Тринадцять загадкових випадків

Розділ перший ВІВТОРКОВИЙ ВЕЧІРНІЙ КЛУБ

— Нерозгадані таємниці…

Реймонд Вест випустив із рота хмару диму й повторив ці слова з відтінком такої собі самовдоволеної втіхи:

— Нерозгадані таємниці…

Він озирнувся довкола себе з помітним схваленням. То була старовинна кімната з широкими чорними сволоками під стелею, обставлена гарними, поважного віку меблями, що їй пасували. Це й стало причиною схвального погляду Реймонда Веста. Письменник за фахом, він полюбляв, щоб атмосфера навколо нього була бездоганною. Будинок тітки Джейн завжди йому подобався з огляду на облаштування, що цілком відповідало її особистості. Він подивився в бік каміна, де вона сиділа, випроставшись на великому стільці свого діда. Міс Марпл була в сукні з чорної парчі, сильно завуженій у талії. Брабантське мереживо хвилями спадало на корсаж. На руках були чорні мереживні рукавички, а капелюшок із чорного мережива накривав високу копицю її сніжно-білого волосся. Вона плела — щось біле, м’яке й пухнасте. Її побляклі блакитні очі, лагідні й добрі, дивилися на небожа та його гостей із виразом поблажливої втіхи. Спочатку вони зупинилися на самому Реймонді з його сором’язливо-чемною зовнішністю, потім — на Джойс Лампрієр, художниці з коротко підстриженим чорним волоссям і незвичайними брунатно-зеленими очима, потім — на елегантній постаті сера Генрі Клітерінґа. У кімнаті було ще двоє людей: доктор Пендер, уже літній священик, котрий служив у цій парафії, та містер Петерік, адвокат, сухенький чоловічок в окулярах, що дивився понад їхніми скельцями, а не крізь них. Міс Марпл приділила всім цим людям трішечки уваги й повернулася до свого плетіння з лагідною усмішкою на вустах.

Містер Петерік коротко й сухо кахикнув — це було звичайною передмовою до його реплік.

— Що ви хочете цим сказати, Реймонде? Нерозгадані таємниці? І до чого тут вони?

— Вони тут ні до чого, — сказала Джойс Лампрієр. — Реймонд просто полюбляє чути звуки слів, а надто, коли їх сам промовляє.

Реймонд Вест подивився на неї докірливим поглядом, який змусив її відкинути назад голову й засміятися.

— Він пустопорожній балакун, ви зі мною згодні, міс Марпл? — запитала вона. — Адже ви знаєте його краще, ніж хтось інший.

Міс Марпл відповіла їй лагідною усмішкою, однак не сказала нічого.

— Саме життя — нерозгадана таємниця, — поважно промовив священик.

Реймонд випростався на стільці й відкинув свою цигарку імпульсивним жестом.

— Я зовсім не те мав на увазі. Не філософію, — сказав він. — Я думав про факти буденного й прозаїчного життя, про події, які відбуваються, однак ніхто не здатний їх пояснити.

— Я розумію, що ти хотів сказати, любий, — озвалася міс Марпл. — Наприклад, учора вранці в місіс Карутерс трапилась дуже дивна подія. Вона купила дві баночки добірних креветок у крамниці Еліота. Після цього заходила ще до двох крамниць, а коли прийшла додому, то виявила, що креветок у неї немає. Вона відвідала обидві крамниці, куди заходила, коли верталась додому, але креветки зникли, не лишивши по собі жодного сліду. Хіба не дивна подія?

— Досить підозріла історія, — зауважив сер Генрі Клітерінґ із найсерйознішим виразом обличчя.

— Існує, звісно, кілька можливих пояснень, — сказала міс Марпл, і її щоки злегка порожевіли від збудження. — Наприклад, хтось інший…

— Моя люба тітонько, — зауважив Реймонд Вест із легкою іронією, — я не мав на увазі такі повсякденні сільські події. Я думав про вбивства та про зникнення людей — факти, про які сер Генрі міг би дещо нам розповісти, якби захотів.

— Але я ніколи не розповідаю про речі, що стосуються моєї служби, — скромно зауважив сер Генрі. — Ні, про це я не розповідаю ніколи.

Сер Генрі Клітерінґ донедавна служив комісаром у Скотленд-Ярді.

— Думаю, чимало вбивств і всіляких злочинів так ніколи й не було розкрито поліцією, — сказала Джойс Лампрієр.

— Як на мене, то це очевидний факт, — погодився містер Петерік.

— Хотів би я знати, — сказав Реймонд Вест, — чиї мізки досягають найбільших успіхів у розгадуванні таємниць? У мене завжди таке відчуття, що пересічним поліційним детективам бракує фантазії та уяви.

— Це погляд дилетанта, — сухо кинув сер Генрі.

— Вам потрібно створити комітет, який надавав би їм допомогу, — сказала Джойс, усміхаючись. — Адже письменникам якраз не бракує ані психології, ані уяви.

І вона кинула на Реймонда іронічний погляд, однак той залишився серйозним.

— Мистецтво письменника допомагає проникати в людську сутність, — зауважив він. — Гадаю, письменник здатний бачити мотиви, що їх пересічна людина зазвичай не помічає.

— Я знаю, любий, — утрутилася до розмови міс Марпл, — що твої книжки дуже розумні. Але невже ти думаєш, ніби люди справді такі непривабливі, якими ти їх зображуєш?

— Моя люба тітонько, — лагідно відповів їй Реймонд, — зберігай свою віру. Боронь боже, щоб я похитнув її так чи інак.

— Я мала на увазі, — промовила міс Марпл, трохи наморщивши лоба, бо саме рахувала петлі на своєму плетиві, — що більшість людей не здаються мені ані поганими, ані добрими, а лише, щоб ти знав, дурними й безмозкими.

Містер Петерік знову коротко й сухо кахикнув.

— А вам не здається, Реймонде, — сказав він, — що ви надаєте уяві надто великої ваги? Уява — дуже небезпечна річ, і нам, адвокатам, це аж надто добре відомо. Зуміти відшукати докази й неупереджено їх просіяти, зібрати факти й розглянути їх як факти — це, як на мене, єдиний логічно виправданий метод, який може відкрити нам істину. Хочу також додати, що в моїй практиці лише він провадив мене до успіху.

— Даруйте! — вигукнула Джойс, відкинувши назад голову та струснувши своїм чорним волоссям. — Ладна закластись, що перемогла б усіх вас у цій грі. Адже я не лише жінка — бо хоч би що ви там казали, а жінки обдаровані інтуїцією, яка й не снилася вам, чоловікам, — я ще й художник. Я здатна бачити те, чого ви не бачите. А крім того, як художнику, мені ще й довелося поштовхатися серед людей усіх видів та різновидів. Боюся, навіть наша люба міс Марпл не знає життя так добре, як його знаю я.

— Життя, як ви уявляєте його собі, я, може, й справді не знаю, люба, — сказала міс Марпл. — Але й у наших селах часом трапляються події сумні й трагічні.

— Можна й мені втрутитись до розмови? — посміхнувшись, запитав доктор Пендер. — Нині стало модним принижувати священство, я знаю, але нам доводиться багато чого чути, і нам відомі такі риси людської вдачі, які для зовнішнього світу — закрита книга.

— Мені здається, — сказала Джойс, — сьогодні в нас тут зібралася вельми авторитетна компанія. Чом би нам не створити клуб? Який нині маємо день? Вівторок? Тож назвімо його Вівторковим вечірнім клубом. Ми збиратимемося щотижня, і по черзі кожен член клубу пропонуватиме свою проблему для спільного обговорення. Це буде таємнича історія, про яку йому відомо, і розгадку таємниці він, звичайно, теж повинен знати. Нумо, подивімося, скільки нас тут. Один, два, три, чотири, п’ять. Нам треба шість.

— Ви забули про мене, моя люба, — мовила міс Марпл, подарувавши Джойс осяйну усмішку.

Джойс була захоплена цією реплікою зненацька, але зуміла приховати свою розгубленість.

— Буде просто чудово, якщо й ви візьмете участь у нашій грі, міс Марпл, — сказала вона. — Я лише думала, ви не захочете клопотати собі цим голову.

— Мені здається, така гра може бути вельми цікавою, — зауважила міс Марпл, — а надто за участі стількох розумних джентльменів. Я не вважаю себе такою розумною, як вони, але чимало років, прожитих у Сент-Мері-Мід, трохи навчили мене зазирати в таємниці людської натури.

— Я певен, ваша участь буде дуже вагомою, — люб'язно зауважив сер Генрі.

— Із кого почнемо? — запитала Джойс.

— Гадаю, жодних сумнівів бути тут не повинно, — сказав доктор Пендер, — адже нам випала щаслива нагода мати в нашому товаристві таку визначну людину, як сер Генрі…

І, не закінчивши своєї фрази, він чемно вклонився в тому напрямку, де сидів сер Генрі.

Останній помовчав хвилину чи дві. Нарешті зітхнув, закинув ногу на ногу й почав:

— Мені нелегко підібрати тему, яка вочевидь зацікавила б вас, але, здається, я можу пригадати випадок, котрий майже досконало відповідає умовам нашої гри. Можливо, ви щось читали про нього в газетах десь близько року тому. Тоді цю справу відклали вбік як нерозгадану таємницю, але зрештою проблему було розв’язано, і відповідь на неї потрапила до мене лише кілька днів тому.

Факти були дуже простими. Троє людей сиділи за столом і вечеряли, серед інших страв там були, зокрема, й консерви з омара. Пізніше, уже вночі, усім трьом стало погано, і терміново викликали лікаря. Двоє одужали, а третій учасник тієї вечері помер.

— Он як! — вихопилося в Реймонда.

— Отже, повторюю, факти були дуже простими. Смерть пояснили харчовим отруєнням, було видане відповідне свідоцтво, і небіжчицю поховали як годиться. Але на цьому справу не закрили.

Міс Марпл із розумінням кивнула головою.

— Гадаю, виникло багато балачок, — сказала вона. — Без пліток у таких випадках не обходиться.

— А тепер спробую описати учасників тієї невеличкої драми. Чоловіка й дружину я назву містером і місіс Джонс, а подругу дружини — міс Кларк. Містер Джонс був комівояжером і працював на фірму, що виготовляла хімічну продукцію. То був показний чоловік, котрий відзначався квітучою грубуватою красою, років п’ятдесяти. Його дружина була нічим не прикметною жінкою, десь років сорока п’яти. Компаньйонка дружини, міс Кларк, мала приблизно шістдесят, така весела жінка в тілі, з рум'яним обличчям, яке променіло безтурботною радістю. Ніхто з тієї трійці, так би мовити, нічим особливим не відзначався.

Тривожні звістки дали про себе знати в досить дивний спосіб. Попередню ніч містер Джонс перебув у невеличкому провінційному готелі в Бірмінгемі. Сталося так, що в той день у папку з промокальним папером було вставлено свіжі аркуші, а покоївка — певно, не знаючи, чим себе розважити, — стала роздивлятися в дзеркалі аркуш промокального паперу, відразу після того як містер Джоне промокнув ним свого листа, якого там написав. А коли за кілька днів у газетах з’явилося повідомлення про смерть місіс Джонс унаслідок отруєння консервами омара, покоївка розповіла своїм подругам-служницям про те, які слова прочитала тоді на промокальному папері. Вона розібрала такі уривки фраз: «Цілком залежу від своєї дружини…», «Коли вона помре, я…», «сотні й тисячі…»

Ви, певно, пам’ятаєте, що незадовго перед тим відбувся суд над дружиною, котра отруїла свого чоловіка. Тож розігріти уяву служниць було зовсім неважко. Покоївка нашіптувала їм, що містер Джонс надумав позбутися дружини й успадкувати сотні тисяч фунтів! До того ж одна з тих дівчат мала родичів у невеликому ярмарковому містечку, де мешкало подружжя Джонсів. Вона написала їм, а ті їй відповіли. Стало відомо, нібито містер Джонс виявляв великі знаки уваги до дочки тамтешнього лікаря, вельми привабливої молодої жінки, якій було тридцять три роки. Скандальні чутки швидко поширилися. Хтось надіслав запит до міністра внутрішніх справ. Дощ анонімних листів посипався на Скотленд-Ярд, і в кожному з них містера Джонса звинувачували в убивстві дружини. Мушу тепер зізнатися вам, що ми жодної миті не схилилися до думки, що в усьому тому було щось істотніше, аніж спричинене нудьгою пусте базікання та плітки, без яких годі собі уявити сільське життя. Але щоб заспокоїти громадську думку, було віддано наказ про ексгумацію тіла. І виявився один із тих рідкісних випадків, коли людське марновірство, не підкріплене жодними ґрунтовними аргументами, отримало несподіване підтвердження. Унаслідок розтину трупа в ньому було знайдено миш’як у достатній кількості для того, щоб усунути будь-які сумніви: небіжка померла від отруєння миш’яком. Скотленд-Ярдові разом із місцевою владою було доручено з’ясувати, як і хто застосував миш'як для такої злочинної мети.

— О! — вигукнула Джойс. — Це мені до вподоби. І справді дуже цікава історія.

— Природно, що насамперед під підозрою опинився чоловік. Адже смерть дружини була йому вигідна. Щоправда, йому дістались у спадок від неї не фантастичні сотні тисяч, які виникли в романтичній уяві покоївки, але досить-таки пристойна сума — вісім тисяч фунтів. Він не мав інших грошей, крім тих, що заробляв на своїй службі, і був чоловіком доволі екстравагантних звичок, що віддавав очевидну перевагу товариству жінок. З усією можливою делікатністю ми розслідували чутки про його прихильність до лікаревої дочки; та хоч і не випадало сумніватися, що протягом певного часу їх поєднувала міцна дружба, але не менш очевидним було й те, що за два місяці перед тим вони несподівано припинили свої стосунки і, схоже, після того жодного разу не бачилися. Що ж до лікаря, то цей літній чоловік, людина прямої й щиросердої вдачі, котру важко було запідозрити в чомусь поганому, був приголомшений результатами розтину трупа. Його викликали опівночі до трьох людей, які страждали від гострого болю. Він відразу побачив, що місіс Джонс перебуває в особливо важкому стані, й послав помічника до своєї аптеки, щоб той приніс кілька пігулок опію для пом’якшення болю. Та, попри всі його зусилля, жінка померла; утім, він ні на мить не запідозрив, що з нею було щось не так. Був певний, що її смерть була спричинена якимось різновидом ботулізму. На вечерю в той день було подано консервованого омара, салат, трайфл,[1] хліб і сир. На жаль, від омара нічого не залишилося — його з'їли, а бляшанку викинули. Лікар розпитав молоду служницю, Ґледіс Лінч. Вона була в розпачі, уся в сльозах і дуже схвильована, і йому було нелегко примусити її говорити по суті, однак вона знов і знов повторювала, що бляшанка нітрохи не здулась і їй тоді здалося, що омар у пречудовому стані.

Такими були факти, з якими нам довелося мати справу. Якщо Джонс зумисне отруїв власну дружину миш’яком, то здавалось очевидним, що миш’як не міг бути в жодній зі страв, поданих на вечерю, бо вечеряли всі троє. А крім того, була ще одна обставина: Джонс повернувся з Бірмінгема вже тоді, коли вечерю було подано на стіл, а отже, він просто не мав нагоди заздалегідь обробити миш’яком хай там яку зі страв.

— А як щодо компаньйонки? — запитала Джойс. — Огрядної жінки з добродушним виразом обличчя?

Сер Генрі кивнув.

— Ми не обминули увагою міс Кларк, можу вас у цьому запевнити. Однак вельми сумнівно, щоб у неї був якийсь мотив для скоєння цього злочину. Місіс Джонс не залишила їй жодного спадку, і прямим наслідком смерті її працедавця став той факт, що їй треба було шукати для себе якусь нову можливість прилаштуватися.

— Схоже, це виключає її з кола підозрюваних, — замислено промовила Джойс.

— Та невдовзі один з моїх інспекторів виявив вельми значущий факт, — провадив далі сер Генрі. — Після вечері, про яку йдеться, містер Джонс вийшов на кухню й попросив Ґледіс Лінч приготувати для своєї дружини відвар із кукурудзяного борошна, бо тій, мовляв, стало зле. Він зачекав на кухні, поки Ґледіс готувала цей відвар, а потім власноруч відніс чашку з відваром до спальні дружини. Мені тоді здалося, що цей факт усував будь-які сумніви.

Адвокат кивнув головою.

— Маємо мотив, — почав він, загинаючи пальці. — Маємо сприятливу нагоду й можливості: працюючи комівояжером у фармацевтичній фірмі, він міг легко здобути потрібну йому отруту.

— А до того ж він був людиною слабких моральних підвалин, — докинув священик.

Реймонд Вест не відривав від сера Генрі пильного погляду.

— У цьому прихована якась загадка, — сказав він. — Адже ви не заарештували його, так?

Сер Генрі посміхнувся дещо таємничою посмішкою.

— Не так уже все було очевидно в цій справі. Досі все нібито котилося гладко, але згодом наша версія наштовхнулася на очевидні перешкоди. Ми не заарештували містера Джонса, бо під час допиту міс Кларк розповіла нам, що всю чашку з відваром кукурудзяного борошна випила вона, а не місіс Джонс.

Отож схоже, що вона, як зазвичай, увійшла до кімнати місіс Джонс. Місіс Джонс сиділа в ліжку, а чашка з відваром кукурудзяного борошна стояла біля неї.

«Я щось не дуже добре себе почуваю, Міллі, — сказала вона. — Так мені й треба, щоб не їла на ніч омара. Я попросила Елберта принести мені чашку відвару з кукурудзяного борошна, але тепер, коли вона переді мною стоїть, я, здається, зовсім утратила апетит до нього».

«Шкода, — зауважила міс Кларк, — відвар дуже добре приготовано, без грудочок. Ґледіс справді дуже добра куховарка. Я знаю сьогодні мало дівчат, здатних приготувати відвар із кукурудзяного борошна як годиться. Я б сама випила його з великим задоволенням, бо щось мені дуже їсти хочеться».

«Бачу, ти вперто не відмовляєшся від своїх дурних звичок», — сказала місіс Джонс.

— Тут я повинен пояснити, — зазначив сер Генрі, відхиляючись від головної теми, — що міс Кларк, налякана своєю дедалі більшою повнотою, вдавалася до лікування, яке ми знаємо під назвою «голодна дієта».

«Це недобре для тебе, Міллі, справді недобре, — правила своєї місіс Джонс. — Якщо Господь створив тебе гладкою, то Він хотів, щоб ти була гладкою. Випий-но цей відвар із кукурудзяного борошна, і тобі відразу стане набагато краще».

Міс Кларк із великою втіхою припала до чашки й дуже швидко її спорожнила. Тож, як бачите, цей факт розбив ущент нашу версію про безпосередню причетність чоловіка до смерті власної дружини. Коли Джонса попросили пояснити значення його слів, знайдених на промокальному папері, він охоче дав необхідні пояснення. То була відповідь, пояснив він, на лист його брата з Австралії, у якому той просив допомогти йому грішми. Містер Джонс відписав йому, що в питанні грошей він цілком залежить від своєї дружини. Коли вона помре, він, мовляв, матиме всі гроші у своєму розпорядженні й допоможе братові, якщо матиме таку можливість. Він жалкував, що тепер не має такої змоги, але додав, що сотні й тисячі людей у світі перебувають у схожому становищі.

— Отже, ваша версія розлетілася на друзки? — спитав доктор Пендер.

— Отже, наша версія розлетілася на друзки, — серйозним голосом підтвердив сер Генрі. — Ми не могли піти на такий ризик — заарештувати Джонса, не маючи проти нього жодних доказів.

Запала мовчанка, а тоді Джойс сказала:

— І на цьому ваша історія закінчилася, чи не так?

— Я розповів, у якому стані ця справа була наприкінці минулого року. Але нещодавно розгадка цієї таємниці стала відома Скотленд-Ярдові, і через два або три дні ви, мабуть, прочитаєте про неї в газетах.

— Розгадка таємниці… — замислено повторила Джойс. — Отже, вона відома. Поміркуймо хвилин п’ять, а тоді почнемо.

Реймонд Вест кивнув на знак згоди й подивився на час на своєму годиннику. Коли п’ять хвилин минули, він глянув на доктора Пендера.

— Ви візьмете слово першим? — запитав він.

Старий похитав головою.

— Мушу зізнатися, — сказав він, — я збитий із пантелику. Я не можу відмовитися від думки, що чоловік причетний до злочину, але як він це зробив, не маю щонайменшого уявлення. Можу тільки припустити, що він дав їй отруту в спосіб, що не відразу пощастило відкрити, але як його можна було з’ясувати після того, як минуло стільки часу, не уявляю.

— Джойс?

— Винна компаньйонка! — рішуче заявила Джойс. — Компаньйонка й ніхто інший! Як ми можемо знати, були в неї мотиви чи не були? Із того, що вона була стара, гладка й негарна, аж ніяк не випливає, що вона не мала любовного зв'язку з Джонсом. Вона могла також ненавидіти його дружину з якихось інших причин. Уявіть-но, як це бути компаньйонкою — завжди виявляти досконалу люб’язність, із усім погоджуватися, в усьому себе стримувати, пригнічувати всі свої бажання й нахили. Одного дня терпець увірвався, і тоді вона вбила її. Либонь, укинула миш’як у чашку з кукурудзяним відваром, а її розповідь про те, що всю чашку вона випила сама, — брехня.

— Містере Петерік?

Адвокат професійним жестом стулив пучки пальців.

— Я не можу дійти певного висновку. На підставі встановлених фактів я не бачу можливості зробити якийсь певний висновок.

— Але ви повинні це зробити, містере Петерік, — сказала Джойс. — Ви не можете брати участь у процесі й, попри те, утриматися від висловлення власної неупередженої думки. Ви повинні дотримуватись правил гри.

— На підставі встановлених фактів, — промовив містер Петерік, — нічого певного, як мені здається, сказати не можна. Така моя особиста думка, хоч, на жаль, мій великий досвід показує, що аж надто часто в подібних випадках винним буває чоловік. Єдиним поясненням, яке узгоджується з викладеними фактами, може бути, що міс Кларк із тих або тих причин зумисне намагалася його вигородити. Можливо, вони уклали між собою певну угоду фінансового характеру. Він міг відчувати, що на нього впаде підозра, а вона, уявляючи своє злиденне майбутнє, могла погодитись розповісти вигадану історію про те, як випила відвар із кукурудзяного борошна, в обмін на істотну суму грошей, що її він пообіцяв виплатити їй приватно. Якщо справді все відбулося так, то їхні дії були незаконними. Я сказав би, вкрай незаконними.

— Я не згоден із вами всіма, — сказав Реймонд. — Ви всі забули про один фактор, котрий має велику вагу в цій справі. Про дочку лікаря. Зараз я викладу вам свою версію справи. Консервований омар був сумнівної свіжості. Він міг пояснити симптоми отруєння. Послали по лікаря. Він бачить, що місіс Джонс, котра з’їла більшу порцію омара, ніж інші, дуже страждає, і посилає, як ви вже сказали нам, по пігулки опію. Він не йде сам додому, а посилає туди когось. Хто має передати посланцю пігулки опію? Звісно ж, його донька.

Радше за все, вона завжди розпоряджається його ліками й готує їх для нього. Вона закохана в Джонса, і в цю мить усі притаманні її природі погані інстинкти пробуджуються, і вона усвідомлює, що має у своїх руках певний засіб здобути для нього свободу. У пігулках, які вона йому передає, міститься чистий білий миш’як. Така моя версія.

— А тепер, містере Генрі, розкажіть нам, як усе було насправді, — сказала Джойс із очевидним нетерпінням у голосі.

— Одну хвилину, — заперечив сер Генрі. — Міс Марпл іще не висловила своєї думки.

Міс Марпл сумно похитала головою.

— Ой, лишенько мені! — сказала вона. — Я пропустила ще одну петлю. Мене так зацікавила ця історія! Сумна подія, дуже сумна подія. Вона нагадала мені про старого містера Гарґрейвза, котрий жив на горі. Його дружина ні про що не здогадувалася, доки він не помер і не заповів усі свої гроші іншій жінці, з якою, як з’ясувалося, жив і від котрої мав п’ятьох дітей. Протягом певного часу вона була їхньою домашньою служницею. Така приємна дівчина, любила казати місіс Гарґрейвз, на неї завжди можна було покластися в тому, що вона сумлінно перестелить їхні постелі, — крім п’ятниць, звичайно. І виявляється, старий Гарґрейвз утримував цю особу, купивши для неї будинок у сусідньому місті, хоч і далі виконував обов’язки церковного старости й щонеділі обходив парафіян із тарілкою.

— Моя люба тітонько Джейн, — сказав Реймонд із деяким нетерпінням у голосі. — Який стосунок може мати до нашої справи Гарґрейвз, якого давно вже нема на світі?

— Ця історія відразу ж нагадала мені про нього, — сказала міс Марпл. — Адже факти такі схожі, хіба ні? Сподіваюся, бідолашна дівчина вже зізналась, і саме тому вам усе стало відомо, Генрі.

— Яка дівчина? — запитав Реймонд. — Моя люба тітонько, про кого ви говорите?

— Про ту бідолашну дівчину, Ґледіс Лінч, — а про кого ж іще? — що була в такому розпачі та в сльозах, коли лікар її розпитував, та і як могла вона не впасти в розпач, сердешна дитина. Сподіваюся, того мерзотника Джонса повісять за те, що він зробив бідолашну дівчину вбивцею. Либонь, і її повісять, сердешну.

— Мені здається, міс Марпл, що ви трохи хибно зрозуміли… — почав містер Петерік.

Але міс Марпл уперто похитала головою й подивилася через усю кімнату на сера Генрі.

— Правильно я вгадала чи ні? Справа здається мені геть очевидною. Сотні й тисячі — і трайфл; одне слово, тут усе перед вами, як на долоні, і помилитися просто неможливо.

— А до чого тут трайфл і сотні й тисячі? — вигукнув Реймонд.

Тітка обернулася до нього.

— Кухарки майже завжди посипають трайфл дрібним кольоровим цукровим горошком, що його ми зазвичай називаємо «сотнями-й-тисячами», мій любий небоже, — сказала вона. — І коли я почула, що їм було подано на вечерю трайфл і що чоловік писав комусь про сотні й тисячі, я, природно, пов’язала ці два факти між собою. Саме там і був миш'як — у сотнях і тисячах. Він залишив його дівчині й написав їй, щоб вона притрусила ним трайфл.

— Але так не могло бути, — швидко сказала Джойс. — Адже всі вони їли трайфл.

— Ой ні, — сказала міс Марпл. — Компаньйонка була на голодній дієті, ви пам'ятаєте. Ви ніколи б не стали їсти щось подібне до трайфлу, якби були на голодній дієті. А щодо самого Джонса, то, думаю, він просто зішкріб сотні-й-тисячі зі своєї порції й залишив їх десь на краю тарілки. То був надзвичайно розумний задум, але й надзвичайно підлий.

Усі погляди прикипіли до сера Генрі.

— Можна тільки дивом дивуватися, — повільно проказав він, — але міс Марпл відразу розгадала, як усе насправді було. Джонс завів Ґледіс Лінч у халепу, як то кажуть. Вона була майже в розпачі. Він задумав прибрати дружину зі своєї дороги й пообіцяв Ґледіс, що одружиться з нею, коли його дружина помре. Відповідно обробив сотні-й-тисячі й дав їй разом з інструкціями, як їх використати. Ґледіс Лінч померла тиждень тому. Дитина в неї народилася мертвою, і Джонс покинув її, знайшовши собі іншу жінку. Перед смертю вона в усьому зізналась.

На кілька хвилин запала мовчанка, а тоді Реймонд промовив:

— Правду кажучи, тітко Джейн, ви мене здивували. Не можу збагнути, як вам пощастило так відразу знайти правильне розв’язання проблеми. Мені ніколи й на думку не спало б запідозрити дівчину-служницю, котра виконує свої скромні обов’язки на кухні.

— Нічого дивного, любий небоже, — сказала міс Марпл, — адже ти не знаєш життя так добре, як його знаю я. Мені чудово відомо, чого можна сподіватися від чоловіків, схожих на того Джонса — брутальних і схильних до втіхи. Як тільки я почула, що в домі була вродлива молода дівчина, зрозуміла відразу: він не міг її оминути. Такі історії завжди призводять до великого лиха, і говорити про це не вельми приємно. Ви собі уявити не можете, як була приголомшена місіс Гарґрейвз і як довго про це базікали в усьому селі.