Тринадцять загадкових випадків

Розділ cьoмий СИНЯ КВІТКА ГЕРАНІ

— Коли я був тут торік… — сказав сер Генрі Клітерінґ і замовк.

Господиня дому, у якому він був, подивилася на нього з цікавістю.

Відставний комісар Скотленд-Ярду гостював у своїх давніх друзів, полковника та місіс Бентрі, які жили неподалік від Сент-Мері-Мід.

Місіс Бентрі, з ручкою в руці, щойно запитала, кого б він порадив запросити сьогодні на вечерю як шостого гостя.

— То й що? — підбадьорила його місіс Бентрі. — Коли ви були тут торік…

— Скажіть мені, — запитав сер Генрі, — ви знаєте таку собі міс Марпл?

Місіс Бентрі була здивована. Почути таке запитання вона зовсім не сподівалася.

— Чи я знаю міс Марпл? А хто ж її не знає? Типова стара діва, ніби вихоплена з якогось давнього роману. Дуже мила особа, яка, проте, безнадійно відстала від нашої сучасності. Ви хотіли запропонувати, щоб я запросила на вечерю її!

— Це вас дивує?

— Трохи дивує, мушу зізнатися. Я ніколи б не подумала, що ви… А втім, можливо, існує якесь пояснення?

— Пояснення досить просте. Коли я був тут торік, ми взяли собі за звичай обговорювати загадкові події. Нас було п’ять або шість — Реймонд Вест, письменник, започаткував цю традицію. Кожен із нас розповідав історію, розв’язка якої була відома йому, але нікому більше. У такий спосіб ми ніби намагалися розвинути в собі здібності до детективного пошуку — з’ясувати, хто з нас підійде найближче до істини.

— І що ж далі?

— А далі, ви мені не повірите — ми майже не помітили, що міс Марпл приєдналася до нашої гри; але ми виявили велику чемність стосовно неї — не хотіли засмучувати бідолашну стару леді. А тепер сіль усієї історії. Стара леді випереджала нас у кожному з випадків!

— Ви жартуєте?

— Запевняю вас, вона неодмінно приходила до істини — так поштовий голуб завжди прилітає до свого голубника.

— Але ж це просто дивовижно! Адже наша дорога старенька міс Марпл майже безвиїзно прожила все своє життя в Сент-Мері-Мід.

— Справді так. Але, як стверджує вона, це дало їй можливість глибоко дослідити людську природу — наче під мікроскопом, так би мовити.

— Мабуть, у цьому й справді щось є, — погодилася місіс Бентрі. — Принаймні за таких обставин легше дослідити дріб’язкові аспекти людської природи. Але навряд чи в нашому середовищі ми маємо якихось справді цікавих лиходіїв. Думаю, ми випробуємо її після вечері на історії про привидів, яку розповів нам Артур. Я буду вдячна їй, якщо вона розгадає цю таємницю.

— А я й не знав, що Артур вірить у привидів!

— О ні, він не вірить. Тому він такий стривожений. І трапилось це з його другом, Джорджем Прічардом, найпрозаїчнішою особою з усіх мені відомих. Для бідолашного Джорджа це справжня трагедія. Або ця надзвичайна історія правдива… або…

— Або що?

Місіс Бентрі не відповіла. За хвилину чи дві вона сказала не зовсім доречно:

— Ви знаєте, я люблю Джорджа, і всі його люблять. Неможливо повірити, що він… але люди здатні на все, що завгодно.

Сер Генрі кивнув. Він знав краще, ніж міс Бентрі, на що бувають здатні люди.

Отож цього ж таки дня, увечері, місіс Бентрі обвела поглядом свій обідній стіл (трохи затремтівши при цьому, бо в її їдальні, як і в більшості англійських їдалень, було дуже холодно) і зупинила його на старій дамі, що сиділа, надміру випростана, поруч з її чоловіком. На руках у міс Марпл були чорні мереживні рукавички; стара мереживна косинка лежала на її плечах, а ще один клапоть мережива увінчував її біле волосся. Вона жваво розмовляла з літнім лікарем, доктором Ллойдом, про робітній дім та про здогадні вади патронажної медичної сестри.

Місіс Бентрі пережила напад нового подиву. Вона навіть подумала, що сер Генрі навмисне пожартував, — але не побачила жодного сенсу в такому жарті. Їй було дуже важко повірити в те, що його слова відповідали дійсності.

Її погляд ковзнув далі, і вона з любов’ю зупинила його на своєму червонолицьому широкоплечому чоловікові, що сидів, розмовляючи про коней із Джейн Гел’єр, вродливою та популярною актрисою. Джейн, гарніша (якщо це було можливо) поза сценою, ніж на ній, раз у раз розплющувала величезні сині очі й запитувала через короткі проміжки часу, протягом яких вона слухала свого співрозмовника з підкресленою чемністю:

— Справді? Як чудово!

Вона взагалі нічого не знала про коней, а цікавилася ними ще менше.

— Артуре, — сказала місіс Бентрі, — бідолашна Джейн скоро знепритомніє від нудьги, слухаючи твої балачки. Розкажи нам ліпше… ту історію з Джорджем Прічардом.

— Що таке, Доллі? Ту історію? Але ж я не знаю…

— Cep Генрі також хоче її послухати. Я дещо сказала йому про неї сьогодні вранці. Цікаво буде послухати, що кожен із нас зможе про це сказати.

— Авжеж, розкажіть! — промовила Джейн. — Я дуже люблю слухати про привидів.

— Ну, знаєте… — завагався полковник Бентрі. — Я ніколи особливо не вірив у потойбічне. Але тут…

Я не думаю, що ви знаєте Джорджа Прічарда. Він — один із найкращих. Його дружина… тепер уже на тому світі, бідолашна. Я скажу про неї лиш одне: Джорджеві було нелегко з нею, коли вона ще жила. Вона була однією з тих, кого можна назвати напівінвалідом — думаю, з нею і справді було не все гаразд, але хай там що з нею було, вона вміла це подати в найкращому вигляді. Вона була вередлива, прискіплива, нерозважлива. Вона скаржилася й нарікала від ранку до вечора. Вона вважала, що Джордж повинен бути в неї на побігеньках уночі й удень, і все, що він робив, він робив завжди не так і діставав за це чергову порцію лайки. Більшість чоловіків, я в цьому глибоко переконаний, давно б уже розкраяли їй голову сокирою за такі витребеньки. Правду я кажу, Доллі?

— То була жахлива жінка, — підтвердила місіс Бентрі з глибокою переконаністю. — Якби Джордж справді розкраяв їй голову сокирою і в журі присяжних була бодай одна жінка, він був би з тріумфом виправдайий.

— Я не знаю, як усе почалося, — продовжив свою розповідь полковник Бентрі. — Джордж розповідав про це досить туманно. Я думаю, місіс Прічард завжди мала слабкість до ворожок, хіромантів, ясновидців та інших людей подібного штибу. Джордж нічого не мав проти. Якщо її це розважало, то нехай буде. Але брати участь у тих комедіях він категорично відмовлявся, і цим накликав на себе нове невдоволення.

Ціла процесія медичних сестер уже пройшла через дім, бо місіс Прічард була невдоволена черговою вже через кілька тижнів. Одна молода сестра дуже захоплювалася тим набродом ворожок та провісниць, і протягом якогось часу місіс Прічард ставилася до неї з великою приязню. Потім несподівано втратила до неї прихильність і наполягла, щоб її усунули. Після цього до неї прийшла інша сестра, яка вже була з нею раніше — жінка старшого віку, досвідчена й тактовна в стосунках зі своєю невротичною пацієнткою. За словами Джорджа, медсестра Коплінґ мала високу кваліфікацію й була жінкою дуже тверезою та розважливою, говорити з нею було щирою втіхою. Вона терпіла витребеньки та нервові напади місіс Прічард цілком байдуже й незворушно.

Місіс Прічард завжди обідала нагорі, Джордж та медсестра мали звичай у цей обідній час узгоджувати свої плани на другу половину дня. Загальна домовленість між ними передбачала, що медсестра буде відсутньою в домі від другої до четвертої, але щоб «зробити послугу», як у нас кажуть, вона іноді йшла з дому вже після чаю, якщо Джордж хотів мати пополудні вільний час. Того разу вона сказала, що хоче провідати сестру в Ґолдерс-Ґрін і, можливо, трохи там затримається.

Обличчя в Джорджа посмутніло, бо він домовився на цей час зіграти партію в гольф. Проте медсестра Коплінґ заспокоїла його.

«Ми їй будемо непотрібні — обоє, містере Прічард, — сказала вона, підморгнувши йому. — Місіс Прічард утішатиметься набагато приємнішим товариством, ніж наше».

«Чиїм товариством?»

«Стривайте хвилину. — В очах медсестри Коплінґ засяяли ще яскравіші іскорки, ніж раніш. — Я хочу повторити це точно. Заріда, ясновидиця й порочиця майбутнього».

«О Господи, — простогнав Джордж. — Це якась нова, чи не так?»

«Нова-новісінька. Гадаю, її знайшла медсестра Карстерс, моя попередниця. Місіс Прічард іще не бачилася з нею. Вона наказала мені написати листа цій ясновидиці й попросити, щоб вона прийшла сьогодні пополудні».

«Ну що ж, принаймні я зможу пограти в гольф», — сказав Джордж і пішов, плекаючи в душі найщирішу вдячність до Заріди, ясновидиці й пророчиці майбутнього.

Повернувшись додому, він знайшов місіс Прічард у стані великого збудження. Вона, як звичайно, лежала на своїй інвалідній кушетці й тримала в руці пляшку з пахучими солями, які нюхала через короткі проміжки часу.

«Джордже! — вигукнула вона. — Що я тобі казала про цей дім? Тієї миті, коли я ввійшла в нього, я відчула: тут щось не так! Хіба я тобі відразу про це не сказала?»

Придушивши в собі бажання відповісти: «Ти завжди кажеш якісь дурниці», Джордж сказав: «Ні, я не пригадую, щоб ти мені про це казала».

«Ти ніколи не пам’ятаєш нічого з того, що стосується мене. Усі чоловіки черстві й безсердечні, але я переконана, ти навіть більш нечутливий, ніж усі інші».

«Облиш, Мері, люба, ти несправедлива до мене».

«Отже, я тобі правду казала, бо ця жінка відразу все зрозуміла. Вона буквально змінилася на обличчі — якщо ти розумієш, про що я кажу — тільки-но ввійшла у двері, й вона сказала: „Тут є зло — зло й небезпека. Я це відчуваю“».

Джордж засміявся, що було великою необачністю з його боку.

«Отже, ти недаремно витратила свої гроші сьогодні пополудні».

Його дружина заплющила очі й зробила довгий вдих носом, притуливши його до своєї пляшки з пахучими солями.

«Як ти мене ненавидиш! Ти сміявся б і глузував, навіть якби я вмирала».

Джордж запротестував, і за хвилину чи дві вона продовжила: «Можеш сміятися, але я тобі скажу все, що думаю. Цей будинок, поза всяким сумнівом, небезпечний для мене — так сказала та жінка».

Попередні добрі почуття Джорджа до Заріди вмить розвіялися. Він знав, його дружина цілком може наполягти на переселенні в інший дім, якщо ця примха заволодіє нею.

«А що вона ще сказала?» — спитав він.

«Вона не могла сказати мені багато. Вона була така засмучена. Але одне мені сказала. Я мала кілька фіалок, що стояли в склянці з водою. Вона показала на них і вигукнула: „Негайно позбудьтеся їх! Жодних синіх квітів тут не має бути. Сині квіти фатальні для вас — запам’ятайте це“».

«І ти знаєш, — додала місіс Прічард, — я завжди тобі казала, що синій колір мені огидний. У мене інстинктивне упередження до цього кольору».

Джордж знайшов у собі досить мудрості, аби не зауважити, що він ніколи від неї не чув нічого подібного. Натомість він запитав, якою була ця таємнича Заріда. Місіс Прічард стала описувати її зовнішність із великим захватом.

«Чорне кучеряве волосся затуляє їй вуха, очі в неї примружені, під ними — великі чорні півкола, чорна вуаль затуляє їй рот і підборіддя, а розмовляє вона співучим голосом із помітним іноземним акцентом… іспанським, думаю…»

«Звичайні шаблонні штучки», — весело кинув Джордж.

Його дружина негайно заплющила очі.

«Я почуваю себе дуже зле, — сказала вона. — Подзвони й виклич медсестру. Недобре ставлення впливає на моє самопочуття дуже погано, ти знаєш це пречудово».

Десь за два дні медсестра Коплінґ прийшла до Джорджа з дуже серйозним обличчям.

«Чи не зайшли б ви до місіс Прічард? Вона одержала якогось листа, що дуже її засмутив».

Він застав дружину з листом у руці. Вона простягла його.

«Візьми, прочитай», — сказала вона.

Джордж прочитав листа. Він був написаний на аркуші паперу, густо напахченому парфумами, а літери були великі й чорні.

«Я бачила майбутнє. Остерігаю вас, поки не пізно. Бійтеся Повного Місяця. Синій Первоцвіт означає Застереження; Синя Мальва означає Небезпеку; Синя Квітка Герані означає Смерть…»

Уже готовий зареготати, Джордж перехопив погляд медсестри Коплінґ. Вона зробила швидкий застережний жест. Він сказав без особливої впевненості в голосі:

«Ця жінка, певно, хоче налякати тебе, Мері. А крім того, не існує таких рослин, як синій первоцвіт і синя квітка герані».

Але місіс Прічард розплакалась і сказала, що її дні полічені. Медсестра Коплінґ вийшла з Джорджем за двері.

«Яка нісенітниця!» — вибухнув він.

«Мабуть, що так».

Щось у тоні медсестри вразило його, і він здивовано витріщився на неї:

«Сподіваюся, сестро, ви не вірите…»

«Ні, ні, містере Прічард, я не вірю, що майбутнє можна вгадати, — це нісенітниця. Мене бентежить інше — навіщо вона надіслала цей лист. Провісниці майбутнього зазвичай нічого не провіщають без користі для себе. А ця жінка, схоже, намагається налякати місіс Прічард без вигоди для себе. Я не бачу в цьому ніякого глузду. І ще одне мене непокоїть…»

«Так?»

«Місіс Прічард каже, у неї виникло слабке відчуття, ніби вона вже десь бачила цю Заріду».

«Ну, то й що?»

«Не подобається мені це, містере Прічард, ото й усе».

«Я не знав, що ви така забобонна, сестро».

«Я не забобонна, але відчуваю, коли відбувається щось підозріле».

Після цієї розмови минуло десь чотири дні, коли трапився перший інцидент. Щоб ви ліпше його зрозуміли, я опишу вам кімнату місіс Прічард…

— Дай-но ліпше я це зроблю, — урвала його місіс Бентрі. — Вона була обклеєна тими новими шпалерами, на яких малюють букети квітів, що утворюють такий собі квітчасто-трав’яний бордюр. Створюється такий ефект, ніби ти в саду, але квіти там підібрані досить-таки недоречно. Я хочу сказати, вони просто не можуть цвісти одночасно…

— Не дозволяй, щоб пристрасть до садової акуратності підкорила собі всі твої інші почуття, Доллі, — сказав її чоловік. — Усі ми знаємо, що ти великий ентузіаст садівництва.

— Але ж це абсурд, — запротестувала місіс Бентрі. — Об’єднати в один букет проліски, нарциси, люпин, мальви й айстри.

— Так, це дуже ненауково, — сказав сер Генрі. — Але розповідайте далі свою історію.

— Так от серед тих об’єднаних у великі букети квітів були й квіти первоцвіту, пучки жовтих і рожевих квітів первоцвіту, але далі, Артуре, то вже твоя історія…

Полковник Бентрі підхопив розповідь:

— Одного ранку місіс Прічард з усієї сили смикнула за шворку дзвінка. Усі, хто був у домі, прибігли до неї — думали, вона помирає; аж ніяк. Вона була страшенно збуджена й показувала на шпалери; і там справді була одна синя квітка первоцвіту посеред інших…

— Ой! — скрикнула міс Гел’єр. — Як страшно!

— Постало запитання: а може, ця синя квітка була там завжди? Цю думку висловили Джордж і медсестра. Але місіс Прічард нізащо не хотіла погодитися з цим. Раніше вона ніколи не помічала її й помітила лише сьогодні вранці, а минулої ночі був повний місяць. Вона була вкрай схвильована й стривожена.

— Я зустріла Джорджа Прічарда в той самий день, і він мені розповів про це, — сказала місіс Бентрі. — Пішла навідати місіс Прічард і доклала всіх зусиль, щоб перетворити все на сміх, але без жодного успіху. Я пішла від неї неабияк стурбована, і пам’ятаю, що зустріла тоді Джін Інстоу й розповіла їй про все. Джін — дивна дівчина. Вона сказала: «Вона й справді цим засмучена?» Я сказала їй, що, на мою думку, бідолашна жінка цілком може померти від страху — вона справді була ненормально забобонною.

Пам’ятаю, як Джін приголомшила мене своїми наступними словами. Вона сказала: «Але ж це, можливо, буде й на краще, хіба не так?» І вона сказала це так холоднокровно, таким прозаїчним тоном, що я була, можна сказати… шокована. Я знаю, сьогодні модно бути брутальним і не приховувати почуттів, які годиться приховувати, та я ніколи до цього не звикну. Джін усміхнулася до мене дивною усмішкою й сказала: «Вам не подобаються мої слова, але ж це правда. Яку користь має місіс Прічард зі свого життя для себе? Ніякої. А для Джорджа Прічарда — це пекло. Якби його дружина перелякалася насмерть, це було б найрадіснішою подією в його житті». Я сказала: «Джордж завжди ставиться до неї надзвичайно добре». А вона мені відповіла: «Атож, і він заслуговує на винагороду, бідолашний. Він дуже привабливий чоловік, Джордж Прічард. Так думала й остання медсестра — та, що була дуже вродливою, — як же було її прізвище? Карстерс. Саме це й стало причиною її сварки з місіс Прічард».

Мені дуже не сподобалося, коли я почула такі слова від Джін. І не дивно, що це наштовхувало на певні думки…

І місіс Бентрі замовкла зі значущим виразом обличчя.

— Нічого дивного, моя люба, — лагідно зауважила міс Марпл. — Так завжди буває. А ця міс Інстоу вродлива дівчина? Мабуть, вона грає в гольф?

— Так. Вона добре грає в усі ігри. І дуже гарна на вроду, приваблива, з гладенькою та здоровою шкірою та приємними спокійними синіми очима. Безперечно, ми завжди відчували, що вона й Джордж Прічард — я маю на увазі, якби справи склались інакше, — надзвичайно підходять одне одному.

— І вони були друзями? — запитала міс Марпл.

— О так. Великими друзями.

— Чи не здається тобі, Доллі, — запитав полковник Бентрі жалібним голосом, — що ти могла б дозволити мені розповідати мою історію далі?

— Артурові, — сказала місіс Бентрі смиренним голосом, — кортить повернутися до своїх привидів.

— Решту цієї історії я почув від самого Джорджа, — провадив полковник. — Не випадало сумніватися, що місіс Прічард під кінець наступного місяця була перелякана не на жарт. Вона позначила в календарі день, коли місяць мав бути повним, і напередодні ввечері покликала медсестру та Джорджа до своєї спальні й попросила обох уважно оглянути шпалери. Там були рожеві й червоні мальви, але синьої квітки серед них не було. Коли Джордж вийшов із кімнати, вона замкнула двері.

— А вранці на стіні з’явилася велика синя квітка мальви, — весело сказала міс Гел’єр.

— Саме так, — підтвердив полковник Бентрі. — Або, принаймні, майже так. Одна квітка мальви, якраз над її головою, набула синьої барви. Джордж був приголомшений, але що більше він почував себе приголомшеним, то рішучіше відмовлявся сприймати все це серйозно. Наполягав на тому, що то звичайнісінький розіграш. Він відмовлявся брати до уваги той факт, що двері всю ніч були замкнені й що місіс Прічард відкрила переміну ще до того, як дозволила ввійти до себе будь-кому — навіть медсестрі Коплінґ.

Джордж був приголомшений, але це лише спонукало його з іще більшою рішучістю не дослухатися до міркувань здорового глузду. Його дружина хотіла покинути дім, але він їй не дозволяв. Уперше у своєму житті він був схильний повірити в надприродне, але визнавати цього не хотів. Зазвичай він поступався дружині, але тепер не збирався цього робити. Мері не повинна виставляти себе ідіоткою, повторював він. Усе це диявольська нісенітниця, більш нічого.

Так минув і наступний місяць. Місіс Прічард протестувала менше, ніж можна було сподіватися. Я думаю, вона була надто забобонна й не вірила в те, що своєї долі можна уникнути. Вона повторювала знову й знову: «Синя квітка первоцвіту — застереження. Синя квітка мальви — небезпека. Синя квітка герані — смерть». І дивилася на букет рожево-червоних квітів герані, який був зовсім близько від її ліжка.

Ситуація ставала дедалі напруженішою. Навіть медсестра не змогла вберегтися від тієї інфекції. За два дні до повного місяця вона підійшла до Джорджа й попросила його забрати кудись місіс Прічард із цього дому. Джордж розсердився.

«Навіть якщо всі квіти на тій клятій стіні перетворяться на синіх чортів, це не зможе нікого вбити!» — вигукнув він.

«Зможе. Люди вже не раз помирали від шоку».

«Дурниці», — сказав Джордж.

Джордж завжди відзначався впертістю. Він нікому не дозволяв керувати собою. Мені здається, він плекав потаємну думку, що його дружина якось сама влаштовувала ті зміни й то був якийсь її істеричний і божевільний план.

І ось настала фатальна ніч. Місіс Прічард замкнула двері, як завжди. Вона була дуже спокійна — у якомусь майже екзальтованому стані розуму. Медсестра була стурбована її станом: вона хотіла дати їй стимулятор, зробити укол стрихніну, але місіс Прічард відмовилась. Можна було подумати, що, певним чином, вона відчувала втіху. Принаймні так сказав Джордж.

— Я думаю, так воно й було, — сказала місіс Бентрі. — Адже вся атмосфера навколо тих подій була просякнута дивними чарами.

Наступного ранку не було нестямного дзеленчання дзвінка. Місіс Прічард зазвичай прокидалася близько восьмої. О пів на дев'яту дзвінка від неї досі не було, і медсестра гучно постукала в її двері. Не одержавши відповіді, вона знайшла Джорджа й наполягла на тому, щоб виламати двері. Вони зробили це, підваживши їх долотом.

Один погляд на нерухоме тіло в ліжку був достатнім для медсестри Коплінґ. Вона послала Джорджа, щоб той зателефонував лікареві, але було вже пізно. Місіс Прічард, сказав він, була мертва вже щонайменше вісім годин. Її пахучі солі лежали на ліжку біля її руки, а на стіні, поруч із нею, одна з рожево-червоних квіток герані тепер мала яскравий і глибокий синій колір.

— Який жах! — сказала міс Гел’єр, затремтівши.

Сер Генрі спохмурнів.

— І ніяких додаткових подробиць?

Полковник Бентрі похитав головою, але місіс Бентрі швидко сказала:

— Газ.

— А що там газ? — запитав сер Генрі.

— Коли прийшов лікар, у кімнаті відчувався легкий запах газу, і звісно, він виявив, що газовий кран каміна був не дуже туго закручений, але ця слабинка була надто незначною й не могла спричинити нічого серйозного.

— А хіба містер Прічард і медсестра не помітили цього, коли ввійшли до кімнати першими?

— Сестра сказала, що відчула легкий запах. Джордж сказав, що газу він не помітив, але пережив якесь дивне й гнітюче почуття; він пояснив його потрясінням — і, можливо, так воно й було. У всякому разі, говорити про отруєння газом не доводилося. Запах був ледь помітний.

— І на цьому ваша історія закінчується?

— Ні, не закінчується. Так чи інак, а було чимало розмов. Слуги, самі розумієте, багато чого підслухали — вони, наприклад, чули, як місіс Прічард казала чоловікові, що він ненавидить її і глузуватиме з неї навіть тоді, коли вона помиратиме. Підслухали вони й кілька інших фраз, сказаних уже пізніше. Так, одного дня вона заявила, коли він категорично відмовився переїхати з цього дому: «Ну, гаразд, але коли я помру, то, сподіваюся, кожен зрозуміє, що ти мене вбив». На своє лихо, за день до її смерті він готував отруту, щоб знищити бур’яни на доріжках саду. Один із молодших служників помітив його за цією роботою й бачив, як він потім поніс склянку з гарячим молоком для дружини.

Чутки поширювались, і звинувачення лунали дедалі частіше. Лікар видав посвідчення про смерть — я не знаю точно, в яких термінах: шок, непритомність, серцевий напад та інші медичні формули, які багато не означали. Проте бідолашна жінка не пролежала в могилі й одного місяця, як було подано й задоволено заяву про ексгумацію тіла.

— І результати розтину нічого не дали, я пригадую, — серйозним голосом сказав сер Генрі. — Один із тих небагатьох випадків, коли дим буває без вогню.

— Уся історія здається справді дуже дивною, — сказала місіс Бентрі. — Наприклад, згадаймо про провісницю майбутнього, про Заріду. За тією адресою, за якою вона нібито проживала, ніхто ніколи не чув про таку особу!

— Вона з’явилася лише один раз — з’явилася, можна сказати, нізвідки, — підхопив її чоловік. — З якогось синього мороку, авжеж із синього, з якого ж іще!

— А крім того, — провадила місіс Бентрі, — маленька медсестра Кастерс, котра нібито рекомендувала її, як з’ясувалося, ніколи навіть не чула про неї.

Вони подивились одне на одного.

— Дуже таємнича історія, — сказав доктор Ллойд. — Тут можна лише висловлювати здогади. Але сказати щось напевне…

І він похитав головою.

— Містер Прічард одружився з міс Інстоу? — запитала міс Марпл своїм лагідним голосом.

— А чому ви про це запитуєте? — поцікавився сер Генрі.

Міс Марпл широко розплющила свої лагідні сині очі.

— Мені це здається дуже важливим, — сказала вона. — Вони одружились?

Полковник Бентрі похитав головою.

— Сказати правду, ми чекали чогось подібного… Але відтоді минуло вже півтора року. Я не думаю, що вони навіть бачать одне одного часто.

— Це важливо, — сказала міс Марпл. — Дуже важливо.

— Тоді ви думаєте те саме, що й я, — промовила місіс Бентрі. — Ви думаєте…

— Ні, Доллі, — заперечив її чоловік. — Ти не маєш жодних підстав говорити те, що ти хочеш зараз сказати. Не годиться звинувачувати людей, не маючи проти них навіть слабенького доказу.

— Не будь таким… не будь таким схожим на чоловіка, Артуре. Чоловіки завжди бояться сказати нехай там що. Як би воно не було, а це лише припущення, яке залишиться між нами. Це лише моя дика й фантастична ідея, що, можливо — лише можливо, — Джін Інстоу перевдяглася в провісницю майбутнього. Зрештою, вона могла зробити це задля жарту. Я жодної миті не припускаю, що вона замислила погане. Але припустімо, вона так зробила, й припустімо, що в місіс Прічард вистачило дурості померти з переляку, адже саме про це подумала й міс Марпл, чи не так?

— Ні, моя люба, не зовсім так, — сказала міс Марпл. — Розумієте, якби я хотіла когось убити — хоч, звичайно, така думка не могла б навідати мене, хай навіть на одну хвилину, бо вбивати людей — велике зло, а крім того я не люблю вбивати, хай навіть це будуть оси, хоч і розумію, що вбивати їх треба, і я певна, садівник робить це так гуманно, наскільки можливо. Дайте-но пригадати, про що ж я говорила?

— Якби ви хотіли когось убити… — підказав їй сер Генрі.

— О, так. Отже, якби я хотіла когось убити, я ніколи б не стала покладати свої надії на успіх на переляк. Я знаю, у книжках часто пишуть про те, як люди помирають від переляку, але в реальному житті так буває рідко, і найнервовіші люди іноді виявляються набагато хоробрішими, ніж ми їх собі уявляємо. Я обрала б якийсь набагато конкретніший і певніший спосіб і добре б обміркувала план його застосування.

— Міс Марпл, — сказав сер Генрі, — ви мене лякаєте. Я сподіваюсь, у вас ніколи не виникне бажання усунути мене. Ваш план був би досконалим.

Міс Марпл подивилася на нього докірливим поглядом.

— Мені здавалося, я дала добре зрозуміти, що в мене ніколи не виникне такої підлої думки, — сказала вона. — Ні, я просто намагалася поставити себе на місце… е… е… однієї особи.

— Ви маєте на увазі Джорджа Прічарда? — запитав полковник Бентрі. — Я ніколи не подумав би так про Джорджа, але, якщо хочете знати, навіть медична сестра вважає це за можливе. Я зустрівся з нею десь через місяць після тих подій, саме тоді, коли робили ексгумацію тіла. Вона не знає, як це було зроблено — власне, вона не сказала мені, що знає, — але було очевидно, що вона вважає Джорджа певним чином відповідальним за смерть дружини. Вона була переконана в цьому.

— А знаєте, — сказав доктор Ллойд, — можливо, вона не так уже й помилялася. Річ у тому, що сестра часто знає. Вона нічого не може сказати — у неї немає доказів, — але вона знає.

Сер Генрі нахилився вперед.

— Говоріть далі, міс Марпл, — сказав він, намагаючись надати своєму голосу переконливого звучання. — Ми всі блукаємо в темряві непевних здогадів. Ви не хочете розповісти нам, як усе насправді було?

Міс Марпл стрепенулася й почервоніла.

— Перепрошую, — сказала вона. — Я саме думала про нашу патронажну сестру. Це надзвичайно складна проблема.

— Складніша, аніж проблема синьої квітки герані?

— Насправді все залежало від первоцвіту, — сказала міс Марпл. — Місіс Бентрі сказала, вони були жовтими й рожевими. Якщо рожева квітка первоцвіту перетворилася на синю, тоді все збігається досконало. Але якщо то була жовта квітка…

— То була рожева квітка, — сказала місіс Бентрі.

Вона втупила погляд у міс Марпл. Усі вони втупили в неї погляди.

— У такому разі все трапилось так, як я й припускала, — сказала міс Марпл. Вона з жалем похитала головою. — І сезон ос, і все таке. І, звичайно ж, газ.

— Це, либонь, вам нагадує одну з численних сільських трагедій? — запитав сер Генрі.

— Ідеться не про трагедії, — сказала міс Марпл. — І, безперечно, не про щось злочинне. Але це трохи нагадує мені про ту проблему, яку ми маємо з патронажною сестрою. Зрештою, медичні сестри — теж люди, і нехай навіть вони мають бути бездоганно коректними у своїй поведінці, й носити ті незручні комірці, й підтримувати постійні тісні взаємини з родиною, чи повинні ми дивуватися, що з ними теж іноді буває щось не так?

Сера Генрі зненацька осяяло.

— Ви говорите про медсестру Карстерс?

— Ні. Не про медсестру Карстерс. Про медсестру Коплінґ. Ви ж розумієте, вона вже раніше була в цьому домі й дуже прихилилася до містера Прічарда, котрий, як ви кажете, є вельми привабливим чоловіком. Вона, певно, думала, бідолашна, — гаразд, не будемо в це заглиблюватися. Я не думаю, що вона знала про міс Інстоу, і, звісно, після того як вона про неї довідалася, це налаштувало її проти нього, і вона вирішила завдати якнайбільшої шкоди, якої тільки могла завдати. Звичайно ж, лист відразу її виказав, чи не так?

— Який лист?

— Той, якого вона написала провісниці майбутнього на прохання місіс Прічард, і провісниця майбутнього нібито прийшла у відповідь на цей лист. Але згодом з’ясувалося, що така особа за тією адресою не проживає. Це вже очевидний доказ, що сестра Коплінґ причетна до цієї справи. Вона тільки вдала, ніби пише листа — тож хіба не очевидно, що саме вона була провісницею майбутнього?

— Мені й на думку не спало звернути увагу на лист, — сказав сер Генрі. — А це справді надзвичайно важлива деталь — тут сумніватися не випадає.

— Це був досить сміливий крок, — сказала міс Марпл, — адже місіс Прічард могла впізнати її попри маскування, — хоча, звісно, якби вона впізнала її, то медсестра сказала б, що то був жарт.

— А що ви мали на увазі, — запитав сер Генрі, коли сказали, що якби ви були особою, яка задумала вбивство, то не покладалися б на те, що смерть настане внаслідок переляку?

— Такий метод не давав би гарантії, — сказала міс Марпл. — Ні, я думаю, що застереження та сині квіти були, якщо мені буде дозволено скористатися військовим терміном, — вона збентежено засміялася, — лише камуфляжем.

— А що ж відбулося насправді?

— Я знаю, — сказала міс Марпл тоном вибачення, — що занадто багато уваги приділяю осам. Бідолашні створіння, яких убивають тисячами — і зазвичай це відбувається погожого літнього дня. Але пам’ятаю, як подумала, коли побачила, як садівник вимахує пляшкою з розчином ціанистого калію, наскільки та пляшка була схожа на пляшку з пахучими солями. І якби ціанистий калій поклали в пляшку, призначену для пахучих солей і замінили нею пляшку справжню… а ми знаємо, як часто бідолашна леді мала звичай нюхати свої пахучі солі. Потім, звичайно, коли містер Прічард пішов телефонувати лікарю, медсестра замінила пляшку з ціанистим калієм справжньою пляшкою з лікувальними солями й легенько відкрутила газовий кран, щоб приглушити запах мигдалю на випадок, якби хтось відчув щось не те, а я не раз чула, що ціанід не залишає по собі ніякого сліду, якщо спливе певний час. Але, звісно, я можу й помилятись, і в пляшці міг бути не ціанистий калій, а щось зовсім інше, але яка, зрештою, різниця?

Міс Марпл зробила паузу, щоб перевести дух.

Джейн Гел’єр нахилилася вперед і запитала:

— Але синя квітка герані та інші квіти?

— Медсестри завжди мають лакмусовий папір, ви ж про це знаєте? — сказала міс Марпл. — Він їм потрібний для деяких перевірок. Це не дуже приємна тема, і ми не станемо на ній затримуватися. — Вона злегка зашарілася. — Синє стає червоним під дією кислот, а червоне синім — під дією лугів. Дуже легко наліпити червоний лакмусовий папірець на червону квітку — поблизу від ліжка, звичайно. А потім, коли бідолашна леді понюхала свої пахучі солі, густі випари аміаку перефарбували його в синій колір. Слід визнати, що задум був надзвичайно дотепний. Звісно, що квітка герані не була синьою, коли вони вперше забігли до кімнати, — але ніхто тоді на це не звернув уваги. Зміну кольору помітили лише згодом. Коли сестра замінила пляшки, вона потримала хлорид амонію біля самих шпалер протягом хвилини чи двох, я думаю.

— Таке враження, ніби ви там були, міс Марпл, — сказав сер Генрі.

— Що мене турбує, — сказала міс Марпл, — то це доля бідолашного містера Прічарда та тієї милої дівчини, міс Інстоу. Мабуть, вони підозрюють одне одного й тому не хочуть зустрічатись — а життя таке коротке.

Вона похитала головою.

— Вам не слід турбуватися, — сказав сер Генрі. — Я можу повідомити вам дещо цікаве. Одну медсестру було заарештовано за звинуваченням у вбивстві літнього пацієнта, котрий заповів їй спадщину. Вона зробила це, замінивши його нюхальні солі ціаністим калієм. Медсестра Коплінґ вирішила повторити той самий трюк. Треба, щоб міс Інстоу та містер Прічард не мали жодних сумнівів щодо істинного вбивці.

— Хіба ж не чудово? — вигукнула міс Марпл. — Я маю на увазі не вбивство, звичайно. Це якраз дуже сумно й показує, скільки ще підлоти ми маємо у світі, але ми не повинні їй піддаватися — до речі, я згадала принагідно, що мені треба закінчити свою невеличку розмову з доктором Ллойдом про нашу сільську медсестру.