Таїна царства

Одинадцятий лист

Марк Мезентій Манілліан вітає колишнього Марка.

Попередній мій лист лишився недокінченим, і я вже не писатиму його далі. Цього листа я не адресую Туллії, бо в цьому вже нема жодного сенсу. У тайнику душі я знав, іще коли писав попередні листи, що я не призначав їх Туллії. Самé ім’я дратує мене і робить моє колишнє життя відразливим. Та й заради Міріни я теж не хочу адресувати цього листа Туллії.

Тому я вітаю лише себе колишнього, щоб пізніше, по багатьох роках, я міг би пригадати все таким, як воно зі мною відбулося. Час і віддаль розвіює події, пам’ять меркне, і, попри все бажання, людина пам’ятає не те, що було. Уже коли я пишу ці листи, мене муляє думка, що я пам’ятаю щось не те, перебільшую чи додаю відсебеньок. Але роблю я це не свідомо. Так само на допиті в суді правдиві свідки під присягою розповідають про те, що бачили і спізнали, по-різному.

Для мене тим важливіше писати, що мені заборонено говорити. І навіть про його царство я можу проповідувати хіба ось що: я бачив, як він умирає, і на власні очі бачив його воскреслим настільки неспростовно, що ніколи не зможу в цьому сумніватися. Але й це розповідати мені заборонено, бо я не юдей і не обрізаний.

Тож якщо хтось інший, краще обізнаний з таїною царства, розповість усе по-інакшому, я визнаю, що він має рацію і знає більше, ніж знаю я. Моя розповідь придатна лише для мене самого, щоби ще на старості — якщо я до неї доживу — я пам’ятав усе з такою самою свіжістю, як іще пам’ятаю тепер. Тому я записую стільки даремного й непотрібного, що має значення лише для мене самого. Так само я писатиму й далі. Коли мине час, для мене буде доказом: якщо я так докладно пам’ятаю даремне і малозначне, то так само докладно я, мабуть, пам’ятаю важливе.

Пишучи, я хочу бути нічим не вкритим, адже, пізнаючи себе, я визнаю за собою непостійність і схильність до всього нового, і в мені нема твердості. Я марнославний, себелюбний і раб свого тіла, як каже Міріна, і в мені нема нічого, чим можна пишатися. Ось і тому мені бажано писати, щоб я пам’ятав, якщо колись запишаюся собою.

Мені наказано мовчати. Я скоряюсь цьому й відверто визнаю, що так воно правильно. В мені нема потрібної твердості — я в усьому як вода, яку переливають з посудини в посудину і яка кожного разу покірно набуває форми нової посудини. І лишатися б мені бодай прозорою водою, а то ж уся вода з часом каламутніє і псується. Якщо я вже лишень застояна вода, я перечитаю все, щоби згадати, що я дістав змогу відчути його царство.

Чому саме мені, чужинцю, трапилося стати свідком його воскресіння і спізнати його царство? Цього я не знаю. Ще маю я в душі певність, що все це не даремно відбулося саме зі мною. Але, знаючи себе, я передчуваю, що моя певність згодом розсиплеться.

Утім, як би я через свою слабкість не занапастився в цей безрадісний час скепсису й насолоди, а пророцтво, яке сказав мені самотній рибалка вночі на березі моря, стало для мене добрим пророцтвом. Хоч як це могло статися — цього я не розумію. Це лише хистка надія, адже людині важко жити без надії. Ті інші — так казково багаті, а я бідний порівняно з ними. Але в мене є Міріна. Може, її дали мені для надії, бо в ній є твердість, якої бракує мені.

Міріна, щоправда, каже, що це мене дали їй, щоб вона пасла мене за відсутності кращого пастиря, хоч це потребує від неї багато терпіння. Я пишу це в Єрусалимі, куди вона знагла припровадила мене тоді, але завдяки їй я, пишучи, ще повертаюся на тиверіадський курорт.

І я вже не в змозі пояснити, що ж, власне, спричинило нашу сварку, адже все ж таки ми мали в собі таку велику радість. Певно, то було через Клавдію Прокулу. В усякому разі Міріна втратила самовладання, дала мені ляпаса і потягла мене за руку геть від Клавдії Прокули.

Наскільки пам’ятаю, вона, коли ми поверталися в наш покій, пояснювала так: що більше вона бачить вельможних жінок, то впевненіше почувається, бо вона яка є, така є, і не вдає з себе якусь іншу. В покої вона марно шукала свій старий одяг, щоб зараз же піти геть від мене. Я не стримував її, бо був ображений, і вона говорила зі мною так уїдливо, що з нею могла позмагатися лише Туллія в найгірші свої хвилини.

Від мого самовдоволення небагато що залишилося через неї. Вона стверджувала навіть, що я зрадив Ісуса Назарянина перед Клавдією Прокулою, погоджуючись слухати її порожню балаканину. Вона навіть не повірила у правдивість сну Клавдії Прокули. Я взагалі не розумів її, адже до того вона була така мовчазна і сумирна. Я подумав, що, мабуть, вона показала себе тоді зі справжнього боку і раніше я в ній помилявся.

Настільки єхидно і влучно вона зазначала мені всі мої вади, що я подумав, що в неї вселився демон. Бо інакше як би вона з такою провидливістю говорила про мене, і то таке, чого вона ніяк не могла про мене знати. Коротше кажучи, вона так оббила мені пір’я, що на мені не лишилося необскубаного місця, і в усьому, що вона казала, була якраз така міра правди, що я мусив її слухати, хоч подумки вирішив, що більше ніколи в світі не скажу їй жоднісінького слова.

Урешті вона, заспокоївшись, сіла й обхопила голову руками, споглядала перед собою й мовила:

— Отакий ти, виходить. Я вже вирішила йти від тебе, і так тобі було б і треба, якби я залишила тебе напризволяще. Але заради Ісуса Назарянина я не можу кинути тебе, коли вже він полишив тебе на мене. Поправді, ти в цьому світі — як вівця поміж вовками і не можеш постояти за себе. Тебе в одну мить зіб’ють зі шляху. І я терпіти не можу, коли бачу, як ти прицмокуєш, згадуючи оту Туллію і свої колишні розпусні походеньки. Ану мерщій сховай назад у калитку оту золоту каблучку зі свого великого пальця.

Вона навіть підійшла, щоб обнюхати мене, і повинуватила:

— Ти смердиш, як александрійський повійник. Мені твоя голова була б миліша вся в реп’яхах, аніж отак завита. Поправді, я би пішла від тебе, якби все ж таки не ходила тоді разом з тобою галілейськими стежками і не бачила, як ти спроможний ковтати порохню і обтирати піт з чола, не жаліючись, що в тебе стомилися ноги.

Отаке вона мені казала, поки в неї не скінчилися слова. Я не спускався до того, щоб відповідати їй, і не хотів навіть дивитися на неї, бо вона казала багато правди про мене. Я не маю охоти навіть писати все, що вона про мене наговорила, адже мої слабини найкраще помітні з написаного мною, хоча, пишучи, я цього не розумію.

А наостанок вона сказала:

— Подивися на себе збоку й подумай, чи правда те, що я кажу, чи, може, я перебільшую. Сама я не хочу більше мешкати з тобою в одному покої.

Вона пішла геть і грюкнула за собою дверима так, що аж затрусився будинок. За якийсь час прийшов зніяковілий слуга, щоб забрати з кімнати її речі, але я не хвилювався за неї. Я знав, що господар заїзду напевно влаштує їй інший покій, адже її приймала була Клавдія Прокула.

Обміркувавши все, що сказала про мене Міріна, я дуже занепав духом, але потім почав записувати все, що сталося. Про неї я писав якомога справедливіше, намагаючись не домішувати туди свого роздратування. Багато днів поспіль я писав за завісками у своєму покої, і навіть їжу звелів приносити туди. Якось раз зайшла Міріна і сказала, що подасться до Тиверіади, щоб замовити грецький надмогильний камінь на могилу брата. Другий раз вона прийшла розповісти, що мене шукає Натан, у якого з собою віслюки. Але я затявся і не казав їй нічого. Лише показав жестом, що не хочу, щоб мене турбували під час писання.

Після того Міріна вже не приходила питати в мене дозволу кудись податися. Аж згодом я дізнався, що вона завітала до Марії Магдалини. А ще вона побувала в Капернаумі в супроводі Натана.

Пишучи, я не рахував дні. Час поплутався в мене так, що я писав і ночами, коли сон не йшов на очі. Нарешті роздратування в мені попустило, і, поринаючи в сон, а вранці прокидаючись, я думав про Міріну і про те, що вона про мене казала. Я подумав, що, певно, вже пора було комусь сказати мені оте все про мене. Час від часу я бував тихий і покірний у серці своєму, але потім знов напливала пиха, заповнюючи мене всього, і я здавався собі чудовішим за інших.

Нарешті якось уранці, коли я ще спав, я почув, як до покою заходить Міріна. Я відчув, як вона дивиться на мене, гадаючи, що я все ще сплю, а далі я відчув, як вона обережно гладить мені волосся. До мене від самого її дотику повернулася радість, і мені було соромно, що я на стільки часу знечулив себе. Але я хотів побачити, як вона поводитиметься зі мною. Тому я лише перевернувся на ложі й удав, що повільно прокидаюся. Коли я розплющив очі, Міріна відсахнулася від мене і неласкаво заговорила зі мною, кажучи:

— Безперечно, це добре, що ти посвятився в мовчання, Марку. Так ти не казатимеш дурниць і не нашкодиш нікому, що б ти там не виливав чорнилом на ті свої сувої. Але тепер ти мусиш вставати. Ті сорок днів минулися ще багато днів тому, і нам негайно треба вирушати до Єрусалиму. Натан чекає внизу з віслюками, тож збирай речі, сплати рахунок і йди за мною. В дорозі ти можеш і далі дутися так само, як і тут, у зачиненій кімнаті за завіскою.

— Міріно, — попросив я, — пробач мені, що я такий, який є, а ще пробач за все погане, що я за час мовчання передумав про тебе. Але що мені робити в Єрусалимі? Не знаю, чи стерплю я, що ти вирішуватимеш, куди мені йти і звідки приходити, як ти це хочеш.

— Про це ми теж можемо порозмовляти в дорозі, — сказала Міріна. — Наближається юдейське свято колихання снопа, і до Єрусалиму прямує багато люду. Поквапся.

Власне кажучи, її пропозиція не здивувала мене. Під час писання в мені зринуло бажання побачити ще — а що ж відбулося з Ісусовими учнями в Єрусалимі. Раптовий від’їзд не суперечив моєму настрою, адже я стомився від писання й мовчання. Дивлячись на Міріну, я вже не міг стримати радість, а схопив її в обійми, міцно притис до себе, поцілував її в щоки й вигукнув:

— Та, хоч як неласкаво говори зі мною! Все одно я думаю, що ти бажаєш мені добра. У мене ввійшла радість, коли щойно ти гладила рукою мені волосся, гадаючи, що я ще сплю.

Міріна намагалася спершу стверджувати, що це мені просто приснилося. Але потім розтанула, поцілувала мене й мовила:

— Я тоді єхидувала з тобою, але мені треба було виговоритися. Ти мені до вподоби саме таким, який ти є, — головне, щоб ти сам зрозумів, що ти такий, який є, і не уявляв себе кимось іще. Я б не хотіла, щоб ти ставав інакшим, і ніколи б не говорила з тобою так безжально, якби не знала, що ти мені дуже подобаєшся. Вирішуй сам, куди тобі йти і звідки приходити, — головне, щоб ти негайно вирішив їхати зі мною до Єрусалиму.

— Я палаю бажанням бути в Єрусалимі, — квапливо запевнив я. — В мені давно жевріє відчуття, що все ще не скінчилося. А куди ще мені їхати? Я не маю такого місця, яке міг би назвати домівкою, і таким чужинцем я став на світі, що до всіх земель мені байдуже.

Міріна рукою торкнулася мого чола й грудей і мовила:

— Я теж чужинка на світі. Його царство — єдина моя домівка, хай я і мало про неї знаю. Він доручив тебе мені. Тому я хочу бути міцністю у твоїй слабкості, твоєю подругою й сестрою і ким лиш захочеш, і твоєю домівкою і в добрі, і в погані дні.

Я теж торкнувся її чола й грудей і ще раз поцілував її. Потім ми швидко зібрали мої речі, і я вбрався в дорожній одяг. Аж коли я сплачував рахунок, мені стало зрозуміло, наскільки цінним закладом уважав свій будинок господар грецького заїзду. Він би забрав у мене і мої гроші, і мою калитку, і навіть цього б не вистачило, якби мені не допомогла Міріна, яка показала йому, де він схибив у підрахунках. Я зрадів, побачивши на подвір’ї Натана й знайомих віслюків, і ми рушили в дорогу, не витрачаючи час на зайві розмови.

Про дорогу мені марно ще щось розповідати, але ми попрямували через Самарію, щоб уберегтися від спеки Йорданської долини і уникнути галілеян, які сходитимуться на свято колихання. Завчасно, перед Шавуотом, ми прибули до Єрусалиму Сихемською дорогою. Коли я знову побачив храм, місто і розпинальний пагорб, мене пройняли такі дрижаки, що я мало не впав з віслюка. Я спішився на дорогу, і все тіло моє й далі трусилося так, що я вже було подумав, що захворів на пропасницю. В очах у мене потемніло, зуби цокали, говорити я спромігся лише з загикуванням, і мені здавалося, немов наді мною залягла величезна хмара, ось-ось готова вибухнути блискавками. Але небо було безхмарне.

Напад швидко минув, і голова моя не була гаряча, коли Міріна помацала мені чоло. Але на віслюка я вже сідати не зважився. Волів іти пішки. Ми зайшли в місто крізь смердючу Рибну браму, і легіонери нас не зупиняли — я відкрито ніс меча на поясі й сказав, що я громадянин. До міста напливав люд, тож вони не мали змоги перевіряти всіх.

Дрібний крамар-сирієць Карантес радісно привітався зі мною, та й я зрадів, побачивши його бородате лице і хитрі очі. Зате дивлячись на Міріну, він то заплющував, то знову розплющував очі й урешті мовив:

— Ох і схудла ж ти від тягаря дороги, Маріє з Беріту! В тебе змінився колір волосся й очей, а ніс покоротшав. Галілея — це далебі край чаклунів, і я починаю вірити тому, що звідти розповідають.

Думаю, він це сказав просто жартуючи, щоб подражнити мене, але Міріні його жарт не сподобався.

Ми мусили розлучатися з Натаном й відпускати його назовсім. Він почав, чухаючи голову, звітуватися переді мною за мою калитку. Коли я хворів на курорті, він зробив так, що віслюки працювали мені на користь в Капернаумі. Він відзвітувався мені про гроші й не захотів нараховувати собі нічого, крім поденного. На догоду йому я акуратно все прийняв за його обрахунками, але врешті сказав:

— Ти гарно мені служив, добрий слуго. Я не хочу ображати тебе, пхаючи тобі гроші назад, але візьми собі принаймні оцих чотирьох віслюків на згадку про мене.

Натан з охотою дивився на віслюків, дуже знітився й не погодився, кажучи:

— Мені не вільно мати ніякого майна, крім того, що мені потрібно для життя. Я радітиму, маючи змогу роздати біднякам їхню частку з того, що я заробив, служачи тобі. Так я збиратиму собі скарб у царстві. Але чотири віслюки для такого, як я, — це цілий статок. Я постійно тривожитимуся за них, боятимуся, що їх поцупить злодій чи котрийсь із віслюків захворіє. Цим моя душа відвернеться від важливого до менш важливого, і я втрачатиму себе в міру того, як прикипатиму нею до віслюків.

Його слова приголомшили мене. Я не вгавав:

— Хай там як — візьми віслюків, Натане. Вони покірно служили нам у добрій подорожі, і я не можу змиритися з думкою, що їх продадуть чужим. Багато хто знову прямує з Галілеї до Єрусалиму справляти свято жнив. Серед них є слабкі й жінки. Подаруй віслюків посланцям Ісуса Назарянина. Ті святі чоловіки найкраще знають, як використати віслюків на потребу слабким, і напевно не сваритимуться через них між собою.

Моя пропозиція сподобалася Натанові. Він пустив усмішку й мовив:

— І справді, дозвольмо цим сірим віслюкам послужити його власним своїм. Так буде добре.

Але ще він завагався й запитав:

— Хочеш, я повернуся розповісти тобі, якщо дізнаюся, що з ними відбулося щось значуще?

Я труснув головою:

— Ні, Натане, я вже не хочу шпигувати й розпитувати про справи, від яких мене відлучено. Якщо мені судилося щось дізнатися про них, я й так дізнаюся. Тобі не треба перейматися за мене. Просто дбай про те, щоб у тебе був скарб у царстві.

Ми розлучилися. Захід сонця зробив повітря фіалковим, і я пройнявся зажурою, хоч зі мною була Міріна. Я не хотів навіть зводити очей на дивовижний юдейський храм, а коли повечоріло, мене огорнуло те саме примарне почуття, що й перед моїм від’їздом з Єрусалиму до Галілеї. Велике місто знову було переповнене людьми, і не лише з Юдеї та Галілеї, а й з усіх країв, де мешкає юдейська діаспора.

Незважаючи на це, мене заполонила порожнеча в гостьовому шатрі сирійця Карантеса на даху його будинку. Було таке відчуття, немов над містом здригається безмежна сила. Мені по-лячному здавалося, ніби вона може захопити мене у свій вир і відірвати мене від землі, і я зникну, мов іскра на вітрі. Пойнятий передчуттям, я міцно стиснув Мірінину руку в своїй руці. За якийсь час вона поклала руку мені на шию, і ми сиділи одне біля одного в дедалі темнішій кімнаті. Я вже не був наодинці і не хотів бути наодинці.

Потім сирієць Карантес приніс до покою засвічену лампу. Але бачачи, що ми сидимо отак одне біля одного, він стишив голос, покрокував навшпиньках і не почав звично для себе розбалакувати, як, мабуть, намірявся. Він лише спитав, чи не хочемо ми їсти, але ми обоє заперечливо похитали головою, і мені здавалося, що шматок не полізе мені в горло в цьому душевному стані. Він не почав нас упрохувати й повірив нам.

Присівши на підлозі перед нами, він дивився на нас при світлі лампи, поблискуючи очима, і в його погляді геть не було насмішки, а радше страх і повага. Нарешті він покірно спитав:

— Що з тобою, пане мій Марку? Що з тобою сталося, і що вас обох мучить? Мені коле в усьому тілі, коли я дивлюся на вас. Немовби насувається гроза, хоч видно зорі. Коли я ввійшов до покою, здавалося, ніби ваші обличчя блищать у темряві.

Однак я не міг відповісти йому, та й Міріна не відповіла. За якийсь час він підвівся й викрався з кімнати, схиливши голову.

Ту ніч ми спали разом. Я неодноразово прокидався і щоразу відчував Міріну біля себе й не боявся. Крізь сон я відчував, як вона не один раз за ніч торкала рукою моє обличчя, і розумів, що й вона відчувала мою близькість і не боялася.

Наступний день був юдейським Шабатом. Ми бачили, як великі маси народу підіймаються до храму, але ми нікуди не йшли з покою. Ну, щоправда, ніщо б не завадило нам піти до міста й роздивитися довкола, адже нас не зв’язував юдейський закон про кількість кроків у Шабат. Однак ні я, ні вона не відчували бажання виходити з кімнати. Часом ми перемовлялися, щоб почути голос одне одного. Міріна розповідала мені про своє дитинство, і ми називали одне одного на ім’я, бо моє власне ім’я стало в Міріниних вустах милим для мене, а Міріна раділа своєму імені, коли я вимовляв його вголос.

Отак ми тихого дня в Єрусалимі повільно приросли одне до одного, щоб разом проживати наше життя. Це для мене велике милосердя, адже наодинці мені було би важко жити далі, хоч я ще не зовсім розумів, як багато мені було подаровано, коли незнайомий рибалка послав мене шукати Міріну в тиверіадському театрі. І того дня ми не сказали жоднісінького поганого слова одне одному, а ввечері попоїли разом і вдосвіта прокинулися в день юдейського Шавуоту.

Щойно я прокинувся, у мене з’явилася страшенна тривога. Я мусив ходити назад і вперед по кімнаті, все тіло трусилося, й мені було холодно, хоч заносилося на гарячий день. І я не заспокоївся, хоч Міріна торкнулася рукою мого чола й погладила мені щоки, натомість я винуватив її, кажучи:

— Навіщо ми, власне, прибули до Єрусалиму, і що нам тут робити? Це не наше місто, а їхнє, і цей святковий день — не наш святковий день, а їхній.

Однак Міріна докоряла мені:

— Що тобі, терпцю не стає? Тебе, чужинця, покликали у свідки воскресіння. Хіба ти не маєш терпіння зачекати, щоб засвідчити ще, як справдиться для них обітниця? Вони готові чекати на це дванадцять років, а ти стомлюєшся за один день.

— Не знаю, що їм обіцяно, і я тут ні до чого, — нетерпляче сказав я. — Я вдячний за те, що отримав. Цього вистачить мені для життя. Навіщо мені просити більшого, коли я вже дістав змогу спізнати таке, за що мені можуть позаздрити царі й князі?

Однак Міріна вперто твердила:

— Якщо його розіпнули на хресті і він страждав, помер і встав із могили в цьому місті, це місто мені до вподоби, хай мені й доведеться чекати дванадцять років.

Проте через мій розбурханий неспокій мені не сиділося на місці. Сумбурно я міркував, чи не піднятися мені у фортецю Антонія, щоб побачитися з центуріоном Аденабаром, а чи, може, спробувати піти привітатися з Симоном Киринейським або розшукати книжника Никодима. Врешті я запропонував:

— Ходімо принаймні надвір з цієї гнітючої кімнати. Я мушу зустрітися зі своїм банкіром Аристеном, щоби звірити з ним рахунки. Він напевно у своїй господі, адже такий святковий день — найкращий ринковий час для нього.

Нічого проти цього Міріна не мала. Ми вийшли на вулицю, та коли зійшли догори провулком на відкритий простір, моя тривога так шалено зросла, що здавалося, ніби мені розпирає груди, а ребра хочуть відірватися від тіла. Мені довелося зупинитися, щоб відсапатися, тримаючись за Мірінину руку.

Я подивився на небо, але воно було погідне й немов укрите тоненьким димом, а тому сонце світило червонясто. Ознак бурі видно не було, і день стояв не гарячіший, ніж зазвичай цієї пори року по завершенні жнив. Тому я не міг зрозуміти своєї тривоги і хвилювання.

Я змусив себе вгамуватися і, щоб догодити Міріні, повів її догори до храму на поганське зовнішнє подвір’я й на ґанок, де буяли торгівля та обмін грошей, хоч було іще дуже рано. Ми крокували, взявшись за руки, а коли вийшли, я ще повів її на східний бік храму, щоб показати їй коринтянську мідну браму, яку юдеї вважають дивом світу. Але біля муру вже чувся сморід водостоку з Кедронської долини, яка тоді, як я ходив там після Песаху, була ще чиста по зимових дощах. Тому ми завернули назад і попростували до Аристенової господи.

Щойно ми дійшли до форуму, як несподівано почули немовби дужий шум вітру. Звук був такий гучний, що багато інших людей теж озирнулися в бік горішнього міста. Жодного вихору чи хмари не помічалося. Утім дехто показував пальцем і стверджував, що бачив, як у горішнє місто вдарила блискавка. Але грому не почулося. Отой незвичайний шум вітру був чимось настільки надприродним, що раптом я згадав будинок, у горішній залі якого я побував; я потяг за собою Міріну й бігом подався в горішнє місто. Я бачив, як багато хто з цікавості поспішає в той самий бік, бо дивний звук розлягався над містом.

Народу зійшлося стільки, що у брамі старого муру виникла справжнісінька товкотнеча. Люди схвильовано штурхалися, щоби швидше пройти вперед, численними мовами гадаючи поміж собою, а що ж сталося. Дехто гукав, що в горішньому місті завалився будинок, а інші запевняли, що цей звук викликаний землетрусом.

Але великий будинок не розвалився. Його мури все ще височіли, німі, закриваючи в собі свою таїну. Довкола будинку зібралися сотні людей, і туди квапилися ще і ще, що побільшувало тисняву. Брама була відчинена. Я побачив, як учні Ісуса Назарянина виходять з будинку хитливими ногами, з блискучими очима й розчервонілими обличчями, немов вони п’яні чи в екстазі. Вони розходилися по натовпі, палко заговорюючи будь з ким, аж народ у страху відступався перед ними.

Натовп чув, як вони гучно говорять багатьма мовами і кожному — його власною. Це викликало таку велику цікавість, що ті, хто стояв найближче, гукали іншим замовкнути. Якийсь час народ цілковито мовчав просто з цікавості, тож довкола будинку лунали лише голоси Ісусових учнів, які екстатично вигукували слова багатьма різними мовами.

Перед нами з Міріною опинився котрийсь із них, імені якого я не знав. Я побачив лячну збудженість його перекошеного обличчя й відчув силу в ньому. Моїм очам здавалося, що над головою в нього коливався тоненький вогненний язик. Він подивився просто мені в очі й заговорив зі мною латиною, утім, не бачачи мене в стані екстазу, бо очі його видивлялися просто в царство, а не в цей світ. Але цілком очевидно він говорив до мене латиною, ба ще й так швидко, що я не розбирав слів і не зрозумів, що саме він хоче сказати. Потім він обернувся до Міріни і перейшов на грецьку, все ще вигукуючи слова так швидко, немовби вони лилися з нього з непереборною шаленістю і змішувалися одне з одним, аж їх годі було розібрати. І я не міг зрозуміти, як той засмалений сонцем селянин з дужими м’язами спроможний, не маючи освіти, розмовляти і латинською, і грецькою мовами так швидко й легко.

Але він кинувся вперед, і його сила знесла нас з його шляху так, наче ми були просто листочками на вітрі. Сила робила йому місце перед ним, поки він не зупинявся, щоби знову заговорити до когось іншого, і розмовляв він мовами, яких я ніколи не чув. Так само йшли й інші учні, і натовп неначе вирував від їхнього руху. Еламіти й мідяни, араби й критяни, а також побожні юдеї з інших країв почали вражено здіймати руки й питати одне одного, як це темні галілеяни можуть говорити до кожного з них його власною мовою. Вони збагнули, що розбурхані чоловіки проповідують їм великі Божі дії, кожному його власною мовою, але не розуміли, що саме вони хочуть сказати, бо говорили вони з такою шаленою швидкістю.

Я сказав Міріні:

— Вони говорять не власною силою, а це дух промовляє з них.

Натовп виростав до тисяч, і ті, що прийшли останніми, завзято сперечалися між собою й запитували одне одного, що ж це все може означати. Серед людей були кепкуни, які посміювалися між собою і стверджували, що галілеяни вже з самого рання п’яні, заливши очі солодким вином. Але навіть пересмішники відступалися перед ними й не могли пояснити одне одному, що за сила знесла їх зі шляху посланців, які говорять мовами.

Коли учні все ще бубоніли мовами, не підупадаючи на силі, мене огорнуло відчуття слабкості, земля тряслася під моїми ногами, і мені довелося вхопитися за Міріну, щоб не впасти. Помітивши блідість мого обличчя і піт у мене на чолі, вона рішуче вивела мене з майдану в затінок будинку, в браму і на подвір’я, і ніхто нас не зупиняв, хоч на подвір’ї було чимало жінок і розгублених слуг, які визирали з брами. На подвір’ї Міріна звеліла мені лягати на землю в затінку дерева і обняла мою голову. З душевного приголомшення я знепритомнів, а коли знову опам’ятався, в першу мить не знав, де я і скільки часу був без тями.

Проте кінцівки мої були прохолодні, а на душі лежав спокій, немов я відпочив від усіх турбот. Я повернув голову, яка була в обіймах Міріни, і побачив поблизу нас гурт жінок, що присіли до землі. З них я впізнав Марію, Лазареву сестру, Марію Магдалину і Марію, Ісусову мати. З їхніх облич світила така екзальтована яснота, що в першу мить я не міг сприймати їх за земних істот, а думав, що бачу янголів у подобі жінок.

Я перевів погляд на браму, почув гомін величезного натовпу, побачив, як Симон Петро зібрав решту учнів довкола себе, й почув, як він говорить до народу без страху, твердим голосом. І це вже не було екстатичним розмовлянням різними мовами — він упевнено говорив власним галілейським діалектом і при цьому цитував пророків. Він розповів про Ісуса Назарянина і його воскресіння, коли його оживив Бог, і про дану його Отцем обітницю Святого Духа і про виливання з нього — що народ бачив був на власні очі і чув на власні вуха й сам засвідчив. Але з усякого погляду він говорив лише як ізраїльтянин ізраїльтянам. Розчарований, я перестав його слухати і, обернувшись, благально подивився на святих жінок.

Побачивши мій прохальний погляд, Марія Магдалина пожаліла мене, підвелася з землі, підійшла до мене і привіталася зі мною на ім’я, немов щоб показати перед усіма, що вона принаймні не відкидає мене. Я запитав у неї знесиленим голосом, що сталося. Вона спустилася на землю біля мене, взяла мою руку в свою й розповіла:

— Вони знову зібралися в горішній залі, як це вже неодноразово бувало, ті одинадцятеро і Маттій, якого вони вибрали жеребом, щоб їх стало дванадцять. І тут знагла зчинився шум із неба, ніби буря, і переповнив усю кімнату, в якій вони сиділи. І з’явилися їм язики поділені, немовби вогненні, і на кожному з них по одному осів. Їх сповнив Дух Святий, і вони почали говорити різними мовами, як ти сам чув.

Я запитав:

— Це те, що пообіцяв їм Ісус Назарянин, і на справдження цієї обіцянки вони чекали?

Марія Магдалина труснула головою і сказала:

— Принаймні ти чуєш, як Петро, не таячись, проголошує його перед народом Христом, а решта одинадцятеро стоять так само безстрашно довкола нього. Звідки б у них з’явилася оця сміливість і сила, якщо не від духа?

— Але він усе ще говорить лише до ізраїльського народу, — пожалівся я, мов дитина, в якої відбирають подарунок.

Тут, немов на потвердження цього, я почув, як Петро проповідує:

— Отож нехай увесь Ізраїлів дім твердо знає, що Господом і Христом учинив Бог його, того Ісуса, якого розіп’яли ви.

Забуваючи про себе й боячись за нього, я підвівся на ліктях і вигукнув:

— Зараз народ накинеться на нього й закаменує його!

Але нічого такого не сталося. Навпаки, натовп замовк і знерухомів, неначе Петрове звинувачення поцілило в серце цих людей. За якусь хвилину я почув нерішучі голоси, які питали посланців:

— Мужі-браття, що ми маємо робити?

Тоді Петро гукнув таким розгонистим голосом, що, здавалося, його чутно на весь Єрусалим звідси згори:

— Покайтеся, і нехай охреститься кожен із вас в ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете. Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко перебувають, кого б тільки покликав Господь Бог наш.

Так проголосив він таїну царства, і я схилив голову, розуміючи, що він і досі навіть силою духу не помилував мене, а кликав лише юдеїв і адресував обітницю їм і тим, хто живе в діаспорі, обрізаний, тримається закону й поклоняється Ізраїлевому Богові. Так упала моя остання надія, якщо іще в тайнику душі я сподівався поєднатися з ними. Але знання про Ісуса Назарянина і про його воскресіння Петро не міг мені заборонити.

Бачачи мій сум, Марія Магдалина втішила мене:

— Він нетямущий і впертий чоловік, але віра його непохитна і, певно, він виросте, щоб відповідати тому, що йому призначено. Посилаючись на пророка Йоіла, він щойно проголосив останні дні, але, мабуть, усе ж таки ще не настав їхній час. Розлучаючись із ними на Оливній горі, він сам попереджав їх, кажучи, що не їхня справа знати час і добу, що Отець поклав у владі своїй. Упродовж сорока днів Ісус являвся їм і говорив їм про царство, але вони так мало зрозуміли, що ще на Оливній горі, перед тим як його забрала хмара, вони все ще торочили: «Чи не часу цього відбудуєш ти, Господи, царство Ізраїлеві?» Тож не втрачай надії, Марку.

Це було для мене новим, я натхненно слухав і запитав:

— А вони вже не таять від жінок, що з ними сталося і що за хмара забрала його?

— Вони вже не таять від нас нічого, — задоволено запевнила Марія Магдалина. — Таємницю тіла й крові у хлібі й вині вони відкрили на горі. Довкола них уже сто двадцять вірних. На сороковий день Ісус провів їх на Оливну гору, поблизу Віфанії, заборонив їм іти з Єрусалиму і наказав їм чекати на справдження обітниці, яку вони від нього почули. Іван водою хрестив, сказав він, а вас буде охрещено Духом Святим, і станеться це через кілька тих днів. Це охрещення вчинилося сьогодні, і щодо цього годі помилитися, адже в них є сила. А про хмару я знаю хіба те, що він, як вони дивилися, вознісся на Оливній горі, і туман забрав його з-перед їхніх очей. З цього вони зрозуміли, що він більше не показуватиметься їм. І я не хочу з ними сперечатися, але за мною лишається право всміхатися, коли вони повільно й кострубато намагаються висловити щось таке, правдивість чого я ще за його життя відчувала в серці своєму.

Коли вона це казала, я роздивлявся довколишні дерева на подвір’ї, на яких сріблилося листя, а також сходи до горішньої зали і її масивні дерев’яні двері, щоб навіки запам’ятати це видиво і ніколи його не забувати. Почуваючись знесиленим, я знову був тихий і покірний і подумав, що мені досить того, що я побачив це місце, в якому царство стало дійсністю.

Я встав на хитливих колінах і мовив:

— Я мушу йти, щоб не породити сварки й не турбувати святих чоловіків. Сила збила мене з ніг. Певно, вони вважатимуть це ознакою того, що мене завертають від дверей царства.

Я б із дорогою душею поблагословив Марію Магдалину і подякував їй за її добрість, проте я почувався занадто нікчемним, щоб когось благословляти. Мабуть, вона прочитала в мене на лиці мою добру волю, бо вона ще раз торкнулася мого чола рукою й мовила:

— І все ж не забувай, що ти допоміг стати перед його лицем одній людині з Ізраїлевих втрачених. Марія з Беріту щасливо справила весілля й пішла в нову домівку. Сумніваюся, щоби хтось із цих стільки зробив би для неї. Серед жінок Сусанна теж благословляє твою приязнь. Тож знай, що куди б ти не пішов, серед нас є кілька тих, хто потай молиться за тебе, хоч ти чужинець.

Однак я був проти:

— Ні-ні, всі мої вчинки були егоїстичні й нечисті. Сумніваюся, що котрийсь вчинок можна поставити мені в заслугу. В мені нема нічого доброго, крім того, що я знаю, що він Христос і син Божий. Але це для мене невелика заслуга, бо я зміг на власні очі побачити й засвідчити це.

Тут Міріна сказала:

— У Маркові нема ніяких заслуг, окрім його слабкості. Може, вона колись виросте у ньому в силу, коли царство розповсюдиться до всіх кінців світу. А доти я буду його втішницею, бо я вже ніколи не відчуватиму спраги в цьому житті. В мені є джерело живої води, якого вистачить, щоб і його напоїти.

Я подивився на неї новими очима. Через знесиленість мого тіла очі мене зрадили. Вона привиділася мені проясненою і схожою на янгола, і тієї миті я сприймав її не лише за людину, а думав про неї як про втіленого духа-охоронця, посланого мені, щоб я не збився з дороги. То була дивна думка, адже я добре знав її минуле й бачився з нею ще на тому кораблі, який плив до Йоппе.

Але вона людською рукою вхопила мене під пахву і вивела мене з подвір’я назад у людську масу, в якій чувся схвильований гомін. Дедалі більше людей стривожено запитувало, що ж їм робити, а дехто пороздирав на собі одежу через свої гріхи. Люду було так багато, що ті дванадцятеро, а попереду всіх Петро, повели їх провулками вниз на вихід із міста, щоб охрестити в купелі в ім’я Ісуса Христа тих, хто хотів покаятися й дістати прощення гріхів. Міріна непокоїлася за мене, але згодилася вести мене позаду натовпу, щоб я побачив, що ще буде.

Так я засвідчив власними очима, як ті дванадцятеро за межами муру хрестили біля купелі усіх Ізраїлевих чоловіків, які лише захотіли прийти до них, і клали руку їм на голову, тож вони діставали прощення гріхів і хрещення їхнім духом. Хрестили вони й жінок. Що більшій кількості людей вони робили хрещення своїм духом, то більшою ставала радість у натовпі й то з більшою готовістю дедалі більше людей проштовхувалися до них по хрещення. Чоловіки співали ізраїльські гімни радості й обіймалися. Дехто говорив мовами, а дехто ритмічно тупав ногами по землі, закотивши очі з екзальтованим виразом на розчервонілому обличчі. Це тривало до вечора, і згодом я дізнався, що того дня їхня кількість зросла до трьох тисяч.

І вони не стримували нікого з Ізраїлевих чоловіків, а приймали і багатих, і бідних, калік та жебраків, навіть рабів, не роблячи різниці між ними. І їхня сила не вичерпувалася — на кожного їм ставало її. Тому я посумнішав і повернувся до міста і нашої оселі ще до настання вечора. З журбою я думав, наскільки легко дістають прощення гріхів навіть і ті, що вигукували перед Пилатом: «Розіпни, розіпни!» — адже й таких було багато серед тих наляканих і покаянних юдеїв.

Можливо, у день екстазу я міг би втулитися поміж юдеїв і дістати хрещення разом з іншими, але я не хотів обманювати посланців, і таке хрещення не становило би для мене цінності, хай би вони помилково й поклали руку мені на голову. Але, можливо, дух усередині них впізнав би в мені римлянина й відкинув мене. Цього я не можу напевно сказати, бо не хотів пробувати обдурити.

Ще назавтра я почувався збентеженим, аж Міріна, схожа на янгола, сяяла в моїх очах, коли ходила в гостьовому шатрі сирійця і доглядала мене. Але очунюючи, я почав аналізувати і зрозумів, що в мені щось відбулося, коли я лежав непритомний на подвір'ї горішньої зали. Я був голішим, ніж досі, і не так багато думав про дрібниці.

Одного дня господар-сирієць Карантес зайшов до гостьового покою, уважно обдивився мене і сказав:

— Ти й досі нічого не розповідаєш мені про Галілею. Як це ти став таким неговірким? Мабуть, ти знаєш, що і в цьому місті знову діються дива через того розіпнутого назарянина, про якого ти збирав відомості. Його учні повернулися й проголошують, що дістали від учителя чаклунську силу. Вони баламутять людей, аж батьки розлучаються з дітьми, а діти — з батьками, щоби пристати до них. Багато хто віддає навіть майно, так що далебі це страхітливе чаклунство. На ґанку в храмі вони щодня богозневажають, не боячись синедріону, вважають усе спільним і збираються по домівках, щоби правити підозрілі таємні ритуали. Навіть поважні юдеї, про яких годі таке подумати, заразилися від назарянина і визнають його Ізраїлевим царем.

Однак я не міг йому відповісти, бо хто я такий, щоб його вчити? Адже він мав право і свободу іти слухати тих дванадцятьох. Він зажурився, коли я не відповів, труснув головою й запитав:

— Що з тобою сталося і що ти наміряєшся робити — ти ж день у день лежиш тут у кімнаті з розплющеними очима?

Я обдумав його запитання, сумно всміхнувся й мовив:

— Може, я послухаю твоєї поради, збудую будинок і насаджу дерев. Це нічим не гірша порада, ніж усі інші, для терплячого чекання. — Я зітхнув і додав: — Головне мені дбати про те, щоб серце моє не прикипало занадто ні до чого в цьому світі і щоб для мене ніщо не було настільки своїм і любим, щоб я не готовий був із цим розпрощатися, якщо знадобиться.

Карантес і собі зітхнув та й мовив розсудливо:

— З усім кожному з нас колись доведеться розпрощатися, коли той день настане, але хай він ще буде далеко від нас обох. — Поміркувавши, він несміливо спитав: — Кажуть, що в тих галілейських чаклунів є еліксир безсмертя.

На це я теж не наважився йому відповісти щось певне. Взагалі, він мав нагоду і про це довідатись безпосередньо від своїх Ісуса Назарянина. Підвівшись, Карантес іще раз крекнув і сказав:

— Ти змінився, римлянине Марку, і ти вже не той самий, як тоді, коли вирушав до Галілеї. Не знаю, кращий ти чи гірший, ніж до того, але навіть мене ти змушуєш зітхати. Я знаю лише те, що привезена тобою з Галілеї Міріна — дівчина мовчазна, і біля неї добре. Після того як вона прийшла до моєї господи, торгівля йде добре, і моя дружина вже не б’є мене пантофлею по вусі багато разів на день. Вона б і гарна була, якби трохи округлилася.

Я не міг не засміятися, але посварив його:

— Ти, Карантесе, не переймайся товстінням чи худінням Міріни. На мою думку, вона гарна такою, як є. Ще сива і беззуба вона, я думаю, буде гарна в моїх очах, якщо ми стільки проживемо.

Карантес вийшов з кімнати в доброму гуморі, побачивши, що розсмішив мене. Подумавши над цим, я зрозумів, що Міріна й справді з кожним днем стає гарнішою в моїх очах. Після того як вона полишила мандрівне життя артистки і щодня вдосталь харчується доброю їжею, вона непомітно по-миловидому погладшала і щоки її вже не були такими вузькими, як раніше. Ця думка пробудила в мені ніжність до неї й дивовижно збадьорила мене. Адже це свідчило, що вона не янгол, а жінка і така людина, як я.

Міріна подалася до храму, де щодня двоє чи троє з тих дванадцятьох навчали на ґанку охрещених і допитливих людей, проповідували воскресіння і засвідчували, що Ісус — це Христос. Збадьорений, я вдягнувся, зачесався та пішов до свого банкіра Аристена, щоб наготуватися до від’їзду з Єрусалиму. Він добре мене прийняв і відразу жваво заговорив, кажучи:

— Тиверіадські купелі, як видно, пішли тобі на користь, адже ти вже не такий фанатичний, як тоді, коли їхав звідси. Ти знову поводишся як римлянин. Це добре, бо я відразу попереджаю тебе, якщо ти ще не чув. Галілеяни повернулися до міста і спричинили великий переполох. Не криючись, вони проповідують воскресіння Ісуса Назарянина, хоч кожен, хто розуміється на цьому, добре знає, що і як. Але вони називають його Месією, фальшують на свій розсуд рукописи й запевняють, що дістали від нього владу прощати гріхи. Як садукей, я визнаю рукописи, хоч не визнаю усних переказів і нестерпного тлумачення закону з боку фарисеїв. Слова про воскресіння — це божевілля, хоч фарисеї схильні й до цієї спокуси. Нас, юдеїв, звинувачують у нетерпимості у справах нашого вірування, але про нашу терпимість найкраще свідчить те, що ми дозволяємо різним сектам вільно конкурувати між собою. Та й Ісуса Назарянина не розіпнули б, якби він не блюзнив, адже це єдина річ, яку ми не терпимо. Але таке враження, що його іменем виникає новий розкол серед нас. Час покаже, можемо ми дозволяти йому ширитися чи, може, мусимо вдатися до утискування їх. Вони хрестять людей, одначе хрещення бувало й раніше, і його не вважали чимось поганим. Подейкують, що вони уздоровлюють хворих, проте так робив і їхній учитель, а його за це не утискували, хоч фарисеї вважали неприйнятним, що він уздоровлював людей у Шабат. Але найгіршим у їхньому вченні є те, що вони проголошують спільність майна. Розумні раніше люди продають свої поля і зносять набуті гроші до ніг його учнів, а ті роздають кожному за його потребами. Таке вчення — це просто ухилення від сплати десятин і якнайхитріший спосіб приховати майно від оподаткування. Таким чином серед них нема ні багатих, ні бідних. Наша старшина розгублена через них, адже ми гадали, що все заспокоїться після того, як ми розіпнемо назарянина. Ми не маємо бажання нікого утискувати, але не розуміємо, звідки в них береться сміливість, якщо вони — а це можливо — часом не провідали, що Понтій Пилат не дозволяє утискати галілеян. Він це різними манівцями довів до відома великого синедріону. Знову ця нестерпна римська політика. Тебе часом не ображають мої прямі слова, адже ти знаєш наші звичаї, і ми друзі? Тепер прокуратор справді може вмити руки й глузувати: самі бачите — остання пошесть гірша за першу. Легковірний народ — на їхньому боці, і з огляду на народ нерозумно їх утискувати, бо тим побожніше всі віритимуть рибальським байкам, якими годуватимуть їх галілеяни.

Ледве встигаючи переводити подих, він говорив до мене без упину. Я не міг не сказати:

— Я помічаю, що тепер ти своєю чергою фанатичніший, ніж я, через Ісуса Назарянина. Заспокойся, Аристене, і згадай рукописи. Якщо те, що роблять галілеяни, — від людей, з цього нічого не вийде і без твого переймання. Але якщо це від Бога, то ні ти, ні великий синедріон, ні жодна сила в світі не зможе їх здолати.

Гаряче дихаючи, він обміркував мої слова, але після того розсміявся, примирливо здійняв руки й вигукнув:

— І ти, римлянине, учиш мене досліджувати рукописи! Ні, не може те, що роблять ті неосвічені рибалки, бути від Бога. Не може, бо тоді не варто більше жити, і храм розвалиться. Звичайно, з того всього нічого не вийде. Бували й інші до них, які запевняли, що вони — щось, і от вони позникали. Неосвічені чоловіки не в змозі довго пророкувати, не заплутавшись у власних словах і не впавши в ними самими викопані ями.

Ось так заспокоївшись, він запитав, із чим я прийшов, і радо звелів своєму рахівнику підняти мій рахунок і виконати грошообмінні обчислення, від яких він вигравав. Я розповів йому, як добре його кореспондент у Тиверіаді зорганізував мої грошові справи, і він задоволено кивав, постукуючи тонким сувоєм-листом у руці. Простягаючи його мені, він сказав:

— О, ледь не забув. Оце залишили твоєму банкіру в Александрії, а він переслав його сюди для вручення тобі. Я не посилав його слідом за тобою на тиверіадський курорт, бо не знав, скільки часу ти там пробудеш, і боявся, що лист пропаде.

Похоловши зі страху, я роздер печатку й розгорнув короткого листа. З першого погляду я впізнав нервові та квапливі літери Туллії, бо вона писала власноруч. Ось що було в листі:

Туллія вітає облудного Марка Мезентія.

Виходить, не можна довіряти присягам жодного чоловіка? Не існує вже вірності? Хіба ти не божився, що чекатимеш на мене в Александрії, доки я владнаю свої справи у Римі і буду цілком належати тобі? Рим не був Римом після твого від’їзду, але розумними діями мені вдалося усталити своє становище. Але щó я чую, прибувши до Александрії після важкої морської подорожі, хвора й безсила? Злегковаживши своїми словами, ти подався до юдейського Єрусалиму. Повертайся негайно після отримання цього листа. Я мешкаю в заїзді Дафни поблизу порту. Буду рада знову побачитись. Але нескінченно я тебе не чекатиму. Я маю тут друзів. Утім, якщо ти хочеш іще подосліджувати юдейську філософію, як мені тут розповідають, мерщій пришли мені звістку, і я поїду за тобою до Єрусалиму. Гадаю, що я хутко розвію юдейську мудрість у тебе з голови. Отож приїжджай якомога швидше. Мені нетерпеливиться. Я надаремно палаю, чекаючи.

Від кожного слова моє тіло проймалося жахливим тіпанням. Щоби знову опанувати свого язика, я ще вдруге прочитав листа, а тоді запитав тремтливим голосом:

— Скільки часу цей лист чекав мене тут?

Аристен полічив на пальцях і висловив припущення:

— Може, два тижні. Ти мені вибач, але я не здогадувався, що ти пробудеш так довго в Тиверіаді.

Я згорнув листа назад у сувій і запхав його під хітон біля грудей. Я махнув рукою і сказав:

— Бог з тими рахунками. Зараз я неспроможний нічого лічити.

У крижаному страху я пішов з Аристенової господи й поспішив, немов тікаючи, назад до свого пристановища в гостьове шатро Карантеса, не наважуючись навіть подивитися довкола. Лист Туллії непередбачувано вдарив мені в найболючіше місце саме тоді, коли я вже гадав, що я вгамувався й упокорився.

На щастя, Міріна ще не повернулася. На якусь мить мене обпалила, немов велике полум’я, страхітлива спокуса залишити калитку для неї в Карантеса, втекти і поїхати навпростець до Александрії, щоб іще раз пообіймати Туллію. Погладжуючи пальцями її лист, я очима відчував її саму в кожній нервовій і квапливій літері, і тіло моє розпалилося від самої думки про неї.

Але водночас я був здатен і холодно покритикувати її. Для неї було характерно, що в першому рядку вона накидається на мене зі звинуваченнями. Таж я терпляче прочекав її рік в Александрії, а вона не подавала тоді ані найменших звісток про себе. Ну а що вона мала на увазі, коли зазначала, що їй вдалося усталити своє становище? Розлучення і новий шлюб, напевно. Таж жодному її слову не можна було вірити. Хвора й безсила після морської подорожі, вона не забула шкрябнути мене, згадавши, що має друзів в Александрії. В чиїх обіймах я б її виявив, якби туди поїхав? Туллія має з чого вибирати. Я — лише примха в її голові. У чому я принаймні міг бути абсолютно певним, то це в тому, що прибула вона до Александрії не лише заради мене — на це вона мала й інші причини.

У Туллії уособлювалося все моє колишнє життя, його насолода й порожнеча. Якщо я виберу Туллію, я навіки відмовлюся від пошуків царства, бо я знав так само достеменно, як і вона сама, що вона хутко зуміє розігнати з моєї голови всі інші думки, якщо я повернуся в могилу її насолоди. Думаючи про це, я ненавидів себе і свою слабкість з такою пекучістю, що, мабуть, ніколи раніше не ненавидів себе так само безутішно. Не тому, що я й досі жадав її, а тому, що мулявся й роздумував, чи не повернутися їй на поталу. То було найбільше моє приниження, бо якби я мав твердість, я не вагався б ані миті. Після всього, що я спізнав, і всього, що побачив на власні очі, мій вибір мав бути самозрозумілим. Геть від Туллії, геть від усього минулого! Таким слабким, таким сприйнятливим до спокуси був я, що гарячий вітер спогадів захитав мене, мов очерет, то в той бік, то в той.

Зіпрівши на чолі, я бунтував проти спокуси й ненавидів себе. Мені було так дошкульно соромно за себе, що я не хотів, аби мій сором побачив Ісус Назарянин. Незважаючи на це, я мусив затулити обличчя й молитися: «Не введи мене в спокусу, але визволи мене від лукавого. Заради твого царства». Більше я нічого не міг.

Тут я почув рипіння сходів і кроки Міріни. Вона відчинила двері й квапливо ввійшла до кімнати, простягаючи руки, немов щоб мерщій принести мені велику новину.

— Петро й Іван, — вигукнула вона, — Петро й Іван! — Але вона побачила вираз мого обличчя. Її руки впали, а лице втратило ясноту і стало негарним у моїх очах.

— Не говори мені більше про тих чоловіків, — з гіркотою заборонив я. — Я не хочу про них чути.

Вагаючись, Міріна підійшла на крок до мене, але не зважилася торкнути мене. Я навіть не хотів, щоб вона доторкалася до мене, а відійшов набік від неї, притулившись спиною до стіни.

— Допіру вони своєю силою уздоровили чоловіка, який був калікою від народження, біля коринтянської храмової брами, — намагалася розповідати Міріна, однак слова уривалися в її вустах, коли вона втупилася в мене розгубленим поглядом.

— Ну то й що? — відбуркнув я. — Я ніяк не сумніваюся в їхній силі. Але що мені до того? Надивився я на чудеса. Мене вони не хвилюють.

— Але ж Петро взяв його за руку і поставив на ноги з ложа, — розповідала Міріна, затинаючись. — І відразу його ноги й суглобці зміцніли. Весь люд у храмі схвильовано побіг на Соломонів ґанок. Там він стрибає і славить Бога перед народом, люди недовірливо обмацують його ноги, а Петро проголошує прощення гріхів.

— Який веселий цирк для юдеїв! — поглузував я.

Міріна вже не могла стриматися, а вхопила мене обіруч за лікті, трусила мене й запитувала зі сльозами на очах:

— Що таке з тобою, що з тобою сталося, Марку?

Знемилосерджуючи серце, я мовив:

— Поплач, поплач, Міріно. Це не єдині сльози, які тобі доведеться виплакати через мене. Це я вже розумію.

Міріна відпустила мене, швидко витерла сльози на очах і крутнула вузькою шиєю. Обличчя її з гніву спалахнуло червінем, вона тупнула ногою об підлогу й зажадала:

— Кажи зрозумілими словами. Що сталося?

Холонучи й відчуваючи гіркоту, я видивлявся на неї, на кожну рису, яка ще вранці була мені любою, намагаючись зрозуміти, що такого я побачив у Міріні. Крізь її обличчя я побачив сяйливі очі і млосне з насолоди лице Туллії, її горді вуста. Я показав їй листа й розповів:

— Я отримав листа від Туллії. Вона чекає на мене в Александрії.

Міріна довго видивлялася на мене. Її обличчя змаліло, а щоки повужчали в моїх очах. Потім вона спустилася навколішки на підлогу, схилила голову і, здавалося, молилася, хоч я не бачив, щоб у неї ворушився рот. У голові моїй усе немов завмерло, тож мені небагато що думалося. Я лише дивився на її золотисту голову, і звідкись мені сплило на думку, що досить лише зблиснути мечу, один удар — і голова скотиться на підлогу, і я стану вільний від Міріни. Думка була такою кумедною, що я реготнув.

Аж ось Міріна встала, не глянувши на мене, і почала збирати в купу мої речі й розкладати мою одежу. Спершу я зчудувався, потім злякався і врешті не міг не спитати:

— Що ти надумала? Навіщо ти збираєш мої речі?

Вона неуважно полічила на пальцях.

— Твій хітон і дорожній плащ — на пранні, — нагадала вона собі й аж тоді відповіла: — Ти ж наміряєшся рушати в дорогу. Ти ж наміряєшся їхати до своєї Туллії. Я виряджаю тебе в дорогу. Це моє завдання.

— Хто тобі сказав, що я наміряюся їхати? — емоційно вигукнув я, вхопив її за зап’ястки і змусив її облишити мої речі. — Я аж ніяк такого не стверджував. Я лише розповів про листа, щоб ми разом вирішили, що робити.

Але Міріна заперечливо труснула головою.

— Ні-ні, — запевнила вона. — У серці своєму ти вже прийняв рішення. Якщо я відраджуватиму тебе, в тобі лише виросте злість на мене. Щоправда, ти слабкий, і, може, нагадуючи тобі про царство, я змусила б тебе залишитись, але ніколи в житті ти б мені цього не пробачив. Тебе завжди гриз би сумнів, що заради мене ти полишив свою незамінну Туллію. Тому буде краще, щоб ти поїхав до неї. Ти не можеш лишити її в біді, коли вона чекає на тебе.

Я вухам своїм не повірив. Здавалося, Міріна вислизала від мене, і я би втратив єдину подругу, на яку міг покластися в цьому світі.

— Але, — затнувся я, — але… — Більше нічого я не спромігся сказати.

Урешті Міріна зглянулася на мене, подумала за мене і пояснила:

— Це те, з чим я не можу тобі допомогти. Ти сам мусиш прийняти рішення, і ти сам відповідатимеш за нього. — З сумною усмішкою вона подивилася на мене й вела далі: — Я полегшу тобі рішення. Їдь собі до своєї Туллії, дай їй обпалити тебе, поштрикати вогненними голками й понівечити тебе. Ти дещо про неї розповідав, і я здогадуюся, яка вона. Але я, звісно, колись попрямую за тобою і згодом підберу те, що ще лишиться від тебе, коли вона тебе кине. Ти можеш не боятися, що втратиш мене. Ісус Назарянин дав тебе мені. Їдь, якщо твоя спокуса настільки непереборна, що ти не можеш її приборкати. Певно, він пробачить тобі, як і я в серці своєму пробачаю, бо знаю тебе.

Доки вона так стримано говорила, мене дедалі глибше проймала нехіть повертатися до Туллії, і подумки я перебирав усі приниження й муки, яких вона мені завдаватиме для присмачення власної насолоди. Врешті я вигукнув:

— Та замовкни, божевільна Міріно! І ти мене виряджаєш у жертву жорстокій і ласій до насолод жінці? Такого би я про тебе не подумав. Хіба ти не мала б радше зміцнювати мене й допомагати позбутися своєї слабкості? Я вже тебе не впізнаю. Як ти можеш робити мені таке?

Роздратовано я вів далі:

— Я аж ніяк не вирішив у серці своєму їхати до неї — хоч ти так стверджуєш, — а сподівався на допомогу від тебе. І я не збираюся їхати до Александрії. Я просто міркую, як мені найкраще пояснити все їй. Певно, мені слід написати їй кілька слів. А то вона ще подумає, що я пропав у дорозі.

— А що, було би шкода? — тихо запитала Міріна. — Чи, може, твоя чоловіча доблесть конче потребує, щоб ти листовно принизив її повідомленням, що ти більше не хочеш нічого про неї знати?

— Туллія сама тисячу разів принижувала мене, — кисло ствердив я.

— А ти відповідатимеш злом на зло? — запитала Міріна. — Нехай вона краще гадатиме, що ти пропав безвісти. Цим ти не образиш її як жінку. Певно, вона має інших друзів і швидко втішиться.

Її здогад настільки влучив у ціль, що в мене штрикнуло на душі. Але це штрикання було вже лише таким, як це буває, коли торкаєшся язиком того місця, звідки щойно вирвали болючий зуб. Мене опанувало неймовірне відчуття звільнення, немовби я видужав від затяжної хвороби.

— Міріно, — сказав я. — Ти допомогла мені зрозуміти, що для мене нестерпна сама думка, що я втрачу тебе. Міріно, ти для мене не просто сестра. Міріно, боюся, що я кохаю тебе, як чоловік кохає жінку.

Мірінине обличчя знову почало світитися в моїх очах, немов лик янгола. Вона погарнішала в моїх очах, кажучи:

— Міріна і Марк, ми обоє. В серці своєму ти знаєш, що я для тебе — те, що ти лиш хочеш. Але ми мусимо вирішити, що ми робитимемо з нашим життям.

Обережно вона притягла мене за руку, щоб я сів коло неї, і почала говорити так, ніби вже багато над цим міркувала:

— Я маю в душі заповітне бажання, щоб його учні охрестили мене й поклали руку мені на голову в ім’я Ісуса Христа, Назарянина. Може, так я набуду сили з їхньої сили, щоб витримати це життя, а також матиму причетність до царства і духа, який вогненними язиками зійшов на них. Але я не юдейка, і ти теж не юдей. А проте вони без вагання охрещують і прозелітів праведності з різних земель, чоловіків, які дають себе обрізати і тримаються всього закону. І я чула, що бувають і прозеліти брами, богобоязливі, які не обрізаються, але відкидають ідолянство, не блюзнять, не проливають людської крові. У них заборонено кровозмішення, крадіжку і споживання тварини, яка задихнулася, і вони мусять жити праведно. Може, його учні погодяться охрестити нас як таких прозелітів брами, якщо ми щиро попросимо.

Я труснув головою і сказав:

— Це все я знаю і неодноразово обдумував. Я більше не маю інших богів після зустрічі з Ісусом Назарянином, сином Божим. Мені не буде надміру важко дотримуватися тих заборон, і чому б мені не примиритися з тим, що я їстиму м’ясо, забите за юдейським звичаєм? М’ясо є м’ясо. Але я ніяк не можу зрозуміти, що це зробить мене угодним. Жити праведно я не можу зобов’язатися, бо я не праведник, хоч як би не прагнув добра. Це одна з тих нечисленних речей, які я достеменно знаю про себе. І ще ти дуже помиляєшся, коли гадаєш, що вони погодяться охрестити просто прозеліта брами, як би я не стукав у неї. Вони безжальніші за свого вчителя.

Міріна кивала головою, міцно тримаючи мене за руку, і покірливо погодилася:

— Мабуть, моє бажання — це просто дитяча забаганка. Не думаю, що я якось більше належатиму йому, ніж уже належу, хай вони й охрестять мене і покладуть руку мені на голову. Полишмо цю надію і прямуймо його дорогою, такою, як він сам її нам показує. Молімося, щоби вчинилася його воля і прийшло його царство. Він сам — правда і милосердя. Я вірю: нам вистачає, що ми на власні очі побачили його.

— Його царство, — мовив я. — Нам нічого іншого не лишається, як чекати. Але нас двоє. Удвох, мабуть, легше прямувати дорогою, аніж якби ми були на самоті. Це його милосердя до нас.

Однак ми ще не їхали з Єрусалиму, а спочатку я записав це все так, як воно відбулося, хоч це, можливо, не є чимось особливим порівняно з тим, що вже відбулося раніше. Проте я докладно пам’ятатиму, що дух прийшов як шум вітру і осів вогненними язиками на дванадцятьох посланців Ісуса Назарянина, щоб я ніколи не сумнівався в них чи не судив би про їхні дії, як мені заманеться.

У цей час юдейська старшина взяла під варту Петра й Івана, але, зважаючи на народ, уже наступного дня мусила випустити їх на волю. І вони не злякалися погроз, а й далі сміливо проповідували. Я думаю, зо дві тисячі людей долучилися до них ще після того, бо вони своєю силою уздоровили каліку біля коринтянської храмової брами. Ті теж почали у своїх домівках ламати хліб і благословляти вино, як еліксир безсмертя, в ім’я Ісуса Христа, і серед них немає нужденних, адже багатії далебі продають свої будинки й поля, а кожному дістається згідно з тим, хто чого потребує. Думаю, вони роблять так, бо ще бачать усе лише як у люстрі й гадають, що царство може прийти в будь-який день. А все ж я не чув, щоб поля продавав Симон Киринейський.

Коли я усе дописав, з фортеці Антонія прийшли сказати мені, що прокуратор Понтій Пилат вимагає від мене негайно залишити Єрусалим та всю Юдею, округ його врядування. Якщо я не погоджуся виїхати добровільно, легіонерам доведеться припровадити мене перед його лице до Кесарії. Чому він видав такий припис, цього я не знаю, але з тієї чи тієї причини він явно вважає моє постійне перебування в Єрусалимі небажаним для Риму. А втім, я вже не хочу бачити того чоловіка. Тому ми, я з Міріною, вирішили податися до Дамаска. Чому ми поклали собі вирушити саме туди — це було через сон, який приснився Міріні, і я не маю нічого проти цього. Ну, принаймні Дамаск — це у протилежному від Александрії напрямі.

Перед тим як вирушити, я вивів Міріну за браму на пагорб, де, прибуваючи до Єрусалиму, я побачив Ісуса Назарянина розіп’ятим на хресті між двома розбійниками. А ще я показав Міріні сад і гробницю, в якій поховали його тіло і з якої він воскрес, коли двигтіла земля. Але його царство було вже не там.