Тринадцять загадкових випадків

Розділ восьмий КОМПАНЬЙОНКА

— А тепер ви, докторе Ллойд, — сказала міс Гел’єр. — Чи вам відомі якісь моторошні історії?

Вона всміхнулася йому — усмішкою, яка щовечора чарувала театральну публіку. Джейн Гел’єр часто називали найгарнішою жінкою в Англії, і її заздрісні колеги по фаху мали звичай казати одне одному: «Звичайно ж, Джейн ніяка не актриса. Сама вона не вміє грати — якщо ви розумієте, про що я кажу. Грають її очі!»

І погляд цих очей тепер був благально спрямований на літнього, уже посивілого парубка, який протягом останніх п’ятьох років лікував хвороби людей, що проживали в селі Сент-Мері-Мід.

Неусвідомленим рухом лікар обсмикнув свою камізельку (що останнім часом стала йому до незручності тісною) і став поквапно нишпорити у своїх мізках, щоб не розчарувати миле створіння, котре звернулося до нього з такою довірою.

— У мене таке відчуття, — замріяно промовила Джейн, — що я сьогодні купатимусь у злочинах.

— Це чудове відчуття, — сказав полковник Бентрі, чоловік, чиїм гостем вона була. — Справді чудове. — І засміявся гучним і щирим солдатським сміхом. — Ти зі мною згодна, Доллі?

Його дружина, якій так несподівано нагадали про її світські обов’язки (вона саме подумки прикидала, де розташувати свої весняні клумби) з ентузіазмом погодилась:

— Звісно, чудово, — сказала вона цілком щиро, хоч і не знала, про що йдеться. — Я завжди так думала.

— Невже ви й справді так думали, моя люба? — сказала стара міс Марпл, і її очі іронічно зблиснули.

— Ви знаєте, міс Гел’єр, у нас у Сент-Мері-Мід не так багато відбувається подій моторошних, а ще менше — кримінальних, — сказав доктор Ллойд.

— Ви мене дивуєте, — озвався сер Генрі Клітерінґ. Відставний комісар Скотленд-Ярду обернувся до міс Марпл. — Я завжди думав, що, судячи з розповідей нашого друга, який сидить тут із нами, Сент-Мері-Мід — справжнє кубло злочинів і пороків.

— О, сер Генрі! — запротестувала міс Марпл, і червоні плями проступили на її щоках. — Я певна, що ніколи нічого подібного не казала. Я казала тільки, що людська природа в селі така сама, як і де завгодно, але там людина має більше нагод і дозвілля спостерігати все це з близької відстані.

— Але ви не завжди жили там, — сказала Джейн Гел’єр, усе ще звертаючись до лікаря. — Вам доводилося бувати в багатьох найекзотичніших місцях світу — місцях, де незвичайні події відбуваються!

— Це так, звісно, — промовив доктор Ллойд, усе ще гарячково міркуючи. — Так, звичайно… Так… Ага! Ось воно — я знайшов!

І відкинувся на спинку стільця, зітхнувши з полегкістю.

— Це сталося багато років тому — і я майже про все забув. Але факти були справді дивними — дуже дивними, скажу вам. І випадковий збіг обставин, який дав ключ мені до рук, був теж дивним.

Міс Гел’єр підсунулася разом зі своїм стільцем ближче до нього, наклала на губи трошки помади й наготувалася слухати. Інші також обернули до нього зацікавлені обличчя.

— Не знаю, чи комусь із вас доводилося бувати на Канарських островах, — почав лікар.

— Вони мають бути чудовими, — сказала Джейн Гел’єр. — Вони в південних морях, чи не так? Чи в Середземному морі?

— Я побував там на своєму шляху до Південної Африки, — сказав полковник. — Вершина гори Тенеріфе — чудове видовище, коли за нею сідає призахідне сонце.

— Випадок, про який я хочу вам розповісти, стався на острові Ґран-Канарія, а не на Тенеріфе. Відтоді минуло вже чимало років. У мене тоді дуже погіршилося здоров’я, і я мусив покинути свою практику в Англії та поїхати за кордон. Я практикував у Лас-Пальмасі, головному місті на острові Ґран-Канарія. У багатьох відношеннях я дуже втішався тамтешнім життям. М’який і сонячний клімат, чудові умови для купання (а я справжній ентузіаст купання) та серфінґу, морське життя порту приваблювали мене. Кораблі з усього світу зупинялися в Лас-Пальмасі. Я мав звичай щоранку прогулюватися по молу, опанований набагато більшою цікавістю, аніж будь-яка представниця прекрасної статі, що прогулюється по вулиці між крамницями капелюшків.

Як я вже сказав, кораблі з усього світу заходять до Лас-Пальмаса. Іноді вони зупиняються там на кілька годин, іноді — на день або два. У тамтешньому найбільшому готелі, який називається «Метрополь», ви побачите людей усіх рас і національностей — таких собі перелітних птахів. Навіть люди, котрі добираються до Тенеріфе, зазвичай зупиняються на кілька днів там, перш ніж перетнути широку морську протоку, що відокремлює Ґран-Канарію від сусіднього острова.

Моя історія починається там, у готелі «Метрополь», одного четвергового вечора в січні. Саме були танці, а я та мій приятель сиділи за невеличким столом і спостерігали за сценою. Ми зауважили досить велике вкраплення англійців і представників інших національностей, але більшість танцюристів були іспанцями; а коли оркестр заграв танго, то в танцювальне коло вийшли лише з півдесятка пар інших національностей. Усі вони танцювали добре, і ми сиділи та милувалися цією картиною. Одна жінка стала особливим предметом нашого захвату. Висока, вродлива й гнучка, вона рухалася з грацією напівприрученої самиці леопарда. Від неї віяло якоюсь небезпекою. Я сказав так своєму другові, і він погодився.

«Такі жінки, як ця, — сказав він, — неодмінно мають свою історію. Життя не може їх оминути».

«Краса — мабуть, дуже небезпечне надбання», — зауважив я.

«Справа не тільки в красі, — заперечив він. — Тут є й щось інше. Подивися на неї знову. Навколо цієї жінки або з її вини неодмінно має щось відбуватися. Як я вже сказав, життя просто не може її оминути. Дивні й загадкові події завжди супроводжуватимуть її. Досить подивитися на неї, щоб це зрозуміти».

Він помовчав, а тоді з усмішкою додав:

— Так само, як, глянувши на отих двох жінок, ти відразу зрозумієш, що з ними нічого надзвичайного статися не може. Вони створені для безпечного та безподійного існування.

Я простежив за його поглядом. Дві жінки, яких він мав на увазі, щойно сюди прибули — голандський пароплав компанії Ллойд причалив у порту цього вечора, і його пасажири тільки-но почали з’являтися в ресторані.

Коли я подивився на тих двох жінок, то відразу зрозумів, що хотів сказати мій товариш. То були дві англійські леді — досконало милі та люб'язні англійки, котрі подорожують світом і яких ми часто зустрічаємо за кордоном, їхній вік, я сказав би, наближався до сорока років. Одна з них була русява й трошки — зовсім трошки — занадто повна. Друга була чорнява й трошки — знову ж таки зовсім трошки — схильна до кощавості. Вони, як то кажуть, належали до тієї породи жінок, що добре збереглись, одягнені в скромні й добре скроєні твідові костюми й невинні щодо будь-яких зловживань косметикою. Вони мали той вигляд спокійної впевненості, право на яку належить англійським жінкам від народження. У жодній із них не можна було помітити нічого незвичайного. Вони були точно такі, як і тисячі їхніх сестер. Вони, безперечно, побачать усе, що мають намір побачити, за допомогою путівників Бедекера й будуть сліпі до всього іншого. Вони навідуватимуться до англійських бібліотек і відвідуватимуть англіканську церкву повсюди, де їм доведеться побувати, і було дуже ймовірно, що одна з них або й обидві трохи малюватимуть. І, як слушно сказав мій друг, нічого загадкового чи незвичайного не може трапитись ані з першою, ані з другою, якщо навіть вони об’їдуть половину світу. Я перестав дивитися на них і знову спрямував свій погляд на нашу гнучку іспанку з її примруженими, палаючими очима — і усмішка заграла на моїх губах.

— Бідолашні, — сказала Джейн Гел’єр, співчутливо зітхнувши. — Я вважаю дурними тих людей, які не домагаються в житті всього, на що вони спроможні. Наприклад, та жінка з Бонд-стрит, — Валентина, — ну, хіба ж вона не чудова? Навіть Одрі Денмен захоплюється нею — а чи бачили ви Одрі у виставі «Крок униз»? У першому акті вона там грає школярку — і грає бездоганно. А їй же ніхто не дасть менше, як п'ятдесят, а зовсім недавно я випадково довідалася, що насправді їй уже під шістдесят.

— Розповідайте далі, — сказала місіс Бентрі, звертаючись до доктора Ллойда. — Мені подобаються історії про гнучких іспанських танцюристок. Це допомагає мені забути, яка я стара й товста.

— Даруйте мені, — сказав доктор Ллойд тоном вибачення, — але насправді моя історія не про іспанську жінку.

— Справді?

— Справді. Як потім з'ясувалося, я та мій друг помилялись. У житті тієї іспанської красуні не було нічого цікавого. Вона вийшла заміж за клерка з кораблебудівельної контори, і на той час, коли я покинув острів, уже народила п’ятьох дітей і дуже погладшала.

— Те саме було й із дочкою Ізраела Петерса, — втрутилася до розмови міс Марпл. — Тією самою, яка стала виступати на сцені й мала такі гарні ноги, що їй доручили грати головну чоловічу роль у пантомімі. Усі вже стали казати, що з неї не буде пуття, але вона одружилася з комівояжером і пречудово влаштувала своє життя.

— Сільські паралелі, — тихо прошепотів сер Генрі.

— Отже, моя історія не про красуню іспанку, — повів далі доктор Ллойд. — Моя історія про двох англійських дам.

— З ними щось сталося? — злякано вигукнула міс Гел'єр.

— Із ними справді дещо сталось — і вже наступного дня.

— Ну ж бо, ну ж бо, — підбадьорливо промовила місіс Бентрі.

— Із чистої цікавості, виходячи того вечора з готелю, я зазирнув у реєстраційну книгу. Я досить легко знайшов там прізвища й імена двох англійок. Міс Мері Бартон і міс Емі Дерент із Літл-Педокс, Котон-Вієр, графство Бекінґемшир. Мені тоді навіть на думку не спало, що незабаром я знову зустрінуся з власницями цих імен — і за яких трагічних обставин!

Наступного дня я домовився з друзями влаштувати пікнік. Ми мали намір перетнути острів на автомобілі, забравши із собою свій обід, і розташуватися в місці, яке називалося (якщо я правильно пам’ятаю, бо це було досить-таки давно) Лас-Ньєвес, на березі невеликої затишної затоки, де ми могли б скупатися, якби нам захотілося. Ми сумлінно виконали свою програму, та оскільки виїхали досить пізно, то влаштували свій пікнік напівдорозі, а вже потім поїхали далі, до Лас-Ньєвес, щоб скупатися там перед чаєм.

Коли ми наблизилися до пляжу, то відразу побачили, що там відбувається якась незвичайна метушня. Здавалося, все населення маленького села вибігло на берег. Як тільки вони побачили нас, то підбігли до автомобіля й почали збуджено розповідати про те, що трапилося. Наше знання іспанської мови було дуже недосконалим, і мені знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, але нарешті я зрозумів.

«Дві божевільні англійки прийшли сюди купатися, одна з них запливла надто далеко й почала тонути. Друга попливла до неї й намагалася допомогти їй, але знесилилась і теж би втопилася, якби один із наших чоловіків не виїхав на човні й не врятував її, але ту першу рятувати було вже пізно».

Як тільки я збагнув суть того, що сталося, то пропхався крізь натовп і поспішив на пляж. Спочатку я не впізнав двох жінок. Повнотіла особа в чорному трикотажному купальнику та в маленькій гумовій купальній шапочці, котра туго обтягувала їй голову, не заторкнула в мені жодної струни пам’яті, коли підвела погляд і тривожно подивилася на мене. Вона стояла навколішках біля тіла своєї подруги й досить невміло намагалася зробити їй штучне дихання. Коли я сказав їй, що є лікарем, вона зітхнула з полегкістю, і я відразу наказав їй негайно піти до одного з будинків, щоб там їй розтерли тіло й перевдягли в сухий одяг. Одна з жінок, які були в нашій компанії, пішла з нею. Щодо мене, то я довго й марно трудився, намагаючись повернути до життя другу жінку. Життя явно її покинуло, і, врешті-решт, я мусив припинити свої даремні зусилля.

Я приєднався до інших, які були в невеликому рибальському будинку, і там мені довелося повідомити свою сумну новину. Жінка, що вижила, була тепер у своєму звичайному одязі, і я відразу впізнав у ній одну з тих, що прибули на острів учора ввечері. Вона вислухала сумну новину досить спокійно, і я зрозумів, що жах цієї події пригнітив усі її особисті почуття.

«Бідолашна Емі, — сказала вона. — Бідолашна, сердешна Емі. Їй так хотілося тут скупатися. І вона вміла плавати дуже добре. Я не можу цього зрозуміти. Що з нею трапилось, як ви гадаєте, докторе?»

«Можливо, судома. Ви не розкажете мені детальніше, як це було?»

«Ми плавали поруч протягом певного часу — може, хвилин двадцять. Потім я подумала, що мені час повертатись, але Емі захотіла запливти далі. Так вона й зробила, але раптом я почула її крик і зрозуміла, що вона кличе на допомогу. Я попливла до неї так швидко, як тільки могла. Вона ще була на поверхні, коли я підпливла до неї, але судомно вчепилася в мене, й ми обидві стали тонути. Якби не той чоловік, який підплив до нас на своєму човні, я теж утопилась би».

«Таке траплялося вже не раз, — сказав я. — Урятувати людину, яка йде на дно, — нелегка справа».

«Це так жахливо, — провадила міс Бартон. — Ми прибули тільки вчора й так раділи сонцю та своїй короткій відпустці. А тепер — ось така жахлива трагедія».

Я попросив її розповісти мені більше про мертву жінку, пояснивши, що зроблю для неї все можливе, але іспанська влада вимагатиме повної інформації. Вона виконала моє прохання досить охоче.

Небіжчиця міс Емі Дерент була її компаньйонкою й прийшла до неї близько п’яти місяців тому. Вони ладнали між собою дуже добре, але міс Дерент зовсім мало розповідала їй про своїх родичів. Вона залишилася сиротою в дуже ранньому віці, її виховав дядько, і вона почала самостійно заробляти собі на життя, щойно їй виповнився двадцять один рік.

— Ось як воно було, — розповідав доктор Ллойд. Він помовчав і знову сказав, але цього разу з таким притиском, ніби вже закінчив свою розповідь. — Ось як воно було.

— Я не розумію, — сказала Джейн Гел’єр. — І це все? Я хочу сказати, це дуже трагічно, певно, що дуже трагічно, але я не бачу тут нічого такого, що я назвала б моторошним.

— Я думаю, буде продовження, — сказав сер Генрі.

— Так, — підтвердив доктор Ллойд, — продовження буде. Річ у тому, що вже тоді я помітив одну дивну річ. Звичайно ж, я розпитав усіх рибалок про те, що вони бачили. Адже вони були свідками тієї події. І одна жінка розповіла мені дивну історію. Тоді я звернув на неї мало уваги, але згодом вона мені пригадалася. Та жінка стверджувала, що міс Дерент не тонула, коли покликала свою компаньйонку. Ця остання підпливла до неї і, як розповіла жінка-свідок, вона навмисне тримала її голову під водою. Я тоді, повторюю, майже не звернув уваги на цю розповідь. То була надто фантастична історія, і такі події можуть здатися зовсім іншими, коли дивитися на них із берега. Можливо, міс Бартон хотіла, щоб її подруга знепритомніла, розуміючи, що коли та панічно вчепиться в неї, то це призведе до загибелі їх обох. Адже згідно з тією історією, яку розповіла іспанська жінка, виникало враження, ви ж розумієте… виникало враження, що міс Бартон свідомо намагалася втопити свою компаньйонку.

Як я вже вам сказав, у той день я майже не звернув уваги на ту розповідь. Але я згадав про неї пізніше. Наші великі труднощі полягали в тому, що було дуже важко здобути якісь відомості про ту жінку, Емі Дерент. Схоже, вона не мала ніяких родичів. Міс Бартон і я разом оглянули її речі. Ми знайшли там одну адресу й написали туди, але то виявилася просто адреса кімнати, яку вона винайняла для зберігання своїх речей. Домовласниця не знала про неї нічого, вона бачила її лише того дня, коли здала їй кімнату. Міс Дерент тоді зазначила, що їй би хотілося мати бодай одне місце, яке вона могла б назвати своїм і куди вона могла б повернутися будь-якої хвилини. У тій кімнаті було кілька старих меблів, кілька неодмінних творів академічного живопису й валіза з клаптями матерії, купленими на розпродажах, але якихось особистих речей там не було. Вона сказала в розмові з домовласницею, що її батько й мати померли в Індії, коли вона була малою дитиною, та що виховав її дядько, який був священиком, але вона не знала, кому доводився він братом, матері чи батькові, тож прізвище навряд чи могло допомогти в пошуках її родичів.

У цьому не було нічого особливо таємничого, а лише цілковита невизначеність. Зрештою, у світі є чимало жінок, гордих і замкнених, що перебувають у точно такому становищі. Ми знайшли кілька фотографій серед її речей у Лас-Пальмасі — досить старих і злинялих, але вони були обрізані, щоб увійти в ті рамки, в які вони були вставлені, тож імені фотографа на них не було, і ми знайшли там також старий дагеротип із портретом, який належав, можливо, її матері, а ймовірніше, бабусі.

Вона принесла місіс Бартон дві рекомендації. Одна з них була підписана прізвищем, яке та давно забула, а друге змогла пригадати після певних зусиль. Воно виявилося прізвищем дами, котра жила тепер за кордоном, виїхавши до Австралії. Їй написали листа. Відповіді, звісно, довелося чекати довго, і я можу сказати, що коли вона надійшла, то користі з неї було дуже мало. Дама повідомила, що міс Дерент жила з нею як компаньйонка й виявилась надзвичайно корисною помічницею та чарівною жінкою, але вона нічого не знає ані про її приватні справи, ані про її родичів.

Ось так усе було — справді, нічого незвичайного, як я вже сказав. Були тільки дві речі, які вселяли мені певну занепокоєність. Ця Емі Дерент, про яку ніхто нічого не знав, і дивна історія, яку розповіла мені жінка з іспанського узбережжя. Але до цих двох дещо дивних фактів я можу додати й третій. Коли я вперше нахилився над тілом і міс Бартон пішла геть у напрямку до рибальських хатин, вона озирнулася назад. Озирнулася назад із таким виразом обличчя, який я міг би описати лише як вираз гострої тривоги — якась болюча невпевненість, що закарбувалась у моєму мозкові.

Тоді цей погляд не здався мені якимсь незвичайним. Я приписав його жахливому потрясінню, адже вона щойно втратила подругу. Але, як ви, певно, розумієте, згодом я усвідомив, що взаємини між ними були дещо іншими, їх не поєднувала така вже глибока приязнь, і смерть компаньйонки не могла бути для міс Бартон жахливим і непоправним горем. Міс Бартон просто була прив’язана до Емі Дерент і приголомшена її раптовою смертю — більше нічого.

Тоді звідки ж той вираз гострої тривоги на її обличчі? Це запитання знов і знов поверталося до мене. Я не міг помилитися щодо того погляду. І майже всупереч моїй волі в моєму мозкові стала формуватися відповідь. А що, як та жінка з іспанського узбережжя розповіла правду? А що, як Мері Бартон свідомо й холоднокровно намагалася втопити Емі Дерент? Вона здійснила свій задум, надовго втримавши її голову під водою, водночас прикидаючись, ніби намагається її врятувати. З'являється чоловік у човні й витягує з води їх обох. Вони вдвох на пустельному пляжі, поблизу нікого нема. І тут з’являюся я — останнє, чого вона могла сподіватися. Лікар! Причому англійський лікар. Вона дуже добре знає, що навіть людей, які перебували під водою набагато довше, ніж Емі Дерент, вдавалося повернути до життя за допомогою штучного дихання. Але вона була змушена зіграти свою роль — піти геть, залишивши мене наодинці зі своєю жертвою. І коли вона обертається, щоб кинути на мене останній погляд, жахлива й гостра тривога відбивається на її обличчі. Чи не повернеться Емі Дерент до життя й не розповість те, що вона знає?

— Он як! — вигукнула Джейн Гел’єр. — Тепер я справді відчуваю моторошний страх!

Під таким кутом зору вся ця історія здавалася набагато зловіснішою, а особистість Емі Дерент набувала ще більшої таємничості. Хто була Емі Дерент? Чому вона, нічим не прикметна компаньйонка, що служила за гроші, мала загинути від рук жінки, котра взяла її на цю службу? Яка історія ховалася за тим фатальним купанням? Емі почала виконувати обов'язки компаньйонки міс Бартон лише кілька місяців тому. Мері Бартон узяла її з собою за кордон, і вже наступного дня після того, як вони висадилися на острів, де мали намір відпочивати, сталася трагедія. І вони обидві були приємними, звичайними й рафінованими англійками! Уся ця історія здавалася фантастичною, і я спробував переконати себе в тому, що так воно і є. Я надав надто велику волю своїй уяві.

— То ви так нічого й не зробили? — запитала міс Гел’єр.

— Моя люба юна леді, а що я міг би зробити? Ніяких доказів у мене не було. Більшість свідків розповіли ту саму історію, що й місіс Бартон. Я побудував усі свої підозри на нетривкому виразі тривоги, який, можливо, виник у моїй же уяві. Єдине, що я міг і що я зробив, — це подбати про те, щоб були здійснені якнайширші пошуки можливих родичів Емі Дерент. Коли я повернувся до Англії, то навіть відвідав домовласницю, в якої вона винаймала кімнату, з тими результатами, про які я вже вам розповів.

— Але ви відчували, що тут щось не так, — сказала міс Марпл.

Доктор Ллойд кивнув головою.

— Половину всього часу я відчував гострий сором за те, що в мене виникають такі думки. Хто я був, щоб підозрювати цю приємну англійську леді з витонченими манерами в підлому й холоднокровному вбивстві? Я докладав усіх зусиль, щоби бути з нею якомога люб’язнішим під час її короткого перебування на острові. Я допоміг їй розв’язати всі проблеми з іспанською владою. Як англієць, я зробив усе можливе, щоб допомогти своїй співвітчизниці в чужій країні; а проте, я переконаний, вона знала, що я підозрюю її і ставлюся до неї вороже.

— А скільки часу вона була на острові? — запитала міс Марпл.

— Близько двох тижнів, якщо пам'ять мені не зраджує. Міс Дерент була похована там, і, здається, минуло днів десять, перш ніж міс Бартон сіла на корабель і відпливла назад, до Англії. Потрясіння трагічного випадку глибоко засмутило її, і вона відчувала, що не зможе провести зиму на островах, як планувала раніше. Так вона мені сказала.

— А вона справді здавалася глибоко засмученою? — запитала міс Марпл.

Доктор Ллойд завагався.

— Ну, я не думаю, що це якось відбилося на її зовнішньому вигляді, — сказав він обережно.

— Вона, наприклад, не розповніла? — запитала міс Марпл.

— Ви знаєте, просто дивовижно, що ви поставили таке запитання. Тепер, коли я повертаюся думкою назад, я думаю, ви маєте слушність. Вона — атож, і справді було схоже, що вона набирає вагу.

— Який жах, — сказала Джейн Гел’єр, затремтівши. — Це схоже… ніби людина гладшає, годуючись кров’ю своєї жертви.

— А проте, якщо подивитися на речі по-іншому, то я, можливо, несправедливий до неї, — провадив доктор Ллойд. — Вона, безперечно, сказала дещо, перш ніж покинути острів, що свідчило про зовсім інший стан духу. Існують, мені здається, люди, чия совість працює дуже повільно — яким потрібен час для того, щоб усвідомити всю страхітливість скоєного злочину.

Був вечір напередодні її відплиття з Канарських островів. Вона запросила мене до себе й дуже тепло подякувала мені за все, що я для неї зробив. Я, звичайно ж, принизив свої заслуги, сказав, що зробив лише те, що повинен був зробити за таких обставин і так далі, і таке інше. Після цього запала мовчанка, а потім пролунало несподіване запитання:

«Як ви думаєте, — запитала вона, — чи можна виправдати людину, яка бере виконання закону у свої руки?»

Я відповів, що це досить-таки складне запитання, але загалом я думаю, що ні. Закон є закон, і ми повинні підкорятися йому.

«Навіть тоді, коли він безпорадний?»

«Я не зовсім вас розумію».

«Це важко пояснити. Але бувають випадки, коли людина вдається до дій, які вважаються дуже поганими — які вважаються злочином, в інтересах добра й маючи на це поважні причини».

Я сухо відповів, що, мабуть, деякі злочинці виправдовують свої злочини в такий спосіб, і вона відсахнулася від мене.

«Але це жахливо, — прошепотіла вона. — Жахливо».

А потім, змінивши тон, попросила мене прописати їй якесь снодійне. Їй жодного разу не вдалося нормально поспати після того — тут вона на мить завагалася — після того жахливого потрясіння.

«А ви певні, що причина в цьому? Вас ніщо не турбує? Може, ви маєте якийсь тягар на душі?»

«Тягар на душі? Який тягар може бути на моїй душі?»

Її голос прозвучав сердито й підозріливо.

«Душевний неспокій іноді призводить до безсоння», — недбало відповів я.

Вона, здавалося, на мить замислилась.

«Ви маєте на увазі неспокій, який людина відчуває за своє майбутнє, чи неспокій за минуле, якого вже не зміниш?»

«Обидва».

«Але який сенс у тому, щоб терзати собі душу, думаючи про минуле? Ти однаково не зможеш його повернути. Тож не треба думати про нього. Не треба».

Я прописав їй легку снодійну мікстуру, попрощався й пішов. Ідучи від неї, я довго міркував над її словами:

«Ти однаково не зможеш його повернути». Чого повернути? Або кого?

Гадаю, остання наша розмова певною мірою підготувала мене до того, що мало статися. Я такого, звичайно, не сподівався, та коли воно сталося, не був здивований. Оскільки, як ви, думаю, вже зрозуміли, Мері Бартон справила на мене враження дуже совісної жінки — не слабкої грішниці, а жінки з переконаннями, схильної діяти так, як вони їй підказують, і яка не похитнеться у своїй рішучості, доки віритиме в них. Але в мене виникло враження, що під час нашої останньої розмови вона почала сумніватись у своїх переконаннях. Її останні слова підказали мені, — принаймні так мені здалося, — що вона почала відчувати перші слабкі ознаки того жахливого почуття, яке руйнує душі, — каяття.

Це сталося в Корнуолі, на невеличкому морському курорті, досить безлюдному в ту пору року. Були, — дайте-но мені пригадати, — якщо не помиляюся, останні дні березня. Я прочитав про це в газетах. В одному з невеличких готелів оселилася така собі міс Бартон. Вона була дуже дивною та якоюсь химерною у своїй поведінці. Це було помічено всіма. Уночі вона ходила туди-сюди по своїй кімнаті, щось бурмочучи сама до себе й не даючи спати людям, які жили в сусідніх номерах. Одного дня вона прийшла до священика та сказала, що має повідомити йому щось надзвичайно важливе. Вона сказала йому, що вчинила злочин. Потім, замість договорити до кінця, рвучко підхопилася на ноги й сказала, що прийде завтра. Священикові здалося, вона не зовсім у собі, і він не сприйняв її самозвинувачення серйозно.

Наступного ранку виявили, що в кімнаті, яку вона винаймала в готелі, її немає. Вона залишила записку, адресовану слідчому. Її зміст був таким:

Її одяг знайшли на пляжі невеликої затоки неподалік, і здавалось очевидним, що вона роздяглася там і рішуче попливла у відкрите море, де, як усі знали, була небезпечна течія, що могла віднести людину дуже далеко.

Тіла не знайшли, але через деякий час було видано дозвіл на засвідчення смерті. Вона була жінка багата, її статок оцінювали в сто тисяч фунтів. Позаяк вона померла, не залишивши заповіту, то все відійшло її найближчим родичам — родині кузенів, які жили в Австралії. У газетах дуже коротко згадувалося про трагедію на Канарських островах, і висловлювалося припущення, що смерть міс Дерент негативно вплинула на здоровий глузд її подруги. Розслідування закінчилося типовим вердиктом: Самогубство внаслідок тимчасового розладу психіки.

Ось так упала завіса над трагедією Емі Дерент та Мері Бартон.

Запала довга мовчанка, а потім Джейн Гел’єр судомно хапнула ротом повітря.

— Але ви не повинні тут зупинятися — на найцікавішому місці. Розповідайте далі.

— Але ви ж розумієте, міс Гел’єр, це не детективний серіал. Це реальне життя; а реальне життя зупиняється там, де йому заманеться.

— Але я не хочу, щоб воно тут зупинилося, — сказала Джейн. — Я хочу знати, що було далі.

— Це якраз те місце, де ми повинні задіяти свої мізки, міс Гел’єр, — пояснив їй сер Генрі. — Чому Мері Бертон убила свою компаньйонку? Саме в цьому суть проблеми, яку доктор Ллойд поставив перед нами.

— Щодо цього, — сказала міс Гел’єр, — то вона могла вбити її з багатьох причин. Тобто — о, я не знаю. Та жінка могла діяти їй на нерви, або вона могла приревнувати її, щоправда, доктор Ллойд не згадував про чоловіків, але знаєте, коли люди подорожують на пароплаві — а втім, вам добре відомо, що розповідають про пароплави та про морські подорожі.

Міс Гел’єр замовкла, дещо засапавшись, і для публіки, яка її слухала, не залишилося причин сумніватись у тому, що зовнішні характеристики чарівної голівки Джейн набагато переважали її внутрішній вміст.

— Я змогла б висунути чимало здогадів, — сказала місіс Бентрі. — Але, думаю, що мушу обмежитись одним. Так от, я думаю, що батько міс Бартон заробив свої гроші на тому, що розорив батька Емі Дерент, отож Емі вирішила помститися. Ой, ні, адже все було навпаки. Як це нудно! Чому багатий працедавець убиває свого вбогого компаньйона? Я вже знаю, чому. Міс Бартон мала молодшого брата, який застрелився з кохання до Емі Дерент. Міс Бартон чекає свого часу. Емі потрапляє в скрутне матеріальне становище. Міс Бартон наймає її як команьйонку, везе на Канари й там здійснює свою помсту. Як вам така версія?

— Версія чудова, — сказав сер Генрі. — Але серед наших фактів ми не маємо доказу, що міс Бартон будь-коли мала молодшого брата.

— Ми логічно висновуємо цей доказ, — сказала місіс Бентрі. — Якби вона не мала молодшого брата, то не мала б мотиву. Тож вона мусила мати молодшого брата. Тепер ви зрозуміли, докторе Вотсон?

— Непогано, справді непогано, Доллі, — сказав її чоловік. — Але це тільки здогад.

— Звичайно, здогад, — погодилася місіс Бентрі. — Бо єдине, що ми можемо зробити, — пропонувати всілякі здогади. У нас немає ніяких ключів. Ну ж бо, мій любий, запропонуй тепер свій здогад.

— Присягаюся честю, я просто не знаю, що тут можна сказати. Але, думаю, є якась частка істини в припущенні міс Гел’єр, що вони ввійшли в конфлікт через якогось чоловіка. Повір мені, Доллі, то, певно, був якийсь високий священнослужитель. Вони обидві вигаптували йому ризу абощо, і він одягнув ту, яку вигаптувала для нього Емі Дерент, першою. Судячи з наступних подій, їхній конфлікт мав приблизно таку причину. Адже перед самим кінцем вона пішла до священика. Жінки завжди втрачають тяму, побачивши вродливого священнослужителя. Ми знову й знову чуємо про щось подібне.

— Певно, я повинен дати більш вишукане пояснення, — сказав сер Генрі, — хоч і визнаю, що це також лише здогад. Моє пояснення полягає в тому, що міс Бартон завжди була несповна розуму. Подібних випадків буває набагато більше, аніж ви можете собі уявити. Манія в неї дедалі посилювалась, і вона стала вірити в те, що її місія — очистити світ від певних осіб, можливо, саме від тих, що їх ми зазвичай називаємо нещасливими жінками. Про минуле міс Дерент не відомо нічого. Тож не виключено, що вона мала минуле — і те минуле було «нещасливим». Міс Бартон довідується про це й задумує свій план знищення. Згодом її починають тривожити сумніви щодо праведності власного вчинку, і вона переживає напад гострого каяття. Її кінець доводить, що вона таки була несповна розуму. А тепер скажіть, що ви зі мною згодні, міс Марпл.

— Боюся, що ні, сер Генрі, — сказала міс Марпл, вибачливо всміхаючись. — Я думаю, кінець історії показує, що ця жінка була надзвичайно розумна та винахідлива.

Джейн Гел’єр урвала її несподіваним зойком.

— О, яка ж я була дурна. Можна мені висунути новий здогад? Звичайно ж, у цьому була причина. Шантаж! Компаньйонка шантажувала її. Я тільки не розумію, чому міс Марпл каже, що накласти на себе руки було з її боку надзвичайно розумним вчинком. Мені зовсім так не здається.

— Річ у тому, — сказав сер Генрі, — що міс Марпл знає про аналогічну подію, яка відбулася в Сент-Мері-Мід.

— Ви завжди смієтеся з мене, сер Генрі, — сказала міс Марпл докірливим голосом. — Але мушу зізнатися, цей випадок і справді нагадує мені, хоч і зовсім трохи, про стару місіс Траут. Вона одержувала пенсію по старості, щоб ви знали, за трьох старих жінок, які вже померли, на трьох різних парафіях.

— Цей злочин справді видається надзвичайно мудрованим і винахідливим, — сказав сер Генрі. — Але я не бачу, щоб він кидав бодай якесь світло на нашу нинішню проблему.

— Звісно, ви не бачите, — сказала міс Марпл. — Для вас це просто незрозуміло. Але деякі родини були дуже бідними, і пенсія по старості допомагала їм прогодувати малих дітей. Я знаю, це важко зрозуміти тим, хто дивиться на це збоку. Але насамперед я хочу сказати, що в основі цієї історії лежить той очевидний факт, що літні жінки нерідко бувають дуже схожими одна на одну.

— Ну то й що? — запитав cep Генрі, глибоко заінтригований.

— Я завжди так погано пояснюю. Я хотіла сказати, що коли доктор Ллойд на самому початку своєї розповіді описував цих двох дам, він не міг відрізнити їх одну від одної, і я не думаю, що це зміг би зробити хтось інший із тих людей, які були в готелі. Вони змогли б, безперечно, через день або два, але вже наступного дня одна з двох утопилась, і, коли та з них, котра залишилася жива, назвала себе міс Бартон, я не думаю, що кому-небудь могло б спасти на думку, що це не так.

— Ви гадаєте… О, тепер я бачу, — повільно проказав сер Генрі.

— Подумати про це — цілком природна річ. Наша люба місіс Бентрі щойно подумала про те саме. Навіщо багатому працедавцеві вбивати свою вбогу компаньйонку, сказала вона. Набагато ймовірніше, що все було навпаки. Тобто, я хочу сказати, подібні події відбуваються саме так.

— Справді? — перепитав сер Генрі. — Ви мене приголомшили.

— Але, звичайно ж, — провадила міс Марпл, — у такому разі їй би довелося носити одяг міс Бартон, який би, ймовірно, був на неї трохи тісний, тож її загальний вигляд був би таким, ніби вона трохи погладшала. Тому я й поставила це запитання. Будь-який чоловік подумав би, що це жінка потовщала, а не одяг став меншим, адже його вдягли не на ту жінку, для якої він був призначений.

— Але якщо Емі Дерент убила міс Бартон, то яку вигоду вона в цьому знайшла? — запитала місіс Бентрі. — Вона не змогла б приховувати цей обман вічно.

— Вона приховувала його лише протягом наступного місяця або десь так, — уточнила міс Марпл. — І думаю, що впродовж цього часу вона перебувала в мандрах, уникаючи кожного, хто її знав. Саме це я й мала на увазі, коли сказала, що жінки певного віку дуже схожі одна на одну. Не думаю, щоб хтось коли-небудь звернув увагу на іншу фотографію в її паспорті — ви ж бо знаєте, як перевіряють наші паспорти. А потім у березні вона поїхала на той корнуелський курорт і почала дивно поводитись, привертати до себе увагу, тож коли люди знайшли її одяг на пляжі й прочитали її останнього листа, вони забули про висновок, який напрошувався сам собою.

— І який був? — запитав сер Генрі.

— Не було знайдено тіла, — твердо сказала міс Марпл. — Це той факт, який би відразу впав у вічі кожному, якби вона не вдалася до стількох обхідних маневрів, щоб збити вас зі сліду, — зокрема, до зізнання у своєму злочині й до каяття. Не було тіла. Це був справжній значущий факт.

— Ви хочете сказати, — урвала її місіс Бентрі, — ви хочете сказати, що ніякого каяття не було? Що вона… що вона не втопилася?

— Вона — ні! — сказала міс Марпл. — Тут ми знову маємо перед собою місіс Траут. Місіс Траут чудово вміла користуватись обхідними маневрами, але вона знайшла гідну суперницю в мені. І я також бачу наскрізь вашу розкаяну міс Бартон. Утопилася? Виїхала до Австралії, якщо я бодай трохи вмію вгадувати.

— Ви справді вмієте, міс Марпл, — сказав доктор Ллойд. — Поза всяким сумнівом, умієте. А для мене це знову стало великою несподіванкою. Ви собі уявити не можете, як я був приголомшений того дня в Мельбурні.

— Саме це ви мали на увазі, коли говорили про випадковий збіг обставин?

Доктор Ллойд кивнув головою.

— Атож, міс Бартон — чи міс Емі Дерент, чи як ви її назвете — того дня справді дуже й дуже не пощастило. Протягом якогось часу я працював корабельним лікарем, і коли я вийшов на берег у Мельбурні, то першою особою, яку я зустрів, коли йшов по вулиці, була жінка, котра, як мені було відомо, втопилася в Корнуолі. Вона побачила, що її гра закінчена в тому, що стосувалося мене, і зважилася на дуже сміливий учинок — розповіла мені всю правду. Надзвичайно цікава жінка, цілком позбавлена, я думаю, у певному розумінні, будь-яких уявлень про мораль. Вона була найстарша в родині з дев’ятьох осіб, що жили в украй злиденних умовах. Одного разу вони попросили допомоги в їхньої багатої сестри в перших, яка жила в Англії, але міс Бартон, а це була вона, відмовила їм, бо посварилася з їхнім батьком. Гроші були потрібні вкрай, бо троє найменших дітей мали дуже слабке здоров’я та потребували лікування, яке коштувало дуже дорого. Саме тоді Емі Бартон, здається, й задумала свій план холоднокровного вбивства. Вона виїхала до Англії, відпрацювавши свій проїзд нянькою, бо прилаштувалася доглядати дітей у якійсь родині. Вона стала компаньйонкою міс Бартон, назвавшись міс Емі Дерент. Вона винайняла кімнату й поставила туди деякі меблі, щоб створити ілюзію бодай якоїсь особистості для себе. Думка про те, щоб утопити свою жертву в морі, була її несподіваною імпровізацією. Вона чекала слушної нагоди, і нагода їй випала. Після чого вона зіграла останню роль у цій драмі й виїхала до Австралії, а через певний час вона, її брати та сестри успадкували гроші міс Бартон як її найближчі родичі.

— Надзвичайно сміливий і дуже добре обміркований злочин, — сказав сер Генрі. — Майже досконалий злочин. Якби міс Бартон утопилася на Канарах, то підозра могла б упасти на міс Дерент і її родинний зв’язок із Бартонами міг бути виявлений; але зміна ідентичності та подвійний злочин, як це можна назвати, усунули таку небезпеку. Атож, майже досконалий злочин.

— А що сталося з нею? — запитала місіс Бентрі. — Як повелися ви в цій справі, докторе Ллойд?

— Я опинився в дуже дивному становищі. У мене досі майже не було доказів — у тому сенсі, в якому їх розуміє закон. З іншого боку, я помітив очевидні для мене як для лікаря знаки, що хоч ця жінка й здавалася сильною та енергійною, проте її дні на цьому світі були полічені. Вона повела мене до себе, і я побачив решту її родини — чарівну родину, віддану своїй старшій сестрі, і нікому з них навіть на думку не могло спасти, що та могла скоїти злочин. Навіщо накликати на них горе, якщо я все одно не зміг би нічого довести? Довіра цієї жінки до мене була нечуваною. Я надав Природі можливість діяти на власний розсуд. Міс Емі Бартон померла через півроку після моєї зустрічі з нею. Я часто думав про те, чи була вона веселою й нерозкаяною до своєї останньої миті.

— Звісно, що ні, — сказала місіс Бентрі.

— А я думаю, що була, — сказала міс Марпл. — Місіс Траут була.

Джейн Гел’єр дозволила собі трохи здригнутися.

— А й справді моторошна історія, — сказала вона. — Правда, я тепер не розумію, хто кого там утопив. І яку участь брала в цьому місіс Траут?

— Вона не брала в тім участі, моя люба, — сказала міс Марпл. — Вона була лише персоною — не дуже приємною персоною — в нашому селі.

— О! — сказала Джейн. — У селі. Але в селі нічого не відбувається, чи не так? — Вона зітхнула. — Я переконана, у мене взагалі б не було мізків, якби я жила в селі.