Таїна царства

Третій лист

Марк Мезентій Манілліан — Туллії.

Я пишу своє ім’я і твоє ім’я, Тулліє, але, дивлячись на власне ім’я на папірусі, питаю себе — я це пишу чи, може, хтось чужий у мені. Я вже не той, що раніше, і час від часу в ці найдовші дні свого життя підозрюю, що мене заворожило юдейське чаклунство. Якщо все справді відбувається так, як мені самому, зі скепсисом і роздумами, доводиться зблизька спостерігати, то мені доводиться бути свідком такого, чого раніше не траплялося, — якщо все це не змушує мене повірити ще й тим легендам, алегоричне значення яких оприявнили філософи й кініки.

Навіть не знаю, чи зважуся я коли-небудь послати тобі цього листа. Попередні сувої й досі лежать невідіслані. Може, це й добре, бо якби тобі довелося це колись прочитати, навряд чи ти змогла би подумати щось інше, аніж те, що нещасний Марк утратив залишки розуму. Сам я усе ж не вважаю себе мрійником, хоч я з моїми скепсисом і ретельним зважуванням намагаюся знайти в світі щось більше, аніж просто доброчесність чи чуттєву насолоду. Я сам визнаю, що через своє походження вдавався замолоду до надмірностей у всьому й ніколи не міг знайти повноцінний розумний баланс між самообмеженням і насолодою. Надмірністю були мої безсонні ночі, голодування й фізичні вправи в шкільні роки на Родосі. Надмірністю є також моє кохання до тебе, Тулліє, бо я ніколи не міг насититися тобою.

Попри все те запевняю, що в мене таки є в глибині щось холодне й наглядальне, яке стримує мене від того, щоб занапастити себе. Якби в мені не було холоднокровного наглядача, я навряд чи поїхав би з Рима: я волів би втратити свої статки, а може, й життя, аніж відмовитися від тебе. Коли я пишу, наглядач стає найбільш недремним, позаяк я весь час намагаюся ретельно розрізняти, що я напевно бачив на власні очі, а що лише чув, — і що можу вважати досить переконливо доведеним.

Я вважаю за потрібне ретельно записувати все пережите мною, хай навіть листа тобі я так і не надішлю. Записую я і марні справи, бо ще не можу відрізнити марне від важливого. Гадаю, мені трапилося стати свідком пришестя нового бога у світ. Це, звичайно, безглуздя для кожного, кому самому не випало зазнати чогось такого. Та коли так, то навіть те, що здається наймарнішим, може згодом виявитися значущим. Цим я виправдовую свою велемовність. Адже якщо все правда, світ зміниться, та й уже змінився, і починається нова ера.

Проте наглядач мій не дрімає й застерігає мене, щоб я не вірив тому, на що лише сподіваюся. Хоча не знаю, чи я коли-небудь сподівався на щось таке, незбагненне. Ні, сам би я не міг ні вигадати, ні передчути таке вві сні. Якщо я про щось думав, я думав про земне царство, але тепер уже мова не про нього, а про щось геть інше, чого я ще не розумію.

Я остерігаю себе, щоб я з простого марнославства не спокушався бачити в тому, що відбулося, щось таке, чого в ньому нема. Адже хто я такий, Марк, щоб саме зі мною таке відбувалося? Я не вбачаю в собі важливу людину. Але з другого боку, я не можу заперечувати те, що спізнав. Отож я розповім.

Коли я пізно ввечері дописав минулого листа, мені судомило пальці на руках, і заснув я не відразу. Далі я міцно спав, але сон мій знову потривав недовго, бо перед тим як розвиднілося, я прокинувся від іще одного землетрусу. Він був довшим і страшнішим за попередній. Почувши гримотіння від того, що розбивався гончарний посуд і падали щити зі стінових підвісів, усі в фортеці Антонія позривалися з ліжок. Під ногами в мене так різко гойднулася кам’яна підлога, що я перекинувся долілиць. Вартові на подвір’ї просурмили тривогу. Я не можу не відчувати поваги до порядку, який панує в легіоні, адже спросоння і в темряві жоден вояк не вибіг надвір без зброї, хоча, либонь, першою думкою в кожного було втекти на повітря з-під дахів, що можуть завалитися.

Стояла ще така пітьма, що на подвір’ї довелося запалити смолоскипи. Після сум’яття й переполоху виявилося, що мур розколовся в кількох місцях, але у фортеці обійшлося без людських жертв. Було констатовано лише деякі неважкі вивихи, ґулі й поранення. Та й то вони радше пояснювалися тиснявою в темряві, ніж самим землетрусом. Командир залоги негайно відрядив патрулі до міста, щоб з’ясувати, якої шкоди там заподіяно, і оголосив у легіонній пожежній команді готовість на випадок тривоги, адже викликані землетрусом пожежі здебільшого завдають більше шкоди, ніж сам землетрус.

Проконсул встав був просто з ложа і лише закутався плащем. Босоніж він стояв на сходах, не спускаючись на подвір’я, і не втручався у віддання наказів. Позаяк двигтіння землі більше не поновлювалося, та й півні у місті почали кукурікати, він не вважав за потрібне відсилати жінок в безпеку за межі мурів. Проте було зрозуміло, що ніхто після пережитого переляку не хоче відразу повертатися в ложе. Небо посвітлішало. Згасали зорі, й знову потужно прогриміли сурми з юдейського храму, свідчачи, що обрядова відправа триває, наче нічого й не сталося.

Воякам дозволили розійтися й готуватися до служби, як зазвичай, однак видали їм лише суху пайку. З міркувань безпеки начальник залоги волів, щоб куховари ще не розпалювали вогню. Патрулі один за одним поверталися й повідомляли, що авжеж, у місті панують великий страх і сум’яття й багато хто втік на відкриту місцину за межами мурів, але, за винятком деяких розбитих стін, особливих збитків нема. Видавалося, що землетрус був локальний і зосереджений головно в районі фортеці та храму.

Варти змінилися. Лише з невеликим запізненням перша когорта помарширувала через місто до цирку на муштру. В тій дорогій споруді вже багато років не відбувалося гладіаторських боїв чи поєдинків із дикими тваринами, і ареною послуговувався для вишколу легіон.

Я повернувся до своєї кімнати, чуючи під ногами хруст черепків гончарного посуду, вмився і вдягнувся як слід. Ще до того як я із цим закінчив, прийшов посланець, щоби привести мене перед обличчя проконсула. Понтій Пилат наказав був поставити сидіння на сходову площинку, щоб починати авдієнції. Гадаю, йому хотілося сидіти ще поза фортецею, хоч він ані бровою не моргнув, що боїться поновлення землетрусу.

У нього там були командир гарнізону і легіонний писар, Аденабар і двоє легіонерів, які по-сирійському жваво простягали руки, виправдовуючись і щось пояснюючи, хоч загалом намагалися стояти струнко з поваги до своїх найвищих велителів. Понтій Пилат роздратовано звернувся до мене і сказав:

— Варта змінилася вранці з запізненням через землетрус. Цих двох сирійських йолопів послали заступити нічну варту перед тією клятою гробницею. Там ночувало шестеро вояків, а двоє мали по черзі стояти на посту, коли решта спали. Тепер оці повертаються з вартового посту і стверджують, що легіонну печатку зламано, камінь відвалено від входу, а вояки, що стояли на нічній сторожі, щезли без сліду. — Він повернувся до легіонерів і гримнув: — Ну а тіло залишилося у гробниці?

Обидва прості чоловіки хором відповіли:

— Ми не заходили у гробницю. Нам не наказували заходити у гробницю.

Пилат запитав:

— А чому бодай один із вас не лишився там на варті, а другий побіг би доповідати мені про все це? За той час туди міг зайти будь-хто.

Вони щиро зізналися:

— Жоден із нас не зважився лишатися там на самоті.

Командир гарнізону відчув потребу заступитися за вояків, адже відповідальність зрештою лежала на ньому. Коротко він сказав:

— Вони мають суворий наказ завжди ходити за межами фортеці лише по двоє.

Проте з облич легіонерів було добре видно, що за життя своє вони не бояться. А ось гробниця вочевидь їх жахала, і через зникнення товаришів їх опанував забобонний страх. Здавалося, що проконсул думає про те саме, бо він із притиском мовив:

— Нічого надприродного не сталося. Від землетрусу камінь, зрозуміло, відкотився від входу до гробниці. Ті забобонні сирійські боягузи втекли з вартового посту і вже не наважуються повертатися. Їх треба негайно розшукувати за дезертирство. Вони заслуговують на якнайсуворішу кару.

Він обернувся до мене й пояснив:

— На кін поставлено честь легіону, і через те я вже не довіряю нікому, хто має свій інтерес у цій справі. Я не хочу прикрашування і виправдування — мені потрібний безсторонній свідок. Ти, Марку, — розсудливий чоловік і досить знаєш закони. Візьми з собою Аденабара й отих обох вояків. Крім того, візьміть хоч і цілу когорту для вашої безпеки, щоб ви могли обступити те місце та припильнувати, аби й оті двоє не втекли. Подивися, що там сталося, і приходь розповідати мені.

Командир залоги зараз же покликав сурмача. З цього проконсул іще більше розсердився, вдарив кулаком об долоню й вигукнув:

— Ви що, несповна розуму, всі до одного? Когорта вам не потрібна, кількох надійних людей досить. Таж безглуздо буде привертати увагу і вчиняти шарварок навколо цієї ганебної для нас справи. Ноги на плечі й уперед.

Аденабар моментально зібрав з десяток вояків і, коли вони вишикувались на подвір’ї, скомандував нам «бігом руш». Проконсулові довелося крикнути «стій!» і гукнути нам услід, що бігти крізь усе місто — це гарантовано потягти за собою всіх цікавих юдеїв. Для мене це було добре, адже навряд чи я, непризвичаєний, витримав би навіть без спорядження темп бігу легіонерів, хай і на невелику віддаль.

З-за мурів поверталися до міста люди, які втекли були від землетрусу. В головах у них снувало вдосталь думок про щось своє, тож ми не привертали їхньої уваги. Юдеї, далебі, навіть забували плюватися вслід легіонерам і вигукувати звичні прокльони.

Сад частково затуляв собою гробницю. Утім, ми ще здалеку побачили, що з розкритого входу вийшло двоє юдеїв. Без сумніву, то були прибічники назарянина, бо з доволі великою певністю я впізнав у одному з них гарного юнака, якого бачив був на пагорбі, де відбулася страта, — там він оберігав згорьованих жінок. Другий був високий бородатий круглоголовий чоловік. Побачивши, як ми підходимо, вони кинулися тікати й зникли в рельєфі місцевості, незважаючи на наші крики.

— От поросяча печеня в печі! — вилаявся Аденабар, але не почав гонитву за ними. Він уважав найрозумнішим не розпорошувати наші сили і знав, що юдеї в будь-якому разі зможуть збити легіонерів зі сліду поміж садами, хащами, пагорбами і ярами.

Але всі ми бодай щось таки побачили — принаймні те, що вони не виносили нічого з гробниці.

Підійшовши до гробниці, ми побачили, що під вагою каменя зламався край жолоба. Камінь відвалився був від входу і покотився схилом донизу, а відтак зупинився, вдарившись об скелю, і розколовся. Жодних слідів від знарядь праці ми не помітили. Якби сторонні люди розкрили гробницю, вони б відкотили камінь убік по жолобі, як це й було спочатку задумано. На зламаній легіонній печатці висів обривок стрічки. Цілком очевидно, що землетрус зрушив камінь із місця. З темної гробниці віяло міцним запахом смирни й алое у вологому ранковому повітрі.

— Ти йди попереду, а я за тобою, — попросив Аденабар. Обличчя в нього зі страху було сіре, а тіло трусилося. Легіонери лишилися на чималій віддалі від гробниці й збилися докупи, немов отара овець.

Ми разом зайшли до притвору, а звідти, крізь тісніший отвір, — до самої гробниці. Сяк-так ми розгледіли біле полотно на кам’яній лавці, аж поки наші очі призвичаїлися до темряви. Спочатку ми обидва подумали, що тіло на місці. Проте поступово наші очі звикли до пітьми, і ми одночасно помітили, що тіла юдейського царя нема в полотні — воно зникло. Полотно, тверде від смирни й алое, застигло, повторюючи обриси тіла, а хустина, що покривала була голову, лежала осторонь в іншому місці.

Спершу я очам своїм не повірив і мусив рукою торкнутися порожнього місця між полотном та хусткою. Там не було нічого. Але полотно ніхто не розгортав. Тіло просто без сліду зникло з нього. Навіть опавши, воно й досі зберігало форму тіла. Ні, полотно ніхто не розгортав. Щоб тіло зникло з нього без розгортання — то була неможлива річ. Але тіло таки зникло. Мої очі засвідчили це.

Аденабар пошепки спитав:

— Ти бачиш те саме, що й я?

У мене не повернувся язику роті, щоб я міг йому відповісти. Я лише кивнув. Він знову прошепотів:

— Хіба я не казав, що він — син божий?

Далі до нього повернулося самовладання, він припинив тремтіти, обтер лице й зауважив:

— Такого чаклунства я раніше не бачив. Либонь, краще буде, якщо наразі лише ми двоє це бачитимемо.

Щоправда, легіонери і так навряд чи згодилися би зайти у гробницю, навіть якби їх змушували. Такий жах заполонив їх через непоясненне зникнення їхніх товаришів, адже поза гробницею ми не побачили жодних слідів бою.

Ми з Аденабаром не заходилися пояснювати один одному, що жодна людська істота була б не в змозі отак видобутися із затвердлого полотна, не розгортаючи його. Ну а якби полотно, яке щільно злиплося докупи від смирни й алое, хтось роздер, щоб його розкрити, ми би напевно завважили якісь сліди цього. Сумніваюся, що навіть найуміліша рука спромоглася би знову вкласти його так, щоб воно імітувало обриси тіла.

Коли я це зрозумів, мене пройняло глибоке відчуття спокою, тож я вже геть не боявся. Таке саме почуття опанувало, очевидно, і Аденабара. Але я нічим не можу пояснити, чому ми вже не боялися, спостерігши на власні очі, що сталося диво, хоч саме тоді за всією логікою ми мали б найдужче злякатися. Цілком спокійно ми вийшли з гробниці й розповіли легіонерам, що тіла там нема.

Вояки не виявили ані найменшого бажання заходити у гробницю, щоб пересвідчитися в цьому на власні очі, та ми б їх туди й не пустили. Деякі згадали про честь легіону, почали показувати руками навкруги, що камені відкотилися й від входів до двох давніх гробниць, висічених у тій самій скелі. Землетрус, очевидно, саме на цьому терені досяг апогею, і я цьому не дивувався. Вони почали пропонувати нам принести тіло з котроїсь давньої гробниці й покласти його замість юдейського царя. Я категорично заборонив їм навіть думати про такі хитрощі.

Ще коли ми роздумували, що ж робити, з хащ з’явилися двоє легіонерів і невпевнено почали наближатися до нас. Аденабар одразу ж упізнав у них дезертирів, емоційно загукав їм і наказав кидати зброю та щити. Одначе ті рішуче виправдовувалися і запевняли, що, дотримуючись обов’язку, вони ретельно пильнували за гробницею із засідки, щоби бути невидними. Адже ніхто не приписував, зблизька чи здалеку треба охороняти гробницю.

Вони сказали:

— Ми два і ще двоє інших спали, а двоє стояли на варті, аж над ранок стався землетрус, камінь відвалився від входу до гробниці й застрúбав на нас, і ми просто мали щастя, що нікого з нас не розчавило. Ми відійшли так, щоби бачити гробницю, побоюючись, що землетрус поновиться, а четверо з нас негайно кинулися повідомляти юдеїв про те, що сталося, адже гробницю ми охороняємо з доручення юдеїв, а не легіону.

Виправдовувалися вони так завзято, що вже з цього можна було здогадатися, що не все тут чисто. А ще вони сказали:

— Ми, звісно, бачили, як ті двоє прийшли змінити варту, але ми себе не виявляли, хоч вони гукали нас, — бо ми чекали на повернення наших товаришів і охороняли гробницю один за всіх і всі за одного. Якщо в цій справі треба щось роз’яснити, ми всі шестеро разом її роз’яснимо і домовимося між собою, що казати, а що ні.

І Аденабар, і я допитали їх і дізналися, що вони бачили, як на світанку до гробниці підійшли дві юдейки, щось несучи. Вони завагалися перед входом, і лише одна з них зайшла у гробницю, але невдовзі повернулася. Тієї ж миті зійшло сонце й засліпило очі вартовим, проте вони могли заприсягтися, що з гробниці ніхто нічого не виносив і туди не заносив. Те, що несли жінки, лишилося поза гробницею. Потім вони це вхопили й побігли навтіки, хоч вояки не гналися за ними.

Незадовго до того, як ми прийшли, туди так само бігцем прибуло двоє юдеїв, молодший попереду, а старший, захеканий, ззаду. Молодший не наважувався заходити у гробницю наодинці, лише заглядав у отвір. Старший зайшов першим, а молодший, посмілішавши, попрямував за ним. Йти туди їм, очевидно, звеліли жінки. Але й вони побули у гробниці недовго і нічого звідти не виносили. Вояки запевняли, що уважно пильнували за ними із засідки, щоб узяти їх під варту, якби ті намагалися забрати тіло з гробниці.

— Адже нас поставили охороняти тіло, і це завдання ми виконали — як ми його розуміли і як каже статут, — і навіть землетрус не змусив нас тікати, ми лише відійшли від гробниці на безпечну віддаль, — хором запевняли вони.

Але я уважно дивився на них і з їхніх облич та сновигання очей помітив, що вони щось приховують.

— Так чи так, а тіла нема, — суворо мовив я.

Вони по-сирійському замахали руками й загукали:

— Ми тут нічого не вдіємо. Ми ні на мить не спускали з гробниці очей.

Більше від них не вдалося нічого добутися, і допит перервався, бо з міста прийшли решта четверо вартових, а з ними — троє юдейських старших, яких іще здалеку можна було впізнати за головними уборами. Побачивши обох своїх товаришів поміж нами, ті чотири вартівники почали, ще не дійшовши, гукати їм і попереджати:

— Тримайте язики за зубами і не наговоріть дурниць. Ми вже все з’ясували з юдеями. Ми в усьому зізналися, і завдяки їхньому розумінню дістали пробачення за свою помилку.

Усі троє юдеїв були, вочевидь, членами синедріону, адже, підійшовши до нас, вони поважно привіталися з нами й мовили:

— Ми затрималися, але ми хотіли спочатку швиденько скликати синедріон, щоб вирішити цю справу поміж собою. Легіонери охороняли гробницю з доручення синедріону і на наше прохання. Ми не хочемо, щоб їх карали за їхній нерозум. Як би вони могли передбачити хитрість учнів того клятого назарянина? Ми розслідували цю справу поміж собою і вирішили відпустити вартових. Ідіть і ви в мирі, бо ні нам, ні римлянам нема що вже тут робити. Сталася прикрість, і ми цього не розголошуватимемо, щоб не вчинилося бешкету і зайвих розмов.

Я сказав:

— Ні-ні, ця історія підпадає під військові закони Риму, і ми розслідуємо її у відповідному порядку, адже тіло вашого царя зникло і відповідальність за це лежить на оцих вартівниках.

Вони спитали:

— А ти хто і чому не даєш нам договорити, хоч ти гладко виголений і ще молодий? Поважай наше звання і нашу старість. Якщо про це треба буде з кимсь поговорити, ми говоритимемо з намісником, а не з тобою.

Однак після того, що я побачив у гробниці, я лише мав гнів на отих мудрих старців, причетних до ухвалення вироку своєму цареві й до примушення проконсула піддати його розп’яттю. Тому я вперто сказав:

— Ваш цар вийшов із гробниці. Тому цю справу треба докладно розслідувати.

Вони сердито заперечили:

— Він не був нашим царем. Він лише сам називав себе царем. Цю справу ми вже розслідували. Вартівники через нерозум свій спали, а тим часом його учні хитро прийшли й украли тіло. Вартівники готові посвідчити це й цим спокутати провину. Тому ми їм пробачаємо і не вимагаємо для них кари.

Вони говорили настільки всупереч тому, що засвідчив мій розум і власні мої очі, що я збагнув: вони вдалися до крутійства і залучили вартівників на свій бік. Тому я звернувся до Аденабара і мовив:

— Як сказано в римському військово-судовому статуті, вартового, який заснув на посту чи без дозволу залишив його, відбатожують і страчують мечем.

Легіонери здригнулися зі страху й почали поглядати один на одного, але ті четверо, що прийшли разом з юдеями, штурхнули двох своїх товаришів у бік, підморгнули їм і всіма жестами показували, що їм нема чого боятися. А юдеї ще раз запевнили:

— Вони для нас відбували вартову службу, а не для Риму. Це наша справа — вимагати для них кари чи відпустити їх.

Одначе мною панувало лише бажання довідатися, що сталося насправді. Тому я зробив помилку. Воліючи налякати юдеїв, я запропонував:

— Зайдіть самі до гробниці й побачте на власні очі, що сталося. А тоді знову розслідуйте дії вартових, якщо хочете і не боїтеся.

Аденабар був мудрішим від мене і поквапився сказати:

— Навіщо вам, праведним чоловікам, надаремно занечищати себе тим, що ви зайдете до гробниці?

Проте і з його, і з моїх слів юдеї зрозуміли, що у гробниці є щось таке, на що варто подивитися. Порадившись між собою священною мовою, якої я не розумів, вони, посхилявшись, один за одним вступили досередини, і ми, певна річ, не могли їм завадити. Вони довго не виходили, хоч у гробниці було тісно для них трьох, а тому я врешті підійшов і зазирнув у отвір. Я побачив їхні схилені спини й почув, як вони схвильовано перемовляються.

Нарешті вони вийшли з розчервонілими обличчями й верткими очима і мовили:

— Ми занечистили себе, щоб мати змогу засвідчити, що все сталося так, як кажуть вартівники. Більше ми вже занечищуватися не можемо, тож ходімо всі негайно до намісника і розслідуймо цю справу, щоб не виникало брехні й неправдивих розмов.

Мене огорнула моторошна підозра. Я квапливо зайшов у гробницю. Коли очі мої звикли до її темряви, я побачив, що юдеї, збурившись, роздерли були й розкрили полотно, марно шукаючи тіло.

Мене пройняла палка злість, бо це ж через мою власну дурість вони змогли знищити єдиний доказ, який свідчив, що цар по-надприродному вийшов із гробниці. Але тут мені з утоми, недосипання і одурманливого запаху смирни в тісній гробниці почало паморочитися в голові. Мене заполонило схоже на тінь відчуття нереальності. Потужно я відчув присутність сили, дужчої за мене. Здавалося, наче невидимі руки тримали мене за плечі, щоб я не вибіг звідти й не почав даремно звинувачувати юдеїв. Я опанував себе, і водночас мою душу знов огорнув спокій, тож я вийшов із гробниці, схиливши голову, і нічого не сказав юдеям, навіть не дивився на них.

Аденабарові я коротко пояснив, що зробили юдеї. Він із ваганням подивився на мене, немов хотів порадитися, як нам краще вчинити, але далі обмежився тим, що по-сирійському розвів руками. Він іще раз звелів вартівникам здати зброю, але ті жваво виправдовувалися й питали:

— А це наказ? Якщо ми здамо зброю, це буде так, ніби ми визнаємо себе винними у скоєнні службової провини. Іменем священного бика, юдейську гробницю ми охороняли на прохання юдеїв. Тоді це не злочин — спати на посту. Навпаки, це свідчило про нашу мужність, бо ми не боялися темряви. Дозволь нам залишити в себе зброю, а юдеям — пояснити все проконсулу, і ти не пожалкуєш. За це ми ручимося, та й юдеї за це поручаться.

Аденабар знову глянув на мене з ваганням, немов хотів запропонувати, щоб і я спробував звернути собі на користь те, що вже годі якось змінити. Однак рота він розтулити не наважився. Тож усі ми злагоджено помарширували назад до міста й фортеці, а юдеї рушили вслід. Вони невідступно трималися твердження, що гробницю більше охороняти не треба, бо тіло вже вкрадено. Шестеро вартівників купчилися в один гурт і завзято перешіптувалися.

Коли ми прибули на зовнішнє подвір’я фортеці, Понтій Пилат усе ще сидів на сходовій площинці на червоній подушці масивного суддівського сидіння. Поряд із ним було поставлено стіл. Він саме гриз печену курку і кидав кістки позад себе. Було й вино для нього принесено, і його настрій цілком змінився.

— Ставайте переді мною всі, хто прийшов, — попросив він нас якнайласкавішим голосом. — Ти, Марку, вчений чоловік і безсторонній свідок, будь біля мене, але намагайся не забувати, що юдеї — щедрі люди. Коли йдеться про щось серйозне, з ними вельми приємно мати справу. Принесіть сидіння цим поважним членам синедріону, які не гордують римлянами. Мій писар нехай протоколює, а ви, безвинні страдники-легіонери, підійдіть ближче. Мене ви не бійтеся і розкажіть без прикрас, що з вами відбулося.

Вартівники поглядали то на нього, то на юдеїв, і на їхніх знечулених сирійських обличчях розійшлася широка усмішка. Підштовхуваний рештою, з-поміж них вийшов один, який мав казати за всіх. Він почав розповідь і запевнив:

— Іменем кесаревого генія і священного бика, це правда. Юдеї за твоєю згодою найняли нас охороняти гробницю, в якій лежав розіпнутий назарянин. Ми пішли туди всі шестеро ввечері. Спостерігши, що печатка ціла, ми заступили денну варту. Повкладалися на землю і зручно вмостилися перед гробницею. Завдяки щедрості юдеїв у нас було з собою багато вина, щоб не мерзнути вночі. Четверо з нас мали спати, а двоє — стояти на посту, але над ранок жодному з нас не спалося. Ми грали в кості, співали й веселилися, і нам, власне, бракувало лишень дівчат, щоб добре почуватися. Але, пане, ти знаєш сам, що юдейські вина підступні. Протягом ночі ми заплуталися, чия черга вартувати, і в нас виникла через це сварка, бо ми вже не знали напевно, хто має стояти на посту, а хто може спати. Настільки п’яні ми далебі були, що, либонь, позасинали всі шестеро, але кожен щиро думав, що двоє з нас не сплять і вартують.

Він попросив товаришів підтвердити. Ті нахабно кивали головами й казали:

— Так воно й було. Це правда.

Той перший вів далі:

— Прокинулися ми лише від землетрусу й побачили, що учні того розіп’ятого тим часом розчинили гробницю і саме виносили тіло. Їх було багато, ті чоловіки мали жорстокий і кровожерний вигляд. Побачивши, що ми прокинулися, вони покотили на нас камінь, який лежав перед входом, і так змогли втекти.

Пилат запитав, удаючи зацікавлення:

— Скільки їх було?

— Дванадцять, — не вагаючись, запевнив перший вояк. — Вони брязкали зброєю і кричали страшним голосом, щоб нас перелякати.

Тут утрутився котрийсь із членів синедріону, який зауважив:

— Навряд чи їх було більш як одинадцять, адже того дванадцятого, який зрікся їх, вони вбили, щоб відімстити. В усякому разі пастирі рано-вранці знайшли його тіло поблизу муру. Його задушили його власним поясом і скинули в ущелину, аж у нього луснув живіт і вилізли кишки.

Пилат запитав:

— Вони винесли тіло так, як воно було, чи зняли з нього у гробниці полотно?

Перший вояк розгубився, поглядав на товаришів, а тоді сказав:

— Здається, воно було у полотні. Через землетрус їм довелося поспішати.

Юдеї повставали з сидінь і жваво загукали:

— Ні-ні, це помилка. Вони у гробниці зняли полотно з тіла, щоб переконати народ, що він сам воскрес із мертвих. Ми на власні очі бачили там роздерте полотно.

Вартівник зауважив:

— Хай там як, але однаково — як би ми розгледіли це в темряві, коли ми були очманілі від вина і землетрусу?

— Але, попри темряву, все решта ви, виходить, виразно побачили й розгледіли, — проспівав хвалу Пилат. — Ви пречудові вояки й робите честь дванадцятому легіону.

Голос його був такий зловісний, що вартівники поглядали один на одного, посхиляли голови й переступали з ноги на ногу. Вони почали штурхати того першого. Той із винуватим виглядом зиркнув на юдеїв і почав:

— Власне… — і знову повторив: — Власне… — Але слова застрягли йому в горлі.

— Пане, — розпочав я, проте Пилат жестом змусив мене замовкнути й оголосив рішення:

— Я вислухав свідчення цих вояків, яким можна довіряти, і маю вагомі причини думати, що вони щиро розповіли правду. Їхнє свідчення задовольняє також і наших юдейських друзів, і ті не вимагають для них кари. То чого ж мені втручатися у внутрішні дисциплінарні справи легіону? Я все правильно сказав?

Старці-юдеї завзято мовили в один голос: «Ти все правильно сказав». А вартівники затупотіли ногами й вигукнули: «Ти все правильно сказав! Нехай благословлять тебе римські боги й наші власні боги всіма гараздами!»

Проконсул закінчив так:

— Отже, я завершив розгляд справи, і на цьому все. Якщо хтось має якісь зауваги, нехай говорить тепер, а не опісля.

— Дозволь мені сказати, — попросив я, бо це судове блазенство здалося мені радше сценою з оскської п’єси, ніж дійсністю.

Пилат удав здивування, обернувся до мене й запитав:

— А ти що, теж був присутній при цьому і бачив, що сталося?

— Звісно ж, ні, — мовив я. — Цього я не стверджую, але ти сам послав мене у свідки, щоб я перевірив, що сталося.

— Ти нічого не бачив, — відрізав проконсул. — А ці вояки бачили. Тож помовчуй про те, чого не розумієш. Посилаючи тебе, я гадав, що вояки дезертирували і честь легіону опинилася під загрозою. Але ось вони стоять переді мною лагідні, мов вівці, й відверто зізнаються в усьому.

Він із глузливою повагою підвівся з сидіння, щоби продемонструвати юдеям, що йому набридло їхнє товариство. Вони подякували йому й вийшли. Коли вони зникли в арці, вартівники теж намірилися йти, але проконсул безжурно ворухнув рукою й звелів:

— Е, не йдіть іще. — Звертаючись до командира гарнізону, він зауважив: — Із твого похмурого лиця я бачу, що скарбничий первосвященника не вважав за потрібне запевнитися у твоїй дружбі. Втручатися у дисциплінарні справи легіону — це не моє, як я вже сказав. Атож, я помилував цих вояків, але це не заважає тобі муштрувати їх так, як ти вважаєш за потрібне для збереження дисципліни. Як на мене, ти цілком можеш посадити їх наразі під арешт, щоб вони поміркували, що ж, власне, відбулося.

Напівголосом він додав:

— Крім того, ніщо не заважає тобі перевірити, скільки грошей дав їм синедріон в заставу їхнього правдолюбства.

Похмуре лице командира гарнізону пройнялося веселою усмішкою, він дав наказ, і вартівників було роззброєно до того, як вони встигли якось помітити, що ж з ними сталося, їх завели до арештантського підвалу, і командир сам попрямував слідом, щоб мати певність, що його не обдурять, коли рахуватимуть гроші.

Коли він вийшов, проконсул усміхнувся сам до себе і звелів:

— Аденабаре, ти й сам сирієць. Піди з’ясуй, що ж ті пройдисвіти справді бачили.

На негнучких ногах він піднявся сходами і вельми приязним жестом запросив мене прямувати слідом. Я ввійшов за ним до його службового покою. Він звелів усім решта вийти, із зітханням сів, помасував коліна, дозволив і мені сідати й попросив:

— Кажи. Я бачу, що тебе аж розпирає з бажання говорити.

Неуважно він вийняв шкіряну калиту, рвучко роздер запечатану шнурівку і почав перебирати справжні тиберійські золоті монети між пальцями.

— Пане, — сказав я, поміркувавши, — я не знаю, чому ти діяв щойно так, як діяв, але припускаю, що в тебе є на те причини. Я некомпетентний оцінювати вжиті тобою заходи на посту римського урядовця.

Він подзенькав золотими монетами в руці й мовив:

— Я вже щойно пояснив, що маю на це вагомі причини, найвагоміші в світі, якщо тільки світ лишатиметься ось таким. Ти сам знаєш, що цензори й дихнути не дають прокуратору. Більше не виходить збагачуватися у провінціях, як колись, за часів республіки. Але якщо юдеї силоміць, просто з приязні, пхають і пхають мені дарунки, я був би дурний, якби їх не брав. Мені треба думати про старість. Я ж не з заможних, а Клавдія ретельно керує власним майном. У тебе самого, як відомо, стільки коштів, що ти напевно не заздриш мені за те, що мені дарують.

Я, звичайно, не заздрив йому ні за що, але свідомість моя була настільки сповнена побаченого, що я вигукнув:

— Ти сказав: якщо тільки світ лишатиметься ось таким. Я вже не думаю, що світ лишатиметься ось таким, адже розіп’ятий тобою юдейський цар воскрес із мертвих. Землетрус відкотив камінь від входу до гробниці, й цар вийшов із неї крізь полотно і хустку, хоч би що там брехали легіонери й казали юдеї.

Пилат пильно дивився на мене і таїв свої думки. Я розповів, про що довідалися ми з Аденабаром, обстежуючи місце перед гробницею, і що саме ми на власні очі побачили в ній.

— Не порушуючи цілості плащаниці, яка злиплася докупи! — вигукнув я. — Щоби це приховати, старці-юдеї в нестямі пороздирали її. Інакше ти на власні очі міг би переконатися, що він, як і обіцяв, воскрес на третій день і вийшов із гробниці. Аденабар засвідчить тобі те саме, що й я.

Понтій Пилат із неприхованою глузливістю посміхнувся й зауважив:

— Ти справді гадаєш, що я би спустився до того, щоб самому йти у гробницю підглядати юдейські фокуси? — Сказав він це з такою жалісливістю, що на якусь хвилину я засумнівався в тому, що засвідчили мої очі, і пригадав собі всілякі бачені мною єгипетські штуки, якими дурять простолюд.

Проконсул запхав гроші назад до калити, затягнув шнурівку й відкинув калиту від себе, аж вона дзеленькнула. Серйознішаючи, він повів далі:

— З другого боку, я добре розумію, що вартові брешуть і зліпили цю історію, підкуплені юдеями. Легіонер не засинає на посту, коли охороняє печатку свого легіону. Сирійці взагалі такі забобонні й так бояться темряви, що навряд чи вони наважилися би спати. Мабуть, землетрус розкрив вхід до гробниці, як ти й гадаєш, але що сталося потім — це я хочу знати.

Спираючись ліктями на коліна, він поклав худе підборіддя на руки і втупився поперед себе.

— Звісно ж, він і на мене справив глибоке враження, той юдей-цілитель, — визнав він. — Глибше враження, ніж ти собі думаєш, та й Клавдія. Але цілителів, пророків і месій в Юдеї і раніше бувало. Вони баламутили люд і спричиняли заворушення, поки їх не знешкоджували. Але той чоловік був не підбурювачем народу, а покірним чоловіком, аж мені було важко дивитися йому в очі, коли я його допитував. Зауваж, що я мав нагоду допитати його віч-на-віч, не при юдеях. Згідно з позовом юдеїв, він називав себе царем і цим ставав проти кесаря. Проте цілком очевидно, що царювання це він сприймав лише алегорично, і, як мені відомо, він навіть не заперечував, що платить податок римлянам. Його царство було не з цього світу — так він мені сказав, — а ще казав, що народився і прийшов у світ, щоб засвідчити правду. Звичайно, це зворушило мене, хоч я нечулий чоловік. Але ж софісти ще давно довели, що у світі немає ніякої абсолютної правди, а всі правди відносні між собою. Я, власне, й спитав його — а що таке правда? Однак на це він або не зміг, або не захотів відповісти.

— Ні, нічого поганого я в тому чоловікові не знайшов, — вів далі Пилат, поринувши в думки. — Радше він, побитий юдеями, перебуваючи в кепському стані, здався мені найбезневиннішим, по-величному найпокірливішим чоловіком, якого я будь-коли зустрічав. Він не боявся мене, навіть не захищався. У ньому була сила. Я би сказав, що в певному сенсі я почувався слабшим від нього, хоч я проконсул. Але то не було принизливе почуття. Радше я би сказав, що мені стало добре, коли я звертався до нього, а він лагідно мені відказував. Він не захищався і не задирався.

Пилат здійняв на мене очі, знову всміхнувся і примирливо сказав:

— Я волію розповісти це тобі, щоб ти не судив мене несправедливо. Я бажав йому добра, але політичні обставини попросту склалися проти нього. Його годі було врятувати, бо сам він і пальцем не ворухнув заради себе. Навпаки, здавалося, наче він лише чекав і сам наперед відав про свою долю.

Обличчя Пилата потвердішало, він знову недобре втупився в мене і закінчив, кажучи:

— Винятковий чоловік, може, й святий чоловік, скажімо так, але, Марку, він усе ж не був богом, не фантазуй такого. Чоловік він був, жива людина, як і інші. Ти сам на власні очі бачив, як він умирав людською смертю. Навіть фурії не переконають мене, що тіло воскресає з мертвих чи безслідно зникає з полотна. Усе в цьому світі має природне і зазвичай дуже просте пояснення.

Так він говорив до мене, позаяк усе це безперервно мучило його, і він, бувши римським намісником, хотів дотримуватися беззаперечних фактів. Він мусив. Це я зрозумів і не сперечався з ним, а насуплено мовчав. Згодом я про це пожалкував, бо якби я розпитав його, то в таку хвилину самоспоглядання він би напевно залюбки розповів мені все, що сталося на допиті й що йому сказав назарянин.

За якийсь час до службового покою прийшов Аденабар. Проконсул кивнув йому і звелів: — Розказуй.

Аденабар, почуваючись ні в сих ні в тих, потер руку об руку й запитав:

— Пане, що саме ти хочеш, щоб я розказав?

Пилат гримнув:

— Це вже не судовий допит, а довірча розмова в чотирьох стінах. Я не кажу тобі: розповідай правду, бо про правду ми всі знаємо небагато. Просто розкажи, що саме ті вояки, на їхню думку, справді бачили.

— Вони отримали по тридцять срібняків, — розповів Аденабар. — За це юдеї намовили їх, що казати. А насправді вартівників тоді проймав страх, і вони майже не наважувалися спати, боячись примар біля гробниці. Щонайменше двоє напевно не спали, як і було наказано, у той момент, коли почався землетрус. Від нього їх поперекидало, і всі прокинулися, коли камінь з ляскотом відвалився від входу до гробниці, й вони почули в темряві, як він застрибав на них. Потім…

Аденабар збентежено урвався і почав виправдовуватися:

— Я лише розказую те, що чув. Їх не знадобилося навіть батожити — з такою охотою вони розповідали, бо дуже розсумувалися через те, що ми забрали в них гроші. Вберігшись від того, щоб їх розчавив камінь, вони тремтіли зі страху — і тут побачили світіння, немов при ударі блискавки, хоча грому не пролунало. Спалах знову прибив їх до землі, й вони лежали як мертві. Їм надовго засліпило очі. Однак вони не чули ніякого руху, звуків, голосів чи кроків, коли знову наважилися підійти до гробниці. Викрадачів вони не бачили й сумніваються, щоби хтось непомітно для них міг устигнути зайти досередини чи винести щось звідти. Порадившись, вони лишили двох пильнувати за гробницею. Четверо пішли повідомляти юдеїв про цей випадок, бо самочинно вони не зважилися зайти досередини й подивитися, чи лежить іще там тіло.

Пилат обміркував почуте, а тоді обернувся до мене і спитав:

— Марку, котра розповідь здається тобі правдоподібнішою? Та, що на думку юдеїв відповідає правді, чи та, яку ти ось почув?

Я відверто сказав:

— Я знаю логіку софістів і правду кініків. Та й у таємні ритуали мене було посвячено, хоч на мене вони не справили враження, попри свою гарну алегоричність. Філософія зробила мене скептиком, проте земна правда завжди була для мене, мов пекучий ніж у серці. Тепер я це цілковито розумію. На власні очі я бачив, як він помирає. На власні очі бачив уранці, що вхід до його гробниці зламала аж ніяк не земна сила. Правда проста, як ти сам казав. Його царство прийшло сьогодні вранці на землю. Земля здригнулась і розкрила гробницю. Його світіння засліпило очі вартовим, коли він встав на ноги і вийшов із гробниці. Так це все просто. Чого б я волів вірити облудним історіям, які не відповідають фактам?

— Марку, не роби з себе посміховиська, — відрізав проконсул. — Пам’ятай, що ти громадянин. Ну а ти, Аденабаре, котру розповідь вибереш ти?

— Пане, я про цю справу не маю власної думки, — дипломатично мовив Аденабар.

— Марку, — благально повторив проконсул. — Невже ти й справді хочеш виставити себе на посміх, піднявши легіон і всі юдейські залоги на ловіння чоловіка, що встав із могили? Адже це буде моїм обов’язком, якщо я повірю тобі. Прикмети: рана в боці аж до серця, рани від цвяхів на зап’ястках і ступнях, називає себе юдейським царем.

— Але полегшмо для тебе вибір, — повів він далі примирливо. — Я не питав, щó ти вважаєш правдою, я питав — котра розповідь правдоподібніша в цьому світі, де ми в кожному разі живемо. Або ще точніше: котра розповідь політично доцільніша — і з погляду юдеїв, і з погляду Риму? Ти ж розумієш — хоч би там що я сам думав, а діяти я мушу, виходячи з державної доцільності.

— Я вже розумію, чому ти і його питав, що таке правда, — з гіркотою визнав я. — Нехай буде, як ти кажеш. Я розумію твою задоволеність. Юдеї вирішили справу за тебе, дали тобі правдоподібну розповідь, а крім того, дарунок, щоб тобі легше вірилося. Певна річ, їхня розповідь була найдоцільніша. Я аж ніяк не кластиму голову в пастку навмисно, щоб ти міг звинуватити мене в політичному бешкеті. Я не такий дурний. Але ти, певно, дозволиш мені й далі триматися своєї думки. Я не збираюся її нікому розголошувати.

— Отже, ми всі троє сходимося на одній думці, — спокійно зазначив проконсул. — Що швидше ми забудемо про це, то краще. Аденабаре, ви з командиром лишіть собі по третині юдейських грошей, це цілком справедливо, але все ж таки віддайте воякам по десять срібняків кожному, щоб вони тримали язика за зубами. Завтра їх можна випустити з-під арешту, а коли мине досить часу, їх можна перевести на кордон, найкраще — розкидати по різних місцях. Але якщо вони почнуть неприпустимо поширювати нісенітні чутки, цьому доведеться негайно покласти край.

Я збагнув, що це стосувалося й мене, тобто мені теж найрозумніше буде тримати язика за зубами, принаймні доки я перебуватиму в Юдеї. Але якщо докладно подумати, я розумію, що в усьому цивілізованому світі немає місця, де я міг би відверто розповісти про пережите. Мене вважатимуть людиною з потьмареним розумом або оповідачем легенд, який хоче уваги до себе. А може статися й таке, що Пилат оголосить мене політичним ворохобником і заявить, що я втручаюся в юдейські справи на шкоду Римові. Громадян страчують і не за таке у наш час.

Я занепав духом, коли думав про це, але з другого боку я втішався, нагадуючи собі, що я пізнаю істину насамперед заради себе, а не щоб розповісти іншим. Коли Аденабар пішов, я покірно спитав:

— Мабуть, ти дозволиш мені хоча б дослідити цю справу про юдейського царя. Я не маю на увазі його воскресіння, про це я мовчатиму, але я б хотів знати про його дії та вчення. Може, у них є щось таке, чого варто повчитися. Ти сам визнав, що він виняткова людина.

Пилат почухав підборіддя, приязно подивився на мене й порадив:

— Думаю, найкраще забути про нього, і я би волів, щоб ти не потьмарював собі голову юдейським віруванням. Ти ж іще молодий, заможний і вільний, маєш впливових друзів, і життя тобі всміхається. Але в кожного своя доля. Я не відраджуватиму тебе, тільки вдовольняй свою цікавість обережно і не привертаючи уваги. Цими днями Єрусалим іще буде сповнений розмов про нього, але ти, мабуть, не здогадуєшся, яка коротка народна пам’ять. Його учні розвіються по світі й повернуться до своїх домівок. Повір мені, за кілька років ніхто вже про нього не згадає.

Я зрозумів, що розмову закінчено, і пішов їсти до офіцерської їдальні, адже Пилат не запрошував мене потрапезувати. Мене мучив неспокій, тож я мало що слухав з того, що мені казали, й мені забракло терпіння, щоб, як і інші, піти відпочити по обіді. У стані вагання я вийшов із фортеці й подався на прогулянку містом. На його вулицях було повно люду, бо всі поверталися додому по святкуванні. Я побачив людей з усіх народів світу і намагався роздивитися всілякі речі, що їх продавали в магазинах юдейські купці — торговці речами розкоші. Однак те саме я бачив і в інших великих містах світу, й мені нічого не хотілося.

За якийсь час я зауважив, що роздивляюся лише жебраків обіч вулиць, їхні скалічені кінцівки, сліпі очі та гнійні рани, і здивувався, адже до жебраків око мандрівника звикає настільки, що зазвичай помічає їх не більше, аніж дошкульних мух. Їхні шереги обабіч облямовували вулиці перед храмом, і, як я спостеріг, кожен із них мав власне місце. Простягаючи руки й бідкаючись, вони відпихали і штурхали один одного.

У мене далебі було ніби щось негаразд із очима, адже замість ювелірних виробів, фарисеїв з великими кутасами на одежах, східних купців, а також жінок, що гарно несли глеки з водою, я скрізь бачив лише жебраків, калік і вбогих. Тому я знудився міськими вулицями, вийшов у браму і знову побачив перед собою пагорб, де сталася страта. Я швидко проминув його і подався до саду, в якому містилася гробниця. Я помітив, що цей сад із городами й фруктовими деревами — гарніший, ніж я раніше собі розумів. Тепер, у час пообіднього відпочинку, сад був порожнісінький. Ноги привели мене до гробниці, я ще раз зайшов досередини й огледівся там. Полотно вже забрали, і я відчував лишень запах мастей.

Коли я вийшов із гробниці, мене опанувала така неймовірна втома, що я не пригадую, щоб зі мною таке колись бувало. Дві ночі я до пуття не спав, і мені здавалося, що минулі два дні й цей третій дотепер були найдовшими днями в моєму житті. Хитаючись зі знесилення, я зайшов у затінок миртового куща, влігся на траву, загорнувся плащем і міцно заснув.

Прокинувшись, я побачив, що сонце зайшло за обрій і була вже четверта година, якщо рахувати по-римському. Збудився я серед пташиного співу, запаху резеди й свіжості повітря. Підводячись на ноги, я відчув приємність після відпочинку. Зник мій неспокій, і в мене не було потреби мучити себе даремними думками. Я дихав свіжим повітрям, увесь світ немов відмолодився в моїх очах, і раптом я збагнув, що вщух задушливо-сухий пустельний вітер і весь світ освіжився. Може, вітер ущух іще до полудня, хоч усвідомлено я цього не помітив. Голова вже не боліла, в очах не пекло з недосипання, мені не докучали ні голод, ні спрага. Я відчував лишень, як це чудово: дихати, жити й існувати людиною в світі людей.

Я побачив, як у саду ходить садівник, підправляє гілки фруктових дерев і мацає зав’язь. Він був у скромному простолюдному плащі з маленькими кутасиками і мав запнену голову для захисту від сонця. Я подумав: може, я образив його тим, що без дозволу спав у його саду, адже юдейські звичаї складні, і я не дуже їх знаю. Тому я квапливо встав, підійшов до нього, привітався і сказав:

— Твій сад — чудовий; чи не зажурив я, бува, тебе, що без дозволу прийшов відпочивати у твоєму саду? — Тієї хвилини я не хотів образити жодну людину в світі.

Він повернув до мене лице і всміхнувся мені так приязно, що ніхто з юдеїв ще так гарно не всміхався мені, гладко виголеному римлянину. Але його слова вразили мене, адже він мовив лагідним голосом, майже сором’язливо:

— У моєму саду і для тебе є місце, бо я знаю тебе.

Я припустив, що він недобачає і переплутав мене з кимсь. Із подивом я сказав:

— Я не юдей, хіба ти не бачиш? Як ти можеш знати мене?

Він мовив із притаманною юдеям загадковістю:

— Я знаю своїх, і свої мене знають.

Він зробив жест рукою, немов запрошуючи мене прямувати за ним. Я подумав, що він хоче показати мені щось чи пригостити чимось, щоб виявити гостинність, і я радо пішов услід за ним. Він крокував попереду, і я помітив, що він дуже кульгає, хоч іще не був старою людиною. На повороті стежки він знову підправив гілку фруктового дерева, і я помітив, що він ушкодив собі руки працею. На його зап’ястку була неприємна з вигляду рана, яка ще не загоїлася. Побачивши її, я спинився мов остовпілий, і на якусь хвилину тіло припинило мене слухатися. Ще раз він подивився на мене впізнавальним поглядом, а тоді ступнув, тримаючись стежки, за крутосхил.

Коли ноги знову почали мене слухатися, я голосно скрикнув і кинувся бігти за ним. Обійшовши схил, він зник із поля мого зору. Стежка, як я бачив, ішла далі, проте його вже видно не було. Не бачив я і жодного місця, де він за ту коротку хвильку встиг би сховатися.

У мене підігнулися коліна, і я сів долі на стежці, не знаючи, що й думати. Я записую це саме так, як воно відбулося. Записавши, я щиро визнаю: якийсь час я твердо гадав, що бачив у тому садівникові воскреслого юдейського царя.

Неприємна рана на його зап’ястку була на тому самому місці, куди при розпинанні на хресті кат забиває цвях, щоб кістки витримували вагу тіла, яке буде шарпатися. Він казав, що знає мене. А як би він мене знав, якби, розіпнутий, не бачив мене поблизу хреста?

Однак хвилина екзальтації минула, земля знову посірішала в моїх очах, і до мене повернувся розум. Я сидів на запорошеній стежці, згадуючи, як мені всміхнувся приязний юдей. Як я міг із цього так знетямитися? Таж бувають і юдеї, приязні до чужинців. Кульгавих я набачився в місті аж задосить, а садівник часто ранить руку, коли працює. Його жест я, певно, неправильно зрозумів. Він не хотів, щоб я прямував за ним, натомість він заховався в котромусь знайомому потайнику.

Передусім — якби він був юдейським царем, чого б він являвся саме мені? Хто я такий, щоб він мені являвся? З другого боку, якби він мав на це причини, він би, звичайно, пояснив, навіщо це і що саме він хоче від мене. А отака його з’ява була геть безцільна.

І ще я подумав, що просто бачив сон. Однак зіп’явшись на ноги і повернувшись назад, я побачив на траві біля миртового куща те місце, де я був лежав. Ні, це мені не наснилося. Я знову поклався на землю, і мій розум разом із навченістю до мислення бунтували проти безцільності видіння. Певна річ, я щонайщиріше хотів, щоб я таки бачив розіп’ятого царя живим і воскреслим, проте я не мав права вірити у правдивість того, на що сподівався, і уявляти собі, що я бачив його в подобі садівника.

Так мої думки розділилися, і мене пройняло лячне відчуття, що я розділяюся на дві істоти, одна з яких хотіла вірити, а друга насміхалася з легковірності першої. Насмішник запевняв, що я вже не такий молодий і витривалий, як колись. Виснажливе життя в Александрії впродовж зимової пори, коли я то пив вино і проводив безсонні ночі в легковажному товаристві, то досліджував туманні пророцтва, потьмарило мені голову. Піша подорож з Йоппе, приголомшливі події, свідком яких мені з примхи випадку довелося стати, безсонні ночі й надмірне писання були немов останньою краплею у повному-повнісінькому келиху чи пак софістичною пір’їною, що переламує спину верблюда. Я більше не міг довіряти своїм чуттям, а розсудливості — і поготів.

Понтій Пилат — старший за мене, досвідчений і розсудливий чоловік. Якби я був розумним, я послухався би його поради, відпочив би, оглянув визначні пам’ятки священного юдейського міста і все би забув.

Я подумав про бісів, які, згідно з юдейськими оповідями, вселяються у слабких людей і опановують їхнє тіло. Я спав поблизу могил і наразився на небезпеку. Я тільки не розумів, котрий у мені біс — той, який вперто хоче, щоб я вірив, що юдейський цар встав із могили і що я на власні очі бачив його у подобі садівника, чи той, який завзято насміхається з цього всього.

Ледве я встиг це подумати, як насмішник у мені розшаленів і запевнив: ти дійшов уже до того, що віриш юдейським бісам. Ти на власні очі бачив, як лікарі в Александрії препарують трупи людей, і чув, що вони розтинали й засуджених на смерть злочинників, щоби знайти в них душу. Проте нічого вони не знайшли. Ти фантазуєш, що одна людина з-поміж усіх людей воскресла з мертвих, хоч ти на власні очі бачив, як вона віддала духа, розіпнута на хресті, і як серце їй простромив списом досвідчений легіонер. Таке неможливо. А що неможливе, те не може бути правдою.

Однак моє легковірне «я» заперечувало: Марку, якщо ти тепер кинеш усе й завернеш із цього шляху, ти ніколи в житті не матимеш спокою, а безперестанку мучитимешся думками, що перед твоїми очима трапилося щось таке, чого раніше не траплялося. Не будь занадто мудрим. Уся мудрість — обмежена й оманлива, як доводять софісти. Ніщо не заважає тобі покірливо й розважливо все досліджувати. Спершу досліди, а аж тоді думай. Те, що раніше такого не траплялося, не доводить, що такого не може трапитися. Усе це — щось більше за ознаки й передвістя, яким ти принаймні частково повірив. Довіряй більше своїй чутливості, ніж розуму. Ти не є одним із сімох мудреців, і жодній людині ніколи ще нічого не вдалося завдяки самому лише зважуванню розумом. Сулла покладався на талан, Цезар не вірив у згубність березневого паростка. Нерозумні тварини — й ті мудріші за людей: скажімо, птахи позамовкали, робоча худоба почала здиблюватися перед землетрусом, а щурі заздалегідь тікають з корабля, який, вийшовши з порту, зазнає трощі.

Мені важко описати свою роздвоєність, бо її, я думаю, не зрозуміє жоден, хто не спізнав чогось такого. Це лячне переживання, і, можливо, я з’їхав би з глузду, якби у глибині душі не мав холодності, яка оберігає мене навіть у найбільшому нуртуванні почуттів. Але пережите зробило мене мовчазним і спонукало мене зрозуміти, що я мушу стежити за тим, щоб не потьмарювати собі розуму марними думками.

Коли я опанував себе, вже наближався вечір і на долини лягали тіні від гір, але на високому міському пагорбі сяяв юдейський храм, зачервонений сонцем. Я пішов до міста і розшукав будинок банкіра-юдея, щоб показати йому свій акредитив, бо припускав, що мені знадобляться гроші під час подальшого дослідження. Будинок стояв поблизу театру і господи первосвященника в перебудованій частині міста.

Банкір сам прийняв мене, коли я виклав свою справу його слугам. Його поведінка стала для мене справжньою несподіванкою після всієї неласки, якої я зазнав від юдеїв. Він одразу попросив мене називати його грецьким іменем Аристен і мовив:

— Я вже чув про тебе. Мені написали про тебе, і, не дочекавшись тебе в себе, я боявся, що в дорозі ти потрапив до рук розбійників. Перше, що роблять захожі подорожани, — це приходять до мене обміняти гроші й почути добрі поради, як найкраще їх витратити, адже незважаючи на похмурий вигляд, Єрусалим — веселе і багатоманітне місто під час свят. Потім вони повертаються до мене, щоб позичити грошей на дорогу додому, і, правду кажучи, на цьому я заробляю більше, ніж на сплатах акредитивів. Якщо ти, перебуваючи тут, матимеш якийсь клопіт, без вагань звертайся до мене. Я не дивуюся нічому, що роблять молоді й жваві мандрівники. Коли лунають сурми в храмі й відчиняється моя брама, за нею, буває, спить після свят, поклавши голову на камінь, котрийсь клієнт, який десь посіяв навіть свою одежу і взуття.

Він гомонів безтурботно, як личить світському чоловікові, й був, попри своє становище, не набагато старший від мене. Задля годиться він носив невелику бороду і мав такі малюсінькі кутаси на одежі, що їх ледве помітиш. Та й волосся в нього було завите по-грецькому, і пахнуло від нього добрими мастями. З усякого погляду гарний і приємний чоловік.

Я пояснив, що квартирував у фортеці Антонія в гостях у проконсула, бо римляни, побоюючись заворушень, попередили мене, щоб я не оселявся в місті під час святкування Песаху. Він здивовано розвів руками, поойкав і мовив:

— Це брехня; зле й недобре, коли так кажуть. Наш синедріон має в розпорядженні достатній поліційний корпус для підтримання порядку. Підбурювачів наші священники переслідують напевно дієвіше, ніж римляни. Звісно ж, єрусалимська людність не любить сирійських легіонерів, але найвагоміша причина цього — їхнє власне дратівливе поводження. Захожого мандрівника, який приносить гроші місту, шанує наші звичаї і дотримується міських правил порядку, зустрічають тут якнайкраще. Його ніжать, про нього піклуються, проводирі конкурують між собою, щоб обслужити його, чимало книжників готові роз’яснити йому істини нашого вірування, для подорожніх є заїзди всіх категорій цін, від найрозкішнішого до найскромнішого, а у стінах певних будинків дозволено всі розваги, які тільки можна вигадати для забави гостей — і по-єгипетському, і по-грецькому, і по-вавилонському. Навіть індійських танцівниць ти тут знайдеш, коли захочеш спізнати чогось геть особливого. Але найрозумніше для мандрівника, звичайно, мешкати тут, у новій частині міста поблизу форуму.

Я зазначив про дошкульний східний вітер, з якого в мене розболілася голова, і про те, що малоприємно прокидатися раннього ранку від землетрусу і від гримотіння, коли падають щити.

Ще завзятіше він заступався за своє місто і твердив:

— На те, що земля там пару разів трошки задвигтіла, не варто зважати. Адже це не завдало жодної шкоди. Якби ти мешкав тут, у кращій частині міста, навряд чи ти взагалі помітив би те, що сталося вранці. Самому мені навіть не хотілося вставати з ложа, але, можливо, в районі фортеці Антонія й справді було щось серйозніше.

Я збагнув свою неввічливість, але хотів перевести розмову на Ісуса Назарянина і зауважив, удаючи неласкавість:

— Та й царя свого ви розіпнули на хресті саме коли я в’їжджав до міста, і не сказати, щоб то було приємне видовисько.

Аристен спохмурнів, але далі поплескав у долоні, звелів принести медовиці з тістечками і сказав:

— Але ж дивний ти мандрівник, що знаходиш лише неприємне у цьому єдиному в світі по-справжньому священному місті. Ну, сідай, будь ласка, і дозволь тобі дещо пояснити, бо ти, як видно, не знаєш, що кажеш. Ми, юдеї, схибнуті на священних рукописах і передбаченнях пророків, але ж це зрозуміло, адже наше вірування — найдивовижніше в світі, а наша історія — неймовірна. З усіх народів світу тільки ми поклоняємося єдиному Богові, який не дозволяє нам інших богів, а з усіх земель світу тільки ми тут у Єрусалимі маємо єдиний храм, у якому поклоняємося нашому Богові за законами, визначеними Ним самим і переданим через великого вождя нашого народу.

Він усміхнувся і запропонував мені взяти чару з вином і скуштувати тістечок, однак не подавав чари власноруч, і я примітив, що його й мої тістечка лежали на різних тарелях. Він простежив за моїм поглядом і реготнув:

— Ти помічаєш, що я юдей і марновірний. Але я лишень через слуг не п’ю з тобою з однієї чари і не кладу пальців на той самий таріль, що й ти. Не думай, ніби я вважаю себе кращим від тебе. Адже я освічений чоловік і порушую закон різним штибом, хай і намагаюся позірно його дотримуватися. О, в нас є фарисеї, які роблять власне життя й життя всього народу нестерпним зі своїми фанатичними вимогами виконувати давні перекази аж до останнього слова. Це така суперечність між нами. Закон тримає наш народ укупі. Однаковий в усіх містах світу закон тримає юдеїв укупі й запобігає змішуванню їх з іншими народами. Інакше цей народ, що зазнав єгипетського і вавилонського рабства, вже б давно зник з-поміж народів. Сам я культурна людина і в серці своєму грек, і я не можу визнати, що буква зв’язує дух, хоча в разі потреби дам порубати себе на шматки за нашого Бога і наш храм. Наша історія доводить, що ми, юдеї, — богообраний народ, але, певна річ, недурна людина розуміє, що їдження й пиття, миття рук і очищення посуду небагато важать поряд із незбагненною славою нашого Бога. Але мудровані звичаї і традиційні приписи, обрізання і освячення Шабату й усе решта, що занадто важко пояснити чужинцеві, тримають наш народ укупі в цьому маленькому краї між сходом і заходом, щоб ми не змішувалися з іншими народами, а були готові й угодні, коли Месія прийде на землю і започаткує тисячолітнє царство.

Він поглянув на мене і квапливо зауважив:

— Таке віщують наші пророки, але ти аж ніяк не сприймай буквально чи бодай як політичну мрію те, що юдеї під проводом Месії колись правитимуть світом. Вся річ у тім, що простий народ, плебеї, як, мабуть, сказав би ти, римлянин, ладні мріяти. Усій нашій юдейській вдачі притаманно ревно щось обстоювати. Тому в нас з’являється один месія за одним, щоби спробувати щастя, — і нема такого поганенького дивотворця, щоб довкола нього не гуртувалися прості люди, якщо тільки йому не бракує упевненості в собі. Можеш не сумніватися, що ми, юдеї, відрізнимо справдешнього Месію від облудного, коли і якщо він прийде. В цьому ми маємо досвід. Наш макавейський цар звелів розіпнути три тисячі фанатичних святенників. І що, ти жалітимеш того єдиного, який переконував народ, що він цар і Месія?

Я пив медовицю і їв тістечка, доки він казав усе це. Вино весело вдарило мені в голову, і я й собі зі сміхом мовив:

— Ого, який словесний потік і піднесення, якщо все це справді таке малозначне, як ти стверджуєш!

Він запевнив:

— Повір мені, месії приходять і відходять, а наш Бог лишається на віки вічні, і храм довіку збиратиме юдеїв. Недарма ми вдячні римлянам, які визнають наше особливе становище між народами завдяки нашій релігії і дозволяють нам самим правити собою. І кесар Авґуст, і кесар Тиберій були і є прихильними до нас і дослухаються до наших скарг, тож наше становище усталилося. По суті, коли Рим панує над світом і цивілізує його, наше становище краще, ніж якби нам як незалежній державі доводилося витрачати кошти на утримання регулярної армії та безперервні війни із заздрісними сусідами. Так ми маємо немовби точку опертя і поборників у кожному значущому місті світу, навіть у Галлії та Британії і на скіфських берегах, бо і варварські народи шанують наші купецькі здібності. Я й сам для розваги практикую возіння фруктів та горіхів до Рима. Мені лише прикро, що судновласники з нас ніякі, бо ми, юдеї, з тієї чи тієї причини не довіряємо морю. Ну, кожен праведний юдей, якщо тільки може, їде приносити жертву до храму. Завдяки цим привезеним жертовним дарам у нашому храмі з’являються нові й нові багатства. Тобто ти розумієш, що ми не можемо собі дозволити, щоби мрії про царя збурювали народ.

Він конче хотів довести мені правомірність політики синедріону, прихилився ближче до мене і ще пояснив:

— Утім, ми живемо як на лезі ножа. Кожен жадібний прокуратор ладен панувати, поділяючи, і навіть до певної міри підтримувати тих із народу, хто прагне влади, щоби згодом мати змогу спровокувати заворушення й бунт, обмежити з допомогою цього наше самоврядування й загребти собі частину храмових скарбів. Однак і в справжніх інтересах Риму, і в наших власних інтересах — зберегти й зміцнити теперішній стан речей та підтримати політично безсторонній синедріон. Щоб ти зрозумів, я би сказав, що наш синедріон відповідає римському Сенату і доповнює самого себе. Він складається з первосвященників, найосвіченіших законників, а також зі світських членів: провідної групи чоловіків, яких ми називаємо старшими, хоч аж ніяк не всі вони старі, просто їхнє походження і статки дають їм право на членство в синедріоні. Народ — політично непідкований, і ми не можемо надавати йому право висловлюватися. Тому кожну ініційовану народом спробу розширити його політичні права і повернути царську владу треба придушувати в зародку, хай там як на позір безневинно втілюється цей задум перевороту — чи то під машкарою нашої релігії чи, скажімо, любові до ближнього.

Моє зневажливе мовчання спонукало його захищатися дедалі емоційніше, неначе він таки почувався винним. Він пояснив:

— Ти, римлянин, не розумієш величезного впливу справжньої релігії, бо ти звик поклонятися лише ідолам. Релігія — це наша сила, але водночас і найбільша наша небезпека, адже політичний ревнитель мусить вдаватися до рукописів і за їхньою допомогою доводити справедливість своєї мети, якими б не були його таємні цілі. Ти, звичайно, скажеш, що Ісус Назарянин, якого ми встигли вчасно розіпнути напередодні Песаху, був безвинним і праведним чоловіком, великим цілителем і великим учителем. Нехай так. Але саме безвинний і досконалий чоловік, який своєю особистістю, з використанням програм уздоровлення прихиляє народ на свій бік, є найнебезпечнішим. Політично непідкований, вірячи в добро усіх, він стає знаряддям у руках владолюбців. Щó їм до того, що весь суспільний лад зруйнується і народ урешті загине, ставши жертвою римської ненависті, — головне, щоб вони змогли ненадовго вдовольнити свою жадобу до влади. Повір мені, чоловік, який робить із себе Месію, — це державний злочинець, і він заслуговує на смерть, хай би якою щирою людиною він був.

Він завагався і квапливо додав:

— Звичайно, водночас він стає винним у блюзнірстві й таким чином за нашим законом заслуговує на смерть. Але це другорядне питання, між нами, освіченими людьми, кажучи. Якби він іще раз з’явився в храмі під час святкування Песаху, зчинилося б заворушення, підбурювачі узяли б керівництво в свої руки, послуговуючись ним як вивіскою, і пролилася б кров. Унаслідок цього втрутилися б римляни, ну а це, своєю чергою, призвело б до руйнації нашого державного самоврядування. Краще один прийме смерть, аніж загине весь народ.

— Ці слова я вже чув, — зауважив я.

— Забудь про нього, — пильно попросив Аристен. — Його смертю ми не пишаємося, навпаки, я й сам засмутився через нього, адже він, швидше за все, був доброю людиною, той галілеянин Ісус. Сидів би собі в Галілеї, і навряд чи з ним трапилося б щось погане. Там навіть митники ставилися до нього прихильно, а командир капернаумської залоги, кажуть, був його приятелем.

Я розумів, що марно навіть натякати йому про Ісусове воскресіння, бо він лише втратить повагу до мене й матиме мене за легковірного дурня. Поміркувавши, я сказав:

— Ти переконав мене, і я цілком розумію, що політичні причини зробили його смерть бажаною для юдеїв. Але в мандрівках я збираю всілякі дивовижі, щоб пізніше розважати людей своїми відомостями, а може, і щоб самому навчитися. Зокрема, мене цікавлять дивовижні уздоровлення. Замолоду в Антіохії я бачив, як їх робив славетний ворожбит-сирієць. Та й у Єгипті є прочанські місця, де відбуваються дивовижні уздоровлення. Тому я залюбки зустрівся би з котримось хворим, якого уздоровив той чоловік, щоб довідатися, які способи він використовував.

В мені достигала нова ідея.

— А взагалі, найцікавіше було б зустрітися з кимсь із його учнів! — вигукнув я. — Тоді я з перших рук дізнався би, що ж вони про нього думають і чого він, власне, прагнув.

Аристен збентежився і мовив:

— Вони, зрозуміло, переховуються або втекли назад до Галілеї. Найближчих учнів у нього, як мені відомо, було лише дванадцять, і то один із них виказав синедріону його нічний сховок. Усі вони — прості люди, рибалки з Галілейського моря тощо, за винятком такого собі Івана, парубка з доброї родини, який, здається, вивчав грецьку і розмовляє нею. А втім, до нього начебто долучився й котрийсь митник. Такий от набрід, розумієш. Навряд чи ти матимеш із них якусь користь.

— Але, — завагався він, — коли тобі справді цікаво — хоча, чесно кажучи, я щось не втямлю твоєї допитливості, адже ти можеш весело пожити в Єрусалимі, — то, звичайно, є член синедріону Никодим, який міг би просвітити тебе. Він старанний дослідник рукописів і, так би мовити, чекальник. У ньому нема нічого поганого, хоч у синедріоні він викликав осуд тим, що заступався за Ісуса. Він занадто безневинний для такого високого посту. Тому його не запросили на нічне засідання синедріону — він дуже б засмутився, якби йому довелося брати участь в ухваленні назарянинові смертного вироку.

— Я чув про нього, — зазначив я. — Це ж він зняв царя з хреста і поклав його у гробницю? Кажуть, пожертвував аж сто літрів масті йому на полотно.

Слово «цар» роздратувало Аристенові вуха, але він хоч не виправляв мене, як інші юдеї. Знехотя він визнав:

— Ти добре обізнаний. То був неприхований протест з боку його і Йосипа Ариматейського, але нехай, якщо це послабило їм муки сумління. Йосип — це просто один зі старших, а ось Никодим належить до ізраїльських учителів, і він мав би знати краще. Хоча не треба просто вірити чиїмсь намірам. Можливо, похованням галілеянина вони обидва намагаються зібрати навколо себе внутрішньоопозиційну партію в синедріоні, маючи на меті обмежити владу первосвященника.

Ця думка привабила його. Він вигукнув:

— Проти цього я нічого не маю! Зухвалість Каяфи вже шкодить нашим промислам. Він поклав у руки своїх незліченних родичів торгівлю жертовними тваринами та обмін грошей у храмі. Хочеш вір, хочеш ні, але навіть я не маю за собою жодного міняльного стола на зовнішньому подвір’ї. Можливо, Никодим з усією своєю безневинністю і провадить добру політику. Це непристойно, та навіть і незаконно, що подвір’я храму перетворилося на галасливий базарний майдан. В обміні грошей можна було б дозволити певну конкуренцію. Це було б лише на користь побожних мандрівників, адже їм не доводилося би вдовольнятися примусовими курсами Каяфи при обміні храмових шекелів.

Його комерційні справи мене не цікавили. Я сказав:

— Я залюбки зустрівся би з Никодимом, але навряд чи він мене прийме, адже я римлянин.

— О, любий друже, — вигукнув Аристен, — це ж лише стане тобі за рекомендацію! Юдей-книжник має за честь, якщо котрийсь громадянин хоче познайомитися з нашою вірою. Таж ти можеш видавати себе за богобоязного. Це відчинить тобі всі двері й ні до чого тебе не зобов’язуватиме. Я охоче порекомендую тебе йому, якщо тільки маєш бажання.

Ми вирішили, що він сповістить Никодима про мене. Назавтра ввечері я зможу піти зустрітися з Никодимом, щойно стемніє. Я взяв у Аристена трохи грошей, однак решту лишив у нього. Він завзято умовляв мене взяти у проводирі досвідченого слугу, який відчинить для мене всі таємні двері й проведе до всіх утіх у Єрусалимі. Я розповів, що після виснажливої зими в Александрії я пов’язав себе обітницями. Він сприйняв це за щиру правду і висловив повагу моїй силі волі, хоча пожалкував, що я багато втрачаю.

Ми розлучилися друзями. Він провів мене до брами своєї садиби і ладен був дати мені супровідника, який ішов би попереду мене й вигукував, щоб мені давали дорогу. Проте я не хотів привертати до себе зайвої уваги. Ще раз він запевнив, що я можу будь-коли звірити йому всі свої тривоги. Він, безперечно, найприємніший юдей, якого я зустрічав, але з тієї чи тієї причини я все ж не відчуваю до нього цілковитої приязні. Його безсторонні роз’яснення остудили мені голову і знову пробудили мій скепсис. Із цього, мабуть, і моя знеохоченість.

Коли я повернувся до фортеці Антонія, мені повідали, що Клавдія Прокула вже неодноразово посилала по мене. Я квапливо пішов у вежу до її покоїв. Вона була вже в ложі, але вдяглася в тоненьку шовкову сукенку, накинула на плечі плащ і вийшла на розмову зі мною разом із компаньйонкою. Очі в неї лячно блищали. Зморшки на блідому обличчі розгладилися. Судячи з усього, вона була у стані екзальтації.

Обіруч вона вхопила мене за руки й вигукнула:

— Марку, Марку, він воскрес із мертвих, той юдейський цар!

Я роздратовано запитав:

— А хіба проконсул не казав тобі, що його учні вночі викрали його тіло з гробниці? Про це складено публічний протокол зі свідченнями шістьох легіонерів.

Клавдія Прокула емоційно тупнула ногою і гукнула:

— Ти гадаєш, що Понтій віритиме чомусь іншому, крім своєї калити із грішми, своєї вигоди? Але я маю подружок у Єрусалимі. Ти ще не чув, що одна його послідовниця, з якої він вигнав був сімох бісів, пішла до гробниці на світанку? Гробниця була порожня, однак усередині неї жінка побачила янгола в білій, мов світло, одежі й із вогненним, мов вогонь, обличчям.

— У такому разі, — неласкаво мовив я, — біси, очевидно, повернулися в ту жінку.

І я подумав, пригнічений: у що ж я ув’язався? У мене що, так потьмарився розум, що я подумки змагаюся з жінками, пройнятими мареннями?

Клавдія Прокула образилася і була гірко розчарована.

— І ти, Марку, — повинуватила вона і захлипала. — Я гадала, що ти на його боці, й чула, що ти заходив у гробницю і бачив, що вона порожня. Ти що, більше віриш Понтію Пилату і підкупним воякам, ніж тому, що засвідчили твої власні очі?

Я розм’як, бо коли вона плакала, її екзальтоване обличчя палало в моїх очах, і я б залюбки втішив її. Проте я розумів, що буде небезпечно звіряти побачене мною у гробниці пойнятій фанатизмом жінці. Я вважав, що марення єрусалимок про воскресіння, видива і янголів лише стають у пригоді синедріону й роблять усе це ще менш правдоподібним.

— Не журися, Клавдіє, — попросив я. — Ти знаєш, що я переситився вченням кініків. Тому мені важко повірити в щось надприродне. З другого боку, я не хочу нічого категорично заперечувати. То хто твоя свідчиця, і як її звати?

— Її звати Марія, — натхненно пояснила Клавдія Прокула, щоб упевнити мене. — Це звичайне юдейське ім’я, але ця Марія родом із Магдали, яка лежить на березі Галілейського моря. Вона заможна жінка і знана голубівниця. З її голубників щороку надходять тисячі безвадних голубів на жертвування до храму. Щоправда, вона втратила репутацію, коли в неї вселилися біси, але по тому як Ісус Назарянин уздоровив її, вона геть змінилася і прямувала за вчителем, куди б він не йшов. Я зустріла її під час відвідин моєї родовитої подружки-юдейки, і вона справила на мене глибоке враження, розповідаючи про свого вчителя.

— Мені би слід почути розповідь з її власних вуст, щоб я міг повірити, — зазначив я. — Може, вона просто пристрасна сновидиця, яка хоче за всяку ціну привернути до себе увагу. Як тобі здається — я можу з нею зустрітися?

— А бачити сни — це щось зле? — заперечила Клавдія Прокула. — Мене саму сни мучили так по-страхітливому, що я застерігала свого чоловіка, щоб він не ухвалював вирок праведнику. Серед ночі мене сповістили, що його ув’язнено, і пильно попросили мене вплинути на мого чоловіка, щоб він його не засудив. Але побачені мною сни подіяли дужче, ніж таємна звістка. Я й досі вважаю, що мій чоловік зробив найдурнішу справу в своєму житті, віддавши його на розпинання.

— Як тобі здається — я можу зустрітися з тією Марією? — вперто запитав я. Клавдія Прокула почала пояснювати:

— Чоловіку не годиться заговорювати з юдейською жінкою, а чужинцю — і поготів. Я навіть не знаю, де вона. Визнаю, вона ладна пройматися захопленням. Можливо, в тебе, недовірливого чоловіка, складеться про неї хибне уявлення, якщо ти з нею зустрінешся. Але це не заважає мені вірити її розповіді.

Утім, піднесення у Клавдії Прокули почало згасати.

— Якщо я часом зустріну ту Марію з Магдали, — запитав я ще раз, — можна, я пошлюся на тебе і попрошу її довірливо розповісти, що вона бачила?

Клавдія пробурмотіла, що чоловік усе одно ніколи не може здобути у жінки такої довіри, як інша жінка, і що чоловік узагалі ніколи не в змозі по-справжньому зрозуміти жінку. Проте знехотя їй довелося пообіцяти, що я маю право послатися на неї, якщо натраплю десь на Марію.

— Але якщо ти завдаси їй будь-яких прикрощів чи неприємностей, — пригрозила вона, — ти мені за це відповіси.

На цьому наша розмова скінчилася, хоч Клавдії Прокулі, мабуть, здавалося, що вона спонукає мене надихнутися разом із нею і повірити у воскресіння юдейського царя. До певної міри мені доводиться в це вірити — після того як я на власні очі побачив нерозвите полотно в порожній гробниці. Але я хочу дослідити це все розсудливо.