Тринадцять загадкових випадків

Розділ десятий ТРАГЕДІЯ ПЕРЕД РІЗДВОМ

— Я хочу подати скаргу, — сказав сер Генрі Клітерінґ.

Його очі заяскріли тьмяним блиском, коли він обвів поглядом товариство, яке тут зібралося. Полковник Бентрі, випроставши ноги, дивився на камін таким поглядом, ніби бачив перед собою неохайного солдата на параді, його дружина нишком позирала на каталог цибулин, який принесли з останньою поштою, доктор Ллойд із неприхованим захватом дивився на Джейн Гел’єр, а чарівна молода актриса замислено споглядала свої рожеві поліровані нігті. Лише стара діва міс Марпл сиділа, випроставшись на своєму стільці, і її злинялі сині очі дивилися на сера Генрі з увагою та розумінням.

— Скаргу? — пробурмотіла вона.

— І дуже серйозну скаргу. Нас тут зібралося шестеро, по троє представників кожної статі, і я висловлюю протест проти надмірної експлуатації чоловіків. Сьогодні ввечері ми розповіли тут три історії — і всі три були розказані чоловіками! Я протестую проти того, що дами не внесли своєї відповідної частки.

— Неправда! — обурено вигукнула місіс Бентрі. — Я певна, ми її внесли. Ми вас слухали дуже уважно й належно оцінили ваші зусилля. Ми поводились як годиться поводитися справжнім жінкам — не пхалися нахабно під світло рампи.

— Досить переконливе виправдання, — сказав сер Генрі, — але ми його не приймаємо. І ми маємо чудовий прецедент «Тисяча й однієї ночі». Отже, вперед, Шехерезадо!

— Ви маєте на увазі мене? — запитала місіс Бентрі. — Але мені немає чого розповісти. Я ніколи не купалася в крові й не була оточена таємничістю.

— Я абсолютно не наполягаю, щоб ви розповідали про кров, — сказав сер Генрі. — Але я переконаний, що бодай одна з вас, трьох дам, має свою улюблену таємницю. Починайте тоді ви, міс Марпл, розкажіть нам історію, яку можна було б назвати «Дивовижний збіг обставин у житті прибиральниці» або «Таємниця материнських зборів». Не розчаровуйте мене відсутністю таємничих історій у житті преславного села Сент-Мері-Мід.

Міс Марпл похитала головою.

— Я не знаю нічого такого, що зацікавило б вас, сер Генрі. Ми маємо свої маленькі таємничі історії, звичайно: наприклад, одного разу в загадковий і незбагненний спосіб раптом зникла банка добірних креветок; але це вас не зацікавить, бо все виявилося цілком буденним, хоч і кинуло певне світло на людську природу.

— Ви навчили мене з великою пошаною ставитися до людської природи, — врочисто мовив сер Генрі.

— А як щодо вас, міс Гел’єр? — запитав полковник Бентрі. — Не може бути, щоб ви не пережили якихось цікавих пригод.

— А й справді, — підхопив доктор Ллойд.

— Ви про мене? — сказала Джейн. — Тобто ви хочете, аби я розповіла вам про щось таке, що сталося зі мною?

— Або з вашими друзями, — уточнив сер Генрі..

— Мабуть, що ні, — неуважно кинула Джейн. — Не думаю, щоб зі мною щось колись трапилось — тобто зі мною ніколи не траплялося нічого в такому дусі. Були квіти, звичайно, і дивні цидулки, але чоловіки — завжди чоловіки, чи не так? Я не думаю… — Вона замовкла й, схоже, поринула в роздуми.

— Я бачу, нам доведеться все ж таки вислухати епічну історію про зниклі креветки, — сказав сер Генрі. — Починайте, міс Марпл.

— Ви такий любитель пожартувати, сер Генрі. Креветки — звичайно, дрібниця. Але тепер, коли я про них подумала, мені згадався один інцидент — власне, то був не зовсім інцидент, а щось набагато серйозніше, можна сказати, трагедія. І я була, в певному розумінні, причетна до неї; і я ніколи не шкодувала про те, що зробила тоді — ні, зовсім не шкодувала. Але це сталося не в Сент-Мері-Мід.

— Дуже шкода, — сказав сер Генрі. — Але я готовий змиритися з таким розчаруванням. Я знаю, що в таких справах на вас можна покластися.

Він примостився в позі людини, яка налаштувалася слухати. Міс Марпл легенько почервоніла.

— Сподіваюся, я зможу розповісти цю історію як годиться, — сказала вона не зовсім упевненим голосом. — Боюся, я трохи схильна говорити надто довго й плутано. Так легко буває відхилитися від головної теми й не помітити, що ти пішла зовсім не туди. І так важко запам’ятати події в тому порядку, у якому вони відбувалися. Вам доведеться витерпіти, якщо я розповім свою історію погано. Це сталося так давно!

— Як я вже сказала, ця історія не має ніякого стосунку до Сент-Мері-Мід. Це, власне, сталося в Гідро…

— У гідроплані, літаку, який літає над морем? — запитала Джейн, широко розплющивши очі.

— Ви не зрозуміли, моя люба, — сказала місіс Бентрі й стала їй пояснювати, про що йдеться.

Чоловік приєднав до її пояснень і свою опінію:

— То бридке місце — абсолютно бридке! Там треба вставати дуже рано й пити смердючу воду. Навкруг безліч старих жінок, які базікають не змовкаючи й перемивають кісточки всім, хто потрапляє їм на очі. Господи, коли я згадую…

— Заспокойся, Артуре, — лагідно зупинила його місіс Бентрі. — Ти ж бо знаєш, що там добре підлікувався.

— Безліч старих жінок, які не стуляють рота… — ніяк не міг заспокоїтися полковник Бентрі.

— Боюся, це справді так, — сказала міс Марпл. — Я й сама…

— Моя люба міс Марпл, — вигукнув полковник із жахом у голосі. — Та хіба я мав на увазі вас…

Злегка почервонівши, міс Марпл зупинила його ледь помітним жестом.

— Але так воно і є, полковнику Бентрі. Я й сама хотіла про це сказати. Дайте-но мені зібрати докупи свої думки. Атож. Жінки й справді не стуляють там рота, як ви слушно сказали. І багатьом це не подобається, а надто людям молодим. Мій небіж, який пише книжки — і дуже розумні книжки, я певна, — дуже дошкульно висловлюється про цю звичку звинувачувати в чомусь людей, не маючи на те жодних доказів, і про те, як це підло, і все таке. Але я хочу сказати те, що тим молодим людям ніколи навіть на думку не спадає. Вони рідко звертають увагу на факти. А справжня суть проблеми в тому, як часто те, що ви називаєте перемиванням кісточок, виявляється правдою! І думаю, якби люди, котрі так не люблять пустих теревенів, досліджували факти, вони виявили б, що таке нібито пустопорожнє базікання виявляється правдою в дев'ятьох випадках із десяти! Саме це й дратує людей найбільше.

— Натхненні здогади, — сказав сер Генрі.

— Ні, справа не в цьому, зовсім не в цьому! Тут ідеться насамперед про практику й досвід. Мені розповідали, що єгиптолог, коли показати йому одного з тих антикварних химерних маленьких жуків, скаже вам, після того як огляне ту річ та обмацає, в якому сторіччі до Різдва Христового її виготовлено чи взагалі підроблено в Бірмінгемі. І він ніколи не назве вам конкретного правила, за яким він це визначає. Він просто знає. Адже він присвятив усе своє життя дослідженню таких речей.

І саме це я хочу тут сказати (досить-таки невміло, я знаю). Ті люди, яких мій племінник називає «пустопорожніми жінками», прожили довгий час на світі, і їхнім головним інтересом були зазвичай люди. І тому вони набувають такого досвіду та знання в цій галузі, що їх можна вважати, як то кажуть, експертами. Сьогодні молоді люди цілком вільно розмовляють на теми, які в дні моєї молодості вважалися забороненими, але в усьому іншому їхні уми залишаються жахливо невинними. І коли ти намагаєшся застерегти їх, хай навіть дуже обережно, вони відповідають, що в тебе вікторіанський розум, і твої уявлення про рід людський схожі на помийну яму.

— А зрештою, — сказав сер Генрі, — що поганого в помийній ямі?

— Саме так, — палко підхопила міс Марпл. — Це найпотрібніша річ у кожному господарстві; але в ній, звичайно, немає нічого романтичного. Не стану приховувати, я теж маю свої почуття, як і будь-хто інший, й іноді можу бути жорстоко поранена чиїмись необміркованими репліками. Я знаю, джентльмени не цікавляться домашніми справами, але мушу тут згадати про свою служницю Етель — вона дуже мила дівчина, в усьому люб’язна й послужлива. Коли я вперше її побачила, я відразу зрозуміла, що вона належить до того самого типу, що й Еті Веб, та дівчина місіс Брут. Якщо їй випадає нагода, то моє і твоє нічого не означають для неї. Тож через місяць я її позбулася й дала їй письмову рекомендацію, де написала, що вона дівчина чесна й наділена тверезим розумом, але в приватному порядку я остерегла стару місіс Едвардс, щоб вона її не брала. А мій небіж Реймонд тоді страшенно розгнівався й сказав, що він іще ніколи не чув про таку підлоту — атож, підлоту. Тож Етель найнялася до леді Ештон, яку я не вважала за потрібне застерегти, бо не відчувала жодного морального обов’язку перед нею, — і що ж сталося? Усі мережива з її спіднього одягу виявилися зрізаними, двох діамантових брошок ніби не було, а дівчина зникла посеред ночі, і ніхто більше ніколи про неї не чув!

Міс Марпл зробила паузу, глибоко втягнула в груди повітря, а тоді повела далі:

— Ви скажете, це не має нічого спільного з тим, що відбулося біля Кестонського мінерального джерела, яке називають Гідро, але, в певному розумінні, аналогії тут очевидні. Коли я побачила Сандерсів, я вже з першої хвилини не мала найменших сумнівів у тому, що він хоче її позбутися.

— Он як! — сказав сер Генрі, нахиляючись уперед.

Міс Марпл обернула до нього незворушне обличчя.

— Отже, сер Генрі, як я сказала, так воно й було. У мене не виникло найменшого сумніву щодо намірів того суб'єкта. Містер Сандерс був великим вродливим чоловіком із обличчям, яке пашіло здоров’ям, дуже приязним у своїх манерах, і він подобався всім. І важко було уявити собі чоловіка, приємнішого в стосунках зі своєю дружиною, аніж він. Але я знала! Він обмірковував, як її позбутися.

— Моя дорога міс Марпл…

— Так, я знаю. Те саме сказав би мені й мій племінник Реймонд Вест. Він сказав би мені, що я не маю навіть натяку на доказ. Але я добре пам'ятала Волтера Гоунза, котрий тримав корчму «Зелений чоловік». Якось уночі він повертався з дружиною додому, і вона впала в річку — а він одержав великі гроші за її страховку. Знаю ще одного чи двох, які до сьогодні не понесли ніякого покарання, — один із них навіть належить до нашого стану. Під час своєї літньої відпустки він поїхав до Швейцарії з дружиною. Я застерегла її проти тієї поїздки — бідолашна навіть не розсердилася на мене, як могла б, лише засміялася. Їй здалося дуже кумедним, що така дивна стара проява, як я, може казати такі речі про її Гаррі. Ну, й чим усе закінчилося? З нею трапився нещасливий випадок — а Гаррі тепер одружений з іншою жінкою. Але що я могла зробити? Я знала, проте доказів у мене не було.

— Ой, міс Марпл! — вигукнула місіс Бентрі. — Ви ж не хочете сказати…

— Моя люба, такі речі трапляються дуже часто — справді дуже часто. І чоловіки відчувають до цього особливу спокусу, адже вони сильніші. А тим більше за обставин, коли смерть легко пояснити нещасливим випадком. Як я сказала, для мене все відразу стало ясно, коли я зустріла Сандерсів. Я тоді їхала в трамваї. Він був повний, і мені довелося піднятися нагору. Ми всі троє разом підвелися, коли мали вийти на зупинці, і містер Сандерс утратив рівновагу й упав на свою дружину, яка мало не полетіла вниз головою зі східців. На щастя, кондуктор був дужим молодим хлопцем, і він спіймав її, уже коли вона падала.

— Але ж очевидно, що то був нещасливий випадок.

— Звичайно, то був нещасливий випадок — ніщо не могло б здатися більш випадковим! Але містер Сандерс служив на торговому флоті, так він мені сказав, а чоловік, здатний утримати рівновагу на паскудному розхитаному кораблі, не може втратити її в трамваї, де навіть така стара жінка, як я, стоїть міцно на ногах. Тож не кажіть мені про нещасливий випадок!

— У кожному разі, нам зрозуміло, що у вас виникла підозра, міс Марпл, — сказав сер Генрі. — Що у вас вона виникла саме тоді й саме там.

Стара дама кивнула головою.

— Я вже тоді була майже впевнена в тому, що не помиляюсь, а ще один інцидент, який стався, коли ми переходили через вулицю, зміцнив мою впевненість. А тепер я вас запитую, що я могла зробити, сер Генрі? Адже я бачила перед собою вельми задоволену своїм життям і щасливу молоду жінку, але я точно знала, що незабаром її буде вбито.

— Моя дорога міс Марпл, від вашої розповіді мені перехоплює дух.

— Це тому, що, як і більшість теперішніх людей, ви не хочете дивитись у вічі фактам. Ви волієте втішати себе думкою, що такого не може бути. Але все мало бути так, і я це знала. Та людина така скута у своїх можливостях! Я не могла, наприклад, піти до поліції. І не могла також застерегти молоду жінку, бо розуміла, що всі мої намагання були б марними. Вона сліпо вірила своєму чоловікові. Тому я зосередила всі зусилля лише на тому, щоб довідатися про них якомога більше. Людина має для цього безліч можливостей, сидячи зі своїм шиттям або плетінням біля вогню. Місіс Сандерс (її звали Ґледіс) вельми охоче розповідала про себе. Схоже, вони були одружені не так довго. Її чоловік мав одержати в спадок певну власність, але на даний час їхнє матеріальне становище було тяжким. Фактично вони жили на її невеличкий прибуток. Такі історії мені вже не раз доводилося чути. Вона нарікала на той факт, що не може взяти бодай трохи грошей з капіталу. Схоже, той, хто заповів їй гроші, мав трохи олії в голові. Але вона мала право передати всі свої гроші комусь іншому за заповітом — мені пощастило це з’ясувати. А вона та її чоловік написали заповіти на користь одне одного відразу після одруження. Дуже зворушливо. Звісно ж, скоро справи Джека налагодяться, — я мусила слухати цей рефрен із ранку до вечора, — але тепер їм справді дуже тяжко, навіть тут вони винайняли кімнату на горішньому поверсі, там, де живуть слуги й де дуже небезпечно на випадок пожежі, хоч, на щастя, поруч із їхнім вікном — пожежна драбина. Я обережно розпитала її, чи є там балкон — дуже небезпечні вони, ці балкони. Один поштовх — і… ви ж розумієте!

Я взяла з неї обіцянку, що вона не виходитиме на балкон, сказавши їй, що бачила поганий сон. Це справило на неї враження — забобони іноді дуже допомагають нам впливати на людей. Вона була білява, колір обличчя мала дещо збляклий, а волосся стягувала не дуже акуратним вузлом на потилиці. Дуже довірлива. Вона розповіла про все, що чула від мене, чоловікові, і я помітила, що раз чи двічі він подивився на мене дивним поглядом. Він не був довірливим; і він знав, що я була в тому трамваї.

Але я була стривожена, — жахливо стривожена, — бо не знала, як перехитрувати його. Я могла б домогтися, щоб нічого не сталося в Гідро, лише кинувши кілька слів і давши йому зрозуміти, що підозрюю його. Але це тільки спонукало б його відкласти свої плани на пізніше. Ні, я дійшла тоді висновку, що найкращою політикою буде політика сміливого протистояння — знайти спосіб заманити його в пастку. Якби мені вдалося спонукати його вчинити замах на неї в той спосіб, який би я сама для нього обрала — тоді його наміри були б розкриті, і вона мусила б подивитись у вічі правді, хоч би яким потрясінням це для неї не стало.

— Від вашої розповіді мені перехоплює дух, — сказав доктор Ллойд.

— Я неодмінно щось би вигадала, не сумнівайтеся, — провадила міс Марпл. — Але той чоловік виявився надто розумним для мене. Він не став чекати. Він відчув, що в мене виникла підозра, і завдав удару, перш ніж я встигла підготуватися. Він знав, що нещасливий випадок здасться мені підозрілим. І тому він обрав убивство.

Мимовільне зітхання вихопилося з грудей у кожного, хто її слухав. Міс Марпл кивнула головою й похмуро стулила губи.

— Боюся, я трохи випередила події. Тепер я повинна спробувати розповісти вам з усіма подробицями, як усе відбулося. Я завжди згадую про це з гірким смутком — мені здається, я повинна була б так чи інак відвернути трагедію. Але, безперечно, Провидіння знало ліпше від мене, що має відбутися, а що — ні. У кожному разі, я зробила все, що могла.

Щось гнітюче й тяжке починало накопичуватися в повітрі — я це описала б як відчуття чогось моторошного й потойбічного. Щось ніби тиснуло на всіх нас. Передчуття лиха. Почалося з Джорджа, адміністратора приймального відділу. Він працював там багато років і знав усіх. Бронхіт, запалення легень, і на четвертий день він відійшов. Сумна подія та великий удар для всіх. І сталося це лише за чотири дні до Різдва. А потім захворіла одна з покоївок— така мила дівчина: зараження крові, — і бідолашна померла менш як за добу.

Я була у вітальні з міс Тролоп і старою місіс Карпентер, і місіс Карпентер говорила з якимсь воістину диявольським натхненням, так ніби все, що сталося, її страшенно тішило.

«Запам'ятайте мої слова, — сказала вона. — Це не кінець. Ви ж знаєте прислів'я? Бог любить трійцю. Я не раз переконувалася, що так воно і є. У нас буде й третя смерть. Не сумнівайтеся в цьому, і нам не доведеться чекати довго. Бог любить трійцю».

Коли вона промовила ці останні слова, киваючи головою та клацаючи своїми плетільними спицями, я випадково підвела погляд і побачила у дверях містера Сандерса. Лише на якусь мить він утратив пильність, і я побачила вираз його обличчя таким, яким він насправді був. Я віритиму до своєї смертної години, що саме диявольські жорстокі слова місіс Карпентер заклали в його свідомість усе те, що він потім зробив. Я побачила, як працює його розум.

Він увійшов до кімнати, усміхаючись, як завжди, весело й доброзичливо.

«Може, вам треба щось купити до Різдва, милі дами? — запитав він. — Я саме вирушаю до Кестона».

Він стояв поруч із нами хвилину чи дві, сміючись і розмовляючи, а потім вийшов. Як я вже вам сказала, я була стривожена й відразу запитала:

«А де місіс Сандерс? Хто-небудь її бачив?»

Міс Тролоп сказала, що вона пішла до своїх друзів, родини Мортимерів, пограти в бридж, і це на короткий час мене заспокоїло. Але я була досі дуже стурбована й перебувала в непевності щодо своїх подальших дій. Десь за півгодини я повернулася до своєї кімнати. Зустріла доктора Коулза, свого лікаря, котрий спускався мені назустріч сходами, коли я підіймалася ними, а що я іноді консультувалася з ним щодо свого ревматизму, то й тепер запросила його до себе. Він сказав мені тоді (по секрету, так би мовити) про смерть бідолашної покоївки Мері. Директор не хоче, щоб ця новина поширилася, повідомив мені доктор Коулз, тож він просить мене тримати її при собі. Звичайно, я не сказала йому, що ми ні про що інше й не говорили протягом останньої години — відразу після того, як бідолашна дівчина зробила свій останній подих. Про такі речі завжди всі довідуються відразу, і людина з його досвідом мусила б про це знати; але доктор Коулз завжди був простим чолов’ягою, який ніколи нічого не підозрював і завжди вірив у те, що йому казали і в що йому хотілося вірити, і саме це неабияк стривожило мене через хвилину. Ідучи від мене, він сказав, що Сандерс попросив його оглянути його дружину. Схоже, вона заслабла віднедавна — нестравність шлунка й таке інше.

Але того ж таки дня Ґледіс Сандерс сказала мені, що травлення в неї стало просто чудовим, і вона дуже вдячна за це мінеральним водам.

Ви розумієте? Усі мої підозри щодо намірів цього чоловіка зміцніли в сотню разів. Він вочевидь готував ґрунт — але для чого? Доктор Коулз пішов перш, ніж я вирішила, сказати йому чи не сказати — хоч якби я вирішила сказати, то не знала б, а що, власне, сказати. Коли я вийшла зі своєї кімнати, то Сандерс власною персоною став спускатися сходами з вищого поверху. Він був одягнений на вихід і знову запитав мене, чи не треба мені чогось купити в місті. Скажу щиро, мені коштувало неабияких зусиль бути люб'язною з цим чоловіком! Я пішла прямо до холу й замовила чай. Було пів на шосту, я пам’ятаю.

Тепер мені дуже хотілося б ясно й по порядку розповісти про те, що відбувалося далі. Я була ще в холі, коли за чверть до сьомої туди ввійшов містер Сандерс. З ним було двоє чоловіків, і всі троє, як мені здалося, трохи напідпитку. Містер Сандерс покинув своїх двох приятелів і рушив прямо туди, де сиділи я та міс Тролоп. Він сказав, що хоче запитати нашу думку про різдвяний подарунок, який він готує для своєї дружини. Ішлося про вечірню сумочку.

«Ви ж повинні розуміти, шановні дами, — сказав він. — Я лише грубий матрос. Що я знаю про такі речі? Мені було надіслано три сумочки на вибір, і я хочу, щоб ви висловили про них думку експертів».

Ми, звичайно, сказали, що з радістю йому допоможемо, і він запитав, чи ми не проти піднятися до їхньої кімнати, бо його дружина може повернутися щохвилини, і він не може гаяти час. Тож ми пішли з ним нагору. Я ніколи не забуду, що сталося потім, — мої пальці й зараз тремтять.

Містер Сандерс відчинив двері до спальні й увімкнув світло. Не знаю, хто з нас побачив це першим…

Місіс Сандерс лежала долілиць на підлозі — мертва.

Я підбігла до неї першою. Опустилася навколішки й помацала пульс, але марно — її рука була вже холодною й закляклою. Біля її голови лежала панчоха, наповнена піском, — зброя, якою їй було завдано смертельного удару. Міс Тролоп, дурне створіння, безперестанку скиглила біля дверей, обхопивши руками голову. Сандерс скрикнув: «Дружино моя! Дружино!» — і кинувся до неї. Я не дозволила йому доторкнутися до тіла. Бо я була певна в ту мить, що це він її вбив, і, можливо, він помітив на ній щось таке, що хотів би прибрати чи заховати.

«Ні до чого не слід доторкатися, — сказала я. — Візьміть себе в руки, містере Сандерс. Міс Тролоп, ідіть униз і приведіть директора».

Я стояла там навколішках біля тіла. Я не хотіла залишати Сандерса наодинці з ним. А проте мусила визнати, що якщо цей чоловік грав, то грав він чудово. Він здавався розгубленим, приголомшеним і до божевілля переляканим.

Директор прийшов відразу. Він швидко оглянув кімнату, потім виставив нас усіх за двері, а двері замкнув на ключ, який забрав із собою. Потім пішов до себе й зателефонував у поліцію. Здавалося, минули століття, поки вони прийшли (згодом ми довідалися, що телефонна лінія була несправна). Директор мусив послати людину на поліційну дільницю, а Гідро розташований далеко за містом, на краю зарослого вересом болота. І протягом усього того часу нам доводилося терпіти дурне базікання місіс Карпентер. Вона була просто щаслива, що її пророцтво «Бог любить трійцю» справдилося так швидко. Сандерс, я чула, вийшов у сад і блукав там туди-сюди, стискаючи долонями голову, стогнучи та демонструючи всі ознаки невтішного горя.

Але зрештою поліція з’явилася. Вони пішли нагору з директором і містером Сандерсом. Згодом покликали й мене. Я піднялася нагору. Інспектор був у їхній кімнаті, він сидів за столом і писав. Він здавався чоловіком розумним і мені сподобався.

«Міс Джейн Марпл?» — запитав він.

«Так, це я».

«Я так розумію, пані, що ви були присутні, коли знайшли тіло загиблої?»

Я підтвердила його слова й точно описала, як усе було. Я думаю, бідолашний чоловік відчув справжню полегкість, знайшовши нарешті людину, здатну логічно відповідати на його запитання, бо перед цим йому довелося мати справу із Сандерсом та Емілією Тролоп, котра, як мені здається, була цілком деморалізована — а чого ще можна було сподіватися від цього дурного створіння! Пам’ятаю, як моя дорога матуся навчала мене, що шляхетна жінка повинна завжди панувати над собою на людях, незалежно від того, як вона поводиться, коли залишається наодинці із собою.

— Чудове правило, — серйозно сказав сер Генрі.

— Коли я закінчила, інспектор сказав: «Дякую вам, пані. А тепер я хотів би вас попросити ще раз поглянути на тіло. Чи воно лежить у тій самій позі, у якій лежало, коли ви ввійшли до кімнати? Чи його ніхто не пересунув?»

Я сказала, що перешкодила Сандерсові зробити це, й інспектор схвально кивнув головою.

«Схоже, цей джентльмен страшенно засмучений», — зауважив він.

«Атож, схоже», — відповіла я.

Не думаю, що я зробила якийсь спеціальний наголос на слові «схоже», але інспектор подивився на мене проникливим поглядом.

«Отже, ми можемо вважати, що тіло лежить у тій самій позі, у якій воно було знайдене?» — запитав він.

«Крім капелюшка — так», — відповіла я.

Інспектор пильно подивився на мене.

«Крім капелюшка? Що ви маєте на увазі?»

Я пояснила, що капелюшок був на голові бідолашної Ґледіс, а тепер він лежить поруч із нею. Я, звичайно, подумала, що це зробила поліція. Проте інспектор категорично заперечив. Нічого тут досі не рухали й ні до чого не доторкалися. Інспектор стояв і дивився на бідолашне тіло, що лежало долілиць на підлозі, зі спохмурнілим виразом обличчя. Ґледіс була в тому одязі, в якому вона виходила на вулицю — у великому темно-червоному твідовому пальті із сірим хутряним коміром. Капелюшок, дешева річ із червоного фетра, лежав біля її голови.

Інспектор стояв кілька хвилин мовчки з похмурим виглядом. Потім раптом йому прийшла в голову якась думка.

«Чи випадково ви не пригадаєте, пані, були чи не були сережки в її вухах і чи вбита зазвичай носила сережки?»

На щастя, я маю звичку ретельно помічати такі деталі. Я пригадала, що під самими крисами її капелюшка блищали перлини, хоч я тоді й не звернула на це особливої уваги. Тож я змогла відповісти ствердно на запитання інспектора.

«Тоді все стає зрозумілим. Шкатулку для прикрас цієї пані було витрушено — хоч там і не було нічого особливо цінного, як я розумію, а персні знято з її пальців. Певно, вбивця забув про сережки та прийшов їх забрати вже після того, як тіло було знайдено. Холоднокровний суб’єкт. А може, навіть… — він обвів поглядом кімнату й повільно проказав: — Може, він навіть ховався тут, у кімнаті, весь цей час».

Але я відкинула це припущення. Я сама, сказала я йому, зазирала під ліжко. А директор відчиняв дверцята шафи. Більше тут не було де сховатися чоловікові. Щоправда, комод для капелюхів, у самій середині одежної шафи, був замкнений, та позаяк комод був низенький і поділений полицями, то ніхто причаїтися там не зміг би.

Інспектор повільно кивав головою, поки я пояснювала йому все це.

«Я схильний повірити вашому слову, пані, — сказав він. — У такому разі, як я вже сказав раніше, він, певно, повернувся. Дуже холоднокровний суб’єкт».

«Але ж директор замкнув двері й забрав ключ із собою!»

«Це нічого не означає. Грабіжник увійшов сюди через балкон і пожежну драбину. І дуже ймовірно, що ви застали його на гарячому. Він вислизнув із вікна, а коли ви пішли, повернувся й закінчив свою справу».

«А ви певні, що то був грабіжник?» — спитала я.

Він сухо мені відповів:

«Але схоже, що то був таки він, чи не так?»

Але щось у його тоні задовольнило мене. Я відчула, що він не дуже серйозно сприймає містера Сандерса в ролі невтішного вдівця.

Як бачите, я не приховую, що була тоді абсолютно опанована опінією, яку наші сусіди, французи, називають idée fixe.[7] Я знала, що цей чоловік, Сандерс, мав намір укоротити своїй дружині віку. І я, звісно, не могла повірити в можливість такого дивного й фантастичного збігу обставин. Моя думка про Сандерса була — і я в цьому анітрохи не сумнівалась — абсолютно правильною й правдивою. Той чоловік був негідником. Та хоч його лицемірні вияви горя не обдурили мене й на мить, але я не могла забути й про те, як бездоганно — так мені тоді здалося — зіграв він свій приголомшений подив. Він здався мені тоді абсолютно природним — якщо ви розумієте, про що я кажу. Я пам’ятаю, що після моєї розмови з інспектором мене охопило дивне почуття. Бо якщо Сандерс учинив цей жахливий злочин, то я не могла уявити собі жодної мислимої причини, навіщо йому було проникати у свою кімнату через пожежну драбину й виймати сережки з вух своєї дружини. Це був би вчинок дуже нерозважливий, а Сандерс був надзвичайно розважливим чоловіком — саме тому він і здавався мені таким небезпечним.

Міс Марпл обвела поглядом своїх слухачів.

— Ви, мабуть розумієте, до чого я веду? У нашому світі відбувається так багато несподіваного. Я була така переконана, і це, думаю, засліпило мене. Результат розслідування став для мене справжнім шоком. Бо було доведено, поза всяким можливим сумнівом, що містер Сандерс не міг скоїти цього злочину…

Здивоване зітхання вихопилося в місіс Бентрі. Міс Марпл обернулася до неї.

— Я знаю, моя люба, ви не цього чекали від мене, коли я почала розповідати свою історію. Це було також не те, чого чекала я сама. Але факти є фактами, і якщо вони доведуть, що ти помиляєшся, то мусиш із цим змиритися й розпочинати знову. Те, що містер Сандерс був убивцею у своєму серці, я знала, і ніщо не могло похитнути мене в цьому твердому переконанні.

А тепер, я думаю, ви також захочете довідатися, якими ж були реальні факти та реальні обставини, пов’язані з тією подією. Місіс Сандерс, як ви вже знаєте, провела другу половину дня, граючи в бридж зі своїми друзями, з родиною Мортимерів. Вона пішла від них приблизно о чверть на сьому. Від будинку її друзів до Гідро треба було йти близько чверті години — менше, якби хтось дуже поспішав. Отже, вона прийшла десь о пів на сьому. Ніхто не бачив, як вона заходила, бо вона, певно, ввійшла крізь бічні двері й поквапилася прямо до своєї кімнати. Там вона перевдяглася (жовто-брунатне пальто й спідниця, в яких вона ходила грати в бридж, висіли в стінній шафі) і явно готувалася знову вийти, коли їй було завдано удару. Цілком можливо, сказали вони, що вона навіть не бачила, хто її вдарив. Торбинка з піском, я знаю, — дуже ефективна зброя. Схоже було на те, що нападники ховалися в кімнаті, можливо, в одній із двох великих стінних шаф, у тій, якої вона не відчиняла.

А тепер щодо пересувань містера Сандерса. Він вийшов, як я вже казала, десь о пів на шосту або трохи пізніше. Він побував у кількох крамницях, а десь о шостій годині зайшов до найбільшого на цих мінеральних водах готелю, де зустрів двох друзів — тих самих, із якими згодом повернувся до Гідро. Вони грали в більярд, і, я думаю, пропустили разом чимало віскі із содовою. Ці двоє чоловіків (їх звали Гічкок і Спендер) фактично не розлучалися з ним протягом усього часу, починаючи від шостої години. Вони прийшли разом із ним у Гідро, і він покинув їх лише для того, щоб підійти до мене та до міс Тролоп. Було десь, як я вже вам казала, за чверть до сьомої, — і в цей час його дружина, певно, вже була мертва.

Мушу вам сказати, що я розмовляла з цими його двома друзями. Мені вони не сподобалися. Їх не можна було назвати ані приємними, ані шляхетними чоловіками, але я не мала найменшого сумніву в тому, що вони говорили абсолютну правду, сказавши, що Сандерс весь той час перебував у їхньому товаристві.

Потім з’ясувалася ще одна істотна деталь. Під час партії в бридж місіс Сандерс нібито покликали до телефону. Якийсь містер Літлворт хотів поговорити з нею. Вона здавалася збудженою й чимось дуже задоволеною — і відразу припустилась однієї чи двох серйозних помилок у грі. Вона пішла набагато раніше, аніж сподівалися Мортимери.

Містера Сандерса запитали, чи відоме йому ім’я Літлворт як одного з друзів його дружини, але він заявив, що вперше чує таке ім’я. Але особливо дивною здалася мені поведінка його дружини — вона також нібито ніколи не чула імені Літлворт. А проте після тієї телефонної розмови вона повернулася до столу усміхнена й почервоніла, тож хоч би хто там їй телефонував, він не назвав свого справжнього імені, і це здавалося досить-таки підозрілим, чи не так?

Ось перед такою проблемою постало тоді розслідування. Що ж насправді було правдивим? Історія з грабіжником, яка здавалася все ж малоймовірною, чи альтернативна теорія, що місіс Сандерс наготувалася вийти і з кимось зустрітися? Чи цей хтось піднявся до її кімнати пожежною драбиною? Чи виникла між ними сварка? Чи він підступно напав на неї?

Міс Марпл замовкла.

— І яка ж правильна відповідь? — запитав сер Генрі.

— Мені цікаво, чи хтось із вас її знайде?

— Я ніколи не вміла знаходити відповіді на важкі запитання, — сказала місіс Бентрі. — Мені шкода, що Сандерс мав таке переконливе алібі; але якщо воно задовольнило вас, то, значить, воно було добре.

Джейн Гел’єр підвела свою прегарну голову й поставила запитання.

— А чому, — запитала вона, — комод із капелюхами був замкнений?

— Яке розумне запитання ви поставили, моя люба, — сказала міс Марпл, сяючи. — Я сама його перед собою ставила. Хоч пояснення було досить простим. Там лежали гаптовані пантофлі та кілька кишенькових хустинок, які бідолашна жінка вишивала, щоб подарувати їх своєму чоловікові на Різдво. Тому вона й замкнула комод. Ключ знайшли в її сумочці.

— О, в такому разі це запитання не становить ніякого інтересу! — сказала Джейн.

— О, становить та ще й який! — сказала міс Марпл. — Це чи не єдина деталь, яка справді була цікавою, — деталь, яка зруйнувала всі плани вбивці.

Усі з подивом утупились у стару даму.

— Я сама не могла цього зрозуміти протягом двох днів, — сказала міс Марпл. — Я сушила собі голову й сушила — і раптом все стало зрозумілим. Я пішла до інспектора й попросила його зробити один експеримент, і він погодився.

— Який експеримент?

— Я попросила його приміряти той капелюшок на голову бідолашної дівчини — і, звичайно, нічого в нього не вийшло. Капелюшок не підходив їй за розміром. То був не її капелюшок.

Місіс Бентрі вирячила очі.

— Але ж він був у неї на голові, почнемо з цього!

— Не на голові…

Міс Марпл замовкла на мить, зачекавши, доки зміст її слів дійде до кожного, а тоді провадила:

— Ми не засумнівалися в тому, що там було тіло бідолашної Ґледіс; але ж ми не бачили її обличчя. Вона лежала долілиць, ви ж пам’ятаєте, і капелюшок усе приховував.

— Але ж вона була вбита?

— Так, згодом. Але в ту мить, коли ми телефонували до поліції, Ґледіс Сандерс була жива й здорова.

— Ви хочете сказати, що хтось прикидався нею? Але ж коли ви доторкнулися до неї…

— Це було мертве тіло, поза всяким сумнівом, — сказала міс Марпл дуже серйозним голосом.

— Але ж, хай йому біс, — пробурмотів полковник Бентрі, — мертві тіла не валяються на кожному кроці. Що ж вони зробили з тим першим трупом потім?

— Він відніс його назад, — сказала міс Марпл. — То була підла думка — але надзвичайно розумна. Наша розмова у вітальні наштовхнула його на неї. Тіло бідолашної Мері, покоївки, — чому б не використати його? Ви ж пам’ятаєте, кімната Сандерсів була поруч із помешканнями слуг. Кімната Мері була від них через двоє дверей. Люди з похоронного бюро мали прийти набагато пізніше — він розраховував на це. Він переніс тіло по балкону (о п’ятій було вже темно), одягнув його в одну із суконь своєї дружини та в її велике червоне пальто. А потім виявив, що комод із капелюшками замкнений! Йому залишалося тільки одне, і він скористався одним із капелюшків бідолашної дівчини. Ніхто цього не помітить. Він поклав панчоху з піском поруч із нею. Потім пішов улаштовувати своє алібі.

Він зателефонував дружині, назвавши себе містером Літлвортом. Я не знаю, що він їй сказав — вона була довірлива жінка, як я вже вам говорила. Але він умовив її покинути гру в бридж раніше й не заходити в готель Гідро через парадні двері, а чекати його біля пожежної драбини, де вони зустрінуться о сьомій. Він, мабуть, сказав їй, що має для неї якийсь сюрприз.

Він повертається до готелю Гідро зі своїми приятелями і влаштовує так, щоб міс Тролоп і я натрапили на вбиту разом із ним. Він навіть поривається перевернути тіло горілиць, і я зупиняю його! Потім директор телефонує в поліцію, а він, хитаючись, виходить із готелю.

Ніхто не вимагав від нього алібі на час після вбивства. Він зустрічає свою дружину, підіймається з нею пожежною драбиною, вони заходять до їхньої кімнати. Можливо, він уже розповів їй якусь історію про тіло. Вона нахиляється над ним, а він хапає свою панчоху з піском і завдає удару… О, мої любі! Мене нудить, коли я думаю про це навіть тепер! Потім швидко знімає з неї пальто й спідницю, вішає їх у шафу і вдягає її в той одяг, який був на другому тілі.

Але капелюшок не налазить! Волосся Мері коротко підстрижене — а в Ґледіс Сандерс, як я вже казала, воно стягнуте у великий вузол на потилиці. Він змушений залишити капелюшок поруч із тілом у сподіванні, що ніхто не зверне на це уваги. Після цього він відносить тіло бідолашної Мері до її власної кімнати й кладе його туди, де воно лежало.

— Це здається неймовірним, — сказав доктор Ллойд. — Адже він ішов на великий ризик. Поліція могла з’явитися дуже скоро.

— Ви ж пам’ятаєте, що телефонна лінія вийшла з ладу, — сказала міс Марпл. — Це була його робота. Він не міг дозволити, щоб поліція прибула на місце злочину надто швидко. Коли ж вони нарешті прибули, то згаяли деякий час у кабінеті директора, перш ніж піднятися до спальні Сандерсів. Це було його найслабкішим пунктом — ану ж якби хтось помітив різницю між тілом, яке було мертвим дві години тому, і тим, яке менш як півгодини тому було ще живе. Але він покладався на той факт, що люди, які першими відкрили злочин, не володіють експертними знаннями.

Доктор Ллойд ствердно кивнув головою.

— Припускалося б, що вбивство скоєно за чверть до сьомої або десь так. Насправді воно було вчинене о сьомій або на кілька хвилин пізніше. Поліційний хірург не зміг би оглянути тіло раніше, як о пів на восьму. На той час він уже не міг би помітити різницю в часі.

— Я була тією людиною, яка повинна була б це помітити, — сказала міс Марпл. — Я мацала руку бідолашної дівчини, яка була холодна мов крига. А проте пізніше інспектор говорив про вбивство так, ніби воно було скоєне перед самим нашим прибуттям — і я не звернула на це уваги!

— Ви й так багато на що звернули увагу, міс Марпл, — сказав сер Генрі. — Ця історія відбулася ще до мого часу. Я навіть не пригадую, щоб чув про неї. Що сталося потім?

— Сандерса повісили, — сказала міс Марпл із виразом похмурої втіхи. — І я була дуже рада. Я ніколи не жалкувала про те, що допомогла віддати того чоловіка до рук правосуддя. Мене завжди страшенно дратували заклики сучасних гуманістів, що вимагають скасувати смертну кару.

Її суворе обличчя полагідніло.

— Але я завжди гірко докоряла собі за те, що не змогла врятувати життя тієї бідолашної дівчини. Але хто став би слухати стару жінку, якій раптом забандюрилося робити такі серйозні висновки? А проте — хто знає? Можливо, це й добре, що вона померла тоді, коли життя ще здавалося їй щасливим, а не стала жити далі нещасною та зневіреною у світі, який почав би здаватися їй дедалі жахливішим. Вона кохала того мерзотника й довіряла йому. Вона так ніколи й не викрила його.

— Отже, — промовила Джейн Гел’єр, — можна сказати, їй пощастило. Дуже навіть пощастило. Я хотіла б… — і вона замовкла.

Міс Марпл подивилася на вродливу й розпещену славою Джейн Гел’єр і з дещо сумною усмішкою кивнула.

— Я вас розумію, люба, — лагідно сказала вона. — Я розумію.