Таїна царства

Другий лист

Марк — Туллії.

Я пишу в день юдейського Песаху в їхньому священному місті Єрусалимі, у фортеці Антонія. Зі мною відбулося щось непередбачуване, і я ще сам не зовсім утямив, що саме. Тулліє, я розгублений. Тому пишу, щоб докладно роз’яснити собі й тобі, що ж, власне, відбулося.

Більше я не гордую передвістями, як, мабуть, у глибині душі ніколи й не гордував, хоч казав і писав про них зарозуміло. З лячною певністю я вже вірю, що мене скеровано в цю подорож, і я не міг би її уникнути, хай би й хотів. Але які саме сили мене скерували — цього я не знаю. Я почну спочатку.

Отже, я винайняв на майдані в Йоппе віслюка собі в супутники, відкидаючи всі інші спокуси комфорту, які полегшували би мандрівку, і поміж останніми подорожанами почав підійматися з узбережжя в напрямі Єрусалиму. Мій віслюк був навчений і приязний, тож у мене за всю дорогу не виникло з ним жодної незгоди. Як я розумію, він промандрував з Йоппе до Єрусалиму і назад уже стільки разів, що знав кожну криницю і місце для перепочинку, село й заїзд на цьому шляху. Кращого проводиря я не потребував, і, думаю, він теж мав до мене дружні почуття, адже навіть коли ми прямували з гори, я не залазив на нього, а крокував власними ногами, щоб освіжитися.

Віддаль від Йоппе до Єрусалиму — лише два неповні денні марші легіону, хоча гориста місцевість стомлює мандрівця більше, ніж рівна земля. З другого боку, це урізноманітнює шлях, і Юдея — родючий і гарний край. Мигдалеві дерева, щоправда, в долинах уже відцвіли, а ось на схилах скрізь на шляху цвіли квітки, і їхній чарівний і терпкий запах супроводжував мене всю дорогу. Я вже відпочив, почувався відмолодженим, і для мене була радість стомлювати все своє тіло так само, як замолоду під час тренувань на спортивному майданчику.

І моє виховання, і моя обережність, до якої мене змусили відомі тобі події в моєму житті, спонукають мене нехтувати зовнішніми формами. Тому зовні, поведінкою чи одежею, я не хочу вирізнятися з людської маси. Таке марнославство викликає в мене посмішку. Мені не потрібні слуги й оповісники, які забігатимуть уперед і гукатимуть, що я їду. Простуючи, я покірно відступався з віслюком на узбіччя, коли повз мене поспішали більші верховоди, підганяючи своїх рабів і волів. Мене більше тішило, коли мій віслюк, озираючись на мене, з кмітливим виглядом ворушив вухами, аніж якби багачі й аристократи спинялися, щоби привітатися зі мною, і запрошували б мене в супутники.

Юдеї мають кутаси на краях одеж, і за цим вони з першого погляду впізнають одне одного по всьому світі, хоч загалом убираються так само, як ми. Утім, цей шлях, перероблений Римом у прекрасну військову дорогу, — такий давній і набачився стільки народів, що на мене не звертали уваги, хоч на моїй одежі кутасів нема. У нічлігу, біля якого мене спинив віслюк, мені, як і іншим, дали води, щоб я напоїв віслюка і вмив собі руки й ноги. Слуги заїзду в тисняві не мали коли відділяти чужинця від юдеїв. Адже здавалося — всі народи й власна людність краю рушили в дорогу, щоб із радістю відсвяткувати визволення юдеїв з єгипетського рабства.

До вечора другого дня подорожі я цілком міг би дійти до Єрусалиму, якби поквапився. Однак мене, чужинця, поспіх юдеїв не торкнувся. Я в захваті дихав свіжим повітрям юдейських гір, а око мені вабило сяяння квіток на схилах. Після нидіння в Александрії я почувався розкуто і насолоджувався кожною миттю, тож простий хліб — і той смакував мені краще за всі єгипетські делікатеси. І в дорозі я не хотів навіть доливати вина до води, щоб не затуманювати свої чуття — для мене була смачною сама вода.

Тому я навмисно затягував мандрівку, і звук пастирських очеретяних флейт заскочив мене на косогорі задовго до Єрусалиму — це вівчарі скликáли отари на ніч. Я цілком міг би перепочити, а згодом при місячному світлі йти далі, але мені розповідали, яке це дивовижне видиво для ока мандрівця, коли він, прибуваючи до Єрусалиму, бачить, як місто здіймається за долиною в сонячному світлі, а на горі сліпуче сяє храм, мармурово-білий і золотий.

Таким я хотів уперше побачити священне місто юдеїв. Тому я, на подив свого віслюка, зійшов з дороги і заговорив із пастирем, який вів щільну-щільнісіньку отару на ніч до печери на схилі гори. Розмовляв він сільським діалектом, та все ж зрозумів мою арамейську і запевнив, що в цій густонаселеній місцині нема вовків. Він не мав навіть собаки для захисту овець від хижаків, але повідав, що сам про всяк випадок спить на вході до печери, зважаючи на шакалів. Із харчу в нього був лише закіптявілий ячмінний хліб і збитий у кулю козячий сир. Тому він дуже втішився, коли я поламав пшеничний хліб та медяник і пригостив його ними, а також згніченими фігами.

Утім, м’яса, яке я мав із собою, він їсти не згодився, помітивши, що я не юдей, — але загалом мене не цурався. Ми потрапезували разом біля входу до печери, а мій віслюк охоче почав гризти колючі кущі на косогорі. Потому весь світ став таким самим фіолетовим, як і вкритий підлісками схил, залягла темрява і на небі зайнялися зорі. Відразу ж стало прохолодніше, і я відчув, як із печери віє теплом овець, які напхалися туди. Поміцнішало пахтіння вовни й лою, але цей запах не здавався мені неприємним. Радше він був надійним, як запах дитинства й домівки. На мій власний подив, з очей у мене вичавилися сльози. І плакав я не через тебе, Тулліє. Я лише винуватив себе, що зусилля, яких я доклав у дорозі, змучили моє охляле тіло. Мої сльози були сльозами втоми, подумав я.

Одначе гадаю, плакав я за самим собою, за всім тим, що лишилося в мене позаду і цілковито проминуло, — але й через те, що ще на мене чекало. Тієї хвилини я без страху нахилився би напитися із джерела забуття.

Немов найбідніший прочанин, я проспав ніч у полі перед печерою, маючи над головою зоряне небо замість даху. Спав я так міцно, що коли прокинувся, чабан уже встиг вивести овець на пасовисько. Я не пам’ятав, щоб мені наснилося бодай щось лиховісне, однак після мого прокидання все — і повітря, і земля — здавалося інакшим, ніж коли я влягався спати. Косогір містився на західному боці й лишався в тіні, а схили протилежних пагорбів уже осявало сонячне світло. Тіло моє було немов побите, знесиліле й апатичне, а віслюк стояв біля мене, спустивши голову зі стражденним виглядом. Я не міг зрозуміти, чим викликана зміна мого настрою, адже мені здавалося, що не такий уже я охлялий, щоб після того, як промандрував два дні пішки й пролежав одну ніч на твердій землі замість постелі, моє тіло могло би з цього настільки занепасти. Я подумав, що міняється погода, адже я завжди так само чутливий до перепадів погоди, як і до снів та передвість.

Я був настільки пригнічений, що мені не хотілося їсти. Здавалося, їжа не піде мені на душу. Кілька ковтків вина з бурдюка теж мене не збадьорили. Я побоювався, що напився був зіпсутої води чи що мене бере якась хвороба.

Я побачив, як на дорозі вдалині підіймається косогором кілька подорожан. Однак минуло чимало часу, доки мені вдалося здолати глибоку апатію; я нав’ючив віслюка і повернувся на дорогу. Вийти на гребінь гори — це потребувало від мене зусиль, але діставшись нарешті туди, я зрозумів, що сталося. На мене віяв пекучо-сухий вітер, невпинний вітер пустелі, який коли вже почався, то дме день у день і робить людей хворими, спричиняється до болю в голові, до блювоти в жінок, сичить у всіх отворах будівель і стукоче вночі віконницями.

Вітер умить висушив мені лице й викликав печіння в очах. Сонце, яке зійшло вже високо, потьмяніло до червонястої кулі в небі. Ось яка картина з’явилася переді мною, коли за долиною постало оточене мурами священне місто юдеїв. Відчуваючи солоний смак вітру в роті, я болючими очима бачив вежі Іродового палацу, громади розташованих на схилах будинків великого міста, театральні й циркові споруди і храм, білий та золотий, що підносився своїми мурами, будівлями й колонадами над усім іншим.

Але при світлі потьмянілого сонця храм не заблищав перед моїми очима, як мені було обіцяли. Мармур не палав і золото не сяяло. Безперечно, це маєстатний, несхитний, неперевершено величний витвір сучасного будівництва. Проте у мене не виникло до нього такого почуття, як у юдеїв. Із самим лише знудженням дивився я на нього, адже так годилося робити після того, як я подолав велику віддаль, щоб його побачити. Я не був уже юним, як тоді, коли вперше побачив Ефеський храм. Під гарячим вітром, який сипав мені в очі солоною порохнею, я не відчував тієї самої святобливості перед красою й дивом.

Мій віслюк зачудовано обернувся на мене, коли я підштовхнув його, щоб він ішов далі. Після того як ми дісталися гірської вершини, він із власної ініціативи спинився на найкращому для огляду місці й, мабуть, чекав, що я витрачатиму час на вигуки здивування і радості, на славлення і молитви. Я винуватив себе за похнюпленість і за рабство тіла, бо неспроможний був поцінувати найсвятіше для сили-силенної людей видиво лише через тілесну знемогу і дошкульний вітер. Злостиво ворушачи вухами, віслюк почав спускатися дорогою, що вилася на косогорі. Я йшов поряд із ним, тримаючись за упряжний ремінь — аж таку ослаблість я відчував у колінах.

Що нижче ми сходили в долину, то менше пробирав вітер, аж поки на її споді він уже став ледь відчутним. Нарешті з наближенням полудня дорога з Йоппе сполучилася зі шляхом з Кесарії і перейшла в римський битий шлях. Ним прямувало до міста чимало люду. Поблизу брами я побачив, як люди спиняються, скупчуються, вдивляються в поблизький пагорб, але багато хто затуляв обличчя і квапливо прямував далі до міста. Мій віслюк заноровився. Здійнявши очі, я побачив на вершині порослого колючими кущами пагорба три хрести і на них розгледів пойняті корчами тіла розіп’ятих. Чимало люду зібралося на схилі пагорба з боку брами, видивляючись на хрести.

На дорозі теж утворився наплив людей, тож я не протиснувся би до брами, хай би й хотів. У своєму житті я, звичайно, бачив розіп’ятих злочинників і зупинявся подивитися на їхні муки, щоби знечулити себе до видовиська страждань. На цирковій арені я бачив іще жорстокіші способи умертвління, але в них було щось захопливе. Видовище розпинання нічого такого в собі не має. Це просто ганебний і повільний спосіб убити задля покарання. Якщо я маю якусь утіху від громадянства Риму, то це певність, що принаймні мене стратять мечем і стратять миттєво — звісно, якщо мені колись доведеться скоїти щось таке, за що мене присудять до смертної кари.

В інакшому душевному стані я, гадаю, просто відвернув би голову, забув би про лиху прикмету і продерся б уперед, хай і силоміць. Та коли я побачив тих трьох розіп’ятих, у мені непоясненно зросла спричинена погодою пригніченість, хоч я не був причетний до того, що з ними сталося. І не знаю чому, але просто я не міг цього не зробити: ведучи свого віслюка, я збочив з дороги на один стадій і крізь притихлу юрбу пропхався догори схилом.

Біля хрестів лежали собі на землі кілька сирійських вояків дванадцятого легіону, граючи в кості та п’ючи оцет. Покарані не могли бути звичайнісінькими рабами чи злочинниками, адже окремо від вояків перебував на сторожі й центуріон.

Спочатку я неуважно поглянув на тих розіп’ятих, що посіпувалися від судом, але на тому хресті, що стояв посередині, над головою засудженого висіла писальна дощечка. На ній було написано грекою, латиною і простонародною мовою: «Ісус Назарянин, цар юдейський». Спершу я не зрозумів того, що прочитав, — таке приголомшення мене пройняло. Далі я побачив, що на повислій голові був ще й глибоко насаджений колючий вінок, який імітував царську корону. Із ран від колючок обличчям розтеклися криваві пасмуги, що вже загусли.

Майже відразу напис і риси обличчя розіпнутого потьмарилися у мене в очах, сонце на небі зникло, і в цю полуденну пору стало так темно, що я заледве міг розгледіти навіть тих людей, які стояли найближче до мене. Пташиний спів стих так само, як це буває під час сонячного затемнення, замовкли й людські голоси, тож чутно було лишень дзенькання кинутих вояком костей об щит і пихкотливе дихання розіпнутих.

Я вирушив був на пошуки юдейського царя, як у попередньому листі напівжартома писав тобі, Тулліє. Перед єрусалимською брамою я знайшов його розіпнутим на пагорбі, ще живим. Зрозумівши, що написано на дошці, й побачивши колючий вінець на його голові, я ані миті не сумнівався, що знайшов того, кого подався був шукати, — чоловіка, народження якого віщувала небесна констеляція, царя юдеїв, який, за їхніми рукописами, мав постати, щоби правити світом. Як саме я це одразу так виразно зрозумів — цього я пояснити не в змозі. Але, мабуть, моя пригніченість, почавшись від самого ранку, готувала мене до похмурого видива.

Потемнінню неба я був радий, адже тепер мені не доводилося надто виразно бачити ганьбу і страждання розіпнутого. Що я вже встиг помітити — це те, що його дуже побито на обличчі й відбатожено за римським звичаєм. Тому він перебував у куди гіршому стані, ніж решта двоє розіп’ятих, які були дужими і зашкарублими чоловіками з простолюду.

Коли затемнилося сонце, на коротку хвилину стихли всі звуки природи й людей. Потім з юрби глядачів залунали вигуки подиву і страху. Я розгледів, що й центуріон здіймає очі й допитливо роздивляється небо навсібіч. Очі мої звикли до темряви, і я знову почав розрізняти обриси краєвиду і людей довкола себе. Помітивши переляк у натовпі, з нього видобулися високопоставлені юдеї, в яких за головними уборами можна було впізнати старшину, і книжники з величезними кутасами на краях одеж. Вони голосно кричали, щоб підбадьорити юрбу, і почали насміхатися з розіп’ятого. Пропонували йому довести, що він цар, і зійти з хреста. Вигукували вони й інші паскудства, пригадуючи йому слова, що їх він сам, мабуть, колись необачно казав народові.

Цим вони намагалися залучити юрму на свій бік, і де-не-де залунали поодинокі глузливі вигуки. Проте здебільша натовп уперто мовчав, немов бажаючи втаїти свої почуття. Судячи з одягу й облич, більшість глядачів належали до бідного люду, серед них було чимало сільських мешканців, які прибули на святкування Песаху. Мене огорнуло відчуття, що в серці вони співчувають своєму розіп’ятому царю, хоч і не наважуються цього показати з огляду на присутність легіонерів і власної старшини. У натовпі було багато жінок, і чимало з них затулили собі голову і плакали.

Почувши вигуки, розіп’ятий підійняв тріпотливу голову і обперся прибитими до хреста ногами. Його було розіпнуто із зігнутими коліньми, щоб він не занадто швидко помер від задихання. Пихкаючи, він вдихнув повітря; його закривавлене тіло тіпали судоми. Розплющивши імлисті очі, він повертав голову і роздивлявся на всі боки, немов шукаючи чогось. А на глузливі слова не відповідав. Йому й так непросто давалося витримувати муки у власному тілі.

Обидва інших розіп’ятих були ще при силі. Той, що висів ліворуч, скористався нагодою, щоб погримасувати люду. Для демонстрації своєї витривалості він повернув голову до царя і, мабуть, схотів по-жалюгідному вдовольнити свій гонор, тому що підхопив кепкування.

— А чи ти не той помазанець? — вигукнув він. — Тоді допоможи собі й нам.

А той розіпнутий, що висів праворуч, докоряв йому з хреста і заступався за царя, кажучи:

— Ми страждаємо за вчинки свої, а от він не скоїв жодного зла. — Далі він покірливо й сумно звернувся до царя з проханням: — Спогадай мене, Ісусе, коли прийдеш у царство своє[1].

Його ось-ось мала спіткати болісна смерть, а він далебі казав іще про царство! Якби я був таким, як колись, я би напевно розсміявся, побачивши цю непохитну відданість. Але сміятися не хотілося. Для цього та перемова була занадто жалібною і приголомшливою. Та ще більше я здивувався, коли юдейський цар лагідно повернув до нього свою стражденну голову і втішив його, кажучи придушеним голосом:

— Ти будеш зі мною в царському саду.

Я не зрозумів, про що йдеться. Цієї миті повз мене проходив книжник, який допитливими очима недовірливо оглядав натовп. Я затримав його і спитав:

— А що ваш цар розуміє під царським садом? Чому його розіпнули, якщо він не скоїв жодного зла?

Той пирснув глузливим сміхом і мовив:

— Ти що, захожий у Єрусалимі? Ти віриш свідченню розбійника більше, ніж високому синедріону й римському намісникові, який ухвалив йому вирок? Він не є юдейським царем. Він лише називає себе царем і блюзнить. Ще й на хресті блюзнить, кажучи про царський сад.

Книжник тугіше підсмикнув на собі плаща, аби тільки жоден кутас не торкнувся моєї одежі. Це образило мене, і я сказав:

— От я з’ясую все про цю справу.

Він погрозливо глянув на мене й попередив:

— Ти піклуйся про себе. А ти часом не один із отих? Багатьох він збаламутив, але більше цього не робитиме. Ти його не жалій. Він підбурювач народу, бунтівник, лихіший за розбійників обабіч нього.

Тут моя пригніченість вилилася гнівом, я штурхнув його, забуваючи про свого віслюка і свій статус, підійшов до центуріона, звернувся до нього про всяк випадок латиною, показав пальцем на книжника-юдея і мовив:

— Я римський громадянин, а отой юдей мені погрожує.

Центуріон допитливо подивився на мене в темряві, знуджено зітхнув і, дзенькаючи обладунком, зробив кілька кроків уздовж людського кола, від чого натовпу довелося позадкувати й розрідити місце перед хрестами. Потім він привітався зі мною латиною, щоби продемонструвати освіченість, але відразу ж перейшов на грецьку і сказав:

— Е, не метушися, друзяко. Коли ти справді громадянин, не личить твоєму званню гарикатися з юдеями тепер, напередодні Шабату.

Далі він звернувся до юрби, не особливо адресуючи слова старшині чи книжникам, і вигукнув:

— Ану забирайтеся звідсіля й покваптеся додому! Набазікалися вже вдосталь. Тут більше ніяких див не станеться. Біжіть, їжте свою ягнячу печеню, і хай застрягне вам кістка в горлянці.

З його слів я зрозумів, що крім тих людей, які були налаштовані вороже, в натовпі були й ті, які справді чекали на диво і сподівалися, що їхній цар ще самотужки зійде з хреста. Але вони мусили стояти мовчки трохи ззаду, тому що боялися своєї старшини і книжників. Дехто послухався центуріона і пішов собі до міста. Та й на дорозі тиснява розсоталася.

Центуріон запанібрата тицьнув мене в бік і запропонував:

— Ходи сьорбни оцту. Це все нас не стосується, хоч я зі службового обов’язку тут стою. Юдеї завжди вбивають своїх пророків. Якщо вони конче хочуть розіпнути свого царя з римською допомогою, римлянину не варто в це лізти.

Він завів мене поза хрести, де на землі лежала одежа розіп’ятих. Вояки поділили її між собою, і кожен відокремив собі власний клунок. Центуріон узяв з землі вояцький бурдюк і пригостив мене. З ввічливості я зробив ковток легіонерського оцту, він хильнув і собі, крекнув і зауважив:

— Краще напитися. Добре, що в мене це завдання лише до вечора. Сьогодні переддень Шабату, і не в юдейських звичаях лишати трупи отак ночувати.

І ще він сказав:

— Увесь Єрусалим — це немов сичливе гадюче гніздо. Що більше я зазнайомлююся з юдеями, то дужче впевнююся, що найкращий юдей — мертвий юдей. Тому це лише на добре, що напередодні свята на деревах при дорозі висять страшидла, які застерігають люд від ворохобні й від того, щоб позбавляти життя тих наших, які не бережуться. Але це безвинний чоловік і пророк.

Усе ще стояли сутінки, хоч вони час від часу світлішали до червонястого кольору і знову темніли. Повітря було пекучо-гаряче, і від нього спирало дихання. Центуріон подивився на небо й пояснив:

— Пустельний вітер, либонь, здійняв піщану хмару зі сходу, але такої похмурої хмари я раніше не бачив. Якби я був юдеєм, я би припустив, що сонце затуляє обличчя і небо в жалобі за божим сином. Адже отой Ісус твердив, що він син божий. Отож йому довелося померти болісною смертю.

Говорив він зі мною не надто шанобливо і спробував у напівтемряві обдивитися мій одяг та обличчя, щоб відгадати, що я за один. Спробував і реготнути, але сміх застряг у нього в горлі, і він знову звів погляд на небо.

— Тварини — й ті неспокійні, — мовив він. — Собаки та лисиці біжать на пагорби, а верблюди від самого ранку хвицаються біля міської брами, відмовляючись заходити. Це лихий день для всього міста.

— Лихий день для всього світу, — мовив я з гнітючим передчуттям.

Центуріон злякався моїх слів, заперечно здійняв руку і почав виправдовуватися:

— Поправді, це справа юдеїв, а не римлян. Прокуратор не хотів його засуджувати, він би відпустив його. Але народ хором ревів: «Розіпни, розіпни!» Їхній синедріон погрожував поскаржитися самому кесареві, що він протегує бунтівнику. Тому намісник умив руки в ритуальній чаші, щоб очиститися від невинної крові. Юдеї вили і радісно присягали взяти кров пророка на себе.

— А до речі, хто тепер римський проконсул в Юдеї? — запитав я. — Певно, я мав би це знати, але я захожий у місті. Я з Александрії, в якій провчився всю зиму.

— Понтій Пилат, — відказав він і глянув на мене погордливо. Мабуть, я здався йому мандрівним софістом.

Я дуже здивувався.

— О, я його знаю! — вигукнув я. — Чи принаймні з його дружиною я бачився в Римі. У нього дружина — Клавдія, з роду Прокулів, так?

Я справді колись давно гостював у римській оселі Прокулів, слухаючи читання нудного твору. Він мав на меті продемонструвати, скільки всього домоглися Прокули в Азії на благо Риму. Але вино та інше частування були пречудові, і я завзято розмовляв із Клавдією Прокулою, хоч вона набагато старша за мене. Вона справляла враження чутливої жінки, і ми обоє навперебій запевняли одне одного, що залюбки зустрінемося знову. І це не була проста ввічливість. Утім, з тієї чи тієї причини ми більше не бачилися. Туманно пригадую, що я чув, ніби вона захворіла і виїхала з Рима. Ти, Тулліє, ще настільки молода, що навряд чи її пам’ятаєш. Вона зналася і з кесарським двором до переїзду Тиберія на Капрі.

Ця інформація здивувала мене так, що на якусь хвилину я забув про час і простір, згадавши натомість власну юність і свої перші розчарування. Центуріон повернув мене в дійсність, кажучи:

— Якщо ти друг проконсула, громадянин і захожий у місті, я би щиро радив тобі триматися римлян на час святкування Песаху. Фанатизм у юдеїв надзвичайний під час їхніх релігійних свят. Тому проконсул особисто піднявся з Кесарії до Єрусалиму, щоб на місці негайно приборкати можливу ворохобню. Може, люд заспокоїться, після того як домігся розпинання святого чоловіка, але тут ніколи не можна поручитися. Його прибічники в усякому разі поховалися і навряд чи вдаватимуться до заворушень, адже цей чоловік уже не зійде з хреста.

Обійшовши хрести, він зупинився перед ними, пильно подивився на царя в колючому вінку й на обох розбійників і зі знанням справи зауважив:

— Невдовзі він помре. Юдеї побили його під час нічного арешту і припровадження до синедріону. Проконсул звелів відбатожити його за римським звичаєм, щоб люд відчував до нього жаль і щоб у всякому разі пришвидшити його смерть. Як ти знаєш, добряче шмагання батогом перед розпинанням — це акт милосердя. Але отим іншим треба переламати голінки, щоб вони обидва повисли, не опираючись на ноги, і задихнулися до вечора.

Тут я почув такий страхітливий крик тварини, якого ніколи раніше не чував. Навколо пояснішало, темрява перейшла в по-моторошному тріпотливу червінь, і юрба злякано заворушилася. Я побачив, як мій віслюк здибився і з усіма в’юками побіг дорогою назад, геть від Єрусалиму. Кілька людей, які там ішли, силоміць його зупинили. Витягнувши голову, він іще раз крикнув жахливим голосом, немовби в його зойку вилилася тривога всієї природи. Я мерщій кинувся на дорогу. Мій віслюк більше не хвицався, але все його тіло трусилося і він геть увесь був мокрий від поту. Я намагався поплескати й заспокоїти його, проте лагідна перед цим тварина сердито потяглася головою і спробувала мене вкусити. Хтось із тих, що стримали були її, зауважив: усі тварини того дня були мов біснуваті. Таке часом буває, коли дме пустельний вітер.

З-під брами кинувся на допомогу начальник ослячих погоничів, подивився на упряж і тавро на вусі у віслюка і з притиском мовив:

— Це один із наших віслюків. Що ти йому зробив? Ти муситимеш відшкодувати збитки, якщо віслюк захворіє і його доведеться забити.

Я й сам стривожився через віслюка, бо в такому дивному і тремтливому стані ніколи ще не бачив жодного живого створіння. Я почав розв’ючувати його і виправдовуватися, кажучи:

— Та ви, єрусалимці, як подуріли всі. Нічого поганого я віслюку не зробив. Він боїться запаху крові та смерті, бо ж ви розіп’яли свого царя.

Але наша сварка урвалася і вантаж випав з моїх рук на дорогу, позаяк цілий світ сповнився дивним звуком, схожим на неомірне зітхання, і земля задвигтіла в мене під ногами. Таке я одного разу вже спізнавав, а тепер мені гадалося, що я знаю, чим викликані затьмарення сонця, пручання тварин і власне моє пригнічення, від якого я аж задихався. Я розумів, що саме зараз нерозумно заходити до міста і знаходити собі дах над головою, хоч я з дорогою душею простягся б на ложу, закутався з головою і спробував би забути про весь світ.

Я дав погоничеві срібного динара і сказав:

— Не сварімося в таку хвилину, коли земля двигтить із муки. Візьми мої речі та подбай про них. Пізніше я заберу їх у тебе біля брами.

Ударами рук і ніг він спробував зрушити віслюка з місця, але той — ані руш. Тож погонич обмежився тим, що зв’язав йому передні ноги, завдав клажу собі на плечі й повернувся на своє місце біля брами, де давав в оренду віслюків.

І не знаю, чому я не наважився заходити до міста — лише зі страху перед землетрусом чи просто з відчуття доконечної потреби повернутися на пагорб, до розіп’ятих, дарма що те видовисько страждання було неприємним. У серці своєму я молився богам — і знаним мені, і незнаним, а ще й огорнутим паранджею богам мого роду, і казав:

— Моє власне бажання спонукало мене до вивчення пророцтв, але ваше передвістя послало мене в дорогу з Александрії і привело мене ось сюди саме цієї хвилини. Я прийшов шукати царя прийдешності, щоби стати поряд із ним і мати за це платню. Нехай мені стане терпіння, щоб я здужав шанувати його до самої смерті, хай і не матиму за це жодної платні.

Отже, я забарно піднявся схилом пагорба, щоб долучитися до юрби. Вона порідшала, і позаду інших я спостеріг гурт жінок, які плакали. Я не бачив їхніх облич, бо вони затулили собі голову. Оберігав і втішав їх лише юнак, гарне обличчя якого було перекошене зі страху й муки. Я спитав, хто вони. Слуга котрогось книжника охоче пояснив, що ті жінки йшли за Ісусом аж із Галілеї, де він баламутив народ і порушував закон.

— Отой — це один із його учнів, але його не годиться кривдити, бо він та його родина — знайомі первосвященника, а сам він — лише заблуканий юнак, — пояснив слуга, а тоді насмішкувато показав пальцем на жінку, яку підтримував юнак, і сказав: — А ота, я думаю, — це мати розіп’ятого.

Коли я це почув, мені забракло сміливості підійти й заговорити з ними, хоч мене аж пробирала цікавість і я мав охоту дізнатися щось про того Ісуса від його власного прибічника. Але мені було страшно від думки, що його рідній матері доводиться дивитися на ганебну смерть свого сина. Здавалося, навіть супротивники царя мали досить пошани до страждань матері, щоб не дошкуляти безутішному гуртові жінок.

Отож я залишався поміж людьми, і час минав. Небо знову ще дужче потемніло, і від гарячої сухості повітря стало важко дихати. В очі й рани розіпнутих поналазило дошкульних мух і ґедзів, і тіла їхні тіпалися, пойняті судомами. Цар Ісус іще раз трохи піднявся на хресті, розплющив млосні очі, рвучко замотиляв головою і голосно вигукнув:

— Сило моя, сило, чому ти покинула мене?

Голос у нього став таким зірваним, що важко було розібрати слова. Глядачі заворушилися і питали одне одного, що він вигукнув. Одні стверджували — він вигукнув, що Бог його покинув, а інші запевняли — він кликав Іллю. Ілля, як кажуть, був одним із юдейських пророків і у вогненній колісниці злинув у небеса. Тому найшкодливіші знову заглузували з нього і вигуками закликáли й його здійнятися в небо, якщо я правильно зрозумів. А от цікавці й ті, хто чекав на диво, перешіптувалися і по-справжньому сподівалися, що пророк Ілля зійде з неба йому на допомогу. Багато хто був такий переляканий, що зі святим жахом задкував від хрестів, готуючись затуляти собі обличчя.

Знову цар сказав щось на хресті. Ті, хто стояв найближче, гукнули, що він жаліється на спрагу. Якийсь милосердий підбіг незабаром до хреста, вичавив із вояцького бурдюка оцту на губку, настромив її на тростину і підніс йому до рота. Вояки й центуріон не перешкоджали цьому. Не знаю, чи спромігся він іще попити — стояла така густа темрява, що годі було розгледіти риси його обличчя на хресті. Принаймні губи у нього зволожніли, адже голос його пролунав виразніше і, навіть попри жахливі передсмертні муки, немов розкуто, коли він згодом іще раз обперся на ноги й вигукнув:

— Звершилось!

Знову люди засперечалися, що саме він вигукнув. Хтось казав одне, хтось інше. Але в темряві я почув, як щось хруснуло, коли його тіло повисло на руках, а голова впала на груди. То був страшний звук у темряві, і я знав, що цар уже при сконі й більше не підніме голови. Я зрадів за нього, бо він напевно вже досить настраждався, хай там як він порушував закони свого народу.

Але те, що він помер, я напевно знав із того, що земля знову зітхнула і задвигтіла в мене під ногами. Глухий підземний гуркіт, тихший, але лячніший за гуркіт грому, пролунав під нами і подаленів у напрямі міста. Я почув гримотіння від розколювання скелі й скочування каміння і разом з іншими кинувся на землю, бо хоч цей землетрус тривав недовго й відразу скінчився, він був дуже жаским.

Відтак над землею настала цілковита тиша, поки з дороги не почулося цокання копит робочих тварин, які пообривали були припони. Небо повільно ясніло, стало доволі видно, і люди поспиналися на ноги з землі, обтрушуючи одяг. Хрести все ще стояли, але Ісус Назарянин, цар юдейський, повис, замордований і відстраждалий, на руках і вже не дихав. Вояки теж повставали з землі й скупчилися подивитися на нього, перешіптуючись із подивом і страхом.

Центуріон, гадаю, передав їхні почуття, безстрашно кажучи:

— То був праведний чоловік. — Видивляючись на зляканих юдеїв, він розсердився на них, зненавидів своє службове завдання і гукнув: — Поправді, він був сином божим!

А от я пригадав собі пророцтва, що їх досліджував упродовж зими; я дуже дивувався і шепотів сам до себе:

— Мир тобі, владарю світу, царю юдейський. Не настало твоє царство.

Разом із тим я вирішив, скільки зможу, з’ясувати, як і чому все так сталося і якими були його дії, що за них його розіпнули на хресті й убили так по-ганебному, і ніхто не підніс руку, щоб його захистити. Я подумав, що він уклав собі, напевно, дуже примітивний політичний план, або ж не мав у радниках жодного досвідченого державного діяча. По-своєму це було зрозуміло, адже навряд чи котрийсь розумний чоловік стане поряд із юдеєм з метою підкорити світ.

Знов показалося сонце, але його світло й досі було дивним, а людські обличчя — мерхлими й лячними при цьому освітленні. І в одній деталі я мушу тобі зізнатися, Тулліє. Певно, то була моя помилка. Мені не до снаги змалювати тобі зовнішність юдейського царя. Я бачив його на власні очі, і хоч він, коли страждав, був у страхітливому стані, я мав би спромогтися пригадати його обличчя. Але попри все бажання, я не можу сказати про нього нічого, крім того, що лице йому набрякло тоді від побою, посиніло й закривавилося від ранок, спричинених колючим вінком. Утім, щось божественне в його обличчі, напевно, було, адже прочитавши напис на хресті, я ані миті не сумнівався, що він таки юдейський цар.

Озираючись назад, я відчуваю бажання сказати, що в ньому була лагідна поважність, проте боюся, що такі слова я сам вигадав опісля. Радше я можу пригадати сумирну покірливість, яка свідчила, що він спокійно примирився з долею. Але як це цар, який знає, що він народився правити світом, може бути сумирним і покірливим, помираючи ганебною смертю після провалу свого задуму? Та й останнє сказане ним слово не дає мені спокою. Що саме звершилося, на його думку? Чи, може, він розумів під цим лише те, що він віддав духа?

Отож на його обличчя я дивився не як уважний спостережник — я був тоді збентежений. Пошана якось не давала мені занадто пильно дивитися на його обличчя, коли він страждав. А ще не забувай, що весь час було доволі темно, подеколи аж настільки, що постаті розіп’ятих на хресті заледве проглядали в пітьмі. Коли сонце знову посвітлішало, він уже помер, і моя пошана не дозволяла мені роздивлятися його безживне обличчя з образливою допитливістю.

Чимало людей пішли звідти по смерті царя, тож навколо хрестів побільшало місця. Юдейські книжники й старшина теж поквапилися на приготування до Шабату і зоставили лише кількох слуг, щоб ті стежили за перебігом подій. Один із двох розіп’ятих розбійників почав жалібно нарікати на нестерпні страждання. Двоє милосердих жінок підійшли з глеками до центуріона й попросили дозволу дати йому знову попити дурманливого оцту. Вони скористалися тими самими губкою і тростиною, що й раніше, вмочили губку в глек і дали пити обом злочинникам.

Із сонця було видно, що минула вже третя година. Центуріон почав стомлено ворушитися, адже головне його завдання скінчилося і він хотів якнайшвидше спекатися й обох злочинників. І ось незабаром у супроводі вояка прийшов з фортеці Антонія кат із дошками, зі знанням справи обдивився Ісуса, констатував його смерть, а далі почав холоднокровно ламати дошкою голінки решті двом. Звук переламування кісток гидко було слухати, і обидва зойкали й лементували, але кат втішав їх і казав, що він це робить лише з милосердя. Вояк, що його супроводжував, називався Лонгин. Він не вдовольнився катовим висновком, а встромив списа в бік царя знизу вгору і вміло проткнув його серце. Коли він висмикнув спис, із простромленої грудної порожнини потекла кров і вода.

Вартівники почали збирати своє манаття і одяг засуджених, з полегкістю обмінюючись жартами, адже нудне сторожування починало добігати кінця. Але коли заглухло бідкання розбійників, кілька підбурювачів, що закралися до натовпу, скористалися нагодою, щоб почати вигукувати антиримські гасла. Вояки ліниво пішли в натовп і почали штурхати їх щитами. У колотнечі одному з підбурювачів зламали щелепу. Це змусило їх трохи прикусити язика, і вони пішли геть, вигукуючи погрози і обіцяючи винищити всіх римлян та їхніх посіпак у храмі, якщо тільки матимуть зброю. То не були прибічники царя Ісуса, а просто спільники обох розіп’ятих злочинників, пояснив мені центуріон.

Він волів бути ввічливим, підійшов до мене і взагалі попросив вибачення за колотнечу. Висловив сподівання, що я помітив, наскільки легко він її припинив. Проконсул забороняє убивати юдеїв, якщо це не конче треба. А звичайних протестувальників не хочеться навіть брати під арешт, бо їх завжди починають супроводжувати гамірливі юрби, що врешті стають табором під брамою фортеці, кричать і ворохоблять. Узагалі треба уникати безладу, а надто під час юдейських свят. Такою сформувалася політика Понтія Пилата відтоді, як він спочатку випробував методи з вищим рівнем насильства і лише мав із цього прикрощі, ба навіть нагінку від кесаря. Наостанок центуріон мовив:

— Мене звати Аденабар. По закінченні цього завдання я залюбки проведу тебе до фортеці, а там ти постанеш перед лицем проконсула, коли я рапортуватиму йому. Наодинці тобі недобре йти до міста. Оті негідники бачили, як ми перемовлялися, і те, що ти не юдей. Будуть лише неприємності, якщо вони відлупцюють тебе чи вб’ють римського громадянина. Тоді доведеться починати розслідування і карати їх, а в цьому клятому місті сто тисяч хованок.

Він реготнув і поспішив пом’якшити свої слова:

— Тож уникаймо зайвої мороки, а крім того, мені подобається твоє лице, і я шаную вчених людей. Я й сам умію читати й писати, хоч латину знаю слабко. Щоправда, у фортеці тісно, але ми конче знайдемо для тебе гідний постій.

На пояснення він іще додав, що проконсул скромний у звичках і, буваючи в Єрусалимі, вдовольняється розташуванням у фортеці Антонія в гарнізонному приміщенні. Збудований Іродом величний палац був би, щоправда, куди розкішнішим місцем для мешкання, однак залога настільки мала, що проконсул, навчений прикрим досвідом, не хоче розпорошувати її на два пункти. Антонія — неприступна фортеця, яка панує над територією храму. А на його зовнішньому подвір’ї завжди починаються всі заворушення.

Він показав великим пальцем позад себе на труп, що висів на хресті, засміявся вголос і розповів:

— Одним із найвеселіших видовиськ, які я бачив у житті, було те, коли отой пророк Ісус сплів із мотузків батіг, повиганяв торговців голубами з зовнішнього подвір’я храму й поперекидав столи міняльникам. Того разу старшина не наважилася перешкоджати йому, бо його супроводжувало багато прибічників. Коли він їхав до Єрусалиму на віслюку, заворожені юрби людей простилали свою одежу на його шляху, махали пальмовими гілками й славили його як Давидового сина. А більше ніяк вони не зважувалися показувати, що вважають його царем. Відомо, що він справді був родичем Давида і з боку батька, і з боку матері.

Аденабар обережно кивнув головою в напрямі жіночого гурту, що лишився на схилі пагорба, і теж зазначив:

— Там його мати.

Після того як натовп порозходився, жінки попадали на землю, наче знеможені надсильною мукою. Проте вони вже не ховали облич, а зводили їх у напрямі хреста. І мені не доводилося гадати, хто саме його мати. Вона була ще не стара жінка, і тієї хвилини її обличчя здалося мені найгарнішим жіночим обличчям, яке я будь-коли бачив. У ньому, навіть закам’янілому з горя, виднілося щось ясне і водночас неприступне, немовби та жінка вже ніколи у своєму житті не скаже ані однісінького марного слова. Вона не мусила доводити, що належить до царського роду. Про це свідчило її обличчя, хай вона й мала такий самий простий убір, як і ті інші селянки.

Я би волів, щоб ті, хто її супроводжував, вивели її звідти, я би хотів піти втішити її і сказати, що її син помер і вже не страждає. Але таким по-аристократичному гарним і замкнутим у горі було те обличчя, що я не вважав для себе можливим підступитися до неї. Поруч із нею на землі лежала ще одна жінка, палке обличчя якої безупинно здригалося, а очі видивлялися на хрест, немов вона й досі не цілком розуміла, що сталося. Третя жінка була старшою. В її суворому юдейському обличчі виднілося більше гніву й розчарування, ніж горя. Здавалося, вона до останку чекала на диво і ще не могла пробачити, що нічого не сталося. Решта жінок були трохи позаду.

Мій погляд повернувся до матері царя Ісуса, і я задивився на неї, мов зачаклований, аж не чув, що саме балакав Аденабар. Лише коли він торкнув мене за лікоть, я вивільнився від чарів. Він сказав:

— Я відбув своє завдання і не хочу більше лишатися в цьому похмурому місці. Нехай юдеї самі знімають трупи, якщо не хочуть, щоб вони висіли на дереві в Шабат. Це вже не наша, римлян, справа.

Утім, він лишив іще кількох своїх вояків пильнувати за хрестами. Гадаю, сам він пішов звідти з метою допомогти катові, адже той не наважувався повертатися до фортеці в супроводі лише парної охорони. Приятелі розбійників цілком могли чатувати на нього десь на шляху. Дорога спорожніла, і біля брами вже не було товкотнечі. З міських будинків пахтіло печеним м’ясом аж до пагорба, але я далебі не відчував голоду.

Аденабар глянув на розташування сонця й зауважив:

— До вечора ще є час. Юдейський Шабат починається аж тоді, як на небі завидніються три зірки. Цього вечора вони їстимуть песахове ягня, хоч серед них є секта, яка своє ягня з’їла ще вчора ввечері. Їхній храм — це величезна бойня. Вчора й сьогодні там пущено кров тисяч і тисяч ягнят за їхнім звичаєм. З кожної забійної тварини їхні священники мають плече, а Бог — лій.

Мої речі були на зберіганні під брамою, і він грубо звелів погоничу віслюків, який там барився, завдати мої клунки собі на плечі й нести все моє до фортеці. Той не наважився перечити. Так ми покрокували догори до фортеці, чуючи, як по бруківці ритмічно цюкає обковане залізом взуття легіонерів. То були натреновані вояки, бо я не помітив, щоби хтось із них якось задúхався від ходи. А сам я засапався, коли ми добулися до фортечної аркової брами, позаяк частина дороги була дуже стрімка. Юдей скинув мої речі в арку і відмовився заходити до фортеці. Я винагородив його кількома грошами, хоч Аденабар запевняв, що в цьому нема жодної потреби. Незважаючи на мою приязнь, юдей, відійшовши на безпечну віддаль від брами, зупинився, щоб насваритися кулаком і голосно вилаяти римлян. Коли вартовий погрозливо підніс списа, він кинувся тікати, а легіонери загиготіли, бачачи, як біжить юдей.

Коли ми вийшли на величезну бруківку на зовнішньому подвір’ї фортеці, Аденабар невпевнено спинився і почав допитливо мене обдивлятися. Я й сам відчував, що виглядом своїм не настільки вселяю довіру, щоби ставати перед лицем проконсула, як би добре ми з центуріоном не поладили між собою на місці страти. На подвір’ї ж бо панували римські рутинність і порядок, і я відчув запах казарми. Цей запах металу, шкіри, чистильних речовин і диму не є неприємним, але він змушує зразу ж глянути на свої запорошені ноги й підібрати рукою згортки одежі. Легіонний вівтар теж стояв на подвір’ї, і я шанобливо відсалютував йому, хоча кесаревого зображення не побачив.

Аденабар перепросив за те, що помитися у фортеці непросто, адже доводиться ощаджувати воду, однак він завів мене до офіцерського зібрання і звелів рабам подбати про те, щоб я помився і перевдягнувся. Тим часом він сказав, що піде відрапортує проконсулові, й пообіцяв заразом згадати про мій візит.

Я роздягнувся і вмився, помастив волосся й зачесався, перебрався у чистий хітон і звелів вичистити мій плащ щіткою. А ще я визнав за краще надягти золоту каблучку на великий палець, хоч зазвичай я її не ношу привселюдно, щоб не привертати зайвої уваги. Кваплячись, я повернувся на зовнішнє подвір’я і нагодився саме тоді, як прокуратор Понтій Пилат у супроводі почту спускався сходами з вежі з нетерплячим виразом на обличчі. На авдієнцію до нього попросився котрийсь багатий юдей, який не згодився заходити до фортеці — хіба що на її подвір’я — щоб не занечиститися напередодні Шабату.

Певно, то був впливовий чоловік, який ладнав із римлянами, адже намісник погоджувався отак приймати його на авдієнцію надвечір. Я наблизився до них і долучився до гурту вояків, які лупали там очима. Обговорювана справа теж мала стосунок до подій того дня: старий багатій спокійно й статечно просив дозволу зняти тіло Ісуса Назарянина з хреста і до початку Шабату поховати його у власному саду побіля місця страти.

Понтій Пилат іще раз перепитав у тих, хто стояв довкола, чи юдейський цар напевно помер на хресті, а далі мовив:

— З нього вже досить маємо прикрощів і мороки. Ось і дружина моя геть занедужала через той даремний бешкет. Візьми його й забери звідти, щоб я нарешті остаточно позбувся цієї неприємної справи.

Юдей дав подарунок Пилатовому писареві й пішов собі так само статечно, як і прийшов. Пилат із подивом запитав у почту:

— А хіба оцей Йосип Ариматейський — не один із членів того самого синедріону, який засудив Ісуса? Якщо він справді мав аж таких родовитих таємних протекторів, вони могли би вчасно скористатися своїм впливом. Так ми би уникнули цієї історії, яка не робить нам честі.

Аденабар зробив мені знак рукою. Я виступив уперед, шанобливо привітався, як це личить перед проконсулом, і назвався. Він байдужно відповів на моє привітання і сказав, щоби продемонструвати добру пам’ять:

— Атож, атож, я знаю тебе. Твоїм батьком був отой лічозор Манілій, але, крім того, ти ще й належиш до славетного роду Меценатів. І треба ж було тобі так невчасно опинитися в Єрусалимі! Добре, що землетрус майже не заподіяв шкоди в місті. Ну що ж, ти теж бачив на власні очі, що Ісус Назарянин помер. Хоча що нам до нього? Мине рік, і ніхто вже його не згадає.

Він не дочекався моєї відповіді, а відразу ж додав:

— Моя дружина зрадіє зустрічі з тобою. Їй нездужається, але вона напевно залюбки встане, щоб повечеряти з нами. Я й сам не в найкращому стані. Мучить давній ревматизм, і, як сам бачиш, на службі в Єрусалимі я тільки те й роблю, що бігаю стрімкими сходами вгору-вниз.

Утім, рухався він пружно й легко, і в ньому було щось неспокійне, аж він не міг встояти на місці. Статуру він має худорляву і починає лисіти, хоч намагається приховати це, начісуючи волосся ззаду на чоло. Очі в нього холодні й допитливі. Я знав, що його службову кар’єру не можна назвати блискучою, але завдяки одруженню йому дістався дуже зисковний пост прокуратора. Він, звичайно, не повноцінний проконсул, а підлеглий сирійського проконсула. І таки не можна назвати його неприємним чоловіком. Він, буває, сухо всміхається і жартує з себе. Гадаю, він як римлянин має велике відчуття того, що його обов’язок — чинити правосуддя серед чужоземного народу, схильного до бешкетів. Тому випадок з Ісусом Назарянином не давав йому спокою.

Із гіркотою він сказав:

— Якщо я спробую піднятися у свої покої, то от закладаюся, що юдеї своєю святковою метушнею враз змусять мене знову бігти вниз на подвір’я. З Рима легко радити поважати їхні звичаї, але це робить мене радше їхнім прислужником, аніж велителем.

Він неспокійно заходúв по подвір’ї, але жестом показав, що дозволяє мені крокувати поряд.

— Ти вже бачив їхній храм? — запитав він. — На зовнішнє подвір’я ми, погани, можемо вільно заходити, але на внутрішнє жоден необрізаний ступати не має права під загрозою смертної кари. Аж не віриться, що живеш у Римській імперії. Навіть кесаревого зображення ми не маємо права тримати на видноті. Й загроза смертної кари — то не просто жарти. Вже маємо сумний досвід. Буває, якийсь дурнуватий подорожанин надумає собі просто з цікавості одягтися юдеєм, лише щоб побачити заборонену внутрішню частину храму, хоч там нема дуже на що дивитися. У святковому шарварку це може вдатися, але якщо піймаєшся, тебе безжально закаменують. Вони мають таке право, і не скажеш, щоб це був приємний спосіб умерти. Сподіваюся, в тебе нема таких намірів.

Обережно він запитав мене про римські новини і вочевидь заспокоївся, коли почув, що я пробув зиму в Александрії, досліджуючи філософію. Проконсул зрозумів, що я не становлю державної небезпеки, і, щоб виявити прихильність, він, забуваючи про ревматизм, завів мене у преторій і піднявся зі мною в масивну фортечну вежу, з якої відкривався вид на територію храму. Блискучий витвір будівництва, храм красував у надвечірньому світлі своїми численними подвір’ями і розкішними колонадами. Пилат рукою показав мені на подвір’я для продавців і приходьків, для жінок, для юдеїв, а також на головну споруду священної частини, де міститься юдейське святеє святих. Туди навіть їхній первосвященник може заходити лише раз на рік.

Я спитав, чи це правда, що юдеї у святому святих свого храму поклоняються золотій голові дикого віслюка. Бо ж така легенда вперто ходить поміж усіх народів. Проконсул запевнив, що це не відповідає дійсності. Впевнено він сказав:

— Там нічогісінько нема. Порожнеча та й годі. Коли в попередньому храмі, що згорів, уже лютувала пожежа, Помпей з кількома офіцерами зайшов за завісу, і там нічого не було. Це достеменно.

По нього знову прийшли, і ми спустилися на зовнішнє подвір’я. Там на проконсула чекав у супроводі юдейських сторожів храму представник первосвященника, який голосом, сповненим емоційної жалісливості, почав вимагати зняти тіла розіп’ятих з хрестів до заходу сонця. Понтій Пилат запропонував йому піти й зняти що він хоче, і для годиться вони засперечалися, хто саме має це робити — юдеї чи римляни, хоча посланець явно вже наготувався виконати цю неприємну справу сам — тому й узяв із собою сторожів. Вони мали намір винести тіла на юдейське звалище і спалити їх там у незгоренному день і ніч вогні, в якому юдеї спалюють покидьки.

Проконсул із притиском зауважив, що тіла Ісуса Назарянина їм не вільно чіпати, якщо його ще не встигли занести в гробницю. Тіло він уже пообіцяв іншим людям. Новина ця не сподобалася посланцю, однак він не міг іти через неї на конфлікт, бо явно дістав лише загальну вказівку, що тіла треба зняти до початку Шабату. Утім, він спробував розпитати, хто, як і чому хоче забрати собі Ісусове тіло, але проконсул, якому він набрид, неприязно зазначив:

— Я сказав те, що сказав.

Він відвернувся, щоби продемонструвати, що розмову скінчено, і юдей, спіймавши облизня, подався з подвір’я в супроводі сторожів.

Я сказав:

— З юдейським царем морока ще й по його смерті.

Понтій Пилат замислився й зауважив:

— Це ти сказав. Я досвідчений чоловік і зазвичай не сушу собі голову над дурницями, але цей несправедливий вирок мучить мене більше, ніж я чекав. Сам він рано-вранці зізнався мені, що він цар юдейський, той Ісус, проте далі додав, що його царство — не з цього світу. Я зрозумів, що він не становить державної небезпеки, і мені не хотілося засуджувати його, але мене змусили юдеї.

Він ударив кулаком по долоні, розсердився і мовив:

— Поправді, я став жертвою провокації та інтриг з боку юдеїв. Вони ув’язнили його серед ночі, похапцем скликали повноважне засідання синедріону і ухвалили йому вирок. Вони пречудово могли би самі закаменувати його за блюзнірство, хай вони й не мають права виконувати смертні вироки. Але таке й раніше траплялося, і тоді вони лицемірно виправдовувалися тим, що не могли стримати праведного народного гніву. А ось цього разу вони, мабуть, саме через народ побоялися. Захотіли вплутати в це римлян. Я навіть відіслав його на суд юдейського князя Галілеї, адже Ісус виріс у Галілеї і навчав здебільша там. Одначе той хитрий лис Ірод Антипа обмежився лише тим, що понасміхався з нього, а тоді відіслав назад, щоб його засудив я і провина за це лежала б на мені.

— А що він мав на увазі, — наважився спитати я, — кажучи, що його царство — не з цього світу? Я не марновірний, але коли він умирав, задвиготіла земля. І небо милосердо потемніло, щоб його страждання не було видно занадто виразно.

Проконсул сердито подивився на мене й вичитав мені, гримнувши аж занадто неласкаво:

— Ет, не починай, коли ти в гостях, торочити те саме, що торочить моя дружина від самого ранку. А центуріона Аденабара я звелю посадити під арешт, якщо він іще раз почне базікати про сина божого. Це сирійське марновірство нестерпне. Пам’ятай, що ти римлянин.

Я мав щастя, що у хвилину довіри, коли ми були у вежі, не прохопився ані словом про пророцтва, через які я прибув до Єрусалиму. Проте його роздратування спонукало мене ще твердіше покласти собі, що я з’ясую все про цю справу якомога докладніше. Не схоже це на римського прокуратора — дозволяти, щоб йому муляло те, що юдея-підбурювача розіпнули на хресті. Юдейський цар напевно був непересічною людиною.

Понтій Пилат почав спинатися сходами до своїх покоїв, але сказав, що буде радий повечеряти зі мною, коли стемніє. Я повернувся до офіцерського зібрання, де по завершенні служби вино лилося річкою. Юдея, як мені сказали, — це край вишуканих вин, і я з дорогою душею цьому повірив, випивши офіцерського вина. Коли його розвести водою, воно освіжне, не псується і не занадто солодке.

Я побалакав з офіцерами, техніками й імунами і дізнався, що Понтій Пилат далебі неохоче й лише під тиском юдеїв засудив юдейського царя до розпинання на хресті. Щоправда, його відбатожили, а вояки глузували з нього на подвір’ї, але радше для годиться і для забави. Після того вони ладні були б відпустити його. Усіх, здавалося, гризло певне почуття провини, адже кожен відчував потребу виправдатися і повинуватити юдеїв. Землетрус справив на всіх глибоке враження, і, захмелівши, дехто з присутніх розповідав почуті від юдеїв історії про дива, вчинені царем. Він уздоровлював хворих і виганяв демонів, а лише кілька днів тому недалеко від Єрусалиму він нібито воскресив чоловіка, який пролежав до того в могилі багато днів.

Я вважав цю історію показовим прикладом того, як швидко розростаються чутки, коли стається щось приголомшливе. Мені було важко приховати посмішку, коли я бачив, з якою готовністю вони, доволі таки освічені чоловіки, слухали, розкривши рота, й вірили неможливим речам. Хтось навіть ім’я воскреслого начебто знав. Вони серйозно стверджували, що саме це вчинене воскресіння, звістка про яке поширилася по всьому Єрусалимі, стало для юдейської старшини останнім подразником. Дізнавшись про це, вона вирішила вбити дивотворця.

Котрийсь командир верблюдячого загону, відряджений з-під пустелі до Єрусалиму на час святкування Песаху, навів приклад схожої нетерпимості юдеїв: лише за рік-два до того юдейський князь Галілеї Ірод звелів стратити пророка-пустельника. Той спокусив цілі маси людей зануритись у Йордан і цим набути підданства майбутнього царства. Командир бачив пророка на власні очі. Той був у плащі з верблюдячого волосу і зовсім не їв м’яса.

А ще мені розповіли, що в неприступній пустелі на березі Мертвого моря засновано юдейську громаду з сотень чоловіків, щоб досліджувати рукописи й чекати настання царства. Ті суворі чоловіки послуговуються іншим літочисленням, ніж правовірні юдеї, і мають багато ступенів посвячених.

Стало темно, засвітилися лампи, й мені час було підійматися до покоїв намісника. Я наслухався всіляких дотепів, але мені довірчо повідали, що до офіцерського зібрання вдалося таємно привезти кількох сирійських танцівниць і музик. Тільки-но проконсул ляже спати — і мене знову будуть раді тут бачити для участі у спільних веселощах. Вони вважали, що заслуговують на якусь розвагу з юдейського Песаху, який спричинив легіону стільки зайвої мороки.

У вежових покоях намісника відчувалося намагання приховати їхню незатишність коштовними килимами й шпалерами. Подушки диванів було обшито вишуканою тканиною. Столовий посуд був сирійський, а вино подавали аж у скляних чарах. Окрім мене, на гостину запросили командира гарнізону, мовчазного, щоб не сказати німого, чоловіка — який, можливо, й був видатним стратегом, але присутність Клавдії Прокули та її компаньйонки турбувала його настільки, що він не міг розтулити рота. Там також сиділи Аденабар і писар проконсула. У світильниках горіла запашна олія, і обидві жінки духмяніли наввипередки з цими лампами.

Я був радий зустрічі з Клавдією Прокулою, хоча, якщо чесно, я вже навряд чи б упізнав її обличчя, якби побачив її мимохідь на вулиці. Вона змарніла й зблідла, а щоби приховати початки сивини, пофарбувала собі волосся у хнисто-рудий колір. Власне кажучи, впізнав я її лишень з очей, але, поглянувши у них, відчув у ній ту неспокійну чутливість, яка одного разу, коли я ще був молодий, цілий пополудень чарувала мене в будинку Прокулів у Римі.

Вона простягла мені обидві доглянуті, худі руки й подивилася мені в очі довгим поглядом. Далі вона, несказанно мене ошелешивши, обхопила мене за шию, припала до мене, поцілувала в обидві щоки й зайшлася плачем, схлипуючи:

— Марку, Марку, я така щаслива, що ти прийшов і розрадиш мене цього жахливого вечора.

Начальник гарнізону відвернув голову, соромлячись і за господаря, і за мене. Понтій Пилат збентежено дорікнув:

— Ну гаразд, гаразд, Клавдіє. Постарайся стримуватися. Ми всі знаємо, що ти хвора.

Клавдія Прокула забрала руки з моєї шиї і мала не зовсім гарний вигляд, бо по її нафарбованих щоках потекли зі сльозами сині тіні. Але вона тупнула ногою й огризнулася:

— Не моя провина, що мене мучать лихі сни. Хіба я не попереджала тебе, щоб ти не чіпав того святого чоловіка?

Коли я побачив збентеженість Понтія Пилата, мені спало на думку, що йому доводиться дорого платити за статус, якого він набув завдяки родинним зв’язкам дружини. Хтось інший, гадаю, звелів би дружині йти геть і заспокоїтися, а проконсул лише безпорадно гладив їй плече і просив її стримуватися. Її компаньйонка, жінка неабиякої краси, почала квапливо чепурити їй лице.

Проконсул узяв у раба ківш і почав власноруч начерпувати вина зі змішувальної посудини до скляних чарок, якими він, як видно було, небезпідставно пишався. Першу чарку він подав мені, проминувши начальника залоги. То була перша ознака, яка свідчила, що перед тим він звелів оглянути мої речі. Я свідомо лишив на видноті той неввічливо короткий рекомендаційний лист, який мені дали, зазначивши заразом, що нічого розумнішого, ніж обтрусити римський порох із ніг, я надумати не можу. Однак на листі було написано ім’я, якого я не називатиму, — і я вже не вперше побачив, що воно впливове й на Сході. Тож я ще раз дякую тобі, Тулліє, що, виряджаючи мене з Рима, ти принаймні поклопоталася, щоб це ім’я стало для мене щитом.

За чаркою Понтій Пилат спробував мляво всміхнутися і напівголосом мовив, що поступово починає принаймні розуміти юдейський звичай не дозволяти жінкам харчуватися разом із чоловіками. Одначе Клавдія Прокула вже заспокоїлася й запросила мене примощуватися біля неї на ложе, щоб вона змогла гладити мені волосся.

— І в цьому нема нічого поганого, — виправдовувалася вона. — Я такого віку, що цілком годна бути тобі за матір. У тебе ж, бідолашної сирітки, ніколи не було матері.

— Для богів, либонь, ніщо не є неможливим, — сказав я. — Тож припускаймо, що ти у п’ять років була би здатна народити сина.

Звичайно, це були грубі лестощі, адже в нас різниця у віці щонайменше п’ятнадцять років, але жінкам таке подобається. Клавдія Прокула пустотливо скубнула мене за волосся, назвала лицеміром і попередила свою компаньйонку, щоб та не вірила нічому, що я їй казатиму, бо я, мовляв, найпідступніший звабник з усіх римських юнаків і ще в чотирнадцять років знав напам’ять Овідія. Добре, хоч не натякала на заповіт, який робив мене багатієм.

Проконсул не журився з цього жарту. Навпаки, мені здавалося, що йому до вподоби будь-що, аби лиш це підтримувало в його дружини добрий настрій. Він порадив мені стриматися і згадати, що дружина проконсула — недоторканна. Він таки й сам називав себе проконсулом. До того ж, запевнив він, Клавдія Прокула споважніла, живучи серед юдеїв, і відійшла від легковажності римського вищого світу.

За такими пустопорожніми балачками ми розпочали трапезу. Я їв і кращі вечері, але й ця була нічогенька, хоча проконсул дотримується помірності у звичках. У всякому разі на стіл ставили все свіже і зварене з добрих складників, а це, мабуть, основа всього гарного куховарства. Та найпотішнішим було те, що кульмінацією вечері став поданий на стіл великий горщик із накривкою: намісник відіслав рабів-прислужників, власноруч здійняв накривку — і з горщика пішов апетитний запах смаженого м’яса й розмарину, аж Аденабар з командиром гарнізону скрикнули в захваті. Понтій Пилат зі сміхом пояснив мені:

— Ось бачиш, наскільки ми залежні від юдейських приписів. Римський проконсул мусить, мов той злочинець, наказувати таємно провозити до фортеці Антонія свинину з того берега Йордану.

Я дізнався, що на сході від Галілейського моря тримають цілі свинячі стада на потреби римських гарнізонів, але привозити свинину до Єрусалиму суворо заборонено, щоб не ображалися юдеї. Митники мусять зважати на заборону, дарма що вони симпатики Риму. Тому свинину на стіл намісникові доводиться провозити до фортеці Антонія таємно, кур’єрською поштою з печаткою Римської імперії.

— Я ото пригадую, — почав розповідати Аденабар, щоб і собі пристати до розмови, — що єдина повноцінна шкода, якої наробив той Ісус, цар юдейський, скоїлася в Гадарі, на східному боці Йордану. Він не був марновірним — порушував юдейські закони, навіть Шабат, скільки хотів. Але, певно, в ньому сиділа юдейська відраза до свинини, адже мандруючи рік із чимось тому на гадарських теренах, він із допомогою своїх учнів розполохав ціле тисячоголове свиняче стадо, яке шугнуло у воду з гірської кручі. Свині потонули, і власник мав через це чималі збитки. А лиходії втекли назад за кордон до Галілеї. Було би складно провести судовий процес, і з них усе одно не вдалося би стягти відшкодування, бо ж вони всі були бідняки. Жили на пожертви прибічників і час від часу працювали. Власнику свиней довелося взяти збитки на себе. Навряд чи він би і свідків знайшов, адже й на тому боці Йордану розійшлася слава про Ісуса, і його боялися за його дива.

Розказував Аденабар завзято, трохи підвівшись і сівши на краю свого ложа, а наостанок розреготався. Аж потім він помітив, що розповідь анітрохи нас не потішає, адже в наших думках знову з’явився Ісус, про якого ми перед тим змогли ненадовго забути, теревенячи всілякі дрібниці, як це годиться в доброму спілкуванні поміж людьми. Утім не знаю, чи забули ми про нього упродовж усього того часу.

Аденабар зніяковів, і сміх його урвався. Понтій Пилат гримнув:

— Про того чоловіка ми вже наговорилися донесхочу.

Клавдія Прокула затремтіла, втратила самовладання й вигукнула:

— Він був свята людина, зцілитель і дивотворець, якого раніше не бувало на світі! Якби ти був чоловік і справжній римлянин, ти б його не засудив. Те, що ти вмив руки, не допоможе. Цим ти не позбудешся винності. Ти сам визнав, що не знайшов у ньому жодної провини. Хто править Єрусалимом — юдеї чи ти?

Проконсул зблід із гніву і мало не кинув чарою з вином об підлогу, але останньої миті похопився, що розбивши дорогу склянку, справі не зарадиш. Він стримався, глянув довкола й помітив, що товариство маленьке і приятельське, та й прислужників нема.

— Я вірю лишень тому, що бачать і засвідчують мої власні очі, — сказав він, примушуючи себе заспокоїтися. — Жодних див він не продемонстрував ані мені, ані Іродові, хоч той, власне, просив його довести свою силу. Всю цю історію підло політизували, і мені не лишалося нічого іншого, як ухвалити йому вирок. Тобто з юридичного погляду я, по суті, навіть не ухвалював вироку. Я лише дав юдеям домогтися свого. Політика — це політика, і рішення в ній продиктовані доцільністю, а не формальним правом. У дрібницях доцільно давати юдеям домогтися свого. Це задовольняє їхню потребу в народному самовивищенні. А в великому я маю владу в своїх руках.

— А єрусалимський водогін? — вкинула Клавдія Прокула з жіночим єхидством. — Хіба він не був твоєю великою ідеєю і гордістю, величним пам’ятником періодові твого врядування? Покажи мені, де він. У тебе ж уже креслення були готові й похилості виміряні.

— Я не міг силою забрати гроші з храмової скарбниці, — виправдовувався проконсул. — Якщо юдеї не розуміють своєї вигоди, то це їм ганьба, а не мені.

— Мій владарю, — іронічно сказала Клавдія Прокула. — Усі ці роки тобі щоразу доводиться поступатися юдеям, що у маленькому, що у великому, коли йдеться про щось серйозне. Оцей єдиний раз ти мав нагоду виявити мужність, і правда була б за тобою. Чому ти не послухав мене, коли я послала тобі звістку, щоб ти не засуджував невинну людину?

Аденабар спробував урятувати становище й жартівливо зауважив:

— Із водогоном усе пішло нанівець через упертість єрусалимських жінок. Розумієте, носячи воду, вони мають єдину нагоду зібратися потеревенити довкола місць, де вони її набирають. Що довше і складніше їм іти по воду, то більше їм дістається свободи на марну балаканину.

Клавдія Прокула мовила:

— Єрусалимські жінки не такі вже дурні, як ви гадаєте. Якби все не сталося так раптово, несподівано й протизаконно і якби його власний учень не виказав його синедріону за гроші, його б і не засудили. Якби ти мав мужність бодай відтягти вирішення на час після Песаху, все б могло піти по-інакшому. На його боці був трудовий люд, а в усьому краї — ті, що називають себе тихими й чекають на царство. Їх більше, ніж ти знаєш. Навіть член найвищого синедріону попросив у тебе його тіло, щоб поховати його у власній гробниці. Я знаю багато такого, чого не знаєш ти. Знаю навіть таке, чого не знають і його простацькі учні. Але тепер усе вже запізно. Ти його вбив.

Понтій Пилат здійняв руку, прикликав на допомогу римських богів та кесарів геній і вигукнув:

— Якби я не звелів розіп’ята його на хресті, юдеї поскаржилися би Риму, що я не приятель кесареві! Хіба я не забороняв тобі, Клавдіє, зустрічатися з тими жінками, які доводять себе до екзальтації? Їхні сни лише побільшують твої недуги. Чоловіки, римляни, я звертаюсь до вас. Що б ви зробили на моєму місці? Чи наразили б ви на ризик усе ваше становище і кар’єру лише заради юдея, що вчиняє бешкети через релігійні справи?

Командир гарнізону нарешті розкрив рота й мовив:

— Що той юдей, що той — усі шпиги. Батіг, спис і дерев’яний хрест — ось єдина правильна політична програма для їх утихомирення.

Аденабар сказав:

— Земля здригнулася в той момент, коли він помирав. Думаю, він був божий син. Але по-іншому ти не зміг би вчинити. Тепер він мертвий і не повернеться.

А сам я мовив так:

— Я хотів би знати більше про його царство.

Клавдія Прокула подивилася на нас розширеними очима й запитала:

— А що як він повернеться? Що ви тоді робитимете?

Сказала вона це з таким натхненням, що мене пройняли дрижаки, волосся на тілі наїжачилося, і мені довелося нагадати собі, що я на власні очі бачив, як юдейський цар віддає духа на хресті.

Понтій Пилат жалісливо подивився на дружину, похитав головою й зауважив, наче недоумкуватій:

— Та хай собі повертається, моя люба. А там побачимо.

До покою обережно зайшов слуга і покликав його писаря. Прокуратор полегшено зітхнув і пояснив:

— Зараз дізнаємося новини. Облишмо цю прикру тему.

Ми закінчили вечерю у гнітючому настрої, прислужники позбирали посуд, і ми пили вино. Щоби потішити жінок, я наспівував їм найновіші популярні в Александрії пісеньки, а Аденабар своєю чергою проспівав вельми вишколеним голосом сороміцьку пісню, яка народилася в середовищі дванадцятого легіону. Писар повернувся, і, щоб виявити довіру до нас, Понтій Пилат дозволив йому розказати, що ж він дізнався. Очевидно, шпигуни, найняті проконсулом з-поміж юдеїв, щовечора прокрадаються до фортеці для доповіді. Писар розповів:

— Землетрус викликав у храмі великий страх, бо під час нього зовнішня завіса храму роздерлася від верху аж до долу. Чоловік, що виказав назарянина, вдень повернувся до храму і жбурнув тридцять срібняків, віддаючи їх священникам. У господі первосвященника зчинилося велике роздратування, коли з’ясувалося, що двоє членів синедріону, Йосип і Никодим, зняли тіло з хреста і разом поховали його у гробниці, заздалегідь висіченій у скелі поблизу місця страти. Никодим оплатив, окрім полотна, аж сто літрів суміші смирни й алое для поховання. Але загалом місто заспокоїлося і звично справляє переддень Песаху. Ісусових прибічників наче вітром здуло. Синедріон почав ширити гасло: «Краще один прийме смерть за людей, аніж загине весь народ». Це заспокоїло настрої. В усякому разі люди більше не говорять голосно про Ісуса. Скидається на те, що марновірна повага народу до нього розвіялася, бо ж він не вчинив дива, а вмер ганебною смертю.

Писар обдивився нас, кашлянув, спробував засміятися й повів далі:

— Є ще одне, і мені б навіть не хотілося про це згадувати, але це розповіли з двох джерел. Подейкують, що він, той Ісус, нахвалявся воскреснути з мертвих на третій день. З чого ця історія почалася, мені не вдалося з’ясувати, але про це відомо і в господі первосвященника. Там саме обмірковують, що можна зробити, щоб цьому завадити.

— А що я казала! — тріумфально вигукнула Клавдія Прокула. Писар квапливо виправився:

— Тобто вони, звичайно, не вірять, що він воскресне з мертвих. Але може статися, що його прибічники спробують викрасти тіло і цим обдурити простий люд. Тому священники і члени синедріону жалкують, що тіло не було спалено на звалищі разом з обома іншими злочинцями.

Пилат мовив із гіркотою:

— Мабуть, я мусив би здогадуватися, що через того чоловіка я навіть уночі не матиму спокою.

Він був такий змучений цією дурною історією, що відкликав нас із Аденабаром набік і ще раз упевнився в смерті царя Ісуса. Ми бачили її на власні очі, а ще бачили, як вояк простромлював списом серце бездиханного тіла. Ми обидва заприсягайся:

— Той чоловік помер, висячи на хресті, й уже не ходитиме по землі.

Я провів неспокійну ніч через випите вино і все пережите, спав я, попри втому, погано і бачив лихі сни. Моєму сну заважали впродовж ночі й п’яні співи, що лунали з їдальні офіцерського зібрання. Вдосвіта я остаточно прокинувся від громохкого сурмлення, яке долинало з території храму і розлягалося по всьому місті. Мені відразу пригадалося побачене й почуте напередодні, і знову почали муляти серце спогад про юдейського царя й думка про його царство.

Щоби прояснити думки і згадати все так, як я бачив на власні очі, я почав писати, доки мене не поторсав Аденабар, який підійшов із набряклими очима, все ще захмелілий, і запропонував мені вийти на зовнішнє подвір’я, якщо я хочу побачити щось смішне. І справді, на зовнішнє подвір’я прибула делегація від синедріону й первосвященника, щоб поговорити з проконсулом, попри те що був Шабат, і то великий Шабат. Понтій Пилат змусив їх чекати, а тоді роздратовано дорікнув їм за весь спричинений ними безлад.

Проте вони не на жарт тривожилися і запевняли, що остання пошесть може бути серйознішою за першу, якщо Ісусові прибічники зуміють викрасти його тіло з гробниці й розказуватимуть, що він, як і обіцяв, воскреснув із мертвих на третій день. Тому вони заприсягали й просили Пилата поставити перед гробницею на кілька днів варту з легіонерів, бо не цілком могли покладатися на власних сторожів, і про всяк випадок звеліти обпечатати гробницю власною прокураторською печаткою, яку жоден юдей не наважиться зламати.

Пилат докоряв їм, що вони баби і безмозкі, й насміхався із них, кажучи:

— Здається, ви боїтеся мертвого ще більше, аніж живого.

Однак вони пообіцяли прислати йому щедрі дарунки відразу по Шабаті. У Шабат вони, бувши юдеями, не мали права носити нічого з собою. Понтій Пилат урешті здався і на догоду їм послав до гробниці парну варту разом із легіонним писарем. Той дістав доручення обпечатати гробницю, утім не прокураторською печаткою, а офіційною печаткою дванадцятого легіону. Пилат уважав, що юдеям цього досить. На ніч він наказав посилити варту до чотирьох чи, приміром, вісьмох вояків на розсуд їхнього начальника, бо добре знав, що римська парна варта не може почуватися безпечно в нічній темряві за межами муру.

Я подумав, що прогулянка піде мені на користь, а тому подався разом із писарем до гробниці. На місці страти похмуро стирчали закривавлені стовпи трьох хрестів, але вже без перехресть, відокремлених під час знімання з них розіп’ятих. Геть близенько був гарний сад, а там — висічена в скелі гробниця, вхід до якої перекривало величезне жорно, закочене в жолоб. Щоб відкотити його вбік, знадобилася би сила двох чоловіків, а день стояв спекотний. Писар не вважав за потрібне розчиняти гробницю, бо поставлені юдеями сторожі запевнили, що її ніхто не чіпав після того, як зрадники синедріону Йосип і Никодим разом зі слугами закотили сюди жорно.

Коли писар обпечатував вхід до гробниці легіонною печаткою, мені здалося, що я відчув, як із гробниці віє міцним запахом смирни. Але, можливо, це просто квіти в саду так міцно пахли довкола мене. Обидва легіонери грубо кепкували зі свого завдання, але очевидно і той, і той були задоволені, знаючи, що пильнуватимуть за гробницею в денну пору і що надвечір їх змінять.

Дорогою назад я розлучився з писарем та пішов оглянути юдейський храм, бо він запевнив, що на зовнішнє подвір’я я можу заходити без ризику. Мостом я перейшов через долину на святу гору і крізь величну браму вступив із юрбою на поганське подвір’я. Весь ранок люди плинули з міста до храму, однак на зовнішньому подвір’ї ще було місце, і я милувався його колонадою. Врешті мені остогидли нескінченний спів і гучні молитви юдеїв, запах жертв, їхні фанатизм і екзальтація. Я подумав про тіло розп’ятого, що лежало в холодній гробниці, висіченій у скелі, і мої симпатії були на боці їхнього царя, дарма що я мало знав про нього.

Я повернувся до фортеці Антонія і допізна писав, щоб позбутися прикрих думок. Проте мені не стало легше, бо під час писання, Тулліє, я не мав відчуття твоєї близькості, як колись.

Утім, історія з юдейським царем іще для мене не скінчилася, адже я хочу знати більше про його царство і вже виробив деякі плани, щоб поспілкуватися з його прибічниками й дізнатися, чого ж він навчав за життя.