Таїна царства

П'ятий лист

Марк — Туллії.

Я розповім про те, як прямував до села Віфанія, і про те, що зі мною там відбулося.

Борода моя почала рости. Вбравшись у простий хітон і замазаний дорожній плащ, я здавався собі більше схожим на грабіжника, ніж на освіченого римлянина. Сирієць дав мені в дорогу хліба, соленої риби й оцту, а тоді я покрокував крізь місто до Джерельної брами. Проминувши купальню, я спустився в Кедронську долину і тримався дороги, що пролягала вздовж майже пересохлого струмка. Ліворуч височів на горі міський мур, а праворуч на косогорах було багато гробниць. По схилах росли оливки, ґулясті зі старості, і я проминув високу гору, на спаді якої лежав тінистий темно-зелений садок.

Повітря було свіже й тепле, а небо — безхмарне. Назустріч мені йшли віслюки, нав’ючені дровами та вугіллям, і селяни з кошами. Простував я у веселому настрої і почувався ще молодим і сильним. Радість від фізичних зусиль розвіяла похмурі думки в моїй пойнятій скепсисом голові, і я почувався відкритим та сприйнятливим. Може, й справді я проживаю дні, коли світ сповнений непередбачуваного чекання і ніхто ще до пуття не знає, що ж відбувається. Я, захожий, міг перебувати так само близько до загадки, як і ті, хто жив у ній. Земля не була тією самою землею, і небо тим самим, а натомість я все розпізнавав ясніше, ніж до того.

Ще здалеку я побачив село Віфанію. Повапновані на Песах стіни приземкуватих будівель блищали мені назустріч із затінку дерев. Підходячи до села, я побачив чоловіка, який сидів у тіні від фігового дерева. Сидів він так непорушно у своєму землистому плащі, що я стрепенувся і спинився, побачивши його.

— Мир тобі! — вигукнув я. — Це село називається Віфанія?

Він дивився на мене; обличчя мав худе, а очі його здавалися осклянілими, тож першої миті я подумав, що він сліпий. Він не запинав голови, і волосся його було білим, хоч лице він мав жовтяве, як у молодика.

— Мир і тобі, — відказав він. — Ти збився з дороги, приходьку?

— Доріг чимало, і багато є обманців, — квапливо сказав я, і в мене зайнялася надія. — Може, ти зможеш показати мені потрібну дорогу.

— Це Никодим тебе прислав? — неласкаво запитав він. — Якщо так, то я Лазар. Чого ти від мене хочеш?

Він шепелявив, немов йому важко було говорити. Я зійшов на узбіччя й сів на землю біля нього, та втім не зовсім близько до нього. Я з радістю відпочивав у тіні фігового дерева і щосили старався не дивитися на нього надто допитливо, позаяк юдеї мають звичай спускати погляд долі при зустрічі з незнайомцем. Серед них неввічливо дивитися комусь у вічі.

Мабуть, він дивувався, що я не відразу заходився говорити, адже після того як ми мовчки просиділи поряд і я пообмахував собі лице полою плаща, бо зіпрів від ходи, він мовив:

— Ти, певно, знаєш, що первосвященники вирішили вбити й мене. Як бачиш, я не переховуюся, а мешкаю у своїй домівці й у своєму селі. Нехай собі приходять і вбивають це моє тіло, якщо зможуть. Я не боюся їх, і тебе теж не боюся. Мене ніхто не може вбити, бо я ніколи не помру.

Його лячні слова й осклянілі очі настрашили мене, аж мені здалося, що я відчуваю, як від нього в мене входить холодний повів. Тому я вигукнув:

— Ти що, потьмарився розумом?! Як це якась людина може стверджувати, що ніколи не помре?

Він сказав:

— Може, я вже не людина. Правда, в мене є це тіло. Я їм, п’ю і говорю. Але цей світ не є для мене справжнім. Я не втрачу нічого, хай би і втратив це своє тіло.

У ньому було щось таке дивне, що я повірив його словам.

— Мені розповідали, — мовив я, — що той, кого розіпнули на хресті як царя юдейського, воскресив тебе. Це правда?

Він глузливо сказав:

— Чого ти питаєш, чи це правда? Я ж сиджу тут, і ти бачиш мене. Я вмер людською смертю і пролежав у могилі в полотні чотири дні, поки він не прийшов, не звелів забрати камінь від входу до гробниці й не гукнув мені: «Лазарю, виходь!» Отак просто воно було.

Але він не був радий, розповідаючи це. Навпаки, голос його лунав глузливо. Я не казав нічого, і він повів далі:

— Це все через моїх сестер, і я не можу їм пробачити, що вони посилали йому звістку за звісткою і змусили його прийти назад до Юдеї. Якби я не захворів і не вмер, він, може, взагалі б не повернувся до Юдеї і не потрапив би до рук ворогів. Він плакав через мене, перед тим як покликати мене з могили.

— Не розумію тебе, — заперечив я. — Чому ти не радієш, а винуватиш сестер, хоч він воскресив тебе і ти зміг повернутися до життя?

Лазар мовив:

— Думаю, ніхто, зазнавши смерті, більше не може радіти. Йому не треба було плакати через мене.

І ще він сказав:

— Мабуть, він, Ісус, був сином Божим і тим, хто прийде в світ, хоч я цьому не вірив так, як обидві мої сестри. Не розумію, чому він так любив мене, адже він не мав на це жодної причини.

Ми сиділи тихо і обидва видивлялися перед собою, і я не знав, що б мені ще в нього спитати — настільки дивним він був для мене зі своїми безрадісністю і невдоволенням. Нарешті я обережно спитав:

— Мабуть, ти вже принаймні віриш, що він Месія?

— Він — більше, ніж Месія, — сказав Лазар з беззаперечною впевненістю. — Саме це й лякає мене в ньому. Він — більше, ніж будь-що, що передбачали пророки. Певно, ти чув, що він встав на третій день із могили.

— Чув, — запевнив я. — Саме тому я прийшов до тебе, щоби більше дізнатися про нього.

— Це просто природно, самозрозуміло і збагненно, — зауважив Лазар. — Яка сила могла би стримати його в могилі? Я не мусив йти дивитися на порожню гробницю, як це зробили сестри. Я й так вірю. Але, приходьку, всім серцем я бажаю, щиріше, ніж будь-чого іншого, аби лиш він у цьому житті більше мені не показувався. Побачити його — я цього не витримаю. Ні, ні, не в цьому житті. Аж у його царстві.

— А яке воно, його царство? — завзято спитав я.

Лазар глянув на мене безрадісними очима і мовив:

— А чому ти так само не спитаєш, яке воно, царство смерті? Запевняю тебе: смерть присутня тут, у цьому місці й повсюдно, це я спізнав. Цей наш світ — царство смерті. Моє тіло — царство смерті. Твоє тіло — теж царство смерті. А от у Ісусі його царство зійшло на землю. Тому його царство присутнє ось тут, довкола нас і повсюдно.

За хвилину він похилив голову і зазначив:

— І все ж ти мені не вір, бо я можу неправильно щось розуміти. Усе таке бентежне.

І ще він сказав:

— Не давай мені пригнічувати тебе своєю безутішністю. Це та дорога, яка тобі треба, запевняю. Ідучи нею далі, ти не заблукаєш.

Він підвівся і обтрусив плаща.

— Ти, певно, хочеш побачитися з обома моїми сестрами, — висловив він припущення. — Я відведу тебе до них. З твого дозволу, сам я потім вийду звідти. Мені важко бути з людьми.

Напевно, серед людей він почувався радше мерцем, ніж живим. А ще йому нелегко давався будь-який рух, немовби він не зовсім панував над своїм тілом. Гадаю, його відразу можна було б вирізнити з інших людей завдяки його дивності, якби побачити його в чийомусь товаристві, не знаючи нічого про нього наперед. Він не повів мене просто до села, а пішов переді мною до косогору і показав там висічену в камені гробницю, з якої покликав його Ісус Назарянин.

Його з сестрами садиба була заможною. Коли ми крокували, Лазар показував, що в нього двоє віслюків на пасовиську, виноградник, фруктові дерева, а також кури, які скребли землю довкола будинку. Здавалося, він, як і всі сільські мешканці, хотів дати мені зрозуміти, що вони не якийсь там миршавий люд. Усе це було таким затишним, спокійним і справжнім, що в мене не вкладалося в голові, що я крокую поряд із чоловіком, який принаймні сам вірить у те, що воскрес із мертвих.

Однак його воскресіння не є для мене чимось вирішальним, це я вже розумію, а вирішальним є те, чи справді Ісус Назарянин — син Божий і встав із могили. Якщо так, чого ж би він у своєму житті не міг оживити й Лазаря? Так я думав і, думаючи, питав себе: невже я той самий Марк, який навчався в родоській школі, цілими ночами казився на гарячих римських вулицях, безрадісно кохався з чужою дружиною в трояндових гаях Байї, а в Александрії то досліджував пророцтва, то пиячив до світання в поганому товаристві?

Що ж не давало мені спокою і що за юдейські чари заполонили мене, аж я йшов у запорошеному плащі, пропахлий потом, в юдейському селі, поміж курячим кудкудаканням, у пошуках доказів воскресіння, чудес і Бога, який народився людиною на землі, помер і встав із могили, щоби світ змінився? Адже якщо так відбулося, світ уже не може лишатися таким, як досі.

Супроводжуваний Лазарем, я заглянув до великої напівтемної кімнати, в долішній частині якої були селянські горщики й мішки, а також ясла для тварин, а в горішній — якісь меблі. Але будинок мав і інші кімнати, адже, погукавши сестер, Лазар підвів мене до кам’яної лавки перед будинком і запросив сідати. Сам він лишився стояти. Вийшли сестри, за звичаєм затуляючи лиця і спустивши очі додолу. Лазар мовив:

— Це моя сестра Марта, а це — Марія. Питай у них, що хочеш.

Потім він пішов і більше не з’являвся. Привітавшись із жінками, я сказав:

— Я б хотів почути про вчителя, який, як я знаю, відвідував вас, і навіть воскресив вашого брата.

Жінки ніяковіли переді мною і поглядали одна на одну, затуляючи рота полою. Нарешті Марта, старша з них, наважилася сказати:

— Він був син Божий. Якщо хочеш, я можу скликати сільський люд, адже всі бачили, як він звелів відвалити камінь від входу до гробниці й голосним гуканням покликав нашого брата з могили. Брат вийшов, загорнутий у полотно і запнений хусткою, аж люди оніміли й затремтіли з жаху. Але то був наш брат. Ми розвили на ньому полотно і побачили, що він живий. Потім він їв та пив перед очима у всіх, і люди витріщалися на нього, роззявивши рота.

Марія сказала:

— А ще в селі є сліпий, якого він зробив видющим. Хочеш побачити його, щоб повірити?

— Мені розповідали, що він уздоровлював сліпих, а каліки завдяки ньому починали ходити, — пояснив я. — Свідків цього, либонь, стільки, що мені нема чого з ними зустрічатися. Я би волів дізнатися про його царство. Що саме він навчав про нього?

Марія розповіла:

— Він сам наперед знав, що помре, і як саме він має померти, хоч ми цього тоді не зрозуміли. Ожививши нашого брата, він усамітнився в пустелі, бо довкола нього роїлося забагато людей. Але за шість днів до святкування Песаху він повернувся до нас. Коли він їв, я намастила йому ноги й обтерла їх своїм волоссям, щоб показати йому свою повагу, як могла. Тоді він сказав, що це я намастила його на день похорону. Настільки він був певний у своїй смерті. Але чому все мало статися саме так і чому він мусив умерти так по-жахливому, цього я не розумію, і моя сестра теж.

До розмови пристала Марта:

— А як ми могли б зрозуміти, адже ми лише жінки? Кажуть, усе сталося, щоби справдилися рукописи. На свій жіночий розум я, щоправда, не збагну — щó це дає, що справдилися рукописи, адже він був тим, ким був, таким, яким був, і сам власними діями досить свідчив про себе. Але, мабуть, рукописи мали справдитися так по-жорстокому, щоб мудрі чоловіки увірували краще. Бо ж чоловікам дано розум, а нам, жінкам, його недосить дісталося.

— Але що він казав про себе і своє царство? — не відступався я.

Марта попросила:

— Розкажи ти, Маріє, бо ти його слухала. Сама я знаю розповісти про заквашування хліба й печення м’яса, збирання винограду й догляд за фіговими деревами, але взагалі я неосвічена. Я не потребувала слів, щоб повірити, що він був більше, ніж людина.

Поміркувавши, що ж розповісти, Марія почала:

— Ніколи жодна людина не говорила так, як він. Він говорив як той, чия влада. Він сказав, що світлом прийшов на світ, щоб ніхто, хто вірить у нього, не зоставався в темряві.

— А що таке світло і що таке темрява? — нетерпляче спитав я.

Марія похитала головою й мовила:

— Авжеж — як ти можеш зрозуміти, коли сам не чув його навчання? Він казав: «Хто бачить мене, той бачить того, хто послав мене». А ще він казав: «Я — дорога, правда і життя».

Мені здалося, що нарешті я розумію, і я мовив:

— Виходить, шукаючи дорогу, я шукаю його.

Марія жваво закивала головою і здійняла обличчя до мене, у захваті вклякнувши на землю переді мною, не боячись уже мене.

Щоби втлумачити мені, вона спитала:

— Щó здається тобі важчим, сказати якійсь людині: «Гріхи твої прощені», — чи покликати нашого брата Лазаря з могили, в якій він пролежав трупом чотири дні?

Я обміркував її запитання і сказав:

— І те, і те — однаково важке, а на людський розум — неможливе. Як якась людина може простити іншій людині її гріхи? А з другого боку — що таке гріх? Уся філософія врешті-решт учить людину жити правильно, не завдавати навмисної шкоди іншій людині й терпляче дозрівати до смерті. Проте лихих вчинків людина уникнути не може. Вона може лише обмірковувати свої вчинки й вирішувати бути вдруге розумнішою. У цій справі жодна інша людина допомогти їй не може. За свої вчинки кожен мусить відповідати сам.

Але, ще кажучи це все, я відчув повну відсутність втіхи у такій філософії, адже вона була неспроможна позбавити мене пригніченості, як і орфічні чи єгипетські таємні ритуали. Без жодної причини мене час від часу, знов і знов, огортає пригніченість, аж я стаю наче хворий, і життя не дає мені радості. Не розкріпачує мене ні вино, ні тілесна насолода. Пригніченість погнала мене досліджувати пророцтва, щоб я знайшов якусь мету для мого життя. Пригніченість вигнала мене з Александрії — прямувати дорогами Юдеї.

Марія недовірливо всміхнулася і мовила:

— Якщо ти не знаєш, що таке гріх, тобі не потрібна дорога — ти лишишся в темряві. Жодна людина не безгрішна, навіть фарисеї.

Марта сердито зауважила:

— Ох вони й жалюгідні! Вапнують себе на біло, немов могили, але зсередини вони бозна-що. Ой, чудернацький ти, приходьку, коли навіть не знаєш, що таке гріх.

— Ви, юдеї, маєте свої закони, — виправдовувався я. — Ви змалку вивчаєтеся заповідей і знаєте, коли порушуєте їх.

— Він прийшов не на те, щоб засудити людей, — пояснила Марія, наче дурному. — Навпаки, він прийшов визволити нас від влади закону, показавши, що ніхто не може бути безгрішним. Якщо хтось, приміром, просто скаже якесь шпарке слово своєму братові, той матиме довічну муку. Але він нікого не засуджував. Навпаки. Навіть найбільшому грішнику він міг сказати: гріхи твої прощені. Ти правильно зрозумів: такого не може людина сказати іншій людині. Але він сказав. Хіба це не доводить, що він — більше, ніж людина?

Я мав щире бажання зрозуміти, але не розумів.

— Я сам бачив, як він страждає і вмирає, розіп’ятий на хресті, — твердив я. — Він зазнав людської смерті. Бруд і піт текли з нього, пройнятого спазмами, а з його боку збігали кров і вода, коли легіонер проколов йому серце списом. Він не зійшов з хреста. Не з’явилися янголи, щоб покарати його мучителів.

Марія затулила обличчя руками і зайшлася плачем. Марта докірливо подивилася на мене. Певно, я був безжальним, нагадуючи їм так виразно страждання їхнього вчителя. Але я хотів усе з’ясувати.

Урешті Марія пошепки мовила:

— Він прийшов у світ людиною і жив серед нас як людина. Але він учиняв таке, чого не може учиняти людина. Він прощав гріхи тим, хто в нього вірив. Та і з мертвих він воскрес, щоб нам не доводилося журитись за ним. Однак усе це — ще загадка, якої ми не в змозі пояснити.

— Ти хочеш переконати мене, що він був водночас людиною і Богом, — сказав я. — Утім це неможливо. Я б іще міг зрозуміти Бога, який присутній в усьому, що відбувається, і є частиною в кожному з нас. Але Бог — це бог, а людина — це людина.

Марія не погодилася:

— Даремно ти намагаєшся збити мене з пантелику. Я знаю те, що знаю, і передчуваю те, що передчуваю. Ти теж прочуваєш, хай і не розумієш. Бо ти не прийшов би до нас питати дороги. Як ти зможеш зрозуміти, коли й ми не розуміємо? Ми просто віримо, бо не можемо не вірити.

— Ви вірите, бо любили його, — з гіркотою сказав я. — Певно, він був дивовижний чоловік і великий учитель. Але важко мені його любити лише за тими розповідями, які я про нього почув.

— У тобі є добра воля, — сказала Марія. — А то я не слухала б тебе і не відповідала б тобі. Тому я ще поясню. Нас навчили змістові закону: люби Бога усім серцем і свого ближнього, як самого себе. У ньому ми любимо Бога, який послав його.

Для мене була несподіваною думка, що Бога слід або можна любити. Страх, жах і повагу я можу збагнути, але не любов. Я похитав головою. Ця наука була понад моє розуміння. А ще мені здавалося безглуздим любити свого ближнього, як самого себе, адже серед людей бувають добрі й злі. Тому я запитав по-філософському:

— Ну а хто ж мій ближній?

Марія пояснила:

— Він навчав, що кожна людина — наш ближній, навіть самаряни, яких ми, Ізраїлеві діти, вважаємо нечестивими. Сонце світить і злим, і добрим. Злу не можна противитися злом. Якщо хтось ударить тебе у щоку, підстав йому другу щоку.

Я заперечно здійняв обидві руки й вигукнув:

— Я вже наслухався досить і ніколи не чув безглуздішого вчення. Мені вже зрозуміло, що втілити його в життя неможливо для людини. Але краще мене навчатимеш ти, гарна жінко, ніж ізраїльський учитель Никодим.

Марія спустила очі додолу і звісила руки. Тихо сказала:

— Ще, розіп’ятий на хресті, він кликав свого отця і просив того пробачити його мучителям. Так розповідають ті, що були там і все бачили. — За якусь хвилину вона покірно попросила: — І не називай мене гарною. Цим ти лише мене засмучуєш.

Одначе Марта заперечила:

— Авжеж, моя сестра гарна. Її багато хто сватав. Утім по смерті наших батьків ми живемо всі троє разом, і брат оберігає нас. Тому це було для нас таким великим милосердим вчинком, коли він оживив Лазаря. А то ми не знали би, що й робити. Спочатку ми дуже боялися, що з міста прийдуть книжники і закаменують брата. Вони цим погрожували. Але, певно, вони вже не прийдуть — після того як позбавили Ісуса життя. Щó б я не намагалася робити, в мене не виходить не тривожитися. Він це заборонив. Проте що я з собою вдію? Я не хочу навіть згадувати, як я мордувалася, коли Ісус уперто подався до Єрусалиму, наражаючись на загибель.

Я не дуже її слухав, бо мене збурило ірраціональне вчення, яким поділилася зі мною Марія і яке справді було не для цього світу. Я дістав повну порцію нового вчення, більше, ніж здужав перетравити. Ліпше б було поглузувати й завернути назад з такої безглуздої дороги. Мені аж перевертало душу від думки, що я мав уважати будь-якого недоумкуватого чи злочинника своїм ближнім і дозволяти себе кривдити, не здіймаючи навіть пальця для захисту.

Але Марія ще сказала:

— Не тривожмося. Не тривожся й ти, приходьку. Просто почекаймо, що ще станеться. Сам він казав, що волосся на наших головах пораховане і що навіть горобець не впаде з гілки без відома його отця. То чого нам тривожитися?

Її переконливі слова подіяли на мене. Так само як раніше я недовірливо, а проте з бажанням повірити, ішов за ознаками й передвістями, тепер я був опанований сповненою передчуття певністю, що мені не треба так люто бунтувати в душі, щоби спробувати миттєво досягти правди. Усе поступово стане мені зрозумілим — головне, щоб я вдовольнявся тим, що триматимусь дороги, якою мене ведуть.

Тому я встав і сказав:

— Я вже, певно, засидівся й заважаю вам поратися на господарстві. Але я дякую вам обом, що ви так радо мене слухали й відповідали мені. Мир вам.

Марта квапливо встала й сплеснула руками, вигукуючи:

— Не йди ще. Як би я відпустила тебе від нас, не нагодувавши й не напоївши?

Попри мої заперечення, вона зайшла досередини, щоб винести мені щось поїсти. Тим часом я сидів на кам’яній лавці, поринувши в думки, а Марія сиділа на землі біля мене. Ні я, ні вона більше нічого не казали одне одному, проте мовчазність наша не була гнітючою, як це буває, коли людям нема що сказати. Навпаки, Марія вже наговорила мені стільки, скільки я міг сприйняти. Дещо я зрозумів, а решта, можливо, проясніє для мене, тільки от слова нічим уже не могли мені допомогти. Тому вона просто сиділа біля мене. Її близькість навівала на мене ясноту, тож мені було добре біля неї.

Повернулася Марта, принісши хлібини, помащені олією та присмачені терпким насінням, овочі, збиті з яйцями, солону баранину і густий виноградний мед. Виставивши все на кам’яній лавці поряд зі мною, вона полила мені води на руки й поблагословила їжу. Проте ні вона, ні її сестра не торкалися харчу, та й Лазар не прийшов поїсти зі мною. Через те я, незважаючи на їхню приязнь, почувався відторгненим.

Ішов я до Віфанії недовго, утім тепер, побачивши добру їжу, я відчув голод і почав її наминати, а Марта коло мене припрошувала скуштувати кожної страви і з’їсти все. Мені стало цікаво, чи викинуть вони залишки їжі, якої торкався рукою я, приходько, і з ввічливості я їв ще й тоді, коли вже був ситий. Наостанок я напився води, яку Марта присмачила вином, і мене пройняла розморлива знемога.

Стояла полуденна пора. Коли я попоїв, Марта дбайливо мовила:

— Навіть не думай вирушати назад до міста в найгарячішу пору дня, а відпочинь у нас, щоб ми виконали обов’язок гостинності щодо тебе.

Я був надзвичайно знеможений, і не знаю, духовно більше чи фізично. Намагаючись стати на ноги, щоб піти собі, я відчув таке заціпеніння в усьому тілі й таку приємність від ґречності обох цих жінок, що ніяк не хотів іще йти. Напевно, я міг би попрощатися й рушити в дорогу, якби захотів, але через мою кволість сама думка про те, щоб кудись іти, віддавалася болем у всьому тілі. Якусь хвилину я навіть думав, що Марта домішала до вина дурманливих ліків, але нащо б їй було це робити, та й я не відчув у вині жодного гіркого присмаку.

— До Єрусалиму недовго йти, — сказав я. — Але якщо ви справді дозволяєте, я б охоче лишився у вас на час пообіднього відпочинку. Тут у вас мені добре.

Обидві вони таємничо всміхнулися, немов знали правдивість сказаного мною краще за мене. На якийсь час їхнє таємне знання надало їм у моїх очах дивного вигляду, неначе вони вже були не просто людські істоти, а щось більше. Але страху перед ними я не відчував. Радше я був як дитина, що, заблукавши, знайшла дорогу додому.

Разом вони провели мене на внутрішнє подвір’я, затінене шатром із листя. Пойнятий відчуттям сонливої нереальності, я помітив, що садиба їхня більша, ніж я гадав. Вона складалася щонайменше з чотирьох зведених у різні часи будівель, які замикали в собі подвір’я. Сестри жестом запросили мене підійматися сходами, що вели до найновішої будівлі, пішли за мною і показали мені покій на даху. То була маленька прохолодна кімнатка. Там стояло невисоке ложе, а на підлозі лежав килим. Ложе пахло корицею. Вони мовили в один голос:

— Лягай і відпочинь, поспи. В цій самій кімнаті неодноразово відпочивав той, про кого ми казали. Утім, опинившись наодинці й відпочивши, він ішов на гору молитися. Коли бував у нас, то приходив і йшов собі, як хотів. Ти теж так роби.

У кімнаті були наготовані посудина з водою і полотнина. Попри мої заперечення, Марта вклякла переді мною, роззула мене, вмила мої запорошені ноги й витерла їх полотниною.

— Чому ти так мені робиш? — запитав я. — Адже ти не моя служниця.

Марта подивилася на мене з тією самою таємничою усмішкою на обличчі й мовила:

— Може, колись ти зробиш те саме комусь іншому, хоч не будеш його слугою. Розумієш, я бачу тебе зраненим, зажуреним і сповненим пригніченості, хоч тіло твоє зовні ціле і здорове, а в голові твоїй повно всілякої мудрості.

Ті слова вцілили в мене, адже знання моє — це й досі лише дошкульний ніж у серці, всі мої питання безвірно мерехтять навколо істинного, і, попри своє бажання, я не можу вірити тому, чому не хочу вірити.

Марія сказала:

— Він сам зробив останнього вечора таку саму послугу своїм учням, коли ті сперечалися, котрий з них буде найбільшим у його царстві.

Тихенько вони вийшли з кімнати, а відтак я міцно заснув. Такою глибокою полегкістю було для мене заснути в їхній добрій кімнаті в ложі з запахом кориці.

Прокинувся я від потужного відчуття, що я вже не сам у кімнаті і тут присутній хтось, хто чекає на моє пробудження. Це відчуття було таким виразним, що очей я ще не розплющував, а прислухався до дихання чи рухів гостя. Проте, розтуливши очі, я побачив, що кімната порожня і я в ній наодинці. Мене опанувало таке несказанне відчуття розчарування, що стіни й стеля задрижали в моїх очах, немов стаючи нематеріальними і розпадаючись. Я заплющив очі й одразу відчув ту саму близькість і те, що я не сам у кімнаті. Я подумав, що відчував щось схоже в його гробниці. Мене огорнув спокій.

Я подумав: у ньому його царство зійшло на землю. Після того як він встав із могили, його царство й досі пробуває на землі, доки він сам тут пробуває. Можливо, я відчуваю близькість його царства.

Я знову заснув, але, прокинувшись потім, відчув вагу свого тіла в ложі, гіркий запах власного поту й міцноту валькованих стін довкола себе. Прокидання моє було важким як оливо, і я знову не хотів відразу розтуляти очей — з такою журбою я прокидався, повертаючись у тілесний світ.

Коли нарешті я здужав розплющити очі й повернутися з блаженства свого сну в дійсність, я зауважив, що цього разу я вже не сам. На моє пробудження чекала, незрушно скулившись на килимі, жінка в чорному плащі, яка затуляла одежею голову, тож у першу мить я не міг збагнути, чи це взагалі людина. Її присутності я, прокидаючись, не відчув, і не почув був уві сні, коли вона ввійшла до кімнати. Я підвівся й сів на краю ложа з олив’яною земельною важкістю в усьому тілі.

Почувши, що я ворушуся, жінка випросталась і розкрила обличчя. Вона була дуже бліда й уже немолода. Все пережите нею роз’їло її колишню красу, а втім у її обличчі виднілося щось палахке. Помітивши, що я цілком прокинувся, вона ворухнула рукою під плащем на знак того, щоб я мовчав, а далі почала хрипливим гортанним голосом співати священною мовою юдеїв. Довго проказавши щось по-співочому, вона переклала мені це грецькою:

— Усяке тіло — трава, — розпочала вона, — усяка слава — як цвіт польовий. Трава засихає, а квітка зів’яне, як подих Господній повіє на неї. Трава засихає, а квітка зів’яне, але наш Бог повіки стоятиме.

А тоді вона мовила:

— Поправді, наш Бог — це втаєний Бог.

Вона пильно дивилася на мене з іскоркою в глибині чорних очей, і я кивнув, щоб показати розуміння. Проте її слова ще нічого мені не казали. Вона повела далі:

— І сказав Господь: того мало, щоби був ти мені за раба, щоб відновити племена Якова, щоб вернути врятованих Ізраїля. Я вчиню тебе світлом народів, щоби був ти спасінням моїм аж до краю землі.

Уривчасто співаючи, вона знову перейшла на священну мову, хоча й роздумувала над словами, немов не все точно пам’ятала. І знову вона пояснила грецькою:

— Так віщував про нього пророк Ісая, і тутешні тихі мають його слова в пам’яті: «Він погорджений був, його люди покинули, страдник, знайомий з хоробами, і від якого обличчя ховали. Він немочі наші узяв і наші болі поніс. Він був ранений за наші гріхи. Кара на нього зійшла за наш мир. Усі ми блудили, мов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу. І на нього Господь поклав гріх усіх нас. Він гноблений був та понижуваний, але уст своїх не відкривав».

Вона труснула головою. Сльози з її очей покотилися на щоки, і вона повела далі зірваним голосом:

— На смерть віддав душу свою, і зі злочинцями був порахований, хоч гріх багатьох сам носив, і заступавсь за злочинців.

Я туманно пригадував, що сам читав щось таке взимку в Александрії за напученням юдея-книжника, але тоді ті слова нічого для мене не важили. Жінка плакала, скулившись на підлозі, й затулила лице чорним одягом, щоб я не бачив її скорботи.

Я сказав:

— Авжеж, я зрозумів твої слова. Так про нього пророкували й так сталося, але яке це має значення?

Вона похитала головою і відповіла під плащем:

— Ми не знаємо ще, не розуміємо. Але небагато ще є доріг, нема вже власних доріг, є лише одна дорога.

Після того як вона затулилася, я подумав про її лице і врешті сказав:

— Як твій мир, жінко? Здається, я тебе знаю.

Витерши сльози одежею, вона знов розкрила обличчя, спробувала всміхнутися й визнала:

— Я теж тебе знаю. Тому прийшла до тебе. Коли він страждав на хресті, ти вдарив книжника і відштовхнув тих, хто насміхався з нього.

Я не міг не посміхнутися.

— Ні-ні, — жалісливо заперечив я. — Я нікого не бив. Тут ти дуже помиляєшся. В якогось книжника я, здається, питав поради, але він мене образив. Тому я звернувся до центуріона, і він трохи відігнав насмішників.

Проте жінка жваво труснула головою і запевнила:

— Я на власні очі бачила, як ти вдарив насмішника, розсердившись на нього, хоч ти чужинець і не маєш жодної причетності до всього цього.

Я не мав причини сперечатися з нею. До того ж перед смертю царя стало так темно, що жінка цілком могла побачити те, чого не було. За якусь хвилину я мовив:

— Здається, я бачив тебе, ти стояла з його матір’ю.

— Авжеж, — визнала вона. — Я — Марія з Магдали. Ти вже про мене чув. Він вигнав з мене бісів, і відтоді я ходила за ним. Він дозволяв мені ходити за ним, хоч його і за це паплюжили.

Раптом вона палко здійняла до мене руки, наче до цього весь час стримувалася, і запитала:

— Скажи ти. Розповідають, що ти пішов до гробниці за наказом намісника і першим з римлян бачив, що він воскрес. Розкажи ти, засвідчи те, що бачив. Мені ніхто не вірить, бо я лише жінка.

Я ретельно обміркував свої слова, бо не хотів брехати чи вводити її в оману.

— Землетрусом відвалило камінь від входу до гробниці, і вартові втекли. Я зайшов до гробниці разом з центуріоном. На власні очі ми побачили завите полотно, а хустка лежала осторонь, одначе тіла всередині не було. Бачачи це, я повірив, але потім прийшли юдеї й зі злості пороздирали полотно. Утім, я й досі вірю, що він воскрес. Але як це можливо — цього я не розумію. Нічого такого раніше не траплялося.

Вона святобливо слухала мої слова. Я хотів бути безстороннім. Тому пояснив:

— Правда, бували, та й досі бувають у різних краях таємні ритуали, в яких бога ховають, а потім він алегорично воскресає з мертвих. Але ті ритуали є не дійсністю, а побожною виставою. Ти ходила до гробниці перед нами. Розкажи, що ти бачила і чи помітила ти, що було з полотном.

Марія з Магдали труснула головою і пояснила:

— Було ще темно, коли я підійшла до гробниці. Я побачила, що каменя нема, і зрозуміла, що тіло забрано звідти. Проте я не наважилася заходити до гробниці, і я б нічого не побачила, бо було так темно. Тому я побігла туди, де переховувалися його найближчі учні, й умовила піти зі мною Симона Петра, високого дужого чоловіка, і молодого Івана, якому він довірив свою матір. Щодуху вони побігли до гробниці, зайшли досередини й побачили, що вона порожня, але потім мерщій утекли, побоюючись юдеїв. Сама я, плачучи, лишилась біля гробниці, а тоді зазирнула досередини. У гробниці було видно, наче при сонячному світлі. Там стояв янгол, одяг у якого був як світло, а обличчя — як вогонь, аж я збентежилася й уся затремтіла і відвернулася, коли янгол заговорив до мене. Але відвертаючись, я побачила його самого, хоча спочатку й не впізнала його.

Її розповідь суперечила свідченню вартових. Вона виправдовувально подивилася на мене, немов розуміючи, що я сумніваюся в її словах, і пояснила:

— Нічого дивного, що я не відразу його впізнала, мені ж бо не спало на думку, що то він. Його учні — й ті не відразу його впізнали, коли він був живий і підійшов по воді в Галілейському морі до їхнього човна. Я подумала, що той незнайомець виніс тіло звідти, почала звинувачувати його в цьому і пильно попросила його повернути тіло. Тоді він звернувся до мене на ім’я, і я впізнала його. Він промовив мені звістку, яку я мала переказати його учням. Я була в такому захваті, що вже не чула під собою ніг, кинувшись бігти з його звісткою. Але мені ніхто не повірив.

Я теж не зовсім їй вірив. Я лише подумав, що вона схильна до екзальтації і, розповідаючи, плутається, у якому порядку відбувалися події. Але повертаючись до головного, я спитав іще раз:

— А чи помітила ти, як саме лежало полотно?

Вона здивовано поглянула на мене й похитала головою:

— Як би я звертала увагу на таке? Янголова яснота засліпила мене настільки, що мені довелося відвернутися. А ще я дуже боялася. Учні не вірили, хоч вірили жінки. Учні й досі в страху за своє життя і не дуже думають про щось інше.

Вона розбалакувалася по-жіночому і жваво пояснювала:

— Мабуть, воно все так, як ти кажеш, — землетрусом відвалило камінь від входу до гробниці, — але інші стверджують, що це, певно, зробив янгол. А ще кажуть, що від того самого землетрусу завалилися сходи, що ведуть до святині у храмі. Не впізнали його й ті двоє, до яких він пристав на дорозі, коли вони в той самий день прямували до Еммауса. Вони його не впізнали, хоч він пояснював їм рукописи пункт за пунктом, і чому все мало так статися. Аж коли вони надвечір дійшли до села і попросили його бути з ними, а він узяв хліб і дав їм, аж тоді вони його впізнали. І тут він зник у них з очей.

— Тобто ти припускаєш, — сказав я, ледве ворушачи язиком, — що він і досі ходить тут, приходить і йде собі, як йому забажається, і заговорює, з ким хоче? Одні впізнають його, а інші, буває, геть не впізнають.

— Атож, — переконливо мовила Марія Магдалина. — У це я вірю і тому чекаю. Може, серця ще недосить палають; може, наше розуміння занадто повільне. Тому він дає нам почекати, щоб ми дозріли до розуміння, для чого це все.

— Ти стверджуєш, що він ходив по воді, — зауважив я, щоб нагадати собі, наскільки це все неможливо і безглуздо.

Марія Магдалина довірчо подивилася на мене й запевнила:

— Він стільки чудес учинив, що камінь — і той мав би повірити. Але ще й досі ми не знаємо, щó про нього думати. Щоправда, написано: його вістун глухий, а його посланець — сліпий. Може, ми, самі того не знаючи, виконуємо його волю.

— Але чому ти така довірлива до мене, приходька? — запитав я. — Ти освічена жінка, розмовляєш грецькою, знаєш напам’ять ваші пророцтва священною мовою юдеїв. А ще мені казали, що ти заможна жінка. Розкажи мені про себе, щоб я тебе зрозумів.

Вона гордо мовила:

— Я не цураюся приходьків. У своєму будинку я зустрічалася з греками й сирійцями, з римлянами, і навіть з царедворцями. Якщо він — то був він, як я знаю і вірю, його вість — вона не лише для Ізраїля, а для світла в усьому світі, як написано. З мене і через це насміхаються. Бувши біснуватою, я пережила багато такого, чого не розуміють ті прості чоловіки. Чаклун може зачарувати тіло біснуватого навіть у посудину з водою так, що тіло зойкатиме, коли чаклун тицятиме голкою у воду в іншій кімнаті. Але він не хотів скористатися мною, як користалися інші. Він хотів лише визволити мене від бісів, розуміючи, що я сама в глибині серця хочу визволитися. З минулого життя моє обличчя мерхле, мов камінь, з якого дощі змили всю живу землю. Не питай мене про моє минуле життя. Говори зі мною лише такою, яка я тепер.

— Як хочеш, — погодився я. — Але ти не відповіла мені. Чому ти така довірлива саме до мене?

У неї знову запалало обличчя, і вона вигукнула:

— Тому що біля хреста ти захищав його від насмішників! Тому що ти шанував його страждання, не знаючи про нього нічого, крім того, що було глузливо написано на хресті. Ти його захищав, коли ті, кого він називав своїми, зі страхом утекли. Таж там не було нікого, крім нас, жінок, і молодого Івана, який може не боятися, бо його родина приятелює із первосвященником. Навіть підбурювачі насмілювалися кричати на римлян за своїх умирущих товаришів. А на його захист не став жоден голос.

Я зрозумів, що вона злість на учнів повернула на приязнь до мене. Поміркувавши, я обережно сказав:

— Наскільки я розумію, ти, жінка, яка багато пережила, гадаєш, що знаєш про нього більше, ніж наразі можуть збагнути його учні. Але вони не довіряють тобі, бо ти жінка і схильна до екзальтації, і вони не вірять твоїм видивам. Тому я тобі потрібний за свідка.

Марія Магдалина перервала мене і вигукнула:

— Ти що, й досі не збагнеш, тугодуме? Він дозволяв і жінкам приходити до нього. Він був добрий з Марією, Лазаревою сестрою, та й із Мартою. Трапезуючи в гостях у фарисея, він дозволив грішниці вклякнути біля ложа, вмити йому ноги слізьми й обтерти їх своїм волоссям. Тому він знеславився в очах фарисеїв. Вони ладні були думати про нього будь-що погане. Але слухай ще. Навіть самарянку він пожалів біля криниці. А жінку, яку заскочили на перелюбстві, він урятував із рук книжників, коли вони намірялися, дотримуючись закону, закаменувати її. Повір мені, приходьку, він розумів жінку краще, ніж будь-хто будь-коли. Думаю, тому ми, жінки, розуміли й досі розуміємо його краще за його боягузливих учнів.

Її голос перервався, вона пихкала з гніву. Тоді повела далі:

— Так, вони похизувалися і поуздоровлювали хворих його силою. Та коли настав час вирушати догори до Єрусалиму в останню дорогу згідно з його волею, кожен із них ладен був знаходити відмовки, і вони хотіли полишити все це, хоч раніше мало не перегризлися за престоли в його царстві. Народу він говорив притчами, а їм усе роз’яснював. Ні, вони все одно не втямили. Вони знову посмілішали. Лише Хома, в якого найясніший розум серед них, здогадався сказати, що ходімо тоді й помремо разом із ним. Але думаєш, бодай один із них помер, хоч їм вдалося роздобути аж два мечі, щоб охороняти його на останньому нічлігу, за мурами? Два мечі їм вдалося роздобути, хоч кожному, хто таємно придбає собі зброю в Єрусалимі, загрожує сувора кара. Але чи боронили вони його, я питаю?

Вона вигукувала і пихкала, але, заспокоївшись, подумала й визнала:

— Авжеж, сам він заборонив. Сам він казав: хто візьме меча — від меча й загине. Але дорогою до Єрусалиму він усе ж таки закликав: хто має одежу, нехай продасть її тепер і купить меча. Не розумію. Певно, він хотів випробувати їх. Або хотів дати їм упевненість у собі. Не знаю. Адже Симон Петро таки відтяв вухо рабу первосвященника, коли в нічній темряві його прийшли брати під варту. Сам він приклав вухо назад і уздоровив його так, що там видно лишень тоненький рубець у тому місці, де вдарив меч. Малхові родичі розповідають, хоч самому Малху суворо заборонено розповідати.

— Але дозволь мені ще дати вихід гніву, — вела вона далі. — Дозволь мені покартати тих боягузів. Він не спав уночі, він знав свою долю, він молився на самоті. Кажуть, що він пітнів кров’ю в жахливій тривозі. У них він тоді просив лишень, щоб вони були з ним і не спали. Але щó вони робили? Задавали хропака в садку. Ні, я не розумію, не можу їм пробачити. Оті страхопуди будуть підпалювати храм? Таж вони не мали сміливості бодай вбити виказувача. Ні, він сам повісив себе на хрест. Я не розумію, не розумію, що він у них побачив, чому він покликав саме їх?

Вона була такою цілковитою жінкою в своїх примхливих звинуваченнях, що я б із дорогою душею всміхнувся і торкнувся її щоки рукою, щоб допомогти їй — хай уже виллє свій розпач сльозами. Але я не наважувався всміхатися і не міг торкатися її рукою. Я лише сказав іще раз якомога делікатніше:

— Коли це так і коли вони справді пригнічені й не знають, що думати про нього, хоч він навчив їх на своїх послідовників, тоді, мабуть, зрозуміло, якщо розгубився я, приходько. Гадаю, все ж таки задум у тому, щоб ніхто з них не помер, принаймні поки що, доки його наука не проясніє для них. Найдосконаліше людське розуміння — й те, мабуть, надто повільне, щоби збагнути такі дивовижні речі. Їх зв’язують усі юдейські забобони, в яких вони змалку виростали. Тому, либонь, краще тобі не посилатися перед ними на моє свідчення, та навіть і не згадувати про мене. Вони лише зневажатимуть мене, римлянина, як і ти сама, певно, знеславилася, водячись із приходьками.

Вона рвучко крутнула шиєю, але я заперечно здійняв руку і поспішив пояснити:

— Знаєш, як римлянин я розумію тебе, Маріє, напевно краще, ніж тебе будь-коли може зрозуміти будь-який юдей. У Римі жінки вільні й рівні чоловікам. Вони читають книжки, слухають лекції та виступи музикантів і самі вибирають коханця на свій розсуд. Саме так, рівні з чоловіками, ба навіть здібніші за чоловіків, бо жінка завжди хитріша, а багато в чому безжальніша за чоловіка, і її думки не зв’язані жодною раціональною послідовністю. Тож будьмо друзями одне одному — ти, Марія з Магдали, і я, Марк Манілліан з Рима. Я шаную тебе як жінку, а ще більше шаную через те, що він дозволив тобі піти за ним. Про твоє видіння не скажу чогось достеменного. Можу тільки запевнити: я не можу не вірити в його воскресіння, бо мої власні очі засвідчили, що це правда. Певно, саме як жінка зі своєю чутливістю ти розумієш про нього більше, ніж його учні.

— Утім, — вів я далі якомога обережніше, — я б охоче зустрівся якось із ними чи бодай із кимсь із них, щоб побачити, які вони.

Марія Магдалина завагалася, але потім знехотя визнала:

— Я з ними не сварилася. Мені ж треба приносити їм їсти й пити, коли вони переховуються. Вони просто рибалки. Пригнічені, не знаючи, що робити, вони злостяться один на одного, аж мені доводиться їх примиряти, хоч цього ти можеш не зрозуміти, адже я допіру так дошкульно про них казала. Ну, в них є багато доброго, це я визнаю. Найліпше б їм повернутися до Галілеї, але вони ще не в змозі нічого вирішити. Біля брам і на дорогах їх легко впізнати вже з говірки. Та й з лиця їх легко впізнати, бо, проживши два чи три роки з ним, вони змінилися на обличчі й стали несхожими на звичайних рибалок. Цього ти можеш не розуміти, але, певно, зрозумієш, якщо матимеш нагоду зустрітися з кимсь із них.

Зненацька Марія Магдалина почала заступатися за учнів і запевнила:

— Либонь, він мав свої причини, коли вибирав учнями саме тих простих чоловіків. Ученим із них можна назвати хіба що Левія, колишнього митаря. Та коли я думаю про вчених чоловіків — що книжників, що філософів — як би вони могли щось зрозуміти з його науки? Повір мені, вчений може на все своє життя замислитися над одним-єдиним його словом, так само як книжник витрачає цілі роки, сушачи голову над однією-єдиною буквою рукописів, або грек пише книжку про якусь географічну назву в «Одіссеї». Власне, я достеменно пам’ятаю, як він сам якось сказав, що ця правда відкривається простим і тим, у кого дитяча свідомість, а не мудрецям.

Я поміркував над її словами. Вони могли бути небезпідставними. Коли є цілком нове і божевільне вчення, таке, як його пояснювала Марія, то свідомість, обтяжена старою мудрістю і звикла до старих думок, навряд чи може безконфліктно його сприйняти. Точнісінько так само, як і я скрізь перечіпляюся об старе і об таке, чого мене навчили і що я сам звик думати.

— То він це мав на увазі, коли казав Никодимові, що людина мусить народитися знову? — запитав я самого себе.

— Никодим — із тихих, — зауважила Марія Магдалина. — Він щирий чекальник і має добрі наміри, але він знає рукописи напам’ять. Зустрічає будь-що нове — і йому зразу треба зіставити це з рукописами, щоб він міг зрозуміти. Хай би як він не народжувався знову, він завжди лишатиметься затісно сповитою дитиною.

Від думки про сповиту дитину Марія всміхнулася. Бачачи, як її схоже на білий камінь обличчя пройнялося усміхом і як усмішка засяяла і в її очах, я зрозумів, що свого часу вона була безмірно гарною жінкою. Адже навіть ось так, коли вона просто трохи всміхалася, я не міг не визнати, що вона дуже гарна. Мені по-дивному уявилося яскраве зображення місяця, і я згадав, що вона набула статків, розводячи голубів.

— Даремно ти ходиш у чорному як сажа, — мимоволі сказав я. — Твої кольори — срібний і зелений, Маріє Магдалино, твоя квітка — фіалка, твій віночок — мирта. Мене ти не обдуриш.

Вона стрепенулася і поглузувала:

— Ти що, маєш себе за астронома? Не кажи мені про сили, зв’язані з землею. Хай би я знову ходила в срібному й зеленому, а земні боги не мають більше влади наді мною. Мені досить лишень назвати його ім’я — Ісус Христос син Божий, — і все зло навколо мене тікає, і земні сили бліднуть та перетворюються на тіні, які не можуть мені нашкодити.

З її слів я зрозумів, що вона знала про своїх бісів і страждала від станів екзальтації. Я відразу пожалкував про своє звинувачення, бачачи, як усмішка згасає на її обличчі й воно знову кам’яніє. У глибині її очей знову зажевріла неспокійна іскорка. Утім, мені довелося іще сказати:

— А чи цілком ти певна, Маріє Магдалино, що й ти не зіставляєш усе нове зі своїми старими думками, щоб зрозуміти? Чи цілком ти певна, що ти не замінила своїх старих демонів просто новим демоном, могутнішим за попередніх?

Вона почала заламувати руки й вихитувати тілом, немов щоб угамувати біль у собі. Але намагаючись дивитися мені просто в очі, вона заприсяглася:

— Я певна, цілком певна, що він був і є світлом, повним і безумовним світлом. Він, людина, він, Бог. — Утім, несамохіть виявляючи хворобливий сумнів, який виснажив був її, вона іще захищалася й переконувала радше саму себе, ніж мене: — Ні, він не був ні чаклуном, ні демоном, хоч і ходив по воді. Якби він був просто наймогутнішим магом, я б напевно не пішла за ним, адже я сита чаклунами донесхочу. І він не казав мені йти за ним. Він лише дозволив мені піти за ним. У цьому різниця, розумієш?

Мені було соромно за свої сумніви, але спитати я мусив, бо в усьому хотів пересвідчитися з такою певністю, з якою лиш можна в чомусь пересвідчитися людськими запитаннями. Я зрозумів, що зранив її, і благав пробачити мене так гарно, як умів. А далі попросив прямо:

— Маріє Магдалино, зведи мене з його учнями, щоб я упевнився і в них.

Марія відмовилася:

— Ти, мабуть, іще не дозрів до цього. І вони до цього не дозріли. Ми всі лише чекаємо. Зачекай терпляче й ти.

Але бачачи моє щире прагнення, вона розтанула і сказала:

— Не думаю, що ти шпигуєш для римлян. У серці своєму ти не виказувач, людей я непогано знаю. Якщо ти ним станеш, з тобою може трапитися щось дуже погане. Не нашою силою, а силою того, хто вибрав учнів і хоче зберегти їх, як ти сам сказав. Ти знаєш Джерельну браму?

— Я прийшов, вийшовши крізь неї, — сказав я з усмішкою, — хоч це подовжило мені шлях. Я хотів побачити Джерельну браму.

— То ти знаєш і про чоловіка з глеком води, — зазначила вона. — Нехай буде так. Може, якогось дня, коли ти будеш тихий і покірний у серці своєму, він покажеться біля Джерельної брами. Тільки не поспішай, прошу тебе. Все станеться у свій час. Якби я в це не вірила, я не змогла би жити.

Я ще запитав, чи не хоче вона повернутися зі мною до Єрусалиму, але Марія Магдалина воліла лишитися ще наодинці в тій самій кімнаті, в якій часто відпочивав Ісус Назарянин. Вона мовила:

— Іди собі як хочеш і не чекай, щоб подякувати, якщо внизу не побачиш нікого. Ми, жінки, і так знаємо твою вдячність. Іди собі і приходь, як сам хочеш. Але підозрюю, що ти не знаєш напевно, чого сам хочеш. Думаю, тобі б уже треба триматися єдиної дороги, хай би ти й не хотів. Мир тобі!

— Мир і тобі! — сказав я, і щось у мені змусило мене додати: — Мир тобі, жінко. Більша за кохану, більша за дружину, більша за доньку, адже він дозволив тобі піти за ним.

Напевно, мої слова їй сподобалися, адже після того як я підвівся, вона, все ще скулена до землі, простягла руку і торкнулася моєї ноги, коли я схилився узяти черевики з підлоги. Її дотик був сповнений такої невимовної туги, прагнення недосяжного, що я ніколи не звідував настільки приголомшливого дотику. Навряд чи б я її дотик навіть зрозумів, якби уві сні не спізнав відчуття, що царство зійшло на землю.

Я вже не відчував пригніченості, спускаючись сходами на затінене листяним шатром подвір’я. Там я не побачив нікого, і будівлі садиби стояли геть тихі. Тож я пішов звідти не попрощавшись, і, дійшовши з подвір’я до кам’яної лавки, я на свій подив зауважив за сонцем, що вже п’ята година, рахуючи по-римському. Тінь від гори подовшала і трохи не торкалася садиби.

Я хутко йшов тією самою дорогою назад до міста, так поринувши в думки, що не дуже роздивлявся довкола. Я знову проминув віковічні маслинові дерева, які росли на косогорі й були освітлені сонцем, хоч дорога занурилася в дедалі прохолодніший затінок. Проминув я й садок і відчув у ніздрях надвечірній, міцний запах цілющих трав.

Із задуми мене вивів аж біля брами монотонний стук. Я помітив сліпого, який, скулившись на узбіччі, безупинно постукував ціпком об камінь, щоби привернути увагу перехожих. На місці очей у нього зяяли ямки, а худе тіло було в лахмітті, затвердлому від бруду. Почувши, що мої кроки зупинилися, він заканючив пронизливим голосом професійного жебрака:

— Пожалій мене, сліпого.

Я згадав про торбу з харчами, яку наготувала мені дружина сирійця і яка мені не знадобилася. Я вклав її в його кощаву руку і квапливо сказав:

— Мир тобі. Бери і їж — вся торба твоя. Мені вона вже не потрібна. — Річ у тім, що, підходячи до нього, я відчув жахливий запах його брудноти, і мені не хотілося стояти біля нього й викладати вміст торби в його руки.

Але він навіть не подякував мені. Натомість потягнувся рукою, щоб досягти до поли мого плаща, і з тривогою почав просити:

— Надходить вечір, уже недалеко до ночі, й ніхто не прийшов забрати мене звідси, куди мене вдень привели. Пожалій мене, милосердий чоловіче, і заведи мене до міста. Там я знайду дорогу, а тут, поза мурами, я заблукаю, впаду на каміння і звалюся в ущелину.

Мені здалася неприємною сама думка, що я торкатимуся жахливої істоти, яку навряд чи вже можна було назвати людиною. Тому я мав щастя, що встиг відскочити від того місця, куди сягала його рука, намацуючи мене. Я квапливо пішов далі, намагаючись не чути його по-професійному скигливого голосу, коли він гукав мені вслід і знову почав бити ціпком по камені, немов щоб зігнати на ньому розчарування. Подумки я докоряв йому за невдячність. Адже я все ж таки дав йому добрі харчі й торбу, яка коштувала грошей.

Проте коли я зробив із десять кроків, переді мною наче виріс мур, мені довелося зупинитися й обернутися назад. У сліпого знову прокинулася надія, і він забідкався:

— Пожалій сліпця, видющий. Заведи мене до міста, і на тебе зійде благословення. У темряві я замерзну, і собаки, підкравшись, лизатимуть мої рани.

Я питав себе, хто тут сліпий — я чи ота смердяча істота. Віддати йому харчі — то не було якесь велике добродіяння, адже я їх не потребував. Натомість я міг би вважати за дуже добру справу те, що змусив би себе доторкнутися до нього, відчувати його біля себе й завести його до брами. Але вже сама думка про це була настільки неприємною, що я відчув нудоту.

Знехотя я сказав:

— Доріг чимало, і багато є обманців. Звідки ти знаєш, що я не заведу тебе бозна-куди і не зіпхну тебе в ущелину, щоб позбутися тебе?

Сліпий стрепенувся і знерухомів від моїх слів, ціпок опав у його руці.

— Мир тобі, мир тобі! — вигукнув він з надією і страхом. — Я вірю тобі. А що мені, сліпому, ще робити, аніж вірити, що мене вестимуть, бо ж сам я дороги не знайду?

Його слова взяли мене за серце. Сам я був засліплений власною складністю. На що я ще міг сподіватися, крім того, що й мене вестимуть, бо ж сам я дороги не знайшов? Я згадав про звідану мною уві сні таємничу присутність, яка зникла, коли я розплющив свої живі очі. Рішуче я підійшов до сліпого, узяв його обіруч за кістляву руку і підняв з землі. Покірливо він простяг мені палицю з такою думкою, щоб я, тримаючи її за кінець, вів його за собою і не вимазався його брудом. Але мені стало неприємно від думки, що я тягтиму його, немов тварину на припоні. Тому я взяв його попід пахви і повів дорогою. А втім, він недовірливо шпортав ціпком поперед себе, бо ж дорога на Кедрон — це не те, що рівна римська дорога.

Посувалися ми повільно, адже він був такий худий і слабосилий, що в нього підтиналися коліна. Коли я тримав його за лікоть, здавалося, наче я тримав у руці обгризену зусібіч кістку. Нетерпляче я спитав:

— Чому тебе завели аж так далеко від брами, коли ти сам нездатний подбати про себе?

Він забідкався:

— Ох, приходьку, я заслабий, щоб постояти за себе біля брами. Та коли я ще був при силі, я жебрачив на узбіччі перед храмом.

Він вочевидь пишався цим спогадом і ще раз упевнено повторив, що справді жебрав перед храмом, буцімто це якась велика честь. Я подумки дивувався з людської затятості: навіть найжалюгідніша істота — і та може вигадати для себе якийсь привід для гордості.

— Я не давав себе скривдити, тицяв і бив ціпком, дарма що я сліпий, — хизувався він. — Та коли почав слабшати, мені самому довелося скуштувати ґуль і синців. Урешті мене виштовхали і з-під брами, тож мені не лишалося нічого іншого, як щодня просити котрогось милосердого завести мене на узбіччя то туди, то сюди. Жебраків у святому місті надто багато. Чимало з них дуже міцні.

Він обмацав полу мого плаща й зауважив:

— Твій плащ — із тонкої тканини, приходьку. Ти добре пахнеш. Ти, певно, багатий. Як це ти отак ходиш надвечір поза мурами без супровідника? Чому ніхто не біжить перед тобою і не вигукує, щоб тобі давали дорогу?

Я не мусив давати йому якісь пояснення. А проте сказав:

— Мені стало конче треба самому знайти свою дорогу. — Мені спало на думку запитати його: — Ну а ти, сліпий, чи не чув ти про юдейського царя, Ісуса Назарянина, якого розіпнули на хресті? Що ти про нього думаєш?

Сліпий розгнівався так, що аж затрусився, погрозив ціпком і вигукнув:

— Я знаю і вдосталь наслухався про того чоловіка. Добре зробили, що його розіпнули.

Я дуже здивувався.

— Але мені розповідали, — мовив я, — що він був доброю і милосердою людиною, уздоровлював хворих і кликав до себе тих, хто важко працює, щоб дати їм мир.

— Аякже, мир, — глузливо повторив сліпий. — Він хотів усе повалити і зруйнувати, навіть храм. Мерзотний бунтівник він був і недоброзичливий чоловік. Я розкажу тобі. Біля купальні Віфесди лежав на своєму ложі розслаблений добропорядний жебрак і час від часу просив, щоб його зіпхнули у воду, аби викликати потрібний йому жаль. Е, навіть старожили не пригадують, щоб у купальні хтось уздоровився, хоч вода подеколи вирувала. Але це біля Овечої брами, там у затінку колонади добре жебрати. І треба ж було привіятися тоді тому Ісусу та й спитати: «Хочеш уздоровитися?» Розслаблений ухильно відповів, що хтось інший завжди випереджає його, коли вода починає вирувати. Тоді назарянин звелів йому встати, взяти ложе й ходити.

— І той уздоровився? — недовірливо спитав я.

— Звісно, уздоровився, взяв ложе та й ходив, — запевнив сліпий. — Таку страшенну силу мав той галілеянин. І отак чоловік утратив добрий промисел, яким займався тридцять вісім років. Тепер йому доводиться на старі літа заробляти собі на прожиток, працюючи руками, бо він уже не має законної причини жебрачити.

Роздратування сліпого побільшувалося. Він пояснив:

— На додаток до всього це сталося в Шабат. Бідолаха зразу ж спіймався, несучи ложе, і загризся зі священниками, і цього ще було недосить. У храмі йому здибався той-таки Ісус, який застеріг його, щоб він більше не грішив, аби з ним не сталося чогось іще гіршого. Тоді він, щоб себе захистити, показав священникам на Ісуса, виказав його і посвідчив, що той уздоровлював і особисто звелів нести ложе під час Шабату. Але що священники могли з ним удіяти? Він мав довкола себе прибічників. Із богозневагою він оголосив, що має право порушувати Шабат і працювати в Шабат, як і його отець. Так-так, він прирівняв себе до Бога. Звісно ж, його мусили розіпнути.

Проте сліпий відчув з моєї мовчазності, що я не поділяю його думку. Тому він іще пояснив:

— Щó стане зі світом, якщо буде зруйновано храм? З чого матимуть милостиню каліки, якщо не буде більше багатих грішників, які, даючи милостиню, спокутуватимуть гріхи?

Він ударив переді мною ціпком об дорогу й зі зловтіхою розповів:

— Тоді, рано-вранці, мене теж узяли до гурту, щоб вигукувати: «Розіпни, розіпни!» Адже римлянин не наважувався засуджувати його, бо не знає наших законів чи просто насолоджується, коли плюндрують храм і глумляться з Бога. Всі ми, добропорядні жебраки, залежимо від храму та поліційної влади. Тому нас похапцем позабирали з-перед храму й з-під брам і поставили скандувати разом з іншими. Правда-правда, я сам був серед тих, хто гукав відпустити Варавву. Варавва був безвинний порівняно з Ісусом. Усе, що він зробив, — просто вбив римлянина.

Я мовив з переляком:

— Не збагну тебе. Наскільки ж глибоке в тобі зло, що ти ще хизуєшся отаким? Можливо, в його волі було б уздоровити й тебе, якби ти повірив йому.

Сліпий перевів на мене очниці й недобре вишкірився, показуючи залишки зубів.

— За кого ти себе маєш і що ти там знаєш? Ти, певно, нечестивий і занечищений, приходьку, — запищав він. — Ліпше буде, щоб ти вів мене, тримаючись лише за кінець мого ціпка, щоб я не мусив торкатися тебе. Ізраїлів Бог розвіє тебе на порох одним подихом, якщо я прокляну тебе. А якщо ти один із прибічників того Ісуса, хай з’їдять тебе живцем хробаки.

Він сичав на мене злістю, аж я відчував сморід його дихання, і вчепився за мій плащ, тож я не зміг висмикнутися.

— Дуже ти простодушний, — глузував він, а тоді показав пальцем на свої очниці. — Бог — і той не зможе наростити мені очі назад, коли вже їх виколупали в мене з голови. Я б навіть і не хотів повернути собі зір, бо на що в світі дивитися такому, як я?

Я міг би спекатися його, якби його вдарив, але не зміг піднести на нього руку. Хай би й хотів — думаю, не здатен був би його вдарити.

— Заспокойся, ти, безгрішний, — сказав я. — Брама близько. Біля неї я відпущу тебе, щоб ти часом не нашкодив своїй чистоті.

— Був би я дужчий, — почав зітхати він і втупився в мене порожніми очницями. — Я щось тобі покажу, приходьку. — Зненацька він несподіваною хваткою обвив мене однією рукою ззаду за горло і втиснув гостре коліно мені в спину. Я відчув, як його вільна рука намацує мою калитку з грішми. Якби він справді був дужчим, мені було би сутужно і я би не зміг навіть покликати на допомогу, — а так я легко відняв його бридку руку від свого горла й випручався з його розбійницької хватки.

Пихкаючи, він сказав:

— Ось тобі моя порада, приходьку. Затям її. Не будь легковажним, слухаючи прохання незнайомців, а на безлюдній дорозі не берися вести жебраків. Якби я був дужчий, я б опанував тебе і свистом покликав би зі сховку приятелів на допомогу. Ти позбувся би свого гарного плаща й калитки. Якби я був лихий, я б великими пальцями видавив тобі очі, тож ти не зміг би вже впізнати мене і свідчити проти мене. Так-так, якби ти був римлянин, я би з радістю вбив тебе.

— Дякую за попередження, — поглузував я. — А звідки ти знаєш, що я не римлянин?

Сліпий мовив:

— Жоден римлянин нізащо не взявся би вести мене, як ти з твоїми нікудишніми знаннями про зло у світі. Копняка я б дістав — або удар батогом по писку. Від римлянина годі чекати милосердя. Вони хочуть лише будувати дороги й водогони і тримати міри та гирі непідробленими.

Ми підійшли до баків з водою поблизу брами. Я запитав іще:

— Ти сам бачився з тим розслабленим, про якого розповідав? Він справді ображений на свого зцілителя?

— Я з ним не бачився, — зізнався сліпий. — Я лише кажу те, що чув. Але чому він уздоровив лише одного й окремих? Чому він не уздоровив нас усіх? Чому одному дісталася милість, а другий довіку лишатиметься в темряві? Мабуть, ти визнаєш, що ми маємо причини недобре казати про зцілителя.

— А ще ти, певно, чув, — запитав я, — що він, цар Ісус, встав із могили на третій день?

Сліпець вибухнув виснажним сміхом.

— Понабазікають баби, — просичав він. — І ти, дорослий чоловік, у таке віриш. — Одначе сміх його був однаковою мірою і глузуванням, і схлипуванням. — Його учні викрали його з гробниці, це відомо, — повинуватив він. — Щоб дурити народ до останку. Бог є. Це я знаю. Але в цьому світі нема інших сил, окрім грошей і кулака.

Емоційно він пошпортав ціпком на узбіччі перед собою, натрапив на круглястий камінь і схилився, щоб згребти його рукою.

— Ось камінь! — вигукнув він і погрозив каменем у мене перед носом. — Ти віриш, що камінь перетвориться на хліб? І так само годі такому статися, щоб світ якось змінився. Це — світ ненависті, вбивства й розпусти, світ жадібності й помсти. Ізраїлів Бог — це теж Бог помсти. Римлянам не минути лиха. Але в кожному разі не завдяки тому галілеянину.

Мене пройняла дивна лють. Усе тіло моє похололо.

— Ісусе Назарянине! — сказав я. — Якщо ти був і є чимось більшим, ніж юдейський цар, якщо ти зараз у своєму царстві і твоє царство все ще пробуває тут, перетвори камінь на хліб, і я тобі повірю.

Примушений моїми словами, сліпець заклав ціпок собі під пахву й почав крутити камінь, обхопивши його обіруч. Поверхня каменя подалася під тиском його пальців. Недовірливо він здмухнув порох із каменя, підніс його до носа й понюхав. Ще недовірливіше відщипнув шматочок, поклав собі до рота, скуштував, розжував і проковтнув.

— Таж то не камінь, то сир, — сказав він, дорікаючи мені за дурість.

Мені теж довелося відщипнути шматочок від білої серединки каменя і покласти собі до рота. Це й справді був твердий, збитий у головку селянський сир. Напевно, він випав на узбіччя з возу котрогось селянина і припав порохом, тож його годі було з першого погляду відрізнити від каменя.

Сліпий посмоктував сирний шматочок і недовірливо запитав:

— Ти що, маг? Ти перетворив камінь на сир у моїй руці з допомогою імені назарянина?

— Сир чи хліб — однаково людська пожива, — мовив я. — Якщо він зміг перетворити камінь на сир у твоїй руці, коли я попросив про це його іменем, то, мабуть, і ти мусиш повірити, що він воскрес.

Але кажучи це, подумки я вже почав сумніватися й питати себе, чи не встиг я неусвідомлено примітити щось незвичайне в камені, на який натрапив сліпий, навмання шпортаючи ціпком по узбіччі. Сама по собі випадковість була несподіваною, але бувають і дивовижніші випадковості.

Сліпий виявився практичнішим. Швидко запхавши сир до колишньої моєї торби з харчами, немов побоюючись, що я відберу його в нього, він почав ціпком обстукувати інші камені край дороги, а потім кинувся навколішки й узявся підбирати камені. Проте камені були каменями, такими самими округлими, що й сир, і залишалися каменями. За якусь хвилину він полишив марний пошук.

Ми вже піднялися з Кедронської долини, ідучи в бік брами дорогою, що положисто тягнулася вздовж муру. Так ми опинилися у глибокій тіні міста, а позаду нас призахідне сонце червонило кряжі суворої гори. Я роздивлявся довкола, боячись привидів, і голосно попросив:

— Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене за моє безвір’я!

На мене лягло сліпуче сяйво. Мене пройняло відчуття нереальності, і дійсність у мені була чимось більшим за масивний міський мур переді мною. На якусь ледь відчутну мить, так само як уві сні в Лазаревому будинку, ця дійсність стала для мене такою самою реальною, та й реальнішою за реальність землі й каменю. Одначе сліпий не бачив нічого. Він лише попрохав жалісним голосом:

— Не клич того чоловіка, не гукай його на ім’я, якщо він справді воскрес. Кров його спала й на мене.

Сяйво розтануло так само зненацька, як і з’явилося. Із засліпленими очима я здійняв руку, немов прагнучи затримати своє солодко-легке почуття. Тінь від муру знову лягла на мене, ще похмуріша, і я повернувся на поверхню землі з важкістю в усьому тілі. Дивлячись понад долиною на стрімку гору, освітлену заходом сонця, я збагнув розумом, що там, на косогорі, якась блискуча поверхня на мить віддзеркалила світло понад моєю головою — так само, як люстро, що ним пускають зайчики.

Утім у мені пробувало радісне знання про реальність Ісуса і про його царство. Це таємне знання було дужчим за мій розум, тож я справді хотів вірити. Я думав собі: чому я даремно поспішаю, чому мені хочеться всього негайно і цілковито?

Із радістю я взяв сліпого за лікоть і почав його підохочувати:

— Поквапся. Лишилося ще кілька кроків, і все — ми дійдемо до брами.

Одначе сліпий опирався, намагався випручатися від мене і не згоджувався:

— Дорога стрімка. Куди ти мене ведеш? Чи не збираєшся ти часом вивести мене на кручу й зіпхнути в ущелину, щоб помститися за того, кого я вигуками вимагав розіпнути?

Я сказав:

— Про нього я знаю небагато, але не думаю, що він воскрес, аби повернутися для помсти. Ні, напевно ні.

Ми дійшли до арки. Вартові впізнали його і на знак привітання гукнули йому щось ущипливе, запитуючи, скільки йому вдалося назбирати за день. Думаю, вони б обшукали його і взяли свою частку, якби я не був із ним і не вів би його. Мене вони ні про що не питали, бо вже сама тканина мого безкутасного плаща і моя помащена голова свідчили за мене.

Сліпий заспокоївся, почувши знайомі голоси вартових, пошпортав ціпком бік арки, зненацька випручався з моїх рук і поспіхом пішов поперед мене, впізнаючи вже дорогу. Біля брами був невеличкий майдан, і по краях його і досі стояли криві й каліки, простягаючи руки і монотонним голосом просячи милостиню. А взагалі вечірні справи в місті добігали кінця, і з будинків на мене віяло пахтінням домашніх вогнищ, печеного хліба, часнику й розжареної олії.

Опинившись попереду мене, сліпий замахав ціпком і покликав на ім’я своїх приятелів-жебраків.

— Ізраїльтяни! — вигукнув він. — Чоловік, який іде за мною, завів мене сюди, і я даю свідчення на нього. У ньому живе біс. Він перетворив камінь на сир у моїй руці, прикликавши розіпнутого Ісуса на ім’я. Візьміть каміння з землі й забийте його на смерть. Він напевно один із учнів того проклятущого і накличе на нас лихо.

Він і сам почав шпортати по землі, підібрав свіжу грудку кізяку й жбурнув її в бік звуку моїх кроків так вправно, що зумів влучити в мене, і мій плащ забруднився. Побачивши це, решта жебраків кинулася стримувати його, просила в мене вибачення за нього й застерігала його, кажучи:

— Ти що, крім того, що сліпий, ще й несповна розуму? Він приходько і багач. Як такий може бути учнем назарянина? Він не галілеянин, це видно з його лиця.

Наввипередки скиглячи, вони простягали руки й показували мені свої каліцтва. Я роздав їм повну жменю грошей, але потім скинув із себе забруднений плащ, огорнув ним сліпого і мовив, голосно сміючись:

— Ось тобі плащ, тканину якого ти так пожадливо обмацував. Скористайся ним у житті, якщо колись залишишся ночувати край дороги і змерзнеш, а ніхто не згодиться вивести тебе звідти.

Сліпий грозив кулаком своїм приятелям і вигукував:

— Ви повірите чи ні, що в ньому живе біс? Поправді, якщо я вгрію його в щоку, він підставить мені другу щоку. Такий він божевільний.

Його слова неабияк мене потішили, і я ще дужче засміявся. Може, вчення Ісуса Назарянина не було аж таким нездійсненним, як я спершу думав. Намагаючись протидіяти цьому злу добром, я почував дедалі більшу приємність. Мене опанувало відчуття, що лише так я можу взяти гору над цим злом. Якби я вдарив сліпця чи віддав його до рук вартівників, я б лише здолав зло злом.

Інші жебраки улесливо підхопили мій сміх і пояснювали своєму приятелю:

— Та не живе в ньому біс. Він просто напився, невже не розумієш? Лише п’яний скине з себе плащ, щоб дати тобі, лише п’яний поведе тебе, і лише той, хто перепився вином, реготатиме, коли ти його паплюжиш.

Певною мірою вони мали рацію. В мені шумів неземний хміль, від якого я голосно сміявся, а очі мої туманіли, і тому я геть не соромився людських поглядів, ідучи містом у самому хітоні. Адже будь-що інше могло бути наперед влаштованим, тільки не той твердий сир, який лежав серед одноманітних округлих каменів і на який натрапила палиця сліпого.

Дружина сирійського крамаря сплеснула руками, побачивши мене, коли я прийшов отак з голими ногами, та й сам сирієць дуже злякався, гадаючи, що я потрапив був до рук розбійників. Але позаяк я лише сміявся, приніс зі своєї кімнати гроші й послав його купити новий плащ, він заспокоївся і теж подумав, що я напився і програв свій плащ комусь. Із багаторазовими перепрошуваннями він приніс мені досить розкішний вовняний плащ з маленькими кутасиками на краях. Це тонка юдейська вовна, пояснював він, посмикуючи тканину в руках і розминаючи її, щоб показати, яка це добра вовна і як бездоганно вона пофарбована. А ще він запевнив, що поторгувався для мене, щоб ціна була помірна. Наостанок він сказав:

— Це юдейський плащ, але якби я почав шукати одежу для чужинців, мені б довелося йти аж на форум і заплатити в багато разів більше. І звісно, ти можеш відкраяти кутаси, але ніхто не заважає тобі ходити з ними, якщо хочеш, бо ти ж і бороду собі запустив. Сам я боюся й шаную Ізраїлевого Бога і часом ходжу на зовнішнє подвір’я храму покласти гроші до жертовниці, щоб у мене добре йшла торгівля.

Він дивився на мене з хитрою посмішкою в чорних очах і віддав мені решту з моїх грошей, ретельно відлічуючи кожну монету мені в жменю. Я запропонував йому винагороду за послугу, але він заперечно здійняв руки і пояснив:

— Мені аж ніяк не потрібна винагорода від тебе, адже торговець тканинами вже заплатив мені комісійне за цю покупку. Ти в занадто щедрому настрої, щоб іти кудись іще цього вечора. Краще ляж відпочинь у своїй кімнаті та проспись, але спершу з’їж доброго супу, приготованого моєю дружиною. Вона покладе в нього багато цибулі й такі присмаки, що завтра в тебе не болітиме голова.

Я не почав відразу підійматися сходами, а тому він стурбовано потрусив головою, розвів руками й вигукнув:

— Гаразд, гаразд, я лише бажаю тобі добра! Якщо ти конче хочеш, я пошлю сина купити ще мірку солодкого вина, але по тому не пий уже більше і не дибуляй уночі на сходах. Ти лише зламаєш собі шию чи потрапиш до поганого товариства.

Коли я спробував виправдовуватися і, хоч у мене заплітався язик, пояснювати, що я аж ніяк не п’яний, він здійняв руки, геть утративши надію, і сказав:

— У тебе пашіє лице і блищать очі, але хай буде по-твоєму. Я пошлю по молоду жінку, яка водиться з приходьками. Однак вона може прийти аж тоді як стемніє, щоб не знеславитися в нашій частині міста. Потерпи до того часу. Вона не випустить тебе з ложа й заспокоїть тебе, так що ти нікуди не пориватимешся і проспишся. Музикувати й співати вона, щоправда, не вміє, але взагалі вона здорова жінка з гарним лицем, і завдяки їй ти напевно заснеш і без співу.

Він так твердо вірив, що розуміє мій стан і знає, чого я потребую, що мені насилу вдалося відмовитися від його пропозиції. На догоду йому я ліг у ложе, і він сам підійшов дбайливо вкрити мене моїм новим плащем. За якийсь час його донька принесла мені паркий горщик наваристого супу і, затуливши рукою рота й сором’язливо похихикуючи, дивилася, як я їм. Суп був так міцно присмачений, що мені пекло в роті. Але, здавалося, тепло супу в моєму тілі лише побільшило запаморочливе відчуття приємності.

Дівчина ще наповнила мій глек водою, та коли вона пішла, мені не лежалося на ложі. Навшпиньках я прокрався на дах і під зорями, що займалися на небі, почав слухати, загорнувшись у новий плащ, дедалі тихші звуки міста й дихати щораз прохолоднішим повітрям. Інколи мого гарячого обличчя торкався ніжний вітерець. У такому стані щастя мені здавалося, наче то проводить по моїй щоці якась невидима рука. Час тріпотів у мені, земний порох тріпотів у мені, але щось у мені запевняло, вперше в моєму житті, що я — щось більше, аніж просто прах і тінь. Це знання робило мене тихим.

— Воскреслий сину Божий, — молився я в темряві. — Зітри у мене з голови все даремне знання. Візьми мене до свого царства. Виведи мене на єдину дорогу. Певно, я божевільний, хворий, зачаклований тобою. Але я вірю, що ти — щось більше, ніж будь-коли було досі в цьому світі.

Змерзлий і заціпенілий, я прокинувся від громохкого дудіння храмових сурем. Сонячне світло осявало східний гребінь гори, але місто й досі було пойняте синявою сутінню, а вранішня зоря ясніла, висячи край неба. Голова в мене вже протверезіла. Трусячись, я щільніше закутався вовняним плащем, скрадаючись назад до своєї кімнати і в ложе. В душі я намагався соромитися своїх нічних думок, але не соромився. Радше в мені й досі було немов прохолодне просвітління, дарма що мій хміль розвіявся.

Тому я спокійненько запускаю собі бороду і не виходжу зі своєї кімнати, безпристрасно записуючи те, що зі мною відбулося того дня. А як допишу, я наміряюся повернутися до Джерельної брами. У мені є певність, що все, що зі мною відбулося і ще відбудеться, відбувається з якоюсь метою. Ця певність дає мені відчуття безпеки. Які б божевільні речі я не написав, за жодне слово мені не соромно.