револьверів, 400 рушниць різного типу і тисячі списів, а також доволі динаміту та інших боєприпасів. Однак робітники зазнали поразки, бо, крім браку керівництва і військової підготовки, вони ще сподівалися, що полки відійдуть і справа не зайде так далеко[259]. Більш як тисяча робітників упали навколішки, благаючи про пощаду, плакали і співали державний гімн. Військовий командир Угринович був такий вражений їхніми зойками і «невдаваним відчаєм», «жалюгідним виглядом і малодушністю», що навіть не склав списку заарештованих.

Малюнок 2.1. Покарання донбаського робітника за участь у революційній боротьбі 1905 р. Взято з вид.: Щербань А. Н., Рутенка А. А. Страницы летописи Донецкой. — К., 1963. — С. 74.

«Невдаваний відчай» і каяття бунтарів були скорше хитрою тактикою, щоб урятувати свої життя, а не демонстрацією їхньої віри в доброту царя. Справді, «невдаваний відчай» не врятував їх від принизливого покарання. Затриманих примусили скласти присягу (їм, мабуть, довелося стати навколішки перед портретом царя і навіть поцілувати імператорський прапор) і заспівати «Боже, царя храни». Інших козаки шмагали доти, доки вони вже не могли ворухнутися[260]. Після 1904 р. таке покарання стало незаконним, проте його й далі широко застосовували. Шмагання нагайками було дуже популярним у Донбасі як «засіб умовляння» шахтарів[261]. Покарання і приниження через шмагання нагайками на багато років залишало відчуття гіркоти серед донбаських робітників. Наприклад, коли інженер Н. Н. Березовський, який працював на Успенській копальні поблизу Луганська з 1905 по 1910 р., був викликаний до суду під час знаменитого процесу в Шахтах у 1928 р., шістнадцять колишніх робітників шахти написали народному судді листа, в якому звинуватили інженера в тому, що він шмагав і катував шахтарів 1906 р.[262].

У кінцевому підсумку кількадесят робітників засудили, а більшість виправдали на тій підставі, що вони «зовсім темні люди»[263]. Хоч яка була тактика «зовсім темних людей», здається, міф про царя зберігав певну силу в офіційному дискурсі. Як добре видно з покарання винних 1909 р., з тридцяти двох повстанців, засуджених до смерті, двадцять чотири, що покаялися, уникнули страти, а восьмеро тих, які не покаялися, були страчені 1909 р.[264].

Політична поведінка донбаських робітників, особливо шахтарів, ставила перед революціонерами деякі важкі питання. По-перше, на відміну від робітників у столицях та інших промислових центрах[265], донбаські шахтарі — не виявляли цікавості до самоорганізації. (Я повернуся до цієї теми згодом, у цьому ж розділі). По-друге, революція і реакція, здається, поєднались у хвилі антиєврейських погромів. Як писав Хрущов у своїх мемуарах, цитованих вище, прості донбаські робітники були активними учасниками цих погромів. Звісно, деяка частина робітничого класу, особливо шахтарі, була залучена до озброєних ватаг підприємств або стала на бік контрреволюції, нападаючи зі зброєю на своїх товаришів[266]. 1905 р. і в наступні роки сумнозвісні «чорні сотні», угруповання радикального правого крила, також вербували донбаських робітників, особливо шахтарів[267]. А в деяких копальнях чорносотенцям вдалося заґітувати шахтарів записатися в «Союз російського народу», який часто називають профашистською організацією[268]. Однак 1905 р. багато робітників взяли участь як у страйках та повстаннях, так і в погромах[269]. Справді, один свідок юзівських погромів стверджував, що «темні маси» в кількості близько тисячі чоловік перевершили чорносотенців «у жорстокості і нелюдяності». Він впадав у відчай від «страшенно важкої і страшенно довгої» справи виховання цих «темних мас»[270].

Революціонерам було важко впоратися з цими очевидними суперечностями: «Російські революційні партії, за одним чи двома прикметними винятками, рідко виступали проти жовтневих погромів». Їхня проблема мала історичне коріння. Як проникливо зауважив Джонатан Франкель,

Деякі єврейські революціонери також «вважали антисемітські масові вбивства добрим знаком»[272]. Навіть 1905 р. і згодом антисемітські й національні проблеми не стояли на порядку денному революціонерів. Хрущов писав, що «потім багато робітників отямилося... Вони розібралися, що євреї зовсім не вороги робітників, що серед євреїв є учасники і лідери робітничих страйків. Головні політичні оратори були тоді з єврейського середовища, і їх охоче слухали робітники на мітинґах»[273]. Але, як він також зазначає, «зародки антисемітизму збереглися в нашій системі»[274]. Вони виявлялися в різних формах упродовж усього досліджуваного в цій книжці періоду.

Войовничість донбаських робітників, як і тих московських робітників, котрі підтримували тісний зв’язок зі своїми селами[275], можна зрозуміти, якщо глянути на їхні життєві цілі. Оскільки багато донбаських робітників хотіли назбирати трохи грошей і повернутися до рідного села, їхнє тимчасове перебування в місті робило войовничість менш ризикованою. Такі типи поведінки були зафіксовані і в інших країнах, наприклад, у робітників-імміґрантів у Сполучених Штатах. Робітникам не були потрібні постійні організації. Щоб довести це, слід уважно проаналізувати, поміж інших факторів, і економічні коливання в сільському господарстві, і характер робітничих виступів у промисловості.

Однак можна було б висунути гіпотезу, що у своїй боротьбі донбаські робітники намагалися захистити свій простір свободи. Робітники хотіли захистити свою свободу та незалежність, і своє чуття гідності, справжнім чи символічним охоронцем яких були їхні реальні чи уявні спільноти[276]. Революціонери не спромоглися зрозуміти, що ці спільноти не обов’язково повинні бути політичними партіями, профспілками чи іншими формами їхнього власного виробництва. Ці спільноти могли б бути скорше патерналістськими й плинними і такими маленькими та конкретними, як перенесені в місто сільські громади (артілі), бараки, земляцтва і сусідства, або ж такими широкими й абстрактними, як «вільний степ», «робітничий клас» чи навіть «Україна» або «Росія». Отже, це міг би бути водночас донбаський робітник із Курська, російський патріот і антисеміт, побожний вірний і п’яничка, що б’є свою дружину, ревний захисник вільного степу й учасник революційних подій 1905 р. Люди ототожнювали себе з багатьма реальними і уявними суспільствами і громадами, які, своєю чергою, утворювали їхній духовний світ.

Церква була частиною їхнього духовного світу, а революціонери і цар — їхніми оборонцями чи ворогами, залежно від конкретних обставин, але були і явні чужаки, як-от директори, інженери, освічені люди, євреї та іноземці. Робітникам не треба було б організовуватися, якби вони зрозуміли, що їхні спільноти вже існують. Люди могли вибирати, ідеологічно, екзистенційно та емоційно, до кого вони належать (українець міг стати російським націоналістом, росіянин міг виступити проти Росії і таке інше), проте в реальному житті вони грали певні ролі залежно від їхнього справжнього чуття належності. Наприклад, коли вони помічали загрозу для своїх духовних громад, це виправдовувало насильство. Принаймні тією мірою, якою їхня належність була духовною та емоційною, вони вдавалися до насильства і з духовних та емоційних причин, і через розрахунок. Потім ця гіпотеза підтвердилася подіями 1917 р. (розділ 3).

Чуття спільноти донбаських робітників схоже на те чуття, про яке писав Марк Стейнберг, характеризуючи друкарів у Москві та Санкт-Петербурзі[277]. Однак, на відміну від друкарів, про яких розповідає Стейнберґ, донбаські робітники, і передусім шахтарі, майже не претендували на універсальність своєї боротьби за свободу, гідність і духовний устрій. Вони ніяк не пов’язували свої вузькі, егоїстичні вимоги зі всесвітнім визволенням робітників і всього людства. Це не було свідченням їхньої «відсталості». Як довів Ісая Берлін, претензія на всесвітнє визволення була небезпечним елементом «раціональних» міркувань[278], і для донбаських робітників не було історичної необхідності набувати марксистського, класового світогляду. Стейнберг стверджує, що «відкриття себе» було важливим етапом у розвитку свідомості російських друкарів. Проте донбаським шахтарям не треба було відкривати «себе»: козацький міф, підкріплений відкритим простором степу і темним, неопанованим підземним світом, вже сам собою забезпечував їм спільноту. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб захистити свій простір, ніж у тому, щоб визволити його. Їхня боротьба була скоріше захистом, а не атакою. Їхнє чуття спільноти було близьким до властивого селянам бачення своєї спільноти — миру[279]. Проте на відміну від миру, який відкидав чужих, відкритий степ, як і американський Захід та Сибір, не був закритим: степ не відкидав тих, хто шукав тут свободу[280].

Вияв гніву селян у Донбасі в 1905–1906 рр. набув такого самого розмаху, як і гнів робітників: підпали, руйнування і плюндрування поміщицьких маєтків, озброєні напади на представників влади[281]. 1905 р. Фенін подумав, що йому поталанило, що він — інженер, коли почув, як українська селянка кричала робітникам: «Та хіба ж я за панів, та я любому пану глотку перерву!»[282]

Однак національні почуття донбаських селян (більшість яких були україномовними) були не виражені, і то не тільки через політичні утиски та організаційні проблеми, а й через «нереалістичні заяви інтеліґенції, що часто не відповідали інтересам селян, хоча вони були адресовані саме їм»[283]. Українським селянам на сході не потрібен був український націоналізм, щоб висловити властиві їм потреби. Вони мали свою власну культурну та ідеологічну спадщину, козацьке минуле, яке допомогло їм сформулювати їхні мрії і вимоги. Ця тенденція виявилася під час громадянської війни з 1918 по 1920–1921 рр. Після революції 1905–1906 рр. відкрите насильство в селах загалом припинилося, натомість в усіх європейських губерніях імперії селяни врешті висловили «свою відверту ворожість і несприйняття влади у формі поширеного спонтанного «хуліганства» (яке поставало в різних подобах: від прилюдних скандалів і сварок до «нападу й побиття, зґвалтування, підпалів і вбивств»)[284].

Насильство довго було в степу способом життя. Після 1905 р. насильство набуло значно ясніше вираженого політичного характеру, ніж раніше. Робітники частіше сварилися з управителями, обзиваючи їх і погрожуючи їм. Тому вважали, що службовцям шахти небезпечно (а отже, й неможливо) ходити по території копальні без револьвера в кишені й батога в руці[285]. Політичні мітинґи іноді закінчувалися тим, що поліція і війська стріляли в робітників[286]. 1907 р. в Луганську троє соціал-демократів убили начальника поліції заводу Гартмана Григор’єва, відомого своєю грубою жорстокістю, коли він гуляв по міському парку[287]. Подекуди «в охоронців старого порядку» кидали бомби, стріляли з рушниць[288]. До кінця 1906 р. шахта № 21 Вознесенської компанії залишалася неприступною для поліції та драґунів: на кожному перехресті їх чекали робітники з бомбами[289]. Чорносотенці влаштовували заворушення на вулицях і в громадських місцях. Робітників били і батожили, на їхні житла нападали. Натомість у різних місцях Донбасу час від часу знаходили тіла вбитих поліцаїв і козаків[290]. Коли соціал-демократична партія заборонила тероризм проти окремих осіб, терористи перейшли в партію есерів і в анархістські групи[291].

Степ забезпечував певну свободу в Донбасі. Наприклад, політичні збори робітників часто відбувалися вночі не таємно, а у відкритому степу, тому що поліція і козаки, боячись бомбових атак із несподіваних місць, не наважувалися наблизитися до них[292]. Те, що шахти, розкидані по всьому степу, були ізольовані одна від одної, також допомогло робітничому населенню уникнути гноблення і експлуатації: шахтарі переходили з шахти на шахту і ховалися там. (Висока плинність кадрів була почасти виявом цієї географічної особливості). До того ж сама специфіка праці в шахтах обмежувала контроль із боку керівництва: за підземними роботами було важко наглядати. Інакше кажучи, якщо не були можливими чи бажаними ані покора, ані повстання, ані втеча[293], залишалася четверта можливість, чи вибір: щоденні форми опору вже чекали напоготові[294].

Політичне насильство нижчих класів Донбасу було відображенням соціально-політичного розколу, який розділив донбаське суспільство. Саме в Донбасі, можливо, більше, ніж деінде (через його зв’язки з козацтвом), привид пугачовського бунту і народних повстань переслідував «поважне товариство». Олександр Фенін, який у грудні 1905 р. бачив у Дебальцевому озброєних робітників, згадував «масу людей, озброєних щонайфантастичніше — саморобні списи, мисливські рушниці, навіть коси надавали юрбі вигляду якогось пугачовського збіговиська»[295]. Войовничість шахтарів нагадала міському голові Луганська пугачовщину[296]. В народній уяві козаки як політична сила й далі уособлювали насильницьку міць держави, але тут, як і в інших місцях, деякі козацькі полки приєднались до бунту, що був свідченням опору військовій мобілізації і виявом незадоволення жалюгідним станом своїх господарств[297]. Повстання було не суто економічним, а політичним: деякі козаки згадали «той давній козацький дух свободи, який витворили козаки, який жив у них і який упродовж сторіч наша російська самодержавна бюрократична влада душила в козаках»[298]. Цей заколот був провісником відмови козаків підтримати царя в лютому 1917 р. Багато збіднілих козаків і відставних солдатів не мали іншого вибору, окрім як працювати на шахтах[299]. Хоча робітники і революціонери боялися їхньої присутності, перехід людей із військового стану в категорію промислової робочої сили означав, що старий порядок руйнується під тиском економічного розвитку. Як і скрізь, «поважне товариство» в Донбасі було налякане привидом пугачовщини. Те, що вони бачили в реальності — зневагу до індивіда і до власності, — суперечило їхнім ліберальним переконанням[300].

Провал 1912 р. закону про лікарняні каси став виявом тих розбіжностей, які не допускають політичного компромісу. У Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах лікарняні каси схвалили і робітники, і керівництво, і вони сприяли швидкому створенню сурогатних профспілок і культурних організацій робітників[301]. Проте в Донбасі в більшості випадків їх відкинули обидві сторони: робітників розгнівала умова, яка вимагала від них робити внески в ці каси, а власники підприємств, розчаровані фінансовими витратами, які вони накладали самі на себе, боялися, що відрахування з платні робітників спровокують бунт. Вимогу промисловців, щоб уряд сам створив національний фонд підтримки хворих, не задовольнили. Тому в промисловому центрі з винятково високим рівнем нещасних випадків і хвороб існувало лише кілька фондів підтримки хворих[302].

Робітничі організації, і передусім профспілки, були узаконені після революції 1905 р. Деякі утворилися, але швидко розпалися[303]. Напередодні Першої світової війни в Донбасі існувало лише дві спілки слюсарів у Луганську та Сулині і приблизно десять невеликих об’єднань ремісників (чинбарів, кравців, докерів, друкарів)[304]. Жандарми й охранка (таємна поліція) буквально заганяли революціонерів у підпілля чи на заслання або ж саджали їх у в’язницю. Внаслідок цього, після революції 1905 р., Донбас, за деякими даними, був найспустошенішим з усіх промислових центрів[305]. Соціально-політичний розкол, що утворився таким чином у Донбасі, можна приблизно порівняти з тим, що Леопольд Геймсон назвав двоїстою поляризацією в російському суспільстві напередодні Першої світової війни: розколом «між робітниками й освіченим, привілейованим суспільством» і прірвою між «широкою масою привілейованого суспільства» і «нікчемним, безпорадним царатом»[306]. Не те що в Донбасі бракувало елементів сучасної громадянської системи, які допомогли б заснувати сучасне громадянське суспільство, — просто нижчі класи Донбасу через свою глибоку підозру до «поважного» суспільства заперечували саме уявлення про громадянськість. На відміну від петербурзьких робітників, яких аналізував Геймсон, донбаські робітники не так легко піддавалися впливові більшовиків, що й засвідчив 1917 р. (розділ 3)[307].

А між тим, як зауважив один проникливий спостерігач, донбаське суспільство погрузло «у відносинах вічної і гострої ворожнечі»: промислові управителі дивилися на шахтарів як на брудні, смердючі людські істоти нижчого ґатунку, тоді як шахтарі бачили в начальстві свого найпідступнішого ворога[308].