Таїна царства

Четвертий лист

Марк — Туллії.

Розповідаю далі все по порядку, що зі мною відбулося.

Фортеця Антонія похмура й тісна. Я не хотів більше там мешкати під постійним наглядом. Та й проконсул готувався до повернення до Кесарії, свого резидентського міста. Я подарував йому на щастя єгипетського жука, а Клавдії Прокулі — александрійське люстро. Повернутися я пообіцяв через Кесарію. Цього зажадав від мене Понтій Пилат, бо він не хоче відпускати мене з Юдеї, не допитавши мене спершу. Клавдія Прокула теж заприсягла мене розповісти їй згодом усе, що дізнаюся про воскреслого.

Командирові гарнізону я подарував чималеньку суму, щоб лишитися із ним у добрих стосунках і щоб у разі потреби дістати пристановище у фортеці. Але я вже примітив, що в Єрусалимі мені не загрожує жодна небезпека, якщо тільки я шануватиму юдейські звичаї і не дратуватиму людей своїми власними.

До центуріона Аденабара я почуваю справжню приязнь. За його рекомендацією я влаштувався не у великому заїзді, а в покої його знайомого, дрібного крамаря-сирійця, поблизу палацу Хасмонеїв. Змолоду я знаю сирійські звичаї та богів і знаю, що вони полюбляють делікатеси, тримають кімнати в чистоті і є чесними в усьому, крім обміну грошей.

Сам крамар мешкає з родиною на першому поверсі й виставляє на весь день прилавок на вулицю перед будинком. Зовнішніми сходами я маю змогу вийти просто на дах, тож я можу іти собі й приходити, коли заманеться, і приймати гостей без будь-чиїх розпитів. На цій перевазі покою наввипередки наголошували і Аденабар, і його друг крамар. Дружина і донька крамаря подають їжу мені до кімнати і стежать, щоб у глеку, почепленому там на гачок, постійно була свіжа вода. Ну а сини навперегін бігають виконувати мої доручення і купувати мені вино, фрукти й будь-що, чого я часом потребую. Ця родина, маючи задовільний прожиток, рада, що я оселився в них за плату після того, як закінчилися свята і з міста роз’їхалися мандрівники.

Призвичаївшись до нової оселі, я почекав, щоб запалилися зорі, а тоді спустився зовнішніми сходами на вулицю. Никодимова гончарня — це настільки відоме місце, що я знайшов його без великих зусиль. Брама там була прочинена, і, зайшовши на подвір’я, я зустрів у темряві слугу, який тихо запитав:

— Ти той, на кого чекає мій господар?

Сходами він завів мене на дах, і юдейське зоряне небо було таке яскраве, що він міг не світити мені. На даху я побачив підстаркуватого чоловіка, який сидів на подушках. Він дружньо привітався зі мною і спитав:

— Це ти — той, хто шукає Бога, той, про кого сповістив мене банкір Аристен?

Він запросив мене сідати поруч із ним і відразу почав монотонним голосом розповідати мені про Ізраїлевого Бога. Почав він зі створення неба і землі й устиг дійти до того, що Бог створив людину із земного пороху за своїм образом, коли я нетерпляче перервав його і мовив:

— Ізраїльський учителю, це все я чув і сам читав по-грецькому у ваших священних книгах. Я прийшов до тебе, щоб ти розповів про Ісуса Назарянина, юдейського царя. Це ти, напевно, знаєш, адже приймаєш мене у себе на даху в темряві.

Никодим сказав тремтливим голосом:

— Його кров — на мені й моєму народові. Я мучуся і до смерті пригнічений через нього. Те, що він став учителем, — то було від Бога, адже ніхто не міг би творити такі чудеса, якби його не прислав Бог.

Я мовив:

— Він був більше, ніж учитель. Я й сам тремчу в глибині душі через нього, хоч я чужинець. Ти, напевно, знаєш, що він встав із могили, хоч ти сам був там, загортав його у полотно і закривав у гробниці до настання вашого Шабату.

Никодим здійняв обличчя до небесного зоряного світла й жалібно вигукнув:

— Я не знаю, чому вірити!

Я показав на зоряне небо і спитав:

— Чи був він зоряним хлопчиком, про якого пророкували?

Никодим сказав:

— Не знаю, я вже нічого не розумію і не гідний бути ізраїльським учителем. Мене ввели в оману в синедріоні запевненнями, що з Галілеї пророка не з’явиться. Це правда. В рукописах нічого не сказано про Галілею. Але його мати, яку я зустрів аж тепер, запевняє, що він народився в юдейському Вифлеємі за часів лихого Ірода. Рукописи доводять, що спаситель прийде з Вифлеєма-Ефрати. Я без кінця досліджую рукописи. Усе, що про нього пророкували, справдилося, і навіть те, що йому не поламали кісток.

Співучим голосом він почав повторювати пророцтва і перекладав їх мені. Повторював-повторював, аж я знову знетерпеливився і сказав:

— Справджуються передбачення ваших пророків чи не справджуються — мені це нічого не каже. Для мене питання лише у тому, воскрес він чи ні. Якщо він устав з могили, він — більше, ніж цар, і таких, як він, раніше не бувало на світі. Я не хитрую і не влаштовую тобі пастки, адже жодна людина вже не може йому нашкодити. Відповідай мені. У мене аж серце тіпається, так я хочу знати правду.

Никодим із ваганням зізнався:

— Мені розповіли, але я не знаю, чому вірити. Учора ввечері його учні зібралися за замкненими дверима, бо вони бояться утисків. У всякому разі більшість учнів на тому зібранні дуже боялися. І тоді розіп’ятий Ісус явився поміж них і показав їм рани на руках, ногах і в боці. А ще він дмухав на учнів. Потім він зник із кімнати так само, як і з’явився в ній. Так мене запевняли, але цьому дуже важко повірити.

Тіло моє почало труситися в темряві.

— Розкажи мені про його царство, — попросив я. — Що саме він навчав про своє царство?

Никодим розповів:

— Я подався на зустріч із ним таємно, після того як він на Песах уперше прийшов до Єрусалиму і очистив храм. Я не можу забути, що він мені казав, хоч тоді я не розумів сказаного, та й досі ще не розумію. Він промовляв, що людина не може побачити царство, якщо не народиться знову.

Я відразу пригадав орфіків та піфагорійців і їхні вчення, а також філософів, які запевняють, що людина народжується знов і знов — так, як це визначають її дії, навіть твариною чи рослиною. Мене взяло розчарування, адже це не нове вчення. Одначе Никодим безневинно вів далі:

— Я не погоджувався з ним і запитав: «А як людина, бувши старою, може народитися? Вона не може ввійти назад до утроби своєї матері й народитися знову». Тоді Ісус дав мені ключа і багато разів промовляв, переконуючи: «Хто не народиться з води і духа, той не може ввійти в царство». Воду я розумію, адже багато хто іде до пустельного братства, щоб, молячись, чекати, і по закінченні випробного терміну занурюється в водоймище. Іван теж прийшов із пустелі й занурював людей у воду, доки Ірод Антипа не звелів його вбити.

Я перебив його і зауважив:

— Ті, що посвячуються в таємний ритуал єгипетської Ісиди, довірливо заходять у темряві в глибоку воду, але дужі руки надійно виймають їх із води, щоб вони не втопилися. Це алегоричний таємний ритуал, і тут нічого нового.

Никодим визнав:

— Авжеж, у зануренні в воду нема нічого нового. Але я запитав його, що він має на увазі під народженням із духа. Ось що дослівно сказав мені Ісус, і я це запам’ятав: «Що вродилося з тіла — є тіло. Що вродилося з духа — є дух. Вітер віє, де хоче. Його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від духа народжений».

Він надовго замовк, і я обдумував його слова. На небі іскрили юдейські зорі, і в темряві я відчував міцний запах вологої глини й пахтіння випалювальної печі. По-таємничому вчення ввійшло в моє серце, хоч я безутішно усвідомлював, що розум мій не може його збагнути. Врешті я тихо спитав:

— І це все, що ти знаєш про його царство?

Никодим поміркував, а тоді розповів:

— Від його учнів я дізнався, що він пішов у пустелю перед тим, як починати навчати. В пустелі він не спав і постив сорок днів, і звідав усі неправдиві видіння та явлення, якими прив’язані до землі сили спокушають постувальника. Спокусник привів його на височезну гору, показав йому всі царства на світі та їхню принадливість і пообіцяв йому панування, якщо він погодиться впасти й поклонитися спокуснику і цим зректися місії, задля якої прийшов у світ. Цю спокусу він поборов. Потім прийшли янголи і служили йому в пустелі. Він повернувся в людський світ, почав навчати і вчиняти дива й зібрав довкола себе учнів. Оце я знаю про його царство. Це не людське царство. Тому було неправильно і злочинно засуджувати його на смерть.

Мене муляли слова про явлення і янголів, адже будь-яка чутлива людина, досить часу не поспавши і постуючи, бачить галюцинації, але вони зникають, коли вона знову поїсть і поп’є й повернеться поміж люди. Я не відступався від Никодима:

— То що є царство?

Никодим голосно застогнав, здійняв руки й вигукнув:

— Як мені знати? Шум вітру я чув. Зустрівши його, я повірив, що в ньому царство зійшло на землю. Багато й іншого він мені говорив. Сказав навіть, що Бог не для того послав свого сина на світ, щоб він світ засудив, — а щоб через нього світ порятувався. Але так не сталося. Його просто розіпнули на хресті, і він помер ганебною смертю. Цього я не можу зрозуміти. Коли його нема, нема і царства.

Серце моє казало інше, але розум змусив мене мовити насмішкувато:

— Ох, мало ти мені даєш, ізраїльський учителю. Лише шум вітру, і ти й сам не віриш щиро, що він воскрес.

— Я більше не ізраїльський учитель, — покірливо визнав Никодим. — Наймаліший я з Ізраїлевих дітей, у серці своєму збитий на землю і зранений. Але таки щось я тобі дам. Засіявши зерно, сіяч більше про нього не піклується, і ось воно проростає, вітри й дощі зеленять його, і збіжжя росте, навіть коли сам сіяч спить, аж поки воно стає достиглим і його можна жати. Так у мене, і так, може, й у тебе, якщо ти щирий. Зерно, мабуть, засіяне в мене й росте в мені. Може, й у тебе засіяно зерно, і колись із тебе зіжнуть урожай. Мені нічого іншого не лишається, як покірно чекати, визнаючи, наскільки мало я розумію і наскільки хитка моя віра.

— А я аж ніяк не вдовольнюся тим, що просто чекатиму, — нетерпляче заперечив я. — Хіба не розумієш — саме зараз усе ще свіже в пам’яті. Кожен день забирає щось із собою. Зазнайом мене з його учнями. Їм він, певна річ, розкрив таїну свого царства зрозуміліше. У мене вогонь у серці. Я готовий повірити, аби лиш мені довели правдивість усього.

Никодим важко зітхнув і упрохувально сказав:

— Його учні, ті одинадцять, що лишилися, — вони пойняті страхом, розгублені й страшенно розчаровані. Це прості чоловіки, ще молоді та нетямущі. Коли він жив, вони сперечалися між собою про його науку, розподіляли майбутні владні пости в царстві й гризлися за них. Що б він їм не казав, до самого останку вони вірили в земне царство. Ще останнього вечора, перед тим як його вночі ув’язнили, він з’їв із ними песахове ягня, як це роблять чекальники в пустелі, й запевняв, що вдруге він уже не питиме вина аж до дня, коли з ними його новим питиме у царстві. Через цю обітницю він, я думаю, не згодився перед розпинанням на хресті пригубити дурманного оцту, який пропонували йому єрусалимські жінки. Проте його обітниця заохотила найнаївніших учнів повірити, що він закличе з неба легіон янголів, щоб ті воювали за нього і заснували царство, в якому кожен учень правитиме одним ізраїлевим племенем. З цього ти розумієш, що його наука ще не визріла в них. Ті невчені чоловіки не знають, що думати, хоч безпосередньо спізнали всі його чудеса. Вони бояться за своє життя і не виходять зі сховків. Якщо ти з ними зустрінешся, ти напевно збентежишся від їхніх розповідей ще більше, ніж вони самі збентежені.

Цього я не міг збагнути.

— А чому ж він вибрав самих лише простих чоловіків собі в учні? — емоційно спитав я. — Якщо він справді був такий великий дивотворець, як мені розповідають, певно, він міг би й книжників вибрати собі в послідовники.

— Ти зачіпаєш болючу для мене справу, — зізнався Никодим. — Суть мого розчарування зачіпаєш. Він кликав не мудрих і вчених, а вбогих, простих і обтяжених. Промовляючи до великого натовпу, він, подейкують, власне й сказав, що саме прості люди блаженні, бо їхнє царство. Для мудрих і багатих він усе робив занадто важким. Певно, я міг би стати його учнем, але я мав би відмовитися від свого поста в синедріоні, ба навіть від своєї родини, продати свою гончарню і роздати гроші біднякам. Такі суворі умови він поставив, щоби зробити неможливим для мене піти за ним. Утім, він і серед багатих та впливових людей мав друзів, які таємно йому допомагали. Власне, він мав відомості та зв’язки, про які навіть його учні не знали, бо він не вважав це за потрібне.

— І все ж я хотів би зустрітися з кимсь із його безпосередніх учнів, — уперто сказав я.

Одначе Никодим категорично відмовився:

— Ти не римський шпигун, це я знаю про тебе, але вони тобі не повірять, тому що бояться. З другого боку, ти теж їм не повіриш, побачивши, які вони прості. Навпаки, якщо вони розказуватимуть тобі, що бачили воскреслого сина Божого в замкненій кімнаті, ти не довірятимеш їм іще більше і подумаєш, що вони з розчарування зліпили отаку історію, щоб порятувати залишки самоповаги.

Никодим сумовито посміхнувся і мовив:

— Вони спочатку не повірили навіть жінкам, які побували у гробниці й прийшли розповісти, що вона порожня. Один із них, який сам не був присутній учора ввечері в замкненому сховку, — навіть він не повірив розповіді своїх товаришів. То як ти зможеш повірити?

Я щосили намагався умовити його відкрити мені, де ж ховаються учні царя, чи взагалі зазнайомити мене з ними, але, мабуть, він таки не цілком мені довіряв, бо відмова його була категорична. Помітивши, що він починає жалкувати, що взагалі прийняв мене в себе, я квапливо попросив:

— Порадь мені бодай, що робити, бо я не можу сидіти згорнувши руки й чекати, що щось відбудеться.

Він попередив мене, кажучи:

— Сіяч уже відсіявся. Якщо в тебе засіяно зерно, наймудріше ти зробиш, якщо покірно чекатимеш. Ну, але можеш податися до Галілеї, де він сам ходив, розшукати тихих і спитати, щó кожен з них запам’ятав із його науки. Або можеш поговорити з уздоровленими ним хворими, щоб пересвідчитися, що ніхто, крім сина Божого, не міг учинити таких див, як він, коли був живий.

Я був не в захваті від його пропозиції.

— А як я впізнаю тихих? — запитав я. — Галілея далеко, і я чужинець.

Никодим повагався, проте навів мені розпізнавчу ознаку, кажучи:

— Запитай дорогу, коли прямуватимеш, але якщо хтось похитає головою і скаже: «доріг чимало, і багато є обманців, а я не хочу обманювати тебе», тоді ти відповіси: «є лише одна дорога, покажи її мені, бо я тихий і покірний у серці своєму». За цим вони впізнають тебе і довірятимуть тобі. І ти не можеш їм нашкодити, хай би й виказав їх, бо вони тримаються заповідей, сплачують податки і не завдають нікому шкоди.

Я сказав:

— Дякую тобі за пораду, я її запам’ятаю, але, певно, він робив чудеса і в Єрусалимі. Я не хотів би ще їхати з міста — може, тут часом щось відбудеться.

Никодим стомився від мене і мовив:

— Тут ти можеш зустрітися зі знеславленою жінкою, з якої він вигнав бісів. А ще є село під назвою Віфанія, від міста до нього недалеко йти. Там мешкають брат і дві сестри; він їх відвідав, перебуваючи в їхній садибі. Одній із них він дозволив сидіти в себе біля ніг і слухати навчання, хоч то була лише жінка. А брата він потім воскресив із мертвих, хоч той пролежав у могилі чотири дні, й тіло, як розказували, вже тхнуло. Піди зустрінься з тим Лазарем. От і буде тобі вдосталь чуда. Вони приймуть тебе, якщо ти скажеш, що тебе прислав я.

— А він справді був мертвий? — недовірливо спитав я.

— Звичайно, звичайно! — роздратовано вигукнув Никодим. — Бувають далебі й нібитовмерлі. Я знаю це так само, як і ти. Бувають такі, що, коли голосять люди й лунають флейти, вони підводяться, сідають на марах перед нажаханими родичами і починають кліпати очима. А ще розповідають про небіжчиків, які опритомнювали вже у гробниці, здирали собі нігті на руках і кричали, доки не задихалися, бо не могли відвалити каменя від входу. За нашим законом тіло конче треба ховати в той самий день. Тому можливі такі помилки. Земне знання я маю для своїх потреб, і нема чого тобі приходити до мене зі своїми радами.

— Яка тобі з чогось користь, коли в тебе вже наперед засадничий скепсис? — дорікнув він. — Щó ти думаєш на цьому виграти? Я читаю твої думки, коли ти прикидаєш, що та родина мала з ним дружні стосунки. Їм, задля переконання недовірливих, легко було схитрувати й покласти Лазаря у летаргійному стані в могилу, щоб почекати на прибуття вчителя. Але щó б вони на цьому для себе виграли? Краще побач їх усіх трьох на власні очі — і Лазаря, і обох його сестер. А тоді роби висновок, кажуть вони правду чи вони просто хитруни.

Зрозуміло, Никодим мав рацію. Позаяк я не зміг більше нічого з нього видобути, я подякував і запитав, скільки я йому винен за навчання. Він категорично відмовився від плати й зневажливо сказав:

— Я не артист, який утік із цирку і перебувається тим, що вчить дітей читати, як це, кажуть, заведено в Римі. Ізраїльські вчителі не навчають за гроші — той, хто йде в учителі, має навчитися й якогось ремесла, щоб міг прогодовувати себе працею рук своїх. Я от гончар, як і мій батько до мене. Але якщо хочеш, віддай гроші біднякам. З цього тобі може бути благословення.

Він провів мене сходами вниз, а з подвір’я ще запровадив мене до передпокою, щоб я побачив при світлі лампи, що він не якийсь там миршавий чоловічок, хай він і гончар. Така міра людського марнославства була в ньому. Отож я побачив, що його кімната — це кімната багатої людини, де повно дорогих речей. Та й одежа його була із найкращої тканини. Але найбільше я роздивлявся його обличчя, побачивши Никодима нарешті при яскравому світлі. Він мав короткозорі очі через читання рукописів, а в лиці його, незважаючи на сиву бороду, було щось по-дитячому круглясте. З його рук було помітно, що він напевно вже багато років не торкався глини, хоч, може, й володів ремеслом.

Він теж допитливо подивився на моє обличчя, щоб запам’ятати мене, і сказав:

— Я не бачу в твоєму лиці нічого поганого. Очі в тебе неспокійні, але це не очі скептика чи злочинника. Однак запусти собі хоч бороду, щоб і інші вважали тебе богобоязним.

Я й сам це вже зрозумів і почав запускати бороду, але ж за ті кілька днів моє підборіддя вкрилося хіба що чорною щетиною. Никодим провів мене до брами і сам зачинив її на засув за мною. Він більше не хотів показувати мене слугам.

На вулиці я спотикався об стерті кам’яні плити, доки очі знову не звикли до темряви. О такій пізній порі лише на рогах великих вулиць іще було міське світло, але дорогу, якою я йшов був до гончарні, я ретельно запам’ятав і гадав, що легко знайду моє нове пристановище, хай воно й містилося на чималій віддалі від долішнього міста. Я дійшов до муру, що відокремлював передмістя від горішнього міста, не зустрівши нікого, крім двох міських юдеїв-поліціянтів. Але побіля аркової брами зі мною привітався несміливий жіночий голос, питаючи:

— Як твій мир, приходьку?

Я стрепенувся, почувши ці несподівані слова, але ввічливо відказав:

— А як твій мир, жінко?

Вона вклякла переді мною на вулиці й покірно мовила:

— Я — твоя служниця. Тільки накажи, і я зроблю, що ти хочеш.

Я здогадувався про її професію і відмовився:

— Іди собі в мирі. Я не хочу від тебе нічого.

Але вона була вперта, вхопила мене за полу плаща і сказала прохальним голосом:

— Я бідна і не маю кімнати, куди тебе привести, але в мурі є порожнина, і нас ніхто не побачить.

За звичаєм юдейок, вона була цілковито загорнена одягом і так запнула собі голову, що я не міг скласти собі уявлення про її лице чи бодай вік. Але мене розчулила її бідність. Я пригадав Никодимову рекомендацію і дав їй стільки срібняків, скільки, на мою думку, був винен йому за навчання й пораду.

Спершу вона не повірила, коли я ще раз запевнив, що не хочу від неї нічого. Але зрозумівши, що це справді так, вона конче захотіла поцілувати мені ноги й вигукнула:

— Ніколи ще ніхто не дарував мені чогось, не просячи від мене нічого! Нехай благословить тебе Ізраїлів Бог, хоч я й не гідна того, щоб когось благословляти, і навіть гроші мої не беруть до храмової жертовниці. Але назви мені своє ім’я, щоб я могла помолитися за тебе.

Я не мав бажання називатися жінці з такою професією, проте не хотів її ображати. Тому я пояснив:

— Моє ім’я по-римському Марк. Я приходько в Єрусалимі.

Вона сказала:

— Ім’я твоєї служниці — Марія. Але Марій є більше, ніж зерняток у гранаті. Тому я розповім тобі, що я Марія з Беріту, села криниць, щоб ти відрізняв мене від інших Марій, які напевно тобі зустрінуться, адже ти такий добродушний.

— Я не добродушний, — заперечив я, щоб її збутися. — Я просто сплатив один борг, і ти можеш не дякувати мені за це. Іди собі в мирі, та й я піду в мирі, і ми не мусимо згадувати одне одного.

Вона спробувала роздивитися моє лице в темряві й попросила:

— І все ж не гордуй молитвою біднячки. Може, колись я зможу прислужитися тобі саме тоді, коли ти й гадки про це не матимеш.

— Ти нічого мені не винна, — повторив я. — Я не прошу від тебе послуг. Я лише шукаю дорогу, але ти навряд чи зможеш мені її показати.

Квапливо вона сказала:

— Ти, приходьку, питаєш дорогу? Але доріг чимало, і вони оманливі. Я, певно, лише зіб’ю тебе кудись не туди, якщо спробую показати тобі дорогу.

Її відповідь не могла бути простою випадковістю. Проте я відчув розчарування від думки, що тутешні тихі, мабуть, найбільш зневажувані й відкинуті осторонь. І все ж я спробував згадати про мишу, яка перегризла мотузки на впійманому леві. Тому я сказав:

— Мені розповідали, що є лише одна дорога. А ще я б хотів бути тихим і покірним у серці своєму, якщо зумію.

Вона простягла руку, помацала мені обличчя й відчула шорстку щетину на моєму підборідді. Яким би покірним я не хотів бути, але від її дотику мені стало неприємно. Я, мабуть, здригнувся, бо вона відразу позадкувала і журливо мовила:

— Цілитель потрібний не здоровим, а хворим. Ти пожалів мене не заради мене самої, а лише щоби сплатити борг, який був тягарем для тебе. Либонь, навряд чи ти настільки хворий, щоб у серці своєму справді хотіти ступити на дорогу. Але мене послано випробувати твою душу. Якби ти подався за мною в порожнину в мурі, ти пішов би звідси зажурений, як і я. Я дам тобі надію, якщо ти справді щиро питаєш дорогу.

— Я щирий і не хочу нікому нічого поганого, — запевнив я. — Я хочу лише знати правду про деякі речі, про які тобі навряд чи відомо.

— Не гордуй знанням жінки, — застерегла вона. — Те, що відомо жінці, в царстві може виявитися більшим за чоловіче розуміння, хай би я й була найзневаженішою з ізраїльських жінок. Моє жіноче знання каже, що ці дні — це дні чекання. Цими днями сестра зустріне сестру, не гордуючи нею, і брат зустріне брата, не винуватячи його. Тому мені світліше на душі, ніж досі, хоч я пропаща жінка.

Вона з таким радісним чеканням у голосі говорила до мене, аж мені довелося повірити, що вона справді щось знає.

— Я слухав сьогодні ввечері ізраїльського вчителя, — сказав я, — але він був невпевнений і маловірний чоловік, і його навчання лишило мене байдужим. Чи не могла б ти, Марія з Беріту, навчити мене краще за нього?

Коли я це казав, мене взяла підозра, що, може, ця Марія не така вже й погана жінка, якою виставила себе. Може, її справді з тієї чи тієї причини послано на мій шлях, аби випробувати мене, адже щоб повернутися туди, де в мене нова оселя, я мусив пройти цією брамою.

— Яку надію ти мені даси? — запитав я. Вона теж запитала:

— Чи знаєш ти Джерельну браму?

— Ні, — сказав я, — але я, певно, легко її знайду, якщо треба буде.

— Звідти ти вийдеш у Кедронську долину і на дорогу до Єрихону, — пояснила вона. — Може, це — та дорога, яку ти шукаєш. Але якщо це не та дорога, що тобі потрібна, то підійди якогось дня, коли в тебе виросте борода, до Джерельної брами й роздивися довкола. Можливо, ти побачиш, як від джерела повертається чоловік із глеком води. Прямуй за ним. Може, він відповість, якщо ти з ним заговориш. Але якщо ні, я не можу тобі допомогти.

— Носити воду — не чоловіча справа, — недовірливо сказав я. — По воду ходять жінки — і в Єрусалимі, і деінде.

— Саме за цим ти його впізнаєш, — запевнила Марія з Беріту. — Але якщо він тобі не відповість, не напосідай на нього, а повернися котрогось іншого дня і спробуй знову. Іншої поради я не можу тобі дати.

— Якщо твоя порада буде добра і допоможе мені так, як я сподіваюся, — мовив я, — я знову буду винний тобі, Маріє.

— Навпаки, — жваво заперечила вона. — Я сама сплачую борг, якщо можу комусь іншому показати дорогу. Але якщо борг буде тягарем для тебе, віддай гроші біднякам і забудь про мене. В усякому разі тобі не варто шукати мене тут, у порожнині муру, бо сюди я вже ніколи не повернуся.

Ми розійшлися, і в мене не лишилося жодного уявлення про її обличчя, так щоб при денному світлі впізнати її. Але я подумав, що впізнаю її веселий голос, якщо колись його ще почую.

Я повернувся до свого помешкання й піднявся зовнішніми сходами на дах і в покій. Коли я міркував, що ж зі мною відбулося, мені почала дошкуляти таємничість юдеїв. Никодим напевно знав більше, ніж мені розповів. Мене опанувало відчуття, що за мною стежать і що від мене чогось хочуть.

Або учні воскреслого царя, або юдейські подружки Клавдії Прокули підозрюють, що я, можливо, знаю щось таке, чого вони не знають так достеменно, але ще не наважуються відкритися мені, бо я приходько. З другого боку, вони мали всі підстави остерігатися чужих, адже їх учителя засудили, прокляли й розіпнули на хресті.

Садівник, якого я бачив біля гробниці, теж не дає мені спокою. Він сказав, що знає мене, і я теж мав би знати його. Утім, я не маю наміру повертатися в сад і шукати його. Настільки я впевнений, що його я там уже не зустріну.