Тринадцять загадкових випадків

Розділ другий ПОГАНСЬКА СВЯТИНЯ ACTAPTИ

— А тепер, докторе Пендер, що захочете розповісти ви?

Старий священик лагідно всміхнувся.

— Моє життя минало в спокійних місцях, — сказав він. — Дуже мало прикметних подій перетинали мені шлях. Проте якось, іще зовсім замолоду, я пережив одну дивну й трагічну пригоду.

— Справді? — заохочувально кинула Джойс Лампрієр.

— Я ніколи не міг про це забути, — провадив священик. — Ця пригода справила на мене тоді надзвичайно глибоке враження, і навіть тепер, варто мені трохи напружити пам’ять, я знову зазнаю почуття благоговійного жаху, що охопило мене тієї жахливої миті, коли людина була вражена смертю, яка вдарила її невідомо як і з’явилася невідомо звідки.

— Ви вселяєте мені забобонний жах, Пендере, — поскаржився сер Генрі.

— Я сам тоді пережив забобонний жах, як ви це назвали, — відповів старий священик. — Відтоді я ніколи не сміюся з тих людей, котрі вживають слово «атмосфера». Така річ існує. Існують певні місця, настільки насичені й просякнуті духом добра чи зла, що це відчуваєш відразу.

— Будинок, який називають «Модрини», — то дуже нещасливе місце, — докинула міс Марпл. — Старий містер Смайзерс утратив усі свої гроші й мусив його покинути, потім у ньому оселився Джонні Карлслейк, і Джонні Карслейк упав зі сходів і зламав собі ногу, а місіс Карслейк довелося поїхати на південь Франції лікувати здоров’я, а тепер той дім купили Бердени, і я чула, бідолашний містер Берден мусив лягти на операцію майже відразу по тому.

— Існує надто багато забобонів, пов’язаних із такими подіями, — сказав містер Петерік. — Ці ідіотські чутки, що їх поширюють безвідповідальні особи, завдають великої шкоди нерухомості.

— Я знав одного або двох привидів, наділених досить могутніми м’язами, — зауважив сер Генрі, засміявшись тихо.

— Гадаю, — сказав Реймонд, — нам слід дозволити містерові Пендеру продовжити свою розповідь.

Джойс підвелась і вимкнула обидві лампочки, залишивши кімнату тьмяно освітленою лише полум’ям з каміна.

— Нам потрібна відповідна атмосфера, — сказала вона. — А тепер розповідайте далі.

Доктор Пендер посміхнувся до неї і, відхилившись назад на стільці та знявши пенсне, почав свою розповідь голосом, якому спогади надавали особливої лагідності:

— Я не знаю, чи бодай комусь із вас доводилося чути про плато Дартмур. Місце, про яке я розповідаю, розташоване на краю того плато. То був прегарний маєток, хоча, виставлений на продаж, не міг знайти покупця протягом кількох років. Там було, либонь, дуже вітряно взимку, але краєвиди звідти відкривалися чудові, і сам маєток був наділений певними надзвичайно цікавими та своєрідними властивостями. Зрештою, його купив чоловік на ім’я Гейдон, сер Річард Гейдон. Я знав його ще тоді, коли ми навчалися з ним у коледжі, і хоч на кілька років я втратив його з очей, проте узи давньої дружби, які нас поєднували, збереглись, і я з великою приємністю зустрів його запрошення приїхати до Тихого Гаю, як називався нещодавно куплений ним маєток.

Людей, що їх я застав у тому домі, було не так багато. Сам Річард Гейдон і його брат у перших Еліот Гейдон. Леді Менерінґ зі своєю блідою, нічим не прикметною дочкою на ім’я Віолетта. Капітан Роджерс і його дружина, великі шанувальники їзди верхи, обвітрені на всіх вітрах, котрі не знали в житті іншої радості, крім коней та ловів. Були там також молодий доктор Саймондс і міс Даяна Ешлі. Я трохи чув про цю останню. Її портрет з'являвся дуже часто у світських газетах, і вона вважалась однією з найвідоміших красунь сезону. Її зовнішність і справді могла вразити кого завгодно. Вона була темноволоса й висока, з чудовою шкірою кремового кольору з блідим відтінком, а примружені, дещо скошені чорні очі надавали їй дивного й екзотичного азіатського вигляду. Вона мала також чудовий голос, глибокий і дзвінкий.

Я відразу побачив, що мій друг Річард Гейдон від неї в захваті, і здогадався, що всі інші гості, яких він запросив до себе, мали правити їй за тло. Щодо її почуттів, то я не був такий упевнений. Вона була надто примхливою у своїх уподобаннях. Одного дня вона розмовляла лише з Річардом і не помічала нікого іншого, а наступного дня вже віддавала очевидну перевагу його кузенові, Еліоту, і, здавалося, майже не помічала, що така особа, як Річард, узагалі існує, а потім знову починала дарувати найзнадливіші усмішки тихому й сором’язливому докторові Саймондсу.

Наступного ранку після мого приїзду наш господар показав нам свій маєток та його околиці. Сам будинок був нічим не прикметний — добрий міцний дім, споруджений з девонширського граніту. Він був збудований задля того, щоб витримати випробування часом і негодою. Не романтичний, однак зручний для життя. Із його вікон відкривалася широка панорама плоскогір’я Дартмур та довгі вервечки пагорбів, увінчаних обвітреними, голими скелястими вершинами.

На схилах найближчого до нас пагорба зі скелястою вершиною виднілися круглі підмурки стародавніх осель, рештки давно минулих днів пізнього кам'яного віку. На іншому пагорбі нещодавно розкопали курган, у якому знайшли якесь бронзове начиння. Гейдон, як мені здалося, дуже цікавився всілякими старовинними раритетами, і розповідав нам про них вельми охоче та з неабияким ентузіазмом. Це місце, пояснив він, було особливо багате на рештки далекого минулого.

«Тут жили мешканці неолітичних хатин, друїди, римляни й навіть було знайдено сліди стародавніх фінікійців. Але місце, на якому стоїть мій будинок, — найцікавіше з усіх, — сказав він. — Ви знаєте, як воно називається, — Тихий Гай. Не важко здогадатися, звідки воно взяло свою назву».

І він простяг руку, на щось нею показуючи. Навколишня місцевість була досить убогою — скелі, верес і папороть, — але десь за сотню ярдів від будинку виднівся гай густо посаджених дерев.

«Це пам’ятка глибокої давнини, — сказав Гейдон. — Після того як дерева помирали, їх тут висаджували знов, і гай зберігався достоту таким, яким він був у дуже далеку давнину, можливо, ще в часи фінікійських поселенців. Ходімо поглянемо на ці дерева».

Ми всі пішли за ним. Коли ми ввійшли до гаю, якесь гнітюче почуття опанувало мене. Либонь, до цього спричинилася тиша. Здавалося, жодна пташка не намостила собі гнізда на цих деревах. Навколо панувало гостре відчуття пустки й жаху. Я побачив, що Гейдон дивиться на мене з дивною посмішкою.

«Ти щось відчуваєш, дивлячись на це місце, Пендере? — запитав він мене. — Якийсь опір? Або тривогу?»

«Мені воно не подобається», — спокійно відповів я.

«У цьому немає нічого дивного. Тут була фортеця одного з найдавніших ворогів твоєї віри. Це — гай Астарти».

«Астарти?»

«Астарти, або Іштар, або Ашторет, чи як там ти захочеш її назвати. Я віддаю перевагу імені Астарта — так називали її фінікійці. У цій країні, якщо не помиляюся, існує один відомий гай Астарти, на півночі, біля Муру. Я не маю доказів, але мені хочеться вірити, що й тут перед нами справжній гай Астарти. Тут, у цій гущавині дерев, відбувалися священні церемонії».

«Священні церемонії, — прошепотіла Даяна Ешлі. Її очі, чий погляд був спрямований у невідому далечінь, затуманились. — Якими вони були, хотілося б мені знати?»

«Не дуже пристойними, судячи з тих відомостей про них, які до нас дійшли, — сказав капітан Роджерс, голосно та якось по-дурному засміявшись. — Ті люди мали зовсім інше уявлення про святість».

Гейдон не звернув на його слова жодної уваги.

«У такому священному гаю неодмінно має бути храм, — сказав він. — Мені не часто доводиться відвідувати храми, але тут я дозволив собі догодити своїм невеличким фантазіям».

Цієї миті ми вийшли на галявинку в центрі гаю. Посеред неї стояла невеличка будівля, трохи схожа на літній будиночок, вимуруваний із каменю. Даяна Ешлі подивилася на Гейдона із запитанням у погляді.

«Я називаю це поганською святинею, — сказав він. — Це поганська святиня Астарти».

Він повів нас ближче. Усередині будиночка на грубо зробленому постаменті з чорного дерева ми побачили дивного ідола — жінку з рогами у формі півмісяця, котра сиділа верхи на леві.

«Астарта — божество фінікійців, — сказав Гейдон. — Богиня Місяця».

«Богиня Місяця! — вигукнула Даяна. — О, влаштуймо сьогодні вночі дику оргію! Одягнімо щось чудернацьке, прийдімо сюди й у світлі місяця влаштуймо врочисту церемонію на честь Астарти».

Я зробив якийсь мимовільний рух, і Еліот Гейдон, кузен Річарда, швидко обернувся до мене.

«Вам не подобається все це, отче, правда ж?» — спитав він.

«Ні, — відповів я дуже серйозним голосом. — Не подобається».

Він подивився на мене з деяким подивом.

«Але ж це не більш як бажання подуріти, розважитись. Дік не може знати, чи тут справді був священний гай Астарти, чи ні. Це тільки його фантазія; йому до вподоби гратися цією думкою. І навіть якби…»

«І навіть якби?»

«Але ж… — і він засміявся з виразом певного збентеження на обличчі, — як священик, ви, звичайно ж, не вірите в такі речі».

«Я зовсім не переконаний у тому, що, як священик, я не повинен вірити в такі речі».

«Але ж усе це було дуже давно й давно закінчилося».

«Я в цьому не впевнений, — сказав я замислено. — Можу лише сказати одне: я ніколи не був дуже чутливим до атмосфери, та тільки-но ввійшов у цей гай, як мене відразу охопило гнітюче й дивне відчуття зла, що ніби згущувалося довкола».

Еліот кинув на мене через плече стривожений погляд.

«Так, — визнав він. — Тут справді відчувається щось дивне. Я знаю, що ви маєте на увазі, але думаю, то тільки наша уява навіює нам такі відчуття. А ви що скажете, Саймондсе?»

Лікар помовчав хвилину чи дві, перше ніж відповів. Потім промовив спокійним голосом:

«Мені тут не подобається. Я не можу вам сказати, чому саме. Та хоч би якою не була причина, мені тут не подобається».

Цієї миті до мене підійшла Віолетта Менерінґ.

«Я ненавиджу це місце! — вигукнула вона. — Воно мені бридке. Ходімо швидше звідси».

Ми рушили геть, і решта пішла за нами. Лише Даяна Ешлі затрималась. Я подивився через плече й побачив, що вона стоїть перед поганською святинею, пильно дивлячись на зображення богині.

День був спекотний і дуже гарний, і пропозицію Даяни Ешлі влаштувати вечірню гулянку з перевдяганням у чудернацьке вбрання всі прийняли з великим ентузіазмом. Приготування до неї супроводжувалися загальним сміхом, шепотінням та гарячковим таємним шиттям, і коли ми почали збиратися на вечерю, знов і знов лунали звичайні в таких випадках вигуки веселого подиву. Роджерс і його дружина перевдяглися на мешканців неолітичних осель, що пояснило несподіване зникнення килимків перед камінами. Річард Гейдон назвався фінікійським моряком, його кузен— ватагом, розбійників, лікар Саймондс був шеф-кухарем, леді Менерінґ — медичною сестрою, а її дочка — черкеською рабинею, і навіть я накрився якимсь надто грубим плащем, щоб бути схожим на ченця. Останньою прийшла Даяна Ешлі, і для всіх було певним розчаруванням побачити, що вона накинула на себе лише якесь безформне чорне доміно.

«Я незнайомка, — безтурботно повідомила вона. — Ось хто я така. А тепер, заради всього святого, ходімо вечеряти».

Після вечері ми вийшли з дому. Ніч була чудова, тепла й лагідна, місяць сходив над обрієм.

Ми блукали по околиці, базікали, і час минав досить швидко. Але десь через годину ми помітили, що Даяни Ешлі з нами нема.

«Немає жодного сумніву, що спати вона не пішла», — зауважив Річард Гейдон.

Віолетта Менерінґ похитала головою.

«Звичайно, ні, — сказала вона. — Я бачила, як вона пішла в тому напрямку близько чверті години тому».

І, мовивши це, вона показала рукою на гай, що здавався зовсім чорним і відкидав чорну тінь у місячному світлі.

«Цікаво знати, що вона там тепер виробляє. Якусь чортівню, ладен заприсягтися. Ходімо й побачимо».

Ми попрямували туди всією компанією, дещо заінтриговані тим, що там виробляє міс Ешлі. Але щодо мене, то я відчув дивну нехіть заходити під ті дерева, які відкидали чорну тінь і не віщували мені нічого доброго. Щось сильніше, ніж я, здавалося, стримувало мене й благало не йти туди. Тієї миті я почував себе більше ніж будь-коли впевненим: у тім місці є щось справді погане. Думаю, й інші відчували те саме, що відчував я, хоч ніхто не мав бажання зізнатись у цьому. Дерева стояли дуже щільно, і місячне світло не проникало крізь їхні віти. Навколо нас лунали десятки всіляких тихих звуків, шепотіння й зітхання. Відчуття було геть моторошним і, не змовляючись, ми всі намагалися триматись укупі.

Несподівано ми вийшли на відкриту галявину в центрі гаю й застигли від подиву, бо там, на порозі поганської святині, виднілись невиразні обриси постаті, туго загорнутої в прозору газову тканину, із двома рогами у формі півмісяця, що стриміли з чорної кучми волосся.

«О Господи!» — вигукнув Річард Гейдон, і краплі поту заблищали в нього на обличчі.

Але погляд Віолетти Менерінґ був набагато проникливішим.

«Та це ж Даяна! — вигукнула вона. — Але що вона зробила з собою? Вона стала зовсім не схожа на саму себе!»

Постать у дверях святилища піднесла руки вгору. Вона ступила крок уперед і проспівала високим і дзвінким голосом:

«Я — жриця Астарти. Остерігайтеся наблизитись до мене, бо я тримаю смерть у своїй руці».

«Не робіть цього, люба, — запротестувала леді Меннерінґ. — Ви дуже нас налякали, справді дуже».

Гейдон кинувся до неї.

«Святий Боже, Даяно! — вигукнув він. — Ти чудова!»

Мої очі нарешті звикли до місячного світла, і я став бачити значно краще. Вона й справді, як сказала Віолетта, була зовсім не схожа на себе. Риси її обличчя стали більш азіатськими, очі перетворилися на вузькі щілини, у блиску яких відчувалося щось жорстоке, а на губах грала дивна посмішка, якої я раніше ніколи за нею не помічав.

«Стережіться! — крикнула вона, і в її голосі пролунало грізне попередження. — Не наближайтеся до Богині. Той, хто доторкнеться до мене, відразу помре».

«Ти чудова, Даяно, — знову вигукнув Гейдон, — але припини, будь ласка! Не знаю, чому, але мені — мені це не до вподоби».

Він ступив до неї кілька кроків по траві, і вона викинула перед собою руку.

«Стій! — крикнула вона. — Ще крок, і я вдарю тебе чарами Астарти».

Річард Гейдон засміявся та прискорив ходу, але тієї миті сталася дивна річ. Він зупинився, ніби вагаючись, потім, здавалося, спіткнувся й упав на живіт.

Він уже не підвівся, а лежав там, де впав, витягшись долілиць на землі.

Несподівано Даяна засміялась істеричним сміхом. То був дивний і моторошний звук, що порушив мертву тишу галявини.

Вилаявшись, Еліот кинувся вперед.

«Мені це остогидло! — вигукнув він. — Підводься, Діку, вставай-но, чоловіче».

Проте Річард Гейдон залишився лежати там, де впав. Еліот Гейдон підійшов до нього, опустився навколішки й обережно перекинув його на спину. Він нахилився над ним і подивився йому в обличчя.

Потім рвучко підхопився на ноги і якусь хвилину стояв, ледь помітно хитаючись.

«Лікарю, — сказав він. — Лікарю, підійдіть, заради Бога. Я… я думаю, він мертвий».

Саймондс побіг уперед, а Еліот приєднався до нас, ідучи дуже повільно. Він дивився на свої руки поглядом, якого я не міг зрозуміти.

Цієї миті пролунав дикий зойк Даяни:

«Я вбила його! — кричала вона. — О, святий Боже! Я зовсім цього не хотіла, але я вбила його…»

І вона впала непритомна на траву, де й лежала нерухомо, наче купа зім’ятого одягу.

Пролунав іще один моторошний крик — це розпачливо зойкнула місіс Роджерс.

«О, тікаймо швидше від цього клятого місця! — заскиглила вона. — Тут усе з нами може статись. О, який жах!»

Еліот ухопив мене за плече.

«Цього не може бути, чоловіче, — прошепотів він. — Я хочу сказати, так не буває! Людина не може бути вбитою так. Це — супроти законів Природи».

Я спробував заспокоїти його.

«Існує якесь пояснення, — сказав я. — Можливо, у вашого кузена несподівано відмовило серце. Потрясіння та збудження…»

Він не дав мені договорити.

«Ви не розумієте», — сказав він. Він показав мені свої долоні, і я помітив на них червону пляму крові. — «Дік помер не через душевне потрясіння, він був заколотий. Заколотий у саме серце, але там немає ніякої зброї».

Я подивився на нього з недовірою. Цієї миті Саймондс закінчив оглядати тіло й підійшов до нас. Він був блідий і весь тремтів.

«Чи ми всі збожеволіли? — спитав він. — Що це за місце, якщо тут можуть відбуватися такі речі?»

«То це правда?» — спитав я.

Він кивнув.

«Рана в тілі така, ніби його вдарили довгим тонким кинджалом, але… ніякого кинджала там нема».

Ми всі витріщились одне на одного.

«Але він мусить там бути! — вигукнув Еліот Гейдон. — Певно, випав із рани. Десь лежить на землі. Треба пошукати».

Ми довго й марно оглядали навколишній ґрунт. Несподівано Віолетта Менерінґ сказала: «Даяна щось тримала в руці. Схоже на кинджал. Я бачила його. Бачила, як воно зблискувало, коли вона погрожувала йому».

Еліот Гейдон похитав головою.

«Він не підійшов до неї навіть на відстань трьох ярдів», — заперечив він.

Леді Менерінґ нахилилася над дівчиною, котра лежала нерухомо на землі.

«Зараз у неї в руці нічого нема, — оголосила вона, — і на землі я нічого не бачу теж. Ви певні, що бачили той зблиск, Віолетто? Я нічого такого не бачила».

Доктор Саймондс підійшов до дівчини.

«Ми повинні віднести її в дім, — сказав він. — Роджерсе, ви мені допоможете?»

Гуртом ми віднесли непритомну дівчину до будинку. Потім повернулися й забрали тіло сера Річарда.

Доктор Пендер урвав розповідь і подивився на своїх слухачів із таким виразом обличчя, ніби хотів попросити в них вибачення.

— Сьогодні ми знаємо про такі речі набагато більше, — сказав він, — завдяки поширенню літератури детективного жанру. Кожному вуличному хлопчику відомо, що тіло треба залишити там, де його знайдено. Але в ті дні ми знали набагато менше, ніж сьогодні, а тому принесли тіло Річарда Гейдона до його спальні у квадратному гранітному будинку, а дворецького послали на велосипеді до поліційного відділка — щоб дістатися туди, він мав подолати відстань не меншу ніж дванадцять миль.

І ось тоді Еліот Гейдон відвів мене вбік.

«Послухайте-но, — сказав він. — Я повертаюся до гаю. Цю зброю треба знайти».

«Якщо там була якась зброя», — зауважив я із сумнівом у голосі.

Він схопив мене за руку й став люто її трясти.

«Ваша голова напхана забобонними дурницями. Ви думаєте, його смерть була надприродною. Але я повернуся до гаю й перевірю цю версію».

З якогось дива мені страшенно не хотілося, щоб він туди йшов. Я доклав усіх зусиль, щоб відмовити Еліота від його наміру, та вони були марними. Від самої думки про гущавину тих дерев мене проймав жах, і я мав сильне передчуття, що може статися ще одне лихо. Але Еліот уперся, мов баран. Він був, як мені здалося, теж наляканий, але нізащо не зізнався б у цьому. Він пішов, озброєний незламною рішучістю проникнути в цю таємницю, до самого її дна.

То була жахлива ніч, ніхто з нас не міг заснути, та й не намагався. Коли прибули поліцейські, то не повірили нашій розповіді. Вони виявили сильне бажання влаштувати перехресний допит міс Ешлі, але тут їм довелося поступитися перед доктором Саймондсом, який був категорично проти. Міс Ешлі повернулася до тями чи вийшла зі свого трансу, і він надав їй тривалий час для того, щоб відіспатися. Її за жодних обставин не можна було турбувати, принаймні до наступного дня.

До сьомої години ранку ніхто не думав і не згадував про Еліота Гейдона, а потім раптом Саймондс несподівано запитав, де він. Я розповів йому, що намислив зробити Еліот, і похмуре обличчя Саймондса стало ще похмурішим.

«Ліпше б він туди не йшов. Якщо це відвага, то вона дурна й авантюрна», — сказав він.

«Ви ж не думаєте, що з ним сталося якесь лихо?»

«Сподіваюся, що ні. Думаю, отче, вам і мені слід піти й подивитися».

Його пропозиція була цілком слушною, а проте мені довелося мобілізувати всю свою мужність, аби її прийняти. Ми вийшли з будинку вдвох і знов увійшли до того злощасного гаю. Ми покликали Еліота двічі, але він не відгукнувся. За хвилину чи дві ми вже були на галявині, яка здавалася блідою й примарною в тьмяному передранішньому світлі. Саймондс схопив мою руку, і в мене вихопився здушений вигук. Минулої ночі, коли ми бачили це місце в місячному світлі, там було тіло чоловіка, який лежав долілиць на траві. Тепер уже почало розвиднятися, але перед нами постала така сама картина. Еліот Гейдон лежав точнісінько на тому самому місці, де вночі лежав його брат у перших.

«О Боже, — сказав Саймондс. — Воно вдарило і його».

Ми підбігли до тіла вдвох по траві. Еліот Гейдон був непритомний, проте дихав, і цього разу в нас не виникло сумніву, що саме спричинило трагедію. Довгий кинджал із тонким лезом стримів у рані.

«Він дістав удар у плече, а не в серце. Йому пощастило, — зауважив лікар. — Щиро кажучи, не знаю, що й думати. Хай там як, але він не помер і зможе розповісти нам про те, що з ним сталося».

Але саме цього Еліот Гейдон і не зміг зробити. Його розповідь була вкрай туманною та неясною. Він дуже довго й марно шукав кинджал, поки зрештою не облишив пошуки й зупинився біля поганського святилища, де стояв якийсь час. Саме тоді в нього з’явилося й ставало дедалі тривожнішим відчуття, ніби хтось за ним стежить із гущавини дерев. Він намагався відкинути це відчуття, але ніяк не міг його позбутися. Потім, як він розповів, раптом повіяв дивний холодний вітер. Йому здалося, що він віє не з лісу, а вихоплюється з поганського святилища. Він обернувся й став дивитися туди. Побачив невеличку постать богині й відчув, що стає жертвою оптичного обману. Постать, здавалося, стає більшою й більшою. Потім він раптом відчув якийсь дивний удар, ніби між скронями, від якого завертівся й нахилився назад, а коли вже падав, то відчув і гострий пекучий біль у лівому плечі.

Цього разу було встановлено, що знайдений кинджал нічим не відрізнявся від того, що його було знайдено під час археологічного дослідження кургану і якого купив собі Річард Гейдон. Але де він його тримав — у своєму домі чи в поганській святині в гаю, — ніхто, здавалося, не знав.

Поліція дійшла висновку (і навряд чи коли відмовиться від цієї версії), що міс Ешлі умисне заколола Річарда кинджалом, та позаяк усі свідки підтвердили, що відстань між нею та ним не була меншою, ніж три ярди, вони так і не змогли висунути офіційного звинувачення проти неї. Тож ця подія була й досі залишається таємницею.

Запала мовчанка.

— Що тут скажеш, — нарешті озвалася Джойс Лампрієр. — Це справді було щось жахливе — і дійсно надприродне. Але ви, мабуть, маєте якесь власне пояснення тому, що сталося, чи не так, докторе Пендер?

Старий священик кивнув головою.

— Атож, — сказав він, — я маю власне пояснення, спробу пояснення, якщо висловитися точніше. Воно досить цікаве, проте, як на мене, все ж таки залишає деякі факти непоясненими.

— Мені доводилося бувати на сеансах гіпнотизерів, — сказала Джойс, — і хоч би що про це казали, там іноді відбуваються дуже дивні речі. Як на мене, то події, про які нам розповів доктор Пендер, можна пояснити певним видом гіпнозу. Та дівчина справді перетворилася на жрицю Астарти, і я припускаю, що в якийсь спосіб вона й справді вдарила його тим кинджалом. Можливо, вона потім просто викинула кинджал, який міс Менерінґ побачила в її руці.

— А може, то був дротик, — висловив припущення Реймонд Вест. — Зрештою, місячне світло завжди дуже тьмяне. Вона могла тримати якогось тоненького списа у своїй руці й проткнути чоловіка на відстані, а потім треба буде взяти до уваги ефект масового гіпнозу. Я хочу сказати, всі ви були налаштовані побачити, що він став жертвою потойбічних сил, тому саме це й побачили.

— Я бачив багато всіляких дивовижних фокусів зі зброєю та ножами на різних естрадних концертах, — сказав сер Генрі. — Наприклад, я вважаю цілком можливим, що в гущавині дерев ховався якийсь чоловік і що він міг кинути звідти ніж або кинджал із достатньою влучністю — за умови, звичайно, що був справжнім фахівцем цієї справи. Я ладен погодитись, таке пояснення видається досить-таки надуманим, але схоже, що це єдина вірогідна теорія. Ви ж пам'ятаєте, що другий чоловік перебував під дією дуже сильного враження, ніби хтось спостерігає за ним, ховаючись у гущавині дерев. І той факт, що міс Менерінґ побачила кинджал у руці міс Ешлі, а інші сказали, що нічого такого не бачили, мене не дивує. Якби ви мали мій досвід, то знали б: розповіді п'ятьох осіб про одне й те саме можуть відрізнятися настільки, що жодній із них буває неможливо повірити.

Містер Петерік кахикнув, нагадуючи про себе.

— Але в усіх цих теоріях ми, схоже, пропускаємо один вельми важливий факт, — зауважив він. — Що сталося зі зброєю? Навряд чи міс Ешлі могла б позбутися дротика, адже вона стояла на відкритій галявині; а якби невидимий у гущавині дерев убивця метнув кинджал, то він стримів би в рані, коли тіло вбитого перевернули на спину. Тож, я думаю, нам слід відкинути всі притягнуті за вуха теорії й зосередити увагу на очевидних фактах.

— І куди ці очевидні факти нас приведуть?

— Принаймні, одне уявляється цілком очевидним. Ніхто не був достатньо близько від загиблого, коли той отримав удар кинджалом, тож єдиною особою, яка могла його заколоти, був він сам. Отже, ідеться про самогубство.

— Але з якого дива він би захотів накласти на себе руки? — з великим сумнівом у голосі запитав Реймонд Вест.

Адвокат знову прокашлявся.

— О, тут ми неминуче знову повертаємося до суто теоретичних припущень, — сказав він. — А я на даний момент не схильний довіряти теоріям. Однак мені здається, якщо ми відкинемо втручання потойбічних сил, а в це я категорично не схильний вірити, що запропоноване мною пояснення — єдиний спосіб, у який могло відбутися те, що сталося. Він сам ударив себе кинджалом, а коли падав, то розкинув руки, вихопивши кинджал із рани й відкинувши його далеко в зону дерев. Саме так могло все відбутися, хоч і таке пояснення навряд чи можна визнати бездоганним.

— Я теж не можу сказати, що в чомусь цілком упевнена, — приєдналася до розмови міс Марпл. — Ця історія справді неабияк мене дивує. Але дивні речі часом трапляються. На вечірці, яку леді Шарплей улаштувала торік у своєму саду, чоловік, котрий налаштовував годинник для гольфа, перечепився об один із номерів і, падаючи, так ударився головою, що повернувся до товариства не раніше як хвилин через п'ять.

— Так, люба тітонько, — лагідно зауважив Реймонд, — але ж він не дістав удар кинджалом у груди, чи не так?

— Звісно, ні, мій любий небоже, — сказала міс Марпл. — Саме про це я вам і кажу. Звичайно, що дістати свій удар бідолашний сер Річард міг лише в один спосіб, але насамперед мені хотілося б знати, що примусило його спіткнутися. Звичайно, це міг бути корінь дерева. Він, певно, дивився на дівчину, у цьому немає нічого дивного, а коли ти біжиш у місячному світлі, то можеш перечепитись об що завгодно.

— Ви сказали, існує лише один спосіб, у який сер Річард міг дістати удар кинджалом у груди, міс Марпл, — сказав священик, із цікавістю дивлячись на неї.

— Це дуже сумно, і мені не хочеться про це навіть думати. Він був правша, чи не так? Оскільки він завдав собі удару в ліве плече, то я думаю, він був правша. Мені завжди так було шкода бідолашного Джека Бейнса. Пам’ятаєте, як під час війни він прострелив собі п'яту після дуже важкої битви під Аррасом? Він розповів мені про це, коли я приходила навідати його в шпиталі, і йому тоді було дуже соромно за свій учинок. Я не думаю, що той сердега, Еліот Гейдон, здобув якісь істотні вигоди за свій підлий злочин.

— Еліот Гейдон? — вигукнув Реймонд. — Ви думаєте, це він зробив?

— Я не бачу нікого іншого, хто б міг це зробити, — сказала міс Марпл, подивившись на свого небожа з лагідним подивом. — Принаймні в тому випадку, коли, як мудро зауважив містер Петерік, ми розглядатимемо лише факти і знехтуємо всю ту ідольську атмосферу поганських богинь, яка, мушу зізнатися, мені дуже не до вподоби. Він підбіг до нього перший і перекинув його на спину, і, безперечно, щоб так зробити, він мусив відвернутися від них, а будучи вдягнений, як ватаг розбійників, він, безперечно, мав за поясом якусь зброю, найімовірніше ніж або кинджал. Я пам’ятаю, як танцювала з чоловіком, що був одягнений розбійником, коли була молодою. Він мав за поясом п’ять ножів і кинджалів різного виду, і ви не можете собі уявити, як це незручно для дівчини, що була його партнеркою у танці.

Усі погляди обернулися до доктора Пендера.

— Я довідався про те, що там насправді сталося, через п’ять років після трагедії, — сказав він. — Правда надійшла у вигляді листа, якого мені надіслав Еліот Гейдон. Як він написав, йому завжди здавалося, що я підозрюю його. То була, як він мені пояснив, раптова спокуса. Він дуже любив Даяну Ешлі, але був лише бідним адвокатом-баристером, що ніяк не міг вибитися зі злиднів. Йому здавалося, коли він усуне зі своєї дороги Річарда й успадкує його титул і маєтності, то перед ним відкриються чудові перспективи. Кинджал випав у нього з-за пояса, коли він опустився навколішки біля кузена, і перш ніж він устиг про щось подумати, устромив його кузену в груди й знову почепив на свій пояс. Згодом він ударив тим же таки кинджалом самого себе, щоб відвернути підозру. Він написав мені напередодні свого від’їзду з експедицією, яка вирушала до Південного полюса, на той випадок — так він мені писав, — якщо ніколи звідти не повернеться. Не думаю, що він мав намір повернутися звідти і, як цілком слушно припустила міс Марпл, він не здобув зі свого злочину ніякої вигоди. «Ці п’ять останніх років, — писав мені він, — я прожив у пеклі. Сподіваюся померти з честю й цим бодай трохи спокутувати свою провину».

Запала мовчанка.

— І він справді помер із честю, — сказав сер Генрі. — Ви змінили імена й прізвища у своїй історії, докторе Пендер, але, гадаю, я впізнав чоловіка, про якого ви розповіли.

— Як я вам уже сказав, — провадив старий священик, — не думаю, що це пояснення цілком відповідає фактам, свідком яких мені випало бути. Я досі думаю, що в тому гаю відчувався вплив якоїсь поганої сили, і саме вона спрямовувала дії Еліота Гейдона. І навіть сьогодні я не можу без тремтіння згадувати про поганську святиню Астарти.