Таїна царства

Восьмий лист

Марк — Туллії.

Моя проста радість тривала в мені. Думаю, то була радість вивільнення, бо я вже міг не гнітити себе марними думками або ж допитливою заздрістю, що з іншими, можливо, відбувається те, до чого я не маю жодної причетності.

Записавши все, я знову пішов прогулятися єрусалимськими завулками, розглядав, як працюють мідники, а також ткачі й гончарі. Я звелів проводиреві показати мені палац Хасмонеїв і піднявся у вежі збудованого Іродом палацу, а також у старовинну вежу, в якій уже ніхто не мешкає, лише кажани. Побував я на зовнішньому подвір’ї храму й провів трохи часу на форумі, вийшов і за межі міста, щоб оглянути Єрусалим із косогорів. Усе й далі тривало в цьому місті, немовби нічого не сталося. Думаю, більшість містян за тиждень забула про Ісуса Назарянина та його жахливу смерть і не хотіла вже й чути про нього.

Я стомився від цього юдейського міста з чужими для мене звичаями і більше не бачив нічого особливого навіть у їхньому храмі, який має таку неймовірну славу. Власне кажучи, всі великі міста врешті-решт схожі. Міняються лише людські звичаї. Славетні храми схожі, хоч міняються жертви і форми відправи. Для них властиве збирання грошей різноманітними способами. Якщо юдеї крамують на зовнішньому храмовому подвір’ї покладеними у філігранні коробочки священними висловами зі своїх рукописів — вони призначені для того, щоб пов’язувати їх на руку чи на чоло, — то, на мій погляд, цей звичай не вельми відрізняється від статуеток Артеміди і амулетів, що їх продають мандрівникам в Ефесі.

Назавтра, коли я надвечір повертався до своєї оселі посутенілим провулком, господар Карантес побачив мене ще здалеку і кинувся мені назустріч, немовби чекав на мене. Хитро посміхаючись, він потирав руки і розповів:

— Про тебе питали, і твого повернення чекають.

Мене пройняв радісний подив, і я поцікавився:

— А хто на мене чекає? Я не маю друзів у цьому місті. Чому ти такий таємничий?

Карантес не міг уже стримуватися, розсміявся і вигукнув:

— Ох, як я тішуся, що ти знову цілком собі здоровий і живеш по-людському! Я не цікавлюся твоїми шляхами-дорогами, але щоб уникнути пересудів, я сховав її у твоїй кімнаті. Там вона чемненько сидить на підлозі, прикривши ноги плащем. Ти й кращу, звісно, міг би знайти, але кожен має свій смак. Ну, в неї гарне лице і принаймні гарні очі.

З його натяків я зрозумів, що мене чекає якась жінка, і я не міг собі уявити, хто це може бути. Я квапливо піднявся до покою, але не впізнав жінки, хоч вона, коли я ввійшов, покірно відкрила обличчя і по-знайомому подивилася на мене. Бачив я її до того лише в темряві, тому тільки з голосу впізнав її, коли вона заговорила до мене:

— Певно, я недобре вчинила, що вперлася до тебе, і мені б не хотілося ставити під загрозу твою репутацію, якщо ти боїшся за неї. Така жінка, як я, вдень не має показувати, що знає чоловіка, з яким говорила вночі, але я маю що тобі розказати, і це, певно, вразить тебе.

Я сказав:

— Маріє з Беріту, я впізнаю тебе, утім не здогадувався, що твоє лице таке гарне, та й очі ясні. І за свою репутацію я не боюся. Навпаки, я радий, що ти прийшла, хоч не розумію, як ти мене знайшла.

Вона попросила:

— Не кажи про моє лице й очі, бо вони — моє прокляття. Але місто — менше, ніж ти думаєш. Багато хто вже знає про тебе і твою вперту зацікавленість тим, що тебе не стосується. Отож, ти знайшов чоловіка з глеком води, хоч не мав з нього стільки радості, як сподівався.

Я припустив, що вона прибула попросити винагороду за свою пораду і зразу мовив:

— Авжеж, звичайно, і я визнаю, що маю борг перед тобою.

Вона квапливо покрутила головою й заперечила:

— Ні-ні, ти не маєш переді мною ніякого боргу. Навпаки, це я маю борг перед тобою і тому прийшла до тебе без запрошення.

Я роздивлявся її і далебі не міг збагнути, які в неї наміри і чого вона хоче від мене. З її виду помічалося, що вона молодша, ніж я гадав; вона мала кругле і притаманне юдейським дівчатам гарне лице, за яким ніяк не можна було відгадати її професію.

Біля дверей Карантес тактовно кашлянув у долоню, щоби привернути мою увагу, адже він, цікавий як сорока, попрямував був за мною.

— Вечорина готова, — сказав він, — але їжа, звісно, може почекати, якщо спочатку ти хочеш помилуватися зі своєю подругою. Ти тільки скажи, і я принесу вам води й чисті рушники, ну а ти сам найкраще знаєш перевірити, чи не порпалася вона у твоїх речах і чи не сховала чогось в одязі.

Марія з Беріту почервоніла і, соромлячись, встромила очі в підлогу. Я квапливо сказав:

— Ти геть помиляєшся, любий господарю, і ми не маємо таких намірів, як ти думаєш. Просто скажи своїй дружині чи доньці подати нам на стіл, чи подавай сам — як хочеш, як вважаєш пристойним — бо я зголоднів, і їстиму я разом з моєю гостею.

Марія з Беріту вжахнулася, заперечливо здійняла руку і вигукнула:

— Ні-ні, чоловікові не годиться трапезувати разом із жінкою і в будь-якому разі з такою, як я. Але дозволь мені прислуговувати тобі. А потому я залюбки доїм те, що залишиться, коли ти відвечеряєш.

Карантес прихильно подивився на неї і визнав:

— Я помічаю, що ти розумна і вихована дівчина, адже цей римлянин сам іще недосить знає тутешні звичаї. Моя дружина волітиме померти, аніж подавати тобі на стіл, і я не можу дозволити своїй невинній доньці бачити таке, чого не личить бачити недосвідченій дівчині. Але зовсім інша річ, якщо ти, дивлячись додолу, принесеш їжу знизу і подаси її, як це роблять служниці, а тоді доїси те, що лишиться.

Мені він сказав пояснювальним тоном:

— Ти знаєш, що я — людина без упереджень, але все має свою межу. Якби вона прибула в паланкіні й була б у барвистій лляній одежі чи в шовку, вигаптуваному золотом, мала б коралі на шиї і лишала би після себе на сходах запашні краплинки масті, я вважав би за честь подавати їй на стіл власноруч, але водночас я б зітхав, хвилюючись за тебе. Ця розумна дівчина знає своє місце і не наробить тобі шкоди.

Він звелів дівчині йти із ним, і за якийсь час Марія з Беріту повернулася, несучи мою вечерю. Вона засукала собі плащ до пояса, як це роблять служниці, тож я бачив її голі до колін ноги. Завзято вона завела мене на дах, полила мені на руки й витерла їх чистим рушником. Коли я сів, вона зняла накривку з горщика, поставила переді мною хліб і сказала:

— Їж, римлянине, і очі твоєї служниці радітимуть з кожного кусня, який ти покладеш собі до рота. Ох, якби я та й була твоєю служницею і завжди прислуговувала тобі!

Але її очі стежили за хлібом, коли я віддер від нього шматок. Тому я посадовив її біля себе, вмочив хліб у гостру підливу й запхав його їй до рота, так що їй довелося трапезувати разом зі мною попри її віднікування. Лише після того як вона тричі відмовилася, вона погодилася сягнути рукою до гарячого горщика і поїсти.

Коли ми відвечеряли, вона пригорнулася головою до мого ліктя, поцілувала мені руку й мовила:

— Ти такий, як мені розповідали і яким я тебе уявляла, заговоривши в темряві до тебе біля старої брами. Ти поводишся з жінкою як із рівною чоловікові, хоч серед нас жінка часто не варта навіть віслюка чи вола. Коли народжується дівчинка, чоловік роздирає на собі одяг і не годиться бодай подивитися на дитину чи сказати дружині одне-однісіньке добре слово.

Утупившись поглядом перед собою, вона вела далі:

— Для жінки життя в селі кепське, і гарну дівчину видають заміж за старого діда, який має більше полів і виноградників, ніж інші. Мене згубило моє власне марнославство — я роздивлялася своє личко на поверхні води у глеку і здуру пішла в поле слідом за першим незнайомцем, який дав мені барвисті стрічки й намисто і шепотів мені на вухо брехливі обіцянки. Отака коротка й проста моя історія, і мені не варто багато тобі про це розповідати, бо про решту ти, думаю, здогадуєшся. Мабуть, моє життя, доки я ще молода, було б не сутужнішим, ніж в інших таких, як я, якби я жила в якомусь іншому краї. Але, навіть зневажена та й проклята, я — Ізраїлева дочка, і гріх мій так гнітить мене, що все б я віддала, якби знову могла очиститись. Однак Ізраїлів Бог — гарячковитий Бог, і нечиста жінка має перед ним вартості не більше, ніж пес чи мертвеччина.

Бажаючи її розрадити, я сказав:

— Маріє з Беріту, ти, мабуть, не більша грішниця, ніж багато інших, кому доводиться жити в цьому світі так, як ти.

Вона подивилася на мене темними очима, легенько труснула головою й заперечила:

— Ти не розумієш мене. Щó мені з тієї думки, що багато людей більші грішники навіть за мене, якщо я знаю себе і знаю, що в моєму тілі — самі лиш хробаки та пригнічення? Але був хтось, хто міг би мені допомогти. Він не засуджував навіть заскочену на перелюбстві жінку, а пожалів її і врятував із рук тих, хто хотів її закаменувати. Він благословляв дітей — дівчаток теж, — і в ньому не було гріха. Однак я не наважилася підступитися до нього, лише дивилася здалеку. Навряд чи його послідовники навіть підпустили б мене до нього. Тілесно хворих він уздоровлював своєю силою. Мене б він теж, певно, пожалів, бо серце моє хворе і я соромлюся себе й свого життя.

— Здається, я знаю, про кого ти, — мовив я.

Марія з Беріту кивнула:

— Авжеж, але праведники, книжники та безгрішні розіпнули його на хресті. Потім він воскрес із мертвих і являється своїм послідовникам. Я знаю це з надійного джерела, хоч це й неймовірно, і мені розповіли, що ти теж це знаєш, хоч ти приходько і зневажений. Тому я прийшла до тебе.

Раптом вона зайшлася плачем, кинулася переді мною на підлогу, обійняла мені коліна руками і заблагала:

— Молю — візьми мене з собою й підімо разом до Галілеї шукати його. За сьогоднішній день усі, хто тільки може, повиходили з міста, щоб податися до Галілеї. Серед них і жінки. Він сам явився пізно ввечері своїм посланцям і обіцяв піти перед ними до Галілеї. Там вони з ним зустрінуться. Мабуть, і я зможу зустрітися з ним, якщо ти згодишся взяти мене з собою.

Я емоційно потрусив її за плечі, підняв і посадив її і з натхненням мовив:

— Не плач і не кричи так плутано — краще розкажи, що ти знаєш, і порадьмося тоді, що нам робити.

Зауваживши, що я з такою охотою ладен вислухати її, Марія витерла з очей сльози, заспокоїлася й розповіла:

— Я сама бачилася з тією заможною жінкою, голубівницею, яка пішла за ним. Вона розуміє тебе і знає, що ти щиро шукаєш нову дорогу. Але їй уже суворо заборонили бачитися з тобою, бо ти не належиш до Ізраїлевих синів. Вона порадила мені вдатися до тебе, бо сама вона не могла взяти мене з собою, а ти, римлянин, — такий самий зневажений, як і я у моєму становищі. Вона сказала, що вчитель сам найкраще знає, хто має право чути його голос. Увечері ті одинадцятеро зібралися в горішній залі, й Ісус сам з’явився поміж ними крізь замкнені двері точнісінько так само, як першого вечора, коли встав із могили. Ну, це ти вже знаєш. Він запевнив, що він кість і тіло, і дозволив Хомі торкнутися його ран, тож усі вони повірили, що він воскрес. А жінкам вони не розповідали всього, що він сказав, але відразу почали готуватися в дорогу. Ще раніше він казав, що піде перед ними до Галілеї. Вони виходили з міста по двоє і троє, і вартові їх не чіпали. Вирушили й жінки, а також деякі уздоровлені ним; пішов і Симон Киринейський. Усі вони вірили, що зустрінуться з ним у Галілеї.

Я міркував над її розповіддю, і вона здалася мені правдоподібною, адже чого б цій Марії вигадувати таке? Мені також вірилося, що Марія Магдалина й досі бажає мені добра, хоча через учнів уже не зважується бачитися зі мною.

— Але чому саме до Галілеї, — запитав я, — і що саме там має статися?

Марія з Беріту похитала головою й мовила:

— Не знаю, та й нащо знати? Хіба не досить, що він сам закликав до цього тих одинадцятьох? Вони так поривалися йти, що перші вирушили ще рано-вранці, коли відчинилися брами.

Несміливо вона доторкнулася рукою до мого коліна й попросила:

— Готуйся й ти вирушати з Єрусалиму і дозволь мені бути твоєю служницею і йти за тобою, бо ніхто інший не хоче мене брати з собою, а я не можу йти до Галілеї сама. Я не маю грошей, щоб найняти супровідника, а без супровідника я потраплю до рук легіонерів чи розбійників.

Я з дорогою душею повірив би їй, і вона, певно, не намагалася навмисно мене обдурити. Найкращим свідченням цього було її власне піднесення. Але розповіла вона мені лише почуте від інших, а чутки, які цими бентежними днями ходили з вуст у вуста, могли зазнавати метаморфоз і вводити в оману. Тому я вважав, що мушу ще звідкись добути потвердження цієї чутки. До того ж Маріїне прохання поставило мене в непросту ситуацію, бо я не мав жодного бажання брати собі на клопіт незнайому жінку в важку дорогу, підсумок якої абсолютно непевний.

Вона помітила моє вагання й засмутилася, відвертаючи голову.

— Розумію, — сказала вона, — і ти можеш не виправдовуватися. Справді — щó подумають твої римські знайомі, якщо ти, приятель намісника, возитимеш з собою дівчину-юдейку низького походження? Мабуть, я зле зробила, просячи таке в тебе, але ти — єдиний чоловік, який будь-коли давав мені щось, не просячи в мене нічого. Тому я вдалася до тебе.

Від її слів мені стало соромно за себе і свою любов до комфорту, адже я вільний і багатий і не мушу нікому звітувати про свої дії. Якщо ця Марія створюватиме мені забагато проблем, я завжди можу дати їй грошей і спровадити кудись. Але з другого боку, якщо прийти до мене їй і справді порадила Марія Магдалина, можливо, я матиму з неї користь у Галілеї, щоби знайти воскреслого Ісуса Назарянина — якщо тільки він і справді вирушив до Галілеї.

Я мовив:

— Це непевна гра. З таким самим успіхом я міг би збудувати міст на соломинці, щоб перебратися через річку. Але ти маєш знання про тутешніх тихих і, думаю, так само щиро, як і я, хочеш знайти воскреслого юдейського царя. Е, я був би таким самим бездушним, як і його учні, якби відкинув тебе так само, як вони відкинули мене. Може, він не хоче знати ні про мене, ні про тебе, але нехай це не завадить нам спробувати.

Марія з Беріту здійняла обидві руки і вигукнула:

— Усі дні свого життя я молитиму про благословення для тебе, якщо ти візьмеш мене з собою до Галілеї! По-справжньому я не наважувалася на це сподіватися — прийшовши до тебе, я винуватила себе за божевілля. Якщо нічого не вийде і ми його не знайдемо, можеш продавати мене в рабство, і мені вже буде байдуже, що зі мною станеться. Але заради надії рушаймо разом у дорогу.

Я застеріг її, щоб вона була стриманою, і мовив:

— Проти ночі ми не можемо ринути в дорогу, і взагалі я не хочу сторчголов кидатися в цю пригоду. Виспімося спочатку розважливо. Якщо завтра відомості, які я добуду від інших, потвердять те, що довідалася ти, я спланую поїздку, виберу дорогу й місця відпочинку і загалом наготую все, щоб ми якомога комфортніше і швидше дісталися до Галілеї. Там ми зможемо роздивитися і обдумати, що робити.

Але Марія забідкалася:

— Я вже весь день чекаю, і серце моє таке нетерпляче, що навряд чи мені сон піде на очі. Чому ми не можемо вирушити як стій, без торби і спорядження, і заночувати в тутешніх тихих чи в полі, адже ночі вже не холодні? Так поїздка коштуватиме недорого і не стане для тебе занадто витратною.

Я розсміявся через її безневинність і мовив:

— Думаю, я маю більше досвіду подорожування, ніж ти. Іноді найдешевший спосіб подорожувати коштує дорожче, ніж ти здогадуєшся, якщо, наприклад, дорогою втратиш здоров’я чи якщо поб’ють бродяги. Дозволь мені спланувати цю мандрівку, а в Галілеї ти зможеш порадити, в який бік нам повернути.

Вона пояснила:

— Усе, що я знаю, — це Капернаум на березі Галілейського моря. Там він мешкав і навчав. Туди нам, мабуть, треба йти, якщо ми в дорозі не дізнаємося чогось іншого про нього.

— Гаразд, іди собі в мирі, — запропонував я. — Завтра опівдні можеш повернутися до мене.

Мабуть, Марія з Беріту боялася, що я її покину, позаяк вона квапливо сказала, що не має куди йти, і попросилася поспати на даху перед моїми дверима чи в кутку моєї кімнати. Я подумав, що мені так само не завадить вчасно призвичаїтися до її товариства, адже в будь-якому разі мені доведеться подорожувати разом із нею і ночувати спільно. І вона мені не заважала — всю ніч лежала в кутку на килимі, загорнувшись плащем.

Уранці, коли відлунали сурми, вона вголос прочитала ранкову молитву за юдейським звичаєм, але загалом намагалася всіма способами бути якомога тихше і не заважати моєму вранішньому поранню. Я звелів їй чекати на мене в моїй кімнаті, зійшов униз і зустрів господаря, який стояв уже перед порогом, упорядковуючи прилавок зі своїми дрібничками.

— Карантесе, — сказав я, — мені пора їхати далі й залишати Єрусалим. Дівчина все ще в моїй кімнаті, і я думаю взяти її з собою. Я пам’ятаю, що ти сказав увечері. А тому купи їй нову одежу і вбери її з голови до ніг добропорядно, а ще придбай їй потрібні прикраси, щоб ніхто не гордував нею в дорозі й не вважав її занадто дешевою як для моєї супутниці. Та все ж не перебери міру в закупах, бо я не хочу, щоб вона привертала зайву увагу.

Господар-сирієць вражено сплеснув руками й вигукнув:

— Не знаю, чи розумно ти чиниш, але, мабуть, ти сам найкраще знаєш, що робити. Щоправда, ти зустрів би таких самих дівчат в будь-якому місті і цим заощадив би на транспортних витратах. Але загалом оці твої дії — розумніші, аніж втручання в юдейську політику, в якій ти нічого не розумієш.

І він ані словом не поцікавився, куди я наміряюся їхати; він мав над чим сушити голову, а саме — як найвигідніше для себе і для мене виконати моє прохання. Я пішов просто до будинку мого банкіра Аристена і угледів, що він уже на ногах і щосили працює з кредитивами за абаком. Він зраділо й гучно привітався зі мною, обдивився мене з голови до ніг і сказав:

— О-о, ти послухав моєї поради більшою мірою, ніж я міг подумати. Борода в тебе вже довша за мою, а кутаси на твоїй одежі свідчать, що ти щонайменше прозеліт брами. Чи дізнався ти, що хотів, і чи задоволений ти?

Обережно я визнав:

— Я дізнався навіть більше, ніж хотів, і задоволений настільки, що аж ситий Єрусалимом донесхочу. Мені розхвалювали до небес красу Галілеї і нове місто Ірода Антипи Тиверіаду на березі Галілейського моря. Там можна полікуватися в гарячих джерелах, сходити до театру й цирку і повноцінно жити за грецьким звичаєм, не викликаючи осуду.

Вигляд в Аристена став дивним, і він намагався не дивитися на мене. Тому я квапливо додав:

— Думаю, я аж занадто переобтяжив і свій дух, і своє тіло взимку в Александрії. Мені потрібні оздоровчі купелі, масаж і грецький театр, щоб у мене не потьмарилася голова від усього почутого й вивченого.

Усміхаючись, Аристен зазначив:

— Ти, очевидно, потрапив у тенета до якогось балакливого повірника князя Ірода. Він багато чим пожертвував для будівництва свого міста, щоби зробити його якомога більше сучасним і грецьким, і сподівається, що мандрівці й ті, хто шукає здоров’я, витрачатимуть там гроші в терпимому до всього середовищі. Ти думаєш поїхати через Самарію чи прочанською дорогою на сході від Йордану?

— Щодо цього всього я прийшов попросити в тебе поради, — сказав я. — А ще я би зняв грошей зі свого рахунку і взяв би асигнацію котромусь твоєму знайомому комерсанту в Тиверіаді. Якщо зовсім відверто, я знайшов приємну дівчину собі в попутниці. На власному досвіді, набутому в Байї, я знаю, що коли ти ще молодий чоловік, найрозумніше їхати на курортне лікування з власними припасами. А то може піти обертом голова, і втратиш і гроші, і калиту.

Усмішка в Аристена стала іронічною.

— Як банкір я лише твій слуга, — мовив він, — і не маю права, та й потреби, розпитувати про твої справи. Але, може, мене зраджує пам’ять — ти вже надосліджувався науки розіп’ятого Ісуса Назарянина?

Мене опанувала непереборна відраза до того, щоби прямо йому брехати. Я добирав слова весь той час, поки він роздивлявся мене досвідченим поглядом, і врешті сказав:

— Я визнаю, що багато про нього почув, і багато дивовижного. Можливо, якщо я матиму час у Галілеї, я спробую ще щось дізнатися про нього. Визнаю, що у вашому священному місті по його смерті діється щось химерне. Оце і все, що я думав про нього цими днями.

Аристен почав напружено міркувати, поглядаючи на мене, а тоді сказав:

— Твоє раптове бажання податися до Галілеї здивувало мене. Мені розповідають, що за вчорашній день багато хто вирушив із міста, щоб попрямувати до Галілеї. А серед низоти шириться чутка, що там діються дива. Звичайно, я сприймаю тебе за таку освічену людину, яка не подасться слідом за рибалками і столярами, а втім такий збіг мене здивував.

— Будьмо чесними один з одним, — вів він далі. — Я маю підстави думати, що нашому високому синедріонові набридли галілеяни, які пішли за тим чоловіком, а також поширювані ним і їхніми жінками неправдиві чутки. Ну, простий народ ладен повірити навіть усіляким нісенітницям. Чутки важко вбити, а ще складніше притягти когось до суду за самі лиш чутки. Тоді всі лише казатимуть поміж собою, що диму без вогню не буває. Одного розіп’ятого досить, щоб навчити народ, а от утиски учнів того чоловіка лише побільшуватимуть непотрібний галас. Краще, щоб його забули. Тому, наскільки я можу судити, наша старшина манівцями дала зрозуміти тим галілеянам, що їх більше не займатимуть — головне, щоб вони обтрусили порох цього міста з ніг своїх. Хай повертаються до Галілеї, яка належить до округу, де врядує князь Ірод Антипа. А він нехай чинить із ними, як вважає за доцільне. Але, я думаю, у власному середовищі, в якому всі їх знають, вони не становлять небезпеки. Адже нема пророка у своїй вітчизні. Я пояснюю це все тобі, щоб ти часом не фантазував і не уявляв собі такого, що мені, розумному чоловіку, не хочеться навіть висловлювати.

У його розкішній кімнаті я був надійно оточений міцними стінами, брамами й засувами, і здавалося, ніби на мене разом з його розсудливими словами сипалася земля, гасячи жариво моєї душі.

— Якщо все це — таке малозначне, як ти кажеш, то ти знаєш напрочуд багато про малозначне, — неласкаво повинуватив я. — Чого б і мені не бути чесним? Мені розповідали, що він воскрес із мертвих, являється своїм учням і обіцяє вирушити перед ними до Галілеї.

Аристен обмацував шов на своєму плащі, немов хотів роздерти на собі одяг. Але до нього відразу ж повернулася витриманість, він спробував перекошено всміхнутися і мовив:

— То було проклятуще недбальство, що його хитрим учням вдалося викрасти його тіло з гробниці під час землетрусу. Завдяки цьому вони можуть твердити які завгодно безглуздя. Певна річ, вони можуть згодувати таку історію своїм таємним прибічникам, щоб виправдати свою втечу з Єрусалиму. Я ще міг би тебе зрозуміти, якби ти був заворожений рукописами і прокислий від чекання Месії гебраєць. Але ж ти римлянин і філософ. Мертвий не встає з могили. Такого ніколи не траплялося й не може трапитися.

— Чого ж ти тоді так гарячкуєш і такий приголомшений, ти, розумний чоловік? — запитав я. — Звісно ж, я розумію, що тебе зв’язують твоя міцна господа, твої гроші й комерційні справи і ти можеш лишень щосили намагатися зберегти все таким, як воно є. Ну а я вільний іти собі й приходити, як хочу, ба навіть думати про таке, про що ти не наважуєшся думати. Я їду до Тиверіади приймати купелі в гарячих джерелах, і це не твоя справа, якщо я в тайнику своєї душі сподіваюся заразом почути чи навіть сам побачити таке, чого досі не траплялося.

Коли я дивився на його борідку, доглянуті лице, руки й кучері у грецькому стилі, мене пройняла відраза до нього та його світу. Я згадав Лазаревих сестер і Марію Магдалину, та й Марія з Беріту з її надією була милішою мені, аніж оцей прив’язаний до своїх грошей та інтересів чоловік. Він не мав надії. Тому він категорично заперечував її і в інших, вважаючи її неможливою.

Мабуть, він тонко відчув мої думки, бо відразу ж відступився від сказаного, розвів руками й запевнив:

— Вибач мені; і, звичайно, ти сам найкраще знаєш, що робиш. Я розумію, що в душі ти поет, а тому схильний думати про таке, що я, купець, відкидаю з думок. І, певно, ти не станеш жертвою дурисвітів і не віритимеш у казки як такі. Як ти хочеш їхати? Я можу надати тобі досвідченого караванника і верблюдів чи віслюків, а також в’ючних тварин, і ще якнайрозкішніше шатро зі спорядженням, щоб ти не залежав від міських нічлігів, а вберігся від бруду, паразитів і непевного товариства. Найрозумніше для тебе — це найняти в супровідники двійко легіонерів-сирійців. Тоді тобі можна нічого не боятися ні вночі, ні вдень. Зрозуміло, це все буде недешево, але ти можеш собі таке дозволити.

Саме про таке влаштування я собі думав і тому звернувся до нього. Розумів я і його завзяття, адже сам він, певна річ, найбільше заробляв на організації такого походу. Але тоді за кожним моїм кроком і словом пильнуватиме його повірник, а опісля розповість йому все, що я робив. Заради своїх інтересів він повідомлятиме старшині про мене усе, що вона, можливо, захоче знати. Тому я вагався і не міг зразу вирішити.

—- Взагалі, — сказав я, — я думав помандрувати самостійно. Тут я не ходжу до гімнасія на фізичні вправи і сподіваюся, що дорожні труднощі розтрусять кволість з мого тіла. Але, звісно, я мушу подумати і про комфорт жінки, яка буде зі мною.

— Авжеж, — завзято погодився він. — Навіть з маленьких труднощів молода жінка стає роздратованою і вередливою. Навряд чи ти зрадієш, побачивши, що на її білому тілі з’явилося повно червоних плям від укусів паразитів. Дозволь мені дати для неї подарунок, доки ти міркуватимеш.

Він вийшов з кімнати і повернувся з вишуканим грецьким люстерком, на задній поверхні якого було майстерно намальовано сатира, що обіймає німфу, а та пручається. То було добре відшліфоване і дороге дзеркальце, і я не хотів залишатися винним йому, приймаючи такий дарунок. Проте він силоміць тицьнув його мені в руку і сказав:

— Не бійся, це не зачакловане дзеркало — у твоєї подруги лише виникатимуть бажані для тебе думки, коли вона дивитиметься спершу на своє зображення, а потім на того завзятого сатира. Утім, звісно, подейкують, що бувають люстра, які можуть убити, якщо в них подивитися. Мені, розумному чоловікові, важко в таке повірити, але завжди наймудріше бути обережним. Тому я в глибині серця бажаю, щоб у дорозі ти ненароком не глянув у таке люстро і не побачив таке, чого не годиться бачити людині.

Не лишаючи мені часу обміркувати, що саме він хотів цим сказати, він почав рахувати на пальцях і пояснювати, що мені потрібна і служниця для моєї супутниці, і кухар, і особистий слуга, і погонич в’ючних тварин, і встановлювач шатра, а наостанок сказав:

— Думаю, дванадцятьох душ тобі вистачить, і такий супровід не привертатиме уваги — він сяк-так відповідає твоєму званню.

Мені привиділося, як мене супроводжує цілий гурт, теревенячи, сварячись, кричачи й співаючи, а я неспроможний тримати його в шорах. Я знеохотився від самої думки про це і відмовився:

— Я не уникаю грошових витрат, але самотність — це моя розкіш. Запропонуй щось краще і в будь-якому разі забери своє люстерко. Непристойний малюнок на ньому потішний, але, думаю, він не поліпшить мою репутацію серед юдеїв.

Не перечачи, він забрав люстерко і запропонував:

— Я вже знаю, що ми зробимо. Мені час від часу робить послуги такий собі Натан. Єдина його вада — це мовчазність, а так він безумовно надійний чоловік і знає Юдею і край Десятимістя, Самарію і Галілею. Ідучи по це люстерко, я бачив, як він сидить на моєму подвір’ї. Це означає, що він хоче роботу. Саме зараз я не маю для нього жодного іншого завдання й не хочу, щоб він день у день висиджував на моєму подвір’ї, бо його мовчазність дратує моїх слуг. Я знаю, що він водив каравани аж до Дамаска. Поясни йому, куди ти прямуєш і як хочеш їхати, і він зорганізує все якнайкраще для тебе. Ти можеш спокійно доручити йому і свою калитку — він розплатиться за тебе у заїздах. Він не витрачає слова на те, щоб торгуватися, а втім платить не скільки заправили, а скільки сам вважає прийнятним. Так йому, щоправда, не дістається жодної частки від господарів заїздів, однак його цілком задовольняє просто платня.

— Такого чоловіка я хочу побачити, — сказав я, підозрюючи якусь каверзу від Аристена. Проте він, сміючись з моєї недовірливості, завів мене на своє подвір’я і показав на Натана. То був засмалений сонцем, босий чоловік. Він був убраний у брудний білий плащ і мав коротко підстрижене волосся. Коли він здійняв на мене погляд, очі його здалися мені найсумнішими, які я будь-коли бачив. Але з якоїсь причини я, побачивши його, зразу відчув довіру до нього.

Я попросив Аристена розповісти Натанові, що до чого, але він зі сміхом підняв руку і пішов до своєї кімнати, щоб звеліти писарю відлічити мені до калитки потрібні для мандрівки гроші й виписати акредитив його знайомому комерсанту в Тиверіаді. Скидалося на те, що він хоче просто вмити руки з цим усім, і, ще раз подивившись на Натана, я зрозумів, що Натан принаймні не шпигун.

Я мовив:

— Ти Натан, а я Марк, римлянин. Я вирушу із супутницею до міста Тиверіади й хочу мандрувати якомога по-простішому і без привертання уваги. Я заплачу тобі скільки зажадаєш, а на час подорожі я доручу тобі свою калитку.

Він глянув на моє обличчя, а тоді на мої ноги, немов прикидаючи, чи спроможуся я йти пішки, але не сказав нічого, лише кивнув у відповідь. Проте мені привиділося здивування на його обличчі.

— Думаю, трьох-чотирьох віслюків нам вистачить, — вів я далі. — Нам із супутницею потрібні спальні килими і кухонний посуд. Отже, придбай, що вважаєш за потрібне, і приходь опівдні до будинку дрібного крамаря Карантеса. Це у провулку дрібних крамарів неподалік від палацу Хасмонеїв.

Він знову кивнув і випустив з руки гілку, наполовину обчищену від кори. Побачивши, що вона впала на землю корою догори, він кивнув іще втретє. Він і справді не був говіркий. Після Аристенових розпитувань мені здавалося приємним, що цей чоловік ні про що мене не питає. Отож я повернувся в будинок попрощатися з Аристеном. По-комерсантському Аристен відзвітувався мені про мої гроші й звелів писарю вручити мені калитку та акредитив.

— Щасти тобі в дорозі! — побажав він. — Коли повернешся, ми ще побачимося тут, у Єрусалимі.

Я повернувся на подвір’я і простяг калитку Натанові. Той зважив її в руці й почепив на пояс, поміркував трохи, глянув на розташування сонця, а тоді як стій рушив із подвір’я. Вся наша домовленість і його поведінка так разюче відрізнялися від усієї торгівлі на сході, що я був вельми спантеличений, дивлячись йому вслід. А втім, мені здавалося, що той чоловік мене не дуритиме.

Сам я почав підійматися в розташовану між мурами частину міста, де я у вечірній темряві йшов був за чоловіком, що ніс глек води. Провулками і брамами, серед яких легко було загубитися, я підіймався дедалі вище і, прошукавши якийсь час, знайшов у старому мурі браму, крізь яку ми тоді проходили. Хоч я твердо вирішив більше не турбувати посланців, які не забажали знатися зі мною, я все ж таки хотів по змозі пересвідчитися, що вони справді залишили місто.

Мені здалося, що я впізнав великий будинок, у якому побував. Його масивна брама була прочинена, але жодного руху на подвір’ї я не побачив, і зненацька мене опанував страх, причини якого я не розумів, тож я не зважувався зайти у браму. Не знаючи, що робити, я пройшов повз будинок, а тоді повернувся назад власними слідами і ще раз пройшов повз нього. Але зайти я не міг. Хай би й хотів, а не міг.

Довго повагавшись, я розвернувся, щоб повертатися назад, хоч був роздратований на себе й винуватив себе у браку сміливості. Водночас я дивувався з безлюдності цього терену, адже мені зустрілися лише кілька перехожих. Поблизу муру я почув монотонний стук. Жебрак, що сидів на землі, намагався привернути мою увагу, стукаючи ціпком об камінь, але був занадто гордим, щоб заговорити зі мною.

Я вже помітив, що для мене найрозумніше не роздавати милостиню жебракам, бо вони починали, кульгаючи й благаючи, ходити за мною, аж я не міг відкараскатися їх. Але цей жебрак, який не мав ноги, лише дивився на мене, нічого не кажучи, й відразу припинив стукати ціпком по камені, коли зрозумів, що я зауважив його. Мимохіть я зупинився і кинув монету перед ним на землю.

Він узяв монету, не дякуючи, але запитав:

— Що ти шукаєш, незнайомцю? Сидячи без ноги на землі, я багато бачу, і то навіть таке, що не всі б хотіли, щоб я бачив.

— У такому разі подай мені ознаку, якщо можеш, — попросив я.

— Лаштування в дорогу і квапливе вирушання — ось єдина ознака, яку я знаю, — мовив жебрак. — У дорозі й ті чоловіки, які в денний час не люблять показувати лице. Як мені відомо, вони рибалки і, певно, поспішають до своїх неводів. Пасує тобі така ознака?

— Пасує краще, ніж ти думаєш, — сказав я, радіючи, і жбурнув перед ним іще одну монету. Неуважно він узяв її з землі, втуплюючись у моє лице, немов щоб упізнати мене. Раптом він запитав:

— Чи не той ти чоловік, який колись-то увечері вів сліпого і віддав йому власного плаща біля Джерельної брами? Якщо це так, раджу й тобі купити невода і вирушити слідом за іншими. На тебе може чекати чудовий улов.

Мені до горла підступив клубок і затремтіло серце.

— Хто звелів тобі сказати мені так? — запитав я.

Однак безногий жебрак труснув головою і запевнив:

— Ніхто не велів мені казати таке. Я просто з гіркоти це тобі сказав, бо якби я мав іще ноги, я подався б до Галілеї. Це немов пісня і радісний вигук. До Галілеї, до Галілеї. Але я не можу піти вслід.

— Ти говориш не як жебрак, — мовив я.

— Я не все своє життя був жебраком, — гордо відказав він. — Я знаю рукописи, і без ноги, у вуличному бруді мені легше зрозуміти таке й повірити в таке, чого не розуміють ті, хто має здорове тіло. За оце чудацтво я вже діставав по зубах, і мені краще б помовчувати, але я не зміг опиратися спокусі, коли побачив, як ти так несміливо обходиш той будинок, на який і я полюбляю дивитися здалеку.

— Отож до Галілеї, — сказав я. — Ти утверджуєш мене в моїй надії.

— Отож до Галілеї, — святобливо мовив він. — І якщо ти зустрінеш його, попроси його благословити й нас, найменших братів, яких мудреці б’ють по зубах.

Я доторкнувся рукою до його плеча й руки і сказав:

— Певно, ти перебуваєш ближче до його царства, ніж я, хоч я маю здорові ноги, щоб помандрувати до Галілеї вслід за ним. Благослови мене і мою подорож, бо я хочу бути тихим і покірним у серці своєму.

Він сумовито всміхнувся і втупився поглядом перед собою крізь мене, промовив співучим голосом кілька слів гебрайською мовою, а тоді повторив їх арамейською, щоб і я зрозумів:

— Я знаю, що мій викупитель живий, і останнього дня він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і свойого я Бога побачу.

Більше він нічого мені не сказав, а затулив голову і схилився до землі. Я вже не наважувався говорити до нього. Я лише думав, яка велика різниця між сліпим, якого я вів, і цим другим безталанником. Сліпого його нещастя зробило лихим і ображеним, а цей чоловік, утративши все, покладає єдину свою надію на майбутнє, неначе все, що він раніше мав, лише відчужувало його від його Бога. Безногий, він скорився, щоб чекати у вуличному бруді, бо, на відміну від мене, не міг вирушити до Галілеї. Завдяки ньому я зрозумів покірне чекання тутешніх тихих більше, ніж розумів раніше.

У задумі я спустився назад до передмістя, та коли я наближався до будинку сирійця Карантеса, ноги мої стали неспокійними, солодка наснага чекання розпалила мені душу, і глибоко в мені лунало піснею і радісним покликом: до Галілеї, до Галілеї! Ні про що інше я не міг думати.

Однак до своєї кімнати я зразу зайти не міг, а мусив сісти на порозі й зачекати. Господарева дружина з допомогою своєї доньки вдягала Марію в моєму покої. Карантес пояснив:

— Жінки є жінки, і вони не змогли опиратися спокусі, побачивши гарне вбрання і дешеві прикраси. Завдяки ним моя дружина упевнилася в душі, що Марія з Беріту не є поганою жінкою, а швидше безневинною дівчиною, яку ти хочеш урятувати, зробивши добропорядною жінкою.

Я сказав:

— Думаю, я втратив відчуття доброчесності й добропорядності в цьому занадто святому місті. Щодня в небо підіймається з храму жертовний дим на славу безідольного Бога, немовби жертви та обряди очищення можуть примирити людину з Богом, який є настільки священним, що навіть імені його не можна промовляти вголос, якщо я правильно зрозумів. Тут праведники занадто праведні, а лиходії приховують свої лихі вчинки в кутасах і молитовному вбранні. Марію, грішницю, я шаную більше, ніж храмових священників у білому, бо вона сама знає і визнає свої гріхи за гріхи.

— А що таке зрештою гріх? — філософськи запитав Карантес. — У сирійських містах молоді жінки заробляють собі посаг тим, що за добру плату роблять на славу богині те саме, що робила у пригніченості ця гебрайка Марія, бо нічого іншого їй не лишалося. Ось і наші священники можуть приписати, щоби грішник вимазався фекаліями і просидів певний час окрай битого шляху посміховиськом для людей, але як це може очистити когось від якого-небудь гріха — цього я не розумію. Так само я не розумію, щó думають здобути собі жерці матері-землі тим, що крутяться до очманіння і надрізають собі рани на тілі, а деякі навіть вихолощують себе на славу богині. Але, мабуть, я нещасна людина, адже, живучи тут, у Єрусалимі, я відчужився від богів моїх прабатьків і боюся юдейського безідольного Бога. Та все ж я не почуваюся дуже нещасним, доки процвітає моя крамниця і ростуть діти, а дружина гризе мені голову хіба що вранці та ввечері, і один раз ще опівдні, щоб нагадати мені, що я смертний.

Я не встиг йому відповісти, бо його дружина і донька, весело балакаючи, загукали мені з даху й покликали мене подивитися на наречену. Збентежений зміною їхнього настрою, я піднявся сходами, увійшов до покою і вразився, коли побачив Марію з Беріту. В новому одязі вона здавалася ще молодшою, ніж увечері. Талію їй оповивав оздобний поясок, а голову — начільник, на шиї було намисто з різнобарвних каменів, у вухах — великі сережки, ба ще й ланцюжок на нозі. З гарячим із захвату обличчям вона вигуком привіталася зі мною й запитала:

— Нащо ти обряджаєш мене, мов доньку багатія, яка їде на бенкет? Мене помили, намастили маззю, мені зачесали волосся, а отаким серпанком я можу запнути собі лице в дорозі, а в отакий плащ можу загорнутися, щоб не забруднити собі одежі.

Вона приміряла серпанок собі на обличчя, закуталася плащем і показала мені себе спереду і ззаду, дзеленькочучи прикрасами. Її дитячий захват зворушив мене, бо і справді здавалося, наче вона, вбравшись у все нове, водночас зняла з себе лихе минуле. Карантес теж прийшов подивитися на неї, немовби то він усе зробив, і обмацував кожен предмет одягу та кожну прикрасу, і сказав, щоб і я помацав, а заразом він називав по черзі їхню ціну, ніби щоб дати Марії зрозуміти, скільки я офірував для дешевої дівчини. Обличчя в Марії дедалі більше хмурнішало, коли вона чула, як дорого коштувала вона мені, її радість згасла, і вона почала недовірливо позирати на мене.

Я подякував Карантесові за його зусилля, а також сказав ґречні слова його дружині й доньці, аж ось вони всі троє похопилися, що в цій кімнаті вони зайві, і, хихикаючи з затуленим ротом, вийшли. Коли ми лишилися вдвох, Марія злякано втупилася в мене поглядом і позадкувала, притуляючись спиною до стіни, немов шукаючи в ній захистку.

— Чого ти, власне, хочеш від мене? — запитала вона. — Зі мною нічого такого не ставалося, крім одного разу, коли я втекла до міста з рідного села. Якась стара жінка знайшла мене, вбрану в волосяницю, на вулиці, завела мене до свого будинку і вдягла мене у дивовижну одежу. Я гадала, що вона бажає мені добра, аж поки зрозуміла, в який будинок я потрапила. Вона била мене, коли я не могла обслуговувати її відвідувачів так, як ті хотіли, і аж на третій день мені вдалося втекти з її будинку. Ти здався мені інакшим, і я молилася за тебе за твою доброту, бо вночі ти не займав мене, хоч я дуже цього боялася. Але тепер я сумніваюся у твоїх намірах. Бідна й нечесана я, певно, ще не була досить гарна у твоїх очах.

Я не міг не засміятися й заспокоїв її:

— Не бійся, я не жадаю земного царства, бо в такому разі я цілком міг би лишитися з тобою в Єрусалимі. Я вже вдосталь відчув, що земна хіть — це лише розпечена могила, яка не дає ані найменшої прохолоди, а пече тим гарячіше, чим глибше падаєш. Тому я жадаю лише іншого царства, яке все ще пробуває на землі. Шукати його я їду з тобою до Галілеї.

Однак мої приязні слова не сподобалися їй. Раптом з її темних очей ринули сльози, вона тупнула ногою по підлозі та почала здирати коралі з шиї, начільник з чола, жбурнула їх долі й загукала:

— Я вже розумію, чому ти сам навіть не потурбувався вибрати мені прикраси, а передоручив це іншому. Твоя байдужість ображає мене, і я геть не хочу носити ці прикраси, які ти сам не мав охоти вибирати, — хай у мене й ніколи не було таких гарних оздоб.

Їй було так важко розпрощатися з прикрасами, що вона ще гіркіше розплакалася, в запалі тупала обома ногами по підлозі й схлипувала:

— Хіба ти не розумієш, що милішим за ті дорогі металеві прикраси мені було би, скажімо, намисто, якби ти сам його нанизав для мене, просто із зерен та фруктових кісточок?

Я теж скипів, затупав і собі ногою по підлозі та звелів:

— Зараз же припини вити; я не розумію твоєї гидкої поведінки, Маріє з Беріту. Як ти гадаєш — щó вони отам унизу думають про мене і про нас, коли чують тупіт об підлогу і твоє завивання? Жінка, коли плаче, — потворна як мішок, і я не збагну, як я можу взяти тебе з собою до Галілеї, якщо ти так зле розумієш мою приязнь — що мене ображає?

Марія злякалася й відразу перестала плакати, витерла очі та мерщій підбігла й кинулася мені в обійми, оповила руками шию, поцілувала мені краї вуст і гарно попросила:

— Вибач мені за мою дурість; я спробую виправитися, якщо ти лиш візьмеш мене з собою.

Її пестощі були як у неслухняної дитини, тож незабаром я полагіднішав, погладив їй щоку і мовив:

— Тоді носи ті прикраси, щоб вартові в дорозі поважали тебе, мою супутницю. А пізніше я ще матиму нагоду нанизати тобі намисто з ягід і фруктових зерен, якщо такі тобі більше подобаються, хоч ми вже й не діти.

Ні я, ні вона і справді не були вже дітьми, але мене опанувало щире бажання знову стати в серці своєму дитиною, щоб я не відчував хіті й зла, а міг би безневинно тішитися кожним днем, саме таким, який мене спіткає. Я не знав, що мене чекає в Галілеї. Може, я геть даремно рушаю в цю нелегку подорож. Проте я хотів радіти з мандрівки і з надії. І просто з самого чекання я теж хотів радіти.

Карантес гукнув мені, що вже є віслюки. За сонцем я побачив, що стоїть південна пора. Я завзято спустився вниз, і Марія з Беріту пішла за мною. У провулку перед будинком я побачив чотирьох міцних віслюків, двох із яких було осідлано спальними килимами. Третій мав по боках возові коші, а на четвертому сиділа бідно вдягнена жінка, не наважуючись здійняти погляду від віслюкової шиї. Натан шанобливо привітався зі мною, але не казав нічого, лише глянув на сонце, щоб показати, що він прийшов у призначений мною час.

— Хто ця незнайомка? Я не хочу брати з собою таких, — з притиском мовив я. Одначе Натан не відповів, лише дивився кудись убік, неначе це його анітрохи не стосується. Карантес підійшов і заговорив з жінкою — і за хвилину повернувся, розгублено посмикуючи бороду.

— Її звати Сусанна, — пояснив Карантес. — Вона стверджує, що Натан пообіцяв узяти її з собою вам у служниці, бо вона хоче повернутися в рідний край, до Галілеї, і не в змозі долати пішки довгу дорогу. Тому вона сидить напоготові на віслюку й не хоче жодної плати за послуги, головне, щоб їй дали їхати з вами. Як я розумію, вона лежала хвора в Єрусалимі ще від свята Песаху, і її супутники покинули її тут, а самі повернулись додому.

Жінка лишалася на віслюку, міцно за нього тримаючись і не зважуючись подивитися на мене. Зрозуміло, я розсердився й вигукнув:

— Служниця нам не потрібна — ми самі прислуговуємо одне одному. Я не можу возити всяких єрусалимських убогих з собою до Галілеї.

Натан запитливо подивився на мене. Помітивши, що я не жартую, він знизав плечима, розвів руками, відчепив мою калитку в себе з пояса, кинув її переді мною на землю і пішов собі геть провулком, залишаючи віслюків. Незнайомка застогнала, але все ще міцно сиділа на віслюку.

Я зрозумів, що мій від’їзд іще більше відкладеться, якщо мені доведеться шукати нового, можливо, ненадійного проводиря. У мене скипіла жовч, але я стримав слова у собі, гукнув Натанові повернутися, звелів йому припнути калитку назад собі на пояс і сказав з гіркотою:

— Я скоряюся неминучому. Роби собі як знаєш, головне, щоб ми вирушили в дорогу до того, як довкола скупчиться ще більше люду, щоб повитріщатися на нас.

Я поспіхом зайшов до будинку, сплатив борг Карантесу, дав йому більше, ніж він зажадав, і попросив:

— Прибережи речі, які лишаться в тебе, бо я ще повернуся до Єрусалиму.

Карантес невгамовно дякував мені й урешті впевнено кивнув:

— Авжеж, я певний, що невдовзі ти повернешся назад до Єрусалиму.

За той час, що Натан вправно вантажив у коші ті речі, які я брав з собою, навколо віслюків зібрався зацікавлений люд. Чоловіки обмацували тварин і оглядали їм зуби, а жінки жаліли хвору Сусанну, яка зіщулилася на віслюку, не наважуючись ані словом перемовитися ні з ким. Туди зійшлися і жебраки, простягаючи руки і зичачи нам щасливої дороги, і Натан роздавав їм з моєї калитки таку милостиню, яку вважав прийнятною, щоб вони своїми прокльонами не завдали нам шкоди. Через те у провулку дрібних крамарів стояв добрячий гамір, коли нарешті ми з Марією сіли на наших віслюків і Натан повів караван. Про мене, він міг би заразом зав’язати мені голову мішком, адже він і словом не згадав, якою дорогою і з якими нічлігами він наміряється вести нас до Галілеї.

Утім, найперше він провів нас крізь передмістя на просмерділий соленою рибою майдан, до Рибних воріт, і там ми вийшли з міста. Вартові впізнали його і збиралися оглянути коші на в’ючаку, та коли я гукнув їм, що я римлянин, вони зразу ж відмовилися від цього наміру і просто почали дивитися нам услід. На мій подив, Натан тримався дороги, що пролягала обіч муру, піднявся догори до фортеці Антонія і зупинив віслюків перед аркою. Побачивши легіонерів, які охороняли браму, Сусанна знову застогнала і сховала лице, припавши ним до шиї віслюка. Марно намагався я змусити Натана прямувати далі. Він лише показував рукою, що я маю заходити до фортеці. Я почав уже підозрювати, що він німий, адже я ще досі не почув від нього жодного слова. Глянувши на його коротко стрижене волосся, я питав себе, чи не дав він часом обітницю мовчання.

Знехотя я зайшов крізь браму до фортеці, і чатові не зупиняли мене, дарма що я мав дивний вигляд зі своєю бородою і смугастим плащем. Немов покликаний, саме в той момент спускався сходами з вежі командувач гарнізону. Я підійшов до нього, привітався, здіймаючи руку, і пояснив:

— Я їду до міста Тиверіади на купелі. Мій проводир уважав за потрібне, щоб я завернув сюди попрощатися з тобою і попросити поради для поїздки. Я подорожую по-простому і без супровідників, зі мною лише дві жінки.

Він запитав:

— Ти поїдеш через Самарію чи уздовж Йордану?

Мені було соромно зізнаватися, що цього я не знаю. Тому я похапцем мовив:

— А ти як порадиш?

Похмурий і скалічений ревматизмом чоловік посмикав себе за верхню губу й пояснив:

— Самаряни — лихі люди, вони вчиняють усілякі прикрощі простому подорожанину. Ну а Йордан іще досі розлитий. Ти можеш стикнутися з труднощами, коли переходитимеш броди, а ночами можеш почути, як рикає лев у хащах. Якщо хочеш, я, звісно, дам тобі двох легіонерів у супровід, аби тільки ти заплатив їм і не забув згадати прокураторові про мою прихильність.

Але було видно, що він не має великого бажання навіть тимчасово зменшувати гарнізон на двох вояків. Тому я відмовився:

— Ні-ні, я ж поїду в упокореному Римом краї і не маю чого боятися.

— У такому разі я хоч дам тобі в супровідники меча, — мовив він із полегкістю. — Як громадянин, ти маєш право подорожувати з мечем, але для певності я звелю писареві виписати тобі дозвіл носити зброю, бо ти так чудернацько вдягнений, та ще й дав бороді розбуятися.

Отож, я пішов викупив у каптенармуса меч із портупеєю і придбав у писаря дозвіл носити зброю, так що командувач залоги мав досить зиску з мого від’їзду. Він, власне, приязно провів мене через подвір'я до брами, але марно намагався приховати посмішку, коли я вчепив на пояс меч поверх свого юдейського плаща.

Натан не посміхався, а задоволено кивнув, знову поганяючи віслюків у дорогу. Ми об’їхали територію храму, а далі вийшли через Кедрон на дорогу, яку я вже знав до Віфанії і яка огинає Оливну гору. Після того як місто зникло з поля зору, я зліз із віслюка і покрокував поряд із ним. Коли ми доїхали до Віфанії, я гукнув Натанові, щоб він зупинився, і пішов до будинку Лазаря. Після моїх погукувань він з’явився з садка й відповів на моє привітання. Я спитав, чи вдома його сестри, але він сказав:

— Мої сестри подалися до Галілеї.

Я запитав:

— А ти чому не пішов разом із ними?

Він труснув головою і заявив:

— Я не маю жодної причини вирушати до Галілеї.

— Але, — заперечив я, — мені вже розповідали, що він, твій пан, пішов перед іншими до Галілеї і чекає на вас там.

Лазар відрізав:

— А мені що до того? Я доглядаю за своїм садком і лишаюся біля своєї могили.

Він усе ще говорив шепеляючи, очі його були похмурі, і здавалося, наче він у собі розмірковував про загадку, яку неможливо пояснити нікотрій іншій людині. Мені стало холодно біля нього, і я пожалкував, що збочив з дороги, щоби привітатися з ним.

— Мир тобі, — сказав я, наміряючись іти від нього.

— Мир, — глузливо повторив він. — Якби ти знав, що таке мир, навряд чи б ти бажав його мені.

Жовтуватою рукою він провів по чолі й вів далі:

— У мене болить голова, і думки мої розхристані. Я злякався, коли почув, як ти гукнув моє ім’я. Для мене це жах — чути, як хтось іще називає мене на ім’я. Я наведу тобі порівняння. Якби ми з тобою обидва були завбільшки лише з вістря голки, і все довкола нас — теж завбільшки лише з вістря голки та й ще менше, то все одно, певно, ми б і далі вважали один одного такими самими завбільшки, що й тепер, бо ми могли би порівнювати себе лише один з одним. Для мене цей світ і все довкола мене стало завбільшки з вістря голки. Чому він згодився народитися, померти й воскреснути в цьому світі, який завбільшки з вістря голки? Цього я не можу зрозуміти.

Єдине, що мені лишалося думати, — це те, що в нього встигла пошкодитися голова, коли він пролежав кілька днів трупом у могилі. Тому, мабуть, він уже неспроможний був думати так, як інші люди. Я мовчки розвернувся і пішов назад на дорогу. Натан допитливо дивився на мене з тим самим здивуванням на обличчі, яке я вже одного разу помічав у ньому. Але сказати він нічого не сказав. Ми рушили далі.

Дорога спускалася в долину і перетинала річище, ми прямували косогорами і спинилися лише один раз, щоб напоїти віслюків біля криниці. Натанова мовчазність передалася й Марії, тож ми небагато між собою говорили. Але мовчазність Натана не була насупленою безмовністю. Навпаки, коли він вів нас, у мене було відчуття довіри. І я вже не злостував на хвору жінку, адже вона їхала слідом за нами, намагаючись лишатися якомога непомітнішою. Коли почали довшати тіні, я, навпаки, занепокоївся за неї — як вона витримає тягар дороги. Адже Натан без угаву підганяв віслюків, а сам крокував широкою, невтомною ходою, неначе він так само поспішав, як і ми. Я розумів, що він, аби оминути Самарію, тримається прочанської дороги галілеян, яка проходить через Єрихон і якою вони прибувають до храму і повертаються з великих юдейських свят.

Аж коли зайнялися перші зорі, ми зупинилися в маленькому селі і Натан завів віслюків на закрите подвір’я миршавого заїзду. Там нам довелося подбати про себе самим. Натан швидко і вправно розв’ючив віслюків і заніс наші спальні килими до порожньої, просмерділої лайном, але загалом чистої кімнати. Сусанна поспіхом розпалила вогонь на подвір’ї і почала гриміти посудом, щоби приготувати нам їсти і виявитися корисною. До каші вона докинула шматки баранини й лишила її доварюватися, принесла води і конче захотіла помити мені ноги. Те саме вона зробила й Марії і всіляко поводилася з нею шанобливо. Коли їство було готове, вона подала на стіл спочатку мені, а тоді Марії. Я почувався добре.

Я доброзичливо покликав Натана і запропонував йому з Сусанною:

— Не знаю, чи порушить це ваші звичаї, але ми подорожуємо разом і нам доведеться спати в одній кімнаті. Одну кашу й ви їсте, тож сідайте трапезувати разом із нами.

Вони помили руки, сіли навпочіпки на підлозі й узялися їсти. Натан поламав хліб, поблагословив його за юдейським звичаєм і простягнув кусень мені, а на жінок не зважав. Поїв він мало що, а шматків м’яса не торкався. Під час трапези він споглядав перед собою, поринувши у власні думки, і я не намагався з ним заговорити. Попіклувавшись іще про віслюків, він загорнувся у плащ, затулив голову й поклався спати перед порогом — немов на знак того, що нам усім краще відпочити. Однак, поївши, Сусанна кинулася на землю переді мною і намагалася поцілувати мені ноги, щоб подякувати мені, що я взяв її під свій захист.

Я мовив:

— Дякуй не мені, а Натанові. Сподіваюся тільки, що дорога не стане для тебе занадто стомливою, щоб ти знову не захворіла.

Вона заперечила:

— Ні-ні, ми, галілеянки, міцні мов шкіра. Я просто з журби хвора, але уздоровлюся з радості, коли дістануся назад на свій рідний терен на берег озера Кіннерет.

Назавтра вранці Натан розбудив нас удосвіта і змусив виїхати з таким поспіхом, що ще коли сон не злетів з очей і проймали дрижаки з ранкового холоду, я незчувся, як уже сидів на віслюку, жуючи кусень хліба, а червоняве сонце щойно вставало з-за гір. Та коли його проміння почало яскравішати й зігрівати моє тіло, мене сповнили радощі. Синюваті гори, сріблисті оливи на схилах і виноградники були гарні в моїх очах. Думаю, ті самі радощі сповнили нас усіх, бо геть несподівано і на превеликий мій подив Натан подав голос і почав харчливо співати гебрайську пісню.

Я запитально подивився на Марію, але вона лише покрутила головою, показуючи, що не розуміє слів. У Натановому голосі, який нерівномірно вúщав і нижчав, було щось глибоко радісне, але водночас урочисте. Коли він замовк, я зліз із віслюка і сповільнився, щоб зі мною порівнялася Сусанна. Я спитав її, а вона довірливо подивилася на мене і пояснила:

— Це дорожня пісня. Господь — то твій сторож, Господь — твоя тінь при правиці твоїй. Удень сонце не вдарить тебе, ані місяць вночі. Господь стерегтиме тебе від усякого зла, стерегтиме він душу твою. Господь стерегтиме твій вихід і вхід відтепер аж навіки.

Мені було нелегко зрозуміти її діалект. Тому вона, коли затих Натан, почала наспівувати ті самі слова власною мовою, вихитуючись тілом, і зненацька, на мій подив, зайшлася плачем. Щоб утішити її, я торкнувся її плеча і стурбовано попросив:

— Не плач, Сусанно, а краще розкажи мені свої жури. Може, я б чимось допоміг.

Вона почала виправдовуватися:

— Ні-ні, на радощах я плачу лише, адже з найглибшої туги, немов із пащі смерті, я знову вийшла на денне світло.

Мимоволі мене почало муляти відчуття, що я став попутником двох навіжених. Але подумавши так, я не міг не всміхнутися, адже, за всією логікою, я, римлянин, сам був найбільш навіженим, коли, не знаючи перепочинку, кинувся шукати воскреслого юдейського царя.

Коли почав ближчати полудень, ми спустилися в Йорданську долину і побачили перед собою чималий, хлібородний край і сірі мури Єрихону. Повітря стало жарким і палючим, але вітер час від часу приносив подих ніжного і водночас пронизливого запаху з бальзамових садів, які є багатством Єрихону.

Тут весна запанувала дужче, ніж на єрусалимських теренах, і ми побачили, як люди вже жнуть пшеницю серпами. Однак Натан не повів нас до міста. Прогонами, якими ходить худоба, ми під його проводом обминули мури, а опівденної пори перепочили в затінку муру біля джерела і дали попастися віслюкам. Натан трохи відійшов від нас, щоб помолитися, і обернувся, підіймаючи всю руку, в напрямі Єрусалиму, тож і Марія згадала про денну молитву, а Сусанна побожно забурмотіла щось собі під носа. Це відділяло їх від мене, адже я звик молитися лише за звичаєм під час принесення жертви і у святкові дні богів, залежно від того, де коли мені траплялося перебувати, і я не вірю, що такі молитви на щось впливають. Я просто пристосовуюся до звичаїв різних країв, щоб не відрізнятися від інших людей. Мене взяли заздрощі, і мені хотілося попросити їх навчити мене їхньої молитви. Однак вони були юдеї і вважали себе богообраним народом. Тому я підозрював, що Натан і Сусанна не погодяться. Ну а Маріїне моління було, як на мене, лише звичаєм, якого навчили дитину і який не дав би мені жодної користі.

Перепочиваючи, ми їли хліб, цибулю й сир. Я пив оцет, як і Марія, а от Натан із Сусанною — саму лиш воду. Коли я спробував пригостити Натана оцтом, він, не кажучи ні слова, просто показав на своє стрижене волосся. З цього я зрозумів, що він і справді взяв на себе якісь обітниці. Утім, він так приязно подивився на мене, що в мене вихопилося питання:

— А ти й обітницю мовчання дав?

Він відповів:

— Не бракує гріха в многомовності. — Але, кажучи це, він примирливо всміхався. Затягувати відпочинок йому не хотілося, і він поквапив нас у дорогу. Ми знову повернулися на битий шлях і побачили вдалині за рівниною річище Йордану, який вийшов із берегів. У мандрівці стало гаряче й парко, тож кожен із нас мав досить клопоту з самим собою. А ще нам із віслюками допікали кусливі мухи настільки, що віслюки аж заноровилися. Думаю, така хмара мух була зумовлена волами, які в ярмі тягли за собою в санках снопи пшениці на токовища.

До вечора ми здолали довгу денну дорогу, і всі поморилися, відчували спрагу й закляклість у тілі. Заночували ми в селі, де була криниця з булькотливою живою водою, тож ми мали змогу як слід помитися. Я вже почав було підмічати, що Натан немов зумисне уникає ночівлі в містах, де ми би мешкали з більшим комфортом і мали би готову їжу. Та коли він допитливо роздивлявся мене, я не виявляв жодного невдоволення. Власне кажучи, після кволих днів у Єрусалимі моє тіло лише насолоджувалося цим простим життям.

Марії набридла бездіяльність, вона засукала плащ і, чим могла, допомагала Сусанні розпалювати вогонь і готувати їжу. Я почув, як вони по-жіночому завзято перебалакуються. Сам я дивився, як запалюються зорі. Коли ми поїли, Марія підтягла свій спальний килим упритул до мене, зашепотіла мені на вухо й розповіла:

— Ота Сусанна — неосвічена жінка і може здаватися недоумкуватою. Але підозрюю, що вона — з тутешніх тихих і щось знає і про розіп’ятого Ісуса, хоч боїться нас і не зважується викрити себе.

Підхопившись, я сів на спальному килимі. Натан уже вклався і накрив собі голову перед порогом, а Сусанна й досі ще стояла навколішках і напівголосно бурмотіла молитву. Я не міг опиратися спокусі, покликав її пошепки на ім’я й попросив:

— Навчи мене твоєї молитви, щоб я знав добре молитися.

Сусанна заперечливо здійняла руку і почала виправдовуватися:

— Я неосвічена жінка. Я не знаю закону. Я не вмію молитися так, як треба. Ти лише сміятимешся з мене, якщо я навчу тебе моєї молитви.

Я запевнив:

— Я не сміятимуся і не глузуватиму, бо я хотів би бути тихим і покірним у серці своєму.

Марія й собі мовила:

— Твоя молитва — це нова молитва. Я не чула, щоби хтось колись отак молився.

У страху, але з розумінням того, що вона має мені чимось віддячити, Сусанна розказала нам свою молитву, пояснюючи так:

— Цієї молитви мене навчили, бо її легко пам’ятати. Мене запевняли, що вона заміняє всі решта молитви, бо до неї нема чого додати. Тобто я молюся отак: «Отче наш, що на небі, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні. І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Амінь».

Я попросив Сусанну повторити ще раз і помітив, що це проста молитва і її легко вивчити. Я прочитав її вголос собі під носа, обдумуючи кожну фразу, і зрозумів, що до неї й справді не треба нічого додавати, адже все потрібне для простої людини в ній сказано. Це зовсім не була розумна молитва освіченої людини, але мені вистачало про що в ній подумати, а тому цього разу я більше не докучав своїй попутниці.

Назавтра ввечері нам довелося ночувати поблизу хащів, затоплених водою. Десь далеко на півночі танули сніги на горі, звідки напливає вода в Йордан. Тому повідь повиганяла звірів із пристановищ, хоча притоки Йордану були вже майже сухі. Коли займалися зорі, я почув, як неспокійно гавкають шакали в горах, а далі ми почули відлуння риків, які нагадували далекий гуркіт грому. То був знайомий для мене звук, хоч я ніколи раніше не чув його у природі, а лише в Римі вночі з-за циркових мурів. Віслюки затремтіли так, що нам довелося завести їх до тієї самої кімнати, де на підлозі горішньої частини лежали ми самі. Марія теж ніколи досі не чула, як рикає лев. Тому вона підсунулася до мене і тремтливим голосом попросила оповити її руками, хоч ніч і так була спекотна.

Натан намагався заспокоїти віслюків, замкнув двері на засув і всівся, притулившись спиною до дверей і пильно прислуховуючись. Сусанні теж не спалося. Тому я скористався нагодою і поцікавився:

— Від кого ти навчилася молитви, яку розказала мені вчора?

Удалині знову рикнув лев, аж здалося, ніби слабкі вальковані стіни будинку здригнулися довкола нас. Сусанна в страху затулила рукою рота й відмовилася:

— Тобі не вільно питати таке в мене.

Проте Натан розтулив рота й несподівано мовив:

— Розкажи, не бійся його.

Сусанна неспокійно поглядала довкола при тріпотливому світлі глиняної лампи, неначе хотіла втекти, але потім почала розповідати:

— Ісус Назарянин, якого розіпнули на хресті в Єрусалимі, навчив був її своїх учнів і нас, жінок, які пішли за ним у Галілеї. Він запевнив, що її вистачить нам для моління, і нам не потрібні будуть інші молитви.

Я вигукнув з подиву:

— А ти часом не брешеш? Ти й справді пішла за ним у Галілеї?

Сусанна запевнила:

— Я малоздібна жінка і не змогла би брехати, навіть якби хотіла. П’ять горобців продають за два гроші, та проте перед Богом із них ні один не забутий. Усе своє життя я була скупою жінкою, жадала грошей та речей і не мала терпіння навіть попоїсти досхочу. Коли всі решта пішли дивитися на нового пророка, я й собі пішла, думаючи, що мені щось дістанеться безплатно, бо з храму нічого безплатно тобі не дадуть. Я почула його навчання і нічого не зрозуміла, але потім він говорив до народу, подивився просто на мене і сказав: «Остерігайтеся всякої зажерливості, бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його». Це сталося на березі озера. Я гадала, що він справді знав мене і чув про мою зажерливість. Але далі він та й розповів про одного багача, в якого гойно вродила нива і який намірився розвалити свої старі клуні й поставити нові, ще просторіші, щоб відпочивати собі багато років, бо в нього так багато було складено. Але Бог прорік тому чоловікові: «Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?» Так буває і з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в царстві.

Вона вдихнула і повела далі:

— Я на нього розгнівалася і повернулася додому, але не могла не пам’ятати його слів, і вони стали немов наривом, який нив у мені. Я ще знову пішла послухати його. Він говорив про круків, яких годує Бог, і про польові квітки, які не прядуть, ані тчуть. Він заборонив своїм учням шукати, що вони будуть їсти чи що будуть пити, і звелів їм шукати лишень царство, і їм додасться і все решта. Тоді мені стало його шкода, хоч він, подейкують, і нагодував одного разу кількома хлібинами та рибою великий натовп. Але ж такого не можна зробити щодня. Мені не хотілося роздавати свої кошти ледачим і негідним біднякам, але я продала виткані мною тканини, доручила свої поля іншим і попрямувала за Ісусом, щоб утримувати його і його учнів своїми коштами, скільки їх вистачить. Адже я думала, що той чудотворець невдовзі та й помре з голоду, якщо ніхто його не годуватиме. Ще кілька жінок зробили те саме, жаліючи його, бо він був такий непристосований чоловік.

Сусанна почала зітхати, згадуючи, як прямувала за Ісусом, і ще розповіла:

— Я аж ніяк не хочу казати про нього нічого поганого. Я розповідаю це, лише щоб показати: він небагато що розумів на цьому світі. Тому ми, жінки, мусили піклуватися про нього, і все ж таки я визнаю, що його учні час від часу рибалили для заробітку. У Назареті стверджували, що сам він не був дуже майстерним столяром, хоч навчився батькового ремесла. Ярма і плуги він умів робити, але путнього колеса — ні. А ще він був занадто довірливий і доручив калитку жадібному Юді Іскаріотові, який, либонь, прибирав собі до кишені частку з усього. Це з очей його було видно. І я не стверджую, що розуміла науку назарянина. Його учні — й ті не завжди розуміли. Але біля нього було добре. Тому я не полишила його й не повернулася додому, хоч неодноразово хотілося. Він дарма навмисно злостив праведників, і я терпіти не могла, що він дозволяв іти за ним навіть такій жінці, як продавчиня голубів Магдалина.

Тут вступила Марія, вигукнувши:

— Марія Магдалина — милосерда жінка і розумніша за тебе, ти, вбрана у волосяницю потворна сільська бабо!

Сусанна й собі розпалилася і визвірилася:

— Якщо ти за неї заступаєшся, я вже знаю, якого ти поля ягода і чому ти щовечора так охоче лізеш в обійми до того римлянина. Авжеж, я лише вбрана у волосяницю потворна сільська баба, але я вмію прясти і ткати оцими руками, пекти й варити їжу і тримати свій закуток чистим, та й за плугом я ходила, бо не хотіла марнотратити дорого зароблені гроші, щоб підрядити наймита. А взагалі Ісус Назарянин був аж занадто добрий для цього світу, необачний і легковірний. Він ще й дива творив і уздоровлював хворих, геть не зважаючи, чи заслуговують вони на таку милість через свої гріхи. Досить було торкнутися його плаща, як будь-хто уздоровлювався від усіх недуг. Як на мене, він був як нерозумна дитина, яку випустили на привілля в лихий світ. Якби він згодився дослухатися до розумної поради, він би нізащо в світі не подався на Песах до Єрусалиму. Але він був упертий і думав, що знає краще від інших про все на цьому світі. Ну і сталося те, що сталося.

Сусанна далебі заходилася, по всьому, що сталося, картати Ісуса Назарянина, мов неслухняного хлопчика. Але потім вона залилася слізьми, пригадавши все, і мовила:

— Від нього в мене не лишилося нічого, крім цієї волосяниці на мені й молитви, якої він нас навчив. По його смерті ми у страху порозліталися, наче зграя горобців. Хвора з жаху, я побігла геть, побачивши, як його розіпнули на хресті. Багато днів я не могла з’їсти ані кусня. Тільки лежала в підземеллі під храмом і сподівалася, що ніхто мене не впізнає. Нарешті я зустріла оцього вбраного в біле Натана, який заради нього дав обстригти собі волосся. Він звірився мені, що Ісус воскрес і попереду вирушив назад до Галілеї.

Раптом Сусанна затулила рота рукою і втупилася в Натана, немов через свій довгий язик забагато набалакала. Проте Натан сказав:

— Слова жінки — це як тріскіт сухих гілок під горщиком. Я знав, що царство підійшло близько, але Ісуса я не знав. Я дав обстригти собі волосся, почувши, що він устав із могили, бо в такому разі він син Божий і той, на кого ми чекаємо.

Сусанна запевнила:

— Я його знала і знала найкраще, бо й одяг йому прала. Людиною він був, і відчував голод і спрагу, а іноді стомлювався від своїх учнів та людської бездушності. Але, без сумніву, він воскрес із мертвих, якщо так кажуть, і я з цього ніяк не дивуюся. Навпаки, я плачу з радості за нього й сподіваюся, що все зло знову стане добром. Може, він справді заснує у Галілеї царство, якщо ми терпляче почекаємо, і янголи битимуться за нього. А коли ні, то нічого з цього не вийде. Хай там як, а я вранці, вдень і ввечері читатиму молитву, якої він навчив. Її вистачає мені, адже він сам одного разу так запевнив.

Її слова справили на Марію глибоке враження. Марія недовірливо запитала:

— Тобі й справді давали прати його одяг?

Сусанна захизувалася:

— А хто б іще відіправ усе так добіла, як має бути? Твоя Марія Магдалина навряд чи коли прала білизну, а Саломії вистачало клопоту з одежею її синів, а Іванна мала з собою власних служниць. Та жінка навіть звеліла би нести її в паланкіні слідом за Ісусом, якби посміла. Ну але ж навчилася принаймні ходити своїми ногами.

Я вже не міг стримувати своє здивування і запитав:

— А чому, власне, ти пішла за ним і витратила свої кошти, хоч тобі були не до вподоби ні його поведінка, ні його учні, ні його інші супутники?

Сусанна так само здивовано подивилася на мене і пояснила:

— Він же ж був як бідолашне ягня серед вовків. Хто б його годував і хто би про нього піклувався, якби не я? Його рідна мама, і та думала, що він знетямився. Мешканці Назарету навіть завели його на кручу, щоби скинути в ущелину, та все ж таки не зважилися.

— Виходить, ти любила його? — запитав я.

Сусанна зніяковіло ворухнулася, сіла по-інакшому і злостиво відбуркнула:

— Та що я там знаю про любов, стара курва. На світі повно ледачих мерзотників, жадібних священників, бездушних митарів та інших вивідувачів. Селянці досить лиш піти до міста, і їй, як вівці, обстрижуть навіть волосся на голові. Мабуть, я жаліла його, бо він був такий безневинний і не знав нічого про зло.

Вона приклала руку до руки і ще додала притишено, немов соромлячись своїх слів:

— А крім того, він мав слова вічного життя.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я.

Але Сусанна збентежилася і нетерпляче відрізала:

— Та не знаю я. Так було, і край. Я його слів не розуміла. Просто вірила.

— І досі віриш? — не давав я їй спокою.

— Не знаю, — відбуркнула вона. — Коли на хресті з його тіла текли кров і піт від муки, я вже не вірила, а втекла, бо не могла більше витерпіти, бачачи його страждання. Тому, певно, я з розчарування захворіла й подумала, що прогайнувала свої кошти. Або все ж таки ні. Більше за все я захворіла через його страждання, бо на таку смерть він не заслуговував, хай і казав недобре про книжників та фарисеїв. Він не казав про них нічого гіршого, ніж будь-який простий рільник, який знає їх і якому доводиться нищити свій урожай фруктів чи викидати городину на звалище, коли він недосить знає закон. Але тепер, мабуть, усе знову гаразд, і я напевно повірю йому, якщо лишень іще раз зможу побачитися з ним і почути його голос.

Мій розум змушував мене не вірити їй тієї задушливо спекотної ночі в глинянці, коли неспокійно ворушилися віслюки коло ясел і рикав лев. Я подумав, що вона прикидається простішою, ніж є насправді, і хитро приховує від мене найважливіше. Якщо вона тривалий час прямувала за Ісусом Назарянином, бачила, як він учиняє чудеса, чула, як він навчає народ, і вихоплювала слово тут, слово там під час того як він навчав обраних ним учнів, певна річ, вона довідалася й таке, що було призначене не для всіх.

— Його мудрість, — іще раз запитав я. — Невже тобі не запам’яталося жодного іншого таємного знання про нього?

Сусанна почала дивитися на мене дедалі неласкавіше і пояснила:

— Мудрості не можна навчити дітей і жінок. Саме тому я терпіти не могла Марію Магдалину, яка постійно пхалася йому під ноги, уявляючи собі, що вона розуміє все, — тим часом як ми решта виконували корисну роботу. А мали ми її досить і аж занадто, о Господи, бо їх не було лише дванадцять — деколи аж сімдесят, і всіх бери обслуговуй і нагодуй. Для мене його мудрістю був він сам. Для мене він був хліб життя, як він сам казав. Я не розуміла, що саме він мав на увазі, але повірила, коли він так сказав.

Мені довелося в безнадії труснути головою через її простацтво, і я полишив розпитувати її. Але Сусанна, поки полум’я глиняного світильника все ще слабко тріпотіло, відчувала потребу переконати мене; міркувала вона з такими великими зусиллями, що аж мусила смикати собі пальці й вихитувати тілом, і врешті пояснила:

— Його батько на небі — це і мій батько. Він і дітям дозволяв приходити до нього і стверджував, що таким, як діти, його царство відкрите. Ті слова я зрозуміла і здогадалася, що то не моя, дитини, справа розпитувати, що має на увазі мій батько — він найкраще все знає. Це єдина таємниця, яку я вивчила.

Тієї неспокійної ночі мені не спалося, і глухі рики лева о нічній порі виразно пригадували мені Рим, аж подеколи на межі сну і неспання мені здавалося, що я знову в Римі й невдовзі прокинуся на пурпурових подушках від пахощів трояндової олії, знеможений хтивістю. Той сон був немов гнітюче жахіття, та коли я знову прохопився зі сну, мене опанувало таке саме пригнітливе відчуття безцільності. Ось я лежу волохатий, нечесаний, пропахлий потом у брудній глинянці разом із віслюками та юдеями, уявляючи собі, що здобуду цим щось ірраціональне. У Римі я би звелів розчесати мені волосся і акуратно робив би такі складки на плащі, які мають бути в відповідний момент. Я б неуважно почитував щось, чи пішов би послухав якусь цікаву судову справу, чи просто перебував би час, лише чекаючи на ту мить, коли я знов побачуся з Туллією. З моїх теперішніх думок там сміялися б що серед дурної розкоші багатих вільновідпущеників, що в культурному товаристві розумників, де звичай велить нічому не вірити. Я б і сам перший сміявся.

Незважаючи на це, ті самі легковажні жінки й розумні юнаки наввипередки прагнуть здобути прихильність чергового модного віщуна по зорях, заклинача чи чаклуна і платять великі суми за талісмани. Самі сміючись і не вірячи, та все ж сподіваючись, що це може мати якийсь вплив. Усе це — немов гра. Удача примхлива, а шанс на перемогу непевний, але краще грати, ніж полишити гру і вдовольнятися лише порожністю.

А чи не було так, що і я тут, у йорданській ночі, й далі грав ту саму гру, у глибині душі сумніваючись, але заради непевного шансу на перемогу воліючи грати далі, ніж полишити гру? І що я врешті думав виграти? Можливо, це лише сон і марево — оте царство, яке в моїй уяві все ще пробуває на землі й до якого я сподіваюся знайти дорогу. Пойнятий цими докучливими думками, я почував відразу до Марії, що дихала поряд зі мною, до впертої Сусанни і до мовчазного Натана. Що мене, римлянина, пов’язує з ними?

Подумки я повторив молитву, якої навчила мене Сусанна. То була перша таємниця учнів Ісуса Назарянина, яка оприявнилася мені. У ній могла бути замкнена магічна сила таємного знання. Але хоч як я повертав її фрази в голові, вона залишалася лише формулою смиренності, застосованою до потреб простої людини, і, покірно повторюючи її, можна заспокоїтися й скинути тривогу з плечей. Я недосить був як дитина, щоб міг відчувати, що вона мені допомагає.

Тієї ночі ми всі погано виспалися й уранці були заспані і сварливі. Марія з Беріту завередувала й зажадала, щоб ми звернули в гори і поїхали через Самарію. Вона не хотіла зустрічі з левом, якого повінь вигнала з хащ. Сусанна раз по раз оглядала своє кухонне начиння і торби з їжею і стверджувала, що загубила щось, тож наш від'їзд затримувався. Непокоївся і Натан, який уважно роззирався, а віслюки, яким дошкуляли ґедзі, були такі переполохані, що їх увесь час доводилося вгамовувати.

Роздратований тим, що казала Марія, Натан урешті послався на рукописи і сказав:

— Буває, дорога здається людині простою, та кінець її — стежка до смерті.

Він показав на меча, який висів у мене при боці, й рішуче рушив уперед, силоміць тягнучи за собою в’ючака, немов щоби продемонструвати: про нього, ми можемо собі робити, що хочемо, а він у всякому разі наміряється прямувати далі за первісним планом.

Марія голосила:

— Вам, чоловікам, легко, а от я наймолодша. Лев — розумний звір і завжди вибирає найм’якіше м’ясо собі на поживу. Таке я чула.

Сусанна огризнулася:

— Якщо Ісус Назарянин пройшов цією дорогою, мабуть, і ми можемо триматися тієї самої дороги. Якщо ти боїшся, я можу їхати попереду й відігнати лева. Мене він напевно не займатиме.

Роздратований, я зазначив, що ніхто з нас не знає, котрою дорогою Ісус Назарянин зайшов до Галілеї, якщо тільки ця історія хоч трохи відповідає дійсності. З таким самим успіхом це могла бути лише розпущена єрусалимською старшиною хитра побрехенька, щоб виманити галілеян із міста. Я не мав жодного бажання виходити, оголивши меча, проти лева, хай я і бачив у цирку, як натренований чоловік лишається живим після такої спроби. Але Натан знав шляхи й небезпеки, і я вважав, що найрозумніше для нас — іти за ним.

Отож ми у сварливому настрої рушили далі. На залитій водою переправі нам довелося засукати одяг і тягти за собою норовливих віслюків. Упоравшись із цим, ми зараз же спіткали легіонерів, які радісними вигуками привітали нас, коли побачили Марію. Через мого меча вони моментально стягли мене з віслюка, притисли до землі і швидше за все убили б, якби я, перелякавшись до смерті, не крикнув їм і по-грецькому, і по-латинському, що я громадянин. Незважаючи на мій дозвіл носити зброю, вони оглянули всі наші речі, облапали задля розваги одяг на Марії і напевно затягли б її силоміць у кущі, якби я не був римлянином.

Їхня недисциплінованість пояснювалася тим, що вони, як виявилося, були не якимось кадровим дорожнім патрулем чи на бойовому навчанні, а це їхній офіцер надумав собі вполювати лева й засів разом із лучниками на пагорбі, в напрямі якого ці легіонери мали, галасуючи і вдаряючи по щитах, вигнати лева зі сховку. Це не було розважальним завданням, хоча, судячи з усього, за левом і слід уже захолов. Тому вони понапивалися вина, щоб посмілішати.

Зазнане мною насильство було таким неприємним і принизливим для моєї гідності, що я подумки ставив себе на місце юдеїв і розумів, чому вони так люто ненавидять римлян. Мій поганий настрій виконцентрувався у злість. Коли я врешті зустрів на пагорбі центуріона, ласого до лев’ячої шкури, я вилаяв і його самого, і його загін та пригрозив поскаржитися прокураторові на поведінку його вояків.

То була помилка з мого боку, бо центуріон з рубцьованим лицем почав злостиво видивлятися на мене і спитав, хто я, власне, такий, що ходжу в юдейському плащі й мандрую в товаристві з юдеями. Він звинуватив мене:

— Ти часом не з того самого кубла, яке останніми днями цілими десятками простує в бік Тиверіадського озера? Тепер не час ходити на прощу — іде збирання хліба. Ті подорожани мають щось лихе на думці.

Я почав залагоджувати ситуацію і попросив вибачення за те, що розсердився. Потім спробував розпитати, яких людей він бачив. Але на власні очі він нікого не бачив, бо юдеї, прямуючи пішки, намагаються о нічній порі оминати вартові пости і митниці. Він лише чув таке. Поблажливо він застеріг мене:

— Ти вважай, щоб не потрапив їм до рук, бо всі галілеяни — фанатики. Це густонаселений край, і туди постійно приходять з пустелі бунтівники. Лише два роки тому саме на тих теренах орудував один ревнитель, який проголошував юдейське царство і чаклунськими штуками занурював чоловіків у воду Йордану, щоби зробити їх невразливими в бою. Юдейському князеві Галілеї врешті довелося звеліти стяти йому голову, щоби продемонструвати, що він і сам не є невразливим. Але його люди ще можуть ходити на прийорданських теренах.

Мабуть, він мав мене за чоловіка, який нічого не вартий, — бо ж я спустився до отакого способу подорожування, — позаяк він швидко закінчив розмову і відіслав мене геть, немов виявляючи до мене неабияку ласку.

Коли ми поновили нашу важку подорож, Марія з Беріту почала з погордою дивитися на мене й зауважила:

— Ти, либонь, ніякий не визначний чоловік поміж своїми громадянами, адже пітний і рубцьований центуріон наважується отак погордливо з тобою поводитися.

— А що, я був би кращий у твоїх очах, якби теж мав шолом на голові й каліги на ногах? — глузливо запитав я.

Марія підкинула голову і мовила:

— У всякому разі легіонери знають, чого хочуть. Коли ти вже римлянин, чому ти не подорожуєш так, як римляни, і не користуєшся пільгами, які з цього маєш? Тоді б мені не доводилося соромитися твоїх волохатих ніг і зарослого бородою лиця, коли ти звертаєшся до римлянина.

Я втупився в неї, не вірячи своїм очам. Мене взяло бажання відламати гілку від куща й відшмагати її. З тремтінням у голосі я запитав:

— Хто ж це була та дівчина, яка обіцяла всі дні свого життя благословляти мене, якщо тільки я візьму її з собою, і ночувати зі мною хай і в полі? За кого це ти себе маєш?

Проте Марія набундючилася і звинуватила мене:

— Не подумала б я, що саме ти кидатимеш мені в очі тим, у чому я необачно звірилася тобі про моє життя. Мені не пощастило, але якщо я таки зустріну воскреслого назарянина і він простить мені гріхи й очистить мене, тоді ти вже не зможеш винуватити мене за моє минуле. Ану зізнавайся, які страшні гріхи ти сам намагаєшся спокутати, що так упокорюєшся під час пошуків нової дороги.

Не думаю, що в глибині душі вона справді так вважала — вона лише вередливо зганяла на мені прикрість через проведений у дорозі важкий день. Я більше їй не відповідав. Трохи відставши, вона їхала на віслюку поряд із Сусанною, і я чув, як вони обидві спершу верескливо сварилися поміж собою, а далі спільно почали картати нас із Натаном.

Того вечора сонце зайшло за Самарійські гори лячно червоне, повітря в долині на хвилину химерно забарвилося, а Йордан, який клекотів унизу в глибокому річищі, почорнів на очах. Дивне видиво зробило все нереальним і розвіяло лихі думки в моїй голові. Я пригадав, як потемніло, коли юдейський цар страждав, розіпнутий на хресті, і як двигтіла земля у хвилину його смерті. Воскресінням він довів справжність свого царства. Я лише віддалявся від його царства, якщо в серці гордував своїми попутниками, вважаючи себе кращим за них і злостуючи на нерозумну дівчину.

Коли ми помилися на нічлігу, я через те підійшов до Марії і визнав:

— Я пробачаю тобі лихі та необдумані слова і забуду про них.

Але Марія ще дужче розсердилася на сказане мною, очі її почорніли, і вона визвірилася:

— Що-що — ти мені пробачаєш, коли спершу глибоко зранив мені душу, а далі весь день провів, відвертаючись від мене? Поправді, в серці я готова була пробачити тобі і сказати тобі добре слово, бо від тебе, чоловіка, годі чекати чогось кращого, як он і Сусанна мене запевняє. Але я не зношу, що ти, бачте, спочатку пробачаєш мені до того, як я встигла пробачити тобі.

Натан почув це все, звів очі в небо і з безнадією розвів руками. Його покірливість спонукала й мене скоритися, тож я вже не розсердився.

— Хай буде по-твоєму, Маріє з Беріту, — мовив я. — Отож пробач мені, і я з дорогою душею визнаю, що не маю за що тобі пробачати, — головне, щоб ми помирилися.

Але Марія вперлася кулаками в круглі стегна і в’їдливо гукнула Сусанні:

— Ходи глянь і перевір, хто він такий — справді чоловік чи просто римський скопець, розповіді про яких я чула!

Сусанна, затуливши рота рукою, захихотіла, накладаючи очерет та кізяки під горщик, і я вже не зміг стриматися — кров ударила мені в голову, і я вліпив Марії по щоці, аж ляснуло. Щойно я встиг ударити, як уже жалкував про вчинене і ладен був зробити що завгодно, щоб усе повернути назад. Марія захлипала, раз по раз втягала носом повітря і терла рукою пекучу щоку. Я вже от-от би заходився перепрошуватися, але Натан застережливо підніс руку. За хвилину Марія втупила очі в землю, навшпиньках підійшла до мене і визнала:

— Ти правильно зробив, що вдарив мене. Я ж навмисно дратувала тебе весь день. Це свідчить, що все ж таки я подобаюся тобі більше, ніж віслюк, якому ти поплескуєш шию. Поцілуй-но мене, щоб показати, що ти справді пробачаєш мою гидку поведінку.

Вона несміливо обвила мені шию рукою, і я поцілував її один раз та й другий, щоб показати, що все поміж нами знову гаразд. Власне кажучи, мені було приємно після нападу гніву тримати її в обіймах і цілувати, тож я іще втретє поцілував її. Тоді Марія трохи відтрутила мене, все ще, однак, тримаючи руки на моїх плечах, уважно поглянула на мене і спитала:

— А ти цілував би так само Сусанну, якби вона образила тебе, а потім попросила в тебе вибачення?

Я подивився на зашкарубле баб’яче лице Сусанни і порівняв її сухий рот із м’якими Маріїними губами. Я зрозумів, що Марія хитро спіймала мене в пастку. Тому я підскочив до Сусанни, підняв її за лікті на ноги і попросив:

— Якщо я чимось образив тебе, поцілуй мене на знак прощення.

Сусанна жалісливо мовила:

— Ох ти й неборак, що даєш легковажній дівчині так жартувати з тобою. Але Марія не є погана в серці своєму.

Соромлячись, вона витерла собі рота затиллям руки й поцілувала мене, хитро зиркнувши на Марію. Марія зніяковіла, але потім дорікнула Сусанні, кажучи:

— Як це ти, Ізраїлева дочка, можеш цілувати необрізаного римлянина? Я можу це робити, бо я й так грішниця, а от ти занечистилася.

Сусанна почала виправдовуватися:

— Я недосить знаю закон, але я вже їла з ним з одного посуду. Мені здається, що в серці своєму він син того самого батька, що й я, дарма що він римлянин.

Її слова зворушили мене, і вона вже не здавалася мені неприємною, хоч від неї міцно тхнуло часником, який вона, сидячи на віслюку, жувала всю дорогу, щоб збадьорити своє тіло. Я сказав:

— Сусанно, якщо він сам дозволяв тобі прати його одяг, то для мене велика милість, що ти згодилася поцілувати мене.

Але коли ми попоїли, я відвів Марію у притінок і прямо запитав її:

— Чи не хочеш ти, бува, спокусити мене на гріх із тобою? По-інакшому я не можу пояснити твоєї поведінки. Саме для порятунку тебе від гріха я взяв тебе з собою.

Марія задихала мені у вухо й зашепотіла:

— Ти поводишся зі мною краще, ніж інші чоловіки, і я не розумію себе, але твоя байдужість мене ображає. А так я принаймні відчуватиму, що ти не зовсім байдужий до мене.

— Тіло є тіло, — з гіркотою сказав я. — Тобі не треба дуже мене спокушати, щоб я піддався. Я не брав на себе обітниць і не присягався нікому в вірності. Але ми цілком можемо зараз же розвернутися й податися назад до Єрусалиму.

Марія зітхнула:

— Життя дивне, і я дуже боюся Ісуса Назарянина. Проте я вірю, що тільки він може зробити мене знову чистою та незайманою, і мене запевняли, що він не суворий навіть до найбільших грішників, якщо вони, вірячи йому, каються в гріхах. Але якщо я згрішу з тобою, то, думаю, я геть не відчуватиму каяття. Навпаки, мені видається, що ти лише зробиш мені добро, якщо візьмеш мене до себе в обійми. Це свідчить про те, наскільки цілковита я вже грішниця, адже жодна невинна дівчина напевно не думає такого. Ну а з другого боку, ніхто не може уникнути гріха. Втішаючи мене, гріховну, Марія Магдалина запевняла, що він сам казав: чоловік, який лише дивиться на жінку з пожадливістю, уже вчинив перелюб із нею в серці своєму. Цим назарянин поставив геть неможливі вимоги, що їх жодна людина не може виконати.

— Маріє з Беріту, — щиро попрохав я. — Хіба нам і так недосить тілесної стоми через тягар дороги, щоб ми даремно мучили самих себе грішними думками? Ти більше цієї ночі не використовуй лева як привід і не підсовуйся спати поряд зі мною. Від цього нам обом тільки стане гаряче.

Марія ще глибше зітхнула, а тоді погодилася:

— Я більше не турбуватиму і не спокушатиму тебе, тільки ти зізнайся й запевни, що радо згрішив би зі мною, якби лиш наважився.

Я відбуркнув:

— Нехай буде по-твоєму. У серці своєму я вже зробив це з тобою. Вдовольнися цим.

Вона притулила мою руку собі до гарячої щоки й прошепотіла:

— Як щиро я хочу бути безгрішною і цнотливою! — Але більше вона не мучила мене і вже не підсувалася спати поряд зі мною.

Сам я подумав: вона, певно, небагато знає про царство, дорогу до якого шукає, але від неї і не можна багато вимагати. Мені стало цікаво, а що хоче від Ісуса Назарянина Натан, адже він і волосся дав собі обстригти, щоби стати йому більше угодним. І чи не хотів і я чогось такого, що за мірою царства було таким самим дитинячим, як і Марина надія.

Назавтра ми залишили звивисте річище Йордану. Звернувши з караванного шляху і піднявшись на косогір, ми побачили, як перед нами розпросторюється Тиверіадське озеро. Назустріч нам віяв освіжний вітер, вода шумувала пінявими хвилями, а ген за озером у далечіні височів ледь угадуваний на тлі неба засніжений гребінь гори. Прямуючи дорогою, що лежала вздовж західного берега, ми прибули надвечір до гарячих джерел і побачили трохи віддалік колонади резидентського міста Ірода Антипи. На нас повіяло корисним для здоров’я пахтінням сірки, позаяк воду гарячих джерел було проведено в численні басейни і князь побудував навколо них курорт. На березі стояли збудовані по-грецькому будинки розваг, а також рибальські хатини. А ще на курорті був гостьовий дім, призначений і для греків, і для юдеїв.

Я був ситий донесхочу дорожніми незручностями. Тому я розмістився в розкішній грецькій частині заїзду разом із Марією, а ось Натан повів віслюків і Сусанну до юдейського заїзду. Я вважав найрозумнішим не показуватися тут, у Галілеї, в їхньому товаристві, адже Ісусові учні мені не довіряли. Мені здавалося, що краще нехай Сусанна самостійно з’ясує, що відбувається. Я покладався на те, що вона дасть мені знати про все, адже я зробив їй велику послугу, взявши з собою до Галілеї. Ну а Натана я знав уже так добре, що звелів йому й далі тримати в себе мою калитку і дбати про віслюків. Я гадав, що цим найкраще поєднаю його зі мною. Вони мали, переночувавши, рушати далі на північний берег Галілейського моря до Капернаума, де навчав Ісус Назарянин. Туди від Тиверіади можна вже було дістатися за неповний день. За відомостями Сусанни, Ісус Назарянин ніколи не бував у Тиверіаді, грецькому місті.

Назавтра я прокинувся на світанні і, кульгаючи на одну ногу, вийшов на дах. Після гарячої йорданської долини повітрям Галілеї дихалося свіжо, вода була прозора, мов скло, і сповнена вогненних смужок сходу сонця, і я відчував міцний аромат миртових кущів. Мені здавалося, немов я все бачу виразніше і ясніше, ніж будь-коли раніше, і відчуваю кожен запах цього краю, а втім у мене наче зовсім не було тіла. Мій стан нагадував сп’яніння, і я насолоджувався буттям, аж поки мене не почало шалено морозити і я спостеріг, що в мене розпухла нога.

Пополудні мене тіпала пропасниця, нога розпухла від суглобця до коліна і на ній з’явилася червона смуга від виразки, що тяглася з п’ятки. Курортний лікар-грек розтяв нарив ножем і напоїв мене ліками, які охолоджують кров. Чотирнадцять днів я прохворів у курортному грецькому заїзді і думав, що помру. Але Марія з Беріту доглядала мене, і швидше за все одужати мені допомогла пропахла сіркою вода з гарячих джерел. Багато днів їжа не трималася в моєму животі, і, починаючи оклигувати, я почувався слабим. Лікар застеріг мене, щоб я не стомлював ногу ходінням. Тому я перебув час, записуючи те, як я вирушив із Єрусалиму і що відбувалося впродовж подорожі. Натан і Сусанна за весь час не давалися чути ані словом.