Таїна царства

Дев’ятий лист

Марк — Туллії.

Видужавши, я був слабий і зажурений. Мимоволі мене опанувала думка, що моє несподіване, загрозливе для життя захворювання стало мені попередженням, щоб я не втручався в таємниці, які мене не стосуються. Я сидів у своїй кімнаті й не шукав спілкування з іншими курортниками, хоч їх на славнозвісний тиверіадський курорт наїхало звідусюди і належали вони до всяких народів; більшість були багатіями, що лікували недуги, спричинені багатством і комфортним життям, але траплялися й офіцери-римляни, які долали наслідки таборового життя.

Я побував на масажі і навіть звелів покликати перукаря, щоб він зробив мені зачіску по-грецькому. Бороду я теж сказав йому доглянути, а також знову повискубувати в мене волоски на тілі, бо все мені стало однаковісінько. Можливо, я поводився, як ображена дитина, адже я був щирий у пошуках і вважав, що не заслуговую на таке покарання. Про тебе, Тулліє, теж час від часу думав — чого не траплялося в Єрусалимі — і в душі мені зухвало захотілося до тебе. До дурної Марії я відчував лише знудження, бо після того, як вона так віддано доглядала мене й поставила мене на ноги, вона була дуже задоволена собою і дивилася на мене по-власницькому.

Потім курорт розгомонівся, і Марія поквапилася розповісти, що з Кесарії прибула дружина прокуратора Понтія Пилата покупатися в гарячих джерелах. Я побачив з даху її паланкін і почет. Окрім легіонерів, Ірод Антипа теж відрядив своїх комонників у червоних плащах для її супроводу від кордону з Галілеєю до курорту. Задля неї було обладнано літній палац, і вона мала в його саду власний купальний басейн.

Далебі, я знав, що Клавдія Прокула нездужає і нервує, як і чимало жінок, які відчувають, що старішають, хоч не зізнаються ще в цьому навіть самим собі. Безперечно, вона могла потребувати купелі, а напередодні літа клімат Галілейського моря, мабуть, найбільш освіжний і найкращий в усій східній частині Середземного моря. І взагалі до Тиверіади завдяки повірникам Ірода Антипи приїздять курортники з Дамаска і навіть з Антіохії. Незважаючи на це, я потай у душі підозрював, що несподівана подорож Клавдії Прокули має й інші причини.

По двох днях я вже не міг угамувати свою невиліковну цікавість, а написав їй вістку на двошаровій вощеній дощечці, запитуючи, чи можна мені прийти привітати її. Слуга незабаром повернувся й розповів, що Клавдія Прокула дуже вразилася і зраділа моєму листу. Вона запрошувала мене як стій прийти до неї.

З огляду на свою п’ятку я звелів занести мене крізь сад літнього палацу до колонади. Там я зійшов з паланкіна і, спираючись на ціпок, покульгав досередини. Виявлена мені честь привернула велику увагу: багато хто з курортників повставали й дивилися, як я йду. Адже до того Клавдія Прокула категорично поінформувала, що через хворобу вона не зможе приймати гостей і візити шани.

Але слуги завели мене просто перед її лице до прохолодної, освітленої сонцем зали. Клавдія Прокула лежала там на ложі на пурпурових подушках з помітно блідим обличчям та імлистими очима. Біля неї шанобливо сиділа пишно вбрана юдейка її віку.

Клавдія простягла обидві вузькі руки до мене, загукала з радості й мовила:

— О Марку, як я тішуся, бачачи знайому людину, яка зрозуміє! Що з тобою сталося і що в тебе таке з ногою? Я й сама дуже хвора і не можу заснути вночі, мені сняться погані сни, та й живіт у мене геть розладнався, і болить печінка.

Обертаючись до своєї компаньйонки, вона пояснила:

— Це той молодий чоловік, про якого я тобі розповідала. Його звати Марк Мезентій Манілліан, він мій друг дитинства. Його батько був найвидатнішим астрономом Риму. Крім того, він належить до роду Меценатів, а, отже, походить з етрусків, які свого часу змагалися за владу з самим Енеєм. Востаннє я бачилася з ним у Єрусалимі під час святкування Песаху, але тут я аж ніяк не сподівалася його зустріти.

Я не перепиняв її, хоч казала вона не зовсім правду, а дуже перебільшувала. Але якщо їй було потрібно з тієї чи тієї причини виставити все в якнайкращому світлі й побільшити мій авторитет в очах її компаньйонки, чого б я мав заперечувати? Обертаючись до мене, вона показала на компаньйонку й пояснила:

— Оця добра жінка — Іванна, дружина квестора Ірода Антипи, з нею я познайомилася в Єрусалимі. Вона зголосилася бути мені за компаньйонку на час мого перебування тут, і я в усьому їй довіряю.

Жінка всміхнулася й допитливо подивилася на мене. Обличчя вона мала повняве і мляве, але з її очей було видно, що все ж таки вона не геть дурна жінка, а така, що чимало спізнала.

— Вітаю тебе, Марку Мезентію! — мовила вона. — Але як це ти, римлянин, носиш бороду і вбраний так, як Ізраїлеві діти?

— На чиїй землі живеш, того народу й закони шануй, — безжурно ствердив я. — Я філософ і хочу познайомитися зі звичаями різних країв. Але, правду кажучи, я відчуваю глибоку повагу до Ізраїлевого Бога і його закону тією мірою, наскільки це не заважає мені визнавати кесарів геній.

Клавдія Прокула аж тепер звернула увагу на моє вбрання й вигукнула:

— І справді, ти дуже змінився, і не знаю, чи сподобався би взагалі отакий твій одяг моєму чоловікові. — Жваво балакаючи, вона розповідала про самопочуття і труднощі Понтія Пилата і звеліла подати мені студене вино, тістечка і фрукти, але врешті відіслала слуг, а тоді попросила:

— Іванно, глянь, чи ніхто не лишився підслуховувати нас. Терпіти не можу, коли мене підслуховують.

Іванна виконала це доручення як людина вельми в цьому досвідчена, адже, розслаблено зазирнувши у двері до передпокійної зали, вона з позірною безтурботністю обійшла кімнату, потискуючи шпалери, і ще схилилася, щоб виглянути у віконні прорізи. Клавдія Прокула жестом запросила мене сідати біля неї, заговорила притишеним голосом і спитала:

— Ти ще пам’ятаєш Ісуса Назарянина, якого розіпнули в Єрусалимі?

Я подивився на Іванну і завагався, але врешті зізнався:

— Я пам’ятаю його, і він не дає спокою моїй душі. Мені б хотілося дізнатися ще щось про нього, але його учні — недовірливі чоловіки, і вони не визнають приходьків.

Клавдія Прокула сказала:

— Учні повернулися до Галілеї, і кожен з них знову провадить свій промисел. Більшість рибалить на цьому озері.

— Авжеж, — погодився я, — вирушаючи з Єрусалиму, я почув поголос, що вони залишили місто. Подейкують, що й інший люд подався слідом за ними до Галілеї. Але хіба їх тут не утискають?

Іванна жваво сказала:

— Ні-ні, їх тут уже не утискають. Розумні радники переконали князя Ірода, що він не матиме жодної користі з їх утисків. Власне кажучи, він боїться їх і вдає, що про них не знає. Він зробив політичну помилку, звелівши свого часу відтяти голову Івану Хрестителю. Більше він і чути не хоче про пророків.

Клавдія Прокула пояснила:

— Мабуть, ти пригадуєш, як я робила все можливе, щоб мій чоловік не завдав шкоди тій святій людині.

— Чому ти сушиш собі голову над цією давньою історією? — хитро запитав я. — Адже й раніше страчували безвинних. Світ такий, який є. Ми не можемо зробити його якимось іншим. Забудь про нього і оздоровлюйся. Адже для цього ти сюди приїхала.

Клавдія Прокула скипіла:

— Ти не розумієш, у чому річ. Світ уже не такий, як досі. Він устав із могили, Ісус Назарянин, хоч ти тоді цьому не повірив. Він являється своїм. Хочеш вір, хочеш ні, але він тут.

Іванна злякано приклала руку до її вуст і попередила:

— Ти не знаєш, що кажеш, доміно.

Я уважно дивився на неї, згадав, як Сусанна називала те саме ім’я, і висловив сміливу гадку:

— Я впізнаю твоє обличчя, вельможна Іванно. Ти пішла за Ісусом Назарянином, коли він жив. Цього ти не можеш заперечувати.

У страху Іванна втупилася в мене поглядом і визнала:

— Цього я не заперечую, та й не хочу заперечувати. Заради нього я полишила домівку й чоловіка і пішла за ним, аж поки через статус мого чоловіка мені не довелося повернутися. Але як ти, приходько, про все це знаєш?

Почуваючи слабкість і пойнятий журбою, я не хотів більше прикидатися.

— Я знаю і вірю, що він воскрес із мертвих, — запевнив я. — Тому я вірю також, що він — син Божий. Але що це означає — цього я не знаю. Нічого такого раніше не бувало. Я хотів шукати його царство, проте його власні свої не впізнали мене і не прийняли мене. Утім я почув, що він вирушив перед ними до Галілеї, і я подався сюди слідом за ними, сподіваючись знайти його тут.

— Але, — з гіркотою вів я далі, — коли я прибув сюди, в мене сталося зараження крові в нозі, і я не міг нікуди йти й шукати його. Певно, це знак мені, що він мене не визнає. Одначе зізнайся відверто, Клавдіє, ти теж прибула до Галілеї заради нього.

Обидві, глибоко вражені, спершу подивилися одна на одну, а тоді на мене. Вони загукали в один голос і запитали:

— Ти, римлянин і філософ, і справді віриш, що він воскрес із мертвих і прийшов до Галілеї?

— Вірю, бо не можу не вірити, — все ще з гіркотою сказав я. Мене опанувала непереборна потреба вилити душу, і я розповів їм і як відвідав домівку Лазаря, і як зустрів Марію Магдалину, і як посланці Хома та Іван відкинули мене, і що відбулося в будинку Симона Киринейського, і як Матвій разом із Закхеєм прийшов до мене і, погрожуючи, заборонив мені навіть називати вголос ім’я Ісуса Назарянина.

Іванна ствердила:

— Це він зле зробив. Я сама пам’ятаю випадок, коли котрийсь чоловік, не знаючи його, уздоровив хворого його іменем. Учні заборонили йому таке робити, але тоді він сам дорікнув своїм учням і пояснив, що той чоловік принаймні не казатиме про нього поганого. Не розумію, чому ти не мав би права вживати його ім’я, коли ти віриш йому.

Ще я розповів, як привіз із собою з Єрусалиму Сусанну.

— Ти знаєш ту стару бабу? — запитав я Іванну.

Іванні було важко приховати презирство, але вона визнала:

— Звісно ж, я знаю ту балакливу задираку. Вона темна селянка і не знає закону. Проте Ісус дозволив і їй іти разом із ним.

Клавдія Прокула здивовано й недовірливо роздивлялася мене і зазначила:

— О, ти і справді змінився, Марку, порівняно з днями в Римі. Ти, як видно, й Туллію свою забув через Ісуса Назарянина. Не думай, що я не знаю про неї. Римські плітки доходять і до Кесарії. Мені важко збагнути, що ж ти шукаєш в Ісусі Назарянині.

— А ти сама що в ньому шукаєш? — роздратовано запитав я.

Клавдія Прокула примхливо знизала плечима, які стали в неї кістлявими, і пояснила:

— Я жінка і маю право мріяти. Я знаю, що він вилікує в мене безсоння й усі інші недуги, якщо я його зустріну. Але насамперед мені, звичайно, цікаво побачити пророка, якого розіпнули на хресті і який воскрес із мертвих.

Я мовив:

— У мене згасли цікавість і бажання мріяти. Я лише шукаю його царство, доки воно ще пробуває на землі. Мені розповідали, що він має слова вічного життя. Але що там я? Ліпше розкажіть, чи справді він прийшов до Галілеї і чи він являється тут своїм.

Іванна спохмурніла і почала розповідати:

— Достеменно я цього не знаю. Учням він звірив таємниці свого царства, а решті і нам, жінкам, говорив лише притчами. Мабуть, ми бачили, а втім не бачили, і чули, а втім не чули. Учні тримаються вкупі й жінкам уже нічого не розповідають. Розсердившись за те, Марія розлучилася з ними і повернулася додому до Магдали. Я тільки знаю те, що семеро з них пішли на ранкову риболовлю лише кілька днів тому. Повернулися вони з неводами, які аж розпирало від рясного улову, і з ними щось відбулося, адже вони були немов просвітлені і сміялися з радості. Але не згоджувалися розповідати, що з ними відбулося.

Я сказав:

— Мене дуже дивує, що ті неосвічені рибалки розсердили Марію Магдалину, яка все ж таки пожертвувала заради них багатьма коштами. У всякому разі можна було б чекати, що вони з вдячності тримали б у курсі подій тебе, знатну жінку. Я здогадуюся, що це завдяки тобі їх тут не утискують.

— Вони — невдячні чоловіки, — повинуватила Іванна, але далі намагалася бути справедливою: — Певно, вони мусять оберігати таємниці, які їм звірено. Але чому він обрав саме тих чоловіків?

Клавдія Прокула набундючилась і зауважила:

— Принаймні я, дружина прокуратора Юдеї, мабуть, посідаю таке високе становище, що неосвічені рибалки мусять визнавати моє звання і розповісти своєму панові, що я хочу зустрітися з ним. Таж це якнайбільший вияв прихильності до таких, як вони, якщо через когось я звертаюся до них. Вони й велику вигоду можуть мати з моєї таємної прихильності.

Я не міг не сказати:

— Клавдіє, я думаю, що ти небагато розумієш про його царство. Він не маг і не знахар. Спробуй зрозуміти, що він — син Божий.

Клавдія образилася і огризнулася:

— Не забувай, що я сама родичка кесаря і неодноразово трапезувала за кесаревим столом, коли він іще перебував у Римі.

Іванна розвела руками, немов як знак мені, і мовила:

— Я лише жінка, а Ізраїль не визнає душі в жінки. Але він дозволив нам піти за ним, і в серці своєму я відчуваю щось про його царство. Його учні й досі торочать усе те саме і сперечаються між собою, чи побудує він іще для Ізраїлю царство і коли це буде. Але Ізраїль відкинув його, розіп’яв його і прикликав на себе його кров. Зробивши це, Ізраїль уже не може бути богообраним народом, це каже мій жіночий розум.

Я почав стомлюватися від марного говоріння, і Клавдія Прокула змаліла в моїх очах. Нетерпляче я запитав:

— Хай там як воно, але щó нам треба робити, щоб зустрітися з ним?

Іванна зізналася:

— Я не знаю. Ми можемо лишень чекати. Але я чекаю-чекаю, а нічого не відбувається. Може, він забув про нас, жінок. А ще мені страшно від думки, що коли ти прибув сюди, в тебе сталося зараження крові в нозі, і ти не зможеш навіть ходити, щоб шукати його.

— Я майже видужав, — запевнив я. — У човні чи в паланкіні я можу податися будь-куди. Але я занепав духом і не хочу силоміць нічого намагатися. Сумніваюся, що хтось може силоміць зустрітися з ним. Думаю, він являється, кому сам хоче. Якщо так мусить бути, я погоджуюся думати, що я не гідний того, щоб він являвся мені.

Клавдія Прокула іронічно зазначила:

— Ох, не розумію я твоєї безініціативності! Самій мені нетерпеливиться зустрітися з ним, бо як ні — купелі навряд чи вилікують мене від безсоння. Якби я була чоловіком, я би щось зробила. Але мені треба пам’ятати про мій статус.

Іванна поміркувала і запропонувала:

— Ти можеш податися човном до Магдали й зустрітися там з Марією. Для мене, зважаючи на мого чоловіка, неможливо поїхати привітатися з нею до її будинку, бо хай там як, а вона знеславлена жінка. Тому ми не можемо запросити її сюди бодай на таємну зустріч із Клавдією Прокулою. Але ти поїдь до неї й запитай у неї поради. Поясни їй, що я, звичайно, не соромлюся її товариства — як не соромилася тоді, коли ми мандрували разом, — але в теперішніх обставинах я мушу думати про становище мого чоловіка при дворі. Це складна річ, яку ти, як чоловік, мабуть, не зовсім розумієш, але як жінка — вона це добре зрозуміє.

Помітивши моє вагання, вона єхидно посміхнулася й зазначила:

— Ти молодий і життєлюбний римлянин. Ти спокійно можеш поїхати привітатися з нею. Цьому ніхто не дивуватиметься. У ній свого часу було сім бісів. По всій Галілеї її репутація й досі відповідна, хоч вона виправилася. Я так думаю.

Мене почало муляти відчуття, що я не виграю нічого тим, що втручатимуся у чвари поміж жінками. І все ж я пообіцяв подумати про це, а після того ми ще поговорили про звичайнісінькі речі. Клавдія Прокула запитала, чи не хочу я пізніше супроводити її до міста, щоб подивитися на перегони, коли вона вже краще почуватиметься. Ірод Антипа пишається своїм містом і збудованими ним іподромом і театром, а Клавдія вважала, що з увічливості їй конче треба якоюсь мірою поступитися в тому, що вимагає її статус. Потім вона відіслала мене, і ми пообіцяли негайно сповістити одне одного, якщо довідаємося щось про Ісуса Назарянина. Клавдія Прокула сказала, що невдовзі запросить мене на обід.

Повертаючись до своєї оселі, я побачив, що в затінку курортної колонади на землі сидить крамар-сидонець і розмотує тканини зі своєї жердини. Я зупинився, щоб купити в нього вигаптувану золотом шовкову хустку, і не гаючись послав її в дарунок Клавдії Прокулі.

Марія з Беріту нетерпляче чекала мене і, певно, бачила, як я торгувався з кучерявобородим сидонцем. Мабуть, вона гадала, що це я їй купив подарунок, позаяк, марно прочекавши, вона почала докоряти мені й сказала:

— Я помічаю, що ти вже добре тримаєшся на ногах — головне, щоб відбувалося щось для тебе приємне. Мене ти тримаєш тут за завісками в замкненій кімнаті, немов соромишся мого товариства, хоч ніхто тут не знає про мене нічого, крім того, що я віддано доглядала тебе, коли ти був уже при сконі. Я би теж залюбки зустрічалася з людьми й розмовляла з жінками в цих чудових садках, слухала б музикування і каталася б на озері у човні в затінку під накриттям. Але ти геть не думаєш про мене, а лише про себе і про свій комфорт.

Мене огорнула глибока зажура, коли я подумав, з яким окриленням ми рушили в дорогу з Єрусалиму і як уся наша надія сходить нанівець. Зовсім по-іншому говорила про Ісуса Назарянина Клавдія Прокула в ті сповнені почуття провини дні в Єрусалимі, коли двигтіла земля. Її компаньйонка Іванна теж, напевно, була тепер інакшою, ніж тоді, коли пішла за Ісусом у Галілеї, не думаючи про домівку й високе становище свого чоловіка, який обіймав пост скарбничого Ірода Антипи. Тут, в оточенні мармурових колонад і садів, під ніжні звуки флейти в миртових кущах серед сіркового запаху гарячих джерел, усе знову немов повернулося у звичну точку і стало таким, як колись, і в цих розкошах і комфорті не було місця ні для чого надприродного.

Я сказав:

— Маріє з Беріту, хіба ти не пам’ятаєш, навіщо ми вирушили в дорогу?

Марія крутнула шиєю, наставила на мене своє дурне кругле лице й повинуватила мене:

— Пам’ятаю краще за тебе і пильно чекаю на звістку від Натана чи Сусанни. Нічого іншого мені не лишається. А чому я тим часом не можу розрадити себе всім, що тут нове для мене?

— Усе тут — це лише цей світ, — мовив я. — Таке товариство і таке середовище набридає швидше, ніж будь-що інше. Усе це я проміняв би на те, щоб дістати змогу бодай здалеку побачити воскреслого.

— Звісно, звісно, — нетерпляче погодилася Марія. — Я теж. Але чому я не можу веселитися, доки чекаю? Таж я — мов та бідна сільська дівчина, яка, вперше приїхавши до міста, потрапила в іграшкову крамничку сирійця. Я не мрію, що ці іграшки будуть моїми — не така я дурна, — але чому б мені не роздивитися і не помацати їх?

Я не зрозумів її і втомився від її торочення.

— Ти це матимеш, — сухо пообіцяв я зі щирим бажанням позбутися її. — Завтра я найму човен і скажу, щоб нас завезли до Магдали. Мені розповідали, що багата голубівниця розлучилася зі своїми супутниками, повернулася і знову мешкає у своїй садибі. Поїдьмо привітаємося з нею.

Однак Марії анітрохи не сподобалася моя обіцянка.

— Марія Магдалина — гарячковита жінка, — нарікальним тоном сказала вона. — Авжеж, вона єдина була приязна до мене й говорила зі мною як з людиною, і переконала мене, що Ісус Назарянин — цар, а втім я боюся її.

— Чому? — з подивом запитав я. — Адже саме вона, певно, вперше послала тебе, щоб ти зустрілася мені вночі біля брами старого муру, і навчила тебе, що казати.

— Може бути так, що вона вимагатиме від мене таке, чого я б уже не хотіла, адже ти взяв мене під свій захист, — пояснила Марія. — Її воля сильніша за мою волю, отож у мене не буде власної волі, якщо вона щось мені накаже.

— А якого саме її наказу ти боїшся? — запитав я.

Марія заремствувала:

— Сама вона ходить у чорному. Може, вона накаже мені скинути оцей подарований тобою гарний одяг і вбратися у волосяницю каяття. Може, вона накаже мені полишити тебе, коли ти довезеш мене до Галілеї. Цього я найдужче боюся.

— Маріє з Беріту! — емоційно вигукнув я. — На що ти, власне, сподіваєшся і що це ти уявляєш собі про мене?

— Я ні на що не сподіваюся і нічого собі не уявляю! — вигукнула вона так само сердито й шалено крутнула головою. — Не думай нічого такого. Я просто хочу жити від дня до дня разом з тобою. Ти іншої співав, коли ще кілька днів тому кидався в ліжку і тебе палило від пропасниці, а я змочувала тобі порепані губи, і ти благав мене тримати руку в тебе на чолі, а коли я засинала, ти вимагав від мене тримати тебе цілу ніч за руку. А втім я ні на що не сподіваюся й нічого собі не уявляю, не думай. Оці дні — добрі дні і найкращі в моєму житті. Я б не хотіла, щоб вони взяли й закінчилися. Але, звичайно, ми зробимо так, як ти хочеш. А щоб так, як хотіла б я, — де там.

Я розумів, що мені вже давно на часі позбутися її. Що довше вона була зі мною, то дужче з кожним днем прив’язувала мене до себе багато чим, і я даремно звикав до її товариства. Так само людині, яка необачно купить собі раба чи пса, доводиться пов’язувати себе з рабом чи ставати залежною від пса.

Тому назавтра я найняв рибальського човна і двох веслярів, і ми вирушили прозорими хвилями Галілейського моря в напрямі Магдали. Марія з Беріту гордовито намагалася затуляти обличчя від сонячного сяйва, адже, сидячи за завісками, куди не проходило денне світло, вона, як і інші жінки на курорті, старанно мастила собі обличчя огірковим соком, щоб позбутися смаглявості. Про такі речі вона не думала тоді, коли сиділа на віслюку, їдучи з Єрусалиму.

Я заговорив із веслярами, щоби призвичаїтися до галілейського діалекту. Вони були похмурі чоловіки й відповідали на мої питання неприязно. Коли ми пропливали повз Тиверіаду, вони з усією очевидністю цуралися того нового, гарного грецького міста, яке заснував Ірод Антипа лише кільканадцять років тому і на оздоблення якого офірував багато коштів. Щоби швидше його проминути, вони спробували розгорнути вітрило, але вітер не був сприятливим, а примхливо мінявся, і їм довелося вдовольнитися веслуванням.

Я пригадав, що десь на цьому озері Ісус Назарянин ходив по воді. При яскравому сонячному світлі, коли за озером мріли брунатні й синюваті гори, віяв свіжий вітер і плюскалася вода, оповідь здавалася неймовірною. Мене огорнуло сумовите почуття, що я безглуздо женуся просто за маревом, сном чи казкою, вигаданою марновірними рибалками. Після моєї хвороби мені видавалося, немов від єрусалимських днів минув уже неомірно довгий час. Здавалося, Ісус Назарянин ніколи й не жив на світі. Щоб повернутися знову в відчутну дійсність, я запитав чоловіків:

— Вам часом не доводилося бачити Ісуса Назарянина, адже він навчав народ на березі цього моря?

Вони перезирнулися, посушили весла й недовірливо запитали:

— А чого ти таким цікавишся, приходьку?

— Я був у Єрусалимі, коли його розіпнули на хресті, — пояснив я. — Як на мене, він не заслуговував на таку ганебну долю.

Рибалки сказали:

— Звісно ж, і зрозуміло — він був галілеянин, а нами в Єрусалимі гордують. Сам винен, що здався до рук зажерливих священників і лицемірних фарисеїв.

— А ви коли-небудь бачили його? — запитав я знову.

Вони завагалися, переглядаючись, але потім їхня народна гордість узяла гору, і вони запевнили:

— Звісно ж, ми бачили його, і не раз. Колись-то нас було п’ять тисяч, і ми слухали його науку. Він нагодував нас усіх досита п’ятьма ячмінними хлібинами і двома рибинами. Ще й лишилося дванадцять козубів недоїдків. Ось який він був чоловік.

— А щó він казав, ви пам’ятаєте його вчення? — із завзяттям спитав я.

Але вони боялися й мовили:

— Не годиться нам, простим людям, казати те, що він казав. Ми лише накличемо на себе гнів старшини.

Я підохочував їх:

— Розкажіть бодай щось, так, як ви це пам’ятаєте. Я просто подорожанин і чужинець-курортник, і на вас я не донесу.

Вони сказали:

— Тоді пам’ятай, що то він так казав, а не ми. — В один голос вони почали промовляти: — Блаженні вбогі, бо їхнє царство небесне. Блаженні тихі, бо землю вспадкують вони. Блаженні ті, хто гнані і висміяні. Блаженні ви, нагорода бо ваша велика в царстві. Ніхто двом панам служити не може. Не журіться. Важче верблюдові пройти через голчине вушко, ніж багатому в царство ввійти.

Мені здалося, що поміж собою вони неодноразово згадували ці слова і засвоїли з науки назарянина таке, що було їм до вподоби. Нічого більше вони не пам’ятали чи не хотіли казати, і в очах у них виднілася явна зловтіха, коли вони роздивлялися мій добрий одяг і подушку в човні.

— А що ще ви про нього пам’ятаєте? — запитав я врешті.

Вони сказали:

— Він був вправний рибалка. Він спромагався показати косяк риби, хоч інші дарма прорибалили до того цілу ніч. Колись-то вони підпливли до берега човнами, які аж потопали від рясного улову, а зате в інших човни були порожні. А ще він умів наказати бурі й за короткий час угамував клекітливі води. Подейкують, що і хворих він уздоровлював, хоч на це ми не зважали, бо самі ніколи не хворіємо. Найбільше ми дивувалися, що він прийшов з глибини краю, з Назарету, а втім так добре знав воду, і вітри, і рухи рибних косяків.

Більше я не зміг нічого від них добутися, хоч як розпитував. Вони лише ставали недовірливими. Врешті я сказав:

— У Єрусалимі розповідали, що він устав із могили й попрямував назад до Галілеї. Ви чули про таке?

Вони заходилися рвучко штовхати веслами, щоби було швидше, і відповіли по якомусь часі:

— Баб’ячі теревені. Мертвий чоловік не встане з могили. Така сама людина він був, як і ми, хоч навчав і вчиняв дива. Не спіймаєш ти нас у пастку, хоч як не жонглюй словами.

І вони вже не згоджувалися далі говорити на цю тему, сказали лише ось що:

— Це все справи тих, хто з Капернаума. А ми — тиверіадські рибалки.

Магдала — це велике рибальське село з тисячами мешканців. Ще здалеку ми відчули понад водою сморід рибосолярень. Після того як веслярі зіскочили у воду й витягли човна на берег, я розплатився з ними та відіслав їх назад. Лише коли я, спираючись на ціпок, прокульгав, підтримуваний Марією, крізь село, я звелів їй запитати, де мешкає Марія Магдалина. Її добре знали. Нам відразу показали на велику групу будівель далеко від села в напрямі голуб’ячої ущелини. Побачивши, що я шкутильгаю, котрийсь городник, який повертався з села, з готовістю запропонував мені під"їхати на віслюку. Він вельми дивно всміхався, говорячи про Марію Магдалину, а втім покірно визнав:

— Вона мудра і дуже багата жінка. У неї працює чимало ловців голубів, а сама вона розводить голубів для храму в великих голубниках. А ще вона має город і паї в рибосолярнях. Вона багато де їздить, але нещодавно, подейкують, вона знову повернулася до своєї садиби.

Поглядаючи на мене, він приязно підсміхався й зазначив:

— Вона вже не така молода, як раніше. Кажуть, що вона змінила лад життя і роздає милостиню біднякам. Але ти, певно, сам найкраще знаєш, чого хочеш від неї.

Я вирушив був у цю подорож без великих сподівань, та коли я наближався до її садиби, сидячи на віслюку поміж порожніми кошами з-під городини, мене огорнув неочікуваний сум і бажання побачити її біле обличчя. Я пам’ятав її такою, як побачив її в Лазаревому покої, і мені здавалося, немов я ніколи саме так не сумував за зустріччю з жодною жінкою. Власник віслюка збоку стежив за виразами на моєму лиці й мовив:

— З тобою, як видно, діється те саме, що й з іншими. Що ближче ти під’їздиш до її будинку, то нестриманіше поспішаєш до неї. Сам я не хочу наближатися до її садиби. Вибачай, якщо я висаджу тебе отут на роздоріжжі.

Він покинув нас і підігнав віслюка, щоб якнайшвидше від’їхати на більшу віддаль від садиби. Марія з Беріту й собі зітхала і застерігала:

— Нічого доброго з цього не буде. Повертаймо назад. Сонце пече мені в очі, хоч як я затуляю собі голову. Я зіпріла і мені забиває дух.

Проте я сміливо прокульгав у браму і посеред великого подвір’я побачив, як жінка в чорному годує голубів. Ті хмарою стрепехалися довкола неї, сиділи на її плечах і погойдувалися в неї на руці. Побачивши нас, вона віджбурнула зерно, витерла руку об руку і покрокувала нам назустріч, відкриваючи обличчя. Здивовано, але радісно вона привіталася зі мною і з Марією і вигукнула:

— Я відчувала, що хтось прийде, але не здогадувалася, що то будеш ти, римлянине Марку, і ти, Маріє з Беріту.

— Мир тобі, Маріє Магдалино, — побажав я й подивився на її борозенчасте біле обличчя і сяйливі очі з такою щирою радістю, що міг би кинутися перед нею на землю й обійняти її коліна.

Вона обома руками відігнала голубів, які все ще намагалися стрепехатися над її головою, і завела нас через подвір’я у сад і до збудованої там альтанки. Найперше вона власноруч принесла води і схилилася переді мною, щоб помити мені ноги попри моє віднікування. Дотик її рук до моєї болючої ноги здавався болегамівним і солодким. Помила вона ноги й Марії з Беріту, хоч та відмовлялася, приклавши руку до рота й хихочучи. Давши нам іще напитися свіжої джерельної води, вона відіслала Марію, кажучи:

— Піди оглянь голубники, мій будинок і мої речі, але більше не заважай нам, дурненька.

Марія з Беріту відбігла від нас, немов їй тільки стало легше, що вона не мусила перебувати біля неї. Марія Магдалина подивилася їй услід, хитаючи головою, обернулася до мене і спитала:

— Що ти зробив тій дівчині? Це ти вбрав її в барвистий одяг? Мені здається, з її очей визирає біс, хоч у Єрусалимі вона була покірна і каялася.

Я почав виправдовуватися:

— Як на мене, я не зробив їй нічого поганого. Я навіть не займав її, якщо ти про це. Вона віддано доглядала мене, коли я лежав з хворою ногою на тиверіадському курорті.

Марія Магдалина зауважила:

— Бажаючи добра жінці, чоловік часто завдає більше зла, ніж сам здогадується. Тобі не до снаги виховати ту дівчину. Краще тобі позбутися її.

— Вона шукає Ісуса Назарянина, як і я, — заступився я за неї і вилив душу, розповідаючи і як ми вирушили з Єрусалиму, і як Сусанна з Натаном полишили мене в халепі, і як на тиверіадському курорті я зустрів Іванну в товаристві Клавдії Прокули. Марія Магдалина кивала головою під час моєї розповіді, і на її білому обличчі з’явилася сувора посмішка.

— Я знаю жадібну Сусанну і знаю гордовиту Іванну, — неласкаво мовила вона. — Либонь, у мене була полуда на очах, коли ми мандрували разом, мов сестри, і, певно, я бачила лишень Ісуса. Сам ти досить побачив учнів, щоби знати, що то за чоловіки і як по-скнаристому вони охороняють таїну царства. Думаю, тобі вже так само цікаво, як і мені, а з якої ж деревини він думав збудувати царство. Я повернулася до своєї садиби, щоб чекати, бо була сита донесхочу товариством упертих чоловіків і взаємними заздрощами між жінками. Я знаю, що він попрямував перед нами до Галілеї, але я б не здивувалася, якби він більше ніколи не захотів бачити нікого з нас. Можливо, він через нас був таким самим розчарованим, як і ми в серці своєму одне через одного. Я полишила рибалок ловити рибу, та й мати його повернулася додому до Назарету.

Вона склала долоні докупи, з болем вихитувала торсом і ремствувала:

— Чому я лише людина й жінка і так затято немилосердна, коли він уже не з нами? Його царство плине від мене. Ох моє невірство — я вже недосить покладаюся на нього!

Нажаханими очима вона роззиралася, немов бачачи поблизу якісь постаті, що чигають на неї, і загукала:

— Він був світовим світлом! Коли його нема, навколо мене скрадається темрява, хоч сяє сонце. Я боюся, що в мене повернуться біси. Але якщо вони повернуться, тоді я не захочу більше жити. Краще я повішуся. Я вже досить настраждалася.

Її пригнічення зажурило мене, і в мене наче був камінь на серці. Але я спробував утішити її і розповів, як Іванна гадала, що Ісус явився учням якось уранці, коли вони рибалили.

— Я чула про це, — відрізала Марія. — Але ті простаки, може, просто дуже зраділи, наловивши сто п’ятдесят великих рибин. Невід так наповнився, що їм довелося витягти його на берег, щоб він не роздерся. Чого б вони не розповідали, щоб утішити інших, якщо вони справді бачилися з учителем?

Здавалося, вона в серці своєму носила злобу і ревнувала учнів, якщо справді Ісус у Галілеї вперше показався їм, а не їй. До певної міри я розумів її, адже вона все ж таки першою поквапилася до гробниці на світанні, й Ісус, воскреснувши, найперше показався їй.

— Маріє Магдалино, — сказав я. — Не піддавайся розпачу. Якщо він повернувся до Галілеї, тоді його царство й досі поблизу. Може, я до нього не маю причетності, і, може, він відкине мене від себе, як відкинули мене його учні. Але я певен, що ти ще його зустрінеш, якщо він у Галілеї.

Марія гордо подивилася на мене чорними очима і знову відрубала:

— Що-що, ти втішаєш мене, римлянине, коли його власні свої мене не втішають?

Однак її обличчя засяяло, немовби його освітило сонце, хоч ми сиділи в затінку в альтанці. Вона торкнулася рукою моєї руки, і знову її дотик був сповнений сили, коли вона запитала:

— Ти справді у це віриш? Певно, я й сама у це вірю, хай і бунтую в серці, бо не здатна досить шанувати його учнів, яких усе ж таки він сам обрав. Я зла й негідна жінка, бо не визнаю його власної волі. Навчи ти мене покори, римлянине. На неї я заслуговую.

— Краще скажи, як ти гадаєш — чи прийме він мене до свого царства, хоч я римлянин? — запитав я, пригнічений.

Марія Магдалина відбуркнула так само зневажливо, як і Іванна:

— Учні й досі чекають, що він збудує Ізраїлю царство. Для мене він — світове світло. Чому б воно не стосувалося й тебе, так само як Ізраїлевих дітей, якщо ти віриш, що він — Христос? Його царство — це вічне життя, а ніяке не земне царство.

Від її слів моє серце затремтіло зі страху.

— А що таке вічне життя? — запитав я.

Марія Магдалина труснула головою.

— Не знаю, — визнала вона. — Думаю, лише він сам це знає. Він не знання навчав, коли ходив тут, а того, як людина має жити для його царства. Я недосить покірна і недосить така, як дитина, щоби зрозуміти, що таке вічне життя. Я знаю тільки, що воно — в ньому і побіля нього. Нічого більше мені не потрібно.

Я обдумав її слова.

— То як мені слід жити? — запитав я. — Хіба не досить того, що я намагаюся бути тихим і покірним у серці своєму?

— Люби ближнього свого, як самого себе, — неуважно мовила Марія Магдалина. — Як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм ви. — Раптом вона затулила обличчя руками і зайшлася схлипуванням. — Як я можу тебе навчити, коли сама зрадила його вчення? Ми ж були як брати й сестри, ходячи разом із ним. Досить було йому лише ненадовго полишити нас, як я вже почала в серці своєму ненавидіти своїх братів і сестер і заздрити їм. Може, він прислав тебе до мене, щоб я упокорилася, позбувшись свого зла.

Раптом вона торкнулася моєї болючої ноги, затримала руку на нариві, який уже гоївся, і почала вголос молитися:

— Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене грішну. Якщо твоя воля, ця нога уздоровиться, ніби в ній ніколи й не було болю.

Вона здійняла обличчя, забрала руку, подивилася на мене, затамувавши подих і чекаючи, а тоді звеліла:

— Якщо він бажає, це ознака. Відкинь свою палицю і йди.

Я встав, відкинув палицю і зробив кілька кроків. Я справді вже не кульгав і не відчував болю в нозі. Спершу я здивувався, але потім повернувся до неї, сів і пояснив:

— Нехай це буде тобі ознакою, яку ти просила, якщо хочеш. Самому мені не потрібні ознаки про нього, бо я й так вірю. Якщо чесно, моя нога вже уздоровилася, і на місці нариву, що його очистив ножем лікар-грек, наросла нова шкіра. Мабуть, я шкутильгав лише за звичкою, бо він так суворо вимагав, щоб я оберігав ногу.

Але Марія Магдалина всміхнулася, взяла мою палицю з землі й запитала:

— Що, скасувати молитву, щоб ти знову накульгував?

Я квапливо заперечив:

— Ні, все ж таки не роби цього. Я напевно почну знову кульгати і, може, кульгатиму все життя, якщо ти для цього покличеш його.

Мої слова злякали Марію Магдалину, аж вона глянула довкола себе, немов заскочена на лихому вчинку, і поспішно сказала:

— Ні-ні, ні за що погане для іншої людини ніхто не може молитися його іменем. Тоді лише нашкодиш самому собі. І його йменням ніхто не може нікого проклинати, тільки благословляти.

Ясно всміхаючись, вона споглядала перед собою і крізь мене, мовбито бачила таке, чого я не міг побачити. Заразом вона замислено гнула мою палицю в руках, і на мій несказанний подив я побачив, як палиця під її пальцями легко гнеться, немов вербовий прутик, хоч вона була з твердого дуба і негнучка. Мені нічого іншого не лишалося, як утупитися в неї, не вірячи очам своїм, доки вона повернулася з задуми, відчула мій погляд і глянула на мене.

— Чого ти втупився? — запитала вона і перестала гнути палицю в руках.

Я застережливо здійняв обидві руки і, мимоволі перейшовши на шепіт, попросив:

— Зігни мою палицю знову, як ти щойно її згинала.

Вона спробувала це зробити, силкувалася, але палиця вже анітрохи не згиналася в її руках. Я взяв у неї ціпка, і він був тією самою твердою і негнучкою палицею, на яку я обпирався, коли кульгав. Але вона не зробила ту штуку навмисно, адже й сама в задумі не помітила, що згинає ціпок у руках, і не розуміла, чому я так розхвилювався. Я не почав їй нічого пояснювати, а хотів думати так: те, що тверде дерево зігнулося, наче вербовий прутик, було лагідною ознакою мені, бо я не повірив, що моя нога уздоровилася силою ймення Ісуса Назарянина. Чому так сталося, цього я не розумів, бо і справді не потребував жодної ознаки. Але надія знову зайнялася в моєму серці.

І в очах моїх згинання палиці не було чаклунством, адже я аж ніяк не перебував у такому ніби заціпенілому стані, як це буває, коли чаклун вчиняє свої штуки. Навпаки, я мав відчуття приємності, бадьорості та прояснення. Тому я сказав:

— Маріє Магдалино, щасливице. Він твій Господь, і не будь нетерплячою в серці своєму. Коли ти кличеш його, він — біля тебе, хай ти й не бачиш його. Як це можливо, цього я не розумію, але вірю. Благословенна ним далебі ти є поміж жінок.

Ми обоє були сповнені нової надії, коли пішли з альтанки. Марія Магдалина показала мені свій сад та голубник і розповіла, як ловлять голубів у голуб’ячій ущелині і як вона молодою дівчиною лазила по її суворих схилах, не боячись розбійників і не відчуваючи запаморочення.

Ми зайшли в її будинок. У ньому було повно витончених килимів і дорогих меблів, а от грецькі вази і скульптури вона, за її розповіддю, знищила після того, як визволилася від бісів, бо Ізраїлів закон забороняє робити зображення у формі людини чи тварини. Це навело її на спогади, і вона розповіла, як Ісус, поринувши в думки, часто брав гілку й починав малювати щось на землі, але щоразу стирав ногою намальоване, до того як Марія чи будь-хто інший встигав побачити, що ж там було. Розповідала вона мені про Ісуса Назарянина і ще дещо — в міру того, як їй наверталися на думку справи та події, поки ми ходили в її великому будинку.

Ще перед тим вона звеліла слугам приготувати нам обід. Але, запросивши мене прилягти й попоїсти, вона не почала трапезувати зі мною, а сказала:

— Дозволь мені дотримуватися звичаю мого краю і прислуговувати тобі за столом. — Марію з Беріту вона теж покликала прислуговувати мені, звеліла їй полити мені на руки й з усмішкою показувала, як саме найкраще прислуговувати чоловіку за столом. Власноруч вона намішала вина мені на пиття. То було легке галілейське біле вино, і воно підіймалося в голову, мов подих вітерцю. Після солоних і солодких закусок вона почастувала мене печеною рибою, а далі — заздалегідь покришеною голуб’ятиною в розмариновій підливі, і я не пригадую, коли мені траплялося їсти щось так добре й апетитно приготоване.

Аж коли я був ситий і не подужав би вже ані кусня більше, вона згодилася присісти на килим біля моїх ніг, попоїсти сама і дозволити й Марії похарчуватися. Вона пом’якшала, проясніла і гарно всміхалася. Дивлячись крізь легкий винний серпанок, я розумів, що вона далебі свого часу була однією з найгарніших і найпривабливіших жінок свого краю. Марія з Беріту й собі посмілішала з її приязні й урешті наважилася сказати:

— Коли ти отак всміхаєшся, Маріє Магдалино, я охоче вірю, що побачитися з тобою приїздили чоловіки аж із Дамаска і Александрії і що на подарунки від чоловіків ти збудувала собі великий будинок та придбала всі твої гарні меблі. Але як це можливо? Навчи мене, як можна мати від чоловіків такі дивовижні дарунки за те саме, за що погоничі верблюдів у Єрусалимі згодні платити лише кілька грошів.

Марія Магдалина спохмурніла й заперечила:

— Не питай мене про таке. Принаймні повір, що жодна жінка не навчиться цього від когось. На таке спроможна лише жінка, в якій сидить біс, і то не один. Але разом із тим біс виснажує і мучить саму жінку так, що в неї постійно немов зашморг на горлі, який муляє і муляє. І вона не задовольняється нічим, і ніщо вже не дає їй радості, і ось вона ненавидить себе ще більше, ніж чоловіків, а чоловіків — більше за будь-що.

Марія з Беріту кидала на неї недовірливі погляди, нахилила голову й погодилася:

— Певно, це правда — те, що ти стверджуєш. Утім, я б воліла вибрати біса, якщо він зробить мене чарівною в очах чоловіків.

Марія Магдалина зацідила рукою їй по губах і вигукнула:

— Замовкни, безмозка дівчино, ти не знаєш, що кажеш!

Марія з Беріту перелякалася і зайшлася плачем. Марія Магдалина гаряче дихала, побризкала водою довкола себе, а тоді мовила:

— Я не прошу вибачення за свій ляпас, бо не зі злості я тебе вдарила, а для твоєї ж таки користі. І я б хотіла, щоб те саме й мені зробив будь-хто, якщо я говоритиму так само нісенітно, як ти щойно. Біс може довести тебе до того, що ти мешкатимеш у гробницях і їстимеш недоїдки, і тебе не стримають жодні пута, і тебе не зможуть угамувати найдужчі чоловіки, коли в тобі шаленіє біс. І не знаю, котрі біси гірші — ті, що роз’їдають людині тіло, чи ті, що гризуть їй душу, аж зостається лише порожнеча.

— Ти мене засмутила, — вела вона далі, — але я не злостую за це на тебе. Певно, так було треба, щоб ти пригадала мені про моє минуле. Під цією своєю оболонкою я була лише обшматованим скелетом, і через мене біси довели до загину не одного чоловіка. Борг я мала величезний, але мені його пробачили. Тобі слід молитися: «Не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого». Замість того ти в серці своєму молишся: «Введи мене у випробовування і приведи мене до лукавого». Це я бачу і з твоїх очей, і з вуст, і з ніг, коли ти отак нетерпляче човгаєш ногами об підлогу. Хіба ти вже не пам’ятаєш, хто в Єрусалимі обіцяв удовольнятися соленою рибою і куснем ячмінного хліба до кінця свого життя, якщо врятується від злиднів? Тому я послала тебе, щоб ти зустрілася цьому римлянину, але замість дивитися в землю і дякувати, ти намагаєшся кидати перед ним сіті.

Марія з Беріту в страху схлипувала і не зважувалася подивитися на мене. В серці своєму я не міг не пожаліти її, а от Марія Магдалина роздивлялася її, насупивши брови.

— Подумай гаразд, чого ти хочеш від свого життя, — порадила вона. — Ти хочеш спокусу, гріх і зло, яке доведе тебе до загину, чи ти хочеш простого життя?

Марія з Беріту здійняла голову і квапливо пояснила:

— Я хочу, щоб мені простили гріхи, так, як ти розповідала, і хочу очиститися, щоб я знов була незаймана. І не змушуй мене казати, чого я хотітиму потім. Але хіба це не могло би здійснитися, якщо я щиро молитимусь?

Марія Магдалина заговорила до неї, урезонюючи:

— Я розумію тебе краще, ніж ти гадаєш, і читаю твої прості думки. Вір мені, бо я досвідченіша за тебе. Скинь із себе отой барвистий одяг і дешеві прикраси й лишайся наразі в мене для твоєї ж таки користі. Я навчу тебе ловити голубів і повикидаю лихі думки в тебе з голови. Може, Ісус Назарянин і справді помилує тебе, якщо явиться мені.

Однак Марія з Беріту зайшлася ще гіркішим плачем, учепилася в мої коліна й загукала:

— Саме цього я боялася, Марку; не віддавай мене в руки цієї жінки! Вона зробить мене своєю наймичкою або продасть мене в рабство. Вона має жахливу славу, хоч ти цього не знаєш.

Марія Магдалина потрусила головою і пояснила:

— Якби ти була досвідченішою, ти би зрозуміла, що саме зараз тобі конче треба на якийсь час розлучитися з Марком. А то ти набриднеш твоєму римлянинові гірше за гірку редьку, і він з ганьбою відішле тебе геть. А звідки ти знаєш, що в мене ти не навчишся ще й такого, завдяки чому станеш йому більше до вподоби?

Я не міг не зітхнути з полегкістю, коли Марія Магдалина з таким розумінням спробувала звільнити мене від тягаря, який ставав уже нестерпним. Марія з Беріту бгала мої коліна, поливала сльозами поли мого плаща, але, наплакавшись, заспокоїлася й скорилася долі. Марія Магдалина послала її помити лице і перевдягтись у нове й мовила, коли та вийшла:

— Я відповідаю за цю дівчину. Вона ще така молода, що її серце однаково сприйнятливе і до добра, і до зла. Це завелика спокуса для чоловіка. Це добре свідчить про тебе, що ти витримав випробування, не піддавшись злу. Марія з Беріту у своїй простоті — одна з найменших. Якщо ти зведеш її, для тебе буде краще, щоб тобі на шию прив’язали жорно й занурили тебе у морську глибину.

— Я аж ніяк не намагаюся її зводити, — ображено запевнив я. — Навпаки, вона зі своєю дитячістю щосили намагається звабити мене. Якби я не захворів, я б, може, з нудьги поклав її біля себе, бо Сусанна з Натаном полишили мене в халепі. Але так воно найкраще. Ти подбай про неї, щоб я був вільний для пошуків Ісуса Назарянина.

Марія Магдалина зауважила:

— Не думаю, щоб Сусанна обдурила тебе. Для такого вона занадто простодушна. Може, вона просто гається в Капернаумі, така сама розгублена, як і інші жінки, тим, що нічого не відбувається. Але дозволь мені запитати, а чого ти просиш від життя, Марку Мезентію?

Її запитання змусило мене упокоритися, я подумав про своє життя і розповів:

— Мені щастить. Замолоду я навчився мов в Антіохії і дістав виховання в родоській риторській школі. Найбільше, чого я сподівався, — це мати кар’єру писаря при котромусь наміснику на сході чи заробляти на прожиток у Римі домашнім філософом у якогось неосвіченого великого багатія. Власне кажучи, я засмутився, коли, приїхавши до Рима, не потрапив у кінноту, хоч загалом не хотів іти у вояки. Лише завдяки певному заповіту я дістав право носити золоту каблучку на великому пальці, але тоді це вже нічого для мене не важило. Радше я зневажаю таку честь і ношу каблучку в калитці. Я помітив, що майже ніщо не має жодної справжньої цінності, коли для мене стало можливим мати, що я хочу. Тоді мене засліпила пристрасть, аж поки мені довелося тікати з Рима, щоб мене не вбили. Чого я прошу від життя? На це я не в змозі відповісти. Я можу лише спитати самого себе, що за сила спонукала мене вирушити з Александрії до Єрусалиму і що за сила зупинила мене коло хреста з юдейським царем, коли темнішав увесь світ.

— З примхи фортуни я далебі на початках змужніння дістав змогу здобути все, чого я марно і виснажливо жадав замолоду, — вів я далі. — Дружбу, прихильність, тілесну насолоду. Навіть владу я міг би здобути, якби жадав її, але владолюбства я ніколи не розумів. Невдовзі я відчував тільки смак попелу в роті. Після безмірної насолоди я лише був безутішним. Проте я знаю, що не хочу стати підтоптаним забрезклим дідом у Римі, який по-дурному повторюватиме старі думки й розказуватиме байки, з яких уже всі давно посміялися. Це єдине майбутнє, яке я бачу перед собою, якщо я повернуся до Рима. І поки що я не хочу повертатися до Рима. Я б лише позбувся голови, адже там невдовзі станеться переворот, як ти, може, знаєш. Тоді запитають, хто на чийому боці був. Що-що, а кесарів геній я таки шаную і не хочу лізти в інтриги кровожерного чоловіка низького походження. Я волію бути тихим і покірним у серці.

— А чого ти сподіваєшся від Ісуса Назарянина? — запитала Марія Магдалина.

— Я передчуваю його царство, — мовив я. — І воно — це не просто мрія і поезія, як Вергілієве потойбіччя, воно таке саме дійсне, як і ця дійсність, у якій ми живемо. Ну от, і коли я думаю про нього, його дійсність бентежно змішується з цією дійсністю. Маріє Магдалино, я щасливий, що маю змогу проживати ці дні, просто знаючи, що він у Галілеї. Ні, я не прошу й не сподіваюся від нього нічого, чого він сам не хоче мені давати. Адже його царство і справді не може бути лишень земним царством — воно є чимось новим, чого я ще не збагну. Інакше ніщо не мало б жодного сенсу, адже люди будують царства від початку світу, і всі вони розпалися, навіть Александрове царство. Лише Рим, я думаю, збережеться. Його царство і тому не може бути земним царством.

Ми порозмовляли ще про дещо, доки до нас не повернулася Марія з Беріту. Вона помила собі обличчя і гладко зачесалася, була в білому плащі й босоніж. Після цього вона мала такий зворушливо молодий вигляд, що я розтанув і вже не думав про неї нічого поганого. Щоб наша розлука не ставала для неї занадто сумною, я вирішив ще того самого дня повернутися назад на курорт. Марія Магдалина пообіцяла негайно сповістити мене, якщо дізнається щось важливе, і переказала зі мною вітання Іванні й Клавдії Прокулі.

Я дійшов назад до Магдали, і нога моя геть мені не докучала, тож я поміркував про те, чи не податися дорогою вздовж берега до Тиверіади, а звідти — до курорту. Але біля берега я зустрів обох рибалок, які човном перевозили нас до Магдали. Вони, очевидно, вирішили зачекати на моє повернення, адже вони нікуди не поспішали і я був добре їм заплатив. Небо захмарилося, і вітер подужчав так, що хвилі на озері, спінюючись, клекотіли. Вони обидва роздивлялися ознаки на небі й чорні хмари над голуб’ячою ущелиною в горах і сказали:

— Галілейське море — зрадливе. Раптові пориви вітру можуть збити човен з курсу і залити його водою. Ти вмієш плавати, пане?

Я розповів, що замолоду виграв заклад, пропливши від Родосу на материк, не боячись морської течії, однак вони ніколи не чули про Родос і не могли оцінити мій здобуток. Щоправда, за мною всю дорогу плив тоді човен, і я не був у по-справжньому смертельній небезпеці. Але більше, аніж сам заклад, мене стимулювала симпатія до дратівної дівчини, яка пообіцяла увінчати мене, якщо я виграю. Тому я, пливучи, так виснажив сили, що ледь не загинув, і, вигравши заклад, більше не відчував симпатії до тієї дівчини.

Я простягнувся на подушках на кормі човна і задивився на швидкі хмари на небі, а тим часом веслярі засукали плащі до пояса, зіпхнули човна на воду і взялися за весла. Я зрозумів, що вони добре знають, що я побував у будинку Марії Магдалини. Як таке могло б залишитися таємницею в рибальському селі, де, напевно, всі знають одне одного, а захожого розглядають з цікавістю? І вони не дивувалися, що я лишив там Марію з Беріту, а, глузливо посміюючись, перемовилися про це кількома словами.

— Що це ви маєте на увазі? — з притиском запитав я.

Вони запевнили:

— Нічого поганого. Геть нічого. Ми просто про те, що ловчиня голубів, як видно, повернулася до своїх давніх звичок. Скільки вона заплатила тобі за дівчину?

Потреби щось їм пояснювати я не мав, але, роздратовуючись за Марію Магдалину, гримнув:

— З власної добрості вона взяла дівчину до себе, щоб навчити її свого ремесла.

Обидва рибалки загиготіли й сказали:

— Аякже, аякже, дівчину вона свого ремесла навчить, еге. Вона й раніше виховувала в себе дівчат, щоб ті грали на поганських струментах, танцювали розпусних танців і ловили голубів, але яких голубів — цього ми з пристойності не скажемо.

До того як я встиг їм відповісти, я почув свистіння шквалу, човен похилився, хвилі стрімко здійнялися, і піняста хвиля хлюпнула води в човен, промочивши мої подушки до нитки. Я встиг мовити:

— Вас попереджають за ваші лихі слова.

Але далі всім нам трьом довелося докласти чималих зусиль, повертаючи човен за вітром, адже шалений вітер ніс важкого човна, мов скіпку, до протилежного берега. Човен одразу б залило водою, якби ми намагалися тримати потрібний нам курс.

Обом тим йолопам захотілося поставити щоглу й вітрило, але я категорично заборонив їм це робити, бо в човні не було баласту. З-за гір налізали гримливі хмари, день потемнів, а у хмарах палахтіли блискавки. Ми навперебій вичерпували воду з човна, але його наповненню було неможливо завадити, і коли вітер відніс нас близько до східного берега озера, ми почали дрейфувати з водяним баластом. Змоклі до рубця й настрахані, рибалки погрозливо поглядали на мене, а тоді сказали:

— Ох, дісталося нам прокляття на наш човен, коли ми взяли тебе, римський поганине. Ми скоїли безбожний вчинок, допомагаючи тобі перевозити ізраїльську дівчину до будинку втіх. Але ми не знали, який у тебе намір.

Тримаючись за борт човна, я, по шию у воді, картав їх:

— Ви самі накликали на себе прокляття тим, що погано казали про Марію Магдалину.

Вода була не дуже холодна, а втім ми встигли змерзнути й заціпеніти до того, як вітер ущух настільки, що нам вдалося повичерпувати воду з човна і допливти до берега, ввійшовши в сагу пересохлого струмка. Рівний берег був вужчий і суворіший, ніж західний берег озера, і перед нами стрімко підносилися гори. Усе ще дув вітер, і хвилі з клекотом били в берег, тому рибалки уже не мали бажання відпливати тепер, надвечір, і веслувати проти вітру, хоч вони гадали, що той на ніч ущухне.

Почало смеркати, і ми мерзнули, хоча щосили повикручували змоклий одяг. Трохи віддалік, де низький берег переходив у дедалі крутіші гори, ми побачили невелике шатро і вогонь, що проглядав перед ним. Я запропонував піти туди просушити одяг, проте рибалки завагалися й попередили:

— Ми не на своєму березі. Добре, що ми не маємо з собою неводів. Бо нас би оштрафували за незаконну риболовлю. А ще на цей бік тікають розбійники і злочинці з Галілеї. Та й у печерах мешкають прокаженики.

Вони мали з собою кремінь і залізо, але штормові хвилі намочили все сміття на березі, тож у нас не виявилося нічого, на чому можна було би спробувати викресати вогонь. Я покрокував до шатра, і, повагавшись, обидва рибалки знехотя попрямували за мною. Підійшовши ближче, я побачив, як чоловік, сидячи на землі перед шатром, підкинув хмиз у вогонь, аж високо шугнули язики полум’я. Я відчув запах печеної риби й хліба. Біля намету було почеплено накидальну сітку, яка сушилася.

— Мир тобі, — привітався я із самотнім рибалкою. — Ми потрапили в бурю. Чи не дозволиш ти нам просушити мокрий одяг на твоєму вогні?

Він з готовістю посунувся, поступаючись місцем, і я скинув одежу, розвішав її на кінчику палиці, щоб посушилася, й побачив, що він нагрів був пласкі камені та спік собі хліба. На споді ями на жаринах у нього пеклися дві великі рибини. Вже минула шоста година, і берег швидко темнів у тіні гір, хоч на західному березі ми все ще бачили палкий відблиск світла над тиверіадськими будівлями й колонадами.

Я роздивився рибалку і побачив, що він має чисті риси обличчя, лагідний і простий вигляд, і в ньому нема нічого, чого можна було би боятися. З рибалками він теж приязно привітався й дав і їм місце коло вогню. Вони обмацували його накидальну сітку й розпитували про улов. Він несміливо сказав, що сподівається на те, що буря загнала косяк риб у струмкову сагу, і вранці він спробує щастя.

Без зайвих запрошень розділити з ним трапезу він, немов то була самозрозуміла річ, узяв хліб, поблагословив його, віддер від нього по шматку кожному з нас, і собі теж узяв. А ще він мав оцет. Налив його в дерев’яну чашку, витесану з виноградного кореневища, поблагословив і його й простягнув нам, так що ми всі пили з однієї чашки. Рибу він спік уміло, але солі в нього, очевидно, не було. Тому він присмачив рибу береговою цибулею і терпкими травами. Попоїли ми мовчки. Я помітив, що обидва рибалки іноді недовірливо поглядали на того самотинця, який дивився в землю і всміхався сам до себе, немов насолоджуючись кожним куснем. Поївши, він — мабуть щоби приховати несміливість — почав неуважно креслити паличкою по землі перед собою.

Доки ми їли, наш мокрий одяг почав парувати від вогню і висихати. З мого тіла зникла закляклість, натомість повернулося тепло, і мені було добре. Мене огорнула сонлива млість, і очі мої склеплялися, коли я сидів у теплі вогню. Я з прихильністю дивився на приязного чоловіка, який, не кажучи ані слова, так гостинно розділив із нами трапезу. Я бачив його рубцьовані руки й ноги і вгадував у його обличчі щось гарячкове і охляле, немовби він важко захворів і усамітнився, щоб видужати. Але я не хотів ні про що його розпитувати, бо й рибалки нічого в нього не питали. Далі я незчувся, як заснув голий біля вогню, і, поринаючи в сон, відчув, як він укриває мене моїм просохлим одягом.

Потім я бачив сон і прокинувся; з очей у мене текли по обличчі гарячі сльози. Я схопився й сів, а обидва рибалки міцно спали біля мене, слабко хроплячи. Гарячі їдкі сльози текли по моєму лиці, і після сну мене опанувало невимовне почуття сирітства. Вогнище давно згасло. За зорями й місяцем я побачив, що вже третя нічна варта. Озеро ясніло переді мною, гладке і блискуче, немов люстро. Але четвертого з нас не було. Коли я це помітив, мене заполонила надзвичайна розгубленість. Я поскидав з себе одяг і зірвався на ноги. З полегкістю я помітив, що він просто пішов прогулятися і стоїть на березі спиною до мене, дивлячись на озеро. Я закутався плащем, квапливо пішов до нього й зупинився поряд.

— На що ти дивишся? — запитав я.

Він не обернувся до мене, але сказав:

— Я побачив небеса розкритими і славу мого отця, і мене тягне до мого отця.

Я примітив, що заговорив з ним грецькою мовою, і він відказав мені по-грецькому. З цього і з його слів мені спало на думку, що він, можливо, один із учнів того страченого Івана Хрестителя й утік від Іродових утисків на цей бік озера в самотність, живучи рибальством.

Я мовив:

— Я теж шукаю царство. Я прокинувся від сліз моєї туги. Покажи мені дорогу.

Він сказав:

— Є лише одна дорога. Те, що ти вчиниш одному з цих найменших, це ти вчиниш мені.

І ще він мовив:

— Я даю не так, як дає світ. Але ти не тривожся і не лякайся. Дух правди прийде слідом за мною, проте світ прийняти його не може, бо світ не бачить його та не знає його. Але якщо ти знаєш його, він при тобі перебуває, і в тобі буде він. Я не кину тебе сиротою.

Серце моє розтало на воду, сльози затуманили мені очі, і я безпорадно підніс руку, але не насмілився торкнутися його.

— Ти говориш не так, як говорить людина, — прошепотів я. — Ти говориш, як той, чия влада.

Він сказав:

— Дана мені всяка влада на небі і на землі.

Аж тепер він обернувся до мене. При світлі зірок і місяця я побачив його приємну і серйозну усмішку, коли він подивився на мене. Його погляд роздягнув мене, неначе з мене спадала одна зміна одежі за одною, і з кожною зміною я ставав дедалі голішим. Але це почуття не було неприємним, а лише давало вивільнення.

Подивившись на мене, він показав рукою на другий бік озера і мовив:

— Отам у княжому місті у грецькому театрі зараз плаче дівчина, в якої помер брат, і вона більше не має нікого, хто б її захищав. Який сон ти бачив?

— Мені снився білий кінь, — пригадав я.

— Нехай буде так, — сказав він. — За кілька днів тобі доведеться дивитися перегони. Постав на білий запряг. Тоді розшукай дівчину і віддай їй свій виграш.

— А як я зможу в великому місті знайти дівчину, яка втратила брата, — запитав я, — і яку ставку мені зробити?

Він знову всміхнувся, але цього разу його усмішка була така сумна, що вона пронизала мене.

— Ох, як багато марного ти питаєш, Марку, — дорікнув він.

Але я не втямив його попередження. Я лише спитав, здивований:

— А як ти можеш знати моє ім’я, і чи знаю я тебе? І справді здається, ніби я раніше тебе зустрічав.

Труснувши головою, він дорікнув:

— Хіба тобі не досить, що я тебе знаю?

Я зрозумів, що він навмисно напускає таємничості, і в мені зміцніла думка, що він, мабуть, котрийсь із тутешніх тихих, розум якому потьмарили релігійне споглядання й самотність. Бо інакше як би він міг вихвалятися, що він має всю владу на небі і на землі? Проте в нього міг бути дар провидця. Тому я вирішив запам’ятати його підказку. Але він сказав іще:

— Ох, людино! Ти бачиш, а втім не бачиш. Ти чуєш, а втім не чуєш. Але колись ти згадаєш, Марку. Тоді тобі доведеться вмерти за моє ім’я, щоб ім’я моє проясніло в тобі, як мій отець прояснів у мені.

— Що це за лихо ти мені пророкуєш? — здригнувся я і геть не зрозумів його слів. Я подумав, що він, мабуть, погано розмовляє грецькою, ось чому я не зрозумів.

Він глибоко зітхнув і раптом відпустив свій плащ, який зсунувся донизу, оголивши його торс до пояса. Він був такий бідний, що не мав на собі навіть хітона. Повертаючись до мене спиною, він запропонував:

— Помацай мою спину.

Я потягнувся рукою, обмацав його спину й відчув на ній опуклини — сліди від батога. Зі ще одним зітханням він помацав собі бік, і, повторивши його рух, я відчув там глибокий шрам. Його таки гнобили й завдавали йому побоїв, тож не дивина, якщо в нього потьмарився розум. Подумки я почав клясти юдеїв, які заради своєї релігії отак мордують одне одного, адже в цьому чоловікові не було нічого поганого, хай він і казав те, що казав. Мене огорнув глибокий жаль, і я запропонував:

— Назви мені принаймні своє ім’я, бо ти про нього казав. Можливо, я зможу допомогти, щоб тебе вже не гнобили.

Він мовив:

— Якщо, коли настане час, ти визнаєш мене перед людьми, то й я визнаю тебе перед своїм отцем.

— Але — твоє ім’я? — попросив я. — І хто він, твій отець, дивовижний чоловік, що ти так вихваляєшся ним?

Одначе він уже не відповів мені, а знову закутав собі плечі плащем і покрокував від мене вздовж берега, немов більше не мав що мені сказати. Настільки дивним він був, хоч і з тіла та кості — це я відчув руками, — що я вже не зважився йти за ним і турбувати його своїми питаннями. Повагавшись якусь хвилину, я повернувся до шатра і знову простягнувся відпочивати. Невдовзі я заснув і вже не бачив жодних снів.

Прокинувся я, коли сонце світило мені в очі з-за все ще гладкого, мов дзеркало, озера й гір, забарвлених у золотистий колір. На другому боці озера блищали колонади Тиверіади, схожі на сон, і все стало свіжим і гарним у моїх очах, немовби я прокинувся зі сну новим у новому світі. Обидва рибалки були вже на ногах, вони саме здійняли руки й молилися: «Слухай, Ізраїлю».

Але самотнього рибалки не було, як і його накидальної сітки. Недоїдки, що лишилися з вечора, він порозкладав був, немов віддаючи їх нам. Ми і з’їли їх залюбки, але нічого поміж собою не казали. Похарчувавшись, ми подалися назад до струмкової саги, зіпхнули човна на воду й сіли в нього. Я розглядався, щоб побачити самотнього рибалку, але його ніде не було видно, хоч увечері він казав, що піде сюди на ранкову риболовлю. Навіть слідів його я не побачив.

Рибалки почали веслувати сильними поштовхами. Човен розтинав воду, немов скло, в якому віддзеркалювалися гірські кряжі й вогненні пасмуги висхідного сонця. У мені все ще залишалося розкуте відчуття голості, немов із мене було скинуто одну марну зміну одежі за одною. Але що більше я думав про те, що сталося вночі, то більше я починав вагатися й запитувати себе — а може, часом, я таки бачив лише надзвичайно виразний сон? Як якийсь пустельник на Галілейському морі вмів би розмовляти грецькою?

Рибалки веслували, штовхаючи веслами і дивлячись у напрямі руху, жодного разу не озирнувшись. Веслували вони інтенсивно, немов хотіли якнайшвидше віддалитися від чужого берега. Сам я озирався назад і намагався розгледіти десь на березі самотню постать, щоб побачити його ще раз. Проте його більше не було видно. Врешті я спитав:

— А хто він був, той чоловік, біля вогню якого ми переночували? Ви впізнали його?

Рибалки сказали:

— Ти занадто цікавий, римлянине. Ми були не на своєму березі.

Але один із них мовив трохи згодом:

— Цілком можливо, що то був знайомий. Здається, я колись-то бачив, як він говорив до народу. А потім його відшмагали й вигнали з Галілеї. На це багато не треба. Іван розпрощався з головою, коли насмілився заборонити князю брати дружину свого брата.

Другий погодився:

— В лиці й очах було щось схоже на Ісуса Назарянина. Якби я не знав, що це неможливо, я б у першу мить подумав, що то вчитель. Але Ісус був вищим і серйознішим, і не таким лагідним, як той. Чи це не брат його, бува, або котрийсь його послідовник, який у страху переховується?

Неймовірна думка пройняла мене, мов блискавка, неабияк мене вразивши.

— Зараз же розвертайтеся! — гукнув я і підхопився на ноги в човні. Вони не послухали мене, доки я не пригрозив кинутися у воду й попливти до берега. Знехотя вони розвернули човен, і ми повернулися назад. Ще ніс не встиг ткнутися в берег, як я вже скочив у воду і, задихаючись, побіг назад до шатра. Там були місце для розпалювання вогнища і яма в землі, все, як ми лишили, але я нікого не побачив. Я ганяв, як навіжений, вздовж берега в обох напрямах, марно шукаючи бодай слідів від ніг, поки рибалки силоміць мене не вхопили й не змусили повернутися в човен.

У човні я затулив обличчя, картаючи себе за нерозум, бо не впізнав його, якщо то справді був Ісус Назарянин. Але потім мене опанувала невіра, і я подумав, що той чоловік був жива людина і такий, як я, — як я це власними руками відчував і дотикався, — і я не помітив був у ньому нічого божественного, наскільки я міг собі уявити щось божественне. Та й слова його здалися мені просто маячнею потьмареного розуму. Але, думав я, чому божественне має бути чимось, що відповідає моєму розумінню та уявленню? Можливо, божественність — це щось таке саме просте, як і хліб, яким він погодував мене, і вино, яке ми пили. Хто я такий, щоб розумувати, в який спосіб і в якій подобі син Божий має являтися людям?

Я сповнився тяжкою непевністю і не знав, чому вірити. Тому я знов і знов перебирав слово за словом у голові, що саме він мені казав і про що я сам його розпитував. Урешті я упокорився й подумав, що побачу згодом, чи справді мені доведеться подивитися перегони в тиверіадському цирку.

Проте я такою мірою людина, що гнівно покартав рибалок і нагадав:

— Я сам розповідав вам учора, що назарянин устав із могили на третій день. Якщо вам справді здалося, що ви його знаєте, чому ви не заговорили з ним і не запитали в нього?

Вони перезирнулися з повним взаєморозумінням і запитали:

— А чого нам було говорити з ним? Якби він мав до нас якусь справу, він би заговорив з нами сам. Крім того, ми його боялися.

І ще вони сказали:

— Ми не збираємося нікому розказувати про цю зустріч, і ти теж не розказуй. Якщо він справді Ісус Назарянин — у що нам важко повірити, — він має свої причини усамітнюватися і переховуватися від римлян.

Цього я заперечити не міг, але запевнив:

— Якщо він — це він, йому не треба боятися нічого в світі. У Єрусалимі він явився учням, коли вони були за замкненими дверима.

Обидва рибалки кисло засміялися й мовили:

— Ти не вір геть усьому, що кажуть галілеяни, приходьку. Ми — народ, який швидко захоплюється чимось, і маємо жваву уяву.

Повернувшись у вже знайому мені кімнату в розкішному грецькому заїзді, я відчув глибоке полегшення, розуміючи, що нарешті я знову на самоті й можу спокійно думати і проводити дні, як сам хочу. Марія з Беріту щохвилини крутилася була, мов собачка, в мене під ногами. Лише позбувшись її завдяки Марії Магдалині, я збагнув, наскільки вона мені заважала.

У спокої своєї кімнати я задумався про те, що зі мною відбулося на березі озера, та коли я міркував, спокій кімнати перетворився на пустку навколо мене, і мене пройняло бентежне роздратування. У цьому комфортному середовищі, в якому для людей головне було просто перебувати час і порівнювати поміж собою недуги та режим харчування, я не міг уже осягнути розумом можливість того, що я справді зустрівся з Ісусом Назарянином. Приголомшення, спричинене бурею, мабуть, потьмарило мені голову і змусило побачити змішаний з дійсністю страшний сон. Та й рибалки насміхалися з мене. Якби він був Ісус Назарянин і захотів би явитися мені, він, певно, говорив би до мене відверто й відкрився б.

Мій неспокій наростав і ставав таким обтяжливим, що мені не сиділося на місці, а доводилося зі сльозами бентеги на очах сновигати по кімнаті, і самота вже не давала мені насолоди. Врешті я послав вістку Клавдії Прокулі, що я повернувся, проте вона у відповідь поінформувала, що не має часу на мене. Слуга розповів, що перед її обличчя прийшли знатні гості з двору Ірода Антипи.

Аж назавтра Клавдія Прокула прислала слугу із запрошенням потрапезувати з нею. Я був не єдиний гість, позаяк у трапезі брали участь ще й римський радник Ірода Антипи, чоловік Іванни Хуза і власний лікар Ірода, відряджений ним обстежити недуги Клавдії Прокули. Цей вільнодумний юдей пройшов школу на острові Кос і настільки огречився, що здавався більшим греком, ніж самі греки. Перед трапезою і приходом Клавдії Прокули нас почастували у чекальній залі палацу розведеним вином і солодкими й терпкими закусками. Князеві царедворці намагалися обплутати мене тенетами, ставлячи всілякі запитання. Однак я обмежився славленням цілющих курортних вод і на доказ показував ногу, яка так швидко уздоровилася після зараження крові.

Клавдія Прокула дозволила взяти участь у трапезі й Іванні, хоч її чоловікові це вочевидь не сподобалося. Утім, Іванна під час трапези справляла мовчанку. Клавдія Прокула була дуже бліда і скаржилася, що їй і досі не спиться, дарма що купелі геть її розморили. Якщо вона засинає, то їй лише сниться щось погане, аж слуга мусить розбудити її, коли вона зойкає вві сні.

— І, Марку, — звернулася вона до мене, — ти не здогадуєшся, в яку халепу я, слабка і хвора жінка, потрапила. Чоловік мій попереджав мене про це, коли я хотіла сюди їхати, але я не могла передбачити, що опинюся в такому важкому становищі, бо я завжди була скромна і не втручалася в політику. Князь Галілеї і Переї Ірод — занадто ґречний. Він конче хоче зорганізувати великі перегони на мою честь, щоб виявити приязнь до Понтія Пилата. Але я б не хотіла привертати зайву увагу. Як на мене, це було вже занадто, коли він, дізнавшись про мій приїзд, послав комонників у червоних плащах, щоб вони зустріли мене на кордоні.

Вона з помітною недобрістю глянула на царедворців і пояснила:

— Розумієш, він задумав, що я й його гарна дружина Іродіяда сидітимемо поряд у князівській ложі й разом прийматимемо оплески народу. Але я ще навіть не знаю Іродіяду. До того ж мені розповідали, що її шлюб не є законним відповідно до юдейського закону.

Царедворці квапливо здійняли руки, немов щоб заперечити такий глум, але я помітив, що принаймні великобородий Хуза мав стривожений вигляд. Я не мав що втрачати і не залежав від князевої прихильності. Тому я сказав відверто, бо розумів, що цього сподівається Клавдія Прокула:

— Ми розмовляємо серед друзів. Лис — розумна тварина, і я чув, що князя Ірода Антипу підлесливо називають лисом. Отже, він задумав, що ти, найзнатніша римлянка цих земель і родичка кесаря, публічно продемонструєш своє схвалення його шлюбу, який викликав такий осуд, що через це навіть було страчено одного пророка. Я можу лишень уявити, яку бурю оплесків викличе твоя поява, коли фанатичний галілейський народ виявить у цирку любов водночас до римлян і до княгині. Думаю, знадобиться дві когорти вояків для підтримання в цирку бодай якогось порядку, а глядачів доведеться оглядати біля циркових брам, щоб вони не мали чим шпурляти в тебе.

Клавдія Прокула квапливо сказала:

— Я, звичайно, не маю нічого проти княгині Іродіяди. Але якщо я прийму патронат над перегонами й сидітиму поряд із нею, а це спричиниться до протестів, то мій чоловік навряд чи зможе з Кесарії відрізнити, проти кого ці протести — проти римлян чи лише проти княгині. Мені розповідали, що народ не згоджується навіть вітатися з нею, а розходиться з вулиць і обертається спиною, коли вона з’являється.

Римський радник пояснив:

— Якщо народ протестуватиме, можна буде стверджувати, що це спрямовано проти римлян. Для демонстрації власної лояльності князь дістане змогу дати своєму народові добрячого прочухана. Княгиня буде цьому дуже рада.

— Але моєму чоловіку це не сподобається, — заперечила Клавдія Прокула. — Понтій Пилат — людина стримана, і він щосили намагається уникнути непотрібних заворушень. Щоправда, це справа князя, а не його, але ми не знаємо наперед, як саме оцю історію подадуть у Римі. Я рада, що ти захищаєш мене, Марку, позаяк я вже вирішила, що зможу прийняти запрошення хіба що як приватна особа. У цьому разі я хочу мати власну ложу, хоча, звичайно, після перегонів я готова привітатися з княгинею і заприятелювати з нею. Адже упереджень у мене нема, і таке навіть не пасувало б до мого статусу дружини прокуратора Юдеї.

— Я не знав, що галілеяни захоплюються перегонами, — мовив я, щоб повернути розмову в безпечніший бік.

— Ті рибалки і плугатарі нічого не розуміють у конях, — зневажливо пояснив лікар. — Але цирк і театр — це найкращі інструменти для поширення цивілізації та подолання упереджень. Ми вже не живемо в часи, коли народ тікав з Єгипту і мандрував у пустелі. Запряги їздять змагатися в різних землях. У нас тут буде ідумейська запряжка і комонницька запряжка з Кесарії. З Дамаска приїде чудовий запряг, а князі арабських племен просто схиблені на перегонах. Жодна злоба не може стримати їх від участі.

Хуза зауважив:

— А ще перегони сприяють послабленню міжплемінної ворожнечі, адже араби роздратовані. Колишня дружина князя — з них, і їй довелося тікати назад до шатер свого батька.

— Дивовижний край, — глузливо сказав я, — якщо перегони сприяють послабленню розбрату між народами. У Римі прихильники різних запряжок вдаються до дрюків і каміння що до, що після перегонів.

Римський радник пояснив:

— Це лише ознака цивілізованості, якщо люди розколюють одне одному черепи й набивають синців через коней і запряги. Гіршими є релігійні заворушення. Але будемо сподіватися, що ми знову зможемо кілька років жити спокійно, після того як ми позбулися царя, якого твій чоловік з такою втішною енергійністю наказав розіпнути в Єрусалимі, Клавдіє.

— Ти про Ісуса Назарянина, — зазначив я. — А хіба ти не знаєш, що він воскрес і повернувся сюди, до Галілеї?

Я сказав це тим самим тоном, яким говорив раніше, щоб вони подумали, ніби я просто жартую. Але всі стрепенулися і спохмурніли, поки Хуза не зауважив:

— Галілеяни — марновірний люд. Та Боже, князь, почувши про Ісуса, сам гадав спершу, що з мертвих воскрес страчений ним пророк, який мав одежу з верблюдячого волосу. Але поговорімо відверто. Я не думав, що та неприємна чутка дійшла вже й до вух випадкового мандрівника.

Озвався огречений лікар, жваво розмахуючи руками:

— Дізнавшись про це, я багато над цим міркував, а ще запитував тих, хто бачив, як він умирає. Кісток йому не ламали, хоч була потреба швидко зняти його з хреста. І ще розповідають, що в нього з боку текла кров, коли його штрикнув списом вояк, щоб з’ясувати, чи він помер. Як каже лікарство, з мертвого тіла кров не тече. А що як його напоїли дурманливим трунком і він лише поринув у подібний до смерті сон? Бо навіщо б його учні викрадали тіло з гробниці? Можливо, їм вдалося відживити його, і він справді й досі переховується тут у якійсь печері. Адже він — вправний маг.

Римський радник з притиском мовив:

— Той, кого Рим розпинає на хресті, не оживає. Ти висловлюєш проти Понтія Пилата серйозне звинувачення. Будь обережним у словах.

— В’їжджаючи до Єрусалиму, я випадково побачив на власні очі, як він помер, — знову вкинув я. — Тому ця справа мене цікавить. Я можу запевнити, що він справді помер на хресті. Якби він лише знепритомнів, задихнувшись, він би так чи так помер, коли йому простромили серце. Я бачив це на власні очі.

Однак для лікаря була любою його власна думка. Він заперечив:

— Нефахівцю важко констатувати смерть. На це треба досвідченого лікаря. — Він почав розповідати про випадки, що їх йому самому трапилося бачити, аж поки Клавдія Прокула затулила вуха руками й заверещала:

— Не кажи такі страхітливі речі! А то мені знову снитимуться примари.

Лікар засоромився і обернувся до мене, щоби змінити тему, запитуючи:

— А що, Марія Магдалина й справді полишила колишнє ремесло, як подейкують?

Після його слів залягла студена тиша. З подивом він роззирнувся й запитав:

— Я сказав щось недобре? Що, про це не треба було казати? Але що в цьому чудного? Авжеж, у Галілеї мільйон мешканців та й більше, а проте це маленький край. Принаймні на березі цього озера кожен знає, хто куди пішов і прийшов. Адже Марія Магдалина була свого часу найкращою принадою для мандрівників на цих теренах, і вечорами до неї прямували з Тиверіади цілі вервечки паланкінів при світлі смолоскипів. Кажуть, ти завітав до неї і лишив їй на виховання дівчину, яку привіз із собою з Єрусалиму. Що в цьому поганого?

А що я не відповідав, він безтурботно вів далі:

— Щоправда, багато хто вважає її небезпечною жінкою. Котрийсь самарянський чаклун, кажуть, возив свого часу її з собою, викликаючи духів з її допомогою. Але для розважливого лікаря такі речі не є загадками.

Хуза неохоче мовив:

— Моя дружина знає її, хоча, звичайно, вже не спілкується з нею. Ісус Назарянин уздоровив її, і вона вже не чинить чаклунства, а подає милостиню і живе простим життям. Узагалі я вважаю, що Ісус Назарянин породив більше доброго, ніж поганого. Він не був підбурювачем народу чи блюзніром, хоч його за це засудили. Моя дружина Іванна йшла за ним якийсь час, давши обітницю, бо він уздоровив одного нашого родича від пропасниці, і нічого поганого про нього не може сказати.

Він схвилювався, вдарив кулаком об долоню і вів далі:

— З ним би нічого поганого не сталося, якби в нього не виникло бажання конче податися до Єрусалиму. Раз по раз сюди приходили фарисеї перевіряти його, щоб мати змогу зліпити обвинувачення проти нього, але їм не вдавалося. І загалом це якнайбезглуздіше марнування народного добра — відсилати десятину з цього краю у храм. Як я розумію, Ісус Назарянин радив молитися Богові лише в дусі та в правді. Високий синедріон, звичайно, запідозрив, що через це зменшаться податкові надходження храму. Але ж це безглуздя для власника дрібного господарства — платити десятину на храм і ще одну десятину князю, подушне і мито римлянам, а крім того — податок на дороги, сіль та ринок. Це справа часу, коли хлібороби втратять свої поля й сади, бо вже не здужають платити податки. Наслідком буде безліч неосілого люду, повсюдний неспокій і невдоволення й ворожнеча всіх проти всіх, як уже діється в Юдеї, коли багаті об’єднують там дедалі більше садиб у великі угіддя. Я без угаву запевняв князя, що йому не треба боятися Ісуса.

Римський радник намірявся щось сказати, але Клавдія Прокула його випередила і вагомо пояснила:

— Я поділяю твою думку, Хузо. Ісус Назарянин був добрий і праведний чоловік, і Понтій Пилат його б не засудив, якби його не змусили юдеї.

Коли ми попоїли, Клавдія Прокула поскаржилася на біль у голові та подалася до своїх покоїв. Лікар турботливо пішов за нею, щоб наколотити їй болегамівного напою. Підвівся й Хуза, щоб обговорити з дружиною справи, пов’язані з господарством, як він сказав. А я ще лишився на якийсь час удвох із римським радником, ми лежали й пили вино. Він пив не церемонячись і намагався розпитувати мене про справи Риму. Мабуть, йому б хотілося відомостей про зміцнення впливу Сеяна, але я остерігався, щоб не наговорити чогось на свою голову. Коли я пояснив, що поїхав з Рима ще рік тому, він утратив до мене інтерес. Я й собі розпитував його про двір і князя. Він розсміявся і попередив:

— Я все ж таки не радив би тобі публічно називати його лисом. Усі нащадки Ірода Великого мстиві і гонористі. Безперечно, вони надзвичайно здібні й розпусні, але принаймні вони віддані Римові, бо завдячують Риму своїм становищем. От тільки їхнє родичівство таке заплутане, що найпевніше буде не ставити зайвих питань. Ірод Великий був дідом цієї Іродіяди і водночас батьком Ірода Антипи. Отже, юдеї мають усі підстави непокоїтися про законність шлюбу. На своє щастя, князь може дотримуватися власних законів. Інакше юрист опинився б у скрутному становищі в його дворі. У злочинах, пов’язаних із зазіханням на життя, я маю право накласти вето, але, звичайно, я не такий дурний, щоб застосовувати його. Я лише намагаюся назбирати невеликий капітал зі своєї доброї посади. І Тиверіада — непогане місто для мене. А чи не напитися би нам, а тоді ти підеш зі мною до міста порозважатися? Я показав би тобі, якими насолодами може сповнити своє життя розумний чоловік навіть серед юдеїв; головне — розуміти, що не варто втручатися у справи, які його не стосуються.

Коли я послався на свою ногу й відмовився, він почав виправдовуватися і пояснив:

— Певна річ, я маю інформаторів у різних містах, а легіон має тут залоги на кілька вояків. Я дбаю про те, щоб до цього краю таємно не провозили зброю і щоб навіть князь не зміг запастися нею. А ще я наглядаю за його чужоземними зв’язками. Добре, що він розсердив арабів, а Персія — це занадто далеко для такого князика. Я маю добру репутацію в Римі.

Я запитав, а як йому вдалося не заразитися юдейським віруванням у краї, що аж кишить пророками і святими. Він замахав на знак протесту обома руками й запевнив:

— У те шершневе гніздо я намагаюся пальців не пхати. Звичайно, у нас є кесареве зображення і ми приносимо йому жертву, незважаючи на несміливі заперечення Тиберія, але, певна річ, народ ми не змушуємо жертвувати. Цей народ ще такий темний, що навіть царедворці тікають з театру, коли нам вдається зорганізувати виставу. Ми не можемо думати, що котрийсь смертник зазнаватиме справжньої смерті на сцені, як в Александрії, — нам доводиться вдовольнятися у трагедіях звичайними торбинками з кров’ю. Юдеям несила дивитися навіть смішні непристойності на сцені. Годі подумати тут про оскську п’єсу.

Тут я згадав про своє і запитав, чи не гастролює тепер у Тиверіаді якась трупа артистів. Він похитав головою і мовив:

— Принаймні я не чув. Якщо виставу не оплачує сам князь, важко спонукати когось із місцевих профінансувати щось таке. Захоплення театром не додає їм слави в народі, як у цивілізованих землях.

Він визнав за краще піти собі, і Хуза рушив разом із ним. На подвір’ї я шанобливо попрощався з ними обома, коли вони сідали в паланкіни, адже я нічого не втрачав своєю ввічливістю до обох цих впливових чоловіків. Домашній лікар Ірода скористався нагодою, щоб обійти курорт і переманити в колеги котрогось товстого пацієнта для наповнення своєї калитки. Коли вони пішли, Клавдія Прокула звеліла покликати мене до неї й, тримаючись за голову, запитала слабким голосом:

— Чи відомо було Марії Магдалині щось нове, і що вона звеліла тобі сказати мені?

— Вона чекає, — пояснив я. — Здається, ніхто не знає чогось більшого, ніж ми.

Іванна розповіла:

— Мені переказали, що в глибині краю поблизу Найна ходить чоловік, про якого думали, що то Ісус. Одначе він зник до того, як тихі встигли його знайти.

Я сказав:

— Можливо, ті, хто його зустрів, з тієї чи тієї причини не хочуть про це розповідати.

Клавдія Прокула поремствувала:

— Зі щирістю і добрими думками я здійснила важку подорож, щоб дати йому нагоду уздоровити мене від недуг і цим зажити слави після його воскресіння. То чого він не являється мені? Адже ніщо йому не заважає, якщо він проходить крізь замкнені двері, як собі хоче. Я б навіть не злякалася. Настільки мене мучать страшні сни щоночі. Я починаю стомлюватися від чекання, ці пропахлі сіркою купелі розморюють мене, і я не розумію, у що мені вбратися на перегони. Попри всі свої добрі риси, Понтій Пилат — скнара, бо він виріс у простих умовах. Його мати первісно була просто варварка з найпівнічнішої частини Британії, де їдять торф.

— Я натякнула Хузі про твою скруту, — пояснила Іванна. — Він розуміє, що князь має віддячити тобі щонайменше шовковою сукнею, якщо ти таки вшануєш його перегони своєю присутністю.

— Але якщо він тицьне мені щось зі старого Іродіядиного лахміття, я вважатиму це образою, — з притиском мовила Клавдія Прокула. — Певно, ти це йому втовкмачила. І взагалі я не потребую ніякого подарунка від юдейської шльондри. Те, що я отримаю, має бути з князівської скарбниці зовнішніх зносин.

Обертаючись до мене, вона пояснила:

— Ти найкраще знаєш, Марку, що я аж ніяк не марнославна, а просто зажурена жінка і люблю самоту більше, ніж публічне життя. Але якщо я погоджуюся з’явитися на публіці, мені треба, вже й заради Риму, вдягнутися відповідно до статусу мого чоловіка. Утім, це такі справи, які жоден чоловік по-справжньому не зрозуміє, хоч як би він не запевняв.

— Я й справді не зовсім розумію, — визнав я. — Таке враження, що для тебе ті перегони — важливіша річ, ніж Ісус Назарянин, шукати якого ти сюди приїхала. Воскреслий син Божий, можливо, саме будує довкола нас незриме царство, а ти думаєш більше про те, у що вбратися на втіху арабських князів і багатих конярів.

— Незримого мені вистачає щоночі вві сні, — відбуркнула Клавдія Прокула. — Кожну ніч мені сняться потойбічні чудовиська, і я не можу поворухнути кінцівкою і навіть крикнути, доки мені не починає здаватися, що я віддаю духа. А коли місяць, моя недуга дедалі більше загострюється, аж я боюся збожеволіти.

Пригнічений і захмелілий від вина, я повертався у грецький заїзд. На дорозі біля садового муру сиділа вбрана у волосяницю бабуся із затуленою головою, тож я її не впізнав. Але вона чекала на мене, привіталася, назвавши моє ім’я, і сказала притишеним голосом:

— Я піду попереду на берег. Ти йди за мною так, щоб тебе ніхто не бачив.

Вона пішла переді мною, а я покрокував слідом. Вона завела мене на безлюдний берег, де ніхто не міг побачити нас і почути, про що ми між собою говоримо. Лише там вона відтулила обличчя, і я впізнав у ній Сусанну. Проте вона не всміхалася мені, і в її привітанні не було радості. Навпаки, вона кректала, зітхала й заламувала руки, немов пройнята лютими муками сумління, і не знала, як почати. Я емоційними словами дорікнув їй за обман і запитав, де Натан і де мої віслюки й моя калитка. Вона ще дужче заохкала й запевнила:

— Я аж ніяк тебе не обманула і Натан теж не обманув, і ніщо ще не пропало. Навпаки, Натан возить віслюками пісок і глину для нового будинку митниці в Капернаумі, щоб не гайнувати час, за який ти платиш йому платню. За все він докладно тобі відзвітується. Доки ти бездіяльно лежиш тут, віслюки працюють за тебе і заробляють для тебе добрі гроші на додаток до твоїх старих багатств. Але далебі я не знаю, правильно я роблю чи ні, коли відкриваю тобі таємниці, і я б, напевно, не посміла прийти до тебе, якби ти не поцілував мене тоді в губи, хоч я — просто отака стара курва, і в мене й зубів уже небагато лишилося, хоча чимало моїх ровесниць-галілеянок мають іще цілі зуби. Не розумію, чого це так.

— Не базікай ти мені про свої зуби, — гарикнув я, — а зараз же розкажи, чи не чула ти чогось про Ісуса Назарянина.

Сусанна мовила:

— Так-так, ох-ох, — легко тобі мене лаяти. Тож знай, що Ісус Назарянин ще давно явився багатьом своїм учням на березі озера і їв разом із ними, навчав їх і зробив Симона Петра їхнім головним. Тобто він поставив Петра пастирем, який відтепер має годувати своїх ягнят. Але хай мене вхопить біс, якщо Петро коли-небудь згодиться годувати тебе як ягня чи пасти тебе, коли ти не Ізраїлів син і необрізаний. Не розумію, чому він на таку справу вибрав саме Петра, який навіть у Єрусалимі зрадив його до того, як проспівав півень. Петро, щоправда, з них найвищий і найдужчий, але загалом він надто гарячковитий чоловік, щоб наставляти інших.

— І вони самі звірили це все тобі? — недовірливо запитав я.

Сусанна зазітхала, склавши руки між колінами, й застогнала:

— Ой-ой, як болять ноги, і я б не здужала дійти сюди з Капернаума, але я перебралася човном митарів до Тиверіади, до поган. Я — лише проста стара жінка, і ніхто мені нічого не розказує. Але з вухами у мене все гаразд, і хтось таки мусить випатрати рибу, і засолити її в діжках, і випрати одяг чоловікам, і наварити їм їжі. І ото воно доводиться чути всяке-різне — і більше, ніж, може, мала б чути, адже всі вважають мене такою дурнуватою, що я нічого не розумію. Лише зі слабкості і з туги за Ісусом мені не спиться ночами. А буває, що і я йду вночі на берег молитися. Якщо тоді мені часом випадає почути щось таке, що не призначене для моїх вух, — то не моя провина, а радше воля Божа, бо проти його волі таке навряд чи може статися, якщо ті учні справді святі, як вони собі думають, і їх бере така пиха що ну, бо ж Ісус уже неодноразово являвся їм, кільком нараз, то там то тут, і навчав їх. А до Петра, Якова та Івана він найбільше прихильний, аж навіть лиця їхні стали палахкими. Їх видко в темряві без світильника й ліхтаря.

— У Натанові нема обману, — вела далі Сусанна. — Він навіть обітницю дав, і чоловік таки завше чоловік, тож я вірю йому більше, ніж своєму жіночому розуму. Він каже, що я маю віддячити тобі звісткою, адже ти так по-праведному привіз мене з Єрусалиму назад до Галілеї, хоча святі мене покинули, а тому ти для мене як добрий самарянин, приклад якого наводив, навчаючи, Ісус, і я не вважаю, що римлянин гірший за самарянина, бо самаряни зневажають храм і поклоняються Богу на власній горі, і справляють Песах як їм заманеться, а от римляни ні про що нічогісінько не знають, і тому вони безвинні, крім тебе, звісно.

Отак вона виливала свої страх і тривогу велемовністю, аж мені довелося врешті перепинити її й запитати:

— Отже, Ісус Назарянин — це Христос, і син Божий, і воскреслий.

— Поправді, він воскрес і мандрує в Галілеї, і являється багатьом людям, — запевнила Сусанна й розплакалася. — Нехай він сам мене пробачить, якщо я чиню зле й недобре і виказую його тобі. Але ж я не бажаю йому нічого поганого.

— Але чому він не являється Марії Магдалині, чи Іванні, чи тобі? — здивовано спитав я.

— О, пане, таж ми — лише жінки, — мовила Сусанна зі щирим подивом. — Чого б він нам являвся? — Вона затулила рота рукою і не змогла не захихотіти вголос з такої безглуздої думки. Але незабаром вона знову посерйознішала і сказала: — Зеведеєві сини конче розповіли щось своїй матері Саломеї, бо ж вона така корислива і владолюбна жінка, що сини не посміли б не розказати їй. Але іншим жінкам Саломея, принаймні поки що, нічого не звіряла. Утім я напевно знаю, що вістку рознесено по всій Галілеї тим, хто пішов за ним, і хто журиться за ним, і хто повірив у нього, і кому довіряють учні. Вони — це ті сімдесят, яких він одного разу послав проповідувати його ім’я, але є багато й інших тихих. Вість переходить з вуст у вуста і з села в село: Господь воскрес, будьте готові. Час минає. Лише сорок днів він пробуде на землі. Але перед тим як відійти, він покличе всіх своїх на гору, щоб попрощатися з ними. Тобто я не знаю, сам він покличе чи це учні так влаштували.

— На гору? — запитав я. — А що це за гора?

Сусанна труснула головою й запевнила:

— Не знаю, але думаю, що знають вірні йому і тихі. Є немало гір, де він усамітнювався молитися — і в Капернаумі, і по той бік озера, але думаю, що та гора — посеред Галілеї і поблизу доріг, тож ті, кого сповіщено, можуть зібратися там швидко й не привертаючи уваги. Говорять також про еліксир безсмертя, але чи дав він його учням, а чи, може, наміряється аж на горі дати його усім своїм — цього я не знаю.

— Сусанно, — мовив я. — Не збагну, як подякувати тобі за твою відданість. Нехай він сам благословить тебе за твою доброту, бо ти не лишила мене в темряві. Я хочу піти за ними на гору, коли настане час, хай би вони й убили мене. Накажи Натанові тримати віслюків готовими до від’їзду, і нехай він наготує віслюка і для тебе, якщо вони не захочуть брати тебе з собою.

Сусанна зраділа:

— Атож, отак я й сама думала, і я благословляю тебе, римлянине, що ти милосердіший за його власних своїх. Серце мені гризе страх, що вони справді враз відбудуть і лишать мене з моїми кульгавими ногами, так що я вже ніколи не побачу свого Господа. Пообіцяй же напевно, що ти мене не лишиш, якби часом лишили вони.

Ми ще порадилися, чи не краще мені податися до Капернаума, щоби бути недалеко від учнів, але Сусанна побоювалася, що вони зарано впізнають мене і не довірятимуть мені. Через Тиверіаду в кожному разі веде битий шлях у глибину Галілеї, і взагалі вздовж берегів озера віддалі порівняно короткі. На її погляд, мені найкраще спокійно сидіти на місці й чекати Натана чи її. А ще вона висловила припущення, що на горі збереться стільки люду зі стількох усюд, що всі не можуть знати одне одного. Тому, коли настане час, знайти дорогу на гору можна, мабуть, запитавши в когось, як це робитимуть тутешні тихі, якби часом учні зникли з Капернаума проти ночі й пішли гірськими стежками.

Отож з такими обіцянками і надіями ми розійшлися. Сусанна пішла від мене вздовж пустельного берега, не поївши й не попивши, хоч я залюбки почастував би її чим завгодно. Проте вона найдужче боялася, що хтось побачить нашу зустріч і розповість про неї Ісусовим учням.

Так у серці моєму з’явилася надія, і, знову набувши надію, я затихнув і упокорився, і зник мій неспокій. Я молився в серці своєму тією молитвою, якої навчила мене Сусанна, і хочу вірити, що нема жодної земної слави чи людської прихильності, успіху чи мудрості, яких би я з радістю не проміняв на царство Ісуса Назарянина, якщо він розкриє його для мене. Я ґрунтовно пізнаю свою душу і думаю, що не жадаю безсмертя чи вічного життя. Я лише сподіваюся, що він подивиться на мене і визнає мене своїм.

Коли Сусанна пішла, я кілька днів обмежувався лише записуванням того, що зі мною відбулося.