Тринадцять загадкових випадків

Розділ одинадцятий ТРАВА СМЕРТІ

— А зараз ваша черга, місіс Б., — підбадьорливо сказав сер Генрі Клітерінґ.

Місіс Бентрі, жінка, чиїм гостем він був, подивилася на нього з холодним докором.

— Я вже вам казала, мені не до вподоби, коли мене називають місіс Б. Це принижує мою гідність.

— Тоді я називатиму вас Шехерезадою.

— А ще менше я хочу бути Ше… як там ви її називаєте! Я ніколи не можу розповісти до пуття жодної історії, запитайте Артура, якщо ви мені не вірите.

— Ти розповідаєш дуже добре, коли треба викласти факти, Доллі, — сказав полковник Бентрі. — Але сплітати їх докупи не вмієш.

— Так воно і є, — погодилася місіс Бентрі. Вона ляснула долонею по каталогу цибулин, який лежав на столі перед нею. — Я вислухала вас усіх, і не знаю, як у вас це виходить. «Він сказав, вона сказала, ви запитали себе, вони подумали, кожен зрозумів» — я просто не змогла б так усе викласти та й по всьому! А крім того, я не знаю нічого такого, про що можна було б розповісти історію.

— Ми не можемо в це повірити, місіс Бентрі, — сказав доктор Ллойд.

І він похитав своєю сивою головою, зображаючи насмішкувату недовіру.

Стара міс Марпл сказала своїм лагідним голосом:

— Я думаю, ви помиляєтеся, моя люба…

Місіс Бентрі й далі вперто хитала головою.

— Ви навіть не уявляєте собі, яке банальне в мене життя. Проблеми зі слугами, труднощі, пов’язані з пошуками доброї кухарки, ходіння по крамницях, до дантистів, поїздка в Ескот[8] (який Артур ненавидить), а потім сад…

— Авжеж, — сказав доктор Ллойд. — Сад. Ми всі знаємо, чому ви віддаєте своє серце, місіс Бентрі.

— Це, певне, чудово — мати свій власний сад, — прощебетала Джейн Гел’єр, вродлива молода актриса. — Якщо, звичайно, тобі не треба копати землю чи бруднити руки. Я завжди дуже любила квіти.

— Отже, сад, — сказав сер Генрі. — Чом би нам не взяти його як стартовий пункт? Ну ж бо, починайте, місіс Б. Розкажіть нам про отруєні цибулини, про смертельні нарциси, про траву смерті!

— Дуже дивно чути від вас ці слова, — сказала місіс Бентрі. — Вони нагадали мені про дещо. Артуре, ти пам’ятаєш, що сталося в Клодергем-Корті? Пригадай-но. Старий сер Емброз Берсі. Пам’ятаєш, яким люб’язним і чарівним старим чоловіком він нам здавався?

— Звичайно, пам’ятаю. То була дивна історія. Розповідай, Доллі.

— Розкажи краще ти, любий.

— Дурниці. Починай-но. Ти повинна сама веслувати у своєму каное. Я вже своє зробив.

Місіс Бентрі глибоко втягла в груди повітря. Вона заламала руки, і її обличчя набуло воістину страдницького виразу Вона заговорила швидко й без пауз.

— Тут немає, власне, про що розповідати. «Трава смерті» — ці слова нагадали мені про той випадок, хоч у своїх власних спогадах я називаю це «шавлія та цибуля».

— Шавлія та цибуля? — перепитав доктор Ллойд.

Місіс Бентрі кивнула головою.

— Сталося це так, — почала розповідати вона. — Ми тоді перебували, Артур і я, в сера Емброза Берсі в Клодергем-Корті, й одного дня через помилку (хоч дуже дурну, як я завжди думала) багато листя наперсника було зірвано разом із листям шавлії. На вечерю тоді подавали качку з шавлією, і всім стало дуже погано, а одна бідолашна дівчина — вихованка сера Емброза — померла після тієї вечері.

Вона замовкла.

— Ой лишенько! — сказала міс Марпл. — Як трагічно.

— А хіба ні?

— Ну, гаразд, — сказав сер Генрі. — А що далі?

— Далі нічого немає, — сказала місіс Бентрі. — Це все.

Почулося загальне зітхання. Хоч вони й були попереджені заздалегідь, проте ніхто не сподівався, що розповідь буде такою короткою.

— Але ж, моя люба леді, — запротестував сер Генрі, — це не може бути все. Те, про що ви розповіли, — трагічна подія, але її, в жодному розумінні, не можна назвати проблемою.

— Безперечно, це ще далеко не все, — сказала місіс Бентрі, — але якщо я стану розповідати вам далі, ви відразу зрозумієте, як усе закінчилося.

Вона з викликом подивилася на присутніх і промовила жалібним голосом:

— Я ж вам сказала, що не спроможна об’єднувати речі й викладати їх так, щоб вони утворювали історію.

— Он як! — вигукнув сер Генрі. Він випростався на своєму стільці й прилаштував на око монокль. — А знаєте, Шехерезадо, це вже стає цікавим. Ви кидаєте виклик нашій кмітливості. Я майже переконаний, що ви робите так умисне — щоб розпалити нашу цікавість. Тут напрошуються кілька раундів того, що можна було б назвати «Двадцять запитань», так мені здається. Міс Марпл, можливо, почнете ви?

— Я хотіла б щось довідатися про кухарку, — сказала міс Марпл. — Певно, то була дуже дурна або вкрай недосвідчена жінка?

— Вона й справді була дуже дурна, — сказала місіс Бентрі. — Потім вона дуже плакала й казала, що зірване листя принесли їй як шавлію, та звідки вона могла знати, що там щось не так?

— Вона явно не звикла думати сама за себе, — сказала міс Марпл. — Мабуть, то була вже літня жінка й дуже добра куховарка?

— О, куховарка з неї була просто чудова! — підтвердила місіс Бентрі.

— Ваша черга, міс Гел’єр, — сказав сер Генрі.

— О, ви хочете, щоб я поставила запитання? — Запала мовчанка, поки Джейн напружено міркувала. Нарешті вона сказала безпорадним госом: — Даруйте, але я не знаю про що запитувати.

Її прекрасні очі благально втупилися в сера Генрі.

— Чому б не список дійових осіб, міс Гел’єр? — з усмішкою запропонував він.

Джейн досі дивилася на нього розгубленим поглядом.

— Персонажі драми в порядку їхньої появи на сцені, — лагідно пояснив сер Генрі.

— О, так, — сказала Джейн. — Це цікава думка.

Місіс Бентрі стала перелічувати людей, швидко загинаючи пальці на своїх руках.

— Сер Емброз, Сильвія Кін (це дівчина, яка померла), її подруга, що там жила, Мод Вай, одна з тих темноволосих негарних дівчат, які, проте, вміють себе подати, — не знаю, як їм це вдається. Потім там був містер Керл, котрий приїхав обговорювати книжки з сером Емброзом, — ви знаєте, такі собі рідкісні книжки, дивні старі трактати, написані латиною, — замшілі пергаменти. Був там і Джері Лоример, можна сказати, один із найближчих сусідів. Його маєток, «Затишний притулок», був розташований поруч із маєтком сера Емброза. І була там місіс Карпентер, одна з тих кицьок середнього віку, які завжди вміють десь чудово прилаштуватися. Вона була для Сильвії такою собі dame de compagnie[9] або чимось подібним, гадаю.

— Тепер моя черга, — сказав сер Генрі, — і, сподіваюся, вона належить мені по праву, адже я сиджу поруч із міс Гел’єр. І я хочу знати багато. Я хотів би, щоб ви намалювали мені, місіс Бентрі, короткі словесні портрети всіх раніше названих осіб.

— Ну… не знаю… — завагалася місіс Бентрі.

— Отже, сер Емброз, — провадив сер Генрі. — Починайте з нього. Яким він був?

— О, то був дуже статечний на вигляд старий чоловік, та не такий уже й старий: він мав не більш як шістдесят років, думаю. Але він був дуже хворобливий, мав слабке серце й не міг підійматися сходами, а тому мусив обладнати у своєму будинку ліфт, і через це здавався старшим, аніж насправді був. У нього були чудові манери — витончено-аристократичні, це слово описує їх найліпше. Ви ніколи не бачили його роздратованим або засмученим. У нього було прегарне біле волосся й чарівний голос.

— Дуже добре, — сказав сер Генрі. — Зараз я бачу сера Емброза. Тепер опишіть нам дівчину, Сильвію — як, ви сказали, було її прізвище?

— Сильвія Кін. Дівчина вродлива — справді дуже вродлива. Світловолоса, з гарною шкірою. Не вельми, мабуть, розумна. Правду кажучи, досить-таки дурна.

— О, не вигадуй, Доллі, — запротестував її чоловік.

— Артур, звичайно, так не думає, — сухо кинула місіс Бентрі. — Але вона була дурною: вона ніколи не сказала нічого такого, що варто було б почути.

— Одне з найграціозніших створінь із тих, які я будь-коли бачив, — сказав полковник Бентрі з теплотою в голосі. — Досить було глянути, як вона грає в теніс — чарівно, просто чарівно. І вона була надзвичайно весела — неймовірно потішна крихітка. І дуже, дуже вродлива. Я певен, усі молоді хлопці так думали.

— Ось тут ти й помиляєшся, — сказала місіс Бентрі. — Юна врода — це вже не те, чим захоплюються сучасні молоді люди. Лише старі йолопи, такі, як ти, Артуре, сьогодні мають звичай сидіти й белькотіти про вродливих молодих дівчат.

— Бути молодою сьогодні тяжко, — сказала Джейн. — Ти повинна мати СП.

— А що таке СП? — запитала міс Марпл.

— Сексуальна принадливість.

— А, розумію, — сказала міс Марпл. — Це те, що в мої дні називали «напустити туману в очі».

— Непогано сказано, — мовив сер Генрі. — А тепер кілька слів про dame de compagnie, яку ви назвали, здається, кицькою, місіс Бентрі.

— Я не мала на увазі котів, щоб ви знали, — сказала місіс Бентрі. — Ідеться зовсім про інше. То була просто велика, пухнаста, біла, муркотлива особа. Завжди надзвичайно люб'язна. Такою вона була, Аделаїда Карпентер.

— А що ви мали на увазі, назвавши її жінкою середнього віку?

— Я хотіла сказати, що їй було десь близько сорока. Вона жила там завжди — відколи Сильвії виповнилось одинадцять років, я думаю. Надзвичайно тактовна особа. Одна з тих удів, які опиняються в скрутних обставинах, маючи багато аристократичних зв'язків і зовсім не маючи готівки. Мені вона не подобалась, але мені ніколи не подобалися люди з дуже білими довгими долонями. І я не люблю кицьок.

— Містер Керл?

— Чоловік літній, сутулий. Їх так багато скрізь і повсюди, що буває не так легко відрізнити одного від іншого. Він пожвавлювався лише тоді, коли говорив про свої запліснявілі книжки, а більше — ніколи. Навряд чи сер Емброз знав його дуже добре.

— А сусід Джері?

— Надзвичайно чарівний хлопець. Він був заручений із Сильвією. Це зробило ту подію ще трагічнішою.

— Мене дивує… — почала міс Марпл і відразу замовкла.

— Що вас дивує?

— Та нічого, моя люба.

Сер Генрі подивився на стару даму з великою цікавістю. Потім сказав замислено:

— Отже, ті молоді люди були заручені. А давно вони були заручені?

— Десь рік. Сер Емброз був налаштований проти заручин на тій підставі, що Сильвія ще надто юна. Але після того як сплинув річний термін заручин, він поступився, і весілля мало відбутися дуже скоро.

— Он як! Чи мала юна леді якусь власність?

— Майже нічого — не більш як сотню чи дві прибутку на рік.

— У цій норі ви не зловите пацюка, Клітерінґу, — зауважив полковник Бентрі й засміявся.

— Тепер черга доктора ставити запитання, — сказав сер Генрі. — Я закінчив.

— Моя цікавість має суто професійний характер, — відповів доктор Ллойд. — Я хотів би знати, які медичні дані було виявлено під час розслідування, тобто чи звернула тоді на них увагу наша господиня й чи досі їх пам’ятає.

— Пам’ятаю дуже приблизно, — сказала місіс Бентрі. — Це було отруєння диґіталіном — правильно я кажу?

Доктор Ллойд кивнув головою.

— Активна складова наперсника — digitalis — впливає на серце. Це навіть дуже цінні ліки при деяких серцевих захворюваннях. А випадок, про який ви розповідаєте, здається мені дуже дивним. Я ніколи не подумав би, що споживання певної кількості доданого в якусь страву листя наперсника може призвести до фатального результату. Уявлення про небезпеку, яку становить поїдання отруйного листя та отруйних ягід, дуже перебільшені. І мало хто також усвідомлює, що лікувальні чи отруйні властивості алкалоїду значно посилюються, якщо його виділяють окремо, з необхідною ретельністю й належно до цього підготувавшись.

— Якось місіс Мак-Артур послала кілька спеціальних цибулин місіс Тумі, — сказала міс Марпл. — А кухарка місіс Тумі подумала, що то звичайна цибуля, й усі члени родини Тумі отруїлися й були дуже хворі.

— Але ж вони не померли від того отруєння, — сказав доктор Ллойд.

— Ні, не померли, — визнала міс Марпл.

— Одна з моїх знайомих дівчат померла від харчового отруєння, — сказала Джейн Гел’єр.

— Ми повинні продовжити своє розслідування цього злочину, — сказав сер Генрі.

— Злочину? — здивовано перепитала Джейн Гел’єр. — А я думала, то був нещасливий випадок.

— Якби це був нещасливий випадок, — лагідно заперечив сер Генрі, — то не думаю, що місіс Бентрі стала б розповідати нам цю історію. Ні, якщо моє відчуття мене не обдурює, то це був нещасливий випадок лише за своєю видимістю, а за ним ховається щось набагато зловісніше. Мені пригадується одна справа: кілька гостей, запрошених на домашню вечірку, розважали себе бесідою після вечері. Стіни були обвішані всіма видами старовинної зброї. З метою пожартувати один з учасників вечірки схопив стародавній кавалерійський пістоль і націлив його на іншого чоловіка, вдаючи, ніби стріляє в нього. Пістоль був заряджений і вистрелив, убивши того чоловіка. У тій справі ми повинні були з'ясувати, по-перше, хто таємно наготував і зарядив той пістоль, а по-друге, хто так спрямував розмову, що вона закінчилася тим жахливим пострілом із кавалерійського пістоля — бо чоловік, який із нього вистрелив, був абсолютно невинний!

Мені здається, дуже схожу проблему ми маємо й тут. Ті начинені диґіталіном листки були навмисне підмішані до шавлії, і той, хто це зробив, знав, яким буде результат. А що ми звільняємо від відповідальності кухарку, — а ми її звільняємо, чи не так? — то постає запитання: хто зірвав листя наперсника й доправив його до кухні?

— На це запитання відповісти легко, — сказала місіс Бентрі. — Принаймні на другу його частину Сама ж таки Сильвія принесла листя на кухню. До її щоденних обов’язків входило наглядати за збиранням трав для салату, пучків молодої моркви, тобто всього того, чого садівники ніколи не збирають як годиться. Вони не люблять давати вам щось молоде й ніжне — вони чекають, поки воно виросте в чудові екземпляри. Сильвія та місіс Карпентер мали звичай особисто здійснювати нагляд над такою роботою. Але кущі наперсника росли разом із кущами шавлії в одному кутку саду, тому переплутати їхнє листя було цілком природно.

— Але чи справді Сильвія зривала його сама?

— Про це ніхто ніколи не довідався. Але припускають, що так.

— Припущення, — сказав сер Генрі, — бувають дуже небезпечними.

— Але я точно знаю, що місіс Карпентер його не зривала, — сказала місіс Бентрі. — Бо того ранку, коли це сталося, вона прогулювалася разом зі мною на терасі. Ми пішли туди відразу після сніданку. Погода для ранньої весни була незвично приємна й тепла. Сильвія пішла сама-одна в сад, але згодом я побачила, як вона прогулюється попідруч із Мод Вай.

— То вони були великими подругами? — запитала міс Марпл.

— Атож, — сказала місіс Бентрі.

Здавалося, вона хотіла сказати щось іще, але не сказала.

— А вона перебувала там довго? — запитала міс Марпл.

— Тижні зо два, — відповіла місіс Бентрі.

Нотка тривоги прозвучала в її голосі.

— Вам не подобалася міс Вай? — поцікавився сер Генрі.

— Навпаки, вона мені подобалась. Брехати не стану. Так, вона подобалася мені.

Нотка тривоги в її голосі набула страдницького звучання.

— Ви щось приховуєте від нас, місіс Бентрі, — сказав сер Генрі тоном звинувачення.

— У мене щойно виник один сумнів, — сказала міс Марпл, — але я не наважилась його висловити.

— Коли він у вас виник?

— Коли ви сказали, що молодята були заручені. Ви також сказали, що це зробило ту подію ще трагічнішою. Але якщо ви правильно мене зрозумієте, то ваш голос прозвучав не так, як годилось би, коли ви це сказали, — у ньому не відчувалося належної переконливості, ви мене зрозуміли?

— Яка ви жахлива особа, — сказала місіс Бентрі. — Таке враження, ніби ви завжди знаєте. Так, я думала про дещо. Але не знаю, слід мені про це казати чи не слід.

— Ви повинні про це сказати, — промовив сер Генрі. — Хоч би які сумніви вас терзали, ви не повинні нічого приховувати від нас.

— Я тоді подумала про такий епізод, — сказала місіс Бентрі. — Якось увечері — власне це був вечір напередодні трагедії — я вийшла на терасу, перед тим як мала відбутися вечеря. Вікно вітальні було відкрите. І випадок тоді захотів, щоб я побачила Джеррі Лоримера та Мод Вай. Він — уявляєте? — цілував її. Звичайно ж, я не знала, що то було — чи випадкова короткочасна пригода, чи, ви ж розумієте… Я знала, що сер Емброз ніколи не любив Лоримера, тож, можливо, він знав, чого вартий цей молодик. Але в одному я переконана: та дівчина, Мод Вай, справді його кохала. Ви б тільки побачили, як вона дивилася на нього, коли забувала про обережність! І я також думаю, що ці двоє більше підходили одне одному, аніж він та Сильвія.

— Я хочу швидко поставити вам одне запитання, перш ніж міс Марпл поставить своє, — сказав сер Генрі. — Мені хотілося б знати, чи після трагедії Джеррі Лоример одружився з Мод Вай?

— Так, — сказала місіс Бентрі. — Одружився. Через півроку по тому.

— Ой, Шехерезадо, Шехерезадо! — сказав сер Генрі. — Подумати тільки, як ви починали розповідати нам свою історію! Голі кістки — і скільки плоті тепер на них наросло!

— Не говоріть так бридко, — сказала місіс Бентрі. — І не вживайте слово «плоть». Це дурна звичка вегетаріанців. Вони кажуть: «Я ніколи не їм плоті» — і таким тоном, що у вас відразу зникає апетит. Містер Керл був вегетаріанцем. Він завжди їв на сніданок щось дуже схоже на висівки. Ці бородаті й сутулі літні чоловіки часто бувають дивакуватими. Їхній спідній одяг також буває надто химерним.

— Що ти базікаєш, Доллі, — утрутився до розмови її чоловік. — Що ти можеш знати про спідній одяг містера Керла?

— Нічого, — з гідністю відповіла йому місіс Бентрі. — Я лише висловила припущення.

— Тоді я трохи виправлю свою попередню репліку, — сказав сер Генрі. — Скажу натомість, що дійові особи вашої розповіді про той загадковий випадок стають вельми цікавими. Я починаю бачити їх усіх. А ви що скажете, міс Марпл?

— Людська природа є завжди цікава, сер Генрі. І просто дивовижно бачити, як певні типи завжди схильні діяти в один і той самий спосіб.

— Двоє жінок і чоловік, — сказав сер Генрі. — Стародавній і вічний людський трикутник. То невже вся суть нашої проблеми в цьому? Я схильний думати, що так.

Доктор Ллойд прочистив собі горло.

— Мені оце спало на думку, — сказав він досить невпевненим голосом. — Ви, здається сказали, місіс Бентрі, що й самі почували себе хворою?

— Ще б пак не хворою! Артурові теж було зле! І всім було зле!

— Отож і є, що всім, — зауважив доктор Ллойд. — Тепер ви розумієте, що я хочу сказати? В історії, яку нещодавно розповів нам сер Генрі, один чоловік застрелив іншого — йому не треба було вбивати всіх, котрі сиділи за столом.

— Я не розумію, — сказала Джейн. — Хто застрелив кого?

— Я хочу сказати, той, хто спланував ту подію, зробив це в досить-таки дивний спосіб, або сліпо вірячи в те, що випадковість буде поблажливою до нього, або виявляючи цілковиту байдужість до людського життя. Мені дуже важко повірити в те, що існує людина, здатна зумисне отруїти вісьмох людей для того, щоб усунути одного з них.

— Я розумію ваш сумнів, — сказав сер Генрі замислено. — Я визнаю, що й сам повинен був би відразу звернути на це увагу.

— А чи не міг він отруїти й себе самого? — запитала Джейн.

— Хтось, може, не прийшов на вечерю того дня? — спитала міс Марпл.

Місіс Бентрі похитала головою.

— Усі були на місці.

— Окрім містера Лоримера, я думаю, моя люба. Адже він не жив у вашому домі, чи не так?

— Ні, не жив; але він вечеряв із нами того дня.

— Он як! — сказала міс Марпл зміненим голосом. — Тоді це кардинально змінює всю ситуацію.

Вона спохмурніла, явно не вдоволена сама собою.

— Яка ж я була дурна, — прошепотіла вона. — Та ще й яка дурна.

— Щиро зізнаюся, ваше спостереження стурбувало мене, Ллойде, — сказав сер Генрі. — Справді-бо, як можна домогтися, щоб дівчина й тільки вона з’їла фатальну дозу.

— Ніяк, — відповів лікар. — Це наштовхує мене на думку, яку я хочу висловити. А що, як наміченою жертвою була зовсім не дівчина?

— Що ви сказали?

— В усіх випадках отруєння їжі результат часто буває непередбачуваним. Кілька людей їдять одну страву. Що відбувається? Одне або двоє відчувають легке нездужання, двоє інших переживають тяжкі симптоми захворювання, один — помирає. Це типовий розвиток подій — певності тут бути не може. Але існують випадки, коли втручається ще один фактор. Диґіталін — це засіб, який впливає безпосередньо на серце, — як я вам уже казав, його іноді прописують як ліки. Але в тому домі була одна особа, котра нарікала на хворе серце. Тож чи не була вона тією жертвою, що мала померти? Те, що не буде фатальним для решти, буде фатальним для неї — принаймні вбивця мав усі підстави так припускати. Те, що події набули іншого розвитку, лише доводить те, що я вже вам казав — непевність і непередбачуваність дії наркотичних речовин на людські створіння.

— Сер Емброз, — сказав сер Генрі. — То ви думаєте, це він був тією особою, котру призначили в жертви? Так, так, а смерть дівчини сталася внаслідок помилки.

— А кому дісталися б його гроші, якби він помер? — спитала Джейн.

— Вельми розумне запитання, міс Гел’єр. Одне з тих, які ми ставимо насамперед у тому відомстві, де я працював, — сказав сер Генрі.

— Сер Емброз мав сина, — повільно сказала місіс Бентрі. — Він посварився з ним багато років тому. Хлопець був навіжений і дикий, так мені розповідали. А проте не у владі сера Емброза було позбавити його спадщини — Клодергем-Корт мав статус невідчужуваної власності. Мартін Берсі успадкував і титул, і маєток. Проте сер Емброз мав багато іншої власності, яку він міг передати у спадок, кому хотів, і заповідав своїй вихованці Сильвії. Я знаю про це, бо сер Емброз помер менш як через рік після подій, що про них я вам розповідаю, і він не потурбувався скласти новий заповіт, коли Сильвія померла. Думаю, гроші дісталися короні, а може, його синові як найближчому родичу — я точно не пам’ятаю.

— Отже, усунути його було лише в інтересах відсутнього сина та дівчини, котра сама померла, — замислено проказав сер Генрі. — Це обіцяє нам не дуже багато.

— А іншій жінці нічого не мало дістатися? — спитала Джейн. — Тій, яку місіс Бентрі назвала кицькою.

— Її не було згадано в заповіті, — відповіла місіс Бентрі.

— Міс Марпл, ви не слухаєте, — сказав сер Генрі. — Ви перебуваєте десь дуже далеко.

— Я думала про старого містера Беджера, аптекаря, — промовила міс Марпл. — Він мав молоду економку, що за віком могла бути не тільки його дочкою, а й онукою. Він не казав про неї нікому ні слова, і йоґо рідня, чимало племінників та племінниць, покладали на нього великі надії. Та коли він помер, то, чи повірите, з’ясувалося, що він був таємно одружений з економкою вже два роки. Звісно, містер Беджер був аптекар і досить грубий простий старий чоловік, а сер Емброз Персі був витонченим джентльменом, так принаймні каже нам місіс Бентрі, але людська природа, за своєю суттю, всюди майже однакова.

Запала мовчанка. Сер Генрі дивився дуже пильно на міс Марпл, котра відповіла йому іронічним поглядом своїх лагідних синіх очей. Джейн Гел’єр порушила мовчанку.

— А та місіс Карпентер була гарна? — запитала вона.

— Атож, такою спокійною красою. Нічого надто яскравого.

— У неї був дуже симпатичний голос, — сказав полковник Бентрі.

— Я називаю це муркотінням, — сказала місіс Бентрі. — Муркотінням!

— Ти сама буваєш іноді схожа на кицьку, Доллі.

— Мені подобається бути кицькою у своєму домашньому колі, — сказала місіс Бентрі. — А взагалі я не люблю жінок, і ти це знаєш. Я люблю чоловіків і квіти.

— Чудовий смак, — сказав сер Генрі. — Про це особливо свідчить той факт, що ви ставите на перше місце чоловіків.

— Я зробила це з тактовності, — пояснила місіс Бентрі. — Ну, то що ви тепер скажете про мою маленьку проблему? Мені здається, я виклала все дуже ясно. Артуре, ти згоден, що я виклала все дуже ясно?

— Атож, моя люба. Починай опитування, але пам’ятай, що розпорядники «Жокей-клубу» не повинні впливати на хід перегонів.

— Ви перший, — сказала місіс Бентрі, показавши пальцем на сера Генрі.

— Я буду досить велемовним. Бо в мене немає жодної певності щодо цієї справи. Розгляньмо всіх, кого можна було б запідозрити. По-перше, сер Емброз. Звичайно ж, він не міг би обрати такий дивний метод самогубства, а з іншого боку — нічого не виграв би й від смерті своєї вихованки. Виключаємо сера Емброза. Містер Керл. Він не мав жодного мотиву, щоб бажати смерті дівчині. Якщо ж наміченою жертвою був сер Емброз, то він міг би, звичайно, поцупити якийсь рідкісний манускрипт чи два, відсутності яких ніхто б не помітив. Надто непереконливо й мало ймовірно. Тож я думаю, що попри підозру, яку місіс Бентрі висловила щодо його спіднього одягу, містера Керла треба виключити. Міс Вай. Мотиву для вбивства сера Емброза жодного. Мотив для того, щоб убити Сильвію, дуже сильний. Вона хотіла відбити в Сильвії її нареченого й хотіла цього дуже, якщо вірити розповіді місіс Бентрі. Вона була з Сильвією того ранку в саду, тож мала нагоду нарвати отруйного листя. Значить, ми не можемо виключити міс Вай із числа підозрюваних так легко. Молодий Лоример. Він мав мотив в обох випадках. Якби він позбувся своєї нареченої, він зміг би одружитися з іншою дівчиною. Проте навіщо йому було вбивати її — яка складність сьогодні в тому, щоб порвати заручини? Якби сер Емброз помер, він би одружився з багатою дівчиною, а не з бідною. Важливим був для нього цей мотив чи ні, залежить від його фінансового становища. Якби мені вдалося з’ясувати, що його маєток був закладений і що місіс Бентрі умисне приховала цей факт від нас, я готовий висунути проти нього звинувачення, а місіс Бентрі — звинуватити в нечесній грі. Далі — місіс Карпентер. Мушу зізнатися, мені вселяють недовіру її білі руки та її бездоганне алібі на той час, коли збирали листя, — я завжди схильний не довіряти алібі. І я маю ще одну причину її підозрювати, однак залишу її поки що при собі. Проте якби від мене вимагали, щоб я назвав одного підозрюваного, то я назвав би міс Мод Вай, бо проти неї маємо більше доказів, аніж проти будь-кого іншого.

— Ви другий, — сказала місіс Бентрі, показуючи пальцем на доктора Ллойда.

— Я гадаю, ви помиляєтеся, Клітерінґу, у тому, що досі не відмовилися від теорії, згідно з якою було сплановане вбивство дівчини. Я переконаний у тому, що вбивця хотів усунути сера Емброза. Я не думаю, що молодий Лоример мав необхідні знання. Я схильний вважати, що винною була місіс Карпентер. Вона довгий час жила з цією родиною, знала все про стан здоров’я сера Емброза й могла легко влаштувати так, щоб ця дівчина, Сильвія (що, як ви самі сказали, була досить дурна), нарвала того листя, яке було їй потрібне. Мотиву, щоправда, я не бачу, не стану цього приховувати; але я наважуся припустити, що сер Емброз колись склав заповіта, в якому згадувалося її ім’я. Така версія мені здається найімовірнішою.

Місіс Бентрі показала пальцем на Джейн Гел’єр.

— Я не знаю, що сказати, — відповіла Джейн, — крім одного. Чому б дівчині не зробити цього самій? Зрештою, це вона принесла листя на кухню. Як ви сказали, сер Емброз був налаштований проти її одруження. Якби він помер, вона одержала б гроші й змогла б відразу вийти заміж. Вона знала не менше про стан здоров'я сера Емброза, аніж місіс Карпентер.

Палець місіс Бентрі описав коло в повітрі й зупинився на міс Марпл.

— А тепер ви, пані професорко, — сказала вона.

— Сер Генрі описав ситуацію дуже ясно — надзвичайно ясно, можна сказати, — почала міс Марпл. — І доктор Ллойд мав цілковиту рацію в тому, що він сказав. Разом вони прояснили всі обставини цієї справи — ліпше не треба. Тільки я не думаю, що доктор Ллойд повністю обміркував один з аспектів своєї версії. Адже, не будучи медичним консультантом сера Емброза, він не міг знати, яке саме захворювання серця турбує старого джентльмена, чи не так?

— Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, міс Марпл, — сказав доктор Ллойд.

— Ви виходите з припущення, що сер Емброз мав таку хворобу серця, на яку диґіталін діє негативно, чи не так? Але немає жодних доказів стосовно того, що це було так. Могло бути якраз навпаки.

— Якраз навпаки?

— Атож, адже ви самі сказали, що його часто прописують як ліки проти захворювань серця.

— Не заперечую, я це сказав, але навіть тепер не второпаю, до чого ви ведете.

— Я веду до того, що в такому разі він міг цілком природно мати диґіталін у своєму розпорядженні разом з іншими ліками й не бути зобов'язаним комусь пояснювати, навіщо він йому. Цим я хочу (я завжди так погано висловлюю свої думки) сказати таке: припустімо, ви надумали отруїти когось смертельною дозою диґіталіну. То чи не буде найпростішим способом прикриття свого злочину влаштувати так, щоб усі отруїлися диґіталіном — у даному випадку листям, у якомуу присутній диґіталін? Для решти таке отруєння не буде фатальним, звичайно, але нікого не здивує факт однієї жертви, бо, як пояснив нам доктор Ллойд, такі випадки отруєння завжди можуть привести до несподіваних наслідків. Нікому не спаде на думку запитати, а чи насправді дівчина не одержала фатальної дози диґіталіну через укол або щось подібне. Він міг долити відповідну мікстуру в її коктейль, каву або навіть дати їй випити її як тонік.

— Ви хочете сказати, що сер Емброз отруїв свою вихованку, чарівну дівчину, котру він дуже любив?

— Саме так, — сказала міс Марпл. — Адже те саме сталося й у випадку містера Беджера та його економки. Тільки не переконуйте мене в тому, що абсурдно думати, ніби шістдесятирічний чоловік може закохатися в дівчину, якій двадцять років. Таке трапляється щодня, а у випадку такого старого деспота, як сер Емброз, подібне почуття може зовсім вибити його з рівноваги. Такі спалахи пристрасті нерідко закінчуються божевіллям. Він не міг змиритися з думкою про те, що вона вийде заміж, — і робив усе можливе, щоб цьому завадити, однак не зміг. Його божевільні ревнощі стали такими великими, що він визнав за ліпше вбити її, аніж віддати молодому Лоримерові. Певно, він задумав це досить давно й тому звелів посіяти наперсник між кущами шавлії. Певно, він сам нарвав листя, коли настав його час, і попросив її віднести його на кухню. Жахливо навіть думати про таке холоднокровне вбивство, але як на мене, то ми повинні поставитися до такого вчинку з усією милосердною поблажливістю. Джентльмени в такому віці іноді поводяться дуже дивно там, де замішані молоді дівчата. Наш останній органіст… але тут я мушу стриматися, щоб не поширювати цієї скандальної історії.

— Місіс Бентрі, — запитав сер Генрі, — усе було справді так?

Місіс Бентрі кивнула головою.

— Атож. Мені б таке й на думку ніколи не спало: я завжди думала про ту подію як про нещасливий випадок. Але після смерті сера Емброза я одержала листа. Він розпорядився, щоб його надіслали мені. Й у тому листі він розповів мені правду. Я не знаю, навіщо він це зробив, але ми завжди дуже добре ладнали одне з одним.

Коли запала короткочасна тиша, вона відчула в ній невисловлену критику й поквапно пояснила:

— Ви, можливо, думаєте, що я зрадила висловлену мені довіру, але це не так. Я змінила всі прізвища. Насправді його звали не сер Емброз Берсі. Ви ж бачили, як по-дурному витріщився на мене Артур, коли я назвала це прізвище? Спочатку він не зрозумів, про кого йдеться. Я змінила все. Я зробила те саме, що пишуть у журналах та на початку книжок: «Усі дійові особи, про яких ідеться в наступній розповіді, вигадані». Ви ніколи не будете знати, хто вони насправді такі.