Таїна царства

Десятий лист

Марк знову вітає Туллію.

У серці своєму я вже знаю, що давно відмовився від тебе, Тулліє. Знаю, що ніщо написане мною не може тебе переконати. Якби ти прочитала написане мною, ти лише глузувала би з мене й думала, що юдеї потьмарили мені голову. Утім, мене гризе дивна думка, що колись я міг би подивитися на тебе, і коли б я дивився, з тебе спадали б одна зміна одежі за одною, та й тіло твоє було б лишень зайвим убранням, і я міг би побачити твою душу і спонукати тебе повірити в те саме, у що вірю я. Думаю, це означало би відмову від багато чого такого, що ти цінуєш і що тобі подобається в цьому житті. Та якби я отак зміг подивитися на тебе, те все уже б не мало для тебе цінності, і таким чином ти відмовилася б лишень від того, що стало для тебе непотрібним, немов зношений одяг. Але безнадійна, певно, моя думка. У таке можна повірити, лише якщо сам це прожив і на власні очі побачив. І багато хто навіть з тутешніх не вірить, хоч бачили на власні очі.

Але розповім далі, що відбулося. У день перегонів Клавдія Прокула звеліла запросити мене перед своє обличчя і повідомила, як найбільший вияв прихильності, що візьме мене з собою в ложу і що я зможу сидіти позаду неї. Убралася вона в шовк і пурпур, що було, мабуть, нерозсудливим. Ну але вона завжди може послатися на те, що вона — далека родичка кесаря. Вона мала розкішну зачіску, а чоло її прикрашала коштовна діадема. Для мене вона звеліла розкласти римські одяг і тогу, а перукар чекав, щоб поголити мені бороду й завити волосся кучерями.

— Давно на часі тобі облишити юдейські чудацтва й поводитися перед варварами як римлянин, — сказала Клавдія.

Запанікувавши, я послався на те, що на курорті панує цілковита мішанина уборів, і нагадав, що й римський радник запустив собі бороду і вдягається по-східному, щоби при дворі даремно не випинати своє римлянство. Але врешті мені довелося їй розповісти. Я сказав:

— Не ображайся, Клавдіє, але я не маю бажання іти кудись звідси й відвідувати перегони. Навпаки, я хочу бути щомиті готовим, бо в мене є підстава думати, що прибічники Ісуса Назарянина невдовзі зберуться, щоб зустрітися з ним. Я сподіваюся вчасно дістати про це звістку, щоб я міг піти за його учнями на якійсь віддалі від них, аби знайти те місце, де це станеться.

Клавдія Прокула грубо сказала:

— Це для мене ніяка не новина. Іванна вже про це знає. Якби я була молодша, перебувала б у Римі й мала би вдосталь надійних протекторів, які б уміли тримати язика за зубами, то, може, і я спокусилася б на авантюру і подалася би, переодягнена, на гору. Адже на горі вони зберуться, чи не так?

Здивований, я спитав із притиском:

— А чому Іванна не розповіла мені про це? Хіба вона не довіряє мені?

— Думаю, їй доводиться мовчати, — легенько зазначила Клавдія Прокула. — Але вона обіцяла сама поговорити про мене з Ісусом Назарянином. Він і раніше, як відомо, уздоровлював хворих на віддалі, або, можливо, він дасть Іванні для мене котрусь свою одежу, яка дотикалася до його тіла. Тобто тебе там не потрібно, Марку. Повертайся в римлянина і будь розсудливим. Ці перегони — найбільша подія року в усій Галілеї, та й у сусідніх землях.

Не вірячи своїм вухам, я втупився в неї.

— Тобто ти проміняєш сина Божого на перегони, — повинуватив я.

— Усе має свій час, — виправдовувалася Клавдія Прокула. — Купелі пішли мені на користь, і в мене вже не такий самий потьмарений розум, як у тебе. Мені здається, якщо казати серйозно, що ти вже не розпізнаєш правильну пріоритетність усього.

— Клавдіє Прокуло, — попередив я. — Твій чоловік присудив розіпнути його, як би він не вмивав руки після того. Невже ти бодай не боїшся його?

Клавдія Прокула розвела руками:

— Але Марку, я ж зробила все що могла, щоб його врятувати. Певно, він це знає чи в усякому разі дізнáється. Іванна, до того ж, докладно пояснила мені, що саме так і мало статися, щоби справдилися священні юдейські рукописи. Тож йому, власне кажучи, слід лише бути вдячним Понтію Пилату, який під тиском юдеїв допоміг йому справдити рукописи. Щоправда, юдейська філософія — туманна і складна, але я охоче вірю Іванні. Між іншим, вона й сама піде зі мною на перегони, хай через це і запізниться на гору. З цього ти розумієш, наскільки важлива подія ці перегони.

Я не міг нічого з нею вдіяти. Але бороду свою я не дозволив перукареві цілковито зголити. Він лише майстерно її підкоротив, намастив і пояснив, що з такою бородою ходять іродіяни.

Не можна сказати, щоб цирк Ірода Антипи був якоюсь величною спорудою. Сумніваюся, що на трибунах вміститься бодай тридцять тисяч глядачів. Так чи так, а вони вщерть сповнилися цікавим, галасливим людом. Думаю, серед глядачів було більше прибулих з інших земель, аніж самих галілеян.

Ірод Антипа наказав був збудувати для Клавдії Прокули ложу на другому боці перегонової доріжки, навпроти власної високої ложі, і покрити поручні дорогими килимами. З усього помічалося, що він хоче мати добрі стосунки з Понтієм Пилатом, адже ложа Клавдії Прокули була далебі лише на одну сходинку нижча за його власну. Уздовж усієї доріжки він побудував чимало інших лож для вождів арабських племен та інших високих гостей. Його царедворці дістали докладні настанови, адже коли Клавдія Прокула з почтом з’явилася в ложі, зусібіч від доріжки її вітали енергійні вигуки. Їх охоче підхопив народ, щоб дати вихід своєму напруженню.

Ми побачили, як Іродіяда разом з юною донькою заходить у Іродову ложу. Одяг її був незрівнянно розкішний, наскільки я міг побачити з другого боку доріжки. В усякому разі Клавдія Прокула зітхнула й мовила, що та владолюбна бахурка могла би бодай із ввічливості до неї та до Риму вдягтися трохи скромніше. З різних боків трибун її теж вітали енергійні вигуки, але народ аж ніяк не підхоплював їх. Чужинці — й ті замовкли, помітивши, що тих, хто вигукував, штурхають і б’ють, і на них сичать. Іродіяді довелося вдовольнитися цим і сісти. Останнім з’явився Ірод Антипа, він радісно розводив руками навсібіч, вітаючи народ. Немовби щоб продемонструвати княгині своє ставлення, народ привітав її чоловіка, встаючи, галасуючи, бурхливо скандуючи й тупаючи ногами.

На арені виступив гурт гладіаторів, які билися по двоє і група на групу, проте вони мали тупу зброю і кров не ллялася. Смертникам Ірод з огляду на юдейський закон не наважився наказати битися на арені. Його комонники демонстрували різноманітне вміння, поки народ не почав тупотіти й вимагати появи запряжок.

Безперечно, запряжки були розкішні, а коні — чудові, коли вони одна за одною проїздили ознайомче коло по доріжці. Букмекери з великими табличками почали ходити по рядах лавок і приймати ставки. Скидалося на те, що у фаворі — власна смолисто-чорна запряжка Ірода Антипи. Аж ніяк не в усіх запряжках коні були однакового кольору — візничі-варвари вибрали коней із господарських стаєнь на свій розсуд. Лише за кольором упряжі й костюма візничого можна було розпізнати, на кого саме зроблено ставки. Крім кольорів, я чув ставки на ідумейську та сирійську запряжки.

Останньою виїхала запряжка арабського князя з білосніжними кіньми. Але попередні колісниці вже встигли перемішатися біля в'їзної брами у звичний нервовий шарварок, і сполохані білі коні зашпорталися й упали на коліна, позаяк візничому довелося раптово стримати їх після розгону, коли він було намірився пишно промчати коло повним ходом. То була така погана прикмета, що багато хто голосно розсміявся. Візничий розлютувався і почав шмагати коней батогом. Від того вони тільки ще дужче сполохалися.

На добропорядних і безпечних перегонах — їх люблять знавці, щоб мати змогу розсудливо робити ставки і щоразу пройматися дедалі більшим напруженням, — відбувається жеребкування запряжок, і вони по двоє проїздять кілька кіл. Переможені запряжки вибувають, а дві останні провадять фінальне змагання. А от ці варвари люблять небезпеку і ґвалт. На превеликий мій подив, запряжки розташувалися всі нараз у порядку, визначеному жеребом. Я дізнався, що вони мають змагатися на дистанції аж сорок кіл. Я пожалів коней, багато з яких поламають собі ноги, і я був доволі певним, що в такому заїзді не минеться без трупів.

Але, дивлячись на норовливу білу запряжку, я пригадав, що саме казав мені вночі самотній рибалка, і запитував себе, чи зважуся я таки поставити на неї. Порозпитувавши, я дізнався, що ця запряжка була одним із фаворитів, але через погану прикмету ніхто вже не хотів ставити на неї. У такому складному груповому змаганні дужі коні й терплячі візничі можуть узяти гору над швидкими, якщо поталанить.

Клавдія Прокула азартно здійняла руку й вигукнула:

— Запряжка Ірода! — Блискотливі чорні коні та їхній темношкірий візничий і справді мали привабливий вигляд. Утім, колір був червоний, а не чорний, бо жодна розумна людина не ставитиме на чорний колір. Напівнедбало Клавдія Прокула обернулася до мене й спитала: — Певно, ти маєш досить грошей?

Мені, звичайно, слід було б іще заздалегідь здогадатися, чому вона з таким завзяттям хотіла, щоб я пішов разом із нею. Я далебі ніколи не бачив, щоб котрась жінка робила ставки на власні гроші. Якщо вона програє, вона може легко забути про позичені гроші і просто нарікати на неталан. А в разі виграшу можна лишитися при своєму, якщо пофортунить.

— Сто драхм, — знехотя запропонував я.

Клавдія Прокула обернулася і вражено глянула на мене.

— Марку Мезентію Манілліане, — запитала вона, — ти навмисно мене ображаєш чи таки ти вже перетворився на юдея? Скажи бодай сто золотих. І навіть це — мала ставка на цих чудових коней.

Я опинився в халепі, але серед знаті ходили тиверіадські банкіри та міняйли і теж приймали ставки. Я вигукнув ім’я, почуте від мого банкіра Аристена в Єрусалимі, й мені показали на чоловіка, який, судячи з обличчя і вбрання, міг бути Аристеновим братом-близнюком. Я звірив йому, яка в мене халепа. Він з готовністю надав мені кредит, але пояснив, що важко знайти якусь пристойну ставку на Іродових коней. Урешті він умовив котрогось родовитого ідумея на ставку лише один до одного, та й той пояснив, що робить це тільки з ввічливості до дружини прокуратора Юдеї.

— Не забудь мене, коли лічитимеш свої гроші після виграшу! — зі сміхом гукнув він Клавдії Прокулі, коли записував ставку на вощеній дощечці, немов роблячи пожертву.

Я ще раз глянув на запряжки, які нетерпеливилися на призначених їм місцях. Затяжне чекання мало на меті, крім приймання ставок, ще й діяти на нерви візничим і робити коней полохливими. Я підозрював, що котрась запряжка перекинеться ще на старті. Біла запряжка вождя арабського племені була явно незвикла до брутального групового старту — коні хвицали копитами по колісницях, і з рота в них розліталася піна, коли вони крутили головою, змагаючись із вудилами.

— Скільки даси за білу запряжку? — спитав я банкіра.

Він мовив з усмішкою:

— Якщо ти справді хочеш подарувати мені свої гроші, я сам прийму ставку і дам сім до одного. Скільки записати?

— Запиши сорок золотих від Марка на білу запряжку сім до одного, — вирішив я в останній момент, коли Ірод уже підійняв списа. Банкір записав ставку, і в ту ж мить спис із прапорцем уже стирчав вертикально у піску. Візничі скрикнули, і запряжки з гуркотом зрушили з місця. Досвідчені візничі щосили потягли за вуздечку, відхиляючись назад у колісницях для приборкання своєї запряжки і пропускаючи вперед відчайдухів, щоб ті попереламували собі шиї. Але розшаленілих коней було вже майже неможливо стримати людською силою. Обидві перші запряжки щодуху зірвалися з місця, й візничі похилилися, шмагаючи коней, щоб відірватися від інших, і намагаючись встигнути першими до поворотного каменя. Це було потрібно просто для збереження життя, бо інакше б їх затоптали запряжки, які мчали ззаду.

Як і інші, я не міг не схопитися на ноги з сидіння, адже шаленішого старту я ще ніколи у цирку не бачив. У громаді стартувалих Іродова запряжка вправно розчистила собі дорогу, і візничий не церемонячись вимахував ваговитим батогом, щоби змусити збочити тих коней, які намагалися порівнятися з ним. Я побачив, як мотузок батога вцілив в очі бокового коня білої запряжки. Мені аж із нашої ложі причувся ляск. Колісниця араба наскочила на захисний бордюр, аж заіскрило, і я не розумів, як уціліло колесо.

На другому повороті візничий брунатної запряжки командира комонницької когорти Кесарії холоднокровно наїхав ваговитою колісницею на колісницю ідумеянина і перекинув її. Візничого тягло у віжках по доріжці аж поки перекинувся боковий кінь. Брунатна запряжка неабияк відірвалася, але Іродова запряжка пробилася вперед слідом за нею. Візничий-ідумеянин устав, похитуючись, половина його тіла перетворилася на закривавлене місиво; він поставив коня на ноги, потягнувши за ніздрі, й зумів дати раду і з колісницею, завдяки чому зміг повернутися на доріжку. Одначе той кінь, що упав, настільки кульгав, що запряжка втратила будь-які шанси й лише заважала іншим. Я запідозрив, що ідумеянин повернувся у змагання суто для того, щоб відімстити римському візничому.

У такому змаганні, де досить рівні за силою запряжки шалено пориваються вперед, практично неможливо відірватися від інших більш як на одне коло. Останні запряжки загачують доріжку, і візник, що відірвався від суперників, лише безглуздо випробовуватиме фортуну, якщо намагатиметься проїхати повз них. Біла запряжка цілковито збилася з такту, бо засліплений ударом батога боковий кінь відчайдушно крутив головою. Її візничий втратив самовладання, махав руками, вигукував прокльони і грозив кулаком Іродові, коли проминав його ложу. А ось чорна запряжка почала наздоганяти дужих коней і ваговиту колісницю брунатної запряжки. Клавдія Прокула стояла, кричала й тупала позолоченими сандаліями по підлозі в ложі.

Я не в змозі був рахувати кола і не бачив виразно, що відбувалося, але раптом із громади запряжок вижбурнуло на середину поля сирійську колісницю разом з кіньми, немов із катапульти. Коні перекинулися перевертом, а візничий, усе ще обмотаний віжками навколо пояса, вилетів із колісниці просто під копита з їхнім божевільним махом. І не можу сказати, чи був його передсмертний зойк страшнішим за передсмертний крик котрогось коня.

Невдовзі біла запряжка випірнула обіч запряжки, яка об’їздила поворотний камінь, і притисла колісницю супротивника до того каменя так, що вона на повній швидкості перекинулася. А ось арабська запряжка встигла проскочити неушкодженою. Можливо, це сталося завдяки засліпленому коню, адже якби він бачив, то, думаю, не пхався би занадто близько до колісниці. Той візничий, що упав з ризиком для життя, заледве встиг скерувати своїх коней на середину поля, щоб їх не затоптала наступна упряжка. Я не міг не поважати майстерність візничих. Візничий побачив, як назустріч біжать наймити, зробив кілька кроків і впав долілиць на землю, не в змозі вже встати.

Тут знову завзято пішли ставки. Скидалося на те, що у фаворі опинилася брунатна запряжка римського командира комонників, і багато хто ставив на неї проти Іродової запряжки, а надто араби, які простягали пальці, махали плащами і, зрікшись своєї запряжки, воліли вибирати римську, а не Іродову. Іродова запряжка вже неодноразово намагалася перегнати римську, але візничий-римлянин холоднокровно перепиняв їй шлях своєю колісницею й вимахував свистливим батогом. Ірод підвівся в ложі, затупотів ногами і голосно загукав, закликаючи свого візничого силоміць протиснутися повз римлянина. Всі коні були вже змилені, і в повітрі вилася хмарами курява, хоч доріжку ретельно зволожили перед заїздом.

Утім найдивовижнішим було те, що біла запряжка завдяки своїй швидкості непомітно вийшла на третє місце, хоч легка колісниця вже зазнала чимало сильних ударів. Трохи змучені, гарні білі коні знову побігли в такт один з одним, витримуючи його з разючою вправністю. Засліплений батогом кінь здійняв голову й заіржав. Візничий схилився, щоб погомоніти до нього, і той уже не шарпався нарізно від побратимів.

Знову котрась запряжка зійшла з дистанції, коли від її колісниці відлетіло колесо. Візничий устиг повернути запряжку так, щоб упасти не під ноги іншим, а на середину поля, але відлетіле колесо покотилося по доріжці, і брунатній запряжці, яка під’їжджала ззаду, довелося обминати його. Візничий Ірода скористався цієї нагодою. Не боячись збити такт, він потягнувся вперед у колісниці, шалено зашмагав коней і таки перегнав римську запряжку. Народ підскочив на ноги з вигуками й вереском, а Клавдія Прокула підстрибувала і кричала з радості, дарма що їй було ганебно тішитися з поразки римської запряжки. Однак її поведінку дуже прихильно сприйняв довколишній люд, і багато хто всміхався їй.

Запряжок поменшало, але ті, що їхали останніми, завадили візничому Іродової запряжки скористатися здобутим відривом. Закривавлений, зі здертою шкірою на половині обличчя, ідумейський візничий озирнувся, подав йому знак рукою і від’їхав трохи вбік, щоб його пропустити. Після того він свідомо й навмисно перепинив шлях римській запряжці й пригальмував. Це сталося на прямій, а не на повороті, і візничий-римлянин з люттю вигукував йому прокльони, бо, певна річ, його поведінка суперечила правилам. Ну але ж хто це зміг би довести, і завжди він міг вигадати якийсь привід, чому він так учинив. Араби, які поставили на римську запряжку, й собі почали гукати і грозити кулаками, але тут біла запряжка з колісницею шугнула зовнішньою доріжкою і повз римлянина, і повз ідумеянина, доїхала раніше від них до повороту, а після нього знову змогла вгризтися у внутрішню доріжку впритул за Іродовою запряжкою. Вся публіка оніміла й на мить перестала кричати, бо ніхто не міг подумати, що щось таке можливе.

Після повороту римлянин вибрав зовнішню доріжку й легко порівнявся з ідумеянином. Він пречудово би встиг випередити понівечену запряжку перед наступним поворотом, але натомість притримав коней і холоднокровно вдарив ідумеянина батогом по голові, аж той упав на коліна в колісниці. Брутальний вчинок знову породив крик у народі, і багато хто вигукував прихильні слова, але спалахнула й ненависть до римлян, і я побачив, як по лавах на трибунах люди б’ються рукопаш.

Утім, тривало це хіба що один подих — так швидко все сталося. Ідумеянин з натугою підвівся в колісниці і спонукав коней на останнє зусилля, перегнав римську запряжку й умисно повернув коней упоперек перед нею. Це вже було не змагання, а смертовбивство. Великі гніді коні повним ходом наскочили на ідумейську запряжку і впали на її коней. Від раптової зупинки на повній швидкості римлянин вилетів із колісниці головою вперед і, незважаючи на шкіряний щиток і шолом, розчерепив собі голову об бордюрний камінь перед рядами глядачів і лишився розслаблено лежати на доріжці. Ідумеянин теж до завершення змагання помер від травм, завданих кінськими копитами.

Для подолання затори ті запряжки, що ще лишалися на доріжці, мусили пригальмувати. Візничий Іродової запряжки гарикав і вимахував батогом так, що наймити, які намагалися винести римлянина з доріжки, кинули його на землю і побігли з дороги, щоб урятувати собі життя. Візничий спробував змусити чорних коней проскакати через труп римлянина, але вони не були військовими кіньми й не хотіли навмисно затоптувати людину копитами. Здиблюючись, вони підхопилися на задні ноги і кидали колісницею так, що вона ледь не перекинулася.

Мало не кроком візничий арабської запряжки ту ж мить скерував своїх білих коней у тісному просторі повз Іродову запряжку. Колесо колісниці наскочило на бордюрний камінь і перехопилося через нього, проте колісниця не перекинулася і дісталася до поворотного каменя до того, як візничий Іродової запряжки встиг об’їхати тіло і поновити такт у своїх коней. Хоч як це було неймовірно, а біла запряжка з її поганою прикметою лідирувала в змаганні, і лишалося вже не так багато кіл. Тепер настала моя черга зірватися на ноги і кричати, і мій крик підхопили всі араби на трибунах. Однак на перегоновій доріжці, яка не мала покриття, поробилися вибоїни, мов на зораному полі, й вона стала небезпечною для візничих.

Візничий чорної запряжки вперше знетерпеливився, почав шмагати коней і спробував, і то не один раз, силоміць протиснутися обіч білої запряжки. Але швидкість і гарний такт арабських коней урятували запряжку, і тій легенькій колісниці не знадобилося оминати поворотні камені геть упритул — завдяки швидкості запряжка могла заходити в поворот широко, і чорна Іродова запряжка вже не встигала знівелювати розрив.

Крім них, на доріжці лишилося тільки три запряги. Біла запряжка намагалася проїхати повз них по-чесному зовнішньою доріжкою, а от візничий Ірода загарикав і звелів їм збочити й дати дорогу. Візничі двох запряжок у страху підкорилися, але третя, яка складалася з лагідних і витривалих коней і на яку ніхто не покладав надії, відмовилася поступатися дорогою. Іродів візничий знову навмисно зашмагав своїх коней, порушив такт, наїхав маточиною в колесо тій колісниці і легко перекинув її завдяки швидкості й вазі, що аж візничий дуже травмувався і вирішив зійти з дистанції. Решта дві упряжки, які не вибули з перегонів, і далі обережно їхали по доріжці, покладаючись на фортуну, що ще могла урвати біг претендентів на перемогу.

Утім цього не сталося. Після помаху прапора по-ластів’ячому швидкі білі коні, не збиваючись із такту, домчали до перемоги. Публіка зайшлася криком і славила також Іродових коней, які відстали на якихось два корпуси. Обидва візничі керували запряжками, їдучи добропорядно поруч, вони спинили коней і з лицемірною повагою привітали один одного, поздоровляючи з тим, що добре позмагалися. Вождь арабського племені вискочив через поручні ложі на доріжку і побіг у майорливому плащі вітати своїх коней. Він балакав до них, поплескував і, обливаючись сльозами, цілував заплилі очі коню, травмованому ударом батога. На трибунах виникли бійки, але вартові швидко їх угамували. Ті, в кого програла ставка, намагалися принаймні вдавати, що задоволені гарним змаганням.

Поздоровити мене прийшов банкір разом з ідумеянським купцем і при мені негайно сплатив йому сто золотих, які програла Клавдія Прокула. Мені він відрахував сто вісімдесят золотих. Коли я відняв від них сорок золотих, мій виграш становив сто сорок золотих, що для багатьох людей у світі означає ціле невелике майно. Тож я не злостився на Клавдію Прокулу.

Тут, звичайно, треба згадати, що мені самому снився білий кінь уночі після бурі. Сон з тієї чи тієї причини був таким потужним, що я прокинувся від власних сліз. Тож можливо, що я б у кожному разі пригадав той сон і сприйняв би його як передвістя, побачивши гарну білу запряжку, і що я із власної ініціативи поставив би на неї. Однак це не цілком певно. Адже коні зашпорталися й упали на коліна, виїжджаючи на перегонову доріжку. Хай би й не вірив у прикмети, але розумний чоловік усе ж не чинитиме всупереч ним. Тому я відчував на собі обов’язок віднайти дівчину, в якої помер брат, і я не мав іншої підказки, аніж слова самотнього рибалки про те, що вона тієї ночі оплакувала брата у грецькому театрі.

Клавдія Прокула запропонувала мені піти з нею на бенкет Ірода, хоч мене не було запрошено. Мабуть, вона вважала таку свою прихильність вартою ста золотих. Однак я не мав бажання непрохано штовхатися серед тих сотень, яких Ірод Антипа з політичних міркувань уважав за потрібне почастувати, і Клавдія Прокула не образилася, коли я розлучився з нею, хоча, мабуть, мала мене за дурня, що не скористався такою нагодою.

Цирк порожнів, а на вулицях Тиверіади був наплив людей з усіх народів, і я мав великі підозри, що вечір стане неспокійним, незважаючи на загони вартівників і на легіонерів, відряджених на підтримання порядку. Я легко знайшов маленький грецький театр, але жодного оголошення про виставу не побачив. Утім, брами було відчинено, і на рядах лавок, як я спостеріг, розтаборився прибулий до міста бідний люд, який не знайшов собі даху над головою. Дехто навіть розпалив вогонь і готував на ньому їжу, тож я міг лише здогадуватися, який вигляд матиме назавтра гарний новий театр.

Я спустився у прохід між сценою і глядацькою залою, і ніхто не завадив мені пройти в підвали, де зберігають сценічний інвентар і де інколи ночують артисти-гастролери, якщо не мають патронів, які примістили би їх у себе. Все було безлюдним і порожнім — і певною мірою примарним, як завжди під театральною сценою після того, як розійшлися актори, немов персонажі й репліки зіграних п’єс і далі невидимо лишаються в повітрі. Як на мене, отакі темні підвальні покої театру завжди чимось нагадують потойбіччя, таке, як його змальовують поети. З яким же захватом я біг колись після вдалої вистави попід сцену, щоб занести подарунок комусь із артистів, гра якого мене схвилювала, і щоразу мене огортало холодне відчуття нереальності. Після того як артист скидає з себе одежу, він уже не та сама істота, що на сцені.

Ходячи в тих потойбічних кімнатах, я відчув, наскільки я за короткий час відійшов від колишнього свого життя й від усього, що раніше давало мені радість і насолоду. Все колишнє було лишень спогадом, який краяв мені душу, коли я зрозумів, що вже ніколи не зможу його впіймати таким самим. Мені здалося, що я бачу примару, коли назустріч мені в темному проході вийшов, спотикаючись, дід-грек з роздутим животом і напухлими від надмірного пиття вина очима. Він погрозив мені ціпком і, лаючись, запитав, що я шукаю і як потрапив під сцену.

Заспокоюючись, я спитав, чи не квартирує хтось у кімнатах театру. Він іще дужче розгнівався й загукав:

— Ти часом не про тих мандрівних єгипетських негідників, які брехливими вивертами обдурили мене й накликали на мене біду, принісши труп до театру? Вони втекли вночі, не віддавши боргу. Я хотів би добратися до них напевно ще щиріше, ніж ти.

Я мовив:

— Мені розповіли, що я знайду тут дівчину, яка втратила брата. Я до неї маю справу.

Дід недовірливо роздивився мене й запитав:

— А ти часом не один із них і чи не умишляєш ти чого? Я тримаю дівчину в заручниках, забравши у неї одяг і взуття, й не випущу її, доки борг не буде виплачено до останнього гроша.

— Мене послано викупити її, — пояснив я і подзенькав калиткою. — Веди мене до неї, і ти не пожалкуєш про свої зусилля.

З ваганням і недовірою дід провів мене проходом і відсунув засув на дверях маленької комірки. Коли він відчинив дерев’яні двері, я побачив при світлі, що йшло із заглибини в стіні, худу голу дівчину, яка щулилася в кутку зі сплутаним волоссям на лиці й немов завмерла в горі, адже вона не ворухнулася, коли ми прийшли. У комірці не було ні чашки з водою, ні їжі, ні бодай якоїсь накривки.

— Вона хвора? — запитав я.

— Вона — шкодлива дівчина і тільки дерла мені бороду, коли я спробував змусити її танцювати біля брами, — пояснив дід. — У місті — наплив гостей. Може, їй кинули би грошей, якби вона потанцювала. Зрозумій, що мені довелося заплатити за похорон її брата, щоб ніхто не дізнався, що вони принесли труп до театру. Багато чого й іншого заборгували мені ті облудні єгиптяни.

Я доторкнувся до плеча дівчини і кинув свою калитку перед нею.

— Мене послано принести тобі сто сорок золотих, — голосно мовив я. — Заплати борг і попроси віддати тобі одежу й речі, і ти вільна йти, куди захочеш. — Але дівчина — ані руш.

— Сто сорок золотих! — вигукнув дід і правою рукою зробив жести, які відвертають нещастя. — Цього я боявся. Вино скінчилося. Я бачу і чую галюцинації. — Він спробував хватонути калитку, але про всяк випадок я забрав її, бо дівчина її не торкалася. Я запитав, скільки винна дівчина.

Дід почав потирати долоні, побожно видивлявся запухлими очима догори, бурмотів і лічив про себе й урешті хитро мовив:

— Я не жадібна людина, хоч та баламутна дівчина накликала на мене нещастя. Заокруглімо борг до десятьох золотих, і я зараз же сходжу по її речі і принесу їй вина та їжу. Певно, вона з голоду така слаба, що не може вимовити й слова. Ти не матимеш з неї ніякої радості в цьому стані.

Він почав сіпати мене за плече й шепотіти мені на вухо, пояснюючи:

— Сто сорок золотих — божевільна ціна за отаку дівчину. Ти напевно несповна розуму. Вистачить, щоб ти заплатив її борг. А тоді забирай її куди хочеш і роби з нею що хочеш. Якщо ти ще додатково заплатиш мені лише один золотий, я влаштую тобі потрібні документи, і ти зможеш у суді записати її своєю невільницею й випалити тавро на її задниці, бо вона не має жодного протектора.

Не підіймаючи голови, дівчина змахнула волосся з очей і просичала:

— Дай тому гидотному дідугану п’ять золотих. Це мій борг і борг усіх решта, багаторазово більший. А тоді копни його від мене поміж ноги.

Я розкрив калитку й відлічив дідові п’ять золотих. Він був у такому захваті від цього, що навіть не торгувався, а зразу ж кинувся по одяг дівчини. Жбурнувши клунок у комірку, він захоплено гукнув, що негайно принесе їжу й вино. Я знову кинув калитку на коліна дівчині і обернувся, щоб іти собі. Але вона затримала мене й запитала:

— Чого ти хочеш від мене? З мене не буде для тебе втіхи на сто сорок золотих. Наступної ночі я так чи так повісилася б на своєму волоссі.

— Я не хочу від тебе нічого, — запевнив я. — Мене послали лише принести ці гроші тобі.

— Так не буває, — недовірливо мовила дівчина й нарешті здійняла голову, щоб подивитися на мене. На превеликий мій подив, я впізнав її. То була Міріна, танцівниця, з якою я познайомився на кораблі в дорозі до Йоппе. Але вона не відразу мене впізнала через мою бороду та юдейське вбрання.

— Міріна! — вигукнув я. — Я не знав, що це ти. Що з тобою сталося? Чому ти така нещасна, що хочеш повіситися?

Міріна скулилася, прикрила, соромлячись, волоссям голі коліна й попросила:

— Не дивися на мене таку. Відвернися принаймні, щоб я могла вдягтися.

Вона розв’язала клунок з одягом, знайшла гребінець, зачесалася й перехопила волосся стрічкою, надягла короткий хітон і зав’язала оздобні черевики на ногах. Далі вона зайшлася гірким плачем і обійняла мене всім худорлявим тілом, припавши лицем мені до грудей і намочивши мій плащ сльозами.

Я гладив їй плечі, втішав її добрими словами й запитав:

— А що, твій брат і справді помер, і це за ним ти плачеш?

Гикаючи з плачу, Міріна спромоглася сказати:

— За ним я вже наплакалася. А тепер я плачу, певно, через те, що в світі є ще котрась людина, яка бажає мені добра. Наступної ночі я би померла, і в мене не було б навіть гроша, який поклали би мені до рота на плату перевізнику.

Цупко пригортаючись до мене, вона заплакала ще гіркіше. Мені важко було видобути з неї розумне слово, але врешті вона заспокоїлася досить, щоб розповісти, як не таланило трупі артистів усю дорогу. Вони помандрували були до Переї і давали вистави в місті, де відпочивають легіонери, однак артисти захворіли на пропасницю. Дорогою назад вони, щоб вижити, мусили виступати на току, і юдеї закидали їх камінням. У Тиверіаді вони сподівалися зорганізувати виставу завдяки перегонам, але її брат втопився біля берега, подавшись купатися. Хоч їм вдалося, пірнувши, витягти його і вони качали його по землі, а Міріна намагалася вдихнути в нього життя, він уже не ожив. Потай вони занесли його до театру, і врешті дід-грек допоміг їм уночі поховати його, щоб через виявлення трупа будівлі театру не довелося проходити процедуру очищення. Решта артистів утекли, а Міріна з речами лишилася сама в заручницях. Але вона вже неспроможна була танцювати — настільки вона перелякалася після того, як юдеї закидали її камінням за її танець.

Вона пояснила:

— Доки жив мій брат, ми покладалися одне на одного, і я не була сама-самісінька на світі. Але коли він помер і ми його поховали, я відчула себе беззахисною і зрозуміла, що куди б я не подалася, мене супроводжує неталан і я беззахисна, а тому не хочу більше жити. Я не можу ні їсти, ні пити, все тіло моє розслаблене, і я не хочу більше дивитися ні на що в світі, не хочу чути жодних звуків, не хочу відчувати жодних запахів і смаків. Я сита всім донесхочу і горюю за своїм братом.

— І я не розумію тебе, — вела вона далі. — Твої гроші — це, напевно, якась нова брехня і принада, щоб я й далі жила своїм геть марним життям і, не маючи захисту, наражалася на нові й нові удари недолі. Ні, ні, забирай свої гроші і краще лиши мене тут умирати на самоті, щоб я більше не розчаровувалася, адже нарешті я опам’яталася в цьому світі беззахисності й розпуки.

Дід-грек повернувся в комірку, приніс їй хліба й каші в мисці і тремтючими руками налив їй вина в чашку, пропонуючи їй випити.

— Одначе ходіть до моєї кімнати сценічного сторожа, — запросив він. — Там світліше і є ложе. Я зроблю так, щоб вам було зручно.

— Думаю, всяке місце непогане, — сказав я. — Ти просто лиши нас удвох, бо ми маємо дещо обговорити між собою.

Він послужливо пообіцяв, що в нас буде змога побути вдвох хоч до ранку. Якщо ми захочемо ще вина, ми можемо прийти і взяти в нього. Він вийшов, тримаючи посудину з вином під пахвою, і Міріна почала їсти, спершу знехотя, але потім дедалі жадібніше, доки миска не спорожніла й від хліба не лишилося ані крихти.

Попоївши, вона запитала:

— Що такого поганого в моєму танці й чому мене спіткало прокляття, аж я не довіряю вже своєму тілу, а лише боюся? Ти сам бачив, як я танцювала на кораблі, і танцюю я аж ніяк не для принаджування чоловіків, а щоби порозважати і схвилювати своїм умінням. А те, що я, танцюючи, гола — ну то від одягу, коли він колишеться, я лише заточуватимуся і втрачатиму рівновагу, і в моєму худому тілі небагато є на що дивитися, адже в мені є лише натреновані м’язи і навіть грудей нема, які би принаджували. Не розумію, чому юдеї так нещадно закидали мене камінням.

Вона показала синці на тілі й погано загоєний забій на голові під волоссям і розповіла:

— Ми попросили їжу в селі й хотіли в нагороду якнайкраще порозважати їх співом, музикою і моїм танцем. Але вони б закаменували мене на смерть, якби нас не було так багато. Мене муляє відчуття, ніби я зробила щось недозволене, і, певно, я вже ніколи не зможу танцювати як раніше.

Я поміркував над її розповіддю й пояснив:

— Думаю, я розумію, від чого в них така злість. Мені розповідали, що княгиня Іродіяда звеліла дочці танцювати перед розпусним Іродом Антипою, щоби схилити його віддати на страту одного юдейського пророка, який погано висловлювався про княгиню. Тому в цьому куточку землі побожні юдеї ненавидять поганський танець.

Міріна похитала головою і сказала:

— Раніше я пишалася своїм умінням і любила вільне й мінливе життя артистки. Але нас спіткала біда за бідою, тож мене заполонила тривога і я боялася кожного прийдешнього дня. Те, що втопився брат, було останнім нещастям, яке мене розчавило.

Утім, виливши свою тривогу, вона почала чудуватися, розкрила калитку, обмацала золоті й запитала, з якого дива я захотів дати їх їй і як узагалі я її знайшов. Я розповів їй про самотнього рибалку і мою ставку на перегонах і врешті сказав:

— Думаю, той чоловік з великої віддалі почув понад озером, як ти плачеш тут у театрі під сценою. Але як це можливо і як він знав, що твій брат помер, — цього я не насмілюся пояснювати. Так чи так, а гроші належать тобі, і ти вільна йти собі й приходити, як хочеш.

Міріна замислено наморщилася й попросила:

— Опиши мені того чоловіка. Чи не був він таким, що, здавалося, він багато настраждався і геть знеможений? Чи не мав він лагідне й серйозне обличчя, аж ти не можеш це обличчя забути? Чи не мав він рубців на зап’ястках і ногах?

Я натхненно мовив:

— Ти кажеш про того самого чоловіка. Отже, ти бачилася з ним.

Міріна пригадала й пояснила:

— Утікши від розлючених юдеїв, ми не мали що їсти, крім колосків, яких нарвали на полі. Врешті ми знайшли криницю і, пригнічені, вирішили заночувати коло неї. І тоді прийшов той самий чоловік, дуже стомлено дибаючи дорогою, й попросив: «Дайте мені пити». Але всі ми були злі на юдеїв. Чоловіки не підпустили його до криниці, а мій брат насміхався з нього, вигукуючи: «Хай би ти навіть у юдейському пеклі був, а я б і пальця в воду не вмочив, щоб відживити тебе, бо ти проклятущий юдей!» Проте мені врешті стало його шкода. Я зачерпнула йому води, дала йому напитися й помила йому зранені ноги, бо сам він був не в змозі, і ніхто не стримував мене від цього. Узагалі, артисти — це ті, хто розуміє людей. Мабуть, і мій брат просто жартував і врешті, звісно, пустив би його до криниці. Ми в ту хвилину були всі люті на юдеїв. Коли він напився і я помила йому ноги, він лагідно подивився на мене, поблагословив мене і сказав: «Те, що ти вчинила мені, це ти вчинила тому, хто мене послав. За цей єдиний твій вчинок тобі багато пробачиться. Будуть князі й царі, які заздритимуть тобі, бо ти дала мені попити води, коли я мав спрагу».

— Він і справді так тобі казав, Міріно? — з подивом запитав я.

— Саме так і казав, — запевнила вона. — Його слова збереглися у мене в пам’яті, хоч я їх не зрозуміла. Але через його дивність я запам’ятала його слова. А після того як я знову обернулася до інших, він зник. Зголоднівши, жуючи деревну кору, ми поклалися на нічліг біля криниці, але за якийсь час дорогою надійшла стара бабця, роззираючись у пошуках чогось. Вона мала з собою в коші ячмінні хлібини й баранину. Вона пригостила ними нас, хоч ми сказали, що не маємо ані гроша, щоб їй заплатити. Жінка мовила: «Беріть і їжте. Мені пообіцяли, що будь-що, що я віддам зі свого, мені повернеться в багато разів більше». Ми взяли й попоїли, і всі ми наситились. Чоловіки припустили, що юдеї злякалися, повівшись з нами так погано, і тому намагаються задобрити нас. Але жінка позбирала залишки назад до коша та й знову пішла собі. Мені здалося, що той знесилений чоловік зустрів був її і звелів їй принести нам їжу, бо я була приязною до нього. А хто він, власне, такий, якщо він справді той самий чоловік, якого ти зустрів уночі по той бік озера?

Я роздумував, скільки всього насмілюся їй розповісти, і, повагавшись, мовив:

— Я не знаю і сам не розумію. В усякому разі він по-князівському відшкодовує тобі за ту дещицю води, яку ти йому дала. Але навіть у найдальших думках я не міг собі уявити, що зустріну тут тебе, Міріно, і що мені доведеться саме тобі віддати гроші, які я виграв ставкою на перегонах. Мені не лишається нічого іншого, як сприйняти це за ознаку й за нагадування, що я не тільки з власної волі сів на корабель в Александрії. Але зоставайся в мирі, Міріно, і роби з грошима, що хочеш. Я мушу йти, бо чекаю на один поклик.

Міріна рішуче вхопила мене за лікоть, знову посадила мене на землю й заперечила:

— Нікуди ти ще не підеш, і я не пущу тебе в дорогу отак просто. Чоловік, про якого ти розповів, не може бути звичайною людиною. Людина не поводиться і не каже так, як поводиться й каже він.

Однак я не мав бажання відкривати таїну царства чужій-чужісінькій дівчині, в якої й ремесло сумнівне. Неласкаво я мовив:

— Ти вже маєш від нього все, що мала мати, і більше, ніж заслуговуєш. Не докучай мені.

Розсердившись, Міріна тицьнула калитку мені назад і визвірилася:

— Тоді тримай свої гроші, і нехай вони припікають тобі сумління до кінця твого життя. Грошима ти не відкупишся від мене, бо моїй тривозі гроші не зарадять. Краще я повішуся. Зараз же розказуй про нього все що знаєш, а тоді веди мене до нього.

Я зрозумів, що вскочив у халепу, роздратовано застогнав і загукав:

— Його вчинки — це не вчинки людини, і я не осягну його своїм людським розумом. Хіба в цьому краї нема юдейських вдів і сиріт, які шанують Бога й шукають царства? Чому він вибрав саме єгипетську і ще змалку грішну дівчину мені на клопіт?

Міріна образилася й мовила:

— Я аж ніяк не єгиптянка з низоти, а народилася на острові від добрих грецьких батьків і не збагну, що ти маєш на увазі, коли винуватиш мене, що я змалку грішниця. У моєму ремеслі нема нічого ганебного, адже ним я чарую і радую людей. Щоправда, я не стверджуватиму, що була лише з одним чоловіком, але на такий гріх потрібні двоє, і не знаю — чи то я більша грішниця, чи той чоловік, який, бачачи мою бідність, підкуповує мене на гріх. Але з колишнім життям я розпрощалася так цілковито, немовби вже повісилася. Я хочу для себе нового і кращого життя. Грошима мені його купити не до снаги. Тому ти мусиш допомогти мені, так ніби ти мій брат.

Мені хотілося плакати. Ледве я позбувся Марії з Беріту, як мені на голову звалили другу, ще чужішу і небезпечнішу дівчину. Але я мусив розповісти. Обміркувавши слова, я пояснив:

— Не знаю, скільки ти з цього зрозумієш, але ти бачила світ і, мабуть, спізнала й інші непоясненні речі. Я маю підставу гадати, що чоловік, якому ти дала напитися води біля криниці і з яким я заговорив уночі на березі, — це Ісус Назарянин.

— О, я чула про нього, — на мій подив, перебила Міріна. — Адже легіонери в Десятимісті майже ні про що більше не балакали. Він учиняв дива, уздоровлював хворих, воскрешав навіть мертвих і обіцяв створити для юдеїв царство. Тому його розіпнули на хресті в Єрусалимі, і його учні викрали тіло з гробниці з-під носа в Понтія Пилата, щоб запевняти народ, що він воскрес із мертвих. Чи, може, ти хочеш сказати, що він і справді воскрес із мертвих і що саме з ним я бачилася на дорозі біля криниці?

— Він воскрес із мертвих, — запевнив я. — Тому він син Божий, і я маю підставу гадати, що він має всю владу на небі й на землі. Нічого такого раніше не бувало. Поперед своїх він попрямував до Галілеї. Ти, швидше за все, бачила його саме тоді, як він був у дорозі. Він пообіцяв зустрітися ще зі своїми на горі.

— Але, — розсудливо заперечила Міріна, — як він міг відчувати спрагу, якщо він справді син Божий?

— Звідки мені знати? — роздратувався я. — Я сам відчував пальцями сліди від батога на його спині, якщо це таки був він. Я можу потвердити, що він — тіло і кість. Він людина серед людей, але водночас син Божий. І не питай мене, як чи чому воно так, бо, думаю, саме це є найдивовижнішим у ньому і саме такого раніше не бувало. Тому і його царство не може бути просто земним царством, як уявляють собі юдеї.

Міріна роздивилася довкола великими очима, в страху обміркувала мої слова й урешті пояснила:

— Якщо воно так, як ти кажеш, він прислав тебе до мене замість мого померлого брата і аж ніяк не лише через гроші. Так він пов’язав нас, як пов’язують за ноги пару голубів. Мені теж хочеться до його царства, яким би воно не було, — головне, щоб воно не скидалося на це земне життя, бо цим життям я вже сита донесхочу. Ходімо разом на гору і впадімо разом на землю перед його обличчя, щоб він узяв нас до свого царства, так, як він дав тебе мені в брати, а мене — тобі в сестри.

— Міріно, — запевнив я. — Я не бажаю і не потребую сестри. Поправді. У цьому ти дуже помиляєшся. І я в жодному разі не візьму тебе з собою на гору, бо я ще не знаю, чи знайду я навіть сам туди дорогу. Хтозна, чи не вб’ють мене його учні, гадаючи, що я шпигую за їхніми священними таємницями. Спробуй зрозуміти: вони вірять, що його царство — лише для обрізаних юдеїв. Вони не пустять туди римлян чи греків і навіть самарян, бо ті не визнають їхнього храму. Все це складніше й небезпечніше, ніж ти думаєш. Але якщо ти пообіцяєш бути чемною і не турбувати мене, то, зустрівши його, я повернуся до тебе розповісти тобі про нього, якщо він часом іще на горі не братиме до свого царства тих, кого визнає за своїх. У такому разі я вже не повернуся, але сподіваюся, що все ж таки ти згадуватимеш мене добрими думками.

Шпарко Міріна жбурнула калитку мені в очі.

— Нехай так, — з гіркотою сказала вона. — І за соломинку вхопиться, хто топиться. Тому я була готова вхопитися за Ісуса Назарянина й узяти тебе собі в брати, дарма що ти не гідний мого брата. Ми розуміли одне одного з півслова і з позирку, сміялися з однакового і жартували з усього що можна, з голоду та й навіть з принижень, щоб витримувати жалюгідне життя артиста. Іди геть, бездушний, бо ти думаєш купити людину за гроші. Давай поквапся на гору в гарному настрої, от тільки мені цікаво — щó то за царство, в яке тебе пустять, якщо ти покидаєш мене, щоб я тривожилася і вмерла? Що знаєш про беззахисність ти, багатій?

Я роздивлявся її і зрозумів з недоброго погляду її зелених очей, що вона справді з горя й затятості ладна повіситися в цьому душевному стані, бодай щоб допекти мені. Говорила вона так переконано, що мене почав гризти сумнів. Може, Ісус Назарянин і справді так задумав, щоб я розм’як і взяв Міріну собі в сестри, хай це й було безглуздям. Я починав розуміти, що його царство — це не лише те, що приємно; воно ставить вимоги, відповідати яким нелегко.

— Сестро моя Міріно, — кисло мовив я. — Тоді ходімо разом, і потім не винувать мене.

Але Міріна не вдовольнилася цим. Вона зажадала:

— Не говори зі мною з такою гіркотою. Якщо ти береш мене з собою, роби це як брат, з добрим настроєм. А то мені не буде чого йти за тобою.

І мені не лишалося нічого іншого, як по-братньому обійняти її худорляве тіло, поцілувати її в щоки й утішити добрими словами. Вона ще трохи пустила сльозу, але далі ми разом вийшли з театру, і дід-грек не зупиняв нас, а мугикав щось собі під носа, сидячи біля глека з вином у воротарській будці.

Сонце щойно зайшло за гори. У галасливому місті засвічувалися незліченні лампи й вогонь під казанами. Я так квапився повернутися на курорт, що не здогадався купити Міріні новий одяг. Через її сценічне вбрання і оздобне взуття багато хто із зустрічних вигукували до неї закличні слова. Я наморочився, доки безпечно вивів її з міста на дорогу до курорту. Якесь передчуття запевняло мене, що Ісусові учні саме цієї ночі рушать у дорогу, щоб попрямувати на гору, і вони не могли би вибрати кращого часу, адже назавтра люд подасться з Тиверіади в різні частини краю, і мандрівці на битих шляхах не привертатимуть до себе жодної уваги. Тому я поспішав.

Аж у грецькому заїзді, захеканий і спітнілий, при світлі яскравих ламп, я похопився, що діяв нерозумно. Делікатний господар заїзду, який звик без подиву спостерігати витребеньки багатіїв, прийшов до нас, обдивився Міріну з голови до ніг і докірливо сказав мені:

— Та ти просто невситима утроба, римлянине. Спершу привів із собою дівчину-юдейку собі на забаву і не сказав про це нічого, бо тримав її в кімнаті за завісами. Але це вже занадто, що ти ввечері святкового дня тягнеш з собою до мого будинку нечупарну артистку, яка, коли ти заснеш, почне пропонувати себе за кілька драхм іншим мешканцям, викличе осуд і, йдучи звідси, ще й постільні речі вкраде. Знаю я артистів.

Його очима я обдивився Міріну згори донизу й побачив, наскільки торочкувато-потертий і заяложений у неї короткий плащ танцюристки, і наскільки стерся колір її оздобних черевичків, і наскільки ще й брудні в неї коліна. Обличчя її й досі було спухле зі сліз, тож можна було подумати, що вона прийшла просто з оргії. Під пахвою вона тримала братову п’ятиголосу флейту, і не сказати, щоби флейта була чимось на кшталт рекомендації, коли намагаєшся поселитися в дорогому заїзді. Я розумів господаря заїзду, а Міріна похнюпила очі в землю й воліла тримати язика за зубами, хоча, мабуть, сказати могла би багато що. Утім слова господаря заїзду образили мене, бо цим він поставив під сумнів мою розсудливість, хоч я багато поїздив і був громадянином. Мене пройняла безглуздість усього, і я схопився обома руками за голову й вигукнув:

— Ти геть помиляєшся, чоловіче добрий! Ця дівчина — моя сестра. Ми розсварилися на кораблі, їдучи з Александрії, і вона на зло прибилася до артистів. Я знайшов її в театрі в Тиверіаді, й вона сита по зав’язку своєю авантюрою. Стривай, доки вона викупається, зачешеться і пристойно вдягнеться. Мовчи задля її репутації, і ти не пожалкуєш.

Господар заїзду повірив мені лише почасти й сердито пробуркотів собі під носа, що навіть найп’яніший мешканець, який тишком-нишком притягує лярву до кімнати в заїзді, досі ще не додумався називати її своєю сестрою. Але зрозумівши, що я не п’яний і що я знався з Міріною ще раніше, а не просто вхопив її на вулиці, він впустив нас і послав невільницю завести Міріну на купіль, сказав перукарю завити їй волосся, а гардеробнику — розкласти в кімнаті одежу, щоб я купив те, що потрібно. Я хотів для Міріни лише пристойне дорожнє вбрання, яке не привертатиме уваги, але, повернувшись із купелі, вона будь-що забажала приміряти різні убори й роздивитися себе спереду і ззаду в люстро, яке тримала невільниця, аж мені це геть надокучило, і я впав долілиць на ложе й затулив вуха руками, щоб не чути їхньої нестерпної балаканини.

Бачачи, що я не на жарт розгнівався, Міріна поскидала одяг на купу, відіслала невільницю, сіла біля мене, обережно торкнулася мого плеча й мовила:

— У жінки легшають туга й розчарування, коли в її тіло втирають запашні масті, коли їй роблять нову зачіску і дають вдягтися в добру одежу. Але спробуй згадати, що мої розлізлий плащ і зношені черевички були б мені куди миліші, якби я в них мала змогу поділитися шматком ячмінного хліба з моїм живим братом. Ти б хоч намагався сміятися, як оце я намагаюся сміятись і розважати тебе своєю поведінкою, щоб ти забув лихі думки.

Я стиснув голову руками й заремствував:

— О сестро, я буду радий, якщо журба відляже тобі від серця, але твоя тривога передалася й мені. Уже пізня ніч, і з кожною хвилиною мене мучить дедалі більший страх. Не знаю, чого саме я боюся, але в серці своєму я молю Ісуса Назарянина, щоб він не покинув нас. Не кажи мені про волосся й одежу. Мені й самому однаково, у що я вдягаюся або що я їм чи п’ю, коли наближається час сповнення і він невдовзі явиться своїм.

Міріна пригорнулася до мене, оповила мене руками, притулилася худою щокою до мого плеча й тихо спитала:

— А ти справді щиросердо назвав мене сестрою? Якщо так, мені нічого більш не треба. Саме отак я спала у братових обіймах, приклавши голову до його надійного плеча.

Минула якась хвилина, а вона вже заснула в моїх обіймах, схлипнувши ще кілька разів уві сні. А ось мені через мій неспокій сон не йшов на очі. На межі сну й неспання мені привиділося божевільне видіння. Я постарішав, мав сиву голову й прямував нескінченною дорогою в пустелі босоніж і в пошарпаній одежі. Зі мною мандрувала, змарніла й худа, Міріна з ношею на плечах, а позаду їхала на кошлатому віслюку Марія з Беріту, така потовстіла і з такими рівчаками невдоволення в куточках рота, що я вже впізнавав її лише з очей. Десь удалині попереду мене простувала ясна постать і часом озиралася, але хай як я поспішав, а знав, що ніколи її не наздожену.

Пробудившись з видіння, я зауважив, що тіло моє геть змокріло. Якщо це справді було передвістя мого майбутнього і якщо Ісус Назарянин давав своїм отаке царство, я вже не знав, чи хочу шукати Ісуса. Я згадав, як він пророкував мені й інші лиха вночі на березі озера, якщо то справді був він. Мене опанувала спокуса, і мені в моєму стані здалося, неначе темрява, темніша за темряву ночі, наближалася до мене, мов жива істота, й намагалася оповитися навколо мене.

— Ісусе Назарянине, сину Божий, помилуй мене! — гучно вигукнув я, пойнятий мукою. Темрява відступилася від мене. Я склав руки докупи і подумки прочитав молитву, якої навчила мене Сусанна. Сказавши наприкінці: «амінь», я заснув, заспокоєний, і проспав до світання.

Прокинувся я від того, що Міріна схопилася й сіла поряд зі мною. Зі шпарин у віконницях я побачив бляклий світанок. Але Міріна втупилася перед собою блискучими очима на усміхненому обличчі, скрикнула й мовила:

— О брате Марку, я бачила дивовижний сон.

Вона розповіла його:

— Ми підіймалися вогненними сходами, ти і я і ще хтось третій, але вогонь не пік, і ми сходили дедалі вище, в дедалі більшу ясноту. Коли ти змучився і не хотів уже йти далі, я взяла тебе за руку й допомагала тобі крокувати вперед. Цей сон — найгарніший сон, який я коли-небудь бачила. Він віщує нам щось добре.

— Я теж бачив сон, — мовив я і встиг подумати, що обидва сни, можливо, віщували щось одне, хоча щось одне можна побачити зовсім по-різному. Але тут пролунав стук у двері, ввійшов заспаний і зляканий слуга, звернувся до мене й попросив:

— Не гнівайся, пане, але тебе питають. Я б не насмілився тебе будити, але внизу стоїть упертий чоловік з двома віслюками. Він запевняє, що ти негайно мусиш поквапитися в дорогу.

Я накинув плащ, майнув униз і побачив, що сонце ще не зійшло. Тремтячи з холоду, я побачив Натана й на радощах закричав, впізнаючи його. Він теж був пройнятий таким нетерплячим чеканням, що забув про свою мовчанку й розповів:

— Вони вирушили вночі з Капернаума. Про це сповіщено всіх. Вирушили вони різними групами, кожен з близькими й далекими родичами. Сусанну вони теж узяли з собою, і я дав їй одного з віслюків. Другого віслюка я позичив Симону Петру, бо у нього стара й хвороблива теща. Я подумав, що тобі розумно буде мати з ним добрі стосунки, хоч він іще не знає, чийого віслюка я йому позичив. Але, думаю, вони нікого не відкинуть, хто лиш дістав вістку, бо це день милості. Наступної ночі, можливо, для Ізраїлю буде створено царство.

— Мені взяти меча? — поспіхом запитав я.

— Ти що! — застеріг Натан. — Він сам сказав: хто візьме меча — від меча й загине. Він може покликати на допомогу легіон янголів, якщо треба. Рушаймо мерщій і попрямуймо на гору, немовби у сні.

Я запитав, чи далеко до гори. Натан запевнив, що знає гору і шляхи до неї. Віддаль — одна денна дорога з чимось. На його думку, нам найрозумніше буде прибути на гору аж коли вечорітиме, щоб не привертати зайвої уваги. Я попросив його зачекати хвильку, щоб я встиг одягнутися і спорядити свою супутницю.

Аж коли ми зійшли вниз із Міріною, я зрозумів: Натан гадав, що Марія з Беріту й досі разом зі мною. Чудуючись, він глянув на Міріну, а тоді докірливо подивився на мене. Мене огорнуло відчуття провини, немов я не справдив його довіри, і я взявся жваво пояснювати:

— Ця дівчина — захожа, як і я, але вона втратила брата, і я взяв її за сестру. Зглянься на неї заради Ісуса Назарянина. Але якщо ти не хочеш брати її з собою, я теж не можу йти за тобою, бо мене зв’язує обіцянка привести її на гору.

Мій авторитет поменшав у Натанових очах, і, мабуть, у думках своїх він уважав мене пустомолотом. Одначе він лише розвів руками й не перечачи погодився з моїм рішенням. Либонь, його полегкість після довгого чекання була такою великою, що в разі нагальної потреби він би взяв із собою хоч Ірода Антипу, якби той пильно попрохав. Я посмілішав і подумав, що й учні, сповнені радісного чекання, залишать вирішувати самому Ісусу, кого він хоче пустити до себе, а кого ні.

Натан запровадив нас навпростець повз місто на битий шлях, який вів у глибину краю. Як я і здогадувався, з міста вирушало чимало людей, які напередодні побували на перегонах і заночували в Тиверіаді. Коли ми піднялися в гори дорогою, я озирнувся й побачив величний краєвид — Галілейське море та місто з колонадами. Дорога позаду нас рябіла від люду, а попереду, показуючи її напрям, виднілися хмари куряви, підняті ногами подорожніх.

На узбіччі й біля кожного мосту через короткі проміжки були розставлені на сторожі легіонери. Римські урядники, вочевидь, вирішили цього дня натрусити доброго вилову, адже легіонери зупиняли кожен транспорт — віслюків, верблюдів, коней і волові запряги, щоб зібрати дорожнє мито. Пішоходів вони з цим митом не чіпали, але часом викликали з людської маси котрогось підозрілого з вигляду чоловіка, допитували його й оглядали, чи нема в нього зброї.

Коли ми почали спускатися косогором у глибину Галілеї, мені здалося, наче весь галілейський край — це суцільний сад. Такими густими були посадки край дороги. Побоюючись римлян, багато пішоходів без жодної причини відбігали на узбіччя, коли бачили легіонерів на сторожі. А ось місцеві рільники підбігали до дороги, лаялись і ремствували, що ті юрби, оминаючи сторожові пости, толочать їхні посадки й затоптують обгороджені мурами виноградники.

Нас не оглядали й нічого не питали, хоч за обох віслюків нам довелося заплатити дорожнє мито по три рази. В опівденній порі ми відпочили поблизу криниці, дали відпочинок віслюкам і поїли. Аж тоді я згадав собі щось, і мене пройняла стурбованість. Я спитав Натана, чи напевно Марія Магдалина дістала звістку, — може, я мушу повертати назад, щоб її пошукати. Проте Натан заспокоїв мене й запевнив, що всіх, хто чекав, напевно було сповіщено.

Під час нашого відпочинку я розглядав людей, які прямували дорогою, не маючи терпіння перепочити бодай у найгарячішу пору дня, і намагався відгадувати, скільки з них і хто саме теж мандрує на гору. Далебі я бачив, як дехто прямує з виразом радісного чекання і з прояснілим обличчям, немов вони не наковталися дорожньої куряви чи не відчували втоми в тілі. А ось ті, хто повертався з перегонів, ішли з хитлявою головою і знудженим виглядом. Багато хто відламав з дерев густолисті гілки й затулявся ними від сонячного пряження, бо день був гарячий. Дорогою повз нас пройшов гарний юнак, ведучи сліпця.

Саме коли ми готувалися їхати далі, ми ще здалеку почули стукіт копит і коліс колісниці й застережні вигуки. Повз нас промчала дорогою сіра кінська запряжка, яка напередодні брала участь у перегонах. У заторі біля сторожового посту візничому довелося було стримати коней, а тепер він скористався нагодою, щоби пришвидшитися, не зважаючи на пішоходів. Я подумав, що з такою швидкістю він іще, бува, зіб’є когось з ніг — така тиснява була на дорозі.

Доїхавши до повороту, ми побачили, що нещастя таки сталося. Група людей зібралася на узбіччі, грозячи кулаком колісниці, яка вже зникла вдалині. Той юнак, що вів сліпого, встиг був відштовхнути того з-перед колісниці, але сам потрапив під ноги коням. Йому потовкло голову, аж у нього з чола текла кров, і, мабуть, переламало ногу, адже вона його не тримала, коли він спробував підвестися. Сліпець сердито нарікав, не розуміючи, що ж сталося.

Помітивши, що знадобилася допомога, група людей швидко розсіялася і рушила далі. Юнак витирав кров із чола й обмацував ногу. Я з цікавістю дивився на нього й думав: він має дякувати долі, що уцілів. Зціпивши зуби, він у відповідь глянув на мене й обернувся до сліпого, заспокоюючи його кількома емоційними словами. Ми би проїхали повз, але Міріна гукнула Натану, наказуючи йому зупинитися, і спритно зіскочила з віслюка на дорогу. Вклякнувши біля юнака, вона обіруч помацала його ногу й гукнула нам:

— Перелом!

— Якщо ти вдовольнила свою цікавість, — іронічно сказав я, — їдьмо далі, бо ми поспішаємо.

Юнак звернувся до нас:

— Ізраїльські чоловіки, заради милосердя пожалійте мого сліпого батька. Ми не з тих, хто має недобру славу, але мій батько втратив зір і йому пообіцяли, що він знайде зцілителя, якщо ще сьогодні ввечері встигне дістатися до нього. Завтра буде вже запізно. Я — то таке, але щиро прошу: візьміть з собою мого батька і припровадьте туди, де починається Назарянська рівнина. Там хтось інший, певно, зглянеться на нього й заведе його на потрібну дорогу.

— Доріг чимало, і багато є обманців, — вкинув Натан. — Ти цілком певен, яка то має бути дорога, юначе?

Усмішка осяяла хлопцеве лице попри біль, і він, навіть із закривавленим видом, був гарний, безпорадно сидячи на землі.

— Є лише одна дорога, — радісно відказав він.

— Тоді нам по дорозі, — зазначив Натан і запитально глянув на мене. Знехотя я зліз із віслюка й звелів:

— Ходи, сліпцю, я допоможу тобі залізти на віслюка, а сам піду пішки.

Міріна запропонувала:

— Якщо нам справді по дорозі й вони прямують на гору, чому ми маємо лишати хлопця напризволяще? Перев’яжімо йому рану й посадімо його на віслюка. Я звикла ходити пішки.

Юнак мовив:

— Я не хотів би ставати вам за клопіт, але якщо ми діти одного батька, він напевно благословить вас, якщо ви мені допоможете.

Мені було важко примиритися з думкою, що бідний галілейський хлопець зі зламаною ногою і його сліпий батько, який сердито щось буркоче собі під носа, рівні мені і що вони мають однакове зі мною право — а може, як юдеї, і більше за моє — шукати Ісуса Назарянина. Але зрозумівши це, я подякував Міріні, бо її природжена приязнь переважила повільність моїх власних думок. Ми разом помили юнаку обличчя, перев’язали голову, наклали шину на зламану ногу й відламали міцну палицю, за допомогою якої йому вдалося дострибати на одній нозі до віслюка. Його сліпий батько весь час сидів на віслюку, готовий рушати, і, нетерпляче крутячи головою, прислухався до нашого порання. Зненацька він гукнув владним тоном:

— Хто вона, та дівчина, голос якої я чую і яка вміє казати лише кілька слів нашої мови? Не дозволяй їй торкатися тебе, сину, не говори з нею і навіть більше не дивися на неї, щоб ми не занечистилися в цій святій подорожі.

Юнак засоромився й мовив:

— Мій батько знає закон і все своє життя ретельно його дотримується. Нещастя спіткало його не через брак праведності. Зрозумійте його. Він не хотів би якось занечиститися перед зустріччю з цілителем.

Незважаючи на свою злобливість, сліпець учепився в мого віслюка обіруч, і його було б важко навіть силою зсадити з віслюка на дорогу. Мої добрі думки розвіялися, і я з притиском дорікнув:

— Твої власні одноплемінники покинули тебе при дорозі. Дівчина є грекинею, а сам я необрізаний і поганин, хоча вдягаюся по-гебрайському. Сподіваюся принаймні, що мій віслюк не занечистить тебе, коли ти так міцно сидиш на ньому.

Натан примирливо сказав:

— Не бійся їх, сліпцю. Сам я з Ізраїлевих синів і з тихих. Вони шукають ту саму дорогу, що й я. Знай, що свого часу я мешкав у пустелі в зачиненому будинку, вчився читати рукописи, віддав своє майно синам світла і їв разом із ними на їхніх спільних трапезах. Але я неспроможний був стати книжником. Тому я вирушив з пустелі на пошуки нового вчителя праведності й пішов слідом за пророком, який був у плащі з верблюдячого волосу та проповідував наближення царства, і я прийняв у нього хрещення. Його вбили, і я пов’язав себе обітницею мовчання, щоб не спокушатися говорити таке, що може знати лише справдешній учитель праведності. Але час настав, і час уже тут. Тому я знімаю з себе обітницю. Вір мені, сліпий чоловіче. Ні в цей час, ні в цьому народі, в жодному племені нема жоднісінького чистого чи безгрішного. Миття і жертви тебе не очистять, і навіть найсправжніший учитель праведності не може тебе очистити. Але слово сталося тілом і ходило поміж нами, хоч ми його, наставника, не знали. Його розіп’яли на хресті, і він устав із могили, щоби звільнити нас від гріхів. Якщо ти йому віриш, він уздоровить твої очі й вони стануть видющі. Але якщо порівняно з нами, іншими, ти вважаєш себе чистим, не думаю, що він тебе уздоровить.

Сліпець гучно застогнав і відняв одну руку від віслюка, намацуючи шов свого плаща, щоб роздерти на собі одежу. Проте хлопець ухопив його руку, стримуючи його, і мовив:

— Ці приходьки виявили до нас милосердя, тимчасом як чисті покинули нас. Не будь бездушним і не засмучуй їх. Сонце нашого батька світить і добрим, і злим, і Ізраїлевим дітям, і поганам. Не уявляй себе яскравішим за його сонце, коли тебе вже покарано сліпотою.

Одначе сліпий звелів йому помовчувати й попросив Натана вести віслюка попереду нас, щоб ми не були занадто близько до нього. Ми з Міріною відстали від решти, утім юнак притримав свого віслюка, щоб ми з ним порівнялися, дивився на нас без страху й пояснював:

— Старій людині важко звільнитися від старого, але правильно сказав ваш проводир. Немає праведника на землі. Хай я і надірвуся, щоб виконати закон, а це не звільнить мене від гріхів. Я не вважаю себе кращим за поганина і не можу повірити, що ваше милосердя занечистить мене.

Я дивився на нього. Обличчя його було з болю жовтуватим, і він зціплював зуби, щоби втриматися на віслюку. Я сказав:

— Обличчя твоє чисте, а очі ясні. Не думаю, що ти свідомо дійдеш до гріха.

Він пояснив:

— Бог створив людину за своєю подобою. Але через прогрішення наших предків Адама та Єви Божа подоба померкла в мені, і перед Богом я почуваюся голим і соромлюся.

— Я читав це і чув, — сказав я, — але ніколи цього не розумів. Юдейський книжник в Александрії витлумачив мені, що і ця оповідь — це лише алегорія.

Юнак спробував усміхнутися:

— Як я, неосвічений хлопець, щось зрозумію? Проте я бачив Ісуса Назарянина на березі озера. Він зробив сліпих видющими, а калік і розслаблених — здатними ходити. Він називав себе хлібом життя. З великою охотою я пішов би за ним, але мій батько — суворий чоловік. Якби він був добрий і лагідний, я втік би від нього. Одначе серце моє казало, що я б лише втік від його суворості, якби пішов за Ісусом. Мій батько більше вірив учителям синагоги, які засуджували Ісуса за те, що він знався з грішниками. Не раз батько шмагав мене за нього, коли я занедбував поденщину, щоб послухати його. Батько вважав його підбурювачем. Але несподівано батько осліпнув. Увечері він прочитав молитву й ліг спати, а прокинувшись уранці, вже нічого не бачив і спочатку не повірив, що вже розвиднилося. З цього він удався в розпач, і ніхто не зміг його уздоровити. Тоді уже він ладен був повірити Ісусові й розшукати його, але Ісус на той час перебував у Юдеї, в Єрусалимі, і там його розіпнули. Батько подався до тутешніх тихих. Ті відкрили йому, що Ісус воскрес, і назвали нам день, час і дорогу, якою ми ось ідемо. Батько твердо вірить, що Ісус може його уздоровити, якщо тільки ми вчасно дістанемося до нього. Я теж вірю в це, але мені б хотілося, щоби батько волів шукати його царство, а не лише зір.

Міріна жваво спитала мене, що саме так довго казав юнак. Я повідав це їй. Вона дуже дивувалася й мовила:

— Цей ясноокий хлопець має таке чисте серце — я не думала, що такі, як він, узагалі бувають. Чому саме з ним мала статися біда?

— Ти про це не питай, — застеріг я, — коли він сам скоряється цьому без розпитувань. Забуваючи про свій біль, він бажає лише добра своєму неласкавому батькові. Закон юдеїв — шанувати батька свого й матір свою.

Але Натан почув моє пояснення і зрозумів грецьку. Ведучи віслюка, він обернувся назад і мовив:

— Таким був і є закон. Однак мені розповідали, як Ісус Назарянин навчав, що чоловік має покинути дружину, син — батька й матір, брата й сестру, а багатій — свою домівку й речі заради царства. Коли він покликав, рибалки мусили лишити невід в озері, а орач — вола, і він не пускав до себе навіть того, хто спершу хотів поховати батька.

Сліпець знову гучно застогнав і вигукнув:

— Я опинився поміж паплюжниками, а віслюка веде сам чорт! Чи можна чекати чогось доброго від дороги, коли ті, хто її тримаються, вбивають закон словами?

Його син спохмурнів, але почав його втішати й запевнив:

— Я не чув, щоб Ісус такого навчав. Він називав блаженними тихих і миротворців. Він забороняв казати лихе слово і противитися злу й наказував любити ворогів і молитися за утискувачів. Він запевняв, що його батько знає всі наші потреби й задовольнить їх — головне, щоб ми, не турбуючись про завтра, шукали спочатку його царство.

Я почав дивуватися і сказав з гіркотою:

— Багато чого я вже про нього почув, і що він навчав. Його вчення суперечить самому собі, залежно від того, хто що розповідає про Ісуса. Я вже не розумію, чому вірити про нього.

Але Міріна зачудовано дивилася на нас і запитала:

— Чому ви раптом сперечаєтеся про нього, коли ми прямуємо до нього? Думаю, я найщасливіша з вас, бо ще небагато що про нього знаю — я немов порожня посудина, яку він може наповнити, якщо захоче.

Її слова зачепили мене. Коли ми йшли позаду віслюків, я встромив очі в дорожній порох і перебирав у голові все, що зі мною сталося і з наскільки мінливим настроєм я все це сприймав. Я вже не знаходив у собі нічого доброго і не знаходив у собі досить любові. Утім я ще востаннє запевняв себе, що шукаю я воскреслого аж ніяк не лише з нічого не вартої цікавості. У серці своєму я молився іменем Ісуса Назарянина і просив, щоб із мене витекли мої марнославство й себелюбність, знання й земне розуміння, і навіть власний мій розум, щоб і я був лише порожньою посудиною і готовий приймати його правду, якщо він хотів її в мене влити.

Помолившись, я здійняв очі й побачив, як за рівниною підноситься гора і пополудневе сонце золотить її круглу вершину. З першого погляду я збагнув, що це саме та гора. Такою високою, такою пропорційною і по-гарному круглою була вона, пануючи над місцевістю. Ми трималися битого шляху, перейшли річище пересохлого струмка, а тоді повернули стежкою, що пролягала косогором, на південь, щоб обминути місто, яке, за словами Натана, лежить на північному схилі гори. Посадки скінчилися, стежка вела крізь хащі, і ми лишалися в тіні гори. Довкола нас стояла тиша. Ми не чули голосів тварин і не побачили жодної людини. Так безгучно все було, що я запитав себе, чи справді ми на правильному шляху. Але з землі, дерев і гірського схилу, що вигинався гарною дугою, я відчував, що гора священна. На душі стало спокійно, і я вже не був нетерплячим.

Натан теж не поспішав. Думаю, він вибрав цю важку дорогу, щоб уникнути інших подорожніх і зайвих питань, позаяк він роздивлявся небо і дедалі темніші тіні й зупинив віслюків, щоб перепочити. Мене, римлянина, дивувало, що ми не натрапляли на виставлених тихими вартових, адже це мало бути настільки велике й таємне зібрання, що ймовірно Ісусові прибічники відрядили своїх на стежки перед горою, щоб показувати дорогу прибульцям і перепинити непроханих. Коли на небі зайнялися три зірки, ми рушили далі, наблизилися в темряві до гірської вершини і розгледіли великий натовп, який гуртами посідав на землю в чеканні.

Усе було неймовірно тихим, і люди розмовляли між собою лише пошептом, тож це скидалося на ніжний шелест вітру, чутний з гірської вершини. Натан прив’язав віслюків, заховавши їх у ліску, і допоміг сліпому зсісти. Ми з Міріною підтримували хлопця. Так ми підійшли до натовпу й сіли на землю окрай нього, за кілька кроків від найближчих гуртів. По той бік від натовпу ми теж побачили на тлі неба якийсь рух і наближення тіней. Прибульці сіли додолу, не заговорюючи ні до кого, і, як і ми, почали чекати. З шелесту шепотінь я зрозумів, що на вершині гори зібралися таким самим робом, як і ми, сотні людей, і я ніколи б не подумав, що такий великий натовп може чекати так тихо.

Так минула перша нічна варта, а втім ніхто не знудився чеканням і ніхто не вставав і не йшов геть. Стояв час темного місяця, але світло зірок було яскравим і падало на землю, наче срібло. Поступово я відчув дедалі дужчу присутність сили. Я оповив Міріну руками й відчув, як її худорляве тіло завмерло в чеканні. У мене було те саме відчуття, що й одного разу у моїй кімнаті в Єрусалимі. Здавалося, ніби на мене падають важкі краплі. Але мацаючи собі лице, я не відчував на ньому нічого вологого.

Я помітив, що люди підводяться, немов щоби краще побачити, і я й собі підвівся. З-посеред натовпу встала у світло зірок висока постать і заговорила до народу гучним голосом, кажучи:

— Мужі-браття.

Усе змовкло, стало тихо-тихесенько. Він повів далі:

— Збіжжя достигає до жнивування, на порозі — свято жнив, і сорок днів, які він нам дав, добігають кінця. Надходить час, і на нас чекає прощання. Туди, куди він піде, ми не можемо його супроводжувати. Він був тим хлібом, який зійшов з неба. Хто споживає той хліб, житиме вічно. Той хліб, що його він дав, — це його тіло, дане за життя у світі. І ми більше не сперечаємось, як він може дати своє тіло нам на поживу, бо ми одинадцятеро це спізнали й засвідчуємо це. Нам він довірив таїну царства. Поправді, якщо ви не споживаєте тіла сина Людського і не п’єте його крові, в вас немає життя в собі. А хто споживає тіло сина Людського і п’є кров сина Людського, той матиме вічне життя, і його воскресять останнього дня. Його тіло — це правдиво пожива, і його кров — це правдиво пиття. Хто споживає його тіло і п’є його кров, той перебуває в ньому. Але якщо серед вас є хтось, кого це ображає і хто вважає це суворими словами, нехай встане й піде геть, і ніхто його не осудить.

Проте ніхто не встав, щоб іти геть, і я теж не встав, хоч боявся цієї містерії. Я би навіть не зміг встати, бо мої ноги й руки були ослаблі і я тамував подих.

Промовець довго мовчав і стояв дужий, мов скеля, у світлі зірок посеред безмовного натовпу. Але потім заговорив знову і розповів по-простому, наче дитина, й немов і сам дивуючись:

— Ми їли песахове ягня разом із ним тієї ночі, коли його було виказано. Це тоді він узяв хліб, поблагословив і поламав його й дав нам, кажучи: «Це моє тіло». І він узяв чашу, подякував, дав нам і сказав: «Пийте всі, бо це моя кров, яку буде пролито за багатьох для прощення гріхів».

Розповівши це, він повів далі, підіймаючи обидві руки:

— Тож беріть і споживайте й пийте всі, хто його любить і за ним сумує і вірить, що він Христос і син Божий. Поблагословіть хліб його іменем, поламайте і дайте одне одному, і поблагословіть вино його іменем і дайте попити одне одному, щоб той, хто має, дав тому, хто не має, і щоб ніхто не лишився ні з чим. Попоївши й попивши, не спімо й чекаймо на нього.

Закінчивши, він спустився додолу, і натовп зарухався, коли люди вставали помити руки й навзаєм допомагали, ллючи воду одне одному на руки. Води в нас було небагато, але Натан полив на руки і нам, і сліпцю, і його сину, а далі я взяв посудину й полив йому на руки, і він не бачив у цьому нічого поганого. Ми мали вдосталь харчів, але сліпий почав труситися й пошепки попросив усе ж таки дати йому поїсти власний хліб і попити власне пиття. Ніхто й досі не розмовляв гучним голосом, але гомін натовпу був схожий на чимдалі дужчий шум вітру.

Я вже не ображався, хоча сліпець відповідно до свого закону не захотів їсти наш хліб. Натан поблагословив його хліб іменням Ісуса Христа, роздер хліб надвоє і дав йому та хлопцю. Потім так само поблагословив наш білий хліб, дав мені й Міріні, попоїв сам і мовив:

— Нехай буде цей хліб хлібом безсмертя, про який розповідали. Нехай стане він для тебе життям, а не смертю.

Я впокорився і сказав:

— Нехай буде воля його, бо він син Божий. Якщо його воля, щоби хліб став для мене смертю, бо я чужинець, я підкорюся цьому.

Коли ми попоїли хліба, Натан поблагословив питво сліпця й дав попити йому і хлопцеві. Нам він долив води до вина й поблагословив келих. Я попив, і він попив, і келих лишився в руці Міріни. Ми їли й пили так само, як і всі решта їли й пили довкола нас, ділячись харчем одне з одним.

А от сліпий з’їв лише кілька куснів, а далі зайшовся плачем, вихитував головою, сидячи на землі, й нарікав:

— Я споживав тіло сина Божого і пив його кров. Я вірю, що для нього все можливе. Нехай він сам помилує мене за невіру.

Міріна подала келих мені. Я попив і простяг його Натану. Він теж попив, і келих повернувся до Міріниної руки. Попивши, вона схилила келих, з подивом обдивилася його і сказала пошептом:

— Келих у моїй руці анітрохи не порожніє.

Я теж сказав так само здивовано:

— Я гадав, що вже з’їв хліб, але ось хліб цілий біля мене. Це ти поклав його біля мене, Натане?

Натан заперечив:

— Ні, я не клав хліба біля тебе, але, може, ми мали з собою більше хліба, ніж я думав.

Ще раз ми попили з келиха, і він не порожнів. Але я вже не дивувався нічому, що діялося, бо все діялося, неначе у ясному сні, хоч я сидів на землі й відчував її холод, бачив над головою зоряне небо і чув гомін натовпу, немов важкі хвилі з клекотом били в береги довкола мене. Єдина думка, що залишалася в мені, — це була екзальтована певність, що Ісус Назарянин прийде і я його побачу. Його хліб не застряг у мене в горлі, і від його вина я не задихнувся.

Так минула друга нічна варта, і не думаю, щоби хтось заснув, — усі чекали. І в чеканні не було нічого нетерплячого — це чекання було немовби готуванням. Раптом сліпий здійняв голову й запитав:

— Що, вже розвидняється — бо я наче бачу світло?

Він завзято крутив головою і встромив очі поміж натовп.

Ми й собі попідводилися й побачили, що воскреслий прийшов і став посеред своїх. Як і в яку мить він прийшов, цього я не міг пояснити, але його неможливо було ні з ким переплутати. Він мав на собі біле вбрання, і яскраве світло зірок відбивалося від білого, тож здавалося, наче його постать сяє світлом, і обличчя його теж сяяло. Дуже повільно він ходив серед натовпу й подекуди зупинявся, неначе вітаючись зі своїми, і простягав до них руки, неначе благословляючи їх.

Поступово всі підвели голови й дивилися в одному напрямі, але ніхто не наважувався встати й підбігти до нього. Зненацька ми почули надприродно сильний жіночий скрик. Жінка рвучко кинулася долілиць на землю перед ним і гукала з плачем і радістю в голосі: «Мій Господи і мій Боже!» Натовп здригнувся, але назарянин схилився і торкнувся її голови рукою. Жінка відразу замовкла. Ми почули зітхальне дихання натовпу, але потім дедалі більше людей зашепотіло: «Це він. Господь прийшов до нас».

Сліпець потягнувся головою, почав здіймати й опускати руки, стоячи навколішках на землі, і сказав:

— Я не бачу його. Я бачу лише світло, немов мені в очі світить сонце.

Мені несила розповісти, скільки він перебував серед нас, бо здавалося, ніби час зупинився, а проте я проживав повним людським життям, коли він ходив посеред натовпу, зупиняючись біля своїх, нікого не забувши. Усе було простим і природним — і настільки самозрозумілим, що в мене не лишилося жодної власної думки, щоб засумніватися чи дивуватися, як усе сталося. І єдине, що я можу зрозуміти, — це те, що, бачачи його, я був тієї ночі в його царстві.

Нарешті він дійшов трохи ближче до нас, і з його наближенням усе здригалося й бурхало в мені, неначе моє єство було талою водою. Здавалося, він заговорював з людьми, благословляючи їх, але не чулося ані звуку, хоч я розгледів, як хтось завзято киває, ніби щоб відповісти йому. Врешті він став перед нами й подивився на нас. Обличчя його було втомлене і сяйливе, а з його очей світилося його царство. Я побачив, як у сліпця ворушиться рот, але я не почув ані звуку, аж почав питати себе, чи не оглух я знагла. Проте він сам простягнув руку, торкнувся пальцями очей сліпого й поклав руку на голову його синові. Обидва впали додолу перед ним і непорушно лежали. Трохи віддаля на землі так само лежали, ослаблі, ще кілька тих людей, до яких він доторкнувся.

Потім він подивився просто на мене, і його погляд був таким, що мені здавалося, я помру, якщо він торкнеться мене. Вуста мої ворушилися і, мабуть, я заговорив з ним, хоч не чув свого голосу. Здається, я попросив:

— Господи, візьми мене до свого царства.

Він мовив:

— Не кожен, хто каже до мене «Господи, Господи», гідний царства, але той, хто чує моє слово й виконує волю мого Отця.

Я спитав:

— А яке твоє слово і яка воля твого Отця?

Він сказав:

— Ти це вже знаєш. Те, що ти чиниш одному з цих найменших, це ти чиниш мені.

Ще раз я запитав про його царство, — мабуть, уперто, адже він усміхнувся мені вибачально, наче дитині, яка щось канючить, і сказав:

— Про царство небесне годі сказати, що воно отут чи отам; царство — воно в тобі й в усіх, хто мене знає.

І ще він сказав:

— Я нікого не відкидаю, хто мене кличе. Де двоє чи троє збираються моїм іменням, там я буду з ними до кінця часів. І ти ніколи не будеш так наодинці, щоб я не був з тобою, коли ти мене кличеш.

Він одвів погляд від мене, зупинився й подивився на Натана. Я побачив, як у Натана ворушиться рот, але не почув ані слова. Подивившись на Натана, він подивився лагідно й на Міріну, але в неї вуста не ворушилися. Він розвернувся й почав повертатися до своїх.

Сліпець та його син лежали на землі, наче мертві, але, помічаючи мій страх, Натан труснув головою і прошепотів:

— Вони не вмерли. Вони лише сплять. Не чіпай їх.

Ще я побачив, як ті одинадцятеро скупчуються довкола нього, і скидалося на те, що він з любов’ю говорить до них, а вони йому відповідають. Але сльози затуманили мені очі, тож я бачив його вже лишень як яскравий туман посеред тих одинадцятьох. Коли я виплакався, його вже не було, і мені несила розповісти, як і якої миті він пішов від нас. Я радше відчував, аніж бачив, його відсутність, бо разом із ним з-поміж нас зникла сила. Здавалося, наче я прокинувся зі сну; я чхнув і знову міг ворушити кінцівками, як і доти.

Час повернувся. Я побачив за небом, що була третя нічна варта й наближався світанок. Люди вставали й роззиралися шукальним поглядом. Я почув вигуки й палкі розмови, немовби всі навперебій хотіли розповісти одне одному, що кому він сказав.

Я теж із захватом вигукнув:

— Натане, Натане, я заговорив із ним, і він мені відповів! Будь мені за свідка, що він не заборонив мені свого царства.

Але Натан зі здивуванням труснув головою і не згодився:

— Я аж ніяк не можу бути тобі за свідка. Авжеж, я бачив, як у тебе ворушився рот, але, певно, тобі відібрало язика, бо я не чув ані звуку. А от я заговорив із ним, і він мені відповів.

Міріна обіруч ухопила мене за лікоть і захоплено пояснювала:

— Я не насмілилася заговорити з ним, але він упізнав мене, всміхнувся й сказав, що я вже ніколи не знатиму спраги в цьому житті, бо я напоїла його, коли він хотів пити.

Натан знетерпеливився, розізлився і вигукнув:

— Та ви як несповна розуму обидва! Він не з вами заговорив, а з нас трьох він заговорив лише зі мною й показав мені дорогу. Він навчав, що ніщо не є нечистим, що заходить в людину, а нечисте те, що виходить з людини. У його царстві багато осідків. Кожному буде дано за його мірою, одному більше, а другому менше, але не лишиться ні з чим той, хто його щиро проситиме. Тим одинадцятьом я мушу вірити, бо їх він вибрав своїми посланцями. Його царство схоже на гірчичне зерня. Воно повільно проростає, але з нього виросте дерево, на гілках якого гніздитимуться птахи з усіх сторін світу.

Натан замовк, утупився перед собою, немов прислухаючись, і негучно закінчив:

— Ще багато чого він мене навчав, але боюся, що я забув. Мабуть, усе у свій час знову пригадається.

Я був зачудований, але його царство й досі пробувало в мені, як він сказав, і на душі в мене лежав спокій.

— Не гнівайся на мене, Натане, — попросив я. — Я справді гадав, що він говорить до мене, і досі вірю, що він і до мене говорив. Може, він говорив до кожного за його потребою. Якби я знав і міг записати все, що він цієї ночі говорив своїм, це, мабуть, не помістилося б у жодній книзі. Тому, певно, не мало бути так, щоб усі чули, що саме він кожному каже.

Натан полагіднів, поклав руку мені на плече й мовив:

— У всякому разі я бачив, що він дивився на тебе і з тобою не сталося нічого поганого. Тому я торкаюся тебе, і ти не є для мене нечестивим.

Ми порадилися разом і обидва подумали, що нам буде найкраще піти з гори до того як розвидниться, щоб мене не впізнали. Але сліпець та його син і досі лежали на землі, сплячи мов мертві, і ми не наважилися будити їх. Напризволяще ми їх кинути не могли. Тому ми й далі сиділи долі й чекали. Коли почало дніти, хвилювання і радість у натовпі ставали дедалі гучнішими. Багато хто спільно співали хвалебних пісень. Інші захекано бігали від гурту до гурту, вітаючи друзів і засвідчуючи, що бачили воскреслого на власні очі. Ми чули, як вони з розчервонілими з хвилювання обличчями гукали одне одному:

— Мир тобі! Тобі теж прощено гріхи? Що, він і тобі пообіцяв вічне життя? Поправді, ми — ті, хто побачив його тут на горі, — ніколи не спізнаємо смерті.

Земля піді мною була тверда, тіло моє заклякло, і я стискав руки, щоб відчути живі кінцівки. Коли почало розсвітати й люди помалу впізнавали одне одного, ті одинадцятеро теж узялися по двоє по троє ходити в натовпі. Я побачив, як вони будять і підводять на ноги тих, кого торкнувся був воскреслий і хто попадав додолу й забувся.

Троє з них підходили до нас, і в першому з них я впізнав чоловіка, який уночі підніс голос і казав натовпу суворі слова. Впізнав я його за круглою головою й широкими плечима, і при бляклому ранковому світлі я побачив, що його бородате лице палке і вперте. З ним був молодий Іван. Обличчя в нього зблідло з неспання, але й досі лишалося найчистішим і найяснішим юнацьким видом, який я коли-небудь бачив, аж мені стало добре на душі, коли я просто дивився на нього. Третій з них був мені незнайомий. З його обличчя я лише впізнав у ньому одного із тих одинадцятьох, і пояснити це я можу хіба що тим, що в його лиці було щось від лиця Ісуса Назарянина, хоча по-інакшому і невиразно, мовби крізь серпанок.

Розуміючи це, я пригадав самотнього рибалку, з яким заговорив уночі на березі озера. Після того як я побачив воскреслого Ісуса Назарянина лице в лице, я спробував пригадати й обличчя рибалки. Але й досі я напевно не можу сказати, чи справді то був Ісус Назарянин. Однак я вірив, що бачив його на березі озера й заговорив із ним, хоч тоді ще його не знав. А втім, чому він явився саме мені, цього я ніяк не можу зрозуміти.

Що ближче підходили ті троє, то більше мене огортало почуття провини, тож я спробував відвернути голову й приховати від них своє обличчя. Вони ще не звертали на мене уваги. Вони схилилися до сліпого, поторсали його, поставили на ноги і звеліли:

— Прокидайся, соньку.

Сліпий протер очі затиллям руки, втупився в них і сказав:

— Я бачу вас. Вас троє чоловіків, але я вас не знаю.

Перший з тих трьох мовив:

— Ми — обрані за посланців Ісусом Назарянином, сином Божим. Я Симон, якого він назвав Петром, а от ти хто такий, що ми тебе не знаємо?

Сліпий доторкнувся рукою до свого чола, роззирнувся довкола видющими очима, дуже втішився й розповів:

— Уночі я побачив велике світло. Сила торкнулася моїх очей так боляче, що я зомлів. Але тепер я повернувся до тями й бачу обома очима, хоч був сліпий, коли прийшов сюди.

У захваті він нахилився до сина, розторсав його, підвів на ноги, обійняв і вигукнув:

— Воскреслий Ісус Назарянин уздоровив мене вночі! Нехай буде благословенне ім’я його! Усе своє життя я славитиму Бога, який послав його.

Ще вві сні хлопець стягнув пов’язку з голови. Рана на його чолі загоїлася так, що від неї було видно лише рубець, і він стояв обома ногами, не чуючи болю. Зауваживши відчуття дискомфорту, він схилився зняти шину, потер ногу і з подивом зазначив:

— Кістка в нозі вже не зламана.

Симон Петро запевнив:

— Учора вночі він уздоровив усіх, кого скликав з народу для доведення свого воскресіння, щоб його воскресіння мало досить свідків. Разом і водночас усі ми бачили його. І він не лише уздоровив очі й вуха і зробив калік здатними ходити, а він уздоровив нас від гріхів і відчинив нам брами вічного життя.

Однак Іван утупився в мене поглядом, торкнув Петра рукою за лікоть і мовив:

— Ми не знаємо оцих двох, і ми їх не кликали, але він сам уздоровив їх від недуг. Серед присутніх є й інші непрохані, але він уночі не відіслав від себе нікого. — Іван зі звинуваченням показав на мене пальцем і вів далі: — А от цього чоловіка я знаю. Він напосідав на нас у Єрусалимі, доскіпливо обплутував нас запитаннями, збивав з пуття жінок і довів до спокуси Симона Киринейського і Закхея, аж Левію довелося піти до нього, щоб застерегти його від зловживання йменням нашого вчителя. Це той самий Марк, поган і римлянин. Не розумію, як він може бути тут.

Симон Петро здригнувся, виважив стиснуте в кулак велике ручище й гукнув:

— Це що, і тут з нами виказувач?

Але Іван і той другий стримали його за руки й застерегли:

— Не привертаймо уваги, а відведімо їх кудись окремо. А то народ злякається й закаменує його, а його кров справлять з нас, бо він громадянин.

Петро дихав із пихканням, похмуро видивлявся на мене і сказав:

— Серед народу є фанатики. Що скажеш, римлянине, якщо я віддам тебе їм до рук? Вони заведуть тебе в печеру, і ти вже не повернешся.

— Я не боюся ні тебе, ні жодної людини, — заприсягнувся я. — Чого мені боятися, коли твій наставник учора вночі не відкинув мене від себе? Напевно в його волі було б завадити мені прийти, якби він цього хотів. Чи ти в цьому сумніваєшся?

Стривожені, вони троє відвели нас п’ятьох осторонь у лісок, де були прив’язані нами віслюки, і порадилися між собою, чи не слід їм покликати сюди й інших учнів. З їхньої розмови я зрозумів, що на горі серед народу є і Никодим, Симон Киринейський і Закхей, яких я знав. Але Іван сказав:

— Що більше людей ми сюди покличемо, то більше зайвого галасу. Римлянин має рацію. Господь не відкинув його від себе. Як це можливо, цього я не розумію, але чи має слуга бути розумнішим від свого пана?

Коли ми відійшли осторонь, уздоровлений сліпець та його син попросили за нас і розповіли, щó з ними сталося на дорозі і як я пожалів їх і привів із собою на гору. Проте Симон Петро гарячкував:

— Невже недосить тієї ознаки, що ви перекинулися під ноги коням і хлопець зламав ногу? Вас не кликали, і він не хотів вас бачити на горі.

Хлопець зажурився, кинувся навколішки перед Петром і попросив:

— Пробачте мені, святі мужі. Я не бажав нічого лихого. Лише заради батька я це зробив. Я аж ніяк не просив його уздоровити мою ногу, я навіть не думав про таке. Але й мене він зі своєї добрості торкнувся і уздоровив мені ногу. Певно, він ось так мені пробачив. Пробачте і ви мені й моєму батькові.

Мені теж не було важко впокоритися, коли я дивився на тих трьох стурбованих чоловіків.

— Якщо хочете, я кинуся додолу перед вами, Божі святі, — сказав я. — Благаю прощення в вас, бо ви ним обрані й найбільші в його царстві. Але я не виказувач і не бажаю вам зла. Я мовчатиму про все, що побачив, якщо ви вважаєте, що так буде краще, але якщо хочете, я готовий засвідчити його воскресіння перед усім світом і хоч перед кесарем.

Симон Петро намацував хітон, немов щоб роздерти на собі одежу, і вигукнув:

— Цить, божевільний! Що скаже народ, коли римлянин і поганин почне засвідчувати царство? Краще би було, якби ти ніколи не чув про дорогу. Якщо вчора вночі ти і зміг утекти від нечистостей, ти знову заплутаєшся ними й повернешся у світ, як пес до своєї блювотини. Для нас ти не кращий за псячу блювотину.

Розгніваний, він обернувся до Натана й почав його винуватити:

— Тебе я бачив у Капернаумі й довіряв тобі, а ти зрадив нас, привівши поганина на бенкет вічного життя.

Натан потер носа пальцем і мовив:

— Слухай, Симоне, ловець людей. Хіба я не позичав тобі в Капернаумі віслюка, щоб ти зміг привезти сюди хвору тещу?

Петро засоромився, винувато глянув на обох своїх товаришів, але огризнувся:

— Ну то й що? Я довіряв тобі, і за тебе просила Сусанна.

— Це віслюк оцього римлянина, — пояснив Натан зі зволіканням. — Цей Марк — сумирний чоловік, але якщо ти його зажуриш, він забере віслюка, хай і загалом він милосердий. І ось ти сидітимеш тут на горі зі своєю тещею. Ну, хоча з вами лишиться Сусанна. Вона сидить на другому віслюку римлянина.

Симон Петро збентежився, кілька разів стуснув ногою по землі і врешті визнав:

— Моя теща — злоязика жінка і свого часу шпетила навіть його самого, винуватячи, що він втягає мене в бездіяльне життя, коли я заради нього полишив свої неводи. Але Ісус уздоровив її від пропасниці, коли їй здавалося, що вона вмре. Відтоді вона тримає язика за зубами. Я б не хотів лишати її в халепі, адже ми одинадцятеро мусимо день і ніч прямувати до Єрусалиму і дістатися туди до того, як минуть ті сорок днів, а далі залишатися в Єрусалимі, щоб чекати на справдження обітниці. Якщо моя теща лишиться без віслюка, який мав доправити її до Капернаума, не розумію, що мені робити.

Я завзято запевнив:

— Я не відплачуватиму злом за зло, а з дорогою душею залишу тобі віслюка, хоч я лише псяча блювотина у твоїх очах. Ось, можеш узяти ще двох віслюків і віддати жіноцтву. Вони нам уже не потрібні — ми цілком можемо піти пішки. Отож домовмося так, що ти триматимеш віслюків у себе. Нехай Натан забере їх назад у Капернаумі, а сам я тихенько піду звідси, нікому не заважаючи. І не кляни мене й не посилай за мною фанатиків, адже це, я думаю, проти вашого закону.

Тут утрутився Іван і попросив:

— Зрозумій нас, римлянине. Ще не все для нас прояснилося, і обітниця ще не справдилася. Усе, що ми знаємо, — це те, що дорога вузька, а брама тісна. Самостійно ми не беремося розширювати дорогу і браму.

Третій з них мовив:

— Він сам наказував нам робити всі народи його учнями. Але коли і як це має статися, ми ще не знаємо. Він мав би спочатку збудувати царство для Ізраїлю. Усе це проясниться нам у Єрусалимі.

Коли я бачив, як вони троє стоять як брати, пліч-о-пліч, і думав про спадок, який залишив їм розбирати Ісус Назарянин, мене взяли заздрощі й стривоженість. Я кинувся на землю перед ними, ще раз благально звернувся до них і попросив:

— Вам трьом і вам усім одинадцятьом він залишив слова вічного життя. Я не бунтую проти його волі, хоч ви — прості чоловіки. Мабуть, книжники витлумачать його вчення, кожен залежно від власної мудрості, і додадуть щось від себе. Ви напевно хочете лише виконати його волю, наскільки зумієте. Він сам не відкинув мене від себе, я зміг побачити його, і він не завадив мені прийти. Вночі я вірив, що він також заговорив зі мною, але це я готовий стерти зі своєї пам’яті, якщо хочете. Я не прошу в вас навіть еліксиру безсмертя. Дозвольте мені лише зберігати його царство у себе в серці й не відкидайте мене від себе цілковито, і я повірю всьому, як ви це пояснюєте, і не додаватиму нічого від себе до вашого вчення, і не проситиму таємного знання. Усе своє майно я готовий віддати вам на підтримку і як громадянин я можу вплинути на щось із користю для вас, якщо ви постанете перед старшиною або вас гнобитимуть через нього.

Симон Петро заперечливо здійняв руку і не згодився:

— Ні золотом, ні сріблом.

Ще один із них мовив:

— Я, Яків, пам’ятаю, як він запевняв, щоб ми не журилися, що саме говоритимемо, коли нас притягнуть до суду — тієї години буде дано нам, що ми маємо казати.

А ось на очі Івану напливли сльози, він гарно подивився на мене і сказав:

— Я люблю тебе, римлянине, за твою покірність і вірю, що ти не бажаєш нам зла. Він і в потойбіччя зійшов, зламав брами царства смерті й випустив небіжчиків. Це я чув від його рідної матері, яку він біля хреста дав мені в матері. То хіба він не спасе і поганські народи? Але як це станеться, ми далебі ще не знаємо. Будь терплячим, молися, дотримуйся посту й очистися. Але не кажи про нього іншим, щоб ти не ввів нікого в оману через свій нерозум. Говорити будемо ми.

Я підвівся з землі зі схиленою головою і щосили намагався перебороти своє марнославство, хоч мене гнітило побоювання, що спадок Ісуса Назарянина розсиплеться й розвіється по світі, якщо той спадок лишиться під опікуванням лише цих одинадцятьох неосвічених чоловіків. Але, напевно, він сам найкраще знає, розраджував я себе.

Я сказав Натанові:

— Бери віслюків, іди й допоможи жінкам, оберігай їх і припровадь добренько назад до Капернаума, чи куди кому треба. Тоді перепочинь від клопоту і повертайся, щоб забрати мене з тиверіадського курорту.

— Недобре тобі мандрувати самому в Галілеї, коли з тобою лише ота дівчина, — застеріг Натан. Роззирнувшись, я побачив, що сліпець, до якого повернувся зір, скористався був нагодою і пішов собі геть, забравши й сина. Але мене взяло зухвальство. Я подумав, що Ісус Назарянин, певно, мене не покине, хоч люди мене покинули.

— Мир вам усім, — мовив я, взяв Міріну за руку й повів її донизу косогором тією самою стежкою, якою ми прийшли в темряві. Оглянувшись іще назад, я побачив, як людська громада походжає на схилі й чоловіки шукають знайомих і вітаються з ними, жваво балакаючи. Але чимало людей, зморившись від безсонної ночі, позагорталися в одежу і простяглися на землі, щоб поспати в ранкову годину перед поверненням додому.

Крокуючи, я пригадував усе, що сталося вночі, і не дивувався, що до сліпого повернувся зір, а в хлопця уздоровилася зламана голінка, якщо тільки в ній справді був перелом. Ці дива здавалися мені цілком природними і наймалішим з усього. Такою великою була його лагідність, що він, являючись своїм, непроханих теж уздоровив від тілесних недуг.

Сорок днів уже добігали кінця, і він мав повернутися в домівку свого Отця. Я намагався призвичаїтися до думки, що, незважаючи на це, він прийде до мене, якщо я його покличу, тож я ніколи вже не лишатимусь наодинці. Ця думка була дивовижною, а якби її сказав хтось інший — безглуздою, але я не міг не повірити їй. Таке глибоке враження справило на мене те, що я його побачив.

Із цими думками я прямував стежкою крізь чагарник униз косогором, ведучи Міріну за руку. Перед нами шмигнула, перебігаючи дорогу, лисиця. Міріна подивилася на мене й зауважила:

— Певно, ти забув, що ти не наодинці, хоч і тримаєш мене за руку.

Немов прокидаючись зі сну, я поглянув на неї й подумав, що, мабуть, Ісус Назарянин дав мене Міріні замість її брата, щоб вона не занапастилася. Юдеям він не міг її звірити, бо юдеї не взяли б її до себе. Тому він обрав мене, римлянина. І все це він зробив лише в нагороду за ковток води.

Але, подумав я зніяковіло, сам я Ісусу Назарянину ніколи нічого не давав. Усе було якраз навпаки — і аж настільки, що на березі Галілейського моря він погодував мене й дозволив мені зігрітися і просушити одежу біля його вогню, якщо той самотній рибалка і справді був він. Але Міріну я міг мати за сестру і цим прислужитися Назарянину.

— Міріно, — сказав я, — від цієї хвилини ти справжня моя сестра, і я ніколи тебе не покину. Що моє, те буде і твоє, і постарайся терпіти мої помилки й марнославство.

Міріна цупко стисла мені руку й попросила:

— Брате мій Марку, терпи і ти мене, але передусім поясни мені, що з нами відбулося й чого хотіли ті троє чоловіків, і чому вони так недобре дивилися на мене.

Однак після того як посланці заборонили мені говорити, я не зважився навіть Міріні пояснювати Ісуса Назарянина і його царство так, як я сам його зрозумів. Я лише мовив:

— То були троє святих із тих одинадцятьох, яким Ісус Назарянин відкрив таїну царства. Вони відкидають нас, бо ми не Ізраїлеві діти, ми в їхніх очах — погани й занечищені. Вони заборонили мені говорити й тлумачити царство Ісуса Назарянина, як мені заманеться. Але скажи ти: як ти гадаєш — що з нами відбулося?

Міріна поміркувала й повідала:

— Спочатку ми мали жертовну трапезу, як у Сирії, коли ховають Адоніса і він воскресає із мертвих. Але то була інакша трапеза, бо Ісус Назарянин сам приніс себе в жертву і воскрес із мертвих. Учора вночі я повірила, що він — син Божий. Адже в моєму келиху не закінчувалося вино, і хліб з’являвся біля нас нізвідки. Утім, це мені нічого не доводило. Довело мені лише те, що я всім серцем полюбила його, коли він подивився на мене, і в ту мить не було нічого, що я не була б готова зробити заради нього. Це велика містерія — напевно, більша за грецькі, та й єгипетські містерії. Думаю, його царство невидиме для моїх очей, а проте присутнє, тож я перебуваю в його царстві, хоч і прямую пішки цією стежкою і цим косогором у цьому світі. Ні, я не могла б відірвати себе від його царства, хай би й хотіла. Але я не боюся, бо в його царстві солодко бути, і в мені нема гріха в його царстві.

Здивовано я дивився на її вузьке обличчя і зелені очі й мовив із заздрістю:

— Певно, він поблагословив тебе на горі, і ти щасливіша, ніж я. Його правда далебі мусить бути такою самою простою, як хліб і вино, тож навіть найбідніший може її мати. Земна мудрість — це лише немов темна стіна всередині мене, вченість — це сіть, у якій я заплутуюся, а логіка софістів — пастка, в яку потрапляє моя нога. Допоможи мені, сестро, не забувати про це, коли прийдуть спокуси.

За розмовою ми дійшли до підніжжя гори, але, роздивляючись довкола, я збагнув, що ми збилися зі стежки, якої трималися вночі, і не туди зайшли. Утім я не розгубився, бо за сонцем побачив потрібний напрям і знав, що, тримаючись його, ми вийдемо на битий шлях. Проте нам уже геть не було куди поспішати. Це усвідомлення пройняло мене. Я вже ніколи не матиму куди поспішати, адже я, мабуть, маю все і мені нічого більшого вже не дадуть. Я володів скарбом. Якщо вміло жити, його вистачить і Міріні, і мені на всі дні нашого життя.

Коли я це зрозумів, моє тіло огорнула надзвичайна млість, і не знаю, коли я ще почувався таким самим втомленим.

— Міріно, — сказав я, — я не можу вже зробити ані кроку. Будь-яке місце відтепер однаково добре для мене. Відпочиньмо тут і поспімо в затінку фігового дерева. Адже в нас попереду все життя, щоб крокувати разом. А тепер відпочиньмо, коли його царство все ще поблизу, і нам добре.

Ми поклалися під фіговим деревом, і я взяв її до себе в обійми. Ми обоє заснули міцним сном. А коли прокинулися, тіні вже посунулися, й була восьма година. Ми покрокували узбіччями полів і проходами між посадками, намагаючись дійти до битого шляху. Простуючи, ми не балакали між собою, але, прокинувшись зі сну, я немов відродився й відчував у Міріні близькість моєї сестри. Галілейські пожовклі поля і брунатні й синюваті схили пагорбів були гарні в моїх очах. Мені легко дихалося, і я не думав нічого поганого ні про яку людину.

Але я вразився, коли першими людьми, яких я побачив на битому шляху, були Марія Магдалина й Марія з Беріту. Марія Магдалина сиділа на віслюку, а Марія з Беріту йшла босоніж у дорожньому поросі позаду віслюка, підганяючи його прутом. З подиву я сплеснув руками й кинувся вітатися з ними. Однак Марія Магдалина подивилася на мене як чужа і не зраділа, що мене побачила.

— Це справді ти? Що, ти повертаєшся з гори? — кисло запитала вона. — Ох, я би мала таку халепу що ну, якби залежала лише від твоєї надійності. А що то за дівчина з тобою, коли ти насилу здихався попередньої?

І вона, і Марія з Беріту міряли поглядом Міріну, і я зрозумів, що Марія Магдалина сподівалася була, що я заїду по неї й підвезу її на гору. Але про таке ми не домовлялися, і вона не сповістила мене. Якби не відданість Натана, я би взагалі не потрапив на гору. Проте марно було мені вдаватися до зустрічних звинувачень.

— Дозволь мені припровадити тебе додому й оберігати тебе, адже в тебе нема чоловіка для супроводу, — запропонував я. — Надходить вечір. Розшукаймо заїзд, похарчуймося разом, заночуймо там, а завтра я безпечно припроваджу тебе до твоєї господи.

Однак мої слова глибоко образили Марію Магдалину. Вона пихато визвірилася:

— Раніше в мене було чимало супровідників. Раніше мені надавали в користування паланкіни, і в мене не бракувало протекторів. Але після того як я побачила свого Господа на горі, його вистачає мені для супроводу, і тобі нема чого ганьбити мене, винуватячи, що я не маю чоловіка для супроводу.

Я здогадався, що не все припало їй до вподоби на горі, і вирушили вони звідти в відповідному настрої. Але ще більше мене вразило, коли Марія з Беріту злостиво заговорила зі мною й мовила:

— Ох і легковажний ти чоловік, і душа в тебе мінлива, що ти так раптово знайшов розраду! Хоча, звісно, я рада за тебе, адже марно тобі на щось сподіватися від мене. Мені прощено гріхи, і я очистилася, тож я знову незаймана, а тому в мене вже нічого не може бути з тобою, бо ти римлянин і поганин. Отож не дивися на мене з такою хтивістю і не дозволяй отій коротконосій дівчині з нахабним осудом роздивлятися мене своїми потворними очима.

Добре, що Міріна небагато що зрозуміла з її слів, проте вона зрозуміла погляди жінок і схилила голову. Я зажурився через неї й запитав:

— А що з вами сталося, і чому ви так недобре говорите зі мною?

Марія з Беріту розповіла:

— Сьогодні вранці на горі я зустріла юнака, очі в якого чисті мов джерело, а щоки — мов ті гранати, і підборіддя в нього ще не стало шорстким від бороди. Він подивився на мене, вподобав мене й пообіцяв не гаючись прислати дружка до садиби Марії Магдалини, щоби про все домовитись і ми могли разом розбити чару з вином. Йому нетерпеливиться з кохання, та й я волію поспішати, доки я чиста. Його батько має поле і виноградник, оливи й овець, і я не прошу більшого, щоб добре жити. Батькові його я теж до вподоби, і він охоче вірить, що я незаймана, бо Ісус Назарянин учора вночі повернув йому зір і за мене не треба платити віна.

До розмови пристала Марія Магдалина й підтвердила:

— Це все правда, і мені досить було на хвилинку випустити її з ока, як її вже сватають. Інакше я би мусила видати її заміж за тебе, і то був би гріх, бо Ізраїлеві жінки не мають права віддаватися за чоловіків поганських народів, хоча чоловікам легше. Поправді, це щастя, що батько хлопця уздоровився від сліпоти і на радощах вірить, що й Марія очистилася від усіх гріхів. Інші, хай би й повірили, та навряд чи б захотіли побратися з нею з огляду на її минуле.

Подивившись на схоже на білий камінь обличчя Марії Магдалини, я зрозумів, що й справді було б у її волі та силі одружити мене з Марією з Беріту, хай би я й не хотів. Полегшено я зітхнув:

— Ну, я можу лишень дякувати долі й славити мою фортуну і твою фортуну, Маріє з Беріту. Але я щось не збагну — адже я бачив пророчий сон, і вві сні я прямував у пустелі разом з цією дівчиною-грекинею, а Марія з Беріту була з нами.

Насторожившись, Марія Магдалина здійняла голову і звеліла:

— Розкажи докладно свій сон. Ти певен, що Марія з Беріту була разом з тобою?

Я розповів їй сон так докладно, як пам’ятав, хоча під час розповіді він вивітрювався в мене з пам’яті і ставав невиразним. Але врешті я відверто сказав:

— Марія з Беріту достеменно була разом зі мною. Вона їхала на віслюку, як оце ти зараз. Вона потовстіла й розпухла, і в куточках її рота я побачив глибокі рівчаки невдоволення, та попри це я впізнав її з очей.

Марія з Беріту скипіла й вигукнула:

— Ти не маєш права бачити такі сни про мене, і я тобі не вірю! Ти сам потовстієш і розпухнеш від своїх гріхів, у тебе повипадають зуби і полисіє голова.

Я розвів руками й заприсягнувся:

— Ну, нехай мій сон буде нечинним. Навіщо нам викрикувати одне одному недобрі слова, коли всі ми побачили воскреслого на горі і він не відкинув від себе нікого з нас, зокрема й Міріну?

Я квапливо розповів, як зустрів Міріну і що з нею сталося, і як вино вночі не вичерпувалося в її келиху. Ще я розказав, як запряжка на дорозі збила хлопця і як ми допомогли зійти на гору йому самому і його сліпому батькові. Марія Магдалина з розумінням закивала головою і врешті зазначила:

— Певно, все це сталося, бо так було задумано. Так він скеровує поган до поганів, а Ізраїлевих дітей до Ізраїлевих дітей. Одначе тіні довшають, і мені не подобаються ці терени, бо я маю забагато грошей у калитці. Я не дала їм грошей, бо вони відмовилися взяти мене з собою до Єрусалиму — Петро звелів мені повертатися додому. Але чого вони ще шукають у Єрусалимі — цього я не розумію. Отож супроводжуй мене, і переночуймо разом. Коли ти безпечно припровадиш мене до моєї садиби, ми розлучимося по-доброму.

Ми разом рушили вперед, і на дорозі вже не було багато людей. Під час нашої розмови Міріна мовчала й дивилася додолу, схиливши голову, і я поважав її за це. Після того як ми зрушили з місця, вона пошепки спитала мене, хто ці жінки. Я розповів, що Марія Магдалина йшла за Ісусом у його походах, першою пішла до гробниці й побачила, що там порожньо. Міріна відразу відчула до Марії Магдалини повагу, порівнялася з віслюком і сумирно заговорила з нею, просячи:

— Розкажи мені про воскреслого, найщасливіша з жінок.

Її покора сподобалася Марії настільки, що вона почала з приязню дивитися на Міріну й по-грецькому розповідала різне про Ісуса. На горі вона зустріла подружжя з Кани, на весіллі в якого Ісус учинив перше диво, перетворивши воду на вино, щоб потішити гостей. Далі вона розповіла про народження Ісуса, як його матері Марії явився янгол, як вона по-надприродному завагітніла і як Йосип, з яким її було заручено, намірявся відіслати Марію від себе, аж поки не побачив з’явлення вві сні. Коли я слухав цю балачку, мені почало здаватися, що я краще зрозумію чоловіків, яких Ісус обрав собі в посланці, і я збагнув, чому вони вважають Марію Магдалину занадто балакучою. Але Міріна все це поглинала й слухала, затамувавши подих і сяючи очима.

Урешті я не міг не сказати:

— Грецькі й римські боги, за легендами, сходилися з людськими доньками, а ті народжували їм дітей. Подейкують, що навіть прабатько римлян — один із нащадків Афродіти. Нині мудреці поміж собою тлумачать ці легенди алегорично, так само як книжники-юдеї в Александрїї тлумачать алегорично оповіді своїх священних рукописів. Думаю, Ісус Назарянин не потребує легенд, щоби бути сином Божим.

Марія Магдалина зажурилася, переклала руку зі спини віслюка на плече Міріні й мовила:

— Ми, жінки — схожі, і в нас нема різниці, чиїми доньками ми б не були — грецькими чи Ізраїлевими. Чоловіки нас ніколи не можуть зрозуміти. А ти, римлянине, не говори про припнутих до землі богів, які зв’язують людину з облудними ідолами земного життя. Після того як Ісус з’явився на світ Христом, вони більше не мають влади над людьми, якщо ті вмисно не вибирають зло і не віддаються їхній владі. Але те, що я розказую, — це я знаю, і це щира правда. Марія, Ісусова мати, сама звірила це мені та іншим жінкам, які пішли за Ісусом. Навіть Ірод, той старий і жорстокий, вірив, що народився цар для Ізраїлю, і звелів убити всіх хлопчиків у Вифлеємі, гадаючи, що так він позбудеться його. Стільки ще є свідків цього що ну.

Її слова спонукали мене замислитись. Авжеж, сама Марія Магдалина, можливо, була аж занадто сприйнятлива до видінь, янголів і снів, але про Ісусову матір я не міг такого подумати. Я бачив її обличчя біля хреста, коли вона тужила. А ще в мене склалося уявлення, що вона не говорить дарма — вона мовчала, коли говорили інші. Яку б вона мала причину розповідати таке, якщо це не було правдою? Про Ісуса Назарянина досить свідчили вчинені ним дива. Якщо я в них вірив — а я не міг у них сумніватися після зустрічі з Лазарем, — чому б я сумнівався і в цій оповіді? Чому й справді дух не міг зробити жінку вагітною, коли Бог народився на світ людиною? Поряд із цим дивом усі інші дива — несуттєві.

Міріна запитала ще про Ісуса. Марія Магдалина подивилася на мене, мовби караючи, й повідала:

— Не раз він розповідав про сівача, який пішов сіяти. Кілька зерен упали на кам’янистий ґрунт і не мали на чому рости. Кілька впало між терен, який вигнався і поглушив їх. Але кілька зерен упало на добру землю і вродило багатократно.

— Тобто не всі гідні царства, навіть якщо почують його слова й повірять йому, — вела далі Марія Магдалина. — Твоє серце не затвердле, римлянине, а надто м’яке. Це робить тебе слабким. Після того як ти підеш до своїх, довкола тебе виростуть терен і осот, заступаючи тобі дорогу до царства.

Її слова принесли в мою душу пригніченість. Я подивився довкола на галілейські руді пагорби й темно-зелені виноградники з дедалі довшими тінями і сказав:

— Як би я міг коли-небудь забути? Ще й у день своєї смерті я пригадаю це галілейське видиво навколо мене, і гору, і його самого таким, як я його побачив. І я ніколи не буду так наодинці, щоб він не був зі мною, якщо я його покличу.

Ще я поміркував і сказав:

— Поганий з мене слуга для нього. Цар вирушить у далекий край, коли мине сорок днів. І я не знаю, чи доручив він мені свою міну, але якщо доручив, я мушу закопати її в землю за наказом обраних ним посланців. Це мене пригнічує. Однак у мене є обіцянка, якій я хочу вірити, хоч не розкажу тобі її, щоб ти не глузувала з мене.

Я подумав, що колись мені доведеться вмерти для осяяння його ймення, хоч це й неймовірно. Але так сказав мені самотній рибалка вночі на березі озера. Зважаючи на те, яке в мене тіло, я радів, коли думав про те, що я громадянин і тому мене доведеться страчувати мечем, адже тяжкої смерті від розпинання на хресті я б не витримав. Я вже не вважав це лихим пророцтвом — для мене це єдиний спосіб, яким я можу виявити Ісусові Назарянину, що я — один з його своїх.

Перед настанням вечора ми зійшли з битого шляху на ослячу стежку, яка, за словами Марії Магдалини, вела крізь гори до Магдали. Вона знала заїзд, де ми могли заночувати. Доїхали ми туди по заході сонця, але ще до того як геть стемніло. Заїзд був переповнений людом, і харчові запаси в ньому скінчилися. Проте Марії Магдалині шанобливо дали місце в заїзді, і я побачив, як люди сидять біля вогню, перешіптуючись між собою з ясними очима, та і з даху лунав завзятий гомін розмов. З цього я здогадався, що ночувальники — це ті, хто повертається з гори. Усі зверталися одне до одного добрими словами, і ті, хто мав харч, ділилися з тими, хто вже не мав, отож і ми з Міріною дістали змогу вмочити свої шматки хліба у спільну мідницю.

Серед галілеян я почувався чужинцем, і коли ніч стала холоднішою, я нічого б не хотів щиріше, аніж сидіти біля зігрівного вогню поруч із ними і, як і вони, говорити про те, як Ісус Назарянин явився своїм, про його царство, про прощення гріхів та вічне життя. Але вони не визнавали мене своїм братом, і я не міг набиватися їм. Та все ж господар завів чужих віслюків на подвір’я, підмів стійло і дав нам з Міріною солому, щоб ми підстелили її собі й не мусили спати просто неба.

Позаяк і інші все ще перешіптувалися при слабкому світлі єдиної лампи, я навчив Міріну молитви, якої навчила мене Сусанна. Міріна запевнила, що молитва підходить їй і дає їй відчуття безпеки. А ще вона сказала, що їй набагато легше, бо при цій молитві вже не треба стежити за різними фазами місяця чи посипати сіль і читати незрозумілі заклинання або вирізьблювати фігурки з виноградового коріння. Як таке робиш, ніколи не знаєш, коли припустишся якоїсь помилки чи неправильно скажеш слово, і молитва втратить силу.

Прокинувшись уранці, я найперше побачив, як Марія з Беріту сидить біля мене на соломі й видивляється на моє лице. Помітивши, що я розплющую очі, вона почала вихитувати головою і заламувати пальці й прошепотіла тихим голосом:

— Мені стало гаряче, і я не могла спати. Я захотіла на власні очі подивитися, що ти робиш і як ти тримаєш руки з тією чужою дівчиною. Я би теж краще спала отак на соломі, приклавшись головою тобі до плеча, ніж із Марією Магдалиною в тісному ложі, де прієш і де кусаються паразити. Так само ми спали над Йорданом у дорозі на тиверіадський курорт. Забудь мої дошкульні слова. Вчора я розгубилася й не знала, що казала, коли ти так несподівано з’явився на дорозі перед нами і мав із собою ту грекиню, і я не знала, що думати. Я щось і досі не знаю, що думати. Цілу ніч мене страшенно мучило сумління, що я так раптово вподобала того юнака й пообіцяла чекати на його дружка в Магдалі. Може, він уже жалкує, і дружко судженого ніколи й не прийде.

Я квапливо запевнив:

— У тому юнакові нема обману. Його дружко конче прийде, і згодом він заведе тебе за галілейськими звичаями на шлюбне ложе. Селяни питимуть вино й ритмічно тупатимуть ногами об землю, музики гратимуть, а на твою честь співатимуть пісні радості.

Марії з Беріту стало прикро, вона припинила заламувати пальці й піднесла голос:

— Ти навмисно мене зле розумієш. Я мала цілу ніч, щоби гризтися цим, так що ледве чи очі склепила. Певно, я здаюся тобі негарною, бо я дві ночі не спала і в мене червоніються очі. Воно правда, я знаю, що мені прощено гріхи і я знову така сама незаймана, ніби ніколи й не знала чоловіка. Тобі теж це відомо, бо ти знаєш Христа. І до того ж я не дуже багато що розповідала тому юнакові про своє минуле, а лише конче потрібне, щоб він дарма не журився. Але мені страшно подумати, що його родичі й усе село прийдуть уранці, щоб розгорнути простирадло, і, либонь, не знайдуть ознак моєї невинності, тож мене з ганьбою виженуть камінням і ломаками, а з мого пальця знімуть обручку. Ви, римляни, не такі прискіпливі щодо цього, проте я знаю своє плем’я, і галілейський люд не відрізняється в цьому від берітян.

Я сказав:

— Марія Магдалина — досвідчена жінка і голубівниця. Покладися на неї. Навіть римляни жертвують на весіллі про всяк випадок пару голубів Венері, щоб молода не осоромилася.

Марія з Беріту ще дужче піднесла голос і визвірилася:

— Ти не ходи довкола і навіть не намагайся стверджувати, що ти не брав мене з собою з Єрусалиму, щоб я очистилася від гріхів і була придатною для тебе. Щоправда, я завиню перед своїм народом, якщо стану дружиною римлянина, але йменням Ісуса Назарянина я готова це зробити, щоб урятувати одного з найменших.

З гіркотою подивившись на Міріну, вона вела далі:

— Я не почуваю злості на цю дівчину. Вона не варта цього. Я навіть не винуватитиму тебе, якщо ти захочеш мати її за наложницю, бо таке не вважають дуже великим гріхом для чоловіка, і навіть фарисеї не бездоганні щодо цього. Я триматиму її в шорах і показуватиму їй її місце, тож вона залишатиметься такою самою покірною, як і досі.

Міріна вже давно прокинулася й дивилася на нас крізь вії, намагаючись зрозуміти, що саме каже Марія з Беріту. Вона цілковито розплющила очі, підвелася, сіла і сказала:

— Поринаючи в сон, я була в безпеці і щаслива, а от у ранковій мерхлості мені холодно. Певно, момент правди — у ранковій мерхлості, а не у вечірньому теплі. Я не все зрозуміла, але бачу принаймні, що ця дівчина-юдейка чогось вимагає від тебе. Якщо я стою на її шляху і взагалі, як сестра твоя, є тягарем для тебе, я готова піти собі геть. Адже в мене є золоті, тож я можу так чи так купити собі безпечне життя. Себто не тривожся за мене і не зважай на мене, умовляючись про свої справи з цією гарною юдейкою.

Марія з Беріту не розуміла по-грецькому ані слова, вона недовірливо роздивлялася Міріну й вигукнула:

— Не вір їй, ані слову! Вона каже лагідно й сумирними словами, але я знаю грецьку підступність, а ти недосить знаєш жінок.

Розхлипавшись, вона затулила обличчя руками й забідкалася:

— Який ти бездушний! Хіба ти не розумієш, що заради тебе я ладна полишити все і йти з тобою, щоб урятувати тебе від поганського паскудства?

Міріна зі страхом подивилася на неї зеленими очима, торкнулася рукою моєї руки й запитала:

— Навіщо ти доводиш її до сліз? Хіба ти не бачиш, яка вона гарна, які в неї сяйливі очі і м’які та червоні вуста, аж я ще вчора позаздрила їй. У мене ж навіть нема грудей, як у справжньої жінки, і ніс у мене короткий, і очі негарні.

Геть знетямлений зі здивування, я дивився на них обох і думав, що мій сон віщував оце ось. Про шлюб я ніколи не думав. Марія з Беріту, бувши Ізраїлевою дочкою, все життя вважала б себе кращою за мене. Міріну вона б упокорила, зробивши своєю служницею, а врешті-решт, мабуть, вона, спершу наторочившись про це, намовила б мене просто з бажання комфорту піти обрізатися. Так сталося з багатьма слабкими чоловіками в Римі, хоч вони щосили намагаються таїти це.

А далі в мене промайнула лячна думка. Може, так і задумано. Може, й справді лише через юдейського безідольного Бога відкривається шлях до царства Назарянина. Його учні, можливо, вже не відкидатимуть мене, якщо завдяки Марії з Беріту я стану справжнім прозелітом. Я сам поїхав з Рима, і мені вільно будувати своє життя, як я хочу. Якщо лише пекуча операція, виконана юдейським кам’яним ножем, відділяє мене від поєднання з Ісусовими прибічниками, то це невелика жертва. Я за своє життя спізнавав і більшого болю. Взагалі, офіцерам-римлянам, що опинилися на залоговій службі в пустелі, неодноразово доводилося давати обрізати собі крайню плоть із цілком практичних міркувань, бо їм набридав постійний набряк, спричинений дрібним піском. Такий самий звичай є і в єгиптян та арабів.

Попри це, я збунтувався в душі проти цієї простої думки. Найвищі проповідники тієї релігії — первосвященники, книжники та Ізраїлеві старші — засудили Ісуса Назарянина до страти. В серці мені здавалося, що я зречуся і зраджу Ісуса, якщо піду до їхнього храму, цієї пишної бойні, і попрошу їх поєднати мене з ними. Краще мені бути простим і покірним у серці, аніж облудними вивертами дати обрізати себе, щоб цим спробувати зійтися з учнями, які відкинули мене теперішнього.

Марія з Беріту перестала плакати й напружено встромила в мене очі. Міріна теж дивилася на мене, немов уже мене втратила. Порівнюючи її з балакучою Марією, я відчував до неї саму ніжність і знав, що вона завжди буде мені ближчою, ніж Марія. До мене повернувся розум, і я рішуче мовив:

— Ти не мусиш жертвувати собою заради мене, Маріє з Беріту. Ти лише занапастиш себе, відлучившись від народу, обраного вашим Богом, заради мене, бо я нечистий і поганин. Не забувай, що я сам, на власному віслюку, привіз на гору юнака, в якого була переламана кістка. Ти не можеш не дотримати даної йому обіцянки. Я мушу відмовитися від тебе, але я радо зроблю тобі такий великий весільний подарунок, що ти не будеш цілком залежна від свого чоловіка.

Марії довелося мені повірити. І вона вже не плакала, а просто сказала:

— Невдячність — ось нагорода світу, і я вже вірю, що римляни — це пси. Згадуй тоді дарма про мене, коли, просяклий мастями, ти лежатимеш на м’яких подушках за завісами. Думай, що оцими руками, створеними для пестощів, я, зігнувшись, кручу жорна й печу хліб зі сльозами від чаду на оцих очах.

Однак її слова не розчулили мене, бо я їм не повірив. Навпаки, передчував, що вона змусить свого чоловіка гарувати над силу, і ганятиме його родичів, а як стане старою, ще буде прикрістю для невісток і зятів. Але, звісно, я міг помилятися.

Спробувавши словами чимдужче зажурити мене, вона все ж пробачила мені й мовила:

— Правильно мені б було жбурнути твої слова тобі в очі, але заради мене самої я мушу прийняти весільний дарунок, щоб не бути нічого не вартою в очах родини мого чоловіка. Але то не подарунок, а радше борг, який ти платиш, порушивши всі свої обіцянки.

Мені захотілося спитати, коли це я їй що-небудь обіцяв, але я вже порозумнішав настільки, що не сказав нічого. Доки ми розмовляли, ночувальники вирушили із заїзду далі в дорогу. До нас прийшла Марія Магдалина, і її обличчя променіло. Вона дорікнула:

— Чого ви сваритеся? Подивіться надвір, як чудово блищить світ у сяйві його сонця, коли його царство зійшло на землю. Більше я не таю в собі злоби ні на кого, навіть на Петра. Вночі я бачила сон і зрозуміла, що у світ прийшла милість. З неба спускалися білі голуби й сідали людям на голови. На твою, римлянине, теж сів білий голуб. Я не є гідна, щоб когось відторгати — кожному відміряють, кому по заслугах, кому ні, за такою безмежною любов’ю, що ніхто не залишиться без неї. Батько може покарати неслухняного сина, але нема такого батька, який цілковито відкинув би сина. Тому для мене тепер нема різниці між римлянином і гебрайцем — усі люди під цим блакитним небом є моїми братами й сестрами. Я не цураюся навіть самарян, хоч самарянський чаклун використав бісів, які жили в мені, й поставив їх собі на службу.

Вона обвила руками мою шию й поцілувала мене в обидві щоки, і я відчув, як від неї йде дурманна сила, аж усе проясніло в моїх очах, і мені захотілося стрибати й сміятися, як дитині. Міріну вона теж обійняла й поцілувала, а далі ніжно пригорнула до себе Марію з Беріту, називаючи її донькою. Ось так нас усіх пройняли радощі, і ми знову рушили в дорогу, забувши поїсти чи попити, настільки ми наситилися його царством. Того дня ми простували в царстві, хоч і досі були ще на поверхні землі.

Пополудні ми прибули в садибу Марії Магдалини і знову побачили Галілейське море. Її слуги привіталися з нею, радіючи, адже вирушила вона звідти потай, узявши з собою лише Марію з Беріту і нікому нічого не сказавши. Тому вони хвилювалися за неї, побоюючись, що її знову заполонили біси. Але вона звеліла:

— Візьміть з моїх комор кожен собі нову одежу і наготуйте на вечір велику гостину. Старайтеся щосили, бо ж ми проживаємо дні веселості й радості. Наш Господь Ісус Назарянин воскрес із мертвих і явився своїм. Свідками цього були понад п’ять сотень чоловіків. Тож ідіть до Магдали й покличте на гостину всіх, хто лиш захоче прийти. Але не кличте фарисеїв і зверхників синагоги, а також старших і багатіїв. Кличте бідняків і калік, публіканів і митарів, та й приходьків покличте на гостину. Скажіть усім: Марія Магдалина запрошує сьогодні ввечері на гостину лише грішників. Праведників вона не кличе. Господь теж покликав не праведників, а грішників, і перед його обличчям ніхто не є занечищеним. З ним на землю зійшло прощення гріхів.

У такій екзальтації вона говорила до своїх слуг, а ті хитали головами через неї, але підкорилися її наказу. Мене вона відвела осторонь, з любов’ю подивилася мені в очі, затримала руки на моїх плечах і мовила:

— Настав час розлуки, але я в усякому разі визнаю тебе сином царства, навіть якщо інші тебе відторгнуть. Для тебе ще настануть погані дні, і гріха ніхто не може уникнути. Однак не давай своєму серцю затверднути, не впадай у праведництво в людських очах і не давай надмірних обіцянок. Визнавай гріх гріхом і тоді, коли ти доходиш до гріха, якого не можеш уникнути, і не виправдовуй себе марними вивертами, посилаючись на те, що в цьому ти не гірший за інших, адже й інші так роблять. Але якщо ти, доходячи до гріха, страждаєш від нього так, що твій гріх дає тобі лиш розпач і не тішить тебе, тоді ти дозрів до каяття. І немає такого жахливого гріха, щоб він його тобі не простив, якщо, каючись у серці своєму, ти молитимешся йому. Лише затверділості серця він не може пробачити, бо тоді людина вмисно відлучає себе від нього. Утім, ніхто, я думаю, не подаленіє від нього настільки, щоб уже не змогти знайти дорогу до нього назад, — таким неомірним є його помилування. Але тримаючись дороги до царства, ти уникнеш багато зла. І я звірю тобі диво, яке відкрилося мені вві сні: сама дорога — це вже царство.

Зі сльозами на очах вона подивилася мені в очі й вела далі:

— Це моє вчення, вчення Марії Магдалини, яке, мабуть, визріло в мені ще коли я слухала його, сидячи у нього в ногах. Після всього, що відбулося, один казатиме про нього одне, а другий — щось інше, кожен залежно від власного розуміння. Я не маю більшої рації, ніж хтось інший, але, думаю, я не дуже й помиляюся.

І ще вона сказала:

— Я — лише жінка, вони звеліли мені мовчати, й віднині я покірно мовчатиму в їхньому товаристві. Але тобі я звірю, що він народився людиною і покорився тілесній муці, щоб урятувати світ. Він сам знав, що з ним станеться, і неодноразово ясно казав це наперед. Він захотів принести себе в жертву за багатьох і цим створити новий заповіт і взяти на себе гріхи всього світу як син Людський і син Божий. Моє серце — блаженне завдяки ньому.

Отак вона навчала мене, пройнята екзальтацією, і я запам’ятав її науку, хоч не все зрозумів. Після того ми поговорили ще про звичайні справи й домовилися про весільний дарунок, який я з Тиверіади пришлю для Марії з Беріту. Після того як у неї вийде одружити Марію — а це вона збиралася зробити якомога швидше, знаючи Марію, — вона припустила, що подасться ще до Єрусалиму, щоб подивитися, чи не бракує чого учням, адже, вирушаючи, вони не знали, скільки часу вони мають пробути в Єрусалимі. З учнів лише Хома сказав: «Ми будемо там і чекатимемо обітниці хоч дванадцять років».

Наостанок вона довела мене до брами своєї садиби, і коли ми розлучалися, Марія з Беріту так гірко плакала, що в неї напухли очі, та й Міріна плакала з самої приязні до Марії. А от я мав у душі світлу впевненість: що б зі мною ще не сталося, я завжди можу повернутися в цю садибу до Марії Магдалини, якщо ніяк інакше не знайду спокою в душі. Щоправда, повертатися в її садибу я не мав наміру, але людині добре знати, що завжди є місце, куди повертатися, хай вона і не повертатиметься.

Ми з Міріною мовчки дійшли до Магдали й повернули там на дорогу, що вела до Тиверіади. Ні я, ні вона не відчували втоми. Тому ми не мали потреби винаймати човен, хоч це, напевно, легко було би зробити в Магдалі. Коли ми крокували, я роздивлявся довкола, вдихав запах чистої води і думав, що я вже не маю що робити в чужій Галілеї. Але й рушати кудись я міг не поспішати. Тому було добре просто мовчки крокувати берегом прозорого озера. І я це робив не на самоті. Зі мною ж була Міріна.

Коли зачервонівся вечір, ми прибули до міста. Я хотів просто пройти з Міріною через місто, щоб ми повернулися на курорт гарячих джерел. Але на форумі Ірода Антипи нам зустрівся чоловік у такій глибокій задумі, що він крокував прямо на мене, і я запізно похопився, щоб дати йому дорогу. Мені довелося вхопитися за його руки, щоб не впасти, бо то був високий дужий чоловік. Немов прохоплюючись зі сну, він здійняв на мене очі, і, на свій подив, я впізнав у ньому Симона Киринейського.

— Мир тобі, — привітався я кволим голосом, побоюючись, що він розсердиться, впізнавши мене. Але він не розсердився, а лише невесело всміхнувся й відповів:

— Ти, римлянине. Мир і тобі.

Я відняв руку від нього, але не міг одразу йти далі. Тож ми так і стояли один проти одного й дивилися. Ми жодного разу не бачилися після того, що відбулося в його будинку, але мені здалося, що за короткий час, який відтоді минув, він вельми постарішав. Очі його були дуже похмурі, а постава голови — впертою. Скидалося на те, що йому ніщо не до вподоби в цьому світі.

Я цілком міг би нічого більше йому не казати, але мені спало на думку, що я недарма отак натрапив на нього. Тому я покірно спитав:

— Ти пробачив мені за те, що сталося у твоєму будинку? Звинуватили в цьому мене. Та все ж я не думаю, що то все було через мене. Але якщо ти злостишся на мене за це, пробач мені.

Він запевнив:

— Я не злощуся на тебе. Я сам відповідаю за свої вчинки. Я ж сповіщав тебе, що не бажаю тобі зла.

— Але й добра ти мені не бажав, — повинуватив я. — Ти відмежувався від мене. Ти вже віриш, що я не маг? Що ти тепер думаєш про все, що сталося?

Він недовірливо зиркнув довкола, але в цю пору дня форум був безлюдний. Я підніс руку й попросив:

— Не підозрюй мене. Я повертаюся з гори, як і ти. То що ти думаєш?

Зітхаючи, він визнав:

— Авжеж, нас же там було понад п’ять сотень. Не дивно, що я не бачив тебе серед інших. Але якщо ти справді був там, ти знаєш, щó я думаю.

— Я стрімголов вирушив з Єрусалиму, дізнавшись, що він пообіцяв піти до Галілеї першим, — розповів Симон Киринейський, не чекаючи відповіді. — Ще багато хто рушив тоді ж таки із Єрусалиму, але час чекання був бентежним, а розповіді — суперечливими, і не всі вірили, що він показувався учням на березі озера. Деякі встигли, розчаровані, податися назад до Єрусалиму. Але мене життя зробило терплячим. Раб мусить бути гнучким. Та й до того ж я маю і в Галілеї пильнувати своїх інтересів. Я не марнував час. Серцем я вже сподівався, що учні просто брешуть. Марне чекання упокорило мене. Я гадав, що можу знову повертатися до Єрусалиму в своє колишнє життя, яке мені підходить. Щоб дати обом моїм синам найкраще, що я надумав: ізраїльське вірування, грецьку освіту, римський мир, а також статки, розумно вкладені в різних місцях. Але діставши звістку, я подався на гору і побачив там його.

У Симона Киринейського затремтіли жовна, і він, нервуючи, повів далі:

— Я побачив, що він і справді воскрес. Я не міг не повірити, що він — Христос. А отже, тепер я мушу знову починати все спочатку. А отже, на землі є щось більше за ту дійсність, правдивість якої бачить око і чує рука і яку можна виміряти мірами й гирями. Це жахливе знання. Хочеться проклясти той день, коли я трапився йому на шляху й поніс його хреста. Через нього вже не є тривким ніщо, що я так раціонально, як мені здавалося, збудував для своїх синів. Ти питав, що я про все це думаю. Я думаю ось що: а що мені робити, щоби бути гідним увійти в його царство, а також зробити обох синів підданими його царства? Видані ним закони дуже несправедливі. Геть безжальні вони для того, хто видерся з рабства до волі й заможності. Але, переконавшись у його воскресінні, я не можу не скоритися його законам. Я сподівався, що з ним можна бодай поторгуватися, як це буває в усій розумній торгівлі між людьми. Але він не лише людина. Побачивши його вночі на горі, я відразу зрозумів, що з ним торгуватися марно. Мушу я йти в рабство до нього, з усіма бебехами. Я нічого з цим не вдію. А тоді вже його справа дивитися — дати мені визвольний лист чи ні. Сам я нічого тут не вдію. Це все я обмірковував так напружено, що налетів прямо на тебе, римлянине.

— Але, — з подивом запитав я, — хіба ти не цураєшся мене, адже я римлянин і поганин?

Симон Киринейський зачудовано глянув на мене й пояснив:

— Чого юдей має бути кращим за римлянина чи грека перед його лицем — цього я не розумію, бачачи все новими очима. Це його справа — відділити справжніх від несправжніх. Божевільним би я був, якби уявляв собі, що сам здатний відділяти, хто для нього будуть свої, а хто ні. У цьому він теж несправедливий. Ні, роздумами я не дійду до його розуміння. Я не з тих, хто гадає знайти блаженство тим, що піде до лісу й буде окремо від інших. Я практичний чоловік. Для мене більше важать дії, ніж думки. Я мушу проживати своє життя серед людей, хто б вони не були — юдеї чи римляни. До того ж я маю кепські передчуття щодо свого народу, якщо це справді новий заповіт хліба й вина. Кажуть, він сам плакав за Єрусалимом. Може так бути, що я вчасно взяв своє з приреченої на банкрутство спадщини, якщо правда те, що храм нікого не врятує. Я з синами переселюся до іншого краю. Але достеменно я ще не можу нічого сказати.

Він говорив дуже категорично, і, здавалося, думки в нього мінливо сновигали. З цікавістю я спитав:

— А ти заговорив з ним на горі?

Симон Киринейський подивився на мене, як на божевільного, й відбуркнув:

— Як би я насмілився з ним заговорити? Мені було досить, що я побачив його.

Несміливо я мовив:

— Ті одинадцятеро не хочуть нічого знати про мене. Петро заборонив мені навіть говорити про нього, бо я римлянин.

Проте Симону Киринейському було до цього байдуже.

— Доживши до мого віку й зазнавши стільки поневірянь, як я, вони зрозуміють краще, — запевнив він. — Вони — лише люди, а безвадних людей не буває. Але нетямущі й прості чоловіки заподіюють менше шкоди, ніж розумні й честолюбні, опинившись на відповідальному посту. Мені досить, аби лиш вони не цілком приховали його спадок. Ні, далеко не заїдеш, якщо царство триматиметься лише на тих одинадцятьох. Але й це краще, ніж якщо за спадок сперечатимуться законники. Мабуть, вони виростуть, щоб відповідати тому, що їм призначено. Таке й раніше траплялося.

— А на твою думку, який він, його спадок? — наважився спитати я. — Скажи мені.

Ми вже якийсь час несамохіть крокували поряд широкою ходою туди й назад по форумі, як це роблять, дискутуючи, софісти, а Міріна присіла на міський камінь у його центрі, щоб дати відпочинок ногам. Симон Киринейський зупинився, втупившись у мене похмурими очима. Його рука, простягнута для доведення сказаного, безсило впала.

— Якби ж то знаття, — з мукою поремствував він. — Під час чекання я чув багато чого зі сказаного ним, але почав щиро сподіватися, щоб усе це виявилося лише словами навіженого пророка. Його мати, та й брати, вважали його божевільним і марно намагалися забрати його назад додому після того, як він почав навчати в Галілеї. Він був занадто безжальним до праведників і занадто лагідним до грішників. Обізнані чоловіки вважали цілком певним, що він учиняв дива з допомогою такого собі Вельзевула. Це демон, який зберігся на землі від давніх богів, якщо тобі відомо. А тому я врешті не запам’ятовував докладно всього, що він нібито говорив, бо одного дня він казав одне, а другого дня — інше. Ті, хто його слухав, запевняють, що навіть упродовж одного дня він казав по-різному. Ти можеш зрозуміти, яким страшним ударом для мене було побачити на власні очі, що він і досі живий, хоч я сам ніс на плечах його хрест на Череповище. Не можу заперечувати його, але я не розумію його.

— Пробач нам наші борги, — вів він далі, цупко стискаючи долоні докупи, — як і ми пробачаємо нашим боржникам. Цю спадщину я розумію, але люто бунтую. Я що, маю пробачати борг і Іродові Антипі, адже щоразу, коли князь відвідує Єрусалим, його урядник Хуза бігає до мене позичати гроші? Щоправда, не дуже я сподіваюся повернути своє, і то не є великі суми, а радше делікатні хабарі, щоб він не шкодив певним моїм інтересам у Переї та Галілеї. Утім мене бере злість, що я маю ставати перед лицем князя й від щирого серця, а не просто на словах, пробачати йому борг. Я знаю, що він і з Ісуса насміхався перед розпинанням на хресті. Деяким бідним галілеянам я пробачаю борги, хоч маю задум утворити з їхніх клаптів землі величеньке обійстя, яке б я записав на свого сина Руфа. Одначе ті чоловіки мають родини й позалазили в борги не з власної провини, а через потрійні мита і сарану. Я кажу це тобі не щоб похизуватися, адже Ісус, як подейкують, сказав, що навіть ліва рука не має знати, що робить правиця, ну а сторонні — й поготів. Але порадь ти мені. Хіба не було б з усякого погляду розумнішим справити з князя стільки, скільки вдасться, і пороздавати біднякам, аніж отак запростяка пробачити йому борг?

Він це казав без жартів, і я замислився над його проблемою.

— На мій погляд, ти занадто переймаєшся власністю і тим, хто скільки тобі винен, — обережно мовив я. — Сам я заможний чоловік, але наразі не те щоб дуже цим переймався. Певно, це через те, що розбагатів я незаслужено і, на думку багатьох, безчесно. Власне, я порадив би тобі зачекати, перед тим як вчиняти щось необдумане. Мені розповідають, що ті одинадцятеро й самі наміряються ще почекати в Єрусалимі хоч і дванадцять років, поки справдиться певна обітниця і вони збагнуть усе. Чого тобі поспішати поперед них?

— Того що я суворий і лихий чоловік, — без роздумів відказав Симон Киринейський, немовби й це він уже довго обмірковував. — Я поспішаю, щоб були прощені мої борги безжальності.

— Ти просто думаєш по-старому, як купець, — висловив я припущення. — Ти гадаєш, що даючи щось, ти матимеш щось замість цього. Ісус Назарянин, я думаю, не дає нікому нічого за їхню власну заслугу. Думаю, він з’явився на світ людиною, щоби спокутати гріхи світу, бо людина сама ніколи не зможе спокутати власні гріхи. Це безглуздо, але, як ти сам казав, у його науці є ще багато чого безглуздого, якщо дивитися очима мудреця.

Симон Киринейський приклав руку до чола і почав важко зітхати:

— Не розумію, що ти кажеш. У мене ще дужче розболілася голова. Тобто ти вважаєш, що це просто гордощі раба і купця, що я хочу викупити прощення своїх гріхів так, як умію. Хто ти такий, щоб мене вчити? Хіба ти сам не казав, що тобі заборонили говорити про нього?

Я гірко пожалкував за свою необачність і попросив:

— Вибач мені, Симоне Киринейський. І хто я справді такий, щоб тебе вчити? Ти сам запитав у мене поради, і я мав необережність відповісти, хоч напевно я розумію не більше за тебе чи, можливо, розумію менше, адже ти старший і досвідчений. Шукай його царство по-своєму. А я намагатимусь шукати по-своєму.

Неуважно Симон Киринейський простягнув мозолисте ручище й погладив щоку Міріні, яка все ще сиділа на міському камені.

— Була б у мене донька… — поремствував він. — Я завжди хотів доньку. Може, я був би лагідніший, якби, крім синів, у мене народилася й доня.

З подивом він утупився у свою руку. Було вже темно, і перед будинками засвічувалися лампи.

— Ми знову багато наговорили, — сказав він. — Що більше ми говорили, то неспокійніше ставало мені на душі, але мені досить було лиш торкнутися щоки твоєї доньки, й голова вже не болить і мені добре.

— Вона не донька мені, я все ж не такий старий, — заперечив я. — Вона — моя сестра Міріна і не розуміє твоєї мови.

— Вона, певно, була з тобою на горі, — здогадався Симон Киринейський, сонно видивляючись на свою руку. — Я відчув це в ній, коли торкнувся її щоки рукою. В тобі я такого не відчув, коли ти йшов на мене і вхопився за мій лікоть. Від неї в мене ввійшов спокій, і я вже не переймаюся дрібницями. Не треба було слухати твоє розумування, а треба було торкнутися рукою щоки твоєї сестри.

Це здалося мені несправедливим, але я не хотів сперечанням порушувати його спокій, якщо йому справді стало спокійно з того, що він погладив Міріні щоку. Я лише почувався змученим, немов саме говоріння зморило мене більше, ніж цілоденний похід. Тому я хотів іти собі далі на курорт, утім Симон Киринейський пішов нас проводжати, взявши Міріну за руку, тож ми крокували втрьох з Міріною посередині, тримаючись за руки. Коли ми дійшли до освітленого заїзду, він конче захотів пригостити нас вечерею. Заїзд був таким, у якому вільнодумні юдеї й погани трапезували спільно з однієї чашки.

Отож ми разом поламали хліб і разом поїли риби й салату, і ніхто не висловлював осуду, що Міріна харчується з нами. А ще Симон Киринейський звелів розвести нам вина, хоч сам пив лише воду. Очі в Міріни проясніли, на її худих щоках виступив рум’янець, та й я відчув, як добра їжа й вино п’янять моє тіло. За трапезою Симон Киринейський говорив геть не так, як раніше, і лагідним голосом. Щоб позабавляти нас, він грецьким киринейським діалектом розповів нам оповідь:

— На другому боці світу є могутнє царство, з якого до Риму привозять шовк. Воно розташоване так далеко, що шовковий шлях тягнеться через багато земель, і надходження шовку до Тира триває аж два роки. У Римській імперії земля руда, а ось у царстві шовку земля жовта, і шкіра в його мешканців теж жовта. Це не вигадка, адже я сам зустрічав у Тирі жовтошкірого чоловіка, і жовтизна не була викликана хворобою; він запевнив, що в нього на батьківщині всі люди жовті від крайки волосся до пальців на ногах і що його край — могутніший за Римську імперію і такий цивілізований, що порівняно з ним грецька цивілізація — це варварство. Либонь, він перебільшував переваги батьківщини, адже сам був вигнанцем. Він розповідав — і такі самі запевнення я чув від інших бувалих мандрівців, — що в його краї народився новий цар, який занапастив старого царя і назвав себе сином неба. Він змінив старий лад у царстві й проголосив край спільним для всіх, і ніхто вже не мав права володіти землею — кожен мусив обробляти спільну землю, а цар дбав про те, щоб кожен мав на прожиток за власною потребою. Відтоді минуло не так багато часу, бо цар устиг поорудувати двадцять років, а лише кілька років тому до Тира дійшла звістка, що селяни повстали й повалили його, а новий правитель повернув старий лад. Той вигнанець одразу виїхав з Тира, щоб повернутися в рідний край, у якому перед появою біснуватого царя був на високому посту.

— Звичайно, в цьому всьому є багато вигадки, — вів далі Симон Киринейський. — Наприклад, той жовтий чоловік стверджував, що в його краї весь шовк виробляють хробаки, тож людям досить лише збирати нитку і ткати з неї тканину. Але я багато думаю про того сина неба і вигаданий ним божевільний лад. Така сама зміна може статися в Римській імперії, адже дедалі більше землі скупчується в руках лічених людей, а всі решта — лише раби й наймити. Таж тоді великій масі людей буде геть байдуже, чи земля спільна для всіх і її обробляють державним коштом, а чи нею приватно володіють лічені особи. Тому коли я розмірковую про Ісуса Назарянина, в мене з’являється лячна думка, що він, як цар, має намір утілити на землі такий самий лад, щоб ніхто вже не мав нічого власного, а все було би спільне. Але небезпеки і неможливість такого способу життя лише колишній раб може цілковито збагнути. Раб теж мусить мати щось власне, хай яке маленьке, щоб він здужав жити. У Кирені раб, бувало, пишався навіть своїми кайданами, якщо вони були більші й важчі, ніж у інших. Хай там як, а мені стає легше на душі, коли я розумію, що царство Ісуса Назарянина — не з цього світу. Якби він прагнув такого ладу, він народився би Римським кесарем, а не юдейським царем.

Я застеріг:

— А чи розумно розмовляти про політику в громадському заїзді? Утім, царство Ісуса Назарянина, як я розумію, зійшло на землю під час його народження на світ і все ще пробуває тут, хоч це незриме царство, тому жоден можновладець іззовні не добереться до нього. Його прибічників можна утискувати, але його царство ніхто не може здолати, адже воно — всередині нас, якщо ти розумієш, що я маю на увазі, бо сам я не розумію.

Симон Киринейський сумно потрусив головою й побідкався:

— Ох, який ти недосвідчений і як мало знаєш людину! Царство того сина неба впало за двадцять років, хоч його лад був зрозумілим. А як може вціліти незриме царство, коли Ісуса нема? Повір мені, коли ми помремо — ті, хто його бачив, — спогад про нього збережеться на землі не так багато років. Як можна зобов’язати вірити в незриме царство когось, хто на власні очі не бачив його сином Божим? Можливо, щось від нього могло би зберегтися і сто років, якби його вчення було раціональним і відповідало людській природі, але воно суперечить усьому минулому.

Від його розсудливих слів усередині мене почорніло.

— Тобто ти не віриш, що світ зміниться завдяки ньому і його іменем? — запитав я.

— Не вірю, — щиро відповів Симон Киринейський. — Ні, цей світ і людську природу навіть Бог уже не спроможний якось змінити.

— Мамо рідна! — вигукнув він. — Таж ті галілеяни вже намагалися узяти його й конче зробити своїм царем, після того як він нагодував п’ять тисяч чоловіків. Якщо вони так зле зрозуміли його слова, то як його зрозуміють ті, які ніколи його навіть не бачили? Зваж на те, що його вчення підозріле й небезпечне. Грішників він кликав. Ще на хресті він обіцяв своє царство навіть розбійникам, розіпнутим поруч із ним, — так мені розповідали. Одним словом, його вчення може слухати лише набрід, який не має іншої надії. Можновладці напевно подбають про те, щоб таке вчення не поширювалося.

Міріна з усмішкою піднесла руку й погладила його вкриті бородою щоки.

— Чому ти так хвилюєшся і переймаєшся поширенням його вчення? — запитала вона. — Мабуть, це не твоя справа, і не справа мого брата Марка, і не моя. Краще порадіймо за нього, бо ми змогли побачити його на горі. Він — добре світло, і я, побачивши його, вже ніколи не буду цілком беззахисною. Ти кажеш лише про лиху темряву.

Міріна так покірно мовчала перед тим, що ми обидва вразилися, коли вона піднесла голос, немовби неживий стіл раптом набув здатності говорити. Радість увійшла в нас обох, і, видивляючись на її ясне обличчя, ми обидва засоромилися своєї пустопорожньої розмови. Царство знову перебувало в нас, і серце моє налилося любов’ю до Міріни, а також любов’ю до Симона Киринейського. Ми довго мовчали й лишень дивилися одне на одного, і нам не заважав галас інших мешканців заїзду.

Симон Киринейський щедро сплатив рахунок і провів нас аж до грецького заїзду на гарячих джерелах. Там ми розлучилися.

І Міріна, і я проспали в нашому покої за завісками приблизно до полудня, настільки ми були змучені ходінням і всім, що ми спізнали. І радість наша не зникла за той час, поки ми спали, — вона й досі була в нас, коли ми прокинулися, і ми зраділи, побачивши, як обоє прокидаємося.

Спохмурнів я, аж коли згадав про Клавдію Прокулу і про те, що я маю обов’язок розповісти їй, що я побачив на горі. Міріна запитала, що таке зі мною. Коли я розповів їй про Клавдію Прокулу та її хворобу, вона довірливо запропонувала разом піти перед її обличчя, щоб засвідчити й розповісти радісну звістку.

Спочатку я мав потребу очиститися після тягаря дороги. Здавалося, ніби я промандрував аж від Єрусалиму. Мій юдейський плащ пахнув потом, а хітон був брудний. Я хотів одягнутися в чисте і вже не мав бажання ходити з бородою, як і не мав причини приховувати своє римлянство. Тому я пішов на курорт, звелів зголити мені бороду, завити волосся і повискубувати волоски на тілі, щоби з усякого погляду бути охайним. Давши іще помасувати собі тіло, щоби зняти тягар дороги, й намастити його, я вбрався в нове й подарував слузі старий одяг. Знову ставши зовні таким, як колись, в душі я засоромився, що, коли мав бороду й кутаси на краях одежі, намагався тишком-нишком здобути довіру юдеїв. Повернувшись до свого покою, я ще вийняв з калитки золоту каблучку й надяг її на великий палець.

Коли Міріна повернулася з купелі, я побачив, що й вона ходила зробити собі зачіску, причепурила обличчя і вдяглася у вигаптувану золотом білу одежу. Ми обоє довго роздивлялися одне одного, немов уже не впізнаючи. Я би мав тішитися, спостерігши, що мені можна не соромитися за неї перед багатими курортниками і Клавдією Прокулою. Проте я не зрадів з її краси. Її вбрання і нафарбоване обличчя робили її чужою для мене. Я зрозумів, що волію бачити в ній дівчину, яка з тонким обличчям і худорлявим тілом спить у мене в обіймах на косогорі в Галілеї в заяложеному плащі.

Але, мабуть, це вона заради мене зробила все, що від неї залежало. Тому я не міг дорікнути їй і зізнатися, що навіть її зношені сценічні черевички я люблю більше, аніж це фарбоване взуття і золоту нитку. Проте Міріна по-чужому подивилася на мене й сказала:

— Отаким я тебе побачила на кораблі в дорозі до Йоппе. Отаким ти дав мені важкого срібняка зі своєї калитки. Певно, це правильно, що ти хочеш пригадати мені, хто ти такий і хто я така. Я не подумала, пропонуючи тобі повести мене з собою перед обличчя дружини римського прокуратора.

Я нагадав їй про радість, яку ми обоє відчули, побачивши, як прокидаємося, і зауважив:

— Зрозумій, що мені набридли пітний вовняний плащ і борода, і я хочу почуватися чистим. Якщо тепер, коли я такий, законослухняні юдеї уникатимуть навіть тіні моєї, то, може, колись і їм самим доведеться зазнати такого самого і народи світу плюватимуть на землю перед собою, просто побачивши юдея. Я гадав, що ти зрадієш, побачивши мене таким.

А проте між нами з’явилася холоднуватість. Власне кажучи, мені спало на думку, що, може, й справді неприйнятно вести її перед обличчя Клавдії Прокули. Але в серці своєму я відчував, що зраджую її, коли так думаю, а я нізащо не хотів її зраджувати. Після довгих умовлянь вона згодилася супроводжувати мене, і відразу ж прийшов слуга й повідомив, що Клавдія Прокула прийме мене.

Коли ми наближалися до літнього палацу, я помітив, що курортники вже не рояться зацікавлено довкола нього, зазираючи в сад; не було видно й почесної варти Ірода Антипи в червоних плащах. Легіонер-сирієць, який належав до власного почту Клавдії, лише ліниво ворухнув рукою на знак того, що я можу заходити. З усього помічалося, що візит дружини прокуратора Юдеї до Тиверіади став буденністю. Вона вже була просто знатною курортницею серед інших відвідувачів курорту.

Клавдія Прокула лежала за гойдливою завіскою у прохолодній кімнаті. Вона не вважала за потрібне причепуритися заради мене. Я побачив зморшки в куточках її очей, невдоволені рівчаки в куточках рота і те, наскільки вона постарішала. Але загалом вона була спокійна й пильна і вже не здригалася, сіпаючи руками. Допитливо вона зміряла Міріну поглядом з голови до ніг, запитально ворухнула головою і глянула на мене.

— Це моя сестра Міріна, — пояснив я. — Вона була зі мною на горі. Тому я привів її перед твоє обличчя, Клавдіє. Так ми можемо порозмовляти втрьох без сторонніх слухачів.

Поміркувавши хвилину, Клавдія Прокула відіслала компаньйонку, але не запропонувала нам сісти, а залишила нас на ногах перед собою. Вона почала жваво розбалакувати, весь час поглядаючи на Міріну, й розповіла:

— Ти не знаєш, скільки ти втратив і скількох звичаїв цього краю ти би навчився, якби після перегонів пішов зі мною на князівський бенкет. Я мушу визнати, що Іродіяда набагато краща за ту славу, що про неї ходить, і вона сама страждає від свого недоладного становища. Вона подарувала мені потрійне перське перлове намисто, і ми цілком відверто про все поговорили між собою. Звісно, її донька Саломія — безсоромне дівчисько, яке одурює Ірода Антипу, але матір з цього має лише вигоду. Ну, Іродіяда й сама вже не молода. До того ж нащадки Ірода Великого не соромляться кровозмішення ні в якій формі. Це, як видно, для них традиція, і ми, римляни, не такі знавці, щоб засуджувати східні звичаї. Принаймні вони вміють бути привабливими, якщо лиш захочуть. У кожному разі Іродіяда набула ваги, і здається, має на меті здобути для свого чоловіка царський титул, тож і це ми ясно обговорили. Для Понтія Пилата життєво важливо, щоб Ірод Антипа не накапостив йому недобрими листами до кесаря Тиберія. Ну а Іродіяда добре тямить, що Тиберій — це вже просто хворий старий дід. Підпорою для Пилата є Сеян. Йому ми завдячуємо посадою прокуратора Юдеї. На теперішній стадії і Ірод, і Понтій найбільше виграють від того, що залишатимуться друзями і вмиватимуть один одному руки. У цьому ми з Іродіядою знайшли ясність. Тому моя поїздка на курорт була корисною, і я готова повертатися до Кесарії.

Власне кажучи, вона не відкрила жодних небезпечних таємниць, адже це все зрозуміло кожному, хто здатен мислити. Кесар Тиберій — хворий дід, а саме ім’я Сеяна вселяє такий страх, що розумні чоловіки в Римській імперії обмежуються тим, що мовчки чекають, поки він здобуде звання народного трибуна і матиме остаточну владу в руках. Мені здалося, що Клавдія шпигує поглядом, чи не розуміє Міріна латину, аж тут вона емоційно показала пальцем на Міріну й вигукнула:

— Геката і чорні щенята, якщо ця дівчина — не викапана Туллія!

Злякавшись, я встромив очі в Міріну, і на якусь мить і справді здалося, нібито вона нагадує тебе, Тулліє. У той момент я збагнув, що ніколи не відішлю ці листи тобі, а також збагнув, що ніколи вже не хочу бачити тебе. Я відчував саму лиш відразу і страх, бачачи тебе перед собою в подобі Міріни. Але чари розвіялися в моїх очах, і, роздивляючись Міріну рису за рисою, я зрозумів, що в ній нема нічого від тебе. Попри це, Клавдія Прокула дошкульно вела далі:

— Авжеж, якби вона мала темні й блискучі очі, ніс із тонкими рисами, чорне волосся й соковиті вуста, далебі вона могла би туманно нагадувати Туллію.

Я вже не знав, чи не каже вона це лише щоб поглузувати з Міріни. І все ж я гадаю, що вона говорила серйозно й сама дивувалася, що ж у Міріні може нагадувати тебе, Тулліє, коли у вас двох нема жоднісінької однакової риси. Дратуючись, я сказав:

— Дай Міріні спокій. Вона сама знає, що вона не красуня. І я не хочу згадувати Туллію. Розмовляймо грецькою. Ти хочеш знати, що відбулося на горі, чи ні?

— І справді, — згадала Клавдія. — Що відбулося на горі, і чи бачив ти Ісуса Назарянина?

— Ми обоє бачили його, — запевнив я. — Він воскрес із мертвих і живе.

Міріна теж повільно мовила:

— Так-так, він живий.

Тут Клавдія Прокула поставила чудернацьке запитання:

— А звідки ти знаєш, що то справді був Ісус Назарянин?

Про це я не подумав. На якусь мить я розгубився. Потім сказав:

— Звісно ж, то був він. А хто б іще це міг бути? Туди прийшло понад п’ять сотень чоловіків, і вони його впізнали. — Я не стримався від сміху. — Я сам дивився йому в очі. Цього було досить. Він не був звичайною людиною.

Міріна теж запевнила:

— Людина не може дивитися так, як він.

Пильно поглядаючи на нас обох, Клавдія Прокула допитувалася:

— Ви бачили його вночі. А хіба тоді не стояла безмісячна ніч і не було дуже темно?

— Темно було, — визнав я. — Утім я бачив його досить виразно. Його неможливо було ні з ким переплутати.

Клавдія Прокула розвела руками й зауважила:

— Ні, я, звичайно, не сумніваюся, що то був він і так далі. Але лікар Ірода Антипи постійно мене доглядає і навідався, щоби привітатися зі мною. Та й Іродіяда конфіденційно звірила мені, що вони добре знають, що в Галілеї ходить незнайомець, в якому багато хто начебто впізнає Ісуса Назарянина. Але розповіді суперечливі, й ніхто не може переконливо пояснити, яка в нього зовнішність. Царедворці не вірять, що він Ісус Назарянин. Вони гадають, що то котрийсь божевільний чи біснуватий, який навмисно зранив собі руки й ноги. Або його учні, викравши тіло з гробниці, змусили когось видавати себе за нього, щоб цей балаган тривав і далі.

Помітивши мій погляд, Клавдія Прокула почала виправдовуватися:

— Я лише розповідаю те, що чула. Я не стверджую, що це моя думка. Просто існує дуже багато можливостей. Лікар, своєю чергою, безпристрасно розмовляв про це з іншими книжниками. Розумієш, у пустелі на березі Мертвого моря мешкає в зачиненому будинку юдейська секта, яка від постів, молитов, безшлюбності, спільних трапез і занурень у воду стала такою святою, що її члени вже не є звичайними людьми. Стверджують, що їхні білі одежі світяться в темряві. Вони мають таємні зв’язки в Єрусалимі й деінде. Власне кажучи, Ірод Великий уважав їх такими небезпечними, що аж утискував їх. Їм довелося втекти до Дамаска. Звідти вони повернулися в пустелю аж по його смерті. Відомо про них небагато, бо вони не приймають гостей, але може бути, що вони, чи принаймні найсвятіші з них, знають більше за решту людей. Вони мають там різні ступені — від святих до ще святіших.

— Учора той лікар, порозмовлявши з іншими книжниками, підкинув ось яку ідею: пустельна секта з тієї чи тієї причини уважно стежила за діяльністю Ісуса Назарянина і оберігала його, а сам він, можливо, цього не знав. Особливо підозрілим є те, що два члени високого синедріону разом поховали Ісуса після розп’яття. Марія Магдалина побачила в ранкових сутінках постать, яка світилася білим кольором у гробниці й здалася Марії янголом. Ісусові учні, прості чоловіки, були, можливо, занадто налякані, щоб викрасти його тіло, а от для святих пустельної секти це не становило труднощів. Може, вони воскресили тіло чарами чи звеліли комусь зі своїх показуватися простим людям у Галілеї. Чому вони хотіли переконати народ, що Ісус Назарянин воскрес, — це важко сказати. Можливо, вони з власних міркувань хотіли підірвати авторитет храму. А втім, людина, яка звикла мислити політично, знаходить у всьому політичні причини, як казав лікар. З таким самим успіхом у їхніх діях могли бути релігійні причини, відомі лише їм самим. Але вони занадто розумні, щоб затягувати цей обман. Як я розумію, це все вже скінчилося, після того як він, хто б то не був, явився на горі у темряві надійним прибічникам назарянина.

Помітивши, з яким збентеженням я слухаю її виправдовування, Клавдія Прокула закінчила говорити, ще раз розвела руками й запевнила:

— Я в це не вірю. Я лише розповідаю, що кажуть інші. Мабуть, його найближчі учні все ж не переплутали б його із кимсь навіть у темряві, якщо тільки вони не залучені до цієї каверзи. Скажи мені лише одну річ. Ти розповідав йому про мене?

Я знітився і прохально сказав:

— Я не можу пояснити цього тобі по-зрозумілому, але, думаю, я не міг би говорити йому про тебе, хай би й хотів. А я не хотів, бо всі інші думки зникли в мені, коли я його побачив.

На мій подив, Клавдія Прокула не докоряла мені. Навпаки, вона сказала, задоволена:

— Точнісінько в тому самому запевняла мене Іванна. Але вона загорнула в хустину землю з того місця, куди, як вона запам’ятала, ступнув Ісус, — це щоби принести її мені і я уздоровилася, доторкнувшись до неї чи поклавши її собі на чоло на ніч. Але мені вже це не потрібно.

Загадково подивившись на мене, вона цілковито мене здивувала такими словами:

— Розумієш, я сама була з усіма на горі, і він уздоровив мене.

Бачачи моє сторопіння, вона весело розсміялася, заплескала в долоні й вигукнула:

— Ага, ошелешила тебе! Сідай біля мене, Марку, і ти, дівчино, сідай, куди хочеш. Ні, я не маю на увазі, що моє тіло було з усіма на горі, але тієї ночі я бачила добрий сон, чого в мене вже давно не бувало. Я знаю, що я чутлива і примхлива жінка. Уві сні мене щипали і хльоскали руками по щоках, смикали за волосся, і все було цілком виразне й дійсне, і я не могла поворухнутися, хоч як намагалася, поки нарешті у мене прорізався голос і я прокинулася від власного нажаханого крику така спітніла і пройнята мукою, що не наважувалася знову засинати.

— Ми говорили про гору, — розсудливо вела вона далі. — Я багато думала про гору, тож не дивно, що тієї ночі мені снилося, ніби я на горі, адже я така чутлива. Було так темно, що я швидше здогадувалася, ніж бачила, що багато непорушних постатей чекають довкола мене навколішках на землі. І я геть не боялася вві сні. Потім переді мною спинилася сяйлива постать, і я не наважувалася здійняти голову, щоб подивитися на неї. Щоправда, я не боялася, але вві сні мені здавалося, що мені би краще не дивитися на його обличчя. Лагідно ця постать заговорила зі мною, питаючи: «Клавдіє Прокуло, чи чуєш ти голос мій?» Я відповіла: «Я чую голос твій». Він мовив: «Я — Ісус Назарянин, цар юдейський, якого твій чоловік Понтій Пилат наказав розіпнути на хресті в Єрусалимі». Я відповіла: «Так, це ти». Потім він говорив мені про овець щось таке, чого я не зрозуміла, бо не обізнана з вівчарством і тому не все запам’ятала. Але здавалося, наче він докірливо подивився на мене, коли врешті сказав: «Я — двері вівцям. Я не дозволю злодію і розбійнику вбивати моїх овець». Я відразу збагнула, що під злодієм і розбійником він розуміє Понтія Пилата, і квапливо запевнила: «Він напевно вже не цькуватиме твоїх овець, та й тебе він би не вбив, якби не мусив цього зробити з політичних міркувань». Але він не звернув уваги на моє пояснення. З цього я здогадалася, що цей бік справи — це для нього ніщо і він уже не злоститься на Понтія Пилата. Він просто далі казав про овець і мовив: «Я маю й інших овець». Не знаючи, що відповісти, я сказала, щоб задобрити його: «Я гадаю, що ти добрий пастир». Здавалося, він зрадів з моїх слів, бо зразу відповів: «Це ти сказала; я — пастир добрий, а добрий пастир кладе життя власне за вівці». Я дуже розплакалася вві сні, і мені хотілося попросити, щоб я була його вівцею. Але я не зважилася. Я лише відчула, як він поклав руку мені на голову, і від цього я прокинулася, і тієї миті ще здавалося, наче я відчуваю його руку на тімені. То був добрий сон і найкращий із побачених мною. Докладно пригадавши його, щоб запам’ятати все і нічого не забути, я заснула і проспала довго, а після того не бачила жодного страшного сну. Як я розумію, він уздоровив мене з такою умовою, щоби Понтій Пилат не утискував його прибічників.

Клавдія Прокула захихотіла, як та молода дівчина, але потім зніяковіло затулила рота рукою.

— Це мені легко було пообіцяти, — вела вона далі. — Бо ж Пилат не має жодної причини утискувати прибічників назарянина. Навпаки. Якщо з них виникне партія, це лише сіятиме розбрат поміж юдеями згідно з політикою Риму. Звичайно, сни — то лише сни, і про овець він, певно, вві сні казав мені тому, що мені розповідали, як він, навчаючи, часто говорив про овець. Але хай там як. Мій сон був виразний, і таке мені снилося тієї самої ночі, коли ти й твоя дівчина бачили його на горі. Але головне, що я уздоровилася від поганих снів.

— Щоправда, — повідала вона, — лікар Ірода Антипи запевняє мене, що моє уздоровлення зумовили гарячі сірчані купелі і його власне лікування. Я, певна річ, не можу його ображати, а зроблю йому відповідні дарунки. Утім я вірю сама — смійся, якщо хочеш, — що Ісус Назарянин змилосердився наді мною й уздоровив мене вві сні, бо я стільки думала про нього і страждала від поганих снів через нього.

Тріумфально вона засвідчила:

— Тобто кого б ви там не бачили на горі, а я в усякому разі бачила Ісуса Назарянина вві сні. А втім Сусанна запевняє мене, що на горі далебі впізнала в ньому Ісуса Назарянина, і в її словах я не сумніваюся.

Я подумав про її сон, затремтів з радості й палко запитав:

— А він справді казав у твоєму сні, що має й інших овець? Якщо це так, він поклав життя і за інших овець. Міріно, ти чула? Ми для нього не чужинці.

Клавдія Прокула розсміялася й вигукнула:

— Ні, ні, ця схибленість на вівцях — це вже над міру! Я знаю про Ісуса Назарянина і вірю з достатньою певністю, що він воскрес із мертвих і є сином Божим. Сусанна навчила мене і я вмію молитися йому в разі потреби, і певних його заповідей наміряюся дотримуватися, наскільки зможу це робити потай і без шкоди для мого статусу. Кесаревому генію я в кожному разі мушу приносити жертву, хай би й до інших римських богів мені вже було байдуже. Але найскладніше для мене питання — а що з цього всього розповідати Понтію Пилату. Він сухуватий чоловік, вивчав закон і не дуже вірить у дива.

— Я думаю, — з ваганням сказав я, — що краще тобі казати йому про Ісуса Назарянина якомога менше. Весь цей випадок був для нього неприємний і ображав його почуття справедливості. Тому він лише відчує прикрість, якщо ти нагадуватимеш йому про те все.

— По ньому важко сказати, що саме він думає в глибині душі, — зауважила Клавдія Прокула. — Він, римський урядник, звик приховувати почуття так добре, що інколи я сумніваюся, чи є вони в нього взагалі. Він не є лихий чоловік. Юдеї міг дістатися й гірший прокуратор. Несправедливо прозивати його злодієм і розбійником, але це звичний юдейський фанатизм. Можливо, ти маєш рацію. Я не розповідатиму йому, якщо він сам не спитає.

— Між іншим, — вела вона далі, уважно дивлячись на мене, — я рада бачити, що ти знову маєш гладке підборіддя і вдягаєшся, як добропорядна людина. Мабуть, тобі пішло на користь побачити його на горі, бо я вже хвилювалася за тебе. Я побоювалася, що юдеї потьмарили тобі голову. Обличчя в тебе було, як у фанатика, аж мій лікар, з яким ви тоді бачилися, питав пізніше, що ж таке з тобою. І хіба не час тобі повертатися назад до Рима? У Байї саме квітнуть троянди. Там би ти був недалеко від Капрі. Котрийсь тутешній друг міг би бути відчутно тобі вдячний, якби час від часу діставав потрібні й точні відомості про стан здоров’я кесаря. Звичайно, наперед домовленими таємними словами, бо інакше писати про стан здоров’я кесаря смертельно небезпечно.

Схиливши голову набік, вона дивилася на Міріну, і, думаю, їй не сподобалося побачене. Знизуючи спадистими плечами, вона жорстоко зазначила:

— Мабуть, року вигнання досить, щоб остудити занадто розбурханого коханця, і ти знову влаштовуватимеш Туллію. Я маю підстави гадати, що їй тим часом вдалося розірвати шлюб і взяти новий, отож ви зможете знову спокійно почати все від початку. Ніхто тебе в Римі не утискуватиме, якщо вона запевняла тебе в чомусь такому.

Мабуть, вона казала правду. В Римі мені, либонь, не загрожує вже жодна небезпека. У мене защеміло всередині. Не через тебе, Тулліє, а через власну безглузду самозакоханість, адже тобі вдалося переконати мене, що ти приїдеш слідом за мною до Александрії.

— Думаю, я вже ніколи не повернуся до Рима, — з гіркотою мовив я. — Як тільки подумаю про троянди, стає гидко.

— Навідуйся принаймні до Кесарії, — спокушала Клавдія Прокула. — Це нове й культурне місто, і воно куди розкішніше за Тиверіаду Ірода Антипи. Звідти відпливають кораблі куди лиш захочеш. І ти міг би також дістати поради, які допомогли б тобі зробити щось зі своїм життям. Гарних юдейок чи маленьких дівчат-грекинь стане з часом недосить римлянину для життя.

Міріна несподівано поклала край розмові тим, що спокійно підвелася з сидіння й красненько подякувала Клавдії Прокулі за виявлену їй честь. Далі вона так само спокійно зацідила мені долонею спершу по одній, а тоді по другій щоці, вхопила мене за руку й повела надвір. У дверях вона обернулася й мовила:

— Вельможна Клавдіє Прокуло, не переймайся, куди поїде Марк і що він робитиме зі своїм життям. Я, Міріна, подбаю про те, щоб ця вівця не занапастилася.