Таїна царства

УДК 821.511.11–31

В15

Valtakunnan salaisuus by Mika Waltari

Copyright © The Estate of Mika Waltari

First published in Finnish with the original title Valtakunnan salaisuus by Werner Söderström Ftd (WSOY), Helsinki, Finland in 1959.

Published in the Ukrainian language by arrangement with Bonnier Rights, Helsinki, Finland and Banke, Goumen & Smirnova Fiterary Agency, Malmö, Sweden.

Серія «Історичний роман»

Валтарі Міка

В15 Таїна царства : Одинадцять листів Марка Мезентія Манілліана навесні 30 року по Р. X. / Міка Валтарі ; пер. з фінської Юрій Зуб. — Львів : Видавництво «Апріорі», 2025. — 448 с.

ISBN 978-617-629-921-9

УДК 821.511.11-31

Переклад здійснено за виданням:

Valtakunnan salaisuus: Markus Mezentius Manilianuksen yksitoista kirjettä keväästä 30 jKr. by Mika Waltari / Werner Soderstrom Osakeyhtiö (WSOY), Porvoo — Helsinki, 1959

Co-funded by the European Union

Фінансується Європейським Союзом. Однак висловлені думки та погляди належать лише автору(ам) і не обов'язково відображають погляди Європейського Союзу або Європейського виконавчого агентства з освіти та культури (ЕАСЕА). Ні Європейський Союз, ні орган, що надає грант, не несуть за них відповідальності.

All rights reserved

Усі права застережено

© Юрій Зуб, переклад, 2025

© Марія Гумецька, обкладинка, 2025

© Видавництво «Апріорі», 2025

ISBN 978-617-629-921-9

Перший лист

Марк Мезентій — Туллії.

Вітаю!

У попередньому листі я розповідав тобі, Тулліє, про свої єгипетські подорожі річкою. На зиму я лишився в Александрії, марно прочекавши тебе до настання осінніх штормів. У своєму коханні я був як дитина: ні найбагатший купець, ні найцікавіший громадянин не зустрічав у порту кораблі з Остії та Бріндізіума з більшою відданістю, ніж я. Доки не скінчився судноплавний сезон, я щодня навідувався до порту, аж урешті заморочив своїми розпитуваннями сторожів, митарів і портових службовців.

Щоправда, я збагатив свої знання і почув розповіді про далекі краї, та коли намарно вдивляєшся в море, очі починають сльозити, і після того як відпливли останні кораблі, я мусив визнати перед самим собою, що ти не дотримала даного мені слова. Днями, Тулліє, мине рік відтоді, як ми побачилися востаннє і ти намовила мене поїхати з Рима — облудними присягами й обіцянками, як я тепер уже розумію.

Ображений, я написав тобі того листа, в якому навіки попрощався з тобою і заприсягнувся відпливти до Індії й ніколи більше не повертатися. Там же й досі царюють греки, що походять від Александрових полководців і правлять дивними містами. Але я вже визнаю, що, пишучи це, я, мабуть, не мав насправді такого наміру. Просто для мене нестерпною була думка, що я більше ніколи тебе не побачу, Тулліє.

Чоловікові, якому за тридцять, не слід уже бути рабом свого кохання. Я, власне, й угамувався, найбурливіший мій пал згаснув. Це навернуло мене в Александрії до сумнівного товариства і призвело до того, що я виснажував себе. Я не жалкую про це, адже людина все одно не поверне зробленого і не може змінити вчиненого. Але тим глибше я переконався, що кохаю тебе, бо ніщо інше не могло мене вдовольнити. Тому нагадую тобі, кохана моя Тулліє, — колись зів’яне й квіт твоєї молодості, колись твоє гладеньке личко стане зморшкуватим, погляд твоїх очей потьмяніє, волосся посивіє, і з рота в тебе повипадають зуби. Може, тоді ти пожалкуєш, що з честолюбності й заради свого становища в державі ти пожертвувала своїм коханням до мене. Адже ти кохала мене, я вірю в це, не можу сумніватися в тих твоїх присягах. Інакше ніщо вже не матиме для мене жодного значення в цьому світі. Ти кохала мене, але чи кохаєш досі — цього я не знаю.

Коли мені буває добре, я думаю, що далебі лише заради мене самого, задля порятунку мене від небезпек, від втрати майна, а може, й життя, ти облудними обіцянками намовила мене залишити Рим. Я б не поїхав, якби ти не заприсяглася, що зустрінешся зі мною в Александрії і ми проведемо зиму разом. До тебе чимало інших дружин-аристократок їздили на зиму до Єгипту без чоловіка — і робитимуть це й надалі, наскільки я знаю римлянок. Таж ти могла би повернутися до Рима тепер, навесні, коли знову почався судноплавний сезон. Чимало місяців ми могли би прожити разом, Тулліє.

Натомість ці кілька місяців я виснажував себе — і фізично, і духовно. Я подорожував-подорожував, аж поки мені надокучило видряпувати твоє ім’я і знаки мого кохання на старовинних пам’ятках і храмових колонах. З нудьги я навіть дав посвятити себе в таємний ритуал Ісиди, але я, певно, був старішим і знечуленішим, ніж тієї незабутньої ночі в Байї, коли ми разом посвятилися в діонісійські містерії. Такого самого екстазу я не знайшов. Я не в змозі повірити тим жерцям з виголеними головами. Опісля я відчував, що лише переплатив за занадто нікчемне вчення.

Однак ти не думай, що я спілкувався лише з жерцями Ісиди і з жінками їхнього храму. Я також зазнався з артистами та співаками, ба навіть з цирковими матадорами. О, ще побачив кілька стародавніх грецьких п’єс, які цілком можна перекласти й наново інсценізувати латиною, якби мені хотілося такої слави. Усе це я розповідаю, щоби продемонструвати, що я не нудьгував у Александрії. Це світове місто. Вишуканіше, з більшою мірою збляклості й виснажливості, ніж Рим.

Утім, більшість часу я провів у Мусейоні, в їхній бібліотеці побіля порту. Я кажу в бібліотеці, хоч краще було би сказати в бібліотеках. Ті будівлі — окрема частина міста. Мені скаржилися на жалюгідний стан бібліотеки, позаяк старі люди живуть минулим. Вони запевняють, що бібліотека ніколи вже не зможе сягнути свого колишнього розквіту після того, як людський вік тому Юлій Цезар, перебуваючи тут в облозі, спалив єгипетський флот у порту. Разом із ним згоріла частина бібліотечних будівель, сто тисяч унікальних сувоїв із творами давніх авторів.

А проте, в мене пішов не один тиждень на те, щоб навчитися бодай користуватися їхніми книжковими каталогами і знаходити те, що шукаєш. У них десятки тисяч сувоїв самих лише тлумачень «Іліади», не кажучи про тлумачення Платона й Аристотеля — ті мають окремі будівлі. Але крім того є безліч сувоїв, які так і не було каталогізовано і які, я гадаю, ніхто не встиг прочитати після того, як їх віддали на зберігання до бібліотеки.

Із державницьких міркувань — що зрозуміло — вони не мають великого бажання витягати пророцтва давніх авторів чи бодай вчити мене їх шукати. Мені доводилося домагатися у них відповідей різними манівцями і здобувати їхню довіру подарунками і трапезами. Асигнування в них мізерні, й самі вони бідні, як це часто буває з найрозумнішими книжниками і завжди — з чоловіками, що люблять книжки більше, ніж життя і свій зір.

Так мені вдалося видобути з бібліотечних сховків чимало пророцтв — і знаних, і забутих. Очевидно те, що аналогічні пророцтва ходять від найдавніших часів у всіх народах. Усі вони туманні й до прикрості неоднозначні — як-от, скажімо, відповіді оракулів. Якщо чесно, у мішанині пророцтв я неодноразово забував, що саме мені треба, і зачитувався якоюсь грецькою оповіддю, яка безтурботно брехала про мандри та авантюри. Мене заполонило бажання облишити прикрі пророцтва й почати писати за цими взірцями книжку, послуговуючись власною вигадливістю. Але незважаючи на походження, я, мабуть, таки занадто римлянин, щоби братися писати лише про те, що сам вигадав.

А ще в цій бібліотеці є оповіді про мистецтво кохання, від яких небіжчик Овідій почувався б дитиною. Є й грецькі, й перекладені грецькою з давніх єгипетських рукописів, і далебі не можу сказати, котрі досконаліші. Та коли прочитаєш кілька таких, вони набридають. Починаючи від часів бога Августа, такі сувої зберігають окремо в таємних кімнатах, і їх уже не вільно переписувати. Читати їх дозволено лише дослідникам.

Але повернуся до пророцтв. Вони бувають давні й нові. Давні приміряли ще до Александра, не кажучи про бога Августа, який упокорив світ. Досліджуючи тлумачення пророцтв, я дедалі ясніше почав розуміти, що найбільшою спокусою для дослідника є витлумачити їх залежно від власної доби і власних забаганок.

В одному, втім, я переконаний, і все, що відбувається за нашого часу, потверджує це переконання, і зорі теж це потверджують. Світ вступає у нову еру, в якої інакші ознаки, ніж було до того. Це настільки ясний та очевидний факт, що з цим погоджуються лічозіри і в Александрії, і в Халдеї, і на Родосі, й у Римі. Тому природно і зрозуміло пов’язати народження світового правителя саме з ерою сузір’я Риб.

Може, то був кесар Август, якому у провінціях поклонялися як богу ще за його життя. Але, як я тобі розповідав у Римі, мій названий батько Марк Манілій згадував у своєму творі «Астрономіка» про зустріч Сатурна та Юпітера в сузір’ї Риб. Щоправда, із державницьких міркувань він вилучив згадку про неї із книжки перед її виданням, але ту зустріч добре пам’ятають і тутешні астрологи. Якщо майбутній світовий правитель справді народився саме тоді, йому мало б уже бути тридцять сім років. Либонь, про нього б уже стало щось відомо.

Ти, певно, дивуєшся, що я так відверто нагадую в листі про те, що свого часу під величезним секретом звірив тобі на вухо якось над ранок, коли квітнули троянди в Байї і я гадав, що жодна людина в світі ніколи не зможе зрозуміти мене краще за тебе, Тулліє. Але я досвідченіший, ніж тоді. Я вмію ставитися до пророцтв як доросла людина. У бібліотеці якийсь підсліпуватий дідок, власне, й сказав мені іронічно, що пророцтва — це для молоді. Прочитавши тисячу книжок, людина починає передчувати гнітючу правду. Десять тисяч книжок роблять людину сумною.

Пишу я так відверто ще й тому, що в наш час ніхто вже не в змозі зберегти щось у таємниці. Навіть найтаємнішу розмову можна підслухати і дати знати комусь про її зміст, і нема такого листа, якого б не прочитали і в разі потреби не переписали собі. Адже ми живемо в добу недовіри. Тому я дійшов висновку, що найкращий спосіб уберегтися — це відверто усе казати й писати точнісінько так, як сам думаєш.

Завдяки заповіту, про який ти знаєш, я досить багатий, щоб удовольнити найвишуканіші свої потреби, але не настільки багатий, щоби був сенс мене утискувати. З огляду на своє походження я не можу, та й не хотів би, навіть якби міг, намагатися стати на державну службу. Такої честолюбності в мені немає.

Зорі показали на схід. Ти намовила мене поїхати з Рима, щоб позбутися мене, підступна Тулліє, бо я став для тебе прикрістю. Мабуть, із зухвальства я заприсягнувся, що відшукаю майбутнього світового правителя, адже йому вже давно на часі з’явитися. Я серед перших став би поряд із ним, зголосився би йому в слуги й діставав би за це платню, щоб колись бути гідним стати твоїм четвертим чи п’ятим подружжям. Як же ти, певно, сміялася з мене подумки!

Можеш не турбуватися. Цей намір — теж не причина, щоби хтось мене утискував. Про світового правителя нема ні чутки, ні вістки. Якби була якась ознака, в Александрії про неї би знали — в цьому центрі світу, в осередку балаканини, філософії та інтриганства. До того ж Тиберію й самому відомо про зустріч Юпітера із Сатурном тридцять сім років тому. Той, чиє ім’я в листі не варто називати, теж про все знає. Проте він твердо вірить, що зі сходу не постане світового правителя.

Тулліє, кохана моя, я добре знаю, що дослідження пророцтв є для мене лише замінником того, чого я не можу здобути, лише втечею, щоб думати про щось, окрім тебе. Коли я вранці прокидаюся, ти — перша моя думка, коли ввечері засинаю, ти — остання для мене думка того дня. Я бачу сни про тебе і не сплю ночами через тебе. Сувій не замінить чоловікові жінку, яку він кохає.

Від пророцтв я перейшов до вивчення священних юдейських книг. В Александрії орудує такий собі Філон, філософ-юдей, який тлумачить ті рукописи так само алегорично, як греки та римляни — Гомера. Він уважає, що так він робить вірування юдеїв зрозумілим за допомогою грецької філософії.

Юдеїв та їхнє вірування ти знаєш. Ну, вони й у Римі відособилися від інших і не жертвують римським богам. Багато хто боїться їх через це. Немало вже є родин, у яких сьомий день — це день відпочинку за юдейським звичаєм. Одначе більшість гордує ними, бо в них лише один бог, і той бог, як відомо, навіть не має ідола.

Так чи так, а в їхніх священних книгах від найдавніших часів збереглося живуче пророцтво про майбутнього світового владаря. Пророки їхні повторюють це без угаву, тому це пророцтво збереглося найкраще з-поміж пророцтв усіх народів. Майбутнього світового владаря вони називають Месією. Коли він здобуде владу, юдеї пануватимуть світом. Таку зухвалість можна трактувати як витвір народного мрійництва. Настільки прикрі й ганебні часи пережив цей народ. Рабство в Єгипті й схоже рабство у Вавилоні, поки перс не дозволив їм повернутися на рідну землю. Та й храм їхній чимало разів нищили. Востаннє його спалив Помпей, хоч і не бажаючи цього. Вони відрізняються від інших народів ще й тим, що в них лише один храм. Він стоїть у їхньому священному місті Єрусалимі. Синагоги, що їх вони мають у всіх містах світу, — це не храми, а кімнати для зібрань, де вони голосно співають тексти зі священних рукописів і пояснюють їх одне одному.

За оте пророцтво, що з-поміж них народиться цар світу і що завдяки ньому вони колись пануватимуть світом, багато хто їх ненавидить. Тому вони вже не вихваляються пророцтвом на повен голос, а воліють не розголошувати його, відмежовуючись від інших народів.

Утім, вони його й не таять. Їхні книжники, коли помічають прихильність чужинців, залюбки допомагають їм зрозуміти юдейські священні рукописи. Принаймні в Александрії. Деякі книжники, зокрема Філон, тлумачать пророцтво про Месію алегорично. Проте мене запевняли, що його треба розуміти буквально. Якщо чесно, слід, мабуть, з самого дитинства виростати в їхньому віруванні, щоб по-серйозному вірити тим суперечливим рукописам. А втім, порівнюючи всі плутані пророцтва, мушу визнати, що в юдеїв воно таки найясніше.

Юдейські книжники в Александрії — вільнодумці, і, безперечно, серед них є справжні філософи, які погоджуються навіть трапезувати з чужинцем. З одним таким книжником я потоваришував і пив із ним нерозведене вино. Таке буває в Александрії. Захмелівши, він із запалом говорив мені про майбутнього Месію і світове панування юдеїв.

Щоби довести, наскільки буквально юдеї, аж до правителів, вірять у пророцтво про Месію, він розповів, що їхній великий цар Ірод за лічені роки до своєї смерті звелів убити всіх хлопчиків цілого міста. А все тому, що деякі халдейські мудреці, прямуючи за зіркою, подалися до того міста в Юдеї і безневинно запевняли, що там народився майбутній цар. Ірод хотів зберегти царювання за своєю династією. Судячи з оповіді, він був таким самим недовірливим, як і один відомий стародавній правитель, який на старості усамітнився на острові.

Ти розумієш, Тулліє, що я захопився цією жорстокою оповіддю. За роком смерті царя Ірода мені легко було полічити, що смертовбивство сталося саме в той час, коли зійшлися Сатурн і Юпітер. Оповідь свідчить, що небесна констеляція породила неспокій серед юдеїв та східних мудреців точнісінько так само, як і на Родосі та в Римі.

Я спитав:

— Отже, ти гадаєш, що майбутнього Месію вбили в колисці?

Молодий юдейський книжник засміявся з мокрою від вина бородою і мовив:

— Хто може вбити Месію? Ірод був хворий, і в нього потьмарився розум.

Але він і сам злякався, роззирнувся й додав:

— І все ж ти не думай, що Месія народився тоді. Дату не повідомлено. Ми би про нього напевно вже чули. До того ж у кожному поколінні народжується якийсь неправдивий Месія і спричиняється до неспокою серед простого люду в Єрусалимі.

Проте ця думка муляла його, і коли ми випили ще вина, він значуще сказав:

— За часів Ірода багато хто втік з Єрусалиму та з інших країв до Єгипту. Чимало лишилося тут, але не один із них повернувся по смерті Ірода і замешкав на старому місці.

— Ти хочеш сказати, — спитав я, — що народженого Месію заховали в Єгипті від Іродового гноблення?

Він мовив:

— Я — садукей. — Цим він хотів показати, що він світський чоловік і не надміру скутий юдейськими традиціями.

— Тобто я скептик, — вів він далі. — На відміну від фарисеїв, я не вірю в невмирущість душі. Коли хтось помре, він лежить і його більш нема. Так написано. Позаяк ми живемо лише цей раз у світі, розумно буде мати з нього радість. Наші великі царі нічого собі не відмовляли, хоч надмірна насолода життям урешті зробила мудрого Соломона похмурим. Але закуток дитячої побожності криється і в найученішій людині. Особливо коли п’єш нерозведене вино — що теж є гріхом, — віриш у те, в що не повіриш на тверезу голову. Тому ось тобі казка, яку мені розповіли, коли я набув повноліття у дванадцять років.

Він розказав:

— У наш день відпочинку нікому не вільно виконувати роботу руками. За часів царя Ірода з юдейського Вифлеєму втік старий ремісник зі своєю молодою дружиною і новонародженим хлопчиком. У Єгипті вони оселилися посеред бальзамових садів. Ремісник заробляв собі на хліб працею рук, і ніхто не міг про них сказати нічого поганого. Аж якось у Шабат юдеї села заскочили трирічного хлопчика на тому, що він виліплював із глини фігурки ластівок. Вони привели його матір, адже хлопчик порушував закон і Шабат. Але він подмухав на глиняних пташок, і ті спурхнули, перетворившись на живих ластівок. Невдовзі по тому родина кудись зникла з тієї місцини.

— Ти хочеш сказати, — спантеличено запитав я, адже не вважав його марновірною людиною, — ти хочеш сказати, що я маю повірити оцій дитячій вигадці?

Він заперечливо похитав головою і втупився перед собою опуклими юдейськими очима. Він був гарний і гордий чоловік, як і багато юдеїв з давніх родів.

— Та ні, я не про це, — запевнив він. — Просто мені здається, що виникнення такої дитячої казки свідчить про те, що сюди, до Єгипту, за Ірода втекла якась особливо праведна родина — або ж така, що привернула увагу людей чимось іншим, попри зовнішню скромність. Якщо спробувати раціонально пояснити появу цієї легенди — можливо, мати заступилася за маленького порушника Шабату такими слушними словами з посиланням на рукописи, що це закрило роти обвинувачам. Але саме роз’яснення, можливо, було таким складним, що його вже забули. Адже за допомогою наших рукописів можна довести будь-що. Після того як родина зникла так само таємно, як і прибула з Юдеї, люди підправили цей випадок, щоб його могла зрозуміти дитина.

Він закінчив розмову, кажучи:

— Ох, якби я й досі мав дитячу душу і вірив би рукописам, як дитя! Так було би легше, аніж хитатися на межі двох світів. Греком я ніколи не стану, проте у серці своєму я вже й не Авраамів син.

Назавтра в мене розболілася голова, і я мав кепські відчуття в тілі, але то було не вперше в Александрії. Я провів день у лазні. Після купелів і масажу, гімнастики й доброї трапези мене огорнуло подібне на сон відчуття, немов цей реальний світ віддалився від мене і моє власне тіло стало схожим на тінь. Таке відчуття мені знайоме, і зумовлене воно моїм походженням. Недарма ж мене звати Мезентій. У такому стані людина найчутливіша до сприйняття передвість, хоча водночас їй найважче відрізнити хибні передвістя від справжніх.

Щойно я вийшов із прохолоди лазневої колонної зали, як на мене шугнуло жаром вулиці, а пополудневе сонце вдарило мені у очі, мов блискавка. Мій душевний стан не мінявся. Я никав гомінливими вулицями, не думаючи, куди йду. Ходячи отак на осонні з відсутнім виглядом, я здався котромусь проводирю чужинцем в Александрії; він ухопив мене за полу плаща і заходився велемовно пропонувати відвідати будинки утіх в Канопусі чи Фароський маяк або оглянути бика Апіса в його храмі. Проводир був невідступним, і я не міг його збутися, доки його не урвав чийсь крик. Брудним пальцем він показав на того, хто кричав, засміявся й мовив:

— О, глянь на юдея.

На розі овочевого ринку стояв чоловік у шкіряній одежі. Борода й волосся були в нього кошлаті, обличчя — худе від посту, а ноги — порепані від ранок. Він не вгаваючи монотонно щось викрикував арамейською мовою, закотивши очі. Проводир сказав:

— Ти, певно, не розумієш, що саме він проголошує.

Проте після років, які я замолоду провів у Антіохії, я і розмовляю арамейською, і добре її розумію, як ти знаєш. Тоді я взагалі серйозно планував кар’єру писаря при котромусь східному проконсулі, доки не опинився в родоській школі й не почав краще розуміти, чого хочу в житті.

Себто я добре зрозумів слова, проголошені юдейським сектантом-пустельником. Не вгаваючи, він викрикував захриплим зірваним голосом:

— Хто має вуха, нехай почує. Царство близько. Рівняйте дорогу.

Проводир пояснив:

— Він проголошує пришестя юдейського царя. Отих з потьмареним розумом напливає з пустелі до міста стільки, що поліціянтам ліньки всіх лупцювати. До того ж це добра політика — провокувати сварки поміж юдеями. Доки вони б’ють одне одного киями, ми, гімнасійці, маємо спокій. Нема кровожерливішого народу, ніж юдеї. На наше щастя, їхні секти ненавидять одна одну ще більше, ніж нас, яких вони називають поганами.

Увесь цей час захриплий зірваний голос без угаву вигукував ті самі слова, і вони закарбувалися мені в пам’яті. Він проголошував наближення царства, і я у своєму душевному стані не міг не сприймати цей гук як передвістя для мене. Здавалося, наче всі пророцтва, які я вивчав упродовж зими, в одну мить скинули з себе шати туманних слів і вкоротилися до ясних слів: «Царство близько».

Проводир і далі розбалакував, цупко тримаючи мене за полу.

— Надходить юдейське свято Песах, — розповідав він. — Вирушають останні каравани й кораблі, які повезуть прочан до Єрусалиму. Побачимо, яка ворохобня там знову скоїться цьогоріч.

У мене вихопилось:

— Ох, хотілося б колись побачити священне місто юдеїв.

Проводиря мої слова надихнули так, що він аж зайшовся:

— Розумно чиниш, пане, адже Іродів храм — це диво світу. Хто, мандруючи, не побачив його, той не побачив нічого. І тобі аж ніяк не треба боятися ворохобні, то я просто жартома так сказав. Дороги в Юдеї безпечні, а в Єрусалимі панує римська дисципліна. В їхньому краї поставлено аж цілий легіон для підтримання порядку. Іди за мною, тут два кроки, і я завдяки зв’язкам напевно ще зможу виклопотати для тебе місце на пасажирському кораблі до Йоппе чи Кесарії. Звичайно, спочатку вони скажуть, що всі місця розкуплено, бо то перед Песахом. Але я попрошу за тебе. Адже то була б ганьба, якби такий знатний римлянин, як ти, не зміг би викупити місце на пасажирському кораблі.

Він смикнув мене за полу з таким завзяттям, що я безвільно пішов разом із ним до контори сирійського судновласника, яка й справді містилася за кілька кроків від овочевого ринку. Там з’ясувалося, що я не єдиний чужинець, який намагається потрапити на борт корабля, що попрямує на Песах до Єрусалиму. Окрім юдеїв, що прибули з усіх країв світу, туди їхали звичайнісінькі мандрівники, які хотіли побачити щось нове.

Після того як проводир поторгувався за мене так шалено, як лише грек може торгуватися з сирійцем, я незчувся, як викупив для себе спальне місце на прочанському кораблі, що відпливав до узбережжя Юдеї. Мене запевнили, що це єдиний і останній корабель, який іще вирушить з Александрії. Він затримався через те, що був новозбудованим і його лишилося ще трохи доробити; назавтра вранці він вирушає в перший свій рейс, тож мені не треба боятися звичного цупкого бруду і паразитів, які завдають клопоту в поїздках уздовж тих берегів.

Проводир злупив із мене за послуги п’ять драхм, але я був аж ніяк не проти, маючи вже передвістя і прийнявши рішення. Задоволений, він почав вимагати для себе комісійне й від представника судновласника. До настання вечора я виклопотав у конторі свого банкіра акредитив, яким мав скористатися в Єрусалимі — я вже досить досвідчений мандрівник, щоб, їдучи до геть чужого краю, не брати з собою забагато готівки. Я сплатив рахунок у заїзді, повіддавав борги і протягом вечора попрощався з кількома знайомими, з якими не міг не попрощатися. Щоб уберегтися від їхнього глузування, я не розповідав їм, куди їду, а просто сказав, що подорожуватиму і повернуся не пізніш як восени.

Того вечора я допізна не лягав спати і відчув виразніше, ніж будь-коли, як пал проведеної в Александрії зими підточив мої душу й тіло. Нехай Александрія з її визначними пам’ятками і диво світу, але мені здалося, що для мене настав момент, коли я мусив їхати звідти. Бо як ні, я втратив би себе в лихоманці цього міста, охочого до насолод і стомленого грецькою мудрістю. Такий, як я, млявуватий чоловік міг би на все своє життя засісти в Александрії, якби задовго затримався там.

Тому я подумав, що морська подорож і кількаденне необтяжливе простування римськими дорогами Юдеї підуть мені на користь і духовно, і фізично. Але, як це зазвичай буває, назавтра мене розбудили рано-вранці, щоб я встиг на корабель, я недоспав і картав себе за те, що я такий несосвітенний дурень, бо кидаю комфорт цивілізованого життя для того, щоб поїхати до чужого, ворожого юдейського краю, маючи на меті гонитву за примарою, яку породили в моїй голові туманні пророцтва.

У цьому стані отямлення мені аж ніяк не відлягло на душі, коли в порту я завважив, що мене обдурили дужче, ніж я міг передбачити. Я знайшов корабель лише по тривалих пошуках і численних розпитуваннях, бо спочатку не міг повірити, що оте послідуще трухляве розвалище — це те, про що сирієць казав як про новісіньке судно, яке готують до першого рейсу. Трохи доробити його, безперечно, довелося було, адже навряд чи воно змогло би триматися на воді без шпарування і засмолювання. Запах, яким віяло на мене від корабля, найбільше нагадував дух канопуських будинків утіх, позаяк судновласник звелів палити на палубі дешевий ладан, щоб усунути решту запахів. Трухляві борти було затулено барвистими тканинами, а з квіткового ринку привезли цілий віз зів’ялих квіток, щоб додати урочистості відплиттю корабля.

Коротше кажучи, це корито, нашвидкуруч засмолене і підрихтоване так, щоби бодай вийти в море, в такому оздобленому перед відплиттям вигляді нагадувало стару портову повію, яка наважується з’являтися на люди, лише загорнувшись із голови до ніг барвистими тканинами, замалювавши зморшки на щоках і пахнучи здалеку дешевими ароматами. Такий самий хитрий і вільний від усіх ілюзій погляд я, здається, побачив і у начальника суднового господарства, коли він прийняв мене на борт, запевнив і заприсягся, що це саме той корабель, який я шукаю, й показав мені на мою лежанку посеред різномовного галасу, репету, сліз, сварки і гомону прощань.

Бачачи все це, я врешті не міг уже навіть сердитися, а мимоволі розсміявся. Звісно, людина не мусить шукати небезпек — вона може розсудливо їх уникнути. З другого боку, боячись кожної небезпеки, людина робить своє життя нестерпним. Настанови стількох філософів я встиг уже прослухати, що в мені визріло щось на кшталт переконання. Сумніваюся, що людина, навіть щонайдужче маючись на бачності, може бодай на п’ядь подовжити життя, яке їй відміряно.

Певна річ, і в наш час бувають іще егоїстичні й марновірні багатії, які, порушуючи римський закон, наказують приносити від себе в жертву триголовій богині молодого раба, щоб подовжити свій вік роками, які прожив той раб. У будь-якому великому східному місті можна знайти чаклуна чи заблуканого жерця, який знає заклинання і за добру платню готовий виконати таке жертвування. Але, на мою думку, це просто самообман і страшезна маячня. Щоправда, здатність людини обманювати себе й вірити в те, на що вона сподівається, є неомірною. Я, навіть як буду старий, — якщо тільки доживу до старості, — не думаю, що боятимуся смерті настільки, щоб піддатися такій легковірності.

У моєму кумедному становищі мене втішало знання того, що корабель плистиме поблизу узбережжя і що я добре вмію плавати. Мене пройняла невгамовна веселість, і я не злостився за обман, жертвою якого став. Я вирішив, що краще мені бачити в цьому лише щось добре і насолоджуватися мандрівкою, щоб мати змогу колись опісля розповісти про неї смішну історію, за потреби перебільшуючи те, якого клопоту і дискомфорту я зазнав.

Корабель знявся з якоря, загойдалися весла, стукаючись одне об одне, коли веслярі збивалися з такту, корма відчалила від пристані, і шкіпер вилив за борт келих богині Фортуні. Кращого адресата для жертвування годі було вибрати, бо, напевно, шкіпер сам добре знав, що допливти ми зможемо лише з допомогою фортуни. Подорожани-юдеї здіймали руки і священною мовою прикликáли свого бога на допомогу в морських небезпеках. На баку заквітчана дівчина почала награвати на лірі, а юнак, що був із нею, — дудіти у флейту, і ось у повітрі розлилася найновіша, популярна в Александрії пісенька під музичний акомпанемент. Юдейські прочани з жахом помітили, що на кораблі разом із ними пливе мандрівна трупа артистів, однак їхні скарги нічого не дали. До того ж ми — з їхнього погляду нечисті — становили більшість пасажирів корабля, а ті запізнілі прочани-юдеї не були багатими. Вони мусили миритися з нашою тінню і з тим, що їм доводитиметься безперестанку мити харчовий посуд.

Самотність — це в наш час найрідкісніша розкіш. Тому я, скільки живу, терпіти не можу довкола себе рабів, які пильнують за кожним моїм кроком і виразом обличчя, і мені шкода людей, яким через їхні статус і любов до комфорту доводиться вікувати вік у цілодобовому оточенні рабів. Під час рейсу мені довелося поступитися цією розкішшю й ділити спальну залу на кораблі з найрізноманітнішим і найпідозрілішим людом. Подорожани-юдеї мали, на своє щастя, власну спальну залу і могли палити вогнище в ящику з піском, щоби проварити собі їжу. Інакше вони прибули б на берег Юдеї такими занечищеними з голови до ніг, що вже навряд чи наважилися би прямувати далі до свого священного міста. Такими суворими є їхні закони й приписи щодо очищення.

Якби нам не сприяв лагідний вітер і не допомагало вітрило, гадаю, ми б узагалі не дісталися до Юдеї, адже веслярі на кораблі були такі самі нездалі, як і він сам, — хрипливі, захекані дідугани, криві й каліки. А за веслами сиділи не лише раби, а й дешевший за них портовий набрід, який через брак іншого промислу найнявся на цю важелезну роботу. Власне, веслярська група могла би правити за хор потішної сатиричної п’єси. Навіть головний весляр, який з узвишшя вибивав їм такт, аж захлинався зі сміху, бачачи, як вони вдаряють веслами один одного й самих себе, а дехто зненацька засинає і падає під лаву. Батожив він їх і то, я думаю, лише для годиться, бо, далебі, годі було вичавити з них щось більше.

Про сам рейс я не знаходжу, що ще розповісти, скажу хіба так: те, що я спізнав під час нього, ніяк не сприяло пройманню побожністю і не готувало мене до зустрічі зі священним містом пророцтв. Треба було мати юдейську праведність і шану до власного храму, щоби спромагатися здіймати руки в молитві вранці, ввечері, а ще раз опівдні, й співати тужливих і радісних духовних пісень на честь свого бога, як це робили юдеї. Решту дня з бака лунали грецькі популярні пісеньки на репетиціях артистів. А коли веслярам ненадовго наказували сідати за весла, з нижнього поверху корабля чувся безперервний зірваноголосий і хрипкий хор бідкань.

Молода грекиня, яка на початку рейсу співала із заквітчаною головою і грала на лірі, називалася Міріна. То була худорлява, коротконоса дівчина з холодними й допитливими зеленими очима. Незважаючи на юність, вона, крім того що вміла музикувати і співати, ще й виявилася талановитою танцюристкою-акробаткою. Приємно було дивитися, як вона на баку щоденно виконувала вправи для збереження гнучкості, хоча праведні юдеї затуляли обличчя і вголос стогнали через таке подразнення.

Міріна — це ім’я амазонки. Вона сама відверто розповідала, що її так назвали, бо вона настільки худа і безгруда. Раніше вона виступала в Юдеї і по той бік Йордану в грецьких містах Переї. Вона розказала, що в Єрусалимі є збудований Іродом театр, але вони не мають багато сподівань на виступи в ньому, бо там вельми рідко хтось фінансує вистави через недостатню кількість публіки. Юдеї ненавидять театр, як і все, що походить з грецької цивілізації, включно з водогоном, а їхня аристократія занадто нечисленна, щоб заповнити театр. Тому вони, артисти, прямують ось до збудованого римлянами по той бік Йордану міста, де відпочивають відпускники дванадцятого легіону і де завжди буде захоплена, хоча й груба, публіка. Ще вони мають сподівання на виступи у князівському місті Тиверіаді на березі Галілейського моря, а коли повертатимуться, гадають, їм варто спробувати щастя в римській Кесарії на узбережжі Юдеї.

Після того як ми з нею отак приязно побалакали, Міріна прокралася до мене вночі й прошепотіла, що я можу ощасливити її двома срібняками, адже артисти трупи дуже бідні й вона має клопіт із тим, щоби придбати сценічний одяг та взуття. Інакше вона не зверталася б із цим до мене, бо вона порядна дівчина.

Коли я в темряві порпався у своїй калитці з грошима, пальці мої натрапили на важку десятидрахмову монету, і я дав її Міріні. Вона неймовірно втішилася, обіймала й цілувала мене і сказала, що за таку мою приязнь вона вже не може мені опиратися, і я можу робити з нею все, що лиш захочу. Спостерігши, що я не хочу від неї нічого, бо, сказати правду, мені за зиму в Александрії набридли жінки, вона дуже здивувалася і безневинно спитала, чи не хочу я краще, щоб до мене прийшов її брат, іще молодий і безбородий. Той грецький блуд якось ніколи мене не вабив, хоча, звісно, в шкільні часи на Родосі у мене був свій платонічний залицяльник. Після того як я запевнив, що мене задовольнить проста дружба, вона припустила, що я з тієї чи тієї причини дав на якийсь час обітницю цноти, і більше не напосідала на мене.

Навзамін вона розповіла мені про юдейську цноту і запевнила, що освічені юдеї не мають за гріх блудити з чужинками, головне — не чинити перелюбу з юдейськими жінками. Це їхній закон забороняє. Щоб довести сказане, вона в темряві спальної зали розповіла мені на вухо кілька історій, однак я не зовсім їм повірив, адже навчився поважати юдеїв, поспілкувавшись з їхніми книжниками в Александрії.

На сході понад морем, усіяним самоцвітним блиском, бовваніли гори Юдеї, а тим часом Міріна звіряла мені свою мрію, як це робить молода дівчина надійному старшому другові. Вона добре розуміла, що квітіння танцівниці коротке. Тому хотіла наскладати грошей і згодом відкрити у котромусь вільнодумному приморському місті скромний магазин ароматів, а при ньому — тихий будинок утіх. Безневинними очима вона подивилася на мене і повідала, що могла би швидше цього дочекатися, якби їй пощастило знайти багатого коханця. Я щиросердо побажав їй такого талану.

Завдяки чи то принесеній шкіпером жертві, чи то сприятливій випадковості, чи то наполегливим молитвам юдейських прочан ми, покусані паразитами, зголоднілі, спраглі й брудні, але не зазнавши жодного іншого лиха, прибули до порту Йоппе за три дні до юдейського Песаху. Цьогоріч він припадає на їхній день відпочинку, суботу, а тому це особливо священний Песах. Юдеї так хапалися рушити в дорогу, що їм ледве стало терпіння очиститися і попоїсти з одноплеменцями перед тим, як податися проти ночі до Єрусалиму. А ніч стояла тепла, над морем горіли незліченні зорі, і при місячному світлі, мабуть, легко подорожувалося. Порт був ущерть забитий суднами, подекуди й великими, прибулими з Італії, Іспанії й Африки. І тут я зрозумів, якщо не розумів цього раніше, що любов юдеїв до свого храму — це прибуткове підприємство для всіляких судновласників.

Ти знаєш, що я — не з перебірливих людей, та все ж я не мав бажання долучатися до трупи грецьких артистів, щоб уранці рушати з ними в дорогу, хоч як пильно вони мене просили, сподіваючись, що я стану протектором для їхньої трупи, адже ніхто з них не був громадянином. Тому я вирішив спокійно докінчити в Йоппе цей лист, який почав іще на кораблі, аби перебути час і роз’яснити тобі, яка забаганка спонукала мене до цієї подорожі.

Отож я роздобув собі власний покій і дописав там цього листа, щоб відпочити від знегод дороги. Я викупався і добряче посипався порошком від паразитів, а одежу, в якій був на кораблі, подарував біднякам, коли спостеріг, що мій намір спалити її викликав осуд. Я починаю почуватися таким, як і раніше, та й волосся своє я звелів завити і намастити, а ще купив новий одяг. Завдяки своїм простим звичкам я не маю з собою багато речей — лише велику кількість чистого папірусу і письмове приладдя, а також сувеніри з Александрїї, які в разі потреби можу подарувати.

Найвищі й найнижчі верстви мають змогу тут, на майдані в Йоппе, вибрати транспорт до Єрусалиму. Я міг би винайняти собі паланкін і супровід, міг би поїхати колісницею з парною воловою запряжкою, ба навіть на верблюді, якого вів би проводир. Але я вже казав, що самотність — найбільша моя розкіш. Тому я думаю винайняти назавтра віслюка, нав’ючити на нього свої нечисленні речі, бурдюк вина і торбу з харчами й помандрувати до Єрусалиму пішки, як личить сумирному прочанину. Фізичні зусилля після розхлябувальних днів в Александрїї мені геть не завадять, і розбійників мені нема чого боятися, адже дороги аж переповнені людом, який прямує на святкування Песаху, а шлях убезпечують патрулі дванадцятого легіону.

І, Тулліє, кохана моя, я аж ніяк не для того розповів тобі про Міріну і про александрійських жінок, щоб образити тебе чи викликати в тобі ревнощі. О, якби ти трошки постраждала, якби в тебе трошки защеміло всередині через мене… але, боюся, ти будеш лише задоволена, так хитро здихавшись мене. Однак я не знаю твоїх думок, і взагалі можливо, що в тебе сталося щось таке, що завадило тобі приїхати. Тому заприсягаю тебе — наступної осені я знову чекатиму на тебе в Александрії аж до кінця судноплавного сезону. Я і речі свої там лишив, навіть не взявши з собою жоднісінької книжки. Адресу мою ти можеш довідатися в римському бюро подорожей або в мого банкіра, якщо я не зустрічатиму тебе в порту — але серце моє знає, що восени я знову зустрічатиму кожен корабель з Італії точнісінько так само, як і минулої осені.

Не знаю навіть, чи подужаєш ти цього листа, хоч я й намагався урізноманітнювати його, наскільки здатен. Власне кажучи, я в серйознішому душевному стані, ніж можна судити з мого листа. Все своє життя я хитаюся поміж ученнями Епікура і Стої, поміж насолодою і самообмеженням. Надмірна насолода в Александрії, зайве розкошування, і тілесне, і духовне, обпалило мене всередині. Ти знаєш, і я знаю, що насолода і кохання — дві різні речі. У насолоді можна натренуватися, як у бігу чи плаванні, але сама лиш насолода робить тебе сумним. Натомість знайти людину, для якої ти народився, — це щось виняткове, неймовірне. Для тебе я народився, Тулліє, і моє нерозумне серце все ще запевняє, що і ти народилася для мене. Пам’ятай ночі в Байї під квітіння троянд.

І все ж не сприймай надто серйозно те, що я написав про пророцтва. Я залюбки дозволю твоїм гордим вустам прошепотіти з усмішкою: «Марк — той самий невиправний мрійник». Але якби я не був таким, ти, мабуть, не кохала б мене. Якщо взагалі ще кохаєш — я ж не знаю.

Йоппе — це прадавнє портове місто, цілковито сирійське. Але я от сиджу пишу тобі, і мені тут добре. Тулліє, кохана моя, не забувай мене. Листа я візьму з собою і відішлю з Єрусалиму, бо кораблі повертатимуться до Бріндізіума аж після юдейського Песаху.