Таїна царства

Сьомий лист

Марк — Туллії.

Я й далі пишу тобі, Тулліє, наче вітаюся з тобою. Мій добрий учитель на Родосі виховав у мені розуміння того, наскільки зрадлива людська пам’ять і наскільки швидко все змішується в голові та переплутується одне з одним, і забувається порядок подій. Навіть ті, хто бачив одну подію, пам’ятають її по-різному і засвідчують по-різному — кожен залежно від того, що саме викликало в ньому зацікавлення. Тому я пишу, щоб самому не забувати, як і в якому порядку все зі мною відбувається.

Писати я почав напередодні Шабату, коли з гуркотом зачинялися храмові брами, аж той гуркіт розлягався понад містом, долітаючи до далеких долин. День Шабату я теж просидів у своїй кімнаті за писанням, бо юдеям хочеться, щоб і приходьки шанували їхній Шабат і не гасали вулицями. Самі вони йдуть до синагоги молитися і слухати рукописи, вбравшись по-святковому. Для них полічено кількість кроків, які вони мають право ступнути в Шабат. У храмі їхні священники приносять подвійну жертву — так мені розповідали — але це не вважається порушенням Шабату.

Перед заходом сонця, ще коли тривав Шабат, привітати мене прийшов центуріон Аденабар. Уже без шолома, вбраний у сирійський плащ, щоб не привертати уваги на вулицях, він сумно позіхав і мовив:

— Як твій мир, і чи живий ти й здоровий, бо я вже багато днів нічого про тебе не чув? Нема нуднішого дня, аніж юдейський Шабат, коли ми не можемо навіть піти на вишкіл до цирку, щоб тільки не образити юдеїв маршовою ходою. Пригости мене ріскою вина, бо у фортеці Антонія в день Шабату вино тримають під замками. А то легіонери знічев’я почнуть битися між собою чи з п’яних очей підуть до міста дражнити юдеїв, показуючи їм свиняче вухо.

Господар-сирієць добре про мене піклується. Щоби підтримувати в мені спокій і добрий настрій, він приніс був мені до кімнати глек галілейського вина, яке він вихваляє, називаючи його кориснішим для здоров’я, ніж усі інші вина. Воно, мовляв, не занадто вдаряє в голову, від нього не розболиться живіт і до нього не треба задля зберігання домішувати живицю — головне, просто вчасно випити все вино, щоб воно не встигло перетворитися на оцет.

Аденабар охоче попив його, витер рота, пильно подивився на мене й зазначив:

— Ох і змінився ж ти з вигляду, аж тебе годі вже відрізнити від огреченого юдея. Бороду запустив, пальці в тебе заплямлені чорнилом, а в очах вираз, який мені не подобається. Що з тобою таке? Чи не потьмарив тобі часом голову юдейський безідольний Бог, як це часто буває з приходьками, які приїздять сюди у подорож, щоб побачити храм, але потім починають розмірковувати над тим, чого не витримує голова звичайної людини? Лише в юдеїв голова може отаке витримати, бо вони ще змалку виростають з розумінням свого Бога, а коли їм минає дванадцять, вони вже такі загартовані своїм Богом, що більше не потребують батьківської допомоги для благословення хліба і для молитов.

— Друже Аденабаре, — сказав я. — Ми разом дещо побачили і спізнали. Тому я визнаю, що голова в мене потьмарилася, і я навіть не соромлюся цього.

Проте він жваво перебив мене:

— Називай мене краще моїм римським іменем, бо душею я почуваюся більшим римлянином, ніж будь-коли. Моє римське ім’я — Петроній. Цим іменем я розписуюся, отримуючи платню перед легіонним квестором і приймаючи письмові накази, коли хтось має охоту писати їх на вощеній дощечці. Розумієш, у мене з’явилися сподівання посісти командування цілою когортою і перевестися до Галлії чи Іспанії, а може — до самого Рима. Тому я намагаюся вдосконалити свою латину і призвичаїтися до мого римського імені.

Знову він допитливо подивився на мене, мов оцінюючи, наскільки потьмарений я в голові і наскільки можна мені звірятися.

— Для мене ти — Аденабар, — мовив я. — Я не гордую тобою за твоє сирійське походження. Я вже не цураюся навіть юдеїв, а намагаюся дізнаватися про їхні звичаї та віру. Але мене от дивує, чому тебе не відряджають в пустелю на вартову службу чи під скіфські стріли. Ти би швидше позбувся життя, щоб ніхто вже не мав клопоту через те, що тобі відомо.

— Що ти верзеш? Що відомо? Чи ти геть несповна розуму, чи, може, від самого рання вже напився цього доброго вина? — лагідно дорікнув Аденабар. — Але в тому ти маєш рацію, що я почуваюся набагато важливішою людиною, ніж раніше. І не кажи мені про пустелю, бо вона засліплює очі й доводить навіть загартовану людину до видінь. Їзда на верблюді викликає морську хворобу, і там є вбрані в козлину чоловіки, які лякають вартових, жбурляючи перед ними палицю, яка ніби змія. Якби я опинився в пустелі на вартовій службі, я б напевно почав невдовзі думати про те, про що не думаю в цивілізованому світі.

Допитливо поглядаючи на мене, він запитав із хитрою посмішкою:

— Мабуть, ти чув, що Єрусалим став недобрим місцем для розумної людини. Якщо пригадуєш той передранковий землетрус — стверджують, що тоді розкрилося і чимало могил святих. Дорогі небіжчики почали ходити і являються багатьом юдеям.

— Я знаю лише одного, хто воскрес, — мовив я. — Ти теж його знаєш. Тебе спокушають підвищенням на службі та переведенням в інші краї, щоб ти помовчував про нього. Адже центуріона годі змусити мовчати так само просто, як звичайного легіонера.

Аденабар роблено втупився в мене й запевнив:

— Я геть не збагну, про що ти. Але чи пам’ятаєш ти легіонера на ім’я Лонгин? Його спис дивно поводиться у нього в руках, і на навчанні він уже не в змозі метнути його правильно. Спис поранив його в ногу, а коли він спробував метнути його в мішок із сіном, спис випорснув з його руки і мало не простромив мене, хоч я стояв позаду нього. Але зі списом усе гаразд. Негаразд із самим Лонгином. На пробу я сам метнув списа, щоб показати приклад, бо ніхто інший уже не згоджується брати його в руку. Я бездоганно влучив з сорока кроків у мішок із сіном. Будь-яким іншим списом Лонгин спроможний орудувати, та тільки не власним.

— Ти, очевидно, маєш на увазі спис, який він устромив у бік сина Божого, — сказав я.

Аденабар потряс тілом, немов струшуючи з себе хробаків, і заперечив:

— Ти давай не називай того чоловіка сином Божим. Від цього слова в мене мулько на душі. А прецінь і легіонному катові розслабило руки, аж він не має вже сили бодай піднести батога. Заледве з допомогою другої руки йому вдається закласти шматки їжі собі до рота. Фельдшер фортеці Антонія не знаходить у його руках жодних негараздів і підозрює, що той симулює, щоб дочасно дістати шматок землі й жити з комфортом у ветеранському місті. Відслужити йому лишилося ще два роки з двадцяти. Його висікли батогами, позаяк досвід військової медицини свідчить, що таке шмагання уздоровлює різні недуги, яких не видно зовні. Але він, як і личить довголітньому легіонерові, витримав батожіння, закусивши в зубах шматок шкіри, і сила йому в руки не повернулася. Думаю, цю недугу запишуть йому як ревматизм. Це законна недуга для легіонера. Ми, офіцери, слабуємо на неї ще більше, ніж рядовий склад, бо нам час від часу доводиться, перериваючи комфортну залогову службу, лежати на твердій землі на холоді й у мокроті.

— Але, — замислено пояснив урешті Аденабар, — я не пригадую, щоб назарянин прокляв когось із нас. Навпаки, на хресті він гукав свого батька і просив його пробачити нам, бо ми, мовляв, не знали, що чинили. Тоді, щоправда, я гадав, що він просто марить, адже його батька не було там серед глядачів.

Роздратовано я мовив:

— Не розумію, до чого тут Лонгин і легіонний кат?

— Думаю, ми всі дуже злякалися через назарянина, — висловив припущення Аденабар. — Він не був звичайною людиною. Коли ті, хто були там присутні, дізналися, що він воскрес, вони ще дужче злякалися, бо у своєму одноманітному житті вояк вірить кожній чутці. Що безглуздіша чутка, то легше він повірить. І тоді вже досить лишень, щоб у нічній темряві щит загримів на підлогу або розбився сам собою старий глек з оливою, розливаючи свій вміст по землі, аж ось уже весь гарнізон на ногах і прикликає богів на допомогу.

— Але подейкують, що в місті не легше і юдеям, — повів він далі. — Ніхто вже не зважується спати сам-один. Діти прокидаються серед ночі й запевняють, що хтось чужий схилявся над ліжком і торкався їх рукою. Ну а інші розповідають, що прокидаються від того, як їм на лице крапають гарячі краплі, — але, засвітивши лампу, вони нічого не бачать. А ще розказують, що навіть члени великого синедріону миють і миють руки й справляють усілякі обряди очищення за найсуворішою буквою закону, навіть садукеї, які загалом не педанти. А от зі мною нічого поганого не стається. Мені навіть не сниться нічого поганого. А в тебе як?

— У мене? — сказав я. — Я шукаю дорогу.

Аденабар дивно втупився в мене. Він устиг допити вино до половини глека і не вважав за потрібне домішувати воду до дешевого вина, однак я не помічав у ньому ознак сп’яніння.

— Мені розповідали, — мовив він, — що доріг чимало, і багато є обманців. Як ти, громадянин, гадаєш знайти дорогу, коли юдеї й самі в ній не певні? Боюся, браму зачинять перед тобою і ти лише потовчеш собі носа об неї.

Я вразився з його слів і вигукнув:

— Тільки не запевняй, що ти, центуріон, знаєш тутешніх тихих і теж шукаєш дорогу.

Аденабар гучно розсміявся, ударив руками по колінах і вигукнув:

— Ага, спіймав тебе в пастку! Не думай, що я не знаю, що ти останніми днями поробляєш. Я теж маю друзів у місті — і більше, ніж ти, приходько.

Знову стаючи серйозним, він пояснив:

— Думаю, римляни припускаються великої помилки, тримаючи той самий легіон у цьому краї рік у рік. Деінде це нормально. Легіон знайомиться з краєм, у якому підтримує порядок. Місцеві мешканці здружуються з легіонерами і вчать їх своїх звичаїв. Прослуживши двадцять років, легіонер дістає в тому краї шматок землі, бере шлюб із тамтешньою жінкою і навчає своє оточення римських звичаїв. Але в Юдеї і Єрусалимі не так. Що довше живе тут приходько, то більше він починає боятися юдейського Бога чи навпаки — аж до сліпої люті ненавидіти юдеїв. Хочеш вір, хочеш ні, але серед офіцерів-римлян, надто в маленьких залогах, є такі, що таємно перейшли в юдейську віру й дали себе обрізати. Але повір мені, я не такий. Я просто з цікавості добуваю відомості про різні дороги в юдеїв, не для вивідування, а щоби краще їх зрозуміти і не опинитися під владою їхнього лячного Бога.

— Ти сам біля хреста визнав його сином Божим, — нагадав я. — Сам пішов зі мною у гробницю і на власні очі побачив нерозвите полотно, після того як він воскрес.

— Авжеж, — погодився Аденабар. Зненацька він розчерепив об підлогу глиняну чашку, зірвався на ноги й загукав із перекошеним з люті обличчям:

— Хай будуть прокляті той юдейський цар, усе це чаклунське місто і храм, у якому нема навіть ідола, щоб їхнього бога можна було розбити на шматки! Просто дивина, що одну людину годі позбавити життя. Бувало й раніше, що розпинали безвинних, але вони не воскресали, щоб потім являтися привидами. Назарянин розладнує військову дисципліну.

Уже відлунали храмові сурми, і юдеї прочитали вечірню молитву. Крізь тонкі стіни мого покою ми почули, як із тріском зачиняються храмові брами. Юдейський Шабат скінчився. Мимоволі ми обидва глибоко видихнули з полегкості. Аденабар попросив вибачення, що зопалу розбив винну чашку, і сказав:

— Я злощуся, бо я центуріон, і мені би слід бути розумнішим за підлеглих. Але, певно, я забобонний і неосвічений чоловік, адже Лонгинів спис і руки ката не дають мені спокою. Я й сам пробуджуюся серед ночі, прислухаючись до невидимої ходи. Порадь ти — адже ти потай збираєш відомості — як мені позбутися цього юдейського чаклунства.

Я запитав:

— А що, Аденабаре, чи почуваєшся ти грішником?

Він здивовано подивився на мене і своєю чергою запитав:

— А про який ти гріх? Я дотримуюся військової дисципліни, статуту і отриманих наказів, як можу. Звісно, кожен має якісь провини на сумлінні, але, думаю, я нічим не гірший вояк і офіцер, ніж будь-хто інший. Навпаки, почувши про можливе підвищення, я вважаю, що цілком на нього заслуговую за роки служби.

— Хай буде, як ти кажеш, — зазначив я. — Якщо воно так, навряд чи Ісус Назарянин матиме до тебе щось. Мені розповідали, що він прийшов знайти не досконалих, а грішників. Але від його присуду ти можеш позбутися лише сказавши: «Сину Божий, помилуй мене грішного».

— Я швидше повірю в юдейські обряди очищення, — висловив припущення Аденабар. — Геть інакше було б, якби можна було помитися і спалити різнобарвні нитки на вогні й таке всяке. Одначе, думаю, ти дуже помиляєшся щодо Ісуса Назарянина. Знайти він прийшов, як відомо, лише цей богообраний народ, Авраамових дітей, як вони самі кажуть, і нікого більше. І що з ним сталося, ти бачив на власні очі. Сам я лише виконував отриманий наказ, а отже, не відповідальний за його долю. У світі не існувало б жодного порядку, навіть не можна було би провадити війни, якби вояк починав на свій розсуд обмірковувати отримані накази. Здається, котрийсь римський полководець — забув його ім’я — звелів стратити власного сина, коли той усупереч наказу передчасно пішов з військом у наступ і здобув блискучу перемогу, але водночас порушив військову дисципліну. Так нас у всякому разі вчили в офіцерській школі.

— У мене склалося уявлення, — мовив я, — що він, назарянин, сам хотів, щоб усе відбулося саме так, як з ним відбулося, з якоїсь незбагненної для нас причини. Її ми невдовзі зрозуміємо, адже його царство усе ще пробуває на землі. Тому, гадаю, падають щити у фортеці Антонія, а сам ти прокидаєшся ночами від невидимої ходи. Це ознака, що він хоче чогось і від нас, римлян. Але тобі не треба його боятися. Він навчав сам, що злу не треба противитися злом. Як хтось ударить тебе в щоку, підстав йому другу, і таке інше, що суперечить усім розумним звичаям.

Аденабар не здивувався моїм словам, а погодився:

— Таке й мені розповідають про його вчення. Тому він, як на мене, не становить небезпеки, і я його не боюся, хоча, звичайно, було би прикро зустрітися з ним, якщо він справді усе ще потайки блукає містом. Мабуть, волосся стане в мене сторч на голові, якщо він раптом явиться мені й заговорить зі мною. Але він не являється необрізаному — так мене запевняли — а лише своїм учням і жінкам, які пішли за ним із Галілеї.

Його хитрі слова під’юдили мене так, що я забув про обережність і розповів, як бачив дивну постать у будинку Симона Киринейського і як гадав, що бачив воскреслого в подобі садівника того ж таки дня, коли він уранці встав із могили. Аденабар жалісно похитав головою і висловив припущення:

— Думаю, ти пив-гуляв в Александрії і, певно, начитався більше, ніж витримувала твоя голова. Цей клімат — не для твого тіла. Найрозумніше ти зробиш, якщо негайно виїдеш звідси. На щастя, я твій приятель і не викажу тебе, тільки пообіцяй заспокоїтися і стримуватися.

Я розбурхався від його слів і вигукнув:

— Мене вже вдосталь підозрювали в тому, що я вивідую відомості для римлян. Сам я не хочу нікого підозрювати. А то мені б здалося, що тебе послали застерегти мене від втручання у справи юдеїв.

Аденабар намагався не зустрічатися зі мною поглядом, засоромився, потер руку об руку в себе між коліньми й зізнався:

— Якщо геть чесно, командир залоги натякнув, що я міг би навідати тебе і запитати про мир, бо він не має жодного бажання, щоби друг проконсула зайшов у конфлікт з юдеями. Гадаю, через неспокійні настрої у фортеці він хотів би знати, що саме ти дізнався про дедалі химернішу змову юдеїв проти спокою й порядку. Але, звичайно, він не може звеліти шпигувати за тобою, адже ти громадянин і, кажуть, маєш рекомендаційний лист від такої високої особи, що я не наважуся її назвати. І я не маю наміру доповідати комусь про те, що ти мені по-приятельському розповів. Хіба що зазначу, що ти в розбурханому стані, як і більшість цими днями. Але про постаті й видива я міцно триматиму язика за зубами. Він суворий чоловік і не повірить у таке. Я лише виставив би себе на посміх і ризикував би лишитися без підвищення на службі, якби розповів про таке.

Він обтер обличчя, глянув на стелю і зауважив:

— Я вже подумав, що в тебе тече дах, бо мені здалося, ніби я відчуваю, як кілька крапель падають мені на лице. Це дешеве галілейське вино, либонь, міцніше, ніж я собі думав. Укладімо угоду між нами. Примири мене з назарянином, якщо ти віднайдеш його і він погодиться вислухати мене. Сам я через своє офіцерське звання не можу бігати за ним — це ти, певно, розумієш, — але я мушу мати з ним спокій.

Раптом він почав завзято чухатися, роззирнувся і подивувався:

— Тут же не має бути паразитів. Я б не порекомендував тобі цього покою, якби знав, що по тілі починають бігати паразити, щойно сядеш тут ненадовго.

Коли він отак шкрябав собі тіло, я й сам почав відчувати свербіння в шкірі, і здавалося, ніби волосся на моєму тілі піднялося сторч. Мене струсонуло.

— У цій кімнаті нема паразитів, це чиста кімната, — сказав я. — Думаю, хтось іде до нас.

Аденабар квапливо встав, загорнувся плащем і мовив:

— Якщо так, я не хочу нічим більше турбувати тебе, а піду собі. Ми вже про все поговорили, та й вино твоє закінчується.

Але він не встиг утекти, адже ми почули знизу голос господаря-сирійця і ходу, від якої рипіли сходи. Аденабар позадкував до стіни й підніс угору два пальці для захисту. Увійшов великоголовий Закхей, тягнучи з собою закутаного плащем чоловіка, який затуляв собі голову, тож я не бачив його обличчя.

— Мир тобі, Закхею, — мовив я. — Я сиджу в своїй кімнаті й палко чекаю на звістку від тебе.

— Мир і тобі, римлянине, — привітався Закхей з помітною неласкавістю. Скидалося на те, що він цілковито забув, як обвивав руками мені шию і цілував мене, захмелівши від вина Симона Киринейського. А чоловік, якого він вів із собою, відсахнувся, побачивши Аденабара, й запитав:

— Хто це?

Господар-сирієць, який увічливо припровадив їх сюди, мовив у дверях:

— Це просто один центуріон з фортеці Антонія і, незважаючи на своє звання, мій добрий друг. Ви його не бійтеся. Він розуміє юдеїв, і ви не занечиститеся ні від нього, ні від мене та мого будинку, вступивши сюди.

Незнайомець ударив Закхея у вухо й вигукнув:

— Виходить, таки зрада, і ти завів мене в пастку, ти, гірший за Юду Іскаріота! — Він обернувся, щоб тікати, але я встиг заступити йому шлях, міцно вхопив його за руку і стримав його, бо мені здалося несправедливим те, що він так мерзенно вдарив калікуватого Закхея.

Закхей потер щоку, боязко видивляючись на мене й Аденабара, і запевнив:

— Якби я це знав, я б нізащо не привів тебе сюди. Римлянин хитріший, ніж я думав. Удар мене і в другу щоку. На це я цілком заслуговую.

Аденабар своєю чергою подивився і на Закхея, і на його товариша й мовив:

— Підозрюю, що я впізнаю тебе, юдею, з твого обличчя і винуватого виразу. Інакше ти б так не полохався, побачивши римського центуріона. Щоб ти часом не був спільником того юдейського царя, якого ми нещодавно розіпнули. Ти й говориш як галілеянин.

Переполоханий Закхей почав заступатися за товариша й божитися:

— Ні-ні, ти геть помиляєшся, пане центуріоне. Він митар і податківець, як і я. Ми обидва — щирі друзі римлян, як і всі Ізраїлеві діти, що люблять мир і порядок.

Але незнайомець мовив:

— Не нагромаджуй іще більше гріха на сумлінні, Закхею. Ні ти, ні я не є друзями римлян. Авжеж, я колишній митар, але я покаявся в скоєному й дістав прощення і за цей гріх.

Я поспіхом відпустив його лікоть і зніяковіло потирав свою руку, немов її обпекло вогнем.

— Мир тобі, — сказав я. — Здається, я знаю, хто ти, і не бійся центуріона, бо він не бажає тобі зла. Навпаки, він хоче примиритися з твоїм паном, наскільки це можливо.

Тут незнайомець випростався, подивився просто на мене, а далі на Аденабара, і мовив:

— Я не соромлюся імені свого Пана, бо хто його відречеться, від того й він відречеться у своєму царстві. Я Матвій, один із тих дванадцятьох, яких він обрав, і навіть смерть не має влади наді мною, а навпаки — він дає мені вічне життя у своєму царстві. Вас, римлян, він вкине до темряви зовнішньої. Там буде плач і скрегіт зубів.

Це було новим для мене. Вражений, я вигукнув:

— Не знав я, що він казав такі суворі слова. Але мир тобі, і хай буде благословенна ця кімната, бо ти погоджуєшся вступити в неї ногою, ти, царів посланцю. Сідай — і ти, Закхею, теж, — і розкажи нам про свого пана, адже я палко бажаю довідатися про нього ще щось.

Матвій обережно сів, а Закхей у страху припав йому майже до колін. Матвій недобре роздивлявся Аденабара і звинувачував:

— Твої легіонери, певно, оточили будинок у вечірній темряві. Я б не подумав, що римляни вигадають таку підступну пастку.

Аденабар зажурився і емоційно мовив:

— Ти, галілеянине Матвію, не винувать нас, римлян, за все зло. Навіть проконсул не хотів засуджувати твого вчителя — самі юдеї силоміццю змусили його до цього. Я не маю жодного конфлікту з тобою і твоїм царем, і, про мене, можеш ушитися куди хочеш, якщо тобі вдасться оминути міських поліціянтів. Це синедріон може мати до тебе справу, але не ми, римляни.

Думаю, Матвієві стало соромно за його переляк, бо зрозумівши, що він у безпеці в моєму помешканні і що ми не чигаємо на його душу, він, як це буває в юдеїв, загонорився і мовив:

— Я не прийшов би до тебе, римлянине, якби вже аж задосить не наслухався про тебе. Не знаючи закону і пророцтв, ти, необрізаний, шукаєш, мовляв, дорогу, вводиш в оману нетямущих жінок і шпигуєш за нашими таємницями. Все, що я можу зрозуміти, — це те, що в тебе вселився біс або ти чаклун, коли зміг задурити навіть Івана, щоб він відповідав на твої запитання. Відійди від нас, топчи свою стежку і не втручайся у справи, в яких ти нічого не можеш зрозуміти. Я те прийшов тобі сказати, щоб ти більше не чіплявся до жінок, у яких потьмарився розум.

Його сповнені несприйняття слова гірко вразили мене. В душі я відчув, що він став мені неприємним, і я хотів полаятися з ним, але мусив дивитися на його обличчя. У його лиці й очах і в зморшках на чолі я бачив щось те саме непоясненне, що вирізняло його, царевого учня, з-поміж усіх інших людей. Певна річ, він знав і розумів це краще, ніж я будь-коли міг зрозуміти. Тому я покірно сказав:

— Я не сперечаюся з тобою. Просто я гадав, що його дорога розкривається всім, хто хоче її шукати з простотою й покірністю в серці. Я гадав, що браму відчинять мені, якщо я щиро постукаю. Але поясни бодай, чому він сам показався мені в будинку Симона Киринейського.

Закхей прохально подивився на Матвія, але обличчя в того потвердішало і він відказав:

— Наш пан прийшов шукати Ізраїлевих втрачених. Тому він покликав мене, коли я сидів за митарським столом у Капернаумі. Я відразу встав і пішов за ним. Заради нього я полишив свій будинок і речі, й родину я теж покинув. Закхей теж був з Ізраїлевих втрачених, та й Симон Киринейський є членом грецької синагоги і ніс його хреста. Ми ще могли би зрозуміти, якби він їм обом показався, але нізащо не повіримо, щоб він показався необрізаному римлянинові. Тому ми обмірковуємо це поміж собою. Ще менше, ніж ми могли би повірити видінням жінок з потьмареним розумом, ми повіримо римлянину. Може, ти маг і чаклун і прагнеш нашого знання для здійснення темних задумів. Може, ти той самий чоловік, який, як стверджує сліпий жебрак, перетворив камінь на хліб, зловживши іменем нашого вчителя. Так само ти потьмарив розум Симона Киринейського і Закхея, а тому все, що за твоєї присутності відбулося в будинку Симона Киринейського, нагадує чаклунство і аж ніяк не царство.

Закхей закивав головою й підтвердив:

— Так-так, у мене потьмарився розум і я був пригнічений через усе почуте. Він зачаклував Симона Киринейського, який від цих чарів побачив примару свого слуги Елеазара, коли той іще був у дорозі з поля до міста, а тоді спокусив Симона напоїти нас міцним вином, і в нас геть усе перемішалося в голові. Я швидше повірю тобі, Матвію, якого я знаю, ніж римлянину, якого не знаю.

Обертаючись до мене, він повів далі:

— Симон Киринейський теж одумався і не хоче більше нічого про тебе знати, бо ти не з Ізраїлевих втрачених. Він не бажає тобі зла, хоч ти чаклунством спричинив йому неабиякі грошові втрати. Але краще тобі більше не шукати його товариства, бо обманців і справді надто багато.

Думаю, Матвій зрозумів моє пригнічення і шанував мою покору, коли я, не перечачи, відвернув голову, щоби приховати сльози. Роздобрюючись, він мовив:

— Зрозумій і нас, римлянине. Я не хочу шукати в тобі лихих спонук, а намагаюся пояснити все з якомога кращого боку. Можливо, ти не чародійник, а просто тобі допікає сильний біс, який змусив тебе зловжити іменем нашого розіп’ятого вчителя, хоч ти не знаєш ні його самого, ні таїни його царства. Я за це тебе суворо попереджаю, бо лише нам, обраним ним самим, він дав владу і силу уздоровлювати хворих і виганяти бісів з допомогою його імені. Ми не витримали випробування, це я визнаю, і через слабкість нашої віри наша сила зникла від нас, але ми знаємо, що у свій час вона повернеться. А доти ми можемо лише, не сплячи вночі і молячись, чекати на його царство.

Докірливо дивлячись на мене, він здійняв руку в мій бік, і я відчув у ньому силу, хоч сам він це заперечував. Адже хоч він стояв далеко від мене і не торкався мене рукою, мені здавалося, ніби він міцно доторкнувся до мене рукою.

— Відкидаючи тебе і твою оману від нас, — мовив він, — я можу лишень послатися на його власні слова. Ще заздалегідь він попереджав нас такими словами: «Не давайте святого псам». І він прийшов не спростовувати закон і пророцтва, а виконати їх. Нам він заборонив іти поміж поган чи навіть до самарянських міст. То як ми можемо відкрити його дорогу і правду тобі, римлянину?

Я навіть не образився, хоч він за грубим звичаєм юдеїв назвав мене, громадянина, псом. Пригнічення моє було таким глибоким, що я сказав:

— Мені здавалося, що він геть інше говорив, але мушу тобі вірити, адже він покликав тебе у свої посланці. Отже нехай я буду лише псом у твоїх очах, але й пса терплять у будинку його господаря, і пес чує господарів голос і слухається господаря. Ваші священні рукописи не такі вже невідомі для мене, як ти думаєш. Дозволь мені послатися на Ізраїлевого царя, який сказав, що живий пес кращий за мертвого лева. Хіба ти не дозволиш мені мати бодай місце живого пса перед брамою царства?

Не вірячи своїм вухам, Аденабар, який до того мовчав, схопився на ноги, здійняв пальці ріжками й вигукнув:

— І ти, громадянин, так схибнувся, що благаєш про місце собаки перед брамою юдейського царя?! Поправді, тебе тут зачаклували й вивернули тобі очі в голові, і таємне вчення воскреслого страшніше, ніж я думав.

Закхей притулився до Матвія, але чіпати їх Аденабар аж ніяк не наважився. Навпаки: заспокоївшись, він прохально здійняв руку і пояснив:

— Я вояк і центуріон і не прогрішився проти твого пана свідомо, коли, дотримуючись наказу, відданого мені як вояку, наглядав за його розп’яттям. А все ж таки примири мене з твоїм паном — я з дорогою душею вмию руки за юдейським звичаєм, або знищу свою стару одежу, або повишкрябую квашене зі шпарин у стіні, або зроблю ще щось, що ти лиш вигадаєш мені для мого очищення. Я не хочу мати сварку з твоїм паном і ніяк не прошуся в його царство, а краще піду собі в мирі своєю дорогою.

Матвій, я думаю, зрадів, помітивши, що і йому, й іншим Ісусовим учням нема вже чого боятися з боку римлян, принаймні наскільки це залежить від Аденабара. Він сказав:

— Мені розповідали, що він сам на хресті пробачив римлянам, бо ви не знали, що чинили. Мене там не було, і сам я цього не чув, але, про мене, йди собі в мирі.

Аденабар палко запевнив:

— Так-так, я, мабуть, не знав, що чиню, але хоч би й знав, не міг би, бувши вояком, учинити щось інше. Тому твої слова — полегшення для мене, і я вірю, що і твій пан теж не шукає сварки зі мною.

Утім, Матвій знову обернувся до мене, витер очі й стомлено мовив:

— Про тебе я не знаю, що думати. Твоя покора говорить на твою користь, і ти не розмовляєш так, як розмовляють біси.

Він емоційно здійняв руку, засперечався сам із собою й зазначив:

— Але ніяк я не можу визнати тебе своїм братом, адже ти поганин і римлянин і їси нечисте. Був би ти бодай прозеліт, але кутаси твоєї одежі не роблять тебе сином Ізраїлевим.

Тут і Закхей ударив рукою собі в худі груди й запевнив:

— Ні, він не Ізраїлів втрачений, як я. Ісус сам визнав мене сином Авраамовим, а цей чоловік необрізаний. Як він може потрапити в лоно Авраамове?

Я нагадав йому:

— Ще вчора ти казав інакше, навіть обвивав мені руками шию і по-братерському цілував.

Але, кажучи це, я добре відчував, як міцно обидва ці юдеї тримаються свого заповіту з Ізраїлевим Богом і відкидають усіх решту за межі цього заповіту. Закхей став потворним у моїх очах.

А він узявся переконувати:

— Я був змучений дорогою і ще знетямлений через усі ті єрусалимські події, про які почув. А ще ти спокусив мене випити міцного вина. Я не знав, що чинив, але вже краще розумію.

Аденабар глузливо зауважив мені:

— На твоєму місці я б уже давно повірив. Ти дістав по вухах, і по тій, і по тій щоці, і що більше ти повертатимеш голову, то більше діставатимеш по вухах. Полиш своє чудацтво і повір уже, що їхній цар воскрес не для тебе.

Проте навіть полишивши надію, я ще сказав уперто:

— Моя голова — це моя голова, і я роблю з нею, що хочу. Лише в кесаревій волі наказати, щоб моя голова упала на землю, відтята мечем. Іди собі в мирі, Аденабаре, адже тобі вже не треба нічого боятися.

Аденабар був проти:

— Я не хотів би лишати тебе, беззахисного, з цими двома чоловіками.

Закхей потяг Матвія за руку й мовив:

— Ні-ні, ми підемо. Ви лишайтеся вдвох, римляни, наша дорога — це не ваша дорога.

Але я не відпустив їх. Я провів Аденабара надвір, не слухаючи його попереджень, повернувся назад і принизився, кинувшись навколішки перед безжальним митарем і попросивши:

— Пожалій мене, покликаний і обраний ним. Що такого видатного у твоєму вченні, якщо ти виявляєш приязнь лише своїм братам? Таж і ми, римляни, так робимо. Його вчення здалося мені милосердим, а ось твоє серце — воно з каменю, коли ти так відкидаєш мене. Зі щедрого стола багач кидає залишки псам, хай би і зневажав їх. То навчи мене.

Те, що Аденабар уже пішов, заспокоїло Матвія. Він знову сів, послабив свій опір і затулив лице руками, аж я раптом зрозумів, що він карається іще дужче, ніж я. Він заговорив інакшим голосом і сказав:

— Зрозумій мене і не винувать за безжальність. Це розбиває мені серце, яке й так уже розбите. Адже ми як вівці, яких порозганяла вовча зграя. Хоч ми вдаємося один до одного в біді, кожен із нас у глибині душі заблукалий, втративши нашого Пана. Ох, римлянине, навіщо ти мучиш мене? Ми не маємо іншої ради, як твердо боронити те, що в нас лишилося. Ми й між собою сваримось і зранюємо один одного словами, бо Петро каже одне, а Іван щось інше, і не всі з нас іще в змозі повірити й зрозуміти, що він устав із могили. Ти просишся до нас в овечій одежі, але звідки ми знаємо, що всередині ти не вовк? Не збирають на тернині виноград. Як ми можемо сподіватися від римлянина чогось доброго?

Заламуючи руки, він виливав душу:

— Він велів нам любити ворогів своїх і молитися за тих, хто нас переслідує, але як людина може так чинити? І ще він казав: «Коли твоє праве око спокушає тебе — вибери його і кинь від себе. Якщо права рука спокушає тебе — відітни її і кинь від себе». Доки він був серед нас, ми вірили йому, та коли він пішов від нас, сила нас залишила і ми заблукали. Як ми можемо відрізнити, хто поправді розуміє, а хто облудно, коли ми самі ще не дійшли до розуміння?

— Але, — відчайдушно сказав я, — певно, він навчив вас молитися по-правильному, і встановив з вами заповіт, і дав вам містерію, яка поєднує вас із ним, бо він же не був лише людиною.

Закхей тривожно поплескав Матвія по плечі й застеріг:

— Бачиш, ось він уже випитує наші таємниці, на яких навіть я не знаюся. Він хитрий чоловік, попри безневинну зовнішність. Ось і мене він споїв, щоб випитати, у що саме втаємничив мене Месія в моєму будинку.

Проте Матвій не загарячився. Навпаки, скидалося на те, що він заспокоївся і розмірковував над моїми словами. За хвилину він зауважив:

— Твоя правда, приходьку. Він справді навчив нас молитися по-правильному і ствердив з нами заповіт. Але тебе я не можу навчити того, що він дав лишень нам.

Здавалося, він уже не гнівався на мене, і його єство налилося лагідністю. По-дитячому всміхаючись, він склав долоні докупи і сказав:

— Він сам найкраще розумів, навіщо покликав нас усіх. Певно, він у кожному з нас побачив щось таке, що потрібне для будування його царства, хоч ми цього тоді не розуміли. Ідучи за ним, ми заздрили один одному і сварилися між собою через його науку, знову і знову просили його краще роз’яснити свої слова. І я й досі не розумію, чому він обрав у свої найближчі саме Петра, Якова й молодого Івана, і навчав їх такого, чого не навчав нас, інших, і вів їх із собою на гору, і дозволяв їм бачити таке, чого ми, інші, не бачили. Чому він обрав ще й Юду Іскаріота і давав йому опікуватися нашою грошовою калитою, цього я теж не розумію, але, напевно, він мав і на це свої причини.

Усе ще цупко стуливши долоні, він по-дитячому втупився поглядом перед собою і пояснював:

— Я митар, а тому вмію ще й по-грецькому читати-писати, а також робити складні обчислення і користуватися різними мірами та гирями. Тому я й досі мушу подумки ретельно міряти і зважувати все, що кажуть і що відбувається. А що нових мір я не маю, мені доводиться користуватися старою. Ця стара міра — це міра Мойсея й пророків і священних рукописів, і цією мірою годі поміряти поганина. Ні, я не можу, як би не старався. А втім, у мене в серці тривога, бо саме через ті мої риси, завдяки яким він, певно, вибрав мене, мені довелося геть по-особливому затямити собі його власні слова: «Якою мірою ви міряєте, такою і вам відмірять». Я маю немов передчуття, що він сам дав нам нову міру, але яка вона — цього я ще не розумію. Тому я знову і знову мушу повертатися до старих мір, яких іще змалку навчився.

Ті слова вдарили мені в душу, і я згадав свого доброго вчителя на Родосі, який навчав мене, що мірою всього є людина. Тому недосконалість, скептицизм та помилковість були і дотепер є для мене єдиною мірою, якою я здатен міряти життя і світові події. Це вчення зробило мене терпимим до чужих слабин, а також і до своїх, тож я не можу нікого занадто суворо засуджувати. Людина може мати прагнення до добра, але його повне здійснення, а з цим і досягнення повної краси, для неї неможливе, бо вона — лише людина. Це знання робить мене сумовитим, але з другого боку воно допомагає мені терпіти самого себе, і врешті я вдовольняюся тим, що прагну лише збалансованої середини, після того як помітив, що надмірна суворість стоїків у здійсненні доброчесності — така сама обтяжлива, як і надмірне насолоджування. Щоправда, внаслідок моєї пристрасності я так і не досяг середини — мене хитає то в той бік, то в той. Утім, прагнення середини, на мою думку, найкраще вистачає, щоб відповідати мірі людини.

Однак, немов як спалах, я зрозумів Матвієві слова й відчув, що Ісус Назарянин справді несе нову міру в світ. Одночасно людиною і сином Божим він ходив по землі й повернувся з могили, щоб довести своє божественне походження. Дана людиною, нова міра була б лишень іще однією мірою серед інших людських мір, підвладною дискусії та критиці, а ось дана ним — вона не є осяжна розумом чи полемічна, вона — єдина справдешня міра, засвоєння якої може врятувати людину.

Але якою є ця нова міра? Як мені це знати, коли ним самим вибраний посланець іще тільки передчуває її? І чи не призначена вона лише для юдеїв, які вважають себе богообраним народом і цим відділяють себе від усіх інших народів? Адже саме юдеї відкинули свого царя.

Здавалося, ніби Матвій був спроможний стежити за моїми думками, бо він сказав:

— Ми блукаємо в темряві поміж старим і новим і ще не розуміємо його царства. Ми повірили, що він обрав нас дванадцятьох для панування над дванадцятьма ізраїльськими племенами. Через Месію Ізраїль пануватиме над усіма народами світу. Адже ми не можемо відмовитися ні від пророцтв, ні від рукописів. Ця суперечність занадто лячна, щоб ми могли її зрозуміти. Очищаючи храм, він сам назвав його домом його отця. Як ми можемо відкинути заповіта, укладеного Богом з Авраамом та Мойсеєм? Увесь Ізраїль розпадеться. Тому ми не можемо відкривати його дорогу стороннім і поганам. З таким самим успіхом ми могли б їсти нечисте. Іди геть, спокуснику.

Закхей мовив:

— Я прослужив римлянам і запізнався з ними. Тому вивільнення моє стало солодким. Чудово було, після того як заблукав, повернутися в Авраамове лоно. Більше нас не спокушай. Нам і так непросто дається терпіти все решта.

Але, дивлячись на його калікуватість і розуміючи його самовдоволеність, я згадав про свій гонор і мовив:

— Нехай буде по-вашому. Я принизився до пса перед вами. Тепер я розумію, що вам обом шкодить юдейська жадібність. Ви хочете скнаристо тримати в себе все, не даючи іншим, хоч самі ще не розумієте, що відбулося. Я теж не розумію. Але я розумію те, що якщо Бог народжується людиною на землі, страждає і вмирає людиною, а потім воскресає з мертвих, то це стосується кожної людини в околі землі і аж ніяк не тільки вас, юдеїв. Тому я маю намір знову і знову пізнавати його загадку й шукати його — якщо не з вами, то окремо від вас. Ідіть собі в мирі.

Матвій підвівся, щоб іти, а Закхей виснув на ньому, вороже поглядаючи на мене. Однак Матвій не був ворожий. Витираючи собі рукою чоло, він сказав:

— Твоя думка занадто абсурдна, щоб я міг іще її зрозуміти. І я справді не збагну, як це могло би статися. Чи може Ізраїлів Бог отак поширити свою владу на всі народи, і щоб ніхто вже не був приречений на довічну муку? Але ні, ні. Сам він, коли був живий, казав, що багато покликаних, та вибрано мало.

Матвій почав шалено обтирати собі лице й тіло, немов струшуючи з себе павутиння, і загукав:

— Ні-ні, це спокушання й бісовщина! Він сам попереджав нас і казав, що аж ніяк не кожен, хто визнає його Господом, потрапить до царства. Його власні слова я пам’ятаю цілком точно. «Багато хто скаже мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не ім’ям твоїм пророкували, хіба не ім’ям твоїм демонів ми виганяли або не ім’ям твоїм чуда великі творили? І їм оголошу я тоді: “Я ніколи не знав вас, відійдіть від мене, хто чинить беззаконня”». Ті його слова засуджують тебе, хай би чого ти не домігся, зловживаючи його іменем для чаклунства. Лише собі ти цим нашкодиш, аж ніяк не нам, яких він знав і досі знає.

По цих Матвієвих словах я затремтів зі страху, бо згадав, як, зустрівши сліпого на дорозі, випробовував силу його імені, і камінь перетворився на сир у руці в сліпого. Але нічого поганого я на думці не мав. Тому я сподівався, що Ісус Назарянин пробачить мені скоєне, хай би його учні й не пробачили. Проте я вже зрозумів, що не маю права зловживати силою його імені, бо не знав його так само, як знали його обрані ним самим.

Тому я упокорився й погодився:

— Я визнаю, що недосить його знаю. Я не маю права користуватися його ім’ям. Але ти даєш мені багато приводів для роздумів, і Ісус Назарянин, як видно, не був таким лагідним та милосердим, як я гадав, якщо він вимагає, щоб я видряпав собі око чи відтяв руку, аби мати змогу іти за ним. Ти точно його правильно зрозумів, коли він так казав?

Матвій прямо не відповів, а сказав:

— Не думаю, що мій Пан вимагає чогось від тебе, адже ти не з нами всіма і приречений на загибель. Сумніваюся, що тобі може бути місце в його царстві, якщо ти спершу не визнаєш Авраамового, Ісакового і Якового Бога й закону і аж тоді підеш шукати його дорогу.

Я серйозно обдумував його слова, а він уже ступнув на поріг, забираючи Закхея з собою. Відчайдушно я вигукнув:

— Якби я міг тобі повірити, людино! Адже навіть у Римі буває, що котрийсь громадянин з кохання до доньки багатого юдея дає себе обрізати і скоряється вашому ярму. Звичайно, дорога Ісуса Назарянина — це, думаю, щось більше, ніж найгарніша жінка і найщедріший посаг. Щоби знайти його царство, я, мабуть, ладен би зробити будь-що, але щось у мені опирається, і я не вірю тобі. Ти й сам визнаєш, що повертаєшся до старого, бо ще не розумієш його нової міри.

Однак Матвій загорнувся плащем, затулив голову, вийшов у двері й у темряві спустився сходами, забираючи з собою Закхея, і ні той, ні той не побажав мені миру. Коли вони пішли, я вкинувся на ложе в такому пригніченні, що мені хотілося бути мертвим. Обіруч я стискав собі голову й питав себе, хто я і як я опинився в цьому стані. Я подумав, що краще, певно, мені було б утекти з цього примарного міста, в якому ніщо не відбувається так само, як деінде, і яким панує безідольний Бог. Тут мене цураються і мною гребують, через те що я римлянин. Незбагненне царство Ісуса Назарянина — не для мене. А от якщо я зберу свої речі й поїду до римської Кесарії, я зможу розважитися в театрі й цирку, робити ставки на перегонах і знайти для себе досхочу радості.

Думаючи про це, я неначе видінням побачив себе як живого колись, як минуть роки. Звідкись іззовні я бачив себе. Бачив розжиріле тіло і набрякле обличчя. Голова моя полисіла, частина зубів випала, але, вперто лепечучи, я повторював уже тисячу разів повторену мною оповідь тими самими словами. Хітон мій був заплямований вином і блювотою, і мене оточували флейтисти й повійниці, які марно намагалися пробудити мої чуття, ослаблі до сприйняття насолоди. Ось яке мене чекало майбутнє, якби я відступив, пішов геть і повернувся до пошуків середини. А потім — полум’я кремації, і прах, і тінь.

Я не бунтував проти цього видіння, хоч воно було потворніше й відразливіше порівняно з тією гадкою, на яку навела мене моя філософія. Я міг скоритися йому, але воно мене не приваблювало. Мені дано ще другий шанс. Він привів мене з Александрії до Йоппе, звідти — на розпинальний пагорб перед Єрусалимом, а потім — у порожню гробницю. Цієї правди ніхто не може мені заборонити. Повільно повертався до моєї голови здогад, що все це відбулося зі мною недарма, навпаки — я й досі по-своєму залишаюся свідком чогось такого, чого раніше на світі не бувало.

Його царство все ще пробуває на землі, після того як він устав із могили. У безрадісній самотності посеред темряви примарного міста мені здавалося, ніби його царство перебуває близенько до мене, на віддалі лише дотику, кроку, внутрішнього трепету. Мене заполонила невимовна спокуса покликати вголос Ісуса Назарянина, сина Божого, але я, бувши стороннім, уже не зважився звертатися до його потужного імені.

Втім у мені щось проясніло, і новий здогад уразив мене настільки, що я здивовано підхопився й сів на ложі. Якби його учні не погребували мною, а взяли мене до себе, навчали мене й усіляко старалися переконати мене в учинених ним дивах і в його воскресінні, тоді б я напевно сумнівався в душі, ставив їм хитромудрі запитання і намагався би словами зловити їх на суперечностях. Натомість їхній неприязний опір спонукає мене ще впертіше вірити в реальність царства і у воскресіння Ісуса Назарянина, а тому в мені вже нема сумніву в цих найнеймовірніших речах — я визнаю їх правдивість. Учні отримали забагато нараз, щоб могти відразу все перетравити. А от мені порівняно з ними дісталося лише обмаль і дещиця, але в це я вірю, і моє життя й моя філософія виробили в мені зрілість до сприйняття нової міри, позаяк людська міра мене вже не задовольняє і я не маю ярма юдейських звичаїв та закону, яке приковувало б мою свідомість до старої.

Тут догоріла олія в моєму світильнику, полум’я блиснуло, посиніло й згасло, і я відчув у ніздрях запах горілого. Але я не злякався пітьми й самотності, як іноді буває, коли зненацька згасне лампа. Темрява була поза мною, але заплющуючи очі, я зрозумів, що всередині мене — світлість, і досі я такого не спізнавав. У мене мовби були другі очі всередині. Ті очі бачили яскраве світло, попри те що мої стулені повіками очі бачили лише пітьму. Я пригадав зустрітого мною садівника, і в голові у мене забриніли його слова: «Я знаю своїх, і свої мене знають».

Покірний і трепетний, я сказав уголос із заплющеними очима:

— Я не наважуюся сказати, що знаю тебе, але усім серцем хотів би тебе знати і сподіваюся, що ти знатимеш мене й не гребуватимеш мною.

Коли я це сказав, у мені з’явилася тиша і просте знання, що все відбувається зі мною саме так, як має відбуватися, і я не можу нічого здобути нетерплячістю. Я мушу вдовольнитися тим, що коритимуся й чекатиму. Час зупинився в моїй свідомості, і здавалося, наче разом зі мною зупинився в чеканні весь окіл землі.

З цього стану екзальтації я отямився аж коли відчув дотик руки на моєму плечі. Стрепенувшись, я розплющив очі. Я все ще сидів на краю свого ложа, а господар-сирієць нечутно для мене ввійшов до кімнати зі світильником у руці і торкнув мене за плече.

Він поставив світильник біля себе, сів навпочіпки на підлозі переді мною, стурбовано похитав головою, посмикав собі бороду, помацав сережку в вусі й урешті сказав:

— Що з тобою? Може, ти захворів; і чому ти бурмочеш сам до себе в темряві? Це погана ознака, і боюся, що твої гості-юдеї зачарували тебе так, що ти перестав бути самим собою.

Лише його стурбовані слова цілком повернули мене в дійсність і в кімнату, де я був. Але те, що він прийшов, мене не зажурило. Навпаки, я весело розсміявся, поплескав його рукою по тімені й запевнив:

— Я аж ніяк не захворів, а навпаки — здоровіший, ніж будь-коли, бо нарешті я розумію, що просте життя краще за складне життя. Мене вже не мучать спокусливі думки, і мої гості-юдеї дали мені святий спокій і геть не хочуть знатися зі мною. Тож не бійся за мене, адже я уздоровився від своїх недуг.

Моя очевидна радість заспокоїла Карантеса. Зате він поремствував:

— Той малий юдей зневажив мій поріг, і вони лишили по собі неспокій у моєму будинку, аж мої діти плачуть уві сні, а коли сам я намагався заснути, мені здалося, ніби на мене падає дощ. Тому я прийшов подивитися, як ти почуваєшся, і приніс тобі другий світильник, щоб ти не боявся на самоті у темряві.

Я запевнив його, що анітрохи не боюся темряви, і сказав:

— Мені здається, що я вже ніколи не боятимуся темряви й не буду сам-самісінький навіть тоді, коли буду наодинці. Цей світ — примхливий, і я вже не хочу осягати його розумом. Коли я був у найглибшому пригніченні і згаслий, мов цей світильник, у якому закінчилася олія, зсередини мене зринула радість. Я геть невгамовно радісний, аж хочеться смикнути тебе за бороду, щоб і тебе розвеселити.

Але Карантес запропонував:

— Тоді збудуй собі будинок, посади дерев, візьми собі дружину й заведи з нею дітей, і твоя радість стане цілковитою. Аж тоді ти знатимеш, що живеш.

— Усе має свій час, — мовив я, — гадаю, ще не пора мені робити все те, що ти пропонуєш.

І я не хотів його журити подальшими розмовами про Ісуса Назарянина. Я похопився, що дуже зголоднів, бо коли писав, їжа мені не йшла. Це порадувало його дужче, ніж будь-що інше, що я міг би йому сказати, тож ми разом зійшли вниз, ще коли родина його спала, вийняли хліб, оливки і салат, попоїли разом і випили стільки вина, що Карантес почав хихотіти.