Таїна царства

Шостий лист

Марк вітає Туллію.

Немов дивну минувшину, я вітаю тебе. Спекотні римські ночі я теж пам’ятаю як щось таке, що відбулося з іншою людиною. Лише короткий рік розділяє нас, але цей рік був довшим за решту років. Минулі кілька днів для мене — наче роки. Я відчужився від тебе і змінився. Я — інший Марк. Ти б уже не зрозуміла мене. Якщо я згадую щось про тебе, я бачу, як твої примхливі вуста лише скривлюються в глузливу посмішку, коли я розповідаю, що зі мною відбулося.

Ти проживаєш у чомусь такому, що колись і для мене мало значення. Ти стежиш, хто з тобою вітається і як. Ти ретельно обираєш, коли які прикраси вдягати на проханий вечір на радість своїм друзям і подружкам, на прикрість заздрісникам чи щоб подратувати ненависників. Ти прикладаєш тонкий шовк одежі до свого гладенького тіла. У відшліфованій мармуровій плиті на стіні ти допитливо шукаєш обриси всієї твоєї фігури. Далі ти штрикаєш голкою в рабиню, яка недоладно завила тобі волосся. І нарешті ти, млосно всміхаючись, підносиш чару з вином, удаєш, ніби слухаєш лекцію філософа чи історика, захоплюєшся найновішою популярною пісенькою, звішуєш черевичок на пальцях своєї тонкої ніжки, щоб той, хто поряд на ложі, — кому випаде — обов’язково помітив, яка маленька твоя біленька ніжка. Попри свою тендітність ти сильна й витривала. Гнана жагою насолоди, ти спроможна не спати цілісінькими ночами в римській спекоті. У товаристві ти з роззявкуватою перебірливістю куштуєш пташині язики, равликів, дари моря, немов їжа для тебе — то таке. Але, знесилившись із коханцем, ти без зусиль поїдаєш серед ночі бичачу вирізку з кров’ю, щоби здужати знову почати невгамовну гру.

Такою я бачу твою тінь, Тулліє. Але вже не живою, а немов у люстрі, немов у відшліфованому чорному камені, і тінь твоя не докучає мені, як тоді взимку в Александрії, коли я марно робив усе можливе, щоб забути тебе. Тепер уся моя свідомість сповнена іншого, і не завдяки мені самому. Ти б уже не впізнала мене, Тулліє. Може, й я вже не впізнав би тебе.

Думаю, тому я вже пишу більше собі, ніж тобі, хоч і вітаюся з тобою. Я пишу, щоб пізнавати себе і все те, що зі мною відбулося, як навчав мене добрий мій учитель на Родосі — писати також і про те, що бачили мої власні очі, чули мої власні вуха, а не лише про те, що вже колись записано іншими словами. Ні, я не пишу вже тільки задля того, щоб перебути час і розвіяти нудьгу. Ти вже не поблизу мене, коли я пишу, а чимдалі більше даленієш. І я не відчуваю смутку через це, Тулліє, я не відчуваю, щоби втратив щось.

Ні, мені навіть байдуже, чи побачиш ти коли-небудь те, що я написав. А втім, я вітаюся з тобою. Адже ти все ж таки була для мене не лише джерелом насолоди, не лише пристрастю — ти була і єдиною моєю справжньою подругою. З того, що діється на білому світі, ти розумієш багато і більше за мене. Врешті-решт, саме твоїм організаторським здібностям я завдячую безславним заповітом, який зробив мене заможним і дав мені змогу жити як я собі хочу, не підкоряючись іншим, не лестячи вже іншим. Ти розумна, жорстока, владолюбна. А тепер у тобі цього ще більше, після того як ти знову рік удосконалювалася. Ти аж ніяк не посмутнішаєш, почувши, що я так кажу. Навпаки, вважатимеш це найкращим компліментом, який я тобі можу зробити. Про владу твоїх очей, вуст, шиї, тіла ти сама знаєш найкраще. Але навіть твоє тіло вже не зв’язує мене. Настільки я повен іншого.

Бородатий, у простому взутті, в пофарбованому юдейському плащі я попростував надвечір назад до Джерельної брами. За нігтями й руками я перестав доглядати, навіть пемзою я вже не зможу стерти чорнильні плями з пальців правиці. Я, звиклий до парилень і теплих вод, миюся в холодній воді, бо коли я пішов до чоловічої лазні гімнасію біля Іродового палацу, на мене позирали згори через мою бороду. Я навіть не мащу пахви мастю, яка усуває волосся. Моє тіло — це волохате тіло варвара. Але я про це не жалкую і навіть не страждаю від цього. Я хочу злитися з оточенням, щоб мені більше довіряли, навіть якщо згодом я і повернуся до колишніх звичок, з якими виріс.

Не можу навіть сказати, щоб я любив це місто і цей народ. Багато разів на день я бачу, як сяє на сонячному світлі храм, мармурово-палкий і золотий. Вечірня заграва забарвлює його в лиховісно багряний колір. Рано-вранці він схожий на блакитнуватий сон. Удень густе димище від жертовника цілопалення здіймається в небо на славу їхнього Бога. Але храм для мене чужий. Я не можу відчувати до нього такої самої святобливості, як юдеї. Він не є священним для мене. Священнішим і величнішим для мене був у моїй юності Храм Артеміди в Ефесі. І Антіохія. І Родос. І Атени. Не кажучи про Римський Форум.

Ні, я не люблю це місто, народ якого прикликав на себе його кров. Коли єрусалимські жінки плакали через нього, а він, відбатожений, дибав до пагорба, де його мали розіпнути, він, кажуть, мовив, що їм би краще плакати за собою і дітьми своїми. Я не можу нічого вдіяти з тим, що мене огортає передчуття лиха, коли я дивлюся на храм, священну завісу якого роздерло землетрусом від верху аж до долу і на сходах до святині якого ще один землетрус зруйнував чимало сходинок. Удосталь передвість.

Обдумуючи все це, я крокував надвечір до Джерельної брами. Люди все ще юрбились у метушні торговельних вулиць, мови всіх народів лунали перед крамницями, дзеленчали верблюдячі калатала і кричали віслюки. Я визнаю священне місто юдеїв світовим містом поміж іншими світовими містами, але цураюся його.

Надвечір, коли добігає кінця повсякденна робота, всі міста для захожого однаково сумовиті. Моє серце пашіло тихим чеканням, але мене точила сумовитість моєї самотності. Це багато — бути вільним і не залежати від жодної людини. Але надвечір у чужому місті самотність — це гіркий дарунок.

Утім водночас у мені нуртувала радість, бо я мав на що чекати. Я знаю, що проживаю часи світової зміни, дні чекання. Він устав із могили, його царство й досі пробуває на землі. Лише одиниці знають про це і вірять цьому, та й то вони в серці сумніваються, адже нічого такого раніше не бувало. Я теж у серці своєму сумніваюся, але сумніваюся з вірою, надією, чеканням, що станеться щось таке, що прояснить все.

Біля брами зосталося лише двоє жебраків. Вони не знали мене, і сліпого я не побачив. З арки вийшов гурт жінок, які несли глеки з водою на тімені й завзято теревенили. Заради мене вони не вважали за потрібне затуляти рота подолом. Їм було байдуже до мене.

Небо стало темно-синім. Погустішали сутінки. На небі вже блищали три зорі. Вартові запалили смолоскип на держаку в арці брами. Я відчував розчарування, проте готовий був розчаровуватися, готовий був день у день повертатися до цієї брами, щоб мені подали знак. Я вже думав повертатися до свого помешкання, але й досі не рушав. Адже байдуже було, де я.

І тут з арки показався чоловік із глеком води. Глек він ніс на плечі, притримуючи його рукою, не так вправно, як жінки, і йшов повільно, ступаючи обережно, щоб не перечепитися в напівтемряві. Лише коли він зник на вулиці, що стрімко бігла вгору, я подався за ним. Стрімка вулиця перейшла в невисокі сходи. Я чув його ходу, чув, як він зітхає під вагою глека. Я йшов на кілька кроків позаду нього.

Крокував я за ним довго. Він збочував у звивисті провулки, але не поспішав. Ми підіймалися дедалі вище до горішнього міста. Дорога була довга. Але я помітив, що він не намагався дійти навпростець куди треба. В безлюдному місці він поставив глек на землю, притримав його рукою, сперся на стіну і почав чекати. Я підійшов до нього і зупинився поряд із ним, нічого не кажучи. Так ми довго стояли поруч, спираючись на стіну, поки він не відсапався. Нарешті він повернувся до мене, привітався й запитав:

— Ти збився з дороги?

— Мир і тобі, — мовив я. — Доріг чимало, і багато є обманців.

— Є лише дві дороги, — по-філософському зауважив він. — Одна веде до життя, друга — до смерті.

— Для мене вже лишилася тільки одна дорога, — сказав я. — Самотужки мені її не знайти, але я сподіваюся і покладаюся на те, що мене доведуть.

Не кажучи ані слова, він завдав глек із водою собі на плече й пішов далі. Я крокував поряд із ним, і він не боронив мені. За якусь хвилину я запропонував:

— Сходи круті. Можна я допоможу тобі? Бо ти знову задихаєшся.

Він сказав:

— Не від ваги глека я задихався, а зі страху. Не думаю я, що вийде на добре.

Але він дозволив, щоб я завдав глека собі на плече. Він не був мені заважкий. Чоловік простував попереду і попереджав мене про нерівності вулиці, на яких я міг спіткнутися. Провулок був запаскуджений і пахнув сечею. Я забруднив собі взуття.

Проте садиба, перед якою ми опинилися, пройшовши брамою в давньому мурі у горішнє місто, була велика і явно заможна. При світлі зоряного неба я бачив лише її обриси, але мій супровідник постукав у ворота, і їх одразу відчинила служниця. Вона не привіталася зі мною, одначе негайно взяла в мене глека і виявляла до мого супровідника таку очевидну повагу, що він, певно, не був просто служником, як я собі думав.

Він завів мене на тихе подвір’я, де росли дерева. Там назустріч мені вийшов юний хлопець, віком, може, з п’ятнадцять років.

— Мир тобі, — несміливо привітався хлопець. — Мої батько і дядько пішли вже до своїх покоїв, але дозволь мені провести тебе до горішньої зали. Хочеш помити руки?

Доки я встиг щось відповісти, служниця, не шкодуючи води, полила мені на руки з того самого глека, що його я сам ніс. Здавалося, наче вона хотіла продемонструвати, що в цій садибі не бракує води. Хлопець подав мені лляний рушник і сказав:

— Мене звати Марк.

Коли я витирав руки, він завзято вів далі, немовби його розпирало з власної важливості:

— Я був із наставником у ту ніч, коли вони прийшли брати його під варту. Я втік з ложа в самому хітоні, щоб побігти попередити його, бо знав, що він ночує в Гетсиманському саду. В мене вони там теж учепилися, аж подерся хітон і лишився в їхніх руках. Мені довелося тікати голяка разом з іншими.

— Е, не базікай, Марку, — застеріг мій супровідник. Але й сам він, переборовши страх після того як опинився на безпечному подвір’ї, був так само сповнений таємного натхнення. — Я Натанаїл, — сказав він, — чого мені таїти своє ім’я від тебе? Я зустрів його на дорозі до Еммауса того самого дня, коли він уранці вийшов із гробниці.

— Але ж ти спочатку навіть не впізнав його, — язикато зауважив Марк. Натанаїл поклав руку йому на потилицю і цим його вгамував. Марк довірливо взявся за мою руку гарячою хлопчачою рукою. З його долоні я відчув, що виконувати фізичну працю йому довелося небагато. За руку він провів мене сходами вгору на балкон, що облямовував дах, а звідти — до горішньої зали.

То була велика кімната, слабенько освітлена лампою, тож краї її лишалися в темряві. Увійшовши, я побачив двох чоловіків, які чекали на мене. Вони стояли пліч-о-пліч, узявшись за руки, мовчали в напівсутіні, і одного з них я впізнав. То був вродливий Іван, якого я бачив разом з жінками на пагорбі, де відбулося розп’яття. Дивлячись на нього зблизька при слабкому світлі лампи, я звернув увагу на несказанну чистоту його юнацького обличчя. Другий чоловік був старшим, мав борознисте чоло, а очі його недовірливо роздивлялися мене.

— Мир вам, — сказав я.

Але вони нічого не відповіли. Врешті Іван запитливо подивився на старшого чоловіка, немов закликаючи його говорити. Одначе той міряв мене очима з голови до ніг, і його погляд лишався недовірливим. Мовчання ставало гнітючим. Урешті Натанаїл сказав виправдним тоном:

— Він ішов за глеком з водою.

— Я шукаю єдиної дороги, — щиро запевнив я, дуже боячись, що ті двоє не довіряють мені й не захочуть знатися зі мною.

У кімнаті довкола великого стола стояло чимало лож. Очевидно, її використовували для бенкетів багатого дому. Надивившись на мене, недовірливий чоловік урешті зробив жест рукою.

— Вийдіть, Натанаїле й Марку, — звелів він, — але попильнуйте на подвір’ї, щоб не сталося нічого поганого.

Коли вони вийшли, він великим ключем замкнув за ними двері й мовив:

— Мир тобі, приходьку. Чого ти від нас хочеш? Боюся, що дорога, яку ти шукаєш, завузька для тебе.

Але тут до розмови пристав Іван і докірливо сказав:

— Ох ти, Хомо, — найперше в тебе: не вірити нічому й нікому. — А мені він довірливо мовив: — Хто шукає — знаходить, а тому, хто стукає, — відчинять. Нам розповідали, що ти тихий і покірливий у серці своєму. Ти щиро постукав. Тому ми відчинили тобі браму.

Він показав мені на сидіння, а сам сів навпроти, сердечно дивлячись на мене джерельно-ясними очима мрійника. Трохи повагавшись, Хома теж сів і мовив:

— Я один із тих дванадцятьох, про яких тобі розповідали. Він сам обрав і покликав нас у посланці, і ми пішли за ним. Іван — наймолодший із нас. Я мушу наглядати, щоб він не зробив чого необережно.

— І не винувать нас за надмірну обережність, — вів він далі. — Ти сам знаєш, що старшина ліпить звинувачення і проти нас. Мовляв, ми змовилися, щоб підпалити храм, подавши цим знак народові. Мовляв, ми вбили того з-поміж нас, хто виказав його. Чого мені не визнати, що ми сперечаємося між собою через тебе? Я найбільше остерігав від тебе, крім хіба що Петра, який взагалі не хоче нічого про тебе чути, бо ти приходько. А от Марія Магдалина просить за тебе перед нами.

— Я знаю тебе, — заступився за мене Іван. — На власні очі я бачив тебе біля хреста, і ти не долучився до насмішників.

— Я теж впізнаю твоє обличчя і чув про тебе, — сказав я. Мені важко було не видивлятися на нього, адже такого гарного юнацького обличчя я раніше не бачив. Воно було настільки ясним, немовби його ніколи не торкалася лиха думка. А проте ця краса не була безживною, як краса скульптури, — обличчя його мало жвавий і палкий вигляд. Я відчув, як від нього віє на мене спокоєм і теплом.

— То чого ти від нас хочеш? — знову непривітно запитав Хома.

Через його опір я пообережнішав. Здавалося, він ревниво хотів оберігати від стороннього взаємні таємниці посланців.

— Я лише прошу вас показати мені дорогу, — покірливо мовив я.

Знехотя Хома поглянув на Івана, а тоді пояснив:

— Перед тим як його взяли під варту, він запевняв нас, що в домівці його отця багато осель. Він сказав, що іде приготувати місце для нас, для нас дванадцятьох — це, я думаю, він мав на увазі, хоч Юда потім зрадив його. І він сказав: «Куди я йду — дорогу ви знаєте».

Хома потер борознисте чоло зі збентеженим виразом в очах.

— Я сам казав тоді, що ми геть не знаємо, куди він іде. То як би ми знали дорогу? А тепер ти, приходько, береш і питаєш у мене дороги, хоч я і сам її не знаю.

Іван нагадав:

— Хомо, Хомо, він відповів тобі й сказав, що він сам — дорога, авжеж, дорога і правда. Ти не можеш стверджувати, що не знаєш дороги.

Аж тут змордований Хома схопився на ноги, вдарив кулаком об долоню і вигукнув:

— Але що це означає, я не розумію, — поясни мені!

Іван очевидно залюбки пояснив би, однак не зважився через мене. Поміркувавши, я вкинув:

— На третій день він устав із могили.

— Авжеж, — запевнив Іван. — Марія Магдалина прийшла розповісти нам, що камінь відвалено від входу до гробниці. Ми побігли туди, я й Петро, і побачили, що гробниця порожня.

— Еге, еге, — глузливо зазначив Хома. — Марія Магдалина побачила янголів і привид садівника.

— Садівника? — запитав я, здригнувшись. Щось у мені затремтіло.

— Ет, бабські балачки, — вів далі Хома, не звертаючи уваги на моє питання. — А ще Натанаїл і той другий на дорозі до Еммауса. Навіть не впізнали його.

Іван переконливо сказав:

— У цій кімнаті він явився нам того самого вечора, коли ми в страху сиділи за замкнутими дверима. Він був у нас, говорив до нас і дав нам обітницю, про яку я ледве наважуюся сам подумати, а розповісти чужому — і поготів. Але запевняю тебе, він прийшов поміж нас живий, а потім зник так само, як і прийшов, і ми повірили.

— Атож, — поглузував Хома. — Такі самі очманілі, як Натанаїл і той другий, не кажучи про Марію. Мене там не було, і я не вірю в такі видіння. Я не повірю, якщо на власні очі не побачу на його руках знаку відцвяшного і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани. Ні, до того я не повірю. Це моє останнє слово, щоб мені тут луснути.

Від його слів і скепсису молодий Іван так зажурився, що аж відвернувся. Однак він не перечив йому. Мені здавалося, що Хомове невірство підточило за кілька минулих днів і віру тих, які на власні очі бачили, і через те вони потай почали сумніватися в спільному видінні. Мене огорнула дивна радість. Я рішуче мовив:

— Мені не треба бачити, щоб повірити. Я й так розумію, що він воскрес і досі пробуває на землі. Навіщо — цього я не знаю, але я чекаю. Цими днями відбулося і, напевно, ще відбудеться таке, чого раніше не бувало.

Але Хома почав насмішкувато твердити:

— Таж ти навіть не з Ізраїлевих синів, хоч, як я бачу, звелів нашити тобі на краях одежі кутаси прозеліта. Не розумію, навіщо ти так наполегливо шпигуєш за нами. Я маю підозру щодо твоїх цілей. Не думай, що я не знаю, що ти гостював у намісника у фортеці Антонія. Ти намагаєшся заманити нас у пастку, щоб ми наговорили на себе такого, за що нас приб’ють до дерева чи закаменують у заглибині муру.

Заламуючи вузласті пальці, він стривожено втупився поглядом перед собою і вів далі:

— Не знаю, чи бачив ти на власні очі, як каменують людину. Сам я це бачив і не хочу зазнати цього на власній шкурі. Принаймні тепер уже не хочу, бо він помер — порожня там його гробниця чи ні.

— То чого ж ти гаєшся тут, у Єрусалимі? — запитав і я неласкаво. — Чому тихенько не ідеш геть і не повертаєшся додому й до праці? Чого ти чекаєш?

Він спустив очі додолу, немов упродовж життя йому вже довелося звикнути, що він має скорятися, почувши владний голос. Посмикуючи на собі одежу, він сказав із виправдною інтонацією:

— Таж не можу я іти сам. Як на мене, ми лише марнуємо тут час. Наймудріше буде податися до пустелі, а трохи згодом розійтися по домівках. Однак ми тремося та мнемося, сперечаємося і вагаємося й не можемо порозумітися.

Іван подивився на нього джерельно-ясними очима і нагадав:

— Ти вже не маєш домівки після того, як він колись обрав тебе. Ти сам покинув своє начиння і пішов за ним. Хто озирається, поклавши руку на плуг, той не придатний для його царства. Так він сам казав. Ні, Хоме, до старого життя нам нема вороття.

— А яке воно, його царство? — квапливо запитав я.

Але Хома насмішкувато труснув головою і сказав:

— Принаймні точно не таке, як ми собі думаємо, приходьку.

Знову він ударив кулаком по долоні й вигукнув у безсилому гніві:

— Хіба і я не ладен був обміняти свою одежу на меч і на смерть разом із ним і за нього? Змилуйся, Боже, — таж він, син людський, мав владу і силу робити цей світ таким, як хотів. Але він, він дав себе розіпнути на хресті німий наче ягня і лишив нас у халепі так по-фатальному, що ми вже не знаємо, чому вірити й до чого вдатися.

І ще знову він мовив:

— Коли людину каменують, у неї з рота йде кров, з її носа ллється кров із шмарклями, вона волає і плаче, і на її одяг течуть фекалії, доки вона не віддасть духа. Навіщо нам наражатися на таку долю, коли він сам пішов від нас і кинув нас?

Іван лагідно торкнувся рукою його плеча і переконливо сказав:

— Усі ми були однаково слабкими, коли настав час. Але пам’ятай, що він обіцяв прислати нам оборонця.

Хома емоційно штовхнув його, немов той виказав якусь взаємну таємницю, і повів далі, щоб заплутати мені сліди:

— Легко тобі казати, Іване. Небагато ти знаєш про жорстокість життя. Батьків улюбленець, ти разом із братом орудував старшими людьми на рибопромислі. За струджених і обтяжених я пішов за ним, коли він покликав. Але щó за радість пригнобленому з його безглуздої смерті, цього я не в змозі зрозуміти. Він лише зробив себе і нас посміховиськом синедріону і римлян.

Однак йому не вдалося збити мене на манівці. Зацікавлений, я запитав Івана:

— Що ти казав про оборонця?

Іван щиро подивився на мене й визнав:

— Я не розумію цього і не знаю ще, але довіряю його обітниці. Щось із нами відбудеться, як і ти ось кажеш. Тому ми наразі не їдемо з Єрусалиму.

Вони подивилися на мене обидва, і їхні обличчя так цілковито різнилися, як лиш можуть різнитися два людських обличчя. Та все ж таки в них було щось однакове і схоже, що об’єднувало їх, незважаючи на гіркі Хомині слова. Коли вони замовкли, стало скидатися на те, що я незворотно опинився поза їхньою єдністю. Я подумав про слова Марії Магдалини щодо тих обраних посланців і зрозумів, що вона мала на увазі. Навіть у великому натовпі я б, гадаю, розпізнав інакшість тих облич серед інших. Побачивши і роздивившись їх, я гадав, що впізнаю з обличчя і тих посланців, які не довіряли мені й не згодилися зустрітися зі мною.

Коли їхнє мовчання потривало стільки, щоб я зрозумів, що попри добру волю Івана я лишаюся для них стороннім, я врешті безпорадно сказав:

— Я бажаю вам добра. Я не юдей і не обрізаний, та й не хочу таким ставати. Але мені розповідали, що він зглянувся також і над самарянами, якими гидували юдеї. Кажуть, у Галілеї він уздоровив і слугу начальника римської залоги, бо римлянин повірив у його силу. Я теж вірю в його владу й силу і вірю, що він і досі живий і ще прийде до вас. Якщо так буде, благаю вас, не залишайте мене в темряві. Я напевно не завдам йому шкоди. Як іще може людина завдати шкоди тому, хто, вставши з могили, заходить і виходить крізь замкнені двері? І вам я теж не хочу завдавати шкоди. Навпаки — допоможу вам, якщо зможу. Я мешкаю в покої дрібного крамаря-сирійця Карантеса, поблизу палацу Хасмонеїв. Я заможний чоловік і готовий і коштами допомогти вам, якщо треба.

— Доведи, — мовив Хома і простягнув мозолисту п’ятірню.

Але Іван заперечив:

— Такої допомоги нам, принаймні поки що, не потрібно. Моя власна родина заможна, Матвій має кошти, а наш пан — багатих патронів, які оплачували нам життя під час наших походів, бо ніяк по-інакшому не могли стати його послідовниками. Ні-ні, хліба і одежі нам не потрібно, а лише те, що тільки він може нам дати. Якщо він іще повернеться, я тебе не забуду. Але таємниць, які він нам звірив, я, звичайно, не можу відкрити чужоземцеві.

Хома попередив:

— Підозрюю, що ми зробили помилку, послухавшись Марії. Допитливість оцього приходька — це не на добре.

Обертаючись до мене, він пригрозив:

— Знай, що, ходячи з ним, ми мали владу уздоровлювати хворих, ба навіть виганяти бісів. Хоч сила наша, мабуть, тепер украй ослабла, тобі буде найпевніше остерігатися нас. Нас він обрав, щоб ми були довкола нього. Ми пускали до нього кого хотіли, але не пускали кого не хотіли. Якщо навіть з нас дванадцятьох один виявився зрадником, як нам не підозрювати будь-кого стороннього?

— Я не боюся тебе і твоєї сили, — мовив я. — Я не чув, аби він застосовував свою силу на те, щоби бити супротивників, а надто того, хто його щиро шукає.

— А, що ти там знаєш! — заперечив Хома. — Таж він спересердя прокляв фігове дерево, аж воно всохло в нас перед очима, бо на ньому росло саме листя і він не знайшов на ньому стиглої фіги. А тоді навіть була не пора на фіги.

Але Іван сказав:

— Навряд чи ми правильно зрозуміли, що він тоді мав на увазі. Це, певно, теж була притча, яку ми не збагнули.

— Це до народу він говорив притчами, — ствердив Хома, — а нам він пояснював усе відверто. Але якщо ми тоді не розуміли, то як уже тепер зрозуміємо? Тому нам найкраще не гаючись іти звідси.

Мені набридли його опір і грізьба.

— Хай буде по-твоєму, — мовив я. — Перепрошую, якщо я докучав вам обом, адже ви й так почуваєтеся пригнічено. Сам я вирушив з Александрії на пошуки світового правителя, який мав народитися, як запевняло чимало тотожних пророцтв. Ті пророцтва ходять і серед інших народів, не лише юдеїв. Те, як зійшлися зорі, віщувало, що він народився. Ознаку було помічено і в Римі, і в Греції. В Ісусі Назарянині, якого розіпнули на хресті як юдейського царя і смерть якого мені довелося засвідчити власними очима, — в ньому я знайшов світового правителя. Але його царство — не таке, як я думав, і не таке, як, вочевидь, думали ви. Сумніваюся, що ви зможете завадити мені шукати дорогу до його царства. Те, що він воскрес, переконало мене в існуванні його царства.

Утім, після цих моїх слів очі мені запекло від сліз розчарування, я відвернув голову і роздивлявся затуманеним поглядом велику вітальню, кутки якої щезали в сутіні. Ненадовго мене огорнуло те саме відчуття присутності, як тоді, коли я спав у покої Лазаревого будинку. Але це був не сон. Навпаки, я був сторожкий і сприйнятливий. Мене заполонило бажання вголос прикликати його і вдатися до його власного ймення, так само як тоді зі сліпцем, коли камінь в руці у того перетворився на сир. Але страх стримав мене від цього в цій кімнаті й у товаристві цих двох чоловіків. Як би вони не віднікувалися і не вагалися, вони напевно мали таємне знання. Своєї містерії він конче їх навчив перед тим, як піти на смерть, щоб здійснити задум, який знав тільки він і який ці двоє ще не розуміли.

Ні, його імені я не зважився промовити вголос. Я лише покірно сказав: «Мир вам!» — і обернувся, щоб піти собі геть.

Хома ступнув поперед мене, щоб відімкнути двері, та коли він повернув великий дерев’яний ключ і взявся за клямку, вони йому не піддалися. Він посіпав дверима і ще раз повернув ключ у замку, але відчинити їх так і не зміг.

— Ці двері набухли, і їх заклинило по краях, — сердито гримнув він.

— Не шарпай їх так рвучко — замок зламаєш, — попередив Іван і підійшов допомогти йому. Проте й Іванові не вдалося відімкнути замок. Вони обидва були вражені й почали з осудом дивитися на мене, немовби це через мене у них не виходило відчинити двері. Тому я підійшов допомогти їм. Хоч мені й небагато траплялося мати справу з дерев’яними замками і дерев’яними ключами, я зумів зробити оберт ключем і легко розчинити двері. На мене війнуло прохолодним нічним повітрям, над подвір’ям я побачив зоряне небо, а на ньому пролітала золотою смужкою зоря, немов на знак мені.

Заклинення дверей і падуча зірка були для мене передвістям, що він сам, їхній цар, не хоче усувати мене зі свого царства, як цього хотіли його посланці. Однак вони не побачили в цьому ніякого знаку. Хома лише повертав дерев’яний ключ у замку і бурмотів собі під носа, що він, бідняк, не звик до ключів і замків, адже не має такого майна, яке варто було би тримати замкненим.

Вони обидва лишилися в горішній залі. Я спустився сходами. На подвір’ї юний Марк зустрів мене і турботливо запитав:

— Ти зайдеш звідси сам до свого помешкання, приходьку? Вже почалася друга нічна варта.

Я сказав:

— Не турбуйся за мене і моє здоров’я. Воно правда, Натанаїл, задихаючись зі страху, припровадив мене сюди манівцями і плутаними провулками, аби лиш я не знав, де опинився, але, думаю, я все ж таки знайду дорогу назад до долішнього міста і свого помешкання. Я спочатку вийду за мур, далі спущуся з гори й подивлюся напрям за зорями. Головне — знайти театр і форум, а за ними я зорієнтуюся.

Але Марк завзято мовив:

— Мої батько з дядьком поставили мене на цей вечір господарем нашої садиби, щоб я тебе прийняв. Я нічим тебе не пригощав, бо ті панові посланці не хотіли їсти з тобою. Адже ти римлянин. Утім дозволь мені виявити гостинність принаймні в тому, щоби провести тебе до твоєї оселі.

З усмішкою я заперечив:

— Ти молодий, а молодість потребує сну. Тобі й так уже довелося засидітися допізна через мене.

— Такими ночами сон не йде на очі, — запевнив Марк. — Зачекай, я тільки піду візьму плащ.

Сонна служниця покартала його біля воріт, але Марк засміявся, поплескав її по щоках і вишмигнув у браму разом зі мною. Я помітив, що він узяв палицю з олив’яною головкою, щоб убезпечити себе, і не сказати, щоб це спостереження здалося мені дуже приємним, хоч я і не боявся цього підлітка.

Він довірливо повів мене прямими дорогами донизу схилом і, як мені здалося, не намагався заплутати мене на шляху до мого будинку, хоча спочатку я запідозрив якийсь запобіжний захід у тому, що він так завзято голосився мене провести. Де було темно, він брав мене за руку і вів мене, щоб я не спіткнувся. Думаю, йому дуже хотілося побалакати зі мною. Проте він не наважувався, бо я мовчав, глибоко пригнічений — але все ще з надією в серці.

Урешті я роздобрився і мовив:

— Отже, ти знав його, Ісуса Назарянина.

Марк міцно стис мені руку й запевнив:

— Поправді, я знав його. Я сам брав участь у порядкуванні й подаванні на стіл, коли він зі своїми посланцями їв песахове ягня, як це роблять святі пустельники, ще напередодні ввечері. То був його останній вечір. Але ще до того я бачив його і вітав його як Давидового сина, коли він прибув до Єрусалиму верхи на віслюку.

Хлопчина вихвалявся далі:

— Мій батько організував для нього у домовленому місці віслюка, якого мали знайти його учні. Того разу народ розстелив свою одежу в нього на шляху, махав йому пальмовим гіллям і кричав йому осанну. Завдяки моїм батькові з дядьком він дістав у користування горішню залу, не платячи оренди.

Моя цікавість прокинулася, і я запитав:

— А хто твій батько і що він за людина? Чому він так протегував Ісусу, не боячись вашої старшини?

Марк спохмурнів і тихо мовив:

— Мій батько не хоче, щоб його ім’я згадували, коли йтиметься про все це. Але батько — один із тихих, дарма що він багатий. Думаю, тихі попросили його оберігати царя. Однак Ісус не хотів наражати батька і його садибу на небезпеку, якби його взяли під варту у батьковій господі. Тому він пішов на ніч до Гетсимана. Але Юда, виказувач, знав про горішню залу. Спочатку вони прийшли до нашої садиби й гамселили у ворота зі смолоскипами в руках, бряжчачи зброєю. Тоді я схопився з ліжка і побіг попередити його.

Роз’яснювальним тоном він сказав:

— Мій батько може виправдатися перед синедріоном, тому що здає горішню залу в оренду для весіль і бенкетів. І його не чіпають, бо батько має друзів навіть серед старшини. Може, вони й знають дуже добре, що галілеяни з настанням темряви виходять зі сховків і збираються в батьковій горішній залі, але не хочуть уже породжувати ще більше галасу, цькуючи їх. На них уже тяжіє злочин, бо вони так жахливо вбили сина Божого.

— А він був сином Божим? — запитав я, щоб перевірити юнака.

Марк щиро запевнив:

— Звісно ж, він був сином Божим і помазанцем. Ніхто, крім посланця Божого, не міг би вчинити того, що вчинив він. До того ж він устав із могили й живе, хоч і помер. Мій дядько Натанаїл навіть їв разом із ним. Трупи чи безтілесні духи не їдять. Звісно ж, він живий.

У серці своєму я відчув симпатію до його щирої хлоп’ячої віри, однак мій розум спонукав мене іронічно сказати:

— Голова в тебе, либонь, ще не обтяжена надмірним знанням, що ти так легко віриш усьому.

Але хлопець захищався:

— Я вмію читати і писати грецькою, латиною теж трохи. Батько має інтереси на Кіпрі, ба навіть у Римі. Я не такий неосвічений, як ти гадаєш. Не забувай, що я бачив його багато разів і чув, як він говорить. Одного разу він поклав руку мені на голову, коли прийшов до нашої господи. Тобі важче повірити, бо ти бачив лише його смерть, як мені розповідали. Сам я бачив його і у дні його влади й сили.

Ми дійшли до муру, який відділяє горішнє місто від долішнього, і я зупинився перед брамою, де зустрів був Марію з Беріту.

— Звідси я вже зайду до своєї оселі, — мовив я. Але ще не йшов, та й Марк не хотів розлучатися зі мною. Знову небом пролетіла зоря, і ми побачили це обидва.

— Навіть зоряне небо неспокійне цими ночами, — сказав я. — Щось відбувається. Можливо, дні його влади починаються щойно тепер, хай і по-іншому, ніж ми ще можемо зрозуміти.

Проте Марк не прощався зі мною і не рушав назад додому. Несміливо він посмикував свій плащ і колупав палицею землю під ногами.

— Просто мені дивно, — сказав я, — як це Натанаїл не відразу впізнав його і як Марія Магдалина впізнала його аж тоді, коли він звернувся до неї на ім’я.

— Вони не могли сподіватися ні на що таке, — заступився Марк. — Навіть коли він жив, його подоба була багатоманітною і змінювалася залежно від його душевного стану. Це складно пояснити. Він неначе мав обличчя всіх людей. Думаю, кожен, хто йому вірив, бачив у ньому когось, кого колись любив. Дивитися йому в обличчя було важко. Він мав занадто серйозні очі. Неодноразово я бачив, як старі чоловіки відразу ж схиляли голови, подивившись йому в лице.

— Мабуть, твоя правда, — сказав я. — Сам я бачив, як він страждав на хресті, не знаючи нічого про нього наперед. Я не міг дивитися на нього. Я не зможу описати його зовнішність. Тоді, щоправда, була майже пітьма. Сам я гадав, що лише шаную його страждання, а тому не дивлюся на нього надто уважно. Але, може, й справді я не зміг би дивитися, навіть якби хотів. І мене це не дивує, адже він був син Божий. Вартові — й ті це визнали, бо земля двигтіла під час його вмирання.

— А втім, — вів я далі, даючи вихід своїй гіркоті, — хай там як він обирав собі посланців, а люди вони неосвічені, і, як на мене, вони не мають права перешкоджати іншим шукати їхнього вчителя. Недобре і зле, що вони так чинять. Сам я погоджуюся з тобою. Вони перебільшують свій страх, щоб мати змогу втаїти для самих себе його містерію. Навряд чи їх уже утискуватимуть, навіть якщо вони повиходять зі сховків.

Марк поміркував і сказав:

— Я гадаю, ти помиляєшся. Може, вони неосвічені. Та втім у них є щось, чого нема в інших людях. Думаю, вони насмілилися подивитися йому в лице, і це не нашкодило їм. Принаймні Іван подивився йому в лице. Івана він любив найбільше. Ти, приходьку, не картай їх.

Але я відчув усмішку в його голосі, коли він повів далі:

— Воно правда, їх важко зрозуміти. Батько мій теж, здається, втомився від них через їхні сварливість та емоційність. Особливо Петро, найвищий із них, є владолюбним і свариться з жінками, які, хай там як, годують їх і переховують від вартових. Попри зріст і дужість, він геть як дитина. І взагалі галілеяни не такі, як ми, єрусалимці. Вони не розуміють тонкощів у рукописах, як ізраїльські вчителі. Вони з села, сільські мешканці, і розуміють усе конкретно.

За якусь хвилину він іще сказав:

— Я визнаю, що вони неласкаві з чужими і навіть за його життя не всім дозволяли приходити до нього. Їх уже шукав іще один, але вони його не прийняли, бо не вважають його правдивим Ізраїлевим сином.

Мені стало цікаво.

— Розкажи мені, — попросив я.

— Ти чув, що він упав на землю, коли йшов із завданим йому на плечі перехрестям і не здужав уже його нести? — почав оповідати Марк. — Римляни навмання взяли котрогось перехожого, який ішов зі своїх полів до міста, і змусили його нести хрест. Він здався їм звичайним рільником, проте він — власник великих угідь і шанований у лібертинській синагозі чоловік. Він намірявся спочатку скаржитися на сваволю римлян, але потім передумав. Попервах він геть не знав, що до чого, бо він, приходько з Кирени, не хоче жодним чином встрявати в політику. Та коли дізнався, що сталося і чийого хреста він ніс, його опанувало пригнічення, і він захотів більше довідатися про Ісуса від його учнів. Але Петро і йому не довіряв. До того ж усі вони були ще тоді в найбільшому страху, і він уже не повернувся, щоб запитати в них дорогу. Може, тобі варто б розшукати його і поговорити з ним. Цілком можливо, що Ісус сказав йому в дорозі щось незабутнє, адже він став потому таким пригніченим.

— А де мені його знайти? — запитав я.

— Він називається Симон Киринейський, — пояснив Марк. — Запитай у лібертинській синагозі. Там його напевно знають.

— А що це — лібертинська синагога? — запитав я.

— Там читають рукописи грецькою мовою, — пояснив Марк. — Її заснували вільновідпущеники, які повернулися з Рима, розбагатівши там. Приходьки з Александрії та Кирени теж підтримують її, бо вони такою малою мірою гебрайці, що вже не розуміють мови наших пращурів. Це багата й вільнодумна синагога, і вона не накладає на своїх прибічників заважкі тягарі. Я думаю, там тебе добре зустрінуть, якщо в Шабат ти захочеш послухати рукописи грецькою мовою.

Ця порада припала мені до вподоби.

— Я вдячний тобі, Марку, — сказав я. — Переді мною замкнули двері, щоб я шукав дорогу самостійно. Можливо, згаданий тобою Симон теж шукає дороги. Удвох краще шукати, ніж поодинці. Мир тобі.

— Мир і тобі, друже намісника, — натякнув він. — Якщо в тебе питатимуть, ти, певно, зможеш уже твердо запевнити, що більше не чиниться жодних небезпечних змов.

— Я — лише свій власний друг і не маю інших друзів, — мовив я. Мені муляло, що щирий юнак підозрює, що я переказую всі роздобуті відомості римлянам. — Але якщо в мене запитають, я твердо зможу запевнити, що принаймні ті двоє, яких я зустрів сьогодні ввечері, не є паліями чи порушниками порядку. Однак я не думаю, що хтось мене про щось питатиме. Понтій Пилат у всякому разі воліє забути про всю цю історію якнайшвидше.

— Мир тобі, — ще раз мовив Марк, а тоді ми розлучилися, і того вечора зі мною більше нічого не відбувалося.

Проте мені не довелося йти до лібертинської синагоги, щоб розшукати Симона Киринейського. Ось що сказав господар моєї оселі, сирієць Карантес, коли я поцікавився тим Симоном:

— Ти не суши собі над цим голову; зачекай трохи, і я зможу розповісти тобі про того чоловіка все, що тільки захочеш.

Він залишив сина біля прилавка і зник у провулку, і я справді встиг, сидячи на порозі, лишень випити води, як він уже повернувся й розповів:

— Той Симон настільки розбагатів свого часу в Кирені, що, перебравшись кілька років тому до Єрусалиму, накупив полів, виноградників та оливкових гайочків неподалік від міста. Має він інтереси і в інших містах Юдеї. Живе за грецькими звичаями. Стверджують, що він навіть ходить до театру і до лазні шанувальників гімнасія, хоч сам носить бороду, і його не вважають правовірним юдеєм. Дехто аж стверджує, що він навіть не обрізаний, проте він занадто багатий, щоби хтось міг узятися це перевірити. Закону він дотримується і справляє Шабат. Кажуть, із ним сталася прикра історія — римляни силоміць витягли його з натовпу і змусили нести хреста того бунтівника, якого нещодавно розіпнули на хресті. Осоромлення подіяло на нього так, що відтоді він усамітнився в садибі й відмовляється говорити.

Він докладно розказав, як мені знайти будинок Симона Киринейського, а тоді запитав з хитрою усмішкою:

— А що ти від нього хочеш? Ти, може, збираєшся вкладати кошти в земельну нерухомість чи позичити гроші під заставу? Якщо так, я знаю чимало кращих для цього людей, і я геть не рекомендую тобі Симона, який, подейкують, сам носить хворостиння до своєї садиби і не їсть майже нічого, крім хіба що хліба й овочів.

Роздобуті ним відомості здалися мені суперечливими, і мені стало цікаво зустрітися з Симоном Киринейським. Але господар-сирієць напосідався на мене з запитаннями, що ж я, власне, хочу від того чоловіка, і, як мені здалося, бажав мені добра. Тому я врешті знехотя зізнався:

— Саме через той випадок, який із ним стався, я хочу зустрітися з ним, щоб запитати, що він знає про Ісуса Назарянина, царя юдейського, адже йому довелося нести його хрест.

Карантес дуже занепокоївся, смикнув мене за полу і попередив:

— Не говори так голосно про неприємні речі.

Але я сказав:

— Ти добре до мене ставишся, і я не хочу даремно щось таїти від тебе. Я маю всі підстави гадати, що розіпнутий юдейський цар був найдивовижнішою людиною, яка коли-небудь жила, і сином Божим. Я майже цілковито переконаний, що він на третій день устав із могили і досі живе, хоча й помер. Тому я хочу знати про нього все, зокрема й те, що знає Симон Киринейський.

Господар-сирієць мовив у сльозах:

— Ой лихо з тобою! В яку ж біду я вкинув свою господу і свій промисел, що взяв тебе жити в моєму покої! Якби ти не був приятелем центуріона Аденабара, найрозумніше, що б я зробив, — це негайно позбирав би твої речі й випхав би тебе з мого будинку. Про таке кажуть пошепки і в чотирьох стінах, а не на вулиці перед дверима, де всім чутно. І взагалі не треба вірити балачкам нерозумних людей і видінням знавіснілих жінок. Звісно ж, я знаю і чув такі поголоси про те, що ти розказав, але повір мені, від цього всього тобі краще триматися осторонь, а то юдеї вдарять тебе каменем по голові. Хіба тобі не досить доброго й безпечного життя в моїй господі, зручного ложа і смачної їжі, яку готує тобі моя дружина? Хай би ти і пив, і забльовував підлогу, і ще й програв би одяг на собі, і вдавався би в розпусту і по-вавилонському, і по-грецькому — таке я міг би тобі пробачити, бо загалом ти добрий чоловік і ще молодий. Але не встрявай у юдейське чаклунство і божественні справи юдеїв. Цим ти лише накличеш на себе напасть, нашкодиш моїй господі й урешті схибнешся з розуму, як багато з ким сталося, хто вивчав юдейську магію і спробував зрозуміти їхнього Бога.

Говорив він з такою щирою серйозністю і так бажав мені добра, що я відчув потребу звіритися йому, хоч він лише сирієць. Тому я сказав:

— Я аж ніяк не маю наміру встрявати в юдейську політику. Я лише шукаю дороги для себе. Я зазнав багато всілякого, хоч я ще молодий. Філософія не задовольнила мене, а насолода не дала мені спокою. Подібно до заможних і допитливих культурних людей, я пройшов посвячення в таємні ритуали, але ані від них я не мав радості, ані від театру, в якому глядач сам бере участь у виставі. Час від часу мене мучить пригніченість, від якої в мене виступають сльози на очах та й корчить у животі. Тому я шукаю дороги, яку, гадаю, показав Ісус Назарянин, хоч я цього ще не розумію.

Карантес важко зітхнув і сказав:

— Друже мій Марку, — дозволь називати тебе другом, хоч ти громадянин і культурний чоловік. Ти ставишся до мене й моєї родини не як велитель і гордовитий квартирант. Адже ти всміхаєшся моїм дружині та синові й поводишся зі мною як із рівним. Те, що ти розповів, звичайно, зазнає кожна людина в наш час. Я про пригніченість і непевність у всьому, — що особливо дивно, бо ж Рим приніс мир у світ, і жодній чесній людині не треба вже боятися нічого, крім митників та втручання в політику. Але якби ти був одружений і відповідальний за дружину й дітей, у тебе, гадаю, були б інші думки в голові.

Руки в нього безпорадно тріпотіли, коли він підшуковував потрібні слова, щоб висловити думку.

— Це — місто юдейського Бога, — мовив він. — Я глибоко шаную цього Бога і, власне, приношу йому жертву, як я розповідав, але ніяк навіть не намагаюся зрозуміти його безмірність і безідольність, бо в мене з цього лише б розболілася голова. Взагалі нам, приходькам, не дозволено тримати для свого захисту бодай найменшого ідола у межах мурів, ба і римляни не мають права поклонятися тут навіть кесарю. Час від часу поліціянти роблять облави в домівках нашого нечисленного люду, розбивають знайдені ідоли й нещадно штрафують нас. Тому для розсудливого приходька найрозумніше під час мешкання тут стати під охорону лише юдейського Бога і боятися його. А розповідають про нього вельми страхітливі речі, адже він сердитий бог. Не втручайся в його справи, пане Марку, це несприятливо для твого здоров’я.

І ще він сказав:

— Ти, певно, ще не зовсім зрозумів, що для юдеїв релігія є політикою, а політика — релігією, і ніщо, що вони роблять, не є цілком відокремленим від їхньої релігії: їхній Бог пильнує за ними й чигає на них аж до вбиральні, щоб вони і там поводилися за його законом. Тому в цих речах найрозумніше ходити навшпиньках і тримати язика за зубами.

— Я громадянин, — запевнив я. — Мені жоден юдей не може завдати шкоди. Я не підлеглий їхньому судові. Якщо вони звинувачуватимуть мене за щось, що стосується їхньої релігії, навіть проконсул не зважиться засудити мене — для цього мене б довелося відіслати до Рима перед обличчя кесаря.

— Але ж кажуть, що кесар мешкає тепер уже навіть не в Римі, а на якомусь далекому острові, — безневинно зауважив Карантес. — Замість нього править уже інший, підступний і жадібний чоловік, якому треба платити хабарі.

Тут настала моя черга вчепитися в господаря-сирійця, затулити йому рота рукою і нажахано роздивитися довкола, чи не почув часом хто його слів.

— Якби ти сказав ці слова у Римі, — попередив я, — ти договорився б до того, що тобі стяли голову. І прошу, не називай уголос ім’я того чоловіка, бо, думаю, його очі й вуха уже сягають далеких земель.

Але Карантес спокійно відвів мою руку від свого рота і зауважив:

— Ось ти й бачиш: у Римі — по-римському, а в Єрусалимі — по-єрусалимському. Тут ім’я названого тобою розіп’ятого таке саме дражливе і небезпечне, як у Римі — ім’я того другого.

Він повагався, роззирнувся, а тоді сів навпочіпки біля мене, щоб зашепотіти мені на вухо, бо я все ще сидів на порозі його будинку, закутаний у фарбований юдейський плащ.

— Чутки — то чутки, — прошепотів він, — але аж тепер, коли минуло трохи часу, ми, незаможні та приходьки, цілковито розуміємо, від якого великого лиха ми врятуємося завдяки енергійним діям синедріону. Розумієш, напередодні Песаху всі ми, не знаючи про це, стояли на краю вулкана. Народ уже оголосив його царем і Давидовим сином, і розповідають, що його таємно підтримували пустельна громада і змовники, яких називають тихими. Розповідають, що вони мали на меті під час святкування Песаху підпалити храм, щоб подати знак народові, повалити синедріон і створити уряд трудівників і власників дрібних господарств. Ти здогадуєшся, що для римлян це був би якнайбажаніший привід, щоби втрутитися. Власне, намісник заздалегідь зібрав зі всіх гарнізонів легіон, а сам оселився у фортеці Антонія, не наважуючись навіть мешкати в палаці Ірода, як зазвичай. Але після втрати керманича бунтівникам довелося піти назад у підпілля.

— Я тобі не вірю, — сказав я. — Згідно з усім, що я чув, його царство — не з цього світу.

— Звісно, чутки — то лише чутки, — сумирно погодився Карантес. — Але такі вперті й тотожні чутки напевно мають під собою ґрунт. Диму без вогню не буває, чи як ти гадаєш?

— Я гадаю, що синедріон і священники з книжниками розпускають такі чутки після всього, щоб освятити підле вбивство, — рішуче мовив я. — Він не був таким. Мені розповідали, що він казав підставляти ворогові другу щоку і забороняв опиратися злу злом. Це, я думаю, єдиний спосіб визволитися від зла, яке веде до помсти, і знову до помсти, і ще раз до помсти.

— То нехай нарікає сам на себе, — розсудливо сказав Карантес. — Хто діє тут, на землі, робить вчинки і проповідує різні вчення, той мусить підкорятися законам цього світу. Може, його використали лише як знаряддя для здійснення інших задумів — із цим я можу погодитися, адже про нього розповідають лише добрі речі. Але синедріону нічого іншого не лишалося, як зробити висновки, виходячи з раціональної політики й доконаних фактів. Не годиться уздоровлювати хворих і воскрешати мертвих, збиваючи цим народ із пуття, і оголошувати себе сином їхнього Бога. Як відомо, їхній Бог не має і навіть не може мати сина. Саме цим їхній Бог відрізняється від інших богів. Це все породжує політичний неспокій. У разі перевороту на чолі стане найфанатичніший, а зовсім не найпоміркованіший. Не сумнівайся — мій магазин палахкотів би, а донька лежала б із закривавленою головою і розсунутими ногами у водостоку, щойно б розпочалися заворушення, ще до того, як я бодай встиг би оголосити себе прибічником нового царя.

Я обміркував його застережні слова, а також усе мною почуте і спізнане. Далі сказав розважливо:

— Я думаю, його переворот почнеться всередині людини, а не ззовні. Цим його переворот відрізняється від усіх інших. Але як саме він станеться, цього я ще не знаю.

Карантес підніс руку на знак того, що він здається, і мовив:

— З усього помітно, що ти неодружений. Роби як знаєш, але опісля не запевняй, що я тебе не попереджав.

Отож, я пішов до будинку Симона Киринейського. Він містився у вузькому провулку і зовні не відрізнявся від інших будинків міста. Лише його брама була замкнена посеред дня. Коли я якийсь час постукав у неї, відчинити її вийшла служниця, відхилила її і квапливо затулила собі голову, побачивши мене. Я привітався з нею і запитав її господаря, однак вона віднікувалася, кажучи:

— Господар захворів, не виходить із темної кімнати й не хоче ні з ким бачитися.

Я назвався їй, послався на банкіра Аристена і врешті мовив:

— Твій господар напевно захоче побачитися зі мною, бо я говоритиму з ним саме про те, що гнітить його.

Служниця впустила мене і пішла по господаря. Я помітив, що за вутлим фасадом будинок перебудовано на грецький штиб. У великому атріумі був проріз угорі, а в підлозі — басейн на дощову воду. У підлозі також виднілися мозаїчні візерунки, квіточки, рибки і пташки, хоч юдейський закон забороняє такі малюнки. А ще під стінами атріуму стояли бронзові речі та грецькі глечики, як у справжній культурній господі. Незабаром до мене вийшов із сувоєм у руці грецький раб у лляному плащі з майстерно зробленими складками. Він був сивоголовий і мав очі з червоними краями, немов від тривалого читання при поганому освітленні. Він привітався зі мною по-римському і запросив мене сідати й почекати.

— Що ти читаєш? — запитав я.

Він одвів сувій за спину й мовив:

— Це просто книга одного юдейського пророка. Я вчитель господаревих синів Руфа й Александра, але господар — простий чоловік і байдужий до поезії.

— Дозволь я відгадаю, що саме ти читаєш, — з усмішкою запропонував я. — Я сам прочитав ту саму книгу в Александрії, і недавно мені читали напам’ять деякі місця з неї. Це книга пророка Ісаї, так?

Раб збентежився, подивився на сувій у руці, а тоді на мене — і запитав:

— Ти ясновидець чи, може, маг, що так здатний бачити, що саме я читаю господареві?

— Я аж ніяк не маг, — запевнив я. — Дещо з астрономії я, правда, знаю завдяки моєму названому батькові Манілію. Навряд чи ти чув про його твір «Астрономіка».

Він сказав:

— Не чув, але знаю, що римляни запозичують усе в нас, греків, перекладають своєю мовою і заявляють, що ці відомості — їхні власні.

Сивоголовий раб, як видно, мав загострене почуття гідності. Я спитав:

— А що ти думаєш про юдейського пророка?

Він мовив:

— Я грек. Пишномовна юдейська туманність лишень наганяє на мене нудьгу. Я читаю господарю слова одне за одним, але водночас думаю про своє. Черепаха переможе бігуна, як доведено. Я, раб, прийняв роль черепахи. Я не намагаюся перегнати Езопа і Гомера, як юдеї.

До кімнати зайшов Симон Киринейський, і я допитливо подивився на нього. Він мав недбало накинутий, сірий від старості дірявий плащ, недоглянену бороду і ручища рільника. То був чоловік середніх років і міцної статури. Сонце спалило йому обличчя до чорно-брунатного кольору. Ось таким він сів на цінне господареве сидіння, вкрите червоною подушкою, і нетерплячим жестом відіслав раба геть.

Не привітавшись зі мною, він грубо запитав:

— Що в тебе, римлянине? Чого ти хочеш від мене?

Я роздивився довкола, остерігаючись підслухувачів. А далі сказав напрямець і по-простому:

— Мені розповідали, що ти пригнічений через Ісуса Назарянина і що ти хотів зазнайомитися з його учнями, але вони тебе відкинули. Я теж шукаю дороги. Учора ввечері я зустрів під час першої нічної варти двох із них, однак вони не захотіли мені допомогти. Допоможи мені ти, якщо можеш.

Недовірливо схиливши голову, він утупив у мене очі з-під кошлатих брів і заперечливо промовив:

— Я не шукаю дороги. Хто це про мене таке стверджував? Я знайшов свою дорогу багато років тому, і дотепер я нею задоволений.

Я уважно подивився на нього і раптом побачив, що постава голови в нього рабська, а погляд — недовірливий погляд раба. Мимоволі я подивився на його суглобець, щоб побачити там невитравний слід від кайданів, але, простеживши за моїм поглядом, він поспіхом заховав ногу під мармурове сидіння. Відразу ж він ударив молотком по металевій тарілці, щоб покликати слугу.

— Ти гостроокий, — знехотя визнав він. — Я і справді колишній раб, але визвольний лист мені дали понад десять років тому, і я заробив у Кирені статки хліботоргівлею, перед тим як перебратися сюди, до Єрусалиму, звідки був родом мій прадід з батькової лінії. Я маю двох синів і не хочу, щоб люди кепкували з них через моє походження. Але народився я рабом, і батько мій народився рабом, і дід мій народився рабом. Певно, це позначається на людині, хоч тут на це не зважають. Я маю своє місце в синагозі й театрі, в моїх синів є вчитель-грек, я мешкаю цивілізовано, як ти бачиш, а може, мені ще й вдасться купити синам громадянство.

Увійшов слуга зі срібною тацею, подав мені золоту чарку і налив у неї темного вина із запорошеного глека. На таці лежали медівники, а поряд із ними — сірий від попелу ячмінний хліб. Симон Киринейський узяв із таці глиняну чашку і дочекався, щоби слуга налив у неї води. Далі віддер шматок від буханця, здмухнув із нього попіл, поїв хліба й запив водою. Я, безперечно, був вражений його поведінкою.

— Може, мені й самому набридли медівники, — сказав я. — З твого дозволу, я скуштую твого ячмінного хліба. Але вином твоїм я не погордую, коли вже ти звелів розпечатати його заради мене. Щоправда, й вода була б мені якраз, адже це, мабуть, жива вода.

— Воду привозять мені з живого джерела здалеку, — пояснив Симон Киринейський. — Про таку я мріяв, коли хлопцем гарував на спекоті на африканських нивах. Мріяв я і про отакий ячмінний хліб, бо наш ячмінний хліб був замішений з висівок і зернових залишків, з гороху і африканського вівса. Розбагатівши, я пив якийсь час вино, доки не помітив, що воно мені не подобається. Я їв медівники і велів готувати мені смаженину з газелей і гострі підливи, доки не помітив, що чистий хліб та свіжа городина смакують мені краще й зберігають здоров’я в моєму тілі. Я багато пережив. Більше, ніж ти здогадуєшся, римлянине.

Однак розповідав він це не з якоюсь гіркотою, а лише як цілком природну річ.

— Багато часу минуло, — розповідав він, — доки я по-справжньому зрозумів, що я вільний і можу насолоджуватися тим, що мені самому подобається. Моє ложе — воно, як і досі, тверде ложе раба, бо від м’яких перин у мене лише болить спина. Я добре знаю, що люди насміхаються з мене, коли я, оглянувши свої угіддя і сплативши людям поденне, збираю собі у плащ сухі галузки й несу їх на плечах до своєї господи. Я не картаю інших за марнотратність, але марнотратність не дає мені самому радості. Як я був хлопцем, мене відшмагали мало не на смерть, коли я, нетямущий, збирав на чужій землі кізяки й сухий осот, щоб мати мала чим розпалити вогонь під горщиком. Тому я тішуся, коли збираю на власній землі добрі дрова і несу їх у своєму плащі до господи.

І ще він сказав:

— Певно, я суворий господар, бо терпіти не можу ледачості у своїх наймитах, але я ніколи не бороню збирачеві маслин злазити з дерева, щоби прочитати денну молитву. Найприємніше для мене — походити у своїх угіддях, засукати плащ і пристати до роботи власноруч.

Здавалося, він хотів уникнути розмови про висловлене мною, позаяк він іще повів далі:

— Ось яку дорогу я знайшов для себе. Я багато розмірковую своєю рабською головою про людську свободу. Тому я не пхаюся до інших зі своєю свободою і своїми радощами, а з дорогою душею даю іншим жити по-своєму. Певно, то була дитячість — повертатися до Єрусалиму, але з розповідей моїх батька й матері я знав, що це обіцяна земля. Та й про Ізраїлевого Бога вони розповідали скільки знали, хоч раби не мали синагоги і вчителів. Ані я, ані мій батько навіть не були обрізані за законом — настільки мало ми вже знали про заповіт між Богом та Ізраїлевим народом. Про хліботоргівлю я знаю все що тільки можна, і я б напевно досяг успіху, якби перебрався до Рима. Але хліб, який туди транспортують, щоб роздавати його безплатно, — це кривавий хліб. Це потверджують рубці від батогів на моїй спині. Але людині потрібні прабатьківські казки і прабатьківський Бог, власний народ, належність до якого вона усвідомлює. Мені ніколи не стати римлянином, і я не в змозі вважати своєю метою безперервне нагромадження багатства. Я маю вдосталь для себе і своїх синів і я розумно повкладав майно на випадок багатьох нещасть. Тепер я просто хочу жити правильно, шануючи Бога, тримаючись заповідей, не шкодячи іншим людям, тішачись із того, що дає мені втіху. Такою простою є знайдена мною дорога.

— Я шаную твою дорогу, — сказав я. — В тобі немає хвастощів і нахабства, яке в Римі робить розбагатілих вільновідпущеників відразливими. Вони заплатять будь-які гроші, щоб потрапити на бенкет до сенатора чи мати змогу на вулиці звертатися до вершника на ім’я. Їхній спосіб життя викликає лише сміх. Це все зрозуміло, якщо ти вибудував свій будинок усередині по-грецькому, щоб він мав приємний вигляд, і показуєш мені свої золоті чарки. Але ти не раб своїх речей, так мені здається з твоїх слів.

Симон Киринейський розвів руками.

— Цього я прагну, — сказав він. — Я хочу бути вільним такою мірою, наскільки це можливо для людини. Хай би я втратив усе, що маю, адже недолі ніхто не може уникнути, а все ж таки я небагато втрачу, бо задовольняюся малим. Це мале дає мені більше радості, ніж достаток.

— А чому ж тоді, — запитав я, — зустріч із тим назарянином так збентежила тебе, що ти ховаєшся в темній кімнаті, тримаєш браму замкненою і не хочеш ні з ким бачитися?

Він важко зітхнув, обтер рукою чоло і намагався не дивитися на мене.

— А що ти сам знаєш про розіп’ятого? — запитав він.

— Я приїхав з Александрії, власне, лише для розваги, щоб побачити священне місто юдеїв під час їхнього свята Песаху, — розповів я. — Я зупинився подивитися на розіпнутих, аж раптом усе потемніло. Я побачив його страждання і смерть. На третій день я побачив, що гробниця його порожня, і почув, що він воскрес. Він не відпускає мене. Мені розповідали, що ти ніс його хреста якусь частину дороги. Я розумію, що й тебе він не відпускає. Чому? Він сказав тобі щось особливе?

Симон Киринейський склав ручища докупи й заперечив:

— Ні, він нічого мені не сказав. Саме це і гнітить мене. Він не сказав нічого, лише подивився на мене.

— Я нічогісінько про нього не знав, — почав розповідати Симон. — Я не встряваю в політику і дотримуюся закону за настановами моєї власної синагоги. Ті двоє інших були розбійники, це помічалося з їхніх облич. Я повертався зі своїх полів і зупинився подивитися, коли він впав на землю під вагою хреста і не зміг уже встати. У тисняві я не мав як пройти повз нього. Котрась милосерда жінка схилилася, щоб обтерти своєю хусткою кров і піт з його обличчя. Але він не здужав підвестися, хоч римляни стусали його обкованими черевиками. Центуріон роззирнувся і показав на мене за свавільною звичкою римлян. Мабуть, у мене й досі ще душа раба, адже я підкорився, і вони завдали хреста мені на плечі. Тоді він подивився на мене і знову підвівся з землі на тремтливі ноги. Не перечачи, я доніс хреста за ним аж до пагорба. Якби я подав скаргу, центуріона покарали б, але я не шукаю зайвої сварні із римлянами. Я лишався там і дивився, як вони поклали його на землю і приперли йому руки коліньми. Легіонний кат цвяхами прибив йому зап’ястки до хреста. Тоді він знову подивився на мене. Я розвернувся і втік назад до міста. І зачинився у своєму будинку.

Обіруч він обтер собі лице, покрутив кошлатою головою і повів далі:

— Навряд чи ти зможеш зрозуміти мене. Я бачив розіп’ятих, і навіть як раби глузують зі своїх товаришів, прибитих до хреста за те, що вони, озлившись, убили начальника робіт чи підпалили ниву. Свого часу мої очі стали знечуленими до вигляду страждань. Я не думав, щоб людське страждання могло дуже мене зворушити. Але він подивився на мене. В мене запаморочилося в голові, і я втік, бо боявся, що земля провалиться в мене під ногами.

— Як мені пояснити тобі, — розпачливо вигукнув він, — коли я й сам не розумію? Коли він, лежачи на землі, подивився на мене з набряклим від ударів лицем, з колючою короною на голові, ніщо для мене вже не мало жодної цінності. Не можна отак дивитися на людину. Я пішов до темної кімнати, натяг плаща собі на голову і не зважився втекти бодай на подвір’я, коли двигтіла земля і репалася стіна. На другий день я порушив закон про ходіння у Шабат і в тривозі шукав його учнів, але вони не хотіли мене слухати. Подейкували потім, що учні впоїли римських вартових і потай винесли тіло з гробниці, щоби збити народ із пуття. Проте щось у мені каже, що це неправда. Той, хто може дивитися так, як дивився він, встане з могили самотужки. Поясни ти мені, хто він був і чого хотів.

— Наскільки я зрозумів, — обережно сказав я, — він приніс із собою власне царство на землю. Його царство і досі ще пробуває поміж нами по його воскресінні. Я шукаю дороги до його царства. Я сподівався, що, може, він сказав тобі щось таке, що покаже мені шлях.

— Якби ж то сказав, — поремствував Симон Киринейський. — Може, він не вважав мене гідним своїх слів, коли я так неохоче взявся нести його хреста. Але після того як він подивився на мене, жива вода — і та має гнилий смак у мене в роті, а добрий хліб застрягає в горлянці. Навіть мої сини почужіли мені, аж я вже не радію, дивлячись на них. І взагалі вони чужі, адже я хотів виховати їх не так, як виховували мене. Однак досі я радів, бачачи, як вони добре поводяться і вміють читати й розмовляти з учителем про такі речі, які я не знаю і знати не хочу, бо мені досить власного досвіду, щоб мати знання. Проте в цій справі досвід мені не допомагає. Він забирає в мене всю радість, тож я враз міг би повернутися до рабської будки й дати закувати себе в кайдани.

— А ти чув про тутешніх тихих, які чекають на його пришестя? — запитав я врешті.

— А чому ж тоді, як ти гадаєш, я велю читати для мене вголос книгу пророка Ісаї? — з гіркотою відбуркнув Симон Киринейський. — На неї так зріс попит останніми днями, що мені довелося заплатити за грецький сувій п’ятиразову ціну. Але вона мені не допомагає. І не кажи мені про тутешніх тихих. Я знаю, що вони впізнають одне одного за привітаннями і таємними знаками, але я не хочу встрявати в політику. Я лібертин і не хочу для себе іншого становища.

— Але, — сказав я, — я не думаю, що вони домагаються політичних цілей. У всякому разі вже не домагаються. Гадаю, вони вірять, що Бог народився людиною на землі, ходив серед них, страждав і воскрес, щоби справдити рукописи й незбагненним чином розкрити їм своє царство. Але ніхто ще не розуміє, як це все пояснити.

Симон Киринейський знизав дужими плечима і трусонув тілом, немовби хотів скинути з себе невидимий гніт.

— Отже, я ніс на цих плечах хрест живого Бога, — мовив він із жахом у голосі. — Я не заперечую цього, не відкидаю твоїх тверджень. Моє серце запевняє, що ти кажеш правду. Він подивився на мене двічі.

Пригнічений, він вів далі:

— Авжеж, я чув розповіді про нового вчителя, який викликав збурення, але я ніяк не міг пов’язати його в уяві з тим закривавленим чоловіком, який з колючою короною на голові дибав туди, де його мали розіпнути. Аж на пагорбі мені прочитали напис — бо сам я читати не вмію, — і я зрозумів, що він — той самий Ісус, про якого я чув. Проте я лише частково вірив тому, що про нього казали. Життя зробило мене недовірливим. Я небагато зважав на вчинені ним чудеса, але в Єрихоні є один начальник митарів, мені й ім’я його назвали — Закхей. То цей Закхей зіп’явся на сикоморове дерево, щоб побачити нового вчителя. І кажуть, Ісус попросив його злізти з дерева і побував у нього вдома, хоч той був публіканом. Коли Ісус пішов собі, Закхей, кажуть, пороздавав біднякам половину свого майна і вчетверо віддав усе, що поздирав був з людей. Відтак його притягли до суду, адже цим він сам зізнався у зловживанні, але з нього як зі схибнутого зняли обвинувачення й усунули його з посади. Тобто я цілком вірю, що хтось, у кому є сила, може звеліти розслабленому стати на ноги, — але куди більшим дивом є спонукати багатія роздати біднякам половину майна. Такого попросту не буває. Це неможливо. Навіть судді зрозуміли, що Закхей — пришелепкуватий. А взагалі, мені б хотілося зустрітися з тим Закхеєм і почути з його власних вуст, що саме сказав йому Ісус і як це він так з'їхав з глузду.

Мій римський розум зробив мене як не чим іншим, то принаймні практичною людиною, незважаючи на всю грецьку філософію.

— Твоя правда, — сказав я, — вставаймо негайно зі своїх місць і ходімо до Єрихону, щоб побачитися з Закхеєм. Цілком можливо, що він навчив Закхея чогось такого, перед чим втрачають цінність земні статки. Така глибока таємниця варта того, щоб її почути. Ти сам казав, що коли він лише подивився на тебе, все решта втратило для тебе цінність.

Але Симон Киринейський відмовився:

— До Єрихону йти день із чимсь, хай би як ми не поспішали. Сьогодні — переддень Шабату, і взагалі я в оці дні не хочу залишати Єрусалим. Якщо він справді воскрес, його царство, про яке ти так завзято розказуєш, перебуває тут найближче до нас. Так каже мій здоровий глузд.

Я зрозумів, що він має рацію. Адже і власні Ісусові посланці не годні були залишити Єрусалим, а чекали, що щось відбудеться.

Я мовив:

— Нас двох поєднує те, що ми обидва — сторонні люди й лише випадково стали свідками цих подій. Утім я більше не вірю лише у випадковість і маю підозру, що нас із певною метою підвели до того, що саме ти і саме я отак шукаємо його дорогу. Але хай там як, а у нас обох засіла скалка в серці, і ми не матимемо спокою, доки не дійдемо до ясності в усьому цьому.

Симон Киринейський відповів з гіркотою:

— Я мав ясність і дорогу. Але я більше не вільний. Я б’юся, мов риба в неводі. Я ніколи не сподівався на вічне життя, якого гадають здобути собі фарисеї тим, що виконують закон аж до крайніх меж. Задосить я вже надивився, як пускаються духу раби, щоб я міг повірити в друге життя. Швидше я повірю садукеям, які не мають такої надії. У нашій синагозі не сперечаються про щось таке. Наші вчителі сиділи в ногах у вчених людей з Александрії. Я трошки вірю в чаклунство — і в шкідливе, і в цілюще, бо не можу не вірити у правдивість того, що бачив на власні очі. Подаючи милостиню і дотримуючись закону в межах здорового глузду, я розраджую свою душу, адже я бачу, наскільки світ сповнений марної жорстокості та безсердечності. Однак не вірю я, що добрими вчинками куплю собі вічне життя. Облудна людина не може підкупити Бога, хай би й звеліла сурмити перед собою, роздаючи милостиню. Але в тогосвітнє життя я не вірю, навіть у схоже на тінь, у що вірять греки й римляни, чи в переродження в півня, адже і в такому мене переконували в Кирені. Там були собаки, які полювали на рабів-утікачів і яких годували м’ясом із рабів.

Він поринув у спогади й розповів:

— На великі африканські угіддя приїздили подорожани з самісінького Рима, щоб дослідити, наскільки економно й доцільно організовано всю працю, наскільки дешево утримувати рабів і як дужих рабів спаровують з дужими жінками. Але дарма я згадую минуле. Це вже мені не допоможе порадіти з моєї свободи.

Його міцне вино непомітно вдарило мені в голову. Я сказав по-святенницькому:

— Симоне Киринейський, хоч ти — лише вільновідпущеник, я не зневажаю тебе. Щоправда, я громадянин і маю навіть право носити золоту каблучку на великому пальці, але на Родосі мене вчили соромитися привілеїв, які дає походження, і прагнути радше відзначатися перед людьми власними заслугами. Утім, не дуже я й відзначився — я практикую більше думки, ніж учинки. Я навіть не замислююся про рабство — хіба що в тому сенсі, що тримання рабів завдає важких проблем господареві, і успішний чоловік ніколи не має спокою, коли довкола нього і день і ніч метушаться раби. Так чоловік, який любить комфорт, стає рабом своїх рабів. Але ти розкрив мені очі на те, що й раб — це, напевно, людина і майже подібна до мене, хоч у неї тавро на чолі і її можуть вихолостити для приборкання норову. Симоне Киринейський, ти — мій ближній, і я б хотів любити тебе, як самого себе, якби вмів. Той воскреслий і таке проповідував, коли жив. Мабуть, я освіченіший за тебе, але в усьому цьому новому моя вченість не має цінності. Мене немовби наново вкинуто в світ, і я мушу вчити все від самого початку. Тому я щиро хотів би заприятелювати з тобою, якою б великою не була різниця між нами у становищі й званні.

Проте мої слова образили Симонове почуття власної гідності, яке у вільновідпущеників загостреніше, ніж в інших. Він ударив глиняною чашкою об бильце сидіння, аж вода бризнула мені в очі, й вигукнув:

— Постидався б, римлянине! Я викину у вбиральню твою каблучку з пальця і помочуся на твою філософію. Вона — це просто пустопорожнє заняття для тих, кому нема що робити, від якого не заколоситься жоднісінька стеблина. А ота твоя знаттєлюбність — це теж лише заняття для нероб, щоб ти колись мав що розповісти і цим стати значливішим за інших. Лицемірне марнославство — ось що проглядає крізь твою рідку бороду і з кутасів твого плаща. Ти немов актор, який за всяку ціну шукає для себе нову роль, провалившись в усіх інших.

Ще за кілька днів до того я би шваркнув вином йому в лице, прозвав би його жалюгідним вільновідпущеником і спересердя майнув би геть від нього. Але його в’їдливі слова загасили хміль у моїй голові настільки, що я замовк, щоби проаналізувати їх. Я міркував, чи справді він має рацію, висловлюючи мені отакий присуд. Природна знаттєлюбність спонукала була мене розпочати цей шлях, але що далі я просуваюся, то виразніше розумію, що все це стосується і мене, і я сам крок за кроком міняюся зі шляхом.

— Пробач за моє хизування, — попросив я. Я, громадянин, далебі спустився до того, щоб попросити вибачення в неосвіченого вільновідпущеника. — Як люди ми в цьому рівноцінні. Я не є винятковим. Він сам, кажуть, останнього вечора став навколішки і помив ноги своїм учням, щоб навчити їх покори. Я настільки вже ошалів, що ладен схилитися перед тобою і помити тобі ноги, якщо лиш хочеш, Симоне Киринейський.

— Я сам мию собі ноги й не потребую на це слуг, — відбуркнув Симон. Але, полагіднівши, додав: — Не журися за мене. Після того як він подивився на мене, він для мене — питання життя і смерті.

Щоб визнати мене своїм приятелем, Симон торкнувся рукою моїх чола, плеча і грудей, і його дотик не був мені неприємним.

— Можливо, тебе скеровано до мене саме тепер, — визнав він. — Грек, учитель моїх синів, читає мені рукописи, безперестанку позіхаючи, та й сам я нічого з них не розумію. Я саме намірявся вийти з господи, щоб підшукати грамотного книжника, який пояснить мені пророцтва. Думаю, він розколов би мені навпіл кожне слово і розтлумачив би все спочатку згідно з буквою, а потім алегорично, і ще зіставив би цей рукопис з іншими рукописами — а второпати я б нічого не второпав. Розумієш, після того як він подивився на мене, я знаю, що його вчення — це не вчення рукописів, це життя.

Симон глянув довкола й запитав:

— Що це сталося? Мені стало легше, і мене вже нічого не гнітить.

Здавалося, наче хмара відплинула вбік над прорізом у залі, адже все пояснішало в моїх очах. Цю ж мить увійшов доволі рославий чоловік, загорнутий плащем, і прокрокував залою до внутрішніх покоїв, немов не помічаючи нас. Симон Киринейський гукнув йому вслід:

— Це ти, Елеазаре? Щось сталося в полі?

Він підвівся з сидіння й зазначив:

— То мій начальник робіт Елеазар. Він шукає мене. Певно, хтось зламав собі руку або віслюк упав до криниці, й потрібно мене.

Він пішов услід за тим чоловіком до внутрішніх покоїв. А сам я замислився, де я бачив того незнайомця, адже в його постаті було щось знайоме. Я міг хіба посміхнутися від думки, що найбільше він нагадував мого доброго вчителя на Родосі. Я наче помітив, що голова в нього була такою самою лисуватою. Якби він одягався на грецький штиб, він би цілком скидався на мого вчителя. Але я знав, що мій учитель помер багато років тому, і мені стало сумно від згадки про те, яким уважливим і відкритим до сприйняття добра я був у той час.

Невдовзі Симон Киринейський повернувся й сердито мовив:

— Не розумію, куди пішов Елеазар. Певно, він вийшов через подвір’я, не знайшовши мене в моїй кімнаті. — Він ударив молотком по металевій тарілці. Коли прийшов слуга, він звелів: — Приведи до мене Елеазара. Він допіру пройшов кімнатою і не помітив мене, бо я сиджу в тіні.

Слуга збентежився й мовив:

— Я не бачив сьогодні Елеазара. — Але він пішов подивитися, незабаром повернувся й запевнив: — Ні-ні, ти помилився, Елеазара тут нема, і брама замкнута.

Симон Киринейський пішов подивитися сам. Я чув, як він сердито говорить зі служницею, ходить по кімнатах і штурляє речі. Аж по тривалому часі він повернувся і сказав:

— Тут і справді нікого нема. Служниця божиться, що вона в усякому разі не відчиняла браму після твого приходу, і ніхто в будинку Елеазара не бачив.

Усе ще зацікавлений, я пояснив:

— Ну а мені здалося, що то мій померлий учитель, який виховав мене на Родосі. Добре, що на кам’яній підлозі й досі є його сліди. А то ми б, напевно, подумали, що бачили обидва примару.

Я показав на сліди босих ніг на гладко відшліфованому підлоговому камені. Симон Киринейський, схилившись, обдивився їх і неуважно мовив:

— Елеазар, я бачу, потовк собі ноги до крові.

Він провів по слідові пальцем, і на ньому з’явилася пляма. Я кинувся навколішки на підлогу і втупився в ті сліди від босих ніг. Холод пробрав моє тіло від голови до ніг, коли я здійняв очі на Симона Киринейського і, затинаючись, мовив:

— Я вже розумію, чому його учні не відразу його впізнали.

Однак Симон Киринейський не зрозумів. Роздратовано він відбуркнув:

— Мою господу погано охороняють, якщо будь-хто може тут гасати туди й сюди, хоч браму замкнуто.

— Ти справді його не впізнав? — запитав я.

Але Симон Киринейський уперто твердив:

— То був Елеазар, мій начальник робіт.

Я здійняв руку й вигукнув:

— Ні-ні, ці сліди — святі сліди, і твій будинок — благословенний будинок. Він сам, воскреслий, пройшов повз нас і дозволив нам побачити його, бо ми так щиро шукаємо його дорогу.

Темно-брунатне Симонове обличчя посіріло, але він емоційно заперечив:

— То був Елеазар, я бачив його на власні очі і впізнав його. Я не зношу, що ти мене отак лякаєш.

— Вір чому хочеш, — сказав я. — Сам я знаю, чому вірити. У ньому було щось знайоме для нас обох, бо ми обидва вже бачили його. Але як би ми в першу мить зрозуміли, що то він? Марія Магдалина теж його не впізнала, доки він не звернувся до неї на ім’я.

— Що це ти намагаєшся мені згодувати? — запротестував Симон Киринейський. — Я бачив, як чаклун викликає духів, але його духи були лише віддзеркаленими в диму зображеннями, що рухалися разом із димом. Жоден дух не лишає слідів босих ніг на підлозі.

— Він — не просто дух, — сказав я. — Ти й досі не розумієш? Він устав із могили і все ще живе поміж нами, йде собі й приходить, як хоче. Зокрема крізь замкнені двері.

Проте досвідчений рабський розум Симона Киринейського не згоджувався вірити мені.

— Я можу повірити, що він воскрес, адже він так подивився на мене, — пояснив Симон. — Але чого б він являвся саме тобі й саме мені — цього мій розум не витримує. Ми не його учні, і ми не знали його до того, як він помер. Ти, необрізаний римлянин, і я, колишній раб. Навіщо цареві являтися нам?

— Його царство було поблизу нас ще до того, як він сам явився, — мовив я. — Хіба ти не бачив, як у кімнаті пояснішало перед тим, як він зайшов? Тобі полегшало, а мені стало добре. І мені й досі добре. Навіщо нам намагатися розгадати, що він має на меті, коли ми сторонні? Явившись нам, він, певно, хотів показати, що і ми маємо право шукати його дорогу, як уміємо.

— Якщо то був він, я віддам свої статки синам і піду за ним, куди він лиш захоче, — пообіцяв Симон. — Але то не він був, а Елеазар. — Утім він гірко забідкався на долю, стискав ручища в кулаки й зітхав: — Чому це мало відбутися саме зі мною? Хіба він не міг знайти молодшого чоловіка у свій невід? Саме отак людину хапає лихо, зненацька й раптово, а ти про нього ні сном ні духом. Треба ж було, щоб саме мені так не пощастило трапитися тоді йому на шляху, коли я думав, що зможу проживати свій вік, удовольняючись тим, що маю!

З його слів я зрозумів, що він таки вірить, хай і не хоче вірити. Я підбадьорливо сказав:

— Симоне, брате мій, повір мені: він напевно може дати тобі куди більше, ніж ти мав дотепер. І все ж таки не йди за ним, а полиш дорóгу, якщо вона для тебе заважка. Не думаю, щоб він змушував когось іти з ним, якщо людина в глибині душі не підготувалася для його дороги.

Але Симон заперечив:

— Отакої, ти що, вже починаєш охороняти його дорогу і зводити переді мною перепони — так само, як його учні, які відмовилися навіть побачитися зі мною? Я нічим не гірший від тебе в пошуку його дороги, якщо він справді явився нам, у що я геть не вірю.

Тієї ж миті ми почули, яку браму хтось шалено грюкає, і ми обидва стрепенулися. До наших вух долетіли рипіння замка і звук відчиняння брами, а далі — лайливий голос служниці. Повз неї до кімнати шугнув малорослий чоловік з великою головою, він заламував руки, плакав і вигукував:

— Де він? Куди ви його заховали? Я прив’язав свого віслюка до стінового обруча і терпляче чекав, побачивши, як він заходить у цей будинок, але він і досі ще не вийшов. Я хочу зустрітися з ним.

— Про кого ти, незнайомцю? — запитав Симон. — Тут нікого нема, крім оцього мого гостя, і ми давно розмовляємо один з одним.

Кумедний чоловічок став переді мною, здійняв до мене обличчя і короткозоро вдивився в мене, але далі сказав:

— Це не той, кого я шукаю. — Як для юдея, вдягнутий він був дорого, з марнославством. Мав плаща з мілетської вовни, якщо я не помилився.

— То кого ти шукаєш, — знову запитав Симон, — і як ти можеш так безсоромно вдиратися до моєї господи?

— Для тебе однаково, кого я шукаю, — з потаємністю в голосі відрізав чоловічок. — Можу сказати хіба, що він пройшов повз мене на дорозі. Аж коли він подаленів, я впізнав його, але він уже не зупинявся і не чув мого гукання. Хоч як я підганяв віслюка, а він дійшов до міста раніше від мене, і я побачив, як він заходить у цей будинок.

Тут знову почувся стук у браму, і ввійшов селянин з відкритим і засмаленим сонцем обличчям. Симон Киринейський зітхнув із полегкістю, побачивши його, й вигукнув:

— А, ось де ти, Елеазаре! Чому ти допіру пройшов кімнатою, нічого не кажучи, і куди ти щез?

Однак Елеазар збентежено відказав:

— Та де, мене допіру тут не було, я йду просто з поля, подивитися, що з тобою, господарю, що ти багато днів не з’являєшся на своїх угіддях. Кроки господаря освіжають поле, і я не знаю, що його робити, коли ти не даєш мені вказівок. Чи не захворів ти, бува?

Я роздивлявся його ноги. Він був босоніж, і його ноги здалися в моїх очах червоними від крові. Я показав на них і запитав:

— Ти поранив собі ноги?

Елеазар засоромлено глянув на свої ноги і сказав:

— Ні-ні, то фарба, якою ми позначаємо жертовних овець, і я не почистився, бо я лиш прийшов глянути на господаря, щоб він знову повчив мене, що і як роблять у Кирені, і погарикав мені у вухо. Інакше в мене не вийде зорганізувати роботу на догоду йому.

Чоловічок подивився по черзі на нас усіх, знетерпеливився, почервонів на обличчі й гукнув:

— Ви що, смієтеся з мене? Що це ви кажете про поля і жертовних ягнят, коли я питаю вас навпростець, куди ви його заховали?

Я покартав його:

— Ти наскакуєш на нас як півень, коротуне. Я Марк, римський громадянин, ось господар — це Симон із Кирени, а оцей чоловік — його начальник робіт Елеазар. А ти що за один і як смієш ти шаленіти в чужому будинку, немов ти з’їхав з глузду?

Він бундючно пояснив:

— Я Закхей з Єрихону, колишній начальник митарів. Не насміхайся з мого зросту, бо я не якийсь там зневажений у моєму місті, принаймні в очах римлян.

З подиву я сплеснув руками, а Симон Киринейський вигукнув:

— Я чув про тебе, Закхею! Ми он допіру говорили про тебе. Яким вітром тебе сюди завіяло — адже якби не переддень Шабату, ми подалися б до Єрихону, щоб побачитися з тобою?

Закхей недовірливо позирав на нас, проте я теж запевнив:

— Це правда. Отже, ти той, хто за наказом Ісуса Назарянина віддав біднякам половину свого майна і вчетверо відшкодував усе, що поздирав був з людей.

Закхей зауважив:

— Він мені не наказував — я з власної доброї волі роздав несправедливо нажите майно. Але що ти, римлянин, знаєш про нього?

Елеазар зніяковіло зачовгав ногою по підлозі й мовив:

— Як я бачу, ти здоровий і сповнений сили, господарю, і я не хочу слухати про речі, від яких, коли їх почуєш, спорожніє голова й розболиться живіт.

— Не бійся, — мовив я. — З’ясуймо все докладно. Чому ти, бідняче, боїшся, коли називають ім’я назарянина?

Елеазар переступав з ноги на ногу, роздивлявся підлогу й розповідав:

— Його ноша була б легка, а його ярмо — солодке. Він обіцяв нам мир, якщо ми прийдемо до нього. Але хто б там не обіцяв наймитам, пастирям та орачам щось добре і краще, ніж було досі, його притягнуть перед обличчя суддів. От вони розіпнули і його, Ісуса, і я не хочу більше нічого про нього чути.

— Ні-ні! — палко загукав Закхей. — Ти цілковито помиляєшся щодо його вчення. Він прийшов шукати заблукалих, і навіть мене він називав сином Авраамовим, хоч знав мене як жадібного й безжального чоловіка. І він не насміхався з моєї зовнішності, а гукнув мене на ім’я і попросив злізти з дерева, на яке я зіп’явся, щоб побачити його, і погостював у моєму будинку.

— І його царство — не з цього світу, — доповнив я від себе.

— Але коли він говорив, ми вірили, що його царство невдовзі з’явиться, — зазначив Закхей. — Я не прийшов до Єрусалиму разом з іншими на свято Песаху, бо я грішник і мою пожертву не приймають у храмі. Аж від тих, хто повертався зі свята, я дізнався, як по-жахливому його тут убили, і я вже не розумію, що думати. Мене опанував неспокій, і врешті я сів на віслюка, щоб вирушити до Єрусалиму і достеменно про все довідатися. Але на дорозі поблизу Єрусалиму він пройшов повз мене.

— Хто? — емоційно запитав Симон Киринейський.

Закхей знову почервонів, кинув погляд на підлогу і почав заламувати руки.

— Він сам пройшов повз мене, — прошепотів Закхей, — тільки не кажіть і ви, що я несповна розуму. Я просто був стомлений дорогою, бо чоловік я неміцний тілом. Та й віслюк мій сунув, похиливши голову. Аж коли він проминув мене, я відчув, що повз мене пройшла сила, я уважніше подивився йому вслід і впізнав його.

— Ти і справді бачив, як він заходить у мій будинок? — із притиском запитав Симон.

— У жодному іншому будинку він не міг зникнути, — запевнив Закхей. — Авжеж, я почув у Єрихоні, що він воскрес, але я не повірив цьому, бо такого раніше не бувало. Проте зрозумівши, що то він, я не зважився голосно гукати йому вслід і не хотів привертати увагу, одразу стукаючи у браму, щоб часом не наразити його на небезпеку. Але пожалійте вже мене і пустіть до нього, щоб я міг кинутися ниць перед ним і вшанувати його як Месію.

Почувши слово «Месія», Елеазар тяжко вилаявся й вигукнув:

— Не кажіть більше вголос це слово! Хворих він уздоровив і померлих воскресив, він царем приїхав верхи до Єрусалиму і очистив батогом святилище. А от здолати синедріон сили йому забракло, хоч багато хто вже дав накувати залізний наконечник собі на палицю, і ми лишень чекали знаку, щоб піти за ним. І от нам подали знак, якому ми віримо. На хресті його розіпнули між двома розбійниками, і доки я живу, нема чого вже комусь приходити казати мені про Месію. Я й без того вірю, що це так, і більше нікому не дам збити мене з пантелику. Дітям своїм я теж залишу в спадок таке знання, що Месії нема і не буде.

— Виходить, і ти, Елеазаре, знав про нього, — дорікнув Симон Киринейський. — Чому ти вчасно не розповів мені про нього?

Елеазар розпаленів і не добирав слів, вигукуючи:

— Кому-кому, а тобі я ніяк не міг розказувати про нього, адже ти багач і такий жадібний, що збираєш навіть хмиз із землі, не лишаючи нічого, що могли б назбирати собі вдови й сироти! Для багатіїв не було би місця в його царстві — найперше ми повідкидали би багатіїв з його дороги й розподілили би поля, виноградники та оливкові гаї поміж народом. Правда, деякі казали про нього одне, а деякі — інше, утім, я думаю, сини світла повернулися би до Єрусалиму і повели би нас. Але Івану Хрестителю стяли голову, а Ісуса Назарянина розіпнули на хресті. Багатії, можновладці й законники так само в усі часи вбивають пророків цього народу. І я більше не можу терпіти жовч у собі, а випльовую її тобі на підлогу, господарю. Ти знаєш, що і як роблять у Кирені, а я вже знаю, і то з гіркого досвіду, що і як роблять у Юдеї і в Єрусалимі.

Коли він закінчив, Симон Киринейський мовив знесиленим голосом:

— Якщо я аж так прогрішився перед тобою і якщо справді забираю з-під носа у вдів та сиріт хмиз і несу його в плащі до власної господи, то вдар мене. Я це заслужив.

Проте Елеазар його не вдарив. Навпаки, він пошкодував про свої злостиві слова, схилив голову й запевнив:

— Ні-ні, я сказав несправедливо. Ти добрий господар, найкращий господар, який у наш час може бути. Про вдів та сиріт ти піклуєшся і не занадто ретельно лічиш свої снопи й коші з оливками. Чимало людей живе з самих крихт, яким ти дозволяєш падати зі свого стола. Просто я озлоблений, і серце моє чорне через Ісуса Назарянина. Він показав свою силу і стільки всього наобіцяв, а лишив тільки порожнечу в наших руках.

— А все ж таки не порожнечу, — сказав я, — а щось більше і неймовірніше, ніж будь-коли раніше бувало.

Я показав на сліди на кам’яній підлозі, уже ледь помітні, так що розгледіти їх можна було лише проти світла. Симон Киринейський розповів, що з нами відбулося і яку постать ми бачили. Наостанок він запропонував:

— Піди, Закхею, і візьми з собою Елеазара, адже все одно ти мені не віриш, а підозрюєш, що ми його заховали. Обдивіться разом усі кімнати та комірки моєї господи, зайдіть у льохи, комори й на дах і не залишіть жодного місця неоглянутим, щоб не лишилося ані тіні сумніву, що він зник звідси так само, як і прийшов у мій будинок. А тоді повертайтеся, щоб усе обговорити й вирішити, що нам робити.

З недовірливих очей Закхея було видно, що він не цілком вірить Симонові Киринейському. Але на пропозицію він пристав і мовив:

— Недарма я дослужився до начальника митарів. Мати б мені митарську шпичку — і я би напевно знайшов усі потаємні комірки у твоїй господі. Якщо я не знайду його тут, то й ніхто інший не зможе його знайти, і частково я повірю, що його і справді вже тут нема.

Симон нетерпляче звелів йому попросити в слуг усі потрібні йому шпички. В супроводі Елеазара Закхей вийшов із зали дриґотливою ходою каліки й почав методично оглядати кімнати в будинку. Ми з Симоном обидва довго мовчали, перебуваючи у пригніченому настрої. Врешті я сказав:

— Ми говорили про Закхея, і він з’явився перед нами. Може, це знак для нас.

Симон не встиг відповісти, бо за межами будинку зчинилися галас і шум, і ми почули, як служниця знову відчиняє браму й свариться з юрбою, яка там зібралася. Розгублена, вона підійшла до Симона, зітхала і ремствувала:

— Не розумію, що робити і що діється у твоїй господі. Надворі скупчилася юрба жебраків. Вони хвилюються і кажуть, що чули, ніби сьогодні ти, Симоне Киринейський, годуватимеш і поїтимеш усіх єрусалимських бідняків та калік.

Симон Киринейський схопився обіруч за голову й гукнув:

— Це сон чи не сон? Я сьогодні не справляю гостини в своїй господі!

Обертаючись до мене, він повинуватив мене:

— Ти напевно лихий маг. Усе це спричинено тобою, і в голові моїй уже нема жоднісінької ясної думки.

Він кинувся до брами, а я — за ним. Коли він відчинив двері, ми побачили тісний провулок, забитий юрмою калік, людей з різними виразками, біснуватих, жінок і дітей, яких скарлючило від худини, по очах у яких лазили мухи і які тяглися зсохлими пальцями до Симона. Усі вони улесливо вигукували йому хвалу і благословляли його іменем Ізраїлевого Бога. Дарма намагався Симон розпитати, звідки розійшлося таке безглуздя, нібито він справляє гостину в своєму будинку. Однаково ніхто з жебраків не зміг дати на це ясної відповіді, і було видно, як з обох кінців провулка квапливо сходяться перед його будинком ще більше калік, кульгаючи й завзято тягнучись по землі.

Тут Симон Киринейський здався, скликав слуг і звелів:

— Впустіть тих нещасних на моє подвір’я, скільки їх є, але дивіться, щоб між ними був порядок і щоб вони нічого не вкрали. Напечіть хліба і візьміть усе, що є їстівного в господі, і роздайте їм, щоб нагодувати кожного. А ще намішайте їм з великих глеків вина, щоб мали що пити. Але впустіть лише тих, що прийшли першими, а далі вже нікого не впускайте. На моє подвір’я більше людей і не влізе.

Мені він сказав:

— Усе, що мені лишається, — це дякувати творцю неба й землі, що обидва мої сини Александр і Руф саме поїхали до мого маєтку в Кириафі й пробудуть там увесь Шабат. Бо ті нещасні могли би хворобами і занечищеністю заразити їх, хай на себе мені й байдуже.

Він пішов подивитися, щоби слуги напевно послухалися його і справді виставили все, що є їстівного в господі, і не шкодували олії, борошна, меду та сухофруктів, а повідкривали й горщики з соленою рибою і повиставляли гострі підливи. Помітивши, що на подвір’ї розсідається і повзає понад сім десятків жебраків, він зрозумів, що на те, щоб їх нагодувати, запасів у його садибі не вистачить, і послав слугу купити ще хліба і продуктів для варіння каш.

Опинившись у його господі, жебраки несміливо роздивлялися грецькі колони на подвір’ї, вони позамовкали і вже не галасували, щоб не розгнівати його. Тим часом, оглянувши кімнати й льохи, попроколювавши в коморах кожен мішок і обнишпоривши ще й склад вугілля, Закхей прийшов геть увесь у пороху, борошні й сажі, шалено пихкав, обтер обличчя хусткою, забруднюючись іще дужче, і повинуватив Симона, кажучи:

— Але ж ти хитрий! Ось як ти збиваєш мене з пантелику. Поміж цими жебраками вже давно зміг непомітно для мене вийти з будинку той, кого ти заховав.

Симон зітхнув:

— Якщо ти, який його знав, не віриш мені, хто ж тоді повірить у те, що ми розповідаємо і бачили на власні очі? Він явився тобі на дорозі, а нам він явився в моїй господі. Помилуй мене, Боже, — через усе, що зі мною сьогодні відбувається, я поправді вірю, що він воскрес і розбентежує світ, як він розбентежив мою господу. То розкажи нам про нього і чого він навчав, щоб ми зрозуміли, чого він од нас хоче.

Симон власноруч приніс води і, уласкавлюючи Закхея, помив йому голову, а Елеазар помив йому ноги, відтак Симон приніс митареві чистий плащ. Бачачи, з якою святобливістю ми всі троє прислужуємо йому, щоб дістати змогу почути від нього слова вічного життя, Закхей заспокоївся і стримано мовив:

— Таємниць він мені не звіряв, якщо ви так собі гадаєте, — те, що він казав у моїй кімнаті, він казав так, щоб усі чули. Входячи до Єрихону, він повернув зір сліпому, який повірив, що він — Давидів син. А мені він сказав: «Син людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло». А ще він казав, що в його царстві більша радість із одного грішника, який кається, ніж із дев’яноста дев’ятьох праведників, яким каяття не потрібне.

Симон Киринейський відразу мовив:

— Це несправедливе вчення. Що за радість людині, якщо вона робить усе можливе, щоб жити правильно, а пан просто проходить повз неї і не хоче бодай заговорити з нею? Як це грішник може бути йому угоднішим за праведника?

Одначе Закхей застережливо здійняв руку і розповів:

— Він звернувся до мене на ім’я і відвідав мій будинок, хоч я грішний і зневажений. Коли він звернувся до мене, з моєї душі злетіла вся озлобленість на життя, яка сковує мене через мою водянку голови й калікувате тіло і через яку я не думаю про людей нічого доброго, а лише погане. Якщо він узяв мене до себе, Ізраїлів цар і Давидів син, і простив мені гріхи, тоді мені вже не потрібно схвалення й прихильності від людей. Це вивільнення було таким великим, що на радощах я роздав половину майна біднякам, але, думаю, ви обидва не можете цього зрозуміти.

Симон Киринейський погодився:

— Так, цього ми не можемо зрозуміти, але, мабуть, ти заподіяв стільки кривди і наробив стільки поганих вчинків, що підозрював: невдовзі тебе викриють. Тому ти покаявся і, скільки міг, відшкодував збитків, щоб тобі лишилася бодай частина твоїх статків.

Утім Закхей весело запевнив:

— Твої слова ніяк не ображають мене, навпаки — я шаную твій здоровий глузд. Я сам виріс на тому, що з такою самою недовірою вивчаю спонуки людей та їхні учинки. Я знаю сам, що зі мною відбулося перед його обличчям. Але в моєму будинку він розповів загадкову оповідь, яку я й досі не зовсім розумію. Він розповідав про родовитого чоловіка, який вирушив у далекий край, щоби прийняти царство, а тоді повернутися. Перед від’їздом він покликав десятьох своїх рабів, доручив їм десять мін і звелів торгувати ними йому на вигоду, поки він повернеться. Але його громадяни ненавиділи його і послали йому вслід звістку, що не хочуть, аби він був над ними царем. Ставши на царство і повернувшись, він звелів покликати рабів, яким доручав гроші, й зажадав від них звіту, щоб довідатися, хто що для нього набув. Перший раб гордо розповів, що дана йому міна принесла десять мін. І відказав йому цар: «Гаразд, рабе добрий, ти в малому був вірний — володій десятьма містами».

Мені довелося перебити його й запитати геть розпачливо:

— Невже він не казав ні про що, крім грошей? Я чекав від тебе слів вічного життя.

Але Закхей виправдовувався, пояснивши:

— Я — лише митар. Певно, він гадав, що я найкраще зрозумію притчу, яка стосується грошей.

Мовив і Симон Киринейський:

— Ми, юдеї, найкраще розуміємо все, що стосується грошей, і краще за тебе, римлянина, вихованого грецьким філософом. Десять мін — дуже велика сума, але, може, то було лише срібло, а все ж таки не золото. І багато, звичайно, залежить від того, скільки часу тривала відсутність господаря. За зовсім короткий час ніхто, мабуть, не зможе чесними способами побільшити одну міну вдесятеро. Принаймні для цього потрібні удача і хитрість.

Закхей запитав:

— Можна розказувати далі чи ні? Другий раб побільшив одну міну вп’ятеро, і йому дали володіти п’ятьма містами. А от останній раб приніс назад дану йому міну, яку мав сховану в хустці, боячись загубити і втратити гроші, якщо почне торгувати ними. На своє виправдання він сказав: «Я боявся тебе, бо ти жорстока людина: береш, чого не поклав, і жнеш, чого не сіяв». Тоді цар мовив: «Устами твоїми суджу я тебе, злий рабе. Ти знав, що я жорстока людина, беру, чого не поклав, і жну, чого не сіяв. Чому ж ти не віддав мої гроші надійному банкірові, якщо сам не наважувався торгувати ними за мене, щоби, приїхавши, я взяв своє принаймні з прибутком?» Він звелів іншим узяти в нього ту єдину міну й дати тому, хто мав десять мін. Але інші сказали: «Він десять мін уже має».

Я затулив собі рота рукою, щоб не сказати нічого про цю нудну розповідь, але Закхей тріумфально подивився на нас, підніс руку і попросив:

— Слухайте уважно і запам’ятайте, бо це його наука. Цар відповів їм: «Говорю я вам, що кожному, хто має, то дасться йому, а хто не має, забереться від нього і те, що він має». Наостанок він звелів привести до нього ворогів, які не хотіли, щоб він царював над ними, і наказав повбивати їх.

Ми з Симоном Киринейським обидва обмірковували цю загадкову оповідку. Нарешті я сказав, пригнічений:

— Я не розумію, що тут мається на увазі, але це теж неправильно і несправедливо.

Закхей погодився:

— Я теж не зовсім розумію, але ця оповідь схвилювала мене, коли я почув про його смерть. Усе, що мені спадає на думку, — він порівнював себе зі зненавидженим громадянами родовитим чоловіком і подався шукати царювання у власному царстві, що не з цього світу. Певно, він наміряється повернутися й зажадати звіту від кожного, кому він доручив міну, і подивитися, як кожен із нас побільшив її.

Я спитав:

— А ти пам’ятаєш цю оповідку правильно і точно — так, як він сам її тобі розповів?

Закхей запевнив:

— Гадаю, в усякому разі я пам’ятаю думку. Багато хто ще чув її і може це потвердити. Деякі пам’ятають, що він казав про міни, хтось каже, що рабів було лише троє, але його науку всі пам’ятають однаково, бо вона була такою несподіваною, непередбачуваною і несправедливою.

Поміркувавши, митар сказав:

— Не думаю, що він мав на увазі гроші — притча глибша. Сам він остерігав від нагромаджування речей, які проїсть міль і понищить іржа, а натомість краще збирати скарб у його царство.

Симон Киринейський, стрепенувшись, щось згадав і звелів:

— Елеазаре, негайно йди до комор і складів, збери, що там є вовняного і лляного, і роздай біднякам, які харчуються в мене на подвір’ї. — Далі він знову похмуро втупився поглядом перед собою.

Елеазар повагався, почовгав ногою по підлозі й мовив:

— Зі своїми речами тобі вільно вчиняти що хочеш, господарю, але все ж таки ти, певно, дозволиш мені спочатку взяти собі новий плащ і хітон, та й дітям своїм я залюбки взяв би щось звідти, і ще дружині.

Симон похитувався тілом, поклавши руки між коліньми, і погодився:

— Роби як хочеш, та й ви решта — візьміть, що лиш забажаєте. Розграбуйте мене дочиста і забирайте все, що я нажив для себе за своє життя. Скиньте з мене й оцей дірявий плащ, якщо тільки він комусь надасться.

Закхей знітився і застеріг:

— Не перебирай мірки, Симоне. Здорова помірність потрібна і в даванні, і в бранні. Але загалом ти дієш правильно, адже він сам сказав: «Те, що ви вчиняєте з одним із цих менших, те ви вчиняєте зі мною». Це така дорога.

Раптом він стривожився і схопився на ноги, кажучи:

— А що ж там із моїм віслюком, якого я припнув до стінового обруча? Вулиця забита юрмою жебраків. Хтось міг у рейваху відв’язати віслюка і поцупити його.

Але поміркувавши, він заспокоївся, знову сів і мовив:

— Та нехай, я не хочу бути гіршим від тебе у справах царства, Симоне. Якщо хтось украв мого віслюка, то, певно, він має в ньому більшу потребу, ніж я, і я не збираюся бігти за ним, щоби звинуватити його. Хай собі має.

Симон усе ще кректав і похитувався тілом, але далі він заусміхався й зазначив:

— Усе це мене дуже знесилює. Таке відчуття, ніби від мого тіла обценьками відщипують по шматку, коли я чую, як зухвалі жебраки плямкають і сваряться між собою за найкращі кусні. Здогадуюся, що з пожадливості вони затоптують хліб і толочать солену рибу ногами. Але, либонь, я звикну до такого, якщо це так він задумав.

— Ти справді гадаєш, — вражено запитав я, — що він сам, зникнувши з твого будинку, явився котромусь жебракові й розповів, що ти справляєш гостину у себе в господі, щоб випробувати тебе?

— Що я гадаю, те й гадаю, — відбуркнув Симон. — Але якщо він жартує зі мною, то й я з ним пожартую. Подивимося, котрий з нас добре сміятиметься.

Він пройшов уперед, а ми подалися за ним на подвір’я. Ми побачили, як жебраки чемненько сидять навпочіпки на землі й злагоджено ділять їжу між собою. Вони аж ніяк не сварилися одне з одним, а навпаки — подавали одне одному найкращі шматки, далебі як запрошені на гостині. Сліпим вкладали кусень у руку і передавали їжу всім тим, які самі не досягали до посудин.

Тим часом Елеазар носив оберемками вовняні ковдри і лляну одежу і складав їх між колонами. З жарин підіймався чад від смаженого м’яса, слуги наввипередки пекли в печах ячмінний та пшеничний хліб і макуху, присмачену кмином. Ну а брамниця плакала вголос, і грек, учитель синів, утік на дах і відмовлявся спускатися.

Радість і злагодженість жебраків роздратувала Симона Киринейського настільки, що він голосно загукав:

— Їжте і пийте, щоб у вас луснув живіт, а решту несіть до себе додому! Але знайте, що я, Симон Киринейський, не пригощаю вас ані крихтою. Господарем цієї гостини є Ісус Назарянин, якого розіпнув наш синедріон. Нехай він поблагословить вашу їжу, щоб ви спожили її на життя, а не на смерть. Сам я не в змозі її поблагословити — така гірка жовч клекоче у моєму горлі.

Жебракам здалося, що він жартує, вони щиро подивилися на нього, а дехто намагався сміятися. Це ще дужче розсердило Симона Киринейського, аж він гукнув іще голосніше:

— Ісус Назарянин, син Божий, пригощає вас усім цим добром, бо він воскрес і його царство поруч з нами, доки він ходить серед нас, іде собі й приходить, як хоче, зокрема крізь замкнені двері.

Жебраки налякалися й позирали одне на одного, але найсміливіші з них засміялися вголос і загукали: «Благословенний ти, Симоне Киринейський, серед Ізраїлевих чоловіків! Але чому ти частуєш нас лише оцтом, коли сам ти, судячи з твоїх слів, цмулиш солодке вино зі своїми поважними гостями?

Аж задихаючись із гніву, Симон Киринейський гукнув слугам і звелів:

— Відкоркуйте їм ще й глечики і намішайте їм питво в найбільшій посудині, щоб вони повірили, що Ісус Назарянин, син Божий, творить диво ще й по смерті.

Слуги зробили, як він звелів, але щоб порятувати те, що можна було ще порятувати, почали самі наввипередки пити разом із жебраками; до них усіх долучився й Елеазар. Тим часом Симон Киринейський приніс посудину з дорогою нардовою мастю, розбив її шийку й вигукнув:

— Цей бруд, запах гнилизни і мухи на ваших очах і виразках муляють мені. Це занадто знайомий для мене запах. Здається, ніби я знову лежу в темряві з кайданням на нозі в рабській будці. Намастіть собі голову цією мастю і обітріть нею лице, адже вельможі — й ті позаздрили би вам за ці пронизливі пахощі.

Солодкі пахощі й справді розійшлися по всьому подвір’ї, коли він розкрив посудинку. Він ходив подвір’ям, великим пальцем мастив маззю волосся жебраків і загалом поводився так, наче втратив розум — то реготав, то страшенно лаявся. Але далі він опинився біля хлопця, який жадібно щось їв; посудина випала в Симона з руки, він кинувся навколішки поряд із хлопцем і звелів вельми розсудливим голосом:

— Принесіть мені густого гребінця, щоб я вичесав вошей в цієї дитини.

Коли наказ було виконано, він і справді почав вичісувати й убивати вошей у кудлатому волоссі брудного хлопця, і робив він це так вправно, немовби все своє життя виконував цю неприємну справу. Голова у хлопця була вся у струпах від укусів вошей, і він зойкав під час Симонового вичісування, але так поспішав наїстися, що не встигав боронитися.

Жебраки почали боятися й шепотіли одне одному:

— Симон Киринейський утратив розум через Ісуса Назарянина. Це зрозуміло, адже римляни так тяжко зганьбили його, змусивши нести хреста блюзніра. Швиденько їмо й пиймо і берімо, що він нам дає, але потім ідімо геть, щоб він не почав вимагати від нас повернути те, що нам дав.

Їхній головний мовив:

— Траплялося й раніше, що багатій сп’яна пустить непроханих жебраків до себе на гостину, але зрештою розгнівається на них і топче їх ногою, щоб вони випорснули з себе все, що з'їли й випили. Тож поквапмося.

Боязко вони поглядали на Симона Киринейського, але той з такою святобливістю заглибився в очищання хлопцевої голови від паразитів, що не чув їхньої розмови. Вичистивши хлопчині голову, він силоміць підвів його до басейну, стягнув з нього лахміття і скупав його всього, не зважаючи на його вереск. Решту мазі він використав на те, щоби змастити хлопцеві голову, груди й ноги, далі вибрав для нього з-поміж одежі власних синів хітон, плащ і червоні черевики, одягнув його й мовив:

— Тепер ти напахчений і вбраний так, як син вельможі. Нехай мене вдарять по носі, якщо ти не гідний його царства.

Жебраки похапали одяг, який роздав їм Елеазар, і почали обережно скрадатися до брами, чатуючи нагоди вихопити хлопця з рук розшаленілого Симона Киринейського. Однак той помітив їхні наміри й гукнув:

— Ще не йдіть, запрошені Ісусом Назарянином гості! Кожен з вас має дістати подарунок від нього.

Він звелів Закхею й мені іти з ним, і ми допомогли йому відчинити замкнену на багато замків залізну, скріплену обручами скриню. Звідти він вийняв запечатану шкіряну калиту і бігцем повернувся на подвір’я, здер печатку й почав роздавати срібняки жебракам, які тягли до нього руки. Деяким він дав драхму, деяким — тетрадрахму, а деяким дісталася десятидрахмова монета, бо він тицяв гроші навмання, не дивлячись, кому що буде.

Жебраки почали ремствувати й казати:

— Чому отому дісталося аж стільки, а мені ти дав так мало?

Але Симон Киринейський відказав:

— Винуватьте в цьому Ісуса Назарянина. Він бере, чого не складав, і жне, чого не сіяв. — І дав з калити ще більше тим, кому дав був найбільше, — та коли почав забирати гроші в тих, кому дісталися найменші срібняки, тут уже жебраки відчули, що пора, і втекли геть усі у браму, забравши з собою хлопця.

Симон Киринейський витер піт на обличчі, здивовано подзенькав калитою і сказав:

— Такого зі мною раніше не бувало. Що, мені сприймати це як знак і пораду? — адже в калиті лишилася половина грошей, хоч я був ладен пороздавати їм усе.

Я порекомендував йому:

— Віднеси, поки не пізно, гроші назад до скрині й замкни її. Далі вичеши собі бороду, щоб у тебе самого не завелися воші, й накажи слугам прибрати сліди гостини. Я не знаю, чим була ота твоя поведінка — дурістю чи хитрістю, але я в усякому разі певен, що жебраки триматимуть у себе те, що їм дісталося, і напевно вже довго не докучатимуть тобі.

Закхей сидів біля Елеазара окрай великої змішувальної посудини, він весело засміявся і гукнув мені:

— Ходи й ти, римлянине, бери собі чашку і начерпай вина. Тут іще багато на споді, і не годиться, щоб таке дороге вино застоювалося й псувалося.

Він попив вина і вигукнув:

— Благословен плід виноградний іменем того, хто помер і воскрес, щоб підготувати для нас усіх царство! На власні очі ми його бачили, всі ми троє, і ти, Елеазаре, в усякому разі бачив його сліди на кам’яній підлозі, тож ти мусиш повірити нам — чоловікам поважнішим, аніж ти, орач і пастир.

Ніжно він оповив Елеазарові шию рукою, поцілував його і пояснив:

— Не журися, адже поважнішим за тебе я є лише на цьому світі, а в його царстві, можливо, ти станеш поперед нас. Він сам запевняв, що там перші стануть останніми, а останні — першими.

Елеазар боронився, випручуючись від нього, і дорікнув:

— Ви всі в екзальтації, а найбільше — мій господар Симон. Але я й сам в екзальтації після того, як дістав новий одяг і роздав стільки добра й вартих грошей речей тим, хто нічого не має. Щонайменше мені вдарило в голову вино, бо я незвиклий до міцного вина.

Але Симон Киринейський мовив, обмацуючи голову:

— Мир вам. Я вкрай стомлений і повернуся в темну кімнату, посплю. Багато ночей мені не спалося, бо я не міг заснути і мордувався через Ісуса Назарянина. Тепер я відчуваю, що маю мир, і, думаю, просплю весь Шабат.

Хитливими ногами він подався до своєї кімнати, і ми не пішли за ним, ми із Закхеєм, бо обидва розуміли, що в цьому стані йому і справді краще поспати. Але пам’ятаючи про вимоги гостинності, він іще повернувся й зі скуйовдженим волоссям зазирав на нас із-за дверей, кліпав очима і казав:

— Сподіваюся, що все це — просто поганий сон, і я знатиму, що це так, коли, прокинувшись, уже не застану вас тут. Але заночуй ти, Закхею мого сну, в світлиці, якщо хочеш. Елеазар нехай проспиться, а тоді йде до себе додому справляти Шабат, доки в небі не зайнялися три зорі. Ну а ти, римлянине, тобі я не знаю що сказати, бо ти напевно лише сон, і я вже тебе не застану.

Елеазар послухався його, пішов у тінь колон, кинувся на землю й загорнув собі голову плащем. Ми із Закхеєм лишилися вдвох і пильно подивилися один на одного. І його лице вже не було в моїх очах неприємним лицем карлика — очі в нього світилися, а щоки пашіли з вина, як у звичайнісінької людини.

Він запитав мене, чи не знаю я чогось про учнів, яких Ісус обрав своїми посланцями. Я розповів йому, що знав і що бачила Марія Магдалина, і як Ісус крізь замкнені двері явився в горішній залі кільком своїм учням. Я розповів, що бачився з Хомою та Іваном, і відверто визнав, що вони мені не повірили чи не захотіли приймати мене. Наостанок я мовив:

— Моє серце згорить у мені. Вони мені не повірять, якщо я піду й розкажу їм, але, може, повірять тобі — бо знають тебе, — якщо ти підеш і розповіси, що з тобою і з нами відбулося. Може, тоді вони довірятимуть нам і звірять нам свою таїну, адже напевно вони знають більше за нас і знають також його містерію, хай і не хочуть розкривати її іншим.

Закхей довірливо мовив:

— Я піду й розшукаю їх. Принаймні Матвій довірятиме мені, бо сам колишній митар. Ми з ним розуміємо один одного. Може, він попросить інших за мене.

— Зроби так, — мовив я. — Сам я більше не хочу і не можу набиватися до них. — Я змалював йому горішню залу, в якій бачився з Хомою та Іваном. Він висловив припущення, що знає будинок і його господаря, хоча теж не хотів називати мені його імені.

— Іди в мирі до своєї оселі і чекай, щоб я тебе покликав, а я підготую для тебе дорогу, — самовпевнено звелів Закхей.

Отже, так ми розлучилися, і я пішов до своєї оселі, чудуючись з усього, що зі мною відбулося в будинку Симона Киринейського.